Життя за життям [Кейт Аткінсон] (fb2) читать постранично, страница - 2

Бріджит лишилися сам-на-сам із цим випробуванням. Еліс, їхня покоївка, поїхала навідати хвору матір. А Г’ю вистежував свою блудну сестру Ізобель à Paris. Сильвія не збиралася втягувати в це місіс Ґловер, що хропіла в себе на горищі, як роха. Вона й не сумнівалася, що та взялася б керувати справою, як фельдфебель на параді. Дитя попросилося на світ зарано. Сильвія думала, що воно не квапитиметься, інші-бо не квапилися. Але, як то кажуть, не так сталося, як гадалося.

— Ой лишенько, пані, — раптом зойкнула Бріджит, — та вона ж геть синя.

— Дівчинка?

— Пуповина обмоталася навколо шийки. Ой Маріє, матінко господня... Задихнулося маляточко.

— Не дихає? Давай її сюди, ми мусимо щось зробити. Що робити?

— Ой, місіс Тодд, пані, відійшла вона. Померла, так і не поживши. Так шкода її, так шкода. Вона зараз — янголятко на небесах, це я вам точно кажу. Якби ж то містер Тодд був тут... Мені так шкода. Розбудити місіс Ґловер?

*

Маленьке сердечко. Безпорадне маленьке сердечко шалено калатає. А тоді — зупинка, неждана, мовби падіння птаха. Одним-єдиний постріл.

Запала темрява.

Сніг

11 лютого 1910 року

На Бога, дівчино, годі гасати, як курча без голови. Принеси гарячої води й рушників. Ти що, нічого не знаєш? Тебе що, вовки виростили?

— Вибачте, сер, — Бріджит присіла у реверансі, ніби доктор Фелловз був королівського роду.

— Дівчинка, докторе Фелловз? Покажіть!

— Так, місіс Тодд, дужа і гожа.

На Сильвіїну думку, з алітерацією доктор Фелловз передав куті меду. Він навіть за кращих обставин не був схильний до веселощів. Лікар був із тих, хто вірить: пацієнти приходять на світ і покидають його зумисне, аби йому допекти.

— У неї пуповина обвилася навколо шиї. Вона задихнулася б, якби я не нагодився до Лисячого закута. Буквально в останню мить, — доктор Фелловз підняв хірургічні ножиці, щоб похвалитися. Ті були маленькі, акуратні, гострі кінчики загиналися вгору. — Клац-клац.

Сильвія подумки відзначила — тільки, враховуючи її стан, слабко і мимоволі, — що треба й собі про всяк випадок купити такі самі. (Що, звісно, малоймовірно). Чи ніж — добрий гострий ніж, і носити при собі, як злодійка у «Сніговій королеві».

— Вам пощастило, що я встиг проскочити, — вів далі доктор Фелловз, — доки дороги не замело. Я викликав місіс Пікшу, повитуху, але вона, мабуть, застрягла десь на підходах до Чалфонт-Сент-Пітера.

— Місіс Пікша? — повторила Сильвія й насупилася.

Бріджит гучно засміялася, а тоді поспіхом прошепотіла:

— Вибачте, перепрошую, сер.

Сильвія подумала: мабуть, вони із Бріджит на межі істерики. Воно й не дивно.

— Брудні ірландці, — пробурмотів доктор Фелловз.

— Бріджит — наша посудомийниця, сама ще дитя. Я їй дуже вдячна. Усе сталося так швидко, — Сильвії хотілося побути самій. Вона ніколи не лишалася на самоті. Неохоче додала: — Мабуть, вам варто лишитися до ранку, докторе.

— Мабуть, варто, — так само неохоче відказав доктор Фелловз.

Сильвія зітхнула й запропонувала йому пригоститися бренді на кухні. Може, знайдеться ще й шинка і солоні огірки.

— Бріджит вам усе знайде.

Сильвія хотіла його позбутися. Вона недолюблювала лікаря, який прийняв усіх трьох (аж трьох!) її дітей. Він бачив те, що мав би бачити тільки її чоловік, і тицяв інструментами у найніжніші й найпотаємніші частини її тіла. (А що, хіба краще було б, якби дитину прийняла повитуха на ім’я місіс Пікша?). Жіночі лікарі мають бути жіночої статі. Розкатала губу.

Доктор Фелловз і далі стовбичив у кімнаті, мугикаючи собі під ніс — наглядав, як розпашіла Бріджит обмиває й пеленає нового члена родини. Бріджит була найстарша із семи дітей, тож уміла спеленати немовля. Їй чотирнадцять, на десять років молодша за Сильвію.

Коли Сильвії було чотирнадцять, вона ще гасала в куцій спідничці зі своїм поні Тіффіном і поняття не мала, звідки беруться діти. Навіть перша шлюбна ніч не дуже це прояснила. Її мати, Лотті, на щось натякала, але в анатомічні подробиці не вдавалася. Отже, за її версією, подружні стосунки передбачали, що на світанку ширятимуть жайворонки, але Сильвія цього не розуміла.

Лотті — жінка стримана. Хтось міг би сказати, що просто-таки коматозна. Її чоловік, Сильвіїн батько Ллевеллін Бересфорд, був славетним художником-портретистом, але геть не богемним у звичаях. Він не потерпів би у себе вдома розпусти. Він-бо написав портрет королеви Олександри, коли та була ще принцесою. Казав, що вона дуже приємна дівчина.

Вони жили в доброму домі у Мейфері, а Тіффін — у стайні неподалік від Гайд-парку. У найтемніші миті Сильвія втішала себе, уявляючи, ніби перенеслася назад до осяйного минулого. Ось вона сидить по-дамськи на Тіффіновій вузькій спині, поні чвалає уздовж Роттен-роу ясного весняного дня, а на деревах аж горить квіт.

— Подати гарячого чаю та грінку з маслом, місіс Тодд? — спитала Бріджит.

— Була б дуже