Людина без властивостей [Роберт Музіль] (fb2) читать онлайн

Роберт Музіль ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ

Роберт Музіль. Життя і творчість 

1942 року за труною Роберта Музіля йшло дев’ять осіб, включно з удовою і протестантським пастором (він же один із друзів небіжчика). Сьогодні книжки письменника – важкі для читання, далеко не «бестселери» – перекладено понад тридцятьма мовами; існує Міжнародне товариство Музіля з президентом, членами, штатом працівників; в Австрії спеціальна робоча група вивчає його багатосторінкову рукописну спадщину; при університетах Англії та Франції створено дослідницькі центри, які займаються його творчістю; про нього вже написано сотні книжок, дисертацій, статей… Музіль помер у розпал війни, в швейцарській еміґрації. Спливаючій кров’ю Європі, звісно, було не до майбутньої знаменитости… У Відні чи Берліні, та ще у сприятливіший час, біля могили автора роману «Людина без властивостей» зібралось би більше людей. Але не набагато: коли зоря посмертної музілівської слави тільки сходила, «Літературний додаток до «Таймс» назвав його «найменш відомим з великих письменників нашої доби». З іншими подібне теж траплялося. Але для австрійців, які творили в минулому столітті й у першій половині століття нашого, – це доля. І причиною того, як уже знаємо, була не лише байдужість, духовна інертність батьківщини, а й поведінка самих австрійських письменників. Аж ніяк не позбавлений славолюбности, зовсім не байдужий до успіху, Музіль, начеб на зло іншим і собі, все чинив так, аби популярність його оминала.

* * *

Він народився 6 листопада 1880 року в Клаґенфурті. Про своїх предків говорив так: «Староавстрійська родина, яка давала чиновників, учених, інженерів та офіцерів». Типово австрійським у цій родині було навіть те, що походила вона з Моравії і в жилах музілівських предків плинула чеська кров. Дід – військовий лікар, після виходу у відставку придбав маєток і зайнявся сільським господарством; батько – інженер-машинобудівник, професор вищої технічної школи, на схилі віку вписаний до дворянства, одержав чин гофрата. Та цікаво: Музіль вважав, що поталанило не батькові, а діду: «Мій дід був людиною, яка вирвалась зі свого кола й здобула в цьому успіх. Мій батько робив кар’єру всередині означених йому меж, цілком пристосовуючись до можливостей… Я – як і мій дід (і тому батькові цілковито не зрозумілий), але без успіху». В цьому пізньому щоденниковому запису (його зроблено між 1937 і 1941 рр.) весь Музіль; здобути успіх у житті, в його розумінні, не означає кимось стати, щось придбати, а, подолавши обставини, себе реалізувати, над самим собою піднестися.

А втім, спочатку, ще хлопчиком, він не виходив з батьківської волі. Вступив до кадетського корпусу, потім до військово-інженерної академії. Та 1897 року покинув її й продовжував навчання в тій самій вищій технічній школі в Брюні (тепер Брно), де викладав батько. По закінченні працював у вищій технічній школі в Штутгарті асистентом. Тут 1902-1903 рр. почав писати роман «Сум’яття вихованця Тьорлеаса». Проте рішення стати вільним художником прийшло до Музіля згодом; спочатку ще була спроба зробити академічну кар’єру. В 1903-1908 рр. Музіль слухав курс філософії (в основному, логіки) та психології в Берлінському університеті, там же захистив дисертацію «До оцінки вчення Маха», але залишитися при університеті для підготовки до професорського звання відмовився, посварившись зі своїми викладачами. «Тьорлес», виданий два роки тому, привернув до себе певну увагу (до того ж і поза німецькомовним світом), і Музіль забажав цілком присвятити себе літературі. Він лишився в Берліні, працював над оповіданнями та п’єсою і потроху співпрацював у пресі. Але успіх «Тьорлеса» не приніс грошей, і майже тридцятирічний Музіль, усе ще шукаючи себе, практично жив за батьківській кошт. Згодом, в образі героя роману «Людина без властивостей» Ульріха він спробує в цьому розумінні виправдати себе. Ульріх – теж шукач, міняє професії й також живе на гроші батька. Він виправданий так: світ посувався в безодню, й неможливо було жити інакше, – осягнути його вдалось би тільки, не маючи з ним нічого спільного.

