КГБ СРСР. Спогади опера [Володимир Ушенко] (fb2) читать постранично

КГБ СРСР. Спогади опера

ГЕРОЙ НЕДОПИСАНОГО РОМАНУ

«Мене часто запитують: чи ви не той Висоцький,

з яким ми виходили з оточення?.., чи, може,

ви той, що служив у сусідньому полку?..

Відповідаю: ні, не виходив, не служив, не воював.

Я з іншого покоління, з того, що довойовує…»

З інтерв’ю Володимира Висоцького

«Війна не закінчилась, поки не поховано

останнього загиблого солдата»

Наполеон Бонапарт

В Яготині проти залізничного вокзалу стоїть школа. Стара, двоповерхова. Зараз там знаходиться медичне училище, яке було переведене сюди з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС, тому будівля добудована, перебудована і, на жаль, втратила свій неповторний первісний вигляд.

Побудована вона була в перших роках буремного ХХ століття разом з залізничним вокзалом і місцевим цукровим заводом як школа, якою в була протягом 80 років. В цій будівлі школа була завжди, і в лихі роки, і в не дуже. Навіть під час окупації, коли на другому поверсі тут була німецька залізнична жандармерія, на першому поверсі в п’ятому класі училась моя мама.

На початку 60–тих і мене привели туди в перший клас. Я пам’ятаю свою школу красивою, затишною і просторою.

Ліворуч школи притулився Поштовий перевулок, маленька вуличка, якою ніколи не їздили ні машини, ні підводи. Це був такий собі пішохідний прохід, посеред якого колись росли розкішні дерева рідкісного на наш час гльоду.

Зазирнув у словник і виявив, що правильна відміна цього слова «глоду» і це не дерево, а кущ, проте ні язик не повертається, ні на папір чомусь у мене воно не лягає. В моїй дитячій пам’яті так і залишилось «глід – гльоду» – великі, чудернацько покручені дерева, на які ми, першачки, на перервах між уроками лазили поласувати солодкими і терпкими плодами.

Хто саджав і вирощував цей глід – для мене велика таїна. Можливо б і достояли ці дерева до нашого часу, якби не танки.

Десь в середині чи в кінці шестидесятих посеред спекотного літа на місцеву залізничну станцію прибули чисельні ешелони зі справжнісінькою військовою технікою. Одних танків Т–34 було більше півсотні. А ще були КВ і ІСи, радянські самохідні артилерійські установки часів війни, «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», розмальовані німецькими хрестами, установки гвардійських мінометів «Катюша» на справжніх «Студебекерах», різноманітні артилерійські системи, наші полуторки і багато солдат.

Вся пристанційна територія перетворилася на великий військовий табір: солдати з автоматами – охорона, кухні, ремонтні майстерні і навіть будка на модерновому тоді всюдиході ЗіЛ–157 з крейдяним написом «ШТАБ».

Все це прибувало, розвантажувалось і накопичувалось протягом трьох–чотирьох днів і для нас, дітей і підлітків, які жили в містечку, і де військову людину можна було побачити дуже рідко — це було справжнє свято. Нас від техніки вартові солдати відганяли для годиться, а тому можна було залізти на танк, повисіти на його гарматі, а декого (і в мене в тім числі) навіть допускали і всередину подивитись в приціл і покрутити танкову башту.

Яке ж було моє розчарування, коли залізши в німецьку «Пантеру» і поглянувши в перископ, я побачив листовий стальний каркас, яким був обшитий серійний сучасний танк Т–55. Справжніх німецьких танків тут не було – самохідний муляж.

Відповідь була проста, проте загадково–романтична: це все було призначено для зйомок справжнього кіно.

Саме кіно повинно було зніматись десь на переяславщині, куди вся ця армада повинна була добиратись своїм ходом. Батальні сцени танкового прохорівського бойовища Курської битви та переправа через Дніпро за участю десятків артистів, сотень статистів і тисяч справжніх солдат були відзняті саме там.

В той час автомобільного мосту через залізницю ще не було, а через переїзд важку військову техніку не пускали залізничники, тому й вирішили перетнути залізницю під нею, через старий міст–тунель, до якого можна було добратись тільки через Поштовий перевулок.

Казали, що плодами цих дерев гльоду яготинці рятувались ще в 1933–му. Вистояли вони і під час німецької окупації, коли в місті вже почали рубати знаменитий яготинський рєпнінський парк, що тоді ще суперничав з білоцерківською «Олександрією» і уманською «Софією».

Дерева гльоду навіть не рубали. Їх зніс перший танк. Наступні просто розтовкли їх на порох. Дерева помирали мовчки на очах цікавеньких городян, дітей та підлітків і тільки за парканом якась старенька бабця плакала. Вона з жахом дивилась на зіркасті і хрестаті танки, що мирно рухались однією колоною і оплакувала дерева та своє життя, тримаючи в жмені пригорщу яскраво–червоних плодів гльоду.

Років через три–чотири, коли всі вже й думати забули про цю історію, на екрани кінотеатрів країни вийшла кіноепопея «Визволення». Пригадуючи розвантаження танків у нашому містечку, ми пильно вдивлялись в кадри кінострічки, де і у німецьких панцерників, і у