Війна з більшовицькою Росією за незалежність. 1917-1920 [Михайло Ковальчук] (fb2) читать онлайн

Михайло Ковальчук
ВІЙНА З БІЛЬШОВИЦЬКОЮ РОСІЄЮ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917-1920

Серія: "За незалежність і соборність"

Переднє слово

Вже шістнадцять років минуло, як відновлено державну незалежність України. Та ми й сьогодні мало знаємо про обставини, за яких її було здобуто і втрачено в 1917-1921 рр. Саме тоді вперше у XX ст. український народ отримав можливість збудувати власну державу — але боротьба за незалежність, на жаль, закінчилася трагічною поразкою.

Проголошена в 1917 р. Українська Народна Республіка невдовзі стала жертвою агресії сусідів — Радянської Росії, російських білогвардійців, Польщі. Основну частину українських земель, Наддніпрянську Україну, було захоплено Радянською Росією, яка стала спадкоємницею "єдиної і неподільної" Росії царської.

Драматичний період національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. невипадково викликає сьогодні незмінний інтерес не лише з боку істориків, а й серед широкого загалу. Хоча ті події належать минулому, вони перегукуються з сучасністю. У радянські часи ця трагічна сторінка нашої історії зазнала суцільної фальсифікації. Боротьба за незалежність — священна для кожного народу справа — була облудно названа "буржуазною контрреволюцією". Радянська Росія, яка вже у грудні 1917 р. відкрито оголосила війну Україні, зображувалася не агресором, а визволителем "трудящих". А більшовицьку (комуністичну) партію, керманичі якої якраз і зробили все, щоб знищити відроджувану українську державність, проголосили "розумом, честю й совістю нашої епохи".

Тільки після затяжної війни Радянській Росії вдалося утвердити в Україні комуністичний режим, а пізніше втягнути її до складу новітньої Російської імперії — СРСР. Це стало відправним пунктом подальших великих українських трагедій, влаштованих радянською владою, — голодоморів 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр., жорстоких репресій, нищення української культури, пришвидшеної русифікації, придушення національно-визвольного руху 1940-1950-х рр. Катастрофічні втрати, яких зазнав український світ у ті часи, відчуваються й донині.

(обратно)

Національне самовизначення по-ленінському

Лютнева революція 1917 р. стала початком національного відродження Російської імперії. У Києві відразу ж виник керівний орган українського національного руху — Українська Центральна Рада. Її лідери, видатні українські інтелектуали — професор Михайло Грушевський, письменник Володимир Винниченко, літературознавець Сергій Єфремов та ін. — проголосили головною метою своєї діяльності автономію України у складі Росії. І хоча нова російська влада усіляко намагалася загальмувати піднесення українського національного руху, Центральна Рада швидко здобула авторитет серед населення України. Вже в червні 1917 р., спираючись на підтримку знизу, Центральна Рада проголосила автономію України. Російський Тимчасовий уряд змушений був з цим погодитися й визнав створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат чинним органом виконавчої влади в Україні.

Після більшовицького перевороту (листопад 1917 р.) Російська держава фактично припинила існування як єдине ціле, розпавшись на окремі державні й регіональні утворення. Колишня імперія повільно сповзала у вир хаосу й безвладдя.

Центральна Рада, як і решта крайових та національних урядів, що виникли в неросійських частинах імперії, не визнала більшовицького режиму. 20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила на українських етнічних землях Українську Народну Республіку. Щоправда, Україна й далі мала лишатися у складі Російської держави: "Віднині Україна стає Українською Народноіо Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". У країні проголошувалася свобода слова, друку, віросповідання, встановлювався 8-годинний робочий день, державний контроль над промисловістю, скасовувалася смертна кара тощо.

Народження Української республіки не було безболісним — адже Україна переживала тоді соціально-економічну кризу. До того ж, бурхливу діяльність у країні розгорнули лівосоціалістичні партії екстремістського типу, серед яких головну роль відігравали російські більшовики. Відверто демагогічні заклики до "поглиблення соціальної революції" знаходили дедалі більший відгук серед найбідніших прошарків населення, а особливо серед зрусифікованих робітників промислового Сходу й Півдня України.

Більшовики, спершу вдавано толерантні в національному питанні, швидко показали своє справжнє обличчя, виявивши щодо інших народів Росії справжній великодержавний шовінізм. У відносинах з Україною вони прагнули досягти, за словами свого лідера В. Леніна (Ульянова), "революційно-пролетарської єдності". За подібною риторикою приховувався справжній намір — не допустити розпаду Росії. Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом російською, більшість її членів вороже ставилася до самої ідеї відновлення української державності. Більшовики звинувачували Центральну Раду в "розколі єдиного революційного фронту", і хоча в середині листопада 1917 р. Рада народних комісарів Радянської Росії (Раднарком) урочисто визнала право народів колишньої імперії на національне самовизначення, в Україні більшовики спали й бачили "єдину й неподільну Росію".

Починаючи з листопада 1917 р., вони створювали в містах України, при Радах робітничих і солдатських депутатів, революційні або ж військово-революційні комітети (ВРК). Більшовицькі ВРК спиралися на збільшовичені й розагітовані військові частини, а також на загони червоної гвардії. 8 листопада 1917 р. військово-революційний комітет було створено у Харкові, 9 листопада — у Києві. Однак спроби більшовиків захопити владу в містах України упродовж листопада — першої половини грудня 1917 р. не мали успіху у зв’язку з протидією Центральної Ради. Наприклад, у Києві спроба більшовицького ВРК вчинити збройний заколот у ніч з 12 на 13 грудня 1917 р. була попереджена діями українських частин, які роззброїли збільшовичені військові підрозділи та вислали їх до Росії. Лише в Луганську та деяких інших містах Донбасу більшовикам вдалося взяти владу до своїх рук і проголосити там "радянську владу".

Водночас більшовики прагнули підпорядкувати собі війська Південно-Західного фронту російської армії, іцо розташовувалися на землях Правобережної України. Створювані на фронті військово-революційні комітети намагалися перебрати на себе командні функції й усіляко протидіяли діяльності українських військових організацій. Це протистояння загострилося після того, як на початку грудня 1917 р. Центральна Рада проголосила об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів в єдиний Український фронт, підпорядкований лише уряду УНР. Головна підстава ухвалення цього рішення полягала в тому, що ці фронти проходили територією України, а значну частину їхніх військ вже було українізовано. 11 грудня 1917 р. на Українському фронті було оголошено перемир’я, що відразу ж зробило багатотисячні вояцькі маси російської армії лояльнішими до української влади. Утворення Українського фронту викликало серйозне невдоволення більшовицької верхівки, яка надзвичайно ревниво сприймала все, що становило загрозу поширенню її впливів в армії.

У першій половині грудня 1917 р. військово-революційним комітетам при підтримці збільшовичених частин російської армії вдалося встановити свою владу у прифронтових містах України (Дубно, Сарни, Волочиськ, Проскурів та ін.). Проте вже в середині грудня 1917 р. українські війська Південно-Західного й Румунського фронтів розігнали фронтові й армійські ВРК, заарештувавши при цьому їх найактивніших членів. Це значною мірою дезорганізувало роботу більшовицьких осередків на фронті. Важливу роль відіграли під час цієї операції з’єднання 1-го українського корпусу генерала Павла Скоропадського, що були основною військовою силою Центральної Ради на Правобережній Україні. У грудні 1917 р. корпус П. Скоропадського нараховував до 20 тис. офіцерів та вояків.

Конфлікт між більшовиками та українською владою ще більше загострився після того, як Центральна Рада нав’язала дружні відносини з крайовим урядом Дону й, зокрема, дозволила козачим частинам безперешкодно повертатися зі зброєю з фронту додому через українські землі. Всевелике Військо Донське відмовилося визнати радянську владу. Більшовики ж поступово концентрували проти Дону червоногвардійські загони й віддані їм військові частини, готуючись до бойових дій проти козаків. Однак Центральна Рада відмовилася пропускати через Україну па Дон більшовицькі загони.

Отже, хоча спроби більшовиків захопити владу в Україні були успішно нейтралізовані українськими військами, стало зрозумілим, що конфлікт з більшовицьким Раднаркомом неминучий. Саме тому генеральний секретар військових справ (військовий міністр) УНР Симон Петлюра ще з листопада 1917 р. намагався перевести до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося — більшовицьке керівництво й військова влада блокували усі спроби вивести українські частини на батьківщину. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. Розпочалися репресії проти командного складу та членів українських військових рад.

17 грудня 1917 р. Раднарком Радянської Росії оголосив Центральній Раді маніфест, у якому звинуватив її у "контрреволюційності": "Ми звинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона здійснює непевну буржуазну політику, яку давно вже визначає невизнання [Центральною] Радою Рад та радянської влади в Україні". Маніфест містив й ультимативні вимоги до українського уряду відмовитися від спроб створення Українського фронту, дозволити перекидання більшовицьких відділів з фронту на Дон і, натомість, не пропускати туди козачі частини, а також припинити роззброєння загонів червоної гвардії в Україні.

18 грудня уряд УНР відхилив усі пункти ультиматуму. "Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці, — йшлося у відповіді українського уряду. — Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке-небудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості". У відповідь Раднарком ухвалив вважати Українську Центральну Раду в стані війни з Радянською Росією.

Отже, війну Україні було оголошено. Після відхилення урядом УНР ультиматуму Раднаркому більшовицька фракція І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, що саме 17 грудня 1917 р. розпочався в Києві, терміново залишила з’їзд і виїхала до Харкова. Там члени фракції об’єднались з делегатами з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів і оголосили про проведення власного (хоча фактично зовсім неправочинного) "Всеукраїнського" з’їзду Рад. Не маючи на те жодних повноважень, з’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України.

А вже 25 грудня 1917 р. було створено так званий "Народний Секретаріат", від імені якого більшовики й збиралися вести боротьбу проти Центральної Ради.

