Зло [Людмила Баграт] (fb2) читать постранично, страница - 3

подругою, підтримкою і втіхою. Як бачите, жінки з мого роду були здатні на сильні почуття.

Коли Христині виповнилося дев'ятнадцять, батько засватав її за сільського старосту, п'ятдесятирічного удівця, людину глибоко релігійну і такого самого садиста, як батько. Христині не треба було якось змінювати себе: її ненависть однаково стосувалася батька та чоловіка. Я навіть сумніваюсь, чи вона їх взагалі відрізняла. Мені здається, батько вже змалечку був для неї чоловіком, як пізніше чоловік - батьком.

Христина померла у двадцять років, народжуючи свою дитину, - мою бабцю. Її отруїла зависока доза безмежної ненависти, з якою вона викинула, не народила, а саме викинула у цей світ плід її союзу з чоловіком-батьком чи батьком-чоловіком. Плід Її ненависти. А що ж ви думали: буває тільки «плід кохання»?

Моя прабабця ніколи не кохала, але вона ненавиділа.

Може, ви помітили, що про Христину я розповіла більше, аніж про бабцю. її історію я виклала детальніше, пов'язуючи факти з почуттями, і це має свою причину.

Моя бабця каже, що я, мов дві краплі води, схожа на Христину. Навіть родимка на правій щоці. У мого прадіда був її портрет. Він валявся на горищі з іншим непотребом. У дитинстві бабця годинами розглядала його, намагаючись уявити, як це - мати таку матір чи, може, як це взагалі - мати матір. По війні портрет згорів разом з хатою, яку підпалила блискавка. Попіл до попелу. Крім бабці, світлину ще бачив мій дід, він теж казав, що схожість разюча. Просто друге народження.

У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з'явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у своїх серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночий лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені. Я не хотіла вдавати, що його немає, не хотіла нацьковувати на нього розум і розтинати гострим скальпелем думок. Я хотіла звільнити з в'язниці свого серця власне кохання і почуття тих жінок, які залишили його в моїх генах, наче в коморі схову.

А ще був страх. Я так боялася, що запізно народилася, і Цей жорстокий світ таки домігся свого, впродовж століть винищуючи, ґвалтуючи, втоптуючи любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже давно вмерло, а замість нього на кожному кроці можна зустріти його двійника - яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого, велемовного, але підступного. Та я його шукала.

Що довше живу, то більше розумію, що нічого не тямлю в чоловіках та й в людях взагалі.

До чотирьох років осередком усього чоловічого для мене був батько. Але, хоч як дивно, у моїх спогадах про цей період він майже не фігурує, здебільше - мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок…

Мені тільки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок затьмарила жахлива подія: я зламала свою улюблену іграшку - пластмасового ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на підлозі, голову, яку я безпорадно тримала у руках, і плакала так голосно і так розпачливо, наче відірвала голову справжньому ведмежаті.

На такий галас із сусідньої кімнати вийшов батько. Мовчки взяв іграшку, пішов на кухню (я - хвостиком за ним), трохи поморочився там, однією рукою тримаючи зламану іграшку, другою - ніж. Ножа я, до речі, не злякалася, бо не думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити більше, ніж це зробила я сама. За кілька хвилин тато так само мовчки повернув мені зцілену іграшку, погладив мене по голівці і пішов додивлятися футбол.

«Чарівник!» - вирішила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову був таким, як раніше. Цікаво, що я не пам'ятаю, як тоді виглядав мій батько. Я не бачу його обличчя перед очима, все, що залишилося в моїй пам'яті, це його неймовірно великі, сильні руки. Руки чоловіка, водія і, як він сам про себе казав, трішечки боксера, трішечки різьбяра, трішечки поета, трішечки художника та ще з десяток таких «трішечки». Оті його руки я запам'ятала на все життя.

Десь із чотирьох років чоловіками для мене вже були і хлопчики з дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пістолети та іншу зброю і могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхні бойовиська; і мій брат Дмитро (він старший за мене на десять років), бо він майже увесь час або малював незрозумілі картини, або гасав з друзями мотоциклом; і друзі мого батька, які приходили зрідка і яких називала просто «дядя». Всі названі представники чоловічої статі були безпечними, іноді грубуватими, частіше незрозумілими, а взагалі досить приємними.

Проте існував ще ВІН. ВІН - це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа Людина і ще безліч інших назв, за якими стояло одне - небезпека. Просвіщала мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашій родині називали просто «Реченням». Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала --">