З книги «Інакший краєвид» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично, страница - 2

мовчун-телефон;

ще розмов збереглися сліди;

і не спиш, бо тікає за обрії сон…

Хоч у смерть-ополонку іди.

***

в гребінцях трави

заплуталася остання павутинка

на вологій землі сліди птаха

червоний листок дикого винограду

ліг на прозору віконну шибу

хоче зігрітися в кімнаті

підручник на столі освітлений лампою

адже хмара заступила

тьмяне надвечірнє сонце

***

Як виявляється, усі оті світи –

самі для себе, ні для кого більше.

Нема до кого і від кого йти.

Дні не бувають кращі або гірші.

Ілюзія одвічна – наче сам

шляхом ідеш означеним, недовгим

і лік ведеш рокам, століттям, дням…

Насправді час – мов згорнута корогва.

Ти прибулець, із долею гравець;

умови гри старі, напівзітерті.

Минає світ і сходить нанівець,

тебе ж чекатиме лиш небуття по смерті.

***

Вже писано і читано. Вночі

інакше все – і я, і Київ.

Здається віднаходимо ключі

для дальшого буття.

Даремні мрії

уперто падають на вісь календаря.

Нервово нетля сіра кружеляє…

Мій Боже милий! Що я? Де ж то я?

Один лиш Ти, мабуть, напевно знаєш.

Хотілося б не від чуття – життя,

і крихітної свічки серед ночі.

Чому ж не йде душа до каяття,

а сон не йде в сухі порожні очі?

***

Серед печальної зими

я був готовий

вітати друзів і тебе

у дні Христові.

Але не пишуться листи

в міста далекі.

Світ створено із суєти,

снігів і спеки.

Та й, зрештою, тут всі чужі,

і ми з тобою:

ховаємось, мов ті вужі,

поміж травою.

Нудьга, нудота над усім –

і більш нічого.

Прохати в Бога спільний дім

чи слова злого?

***

зелений жовтий сірий острів

автошляхи у квітучих олеандрах

у затишних храмах

образи майже такі як у наших

просто тепліше

іноді спекотно

але старі рибалки

так само радіють дрібному улову

наприкінці дня хочеться посидіти

під помаранчевим деревом

привітатися з дядьком

в розтягнутій майці

і виношеному картузі

сказати ввічливо калімера

чому ж постійно згадую

руїни палацу

і глибоко під ним

величезний

темний

порожній

мов сучасний світ

лабіринт

*

був доісторичний час коли

ми піднялися на замкову гору

впали у трави

дивилися у храмове лазурове небо

і навіть не розмовляли

щоб не сполохати

щасливу мить

яка прийшла без причини

просто так

на хвильку завітала до нас

стояло вічне літо

хотілося усміхатися

і я не думав що телефонуватиму

тобі до лондона і вітатиму

із чим там слід вітати

обіцятиму приїхати

неодмінно

а тепер

коли б навіть

вихекатися на

скоцюрблену

забур’янену

замкову-киселівку

то не знайти там

ані неба

ані усмішки

ні леготу щастя

***

твоє потаємне ім’я

в ті неймовірні часи

відкрилося мені

я з подивом і несміливо

бачив здається

деякі літери

мов обриси дерев

на вогкому волинському світанні

вловлював екзотичний

але такий знайомий запах

кольори ймення

ставали соковитими

і долали

долали

білявість туманів

вибухаючи врешті

феєрверком холодного вогню

твоє ім’я

непідробне і непідроблюване

воно і моє

бо я знайшов тебе

я створив тебе

я нарік тебе

***

сосну над морем

бачити у сні

вставати

втамовувати спрагу

мову власної мітології

збагнути

до полудня забути

всі цитати

чекати цикадового співу

і пам’ятати лише

білий пісок коралового острова

й змію

з жіночими грудьми

яка чорним язиком

лиже твої губи

***

рот потопельника

виринає з води

вимовляє звуки

мертвої мови

букви мов попіл

летять в