Машина забуття (збірка) [Володимир Аполлінарійович Заєць] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (47) »
Володимир Заєць МАШИНА ЗАБУТТЯ
ОПОВІДКИ СТАРОГО КОСМОГАТОРА
ПОЧАТОК
Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік. Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою “Фіалка”. Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань. Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми. Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації. Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа, на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: “Фіалка”. Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву? Я знову глянув на незнайомця. Він щось кричав до мене, широко роззявляючи рот і витріщаючи очі. Вигляд у незнайомого був дуже кумедний. Я зневажливо стенув плечима i зручніше вмостившись у кріслі, натиснув на кнопку “Старт”. І досі мені неприємно згадувати, що сталося потім. Раптовий поштовх викинув мене з крісла, корпус затріщав, щось загуркотіло і вибухнуло. Я кинувся в апаратну і, о жах, побачив, що вибухнув нуль-перетворювач. Очевидно, хлопці підсунули мені старий прилад, який уже був в ужитку. Він і вибухнув, не витримавши робочого навантаження. Я опинився в жахливому становищі — аварія сталася за багато світлових років від рідної Діетани. Важко зітхнувши, я вийшов назовні. І зразу пересвідчився: планета, на якій я здійсняв посадку, була технічно відстала, примітивна. По небу проповз ракетоплан давньої конструкції, а з прибуттям мене з’явився вітати якийсь допотопний робот. Я швидко зв’язався по відеотелефону з директором Інституту Космосу, змалював ситуацію і попросив допомоги. Директор зніяковів. — Розумієте, — промимрив він, відводячи очі, — ми не можемо вам як представникові дружньої цивілізації відмовити в допомозі. Проте наші можливості обмежені. Ваша планета не передала Землі знань в, галузі гіперпростору. Ми, правда, можемо спробувати розв’язати цю проблему самостійно, але… Гм. Теми нуль-простору немає в плані нашого інституту. Це по-перше… Відповідь директора обурила мене. — Що за дурниці?! — гримнув я на нього. — Невже ви не можете виготовити елементарний нуль-перетворювач? — На жаль, не можемо, — сухо відповів директор. — Діетана передала нам технологію створення біороботів, голографічного телебачення, вирощування продуктів харчування на живильних середовищах, але принцип дії нуль-перетворювача… Ні. Тому в даний момент ми вам не можемо допомогти. — Не можемо!.. А що ви можете?! — обурено вигукнув я. — Яке убозтво! Куди я попав? — У всякому разі туди, — блиснувши очима, спокійно відповів директор, — де можна навчитися культурно поводитись. Екран погас. Я знову натиснув на клавішу виклику і, зціпивши зуби, змусив себе вибачитись. Щоб вибратися з цієї пастки, треба було вгамувати почуття обурення. — Ми можемо послати запит на вашу планету, — стримано запропонував директор, і в його голосі я вчув глузування. — Запит! — з відчаєм скрикнув я — До моєї зоряної системи він ітиме тридцять років! — Заспокойтесь, — офіційним тоном промовив директор. — Найближчим часом ми включимо тему “нуль-перетворювач” до плану досліджень. А ви поки що відпочивайте, ждіть. Я приречено зітхнув і вимкнув відеотелефон. Ще з юних літ я відзначався тактовністю, тому подзвонив директорові лише наступного дня. Він запевнив мене, що спеціальна дослідницька група займається моїм питанням. Для початку їй доручили розв’язати проблему взагалі, в цілому. Тема їхньої роботи: “Можливість існування нуль-простору і розробка методів його дослідження”. — Хлопці молоді, енергійні, — підбадьорив мене директор. — Проте складність проблеми… Ви розумієте… Я розумів, і через те безнадійність охоплювала мене чимраз більше. І думав я про рідну Діетану, з болем згадував її голубі світанки, темно-фіолетові сутінки, багряні сади й ліси. Я зітхав і знову натискав на клавішу відеозв’язку. Директор- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (47) »
Последние комментарии
19 часов 23 минут назад
19 часов 40 минут назад
19 часов 52 минут назад
19 часов 58 минут назад
22 часов 29 минут назад
22 часов 33 минут назад