У 1911 р. Музіль одружився, і батько – не так зі скупости, як із міркувань виховних, – вирішив, що синові слід подбати про якийсь постійний заробіток. Він навіть знайшов йому місце – посаду бібліотекаря у Віденській вищій технічній школі. Робота не була обтяжливою, залишала час для творчости, і, співпрацюючи в ряді літературних журналів («Акціон», «Вайсе блетер» та ін.), навіть редагуючи один з них («Ноє рундшау»), Музіль протримався на ній до початку війни.

На фронті він дослужився до капітана й начальника штабу батальйону, а під кінець редагував солдатську газету. Музіль ніколи не був ура-патріотом. Роки, проведені на фронті, він згодом визначить як «п’ятирічне рабство війни», а з її натури ним були зроблені замальовки, котрі засвідчують: і як людина, і як художник він розумів її безглуздя. Ось, наприклад, одна з них: «Далека дуель важкої артилерії. З інтервалами в 20, 30 секунд і більше. Ніби хлопчиська з великої відстані шпурляють одне в одного камінням. Не сподіваючись на успіх, вони спокушаються можливістю ще й ще одного кидка». А в 20-х роках, підбиваючи певний загальний баланс, Музіль занотував: «Війна як криза цієї цивілізації». Але в ті ж часи зроблено й такий запис: «Не слід випускати з уваги й другий бік події. Там були жертовність, мужність перед лицем смерти, велич». Проте небезпеки націоналізму він уникнув.

Свій погляд на це Музіль – з усією властивою йому повнотою й виразністю – виклав в есе «Нація як ідеал і як дійсність» (1921). Тут найцікавіше не те, що він стверджує, а що заперечує. Це насамперед тлумачення нації як містичного, позасоціального, нерухомого, «ґрунтового» ідеалу. Звідси – спроба втілення її ідеї в ідеї раси чи ідеї держави. Якщо нація не тотожна расі й не тотожна державі, то лишається, говорить Музіль, тільки ніби одне: аналогія з civitas dei. Інакше кажучи, розуміння нації як сукупности духовної. Але кожен національний організм розпадається на капіталістів, пролетарів, інтелектуалів, селян. А «німецький селянин ближчий до селянина французького, ніж до німецького городянина, якщо йдеться про те, що реально тривожить його душу, – додає Музіль.

Кінець кінцем він доходить висновку: «Кажучи прямо, нація – це щось уявне, якщо брати її в аспекті всіх тих визначень, що їй давалися». Тобто він не ставить під сумнів факт її існування, але й не знає підтверджень тому достатньо вагомих. Музіль виходить у своєму есе з умов німецьких, його критика спрямована проти націонал-соціальної ідеї, а власні його уявлення про націю – уявлення консервативно-австрійські. Народи Австро-Угорської імперії, як уже мовилось, у сукупності своїй нації не складали. Національно-визвольні тенденції були там відцентровими, а всі доцентрові сили так чи так пов’язувалися з єдністю держави. Вона не просто (як у інших централізованих імперіях) ототожнювалась з нацією, вона її цілковито заступала. Коли така держава згинула, для тих її колишніх громадян, які не були чехами, або поляками, або угорцями, а були тільки австрійцями, поняття «нація» неминуче мусило одержати присмак чогось ефемерного. Певна річ, на перехідному етапі, коли стара – справді ефемерна – імперська цілісність уже загинула, а нова, національно-австрійська, ще не склалась. Від цієї ефемерности одні австрійці тікали в німецький націоналізм, інші ж робили ставку на інтернаціональне. Музіль належав до останніх. Він завершує своє есе такими словами: «Народ, який першим знайде вихід з глухого кута імперського націоналізму до нового можливого світопорядку й усі дії котрого будуть освітлені цим подихом майбутнього, незабаром стане народом провідним…»

Специфічно музілівське ставлення до війни й повоєнного світу пояснювалось і деякими причинами індивідуального характеру. Музіль не випадково обрав спочатку професію інженера. Він мав саме інженерний розум – гострий, точний, сухуватий, підкреслено раціональний, напрочуд дисциплінований. І в шанцях поводився як інженер: був командиром зібраним, спокійним, ледь відчуженим, але сповненим відповідальности. Він робив свою справу, як роблять її справжні фахівці. Й оскільки виконувалась вона добре, Музіль не міг лишатися до неї цілковито байдужим. То були п’ять років, котрі з його життя ніяк не викинути. На романі «Людина без властивостей» музілівський інженерний розум, «інженерний» підхід до художньої творчости позначився багато в чому інакше. Але тут він виявив себе так. Це одна з численних його суперечностей.

