Зоряні кораблі [Іван Єфремов] (fb2) читать постранично, страница - 5

src="/i/47/6647/doc2fb_image_03000009.png">
У центрі туманності видно було найщільнішу світну масу зірок, що злилися в одне ціле на колосальній відстані. Од неї відходили ледве помітні спіральні вирости. Навколо цієї щільної маси, відокремлені темними кільцями, йшли смуги більш розріджені і тьмяні, а з самого краю, надто біля нижньої межі поля зору, кільцеві смуги розривалися на кілька закруглених плямок.

— Дивіться! Дивіться! Вам, як палеонтологові, це має бути особливо цікаво. Адже світло, що саме зараз попадає нам в очі, покинуло свою галактику півтора мільйона років тому. Ще й людини на Землі не було!

— І це найближча до нас галактика? — здивувався Шатров.

— А звісно! Ми знаємо вже галактики, розташовані на відстані сотень мільярдів світлових років. Мільярди років мчить світло із швидкістю десять трильйонів кілометрів на рік. Ви бачили такі галактики в сузір’ї Пегаса…

— Неймовірно! І не кажіть — все одно не можна уявити собі такі відстані. Безконечні, незмірні глибини…

Бєльський ще довго показував Шатрову нічні світила. Нарешті Шатров щиро подякував своєму зоряному Вергілієві,^[3]повернувся до себе і ліг спати, однак довго не міг заснути.

Перед заплющеними очима роїлися тисячі світил, пливли, незбагненних розмірів зоряні хмари, чорні завіси холодної матерії, велетенські віхті світного газу.

І все це простяглося на більйони й трильйони кілометрів, розсіялось у страхітливій, холодній порожнечі, а між окремими світами пролягли неймовірні простори, що в їх безпросвітному мороці мчать лише струмені потужних випромінювань.

Зірки — це величезні скупчення матерії, яку здавлює сила тяжіння і яка під дією надмірного тиску набуває високої температури. Висока температура збуджує атомні реакції, що посилюють виділення енергії. Щоб зірки могли існувати, не вибухали, утримувалися в рівновазі, величезна кількість енергії повинна вилучатися в простір у вигляді тепла, світла, космічного проміння.^[4]І навколо цих зірок, наче навколо силових станцій, що працюють на ядерній енергії, обертаються зігріті ними планети.

У бездонних глибинах простору мчать ці планетні системи; вкупі з міріадами поодиноких зірок і темною застиглою матерією вони складають величезну, схожу на колесо систему — галактику. Іноді зірки наближаються одна до одної і знову розходяться на мільярди років, наче кораблі однієї галактики. А в незрівнянно більшому просторі самі галактики теж схожі на ще більші кораблі, що світять один одному своїми вогнями в незмірному океані пітьми й холоду.

Невідоме досі відчуття охопило Шатрова, коли він яскраво уявив Всесвіт з його жахливим холодом порожнечі, з розсіяними в ній масами матерії, розжареної до неймовірних температур; уявив собі непереборні ніякими силами відстані, незбагненну тривалість процесів, що відбуваються там, і те мізерне місце, яке посідають у них порошинки, подібні до нашої Землі.

І водночас горде захоплення життям і.його вищим досягненням-людським розумом— проганяло страшний образ зоряного Всесвіту. Життя, швидкоплинне, таке тендітне, що може існувати тільки на планетах, подібних до Землі, горить крихітними вогниками десь у чорних і мертвих глибинах простору.

Уся стійкість і сила життя — в його надзвичайно складній організації, яку ми ледве почали розуміти, організації, створеної мільйонами років історичного розвитку, боротьби внутрішніх протиріч, нескінченної зміни застарілих форм новими, досконалішими. В цьому сила життя, його перевага над неживою матерією. Грізна ворожість космічних сил не може перешкодити життю, яке, в свою чергу, народжує думку, що аналізує закони природи і з їхньою ж допомогою перемагає її сили.

У нас на Землі і там, у глибинах простору, квітує життя — могутнє джерело думки й волі, яке згодом перетвориться на потік, що широко розіллється у Всесвіті. Потік, котрий з’єднає окремі струмочки в могутній океан думки.

І Шатров зрозумів, що пережите ним уночі знову збудило заснулу силу його творчого мислення. Цьому запорукою відкриття, сховане в коробці Тао Лі…

Він діятиме далі, не боячись нового, хоч би яке неймовірне воно було.

Старший помічник капітана пароплава «Вітім» недбало сперся на поруччя, що виблискувало на сонці. Великий корабель наче заснув на зеленій воді, яка розмірено коливалася, поцяткована мерехтливими відблисками світла. Поруч густо димів довгий, з високим носом англійський пароплав, ліниво похитуючи двома білими хрестами масивних щогл.

Південний край бухти, майже прямий і чорний від глибокої тіні, зводився стіною червоно-фіолетових гір, посмугованих ліловими тінями.

Офіцер почув унизу важкі кроки і побачив на трапі містка масивну голову та широкі плечі професора Давидова.

— Чого так рано, Ілле Андрійовичу? — привітав він ученого.

Давидов примружився, мовчки оглянув сонячну далину, а потім подивився на усміхненого старшого помічника:

— Хочу