Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці [Йон Колфер] (fb2) читать постранично, страница - 3

настільки, щоб уважати рівним собі.

Зауваження здивувало Артеміса. Лікар виявився розумнішим, ніж інші.

— Це просто смішно. Є кілька людей, яких я оці­нюю напрочуд високо.

По навіть не підвів очей від записів.

— Справді? Хто наприклад?

Артеміс трохи подумав.

— Альберт Ейнштейн. Його теорії майже завжди були правильними. І Архімед, грецький математик.

— А що до тих, кого ви знаєте особисто?

Артеміс замислився. Ніхто не спадав на думку.

— Що? Жодного?

Хлопець знизав плечима.

— Схоже, ви знаєте відповіді на всі питання, ліка­рю По. Чому б вам самому мені не розказати?

По відкрив вкладку на ноутбуці.

— Неймовірно. Щоразу, як я читаю...

— Моя біографія, здається?

— Так, вона все пояснює.

— Наприклад? — мимоволі зацікавився Артеміс.

Лікар По роздрукував сторінку.

— По-перше, ваш приятель Батлер. Охоронець, як я зрозумів. Важко назвати його підходящимкомпаньйоном для вразливого хлопчика. Далі, ваша ма­туся. Чудова жінка, на мій погляд, але зовсім не контролює вашу поведінку. Нарешті, батько. Згідно з інформацією, яку я маю, він був не дуже вдалим зразком, навіть коли був живий.

Зауваження зачепило Артеміса, проте він не хо­тів, щоб лікар помітив наскільки.

— У ваших записах повно помилок, лікарю, — ска­зав він. — Батько живий. Пропав без вісті, але живий.

По звірився з аркушем.

— Хіба? У мене склалося враження, що його не­має вже понад два роки. Тож суд офіційно визнав його мертвим.

У голосі Артеміса емоцій не було, проте серце не­самовито калатало.

— Мені байдуже, що визнав суд або Червоний Хрест. Він живий, і я його знайду.

По нашкрябав щось іще у своєму блокноті.

— А якщо ваш батько повернеться, що тоді? — за­питав він. — Ви станете таким, як і він? Оберете зло­чинну стежку? А може, уже обрали?

— Мій батько не злочинець, — заявив Артеміс. — Він уклав усі наші гроші в цілком законну справу. Усе, що стосується Мурманська, абсолютно чисте.

— Ви не відповіли на питання, Артемісе, — заува­жив По.

Але Артемісу вже набридло. Час зіграти в неве­личку гру.

— Та ви що, лікарю? — вдавано обурився хло­пець. — Це дуже особиста справа. Ви ж нічого не зна­єте, а я, може, страждаю від депресії?

— Можливо, — погодився По. Йому здалося, що справа рушила з місця.

Артеміс сховав обличчя в долонях.

— Усе через маму, лікарю.

— Вашу маму? — поквапив його По, стримуючи радість.

Від Артеміса в цьому році відмовилося вже з пів­десятка психологів. Якщо чесно, він і сам збирався відступитися. Та зараз...

— Мама... вона...

По мало не зіскочив зі свого підробленого вікторіанського стільця.

— Ваша мама, так?

— Вона змушує мене відвідувати дурних психоте­рапевтів, хоча всі вони не більше, ніж шарлатани з дипломом.

По зітхнув.

— Дуже добре, Артемісе. Нехай буде по-вашому, але ви ніколи не знайдете спокій, доки втікатимете від проблем.

Від подальших нотацій Артеміса врятував дзво­ник мобільного. Захищена лінія. Номер мала лише одна людина. Хлопець витяг телефон із кишені, на­тиснув на кнопку:

— Так?

Пролунав голос Батлера.

— Артемісе. Це я.

— Звісно. Я зараз трохи зайнятий.

— Маємо повідомлення.

— Так. Звідки?

— Точно не знаю. Але воно стосується «Зірки Фа­улів».

Артеміса немов струмом ударило.

— Ти де?

— Головний вхід.

— Добре. Уже йду.

Лікар По протер окуляри.

— Наша зустріч іще не закінчилася, юначе. Сьогод­ні ми зробили крок уперед, навіть якщо ви не хочете цього визнавати. Якщо ви зараз підете, мені доведеть­ся повідомити декана.

Але Артеміс навіть не почув. Подумки він уже був в іншому місці. Його охопило знайоме відчуття. Щось починається. Він це відчуває.

ГЛАВА 2: ПРИГОДИ ЧІКСА

Західне узбережжя, Небесне місто, ельфи

ТРАДИЦІЙНЕ уявлення про ле­преконів — маленьке чортенятко в зеле­ному костюмчику. У ельфів свої стерео­типи. Народ як правило уявляє офіцерів

Легітимної Ельфійської Поліції лютими гномами або кремезними ельфами, яких забирають прямо з команд по кранчболу в коледжі.

Капітан Холлі Шорт не відповідала жодному образу. Власне, вона була останньою істотою, яку б ви обрали до лав ЛЕП. Якби вас попросили здогадатися про її професію, ви б подивилися на її котячу грацію та ре­льєфні мускули і припустили б, що вона гімнастка або професійний спелеолог. Але якби придивилися краще, то на гарненькому обличчі побачили б очі, в яких сяяла така рішучість, що ними можна було б запалити свічку за десять кроків. А практичний склад розуму дозволив їй стати одним із найповажніших офіцерів ЛЕП.

Звісно, технічно Холлі більше не мала відношен­ня до Рекону. Після того як Артеміс Фаул викрав її та вимагав викуп, її перебування першою жінкою- офіцером у ЛЕПРеконі переглядалось. Єдина при­чина, чому вона ще не сиділа вдома і не поливала папороті, — те, що командир Рут пригрозив, що від­мовиться від свого