Зло [Людмила Баграт] (fb2) читать постранично, страница - 106

Яне, Боже мій, життя моє, доле моя, якби ти тільки знав, як мені боляче!

Марго заплющила очі і відкинула голову. Сутінки огорнули її.

Післямова

Костянтин зупинив машину на пагорбі і вийшов. Місто лежало перед ним правильними квадратами шахової дошки. Хто він на ній? Мабуть, пішак. А от його дівчинка - королева. Справжня королева. Така кого хоч з розуму зведе. Та-ак… З розуму. Зараз вона у великій біді, проте він їй допоможе. Марго - сильна. Вона одужає. Вона зрозуміє, що її химерне кохання - замасковане зло. Він глянув на долоню, на прикрасу, що виблискувала в промінні призахідного сонця. Золотий браслет. Просто, але зі смаком. Знак безконечности. Ім'я «Ян» у центрі. Він не зміг його повернути їй. Не зміг, хоч би що там. Дивна дівчинка… їй потрібна вічність з цим чоловіком. Цим привидом. Що ж… Може, й матиме. Після одного життя з ним. З ним. З Костянтином Володимировичем Яновським. Бо він її кохає, бо вона йому потрібна, бо ніякий Ян не потурбується про неї так, як він.

Костянтин розмахнувся і щосили шпурнув браслет якнайдалі від себе. У високу траву. А ще б краще, в багнюку. Там його місце. Бруд до бруду.

Раптом його охопило дивне відчуття втрати. Він здригнувся. Щось зимно. Треба повертатися до Марго. Напевне, вона вже заспокоїлася. А якщо ні, то він її заспокоїть. Він знає, як. Дівчинка відгукується на ніжність. Просто не може їй опиратися. Він буде ніжним з нею. В них все буде гаразд.

Він вірить у неї. Вона одужає.

Він не боїться за неї. Насправді, вона дуже сильна, тільки не знає цього.

І йому так боляче. Вперше у житті він відчуває такий божевільний біль.

Костянтин сів у машину і востаннє поглянув на місто. А дівчинка мала рацію. Є щось у цих сутінках. Щось таке незвичайне у них таки є.

Notes

--">