Гіпнотизер [Ларс Кеплер] (fb2) читать постранично, страница - 2

Цей юнак —  єдиний уцілілий свідок, і комісар поліції Йона Лінна сподівався, що він зможе описати зовнішність нападника. Зловмисник мав намір убити всіх, тому, ймовірно, обличчя не приховував.

Але якби інші обставини злочину не були настільки винятковими, ніхто б і не подумав звернутися до гіпнотизера.

У грецькій міфології бог Гіпнос — крилатий юнак із маковими голівками в руках. Його ім’я означає «сон». Він брат-близнюк смерті син ночі й темряви.

Термін «гіпноз» у його сучасному значенні вперше вжив у 1843 році шотландський хірург Джеймс Брейд, назвавши цим словом схожий на сон стан загостреної уваги й підвищеної чутливості.

Нині науково доведено, що загіпнотизувати можна майже всіх, проте щодо користі надійності й небезпек гіпнозу одностайної думки досі не існує. Імовірно, це зумовлено тим, що гіпнозом зловживали шахраї, лицедії та розвідувальні служби всього світу.

Із суто технічного погляду, занурити людину в стан гіпнозу легко — важко контролювати процес, спрямовувати пацієнта, аналізувати й застосовувати результати. Лише людина з великим досвідом і талантом здатна по-справжньому опанувати мистецтво глибокого гіпнозу. Майстерних лікарів-гіпнотизерів у світі так мало, що їх можна порахувати на пальцях.

1 Ніч на восьме грудня

Еріка Марію Барка вириває зі сну телефонний дзвінок. Перш ніж остаточно прокинутися, він чує власний радісний голос:

— Кульки й серпантин.

Його серце гучно калатає від раптового пробудження. Ерік не знає, що означають ці слова, і гадки не має, що йому наснилося.

Щоб не розбудити Сімоне, він вислизає зі спальні, зачиняє за собою двері й лише тоді промовляє у слухавку:

— Ерік Марія Барк. Слухаю вас.

Комісар кримінальної поліції на ім’я Йона Лінна запитує, чи Ерік достатньо отямився, щоб вислухати важливу інформацію. Поки він слухає комісара, його думки продовжують линути вниз, у темну порожнечу, що залишилася після сну.

— Я чув, що ви знаєтеся на лікуванні гострих травм,— каже Йона Лінна.

— Так, — коротко відповідає Ерік.

Слухаючи комісара, він п’є таблетку знеболювального. Поліціянт пояснює, що йому треба допитати п’ятнадцятирічного хлопця, який став свідком подвійного вбивства. Проблема в тому, що юнака тяжко поранено. Його стан був нестабільний, він впав у шок і досі не приходив до тями. Вночі його перевели з неврологічного відділення в Гуддінге в нейрохірургію Каролінської університетської лікарні, що в Сольні.

— Хто його лікує? — запитує Ерік.

— Даніелла Рікардс.

— Дуже компетентний фахівець. Я впевнений, що вона впорається...

— Це вона хотіла, щоб я вам зателефонував, — перебиває комісар. — Їй потрібна ваша допомога, і чимшвидше.

Ерік повертається до спальні, щоб узяти одяг. Між двома ролетами пробивається смужка світла від вуличного ліхтаря. Сімоне лежить на спині й дивиться на нього дивним, порожнім поглядом.

— Не хотів тебе будити, — каже він стиха.

— Хто телефонував? — питає жінка.

— Це з поліції... якийсь комісар, не розчув його імені.

— А що він хотів?

— Я мушу поїхати в Каролінську лікарню й допомогти їм із одним хлопчиком.

— А котра зараз година?

Сімоне дивиться на будильник і заплющує очі. На її веснянкуватих плечах видніються сліди від складок простирадла.

— Спи, Сіксан, — шепоче Ерік.

Він виносить одяг у передпокій, вмикає світло й квапливо вдягається. Позаду нього виблискує сталеве лезо. Ерік обертається й бачить ковзани, які його син повісив на ручку вхідних дверей, аби не забути. Хоч Ерік і поспішає, та все ж підходить до гардероба, витягує звідти скриню й береться шукати захисні чохли. Потім одягає їх на гострі леза, кладе ковзани на килимок у передпокої та виходить з квартири.

О третій годині ночі на вівторок, 8 грудня, Ерік Марія Барк сідає у машину. Сніг повільно падає із чорного неба. Вітру геть немає, і важкі сніжинки сонно лягають на порожню дорогу. Ерік повертає ключ у замку запалювання — і в машину м’якими хвилями ллється музика: Майлз Девіс, Kind of Blue.

Місто спить. Ерік швидко долає невелику відстань між Лунтмакаргатан і Норртуллом, пролітаючи вулицею Свеавеґен. За снігопадом озеро Бруннсвікен здається великою темною порожниною. Ерік повільно в’їжджає на територію лікарні, повзе між напівпорожньою лікарнею Астрід Ліндгрен і пологовим будинком, минає онкологічну й психіатрічну клініки, паркується на звичному місці перед нейрохірургічною клінікою і виходить із машини. У вікнах високої будівлі відбивається світло вуличних ліхтарів. На парковці для відвідувачів — лише кілька автівок. У темних деревах шурхотять крилами дрозди. Ерік зауважує, що шуму автомагістралі цієї години не чути.

Він засовує магнітну перепустку в зчитувальний пристрій, вводить шестизначний код і входить у фойє. Піднімається ліфтом на п’ятий поверх і проходить коридором. Світло люмінесцентних ламп