Приблуда [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Юрій ВИННИЧУК ПРИБЛУДА Оповідання

Він з’явився обідньої пори в невеличкому містечкові, де всі мешканці добре зналися між собою, і тому з’ява цього чужинця викликала неабияку цікавість, тим більше що на вигляд він був дуже дивакуватий: уявіть собі довготелесого чолов’ягу в старому капелюсі з широкими крисами, в сірому приношеному пальті, що сягає сливе до самої землі, в мештах стоптаних і загнутих носками вгору, вкритих присохлим болотом і пилом, та ще й зашнурованих різноколірними шнурівками, обличчя його довгасте, заросле обсмиканими ріденькими вусиками і такою ж борідкою, попелясте волосся густими патлами спадає на плечі. А погляньте лишень на його очі — се диво якесь господнє, а не очі — сиві й смиренні такі, ну чисто святий з ікони, та й годі. Йде і костуром підпирається.

— І що воно за приблуда? — похитували головами жінки, а чоловіки неприязно зиркали на непрошеного гостя і буркали:

— Хай начувається… Аби-но щось пропало, то…

Всі чекали, що чужинець звернеться до кого-небудь із якимсь запитанням, ну хоч би поцікавиться, де тут можна попоїсти або переночувати, але той чомусь, наче німий, брів собі вуличкою поволеньки і нікому ні слова. Дітиська першими вирішили зачепити його, вони юрмою бігли за ним і вигукували:

— Гей, ти, приблудо! Пограймося в хованки!

Батьки в таких випадках вдавали, ніби погейкують на дітей, аби ті припинили це, але таким тоном, що діти розуміли їх по-своєму і ще більше намагалися дошкулити незнайомцеві.

Навіть собакам він не припав до вподоби, і вони гавкотіли з усіх чотирьох сторін міста. Якийсь шолудивий песик, сподіваючись, видно, нагороди від господаря у вигляді смачної кістки, зробив спробу хапнути чужинця за ногу, але той стукнув костуром по землі, й песик, заскавулівши не так від страху, як від образи, що ним отако гордують, що навіть не вдарять, а тільки гримнуть по землі, побіг, підібгавши хвоста, назад на своє подвір’я, де дістав доброго копняка ще й від хазяїна, який гадав угледіти цікаву сцену, а натомість побачив приниження власного собаки.

А найбільше всіх роздратувало, коли чужинець, дійшовши до ратуші, де було багацько голубів, вийняв з кишені повну жменю зерна й сипнув птахам, а ті позліталися з усіх-усюдів, і навіть одно на руку йому сіло й довірливо дзьобало з долоні. Чужинець потім ще сипнув їм зерна і пішов далі.

— З якого це дива він годує наших голубів? — обурювались мешканці й схвально закивали головами, коли двірник Пугарчик розігнав голубів мітлою і, дбайливо змівши зерно в калюжу, перемішав його з грязюкою.

— То наші голуби, і ми самі їх годуватимем! — кинув чужинцеві двірник, але той тільки мовчки знизав плечима і, як здалося всім, гірко всміхнувся, в тій усмішці була якась погорда чи співчуття — не розбереш, словом, вона аж ніяк не припала до вподоби мешканцям невеличкого містечка й тільки підсилила в їхніх душах презирство до волоцюги.

Потім трапилася ще одна річ, яка їх розлютила: приблуда дійшов сам, нікого не розпитуючи, до їдальні і щось кинув собаці, який сидів біля сходів, очікуючи свого господаря.

Всі тоді так і прикипіли до нього очима — візьме чи не візьме? Адже в цьому полягає престиж містечка!

— Не повинен взяти, — сказав двірник тоном, в якому вчувалася деяка доля сумніву. — Я знаю цього пса. Це пес аптекаря.

— Еге ж, еге ж, — підтвердив хтось. — То добрий собацюра. Я навіть торгувався за нього, та аптекар і слухати не хотів. Каже: цей собака всім собакам собака! Ого-го… Я знаю…

Але коли ця тричі проклята тварина, це мерзенне вошиве створіння, якому амбіція і гонор містечка під хвіст, зацікавлено обнюхавши те, що кинув приблуда, з пожадливістю хапнуло в зуби і зжерло, та ще й з великою вдячністю глипаючи на свого несподіваного хлібодавця, всі, хто це бачив, од жаху роти порозкривали, в серцях у них наростав гнів, якому бракувало ще зовсім невеличкої краплі, щоби він зміг вилитися назовні.

— Ото гадина! — цвиркнув крізь зуби двірник.

— Треба закликати аптекаря. Хай дасть йому прочухана за те, що так нас зганьбив.

Послали якогось хлопчака до аптекаря, який обідав у тій їдальні, куди зайшов приблуда. Аптекар вийшов на вулицю, витираючи хустинкою масні губи.

— Ну, що там скоїлося?

Йому нашвидку пояснили увесь жах ситуації, і він тоді теж розгнівався не на жарт, так, що підняв каменюку й пошпурив у власного пса.

— Марш, гадино! Щоб я тебе не видів!

Дітлахи теж почали шпурляти каміння навздогінці за собакою і вигукувати:

— А тю його! А тю!

Двірник тим часом підійшов до того місця, де перед тим сидів пес, і старанно обслідував, чи не лишилося недоїдків, щоби можна було визначити, що саме кинув собаці чужинець, але, на жаль, ні на що цікаве не натрапив і розчаровано розвів руками.

— О, я йому цього не вибачу! — аж кипів аптекар. — Я нині ж його отрую.

— Або втопіть! — порадив хтось. — Краще втопити, менше буде мучитись, бо й таке сказано: воно ж псюга! Несознательне существительне