Повоєнна інфляція позбавила Музіля решти грошей, успадкованих після батька, і він уперше змушений був сам утримувати себе й дружину. Служив у міністерстві закордонних справ, потім у військовому відомстві. Там йому запропонували високий оклад і полковницьку посаду з перспективою кар’єри, але він відмовився, не бажаючи нічим серйозно себе зв’язувати, нічим, що могло б завадити його роботі письменника.

Робота ця не переривалася з часу закінчення війни ні на хвилину. Не лише в чиновницькій рутині, а й у діяльності театрального критика, рецензента, журналіста бачив Музіль прикру, ненависну перешкоду. І з 1923 року вже назавжди полишає службу, скорочує до мінімуму побічні літературні заробітки, займаючись своїми п’єсами, оповіданнями й, певна річ, величезним, нескінченним, так ніколи й не завершеним романом. І в міру того, як роман розростався, як ускладнювалась його концепція й деякі її аспекти ставали нерозв’язними, Музіль дедалі рідше й рідше дозволяв собі відволікатися для заробітку на прожиття. А проте він був до певної міри снобом, і костюм од кращого кравця чи обід у дорогому ресторані лишалися чимось для нього само собою зрозумілим…

Тривалий час Музіль дуже бідував, живучи на межі злиднів. У його архіві зберігся сповнений трагізму документ під назвою «Далі я не можу». Зацитуємо його: «Гадаю, мало є людей, що ледь животіють у такій, як я, невлаштованості, коли, звичайно, не брати до уваги самогубців, долі яких мені навряд чи пощастить уникнути». Цей відчайдушний зойк був почутий і постало щось на зразок товариства добровільних жертводавців (одним з ініціаторів був, як зазначалося вище, Томас Манн, організатором – професор Курт Ґлазер, директор Державної бібліотеки мистецтв у Берліні). Матеріальний стан письменника дещо поліпшився, але гордість його була вражена – гордість людини й митця, котрий знав собі ціну.

Музіля, – я вже згадував це, – мучили два взаємовиключні почуття: зневага до слави, визнання, й пекуча заздрість до щасливіших, як йому здавалося, колег – Томаса Манна, Фойхтванґера, Леонгарда Франка, Стефана Цвайґа, Йозефа Рота, найпаче ж – до Франца Верфеля й Антона Вільдганса. Він навіть запевняв, нібито в 1931 році переїхав з Відня до Берліна на знак протесту проти того, що австрійці оголосили покійного Вільдганса «великим поетом»; насправді ж Вільдганс помер лише 1932 року. Він узагалі не був приємною людиною, цей Музіль, – жовчний, хворобливий, змучений, особливо наприкінці життя. Стоїцизм давався йому нелегко, і в стані роздратування він був здатний на щось лихе: скажімо, звинуватити Броха, з яким приятелював, мало не в плагіаті…

А проте секрет письменницького успіху цікавив його і як теоретична проблема; свого часу він мав намір писати на цю тему книжку. Його власна доля могла би слугувати в ній одним із яскравих неґативних прикладів. Уже публікація «Тьорлеса», як знаємо, зробила Музіля відомим. І якщо критика без особливої доброзичливости зустріла новели з книжки «Поєднання» (1911), то гучний, скажімо так, успіх «Трьох жінок» (1924) може розглядатися як певна компенсація. В 1932 році за п’єсу «Мрійники» Музілю було присуджено Кляйстівську премію, в 1924 – Художню премію міста Відня, в 1929-му – премію Герхарта Гауптмана. Після того, як 1929 року вийшов у світ перший том «Людини без властивостей», знавці визнали Музіля тим митцем, котрий зробив для німецької літератури не менше, ніж Пруст для французької; Т.Манн назвав цю книжку «художнім почином, надзвичайне значення якого для розвитку, піднесення, одухотворення німецького роману поза всяким сумнівом»; для Арнольда Цвайґа Музіль є «втілення того кращого, що спроможна дати австрійська література»; Брох сказав, що Музіль належить до «абсолютних епіків світового формату». Отже, він аж ніяк не був обійдений увагою. Але – у вузькому, в найвужчому колі. За життя він так і не став письменником модним, так і не здобув прихильности публіки.