Цікаво, що у середовищі більшовиків України у цей час ще не було одностайності щодо конфлікту з Центральною Радою. "Якщо виникне війна, то Росія не в змозі буде вести її і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими, — заявив на всеукраїнській нараді більшовицьких парторганізацій один з лідерів РСДРП(б) в Україні В. Затонський. — Поки що серед українців розколу немає і він не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише незначна жменька". "Ультиматум неминучий — іншого виходу немає і бути не може... — заявляв, натомість, інший лідер більшовиків в Україні, Л. П’ятаков. — Крок народних комісарів правильний і логічно неминучий. Війна, безумовно, важка, але відтягувати її не можна".

Втім, більшовики мали у своєму розпорядженні в Україні досить значні військові сили. Так, лише більшовицька червона гвардія у містах України налічувала до 50 тис. чоловік. Чисельність революційних військ, які підтримували більшовиків, на Південно-Західному й Румунському фронтах, за різними даними, сягала 50-70 тис. бійців. Розташовані в Україні військові частини Центральної Ради мали у своєму складі близько 70 тис. старшин і вояків, але значна їх частина була розагітованою і слабко надавалася до будь-яких бойових дій.

(обратно)

Перша війна

Ліквідація військово-революційних комітетів на фронті серйозно ускладнила більшовикам використання військових частин проти Центральної Ради. До того ж, підтримуючи більшовицькі гасла, розагітовані вояки здебільшого просто хотіли покинути фронт і якнайшвидше дістатися додому. Вже наприкінці грудня 1917 р. деякі найбільш "революційні" з’єднання російської армії вирушили з фронту вглиб України, проте їхні вояки не виказували надмірного бажання ризикувати життям за справу революції. Дуже швидко з’ясувалося, що битися з українськими частинами ці війська не готові. 1-й український корпус генерала П. Скоропадського успішно затримав просування збільшовичених військ на Київ.

Небезпека загрожувала з іншого боку: наступ на Україну розгорнули червоногвардійські загони з більшовицької Росії (перші з них прибули до Харкова вже 24 грудня 1917 р.). Загальне командування бойовими діями проти України, Дону та інших антибільшовицьких осередків на півдні Росії здійснював В. Антонов-Овсієнко. Військами ж, які наступали безпосередньо проти України, командував колишній полковник царської служби М. Муравйов. У лавах цих загонів налічувалося близько 10-15 тис. бійців. Надзвичайним комісаром району "Україна" Раднарком призначив Г. Орджонікідзе.

Харківський "Народний Секретаріат" був фактично маріонетковим "урядом", оскільки не мав у своєму розпорядженні жодних збройних сил. Ось що, наприклад, згадував один з його урядовців про настрої "народного секретаря військових справ" В. Шахрая: "Що це за уряд український, — скаржився він мені, — що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніш їхніх прізвищ? Що я за "український військовий міністр", коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?"

Просуваючись з Харкова вглиб українських земель, наприкінці грудня 1917 р. більшовицькі частини з боями захопили Лозову й Павлоград. Звідси червоні загони рушили до Катеринослава (нині Дніпропетровськ), де місцеві робітники вже підняли повстання проти влади УНР. 10 січня 1918 р. більшовики вступили до Катеринослава, 15 січня — до Олександрівська (сучасне Запоріжжя). Ніде вони майже не зустрічали серйозного опору — українські частини діяли нескоординовано, а інколи під впливом більшовицької агітації взагалі відмовлялися воювати. Підбадьорене першими успіхами, більшовицьке командування готувалося до наступу на Київ.

Для організації інтервенції Радянська Росія надавала значну допомогу місцевим Радам й більшовицьким партосередкам в Україні: лише в грудні 1917р. — січні 1918 р. з Росії надійшло понад 70 тис. рушниць, 2,8 тис. кулеметів, багато іншого озброєння й військового майна. Упродовж січня 1918 р. створені більшовиками ревкоми успішно організували повстання проти української влади в губернських і повітових містах України (Київ, Катеринослав, Олександрівськ, Одеса та ін.).

Центральна Рада припустилася грубих прорахунків під час організації оборони країни. Генеральним секретарем військових справ було призначено революційного теоретика й одного з лідерів української соціал-демократії М. Порша, який погано розумівся на військових справах. 11 січня 1918 р. внаслідок незгоди з політикою Центральної Ради, зокрема в галузі військового будівництва, подав у відставку командир 1-го українського корпусу генерал Павло Скоропадський.

18 січня 1918 р. за наказом червоного командувача В. Антонова-Овсієнка розпочався загальний наступ російських військ на Україну. Вже наступного дня більшовицька армія захопила Полтаву, влаштувавши в місті кривавий погром. Полтавська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів за те, що попрохала командира російського загону М. Муравйова вивести війська з міста, була негайно розігнана.

Російська агресія підштовхнула українських політиків до рішучих кроків. "Треба сказати, що наступ большевиків на Україну сприяв до певної міри зросту самостійницьких настроїв в українських національних кругах, і ці настрої знаходили собі відгук також і у військових кругах", — писав згодом історик Д. Дорошенко. 24 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла свій IV універсал, у якому проголосила незалежність України. "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу", — йшлося в цьому документі. В універсалі підтверджувалася дія натерені України всіх проголошених раніше демократичних свобод, а також декларувалося прагнення уряду УНР до укладення загального миру.

Та поки у Києві святкували незалежність, наступ більшовицьких військ на столицю України тривав. 23 січня більшовики захопили Конотоп, 27 січня — Бахмач, 29 січня — станцію Крути. Бій за ст. Крути супроводжувався справжньою трагедією загибелі частини її оборонців — юнаків військової школи, студентів і гімназистів з добровольчих формувань. Загибель української молоді під Крутами стала однією з найтрагічніших сторінок української визвольної боротьби.

Фактично наприкінці січня 1918 р. Лівобережжя опинилося під цілковитим контролем більшовицьких військ. Нечисленні українські частини, що намагалися зупинити просування більшовиків до Києва, поступово відтягувалися до столиці. їх ядро складали організований С. Петлюрою Гайдамацький кіш Слобідської України та підрозділи Січових стрільців під командою хорунжого Є. Коновальця.

На Правобережжі ситуація також поступово складалася не на користь військ УНР. Внаслідок загальної деморалізації 1-й український корпус почав втрачати боєздатність. Упродовж першої половини січня 1918 р. частини корпусу ще продовжували стримувати натиск збільшовичених військ з фронту. Та наприкінці січня 1918 р. збільшовичений 2-й Гвардійський російський корпус під Жмеринкою завдав українським частинам поразки. Частина військ 1-го українського корпусу була роззброєна, а інша відступила на Волинь.

Наприкінці січня 1918 р. у містах Південної України владу захопили місцеві більшовики. Так, у ході жорстоких вуличних боїв в Одесі 27-29 січня 1918 р. червоній гвардії вдалося розбити українські гайдамацькі формування й оволодіти містом. 28 січня більшовики захопили владу в Єлисаветграді, Миколаєві, 31 січня — в Херсоні. Відразу ж після цього на Херсонщині, в Таврії та Бессарабії було проголошено окрему від України "Одеську радянську республіку". Ще раніше, на початку січня 1918 р., на терені Донецького і Криворізького басейнів місцевими більшовиками було проголошено "Донецько-Криворізьку радянську республіку". Згодом з’явилася й "Таврійська радянська республіка". Створення на зайнятих більшовиками теренах України подібних "республік" відповідало інтересам Радянської Росії, оскільки надійніше забезпечувало надходження з України палива та продовольства.

Влада УНР наприкінці січня 1918 р. фактично обмежувалася лише Києвом та Правобережжям. Та вже 29 січня 1918 р. у столиці спалахнуло інспіроване більшовиками збройне повстання. На придушення Січневого заколоту Центральна Рада кинула всю українську залогу столиці (курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, київський робітничий полк Вільного козацтва, 1-й український полк ім. Б. Хмельницького та ін.). Було також знято війська з протибільшовицького фронту. З лютого 1918 р. осередок повстання, київський завод "Арсенал", взяли гайдамаки Петлюри та Січові стрільці. Остаточно більшовицький заколот у Києві було придушено 4 лютого. Проте вже наступного дня в передмістях спалахнули вуличні бої з російсько-більшовицькими частинами, які підійшли з Лівобережжя. У ніч на 9 лютого 1918 р. Центральна Рада та уряд УНР під охороною виснажених вуличними боями українських підрозділів виїхала з Києва до Житомира, а звідти до Сарн. До столиці ж безперешкодно вступили російсько-більшовицькі загони.

М. Муравйов у першому ж наказі оголосив населенню, що радянську владу принесено "з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, цілковито її підтримуємо силою цих багнетів і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії". Наказувалося "немилосердно знищити в Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, анархістів і всіх ворогів революції". У місті відразу ж розпочалися страти без суду та слідства за звинуваченнями у "контрреволюційності" чи "буржуазності". Розстрілювали навіть тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою.

Як згадував член Центральної Ради М. Ковалевський, очевидець цих пекельних подій: "...можна було прийти до переконання, що ці банди російських більшовиків, які прийшли з півночі на Україну, мали якусь звірячу ненависть до українців і до самого Києва як такого. Вони масово розстрілювали і катували власне українців, а не росіян чи жидів, хоча і затримували чимало російських старшин. Вони плюндрували місто так, як може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому пощастило захопити чуже місто".

У схожих барвах описував це дикунство навіть один із лідерів українських більшовиків В. Затонський: "Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якесь відношення до Центральної ради — просто на вулиці".

Усього за кілька тижнів російські більшовики стратили в Києві близько 3 тис. Чоловік.

(обратно)

Брестський мир і вигнання з України російських більшовицьких військ

Після падіння Києва й відступу українських військ на Волинь стало зрозумілим, що Центральна Рада не зможе дати належної відсічі російській агресії без зовнішньої допомоги. Природним союзником у цій боротьбі, на думку багатьох українських політиків, мали бути центральноєвропейські держави — Німеччина та Австро-Угорщина, які перебували у стані війни з Росією.

Ще наприкінці грудня 1917 р. уряд УНР розпочав з Центральними державами переговори про укладення миру. Одночасно мирні переговори з ними вела й Радянська Росія. Більшовицький уряд намагався в такий спосіб дати народу довгоочікуваний мир. Німеччина й Австро-Угорщина також були зацікавлені в укладенні миру, оскільки прагнули ліквідувати фронт на сході й цілковито зосередитись на бойових діях проти Антанти в Західній Європі. Крім того, особливі надії Центральні держави покладали на мир з Україною, оскільки розраховували активним товарообміном з нею вирішити власні продовольчі труднощі.

Переговори велися у невеличкому білоруському містечку Брест-Литовський (Берестя). З огляду на катастрофічне становище уряду УНР, українська делегація не зволікала з мирними пропозиціями. У ніч на 9 лютого 1918 р. повноважними делегаціями Центральних держав, з одного боку, та УНР — з іншого, було підписано мирну угоду. Східний фронт Першої світової війни після цього фактично перестав існувати — адже, хоча Росія ще миру не підписала, вихід України з війни означав ліквідацію двох найбільших фронтів російської армії — Південно-Західного та Румунського.

Мир було підписано саме в той час, коли Центральна Рада та уряд УНР залишали Київ під натиском більшовицьких військ. Вже 12 лютого 1918 р. український уряд звернувся до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу проти агресії більшовицької Росії. Центральні держави, як виявилося, були готові до такого розвитку подій і відразу дали згоду.

Австро-німецьке командування виділило 29 піших і 3 кінні дивізії (200-220 тис. вояків). 19 лютого 1918 р. німецькі війська розпочали наступ на зайняті більшовиками українські терени, 28 лютого їх підтримали австро-угорські частини. "Допомагаючи українському урядові і його боротьбі з насильниками та грабіжниками, ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів, бо Німеччина і Австро-Угорщина також мають велику потребу, щоб на Україні настав добрий лад і спокійна праця трудящого люду", — пояснювалося у відозві уряду УНР до українського народу.

Прихід на допомогу українським частинам німецьких військ докорінно змінив ситуацію на користь Центральної Ради. Вже 26 лютого 1918 р. українські підрозділи з боями визволили Бердичів. Більшовики спішно відтягували свої сили на схід, розуміючи, що проти австро-німецьких військ їм не встояти.

Скориставшись розгубленістю російського керівництва, українські війська перейшли в контрнаступ, під час якого безперешкодно підійшли до самого Києва. 1 березня 1918 р., після запеклого бою з червоними, гайдамаки С. Петлюри та Січові стрільці Є. Коновальця наблизилися до передмістя столиці. 2 березня українські війська увійшли до залишеного більшовиками Києва. Мешканці міста радісно вітали визволителів. Ось як описував учасник подій урочистості на Софійській площі: "Повно народу. Багацько дам з квітами. В соборі йде молебень. Радісно гудуть дзвони. А за Дніпром ще б’ють гармати, здається — так близько, десь тут біля нас: це українці переслідують утікаючого ворога. З собору виходить урочиста процесія на чолі з єпископом, співає величезний хор. А від Михайлівського монастиря показуються українські вояки. Народ зустрічає їх овацією, жінки закидають квітами, кожен вояк дістає по квітці, заплітає її за гудзик, стромляє в дуло рушниці... Заквітчують гармати, виносять звідкись цілі вазони квіток і ставлять на гарматні лафети... Крики "Слава! Слава українському війську! Хай живе Україна!" несуться по цілій площі..." Незабаром до Києва прибули Центральна Рада й уряд УНР, що відновили державну роботу.

Відходячи, більшовики почали вивозити з окупованих теренів України продовольство і майно ("негайна евакуація хлібу і металів на схід," — так сформулював Ленін завдання радянської влади в Україні). З заводів та фабрик знімалося й вивозилося до Росії промислове обладнання. Сотні паротягів та тисячі вагонів відправлялися туди ж.

Проте особливого значення більшовики надавали "евакуації" з України продовольчих запасів. Хліба! Таким був головний лейтмотив багатьох повідомлень, що надходили у ці дні з Росії до "радянської України". "Від душі дякую за енергійні заходи з продовольства. Продовжуйте, заради Бога, з у сіх сил добувати продовольство, організовувати спішно збір та розсипку хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя. Вся надія на Вас, інакше голод до весни неминучий", — телеграфував Ленін до Г. Орджонікідзе 4 лютого 1918 р. Протягом січня — квітня 1918 р., за неповними даними, до Росії було вивезено з України понад 17,3 млн. пудів хліба і 5 млн. пудів інших харчів.

З березня 1918 р. Радянська Росія підписала з Центральними державами мирну угоду. Чи означало це, що більшовицькі війська тепер мали просто піти з України? Радянське керівництво на чолі з Леніним так не вважало. У Петрограді було вирішено зробити вигляд, що до подій в Україні Радянська Росія не має ніякого відношення, а проти влади Центральної Ради ведуть боротьбу війська "українського радянського уряду". Ленін цинічно запропонував навіть здійснити відповідні "перейменування". "Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад — таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновші-Овсієнком, — він має називатися просто Овсієнко..." — писав вождь більшовицької партії до Г. Орджонікідзе.

Усе це відбувалося в той час, коли так званий "український радянський уряд" особливо не приховував, що власне з Україною він має небагато спільного. Більшовики України закликали не до незалежності, а до єднання з Радянською Росією. 7 березня 1918 р. ЦВК Рад України увалив: "Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку, а виключно як Радянську республіку на терені України... Ми ніколи не стояли на точці зору цілковитої незалежності Української Народної Республіки, розглядаючи її як більш-менш самостійне ціле, пов’язане з загальноросійською робітниче-селянською республікою федеративними вузами".

Тож переконливої імітації "Української радянської республіки" не вийшло. 7 березня 1918 р. В. Антонова-Овсієнка було призначено верховним головнокомандувачем більшовицьких військ в Україні. Всісамопроголошені раніше "радянські республіки" за прямою вказівкою Леніна було ліквідовано з метою організації єдиного фронту оборони проти німецько-українських військ. 16 березня всі більшовицькі війська, які діяли в Україні, було зведено в пять "революційних армій", у лавах яких налічувалося понад 20 тис. чоловік.

Основні бої навесні 1918 р. точилися на Лівобережній та в Південній Україні. Німецькі війська наступали головним чином на Лівобережжі. Австро-угорські війська, у складі яких був і полк Українських Січових стрільців (УСС), розгорнули стрімкий наступ у Південній Україні. 14 березня 1918 р. вони визволили Одесу, 17 березня — Миколаїв, 20 березня — Херсон.

На Лівобережжі разом з німецькими частинами наступала й Запорізька бригада армії УНР під командою генерала О. Натієва. 16 березня запорожці після боїв з більшовиками здобули Гребінку. 17 березня частини Запорізької бригади визволили Лубни, 22 березня — Ромодан і Миргород, а 29 березня — Полтаву. Спільно з запорожцями участь у цих боях взяли німецькі 45-та і 16-та ландверна дивізії. Інша група німецьких військ наступала проти більшовиків на Чернігівщині. При наближенні українських і німецьких військ в Глухові, Прилуках, Сумах та інших містах Північної України спалахували антибільшовицькі повстання. Не користуючись підтримкою з боку населення, більшовицькі загони невпинно відступали.

Навесні 1918 р. до наступальних операцій австро-німецьких військ долучались також окремі загони Вільного козацтва — добровільні військові формування, створені з сільського населення Центральної України. Почесним отаманом Вільного козацтва ще в жовтні 1917 р. було обрано нащадка давнього козацького роду генерала П. Скоропадського. Проте на початку квітня 1918 р. за наказом військової влади УНР Вільне козацтво як нерегулярну військову формацію було розформовано.

Наступ на Лівобережжі та в Південній Україні розвивався успішно. 8 квітня 1918 р. Запорізька бригада визволила Харків. 10 квітня за наказом військового міністра УНР полковника О. Жуковського з її частин було сформовану кримську групу під командою підполковника П. Болбочана, яка вирушила на Крим, щоб здобути півострів ще до підходу австро-німецьких військ — адже формально Крим не входив до складу УНР.

Вночі 22 квітня 1918 р. запорожці прорвали лінію сиваських укріплень, зламавши опір червоних. Швидким наступом частини П. Болбочана зайняли Джанкой, Сімферополь, Бахчисарай. У Севастополі при наближенні українських частин переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Проте одночасно до Криму увійшли й німецькі війська. На рішучу вимогу німецького командування група Петра Болбочана була змушена залишити Кримський півострів й передислокуватися до району Мелітополя.

Тим часом наприкінці квітня 1918 р. донецька група Запорізької бригади під командою полковника В. Сікевича завершила визволення Донбасу, вийшовши на кордон з областю Всевеликого Війська Донського. Більшовицький режим настільки дискредитував себе в очах населення, що навіть у пролетарській Макіївці німецькі частини вітали з урочистостями.

Більшовицькі війська було витіснено до Росії. Так званий "Народний Секретаріат", перебуваючи в Таганрозі, 20 квітня прийняв рішення про саморозпуск. А 4 травня 1918 р. більшовицький головнокомандувач В. Антонов-Овсієнко оголосив про припинення бойових дій проти українських і австро-німецьких військ.

Виконуючи положення Брестського миру, більшовицька Росія була змушена 12 червня 1918 р. укласти попередню мирну угоду з Українською державою. На цей час в Україні влада вже змінилася: 29-30 квітня 1918 р. стався державний переворот, Центральну Раду було розігнано, й до влади в країні прийшов гетьман П. Скоропадський.

