Відблиски та інше [Богдан Жолдак] (fb2) читать постранично, страница - 3

Шшє коле бульо красте грігх

— Не бери того тилятка, — сказала я.

— Яг жи ни брати, коле воно, гляннь, як на мене деветься, — відповіла я.

— Та й гріх буде не взяти, — воно ж не на корову деветься, а на мене, — відказала я.

— До гріх буде, — сказала я.

Се в мени таке трапляїться погуворити сома з собоюв. Коли не знаешш, шо робити, то з ким шше погувореш?

Бо тут курова Манька привела не удне тилятко, а двоє.

— Однакуво бригадир собі лишнє забире.

— Не посміє, — не згодилазя я.

— Тоді присідатуль.

— Ні.

— Або завхвермою, — відказала я мені.

Так, що ніхто не зміг запиречити, навідь я. Бо завхверми був такей, шо не тільки тилятко вцупив би, та й саму Маньку давно вкрав би, якби не буявся інших злодіїв — бригадіра й присідатуля. А необлітероване тилятко — ясно як день, шшо пробазарює.

А воно ж таке любеньке, й дивиться так на мене, чисто тобі людськими очима, наче туди душа людська вселилася. Я й ни знала, шо саме тоді, ув обід, так і сталося.

Звідки б я могла таке знати? Як у школі не вчили на таке. Бо хто ж там уміє такого навчить?

Лише очі такі навчатимуть. Які дивляться на теби мокро так.

— Ти таке мудре-мудре, — торкнула я його. — Ти таке мудре-мудре, а як тибе винести?

А корова так од нього аж начи задкує. Інше лиже, лиже-ніже, а це наче мені оддає. Бо хіба двох вилижеш?

Дивлюся я на тилятко, а очі його мені й кажуть:

— Отак бери в мішок і неси заховай на кладовишші. До вечора. А там ітимеш, забиреш, ніхто не взна.

Наче Сус отой у яслах, — таке воньо до мене очима лагідне, шо я, наче не своїми руками поклала підстілки в мішок і його завинула туди і швидко так понесла, шо не встигала думати.

Про те, шшо я ніколи до того, ні після не вкрала ні грами. Ні в голодовку, ні навіть у колгоспі, який тільки те й робив, шо нас оббирав. Про те, шшо це мене, сміх подумати, тилятко навчило перший раз таке зробить. Бо ноги несли мене швидше, ніж думки. А кралося легко, так легко, шо хутко.

— І от де ти його на кладовищі заховаєш? — запитала я.

Я не знала, що й відповісти, доки тилятко в мішку не тіпнулося в той бік. Де стояла свіжа могила. Так із тиждень їй, не більше. А вінками так густо обкладена, аж сам Бог велів між них підкласти сінця, примостити мішечка, погладити його. Й тилятко там принишкло так, шшоб дожидати до вечора.

Я ледви устигла довчасу — як прийшов на хверму завхверми й побачив, шшо моя Манька вже не тільна, а стоїть і облизує тилятко.

— Мня, — подумав він уголос свої думки. Й озирнув отак тилятко базарними своїми очима.

— Це той, коли? — ворухнув він до нього оцупчиком товстих пальців.

— Тільки шо, — відповіла я. — Тілько оце-оце.

— Ну, той, нихай, — він подумав про свої пальці.

Й заховав їх до кишені. Потім потоптав кізяки геть.

Де й зіткнувся з бригадиром, який, побачивши його, нічого не сказав. А повирнувся і пішов шше далі.

Водки їм і без того тилятка хватало.

Я тоді довше возилася кольо бідонів, шшоб піти звідси найпізніше. Насилу інших периждала. Після цього хутій-хутій до цвинтаря, доки шше не зовсім темно, шшоби не зовсім страшно стало.

І од тільки я до нього забігаю, коли глянь, — шшо таке? Таке їде. Аж то машина.

— Чого це машина кладовищем їде? — питаюся.

— Не знаю, — відповідаю я. — Зроду такого ни було, машини завсігди біля воріт зупинялися, шоб люди далі ногами по цвинтарю йшли.

От заїжджа туди машина й поволі їде. Куди? Та до тої самої свіжої могили, до моєї. От під’їхала, стала.

Двоє вилазять, мішка витягають, кидають. А в ньому шось.

— Невже ше одне тилятко? — питаюся я.

— Подивися, хіба тилятка такі великі? — відповідаю я, а сама вже хапаю сибе за руки, шьогоб не трусилися.

А один ни вилазить, так і сидить за рульом, так і сидить і мотора не глушить. Далі тоді двоє докурили й виймають із машини лопати. І йдуть до моєї могилки. І несуть туди того важкого мішка, тягнуть. Як я починаю розуміть, шього в тому мішку ни тилятко, а зовсім навпаки, то я начинаю кусати собі руки, шьо таке бачу. Шьогоб не закричати зовсім. Воно ж видно, шо тамечки людське шшьось. Но де хто бачив, шьогоб людські тіла в мішку ховали?

— Ворушиться, — шепочу я.

— Ни ворушитьця, — відповідаю я, хоча сама бачу, шо мішок отак тіпнувся і застогнав.

— Шо ж ти, козьол, — каже один грізно, а голос хвилюїться, — не додєлав?

— Шчас додєлаю, — хотів засміятися іньший з них, а подавився димом. Докашлявши, узяв і лопатою ударив того мішка по голові. Й він затих.

Тоді ці двоє стали докурювать. Коли б отой за рульом не висунувся:

— Ну, ви там позасинали, шо, козли?

І всі троє, видно, чомусь дуже хвилюються, так, шо й цигарки їм не допомагають.

От підносять вони того мішка до могилки свіжої, до самих вінків. І отак туди встромляють свої лопати.

Раз, вдруге, ну вінки їм заважають. Тоді отак бирутьця за вінки. І тут раптом звідтіля на них щось як кинеться таке, як закричить!

Так воно крикнуло, шо навіть я була не пізнала.

Шо ж то кричить їм моє