Очень! очень приличная "боярка"! Прочёл все семь книг "запоем". Не уступает качеством сюжета ни Демченко Антону, ни Плотников Сергею, ни Ильину Владимиру. Lena Stol - респект за "открытие" талантливого автора!!!
Написано на уровне детсада. Великий перерожденец и врун. По мановению руки сотня людей поднимается в воздух, а может и тысячи. В кучу собран казачий уклад вольных и реестровых казаков, княжества и рабы. 16 летний князь командует атаманами казачьего войска. Отпускает за откуп врагов, убивших его родителей. ГГ у меня вызывает чувство гадливости. Автор с ГГ развлекает нас текстами казачьих песен. Одновременно обвиняя казаков
подробнее ...
обворовывание своего князя. Читать о всемогущем колдуне и его глупых выходках и рассуждениях просто не интересно.
Суботі Антон радів, бо в суботу приходить газета з програмою на тиждень, що й коли у телевізорі показують. Антон вкосив трави у леваді, приволік кошіль, зирк — а теля газету дожовує. Мабуть, синок листоноші пошту розносив, тицьнув газету в паркан, між дощок, теля й почитало.
Антонові од злості ледь серце не луснуло:
— Грамотне, бодай ти здохло!
Та як уперіщив косищем — теляті аж ноги в колінах підломилися. А газети не вернеш. Мусив теліпати до кума по програму.
Кум сидів на ґанку і з птахами пересвистувався. «Ду-ду-ду», — глухо відлунював одуд; іволга відповідала голосисто, але полохливо з густого вербового гілля; шпак на груші надимав пір'я, тріпотів крильцями й шипів, наче сало на сковороді, сердився, що його передражнюють; а соловейко — той лиш себе й чув, витьохкував безперестанку, наче на батарейках зроблений.
— Ти, Антоне, чув — як смеркне, якийсь птах на твоїй леваді кричить? — мовив кум, подаючи газету з програмою. — Наче чапля і наче не чапля.
— Я смерком телевізор дивлюся.
Кум почав торочити про сорокопуда, який поклав гніздо в акації над дорогою і стереже кумових курчат від сорок. Проте Антон докурив сигарету й поспішив додому: між серіями показували про природу, які птахи живуть на воді і чим харчуються. Тут Антон згадав про птаха, який кричить смерком, і вийшов у двір покурити. Птах справді кричав — протяжно, сумно, наче смерть віщував. Але не в леваді кричав, а десь далі, на пагорбах, за якими — Дніпро. Пахла акація, ніби снилася в солодкому, задушливому сні. Тихо шелестіла липа. Облита білим цвітом калина ніжно світилася в сутінках, аж здалося Антону: то Явдошка його, молодою, скрадається потайки від матері до нього на леваду. А було ж, прибігала!
Птах помовчить і скрикне, помовчить і скрикне. Перепілка — не перепілка, чапля — не чапля і сова — не сова. Хтозна, що воно за птах, а знайомий крик, чув уже його Антон, не тепер, а колись давно. Згадай, згадай — давить па Душу пташиний крик. Закурив Антон ще сигаретку, солодкою вона видалася — і згадав…
Було йому літ тринадцять. Наказав батько траву з поля привезти, але щоб коней з гори за вузду зводив. Антон на пагорб виїхав, аж — Явдошка; в ту пору насміхалася з нього, що вуха — як решета, підпарубком називала. Воно й правда, який з нього тоді був парубок, це вже потім, по світах побродивши, Антон її серце до свого примотузив. Хіба міг він на очах у Явдошки коней за вузду зводити? Та краще не жити! Став на воза ще й пужкою прицвьохнув. Коні й помчали, самі себе випереджаючи, на містку через рівчак упали, корінний ногу зламав, Антон перелетів через перила і в рівчак шубовснув.
А потім батько за корінного віжкував його. Кров по двору — наче хто коралове намисто розсипав. До рівчака повз — червоний слід по траві, водичку хлебтав — червона водичка. Мати принесла в леваду хлібину — із плачем: сказав батько, щоб не вертався додому, щоб світ за очі йшов. З тою хлібиною й пішов Антон у світ. До Дніпра доплентався, став пароплава чекати. Пароплав удосвіта причалював. Плоти пливли по Дніпру, діти бігли берегом, литвинів дражнили:
— Вороні кашу з'їли! Вороні кашу з'їли!..
Литвини сердились, кулаками з плотів махали. І жаль брав Антона, що вже ніколи не бігтиме він підстрибом по мілководдю й не гукатиме вслід плотам:
— Вороні кашу з'їли!..
Смеркалося, вогнища горіли на плотах посеред ріки, і дивно кричав птах десь на пагорбах — протяжним, тужним, ніби людським голосом. Ніколи потім, аж до сьогоднішнього вечора, не чув Антон, щоб так кричало увечері. Немов тільки й жив він, що той один день, коли Явдошка пасла під горою овечки, а він мчав повз неї на схарапуджених конях, коли звивався вужем у батьковій руці, а все життя своє, аж до сьогоднішнього смерку, побачив за один вечір у телевізорі…
— Антоне, де тебе чорти носять? — гукала з хати Явдоха, — Кіно почалося!
Птах замовк і вже не озивався, лиш соловей на леваді схлипував, наче хто кидав камінці у глибоку воду. Присмерки гусли бузиново, і вікно, по шибках якого текли срібні відблиски телеекрана, здавалося лядою з ночі в день.
— А пам'ятаєш, Явдошко, — озвався Антон, умощуючись на стільчику ближче до вікна, щоб диміти в квартирку, — як ми дітьми ще плотогонів на Дніпрі дражнили, так один литвин щось знав і зробив, що ми аж у Вересоч берегом бігли і не могли зупинитися.
— Так що?
— А нічого, згадалося.
— Кіно інтересне, про любов.
Хтось легенько стукнув у вікно біля Антона, а може, то хрущ летів на світло від телевізора й буцнувся в шибку.
1979
Последние комментарии
49 минут 46 секунд назад
50 минут 17 секунд назад
12 часов 13 минут назад
12 часов 14 минут назад
14 часов 15 минут назад
14 часов 17 минут назад