До остаточного визначення кордонів з Росією у прикордонному районі на північно-східній Чернігівщині зберігалася "нейтральна зона" завширшки 10-40 км. У її межах фактично не було жодної влади, зате хазяйнували різноманітні більшовицькі загони, які після відступу з України не бажали йти до Росії. З "нейтральної зони" ці відділи час від часу чинили напади на українські містечка, знищуючи державну адміністрацію та грабуючи місцеве населення. Проте допоки в Україні перебував багатотисячний корпус австро-німецьких військ, далі окремих дрібних наскоків справа не йшла.

(обратно)

Друга війна

Правління гетьмана П. Скоропадського не стало періодом спокою та порядку в Україні. Селянство було невдоволене відмовою гетьманського уряду негайно здійснити аграрну реформу, поверненням до своїх маєтків поміщиків та постійними "каральними експедиціями" на село. Робітники прохолодно поставилися до нової влади як до "буржуазної". Українські національні партії й організації були всерйоз стурбовані проросійською політикою гетьмана та його найближчого оточення.

Восени 1918 р., після поразок Німеччини й Австро-Угорщини, стало зрозумілим, що Перша світова війна добігає кінця. На початку листопада 1918 р. у Німеччині спалахнула революція, а 11 листопада на Західному фронті було укладено перемиря, яке фактично означало завершення війни. Німецькі й австро-угорські війська, розташовані в Україні, вирушили додому. Оскільки ж за 6-місячний період правління Скоропадського української армії так і не було створено, гетьманський режим залишався беззахисним. 13 листопада 1918 р. у Києві на таємному засіданні представників опозиційних українських партій та військової формації Січових стрільців було обрано Директорію для керівництва збройним повстанням проти гетьманату. Повстання мало на меті відновити Українську Народну Республіку. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра (Головний отаман військ УНР), Ф. Швець, Л. Макаренко, О. Андрієвський. 14 листопада члени Директорії виїхали до Білої Церкви, осередку Окремого загону Січових стрільців, який став основною військовою силою Директорії.

14 листопада 1918 р. гетьман П. Скоропадський оприлюднив грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Було сформовано новий уряд, який відстоював проросійську орієнтацію. Цього ж дня С. Петлюра склав у Білій Церкві універсал до народу України із закликом повалити гетьманський режим. Наступного дня Директорія УНР видала відозву до українського народу, у якій проголосила гетьмана та його уряд поза законом. Проти гетьманської влади повстали деякі військові частини: Чорноморський кіш у Бердичеві, Запорізька дивізія на Харківщині, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, 2-й Подільський корпус на Поділлі. 18 листопада загін Січових стрільців у бою поблизу станції Мотовилівки розбив гетьманські частини. За кілька днів Київ оточили частини Директорії УНР, а всю Україну охопило загальне повстання проти гетьманського режиму. За лічені тижні гетьманську владу було знищено у всій країні. Вже 14 грудня 1918 р. війська Директорії УНР, зламавши слабкий опір гетьманських формувань, увійшли до. Києва. Скоропадський зрікся влади і був змушений рятувати життя втечею. В Україні відновилася влада УНР.

Проте становище в Україні залишалося нестабільним. Директорії бракувало не лише адміністративного апарату, а й достатньої військової сили. Чисельність її військ під час ГІротигетьманського повстання сягала 100 тис. бійців. Проте це були переважно повстанські зєднання. Відразу ж після перемоги вони почали розходитися по домівках. Боєздатними в армії УНР фактично залишилися тільки корпус Січових стрільців отамана Є. Коновальця, Запорізький корпус полковника П. Болбочана, Сірожупанна дивізія отамана Палія.

Директорія сподівалася заспокоїти настрої населення обіцянками якомога швидше провести широкі соціально-економічні реформи. Було відновлено закони УНР про демократичні свободи, запроваджено 8-годинний робочий день, почато слідства над зловживаннями поміщиків тощо. "Уповноважена силою і волею трудящих, клас України верховна влада Української Народної Республіки, Директорія, цими заходами довершила перший акт соціального та національно-політичного визволення українського народу, — йшлося в офіційній декларації Директорії. — Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення, сил у державі, соціальних і політичних форм".

Однак у Радянській Росії також увесь час спостерігали за подіями в Україні. 11 листопада 1918 р. Раднарком більшовицької Росії доручив Реввійськраді Республіки у звязку з революцією в Німеччині та виведенням австро-німецьких військ з зайнятих ними теренів підготувати інтервенцію в Україну. Наприкінці листопада 1918 р. з "нейтральної зони" почали просування в Україну організовані більшовиками 2 повстанські дивізії (близько 8 тис. бійців). Керівництво цими військами здійснювала створена 17 листопада Рада військ курського напрямку на чолі з В. Антоновим-Овсієнком.

Для прикриття агресії 28 листопада в Суджі було створено так званий "Тимчасовий робітничо-селянський уряд України". 29 листопада Ленін телеграфував головнокомандуванню Червоної армії: "3 просуванням наших військ на захід і на Україну виникають обласні тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнювати Ради на місцях. Ця обставина має той гарний бік, що позбавляє можливості шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів".

Та все ж, з огляду на успіх в Україні Протигетьманського повстання й відновлення УНР, більшовики на деякий час зупинили подальше просування своїх загонів. Проте вже в середині грудня 1918 р., підсилені формуваннями з Росії, війська курського напрямку продовжили свій наступ. 20 грудня 1918 р. червоні захопили Білгород, а 3 січня 1919 р. — Харків. 4 січня Реввійськрада Радянської Росії ухвалила рішення про відкриття нового, Українського фронту, командувачем якого було призначено В. Антонова-Овсієнка.

Хоча радянські війська нестримно просувалися вглиб України, Директорія УНР зволікала з проголошенням війни більшовицькій Росії. Тривалий час українські лідери сподівалися, що сталося просто прикре непорозуміння. Нарешті, війну Радянській Росії було оголошено 16 січня 1919 р. — коли вже було занадто пізно.

Армія УНР нараховувала в цей час понад 100 тис. старшин і вояків. Проте складні політичні і соціальні суперечності, які роздирали Україну після повалення гетьманату, повного мірою відобразилися на настроях армії. Невиробленість політичної платформи Директорії УНР, поширення симпатій до більшовизму серед значної частини населення країни деморалізували старшин та вояків. Сформовані під час Протигетьманського повстання частини часто переходили на бік більшовиків. Підточувала боєздатність української армії і сумнозвісна отаманщина — свавілля командирів, військова недисциплінованість, небажання сформованих під час повстання частин підлягати командуванню.

Усе це лише полегшило Радянській Росії організувати інтервенцію. Більшовицькі війська упродовж грудня 1918 р. — січня 1919 р. швидко окупували Чернігівщину. 12 січня 1919 р. 1-ша Українська радянська дивізія, завдавши поразки Сірожупанній дивізії армії УНР, захопила Чернігів. Одночасно командувач Лівобережним фронтом армії УНР полковник П. Болбочан не спромігся організувати оборону Лівобережної України. 2-га Українська радянська дивізія, примусивши до відступу Запорізький корпус, зайняла 19 січня Полтаву, а 1 лютого — Кременчук. Загальна чисельність більшовицьких військ в Україні сягала понад 16 тис. бійців. Проте ситуацію надзвичайно погіршив перехід на бік більшовиків зєднань отаманів Григорєва, Зеленого, Хименка. До кінця січня 1919 р. все Лівобережжя, як і рік тому, опинилося під російською окупацією. Долаючи опір українських частин, більшовики наближалися до Києва, для захисту якого в українського командування фактично не виявилося достатньої кількості надійних частин.

23 січня 1919 р. більшовицькі війська захопили Ніжин та Козелець і повели наступ безпосередньо на столицю України. Під натиском червоних група отамана І. Рогульського була змушена відступити під Київ, і 4 лютого українські частини почали плановий відхід зі столиці. Директорія та уряд УНР завчасно переїхали до Вінниці. 5 лютого 1919 р. червоні майже без бою увійшли до Києва.

(обратно)

У кільці фронтів

Після втрати столиці Правобережна Україна залишалася під контролем армії УНР. Директорія у цей час розпочала переговори з командуванням десанту Антанти, який висадився в Одесі для боротьби проти більшовиків. Проте вже невдовзі виявилося, що французи не бажають вести переговорів з Директорією, а натомість підтримують російських білогвардійців. Уряд УНР, зі свого боку, не міг піти на порозуміння з білими, оскільки ті відстоювали ідею "єдиної та неподільної Росії". Тож сподіватися було ні на кого.

У лютому 1919 р. більшовицьке командування, прагнучи оточити та остаточно знищити армію УНР, розгорнуло наступ на Мозир — Коростень та Сарни — Рівне. Вже 18 лютого більшовики захопили Коростень. Водночас червоні повели наступ на Фастів — Білу Церкву, прагнучи відтіснити українськівійська безпосередньо від Києва. Бої супроводжувалися важкими втратами з обох сторін, проте стримати натиск більшовиків українські частини не змогли. "Треба сказати, ворог мав добре озброєних вояків, які билися вперто і люто, — згадував радянський мемуарист. — Фастів, Попельня і Бердичів коштували нам багато крові".

