Легенди Старокиївські [Наталена Королева] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
Троянди, сп’янілі від останніх вогнів осені, забули про прищеплену їм рукою садівника красу й укрились рожевим квітом щирої шипшини. На крильцях баревних метеликів відлетіло у вирій літо. Ах, щорік все їх меншає, цих безтурботних істот, що живуть квітами й сонцем. Щорік меншає й мрій. Тих, що на зміну метеликам приносить осінь. Чи ж і мрію, як метелика, вважають за шкідника? Скільки-бо їх, які так намагаються вигнати все, що має крила, барву, усміх, відблиск радості… – А вже що до нас, первостворених Всемогутнім «стихійних сил природи», – нас виріклися б радо й поготів! – озвався під вікном жартовливий голос. Я виглянула й зраділа: сивобородий звинний Фавн зручно вмостився в пурпурі реви, що заплітала стіну. Сміється мідяношкірий в хмарі легесеньких кучериків срібного волосся. Вузловатим пальцем вказує на аметистове гроно: – Можна? – й, не чекаючи відповіді, бо ж хто пожаліє гроно винограду? – общипує по ягодці, як дрізд, – В такі золоті дні, – втягає в себе прогріте сонцем і теплою землею медове повітря, – достигають не тільки грона, але й туга людського серця по незабутньому. Чи ж не вгадав?.. Сміється до мене, мов добрий приятель, що лиш вчора перервав був свою щоденну дружню розмову зі мною, під віконцем. – Тож бачиш, – споважнів зненацька, – душа пам’ятає багато, чого не вміють назвати уста. Але ж часто й людська душа забуде, в чім сила зв’язку з минулим. То – зв’язок з доброю Матір’ю Землею, що її всі ми любимо більш, як гадаємо, бо ж вона дає нам не тільки свої плоди, але ж і баї, що в них заховано зернятко правди, як дозріле зерно в лушпині… Та я не вмію складно і довго говорити. Хотів би ліпше щось тобі дати… Знову радісно всміхнувся, низько нагнувся до землі і зірвав суху маківку. – Візьми хоч це. І воно може навчити тебе розумінню дощових пісень, візерункам, що їх креслить вітер на ланах збіжжя, бажанню синього вогника, що пливе, хитаючись, над рідною драговиною. А може, колись, десь не в нашій землі, посадиш у чужу землю зеренце. Тоді сама здивуєшся, як воно потішить тебе. Не легковаж, що мале: малого немає в світі. На, візьми!.. І зник. З того вечора, увесь той час, що я була в Лівадії – сонному кримському містечку, з найменням Німфи, – старий Фавн, добродушний і простий, як сільський капуцин з півдня, щовечора приходив до мого вікна й оповідав давновікі казки. Пізніш, за сумних днів самітності, безсонними ночами в бездомних мандрівках я брала зернятко з Фавнової маківочки і засаджувала у землю, що того часу була тереном моїх блукань. Не сказав неправди приятель Фавн: не одна квітка виросла й зацвіла з його дрібних зерняток. А я збирала їх у китичку. До них додавала свіже листя з обмолених Лаврських Садів, таке приховане, соромливе, скромне, що по ньому часто можна перейти й не доглянувши, як по придорожньому споришу. Коли ж над волинською Стир’ю по луках розквіли лампадками світло-фіялові зимовіти-колхікуми, а над мочарами м’ягко танцювали блудні вогники, – Лосна кинула мені срібну нитку своєї пряжі. Нею зв’язала я китичку тих дрібних квітів. Не треба в них шукати «строгої» науковості: це-бо не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія – наймення одної, друга ж зветься – Любов.ОПОЙНИЙ ДИМ
Гашта позіхнув. Потягся й правицею обмацав м’язи своєї лівої руки. Оглянув широкі груди, утнув у стані тулуб сюди й туди. Пересвідчився: нема ніже ушкодження, ні в ребрах, ні на ліктях, ні на ступнях. І здивовано похитав головою. Молодий скит не знаходив на собі жодної рани й не відчував найменшої болісті в тілі. А тим часом чувся недужим. Не спалось, хоч трава була під ним м’яка, день теплий. Зрана не мав нічого в роті: не хотілося ані випити гострого, смашного, добре заквашеного кобилячого молока. Не мав смаку й до прозорого, червоного, як гранат, в’яленого на сонці м’яса з дикої ноги. Так само ані в’ялена дніпровська чечуга, що її особливо любив, не викликала бажання їсти. Чув, як обкипає серце, але не міг з’ясувати ступеня й характеру своєї досади. От немовби згубив у степу вже переможеного ворога! Е-ех!.. Злісно розмахнувся жмутом буйволових ремнів, що з них виплітав вузди, аж від сириці вчулося в повітрі кілька посвистів. Троє невеликих, волохатих диких коней-торпанів, що стриножені паслись недалеко на узліссі, метнулись вбік й нашорошили свої короткі вуха. Перерізані ударом ремнів, звислі безсилі голівки високих будяків-крутаїв, що вже відціль починали своє панування над степом, відбивали вільну блакить широкого неба й тепер, зламані, ще гостріше запахли медом. Таж хіба в тім потішення для дужого парубка? Знищити квітку – може бути забавою лише про жінку. А Гашта – досвідчений бойовник. Розправив ноги, порухав усіма пальцями й зсунув до потилиці гостроверху шапку-шличок й наче тим ще дужче роздратував досаду. – Ну, бойовник! А що ж з того, коли ось вже тричі дозрів у небі повний місяць, й знову вже зник, упавши у безвість темної ночі, як стиглий овоч падає часом у воду. Тричі!.. А за цей час не було ані бійки з сусідніми племенами, ні набігу чужинців по здобич, не сталось гонитви в степах за ворогом. Тільки й бачив кров, що з упольованих звірят. Тільки всього й знищення, що кілька зрубаних на паливо буків. Ані не горів ліс… Рішучо нічого не сталось за цей довгий час, що могло б бодай трохи потішити серце молодого скита, розпрудити в жилах кров, що гускне, мов масло в сколоченому молоці! Можна так жити? Гашта глянув знічев’я на блакитний Бористен, що ліниво плив під кручею жовтими пісками берегів, витягся горілиць й почав наспівувати бойової пісні, що давніш відразу настроювала його на войовничий лад і викликала загару. А сьогодні й той лік не допомагав: тільки збільшувалась досада, аж не можна було влежати на траві. Бо ж на кого ти розпалишся, як ніде поблизу нема ворога! «Були часи», – потягли думкою ключі мандрівних журавлів, – «Були часи, коли можна було битись досхочу з аланами на Гнилому Морі», – Жовте обличчя скита скривила глузлива усмішка. – «Pallus Meotіdae» називають те море дикуни греки. Справді, дикий нарід! Тільки про гроші або ж про красу та про жінок турбуються вони. Немовби за гроші купується здобич? Чи можна ту красу з’їсти або випити? А жінки!..» – погордливо сплюнув на саму згадку про грецькі пісні. Немов вони, ті греки, ані не догадуються, що правдивий муж мусить ставитись з погордою до кохання. Жінка є тільки здобич, а радість від неї в тім, що можна показати на ній свою силу й волю. Бо ж вона послухає у всьому кожного мужа. Навіть грека. Але помститись або завдати ворогові муки та ще такі, щоб йому смерть видалась солодкою ласкою, – на те жодного грека не вистачить. Греки – сміття… Кинув жмут ремнів і знов потягся, аж у суглобах хруснуло. «Не інакше як злий дух вхопив мене. Може, вже увійшов і в печінку»? – Гашті від цієї думки аж похолола спина. Знав-бо, що звідти ніщо не вижене лихої сили. Не дурно ж бо й найстрашніша отрута на стріли здобувається з гнилих печінок… Стриножений торпан заржав пронизливо-високим голосом. Метнувся від лісу й незугарно пострибав по вогкій землі. Скит кинув погляд на узлісся, не побачив жодної небезпеки, але трохи вирівняв свою думку, ніби вивів її з хащі. «Таж треба піти до ворожбита!» Має-бо Гашта у кудесника свого коня, справедливого коня, не степового торпана! Лишив там на лікування, як той кінь закульгав. Сталось це саме тоді, коли грецькі купці вимінювали у Гашти боброві шкури. Гашта знає: то греки так поробили його коневі. Напевне вони! Таж вони й на самого Гашту кинули чари. Отой сивавий, що так вперто торгувався, – саме він це й вчинив! Напевне! «Дивний той народ, ті греки! У них і старі все ще хочуть жити, знаходять від життя радість! А їхнім синам і в думку не впаде повбивати батьків, уже не здатних до бою чи полювання. Ні, таки то дикі люди! Дикуни вірні!» Зате ж у Гаштового племені, мабуть, на цілий збір є лише одна стара людина: ворожбит. Дитиною привели його в полон, з Тавриди. Він «поскитився», таж дарма що такий сивуляк, його ніхто досі не вбив, бо не має дітей. Нема кому про волфа подбати. Тож він і на влови не ходить, і в боях уділу не бере. Дивний, майже як грек. Ще й одноокий. Тільки ж тим своїм незрячим оком… В нім – вся його сила, бо ж тим темним оком він бачить речі таємні. А що вже знає тих чарів! Пізнає враз, що саме зашкодило людині, чи навіть і коневі. Знає також, як і здихатись лиха. Відун, старигай!..» Скит звівся на свої короткі ноги. Свиснув на пса, що голосно чавкав, зализуючи прокушену вовком ногу Собака, сам цілком подібний до вовка, підійшов до господаря, але дивився похмуро й не крутив хвостом. Гашта виніс з печери стару, смердючу кістку й кинув собаці: – Маєш, але торпанів стережи сам! – вказав на торпанів і пояснив собаці, що слухняно тримав у зубах кістку: – До віщуна піду. Най зніме з мене чари. Обернувся й, коливаючись з боку на бік, подався до річки ходою людини, що призвичаєна пересуватись тільки комонно. Присмерк темними плахтами починав застилати землю. День вгасав, як багаття. Дніпро став червонаво-золотистим, мов розплавлена бронза. Сонце втікало за верболози, а з ним зникали, немов утікаючи в безвість, сила й бадьорість з Гаштиного тіла. Ішов помалу, байдужно, ані не дивлячись під ноги, мов сонний. При самому березі, куди позбігали з кручі спрагнені старі осокори, Гаштині ноги заплутались. Не знать – чи в галуззі, чи в тінях густих осокорів, тільки ж зненацька ніби хтось висмикнув з-під них усю землю, й скит полетів додолу, ніби від штурхана в спину. Не впав, однак, на чотири, але став на рівні. А йому назустріч – з глибини ями – розсвітились два вогники. – Вовча яма!.. Ще й не порожня. Але Гашта не мав часу міркувати. Раніш, ніж думка оформилась, – вже сама рука вихопила з-за паса ніж. І раніш, ніж вовк встиг відступити до дальшого закутка ями, скит блискавично швидким рухом вдарив звіра ножем під морду. З розпоротої горлянки порснула тепла кров й неначе змила з Гашти чари. Аж легенький усміх виглянув з-під рідкого скитового вуса, коли Гашта вправними рухами розпоров шкуру вовкові на череві аж до хвоста й радісно стяг, немов зняв розстебнутий кожух. – Віддам ворожбитові. За коня і за себе! Зовсім споночіло, коли видерся з глибокої ями і враз почув занесені легеньким вітром від води слова: – На вітер і на меч!.. На вітер і на меч!.. Були не голосні й одноманітні, як маячення. Та Гашта враз пізнав чутне шепотіння ворожбитове, що, мов водяний щур, проживав у землянці-печері, а не в критому возі, як скит. Гашта присів за кущем терну: завжди ліпше подивитись з укриття, що робить другий. А потім і цікаво побачити, як з коня буде виходити лихий дух, не лякаючись скитової присутності. Відціль скитові добре видно й ворожбита, й коня. Цікаво, який же той кінський дух? Чи з конячою головою? Однак, хоча волф-«наузник» не змовкав, – жоден дух не виходив з коня, якому ворожбит, присівши напочіпки, розчищав ножем п’ятку копита. А кінь слухав тихого голосу, не рвався й не смикав ноги, ніби хтось сидів на ньому, тримав на короткім поводі й тис йому п’ятками боки. За хвилю старий лікар відклав на пеньок свій струмент, у дерев’яній мисці з темною, мов дьоготь, тектиною намочив на довгі пруги повсті й помалу обмотував коневі ноги. Потім погладив коня й, не перестаючи примовляти, завів його до сусідньої печери. Тоді скит нагло вискочив на площинку перед житлом волфа. Вищерблений місяць полив зеленавим світлом невелику постать скита з плисковатим обличчям й приплюснутим носом. Проти Гашти стояв ворожбит, кощавий, сухий, неначе з головою бородатої птиці – так висувався наперед, ніби дзьоб, його довгий ніс. У довгій, білій одежі волф виглядав істотою з іншого світу, досконалішого й вищого. Не схвилювався несподіваною появою й нічого не запитав. Лише всміхнувся на незугарно пов’язані слова скита, що той намагався ними висвітлити, які саме чари впали на нього. – Нуда – звуться вони. Хворість вигійна, – хитнув білою головою наузник. Але не повторив і не пояснив: Гашта не зрозуміє, про що мова. Тому старий самодин лише похитував головою, а коли скит, виговорившись, змовк, – волф сказав: – Не бійся. На твою неміч маю добрий лік. Маю. Я ж бо – зілійник. Поглянув на мокру вовчу шкуру й повісив її на галузі осокора. Потім почав роздмухувати вогонь. Коли ж збудив до життя ледве тліле вугілля, сипнув на нього пригорщу сухого, між долонями стертого, зілля. Над вогником закучерявився солодкавий дим. Тоді зілійник звелів скитові сісти щільно біля вогню. – Дихай тим димом. Не бійсь: це – колопні, що з них тчуть полотна на одежу. Колопняний дим одягне твого духа в одежу духів. І побачиш далекі часи, що прийдуть, коли, – вказав на стемнілу річку з срібною доріжкою до місяця, – коли ця річка, може, переживе твоїх онуків і праправнуків. Да-а-леко це! Але дихай – і вдивляйсь[1]. Від солодкого диму скитові спочатку зашкрябало в горлянці. Душило, ніби сплющувало горло, а заразом наростало почуття роздратованості й неспокою, аж кортіло відійти. Та дим уже розіслався широкою смугою, обгорнув Гаштові цілу голову, і враз його заспокоїв. Скитові здалось, що він стає малою дитиною, і що то – не дим, а материні руки легенько притуляють його голову до м’якого хутра та вкладають у мішок, що в нім скитські матері носять за плечима своїх немовлят. Пахнуло теплом у обличчя й враз стало незвичайно радісно, аж розсміявся. Справді-бо: вже таки він – Гашта – не бойовник, а малесеньке немовлятко! Хі-хі-хі… Ха-ха-ха!.. – нездержимо зареготав уголос. Сміявся довго, немов іржав, як кінь. А тіло тим часом неначе наповнювалось сонцем. От, як та в’ялена чечуга, коли її піднести на рівень очей і дивитись на сонце крізь неї. І з цього творилась радість. Не та буйна радість, що дає її перемога над ворогом, і не та, якою наповнюється тіло, коли втомлений і спрагнений нап’єшся досхочу студеної води. Ні, почував себе, як у дитинстві, коли на світі – гарний, погожий день, а ти сам – здоровий, повний сили, цілком вільний забавляєшся собі, як сам знаєш… Ворожбит, побачивши на Гаштинім обличчі перші смикання м’язів сміхом, усміхнувся й собі: «Вже справляє реготи!» – підсипав до вогню ще трохи тертого зілля, загорнув жар попелом, немов притакуючи, хитнув головою й пішов напувати щойно оперованого коня. Зірвав пригорщу листя з дикого горіха, що виріс біля печери. Ніщо-бо так не відгонить мушви та комарви від коней, як горіховий запах – треба лише витерти свіжим листом все тіло тварини! Повільними рухами тер коня, поглядаючи на вовчу шкуру. А Гаштові тим часом здавалось, що зілільникові кроки пролунали, як хода велетня по горах. М’яке ж шарудіння свіжого горіхового листя, зім’ятого ворожбитовою рукою, виростало до згуку бурі, що перекочується верхів’ями лісу та гне й ламає столітні дуби. Хотів оглянутись і пересвідчитись, але ж нараз йому зникла уява простору, часу й міри. Здалось – скит єдиним кроком може перекрочити цілий світ. Глянув – чи, може, тільки так видалось – на стіну ворожбитової печери, чи ж вона ще тут? Може, розплилась, як той солодкий дим, що її перед хвилею цілком заслоняв? Так ні ж: стіна була на своєму місці. Он бачить на ній Гашта висічені на камені рисунки страховинних звірів: з іклами, загнутими, як половина кола від походного воза, з вухами, що аж падають на передні ноги, з довжелезним носом, витягненим, мов кишка, в трубу, що дістає аж до землі. Гашта знає: тепер таких звірів не знайдеш по степах. Ані в лісі. Таж ворожбит колись казав, що в давноминулі часи такі потвори паслись тут, скрізь, в степу й в лісах, які давно зітліли й розпались на порох. Зображення ж давніх звірят повирубували на пам’ятку «дикі люди», що колись давно жили тут перед нами. Це вони полишали своїм нащадкам… Нехай! Що до того скитові? Були – та вже й нема, і нема на що згадувати. Але ж, казав ворожбит, внуки, правнуки, часи майбутні… Це цікаво Гашті. Чи ті його правнуки знатимуть такі чари, як цей волф, чи відатимуть про таку недугу не недугу, як та, що якось назвав її ворожбит, коли вона – Гашту привела сюди? А – певне! Бо ж хіба в світі щось змінюється?.. Та зображення стародавніх мамутів з печерної скелі глянули на скита живими, блискучими очима, заморгали повіками, заколивали хоботами, а один, той останній, навіть махнув коротеньким хвостом. Аж Гаштові стало ніяково. Оглянувся по своїй бойовій сокирі, та погляд зачепився за фалди власних, синім по білому пружкованих штанів. В незвичайний спосіб чомусь уложилися ці фалди! Ось самі ворушаться й з них вимотується пречудовий кінь. Шия – цілком, мов у лебедя, вигнута дугою, горда голова – гарна, суха, блискуча, вушка – манісенькі, гостряками аж до середини звернені, так рівно стирчать, що й ока не відірвати! Таки, справді, пречудовий кінь, саме такий, як часами мріє скит. Та жаль, що образ вже змінився. Натомість стоїть вояк у гостроверхому, блискучому шоломі, не в повстяному шлику, як має сам Гашта, а – в металевім шоломі, що про нього також Гашта мріє. І зброя на воякові – прегарна, блискуча, без найменшої плямки або цятки. От би таку мати й собі! І зненацька Гашту заливає радість. Він пізнає: це ж – той майбутній, далекий його нащадок! І зброя його, й той пречудовий кінь – також його! Ах, яка краса і сила! Ось вже бачить Гашта, як ціла рать в крицю критих вояків б’ється в степових просторах. За хвилю – всі їхні лати в крові, кров стікає цівками з блискучих мечів. Особливо це так гарно видко на білих шиях велетенських коней, що й самі зубами рвуть коней ворожих! Ой, скільки ж крові! Вона аж забарвлює воду в річці. Таки й справді Бористен тече червоний, й несе безліч трупів на своїх хвилях. Часами навіть сама смерть не розплела міцних рук ворогів. Обнявшись, як брати-приятелі, і по смерті ще б’ються вони, не вступаючись один одному ні в ненависті, ні в помсті! – Отеє – воно! – незмірно тішать ці образи Гашту. – От так мої нащадки! Гарні! Ці не відступлять від наших звичаїв. Ненависть і помста залишаться їхнім гаслом, як це є й нині! Так і мусить бути. Тільки так! А тим часом довкола Гашти виростають голови. Чоловічі й жіночі. О, все більше й більше! Вже – цілий натовп. За ним встають стіни, об’являються дивовижні будови. Не на возах серед степу чи в узліссях байраків або в дерев’яних будах, але в кам’яницях живуть ці люди. І Гашта не може надивуватись, яких невиданих речей понабудували ті його, Гаштині, праправнуки. А в тім здивуванні зароджується в Гаштиній голові спочатку неясна думка. Вимотується помалу й повільно набирає форми. Ось що його хвилює: чи ж залишились вони – оті його внуки – також і його внуками по духу? Ой, навряд… Ой, щось воно не так. І аж волосся ворушиться на Гаштиній голові жахом, коли він бачить, скільки між тими людьми дідів, немічних, старезних, баб, зігнутих, що ледве сунуть, спираючись на палицю. Сама старизна! А ще страшніше, що деяких старих ведуть молоді, обережно підтримуючи ту ветхість, що перешкоджає життю й рухливості та зменшує оборонність племені. А люде все йдуть і йдуть. Всі – старі й молоді – поспішають до Бористену, заповнюють весь широкий піскуватий берег і один по одному входять у воду. На березі повно невідомих «жерців», волфів, ворожбитів, наузників, кудесників, зілійників. У золотих лудіннях, в барвистих шатах, у білих завоях. Із золотих кадильниць клубиться над ними блакитний дим, такий опойний, такий запашний, духовитий. Волфи співають і навхрест кроплять водою голови занурених у воду людей. А їхній провідник увесь виблискує золотом і самоцвітами, з мечем коло паса, стоїть на оздобленому повищенню на самім березі. – Це – добре! Все дуже добре! – радіє скит, – Як є меч, то буде війна. А це головне. І навіщо б чоловік жив?!.. Але до Гаштиного вуха долітають дивні слова, що їх голосно проказує один із жерців. Говорить про милосердя, про любов до всіх, навіть… до ворогів?.. Ні, це так тільки вчулось!.. Про працю мирну, порядок, спокій. Що? – аж закипає кров у серці скита, – Що?.. Але стривай? Таж он говорять, що це – хрестяться люде в грецьку віру. В грецьку? У віру тих дикунів? Гашта так збентежений, що аж руки йому холодіють й затинаються так, що під нігтями аж виступає кров на долонях. – Грецька віра? Любов до ворога? Милосердя до переможеного?.. Ні, це не його нащадки! Це – греки. У-у, скудота! Греки – очевидно. Прецінь правнуки мусять заховати чесноти своїх прадідів. А чеснота скитів – погорджувати любов’ю, і до братів, і до жінок, не то що до ворогів! Любов, кохання – то найбільша слабість, що знесилює мужа більше за недугу тіла, дужче за рани, що їх дістав у бою. Милосердя? Тобто не вбивати й не мучити переможеного ворога? Може, ще й не пити веселощів перемоги з ворожого черепа? Чи не забирати в нього зброї, коней, жінок і дітей?.. Ні, таких скитів, щоб мали подібну віру, не може бути… Це – грецькі нащадки, не мої! – хитає гордливо Гашта головою. Рад би встав і пішов до свого воза. Таж чомусь звестись на ноги не може, а перед очима вже вирізьблюється нова постать. Гашта ані догадатись не може: що б це могло бути? Одежа на прихожім – довга, чорна, шкуратяним пасом підперезана. На голові – сличок, короткий, не бойовий, також із чорної тканини. І знов – старець! Борода біла – аж по пас. – Пропали тут скитські закони: старих не вибивають, свою силу розріджують, – зсуває брови Гашта. А той білобородий «чорноризець» розгортає перед себе сувій і, схилившись над ним, щось швидко й дрібно креслить пером, кладучи рядки з одного боку на другий. На білім сувої виростають чорні стьожки хитрих кучериків, закручених хвостиків, дуже красних візерунків. Гашта ще не розуміє: навіщо все те, кому потрібне? Однак така вже дивовижна та «одіж духів» з конопляного диму, що скит «бачить» думку чорноризця, що її той – от штука! – гусячим пером, звичайним, підгостреним гусячим пером «вкладає» в білий сувій. Скит вловлює чужі й чудернацькі для його вуха наймення Аскольда і Діра, потім – Ігоря. А про них пише чорноризець: «… і коли хто хотів хреститись, – не боронили йому. А тільки глузували». «Хм… «Хреститись»… Чи це ж не означає саме отого, щоб стати милосердим?» – наче хтось інший вкладає скитові думки в голову. Але його мозок противиться й викидає з себе чужину: це – погано! Якщо ж з таких глузували, ще й прив’язавши їх до кола та витягаючи з них жили, – тоді це – добре! Ні, таки мусить скитський дух жити. Мусить! А з ним жива буде й ненависть, і помста, й найвища радість – проливання крові. Хто ж зречеться радості? Заспокоюється скит. І таки має з чого радіти. Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі покрики, стогін і зойки смерті, брязкіт зброї й кінське ржання, що заглушує тупіт копитів. О, о!.. Падають мури, валяться високі кам’яниці, в руми обертаються міста… Он найгарніше місто на горі над самим Бористеном… – не чує за військовим гамором Гашта його наймення, – он і те місто аж угинається під напором збройної сили. На тлі кривавих річок, між руїнами мурів й золотих бань – дивних будов, між горами – трупів людських і кінських, бачить Гашта незчислимі полки «чужих скитів»… Якби ж довідатись бодай їхні наймення! Бодай наймення їхніх вождів… Як, як? Батий?.. Гірей і… Андрій…Боголюб? Що то – «Боголюб»? Ще той… А зрештою, що наймення! їх ані не вимовиш. Хіба ж не однаково, як називати ті чи інші, але ж все-таки ті самі річі? Таки ж греки й тепер інак називають те, що має свою, питоменну скитську назву. І Гаштин дух роз’яснюється… Він з радості бачить, що слово – лише звук. Ось воно налітає, хвилює, підносить, – і враз уже нема по ньому й сліду! А люде – все ж ті самі! Таки ж Гашта не може помилитись: що більше в них вдивляється, все дужче переконується – такі ж самісінькі, як і він. І серцем чує: це ж скити! Такі ж порядні скити, з твердою рукою, з безжальним серцем, з могутнім завзятим духом, що погорджує словом, але радо промовляє тільки вогнем і руїною. Так! Не одурив ворожбит – це його нащадки!.. Тільки волф сказав немудро, мовляв, аж коли й пам’яті не буде по Гаштових нащадках. Такі часи ніколи не прийдуть! Ні, на цій землі вічно житимуть скити… Вічно!.. Знову, як на хребті теплої хвилі, підхопило радістю Гашту. Немовби його зірвало з місця й понесло в дивну країну прозорого холоду. Мерзнуть кінці пальців, студені потічки пробігають по спині, ноги обуті у ледяне взуття. Але ж від того холоду тіло не болить, як це буває при морозі. Навпаки, – в серці стає все радісніше. Наростає тепле почуття дивної гордості, що от він, Гашта, син невеликого свого племені, прецінь цілком інший, відмінний від усіх. Бо ж тепер йому це ясно зовсім: він з істоти, що була з тіла й крові, тепер перетворився на чисту кригу. Довкола – темна, непроглядна ніч. Нема їй кінця, нема їй меж. А перебувати на ній без руху – була така неуявна розкіш, про яку ніхто не міг би й мріяти. От так би й лежати завжди! А все ж таки нема довкола повного спокою. Десь там – далеко-далеко… чути рухи, бій, боротьбу, вбивання й смерть все нових і нових натовпів людських. Тільки ж ті людці, таки справді, не люде, лише людці, дрібнесенькі, малесенькі, як комашинки. На самій Гаштовій долоні вміститься їх кілька десятків, та де – кілька соток! А від того скитова гордість сама росте, шириться, збільшується до безмежних розмірів, підкреслена смішними ордами цих дрібнолюдців. Так, він – скит Гашта, начальник свого славного роду – є істотою, надприродно великою, виїмковою, одинокою істотою, що з нею не може бути порозуміння, бо ж хіба такі дрібні «хрущики», оті дрібнолюдці можуть зрозуміти його, велетня Гашту?.. Вони?.. Ха-ха-ха!.. Коли ворожбит повернув до багаття, Гашта твердо спав. Спав тяжким сном смертельно п’яної людини. Вугілля дотлівало. Гашиш вже більш не курився. Тільки якимсь ніби відгуком чи тінню запаху озивався ще в печері його солодкавий аромат. І від нього коли-не-коли пирхав та чхав у сусідній печері оперований Гаштин кінь…ТАВРІЙСЬКА БАЙ
