Чорний принц [Айріс Мердок] (fb2) читать постранично, страница - 2

імовірно, єдина можлива правда. У рядках, які ви читатимете далі, я намагався бути по-мудрому майстерним і майстерно мудрим та розповідати правду так, як я її розумію, — не лише про поверхневі та «бентежні» аспекти цієї драми, а й про те, що ховається глибше.

Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній. У цій розповіді я теж такий, занадто розчахнутий, але, на жаль, мої нікчемні інстинкти досі прагнуть заховатися, хай навіть це й суперечить законам мого ремесла. Тепер, написавши цей застережливий абзац, я можу спробувати в загальних рисах описати себе. Розповідати я буду, як уже пояснював, від імені самого себе, яким я був кілька років тому, — часто безславного «героя» подальшої оповіді. Мені п’ятдесят вісім років. Я письменник. «Письменник» — дійсно найпростіша й найточніша моя характеристика. З того, що я ще й психолог, філософ-самоук, дослідник людських стосунків, випливає те, яким я є, бо з усіх цих дрібниць складається той тип письменника, що його я унаочнюю. Я завжди перебував у пошуках. І мої пошуки перетворилися на спробу розповісти правду, про яку я щойно згадував. Мені вдалося, сподіваюся й вірю, зберегти свій дар незаплямованим. Окрім іншого, це означає, що я ніколи не був успішним письменником. Я ніколи не намагався догодити комусь, поступившись правдою. Я знав тривалі болісні періоди життя без змоги самовираження. Наймогутніший і найсвятіший наказ для митця: чекай! Мистецтво має своїх власних мучеників, і серед них не останнє місце посідають ті, хто зберігає мовчання. Вони, не побоюся цих слів, святі мистецтва, які радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим і ненайчарівнішим, чимось меншим, якщо можна так висловитися, за правду.

Добре відомо, що я мало публікувався. Я кажу «добре відомо», покладаючись на свою репутацію в широкого загалу, на яку заслужив завдяки своїм пригодам у далеких від мистецтва галузях. Моє ім’я стало відомим, але, на превеликий жаль, не завдяки письменництву. Як письменник я досягнув і, поза сумнівом, досягну надзвичайно мало. Імовірно, це парадокс усього мого життя, і саме над його абсурдністю я невпинно розмірковую: драматична історія, що чекає на вас попереду і що так не схожа на решту моїх творів, цілком може виявитися моїм єдиним «бестселером». У ній, безсумнівно, є кричущі елементи драми, «надзвичайні» події, які так подобаються простим людям. Через неї мені навіть довелося здобути власну порцію слави від перебування на «першій шпальті газет». Так псуються витвори мистецтва і так само псуються цілі людські життя, поки ми кліпаємо й хутко женемося вперед. Я часто помічав, що в мене з’являлися сюжети історій, але, поки я детально обмірковував їх, вони втрачали свою цінність, наче я вже «впорався з ними»: не через те, що сюжети були погані, а через те, що вони вже належали до минулого й більше мене не цікавили.

Я не намагатимусь описувати тут свої опубліковані твори. У контексті того, про що я вже згадував вище, про них чимало говорили, але боюся, що їх не читали. У двадцять п’ять я видав один скороспілий роман. І ще один роман, чи пак квазіроман, — коли мені було сорок. Також я опублікував невеличку збірку «текстів» чи «нарисів», яку сам не назвав би філософською працею (можливо, Pensées^[1]). Мені не було відведено вдосталь часу, щоб стати філософом, і я лише почасти жалкую про це. Лише перекази й магія не губляться в часі. Мабуть, не гірше за філософію мистецтво вчить нас того, наскільки крихітне наше розуміння. Творчість завжди вкрита серпанком зневіри, і це, я переконаний, відомо кожному митцеві. У мистецтві, як і в моралі, ми не помічаємо видатних речей, кліпнувши в найважливішу мить. А коли відбувається ця «найважливіша мить»? Велич у тому, щоб упізнати її та спромогтися втримати, розтягнути. Але для більшості з нас простір між «мрію, що настане час» і «занадто пізно, усьому край» занадто крихітний, щоб у нього можна було прослизнути. Тож ми весь час щось утрачаємо, невиразно сподіваючись, що нам завжди буде надано можливість спробувати ще раз. Мої власні думки швидко втрачали новизну. Деякі з них я руйнував, передчасно взявшись за них, а інші — через те що вони безперервно крутилися в голові й помирали, навіть не народившись. За одну-єдину мить ідеї перетворювалися з туманних, не промовлених уголос мрій на застарілі історії, які вже нічого не врятує. Цілі романи існували в самих лише назвах. Можливо, комусь здасться, що три тоненькі книжечки, які з’явилися серед цієї розрухи, — недостатнє підґрунтя, щоб називати себе священним титулом «письменник». Але насправді (так і хочеться додати «звісно ж») моя віра в себе в цьому плані, моє відчуття абсолютної приреченості долі, навіть фатальності ніколи не