Уряд УНР сподівався на підхід військових сил з Галичини, де в листопаді 1918 р., після розпаду Австро-Угорської імперії, було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). 22 січня 1919 р., ще під час перебування Директорії в Києві, було урочисто оголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Проте вже тоді чимало сучасників розуміли, наскільки складно буде соборній українській державі вистояти проти ворогів — більшовицької Росії, Польщі, російських білогвардійців. Збройним силам ЗУНР вже наприкінці 1918 р. довелося відбивати агресію з боку Польщі. До того ж, відносини між урядами УНР й ЗУНР від самого початку були не найкращими. Галицьке керівництво не співчувало соціалістичним експериментам Директорії, вважаючи провідників УНР партійними догматиками, не здатними до державотворчої праці. У свою чергу, лідери УНР закидали західноукраїнським політикам "буржуазність" та нерозуміння соціалістичних ідеалів. Крім цього, вони вважали головним завданням боротьбу проти російських більшовиків, у той час як галичани прагнули насамперед врятувати рідний край від польської агресії. Дуже швидко, під впливом розчарування у здатності керівництва УНР захистити Галичину від Польщі й зміцнити українську державність, керманичі ЗУНР у своїй діяльності стали дедалі менше зважати на Директорію та її уряд. Як результат, з Галичини так і не надійшло значних військових резервів на українсько-радянський фронт.

У березні 1919 р. командуванню армії УНР вдалося силами корпусу Січових стрільців та військ Північної групи провести контрнаступ, під час якого було звільнено Житомир, Коростень, Умань, Христинівку. Та червоні відповіли на це контратакою на Поділлі проти військ Східного фронту армії УНР. Захопивши 19 березня залізничну станцію Жмеринку, більшовики відрізали південне угруповання армії УНР (Запорізький корпус, Південно-Східна група, війська Східного фронту) від основних сил армії УНР. Одночасно українські війська були відрізані й від десанту Антанти на чорноморському узбережжі.

Перекинувши значну частину своїх сил з південного напрямку на підступи до Києва, більшовики швидко ліквідували прорив Північної групи. Спроби корпусу Січових стрільців здобути Бердичів успіху не мали. Зазнавши важких втрат, українські війська на Волині були змушені перейти до оборони, а на початку квітня 1919 р. — й до відступу. 8 квітня ворог опанував Коростень, 12 квітня — Житомир, 20 квітня — Новоград-Волинський. Одночасно більшовицькі війська остаточно зайняли Поділля. 16 квітня 1919 р. південне угруповання армії УНР у районі Тирасполя перейшло через Дністер на терен Румунії, де українські частини було роззброєно; лише в середині травня 1919 р. ці війська змогли через Галичину дістатись на Волинь, де приєдналися до армії УНР.

"Оскільки Червона армія додержувалася пасивної тактики на фронті по Збручу, обмежуючи свої дії боями місцевого значення, то бої на лівому крилі Української армії були дуже запеклими, — згадував генерал О. Удовиченко. — Червона армія натискала міцними ударами один за другим, спрямованими проти українських частин, скупчених у районі Шепетівка — Рівне — Кремянець. Українські частини несли великі втрати в людях, особливо в старшинах. Бракувало набоїв, які доводилося здобувати у ворога. Червоні переважаючими силами атакували рештки українських сил, намагаючись скоріше ліквідувати останній центр опору Української армії".

У той час, як армія УНР відступала на Волинь, на окупованих більшовиками теренах Центральної України розгортався селянський повстансько-партизанський рух. Населення відчуло нарешті на собі всі принади "військового комунізму", і за кілька тижнів невдоволення більшовицьким режимом переросло у відкриті повстання. Передусім заворушення спалахнули на Київщині, поширившись звідти на Полтавщину, а згодом — Чернігівщину та Поділля.

Повстання на Київщині очолив отаман Зелений. На початку квітня 1919 р. Васильківський, Таращанський, Білоцерківський повіти виявилися повністю під контролем повсталих. Повстанці зайняли Мотовилівку і Білу Церкву. Повстанські загони було реорганізовано у дві імпровізовані дивізії силою в 8-10 тис. бійців. 10 квітня 1919 р. повстанські частини отамана Зеленого спільно з загонами отамана І. Струка зайняли Київ, вибивши більшовицькі частини з міста; робітники більшості київських заводів перейшли набік повстанців. Проте під натиском більшовицьких частин партизанські загони того ж дня були змушені залишити Київ. Наприкінці квітня 1919 р. червоні, маючи чисельну перевагу, перейшли в контрнаступ. їм вдалося захопити Васильків, Ржищів, Обухів; деякі села було спалено. З огляду на поразки повстанське командування на початку травня 1919 р. прийняло рішення розпустити загони. Та, незважаючи на це, повстанський рух в Україні розростався далі. Так, лише упродовж квітня — першої половини червня 1919 р. в Україні відбулося 328 збройних виступів проти більшовицької влади. На придушення повстанства більшовиками було кинуто, як свідчив у спогадах командувач радянським Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко, до 21 тис. бійців.

Уряд та військове командування УНР намагалися налагодити контакти з повстанським рухом, відправляючи до Центральної України старшин та переправляючи зброю для організації партизанських загонів. Водночас у травні 1919 р. за наказом Головного отамана С. Петлюри було здійснено низку заходів, покликаних викорінити в армії УНР отаманщину та підвищити її боєздатність. Створювалася Державна інспектура, що мала боротись з проявами отаманщини в армії, стежити за дотриманням військової дисципліни у частинах та здійснювати нагляд за політичною благонадійністю командного складу. Головним державним інспектором було призначено полковника В. Кедровського. Щоправда, держ-інспектори часто не були військовиками і призначались з середовища українських соціалістичних партій. Подеколи це ставало причиною конфліктів між представниками інспектури та польовими командирами.

Заколот командувача Північної групи армії УНР отамана В. Оскілка проти Головного отамана С. Петлюри, що стався 28-29 квітня 1919 р., послабив боєздатність найсильнішої на той час в українській армії групи військ. І хоча виступ Оскілка було безкровно ліквідовано, проте ці події вкрай негативно вплинули на настрої військ Північної групи.

Важким ударом для української армії в середині травня 1919 р. стала Луцька катастрофа, повязана з несподіваним наступом польської армії проти українських військ на Волині. Тривалий час на волинському відтинку українсько-польського фронту тривала позиційна війна (основні бойові дії відбувалися в Галичині). Та після прибуття на фронт з Франції армії генерала Й. Галлера поляки 15 травня 1919 р. перейшли у загальний наступ. 16 травня частини Холмської групи армії УНР потрапили в оточення й були змушені капітулювати. До рук поляків потрапила величезна кількість майна, зосередженого на тилових військових складах армії УНР в Луцьку. Холмська група армії УНР фактично перестала існувати, а уряд та військо опинились у надзвичайно важкому становищі, потрапивши під загрозу цілковитого оточення та знищення польськими й більшовицькими військами. 19 травня 1919 р. частини 19-ї дивізії, які захищали Рівне від більшовиків, підняли заколот і перейшли на бік ворога. Радянські війська негайно зайняли район Сарни — Рівне — Дубно, а 24 травня захопили Рівне. Північну групу фактично було розгромлено; уряд і державний апарат терміново евакуювалися до Тернополя, армія ж УНР відступила до району Дубно — Броди, опинившись між більшовицькими та польськими військами.

Таким чином, наприкінці травня 1919 р. під контролем українського уряду залишився лише невеличкий південно-західний район Волині. Саме тут наприкінці травня 1919 р. зосередились й основні сили армії УНР, яка на цей момент нараховувала до 9 тис. багнетів і шабель. Незважаючи на загрозу цілковитого оточення й загибелі, армія готувалася до контрнаступу.

(обратно)

Бої на Поділлі, наступ на Київ і катастрофа українського фронту

На початку червня 1919 р. армія УНР закінчила реорганізацію — всі військові зєднання було зведено в групи й дивізії зі стрункою організаційною структурою. Відразу ж після цього українські війська перейшли в контрнаступ проти частин Червоної армії на Поділлі. Автором плану операції був помічник начальника штабу армії УНР полковник В. Тютюнник.

Спочатку наступ розгортався успішно. З червня 1919 р. було визволено Камянець-Подільський (який незабаром став тимчасовою столицею України), а 6 червня — Проскурів і Староконстянтинів. Упродовж червня 1919 р. армія УНР завдала більшовикам важких поразок, утримуючи зайнятий на Поділлі плацдарм. "...Українська армія виявила величезне зусилля, стійкість і героїзм та любов до Рідного Краю. Військо відмінно билося та маневрувало, — писав згодом генерал М. Капустянський. — І лише відсутність бази та вогнеприпасу, зброї та обмундирування не дали нам можливості зломити жорстокого ворога і звільнити від нього свою територію".

Однак, стягнувши підкріплення, червоні на початку липня 1919 р. контратакували і знову захопили західну частину Поділля. Армію УНР було відтіснено до Дністра. Здавалося, її становище стало остаточно безнадійним. Та несподівано надійшла допомога з Галичини: 16-18 липня 1919 р. витіснена з краю польськими військами, 50-тисячна Українська Галицька армія перейшла річку Збруч й приєдналася до армії УНР.

Перехід зєднань УГА за Збруч змінив ситуацію на користь армії УНР. Галицькі частини відразу ж включилися в бойові дії проти більшовиків. Одночасно до української армії приєднався й значний повстанський відділ отамана Ю. Тютюнника, переформований у Київську групу армії УНР. Вже у другій половині липня 1919 р. українські війська, зламавши опір ворога, здобули Проскурів, Деражню, Вапнярку, Крижопіль.

2 серпня 1919 р. розпочався загальний наступ армії УНР та УГА проти більшовицьких військ на Правобережній Україні. Упродовж короткого часу було визволено Староконстянтинів, Новоград-Волинський, Житомир, Жмеринку, Вінницю, Бердичів, Козятин. 11 серпня для кращої координації дій частин УГА та армії УНР було створено Штаб Головного отамана як орган вищого військового командування. ШГО очолив генерал М. Юнаків, генерал-квартирмейстером став полковник В. Курманович, а начальником оперативного відділу — підполковник Долєжаль. 12 серпня 1919 р. Штаб видав наказ про наступ українських армій на Київ, який мав здійснюватися силами трьох армійських груп. Крім цього, українському командуванню підпорядковувались також партизанські загони чисельністю 15 тис. бійців.