«Откуду єсть пошла…»Коло рочистих таємних змін завершено: золото нового врожаю впало під серпами женців. Селища подовж широкого Бористену обвіяні запахом меду й нового зерна. В цім році наближається подвій благословенне осіннє свято: гойний врожай дала мати Земля, що то її прадавні предки богинею Семлею називали, – і мир панує по цілій країні. Старий жрець бога Яса – Ясонь, як того вимагає звичай, рівнозначний із законом, власноручно вимітає святиню свіжим зеленим дубовим галуззям. Ніхто, крім жерця, не сміє входити до середини храму. Нарід лише відчиненими дверима бачить в глибині храму-божища статую бога, загорнену хмарами офірних димів. Двічі в році відбуваються «великі свята». Навесні, коли рука орача-ратая звіряє матері Землі зерно, як дорогоцінний скарб, ховаючи його в таємні глибини, – тоді з’являється людям Яс, осяяний золотим вінцем. У правиці бога – промінь-спис, що ним бог загнав злу чарівницю Марену, студену зиму, однакову, що смерть. В лівиці – розквітла квітка, з якої випорхує пташка. А в передосінь не тільки вигляд, але ж і наймення зміняє Яс. Дарма що це – той самий бог урожаю. Єсень вже зветься він. І в правиці його блискавка – серп, а в лівій руці – келих. Ще з весни наповнив Ясонь той келих вином, щоб по ньому ворожити про врожай. Якщо донині мало зникло вина з келиха, буде добрий рік наступний. Коли ж світлий Яс з того вина «упив» чимало, – менше дасть своїх дарунків і мати Земля… Стомлений віком жрець. Часто відпочиває в своїй праці, тяжко випростуючи зігнуту спину. А, випроставшись, повільним кроком човгає до відчинених дверей, щоб вдихнути свіжого повітря. Повинен-бо мести, затримуючи віддих, щоб не зневажити божої оселі своїм нечистим людським диханням. І щоразу при повороті від дверей храму з любов’ю оглядають Ясонові виблідлі очі святиню, знайому аж до найдрібнішого взірця, вишитого на дверній заслоні чи витканого на килимах, завішених перед зображенням бога на різьблених дубових сохах, що підтримують храмовий висп. Цілісіньке довге Ясоневе життя проминуло в цих посвятних стінах. Численні зими вибілили жерцеву довгу бороду, сипнули снігу в кучеряве волосся, зігнули спину, загнавши гвіздя в крижі, висушили м’язи. Лише не вгасили блискучих ясних очей, що з кожним роком стають все світліші й з кожним роком все ліпше зазирають в майбутнє. Бачити прийдешнє дістав Ясонь даром від богині Лосни. Ще був малою дитиною, коли узрів хлопійко у весняному квіттю всю білу, сумну богиню. Серпок місяця – молоденький, ніжний аж прозорий, – світив над головою Лосни, коли співала вона своєї журливої пісні. І така була краса та принадність у співі тім, що вже відтоді не схотів Ясонь слухати пісень людських. Забажав з повного серця жити тільки з богами, прислухатись лише до їхніх голосів. Покинув родину. З жінотою ані говорив. Не пив п’янючих напоїв, не вживав м’яса. І так від років дитячих аж до повні літ старечих. Був праведний, вірний і витривалий. За те ще раз мав щастя побачити Лосну. Знову, коли місяць був уповні, показала Ясоневі богиня золотим списом, де він має копати посвятну криницю, – і викопав Ясонь чарівне люстерко. Все аж позеленіло, зімшилось від вогкості. Але ж краси не стратило: було прикрашено мистецькою горорізьбою. А там, де в круг дзеркала переходило держално, невідомий мистець вирізьбив півмісяць. І по тому знаку збагнув старець Ясонь, що люстерко чарівне належить богині Лосні. З того ж таки часу почали вицвітати сині Ясоневі очі й зійшов на нього дар бачити майбутність. Лише загляне в днедавнє дзеркало – й немов відчиненою великою брамою бачить прийдешнє. І, хоч стали очі бачити гірше все, що довкола, – погляд Ясонів лишився блискучий та ясний, мов у юнака. Тож і заради Ясоня приходили люди до храму Яса від чотирьох вітрів. І з-під зор чужих дальні мандрують, щоб дізнатися долі своєї в уславленім храмі Ясовім. Мудрі відуни та обавники з діб прадавніх на Бористені ворожили. Таж такого, як Ясонь, ще не було ніколи. Ані найстаріша Старизна про такого не пам’ятали: все знав, усе відав і не схибив ніколи… Жрець розгладив рукою пестротканий килим перед богом, «увінчаним сонцем», і постановив перед ним «Нов-хліб», випечений жрекинями богині Семлі. – Гарно спекли! – аж посміхнувся жрець з-під снігу пухкого вуса. Принюхав: з найліпшої муки, на меду замішаної. Обернув довкола на місці золотий, пахучий, аж на людський зріст високий хлібовий стовп, щоб став до людей найрівнішим боком. Як обструганий стовбур столітньої ялини – рівний та прямий, в основі – круглий, як соняшне коло, стояв правий «Нов-хліб», як правдивий символ життя й добробуту. Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться – й з-поза нього запитає прихожих: – Позирайте, люди! Чи бачите мене? З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю: – Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо! Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє радістю: – Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!.. Ясонь підійшов до посвятного погару й ще раз заглянув у келих, не торкаючись його рукою. Так. Тільки маленько «упив» добрий бог: буде рік щасливий, гойний, повний. Завтра цим вином Ясонь покропить люд: – На здоровля! На щастя! Новим зерном обсипле прочан й хліб посвячений по малому шматочку роздасть всьому народові. На місці ж, де стояв «Нов-хліб», – лишить новий великий світач, що не одного такого зсукали з жовтого воску побожні прочани, як дар для храму. Прислухався до тиші божища й до спокою посвятного гаю. – Немов на цілому світі дихаємо тільки я та вогонь на Ясовому вівтарі! – міркує старий віщун. Таж ще й легенькою хмаркою не розвіялась та думка, як неначе підслухала її Доля. Підслухала – й засперечалась: загомоніла швидкими людськими кроками в гаю. А супровід до них – тупіт кінський. «Йде муж… молодий і бадьорий», – пізнає по звуку кроків Ясонь. – «І кінь не стомлений. Йдуть швидко. їздець веде коня в поводі, простують до храму». І борзить жрець до дверей, щоби чужинець не знесвятив божища, невідомки вступивши до нього. По дорозі накинув на плечі рясницю й саме вчас став Ясонь на порозі: зустрів і людину, й коня вже при храмових сходах. У приходька біля сідла – спис, за пасом – бойова сокира, два ножі та добрий меч – кінчак. За раменом – лук тисовий, у сагайдаку – чимала родина орлім пером опірених стріл. На лівій руці – щит з буйволової сириці, залізом кований. Достомитно: вождь або могутнього вождя син. І дощовою водою «від семої громовиці» кропить жрець зі срібної посудини чужинця. – На привітання. Гість же, видко, обичаю зналий: приносить богові в дар добрий меч-кінчак з вузьким лезом, і келих, сутозлотий, хитрою різьбою оздоблений. Називає себе і свій рід та край свій: мовляв, від ріки Герхизу[2] по долю йде він, Боризес. Є наймолодшим сином скитського вождя Тергастера. «Будеш володарем у далекій країні», – чув він голос ві сні. І подався в пошук країни тієї. Бо їх братів у родині отчій – як листя на рясному майному дубі. – Сто літ би чекав – не дочекався б, поки увільняться дороги до отчого трону. Де там! Хоча б і війна допомагала своєю кривавою десницею! Не приховую від тебе, отче: мене ж і власні батьки за нездібного до володарювання мають, – труснув чорним, як руно, густим волоссям Боргове, – Противно-бо мені смерть сіяти. Життя здобувати хотів би! І по хвильці, ніби виправдуючись, докинув: – Не чистої я скитської крові, старче віщий: полоненою грекинею з самої Еллади була моя, небіжка вже, мати, – На мить від суму потемніло юнакове обличчя, таж враз бадьорий усміх зігнав з обличчя журу: – Гомонять про тебе, отче, люди. Гомонять аж ген-ген далеко. Що з тих найпрозорливіших волфів і відунів, які над Бористеном ворожать, найпрозорливішим будеш ти, Ясоне. Тож і прийшов я здаля тебе спитати: чи того краю, що шукати мушу, не вкажеш мені ти? Бодай напрям скажи: кудою податись маю? Здобув Ясонь з темної схованки своє чарівне люстерко. На біле волосся поклав собі вінок з тополевого листу, що думку прояснює, й підніс дзеркало перед очі молодого скита: – Дивись, синцю, сюди. Позирай, що ж узриш – скажи. – Бачу: степ безкраїй, наче море зелене. А на ньому – нич. Ані звіра, ані птаха. Ані полоз-велет не зашустить в зелених хвилях нежер-трави… – Добрий знак, синцю, сину Тергастерів. Пройдеш степи без перешкод. Позирай ще. Що бачиш нині? – Бачу: кінь мій – Глитайвітер, що мов рідний брат мене розуміє, звонпив, сполошився, ласкавого слова не слухає. Мов «кітче очко» на драгві, – знестями стрибає… А я йду – никаю, «доброго зілля» в степу гляджу, коня лікувати… Далеко вже пройшов я… Нині зрю Грім-бабу кам’яну, що охороняє люд мандрівний в дорозі. Здовіль кладу їй в’яленини, доброго м’яса з одинця, що під сідлом везу, – на офіру. Ще й стрілу перед нею в землю торчма устромив. Най вітер на потіху богині на тій стрілі грає-бринить, най чари розгонить… – Сило таємна! Дай лихо пріч. Пішли погодця, плодь і сить! – шепоче Ясонь, – Ще дивись, синцю. Дивись, дивись… – Таки прибив я лихі чари стрілою. Прибив! – вигукує радісно скит. – Вже кінь мій знов дужий, землю нюшить, стежку шукає… Жрець повернув до себе люстро, витирає помалу м’якою тканиною, вишиваною пестрим взором. Тепер мовчки дивиться сам у чарівне дзеркало, що не ховає таємниць від Ясоня. За хвилину старече обличчя розсвічується радістю: – Під добру руч прийшов ти, синцю. Від кам’яної Грім-баби рівно послався твій шлях, в далеку землю, що її шукаєш. Як вглядиш поставу кам’яну, – відтіль бездоріжжям пусти коня вільно: доведе тебе сам… І урвав. Бо ж кінь, зачувши ті слова, заржав, піднісши високо голову. Аж йому зуби блиснули, неначе в усміху. Ще й головою мотнув, чисто – сказав: «Я знайду! Знайду напевне!» – Щаслива ж доля твоя, Боризесе, сине Тергастерів. Не ушкодить тобі ні людина, ні полоз, ні звір, ані птах. Здобудеш край свій, як себе переможеш і впізнаєш, що за мсту є дужча, міцніша любов, як впізнав уже ти, що майбутність будує життя, а не смерть… Відпочинь і йди… Не день і не два мандрує юний скит. Аж зійшлись за ним стрімкі скелі, мов застібка намиста, що запнулась довкола. Запнули Боризеса в глибокій кам’яній долині, мов у криниці. Десь гучить близька, невидна вода. Боризес притримав коня. Розглянувся: над гребнями гір – небо ще повне соняшним світлом. В ущелині ж, далі, де пахне свіжістю, м’ятою й чебрецем, вже із заглубин повиповзали, щоби пастись вночі, чорні вечірні тіні. Скитові немов стягло груди ременем. Звиклий він до степових просторів, де вільно й поглядові, й серцю. А тут, в горах, чавить невидний тягар. Не знаходить йому наймення Боризес. Страху він не відає, суму не знає. Тямить стало, що світ – повен небезпек, а життя – сама боротьба. Звик ставитись чолом проти всякого нападу. Смерть?.. Молодий скит всміхається погірдливо: – Хе, кирпата! Хіба ж її обминеш? Таж волфи навчають, що там – у позасвіттю – краще, як на землі. І певне, що так, бо ж ще ніхто з тих, що туди відійшли, додому знов не повернувся. Жерці знають приховані речі. Знають! Особливо ж ті, кудесники бористенські. Хоча б і цей Ясонь. Так достеменно збулося все, що в його люстрі було видко й що сам відун говорив. Ані звір, ні людина, ні полоз, ні птах мандрівникові не ушкодили. І перед Грім-бабою, що її в степу відразу знайшов, стрілою до землі лихо прибив. А дні й ночі минають далі в мандрівці. Як блимання ока, такі одноманітні, довгі, як довга осіння пряжа сумної Лосни. Не можна їх ні розрізнити, ні зрахувати, ні пам’ятати. Вогняною зіницею дивиться на землю сонце. А потім ніч пітьмою-повікою те око небесне накриє. Передрімає й знову вигляне сонце. Нема вже ночі, вже – новий день. Заспівають пташки, важким голосом озветься дикий таврійський бик в байраці, в улоговинах по степовищах свистять ховрашки, а на небі вже кружляє орел та пильнує: – Чи справною дорогою йде людина по долю? Так розмотаним клубком котився перед Боризесом пустинний шлях, аж привів мандрівника до невідомої гірської землі. І дарма що була вона вся пагорката, видалась молодому скитові такою принадною та гарною, аж забув про мандрівний закон, що велить: «Не розпалюй відкритої ватри в дорозі й голосом дужим вістей про себе не подавай». Вигукнув весело з повних легенів: – Живі великі боги! Був це вигук радості, що навчила його чужинка мати, коли захоплення розпирало їй груди. І він з радощів почувався тут, немов сп’янілий. Хоч і давно вже не пив перебродилого кобилячого молока, що бадьорить і до радості приводить. А от же так весело згучав його могутній голос поміж ущелин, що аж кінь скитів Глитайвітер заіржав у відповідь, почувши, що його пан так втішився. І зненацька нашорошились обоє – їздець і кінь, бо ж їм відповіли скелі: – Живий великий Пан! Живий великий Пан! Живий великий Пан![3] Не в скитській мові була та відповідь каміння, та Боризес зрозумів: змалку був, як сорока, до мов спритний. Тож ще від неньки яке чужинне слово вчув, у пам’яті затримав. Багато перейняв ще й від грецьких купців, що до Боризесового племені по коні та шкури приїздили. Листя диких сріблястих олив та кизилові кущі, червоними сережками прибрані, здригнулись в тремтінні, як людське обличчя – дрібним сміхом. На мить майнула у вітах гола, хлоп’яча спина, а низом, травою перебігли козячі ніжки. Річ ясна: де худоба, там повинен бути й пастух. Боризесовою уявою попливли принадні образи: солодке молоко… м’який сир… запах диму від ватри. І пахощі соковитої печені. А понад усім насолода відпочинку під шатром чи в печері. Бо ж в цих гірських ущелинах обхоплює вранішня вогкість мешканця сухих степів, як Мана[4] – мертва наречена, зрадлива сестра Перелесникова свого коханця-зрадника. Оглянувся молодий мандрівник по привітних барвах, а зелені хащі дивляться на нього живими людськими очима. Таж такими синіми вогниками спалахнули ті очі, як самоцвіти у вінці Боризесового батька, царя скитського. А над вогниками-очима нависли срібною піною сиві брови. Під ними борода біла розкучерявилась, затулюючи півзоране зморшками ласкаве, приязне обличчя. З волосся, що вкривало гривою, пухкою та білою, як достигла степова тирса, вибігли могутні роги й круто загнулись на щоки. Пряде рогатий старець цапиними чорними вухами, поглядом же синіх вогників немов гладить скита по душі. Ліпше, ніж словом, тими очима до Боризеса промовляє. – Вітай, Долею посланий! Вітай, юначе! – озивається. Боризес враз прийшов до тями й не дивно йому, бо ж знає з оповідань людей бувалих: у країнах, де ще не ступала нога тих, що зброю носять, і досі живуть «дикі люде». Не знають вони ні війни, ні на лови не ходять, м’яса жодних тварин не їдять. Не вміють ані возів будувати, ні станів ставити. Лише вміють складати гарні пісні, на струнах арфи чи ліри грають, збіжжя сіють, виноградну реву плекають. Та ще з шелестіння дерев уміють віщувати, бо ж, мов німа тварина, вони бачать те, чого люди зочити не вміють… Сказано: дикі! А володар тих диких людей (греки-безбожники звуть їх фавнами та сільванами) називається Пан… Це ж він і є… І в глибині затишної печери частує Боризеса козоногий володар диких – Пан. Мед золотий, м’який сир перед гостем становить. Винні грона, мов квітки рожеві, на свіжих листах кладе. Має й хліб, на гарячих каміннях у вигляді коржів печений. Таж ні м’яса, ні сала не має. І, коли Боризес хоче з свого подорожнього запасу пригостювати й Пана та виймає з саков прозорчисте вив’ялене м’ясо дика, козлоногий старець відвертає посмутніле обличчя: – Закопай, гостю, шматки мертвої тварини в землю. Не годиться вживати поживи шакалів. А сам наливає скитові золотого вина, що густе, як мед, і, як мед, запашне. І не надивується скит смаку того вина. Не надивиться на погар з червінки, чорними візерунками писаний. Смакує вино Боризесові. Ліпше воно за кобиляче молоко, дужче за п’янючий напій з диких сливок-жерделів. І кінь Боризесів, що жодного чужинця до себе й на десять кроків не підпустить, сам до печери підходить і з Ланових рук бере шматки коржа та виноградні грона. – Так відпочинь тепер, гостю мій, – запрошує ласкавий господар. – Тут не загрожує тобі жодна небезпека на нашій Таврійській землі. Не прийшов ще твій час впасти з дерева життя дозрілим овочем. Підмощує запашного сіна, взористою товстою тканиною його прикриває. Спить і не спить Боризес. Здорове тіло тішиться відпочинком по довгій мандрівці. М’язи розпружились, по жилах від смачного вина тепло розливається. А от же, серце тьохкає, мов соловій, співучою стрілою озивається. Зануривпогляд розплющених очей молодий скит у срібну блакить ночі, п’є устами й серцем теплу, чарівну тишу. Наслухає в дрімлі тихому співу, що десь бренить з тіні, обризканої місяшною росою. Здається йому: звуками флейт чи жоломії тремтить срібно-блакитне повітря. А з ледве вловної мелодії проступають голоси, прозорі, чисті, як струмочки лісових джерел, легесенькі, як вітрець, що його ані затримати, ані вловити. А в блакиті далин в’ються рої з імли зітканих істот. Таж те все може тільки тобі сниться, – ха-ха-ха! – десь іздаля регоче чугур-пугач… Може…, бо ж спить і не спить Боризес. Бачить щось далеке, а зблизька не бачить, як з чагарників на узліссі вимотуються дивні звинні істоти, «дикі хлопійка», фавни-паніски. Полохливі, жваві, веселі та граві пустунчики Панові внуки. Тіла – дитячі, ніжки козлячі, між коротким волоссячком – коротенькі ріжки. Зацікавлені не частою появою, підсуваються все ближче і ближче, легесенько ставлять свої ратички, щоб не шуснула трава. Доторкуються пальчиками скитової зброї. Гладять, мов сонного кота, гостроверху, хутром підбиту шапку. Жаліють її, як «мертву тварину». Ось збились у щільний гурток, схилились кучерявими голівками над шкурятяною тарчею. Нюхають невидане диво. А найменше фавненятко, що йому ледве понабігали гульки, де мають виткнутись ріжки, волохаті, як броскви, – намагається й лизнути незрозумілу річ. – Не руш… Де – мертве… Шкадло!.. Смердить воно! – остерігає старший хлопійко-фавн. І нахмурює чоло. Але малюк тихесенько сміється, не витримує, й переливчастим меканням тремтить його ніжний голосок. Втішно маленькому, що побачив: «такий красний бубон»! Пробудився з дрімоти скит, але ж його погляд звернений не на фавненят. Саме з тіні старих дерев, таких старих, що годі під ними пройти, не скинувши шапки, – виринули дві постаті. Одна, – мов з бронзи вилита. На її пружному дівочому торсі виблискують місяшні світелка, мов на металі. Від пасу ж переходить дівчаче тіло в тулуб красного коня. Друга постать… Боризес аж злегка підводиться на лікоть… Злякані його рухом прудкі фавники пурхають, мов горобці, в чагарник. А Боризес і справді гадає, що бачить сон. Де ж бо таки в цій безлюдній стороні об’явився б скит?! Не йме віри власним очам юнак. Таки ж бачить ясно: на тій другій постаті, як і на йому самому, – вузькі пружковані ногавиці, зв’язані коло котників і заправлені в сап’янці з гострими передами. Легка місюрка виблискує риб’ячою лускою у місяшному сяйві. Але ж з-під гостроверхого сличка не юнацьке – коротке, але довге жіноче волосся спливає на рамена. А відтінь його однаковісінький, як і блискуча шерсть коня, рідкої, ясно-злотистої масті. Так гордо й гарно сидить на коні їздкиня, що здалеку теж виглядає на золоту центавресу. Вільним кроком ступають по непомітних стежечках руч-об-руч центавреса і людина-їздкиня золотоволоса. Боризес не може відірвати від них очей: що-бо є кращого для очей мужа, як гарна зброя та красний кінь! У цих же двох постатей ще й жіноча принадна краса! І не може сам собі сказати Боризес, котра з двох йому гарніша. Ось вони проходять саме повз печери. Шарудять дрібні камінчики під копитами. Стали. Виступ скелі напівзакрив постаті обох. Але слова їх чути: – Збережи свою руку чистою від людської крові, Талестрис. В нашому краю ще ніколи не була вона пролита. Металевий високий голос перериває сильне, низьке контральто: – Нема дива, Гіппіє: таж тут ще ж не було людей! – Крім однієї тебе, Талестрис, – відказує контральто центавреси. – А я мала б не виконати своєї повинності й не принести в офіру богині чужинця? Ти ж знаєш: тоді заплачу власним життям. – Лишається одно: поміряйтесь силами в чеснім, одвертім бою. Не юлава ж ти, Талестрис, щоб вбивати сонного? Металевий тембр їздкині неначе ножем перетинає низьку струну Гіппіїного контральта: – Не з боязні волію забити, поки спить. Прецінь так не завдам йому передсмертного жалю. «Чужинця»?.. «Давніш тут не було людей»… «Тож це його, Боризеса, наміряється вбити молода їздкиня!» – й пробуджений скит готов зірватись на рівні, вхопити свій меч, щоб «показати дівчаті»… але… Видко, міцне було Панове солодке вино або ж заглибокий погар з червоної глини: Боризес не може поворухнути й пальцем. Силу його пригашено, як вогонь – попелом. А все ж таки ще чує. Тільки тепер голоси віддаляються. Тільки вітрець заносить кілька речень. Говорить центавреса. – …складаєш зброю, Талестрис!.. Жалієш його… Бачу, що під войовничим панцирем маєш прецінь жіноче серце. А коли так, то кинь меч, а натомість подбай про веретено й колиску. Ні, ні, не говори: він вже переміг тебе! Боризес не чує більш нічого. Поринає в темну глибінь непереможної дрімоти. Неначе занурився в глибоку річку, а над його головою сходяться темні води. Однак вранці пробудився й не знає: бачив сон чи чув правдиву розмову двох жінок? Мабуть, то був сон, бо ж і вся ця країна – така барвиста, принадна, соняшна – сама вона, – як сон. Ось підведеться скит на ноги – й розвіється його видиво, як хмарка. Чи ж не зникне з очей і ціла ця казкова країна? Може розтанути в повітрі, як доспівана чудова пісня… Але поки міркує скит, сонце розквітає над його головою золотою квіткою. Гай набирає нової краси. Столітні дуби, оливи, платани, кипариси, мов в урочистому поході, спинаються на гору до сліпучо-білої святині, що дивиться з верхів’я скелі в блакить широкого моря, котре розіслало свій сяйний, безмежний простір у підніжжя понадбережних скель. – Так ось де – кінець світу! – дивується скит. І обережно прокрадається високою ростю ближче до моря. Бачить: в білих прибережних хвилях зеленокосі нереїди-русалки вплітають у своє волосся діаманти водяних бризок, перли легкої піни. Гарні, привабні й веселі, – кидають пригорщами самоцвітів та бризками дзвінкого сміху на блискучих темнотілих, як мокрі вугрі, пружних тритонів, – морських парубків, що намагаються зловити чарівних доньок Евксіну[5]… Меви підхоплюють сміх нереїд. Несуть його на своїх срібних крилах ще не пробудженому богові Главкові. Він ще дрімає на краю обрію. Таж і бистролета мева не дожене вічного втікача – Главка, що вічно міниться і не має ані сталого образу, ані сталої форми. Бо ж Главк – то лише синь моря, нетривка й змінна, завжди готова перескочити з срібних усміхів у грізні буруни хуртовини… На скелі, рожевій від сонця, серед палаючих маків завмерла темна сільвета центавреси. Рука Гіппії доторкується семиструнної ліри і зі звуками струн зливається глибокий центавресин голос. Він співає про блаженність істот, що не знають ні суму, ні ув’ядання, ні смерті. Боризесове зачароване вухо ловить предивні слова: «Не для нас – страждання… Ми не знаєм спочуття», – це відповідають центавресі, коливаючись на пружних хвилях моря, нереїди. «Співчуття для богів – смертоносне!» – підхоплює могутній хор басів тритонів, і їхній голос замирає вдалині відгомоном громовиці, – Для безсмертних – воно смертоносне!» – стверджують ще раз тритони. І оте слово «смерть» голосом бойової сурми відгукується в Боризесовім серці, а свідомість запитує: «Де ж вона, та гарна їздкиня, що нахвалялась мене вбити?» Обличчя скита роз’яснюється: в його уяві встає образ принадної бойовниці, стоїть перед ним повний життя. Його вбити?.. Ні, не буде вона його вбивцею, вона стане Боризесовою користю! Він вхопить її живу. А вона приправлятиме для нього в’ялене м’ясо, доїтиме кобил. Коли ж поверне він з бою переможцем, вона візьме з його рук бойового коня і скориться перед всіма його бажаннями. Нащо ж створено жінку, як не на те, щоб вона була здобиччю мужа? І то кожна! Але раптом вдоволена думка сполошилась, як обережний пташок: «А що, як вона – донька або здобич «дикого діда», гостинного Пана? Чи ж Боризес – воїн і син вождя заплатив би ворожим чином за гостинність?..» Роджений ранок і співи нереїд втрачають принаду. «Мерщій до Пана!»… Сині вогники Панових очей блиснули, як бризки на морській поверхні під сонцем. Усмішка пурхнула з-під вуса й зникла в піні бороди. – Ні! Талестрис – не його донька і не коханка. Вона – самітня й вільна людська жінка – амазонка. Остання з того роду лишилась в цій країні, відбившись від решти своїх бойових сестер. Сталось це, як помандрували вони по нещасливих боях зі скитами в далеку даль – аж за Колхіду. Скити-бо занадто тисли на амазонок. І докладно розповів Пан, як мати Гіппії-центавреси знайшла малу Талестрис у степу. Спішно відступаючи, амазонки загубили тоді дитину. Від зойків, криків та брязкоту зброї, іржання коней та гуркотіння походних возів у степу аж гуло. Тому й висунулась далеко вперед з благословенної Тавріди центавреса: гостро схотіла побачити на своїй землі людей зблизька. Бо ж до Талестрис ще ніколи не ступала по цій землі людська стопа. І от дитячий плач притяг увагу центавреси. Вона збочила в чагарники, де плакала втомлена, захрипла, голодна дитина. Сталось нагодою так, що центавреса сама тоді також мала «маленьке лошатко» – Гіппію, змилосердилась над людською дитиною, що голівкою була вельми подібна до її доньки. Отож мати Гіппії й принесла своїй дитині нову сестричку. Росли вони вкупі. Щоб Талестрис не відставала від Гіппії в грах, забавах та ловитві пташок чи звірят, – центавреса вчила її їздити на коні. А також, як і доньку, вчила співати й складати пісні. – Дівчатко щодалі ставало все більше втішним. Було притульне й до мене, старого, – продовжував Пан, всім цікавилось, про все хотіло знати. Тож і я на дозвіллі показував їй всілякі лічиві зела, навчив її садити й доглядати реву, справно заходити з бджолами, навіть майструвати борті. А що при маленькій амазонці, яку знайшла центавреса на тарчі, мов у колисці, була ще й невеличка статуетка Артеміди, то ми – несмертельні мешканці Тавріди, поставили святиню богині тій, що її чтив рід Талестрис. Тільки слід знати, що амазонки приносили в офіру своїй богині тих необережних чужинців, що заблудили до таборів войовничих дів. – А як же не перевівся їхній рід? – здивувався скит. – Продовження роду було їхніми законами забезпечене, бо на короткий час, коли цвіла бузина, амазонки могли кохати. Своїх же дітей, коли то були сини, – бойовниці на другий рік повертали батьківському племені, доньок же виховували на амазонок, тобто на войовничих жінок, що не хотіли приймати ярма родинного життя й не підлягали волі мужів. Кажуть, що саме це й було причиною, що скити з часів давнезних боювали з амазонками, намагаючись їх підбити під себе. Як сам знаєш, ви, люди – мстиві, тож нібито все бились з амазонками, щоб відомстити за зневагу. Але що я маю про це розводитись: ти, як скит, ліпше мене сам знаєш, за що та з ким бились твої діди та й твої батьки. Боризес знизав плечима: – Скити про ворогів межи собою не мовлять: їх лише б’ють. А побитих навіщо згадувати? Досить на світі ще не побитих, щоб ними цікавитись. Перемога ж над жінками… – скит погордливо засміявся, глянувши сторчма на Пана. – Є чим хвалитись!.. Того ж таки дня, ще сонце не встигло впірнути в свою щоденну купіль в Понті Евксіні, амазонка і скит здибались біля Артемідиного храму. Враз обоє схопились за мечі. На шкуратяну Боризесову тарчу посипались удари з вправної руки. Але ж і з руки Боризеса викресувались іскри на голові Медузи, що нею була прикрашена тарча в Талестрис. Золочене обличчя Медузи бризкало іскрами гніву з холодних очей. Бойовники відскочили в різні боки, щоб міцніше вдарити з розгону один на одного. Коні, вивчені до бійки, гризлись, як пардуси. На скалки розлетівся Боризесів короткий легкий спис, таж скит встиг вибити меча з рук Талестрис. Тоді вхопились за ножі. Боризес був особливо вправний в бою на ножах, а Талестрис не надавала великої ваги цій короткій зброї. Ні фавни, ні центавреса, ані Пан того мистецтва не вміли й не могли навчити й дівчину. Тож, по короткому змаганню, скит угнав свого ножа бойовниці в груди. Але не в серце: лише на два леза вище серця. Та й не глибокою раною зміцнився перемоги. Зброя випала з рук амазонки. Ще хвилину вона рівно трималась в сідлі, хитнулась і схилилась своєю золотою головою на шию свого золотистого бойового товариша. На очі їй впали довгі війниці: була непритомна. З рани розірваним добрим коралевим намистом падали краплі крові й зливались в струмочки. Не до храму Артеміди, а в Панову печеру приніс Боризес свою переможену здобич. Не лишив і її коня: прив’язав його, полоненого, до свого Глитайвітра; ще й погладив свого друга по шиї: – Добре бився й ти, приятелю! Веди ж тепер свого займанця. З відразою схилився Пан над кривавою раною: – Огидно виглядає це, – сказав він, – але ж рана, мій гостю, не смертельна. – А так! – притакнув головою Боризес. – Прецінь, я не хотів її вбивати! Лише щоб скорилась та пам’ятала, що муж – над жінкою пан і бере її вймагом. Та не як переможеного ворога, а як товариша й друзяку доглядав скит «свою здобич», і коли новий молоденький місяць постарів, дозрів і надщерблений зник, Талестрис вже могла за дня вигріватись біля Панової печери. Підсвідомо примирилась зі своєю долею й цінила догляд переможця. Щоправда, в думці все ще борикалась. А найбільш турбувало її те, що доведеться йти за ним в невідоме, покинути край, де були її дерева, мов брати, а морські хвилі стали сестрами. – Напевне, відведе мене Боризес в країну Кіммерійську! ^– згадувала з тривогою скитові оповідання про ворожбита з-над Бористену, хоча й знала від Пана, що бористенські кіммерійці – особливо улюблені Фойбосом, братом богині Артеміди. І їхній бог часто відвідує улюблений свій нарід. Припливає на злотосяйному човні, що його тягнуть лебеді. Іноді ж і довший час живе поміж кіммерійцями, навчаючи їх божеському співу та розміряному слову. Коли вже Талестрис зовсім подужчала, звелась, піднесла руку, накрила нею очі дашком й промовила ніби в повітря: – Мушу вже до храму. Покинута самітня богиня, – додала зі щирим зітханням. Але придивилась дужче й здивувалась: виходить зі святині дим офірний. І вогник на вівтарі. Все як має бути… Чи ж богиня вже має нову жрицю? Смутно Талестрис. Не знає, що мала б вчинити. Хоч би ж та Гіппія не гнівалась, могла б її розпитати. Таж центавреса, мабуть, погорджує амазонкою, що не билась до загину. – Де є Гіппія й чому вона мене відцуралась? – з тугою запитала Пана. – Гіппія заступає тебе при храмі, – відказав Пан. – Як нова жриця? – Хай буде й «нова». Бо ж у нас нині все по-новому. І ти також нова істота межи нами! – висвітлює Пан, нагнувши свою голову з важкими рогами. – Все, кажу, нове. І ти – вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. Це – для тебе лік! – спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць, – Навмисне для тебе достигли подруге в цім році! – й задоволено усміхається мудрий Пан. Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї. – Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ти, як дитина слово вчителя, взяла дослівно закон богині Артеміди: «Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою ним». Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими образами, мовою прихованою, не як там атенський агораном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається той, хто думає й думкою шукає бога. Отож кожен муж невідмінно «вбиває амазонку», коли вона, забаєна, кориться йому духом. В тій миті, як вирішить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертись на його рамено – мертва вона. Коли ж діва-амазонка знайде в собі стільки сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя, – тоді вже вона вбила мужа в серці своєму. Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризесові та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як дорослій дитині, і, як дитину, гладить свою здобич по злотистому волоссі. А Пан нагнувся над лукою, вирвав червоного маку – квітку пристрасті, уломив троянду та насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку оливи й запалив. Легенький димок, як ладан з вівтаря, звівся вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притулилось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний шелест-шепіт: природа співає ладканку – епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіменея[6], Талестрис і Боризесове, що сплітаються, мов трояндова галузка з листям дуба у Лановім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси – хори соромливих гамадріад[7] та німф з гірських джерел. Це стихійні сили святкують на Таврійській землі перше людське весілля… А з храму Артеміди обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершини, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на пальці: чи це не кров? Але сльози – кров серця – прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає все далі вперед, полишаючи сумні згадки про радісне минуле. Так: сльоза – кров серця, солона, як кров, бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя… Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку – зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній Пан до далеких амазонок, що осіли за Колхідою, на річці Араксі, за горами, де прикований Промегей. Загнала їх туди скитська мста. І там, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю. Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п’є центавреса сумним поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь сон. І благає її серце у моря: – Дай хоч пам’ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбний для посестри. І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло пінистими гребнями на берег. А з таємних глибин виринає повоз володаря морів – Посейдона, Хроносового сина. Б’ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посейдонові коні, гадами вгинаються та виблискують їхні риб’ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишає свій урочистий провід – з нереїд та тритонів – й іде до скам’янілої від зачудовання Гіппії. – Ось тобі на згадку! – подає бог моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу. – Це – сльоза твого серця. Її повертає тобі вічний Евксін. Щоразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В її переливчастих веселках побачиш все миле: і рідний твій край, і усміхнене море, і твою посестру Талестрис. Бачитимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеної амазонки. Бачитимеш їхні малі радощі та їхні великі сльози. Обернувся до печери, де спали молодята, і як шлюбний дарунок заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб. Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак «права водного й степового» давали володарям, собі підлеглим, що їм звіряли владу, срібний тризуб.