Беззаперечно, книжки Музіля не відзначаються простотою й приступністю. Зокрема – «Людина без властивостей». Втім складність «Зачарованої гори» не завадила її авторові стати письменником широковідомим і високооплачуваним. Але між Маном і Музілем є істотна відмінність: Музіль, як і чимало хто з австрійців, був у певному розумінні літератором «непрофесійним».

Закони моди поширюються й на виробництво культурних цінностей. Письменник за таких умов змушений регулярно (бодай кожні три-чотири роки) «оновлюватися», випускаючи в світ книжку. Не тільки з міркувань фінансових, а й рекламних: щоби про нього не забули. Музіль же публікувався мало, бо писав повільно й важко, а в ході накопичення досвіду й удосконалення майстерности – дедалі повільніше й дедалі важче: зростала його вимогливість до себе й непомірними ставали завдання, які він собі ставив. Зростали й сумніви у правильності обраного шляху.

Услід за першим томом «Людини без властивостей» видавець Ернст Ровольт (з цілком зрозумілих комерційних та й дружніх міркувань) хотів якомога швидше опублікувати другий. Але Музіль ніяк не вкладався в терміни, зумовлені угодою. Ровольт просив, погрожував, зрештою, припиняв авансові виплати, потім, зглянувшись на бідування автора, сам їх поновлював. Нічого не допомагало. Музіль хотів працювати швидше (адже йому конче потрібні були гроші!), намагався підкоритися вимогам ринку – і не зміг. Єдине, чого видавець домігся, так це згоди, мало не силком вирваної, на випуск в 1933 році перших тридцяти восьми розділів другого тому. А коли наступні двадцять розділів не вдалося видати в 1938 році у Відні через «аншлюс», письменник, хоч і позбавлений засобів до існування, зітхнув з полегшенням: він не вважав ці розділи цілком завершеними, та й взагалі, на його думку, роман краще видавати цілком, коли він буде дописаний.

У 1936 році Музіль несподівано одержав пропозицію скласти невелику книжку зі своїх ранніх речей малого жанру – творів, розпорошених по старих журналах, а частково й зовсім не публікованих. Він назвав її «Прижиттєва спадщина». Це був натяк на його становище в літературі, на ставлення до нього преси й публіки – шанобливе й водночас позбавлене живого інтересу. Так зазвичай ставляться до гідних поваги небіжчиків. У короткому передньому слові Музіль писав: «Епоха, яка спородила взуття на замовлення, виконуване з готових деталей, і конфекційний костюм з індивідуальною підгонкою, здається, намірилася створити й поета, складеного з готових зовнішніх і внутрішніх частин. І поет, який створив себе за власною міркою, вже майже повсюдно перебуває в глибокому відриві од життя, і його мистецтво має те спільне з небіжчиком, що вони обидва не потребують ні даху над головою, ні їжі, ані питва. Ось так прижиттєвість сприяє спадщині. Це й справило вплив на назву й виникнення сеї книжчини».

За дивним, хоча й аж ніяк не містичним, збігом обставин «Прижиттєва спадщина» – остання книжка, яку готував до друку сам Музіль. Потім настала шістнадцятирічна пауза, під час якої письменник якось непомітно відійшов у кращий світ: у «Франкфуртер цайтунґ» некролог складався з двадцяти одного слова, швейцарські газети були трохи щедрішими. А проте, ще в 1940 році, Музіль, коли жодна газета не відгукнулася на його шістдесятиріччя, сказав: «Усе виглядає так, ніби мене вже нема…»

Німецький літературознавець Г.Арнтцен у статті «Роберт Музіль і паралельні акції» назвав ще одну – цього разу ідеологічну – причину того прижиттєвого забуття, яке огортало письменника. Кажуть, така доля кожного письменника, який випередив свій час; Арнтцен із цим незгодний: «це не була доля, це були «паралельні акції», так звані обставини. їхньою волею Музіль залишався в тіні. Й такою була їхня воля не тому, що Музіль випередив свій час, а тому, що він ішов за ним слід у слід. За це час його й іґнорував». Адже Музіль, вважає критик, у романі «Людина без властивостей» створив «чи не найзначнішу епічну сатиру в німецькій літературі нашого століття».

