cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
вагається, тоді нерішуче стукає по скроні пальцем, жваво киває головою, знову стукає пальцем і шепоче.) Вона останнім часом зовсім не хотіла говорити, замовкла. І вдома я мав усе робити сам... мусив готувати... o, я не зважав на те, що з мене сміялися... Так зле їй стало років дванадцять тому... після того вона вже не заговорила, я з її уст вже не чув жодного слова. Проте... вона була дуже мила, в неділю ми ходили на прогулянку, вона завжди покірно йшла за мною. Люди нічого не помічали, бачили тільки, що вона стала мовчазною, що їй не хочеться товариства. А знаєте, як це було? Вона нічого не розуміла! Нічого більше не знала! Я дав їй олівець до рук, а вона на мене дивилася і питала очима... піднесла його до рота, засунула у волосся... вона навіть ложкою не вміла користуватися, її треба було годувати. Але я вже казав, вона була мені вірною подругою, ми добре жили. (Розповідаючи, чоловік трохи заспокоївся, а тепер знову непокоїться, тупцяє на місці, перестає розуміти, що з кимось розмовляє.) Єзус... Марія, Єзус... Марія! (Розкривши руки, біжить туди, звідки прийшов.) Єзус... Марія, Єзус... Марія, Єзус... Марія!
ТАРБУЛА: Бачиш, бідака готував сам! Усе ніби добре, aле...! Всі завжди казали, що він її страшенно боїться, що так себе запустив...!
АФРА: Тепер мені ясно, тепер мені ясно — якось я дивилася на них на Тисовці... він їй щось захоплено показував. Я ступила ближче... «Це квітка, то таке, що виростає із землі, саме по собі, і потім розкривається таким білим, і це ми називаємо цвітом. Тепер ти знаєш, що таке квітка?» Як мене побачив, відразу збентежився, потягнув жінку за собою. Я гадала-гадала, в чому справа — і не могла зрозуміти. Тепер я знаю: їй відібрало пам’ять, він мусив пояснювати їй світ наново.
ТАРБУЛА: Вже не видно. (Відкладає роботу).
Вулицею квапиться Ліхтарник і запалює ліхтарі.
АФРА: Вже й ніч опустилася на землю.
ТАРБУЛА: Коли дзвонили «Аве Марія»? Ми пропустили «Аве Марія».
АФРА: Ми пропустили. (Встає.)
ТАРБУЛА: Така задуха в повітрі. Так, ніби щось вибирається з ночі.
Ідуть в кімнату. Двері залишаються відчинені — це приміщення закрите передньою стіною, тому досередини не видно. У кімнаті засвічується світло. Час від часу через відчинені двері видно, як жіночі постаті рухаються по кімнаті. Коли жінки почали говорити, Клікот перестав грати на флейті, зігнувшись, стоїть закам’яніло край вікна; темрява заставила Горбаня випустити книгу з рук. Всі особи здаються неприродними, час від часу їх оживляє прихований механізм, вони нагадують манекенів, розставлених по кімнатах.На вулиці з’являється Гапіт. Несе за пазухою тяжкий портфель. Він іде швидким кроком, але раптом зупиняється й обережно озирається. Хоче побігти, але не наважується. На порозі будинку повільно відмикає замок, а коли відчуває себе у безпеці, шпарко повертає ключ і забігає в кімнату. Старанно замикає двері, а тоді, як є, в капелюсі і з портфелем, безсило падає на стілець. Віддихується.На чолі блистять краплини поту.Чоловік заспокоюється, на його обличчі розливається блаженна посмішка: «Ґізело, Ґізело!» Він встає, витягує з портфеля моток шнура. Професійно оглядає двері. Дістає з однієї шухляди залізний стержень, перевіряє ще раз, чи двері добре замкнені, вставляє стержень за дверну клямку і починає довго та повільно натягувати шнур від клямки до вікна, до ніжок ліжка і далі, щоб убезпечитися від переслідувачів. (На вікнах стоять решітки.) Завершивши роботу, з якоюсь таємничістю, що обіцяє втіху, піднімає руки і знову відкриває портфель. Витягує згорток і дві пляшки вина. Відкриває вино, ставить перед лялькою та перед собою склянки і наливає. Тоді бере в руки таємничий згорток, рішуче розмотує елегантне жіноче вбрання; прикладає до Ґізели, тоді переодягає її. При цьому переодяганні помітно, що Ґізела — не жива істота. Білизну підібрано з винятковим смаком, передбачено всі деталі. Чудний коханець, напевно, голодував, щоб купити те вбрання, може, місяцями простоював перед вітринами, уявляючи мить переодягання. Після завершеного діла Гапіт садить ляльку назад за стіл в позу знатної дами і сам сідає навпроти. Цокається з її склянкою, п’є і блаженно дивиться перед себе. У кутовій кімнаті на другому поверсі великого будинку з’являється Хана, а за нею пані Тереза, яку Хана тягне за руку. Світло.
ТЕРЕЗА (ледь докірливо): Ну хіба ви не можете ні на хвильку залишитися самі? Ви ж бачите, що там унизу повний безлад!
ХАНА: Так, так, я хочу лише запитати, чи мені личить сукня!
ТЕРЕЗА: То хутко одягайтеся!
ХАНА (збирає деталі одягу, щоб переодягнутися): Ходімо, ходімо, там унизу не так вже й спішно! Ви, економки, іноді вже так розперізуєтеся, стільки собі дозволяєте. Вважаєте, ніби маєте завжди за всім пильнувати.
ТЕРЕЗА: Ви ж бачили: гості хотіли танцювати в салоні на килимі! Ой, лишенько, ми не звикли приймати стількох людей в домі.
ХАНА (тягне Терезу до себе у фотель): Нічого, тепер посидь трохи зі мною. Ми ж так і
Последние комментарии
9 часов 46 минут назад
11 часов 19 минут назад
15 часов 12 минут назад
15 часов 17 минут назад
20 часов 38 минут назад
2 дней 8 часов назад