Марно більшовицькі війська намагалися зупинити просування українських армій на Київ — під час запеклих боїв їхній опір було зламано. Внаслідок переможного наступу у серпні 1919 р. українські частини остаточно зайняли Поділля та значну частину Волині й Київщини. "Після довгоїі тертої боротьби українського народу з російськими окупантам й комуністами, наше славне козацтво рішучим наступом звільнило від більшовицького гніту велику територію України. Уряд Український має певність в тому, що в скорому часі при спільній допомозі повставшого робітництва і селянства буде очищена вся. територія України", — йшлося у декларації уряду УНР, виданій з нагоди військових успіхів обєднаних українських армій.

30 серпня 1919 р. зєднання армії УНР та УГА під командою генерала А. Кравса здобули Київ. Це була визначна перемога української армії. Однак скористатися її наслідками українським військам не довелося — 31 серпня з лівого берега Дніпра до визволеного Києва вступили російські білогвардійські частини, які й захопили місто. На цей час білогвардійці вже зайняли Лівобережжя й просувалися вглиб Південної України. Оскільки білі армії також билися проти більшовиків, частинам армії УНР й УГА було заборонено вступати у бій з білогвардійцями.

До середини вересня 1919 р. тривали жорстокі бої українських частин з більшовиками за Житомир. Підтягнувши значні сили, червоні примусили українські війська відступити. Лише після цього на українсько-більшовицькому фронті запанувало затишшя — більшовики перекидали сили проти білогвардійців, що саме у цей час повели "наступ на Москву".

Стосунки між урядом УНР і білими також були ворожими. Незважаючи на готовність українського керівництва до порозуміння з білогвардійцями задля спільної боротьби проти більшовиків, їхнє командування на чолі з генералом А. Денікіним відкидало можливість будь-якого порозуміння з українцями. Денікін відмовлявся визнати право України на незалежність ("самостійної України не визнаю", — заявляв він). На окупованих білогвардійцями українських землях розпочалося переслідування української мови, відбувалися репресії проти національно свідомої інтелігенції.

Деякий час існувала навіть можливість укладення військової конвенції між командуваннями української та Червоної армій для спільної боротьби проти білогвардійців. Однак керівництво ЗУНР та командування УГА зволікало з проголошенням війни Денікіну, якого підтримувала Антанта. Лише після того, як 22 вересня 1919 р. українськими вояками було перехоплено наказ білогвардійського командування про перехід у наступ проти українських військ, диктатор ЗУНР Є. Петрушевич дав згоду на відкриття бойових дій проти білих. 24 вересня Директорія УНР оголосила війну білогвардійським Збройним Силам Півдня Росії. Білогвардійці зосередили проти армії УНР та УГА понад 17 тис. багнетів і шабель. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті, який проходив через Поділля, тривали жорстокі бої. Зєднання українських армій відбивали всі атаки ворога, поки вистачало набоїв й амуніції.

На боєздатність українських частин негативно впливала нестача зброї, амуніції, санітарних матеріалів, продовольства; серйозною загрозою було поширення у військах епідемії тифу. Далася взнаки й політична неблагонадійність частини старшин-офіцерів колишньої царської армії, які не бажали воювати з росіянами. Українське командування упродовж усієї війни так і не виробило чіткого плану операцій проти білогвардійців.

У середині жовтня 1919 р. білі завдали поразки українським військам, захопивши Гайсин, Ладижин і здійснивши прорив у їхній тил. За таких умов зєднання армії УНР та УГА були змушені розпочати відступ. Командування Галицької армії прийняло рішення розпочати таємні сепаратні переговори з білогвардійським командуванням про перехід УГА на бік білогвардійців. 25 жовтня 1919 р. Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський вислав до білогвардійців спеціальну місію з цією метою. 6 листопада представники білогвардійського та галицького командування уклали угоду, згідно з якою УГА переходила на бік білих. І хоча після оприлюднення тексту угоди генерала М. Тарнавського було заарештовано, проте нове командування УГА продовжило переговори. 17 листопада делегація Галицької армії підписала чергову угоду з білогвардійцями, яка в основному повторювала текст попередньої і була ратифікована командуванням УГА та диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем.

Перехід Галицької армії на бік білогвардійців фактично ліквідував регулярний українсько-білогвардійський фронт. Упродовж листопада білогвардійські війська захопили Жмеринку, Могилів-Подільський, Проскурів, Староконстянтинів. Знекровлені частини армії УНР на початку грудня 1919 р. зосередилися у районі Остропіль — Любар — Миропіль, оточені звідусіль білогвардійськими, більшовицькими та польськими військами (у спогадах учасників тих подій цей регіон отримав назву "трикутника смерті").

Армія УНР вже не могла продовжувати війну регулярним фронтом. 4 грудня 1919 р. на державній нараді УНР було прийнято рішення про перехід до партизанських форм боротьби. Командувачем армії було призначено генерала М. Омеляновича-Павленка. Голова Директорії й Головний отаман військ УНР С. Петлюра виїхав до Варшави. 6 грудня 1919 р. армія УНР (до 10 тис. старшин і вояків), залишивши частину хворих старшин і вояків у "трикутнику смерті", вирушила у партизанський похід на захоплені білими й червоними українські землі.

"В будуванню Самостійної Української Народної Республіки в сей момент кінчається один період, — період нечуваної героїчної боротьби і великих страждань українського народу, — йшлося у відозві Директорії й уряду УНР до українського народу. — Доля судила, що український народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається як приватна здобич для. кожного, хто може свої бажання піддержати озброєною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних рівноправних меншостей цієї країни". Але, попри військово-політичну катастрофу, уряд і армія УНР продовжували боротьбу за незалежність України.

Водночас під ударами більшовицьких військ білогвардійці розпочали загальний відступ в Росії та Україні. Важливу роль у тому, що денікінський "похід на Москву" зазнав краху, відіграли й селянські повстання проти білогвардійців в Україні, іцо серйозно дезорганізували тил Денікіна. На початку 1920 р. білі армії поступово відкочувалися на південь Росії й до Криму. Радянські війська почали опановувати залишені білогвардійцями українські землі.

(обратно)

Перший Зимовий похід армії УНР

У грудні 1919 р. більшовицькі армії Росії вже втретє вступали в Україну. Навчені досвідом попередніх років, червоні цього разу стверджували, що лише сам український народ повинен визначати своє майбутнє. Ленін наприкінці грудня 1919 р. звернувся до "робітників і селян України" з листом, у якому запевнив, що Радянська Росія не має наміру зазіхати на державну незалежність "Радянської України". Подібні заяви робилися у цей час й іншими більшовицькими керівниками. "Коли денікінські банди будуть розбиті остаточно, тоді трудове населення звільненої України саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією. Ми всі віримо і знаємо, що трудовий український народ висловиться за найтісніший братський союз з нами", — йшлося у наказі голови Реввійськради Радянської Росії Л. Троцького.

Що означали подібні заяви? Ілюстрацією справжніх цілей більшовиків в Україні та методів їх досягнення може слугувати таємна інструкція Л. Троцького радянським агітаторам, що відправлялися до України: "Памятайте... що такчи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хлібу, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами... Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути нашою, і нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинутий з памяті народу назавжди".

"Радянизацію" України мали забезпечити насамперед введені до країни зєднання Червоної армії — їхня чисельність сягала 70 тис. багнетів і шабель. Цього разу регулярна армія УНР не могла зупинити просування більшовицьких військ вглиб України. Щоправда, червоні наштовхнулися на численні повстансько-партизанські загони, які діяли в країні ще з 1919 р. "Армії Півдфронту все більше входять в область українського партизанства, — констатував Л. Троцький в одному з наказів Реввійськради. — Практична політика у відношенні до партизанства і добровільництва набуває величезного значення: від неї залежить не лише наша перемога над Денікіним, але і вся подальша доля радянського режиму на Україні". У більшовицьких частинах було спеціально запроваджено посаду начальників тилу, в обов’язки яких входило "роззброєння і знищення всіх банд і партизанських загонів, як і окремих осіб, що діють в запіллі наших армій і дивізій". Діючи відповідно до подібних приписів, більшовицькі війська з самого початку свого просування в Україну почали роззброювати та знищувати повстансько-партизанські загони. У зайнятих частинами Червоної армії містах влада переходила до рук революційних комітетів, створених переважно з надісланих з Росії членів більшовицької партії. Така "кадрова політика", до речі, часто викликала нарікання навіть з боку місцевих більшовиків.

Поки червоні вже втретє намагалися утвердити своє панування в Україні, армія УНР вирушила з "трикутника смерті" в похід, який згодом одержав назву Першого Зимового. Армія тоді складалася з Запорізької, Волинської, Київської та Залізної дивізій. Командувачем був генерал М. Омелянович-Павленко, а його заступником — отаман Ю. Тютюнник. Деякий час разом з військом перебував і прем’єр-міністр УНР Ісак Мазепа.

Перейшовши залізницю Козятин — Жмеринка, армія УНР в середині грудня 1919 р. вийшла у район Липовця. Тут їй довелося зіштовхнутися з білогвардійськими військами, які відступали на південь. Бої з білими були не завжди успішними для українських частин. Так, 25 грудня 1919 р. під Животовим білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР.

Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском радянських армій, білогвардійці відступили з Правобережної України до лінії Крим — Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР.

Прагнучи відірватися від денікінців, армія УНР у січні 1920 р. вийшла на Уманщину й Черкащину, де до неї приєдналися місцеві повстансько-партизанські загони отамана А. Гулого-Гуленка. Зустріч з повстанцями неабияк піднесла бойовий дух українських частин. Командування армії УНР покладало значні надії на повстансько-партизанський рух проти більшовиків. І справді, багатотисячні повстанські загони після вигнання з країни денікінців повернули зброю проти червоних. Та, як і раніше, повстансько-партизанський рух не мав єдиного керівництва. Саме тому українське командування намагалося скоординувати бойову діяльність повстанських загонів у Центральній Україні. І хоча цієї мети досягнути не вдалося, проте армія УНР під час Першого Зимового походу підтрмувала контакти з багатьма повстанськими загонами і з’єднаннями.

