Причини і наслідки [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать постранично, страница - 4

що стояв спереду. Щось знайоме майнуло йому в цій постаті. Старе, зруділе від старості драпове пальто, велика кепка такого ж драпу. На одній з фотокарток тридцятих років на батькові Жадана була така сама кепка з широким козирком. «Де я його бачив?» — подумав Жадан. Голова цієї людини висохла, зменшилася від старості, набула мармурового кольору і ламкості, кепка стала завелика й тому трималася на вухах, на диво м'ясистих, наче їх не торкнулися закони прив'ядання; окуляри теж були важкі й великі, сповзали на кінчик носа; з-під кепки визирали пасемця сивого волосся, тільки сивина ця була не сніжна і урочиста, як під час першої старості, а — сірувато-тьмяна, наче повсть, неохайна.

Товста, густо мальована продавщиця в рожевому шерстяному береті різко підштовхнула банку по оцинкованому прилавку, молоко хлюпнуло на підставлені руки старого. Жадан побачив чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як їх колись називали; мабуть, просто рукавички продірявилися на пальцях, тому й довелося обрізати. Старий безпорадно тупцяв, тримаючи перед собою залиті молоком, по-пташиному зігнуті пальці, заважаючи тим, хто стояв за ним. Підійшла черга Жадана, той узяв три паперові пірамідки «таллінського» кефіру й пачку сиру на сніданок і, швиденько кинувши покупки у портфель, допоміг старому: закрив банку пластиковою кришкою й поставив її на дно такої ж старої, як господар, торби з потертого дерматину — колись лискуча чорна поверхня торби тепер порепалася, потерлася безжально, частина її обсипалася, а ручки торби перетворилися на дві засмальцьовані мотузки асфальтового кольору, що мали ось-ось порватися. У дідовій торбі вже лежало теплих півхлібини. Старий мовчки дивився, як господарює Жадан, нічим не виявляючи своєї вдячності. Він, здавалося, до всього вже збайдужів. Жадан уклав ручки торби в зсудомлені дідові пальці, так наче почепив торбу на гачок. Кивнувши, дід вийшов з магазину й повільно подався у бік Рогнідинської вулиці.

Це був Шульга.

Незрозуміло чому, але Жадан одразу ж згадав його прізвище, як тільки подивився на яскраво намальовані рекламні щити кінотеатру. Щити несли в собі таємницю, захоплюючу боротьбу, заповідали життя яскраве, неземне, далеке від цієї буденної трамвайної зупинки й змерзлих людей, що стояли в молочному магазині; мужньо поверталися з орбіти молоді люди в білих космічних скафандрах, а обличчя в них були червоні, наче в індіанців; з-поза спини сліпучо-вродливої блондинки темною тінню визирав хтось із безжальними вилицями, й одне око в нього спалахувало синіми променями, наче лазерний апарат. Шульга віддалявся від Жадана. Шульга раптом виринув з забуття, і зустріти його тут, у центрі Києва, було так само дивно, як побачити живого Пастера чи Заболотного. Він працював з Левковичем, подумав Жадан. Його треба наздогнати, поки він не пішов назавжди, не зник у лабіринтах часу, у натовпі й безвісті. Він не просто стара, немічна людина, що несе додому молоко. Він тихо й покірливо йде з життя, забираючи з собою назавжди таємницю професора Левковича.

— Вибачте, ви часом не лікар Шульга? — спитав Жадан, наздогнавши старого. Той не одразу зупинився. Продріботів ще кілька сухеньких кроків, наче обдумував запитання. Став, важко дихаючи.

— Я. — І, трохи віддихавшись, гостро спитав: — А вам що з того?

— Я працюю в інституті, в якому ви колись працювали, — пояснив Жадан. — Багато чув про вас, колись дуже давно бачив на інститутському ювілеї. Пам'ятаєте? Ви в президії сиділи. Тільки окулярів ви тоді не носили.

— Ну і що з того? — майже гнівно перепитав старий: очі в нього сльозилися, товсті скельця окулярів збільшували й без того великі чорні зіниці, від чого в погляді причаїлися темрява й неспокій. Йому видалили катаракту, зрозумів Жадан.

— Пробачте… Справа в тому, що я займаюся сказом, як і ви, ваше прізвище мені давно відоме…

— Сказом! — вигукнув Шульга. — Кому зараз сказ потрібен? Кому, я вас питаю? Колись мене весь Київ знав. А тепер?

— Дозвольте, я допоможу, — зрушив з місця Жадан. Тільки тепер він помітив нерівний шрам, що проорав лице старого від скроні через усю щоку аж до підборіддя.

— Не треба, я сам, — вередливо затиснув кулак Шульга, не віддаючи торби. Потім тихо й приречено сказав: — У мене дочка померла… Я жив у неї в Богуславі… Довелося повернутися сюди… Тепер не знаю, як жити. Навіщо?

Він знову підвищив голос і пронизливо подивився на Жадана, немовби звинувачуючи його в чомусь. Той промовчав. Ступивши кілька кроків, Шульга знову зупинився.

— Що вам від мене треба?

— Нічого, — знизав плечима Жадан. — Просто ми з вами колеги… і я думав… Я пишу зараз історію рабіології… там є і про вас… про ваші дослідження…

— Про мене? — сумно посміхнувся старий. — Хто я такий, щоб про мене писати! Писати треба про Левковича! — Він раптом змовк і став повільно перекладати торбу з руки в руку. — Дочку Антоніною звали. Вона так і не вийшла заміж, мене доглядала… А Івасюта ще працює?

— Який