Посмертна слава Музіля, здавалось би, суперечить уявленню про нього як про сміливого критика системи, якого бояться й тому замовчують. У 1952 році Адольф Фрізе перевидав повністю «Людину без властивостей», та ще й з усіма чернетками, варіантами, нотатками, в 1955 – опублікував «Щоденники, афоризми, есе й промови», в 1957 – «Прозу, драми, пізні листи». Розпочинається музілівський ренесанс, можливо, не такий бурхливий і хворобливий, як кафкіанський, але все ж досить прикметний. Провадиться робота над рукописними архівами, їх систематизацією, науковим коментуванням, їх випуском у світ (в 1976 р. з’явилися два величезних томи «Щоденників», у 1978 – дев’ятитомне зібрання творів і т.п.). Симптоматичнішою є офіційна рецепція. Музіля підносять над усе. Музілю курять фіміам. Але, за словами вже згаданого Г.Арнтцена, «рідко траплялося, щоб творчість якого-небудь письменника, забутого сучасниками, так швидко огорталась забуттям слави… У письменника Музіля виривали кігті й зуби й видавали його за таку собі милу тваринку, зіткану з містики й іронії, з оксамитними лапками й граціозними рухами». В центрі уваги охоронного літературознавства опинялося те, що так чи так пов’язувало письменника з декадансом або могло бути витлумачене як такий зв’язок. Усе це й стало насправді специфічною формою забуття…

У нотатці «Пам’ятники» (вона ввійшла до есеїстської частини «Прижиттєвої спадщини») є слова: «…Чому пам’ятники споруджують саме великим людям? Це здається особливо вишуканою підступністю. Оскільки в житті їм не можуть більше зашкодити, то їх мовби кидають, з меморіальним каменем на шиї, в море забуття». Це Музіль сказав і про себе, про те, якою бачив посмертну свою долю. Він передбачив її досить точно. Не завдяки «пророчому дару», – просто він не мав ілюзій.

Думається, що Музіль, як і деякі інші австрійці, все ж таки в певному розумінні обігнав свій час. Він творив громіздкий, сказати б, зовсім «не сценічний» роман про габсбурзьку монархію – про ту, якої вже нема, яка сконала й навіть коли існувала, була якимось безглуздим пережитком. Кого тоді, перед розверзлими прірвами, цікавив цей замшілий Франц-Йосиф з усім його обшарпаним театральним реквізитом? Серед потенційних Музілевих читачів 30-х років було мало таких, хто підозрював, і ще менше таких, хто знав, що Австрія – це в чомусь приклад, певна модель їх власного минулого, нинішнього й навіть майбутнього, що недуги, які мордували Дунайську імперію, багато в чому стануть і їхніми недугами, їхніми живими, нерозв’язними проблемами, що її кризи й біди, розвинувшись і поглибившись на дещо іншому історичному ґрунті, заведуть у глухий кут цілі держави. Сьогодні в Європі, в Америці й на землях колишнього Радянського Союзу це бачать усі. І таке бачення – теж одна з причин музілівського ренесансу.

* * *

18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив – хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, – атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина завоювала цілий народ!» або: «Досвід підказує, що з комуністичними інтелектуалами інакше не впоратися, крім як засадити їх під замок». Юридично він іноземець, особисто йому ніщо не загрожує (фашистський Калібан не пізнав себе в дзеркалі, підставленому «Тьорлесом»), і він спостерігає, дещо відсторонено, але не без напруження. Гітлер та його поплічники йому нецікаві. Він спостерігає за деякими людьми свого кола, за їх сумними метаморфозами: «Три дні тому палав рейхстаг. Вчора вийшли надзвичайні закони проти КПН і СДПН. Нові люди діють грубо. В колах, з якими я стикуюся, спочатку – загальне інстинктивне почуття обурення цим ляпасом правді, свободі й т.д. Це реакція ліберального виховання, одержаного цими людьми. Вчора, після того, як Герінг виклав по радіо спокійним, приязним, мужнім голосом причини вжитих заходів, фрау Вітте вже помітно вагається. «Якщо правда, що КПН таке готувала, тоді це справді жахливо!» Гіпотетичне в цій фразі перебуває в процесі скорочення. Відчуття, що нововведення не будуть аж такими поганими й загалом настане певне звільнення від того, що підсвідомо пригнічувало, перебуває в процесі зростання. Враження рипучої незгоди справляє лише прислуга, хоча вона й мовчить».