На південній Київщині відбулися перші серйозні бої армії УНР з більшовицькими частинами, під час яких українськими військами на деякий час було визволено Канів і Черкаси. У середині лютого 1920 р. армія форсувала Дніпро й переправилася на Полтавщину. Тут частини отримали можливість деякий час відпочити, а також проводити агітаційну роботу серед місцевого населення. "Опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала, — згадував командувач армії УНР генерал М. Омелянович-Павленко. Також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу — крім назви "петлюрівці" часто-густо можна було вже чути ще назви "українці", "наше військо", бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував як інвалід вдома, немало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома і т. п."

На Лівобережжі армія УНР здобула Золотоношу. Проте за наказом командування війська невдовзі повернулися на правий берег Дніпра. Звідси армія УНР вирушила на Херсонщину, де перебувала Українська Галицька армія.

М. Омелянович-Павленко та його штаб сподівалися, що галицькі війська перейдуть на бік армії УНР. Проте реалізувати цей план не судилося.

Після відступу білогвардійців до Криму Галицька армія залишилася на Херсонщині й Поділлі. Коли ж на початку 1920 р. сюди наспіли червоні війська, в армії вже діяло кілька революційних комітетів, які намагалися досягти порозуміння з більшовиками. У лютому 1920 р. УГА перейшла на бік радянської влади, що стало тяжким ударом по українській справі. УГА стала називатися "Червоною Українською Галицькою армією" (ЧУГА). При цьому УГА було реорганізовано, її з’єднання більшовики розкидали по різних дивізіях Червоної армії. Водночас червоні не побоялися піти на репресії проти галицьких старшин, запроваджували виборність командирів, забороняли ужиток національної символіки. Всі ці заходи дуже швидко викликали невдоволення серед галицького вояцтва.

Окремі старшини та вояки УГА все-таки приєднувалися до армії УНР, коли частини останньої з’явилися на Херсонщині. Так, на початку квітня 1920 р. на бік армії УНР перейшла ціла кінна бригада отамана Е. Шепаровича. Проте до відкритого повстання проти більшовиків УГА виявилася неготовою. Її бійці були виснажені після зимової епідемії тифу, деморалізовані останніми подіями й пригнічені звістками про те, що уряд УНР визнав польську окупацію Галичини. Все це змусило командування армії УНР відмовитися від намірів спровокувати в УГА антибільшовицьке повстання.

У квітні 1920 р. катастрофічна нестача зброї й цілковите вичерпання боєприпасів примусили армію УНР вирушити на Вознесенськ, де знаходилися значні військові запаси. 16 квітня українські частини у важкому нерівному бою здобули місто. Після цієї успішної операції армія вирушила на Поділля, на з’єднання з польським фронтом.

(обратно)

Українсько-польський союз 1920 р.: за нашу і вашу свободу

Наприкінці квітня 1920 р. делегація уряду УНР підписала у Варшаві угоду, згідно з якою Україна визнавала польську анексію Галичини й Західної Волині, а Польща, натомість, офіційно визнала незалежність УНР і зобов’язалась надати їй військову допомогу і проти більшовиків.

До такого кроку Польщу підштовхнуло наростання військової загрози з боку Радянської Росії. Власне, бойові дії проти більшовиків поляки вели ще у 1919 р. На початку 1920 р. на польсько-більшовицькому фронті, який проходив теренами Західної Білорусі й України, панувало певне затишшя. Проте насправді у цей час більшовики готувалися до наступу. На початку березня 1920 р. розпочалося перекидання військ в Україну й Білорусь. До 5 травня підготовку операції планувалося завершити, а вже наприкінці квітня радянські часописи виходили під заголовками "На польський фронт!".

Польське державне та військове керівництво було поінформоване про плани більшовиків щодо нападу на Польщу. Начальник Польської держави Й. Пілсудський не був схильний недооцінювати російську загрозу й особисто посприяв укладенню польсько-українського союзу. На його думку, Польща могла існувати в цілковитій безпеці лише тоді, коли від Росії її відділяла б незалежна Українська держава.

"За пашу і вашу свободу!" — під таким гаслом 25 квітня 1920 р. рушили на фронт польські війська. Основний наступ вони повели на теренах Правобережної України, зайнятої більшовицькою армією. У складі польських військ наступали й українські 3-тя Залізна та 6-та Стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР.

На початку наступальної операції польські війська завдали червоним низку важких поразок. Полякам вдалося прорвати фронт 12-ї більшовицької армії і вже 26 квітня заволодіти Житомиром, Коростенем, Радомишлем. Більшовицькі частини хаотично відступали. Вночі 23 квітня 1920 р. 2-га та 3-тя бригади ЧУГА підняли повстання проти більшовиків, фактично відкривши фронт полякам. Галичани спробували пробитися на з’єднання з армією УНР, яка саме прибула на Поділля з Херсонщини. Проте більшовицькі війська відтіснили частини УГА до польського фронту. 27 квітня галицькі бригади було оточено й роззброєно польськими частинами. У боях з поляками під Козятином було розбито також 1-шу бригаду ЧУГА, яка увесь цей час залишалася у складі більшовицьких військ. Полонених галицьких старшин і вояків поляки відправили до спеціальних таборів. Частина колишніх бійців УГА виявила бажання продовжувати збройну боротьбу проти більшовиків. З них у складі армії УНР було сформовано 5-ту Херсонську дивізію.

Одночасно на Поділлі назустріч польським військам проривалася армія УНР. Під Ананьєвим, Балтою, Вапняркою, Тульчином їй довелося витримати жорстокі бої з червоними, які мали відчутну первагу. 6 травня 1920 р. у районі Ямполя армія М. Омеляновича-Павленка з’єдналася з українською дивізією полковника О. Удовиченка, яка перебувала на польському фронті. Цього дня армія УНР й закінчила свій Перший Зимовий похід. Упродовж п’яти місяців вона з боями подолала близько 2,5 тис. кілометрів, знищуючи ворожу адміністрацію на українських землях. За успішне керівництво армією під час Першого Зимового походу М. Омелянович-Павленко був підвищений до звання генерал-поручника. Армія УНР відразу ж зайняла відтинок Ямпіль — М’ясківка на правому крилі польсько-радянського фронту.

7 травня 1920 р. польські війська та 6-та Стрілецька дивізія армії УНР полковника М. Безручка визволили від Червоної армії Київ. Здавалося, цього разу більшовики зазнали поразки. Вже у травні-червні 1920 р. штаб армії УНР виробив мобілізаційний план, проведення якого мало дати Україні 200-тисячну армію. Командування активно займалося формуванням нових армійських з’єднань, реорганізацією запасних частин та тилових структур, боротьбою з проявами у лавах війська деморалізації, налагодженням культурно-просвітницької роботи серед вояцтва.

Проте польське військове командування не подбало про закріплення досягнутих успіхів. Це дало змогу більшовикам перекинути сюди значні підкріплення. У червні 1920 р. 1-ша Кінна радянська армія прорвала фронт, і польсько-українські частини були змушені залишити Київ. 12 червня розпочала відступ й армія УНР. Її відхід супроводжувався жорстокими боями з противником на лінії річок Русава, Мурафа, Лозова. У середині липня 1920 р. армія УНР зайняла лінію оборони по р. Збруч від Гусятина до Дністра. Проте вже наприкінці липня українські війська, з огляду на загальний відступ польської армії, були змушені відступити до річки Серет, а згодом — до річки Стрипи. Під час відступу армія УНР стійко утримувала свої позиції — лише відступ польських військ кожного разу примушував її відходити на нові рубежі. Високу боєздатність української армії засвідчили бої на річці Збруч, а також операції на річці Стрипа. Знесилена важкими боями, армія УНР відступила 18 серпня за лінію Дністра. Тут, у Галичині, українські частини отримали можливість реорганізуватися. На цей момент українська армія налічувала близько 25 тис. старшин і вояків.

Окремою героїчною сторінкою в історії українсько-польської кампанії 1920 р. були операції 6-ї Стрілецької дивізії армії УНР, яка діяла окремо від основних сил української армії, перебуваючи у складі польських військ. Наприкінці серпня 1920 р. цій дивізії разом з польськими відділами вдалося оборонити від радянської 1-ї Кінної армії містечко Замостя й завадити просуванню більшовицької кінноти на Варшаву. "Отже, коли червоні вже бачили двірець Львова, українська армія в районі Підгайці — Монастириська, а 6-та дивізія з відділом поляків під кермою полк. Безручка у Замостя нанесли червоним важливі удари..." — згадував командарм М. Омелянович-Павленко.

Невдовзі після цього дивізія приєдналася до армії УНР.

Поки під Варшавою відбувалися вирішальні бої, у Центральній Україні з новою силою спалахнув повстансько-партизанський рух проти більшовиків. Спроби більшовиків роззброїти українське селянство принесли лише часткові результати. Фактично влада більшовицької адміністрації все ще не поширювалася далі повітових містечок. Упродовж літа 1920 р. лише на Київщині вибухнуло 168 антибільшовицьких повстань та збройних виступів, а на Полтавщині — 273. На південній Київщині існувала ціла "Холодноярська повстанська республіка", військові загони якої діяли під прапором УНР. Значну активність виявляли також повстанці Херсонщини та Поділля. Так, одним з найбільших селянських виступів в Україні у 1920 р. стало Олександрійське повстання, у якому взяли участь близько 10 тис. селян. Воно спалахнуло поблизу Кривого Рогу на Херсонщині, швидко поширившись на сусідні повіти. Повстанські загони краю об’єдналися у "Степову дивізію", в якій існувала чітка організаційна структура. Під гаслами відновлення влади УНР повстанці фактично знищили із регіоні радянську адміністрацію. Лише восени 1920 р. завдяки регулярній кінноті більшовикам вдалося придушити повстання.

