Дай серцю волю, заведе у неволю [Марко Лукич Кропивницький] (fb2) читать постранично, страница - 2

Семен. Ти пи­таєш? Хіба твоє сер­це не ясніш моєї мо­ви тобі роз­ка­зує?…

Одарка. Во­но мені завж­ди ка­же, що ти ме­не лю­биш ду­же-ду­же, більш всього на світі! І я віри­ла йо­му.

Семен. Вір, вір, го­луб­ко, йо­му, до­ки во­но б'ється у гру­дях!

Одарка (обійма йо­го). Бу­ду, бу­ду віри­ти! (По­мов­ча­ла). Он вже й зіроч­ка вечірня зійшла і за­ся­ла, отак те­пер світло у ме­не на душі. То моя зіроч­ка! До неї я що­ве­чо­ра мо­ли­лась; їй одній я роз­ка­зу­ва­ла моє го­ре; пе­ред нею однією я сліз не хо­ва­ла. Як же не­бо зах­ма­риться і моєї зіроч­ки не вид­ко, то мені так важ­ко ста­не, ніби навк­ру­ги ме­не все по­вим­ре, і я од­на, од­на на бо­жо­му світі… Інко­ли вий­ду з ха­ти опівночі, ся­ду на цім місцеві і за­ду­ма­юсь… Ото й поч­не мені вви­жа­тись, буцім си­ди­мо ми по­руч і ти­хо ба­ла­каємо про ко­хан­ня, і я ніби ба­чу те­бе, ба­чу твої очі, схи­лю­ся до твоїх гру­дей і чую, як твоє сер­це б'ється…

Семен. О моя зо­ре, мій цвіте ро­же­вий! Я не знаю, я не вмію тобі ви­мо­ви­ти, що з сер­цем моїм діється!… Скільки бу­ло в ньому смут­ку й го­ря… А те­пер все од­лину­ло, все за­бу­лось!… Ска­жи, го­луб­ко, за віщо ти ме­не так лю­биш?

Одарка. За віщо?… Чуд­но!… Ко­ли б сер­це змог­ло про­мов­лять сло­ва­ми, то я б і пе­ре­ка­за­ла тобі… Во­но ніби­то й про­мов­ля, і са­ма я ро­зумію йо­го мо­ву, та пе­ре­ка­за­ти не змо­жу.

Семен. Прав­да, сер­денько! На­одинці й ба­ла­каєш з сер­цем, ніби з лю­ди­ною, і виспіваєш йо­го й скар­ги, йо­го й ра­дощі… А за­хо­чеш поділи­тись з ким іншим тією ва­гою - і не знай­деш мо­ви… Те­пер, моє сер­денько; ми вже ніко­ли не роз­лу­чи­мось…

Одарка. Ніко­ли-ніко­ли, мій го­лу­бе…

Семен. А мені, спа­сибі бо­гові, та­ки пох­вор­ту­ни­ло!… За­ро­бив ще більше, як торік: та­ки ні од­но­го бу­ден­но­го дня не про­гу­ляв, а іноді то й у праз­ник ро­бив, хай гос­подь ми­ло­серд­ний прос­тить… До­ве­лось мені, бач, у німців стать на по­ден­ну; див­люсь, во­ни роб­лять і в праз­ник; ду­мав я, ду­мав, а далі й ка­жу собі: нев­же ж німці не такі лю­ди, як і ми? У них там же в ко­лонії і церк­ва є, кир­ка по-їхньому, і мо­ляться во­ни у книж­ку… Ди­виш­ся, уранці він іде до служ­би бо­жої, а після обід за ро­бо­ту… Ото дех­то з на­шо­го бра­та по­ча­ли го­моніти: "Чи й справді ж во­но гріх у праз­ник ро­би­ти?" То інші, а най­па­че старі лю­ди, не зго­ди­лись за­кон ла­ма­ти, а другі ста­ли так мірку­ва­ти: "Те­пер,-ка­жуть,-ко­ли змо­га за­ро­би­ти доб­ру копійку, то й тре­ба за­роб­лять; а прий­де зи­ма, то й ро­бив би, так ро­бо­ти бра­кує або й ціна та­ка, що не варт і праці,- от тоді і мо­ли­тись…" По­ду­ма­ли ми, по­ду­ма­ли, пе­рех­рес­ти­лись - та й гай­да у покіс!…

Одарка. Не знаю, чи во­но гріх, чи ні. (По­мов­ча­ла). От я зап­лю­щи­ла очі, і вви­жається мені, що ми си­ди­мо у сад­ку, кру­гом пта­шеч­ки ти­хо ще­бе­чуть, і лист на де­реві лед­ве-лед­ве ко­ли­вається. Над на­ши­ми го­ло­ва­ми пос­хи­ля­лось гілля; вітер ніби по­ти­ху зво­рух­не йо­го і ти­хо-ти­хо па­ро­сить лис­тям. А лист же так ти­хо ше­по­тить, так ти­хо, ніби ста­ренька ба­бу­ся, ку­ня­ючи, шеп­че ону­ча­там каз­ку. Не хо­ди ніку­ди сьогодні, бу­де­мо сидіти дов­го-дов­го… Заспівай мені яку-не­будь пісеньку та ти­хе­сенько, так ти­хо, щоб, окрім бо­га й ме­не, ніхто не по­чув тієї пісні!… (Схи­ля го­ло­ву до йо­го гру­дей). Як твоє сер­це б'ється! От я й зно­ву зап­лю­щи­ла очі, а все-та­ки те­бе ба­чу.

Ява 3

Ті ж та Ми­ки­та.

Микита співа за лаш­тун­ка­ми: 

Одарка (три­вож­но). Це вже й Ми­ки­ту не­се!

Семен. Не­хай собі йде! Хіба він до те­бе?

Одарка (встає). А хто йо­го зна. Мо­же… Він вже двічі при­си­лав до ме­не за руш­ни­ка­ми.

Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в'яжеться?

Микита співа: 

Одарка. Торік, уосе­ни, аж тричі прос­тя­гав­ся сва­та­тись і те­пер тієї ж… При­ходь на ве­чор­ниці! Сьогодні упер­ше збе­руться. Прий­деш?

Семен. Доб­ре! Тільки на хви­ли­ну до­до­му забіжу, бо я ще не ба­чив­ся і з батьком. Про­щай!

(Одарка йде в ха­ту.)

Микита (зда­ле­ку). Доб­ри­вечір, Одар­ко! (Підійшов ближ­че). Хто це та­кий?

Семен. Ад­же бач, що лю­ди­на!

Микита. Ба­чу, та хто? (При­див­ляється і пізнає Се­ме­на). Ти де у біса взяв­ся?

Семен. А ти, пев­но, з бісом у добрій зла­годі, що й про­тив ночі йо­го зга­дуєш.

Микита. Ач який ми­тець! Ма­буть, не вспів і пе­ре­зу­тись та швидш до Одар­ки?

Семен (усміхнув­ся). Так, так! За­ха­пав­ся, бач, та га­разд і не підпе­ре­зав­ся! Ду­же вже за­кортіло!