Путівник розгублених [Галина Пагутяк] (fb2) читать постранично, страница - 2

кажуть «чотки», хрестик тьмяно виблискує залізом. Бабу треба вбити, вона мене спізнала, думає він, гойдаючи легку вервицю.

Ніхто з напасників не є втіленням абсолютного зла. Ліва рука спокусила праву на вбивство. Вони не сподівались, що господар з сином так скоро повернуться з млина, залишать його двигтіти й скрипіти в темряві осінньої ночі, не даючи заснути рибі в ставку і горобцям під стріхою. В таку негоду поїхали вечеряти додому, а попоївши, тут же й задрімали за столом. Марія навіть мисок не забрала, аби перемити, не хотіла тривожити. А наймичка відпросилась до хворої матері, попоравши худобу і свиней.

А тепер чоловік з сином зарізані, і їхня кров на ній. І так дивно Марії, що вона бачить усе, будучи неприсутньою, і так, наче то не її хата, не її чоловік з сином, не її руки і ноги. Тільки скринька з Єрусалиму належить їй, з ключиком у замку, щоб не шукати, а в ній — її серце, надія на чудо, її душа.

Марія чує, як відкидають скриньку убік, як ключ відлітає до печі й застряє між дровами. Для грабіжників там нема нічого цінного. А кілька десятків червінців, золоті сережки, перстеники, ланцюжки — вони їх не знайдуть. Марія не скаже, бо вони не повернуть їй чоловіка і сина, який теж віддав Богові душу, зітхнувши востаннє. Рідна кров і рідна земля, змішані з йорданською водою і святою землею, виростають, як гори, вкриваються лісом, затуляючи Марію не лише від убивць, а й від цього світу. І звідти вона чує шепіт:

— Ходи до мене! Дай руку!

Що то за жінка, що так несамовито пручається, намагаючись звільнити руки, зв’язані за спиною? Вони тепер потрібні їй не для того, щоб звільнити ноги і втікати по снігу. А для того, щоб простягнути руку тому, хто дійсно її порятує. Звати ту жінку Марія, а чоловіка Петро, а сина Іван — про їхні душі подбає Господь, а про тіла — родина. А Марія опинилася на межі двох світів, і її очі можуть бачити те, чого не бачили раніше. Срібні ниточки, якими пронизаний Всесвіт, що пов’язують бджолу з вуликом, а вулик з пасічником, а пасічника з гробами на цвинтарі, а гроби з дорогами, чумацькими шляхами, синім морем і квіткою, що цвіте лише одну ніч, а на ранок в’яне, і з зіркою, що давно згасла, але світло її мандрує світами, із загубленою в калюжі підковою, тріщиною у камені, писком миші-полівки і посвистом снаряду, що утворить велику вирву на місці старої хатини… Один з убивць шарпає шухляду столу, гасова лампа перекидається, і вогненні струмки розтікаються довкола.

Дай руку, Маріє, я переведу тебе крізь вогняні мечі, і ти побачиш знову святий Єршалаїм^[4]. З розчахнутих дверей видно тоненький серпик місяця. Марія розтинає ним грубу мотузку і простягає руку назустріч Йоні, якого поглинула печера — Левіафан.

Хто такий Йона? Син Іцка і Ривки, з містечка Острополя на Поділлі, солдат російської армії, якого війна занесла в Карпатські гори на його погибель. З Марією його пов’язує щось міцніше, ніж шлюб, — та сама срібна нитка. Ось хто такий Йона. Його назвали іменем пророка, що довго не міг усвідомити своєї місії. І цим Йона з Острополя і нагадує того Йону-пророка. Був би живий Учитель Ізраель Баал Шем Тов^[5], він би сказав: «Йона з Острополя пророк, не сумнівайтеся. Чим більше пророк отримує стусанів та плювків у обличчя, тим більший з нього пророк». А Гершеле Острополер^[6], волоцюга і жартівник, сказав би: «Не було і не буде в Острополі пророка на ймення Йона, бо наше містечко подавиться Йоною, такий він кістлявий». Ну, то в Острополі… Світ-бо немаленький, і на кожного пророка знайдеться і піч вогненна, і Левіафан. Інша річ — Месія.

У двадцятому столітті люди більше не чекають Месію. Тепер кожен спасається сам, як може. Але пророки нікуди не ділися, вони все ще потрібні. Навіть такі тихенькі та сором’язливі, як Йона з Острополя. Марія йому вірить, бо пророцтва, почуті в дитинстві, завжди здійснюються. Згідно з давнім слов’янським звичаєм вона мала б зійти на похоронне кострище, щоб приєднатись до мужа і сина, але Йона сказав: «Йди до мене!», отже, треба його послухати. Він знає, як ліпше. Йона старший від неї на три роки, він мудріший. У ньому живуть душі його дітей, а душа його жінки Дебори живе у грушці коло кіркута. А самого Йону проковтнула Довбушова гора. Він випустить душі своїх дітей у доброму світі, який мусить для них знайти. А Деборі не треба було затикати дочасно заслінку печі, хоч би вітер і вистудив хату.

Йона хоче забрати Марію з собою, бо вона приліпилася до його серця, як листочок липи, і тепер плаче в темному куті, поверх якого стелиться дим: чому я повернулася з Єрусалиму? Чому не лишилася там, де ніхто не почуває себе чужим? Не вистачило однієї краплі одержимості, і повінь не настала. Хата горить, вбивці кричать, не хочуть втікати без награбованого — кожухів, чобіт, годинника з зозулею, сувоїв полотна. Вони все ще сподіваються знайти золото, тому намагаються загасити полум’я. Марія не усвідомлює, що то горить її хата, до якої її менший син мав привести