Звістки про поширення повстанського руху проти більшовицької влади спонукали командування армії УНР готуватися до наступу. Вже в середині вересня 1920 р. польсько-українські війська розпочали загальний наступ проти більшовиків. 19 вересня було звільнено Тернопіль, 21 вересня — Кам’янець-Подільський, 27 вересня — Проскурів. Більшовицькі частини поспіхом відступали. Вже в середині жовтня армія УНР вийшла на лінію Літин — Бар — Шаргород — Могилів-Подільський. Успішний наступ було припинено лише тоді, коли польське командування уклало з більшовиками перемир’я, яке вступило в силу 18 жовтня 1920 р. Армія УНР була змушена припинити бойові дії.

Попри досягнуті військові успіхи й здобуті терени, становище армії УНР було важким. Перебуваючи на клаптику подільської землі, війська не могли забезпечити себе усіма необхідними матеріальними й людськими ресурсами. На цей час армія УНР налічувала понад 40 тис. старшин і вояків, маючи в бойовому відношенні лише 10 тис. багнетів і 3,5 тис. шабель.

Наближалася розв’язка. Червоні зосередили проти армії УНР свою 14-ту армію, значно підсиливши її за рахунок резервів. Чисельність більшовицьких військ сягала не менш як 25 тис. багнетів і шабель. Командування української армії на чолі з М. Омеляновичем-Павленком планувало атакувати противника 11 листопада, наступного дня після закінчення терміну дії перемир’я. Проте більшовики випередили українські частини. Вночі 10 листопада червона кіннота несподіваним ударом здійснила прорив на фронті групи генерала О. Удовиченка. Наступного дня українське командування спробувало ліквідувати прорив, але успіху ці спроби не мали. Водночас більшовицькі частини атакували українські позиції на всьому фронту. Найсильнішу групу О. Удовиченка було майже цілковито знищено. 15 листопада командування армії УНР прийняло рішення про відступ військ на територію зайнятої поляками Галичини. Подальші бойові дії були спрямовані вже на те, щоб затримати ворога й дати можливість усім державним установам та військовим підрозділам організовано евакуюватись. 21 листопада 1920 р., під обстрілом противника, останні українські частини перейшли через Збруч, а потім були переведені вглиб Польської держави.

(обратно)

Трагедія Другого Зимового походу

Війна скінчилася поразкою УНР. На території Польщі українські війська було роззброєно та інтерновано у спеціальних таборах. "Я перепрошую, панове, я дуже перепрошую, все це мало бути інакше", — сказав у травні 1921 р. начальник Польської держави Й. Пілсудський українським воякам під час візиту до одного з таких таборів. Та, перебуваючи в Польщі, уряд і армія УНР не полишали надій на продовження боротьби за свободу Батьківщини. Військові заняття у частинах продовжувалися навіть на інтернуванні — старшини й вояки були переконані, що невдовзі зі зброєю в руках вони повернуться до України. Сподівалися на зміну міжнародної ситуації, відновлення польсько-радянської війни, загальне повстання в Україні проти більшовиків...

Справді, звістки, що долинали до інтернованого у польських таборах українського вояцтва з України, свідчили, що боротьба там все ще триває. Повстансько-партизанський рух проти радянської влади не припинявся і після ліквідації більшовиками регулярних фронтів. Наприкінці 1920 р., за радянськими відомостями, у повстанських загонах в Україні налічувалося до 50 тис. чоловік. Найвідомішими на цей час повстанськими ватажками були Заболотний, А. Гулий-Гуленко, Ю. Мордалевич, І. Струк, Цвітковський та ін. Повстанці знищували радянську адміністрацію, руйнували комунікації більшовицьких військ. Сучасники відзначали й поширення у 1921 р. серед українського повстанства "петлюрівських" гасел.

Державне та військове керівництво УНР уважно стежило за розвитком подій в Україні. Головний отаман С. Петлюра надавав великого значення розгортанню в Україні антибільшовицького повстанського руху. При головнокомандуванні УНР було створено спеціальний Повстансько-Партизанський штаб на чолі з генералом Ю. Тютюнником. Штаб підтримував зв’язки з повстанськими загонами в Україні, передавав їм зброю, кошти, пересилав агітаційно-пропагандистську літературу, а також споряджав до повстанських загонів старшин та вояків армії УНР.

До серпня 1921 р. до повстанських загонів було скеровано близько 500 старшин і вояків армії УНР. Було розроблено докладну план-схему загального повстання в Україні, яке мало бути підтримане виступом з Польщі армії УНР. З цією метою з інтернованих у польських таборах українських частин мала бути сформована Українська Повстанська армія. Вже на початку вересня 1921 р. штаб Ю. Тютюнника фактично завершив підготовчу роботу. Проте остаточна дата загального повстання в Україні постійно відкладалася на вимогу польського військового командування, яке не було зацікавлене у провокуванні нової війни з Радянською Росією.

Та поки за кордоном вичікували слушного часу, повстансько-партизанський рух почав згасати під ударами більшовицького карального апарату. Навесні — влітку 1921 р. більшовики кинули на придушення українського повстанства регулярні частини Червоної армії. Надзвичайно активно діяли й більшовицькі каральні органи. Чекістам вдалося розкрити значну кількість таємних повстанських комітетів і організацій. Влітку 1921 р. у Києві було викрито й ліквідовано Центральний Український Повстанський комітет, який діяв у контакті зі структурами Ю. Тютюнника. З тактичних мотивів більшовики вдавалися й до оголошення повстанцям амністії. Упродовж 1921 р. радянською владою було амністовано близько 10 тис. повстанців. Вже восени 1921 р. в повстансько-партизанських загонах в Україні залишилося лише 3 тис. бійців.

У середині жовтня 1921 р. керівництво УНР нарешті прийняло рішення розпочати похід в Україну. Командувачем Української Повстанської армії було призначено генерала Ю. Тютюнника. Начальником штабу став полковник Ю. Отмарштайн. Першою 25 жовтня 1921 р. перейшла польсько-радянський кордон Подільська група УПА на чолі з полковником М. Палієм-Сидорянським (до 400 бійців). Розбивши низку більшовицьких підрозділів, група успішно пройшла Поділлям. У той же час Бессарабську групу УПА під командою генерала А. Гулого-Гуленка (300 бійців) спіткала невдача: відразу ж після переходу кордону загін наштовхнувся на більші сили противника і був змушений ні з чим повернутися назад. 4 листопада 1921 р. кордон перейшла головна, Волинська група на чолі з генералом Ю. Тютюнником (близько 800 бійців). 7 листопада її підрозділи з боєм визволили від більшовиків Коростень, проте під натиском свіжих сил ворога були змушені відступити.

Катастрофічні наслідки для подальшого перебігу походу мав той факт, що Волинська і Подільська групи УПА не змогли з’єднатися, адже поодинці вони не становили значної сили. Коли безнадійність ситуації стала зрозумілою, обидві групи розпочали рух у бік польського кордону. Та 17 листопада 1921 р. в бою під с. Малі Миньки поблизу Коростеня основні сили Волинської групи були розбиті ворожою кіннотою. Загін вцілілих старшин та вояків на чолі з Ю. Тютюнником все ж таки дістався польсько-радянського кордону. 21 листопада 1921 р. під с. Базар більшовики розстріляли 360 полонених українських вояків та старшин. Під спів національного гімну "Ще не вмерла Україна" всі вони загинули, відхиливши пропозицію перейти до лав Червоної армії.

Ці трагічні події отримали назву Другого Зимового походу армії УНР. Фактично саме вони й ознаменували завершення українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. На початку 1920-х рр. в Україні ще існували окремі осередки повстансько-партизанського руху, проте на ситуацію в країні це вже суттєво не впливало. Еміграційний уряд тривалий час не полишав надій підняти загальне повстання, але далі сподівань справа вже не йшла. Україна була цілковито знесилена війною й далі опиратися більшовицькій владі вже не могла. До того ж, тимчасове запровадження більшовиками "нової економічної політики" та "українізація" створювали видимість відходу режиму від політики репресій та крайнощів "військового комунізму". Вибору не залишалось — і населення країни поступово було змушене змиритися з більшовицьким владарюванням. Радянська окупація, здійснена під маркою так званої "Української Соціалістичної Радянської Республіки", стала дійсністю.

(обратно)

Післямова

Національно-визвольні змагання 1917-1921 рр. увійшли до історії України як одна з найгероїчніших її сторінок. Та водночас це ще й трагічний період нашої історії — адже у той час, коли на уламках Австро-Угорської і Російської імперій з’явилися нові національні держави, український народ не зміг відстояти свою самостійність.

У війні за державність з боку старшин і вояків української армії, учасників повстанського руху не бракувало героїзму й самопосвяти. Однак охоплена внутрішніми суперечностями молода Українська держава виявилася не в змозі протистояти потужній зовнішній агресії.

Поразка УНР мала трагічні наслідки для українського народу, який вже невдовзі отримав можливість відчути на собі всі принади комуністичного режиму. Політика більшовиків "залізом і кров’ю" приборкувати непокірних принесла свої результати. Українська армія була змушена відступити за межі рідної землі, повстансько-партизанський рух поступово було придушено. Після 1921 р. протистояти комуністичному режимові в країні стало неможливим. Україну було впокорено. Як виявилося, на довгих сімдесят років...

(обратно)

Оглавление

Переднє слово

Національне самовизначення по-ленінському

Перша війна

Брестський мир і вигнання з України російських більшовицьких військ

Друга війна

У кільці фронтів

Бої на Поділлі, наступ на Київ і катастрофа українського фронту

Перший Зимовий похід армії УНР

Українсько-польський союз 1920 р.: за нашу і вашу свободу

Трагедія Другого Зимового походу

Післямова