ЕКЛОГА[8]
Пливуть в лазурі ночі струмочки пахощів від прив’ялих гірських трав, кипарисів та вкритих тінню троянд. Достиглими овочами з садів гесперид зриваються в долину з неба і гасять в Понті Евксінському свою тугу по земському щастю. Відгуки далеких голосів линуть з таємниці ночі. А може, ідуть вони ще з тих прадавніх часів, коли Таврія була частиною щасливої Аркадії та ще не відірвалась від улюбленої богами Еллади? Місяць сповиває море опалевою імлою. Мрія стає дійсністю, а Земля – безжурною, як в дні юності світу. – Таж все, що почалось, дозріє… – І все, що зачалось, закінчується, – озивається старий Пан. Зриває мигдалевий горішок, не кваплячись, обирає зелену лушпину, роздушує темними пальцями цятковану жилками світлу шкаралупку й виймає зерно: вкриту гнідим оксамитом мигдалину. – А ми?.. А ти?.. – підносить з моря синеволосу голову Главк. Як шерех морем, перебігають його мінливим обличчям хвилі тривоги. Бентежиться життєва сила перед незрозумілою їй таємницею смерті. – Помру, мабуть, і я. Атож! – без страху й жалю притакує Пан, зриваючи нову мигдалину. – Помру. Як вгасне радість в моєму серці. Бо ж без радості нема щастя. А життя є бажанням щастя. І усміхається аркадійський бог. А від того ясного усміху червоними смугами розквітають палаючі маки між крейдяними шарами жовтих скель. Країна стає ще подібнішою до барвистої Еллади з поліхромією її святинь. Здаля наближається тихий спів. Схиляється, мов стиглий лан подихом вітру. Повз невидних людським очам друзів, що століттями рахують своє планетне життя, суне людський провід коротковіких ефемерид. Нужденна одежа, босі ноги. Запрацьовані руки несуть, немов вогник власного життя, ледве блимаючий каганчик. Уста ж славлять співом Ягнятко, за яким ходять райськими садами ті, що чистими перейшли шляхи життя. Легіони вигнанців, – те відомо Панові, – наслав цезар Траян до Таврії, щоб виривали з грудей херсонеських скель мармур на оздобу вічного Риму. Щовечора проходять тут вони, чий день належить цезареві, до печери папи Климента, щоб там вночі хвалити Бога. Сказано-бо їм: «Віддайте цезареві цезарево, Боже – Богові»… Все то вже чув Пан, невидно підходячи до людей. Але ж про яке це Ягнятко співають, що він – з правіку охоронець отар, – його не знає? Покинувши Главка, що морською синню розтанув у хвилях, подавсь Пан з людським походом: – Мушу все знати про всіх ягнят! Стежками, не стежками прямує Пан. Скрізь йому – дорога, де лиш стане його ратиця. Таж зненацька вщемило ногу нестерпною болістю. Клацнуло, мов зуби голодного звіра. Смикнув ратицею Пан – тримає її важке залізо. Міцною правицею, що й скелі крушить, зломив перешкоду. Таж мусив сісти на камені: так мучиво болить нога. Розглядався, не до болісті своєї прислухаючись, а шукаючи лихих тенет, поставлених людською рукою у ямі, вкритій галуззям. – На звіра було настановлено! – крутить рогатою головою скотій бог. І не надивується людській вигадливості в нищенню живого, тій хижацькій жадобі – вбити всяким способом – і явно, й підступом, і без потреби. Неначе жаліє Мати-Земля своїх дарів, що потребують їх тварини! Дивно… Але ж – Ягнятко? Добре, що не воно ув’язло в цих тенетах людських. Виломив дику грушку, сперся, підводиться охоронець отар. З намаганням становить поранену ратицю. Як по розпечених жаринах ступає – так палить болість. Робить ще крок, другий, а мука з ноги гвинтом провірчує аж до глибин серця, аж темніє в очах. І Пан, зомлілий від болю, що його досі ніколи не знав, падає між дикі агави. Отямився аж ранком. З моря пахнув на нього свіжий вітрець, а ще ніжнішим дотиком дитяча ручка втирала обмите обличчя. Побачив свою поранену ногу в дбайливій обв’язці. Під обв’язом уміло заведено лубки. І цілий свій голий торс побачив обгорнений вовняним плащем. А над самим його оброслим обличчям схилилось молодесеньке дівоче личко. – Випий, дідусю. Пий, бідненький! – підносить співчутлива ручка мисочку з молоком. – Теодосіє! Дівчатко молодесеньке! Та, що для неї найкращі квіти при гірських стежках вирощує Пан. Та, що так нагадує йому колишніх дріад. Навколо тиснуться вівці. Схвильованим поглядом великих очей вдивляються, як молоденька їхня пастушка напуває «з рук» самого Пана! В очах отари страх вартує: – Охоронця поранено… Вловлено в тенети – як вовка!.. Ось-ось зірвуться вівці й помчать в тупотінню тисячі ніг, стрімголів, – хоч і в безодню… Таж Пан поглядом вогників-очей, як волошки, синіх, відганяє тваринний страх. Мовою тиші, без слів до німих істот промовляє. І як розділені човном хвилі, розступаються вівці. Теодосія ж, підпираючи пораненого, відводить його до ближчої печери. Доволі їх нарубано вздовж берега. Мов очі, що не відають сну, чорніють вони. Стільки-бо мармуру білого вийняли людські руки з грудей Херсонеса! З сухого листу мостить Теодосія ложе. Вовну зі спин своїх овець скубе, Панові під голову підмощує, скалічену ногу обкладає. День і два лежить Пан. Не п’є молока, не їсть коржів, що дівчатко приносить. Аж дивно Теодосії: – Чим тільки живе дідусь? А Пан до дівчинки всміхається. Немов рукою по серцю гладить: – Чей же й справді повернулась юність Матері-Землі? Чей же знову на ній об’явились дріади? – міркує аркадієць. Але ж то все другорядне: думка про Ягнятко, що його оспівують люди, покриває все. – Може, знаєш ти, пастушко молоденька? Може, чула десь нагодою… І з питань козоногого пізнає Теодосія, що й «дід лісовий» святу істину шукає, вісті благої прагне. І привела до пораненого папу Климента. – Як же, доню, його хрестити? Напів же тварина це! – хитається папа. А дівчинка просить: – Пастирю, таж охрести в нім те, що в нього людське! Може ж, він і цілою людиною стане. І так довірливо-світло дивиться ясними, як лампади, очима. Схвилювався Пан. Чував: Христос-Бог «троянових вигнанців»– умер зі співчуття до людей. Був Пастир Добрий… Озиваєтся в Пановій душі відгуком перестороги пісня тритонів: «Співчуття до людей – богам смертельне»… Таж дівчина, мов справжня дріада, без слів, – його ж таки мовою: самим поглядом ясним, промовляє. І краплини води хрещення падають перлинами з рук пастиря Климента на рогату Панову голову. Не вкоротила вода хрещення Пайового віку. Довго ще жив потім. – Аж занадто довго! – ховає він зітхання у сніг своєї бороди. Занадто! Бо ж бачили сині Панові очі на прибережному піску нерухоме вмертвлене тіло молоденької пастушки. Вкинули у море люди те гарне дівчатко, що мало за провину тільки добрість і любов. А коли завмерли вдалині кроки людської ненависті, морські хвилі тихо винесли тіло Теодосії. Поклали його на шовково-блискучий, промитий пісок. Меви відспівали над ним похоронних пісень. А Пан, як сонну дитину, на руках відніс свою дріаду до печери, що в ній його, пораненого, колись доглядала. Прибрав квітами дівчатко, до сну останнього вкладаючи. На кам’яній же стіні над входом до печери вишкрябав-накреслив слова: Theodosіa, dіlecta, vіvіs![9] – у мові, що нею траянові в’язні говорили. Та й ще не вмів повірити Пан у смерть. Дарма що вона й знову схотіла переконати аркадійця в своїй перемозі! Бачив: Климентові-папі на шию в’язали важку котвицю. А він: – Котвиця – надії знак! – сказав лагідно. Та не докінчив: з глузливими вигуками й лайкою зіпхнули святого старця в морську безодню… З того часу як міг уникав аркадійський бог зустрічі з людським родом. Не він на людей, люди на нього панічний страх навівали. Не міг збагнути опоєння жорстокості, насолоди стражданнями ані заклику мсти. – Хоч і охрещений я, – хитав білою головою, таж видко – правдивою людиною стати не можу. І самітно тяглися Панові дні, все рідше виходив він зі своїх печер. Бо все ширше розростались людські колонії на берегах Евксіну. Все далі в ліси та в гори тікали фавни та німфи. Все глибше в море ховались зеленокосі нереїди. Не могли чути ударів залізом у білі мармурові груди херсонеські. І останній приятель Панів – мінливий Главк – тільки здаля вітав свого друзяку, синню морською заслоняючись. Як чайка, полохливий став… Тільки сам гріб Теодосії Панові залишився. І в тихі ночі над тілом нетлінним пригравав Пан тужливих пісень на сиринксі, волосся дівчаткові гладив, свіжими квітами прикрашав. Коли ж місяць повним колом на небі потрете обернувся, відбігли синьорунним табуном Посейдонові коні-хвилі від берега, а на дні морськім побачив Пан веселково-сяйливі істоти. Як вісниця богів Ірис – крилаті, будували вони над тілом старця Климента святиню з білого херсонеського мармуру, за морську піну білішого. І там довго-довго лежало те святе тіло, аж перенесли його князі київські до свого святого міста, у церкву «На Дівєх» – Десятинну. Але ж, поки тіло папи лежало в каплиці мармуровій на морському дні, стежкою срібною, що від гробу Климентового в небо промінням ішло, в день смерті папи щороку приходив Пастир Добрий і Ягнятко, в хащах знайдене, на раменах ніс. А за Пастирем світлосяйним, як море безмежне, безкраї отари інших овечок кучерявими сріблястими хмарами линули… І до тих отар небесних рік що рік приставав колишній пастуший бог, охоронець отар, прадавній Пан. Знайшов і він Пастиря Доброго…ВОЛОДИМИРОВЕ СРІБЛО
Під молочно-білим небом нерухомо стерпло Чорне море. Немов виріклося назви своєї – лежить, мов дошка каламутно-безбарвна. Безсоняшний паркий день випив фарби та сяйво з неба і з моря, а натомість кинув сіру мерлу спеку. Піт заливає очі гребцям княжих Володимирових кораблів. Втома тяжить оловом на їхні м’язи. Однаково відважна в боях з ворогом чи з розбурханим морем, міцна дружина тривожно вдивляється в обрії: такі умертвлені млавою дні віщують землетрус або злу хуртовину. І не в одній чубатій голові, посивілій в боях, мевою кружляє думка: чи ж гаразд надумав наш князь – хреститись у віру грецьку? Чи не в лиху годину вирікся старих богів, які все водили його до перемог? Що, як помститься за зраду ясний Перун? А пресвітлий Даждьбог не дасть більше ні врожаю, ні перемог, ні погіддя? Та й Велес… як пустить мор на коні та бидло?.. Щоправда, казав княж-вуйко Добриня, – таки ж була охрестилась Ольга – і все минулося добре. Ще навіть не тільки свої, а й чужі називали її – «наймудрішою з жен»! Так воно так. Тільки ж чи то честь мужеві – хоч би й найдостойнішої жінки чеснота? Не бабку – дідів наслідувать треба! – хитають чубаті голови, і погляди загартованих у боях дружинників княжих схрещуються, мов леза мечів. Все кидають те саме німе питання: «Чи ж гаразд чинить наш князь? Чи ж гаразд?..» А князь, і сам, немов те ясне, невидне сонце, ніби розгніваний скрився в намет із важких килимів. Мовчаливий, як земля, немівний. Бо терпко Володимирові на серці: чує зневагу в тім, що мусить іти в Царгород не переможцем з мечем, щоб і свій щит на місці Олеговім прибити, а силований плисти з дариною по чужу віру, по нареченну. Немов юнюнак, що кохання шукає й над всяку честь жадає собі дівки. Всміхнувся погордливо: – Кохання!.. Зазнав його досить і з бранками, й не з бранками. Таж на сотки рахує своїх жінок! І сама рука шукає меча при боці. Голос рветься до розказу: – До бою! Візьмемо силоміць місто базилевсів і ту князівну, їхню сестру! Первина це, чи що?! А в уяві блідим місяцем випливає, як місяць холодне, горде обличчя Рогволодової доньки – Рогніди, найнезломнішої з жінок, яку колись бачив Володимир. Ще й досі пекучою образою горять в його серці оті слова Рогволодівни: «Не літь ми роззути рабинича!» І більше ні усміху, ні слова привітного не злетіло Володимирові з Рогнідиних уст. Дарма що він їй муж, переможець, пан, володар. Покорив непіддайну, таж у мовчазній, вимушеній покорі, все чує погорду князівни до «рабинича», хоча нині й сидів той «рабинич» на столі Київськім, пануючи над всяк нарід. Чи ж буде такою і ця Анна Царгородська, сестра базилевсів Констянтина з Василієм? А може, ше й гірше зіллячко: може, чекають на Володимира сльози? Ніколи ще вони в нього не викликали співчуття, лише роздратування та досаду. – На Перуна і Велеса! – здригнувся князь. – Як осіння мжа в поході – жіночі сльози! Холодять серце, нудою просякають думку, роблять життя нестерпним, а світ – огидним! І кортить Володимира розметати Царгород. Знищити братів базилевсів, що жадають від нього шлюбу з Анною як заруки за певний союз і тривалий мир. Зводиться князь на ноги й нетерпляче відкидає килим, що завішує вхід в його шатро. З безбарвного берега виростає стрімкий берег. До нього вже пристають кораблі. Тут відновлять запас питної води, бо тут закінчуються землі, що платять Володимирові данину. Херсонесом зачнеться край, вільний від Володимирової руки. «Так здобути й Херсонес!» – облегшує своє серце князь. І його зір догонить скельних орлів, іцо кружляють над Таврією. Впізнає птахів по широких колах плавного лету. «Птах Візантії»! – всміхаєтся з-під вуса. І падає княжий розказ: – Потішмо серце наше ловитвою таврійських орлів. Най почекає на нареченного князівна Анна! Нема ж таки ліпшого ліку на журу-докуку, як лови. І з клекотом орлім відлітає терпкість з Володимирового серця. Смакує князеві вечеря над морем. Добра щойно впіймана риба з синіми, широкими плавниками, як крила метелика. Смаковиті й товсті, головаті «бички». Доволі й птаства настріляно дружиною. І пастухи таврійські, що пригнали молодих баранців, нанесли й меду, і сиру. Он стоять одцалік в шкурах овечих, перекинених на одно плече, придивляються – добродушні, привітні – до чужинців вояків, що принесло їм море. Серед пастирів, як пень, імшеддю вкритий, з лиця темний, поораний зморшками – їхній старший. Справжній патріарх. Таж очі його молоді й живі, палають синіми вогниками, кидають іскри, як самоцвіти-сапфіри. Володимир жартує з дружиною. Велить наповнити погари, щоб не стояли порожні: – Русі ж бо – веселіє пити! Розказує і пастухам дати бурдюк вина. Та й до пізніх зір триває столування. І за вином князь міняє мету своєї подорожі: – Заночуємо на твердій землі. Нам не страшні гірські розбишаки, якби на нас відважились. А печер – он скільки! Тепер – до сну, а перед світом – за мечі! Не Таврію воювати, не пастухів підбивати, а здобути Херсонес! Луною здригнулись гори від вигуків дружини, завжди охочої до бою та слави. А з-поза скель до молодечих вигуків прислухається срібноголовий пастуший патріарх. Як білою сріблястою хмарою сповито буйним волоссям смугляве обличчя. Не знать: де борода зачинається, де волоссю – кінець. Все злилось білою кучерявою імлою. Очі ж – сапфіри не відриваються від Володимирового погляду. Аж князь пошанував старого: – Не бійся, діду! Ні тобі, ні твоїм пастухам від нас лиха не буде. Всміхається дід: – А не буде, князю, не буде! Лихо, бач, на того йде, хто його накликає. Ми ж лиха не кличемо, з лихом не знаємось. Дивні Володимирові дідові слова. Дивно й те, що розморює його втома сном. Несила ані розпитати. Отроки-слуги вже поставили княжий намет. Не літь-бо київському князеві спочивати, як печеніжин, у «голій» печері. Ось ще тільки запевнити мотузи на паколах, щоб килими вітром не звивались – та й піде князь на відпочинок. – Швидше! Але тяжко йдуть до кам’яного ґрунту залізні кілля. Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзвоники, металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: тавлені брили, а на них – купи монет, мов риб’ячої луски. Погари з чистого золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну. Слутам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись велетенські скарби. І волф премудрий підносить Володимирові старовіку цінну зброю, ледве торкнену прозеленню старості: – Перемогу віщує вона, князю наш! Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні тетрадрахми. На них – написи: «Перисад» – ще можна розібрати грецькі літери. Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикрашений чудовою горорізьбою з ясного золота. Обличчя красуні, а волосся – жмут сплетених гадюк. А під тарчею, на самім споді скарбової схованки, – срібний тризуб, як зірниця, світлий. Немов учора там його положено: такий ясний! – То – посвятна річ! – промовляє волф-кудесник. – Не легковаж цього дару богів, князю наш! Упросився волф з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож як буде вона без свого жерця? А сам волф в серці ховає вкриту думку: «Таж, може, не греки дружину княжу, але він греків в правості своєї прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!» І вже шукає волф зручної хвилі, щоб добру пораду князеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офіру Перунові. Аж попереду жерцевого впало слово князеве: – Доволі буде нових гривен з цього срібла, – Обертає в руці монету з напівстертим написом: «Археонакт, архонт», – на них звелю свій образ вирити, на знак, що Таврійська земля цим сріблом мені чолом била. І цей знак «права водного» – тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: «Володимир, а се його сребро». Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і волф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається: – Добре, князю, вчиниш. Добре! – притакує, – Твій це скарб, твій! Вже-бо раз було дано таки твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі. – Що і звідки знаєш?? А старий лише рукою помахає: – А, я! Все знаю… А звідки? Таж я і тутешній, і давній, а це теж дивина неабияка. – Так ти знав і про скарб? Чому ж не викопав раніше, як ми його здобули? Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким раменом: – Ми – не берем. Ми даємо. Цей скарб тобі призначений. Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложили викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух, улаштувався, немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє. Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас. А з-під довгої дідової киреї об’явилась ратиця, мов у цапа. – Лишіть! – розказав Володимир і махнув рукою слугам: – Ідіть! Вже виступив з поклоном останній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця. «Все, – каже, – знаю… І ми, – каже, – даємо лише… Велес? Бог?» «Таж не інакше, – всміхається на княжу думку дід, – Невже ж ще й досі ти мене не пізнав? Чи, може, призабув аркадійського Пана? Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я… що отари стереже, що про звірову дбає, садів пильнує, бджолу благословляє. Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброї не діткнувся…» Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки: – Давні, прадавні згадки… Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. Прийшли на прю з богами. В хаосі зарозумілої темноти своєї собі уроїли, що вони – великани, тож і рівні богам. А може – ще й дужчі! Й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! Це щоб до високостей небесних досягнути, а звідти богів скинути в безодню. Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що – зле! Всі пасовиська мені понищить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто наблизяться до отар, – та як засурмлю! Аж гори й упали. І велетні мої, мов метка псів, – урозтіч… Ха-ха-ха! Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила… й тепер мені весело про це згадати. А по-друге… було те вже пізніше. Біля Марафона – знаєш, чей? – спробував я знов заграти, коли елліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх! Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш, князю, аж увесь Олімп здивувався!.. Але що тобі до того? – задививсь у далечінь своїх споминів могутній Пан, – Олімп… Там ще добре пам’ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею. Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях, а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде страхополох! – І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панових очей. – За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати… – Ну та вже годі про це. Знаю, що ти, князю, не з полохливих, – відогнав старець тіні спогадів і поклав свою руку на Володимирову, – Тож нині хочу тобі допомогти. Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення. Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товариському розмовляє, як тому, що з такою пошаною про християнське хрещення говорить. А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає: – Від старця побожного й благочестивого Климента знаю. Від християнського первосвященика. – І вказує очима на понадбережні скелі, що над морем стали темними тінями, – Он, он… З тих скель його лихі люди в море скинули. Від нього знаю про Пастиря Доброго, що сам офірним Агнцем був. Як же було мені, пастирському богові, його не полюбити? І з того часу йому служу, як вмію. От і до тебе заради його прийшов, щоб тебе від вчинку кривавого, від наміру злого відвернути. Не піднось, сину, насильницької руки на Анну, не проливай і крові добрих херсонесців. Стільки вже її пролито на твоїй землі! А скільки ще проллється! Аж доки ви не зрозумієте… Звів з викопаного скарбу срібний тризуб. – Аж доки, – кажу, – не збагнете, що, як троє Харит, як троє суддів над тінями в підсвітті, як три Парки, що долею смертельників володіють, як троє сторуких Гакатонхеїренів над землетрусами, морськими хуртовинами та земськими бурями панують… – троє посвятних істот, три вартівниці мусять об’єднано стати на варті краю того – Гармонія, Сила і Любов. Мов струн, торкнувся пальцями гостряків на тризубі. Вони ж під Пановим дотиком заграли іскрами-зорями. – Боги промовляють до людей символами. Колись і я, як мав свого оракула в Акакесіонській святині, також людям на їхні питання таємно відповідав. Бо ж дух людський мусить сам свою стежку знаходити, щоб голос божеський розуміти. Гладив старечою рукою ясну поверхню тризуба, нахиляв його, любуючись грою відблисків світла від важкої срібної світильні, що біля Володимирового ложа поставили отроки. – Був тут скитський князенко, Боризес, син Тергастерів та еллінської бранки. Таж чув ти про нього? Він перший панував над землею твоєю. І не зрозумів був він, прийнявши цей знак «водного й пільного права» від Посейдона. Забув про дух Матері Еллади й послухався голосу дикої скитської крові… О красна Талестрис, донько людська! – зітхнув Пан приглушено. Обличчя його потемніло, а вогники-очі пригасли сумом, – Не посланниць неба, але сестер пекельних – Насильство., Жорстокість і Помсту – викликав опоєний духом знищення Боризес з глибин підземних. Мирного тризуба не за берло, ознаку влади, за зброю смертоносну він ужив. О Талестрис! Вихованко моя! Дитино людська, амазонко остання!.. Ним була типереможена… Обережно, обома руками, неначе крихкий шкляний лекіф, підніс Пантарчу з головою Медузи. Витер її краєм плаща, торкаючись ніжно, мов обличчя сонного друга. І підставив Володимирові рухом слуги, що тримає перед володарем люстро. – Дивись. Там углядиш, що було. Що буває, те минає. Таж лишається зв’язок минулої події з речами, що бачили її. Відгуки минувшини – клаптики розірваного ніжного павутиння лишаються на німих своїх свідках. І бачить князь Володимир дії днедавні. Далеким сном линуть видини. В безмежному, безлюдному полі самітня стоїть Грім-баба кам’яна. А до неї кінь бойовий веде свого втомленого господаря – скита Боризеса. Ось і Таврія, населена дивними істотами. Вони поважали себе за богів тому, що були всі безжурні й щасливі. Пливе, як дзюрчання лісового потічка, й щасливе дитинство Талестрис, доньки амазонки, що згубила її мати, відступаючи з нерівного бою. Центавреса і Пан пожаліли людську дитину, виховали її, ще й поставили для неї храм. Ось зустрілась остання амазонка з власного долею: з коханням до скита Боризеса. Кривава рана була заручинами: Ерос-бо ранить завжди. Розквітла та рана-троянда, але коротким щастям. Так швидко, мов з маку, облетіли пелюстки. Чи ж міг звікувати в аркадійськім спокою буйний скит? Чи міг лишитись у Таврії, де не було кого здобувати? Ні спротиву, ні ворога. Була одна людська істота – Талестрис, і він так легко здобув її. Й помандрував розлогими степами скит Боризес туди, де була здобич принадна, місто, що «прелестю міра сього» його називали… І бачить князь Володимир у переливчастому срібнім озерці – Пракиїв. Розлогий, широкий розкинувся він вздовж берега. А храмів у ньому, храмів! І з півдня, і з півночі зійшлися тут боги. Та не з сваркою – людським звичаєм, але ж, як личить безсмертним, – осіли в достойному спокою. І дивляться на рід людський, що роєм мошкари метушиться: здолу – догори, згори – додолу. Та й все на тім самім місці свій танок смерті танцюють… Володимир шукає поглядом скитової дружини, тієї Талестрис, чиє наймення і по дев’яти сотках літ кропить Пан своїми слізьми. Чує князь: не чужа вона йому, ота красуня далека. І радіє, що знайшов. Ось вона: в світлиці різьбленій, тисовій, прикрашеній взорами вирізуваними, а між ними конячий череп старою слоновиною біліє. Сидить Талестрис, схилившись: на бойову Боризесову кошулю пришиває костяною голкою тонкі листки, нарізані з кінських копитів. Це та сама Талестрис, що колись знала тільки вільну гонитву полями з центавресою! Це та сама Талестрис, що тут, у Таврії, в іграх з понтійськими нереїдами ранок і вечір вітала… А біля амазонки лежить широкий пас з вичинбареної шкіри буйволової. Це теж рука Талестрис так прикрасила його бляшками срібними, пацьорками скляними. При лівій руці – дитинка в колисці спить. Цвіте немовлятко хороше, що й міри нема його красі. І мати легенько, кінчиком постола колиску на полозках, – як саночки, – гойдає. Все ясно бачить Володимир, чути ж – нічого не чує. І не знає, що саме співає Талестрис. Чи журлива, чи весела її пісня? Чи рипить розгойдана колиска? Чи за вікном щебечуть пташки? Не чує князь і твердих кроків, і брязкоту, коли входить у світлицю Боризес у зброї блискучій, у шапці-шлику соболиному. В руці у нього – спис, тризубом закінчений, за пасом – ніж, один – короткий, при ньому – другий, широкий та довгий. Смугасті ногавиці аж на котниках зв’язані й у жовті сап’янці заправлені. Кожному відразу видко: вождь, володар. І сам, як тис – міцний, як тур – нестримний, буйний – як весняний потік у горах, що перешкоди не знає. Поставивсь перед Талестрис, незадоволений. Дорікає скит. А вона голівку спустила, очі в колиску втупила, дивиться – покірлива, тиха. Коли-не-коли лише слово коротке промовить. А скитів гнів морською хуртовиною наростає, чорною хмарою чоло вкриває, каламуттю наповнює очі. Дитинка прокинулась, плаче й рученятами до матусі тягнеться. Талестрис – до неї: мужа не чує, про власну журу забула. І раптом в покірливій матері прокидається колишня амазонка… Не чує князь слів. Таж добре він знає цю блідість обличчя, що стає відразу незломно твердим. Знає цей погляд, – як крига – холодний, – дарма що він пече чоловіка вогнем образи. Не чує Володимир слів, та й не мусить їх чути тепер: чув їх від Рогніди!.. Й не дивується князь, що блискавкою прорізав повітря тризуб. І не в білі дніпрові чечуги – у білі груди Талестрис гостряки його сховались, криваві патьоки по собі залишивши… Тільки раз руками вимахнула і впала на колиску Талестрис. А за нею, мов підстрелений птах, звився вгору і з дубового столу важко впав шкуратяний, цяцькований пас, що вишивала-гаптувала скитові амазонка. Каламутна терпкість зводиться у Володимировім серці. В пам’яті відживає бліде з обурення Рогнідине обличчя. Випростана вся, мов гад, що наготовився скочити на ворога. І вся пекуча образа, болючіша за дотик меча, на гарт розігрітого, вложена в одно-єдине слово: – Рабинич! На щастя – тоді! – не княжий меч метнув іскри. Син Ізяслав, ледь-ледь семиліток, вихопив дитячого мечика, між батьком та матір’ю став, углядівши Володимирів рух: грубо вхопити Рогніду за рам’я… Не чує князь, що в таємній глибині золотокованого щита промовив скит і яке слово зірвалося з уст амазонки. Таж в серці Володимировім голосно звучать слова сина Ізяслава: – Доки живий я, матері ніхто не діткнеться! І вже не тямить Володимир-князь, де він і чи є десь у світі та Анна-князівна, що по неї він їде. Цілою істотою відчуває одно: не він Рогніду, – вона його уразила, ногами потоптала – ненавистю пекучою душу його по вінця налила. Тільки ж – за світ живий! – нікому він її не віддасть. Нікому! ї ніколи її від себе не пустить. Потрібна йому ця ненависть, як найпалкіша жага кохання. Без неї й життя не життя… Аж тяжко зітхає князь: – Чи ж це було кохання?.. Рукою обтирає чоло. Непритомним зором дивиться на Пана. І не враз доходять до його свідомості слова аркадійського гостя: – … і поки зневажатимуть жінку, – все будуть рабами. Як вчинок варварський – зневага старості, так вчинок рабський – зневага жінки… І не стерпів я: забрав у нього тризуб Посейдонів. Сховав його тут, у землю. Саме тут, де смертельному дали його несмертельні. Під скарбом боспорським сховав його я. І тільки тоді ось його даю, в хвилину, коли нове життя… Не домовив: з кораблів озвалися сурми. Ранок будив княжу дружину. Срібною хмарою піднісся Пан, розвіявся– давній – легесеньким димом, сріблистою кучерявою імлою, полинув над море, у безвість поплив… Неначе підмінений прибув у Візантію Володимир, русичів князь. З новою пошаною в серці приймав науку візантійських священиків. Нині не дрібницею вигідного для краю договору була для князя віра, яку впізнав за вищу і той, що колись був сам за бога людям. Анна здалась Володимирові четвертою сестрою тих трьох геніїв – Гармонії, Сили й Любові, що про них говорив йому Пан. Тільки ж ніхто не міг висвітлити знепокоєному князеві, навіть найвченіші візантійці, – як могло статись, щоб еллінський бог увірував у Христа – Пастиря Доброго – і служив йому? Один лише мовчазний, немовний схимник, що записував аннали і цю подію до них записав, – зненацька до київського князя озвався: – З рогами, кажеш, був він, князю-господине? – І з рогами, і з ратицями! А тіло людське від пасу аж по ратиці білою вовною вкрите. – Так ось на твоє питання відповідь маю, – розгорнув книгу чорноризець. І водить пальцем, підкреслюючи рядки: «…і біси вірують і трепещуть»… – Що тут написано, те – навіки нерушиме. – Не трепетав він, – відказує князь, хитаючи головою, – Був радісний і ясний. – То вже не моєї мудрості річ, – відрізав чернець. Та князь не шукав нових висвітлень. Але ще там, у Візантії, купуючи рідкі й дорогоцінні річі мистецькі для прикраси своїх палат і столиці своєї Києва, закупив Володимир доволі й зображень мармурових та мідяних. А серед них – справжнє, ще з поганських часів «ідолище» козлоноге, рогате. До уст усміхнених семидільну сиринксу прикладає, оком хитро та весело підморгує. Умовляли князя священики: – Соблазн це, князю наш! Спокуса для люду! Не годиться новохрещеному купівлею ідолища починати нове життя во Христі. Але князь лагідно хитав головою. Хто ж зі смертельних міг похвалитись, що вплинув на Володимира, князя русичів? І неначе не чув домовлянь князь, але в очах Пана виразно читав: «Так, ми розуміємо один одного! Були ми обоє щирі в поганстві, щирі й лишимось і в зміні серця!» В духу був переконаний князь: не візантійські монахи, а Пан аркадійський навернув його до правої віри Христової. Коли йому й старовікі боги служать, то князеві сторони Гіперборейської й поготів слід вірно служити. А срібним таврійським тризубом розказав Володимир, на взірець «лабарума» Константинової корогви, прикрасити свій княжий стяг – прапор.СВАНГІЛЬД-КНЯЗІВНА
