Дай серцю волю, заведе у неволю [Марко Лукич Кропивницький] (fb2) читать постранично, страница - 3

Микита. Гля­ди, щоб я те­бе не підпе­ре­зав так, що й дух з те­бе вип­ре!… Я тобі ос­ко­ми­ну зіб'ю…

Семен (спокійно). Не хва­лись! Звісно, ко­ли б свині та ро­ги…

Микита. Що?… Геть звідціля! Не­ма тобі тут шля­ху! За­рос­ла вже твоя стеж­ка. Ти знаєш, що я сва­таю Одар­ку?

Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо во­на мені хва­ли­лась.

Микита. Ну?

Семен. Та не ну­кай! Ко­ли не запріг, то й не по­га­няй!

Микита. Ти ду­же став ба­ла­ку­чий! Я тобі ут­ру но­са!

Семен. Не хва­лись! Ска­за­но: “По­ки хвалько нах­ва­литься, то будько на­бу­деться!"

Микита. Ой, бе­су­ре, не по­па­дай­ся ти мені! (Іде до вікна). Одар­ко, Одар­ко! А вий­ди сю­ди на ча­син­ку!

Семен (сміється). Ка­за­ла, що вчо­ра вий­де!

Микита. Одійди, ка­жу тобі, са­та­но! (Іде в ха­ту).

Семен. Піди, піди в ха­ту, мо­же, підне­суть там дві су­хих, а дві по­рожніх. Ану-ну, пос­лу­хаю, що то він ка­за­ти­ме. (При­ту­ливсь до вікна). Мов­чить! Ма­буть, не зна, з чо­го по­чать… Осміливсь, за­ба­ла­кав… (Сміється). Во­ди, ка­же, зай­шов на­пи­тись. Про­мо­чи, про­мо­чи гор­ло: пев­но, пе­ре­сох­ло!…

Ява 4

Іван (ви­хо­дить, співа­ючи і при­танцьову­ючи). 

Семен (пе­ре­хо­дить йо­му до­ро­гу). Здо­ров будь, Іва­не!

Іван… Тю, ди­ви! Звідкіля це ти узяв­ся?

Семен. Та оце ж тільки що прий­шов.

Обіймаються.

Іван. Ну, на­си­лу те­бе при­нес­ло. А тут, брат, та­ка ку­медія… Вже, ма­буть, роз­ка­зу­ва­ла Одар­ка?…

Семен. Про Ми­ки­ту?

Іван. Та еге ж! В'яжеться та й в'яжеться!… Вже я хотів йо­му реб­ра полічить, та здо­ро­ва, бісо­ва ли­чи­на: бо­юсь, щоб са­мо­му ча­сом печінок не відбив… Ну, та дар­ма! Вже він мені по­па­деться на зу­бок: я йо­му до­пе­чу, ко­ли не ку­ла­ком, то язи­ком.

Семен. Та цур йо­му! Ну, як же ти по­жи­ваєш?

Іван. А так: бре­ду го­рем, мов тим мо­рем, і враг йо­го зна, ко­ли пе­реб­ре­ду. Та про ме­не дов­га пісня: ба­га­то го­во­рить, та не­ма чо­го слу­хать. Стри­вай, стри­вай, дай я на те­бе по­див­люсь! Е, бра­ту­хо, та й змарнів, не­на­че після про­пас­ниці!

Семен. Чу­жа сто­ро­на - не рідна ма­ти.

Іван. Що й го­во­рить! А тут Одар­ка за то­бою так вби­ва­лась, що й… Ча­сом поч­неш її роз­ва­жать, то ще й гірш! Чор­ти йо­го батька знає, ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла… Що ж, да­ле­ко був?

Семен. Та за­нес­ло ме­не аж у Ба­са­рабію!

Іван. Еге, бли­зенький світ! Ба­га­то за­ро­бив?

Семен. Вісімде­сят приніс!

Іван. Ого! Та в Одар­ки з півсотні на схові.

Семен. А ти ж почім знаєш?

Іван. Аяк­же, хва­ли­лась, що дав за­хо­ва­ти.

Семен. Що ж у вас тут но­во­го?

Іван. Ба­га­то но­во­го! Зе­мельне при­ба­ви­ли та ще на якусь шко­лу!… Здирст­во, брат, та­ке, що й!… Пе­ред різдвом, ка­жуть, знов нек­рут­чи­на. Гав­ри­ла Кук­сен­ка у ост­рог по­са­до­ви­ли за те, що вкрав кур­ку у шин­ка­ря!… Та цур йо­му з та­кою но­ви­ною! Ходімо, там хлопці зібра­лись на ра­ду.

Семен. На яку ра­ду?

Іван. Бе­ре­зу на цю зи­му обібра­ти. Та он же й во­ни йдуть сю­ди. Он і Омелько, і Сав­ка! (Гу­ка). Гов-гов!…

Парубки за лаш­тун­ка­ми од­гу­ку­ються.

Ява 5

Омелько і другі па­руб­ки.

Омелько. Як собі хо­че­те, па­но­ве то­ва­рист­во, а я не мо­жу; зберіть собі ко­го дру­го­го; я й так за дві зи­ми прий­няв му­ки.

1-й па­ру­бок. Ве­ли­ка му­ка! Мо­же, ти ремст­вуєш на ко­го з нас? Мо­же, те­бе хто зо­би­див, так ска­жи.

Семен (підійшов до па­ру­боцт­ва). Доб­ри­вечір вам, па­но­ве то­ва­рист­во!

Усі. Се­мен!… На ж тобі!… Здо­ров! Чи дав­но прий­шов? Як по­жи­ваєш?

Семен. Спа­сибі, бра­то­ве! Як вас гос­подь ми­лує? (Цілується з де­яки­ми).

Іван. Що ж, обібра­ли бе­ре­зу?

2-й па­ру­бок. Та он Омелько єре­пе­ниться! Іван. Я ж ка­зав, що без ме­не ла­ду не бу­де! Хлопці, хто за Омелька, обізвись!

Голоси. Я! Я! Я!

Іван. Бач, Омельку, усі те­бе ба­жа­ють; чо­го ж ти бри­каєшся, мов той не­вук?

Омелько (по­ка­зує на Се­ме­на). Ось вам бе­ре­за! І ро­зум­ний, і до­теп­ний!

Деякі па­руб­ки. Мо­ло­дий ще ду­же! Хоч і пов­но в йо­го го­лові ро­зу­му, так глев­кий же ще той ро­зум,- не­хай за­черствіє!…

Омелько (чу­ха по­ти­ли­цю). Не хотілось би мені… Ну, та не­хай вже бу­де ва­ша звер­ху. Хто за ме­не, ста­вай уп­ра­во­руч!

(Скільки па­рубків пе­ре­хо­дять.)

Іван (став на, півдо­розі). А я, бра­то­ве, ні сю­ди ні ту­ди. Як­що Омелько пос­та­вить мо­го­ри­чу, то й я за нього.

З ха­ти ви­хо­дить Ми­ки­та.

Голоси.