До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
Тихо тут. Ця тиша в мені.
Бабця замкнула мене у моїй кімнаті і не хоче випускати. Тому що це сталося, сказала вона. Здається я погано поводилась. Тільки це все через сукню. Ну тобто, мамину сукню. Мама тепер не з нами. Бабця каже, що вона відправилася на небо. Не розумію — як? Як мама могла відправитися на небо, якщо вона померла?
Я чую бабцю. Вона у маминій кімнаті. Складає мамину сукню назад у скриню. Чом це вона завжди так? Ще й замикає її. Якби ж вона цього не робила… Це гарна сукня, і вона так приємно пахне. Тепла. Люблю притулятися до неї щокою. Але мені більше не можна так робити. Мабуть через те, що бабця дуже на мене злиться. Я точно не знаю. Весь день все було, як і завжди. До мене в гості прийшла Мері Джейн. Вона живе у будинку навпроти. Вона щодня приходить до мене гратися. Вона була сьогодні. У мене є сім ляльок і пожежна машина. Бабця сказала гратися з ляльками і машинкою. Не ходи в мамину кімнату, сказала вона. Вона завжди так каже. Думаю, вона боїться, що я все там поперекидаю. Бо вона так завжди каже. Не ходи у мамину кімнату. Якось так.
Але ж там так добре, у маминій кімнаті. Я приходжу туди, коли йде дощ. Або коли бабця лягає подрімати. Я не галасую. Лише сиджу на ліжку і торкаюся білої ковдри. Як у ті часи, коли я була зовсім маленькою. Кімната пахне солодко.
У мене є гра. Я уявляю, наче мама одягається, і вона дозволила мені лишитися з нею. Вдихаю аромат її сукні з білого шовку. Ця сукня у неї — для дуже святкових вечорів. Вона сама так казала колись, уже й не пригадаю коли.
Якщо я добре прислухаюсь, то чую, як шелестить сукня. Уявляю маму: вона сидить за своїм туалетним столиком, а навколо — парфуми, пудри та інші красиві речі. І бачу її темні очі. Я пам’ятаю.
Добре, коли йде дощ. Я наче ловлю на собі чийсь погляд. Дощ шумить, так немов надворі велетень. Люблю уявляти, наче, це так і є, коли я в маминій кімнаті. А ще більше за все в світі я люблю сидіти за маминим туалетним столиком. Він весь такий рожевий, великий і також гарно пахне. На стільці лежить вишита подушка. Там безліч закоркованих пляшечок з різнокольоровими парфумами. І в дзеркалах ти бачиш майже всю себе…
Коли я сиджу там, то уявляю себе матусею. Я кажу: заспокойся, мамо; я виходжу, і ти не можеш спинити мене. Щось таке я кажу і не знаю чому, немов чую це всередині мене. О, припини скиглити, мамо, вони не схоплять у мене, у мене ж є моя чарівна сукня.
Потім уявляю, ніби розчісую своє довге волосся. Але використовую я лише свій гребінець, з моєї кімнати. Я ніколи не брала мамин гребінець. Не думаю, що бабця сердиться на мене через те, що я його не беру. Мені просто не хочеться цього.
Іноді я відчиняю скриню. Я знаю, де бабця ховає ключика. Я її якось бачила, але вона про це не знає. Бабця повісила його на гачок в маминій шафі, нібито за дверима. Я безліч разів можу відчиняти цю скриню. Люблю дивитися на мамину сукню. Дуже люблю. Вона неймовірна: м’якенький шовк такий приємний на дотик. Я могла б гладити її мільйон років.
Я стаю колінами на вишитий трояндами килимок. Тримаю сукню в руках, вдихаю її запах. Знову торкаюся до неї щокою. Так добре було б забрати її до себе в ліжко, заснути, притискаючи сукню до себе. Я дуже цього хочу. Але тепер мені не можна. Бо бабця так сказала. А ще вона сказала, мені було слід спалити цю сукню, але я так любила її. Потім вона плаче.
Я ніколи не робила нічого поганого з сукнею. Я все акуратно складала назад в скриню, так наче її ніколи й не торкалась. Бабця нічого не знала. Мені навіть смішно, що вона нічого не знала. А тепер ось вона все знає. Вона мене покарає. Чому вона так розсердилась? Невже це все через мамину сукню…
А найбільше в матусиній кімнаті мені подобається дивитися на її портрет. Вона вся оточена золотом. Це рамка, каже бабця. Світлина висить на стіні над письмовим столом.
Мама вродлива. Твоя мама була вродливою, каже бабця. Чому вона каже саме так? Я бачу, як матуся посміхається звідти до мене, і вона дуже вродлива зараз. Назавжди.
У неї темне волосся. Як у мене. А ще красиві, майже чорні очі. Губи червоні, наче вишні. Вона вдягнена у сукню, яку я люблю, — білу. Її плечі зовсім відкриті. А шкіра — сніжно-біла, наче сукня. І руки. Яка ж вона вродлива! Я її дуже люблю, хоч вона і пішла від нас назавжди. Як же я люблю її! Мабуть, саме це і зробило мене поганою. Тобто, по відношенню до Мері Джейн.
Мері Джейн прийшла до мене по обіді, як і завжди. Бабця пішла до себе трішки покуняти. Вона сказала, не забувай, ходити в мамину кімнату не можна. Я сказала їй, що не піду туди. І це було правдою, поки ми з Мері Джейн не почали гратися пожежною машиною. Мері Джейн сказала: закладаюся у тебе немає матері, закладаюся ти все це вигадала. Я розізлилася на неї. У мене є мама, я знаю. Вона доводила мене, повторюючи, що я все вигадала. Вона сказала, що я брехуха. Вигадала все про ліжко, туалетний столик, а ще сукню, про все, про все. Я сказала: що ж, розумнице, я тобі покажу.
