cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
Минуло кілька секунд, перш ніж я второпав. Коли я впізнав нарешті нерозбірливий і нервовий почерк Марчелло, моє серце ледве не вискочило з грудей. Напружую пам’ять і зір, аби знову привчити себе читати його, згадати, що ота літера, яка здається схожою на «н», насправді «п», а оту, яку я спершу сприйняв за подвійне «л», слід читати як «м», до того ж ота «у» з довгим хвостиком — то ніяка не «у», а прописна «д».
Перегортаючи сторінку за сторінкою, перечитуючи по кілька рядків наздогад, розумію, що тримаю в руках рукопис його книжки. Він часто мені про неї говорив того літа. Кілька сторінок вирвано. Бачу абзаци, жирно закреслені численними рисками. Якщо брати до уваги натиск ручки — напевно у пориві сорому або гніву.
Марчелло часто розповідав мені окремі фрагменти зі своєї майбутньої книжки, але не давав почитати. Якщо подумати, то я ніколи не бачив його навіть за її написанням. Хіба що одного разу, який я добре пригадую. Пам’ятаю навіть, як він схилявся над зошитом, як швидко водив ручкою по паперу, ніби охоплений гарячкою; йому навіть доводилося час від часу кидати ручку і хапати другу, тому що ампула розігрівалася, від чого на папері залишалися й розмазувалися чорнильні плями.
Того літа — літа перед моїм третім роком навчання у ліцеї — я цілими днями стирчав на морі. А тому мало що пригадую, і спогади мої досить невиразні. Хіба що як на відео під час швидкого перемотування: низка вечірок, жартів, футбольних матчів, гулянок з друзями, слинявих поцілунків та викурених нишком за кабінками купальні «Всесвіт» цигарок.
Марчелло був не таким, як усі ми. У школі багато хто казав або натякав, що він дивакуватий, мій брат: значно менш спокійний і водночас набагато врівноваженіший за мене. Сидів удома, не любив засмагати, днями читав, вивчав і писав щось таке, чого нікому не показував. Незважаючи на невелику різницю у віці (лише півтора року!), ми не дуже ладнали. У такому віці брати зазвичай спілкуються штурханами, стусанами та лайкою. Ми рідко щось робили разом, а коли таке траплялося, закінчувалося все бійкою та сварками.
Але з якоїсь незрозумілої причини я уважно слухав, коли він розказував мені про свою книжку і не вдавав із себе ідіота. Можливо, це мене заспокоювало, і тоді я виказував йому свої думки щодо почутого, а він мовчки вислуховував, задумливо зважуючи мої критичні зауваження.
Марчелло розповідав мені не про розвиток сюжету чи якісь сцени, а про те, якими саме вони мали бути, як їх обставити. Ось тут, казав, слід привести гротескний портрет одного, далі — розмову між отими двома, але згодом невимушено перервати її жвавим описом якоїсь дрібниці чи випадку, що вийде на перший план. Приблизно такі розмови у нас із ним відбувалися.
Отож про те, що́ він називав «мій роман», дотепер я знав небагато: деякі намітки й наміри, і все.
Інколи він, щоб більше зацікавити мене, додавав, що його роман, можливо, колись зробить його багатим і тоді він купить собі віллу в Форте-дей-Мармі[1]. А якщо гроші залишаться, то й для мене придбає невеличку в Маріна-ді-Масса, де ціни не такі високі.
**
Читаю ще кілька сторінок наздогад і впізнаю у перекручених іменах та прізвиськах головних героїв, у їхніх гротескних та дещо надмірно спотворених характерах декого з нас. У першу мить відчуваю несвідому тривогу, що потім переростає в егоцентричне запитання: яким постану я під пером Марчелло?
Пробігаю очима рядок за рядком, де про мене немає жодної згадки, але продовжую шукати. Тепер мені вже байдуже, чи впізнаю я себе. Раптом стає ясно, що́ змушує мене так швидко і гарячково перегортати сторінку за сторінкою. Нарешті я збагнув: через п’ятнадцять років мені щойно випала нагода вислухати свого брата так, як ніколи в житті я цього не робив.
А тому повертаюся до початку і починаю уважно стежити за описом, який поступово переходить у розповідь і перетворюється на справжню живу історію. Читаю, походжаючи кімнатою, вдихаючи вогкий запах зошита в руках. Ось уже починаю пригадувати певні події, впізнавати себе в одному з героїв, якого Марчелло з невідомих мені причин називає «Верба». Читаю далі, перегортаю сторінку. Ще одну, потім другу. І ще одну.
Стиль викладу Марчелло, його італійська, що вчувається мені тепер у цих рядках, які повернулись до мене через багато років, написані нерозбірливим і швидким почерком синім чорнилом, здаються мені в’їдливими і неоковирними. Хоча це й моя рідна мова, я тепер рідко її вживаю. По правді, інколи мені сниться, що я розмовляю італійською або до мене хтось нею звертається. Як правило, то сни про моє минуле, про часи, коли я був малим.
Читаю кілька речень повільно, намагаючись надати їм інтонації Марчелло. Пригадую, як він під час розповіді зазвичай витримував театральну паузу, перш ніж вразити мене якимось вишуканим словом, вичитаним у книжках (через кілька сторінок натикаюся на «лепетання», подумки промовляю його так, як його промовив би він). Або з гонористим виглядом, притаманним
Последние комментарии
13 часов 34 минут назад
15 часов 7 минут назад
19 часов 25 секунд назад
19 часов 4 минут назад
1 день 25 минут назад
2 дней 12 часов назад