Плащ [Роберт Альберт Блох] (fb2) читать постранично, страница - 2

збруї. Отож вирішено: згідно з традиціями переддня Всіх Святих він убереться якоюсь почварою!..

Гендерсон стояв посеред темної крамнички й чекав, поки хтось увімкне світло, вийде з внутрішніх дверей і обслужить його. Та, почекавши марно з хвилину, нетерпляче постукав кісточками пальців по прилавку.

– Гей! Чи є тут хто?!

Відповіддю була мовчанка. Нарешті з дальшого кутка долинув якийсь звук, трохи аж моторошний у навколишній сутіні. Десь унизу, під підлогою, щось грюкнуло, потім почулася важка хода. І раптом Гендерсонові забракло повітря. Просто з-під підлоги виникло й почало виростати щось велике й чорне!..

То, звісно, була всього лише підвальна ляда. І ось уже невеличкий на зріст чоловік із засвіченою лампою, човгаючи ногами, зайшов за прилавок. Він мружився на світло й сонно кліпав очима. Потім його жовтаве обличчя збіглося зморшками в подобі усмішки.

– Вибачайте, я, здається, трохи заспав, – тихо мовив він. – Чим можу прислужитися, сер?

– Я б хотів придбати якесь вбрання на вечір проти Всіх Святих.

– Атож, розумію. І що саме ви мали на думці? – У голосі старого вчувалася втома, безмежна втома. А очі все так само кліпали на зморшкуватому жовтавому обличчі.

– Та, знаєте, щось таке незвичайне. Правду кажучи, я надумав з’явитися на вечірку в подобі якогось страховиська... Мабуть, у вас нічого такого й не знайдеться?

– Можу показати вам різні маски.

– Ні. Я мав на увазі саме вбрання... вовкулаки там чи ще кого... Щоб скидалося на справжнє.

– Он як. Справжнє, кажете...

– Еге ж. – І чого б то отак наголошувати оце “справжнє”?

– Можливо... атож, можливо, сер, у мене й знайдеться саме те, що вам треба. – Очиці в старого й далі кліпали, але тонкі губи розтяглись у посмішці. – Саме для вечора проти Всіх Святих.

– Що ж воно таке?

– Вам ніколи не хотілось обернутися на упиря?

– На упиря? Як ото Дракула?^[2]

– Що?.. А-а, так-так... як Дракула.

– Непогана думка. Ви гадаєте, моя зовнішність для цього підхожа?

Старий із тією ж тонкогубою посмішкою зміряв його очима.

– Як я розумію, упирі бувають дуже різні на вигляд. З вас вийде чудовий упир.

– Комплімент доволі сумнівний, – гмукнув Гендерсон. – Та чом би й ні? З чого воно складається, те вбрання?

– Складається? Із звичайного вечірнього костюма чи що ви там носите. А я дам вам справжній плащ.

– Тільки плащ – і це все?

– Тільки плащ. Але ви загортаєтесь у нього весь, наче в саван. Власне, це і є плащ-саван, розумієте? Ось постривайте, зараз я його принесу.

Старий знову почовгав у дальший куток крамнички й зник у темному отворі в підлозі. Гендерсон чекав. Знов у підвалі щось загрюкало, і невдовзі старий виліз звідти з плащем у руках. У сутіні було чути, як він струшує з плаща порох.

– Ось він... справжній плащ.

– Як це – справжній?

– Дозвольте, я на вас накину. . Він має чудодійну силу, будьте певні.

Холодна тканина важко лягла Гендерсонові на плечі. У ніздрі заповз ледь відчутний дух тліну. Гендерсон відступив назад і поглянув на себе в дзеркало. Світло було тьмяне, але він добачив, що плащ разюче змінив його зовнішність. Довгасте обличчя наче схудло й витяглось, а очі просто-таки палали проти блідої шкіри, яка здавалася ще блідішою від жалобного чорного плаща. То був достоту великий чорний саван.

– Справжній, аякже, – пробурмотів ззаду старий. Мабуть, він підступив непомітно, бо в дзеркалі Гендерсон його не бачив.

– Беру, – сказав Гендерсон. – Скільки з мене належить?

– Будете задоволені, я певен.

– То скільки?

– Ну. . скажімо, п’ять доларів.

– Прошу.

Старий, кліпаючи очима, взяв гроші й стягнув плаща з Гендерсонових пліч. Коли важка тканина зісковзнула з нього, Гендерсон нараз знову відчув тепло. Мабуть, у підвалі стояла справжня холоднеча – плащ був наче крижаний.

Старий загорнув плаща й з усмішкою подав пакунок Гендерсонові.

– Я завтра ж його поверну, – сказав той.

– Не треба. Ви його купили. Він ваш.

– Але ж...

– Я вже згортаю свою комерцію. Залиште плаща в себе. Він напевне придасться вам краще, ніж мені.

– Але ж...

– Приємного вам вечора.

Гендерсон розгублено рушив до дверей, потім обернувся, аби попрощатись із тим старим кліпалом.

Із сутіні за прилавком на нього дивилося двоє палючих очей – дивилося пильно й некліпно.

– На добраніч, – мовив Гендерсон і квапливо причинив за собою двері. “Чи не скаламутилось мені трішечки в голові?” – запитав він себе подумки.

О восьмій він уже ладен був зателефонувати Ліндстромові й сказати, що прийти не зможе. Тільки-но він надяг на себе плащ, як його враз пройняло крижаним холодом, а коли він поглянув на себе в дзеркало, його затуманені очі ледве розгледіли там відображення. Та, вихиливши кілька чарок, Гендерсон почувся краще. Перед тим він нічого не їв, і питво швидко розігріло йому кров. Гендерсон почав походжати кімнатою, прибираючи театральних поз: широким порухом руки загортав на