Я зазирнула до кімнати бабці. Вона досі дрімала. Я спустилася і сказала Мері Джейн заходити, бо бабця не дізнається.
Опісля Мері Джейн не капризувала. Вона лише зловтішно хихикала, як завжди. А потім перелякано закричала, коли вдарилася об стіл у верхньому вестибюлі. Вона сказала: у моєму будинку не буває так темно, як у твоєму.
Ми зайшли у матусину кімнату. Там було настільки темно, що нічого не було видно. Я сказала: це мамина кімната, чи, може, і це я вигадала?
Вона стояла біля дверей і вже зовсім не капризувала. Вона не промовила ні слова. Вона роззирнулася в кімнаті. І підскочила, коли я взяла її за руку. Заходь, кажу їй.
Я сіла на ліжко, і сказала, що воно матусине, глянь, яке воно м’яке. Вона нічого не сказала. Боягузка, сказала я. Неправда, відповіла вона.
Сідай, кажу їй, як же ти зрозумієш, що воно м’яке, не сівши. Вона сіла біля мене. Відчуй, яке воно м’яке, кажу їй. Понюхай, як солодко пахне.
Я заплющила очі, дивно, але це було не так, як завжди. Бо тут була Мері Джейн. Я сказала, припини торкатися ковдри. Але ж ти мені сказала доторкнутися до неї, відповіла та. Той що, мовила я. Припини.
Глянь, сказала я, і потягнула її від ліжка. Це туалетний столик. Я взяла її за руку і повела до нього. Відпусти, попросила вона. Стало так спокійно, як завжди. Мені було погано. Це через те, що Мері Джейн тут. Тому що ми були в матусиній кімнаті, а матуся не хотіла б бачити тут Мері Джейн.
Та я мала показати їй усе. Спершу ми підійшли до дзеркала. Ми бачили в ньому себе самих. Мері Джейн була зовсім блідою. Мері Джейн боягузка, кажу я. Неправда, неправда, каже вона. Я ж у чужому будинку, а тут так тихо і темно. До того ж тут чимось пахне, сказала вона.
Я дуже розізлилася на неї. Тут нічим не пахне, сказала я. Та ні, тут чимось смердить, засперечалася вона. Я розізлилася ще більше. Якийсь солодкавий запах. Наче в кімнаті твоєї мами є хтось хворий, сказала вона. Не смій говорити, що в кімнаті моєї мами є хтось хворий, закричала я.
Але ти не показала мені сукню, нема ніякої сукні, ти брешеш, сказала Мері Джейн. Мені стало так гаряче, що я смикнула її за волосся. Я покажу тобі, кажу їй, все покажу, ти побачиш сукню і ніколи більше не називатимеш мене брехухою.
Я сказала їй стояти і не рухатися та зняла ключ з гачка. Я опустилася на коліна. Відкрила скриню ключем. Мері Джейн сказала: фу тут тхне, як на звалищі.
Я вчепилася в неї, вона відскочила і оскаженіла. Не щипайся, заверещала вона, ставши абсолютно червоною. Я пожаліюся на тебе мамі. І сукня ця не біла, а брудна і не красива. Вона не брудна, сказала я. Я говорила дуже голосно, дивно, що бабця не почула. Я дістала сукню із скрині. Підняла її вгору, щоб показати Мері Джейн, яка вона біла. Сукня розгорнулася і зашуміла, немов дощ на вулиці, її поділ упав на килимок.
Вона дуже біла, сказала я, біла, чиста і шовкова.
Ні, сказала Мері Джейн, вона була червоною і злою, там дірка. Я ще більше розізлилась. Якби моя мама була тут, вона тобі показала б. У тебе немає мами, закричала вона, стаючи дуже потворною. Ненавиджу її.
У мене є мама! Я сказала це дуже голосно. Я вказала пальцем на матусине фото. У цій дурній, темній кімнаті нічого не видно, промовила вона. Я сильно її штовхнула, і вона знову вдарилася об комод. Бачиш, сказала я їй, маючи на увазі портрет. Це моя мама і вона найкрасивіша леді на світі.
Вона огидна і у неї страшні руки, заверещала Мері Джейн. Ні, неправда! Вона найкрасивіша леді на світі, повторила я.
Ні, ні, ні, сказала Мері Джейн, у неї бридкі заячі зуби.
Що було потім, я не пам’ятаю. Здається, сукня заворушилася у моїх руках. Мері Джейн закричала. Не пам’ятаю, що саме. Стало так темно, що мені здалося, наче хтось зашторив вікна. Я нічого не чула, тільки: страшні руки, бридкі заячі зуби, страшні руки, бридкі заячі зуби, страшні руки, бридкі заячі зуби (хоча ніхто нічого не говорив). Здається було ще щось, бо я нібито чула, як хтось каже: Не дозволяй їй говорити таке. Я не могла втримати сукню і, можливо, вона опинилася на мені. Я тоді стала великою і сильною. Але я все одно залишалася маленькою дівчинкою, принаймні ззовні. Гадаю, я тоді була дуже-дуже поганою.
Бабця, імовірно, забрала мене звідти. Не знаю. Вона все голосила: боже, порятуй нас, це сталося, це сталося. Багато разів. Не знаю чому. Вона притягнула мене за руку сюди і замкнула в моїй кімнаті. Вона не хоче мене випускати. Що ж, я не боюся. Що з того, якщо вона замкне мене тут на мільйони, мільйони років. Їй навіть не треба мене годувати. Я більше не голодна.
Я наїлася.
Последние комментарии
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 19 часов назад