Чорний принц [Айріс Мердок] (fb2) читать постранично, страница - 3

слабшали та не коливалися. Я «чекав» не завжди терпляче, але принаймні в останні кілька років моя переконаність посилювалася. Відчував, що за серпанком майбутнього ховаються видатні звершення. І хай засміється лише той, хто теж чекав так довго. А якщо виявиться, що ця невеличка замальовка і є моя доля, вінець усіх моїх сподівань, чи не почуватимусь я ошуканим? Звісно ж, ні, бо проти цієї темряви людина безсила. Жоден із нас не має права турбувати божественну силу. Усе, на що ми здатні, — це чекати, чекати і знову чекати. Примітивним мотивом цього починання стала потреба розповісти правду про те, що весь час фальсифікувалося та спотворювалося; а ще розповісти про диво, яке досі залишалося таємницею. А що я митець, ця оповідь перетворилася на витвір мистецтва. І нехай він виявиться гідним тих глибинних причин, через які з’явився на світ.

Мені варто трохи детальніше розповісти про себе. Батьки мої тримали крамничку. Це важливо, хоча й не так, як думає Френсіс Марло, і точно не через те, що він собі гадає. Я згадав Френсіса першим із моїх «персонажів» не тому, що він найважливіший: він узагалі неважливий і не надто пов’язаний із перебігом описуваних подій. Боюся, у цій історії він так само другорядний помічник, як і в житті. Бідолаха Френсіс ніколи не стане героєм хоча б чогось. З нього вийде ідеальне п’яте колесо до будь-якого возу. Але я роблю його талісманом своєї оповіді частково тому, що суто механічно саме з нього все почалося, і якби одного дня він не… і так далі, то я б ніколи… і так далі. Ось вам черговий парадокс. Людині варто постійно розмірковувати про абсурдність випадковості, це навіть повчальніше за роздуми про смерть. Частково я надаю Френсісові особливе місце, через те що з усіх головних героїв цієї драми лише він не вважає мене брехуном. Я дякую вам, Френсісе Марло, якщо ви досі живий і вам випала нагода прочитати ці рядки. Пізніше знайшлася ще одна людина, яка повірила в мене, і це означало безмежно більше. Але тоді ви були єдиним, хто бачив і розумів. З іншого боку вічності, яка минула від часів тієї трагедії, я вітаю вас, Френсісе.

Отже, мої батьки тримали крамничку з канцтоварами в Кройдоні. Там щодня продавали газети й журнали, папір для записів і жахливі «подарунки». Ми з моєю сестрою Прісциллою жили в тій крамничці. Тобто не те щоб по-справжньому їли там і спали, хоча дійсно частенько пили чай і в мене збереглися «спогади» про те, як я дрімав під прилавком. Крамниця була домом і міфічним маєтком нашого дитинства. Деяким дітям пощастило: у ранні роки життя в них були двір, краєвид, якесь «місце проживання». У нас була крамниця: її шафки, її полиці, її аромати, її нескінченні порожні картонні коробки, навіть її особливий бруд. Це був убогий, неприбутковий магазинчик. Наші батьки були вбогі, неуспішні люди. Вони обоє померли, коли мені було трохи за тридцять, — спочатку батько, а невдовзі по ньому й мама. Вони дожили до дня, коли побачили виданою мою першу книжку, і пишалися мною. Мама дратувала мене, я соромився її, але любив. (Помовчте, Френсісе Марло.) А от свого батька я не зносив. Чи, можливо, я просто забув, що колись був до нього прихильним. Люди забувають любов, і ви зрозумієте, як швидко я дійшов цієї думки.

Утім, досить про крамничку. Вона досі сниться мені принаймні раз на тиждень. Якось я розповів про це Френсісові Марло, і йому це здалося значущим. Але Френсіс — один із тих напівосвічених теоретиків, які так бояться зазирнути в обличчя унікальної історії людини й надають перевагу будь-яким загальновідомим, заяложеним «символічним» тлумаченням. Френсіс хотів «розтлумачити» мене. У короткі миті моєї слави інші, значно розумніші люди теж намагалися вдатися до цього. Але будь-яка людська особистість «нескінченно» складніша за такі тлумачення. Вживаючи слово «нескінченно» (чи краще сказати «майже нескінченно»? На жаль, я не філософ), я маю на увазі не лише більшу кількість подробиць, але й більше різноманіття природи цих подробиць, більше різноманіття природи зв’язків між ними, ніж можуть собі уявити ті, хто намагається все спростити. З таким самим успіхом можна намагатися «розтлумачити» творчість Мікеланджело на клаптику міліметрового паперу. Лише мистецтво може пояснити, а пояснити суть мистецтва неможливо. Людство і мистецтво створені одне для одного, і там, де обривається цей зв’язок, уривається людське життя. Лише за цю аналогію ми можемо вхопитися, лише в цьому дзеркалі видніє чистісінький образ. Звісно ж, ми володіємо «несвідомим», і моя книжка частково розповідає про це, але не існує детальних мап цього загубленого континенту. Принаймні «наукових» мап.

Моє життя не було сповненим подій — до описуваної тут драми, яка й стала його знаменною кульмінацією. Дехто навіть міг би назвати його нудним. І дійсно, якщо можна використати таке чарівне й пікантне слово в майже беземоційному контексті, моє життя було піднесено нудним, велично нудним. Я був одруженим, а потім перестав таким бути, як розповім пізніше. Дітей не маю. Страждаю