І посватав володар вічної Півночі, Фрости-богатир наймолодшу доньку снігового короля Сніа, чарівну красуню Мьоль, що вся так і сяяла сніговими блискотками-діамантами»… Свангільд від дитячих літ пам’ятає цю казку, що нині розповідає своїм дітям її заміжня сестра Інгрід. Сидячи біля вікна, дівчина схилилась своєю золотокосою голівкою над кроснами, але не вишивала: задивилась у білу імлу над сніговими просторами. І зненацька несподіваним сумом стиснулось її серце. Враз по-перше усвідомила: куди б не обертала своє прекрасне личко сестра вікінгів – Кніва, Щека й Хорива, – скрізь встануть перед нею все ті самі хороводи снігових фей з кришталево-блискучими студеними очима. Куди не поглянула б тужливими очима молоденька Свангільд: все буде перед нею те саме зачароване біле коло снігів, що не відчиниться для неї ніколи, ніколи! А світ – такий широкий! А світ – такий чарівно-красний, як послухати заморських купців, що приходять з країв, де нібито цілий рік світить і гріє сонце вкриту квітками й свіжою зеленню землю… «…Фрости подав нареченій своє володарське берло, покреслене чарівними рунами, в яких були зазначені всі таємниці смерті. Бо ж смерть існувала давніше – ще перед життям, як ніч була перед світлим днем. Тому і таємства смерті старші…»– продовжувала Інгрід, немов не казку розповідала, а чинила зарікання. А Свангільді здавалось: ні, то не сестрин голос говорить знайомі слова старої саги: то невидна, чарівна істота чарами студеного слова заковує юну Свангільд у срібні, блискучі, мов лід, холодні, неначе крига, незломні, вічні кайдани. З тих слів виростають товстелезні білі мури, міцні, сизі ґрати, – й вони замикають дівчину на ціле життя. І згодом буде вона – Свангільд, як давніш їхня мати, як тепер її сестра Інгрід, розповідати своїм дітям ту саму казку про Мьоль. Буде і вона, як давніш мати, а нині її сестра, ткати певні й міцні тканини, вишиватиме чорних круків на прапорах. Таких достомитно, як оті, що поза вікнами впевнено, зловісно ходять по сніговому полю, немов збираються на чорну, урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч, про студінь… А понад олив’яними сивими хвилями завжди суворого Балту маятимуть знову такі ж чорні круки норманських прапорів на щоглах кораблів грізних вікінгів, що приправляються вже в путь по славу та здобич. Чому ж їм немає впину? Чому вони не знають перешкод? Таж цілий світ і ті країни – тепла і зелені, – коли ще не належать, то можуть належати їхній сміливості, силі й зброї! Бо ж хто в світі не знає бодай тієї однієї молитви: «Боже, рятуй нас від грізних норманів!» Але ж молитву знати знають, таж спротиву норманам нема і бути не може. Світ кориться їм і віддає в їхні руки всі свої радощі. Ось в ті переможні бої підуть тепер і Свангільдині брати: Кий, Щек і Хорив. Піде Інгвар – Інгрідин чоловік. Піде з ними також і Ерик Гаарфагер, смуглявий, чорноокий, чорноволосий красень, що з ним позавтра мають заручити красуню Свангільд. І тоді вона з іншими жінками лишиться вдома… посеред білих просторів, що на них блищать снігові блискотки й радять чорну раду чорні круки. Радять про смерть, про ніч, про студінь. Радять раду про все, що не є життя… Як ялина стрункий, гарний з обличчя, з дивними блискучими кучерями Ерик. Кажуть: нема кращого за нього далеко-широко. А чому ж серце Свангільди «не впізнає» в ньому того, вимріяного, що йому, єдиному, має належати воно, її серце? І чує Свангільд, що роздимаються її груди, а в душі, як окріп, закипає нестримний вар. Ні, так не буде! Вона сама нестримна й бурлива, як гейзер, вона зірве всі покришки, розсадить уложені звичаєм крижані пута, зірве братами призначені заручини і вирветься з цієї білої змори! Бо ж той, кого вона перед собою бачить, той, що піде з нею при плечі в жигтя, – той не живе поміж цими круками, в білих просторах! В іншій землі, між світло-зеленими лісами, на квітчастих луках, прорізаних блакитними стьожками потоків і веселих річок, – там, може, навіть лише ві сні – живе її мрія: красний лицар, опалений не ледяним вітром, а палким сонцем, аж від нього самого відбиваються соняшні проміння. Там не чорні, зловісні круки, а срібнокрилі лебеді мерехкотять своєю теплою біллю в усміхнених, блакитних гомінких водах. Там тепле, тремтяче повітря, повне барв, просякле медом і стиглими овочами, що все дзвенить і грає пташиним співом. Там – радість і краса, день і життя. Там – щастя! Як би ж могла не кохати всією душею, цілим своїм єством Свангільд і ту вимріяну землю, і того уроєного лицаря – соняшного сина! Як би ж вона могла зрадити тій прекрасній мрії задля цієї суворої дійсності? Ні, Свангільд не така, щоб взагалі могла зрадити! А кучерявий Ерик, волоссям, як вороняче крило, – то лише примара. Лише гра тіней та імли, як і вся ця снігова віхола та занесений снігом цей білий, студений край!.. Сонце!.. Без сонця – нема весни, нема дня, нема життя!.. Ще того ж вечора замкнулась Свангільд в окремій світлиці з своїми трьома братами. І дивні речі почула почесна зала, де зберігається непереможна, прадідня зброя, де по-святний вогонь щоденно приймає офіру тіням предків. І хоч любили красуню сестру брати-войовники, таж запальний Щек аж мечем дзвонив по тарчах прадідів, на повний голос прикликаючи душі предків до участі в пораді. – Хто ж бо те бачив, хто ж бо це чув, щоб молодша сестра сперечалась з волею братів, що заступають їй батьків? Хто ж ві сні таке бачив, щоб дівчина відкидала заручини братами вибраного нареченого та й ще хотіла податись у мандри світами, шукаючи – сама! – як вікінг, країну своїх мрій, а в ній – не дійсного, а тільки уроєного вибранця! Однак найстарший з братів, ясноокий Кнів, що звали його звичайно Києм, простяг правицю до молодшого брата, розважного Хорива. Той довгим поглядом, без суперечок, навіть без слів тільки заглянув сестрі до її вогнем палаючих очей. І той погляд, дужче як Щекове обурення, охолодило бурхливу пристрасть дівчини. На хвилю спустила очі Свангільд, стисла губи, й її ніжні щічки трохи стратили рум’яну барву. Тверду волю мужа побачила в безгнівному братовім погляді. На мить відчула й свою дівочу слабість перед силою мужа, що їй скрізь у світі кориться доля жіноча. – Не мовмо зайвини, як пустії. Не противен я, щоб дівча спробувало долі мужа. Таки ж бо з нашого вона роду. Не хоче тихого щастя жіночого, не хоче бути охоронителькою ватрану хатнього, – ну ж, най спробує тягарів долі мужньої. Не словом, ділами най доведе, що без вгину стати може проти небезпек і вгіддя широке заслужить, – промовив розважно Хорив. Свангільд било дзвоном серце в грудях. Піднесла погляд до виспру й перевела очі на Кия. Але в її погляді вже не було вагань. Ясно бачив Кнів: не відступить молода сестра ні перед чим і з ним самим стане на прю. І задоволений, товариський усміх ледве помітно блиснув під довгим вусом. Дівчина ж відчула в собі ще більшу відвагу та силу. Простягла долоні над вогнем ватрана й заприсяглась: – Вдячна стану я з вами до бою, як муж. Матиму вгав аж… Та Хорив затримав дальшу мову: – До бою, як ми, – не мусиш. Але стати при нас і в бою будеш. В мистецтві лікарськім, в знаттю чарівних зел – ти перша в нашій землі. Покійниця мати наша передала тобі все своє вміння. Тож, коли ми кров’ю платитимем за славу, не будеш взайві і ти при нас і дружинниках наших. Ледве договорив, як залунали шалені удари меча раз за разом у двері світлиці. За мить, що в ній брати вхопились за мечі, відскочив засов, і дубові двері розчинились, а ними увірвавсь до зали ошалілий гість – Ерик. В правиці – двосічний меч, в лівій руці – золотий вінець, перстень й покривало – завій для нареченої, що їх, йдучи на нараду з братами, відіслала служницею своєму женихові Свангільд, замість листа зі словами: «Відкидаю тебе». Таж було запізно вже: впало слово Свангільдиної присяги, боги чули його, а тіні предків були свідками. – Пізно, – спокійно промовив Хорив до Ерика, – Беремо за ніщо твою загару: ненагідна вона. Годиться діві вчинити вибір, – так говорить старий, мудрий закон норманський. Може виріктись долі жіночої, коли приймає долю мужеську. – Як закон, то закон – до кінця! – метнув блискавки з чорних очей Ерик, – Хто вирікся долі жіночої, не сміє мати мужа до смерті. Най же присягне перед нами, що серця свого жодному не віддасть і слова любові від неї ніхто не почує. І, неначе підстрелена мева, впала тиша у присмерк великої зали, під вирізувані, зчорнілі дубові сволоки широкого виспру. Лиш у великім ватрані тріщали могутні стовбури порубаних ялин і кидали між стурбованих людей снопи іскор. А за вікном тихенько хитали вітами, повні снігового навису велетні дерева й немов сумно лунав голос віхоли: – Свангільд!.. Щаслива Свангільд!.. І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух. Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрана, швидко вилила з посвятного рогу троїстим надгоном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулась до вікінгів: – Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою. На Ерика не кинула й погляду Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, айв світі не існує. Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнув біль нестерпний, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч: – Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя! – й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров’ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст зірвався прокльон передсмертний: – Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в стократь меншу, як та, що нею було повне моє… Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокійних вод плескались срібнокрилі лебеді, повітря дихало ароматами стиглих овочів, а над морями безкраїх степів дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки знайшли ту країну, але ж словом мудрим – не мечем і не вогнем – здобули її. Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив – справедливий і мудрий – став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город – городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі співи на розраду могутньому Дніпру. – Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах-володарях, – сказала Свангільд, – Не знайде мене Ерик, що заклявся: «Мені ти обіцяна, моєю й будеш, бо найду тебе скрізь». А отже «кучерявий юнак» був уже близько, в цій-таки землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об’явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім присмерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Свангільдиною річкою. Очі заплющені – й не бачить він Свангільд. І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують: «Обіцяна – будеш моєю…» І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю – одно, але долі не кинеш по дорозі: вона – все при тобі. І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів, – невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона – все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть: – Не прості то птахи у князівни. То – духи таємні у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророкині. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скот’ї, щоб її не загнала в ліси-драговини. Нема рани такої, щоб не злічила… Що ж Свангільд незмінно в одежі білій, у білім завої, а як у храмі – з білим квіттям, то люд, часто її бачачи, як годувала з рук своїх білих лебедів, що летіли на голос Свангільдин, обгортали її шовковим шелехом срібно-білих крил, зрошували перлами водяних бризків, – почав звати чужинку-князівну люд городовий: – Діва Либедь. Лебідь-князівна. І вірили всі, що, коли схоче, стає й сама «воріжка Либедь» білою лебедицею й між її лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить їй у димі кадильному та шле закляття з імли вечерової. Тоді скрізь світами ширяє чарівниця-ворожка. Часами й невидимою стає – й тоді найчарівніше лічиве зілля скрізь узяти може, всяку неміч ізлічить, ізгоїть. Але ж – і противно: з найдальшого закутка світу може й додому найгіршу хворобу принести. Відає вона не лише про недуги, знає й про «воду мертву», що краплею одною найдужчого знесилить і в могилу вжене, але ж знає й про «воду живу», що нею на шмаття порубаному життя привертає й того, хто конає, дужим знову робить. Знає Либедь-князівна, чужа чарівниця, минуле, майбутнє і вічне. І нема в світі істоти, що мала б силу міцнішу, як Либедь… Тішився люд. І боявся. Навіть коли хтось зачув увечері струни срібних струн з арфи Свангільд, що падали у воду з стрімкого берега, – ніхто не підходив до городища ні суходолом, ні човнами. Мало хто її знав і з обличчя: сливе не було таких, щоб сміливо поглянули на красну сестру князів. А от же, знайшовся князів дружинник – Путятич[10] – Ізмарагд-Святогор, що не лише не боявся глянути на чарівницю, але ж і очі свої назавжди на ній би лишив. Бо ж ізроду був такий вже Ізмарагд: не бажав він можливого, а лише самого недосяжного. – Лишенько ж моє! – бідкалась перед подругами Святогорова мати, ще коли був отрочатком: – Все те причинилось хлопчищеві від «жабиного каменю», що через свої вичуди доля йому до колиски поклала. Путятич ніколи з тим чарівним каменем не розлучався: у гривні-ладанці день що день носив під одежею. Знав, як і кожен знає: «жабний камінь» виростає з мудрості зміїної в голові цариці гадів, щойно перейде володарка жабів і гаддя сто літ. Тяжко здобути той камінь, але ж здобути можна. Т тому, хто володіє талісманом таким, не страшні ворог і меч, наговір і чари. Не відає власник «жабиного каменю» ні страху, ні жури, ні хвороби. Лише має він тугу за чимсь недосяжним. Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової колиски дістався. Казали, що підкинула доля – Рожаниця. – Отож, – казав Ізмарагд, – цей камінь – то доля моя. А про долю хто ж знати може, відкіль вона приходить і куди провадить?! Може ж, ото саме та доля й провадила раз у раз стрункого Путятича до тихої заводі під городище Свангільдине. – Таж там найліпше місце для лову! – стріпував Святогор свої кучері, – І на чирят-шилохвостів, і на какву смачну, дарма що маленьку, й на такого велета, як ненасить – баба-птиця. З соколами, часом і з писаним котюгою-пардусом ходив Ізмарагд на Свангільдину заводь, що тягла його, мов липовий квіт бджолу. А від заводі – вже до палат князівни шлях недовгий. Тож сталось, що де заясніє білий Свангіль-дин серпанок, враз коло неї – білої лілеї – мов тополь стрункий виростає й загарливий Путятич. І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-князівни. І чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича. Та і не самій сестрі вікінгів, те ж і князеві Києві до серця дружинник-юнак. Снагою, хоробрістю й родом – рівня. Бо ж старі люди знають: – Враз із самим Дніпром в Україні цей рід стародавній об’явився. Такий же стародавній він, як і місто саме, що його й недавні фойнекійці «стародавнім» звали. Бо ж таки місто наше, що довкола городища нового повстало, яке нині Києвом зветься, від віку на цій землі лежить і від віку підошви його миє Дніпро – сивий Славута. А Кий? Що ж – Кий! Він лише зі сну збудив місто старе… Збудити – збудив. Але ж мусить подбати, щоб знову до сну воно не запало, щоб на князівському Київському престолі було запевнене сидіння роду князівському. Таж не так це легко зробити, коли всі три брати-варяги не дівчат, лише вдову війну кохали, а з дів лише до діви слави залицялись. Тож і не одружився жоден. І якось на дозвіллі сказав братам Кий: – Чи не віддати б нам, браття, сестру за Путятича? Розпочнем рід новий княжий, пов’язавши наш славний рід з славним родом цієї землі? Але Хорив розважно похитав головою: – Не діло, брате, мовиш. Таки ж ми всі троє чули її обітницю – дівою посвятною свій вік увесь звікувати. Предки, брате, за свідків були! – А чому б тобі самому, брате, жінки не взяти, коли про рід майбутній дбаєш? – спитав Кніва Щек. Усміхнулись блакитні очі Києві, як синя хвилька на водах дніпрових: – Це саме, брате, й тебе міг би я спитати. І ти скажеш те, що скажу я: вояк війні належить, а коли він – ще й Провідник, то аби його на те стачило, й не сміє він серця свого м’ягчити справами родинними. Мусить думати лише про рід, а не про родину. А сестрі – з лиця її бачу – тяжко самітність нести, та й на літах вона вже. І хоч правда те, що обітницю богам вона подала, та ж саме боги – не люди й не вимагають від кволої людини того, що їй заважке. Похитав головою Хорив. Промовчав Щек. А потім обоє вклонились братові: – Ти – князь: най буде міцне твоє слово, що його ми все до розуму приймаємо. А сама Свангільд вчуває, як розквітає квіт її серця. Не лише саме її небуденне життя, – увесь світ новою красою, сліпучим сяйвом осяюється. Бо ж, мабуть, з першого погляду впізнало саме серце в Путятичеві того «справдішнього», того лицаря, що Ерик-небіжчик в Норманській землі був лише назнаком. Та й, видко, й сам Ерик не витримав сили Свангільдиного чуття: переможений він, бо ж його примару в небуття загнала правдива дійсність. Вже більше не бачить Свангільд Ерикового обличчя в серпанках імли чи кадила, вже не загрожує їй його закривавлена рука. Заспокоївся мстивий дух, чи, може, боги, що їм не жалувала офір молоденька жриця, вгамували його. Хто ж знає таємниці божі? Як часто нині ворожить Свангільд, намагаючись прочитати ті руни, що їх креслять табуни її лебедів по блакитному люстру «її річки». І бачить з них, і чує в зигзагах солов’їних трелів, що річкою місячного сяйва пливуть над водою, чує і в шепоті теплого віддиху травневого вітру: – Щаслива ти, Свангільд! Щаслива… Вже близька година твоя! Сидить Свангільд над кручею, не начудується тим шепотом і співами. Таж міцнішає вітер. Гонить повісма темних хмар. Вже й місяць сховав за ними веселе своє обличчя. Замовкли й солов’ї, нахилені з вітами дерев до стривоженої землі. Черкнув перстом вогненний знак тутешній володар Перун й кинув на землю повну пригорщу стріл, аж небо гучно зітхнуло з далекого далека, а земля загорнулась в темно-синю кирею… Вранці підпливли до Свангільдиного замчища Кий та Хорив. Питали брати: за ким стануть боги в новій війні, що мала початись? Ворожить на посвятній воді Свангільд. Та минає час, а знамення не приходить. А може, не вбачає його жриця-пророкиня, бо ж занадто голосно співає її власне серце? І не чути за його співом голосів божих, бо ж ніби на сурмі грає серце, все те саме: – Не туди дивись. Глянь-поглянь! Глянь-поглянь! І відвела свій зір пророкиня від посвятної води, між чубаті братові голови метнула погляд, туди, де з малого гурту найближчих дружинників княжих любується «Ладою своєю» рославий Путятич. І рвуть стріли очей Святошрових таємне мереживо божих письмен у посвятній воді. Думки пророкині, замість всі докупи збитись, мов розщебетані ластівки, ширяють в майбутнє. Не про вістки важні, а про радість близького кохання співають вони вкупі з її серцем. Нема знамення. – Відступились від нас боги, – говорить розважний Хорив. – Послухай мене, брате: не веди нас на сусідів. Ліпше пошукай на час миру. Пошли не вісників бою, а послів з дариною. А в самого стискується серце. «Таж все це тому, що ухвалив Кий зв’язати подружжям вільну, посвячену богам діву-сестру!» А Кнів спокійно махає рукою. – Ні брате. Не від нас відступилися боги, а відійшов від сестри віщий дух. Бачиш: розв’язують боги свою пророкиню, відпускають на волю вони її серце. А, говорячи, глянув князь на Ізмарагда Путятича. І сталось так, що човен Святогорів відстав від княжого супроводу. Затримавсь у тихій затоці й лишився стояти у ній при березі, неначе нікуди не вела його рука Долі-Рожаниці. А Свангільд нічого не бачила перед собою. Від несподіваної мовчанки богів турбота влилась в її душу. Серце, що так затремтіло, наповнене радісними поглядами Путятича, – тепер ніби зірвалось, і – порожнє – покотилось в річні хвилі. Була порожнеча, що відтулилась за незримою запоною, розірваною надвоє згори аж до землі. Чи зможе отямитись приголомшена Свангільд, що для неї померк білий світ? Не знає, як розлучилась з братами. Не пам’ятає, що сказали вони при відході. Згадала тільки на одно, як колись радив Щек: – Коли маєш серце стурбоване і кволий дух томить тебе, – найліпший лік – метати стріли. Певність ока і твердість руки розженуть усі турботи і повернуть спокій. Вхопила Свангільд свій лук та сагайдак і самітня пішла від храму до затоки. А там – аж мерехтить від рушних лебединих крил. Неспокійні сьогодні птахи, як неспокійна Свангільдина думка. Немов простягають до неба білі руки, та збентежено б’ють вони крилами. Ані не помічають присутності своєї пані. Та ось затихли раптом і знерухоміли, утворивши коло. А посередині – найсильніший і найгарніший, улюбленець Свангільдин могутній чорноголовий лебідь поставив крила парусами, шию вигнув і кинув до неба повний туги спів. Знає Свангільд: співом розлучається лебідь із життям. Тільки ж нині здається їй, що то не лебідь, а її власне життя має відлетіти, бо ж боги, що все були до неї нахильні, нині її занедбали. Тремтять її руки й тятива, мов струна, трудить – нарікає. Отямилась, згадала знову братову раду, й поклавши стрілу з пером лебединим, намітила певно: – В ту сріблясту осику, між тих двох чорних цяток, що, немов Ерикові очі, дивляться на неї. Заспівала стріла, а рука князівни вже сягає по другу. В посріблених галуззях осокора метнулась знайома примара: Ерик з мечем у руці. Грозить чи перестерігає?.. Однаково – «Досить»! – кричить-розказує друга стріла. А з її виттям зливається стогін людський. Зникла змора. На білявий стовбур точиться-хилиться Святогор… Ще на мить підніс руку. Немов милий дарунок притискує до грудей Свангільдину стрілу. Ще мить стоїть, обпершись на стовбур і, неначе звалений подувом вітру з тих крил лебединих, що всі разом зашуміли над ним, падає підрізаний на зелену мураву, на березі порожньої затоки. Порожньої: всі-бо відлетіли, лежить тільки одинокий білий птах, що вже доспівав свою останню пісню, коливається квітка біла, неживий лебідь на блакитнім люстрі затоки… Звіриним скоком метнулась Свангільд. Тулить до серця голову Путятича. Миє зблідле обличчя гарячою сльозою. І ще розплющились на хвилю Святогорові очі, а бліді вуста під вусом соболиним усміхнулись м’яко: – На заручини ішов я по волі брата твого… А ось «парубоцькі запоїни» – кров’ю… І вгасли останні слова. Зачервонила кров юнакові уста, смикнула великим тілом душа, відлітаючи, але ж очі, блискучі, мов два чорні агати, не сховались за повіками: любовали й далі з краси коханої чужинки. Мов жбан, розбилося серце князівни, а з нього витікало життя з палкими, нестримними слізьми. Бо ж плакали Свангільдині чарівні очі, плакали так довго, аж залили повінню все життя вдовиці-нареченої, залили й смерть коханої втіленої мрії. Не перестали, плакали далі, мов стали ті очі жрекині-чужинки бездонними криницями на чужій землі. Сама ж Свангільд-князівна Либедь злилась із тихою затокою і стала річкою сліз. Зрозуміли це жерці й ворожбити Свангільдиного храму. Збагнув те й здивований люд. Ствердили і Кий могутній, і Щек боєславний, і мудрий, розсудливий Хорив. Інак-бо й думати було не можна: бачили ж таки всі тільки самітне тіло красного Путятича, прошите стрілою Свангільд. По самій же князівні і сліду не було. Ані знаку! Зникли й усі лебеді, крім мертвого, що тихо коливався на замерлій поверхні води. Коли ж прийшов старий волф-наузник, лікар, й оглянув убитого Ізмарагда, то знайшов: глибоко в рані, під гострим кінцем стріли в саме серце юнакові пробився його талісман – «жабний камінь». Правду говорив юнак за життя, правду прочуваючи: був то «камінь його долі».АСКОЛЬДОВА МОГИЛА
Як хмара, що несе громовицю, тиха й біла сунула лава Святовидових жерців княжим дідинцем. Водслав, верховний жрець, взяв із собою численний супровід навмисне: – Най бачить князь Аскольд-Миколай, що нова віра грецька не зменшила давньоколишньої горливості. Ще стоять на висотах Київських і Перун Срібноголовий, і Святовидова святиня пишна під охороною трьох соток мужів певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і ніч-нічно почесну сторожу при храмі держать… Та ж… і дари Водславові, й прохання покірні й умовляння, що таять в собі натяк-пересторогу. Могутніші Стрибожі внуки, як персть земна, людина ж – марна, хоча б і княжим вінцем увінчана… Все ні до чого, все – дарма: тільки злоститься князь, ані вислухати не хоче. – Годі мені в очі світити і досить колінкувата! Надаремний загай. Сказано, – промовив князь і підвівся з столу. Був неупростний і твердий, як скелі над морем Варязьким. Сказано!.. Капище Святовидове знищити. Ані стовпа, що на межах гаїв посвятних, ані того «слупа» Святовидового трьохликого віднині не стерпить князь на землі Київській. Бо ж і вся та країна, як довга, так і широка – невзабарі має стати, як став сам князь Миколай – християнською! Тож за три дні най вимандрують жерці за межі київські, хоч би й до землі Ругіан, чи на острів Руйану. Там-бо ж найпишніша святиня бога їхнього. А за минуле князь не мстить: можуть взяти з собою все своє добро, всі начиння посвятні і самого Святовида з Перуном. – Мені-бо, – з усміхом закінчив Аскольд, – не літь є з істуканами на прю ставати. Не вороги вони, лише – непотріб. І немов на висміх жерця, що докуку йому вчинили, княж виїзд на лови затримали, – не зачекав Аскольд, щоб Святовидові слуги бодай з двору княжого виступили. В миготінні зброї та барв, мов вихор, тріском вилетів широко відчиненою брамою князь із дружинниками. Куряву збили на гостинці широкім й впрост через Поле Угорське майнули в ліси Звіринецькі по глушинах понадбережних. Ледве стримав правицю свою Водслав, щоб стрілою проклятая в обидчика-князя не метнула. Таж чи бог потребує зброї на смертного? Жрець щільніше загорнувся своїм білим плащем, нижче насунув на скроні дубовий вінок й пошепки дав шлюб: – Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра наша. Буде! Черком всів на коня-білогрива, що ніколи не стрижено йому довгого волосу ні в хвості, ні в гриві й також повним чвалом вилетів з своїм супроводом з княжого двору. В святині ж закипіла праця, заметушились жерці й вірники, мов бджоли в бортні в дообідній липневій порі. «Буде видна тебе, Святовиде, остання офіра!» – думав своєї Водслав, даючи накази щодо приправ у мандрівку далеку. Таж дивні були ті приправи жерців. Не складали майна до міхів шкуратяних, не зашивали срібла-золота до широких мандрівних чересів. А натомість лагодили зброю: на куші тугі нові тятиви напинали, мечі гострили, на оштепи брали калені трьохбокі гроти – «ключі». З стаєнь виводили посвятних коней, що їх Водслав пробризкував наговорною водою. А за коротку хвилю не тільки триста вершників з варти Святовидової, але ж і молоді жерці – піші й комонники – розсипались по лісах Звіринецьких. А Водслав, що тільки він один міг до святині, де Святовид перебував, увіходити, щільно затяг ізсередини шкуряну запону. Запинала вона одинокі храмові двері, що виходили на широке дворище храмове, куди сходились всі інші жерці, трьох різних гідно-стей, слуги Святовидові – старші вірники на моління й офірування. Старий жрець вклав до Святовидової правиці важкий двосічний меч. З лівої руки вийняв ріг з вином, натомість дав «родину стріл наговорених», в крові гадій закалених. Потім високо підніс до неба руки й молився-стогнав: – Під меч! Під меч поклади його, боже. Під меч! Відійшов на кілька кроків до срібної миси, що стояла на штудернім тринозі, налив до неї води «непочатої», тієї, що її до схід сонця сам щодня з «таємної» лісової криниці-джерела приносив. По тій воді ворожити мав. Переніс триніг з мисою перед статую бога, нахилився над водою, простягти вперед руки, й закляк з нерухомим поглядом, зануреним у прозору воду. В храмі нашорошилась тиша, ніби чекаючи пророчих слів. Але з-поза храмової стіни почав пирхати Святовидів кінь. Здавалось, питав Святовида, нагадував: «Чи не час вже об’їздити землю? Та й проглянути треба: де небезпека причаїлася, чи нову напасть готує Чорнобог?» Пирхав і пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вівтарною стіною, завжди напоготові прийняти золоте сідло, що лежало в самім храмі до розпорядимості бога. Тільки ж бог та найвищий жрець сміли діткнутись посвятного коня. Жрець міг його годувати, напувати, чистити, але кульбачити золотим сідлом міг тільки сам Святовид, коли в темних ночах робив «оглядини світа». Ранком по таких ночах Водслав знаходив посвяченого коня вкритого милом, в тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмінний, сторожко, але спокійно дивився він всіма шістьма очима в минуле, дійсність і майбутнє, й ніщо в світі й поза світом не було вкрите від його зору. Час минав. Жерцеві руки, мов налиті оливом, тягли до землі. Очі від напруги зайшли сльозою, ноги тремтіли, у вухах гучало. Немов земля починала тріпотати, як на водянім шерху, а над нею гучав розгойданий бурею ліс. Імла застилала воду в мисці, закучерявилась перед очима, креслячи веселкові стежки та протопти. І ними побігли Водславові очі, немов коліщата, пущені згори. Думка ширяла орлицею понад всією Київською землею, пильнуючи кроків тих, кого послав сам Святовид розказом уст жерця свого Водслава. – Не нашою – людською… Своєю власного рукою пометися, боже, тобі належить насолода та! – молився Водслав з останніх сил, а серцем відчував кроки підвладних своїх і тупіт їхніх коней, що, як і вершники, мов житло власне, знали старезні ліси далеко й широко. А в глушинах тих справді сотки очей стежили за Аскольдом та його дружиною, що продиралась лісами-хащами. Та князь нічого не прочував, не вчув і не побачив, бо «йшов за звіром». Тільки було йому, ловцеві вправному, неначе дивно: от-ось зовсім близько, субіч шусне, і знов – немов у тань пішов – не чути ані диху! То ось немов мигне у сухолісі, то знову в сутінь пірне, як ведмідь в свою гавру. Ні пси, ні пардуси-котюги не можуть «піднести» звіра. Омана, чари, злуда?.. Таж ясно чути: ось знову хрустить під звіром! Таж най і чари: князь не відступить! Все прудчіш летить Аскольдів кінь, все глибше в хащу заносить. Давно вже князь – один, з дружини лише четверо в зв’язку, не відстають від князя. То – найпевніші й найліпші ловці-товариші. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цікавість і загара. А в капищі під звислими вусами жерця Водслава ясніє злорадісний усміх: – Добре справляються Свядовидові діти… Бог помагає своїм вірникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знайде його Святовидова мста. Ось ще хвилина, і раптом, як зела з прілої весняної землі, теплими дощами Яр-бога змитої, виросли довкола князя бойовники Святовидові. Так вправно мечами блиски метають, що здається – в кожного не дві руки, а по шість пар з рамен виростає. І кожна кидає блискавки… Довершено! Цілою своєю вагою впала помста. Смертельний удар засяг князя Аскольда, не минув і його вірних прибічників-друзів. Всі удалі та угарні ловці стали вловом Смерті-Морани: полягли кістьми на узліжку Поляни Святовидової. Ще на мить одну отямився вбитий Аскольд. Усвідомив уривком вгасаючої думки: «Пробито голову в тімені… ноги зломані, груди проткнуто списом…» Клекоче не стужавіла ще княжа кров у роззявлених устах, а каламутний погляд крізь серпанок смерті ще бачить лісову прогалину. Он межний стовп на узміжжі, вартує Святовидів «Слуп» над потоком. Он сям-тут лежать всі чотири дружинники княжі, що з ним вірно сябрували, всі – чолом до землі – поганському богові востаннє вклонились, у підніжжя «Слупу» лягли. Найближче до князя улюбленець юнак Услад, головою русявою аж у потічок занурився, в драгву ув’яз руками… Немає більше нікого – повтікали убий-душі… Вгасаючий Аскольдів погляд спинивсь ще на світлій смужці зеленавого неба, вритій, мов інкрустація тиркизу в старовинну мідь, – до темно-зеленої стіни лісу. Несподіваним холодом раптом облилось вже затихаюче серце. І разом зменшилась перед тим нестерпна болість ран: з кров’ю й життям також втікала з тіла. Стало легко й спокійно, як по відкинутім тягарі. І думка ясна, аж гостра, блиснула в мозку на мить зміцнілім. «Прийми, Ісусе Христе, душу служебника свого, Миколая. Най Богу офірою за… тих, що не відають, що творять…» Напнувсь і спробував піднести для хреста ще так недавно могутню правицю. Таж від того руху з грудей цівкою линула кров. Велике тіло розпружилось, витяглось в повну довжину і вгрузло, нерухоме, у м’ягкий пухкий мох під великим пірамідальним дубом. Звіринецький владика Ольма з ватагою хлопів закінчував рубати дерево на нові засідки. Вглядівшивисокого оленя, що гнав напрямом до «Слупу», владика мовчки зробив знак старшому дроворубці, мигнув на двох волоських псів й, перекинувши важку кушу на руці, безшумно рушив назукісь оленеві. «Пішов пити з потоку біля «Слупу», – міркував Ольма й, намагаючись не поворухнути ані галузинки, прокрадався за звіром. І зненацька немовби сам перетворивсь на слуп: біля потоку зочив п’ятьох багато вдягнених мерців, розкидані тарчі, зламані ратища, труп великого коня, – пізнав відразу, – княжого коня на зритій в бою землі. Оглянувся обачно, не повертаючи голови, лиш обвів поглядом: чи нема десь у засідці когось із живих? І тримаючи за собою псів, підступив до трупів. – Так! Князь Миколай! – не стримав Ольма невільного покрику. Стояв, спустивши на груди голову й повними суму очима дивився на спокійне Аскольдове обличчя, чисте від крові, не спотворене ранами. Діткнувся студеної руки, що не тримала тяжкого келепа, перехрестився, впавши навколюшки, але не затримався довго. Прудко звівсь і підбігцем повернув до дроворубів. Бачив, як вони вимахували сокирами, але ж якийсь час майже не усвідомлював собі, що роблять хлопи, бо ж не чув гулких ударів сокир по білих тілах могутніх дерев, не чув тяжкого хекання потомлених смердів. Аж по хвилі труснув головою й махнув рукою на дозорця. Кремезний, озброєний чоловік підбіг до пана. – Здвигу, – тяжко дихаючи промовив владика, – ось, там… замордовано нашого… князя… Миколая… Постривай!.. Тут, біля «Слупу», ще лежить тіло його й дружинників… Гони по коні, по лучників, підводи. Відвеземо до городища. А смердам вели рубати дерево на будову. Замість того поганського стовпа на межі Святовидових гаїв най стане церква святого Миколая. Най стоятиме там на вічні часи, де була пролита чиста кров християнська… Сталося по бажанню Ольми-владики: його слуги зрівняли з землею поганський «Слуп», а на його місці невзабарі виросла церківця «На слупі», серед хащ на узміжку Святовидових посвятних лісів. Але ж в насидженому місці, мов у гаврі ведмежій, сиділи жерці Святовидові. Не встиг вигостити їх з своїх земель князь Аскольд. І, може б, живі, що в Києві стольнім гіркими слізьми смерть Аскольдову оплакували, може б, і дали вони ради з Водславом, – таж схвилювало їх чудо дивне. Не схотів мертвий князь Аскольд-Миколай покинути місце, скроплене власного кров’ю! Немов корінням у землю вросло у мох під майним дубом гостроверхим його велике тіло. І хоч шість пар найкремезніших княжих дружинників ледве здужавши, тіло князеве з землі здвигли й на вкритий килимами повіз поклали, – не рушили коні-змії того повозу з місця. – Хоче князь Аскольд тут лишитись! Хоче стати на сторожі, щоб з чорних хащ не виходила погань нехрещена й не ширилась пошестю на Русь-Україну. Так сказали думні мужі, дорадники, дружина. Так вирішив і стольний люд. І таки була то ясна правда. Бо ж, коли зібралось духовенство «погребеніє творити» й відспівало «посліднє цілування», – лише два дружинники, як дитину до сну, Аскольдове тіло – до труни тисової уложили. Товаришів же його, що з ним й до смерті сябрували, – хрестом довкола княжої могили поклали: – Най християнською кров’ю охрещений буде Святовидів «Слуп». А дуб гостроверхий, що, мов свічка рівна, над могилою княжою зеленів, назвав люд «княж-дубом». І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві «на життя і на смерть словом мінялись», – не вином-медами на учтах пишних слово вірності запивали, а йшли до потоку під «княж-дуб». Там водою, що кров’ю вірних воїв Аскольдових і кров’ю князя чесного була освячена, рукою начерпнувши, один одному напитись давали, щоб вірність тривала – «На цім світі – і далі»!.. Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже ціла Русь-Україна ставала християнською. Однак у гущах Радомишльських, в байраках Ржищевських, по танях Гостомельських та Ірпіньських, і в найближчих Київських – лісах Деміївських та Звіринецьких де-не-де курилися ще поганські жертовники. Таки твердо погань лісова своїх по-святних місць трималася, від людей та сонця праведного по хащах ховаючись. Одної тихої, безвітряної днини, як свічка, згоріла Ольмою збудована церква. Згоріла так тихо, що навіть ніхто й не помітив у Києві пожежі. Гадали в місті стольнім: купи вуглярів курять стовпом свіжого диму. Таж унедовзі на попелищі, саме на місці, де святий престіл стояв, мов з попелу виріс, щоправда, не такий вже й високий, але ж і чималий Святовидів «Слуп», з церковного підмурівку зложений… Стояв знову. А дні, як за часів прадавніх, все пливли далі. Упливали на хвилях Дніпрових до Понту Евксінського роки і століття. У стольнім Києві княжив гідно отчич Мстислав Володимирович. І одного дня сталось, що князь аж надто втомився духом на довгій нараді з послами черніговськими. – Ні, годі вже! – мушу повітрям вільним думки провіяти, та й кості пром’яти! І видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Проскакали Угорське Поле й уїхали в Звіринецький ліс. Перед прогулянкою мало підкріпився був князь трапезою. Масна була, корінням заморським міцно приперчена верещака з чорносливом грецьким та свининою свійською. І пики були, мов маслом налиті. А день напричуд паркий видався. І вогнем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що при боці була, а вона – така тепла, як тіло живе. Ех, би води студеної! Так де ж ти її на таких горах знайдеш! – Таж як, княже наш ясний. Ось тут, у «княж-дуба» при руці «княжа вода» в потоці, мов на кризі настояна! – говорить старий дружинник. Повернув князь свого бахмата до «Слупу», де вже давно й пам’яті не було про Ольмову церківцю. Замість неї міцно стояв чотирикутний жертовник – стовп. А на нім дотлівало сарняче м’ясо, поганська офіра, синій димок до неба свердлом вкручуючи. Здивовано дивився князь на димок. Перевів потім очі на княж-дуб і зачудувався. Ніде-бо в Києві не було такого дивного дуба: як тополя стрункий темно-зелений чіп! – А-а! Це ж той, що з крові Аскольдової виріс… кажуть люде! – пролунало княжою думкою. – Файний же який, та й листям рясний! А дуб – високий і міцний, лише верховіттям легесенько над поганським жертовником хитає. Шепотить м’ягко й сумно, немов дивуючись, як легко забуваєтся племенем людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слід свій лишає. Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темній листві. Ніби лампада засвітилась. Приглянувся князь: аж при стовбурі «княж-дуба» вся в ясному промінні сяє-виблискує золотими шатами ікона Святого Миколая. Спішився князь, впав навколюшки, як годиться, святій іконі вклонився. – Ще від сьогодня приправляти камінь на відбудову церкви, – озвався до дружинників. – Най буде нова, міцна, кам’яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути їй у вигляді стовпа. Ім’я ж їй – Свято-Миколаївська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете, – першу варту вартуємо ми… Сталось це року Божого 1113-го…ПУТЬ СПАСІННЯ
– Як дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе!.. Дістану! Як пташку, тебе в золоту клітку замкну, – і моєю будеш! Не сховаєшся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?.. Голос базилевсового сестрича, Юстиніана, заломився. Гарячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької «зости» – придворної дами, Анастасії. Дівчина мовчки розпачливо боронилась. Нарешті, рвонулась прудкіш і таки вирвалась з юнацьких обіймів. Забувши на непорушні приписи двірського етикету, що наказував при візантійському дворі все помалі, плавкі рухи, Анастасія підхопила обома руками важкі фалди своїх срібноглавових-грезетових шат і щосили гайнула порожньою галереєю. Бігла, мов лань. Нараз вчула, що близько відчинились двері, залунали відміряні, важкі кроки: йшла палацова варта на зміну сторожі, що вже відвартувала свій час. Анастасія стримала біг. Таки ж в присутності палацової варти сестрич «найбоголюбивого» базилевса не стане ловити царицину зосту! Й, надавши собі якнайспокійнішого вигляду, Анастасія увійшла до своїх покоїв. Лише ледве помітно тремтіли її схолоділі пальчики. Спокійно відпустила служниць, що чекали свою пані на переодягання до сну, коли вона повернеться по виконанні своєї служби при цариці. Чекали довго, бо сьогодні Анастасії припало читати базилісі Святе Письмо, аж поки сон не стулив повіків «порфироносної». Те спізнення й дало можливість Юстиніанові пристигнути дівчину сам на сам в порожніх під цю пору галереях палацу. Перейшовши по своїй одрині, Анастасія двічі повернула ключа в замку, пристояла, неначе міркуючи: можна відімкнути замка зокола чи ні, й засунула двері на важкий, кований засув зсередини. Тоді обома руками стисла скроні. – Далі вже не можна перебувати в цих палатах! Одна дорога: тікати звідси! Тікати, якнайшвидше і якнайдалі… Тікати… – хруснула тонкими пальчиками й тягосно зітхнула. – Легко це вимовити, тяжко вчинити! Аж до межі світу сягає базилевсова влада. А Юстиніанова пристрасть, а ще більше його образа, з погорди зостиної, не заспокоються на тім, що от Анастасія зникла. Він знайде, бо ж де б вона могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати… А куди інде Анастасія і уявити собі не може… Не віддаючи собі справи, чого шукає, дівчина перебирала тремтячими руками так званий «жіночий світ» – «Mundus mulіebrіs» – на своєму туалетному столику. Переставляла різні флакончики, пуделка, слоїки з жіночою хімією, що її вживали дами для своєї туалети. Руки Анастасії затримались на оправленому в золото й прикрашеному баревною емаллю записнику, де було палацовим церемоніарієм розложено щотижневий церемоніал для кожної придворної патриціанки. – Так, тікати! Коли ж ось тут, день при дневі неупростне зазначено кожен її крок, кожне місце й кожну годину, де, як та коли повинна бути Анастасія. – Мати Божа, змилуйся! – піднесла очі дівчина на оправлений у перлові шати образ-горорізьбу Теотокос. Світло фіалкової лампади освітлювало зісподу вузьке, довгасте обличчя Богоматері. Було задумане й журливе. Спущені додолу очі, повні безмежного суму, ніби проглядали аж в глибінь Анастасіїного серця. Цей погляд беззвучним словом озвався в душі дівчини і повернув її скам’янілій думці пружність. Перестала враз бути такою осамітненою на світі, а від того стихло почуття страху й зникла схвильованість. Анастасія перевела погляд з ікони на поличку, що була під образом. Ясні, злотисті палітурки Святого Письма притягли до себе її увагу. Розгорнула товсту книгу й прочитала: «Помоливсь я – й обережність була дана мені. Закликав я – й дух мудрості зійшов на мене». Зоста широко перехрестилась, поцілувала прочитані слова и, поклякнувши, схилилась долілиць та занурилась у молитву. Коли підвелась, немов сам собою, готовий до дрібниць, стояв перед очима план втечі: неначе – справді – прочитала його готовий з написаного, а не зложила в своїй голові. Заглянула ще раз до записника, щоб перевірити. Так: саме назавтра припадає дев’яте вересня[11] і… «в четвертій годині» – повела кінцем пальчика по рядках, – «відбувається зустріч та привітання з нагоди приїзду ігемона та архонтиси Русі, княгині Ельги». Анастасія вже бачила архонтису, й незвичайна, горда краса володарки русів здивувала зосту. Сподівалась-бо побачити старшу матрону, нарум’янену й набілену, як те наказував візантійський етикет та «приписи доброго тону». Тим часом з корабля вийшла величного вигляду зовсім інша жінка. Щоправда, весна її життя була вже давно за нею, навіть можна було сказати, що для неї вже починався серпень жіночого віку, однак та осінь була така погожа, золота й принадна, що перед нею блідли й весняні чари дівочої вроди. Ствердив це і сам базилевс, Константин Порфирогенет, знайшовши Ельгу «красною з лиця й вельми мудрою». Може, це вражіння незабутньої спокійно-зрілої краси мало за своє коріння ту вславлену мудрість руської княгині, що була прихована в ній: «Як у криниці замкненій, Софія-Пансофос»! – зауважив мудрий та вчений хронікар Теофан. Анастасії припало з пристані повертати в товаристві архонтисиної придворної матрони – Малуші. Вона володіла грецькою мовою, як правдива грекиня-візантійка. І Анастасія зауважила, що «руська зоста» називала свою княгиню Ельгу – Ольгою. Це наймення видалось Анастасії таким милим і граціозно дівочим, що стурбовані думки несподівано прошило іскрою-пустункою: – Такої красуні Ольги не посмів би вхопити в свої обійми ані сам базилевс, як щойно спробував був затримати її, Анастасію, Юстиніан. Бо ж здавалось: лише зсуне Ельга свої широкі брови, то враз загримить грім, як за часів давновікого Зевса. А як гляне обурено, то блисками сипнуть її сталеві, сірі, як у мисливського сокола, очі. А довгі, темні, не сивиною, а перлами пересипані коси напружаться гадами та стануть в оборону княгині. Але ж лише по подвійному прийому княгині Ольги – базилевсом у парадній залі Магнаврі[12] та базилісою в «залі Юстиніановій» – припадало Анастасії привести до внутрішніх покоїв базиліси «порфирородних дітей» Константинового сина. Тож ранком зоста мусить перевезтись човном на другий берег затоки, де перебувають «порфирородні» в невеликому приморському палаці… «Ельго, архонтисо далекого краю! – зіп’яла Анастасія руки, притискуючи їх до грудей, – якщо мені пощастить вчинити все, що надумала, – молитвою всього мого життя, як серпанком, сповиті будуть всі твої дні. Це ж Теотокос посилає мені твій приїзд». Цілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі. Коли ж вранішнє світло щойно всміхнулось до ще сонних морських хвиль, молоденька зоста розказала службі приправити малий човничок. – Гребців жодних. Перевезе Елевтерія, – назвала сліпо їй віддану молоду служницю-бранку з Херсонеса, кремезну й дужу, як гладіатор, відважну, як воїн. Море тихе, як дитячий сон. Елевтерія призвичаєна до весла, як правдивий мореплавець. По дорозі, «біля вітрових скель» Анастасія зійде на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові. Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостроверхими скелями, що «розбивали хуртовину» в печері, над морськими хвилями повислій, спасався той праведний богочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немічні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта. Й не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. Хоч не відали, що саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, в святім хрещенню названий Львом. Таж що кроткий і кучерявий був хлопчина, ще й виглядав на богодухого, бо звали його «Божим баранчиком». Юродивому «баранчикові» було вільно ходити до його знайомих у палаці базилевса. І от вчора приніс малий чабанчук Анастасії, що все його жаліла, семилатну рясу Хрисантову. А з нею на словах: – Тобі, – сказав муж праведний, – буде вона більш потрібна, бо ж перед тобою – життя, передо мною – смерть. Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Спочатку гадала, що тим способом давав їй знати про свою близьку кінчину. Аж коли вирішила тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній її ніхто не впізнав при втечі… Вже високо над Візантією піднеслось лагідне вересневе сонце. Вже почалося й «по звичаю» прийняття в Магнаврі ігемона Русі, архонтиси Ельги. Сяє блиском парадна зала, а на гювищенню в пишній далматиці, всипаній самоцвітами, сидить цар Константан на сутозолотому «троні Соломоновому», прикрашеному золотими зображеннями птахів та звірів. По боках трону стоять царські кревняки – анепсії. Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів. Байдужа юнакові архонтиса зі «Скитської землі». Ще буйдужіший за неї ритуал славетного прийняття, розрахований на уяву півварварських ісаврійців, даків, іллірів та інших далеких підвладних гордої Візантії, що з дариною приходять до володаревого трону і падають перед базилевсом на обличчя, ниць. Осоружні Юстиніанові й патриції та комеси, що стоять нижче за його. І очі б не дивились на них, рабів ницих і низькоклонних! І таки й не дивиться на все те Юстиніан: втупив погляд в жилки зеленого мармору сходів, що до трону провадять, рахує їх і намагається з числа та напрямку бодай одно слово прочитати, що підказало б йому: чи вже сьогодні має «умкнути» Анастасію, чи почекати, аж сама з волі власної йому скориться? Юстиніан знає, що сьогодні його очі не милуватимуться красою Анастасії, бо ж буде вона цілий вечір у цариці. Знає цілий ритуал Юстиніан й ледве стримує позіхоту. І то ж на те треба бути небожем наймогутнішого в світі, щоб терпіти от таку нуду-нудь! І так – день по дневі, без кінця… Та знічев’я, позіхаючи в думці, приглядається юнак доставної й стрункої постаті архонтиси. Дивиться поглядом досвідченим в оцінці жінок і коней. – Не шпетна ще і незвичайна. Таж всі, підходячи до трону, падають на обличчя. А ця, лише трохи угнула білу шию й випросталась гідно, з гордим поглядом на гострих, як лучі, очах. Підійшла сама, без помочі світличників-євнухів, що звичайно, тримаючи під лікті, підводять до трону володарів послів чужих. От, спинилась на місці, де установленою формулою питається логофет про її здоров’я, про здоров’я її дітей та всього роду й висловлює їй низку побажань в урочистих, кучерявих виразах. Юстиніан переводить погляд з Ольги на Константина, коли починається звичайне видовисько; грають сховані за завісами органи, золоті птахи б’ють крилами й співають, помалу підводяться на передні лапи леви й рикають на всю залу. І Юстиніанові хочеться, особливо сьогодні засміятись при погляді на зарозуміле, нерухоме в своїй «неземській величі» вуйкове обличчя, що, очевидно, не приголомшує «північної архонтиси». А вуйко ж так старанно вивчав перед люстром свій «неземський» вираз й твердо вірить, що без нього не був би він тим, чим є, автократором усього світу. І знову переводить Юстиніан погляд на княгиню. Дійсно – найменшого здивування в її сталевих очах. Всі махінації «Соломонового трону» для неї – лише конечна риска в ритуалі, й тому вона з гідністю трохи схиляє голову, ніби тим ґречно дякує за тутешню форму її вшанування та за дари, що саме виносять їй на оглядини. Коли ж птахи й леви закінчують свої співи, архонтиса дає рукою знак своїм людям. Вони виступають наперед і складають в глибоких поклонах чудово вичинбарені хутра соколів та куниць, срібний посуд і мистецькі золоті філіграні. Все це – багате й пишне, але не цікавить воно Юстиніана. Його думки, що ніколи ще не були так приковані до жодної дівчини, далеко вилетіли за стіни Магнаври. Уявляє, як буде на початку обурена Анастасія, коли вхоплять її його підручні. От гніватиметься на нього! Але ж від того стане ще бажанішою. Плакатиме – звичаєм жіночим, як буде замкнена в Юстиніановім палаці. Але він не буде наглити й борзити: треба витривало перечекати той час, час дівочих нарікань і сліз. Ніколи-бо не бачив він ще такої жінки, що їй би личили сльози. Де там, навіть найгарніша стає неприємною, з почервонілим носом, з розпухлим обличчям і захриплим голосом… Отож треба терпеливості, поки вона переплаче та скориться. А тоді прийде любов… Більшої-бо від жінки не можна й вимагати. І вітають «майбутню любов» всі думки юнакові поза урочистою залою, над висвистами штучних птахів, над ревом роблених левів і лестощами робленої пошани в словах логофетових. Так повно захопили його ті уяви, що мов живу бачить перед себе красуню Анастасію, гарну, чисту, гнучку, мов лілея. Бачить її, як вона саме в цій хвилині приправляється до своєї вечірньої появи у цариці, бачить її… А тим часом далеко від базилевсових палат красуня зоста вкупі з своєю служницею закінчувала прибирати до похорону тіло праведного Хрисанта, що віддав свій побожний дух тієї ночі. Ще кілька хвилин на коротку молитву – і вже печера самітного пустинника має лише мертве тіло, а обидві дівчини навіки зникли з-поміж лав живих, що лишаться в Візантії. В живі очі вже не побачити їх. В протилежні боки розійшлись дівчата, вийшовши з печери пустинника. Молоденький ченчик в старій рясі поспішає швидким кроком до морського берега. Квапиться вчас встигнути на галеру, що відпливає до землі Єгипетської. Пильно треба молоденькому до Тебаїди, раю пустинницького; треба, щоб віддати розкази від анахоретів з цього боку. Хто ж впізнає в тій вируділій, семилатній рясі під шличком гостроверхим зосту, базиліси придворну матрону? Та хоча б і скинула шличка, – не пізнати її з коротким, назад відкинутим волоссям. А друга – також не служниця вже Елевтерія, лише – міцний, сонцем опалений молодий пастух, в грубій ексоміді з овечим руном-небридою, перекиненою через рамено. Відв’язав він човника, кинув у нього жменю затай-зілля й, розрадований власного волею, пустив його «на волю» в чорторий, що стало крутив під «вітровими скелями». Й сміється радісна Елевтерія, як закрутило човном. От і вона пускається у вир нового життя. Не боїться ні звіра, ні лихої людини, бо ж сила її велика, а на найгіршу небезпеку – при боці гострий ніж. Чорториї, хащі й пустині… то ніщо: путь, що з неволі провадить, то найлегша путь!.. Так і зникли дівчата. І в палаці ніхто не здивувався, що зоста спізнилася з базилевсовими внуками. Зненацька-бо зірвалась над морем велика хуртовина й так море розколисала, немовби й самий пагорок, що на нім лежить Візантія, поглинути хотіла. Розважна і мудра молоденька Анастасія, й не повезе вона морем «порфирородних» в таку непогодь. Таж серед ночі, однак, всю Візантію схвилювала звістка, що розбився човен, в якому вийшла в море Анастасія по царевих внучат. Тіла й не шукали, бо ж довідались, що навіть не допливла зоста до цілі: розбився човен, мабуть, в чорториї під «Вітровими скелями». Відслужили довгі похоронні служби по її душі. Про невільницю ж Елевтерію навіть ніхто не згадав. А Юстиніан швидко знайшов потішення в думці: як Дафне злякалась на смерть кохання Фойбоса, так і ця молода зоста, засліплена чеснотою пересадною, не могла від любові Юстиніанової відмовитись, але жити без неї не схотіла… І нікому не впало на думку шукати втікачок. Без небезпек і перешкод дійшов «ченчик Анастасій» до порту, саме вчас зголосився на кухарчука в корабельній пекарні й без затримки відпливла Анастасія в широке море з молитвою радісної подяки Господові за визволення. Бо ж це вже почалася її путь спасіння. Грає вітер парусами, лопоче корабельними вітрилами, та виспівує поміж щоглами пісню волі, мирна хвиля під корабель стелеться, в повітрі пливуть чайки та петрики. І всі лагідно промовляють до Анастасії: «Так, так. Це почалася твоя дорога спасіння. Не турбуйся нічим, душа Божа, бо ж часть блага собі вибираєш, що не відніметься від тебе. Твоїм кораблем керує пустинник святий, старчик Хрисант». І день за днем коливалась на хвилях Анастасія в праці сталій, в мислі добрій, в молитві світлій. Увечері спокійно чудується, як море гасне в золотім усміху, вночі бачить, як в сяйві місячнім хвильки тисячами уст розсвічених співають хвалу Створителеві, а перед світанком, на облавок спершись, слухає, як тихо дихає відпочиле за ніч безмежне море. І тремтить радістю чисте дівоче серце, що зливається з вільною природою, яка ніде не буває такою чистою, як у просторому морі. Так і незчулась Анастасія, як перебігли дні її подорожі. Здивувалась, коли біля неї збігся гурток мореплавців, що вдивлявся у далині на Александрію, яка, немов Афродіта, вся рожева в заході сонця, вставала з морської блакиті. Дяка ж Приснодіві, ціль вже досягнута… Але Анастасіїну молитву перетяв дотик жилавої руки старшого кухаря, що зненацька лягла їй на рамено. Оглянулась і затривожилась: буде сварити, мабуть, щось не догляділа, чогось не доробила. Аж ні: веселе чорне обличчя мурина-кухаря радіє, дихнувши повітрям рідної Африки. – Ха-ха! Чого ж ти, хлопче, здригнувся? Не бити, а нагородити тебе хочу. Був ти й слухняний, і роботящий. Поведу тебе в Александрії до такої корчми, що тобі ані не снилося. Питимеш, скільки в тебе вміститься… І їстимеш по зав’язку. Я – платитиму за все, що з’їси! – Я тобі таких маківників куплю, що й пальці облизуватимеш, – озиваються інші моряки, що встигли полюбити милого хлопчика, готового кожному послужити. – Але!.. Що йому з тих маківників!.. У хлопця вже на губі вус витикається. А він йому – макагиги!.. Що ж, не знаю я, де в Александрії найліпші флейтистки проживають? І сперечались мореплавці, як потішити «хлопчину Анастасія». А в нього аж сльози виступили на почервонілі щічки. Таж «скромність недосвідченого» завжди викликає зацікавлення й дотепи. І тільки темне слово керманича розігнало розвеселених моряків по їхніх місцях. А дівчину затримав лагідний, немов жіночий голос: – Стривай, хлопчику! Перед нею була присадкувата постать, огорнена темним плащем. Звикла до палацових світличників, Анастасія з першого погляду пізнала по зморшках обвислих щік євнуха. І зблідла страхом. Бо ж холодом стисло їй серце, а здриги впали на ціле тіло: «Так ось: коли вже на досяг руки її мета, коли вона – вже на самім порозі витуженої Тебаїди, – сягає по ній рука ненависної Візантії! Мати Божа!» Таж подорожній євнух не хапає її за руки, не гукає на людей, щоб затримати втікачку. Глянула на пальці: не має персня з сигнетом, що уповноважував би його «в імені благочестивого». І відлягло Анастасії від серця. – Не знаю, хто ти, вільний чи раб, – тихо говорив тим часом євнух, – але старець праведний, що бачив його я вночі, наказав мені бути тобі до помочі. Я – до твоїх послуг. Що має сказати дівчина? Може, тому за раба приймає її подорожній, що має вона проколені вуха? Таж і архонтиса Ельга була в ковтках і чоловіки в її почеті мали сережки в вухах. Сказати, що вона – з Русі? Починати нове життя з неправдивого слова? – Ні, я не невільник… – То й добре. Але, коли б і невільником був, я б викупив би тебе. – Спасибі за ласку й за добре слово. А чи ж не сказав тобі, отче, той добрий старець свого наймення?.. Та не встиг євнух відповісти: покликано кухарчука до начальника. Там виплачували найнятим силам, щоб могли враз, щойно до берега пристануть, відпустити їх, аби не мати клопоту з доглядом у веселих портах. Моряк-бо – слухняний в морі, а на суходолі втрачає карність. І щойно виступила Анастасія на твердий ґрунт, знову станув при ній подорожній євнух. – Дивне було його наймення: Хрисант, – відповів він аж тепер на запитання. І сказав він: нагадай ці слова: «Хто хоче йти за мною, най покине батька і матір свою…» – Куди ж маєш іти, дитино моя? Побожно схилила голову Анастасія. І вирішила не йти до рідного дому, щоб зустріч з батьками не вибила з рівноваги думок її та не розм’ягчила б серця. Відчула, ніби стара ряса притулилась до неї ласкаво, а в душі прозвучало урочисто й певно: – Іди з ним, дитино!.. І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом. Був то александрійський списувач. Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом «Одіссеї». Таж праця переписувача поганських книг не перешкоджала вченому євнухові бути християнином, що кожному й при кожній нагоді намагався помогти в біді. Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільновідпущених християн, був недалеко від гавані, званої Кібатос. Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Не вигадувала про себе неправдивої історії, призналась, що вона – дівчина й шукає одного – путі спасіння. І всміхнувся старий євнух всіма зморшками свого старого обличчя. – Шукаєш?.. Таж від самої Візантії стежкою рівною, як стрілка, розгортається перед тобою твоя путь! Старчик Хрисант, мов дитину маленьку за ручку тримаючи, провадить тебе. Це ж він перевів тебе хуртовинами життя й небезпеками бур морських так, що ані не діткнулись тебе. І ось, дитино моя, ти – вже на землі, де в пустині безкраїй, мов зорі в просторах небесних, сяють світлами святого життя праведні анахорети без мудрості світу сього й без турбот про речі земські. Голос Божий говорить їм з тиші пустині. Он, недалеко звідси, діви ніжні зібрались в монастирі невеличкім, мають там вільність духа, що переміг матерію й тіло. Яку ж ще простішу путь спасіння могла б шукати, дитино моя, ти на землі? І Анастасія пішла тим шляхом. Однак не вибрала монастиря, а воліла повну самітність. Зажила осамотнілою пустинницею. А в пам’ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, що пригостював «подорожнього хлопця Анастасія», прийняла колишня красуня зоста найскромніше наймення «Євнуха Анастасія». І лишилось для людей вічною тайною життя Анастасії в пустині. Щасливі-бо люде, як і щасливі народи, не мають писаних історій. Таж по смерті діви Анастасії відкрилось у видінні скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерській – Миколі Святоші, що в мент смерті своєї, як саме брама вічності відчинялась для Анастасії, попрохала собі у Господа пустинниця, щоб тіло її й надалі незнане в пустині улюбленій лишилось. Духові ж щоб дозволено було чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла дівчині Анастасії вступить на путь спасіння. Тому ж так часто й здибуємо на Русі-Україні наймення Анастасії: Настя свята пустинниця нагадує людям архонтиси, що зв’язана вона з ними аж до скончанія віку…ТРИ МАРІЇ
Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець, як удовиця у шатах, жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, дякуючи за хліб-поживу, що посилає їй творець кожного нового дня. Минулись для Києва дні радості. Насунули на нього – Золотоверхого Царгородового суперника – чорні хмари суму та журби. Щоправда, не піднеслась рука Батиєва на місто Ярославове. Глянув на Київ хан грізний, глянув – і зачудувався красою золотою, що серед смарагдових садів пишалась. І пожалів суворий завойовник руйнувати красу, очам радісну. Дарма що вже орда аж по урвиська зі всіх боків місто облягла, а нові полчища все насували, як лави грізної сарани. Таж рухом руки спинив їх Батий, посувом брови затримав. Сам слово до орди промовив: – Ліпше мати живою рабинею бранку-красуню, ніж мертве її тіло на кінських копитах степами рознести! Мертвих нам не забракне. Світ – широкий, таж сила наша і за великість світу більша! Підніс меча й рубонув по кованій брамі «Золотих Воротах», мовляв: – Відчиняйтесь своєму панові, доки знайшли ласку в очах його. У відповідь з ясного неба загуркотіло тисяча громів. Курява знялась над містом і югою Київ укрила. А по вулицях київських плач та зойки повінню розлились, аж крізь грубезні мури шумом-хвилею виплеснулись. З Брами ж Золотої, з-над вежі Золотобрамської, де святий Архангел на варті стояв, – випав з рук Михайлових золотий меч. І перед Батиєвим конем до половини лезо в землю встромилось. Аж схарапудився кінь бойовий, найліпший аргамак татарський, що ні меча, ні води не боявся й перед щетиною списів ворожих не відступав. Хитнувся в сідлі грізний хан, пробіг озирком меч золотий, що вояки йому вже подавали, й знов до людей своїх ратних промовив: – Коли мечем золотим викуп перед брамою міста заплачено, – зменшую їм данину. І відступив, заборонивши руйнувати місто Золотого Архангела. Три дні й три ночі від скрипу возів поганських нічого не чули кияни й лише на мигах порозумівались. Не чути було не тільки що слова людської мови стривоженої, але й плачів похоронних. А голосити було над чим. Хоч і не вдарив Батий громом на Київ, таж церква марморяна «Богородиці на Дівєх» – Кафолікані іклесія «Десятинною» звана, від ваги люду, що в ній іскрився, впала. Впала від тягаря гріхів люду київського, що не вмів на милість Божу сполягати. І незабаром це потвердилось. Бо ж «квіттям весняним» був Батиїв наскок перед тими «жнивами смерті», що приніс Едигей. Що ж і по цьому збуло, те спустошила рать Менглі-Гіреєва. Зібрала-змела, як забуті на винницях грона, що збирачі, не доглядівши, прохожому людові полишають. І текло з грон вино гніву Господнього, і не один киянин в ту пору аж до сну смертного тим вином упився. Ох, лягла саваном мертва зима на мертве місто, давніш літописцем вченим «прелестю мира» назване. Упадь та звалища руми лишились там, де палати й храми стояли. Люд же, мов звірова лісовая по хащах та чагарниках, по печерних лігвах поховався. Спустіло місто велике й напровесні нерушено заростало травою та зелом… Таж баба Марія, сліпа торботряска з поводатаркою малою, з «піврозумною», безпритульною сиріткою Марійкою, що в січі й пожежі пам’ять згубила й згадать не могла, чия була, – як жила, так і лишилась посеред Києва. Трималась вірно своєї печери-землянки на узгір’ю гори Кудрявця, де пустирі ген-ген широко бур’янами були зарослі ще перед усіма татарськими ханами. Та якими бур’янами! Не тільки, що їздець на коні, але ж і дикий тур чи полоз страховинний могли любенько, мов у дебрях лісових, в тих бур’янищах ціле життя своє ховатись. Таж баба не ховалась, бо страху не відала. Жила, світу Божого не бачачи, – сліпа була від народження, а все Господові дякувала: – Кому я що завинила? Хто мене зобидить? Таж, Богу дякуючи, в мене нема чого взяти. Ані сама я жодному ворогові не потрібна. До роботи – не здатна, каліка слабосила, та й віком до могили схиляюсь. А краси з замолоду не мала. От і візьми щось із мене! Таж кожний ще мені дає! Навіть ворог! Тож скажіть самі, люди добрі, хто ж мені – ворогом? Нема мені ворога на цілому світі! І гаряче дякувала Богові за ту милість велику, що звільнив її, грішницю темну, від двох тягарів, нестерпно важких: страху й ненависті. Щоденно виходила баба Марія з поводатиркою з свого лігва й незмінним шляхом ішла до Києва стольного. Де ще церква стояла – на службу Божу туди квапилась, хвалу серця свого з кадилом офірним сплітала. Де ж звалищами вівтарі лягли, – сльозами їх баба сліпа умивала, зашкарублими руками ніжно гладила та хрестила. Як гроби мерців дорогих… Особливо ж любила місце, де стояла давніш церков святої Ірини. Там баба жебруща за князя Ярослава та дружину його Інгігерду – «Орисю» молилась. Не тому, що знала чи відала, чим князь Ярослав був: хистким-бо каганчиком слава людська в завоях часу блимає й щорік, то темнішою запоною той вогник кволий затягає. Таж серед братії жебрущої й доднесь перекази жили про милосердя велике до вбогих тієї Інгігерди-Орисі, чужинки, що й Київ дужче за багатьох киян любила, і людей київських власними руками обв’язувала, й бездомників голодних хлібом-сіллю в княжих палатах своїх гостила, й вином з власної правиці піднімала. А як молилась бабуся про князеву дружину, як би ж могла й про самого князя не згадати!.. Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. Марійка досхочу по бур’янищах набігалась-награлась ще й у віночок з торішнього нечуйвітру красно прибралась і піснями весну викликала. Обвесніло-бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла! Аж той світ Божий на руїнах просто садами райськими квітне-зеленіє. І незчулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний над землею розп’яла. Вітрець молоденький, леґінь весняний, шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми билами зітхає, між тими, що їх стара Марія за зиму спалити не встигла:МІСЯЧНА ПРЯЖА
Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено. Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері – точної копії тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами «молитва по насищенню». Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев’яну тарелю з «Богородичною гіросфорою», що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої. «Взбранній воєводі побідительная…» Заколивалась розколисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволила їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського. Анастасій, вклонившись «Влахернитисі» урочистим рухом офірування, помалу тричі раз за разом підніс вгору таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богородичне свято лаврський устав. Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню Пресвятої Богородиці на знамення, що вона й з небесі-небес ділить з ними «хліб ангельський». Звуки прекрасного гімну завмирали, розпливаючись, як водяні кола на поверхні води, всмоктуючись в товстезні стіни трапезної. На мить в трапезній запанувала тиша. Велика, майже порожня світлиця з назнаком іконостасу «в головах», з довгими, чистими столами, дихала миром і спокоєм. Лише ледве чутно черкали по круглих, товстих шкляних віконцях – був то дар князя Ізя слава – повні весняних соків віти дерев, розгойдані вечірнім вітерцем, тим, що то приносить весну, кидаючи її – витужену – хвильками до спраглої землі. Здавалось: до миру монастирської трапезної просяться з теплого присмерку душі, що й по смерті не знають спокою, бо ж за свого земського життя занадто відгонили його від себе. Ігумен благословив таріль з просфорою в руках Анастасія та великий келих з вином, що тримав перед ним брат Лука – економ. По «возношенню панагії» після трапези «на підкреплення бренного тіла» слідувала євангельська «агапа» для зміцнення духа любові й милосердя. Ігумен узяв часточку «роздрібленої» пучками брата Спиридона просфори й передав таріль першому з «соборних старців», що з них складалась монастирська рада. Ті ж – з рук до рук передавали просфору далі, доки не дійшла до останнього з братів-послушників, жартома званих «слимаками». Так само – один по одному – всі напились з келиха. Ченці країни, що лише прокидалась з присмерку варварства, повторювали посвятний жест лицарів святого Грааля. Монастирський день, власне, закінчився. Лишилось ще перед нічним відпочинком кожному переглянути своє сумління, щоб на цім «іспиті» доглядати: чи не притаїлось десь у куточку душі затінення, що затемнювало ясність монашого дня. Відбувалась «кульпа». Чернець за ченцем проходив перед ігуменом, приклякнув і визнавав свої денні провини. Легкі, звичайно. З тяжких-бо розв’язувала тільки сповідь. – Спізнився на молитву… – Розлив оливу, доливаючи лампаду… – Зломив свічку… – Розбив старий жбан… – злітало тихо з монаших уст. Голова покірливо схилялась під благословляючою правицею ігуменовою: – Бог простить, синцю! – Да простить і помилує! – тихим хором щоразу приєднувались всі ченці, що стояли півколом. Раптом міцний, кремезний юнак – брат Сергій – схилився аж до ніг Антонія. Не міг виринути з повені сліз, що залила йому серце й обличчя. Припав головою до білих небарвлених дощок підлоги, знищений душевною мукою. – Отче! Нема наймення провині моїй. Не можу більше терпіти! – вибилось із плачу й зітхань Сергія: – Серце ж моє таке затверділе, шо з позавчора ношу в ньому ту провину свою… Так. Аж від позавчора міг жити Сергій, маючи чорну пляму на душі! Ще-бо ранком того, тричі нещасливого дня бачив новик, як ігумен, по звичаю, власного рукою сам становив просфори й воду на віконця келій «затворників» лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали, прагнули тяжкого «схимного подвигу» – мовчання й самоти. Опівдні, замітаючи доріжки між келіями братів, розсипаними близько одна від одної, але не споєними одним дахом, Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. «Славою Ісусовою» окликнув затворника, таж отець Арефта не відповів: «Навіки слава» – тих одиноких слів, що міг їх вимовляти. – У мене ж, – оскаржував себе Сергій, – раптом увійшов дух спокуси – дух лукавий і черевоугодний. Такий голод стиснув мені нутрощі мої, що годі було втриматись. І я… я взяв просфору отця Арефти і з’їв її…– ломив руками брат Сергій: – Обікрав чесного отця, – плакав далі, – обікрав, я – злодій мертвих! Брат Сергій досить довго вже проживає в монастирі й знає: не діткнута на віконці затворницької келії просфора означає смерть схимника, що вже не потребує хліба земського. Таж найжахливішим було те, що дух спокуси не відступив від Сергія, лише глибше після того загніздився в серці новика. Знаючи-бо, що отець Арефта «преставився», Сергій затаїв це від свого отця ігумена. – Для того, щоб і далі їсти хліб мертвого… Не годен я і за підніжжя ніг ваших бути! – плакав Сергій, звертаючись і до братії, – Але благаю тебе, отче, не вигонь мене! Дозволь до келії по блаженної пам’яті отця Арефти піти. Най там… замість нього… замолюватиму гріх свій! Перепрошатиму за кривду, що вчинив йому, погребіння його відтягнувши. І вам – знову вклонився братії земним поклоном, – і вам вчинив я кривду, бо ж вівцею шолудивою до вашої чесної отари втерся… Чернецтво мовчки дивилось на Сергія. Страх перед такою нечуваною, блюзнірською провиною був на обличчях одних. На інших – здивування. Ще на інших – глибокий сум та співчуття до бідного грішника, якому помогти – не в їхніх силах. Ігумен підніс свої ясні, як кришталеве джерело, очі. І довго, одного по одному проглядав своїх ченців. Немов бажав проникнути до дна в серця їхні. Аж дехто облився пурпуром рум’янця: – Невже ж бо отець ігумен і мене вважає здібним на такий чин? Та вже Антоній тихенько підводив з долівки брата Сергія: – Зле ти, синку, надумав. Зле! – промовив лагідно, – Ченцеві те негаразд, коли б приковував себе до келії, щоб міг затриматись в ній. Не вгодить він тим Господові й користі своїй душі не придбає. Тож най ліпше не замурований, а на вільній волі перевірить себе Сергій, чи зможе й далі без шкоди для душі й тіла нести тягар іночеського життя. – Іди ж, сину, до якогось часу на відвідини до рідної оселі своєї, пожий там з батьками своїми, в світі. Коли ж вдома визнаєш, що з нами – тобі таки ліпше, тоді повернешся до нас ще раз. Бо ж монах, що думає про їжу, а не про приписи Божі, монах не є й навряд чи монахом бути може. І так само, як працю, молитву та час своїх ченців, – знаком хреста благословив ігумен Антоній і сльози брата Сергія. Однак тієї ночі не Сергій, але Антоній не знайшов відпочинку ві сні. – Нестримною повінню наповнила серце моє туга по Господу! – картав себе ігумен, – А за нею не бачу тілесних потреб дітей моїх духовних, не бачу тягарів, моєю ж рукою наложених, що нести їх так їм не по силах… І хоч правдою є, що пересит відбирає сон, таж і голод відтягає від молитви. Не брата Сергія, – себе за гріх новиків обвинувачував. І ранком, по службі Божій скликав ігумен всю свою братію. Ще раз лагідним поглядом обняв тих, кого звик звати своїми дітьми. І настановив їм ігумена нового. Був це Варлаам Вишатич, муж праведний, чеснотами многими, як рева гронами винними виповнений. До того ж – і в світах бувалий. Багато-бо святих міст, ще в світі пробувавши, Варлаам обійшов – «смотрінія ради учительного». Що ж Господа много возлюбив – вчинками ствердив. Багатий вельми й з роду високого був, а все те для життя чернечого покинув. Зуміє він про братей належно подбати. – Жийте ж окроме, а я доживатиму самотою, – сказав наостанку ігумен Антоній, спустив каптур на очі та й віддалився, спираючись на патерицю. Не квапився. Не тікав-бо малодушно, лише відходив потиху, чесно узнавши, що інший ліпше за нього виконає працю, на яку його вже не вистачає. Відійшов недалеко. – Бо ж по спокій, як і по щастя – зайва річ на край світу ходити: куди ж бо від самого себе підеш? Відгородився від зовнішньої суєти мовчанням та молитвою і став перед обличчям Божим на сторожі своєї Лаври. Викопав глибшу печеру, що по блаженному Іларіонові лишилась невживана. Джерело коло неї розчистив, ницелоз викорчував, а на вільній місцині при ручаю хрест дерев’яний поставив. І потяглись дні радості, повні взорювання. Спустились ночі, повні духового світла, яснішого за світло денне. В їхньому сяйві Антоній бачив зоряну вічність. Перед пустинниковим духовим зором відчинились насторіж райські брами. А навколо й рай земський розквітав: надходила весна й зеленим усміхом роз’яснювала обличчя матері Землі. Соловії – дзвіночки янгольські – хвалу Божу співали, фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славила, забрость пахучий квіт непорочний викидала. Нагромаджуючи хмиз та суховій, щоб працю збирачам топлива полегшити, притомився Антоній старечим тілом. Сів на стовбур, торішнім буревієм звалений. Вдалині – хащі в небесному тиркизі легкими хмарками стають. Умитий росою, теплий вечір ряботить голосом деркачів, місяць уповні знерухомів над землею, соловіїв заслухавшись. Нема ж бо кращих соловіїв за дніпрових! Недалечко мале джерело ледь-ледь дзюрчить свою вічну пісеньку, мов з дрімоти. Мрія світом ширяє, душа ж Всесвіту з пут матерії увільняється, стає вся прозора та ясна… З глибокої кишені своєї ряси витяг Антоній веретено й став сукати нитку. Здавна наложив на себе цей «послух»: прясти на монастирські потреби. Не хтів діткнути образою ані того найменшого з братів-слимачків, даючи йому працю жіночу. Йому ж вона у взорюванню не перешкоджала. «Послух» – найтяжчий-бо й для найдужчого мужа той, що бере його на себе чернець: сталу боротьбу з кволістю людською, панування над самим собою. А щоб за любов до братії ченці не вихвалювали свого ігумена, Антоній вкривав свою смиренність таємницею ночі. Бо ж справно сказав той, що сказав: «Того, що для людської слави досить, для Бога мало єсть…» Рівно тягнеться нитка, срібним павучком крутиться веретено, співаючи свою ледве чутну пісеньку. Таж ось зненацька до тієї пісні вплітається інший голос, кришталево-прозорими, шкляними дзвіночками дзвонить. Чи ж би то желва так красно намиста розплітає? Чи ж таки це та «печерна пустинниця», що й, світами мандруючи, з своєї келії не виходить, такі трелі виводить? Підніс Антоній голову: в білі облитих квітом черемх маячить предивна постать. Немов дівчина прегарна, біло-зеленава, неначе з пахучого квіття виростає, з ним злита. А з очей її небесна глибінь дивиться, сяйвом усіх зірок мерехкотить. В її обличчі вся весняна краса втілена. Гойдається дівчина на білих галузях черемхи, золотим гребенем ясне волосся своє, немов місяшним промінням переплетене, розчісує, а сама без слів, мов птах, виспівує. Таж стільки туги в тім співі безслівнім, що й самому пустинникові самі собою сльозами очі заходять. Мелодія так за душу бере, немов її з тіла виймає. Та не звонпив ігумен Антоній, й не здивувався понад міру. «Хто ж бо знає всі ті істоти, що їх з хаосу первозданного створила десниця Всемогутнього?!» І прй вітав чернець своїм звичаєм істоту невідому. – Всяке дихання най славить Господа! – затримався на хвилинку та, мов у монастирі за минулого ігуменування, й запитує: – Чого собі бажаєш, дитино Божа? Про мару-спокусу й думка в старого ченця не прокинулась, глибокий-бо й певний був мир Антонієвої душі. А красуня в черемхах відзивається людським голосом і мовою зрозумілою: – Я, отче добрий, звуся Лосна. Не тілесна я, дух. З країни далекої, найгарнішої, де нарід Расенів проживав за часів минулих. Таж, як цей білий квіт, – притягла до себе оберемок черемхового квіття, – переквів і осипався нарід той, що мене звав «богинею місяця». Я ж блукала світами, нової батьківщини собі шукаючи. І от, сподобалась мені країна ця, місяцем зеленим улюблена, співом соловіїним мережана. Ніде інде не знайшла я таких розспіваних красних місяшних ночей, прохолодних і лагідних, пахучих і замріяних, – ніде інде не бачила я. І лишилась я тут. Одначе щастя й радості не знаю. Бо ж доля землі цієї, доля смутна, що її в прийдешніх довгих добах прочуваю, тяжко засмучує мене. Вся вона в сум тяжкий заплетена, вся кров’ю людською скроплена, вся боротьбою й зрадою братньою прогаптована… Тому і я не смію тут нікому з’явитись, ні перед ким показатись: хто спів мій почує, той вже до самої могили журби з себе не скине. Бо ж мало, майже нема в добі цій на всій землі тутешній таких, щоб як ти, отче чесний, мир повний в душі своїй мали. Тільки-бо при них, що в спокою ясному, глибокому й непорушному перебувають, об’явитися можу Тільки ті можуть почути спів мій без шкоди, а я в тім спокою втопити можу свою відвічну журу. Антоній відложив своє веретено й уважно слухав красуню Лосну. А вона показує старцеві гребінь свій і продовжує: – Бачиш: розчісую коси свої, боюсь згубити волосочка з голови моєї. Мала б я давнім звичаєм расенів-етрусків обрізати волосся своє на знак смутку-жалоби. Та не підноситься на те рука моя. Бо ж знаю я: міцні ланцюги приковують кривду-біду до землі цієї. Зате згоду та любов до ближнього, що єдиним рятунком для неї є, – ту тримає лише єдина волосина. А що ж, як саме в косах моїх та волосина міститься? Антоній підніс правицю й благословив хрестом діву Лосну: – Хвали Господа в радості, доню, – озвався улюбленим словом своїм. А як руку підносив, зачепив нитку й веретено ковзнулось по ченцевих колінах та й упало на оксамитовий мох, – Благий Бог нікому не дає тягаря понад сили його. Милосердя ж його меж не має, – Підніс веретено, – Ось дам тобі це. Най замість журби стане подругою твоєю веретено, – Глянув на ніжні пальчики Лосни, всміхнувся лагідно й додав: – Таж яку тонку нитку виведеш ти рукою такою! Приправ же прядиво ніжне на ті рани болючі, що в духу їх бачиш, якщо відвернути біду – не у владі твоїй. Іди з миром, доню, й не журись надміру. Господь знає, що чинить, і знає, доки се чи інше тривати може, Божа Лощ… Мабуть, за шелестінням весняного вітру в черемхах не дочув старенький чернець, що красуня назвала себе Лосною. Таж тепер вона нове наймення своє, як другий подарунок пустинників укупі з веретеном його прийняла з великою втіхою. І з того часу, як осінь призимна постеле по землі білі серпанки своєї вранішньої імли, – починає прясти «Божа Лощ» свою пряжу, «місяшну пряжу». Пряде лише восени. З весною ж бо щокожного року чекає та вірить: ось-ось таки зміниться доля сумна краю того, що його вона так покохала. Та й як же не вірити, коли все радістю й красою квітне, зеленим усміхом роз’яснюючи обличчя Матері Землі? Як не вірити, коли соловії-дзвіночки повним голосом хвалу Богові співають, коли фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славить, а забрость пахучий квіт непорочний викидає? І питається Лади-богині й Біл-бога ясного: – Чи ж зміниться вже тепер? Таж Лада сміється, схилившись над лісовим струмочком. Не намилується вона з краси своєї, весняним квіттям прибраної. Що Ладі – «країна»? Її ж бо країною є кожна, поки в ній весна квіте-проквітає… А світлий Біл-бог не може й на мить спинити свого відвічного бою з Чорнобогом. Мече в нього стріли вогненні, гонить його і світом земським, і там – позасвіттям, з одної зорі на зорю іншу. Нема відпочинку, нема замирення в борні тій, в борні Світла з Пітьмою. Коли ж буває зібране з поля золоте збіжжя, а в садах достигнуть пахучі овочі, смутніє «Божа Лощ»: і знову не буде зміни! Все йде своїм відвічним бігом по відвічному шляху… Нема зміни!.. Тоді береться вона за свою місяшну пряжу. Таж із жалю сльозою затягає їй очі, ніжні ручки тремтять, – і рветься тонісінька нитка-павутинка. Пускає ті «вузлики» Лосна, й пливуть вони в місяшні ночі й удень в повітрі світами, легесенькі, безсилі, як жалі «Божої Лощі». Ох, жалю, жалю! Скільки вилито тебе на землі – й що ж досяг ти колись своїми болючими «вузликами»! Тільки й те, що чиє око спочине на Лосниній нитці, – відчує воно в серці сум безпідставний, покірливий, тихий, безплідний, яловий. І вгадати не мож: з чого він зродився. Бо ж не вухом, а серцем вчуває зітхання «Божої Лощі». Таж, що не в чарах поганських, а в побожному спокою Антонія Печерського шукала поради Лосна й була ним «охрещена», – уповає вона на милосердя Боже. Пережила богів поганських, що, як мрії людські, живуть довго, але ж кінець кінцем таки помирають. Давно вже забуті і Біл-бог, і Перун, і Ярило. Але ж по деяких селищах, розтрушених по Волинських лісах, занурених в сонних закутинах мазурських багновиськ, замріяних на побережжю Сірого Балту, – і нині ще часто, найчастіш – восени, згадують люди зажурену «Божу Лощ». Тільки вже не знають, відкіль прийшла до них та красна староетруська богиня…ГОСТИНА
Ігумен Теодосій трохи відсунув напівзгорілу, товсту восковицю. І те світло було заяскраве для його келії, бо ж прикрив долонею-дашком очі: – А таки ж знайшов, брате, яка лічива сила вкрита в тому твоєму синенькому горошкові? – спинив свій лагідний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать брата Григорія, що «сіяв зілля та дерева плодовиті плекав» в свойому огородці при Лаврі. Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вузловату на суглобах руку, немов хотів спинити мову найдостойнішого: – Не «горошок», високопреподобний отче! Не горошок: орошок! – притиснув голосом на третьому о, немов підкреслив пальцем. І з деталями, що міг би знати вчений ботанік, почав пописувати дикий, дрібний горошок, що люди звуть «горобиним» або «заячим». – Не може ж бо бути, щоби Господь так гойно розсипав по землі рослину цю, коли вона не на славу йому й не на користь людині!.. Від другого вогника з олив’яного каганчика, що блимав у куточку ігуменової великої келії, зірвалось болісне зітхання, а за ним – півголосне шепотіння: – О Господи, поможи… О Господи, поспіши!.. Дремля необорна одоліває… схибив і в цім рядку, о Господи!.. Теодосій повернувся до переписувача книг – Іларіона. Дарма що брат Іларіон «зручно знав книги писати і про красу писанія дбав, як личить», однак з давнього звичаю «днями й ночами писав у келії Теодосієвій». Одно: тут все при руці була кожна книга. Дуже-бо любив учений ігумен «почитання книжнеє», бачачи в ньому «незмірну глибінь й джерело мудрощів». І чималий «скарб книжний» переховував у своїй келії. За Ярослава ще заложив ігумен Антоній основу цієї скарбниці, добре пам’ятаючи слова мудрого князя: для коня узда кермою є, для мудрого ж – книга. А друге: братові Іларіонові завжди здавалось, що коли він не в келії свого ігумена та збожньованого вчителя «в письмі книжнім», – не має його рука певності, а око – «міри правої». Теодосій поглянув на водяну клепсидру – дар Ярославової княгині Інгігерди-Ірини. Під майстерно вирізаним заморськими хитрецями зображенням голуба літерами-кучериками сплітався напис: «І дух Божий ширяв над водою». – Спасенне діло рук ваших, братіє! – підвівся з небарвленого дубового стільця ігумен, рівно випростав ще молоде тіло й плавким рухом правиці благословив переписувача й садівника. – Таж дух міцний, а тіло кволе. Ідіть з миром. Час і мені на обход. Насунув каптур на очі й зробив крок до дверей, щоб своїм звичаєм, як то робив щовечора, обійти увесь свій монастир. Таж тупотіння квапливої ходи в потемках сіней і схвильоване: «Благословен Бог наш!» – затримали на місці ігумена й ченців. – Завжди, нині і присно! – уставною формулою дав Теодосій дозвіл вступити прихожому до своєї келії. – Княже посольство, всечесний отче! Ігумен накинув на плечі мантію-рясницю й взяв високу патерицю-посох. В трапезній братія оступила княжих послів, стривожена новиною: – Негайно, присланим кочем, під почесною охороною княжих дружинників має вирушити до князя Святослава ігумен Теодосій. Має там ще до «неділі світлої» привести до миру-покори княжого брата Ізяслава. – А як не намовить? – мов зітхання вирвалось з уст брата Анастасія, диякона. Від світських христолюбців чув про княжі незгоди, братні суперечки та обабічну заїлість. Отож й вилетіла та думка, в голос вбрана. Княжий боярин знизав раменом й підніс куточок уст, відкіль, мов стрілка, вислизнув усміх: – Намовить!.. В палатах княжих і срібла-злота не бракує, та й не бракує глибоких хурдиг. А в них – колодки й дибки, бичі й ланцюги – все напохваті. Подивиться на них ваш найдостойніший– і хороші слова обріте. Не вчинить же свою голову винуватою перед паном своїм. А посидить трохи в темниці, то більше помолиться, відтіль по правді говорячи: – «Із глибин воззвах к Тобі»! Мир, браття, між братами бути мусить! Жартував боярин, може, й не дуже мудро, як на простоту чернечу. Бо ж вступила до них через ту глумоту стурбованість, аж духом хитнула. До рук свого доброго ігумена хиляться, плачем тужать. Таж проти всесили княжої хто вспряне! Хіба втеком рятуватись… А Теодосій, мов у тихій сазі вода гладенька – спокійно й сяйним усміхом до братей озивається: – Жартує боярин добрий. Але ж і те спом’яніть, що й смерть сама Лазареві не на успіння була, а на славу Синові Божому. Я ж – не мертвий ще й не на смерть видючу, лише на гостину княжу їду. Хваліть же Господа з веселістю! Такий же лагідний і ясний став перед Святославом. Таж князь все своєї: – Най Ізяслав покориться! Таки ж бо на престолі київськім – я, а не він! Брати ж – завжди один старший, другий – менший! Влада і честь належить мені. – Таж владою, господине-княже, ласка не привертається. А без ласки яка ж то ціна покори братової? Аж по яблуку меча вдарив рукою Святослав: – Не брат він мені. Ворог! І тому скоритись мусить: під нозі-бо собі кладу ворогів своїх! Очі жаринами світять, обличчя – яскравіше за карбункули з княжого вінця, гостріше за рубіни поплечин-бармів палає: – Якби чужий був мені Ізяслав, може, змив би гану кров’ю зобидчика. Коли ж згадаю, що таки ж брат він мені, – пекло здається не досить глибоким, щоб наложив він душею своєю. Баче Теодозій: не здоліє він злості княжої. Вже й про Каїнів гріх сміливо пригадав, але ж той: – От бачиш, – стверджує, – це ж і є той доказ твердий, що братня ненависть – річ найприродніша! Від кого ж міг би її Каїн перейняти, коли на ту пору й людей у світі ледь-ледь чвірка була. Не забаг це, а – природа, як голодна чуть, як потреба сну. Не треба й навчати… Зайво сіяти слова на кам’яне серце господинове. Ні намовити, ні перемовити! Та не гнівається князь на чесного ченця, й дурно братія за нього тремтить у монастирі Лаврському. Не до хурдиг тісних відвели ігумена, а посадили за столи застелені. Вожами-осетрами дніпровими частує його князь і осетрами білими чечугами – найсмачнішою з усіх риб, й солодкою, соковитою соминою. Отроки-гридні медами-винами заморськими в золотих погарах гостя підносять, і князь уже брови не зводить, мов і про гнів свій забув, говорить милостиво: – Піст, спасівка – говориш, отче чесний. Знаю й не кажу подавати тобі диків печених чи лебедів дніпрових. І сам не споганюся стравою скоромною, рибою лише живлюся. І ти не погребуй гостиною худою. Призволяйся, коли до ранку затриматись не хочеш. А по вечері ще й хвалиться князь перед ченцем новими прикрасами, що казав у палатах своїх поробити: здавалася занадто простою та оселя синові, що в ній містилась мудрість батькова. Килимами царгородськими – замість тонкотканих свійських налавників застелені лави в княжій їдальні. Подушки шовкові не пухом лебединим, як в старовину водилось, але ж пухом з переквілих реп’яхів набиті. І ладан в золотих кадильницях, мов у церкві Божій, куриться, блакитною хмаркою з ніжних кучериків попід стелю кедрову звивається. І хитрій різьбі стовпів, що на них княжі палати спираються, не надивується ігумен печерський, й перед статуями грецькими, з Візантії привезеними для прикрас хором Святославових, від здивування руки складає. Та все ж таки всього дивніше йому, що серце людське так уперто не хоче впустити до себе любові, любові до найближчого ближнього, до брата рідного, з одного лона народженого… І таки дійсно, ні до чого доброго князя не намовивши, як боявся брат Анастасій, вже аж по півночі від’їхав печерський ігумен з двору княжого. Вертався назад без паради: не з пишним почетом людей ратних з могутнім боярином попереду, як сюди приїхав, а на критому возику простенькому й з одним лише візником. Темно під будою, з килима напнутою над візком, але ще темніше на душі ігуменовій. Бичує нестримно її думка одна: – І як же, Господи, правитиме землею нашою князь-господин, коли ж він і над власним серцем не пан?! Сам від себе не оборониться… Як же ж зможе він Київ святий від ворога боронити? Зітхає в смутку тяжкім добрий ігумен. Рипить, помалу посуваючись, візок, немов у темну ніч вгрузає, потопаючи то сюди, то туди в долину, то сюди, то туди вгору видираючись по дорозі кривульчастій, що ярами й байраками в’ється. На коневі погонич куняє, не зачіпає коней, бо ж таки потемку мудріший кінь за найдосвідченішого візника; Бачить-бо вночі око тварини німої те, чого зір людський і забіла-дня не вглядить. І, видать, не даремне захвилювалась зненацька вся чвірка, «гусинцем» запряжена. Нашорошили коні вуха, похропують, мило на них виступає. Аж скошують очі, не під ноги собі, а за себе вбік зизують. І є чого… Від пітьми, немов клаптик ночі, відірвалась відьма й упала, пустуючи, молода, розвеселена нічна чортиця візникові на плечі, шукаючи пристановища на наступний день. Чорні коси парусом по вітру пустила, очима іскри метнула, на мить біллю блиснула колінами й простягненими руками, що ними за кучеряве волосся княжого слуги вхопилась. І окульбачила людину, як степового коника-тарпана. З беззвучним сміхом назад вихнулась, знов наперед схилилась, аж підборіддям торкаючись візникового волосся. І раптом, як вода, губкою випита, всмокталась уся: увійшла в тіло погонича коней. Коні спинились, засмикані віжками. М’яко гупнули на вогку землю візникові постоли. А руки відхилили край килима, що будою накривав візок. – Агов, чорноризче бородатий, годі вже тобі куняти. Вилазь-но мерщій! – гукнув візник, – Ке сюди-но! Так. Лізь на коня. Вам-бо щодня свято: вночі спите, а по акафістах – медами-винами підкріпляєтесь. А нам, смердам, одно знай: роби та й роби! Най же хоч раз в життю на подушках під килимом і я собі попаную. А ти замість мене за погонича коням ставай. Ну, рушай… Чернець – ані слова з уст. Тільки ж на коня не сів, як було те при «гусинці» в звичаю, а чвалає пішечком, провадячи передню пару коней за вуздечки, немовби не смерда везе, а самого князя-переможця. Так і їхали, аж нагнав їх світанок. Солодко виспався смерд. На шовкових подушках вилежав боки й чортицю, що в нього вступила, гарно приспав. Й так йому заспівати кортить, що непереливки, таж: – Ех! На скотього бога! Заприсягне чернець бородатий, що я п’яний був. П’яний погонич при конях… є, ні… Ще маю розум в голові… Виглянув щілиною під килимок. Дивується: сам своєму вигідцю не вірить. Де ж бо: їде, на подушках вивернувшись, під килим прохолода приємна вливається, над водою імла прозора, мов завіса на ігрищах кощунників та ігреців княжих підноситься; слухає, як над заводями Дніпровими чайки кигикають й так високо в небо влітають, що аж зорі небесні крилами своїми одну по одній гасять. А під серцем щось солодке смокче… – От так вигідця нечуване!.. Чи ба… А чернець бородатий човгає собі при конях, помалу, крок за кроком. До блідих зірок усміхається та на сон денний кожну окремо благословляє. Кущі придорожні, що ряси його чіпляються, знаком хреста значить. Тонкі пальці, мов з воску відливані, вервицю тримають, а тихі слова молитов з уст на бороду, мало просивілу, падають. Тільки не чує їх візник під килимом: така-бо густа й кучерява та борода, що не тільки слово, а й птах би з неї не вимотався. Темним мереживом на порожевілім небі закреслились дерева. До міста стольного від Княжого Звіринця потяглись люди кінно й пішо. Дичину та мед золотий, маківки та й овочі стиглі на княжий стіл святочний – на Спаса звозять. І бачить візник-погонич: низенько, з превеликою пошаною кланяються всі зустрічні ченцеві. І не тільки люди посполиті, смерди, хлопи та ратаї прості, але ж он і боярин з коня спішився й під благословіння ченцеве підходить. І злякався погонич. Душа в ньому змаліла, під серцем так засмоктало тривогою, що та вбога душа мишею переляканою шуснула, немов з тіла вирватись була радніша. – І ніхто ж не сказав мені, що чернець от такий значний! Ах, турія ж моя голова. І чого ж я, дурень, сам в таке лихо впросився? Та в ноги Теодосієві: – Омана бісівська розум затуманила… Не винен я, отченьку, не винен! А ігумен його лагідненько з пороху підводить: – Таж знаю, брате, знаю. Ось, у церкві будемо, то й битимеш там поклони. А на свято днешнє, на Спаса будеш гостем нашим, і акафіста послухаєш, і медів наших покуштуєш. Нічого не тямить слуга княжий, що з ним діється. Радів би, так сором душу заливає й щось у грудях, під ложечкою шкрябає: сльози по червонім обличчю течуть, а воно само сміється. Та опанував собою й впросився, що до сповіді з ченцями приступить, щоб на щедре свято Спасове хліб ангельський з братьми розділити й душею умитою «в бані пакибитія» Христове свято зустрінути… В притінку тихої церкви золотою квіткою сяє вічне світло лампади. Пахне відгуком відлетілого кадильного диму. Тремтить флюїд каяття й молитви. Чернецтво чорними тінями пересувається нечутно, підходячи до свого пастиря-ігумена, йому по черзі в гріхах сповідаючись. А за ними у куточку, в застумі, стоїть княжий слуга, тінню присмерковою, як жінка – хусткою, загорнувшись. На серці ж у нього – такий сум смертний, так усього холодом і обвіває. Зацитькати того суму не можна. Одно: втекти! Так ноги не слухають, кроку ступити не може. Аж власні руки кусав би з розпачі, плакав, голосив би, як на похоронах боярських жінки-голосільниці виводять. Так от же, й голосу відвести не може, слова вимовити не годен. Кожен крок, що наближає його до отця ігумена-сповідника, немов до лютої смерті його наближає. Кожне побожне зітхання братів, що коло себе вчуває, вщерть наливає серце болістю нестерпною. Відчує одно: краще вже вмерти відразу, як до сповіді тієї приступати! Бо ж – напевне чує – вже нема в нього душі, тільки збудьок маловартний лишився… І раптом упав візник-погонич навзнак на кам’яну підлогу церковну, відбивається від неї руками й ногами, як пливець, що заливають його розбурхані хвилі, з останніх таки сил борониться проти непоборної стихії. Кілька ченців кинулось до комонного погонича, а поміж іншими – вітром пронеслося ледве чутне страховинне слово: біснуватий!.. Розсвічуються вогники восковиць. Наквап принесено ризи ігуменові. З трохи зблідлим, але зі спокійним обличчям Теодосій перериває сповідь чергового брата й, не відводячи погляду від одержимого, облачається в ризи. Четверо ченців, піднісши біснуватого, видалили його з церкви. Звичайно екзорцизми відбуваються перед церковними дверима, поза церквою, біля «стовпа біснуватих». Тож до нього припевнили одержимого за шию, руки й ноги, щоб не допустити до каліцтва. Є-бо звичаєм демонів – при «страшних молитвах» кидати своїми офірами об землю, товкти ними та луком вигинати їхнє тіло в корчах. Та вже обличчя погоничеве – цілком байдуже. Не помічає, що з ним де є. Відсутній він. Братія з розквіченими восковицями стає півколом й тихим шепотом відмовляє в хорі: – Да воскреснет Бог і розточаться вразі його… – Вийди з нього, Сатано! – лунає спокійний, але твердий голос Теодосія, – Найменням Божим наказую тобі, щоб не мучив ти цього слуги Божого. Не твій він і не маєш в ньому частини своєї. Піднісши руки, ігумен простягає їх до біснуватого, немов передаючи з них силу свого дужого тіла та міцнішу за неї – силу духа: – Во ім’я Отця і Сина… Зненацька з візникових білих уст виривається несподіваний зойк. Верещить пронизливий, високий голос жіночий, хоч і вилітає той голос, як бачать всі присутні, з вусами й бородою зарослих уст смерда. Ченці падають навколюшки, свічки тріпотять, мов крильця вогняних метеликів, готових зірватись до лету. – Відійди, Сатано… – наказує Теодосій. – Не Сатана я… Хіба ж ти не чуєш? Ти ж бачив… – верещить жіночий сопрано, – Не знаючи ж, ані з ким маєш боротись, як відважуєшся стати до бою зі мною? У Теодосія міцніше зазначається жила на чолі. Правиця знову креслить в повітрі знак хреста: – Кажу тобі: облиш цього народженного, хрещеного, молитовного раба Божого. – Не литу його, бо хочу бути в тілі людському! Ти ж маєш свою келію! Хочу і я мати своє приміщення! – відбивається наївними аргументами молода бісиця й вишкірює погоничеві зуби, клацає ними, як готовий кинутись і кусати пес. Ігумен підступає ближче до біснуватого, тримаючи над його головою простягнені долоні, однак не доторкається ними одержимого. По чернечому хору пробігає нове шепотіння молитов. Раптом один з наймолодших братів похитнувся. Свічка прудко тремтить в його руці. Двоє ченців виводять його з кола, підтримуючи під руки. Ті ж монахи, що лишились, тісніше присовуються до обох супротивників, немов замикають коло, що в нім відбувається грізний бій. На чолі ігумена виступають дрібні, блискучі краплини поту: білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, спокійним і певним вогнем. А верещання одержимого переходить у звірячий крик, спочатку – скажено лютий, далі – подібний на скавуління й виття побитого собаки, нарешті в скигління. Нараз біснуватий безвладно звисає на стовпі. Якби на ньому не було ретязів, що підтримують тіло, воно впало б на землю збезсилене, як мертве. Теодосій ще раз хрестить всього немічного великим хрестом, брати відв’язують від стовпа княжого візника й обережно відносять до келії. Він вже на руках ченців тихо й спокійно засинає. Таж перед полуднем, коли братія підходить до святого причастя, дехто з молодих ченців, що поперше бачили відправу «страшних молитов», з тривогою оглядались на монастирського гостя, що в побожній молитві чекає на свою чергу. – Чи ж не вхопить його знову? Найрадніше-бо не пускає до святого престолу сила темна! Та погонич підходив до вівтаря з ясно-дитячим обличчям. Не пам’ятав нічого, що було з ним від менту, як задрімав на коні, відвозячи візком ігумена. Не знав і того, що спав у возі; неміг збагнути, як опинився там. – Не дивуйся, синку, – заспокоював його Теодосій. – Бачив я, що захворів ти, як же мав я тебе лишити на коні? Буває, – додав задумливо до братей, – нагло падає недуга ця на людину, що цілком дужою виходила з хати своєї…З ПОВІСТЕЙ ВРЕМЯНИХ ЛІТ
Одноманітно, розміряно падають краплини води в клепсидрі. Як сльози плачок, найнятих на багатий похорон. Так плаче й клепсидра: без жалю, з самого обов’язку. Іноді між двома стуками крапок вклиниться коротке шкварчання нагорілого ґноту на зеленій восковиці: то спалився необачний метелик, принаджений світелком та китицею квітів у відчиненому віконці чернечої келії. І знову запанує непорушна тиша, яку міряє водяний годинник. Пензель отця Олімпія нечутно перелітає з веселково-барвистої палети на велике полотно в дебелих штелюгах. І тільки цей легкий рух стверджує, що білобородий, як віск блідий, монастирський маляр – живе. Живе повно, творчим життям, коли весь монастир спить. Отець Олімпій – вся братія лаврська говорить йому «Аліпій» – найрадіш працює вночі при світлі високої, грубезної свічки. Знає свої барви й не потребує денного світла, що розгонить мрію. «Нощ-бо несвітла невірним»! – лагідно відповідає Аліпій на часту раду – «Відпочинути нічма! Не трудити зору – найдорогоціннішого дару Божого». Таж монастирський митець звичайно береться за пензля тоді, як образ «дозріє» в його уяві. На це потрібна тиша і присмерк. І тоді Аліпій бачить його «живого». Бачить його й на недоторкано чистім полотні, поспішає «познаменати» контури. А коли ж є вже кресьба, треба враз класти й фарби. Яка ж то праця, що по ній треба відпочивати? Де ж те намагання ока? Та… ах! Якби ж не був так стар чоловік! Терпне рука, а очі й не при малюванні ніби піском засипає. І сном омліває кволе старече тіло. Таж не можна спати, праці не переробити: щойно віддав одну – вже два, три, п’ять полотен просяться на штелюги. Справді, та праця «накочується», чисто мов снігова куля попхнута згори до Дніпра. «Ветх єсмь й виповнений днями! – зітхне чернець і поспішає, – Аби ж скінчити! – й думку накриває тихеньким співом: – «Блюди убо, душе моя, сном не отягчайся, да не смерти предана будеші!». Голос прозорий і легкий, мов димок кадильний, підноситься догори, стелиться під склепінням келії, вгинається до відчиненого вікна й вилітає в блакитний простір теплої ночі. А за піснею навздогін линуть думки… Здається, як це недавно було, що прийшов Аліпій до святих печер. А ось вже надійшов і вечір життя! Людське життя… промайнуло воно, як день єдин в тиші посвятній, в любій праці, в думках-розважаннях та в красі Божих служб. Мимохіть золотим сонцем всміхаються під снігом срібного вуса безбарвні старечі уста, згадуючи ради та вмовляння друзів, коли повним сил юнаком відходив він з отчого дому. – Ой, не витримаєш! Та й навіщо животіти серед вічної пітьми печер, без повітря, без світла, без краси світу сього, без їжі!.. Знесилишся, підляжеш недугам, й дух охабне в хворому тілі. – А нині? Тіло моє, а дух ще більше… як отой равл без шкаралущі, – вказав тоді юнак в батьківському саду. – Загине марно, без сліда й користі! Тож і хочу прикрити мушлею стін монастирських свою кволість, до життя зовнішнього не здатну. Пам’ятаєте ж слова поганина Софокла: «Не бачити світу – то є правдива мудрість». Стремів до монастирської гармонії й порядку, мріяв, будучи в чині ангельськім, побачити ангелів на власні очі, як бачили їх святі, люди духа. І дивно! – згадав, застановившись над тим, що таки ж і досі не побачив ангела… «Бо грішний!» – сказав собі вголос з докором, аж з сорому трохи зарожевілись жовті щоки. Й немов легеньким, теплим дотиком обвіяло обличчя отця Аліпія. Здається, блакитна рука літньої ночі вкинула віконцем великого метелика. Прозорий, кружляв він над ченцевим каптуром, неначе не знаходив собі виходу. «Бо гріш…» – хотів сказати ще раз й мало не діткнувся чолом початого образу. Повіки ченцеві опадали, рука й спина стерпли. Випростався, поклав на дзиґлик під свічку палету й, тяжко переступаючи обрезклими, застояними ногами, – бо ж завжди малював стоячи «заради дрімливої спокуси», – підійшов до вікна: відчинив його ширше, щоб той метелик міг вільно випорхнути. На хвилину сперся на лутки маленького віконця, глибоко запущеного в товсту стіну. Пив поглядом блакитно-зеленавий флюїд, а освіжілий мозок збудив у пам’яті слова святого отця Василія Великого: «Своя пора на кожне окреме добре діло». Так сказав отець всіх ченців. Аліпій взявся за ліствицю-вервицю блідою рукою, що вже за життя виглядала як дорога реліквія, гідна золотих і філігранових скриньок-схованок. Зітхнув. Ще раз пустив старечий зір по землі й серцем благословив її – Доньку Створителя Світів, таку гарну й чисту в своїм відпочинку. А люди ж говорять: у ній спокуса й гріх! Як могли б вони ховатись там, в цім Божім раю, по смарагдових гаях, по садах, повних овоча, що аж у келію посилає свій медовий запах Божої благодаті, запах щедрої його руки! «Всяка плодь та хвалить Господа!»… Ні, ні! Лихе й думки про річі злі, злою людиною кинуті в світ! Господь усе створив досконалим, добрим і прекрасним… «Звершенним», як і сам він звершений… Та Божа звершеність, що її не можна вкласти в форму людських уявлень, що її можна відчувати лише духом… І Аліпій пустив свого духа, зануривсь у взорювання, не чув шелесту світлосяйних крил, не помічав, як мерехкотінням нематеріальних струй наповнилась його простора келія… І так не відірвався старий чернець від взорювання в совершенність Божу, щоб хоч мить одну поглянуть на мрію своїх юнацьких літ – ангела Божого. А святий ангел – гість частий побожного старця – стояв у нього при мольберті й швидкими вправними рухами пензля закінчував образ, розпочатий з вірою, простою і ясною, як лагідний ранок, що вже почав зеленити просвітлий Дніпро, святі мури й смарагдове море садів, які облавом оточили монастир. Праведному митцеві світило інше проміння: передчуття блаженності світлого раю, – й за ним не згадав Аліпій про мрію своїх юнацьких літ, що в тій хвилі була дійсністю, за його плечима, всього на досяг руки… – …Таж говорю тобі, отець Пимен сказували: саме вчора, як заносив я цілюще зілля йому, многоболісному, від отця Даміяна, цілебника! Свіжий хлоп’ячий голос збудив Аліпія. Почув, як дві пари дитячих ніг почовгали, тягнучи на собі вагу монастирських чобіт, вшитих «на виріст» великих і незграбних. – Чи ж то-бо той самий? – хвилюючись, аж зайшовся радістю другий молодий, ще дзвінкіший голосок. Кроки спинились. Під старим ясеном біля «стовпа біснуватих», що до нього при «страшних молитвах» – екзорцизмах прив’язували одержимих, затримались дві невеликі постаті. Хоч ще не видко було облич, але Аліпій впізнав по срібних голосах Леонтія й Геронтія, монастирських канонархів. З дитячих літ засвячені служінню Богові, малі «задушники» кожну вільну годину віддавали улюбленому героєві своїх мрій – Іллі Муромцеві, чиє тіло відпочивало в лаврських печерах. В самоті монастирського життя вимріяний образ богатиря виростав для хлопців у постать казкового гіганта не лише тілом, але ж і велетня духом. Таж кожен дивився на Іллю інакше. Геронтій, наслідуючи рух отця магістра, розмірено вимахував ручкою: – Де ж бо герой і такий богатир Ілля Муромець міг померти, як всі звичайні смертельники! Його не переможе ніхто, ані смерть! Таж він житиме, доки стоїть світ, аж до останнього дня, до самого Страшного Суду! – А я тобі кажу, – пробував сперечатись Леонтій… – І не говори… – хвилювався Геронтій. – Ти мені скажеш: а той, що в наших печерах відпочиває?.. Таж то, братику, інший Ілля Муромець! Він – у раю, святий… Таж тільки це не той – богатир Ілля! Не той! Голос Геронтія тремтів, як дзвоник, жагучим бажанням продовжити вік «своєму» Іллі, дати йому земну несмертельність. – А я тобі…– стояв на своєму Леонтій. – Таж самі отець Пимен казали. І брат Памва. Мовляв, і в літописі отця Нестора так і стоїть: «В руці імущий від оружжа язву, в серці ж – любов ко Христу! Ну що? Видиш: «від оружжа – язву»! Як би ж це міг бути інший, як не той Ілля Муромець? Як? Легкі завої вранішньої імли вже зсунулись додолу й впали на траву. Дерева немов випростались й потяглись вгору. Небо починало всміхатись. У вогкому повітрі – мов хтось сипнув горохом по блясі, задріботіли сухі удари «била», що вранці, замість дзвонів, скликало братію на першу молитву. Дзвони кликали аж до обідні. – Спокуса!.. Спізнимось! – вхопились хлопчики за руки й, плутаючись у широких рясах, швидко пошкрябали своїми шкарбанами. В келії маляра вже було світло. Отець Аліпій глянув на образ: був цілком закінчений. Послам з Царгорода, що мали його забрати, не доведеться чекати, як тривожився отець ігумен. Але ж… як це? Невже ж таки й справді він працював ві сні, дрімаючи? Таки ж Аліпій пам’ятав напевно, що коли стерплою рукою відкладав пензлі, був закінчений лише князь Борис. У святого ж Гліба треба було ще «підрум’янити щічку» й «перейти» майже все «доличне»: одежу, взуття й плити. Невже ж таки закінчив у сні й ніде не змилився? Дивні діла твої, Господи!.. Докладніше не було коли поміркувати, бо ж «било» неупростно кликало: «Йди-йди! Йди-йди!» Аліпій накинув мантію, полагодив кобку, щоб затулила очі, й зітхнув словами улюбленої своєї молитви: – Величить душа моя Господа. В неї одягав усі почуття – радісні й сумні, без різниці, – що хвилювали його. Та святим мученикам Борисові й Глібові довелось почекати, поки отець ігумен благословив Аліпія на працю в келії. В старій, низенькій церківці було душно й пахло нагрітим кипарисом та свіжим ладаном. Від вівтаря, висіченого в товщі муру, віяло сивою давниною й переносило думку до перших віків християнства, коли ще вівтарями були гробниці мучеників. І саме за це Аліпій дуже любив цю тиху церківцю. Особливо по службі Божій радо затримувався на хвильку. Однак сьогодні отець ігумен враз по благословенню послав досвідченого монастирського митця до «великої» нової церкви, що була вже добудована, але ще з незакінченим «іконним писанням на спосіб грецький». Малювали ж її о. Еразм та два грецьких майстри. І вийшла суперечка в тих трьох малярів, що її не міг сам спинити «нетвердий в іконописьмі» ігумен. Грецькі майстри привезли з собою новий образ Богоматері на троні. Теотокос тримала на грудях – на тому образі – не дитинку Ісуса, але велику тарчу. І тільки на тій тарчі був зображений Ісусик. Греки запевняли, що то – достомитна копія славної «Влахернської Богоматері». Одначе ігуменові здавалось, що було б таки ліпше для Лаври зробити – най і по взірцю Влахернської ікони, – «свій» образ Богородиці не з щитом, а таки з дитятком. Постаті ж святих апостолів Петра і Павла по боках трону ігуменові дуже припали до вподоби. Таж тільки старий Аліпій – знавець іконописі й далеко-широко уславлений маляр – міг остаточно розв’язати суперечку. Але, коли Аліпій вступив до «нової», побачив розхвильованого іншим клопотом отця Еразма. Трапилась йому спокуса: побожні «христолюбці», поки маляр-чернець дискутував з ігуменом, «вицілували» геть-чисто всю фарбу з нижньої частини образу, що він викінчував в іконостасі. – Ну ж поглянь, отче! – спинав Еразм руки, показуючи Аліпієві шкоду, – я ж з цим чотири дні… а вони зцілували… Та най вже «до личне», але ж така тьмяно-ніжна була відтінь на руках, як на твоїх образах… А по-друге, чи й доберу?.. Аліпій мовчки взяв Еразмову палету й пензлі. Швидко змішав охру з біллю, зачепив кіноварі й набрав пензлем «гостро-холодної ясної зелені». Еразм присмиком зіп’яв руки: – Отче! Таж кожна з цих барв з білилами темніє! Аліпій притакнув головою: – Саме ж це й дає ту відтінь блідої, сонцем опаленої цери на тілі, – Й почав швидко, без оправ заповнювати стерті площі. Еразм дивився, охоплений звабою. Не чув, як по церкві лунко гукали удари молотків та сокир, що ними грецькі майстри упевнювали риштування. Соняшне проміння вибралось вже височенько по небесній бані, переплигнуло лутки великого вікна й впало бризками на плити підлоги. Удари молотків змовкли. Натомість немов з соняшних променів задзюрчав струмочком спів дрібної пташки, вкритої в гущавині близького дерева. Аліпій віддав Еразмові його палету й пензлі: ушкоджений образ вже був справлений. Та пташине дзюрчання нагадало старому, що вчора він намітив над потічком, де памолоддю збігає ліс в глибокий байрак, в долинці великі, розрослі кущі чистотілу. Аліпієві саме доходила червонаво-гніда фарба, що її виварювали з чистотілового коріння. Треба ж накопати коріння, поки не перестаріло й не здерев’яніло так, що й соку з нього не вичавиш. Тепер в долинці ще лежить роса, а зілля ж треба брати саме по росі. Аліпій пошукав рукою в глибокій кишені ряси, однак ножа з широким лезом там не було. «Та сількісь! У брата Марка Гробокопателя позичу мотичку!» Й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернець дійшов до потока, сонце – сьогодні напрочуд палке – вже позливало діамантове намисто роси. Лиш в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зеленаві ведмежі вушка. Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестився, нагнувся й зачерпнув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м’яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував немов перцем заправлені м’ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м’яти й дикого тмину наповнене повітря, – й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого пороху. Коли ж його погляд впав на купу широкого, низького листя «подорожньої трави», що тулилась до самої ряси ченця, – думкою майнуло: «Це – «підніжне»! Таке листя треба дати під край образа Христового воскресення. Барва гостра, жилки світлі… Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материнки. Притулив на уста. «ї пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи!..» Наповнював очі й інші змисли красою цього «клаптика Раю». Раю… Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій, – ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий Рай світив йому ясніше за світло світу людського. І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся – вічне світло най їй світить – йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що лілеями рожевими й блакитними під деревами з плодами золотими розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю… – радісна усмішка освітила бліде Аліпієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі уяви дитячого раю раптом зникли. «Райська долина» враз потьмарилась, стала пустинею. Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню дерев’яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв’язувала перегорки над потічком, де урвався колись «камінь нерукосічний від гори несікомої» й над криницею преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під галерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання. Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Обличчям уткнувшись в траву, лежала там велика чоловіча постать. Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно втратили вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда! Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена. Людина підвела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи. – Не-чис-тий!.. Ва-ра! – проскреготав голос, подібний на рипіння осики в хуртовину. Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скувало його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною – образом Божим, діткнутим такою грізною бідою? Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з «криниці преподобного Антонія». Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандуватого, торкнені немов білуватим мохом плісені, не викликали у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: «Але ж як і чим помогти?» Тепер тільки промовив: – Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня. Трандуватий вп’явся гарячковим поглядом каправих, закривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований. – Не тікаєш?.. Торкаєшся? Мене? Й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість. Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій побожний спів. Й на тлі того лагідного співу рвалися непов’язані слова лепрозного, що пробував згадати людську мову, так давно не вживану. Оповідав. Радослав він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. У Царгороді бував, хутра куньї й соболів темних, намороззю-сивиною гаптованих, шляхом з варяг у греки доправляв… Як вода – здоровий, як земля – багатий був Радослав. Все велось йому: як з води виростало. І раптом – пеня вкинулась. Згорів дім і подвір’я. В домі згоріло двоє діток-недолітків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина – красуня кохана, господиня розшафна, помічниця розумна – з горя розум стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя… А далі… хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі – розшматана й вщерть попечена – впала на Радослава проказа. Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й оморок на серце впав і світ Божий гасне… Вказав спотвореною, з відгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику: – Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі… не як пес, що ним став за життя… не як пес між камінням… – припав до Аліпієвих колін. Маляр поклав руки на розкуйовджену голову: – Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Господь, – Гладив восковою рукою збите на повсть, заковтунене волосся немічного, що стояв перед ним навколішках, – «Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих»? – говорив далі словами апостола Павла. Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав. Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки пальців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів. – Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва – то вся моя мудрість. – Й проказав урочисто слова свого отця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: «Не присутність Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця…» Віруй!.. Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії: – Як найостаннішого, як найменшого… – Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате, – притакував головою ігумен, – Полюбив тебе Господь, Веніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся. А лікар Даміян аж у непевність впав. – Чудо! Таж що – чудо? То – річ звичайна! Тільки ж чи не «в ізступленії ума» вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий… Таж і пальці, й нігті всі цілі-цілісінькі!? А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ новий – вже готовий перед очима. Тільки б доварити – та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спати!.. А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ. Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити, – швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує… – Величить душа моя Господа, – як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпієвого полинуло в небо радісне слово його улюбленої молитви…ПОХОРОН
Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною головою: – Висохли! На камінчик висохли! – повторював, беручи в руку один за одним слоїки, глиняні келишки та горщечки, де мала бути розведена темпера. – Таки дійсно висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного грішника! Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію «іі putrіdo», що навчився її робити «по заморському способу» від чужоземного майстра. Був той майстер – «пом’яни його, Господи, у володарстві своїм»! – з того предивного міста Веденця, що серед теплого моря на палях дерев’яних поставлене. Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з шийки пляшки і ледве діткнулись її пальці лаврського майстра-«іконописця», – затка вивертнем полетіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під купи звинутих картонів. А по келії пішов «нестерпний» і «безсоромний» сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилюючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу кашу. Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли приходить спокуса, то не буває сама. – Істинно є: ще сім інших спокус, гірших за себе, з собою веде! – зітхнув досвідчений сивобородий маляр. І, повернувшись до дверей, гукнув – Геронтіє!.. Та Геронтіє ж! Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосочок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав: – Слава навіки! Ось я, отче чесний! Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя, стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь. Зігнув негнучкі коліна й почав шукати в купі паперів затичку від емульсії. А сам говорив собі потихеньку: – Знаю, вже знаю! З Леонтієм жабок-рахкавок ловиш, Геронтіє! Щоб дощі та дні погожі вам ворожили! Знаю я… І най собі граються, – продовжував, зарившись головою в папери, – Діти ж бо, коли ж їм і погратись! До старечого серця немов тихо діткнулось далеким подувом давно відлетіле власне дитинство. Хіба ж сам він колись, сонячним ранком напровесні, не «пас жабів» на березі річки? Хіба ж не він дзвінко заливався сміхом, аж на греблі відгукувався ятлик, – коли діткнута прутиком ліщини злякана жаба розпачливо кидалась з берега у пригріту воду? Ще й тепер неначе вдихає він аромат аїру та «сережої» єви-верби, що парилась в соняшних проміннях, якими було просякнуто наскрізь все: і весела днина, і дитячий сміх… Розкидав всі папери, але затички не було. Чернець звівся на нош, обтрусив рясу й промовляв уголос: – Слава ж Богу навіки і за соняшний яс дитячих веселих днів, і за спокій святий днів старечих. Підніс угору очі й поглянув на небо. Воно аж сяяло чистим кобальтом і пашіло, як розпечена емаль. Осінь стояла паркіша за дні жнив. —· Ані гадки нема про дощ! – вернулась ченцева думка до поточної реальності, – У отця Аліпія дощівки й не шукай: не любить він темпери. «Негоже, говорить, святі образи смрадом писати!» Не інакше що треба принести бодай з Дніпра м’якої річної води, бо ж з монастирської криниці – лише до пиття вода добра, на барви ж – затверда. Чернець висипав пензлі з глиняного глека, невеликого й немалого: великого повного й не доніс би назад, деручись по кручі. Де вже там! І, уявляючи собі в думці ангела Доброї Ради на вогненних крилах, почав обережно спускатись додолу викрутистою стежечкою-гадючкою, яку гнала спрага до Дніпра. А там, під вербами, що розп’яли над блакиттю води шатри срібні, – човнів, човнів видимо-невидимо! Всі повні вояцтвом княжим, стрілами золотими з проміння соняшного усипаним. Горять іскрами шоломи гостроверхі, блищить луска панцирів ясних, світять гостряки списів-клюги, і мечі, й срібні перепоясся. А на передньому білому дубі-човні – сам князь Ростислав, стрункий та високий. Плащ червлен, мов ті крила ангельські, що саме їх собі уявити Григорій хотів, на вітерці тріпотить-в’ється. На шоломі ж хрест і вінець золочений світять. І не встиг ще старець розглянутись та, як годиться, найменням Христовим гостей привітати, як вже на нього гукає з води князь: – Сном вас зморило, чесні отці, чи, може, всі ви там вимерли? Не хвильку, не дві стоїмо тут, а жоден нам і назустріч не йде, голосом дзвонів не вітає, благословіння на бій з половчанином ніхто нам не несе! Чи ж не мають в обителі когось ліпшого, на ходу швидшого, що тебе, старий круче, нарешті нам з тим убогим жбаном вина посилають? Несеш мені, як старцеві-лірникові альмужну? Чи ж то так свого князя вітаєте-піднімаєте? – на жбан Григоріїв рукою сягнув, й аж вогнем запалало княже обличчя з гніву. – З порожнім, круку ти безумний? Чи на глумоту, чи на висміх? Дві душі в тілі маєш, що так з мене кепкуєш? Таж говори щось, чи тобі заціпило? А вояки в човнах, бачачи княжий гнів, немов дніпрові хвилі перед хуртовиною, – й собі загули всі разом. – Зле віщує нам той недотепа-чорноризець, перед боєм з порожнім назустріч виходячи! – З дозволу княжого, я пособлю тому лихові, – скочив з човна одноокий начальник. – До жбана – каміння, тоді мотузом до ніг, – та й най годує раків лихозвіст! А Григорій так усім ошарашений, ані слова ще промовити не встиг, а вже з княжого Ростиславового наказу в’яжуть йому руки, путають ноги. – За інших молився, всім рай обіцяв, тож подбай хутчій і про душу власну! Зв’язали, скрутили. Князь, спершись на меч, сталевим поглядом у очі ченцеві вперся. Мовчить і дивується: ще-бо ні слова не сказав старий чернець, не просить і не благає. Ще й на Ростислава-князя із співчуттям смутно дивиться. Німий чи несповна розуму? Таж раптом ще не ув’язану правицю підніс чернець і широким хрестом спочатку князя, потім військо його огортає. І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі. – … «із праведними упокоїваються»… – вловив Ростислав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж холодом поняло князя. – Цур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш? А старець головою притакує і голос подає: – Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні тобі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу велику чинили… Тож і ховаю вас я… Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову. – В ноги падь! Збогарадься!.. Перепроси князя, ченче нерозумний! – гукали вояки. Але тепер мовчав зблідлий князь. І хоч Григорій сильно качнувся від стусана, – спокійно звернувсь до дружини: – Не вояки ви! Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо ж неблаженними стопами ходите… Та князь махнув шапкою. Чотири пари рук підхопили зв’язаного іконописця, розгойдали й кинули у воду. Вперекидь полетів чесний чернець, тільки бризки піднеслись стовпом, упали росою на круги широкі, що ними вдарилась вода в облавки човнів. Не затрималось на воді тіло мистця: пішло відразу каменем на дно. Тільки порожній жбан малярів лишився сиротою на березі й круглою пащею отвору горла свого немов крик мовчазний до неба кидав. А понад берегом, дорогою проїзною, не стежкою-гадючкою, що попід кручею до води бігла, іде монастирський хор зі співами, з хоругвами. За ним – ігумен і вся братія. Дзвінкий голос Геронтія канонаршить, жайворонком весняним до небесної сині здіймається. Перед хором брат Нектарій-«послушливий» несе хреста. За ним – Никодим-просфорник – на золотій таці – хліб пшенишний та золотий мед липовий тримає. Обіч його – Лукаеконом з вином та медом сиченим на підносі срібнім виступає. За чернечим походом риплять-котяться вози з їжею для вояків. І, як стигле поле, вітром діткнуте, всі враз схилились, Ростиславові вклоняючись. Мовчки прийняв князь принос і благословіння лаврське. Не посолодять вже меди похорону, що над ним відбувся. Таж не сказав про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого. Нащо? Не піст нині, пощо ж мав би в гріху каятись? Прецінь на бій іде, а там не сотку, а тисячі людських душ із світу спровадять… І терпко мовчить князь. З ґречності пшенишний хліб жує без смаку, немов попіл язиком перевертає, а мед-вино, мов жовч, йому не смачні. Не стримався похід при Лаврі святій, враз рушили вої далі. Аігумен і братія ні на вечерні того дня, ані на утрені дня другого не вгляділи в церкві Григорія-мистця. – Чи ж не занедужав десь ненадійно наш старець? Так ні Агапіт-лікар, ні Даміян-цілебник нічого не відали про Григорія. Не приходив він по лік тілесний і помочі людської у них не питався. Не прийшов він і про поміч духову до ігумена. І Геронтій з Леонтієм все усюди оббігали: ніде не знайшли мистця. Нарешті брат Сергій-«постник» зголосився, що бачив був того дня, як люди ратні до берега причалювали, що старець Григорій зі жбаном до річки йшов. Не інакше що ніс братові Олексієві-затворникові олію на лампаду. Отож, мабуть, в бесіді духовій за сяйвом мудрості Божої обоє забули за час земний. Відала ж бо братія: мов райський птах, небесним співом слова брата Олексія промовляють. Як не забути й про сяйво сонця Божого й про усміх місяця-зор?.. Таж на третій день невгомонний Геронтій-канонарх таки знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув впрост до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Тільки до тями не міг прийти від здивування, що побачив старого ченця мокрішого, як з-під хлющі. Неначе з годину під зливою був. Але – де? Коли ж сонце пече з неба, як з печі розпаленої! Мистець перестав викручувати воду з ряси й підніс спокійні очі на хлопчика: – От і добре, Геронтіє, що ти непорожній жбан приніс, а з водою річною. Я там був лишив на бережку жбаночка, як про крила ангела думав. Постав отам біля вікна та пошукай на підлозі затичку з пляшки на емульсію. Знаєш?.. І в своїй мокрій рясі «знаменав»-креслив на білій липовій дошці червоною глинкою ангела Доброї Ради. – А ти, дитино моя люба, – говорив тим часом до учня, – розітри черлень та вогневу жовть. Там, на полиці, – пест, під кедровою скринькою. Знаєш? І раптом урвав старець Божий, споважнів, перехрестився й, схиливши голову перед образом Спасителя, довго молився. Коли ж підвів очі на Геронтія, що мовчки тримав у ручці ступочку з червенню, ніби аж здивувався: – А ти ж, дитино, чому за вбогі душі не молишся? Канонархові очі блиснули блакитними зорями: – За які душі, отченьку? За чиї? – Як – чиї? Чи ж ти-бо не чуєш дзвонів похоронних? Чи ж не знаєш, що хвилями дніпровими везугь тіло Ростислава-князя… А з ним воїв його – без ліку? Постав фарбу, синцю, й помолись за душі в бою убієнних… Справдились слова старця Григорія. Тільки ж наперед побачив він те, про що на седмицю пізніш довідались у Києві. Довго і сумно дзвонили усі дзвони у Лаврі святій, а не-похованого князя з його раттю великою ховала в думці ціла Русь-Україна. Не повернули-бо живими ні князь сам, ні всі ті незчисленні його вояки, що перед походом затримались були при березі лаврському, щоб прийняти чернечу хліб-сіль… Поховав їх в духу один старець Григорій-маляр…СКИТСЬКИЙ СКАРБ
Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрий, що з золота виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в’яжуть. Все-бо, чого бажання несите собі прагне, золото в собі втіляє. Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»[13], що є колискою громів. Другу ж під блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку – громи-блискавки, на Бористені – Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за громи була краса Ларти-діви, скарбом принаднішим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню – по іншому скарбові і не тужитиме. Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна. І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну, образ людський і іскру Божеську в собі має. З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пеліканів[14], несить бабу-птицю полошила: – Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! – Та й кличе рибок, мов господиня куряток: – Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі! І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши. Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається. А в небі – орел дніпровий ширяє. Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток! І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком – мов стрілою – у небо мече. А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо завмер. І раптом з ясного неба, світляною кулею-блискавкою, на землю паде. Іскрами фіаловими сипнув. Метнув полум’ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився. Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась – мужа величного перед собою узріла. З чола волосся – як мед темно-золотий – в кучерях на рамена спливає, з бородою кучерявою мішається. Очі – сонцями сяють. У руках – мов жмут гадів вогненних – блискавки тримає. У ніг – орел клекотом попереджає: – Несмертельний це, що громами володіє! І вклонилась Громовладному донька Бористенова: – Перунові ясному – слава! В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї – як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло гаряче, буйне, радісне… Вік би на Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!.. Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в серці її у пуп’янок стулене. Як лотос рожевий[15] у заводях рідних під водою дрімає, доки місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку не перетворить… Хвилі дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористену пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса промінням увінчаного виглядає. Аж очі скошує – дивується… Мати Мелянто, Земля-кормителька величну свою уроду у поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе. А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить: – Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї під Фойбоса-сина, що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали – звичаєм поетів – Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда! Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось. І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів – Ліпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли. Що ж не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися, – завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок – першостворених дітей Землі. Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір’ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок… Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі дніпрові сипати… Забуті і лебеді, княжичі водні день по дню, рік по року, табунами степових торпанів летять-тікають. Людським звичаєм – людиною ставши, – зістарилась Ларта… Виріс Таргітаос ЇЇ. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи… Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати, – перейняла Ларта від Фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпанів степових об’їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір’ю роду смертельного стала, – вівтарі богам ставити почала, офіри на них – і запальні, і в пахощах, – приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати. Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його – не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився? Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона – жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів… Глибокою, ясною пошаною – як вода глибока прозорою, – стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно… Ніжність солодко – трохи сумно – сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання. І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну людську й божську мала… Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків випалених з глини всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м’ясу в’яленому, рибі сушеній. – Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! – по шкурах пухнатих, прикривках вовняних оглядається. Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати… Але що?.. А з долини – від річки – спів солов’їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять. І раптом віджила в Лартиній пам’яті давнина – коли й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила. – Золото дам дітям роду свого! – раптом полум’ям з серця вибухло. Що недоля людська в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі… є лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти! І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою… От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхній прийшов… – Все-бо земне є землею! – притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу, світла сяйливого, що лоно земне осяяло. – Це – вогонь, що у серці земному палає! – думкою Лартиною лише. – І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі… Ой, як добре дати це дітям моїм!.. А золото сяє… червонавими вогниками миготить – немов кров’ю побризкане, по новій крові тужить. І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці: – Все – своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти! Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться. Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього… – Швидше: набрати! Щоб і там – на поверхні земській при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися… Немов доброго тура, впольованого на плечах тягла, – змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, імшеддю вкритими, привалила. Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен-старець – як ніч темний, – стоїть, руки ламле, головою сивою хитає: – Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама – ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий, – багатий! – манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!.. Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота – жінка і мати. І розбилась об водяну гладину праматір Ларта… на бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши… З хвиль же – скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною – порогами – перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути від ока та рук людських скрити. І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи… Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв: З неба на щастя їхнє упав!..МЕЛЮЗИНА
Коли Геракл попрощався зкоролем бебриксів Амікусом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана до героя, покинула дику оселю свого батька[16] й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі, подалась самітною мандрівницею за Гераклом. Щоб здалека бачити того, кого вибрало її юне серце. Щоб хоч від людей чути про відгуки слави героя. – Бути порошинкою на його путі, – тільки бажала. Порошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торкнеться… Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя єдиними в світі кіньми?.. Не відали вони втоми, не потрібували відпочинку і в найстрімкіших гірських стежках, як сарни гірські, раду собі давали. Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна бебриксів з найменням Геракловим на устах. Таж таким коханням безмежним те слово її останнє згучало, що зворушило й кам’яні скелі. Вони все далі і далі це зітхання любові передавали, аж докотилася його луна і до Геракла. Здалося героєві: у смертельній небезпеці на поміч його Пірена кличе. І кинувся на бистрих конях своїх. Таж знайшов тільки криваві останки. – Пірено! Нещаслива Пірено!.. – вирвалось з Гераклових уст. Тільки тепер зрозумів, як кохала його Пірена. А він байдуже пройшов, може, коло щастя свого?.. І заплакав Геракл-богатир: – Пірено!.. Бідна Пірено!.. Та й поховав тіло на березі озера, у підземній печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагромадив на гріб скелі. І, знеможений працею та смутком, заснув у підніжжя гір, що з того часу навіки звуться Піренеї. Довгий був сон Гераклів. Сном-бо підсильнюють боги смертельників, коли на болість їхню людські потішення не вистачають. Впряжені ж у колесницю Гераклову, коні – дар короля бебриксів – випасли всю траву з підніжжя Піренеїв та й подалися світами, шукаючи нових пасовиськ. І снилося Гераклові, що він у прегарній країні[17]. По луках весняних морем широким розлилася ріка Бористенос. Білі хмарки перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж – квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини – вкрита, та таким гарним, що очей від нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні ті квіти Геракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весняні квіти на Бористені[18]. Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся – коней нема. Кликав – не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик. І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу. Про кохання Пірени, про тяжкі праці свої та про те, як зло і кривду у світі переборювати, роздумував Геракл й незчувся, як до Понта Евксіна дійшов. А коней нема й нема, марно розпитує про них зустрічних… На світі ж уже весна розквітає. Прекрасна вона на берегах Евксінських, вся зарум’янена квітом мигдалевих дерев. Горді Таврійські скелі на ту юну красу позирають, але не зворушує вона їх, як не зворушують неприступних й хвилі Евксінські, що до підніжжя їх устами припадають. Таж за таврійську весну чарівніша, за скелі понадбережні серцем твердіша розквіла на Таврійській землі красуня Мелюзина. Сиротою жила. Мати вмерла, даючи їй життя, батька ж Мелюзини не бачив ніхто: вдовою від ворогів, що мужа її вбили, прийшла на Таврію мати Мелюзини, втікачка, за цілий скарб свій лише дитину ненароджену маючи. Сиротою вбогою на світ Мелюзина прийшла, пастушкою-вівчаркою красунею виросла. Таж не було хлопця, який би не зітхав по красуні вівчарці, який би Мелюзину дружиною назвати не хотів. Але хвилями прибою розбивалась туга юнацька об гордість завжди самітньої Мелюзини. Ані подруги не мала красуня, щоб звичаєм дівоцьким звірятися їй зі своїх мрій. – Всі – не рівня Мелюзині-красуні! – нарікало юнацтво. – Ані серед зір не має Мелюзина посестри-подруги! – дивувались дівчата. Немов з єдиною лише громовицею приятелювала гарна пастушка. Ледве затьмариться небо, вівтарями офірними закуряться верхів’я гір, мевою лине Мелюзина, отару свою до безпечної печери загнавши. Гірською орлицею квапиться скельними стежками, щоб з верхів’я гір милуватися бурею. Аж очима з радощів виблискує, дзвінкими перлами сміх розсипає. – Вихор – мій милий! Буря – приятелька моя… – з викликом кидає юнакам і дівчатам. Сама ж додає в духу: – І сам Зевс-громобійця мій татко! Іншого-бо не знаю. Аж старі люди горду красуню остерігали: – Стережись, дівчино! Небесний грім не виграшка, забава. Голос то богів, що до людей промовляє! – Власне з богами й любо мені бути! Не з комахами по-земськими! – гордо підносить голову Мелюзина. Та й закликає до бурі: – Суджений мій! Інший за людське плем’я! Непереможний, за весь рід поземський міцніший! Де ж ти забарився? Поквапся! Бо ж тільки людина я й відквіте краса моя марно… А шкода її! В серці ж ховала думку: «Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки, – й щастя б своє за те віддала!..» І в мандрах своїх з отарою шукає зілля-коріння, в чарах таємних вправляється Мелюзина, щоб красу зберегти… Саме тієї весни, дуже рання, на буряних крилах, прилетіла з просторів позасвітніх перша громовиця – нестримана, шалена, буйна – радісна. Мелюзина до печери свою отару загнати хтіла, щоб звичаєм своїм на верхів’я гір бігти й звідти бурею у ніг своїх милуватись. Але вівці не ідуть до печери. На дощ тікають. Під зливою тісним гуртом збились, голови поспускали. Готові радніш смерть від зливи прийняти, як до сухої печери іти. А блискавка, як на пострах, коло самої печери у суху деревину вдарила. Як трут горить дерево, дарма що мокре. Мелюзина вхопила палаючу галузь та й з нею, мов зі смолоскипом – шусть! – у печеру. Стіни яскині освітлює: чи не нетопирі чорними гронами печеру обсіли? Огидним пахом своїм отару виганяють? Але замість огидних тварин прекрасних коней побачила Мелюзина. Очима мудрими, ясними на дівчину дивляться… Без слів промовляє цей погляд, мовляв, «Не бійся, дівчино! Ми – долю тобі несемо!» Глянула Мелюзина: колесниця золотом та слоновиною виложена. Сагайдак та двоє луків тугих – добрих! – до неї причеплено. Видко: майно це героя, що у світи по славу подався. Але де ж сам він – герой? Крім коней з колесницею, нікого й нічого в печері нема. Тільки хід у товщу гори чорну пащу свою роззявляє. За пастушкою ж своєю тепер вся отара слухняно до печери іде, від бурі ховається. – Чекай же! – всміхнулась дівчина. Взяла за узду коней й повела тією темною пащею, щоб у гірських схованках свою знахідку вкрити. Сама до отари повернула, насмикала сухої вовни зі своїх овечок, на гребінь її нав’язала. Стала нитку й думку свою сукати: – Як прийдеш, герою незнаний, викуп заплатиш мені! – І в час такий загадала. Буря, звичаєм гірських країн, як зненацька прийшла, так, лиха накоївши, дерев наломавши, й відлетіла. Знов сонце з неба ясного до землі всміхається. А земля – як кохаюча жінка: все милому забула – вибачила. Крізь дощові сльози, – не обтираючи їх, – шепотінням щасливим на усміхи ясні відповідає. Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами продирається. Під людськими кроками – богатирськими – земля дуднить ближче, все ближче… – Він! – притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче далі прясти, але пальці враз, мов мармурові, похолоділи. В очах світляні кола заточились. Так задля дівочої схвильованості долю свою повз себе пустити? Що, як не загляне сюди? Коней-бо далеко сховала: заіржуть – не почує. Напружила волю свою, як готового до скоку гада. І заспівала:НА ДЕЛОСІ
«Перш як зачну розповідати, мушу попередити: не дивуйтесь, що називаю варварів грецькими найменнями».Росою небесною – росою з-під хмар зійди, світлий боже!» Пісня ладоржиць[22], жрекинь богині Лади, тане у притьмі лісової святині. Печера «Соняшного Народження» сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого зерна, з якого й Мати Земля повстала. Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті молоденьких жрекинь: Лада – весняна богиня й приємна їй квітуча юність. Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ладоржиці схилились над висіченою з «дикого каменю» мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства – найтаємничого зі всіх земських свят. Дві жрекині приклякли. Кладуть на розіслану мережану хусту, що накриває золото пшеничної соломи, прикрашений чотирма свічками вінок з зеленої ялини. Його сплетено ще перед місяцем, на знак, що нове Сонце почне вічний круг свого вічно поворотного бігу, розділеного на чотири пори року. Наймолодша з посвятних дів, Арга[23], свіжа, як яблуневий квіт, виймає з купелі новонароджене Сонце. Навколо голови дерев’яного зображення бога, вирізаного з дикої грушки, грає золото шпичастого німба. Ватра обсипає його іскрами відблисків. І бліднуть у тому миготливому сяйві вогники товстих восковиць, що по дві в руці тримають їх ладоржиці. Таємними світелками зорять погляди очей-агатів. Золотий сповивач обвиває хрест-нахрест грубо назначену фігурку бога, що нагадує ворочок сиру, затягнений вгорі зашморгом. Ввесь білий одежею й волосом, співець – боян Вальто – дає знак молодому своєму учневі, Відрадові. І оба разом вдаряють у струни. А Вальто скандує. – Ізлякалися-ізбентежились та всі країни земні, коли матінка Ніч Темна[24] мала сина породити. Непереборний-бо буде – те знали. Тому бентежились – лякались, щоб лихо їм від переможного не сталось. Як птаство перелетне країни сполошились. По світу цілому заметушились. З-під ніг матінки Ночі пурхали – тікали. На себе ступити не давали. Лише острів невеликий, що на хвилях коливався, – він твердої землі корінням не тримався[25], – як відчув Матінки Ночі зітхання, до ніг їй килимом постелився. Стелячись молитвою ревною володареві моря поклонився. – Підопри мене, володарю, берлою тризубом! Щоб матінка Ніч не оступилась, щоб до морських глибин та не звалилась![26] Слава ж Даждь-богові, що силу-радість дарує! Слава Даждь-богові, що народжується немовлятком, Яр-богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлятком у світ повертає. Жрекині встромили до дерев’яних гнізд ставників свої восковиці й, вхопившись за руки, заточились плавкими рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.Платон, «Крітіас»
Последние комментарии
16 часов 56 минут назад
19 часов 13 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 15 часов назад
1 день 18 часов назад