З книги «Інакший краєвид» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО
З книги «Інакший краєвид», 1997
***
Над теплим Понтом хмари вечорові.
Он син іде. Усміхнені вуста.
І бачу я, що істина проста:
його люблю; ми всі живі-здорові.
Солодкий щем у серці вироста:
Під шепіт хвиль ми ідемо в розмові.
Вечірні пагорби стоять чорноголові,
і ми забули зими і міста.
Нарешті надійшла така година,
коли життя вчуваю справжній смак –
на світі є одна мала людина,
що любить ні за віщо, просто так.
***
Сурма далека здалеку сурмить;
непевний погук долинає стиха,
віщуючи комусь довічне лихо,
комусь – довіку найсолодшу мить.
У кожної людини свій сурмач,
свій час, своя мелодія остання.
Зумій зустріти сурмлене світання.
Не оглядайся. Не жалкуй. Не плач.
І не благай. Облиш-но каяття.
Схилися до колін до милосердних;
відповідай на запитання ствердно.
Він знає все. Ти заслужив життя.
***
Ця мжичка нескінченна,
гори, ніч,
цей темний кут нічийної землі
нагадують, що час вже і пора,
складаючи ґрунтовний тестамент,
згадати всіх,
не оминуть нікого.
Найперше їй: усе, усе, усе…
Йому найбільше, тобто найщиріше;
а друзям – решті – речі до душі:
шляхетні зела, білі острови,
поезії, окрім найперших спроб,
колекцію південних камінців
та інше ностальгічне дещо.
…Писатиметься тяжко тестамент,
перо рипітиме на грубому папері,
соптимуть і поважні нотарі,
чекаючи на золоті в кишенях.
Насправді ж буде просто тяжко йти
холодним ранком
потойбіч,
до Нього.
***
Лиш паморозь, зникаюча в руках,
чи синій день сухотної відлиги
нам натякнуть на хід майбутній криги
на ріках темних;
а в брудних містах
одна пора – не-літо, не-зима;
там опівночі світло вимирає
і вітер на круги своя вертає.
Там дня живого й просвітку нема.
Що діяти? Лиш фіолет і синь
панують над пустелею глухою,
над урвищем, над всохлою рікою,
де в руслі нудить нерухома рінь.
І сухість відбивається в очах,
які натщесерце вдивляються довкола,
раптово збуджуючи пам’ять нашу кволу
про паморозь, зникаючу в руках.
***
Безсоння розлилося по кімнаті.
Поноворічна глупа ніч,
що розляглася навсібіч.
Фіранка колихнулася картата.
Минаю. І вертаючи до книг,
і медитуючи за склянкою гербати,
так хочеться за чимось сумувати…
Не вимовлю – розглянутись не встиг.
Зимовий сон. Зимовий щем. Минай
моє минуле і моє майбутнє –
у вас одна і нероздільна сутність.
Коли ти є, мій часе, - прощавай.
***
Гірська шипшина.
Ми з тобою вдвох.
За лісом буковим стоять румунські гори.
Забулися і суєта, і горе.
Червоні ягоди.
Кривий чортополох.
Плоди у кошику. Поколота рука.
Я б цілував тебе, але не знаю,
а чи доречно – в тиші, понад плаєм…
Як чисто тут! І десь внизу – ріка.
Червоні я годи. Ми наче вперше вдвох.
З-під ніг тікають ящірки проворні.
Дорога неквапом прямує на Усть-Чорну.
Ми вільні тут?
Сумний чортополох.
***
Посеред ранньої зими
твої цілунки
щоночі снилися мені.
Вже подарунки
я для майбутнього Різдва
надбав помалу,
бо заповітная звізда
над світом стала.
Посеред ранньої зими
довкруж все блякле.
Був холод і були книжки –
тебе забракло.
І вітер був, і листопад,
і чорне небо.
Не озиратися назад,
в ту ніч без тебе.
Посеред ранньої зими
твої цілунки…
***
Сюжет для кіномелодрами
Наш тягучий роман, мов старий анекдот,
наче піфос без дна і на дні.
Перемир’я, окопні бої чи бойкот
день при дні, день у день, день при дні.
У надії на щось – “Хочеш? – Я за кермом” -
у надії на справжність надій:
полохливі готелі, червоне вино,
іронічні обличчя повій.
То навіщо ж оця у закоханість гра,
імітація фатуму доль?
Календар сповіщає: гульвісо, пора
вік згадати, зігравши сю роль.
Але дивно дратує
Последние комментарии
4 часов 4 минут назад
7 часов 45 минут назад
8 часов 6 минут назад
9 часов 47 секунд назад
11 часов 59 минут назад
12 часов 29 секунд назад