Перший диктант [Остап Вишня] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
ПЕРШИЙ ДИКТАНТ
І
Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як
була земля тоненька!»
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани
поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів
три з гаком.
На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і
могутні, у три-чотири обхвати дуби...
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то
аж до охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до
самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина...
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх
посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи...
Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати
дивляться та тільки покрикують:
— Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку —
потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.
Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.
А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя
витягали.
Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.
Ох і плаксива була Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться, було, скривиться, ніби
калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказувала:
— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб
здорові були і не скиглили.
II
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і
зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі
було прилучитися, — дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло, — до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як
залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, — загорталося
того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до
«сидєльця» в марнопольці:
— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, — їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» — і складали до своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини
доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки — це півлиха, найбільше лихо, не
переборене для більшості батьків, — чоботи!
— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?
Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на
Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, біля каганця та все: «А-а-а», «Би-би-
би»...
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «А-а-а», «Би-би-би»... Аж доки, було, мати:
— Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили
коли-не-коли, — він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для
мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з
Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.
Почав, отже, ходити і я до школи.
Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена
бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! Усе кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагідна.
Як
- 1
- 2
Последние комментарии
16 часов 13 минут назад
22 часов 35 минут назад
22 часов 43 минут назад
23 часов 11 минут назад
23 часов 15 минут назад
23 часов 16 минут назад