«Блискучий розум» ще два-три дні тому вважав, що слід «надати себе в розпорядження», вбити Г. (Герінґа. – Д.З.), сьогодні йому вже спадає на думку, що співпрацювати з комуністами неможливо… «Блискучий розум» – просто буржуа, якого не обсідають клопоти стосовно власного існування».

Цей щоденниковий запис цікавий в багатьох відношеннях. Причому найменше як свідчення очевидця: Музіль знав і бачив далеко не все; адже були й ті, хто чинив опір, боровся, хто, ненавидячи режим, покидав Німеччину. Запис цікавий як ключ до самого Музіля. Тут він увесь – його погляд на життя, його стиль ставлення до нього. Стиль цей – іронія, що переростає в злу, гостру сатиру. Він притаманний і «Людині без властивостей». І потім, як і в цьому романі, Музіль вивчає не так режим, державу, одне слово, владу в безпосередньому вияві, – як її відбиття в людях: дивіться, як вони змінюються під її тиском, точніше, як влада видобуває з самого дна їхніх душ саме те, що готове до неї пристосуватися, вібрувати з нею в унісон.

Ще у відомому нам есе «Нація як ідеал і як дійсність» Музіль писав: «Я думаю, що пережите 1914 року навчило багатьох, що людина з етичного погляду – це щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Добре й зле коливається в ній, як стрілка найчутливіших ваг. Можна припустити, що в цьому сенсі все ще погіршиться…». Музіля дратували Франк чи Верфель, котрі вигукували: «Людина є добра!», дратували прекраснодушністю, наївністю. Але сам він не був мізантропом.

У 1923 році він працював над есе «Німецька людина як симптом». Полемізуючи тут з модними тоді апокаліптичними пророцтвами (невдовзі перед тим вийшов і набув гучного розголосу «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера), Музіль писав: «Пролилося море нарікань на нашу механістичність, нашу безбожність, схильність до розрахунку… за винятком соціалізму, всі шукають рятунку в реґресі, у втечі від дійсности… Мало хто розуміє, що всі ці явища привнесуть нову проблему, яка ще не має (не здобула!) рішення». Відсутність розуміння цього призводить, за Музілем, до фатального наслідку, а саме: до розриву між гуманізмом і реальністю. Гуманізм мислиться можливим лише в «романтизованій» атмосфері дотехнічної ери: або він, або холодний позитивізм, чужий всякому людському теплу. «Гроші є мірою всіх речей… – пише Музіль, – людський вчинок більше не є мірою». Така система відношень заохочує, плекає і водночас експлуатує егоїзм: «Я дам тобі нажитися, щоб самому нажитися ще більше, або я дам тобі нажитися ще більше, щоб самому бодай що-небудь ухопити, – ці хитрування розважливого паразита – душа найпорядніших ґешефтів…». Водночас Музіль визнавав, що «це найбільш міцна й еластична форма організації з тих, що були створені людьми досі…»; вона по-своєму конгеніальна технічній ері.

Маємо справу з діалектикою, яка вишукує місце капіталізму в ланцюгу історії: «Якщо ти бажаєш бути його супротивником, – говорить Музіль, – то найважливіше це правильно визначити альтернативу йому». Повернення до минулого, ідеалізація патріархального ладу не можуть стати, за Музілем, такою альтернативою. Головна його мета – «створення царства духовности», тобто спочатку нова людина, а через неї вже й новий світ.

Лишався один шлях – утопія. Наприкінці життя він і сам розумів її неясність, проблематичність: «Головна ідея або ілюзія мого життя полягала в тому, що дух має свою власну історію і безперешкодно, крок за кроком підносить до свого рівня все, що відбувається на практиці». Але в 20-і роки він ще жив сподіваннями, може, не менш наївними, ніж ті, що ставив у провину Верфелю. «Чи можуть утопії раптом стати дійсністю? – питав він у щоденнику й відповідав: – Так. Дивись кінець війни. Ледь не з’явився новий світ. Цього не сталося, але не в силу необхідности».

Важко сказати, що він мав на думці. Та це, зрештою, не так і важливо: його утопії лишалися саме утопіями. Але для нього особисто й для його творчости вони були важливі. Бо створювали масштаб, точку відліку для критики й утвердження – гуманістичної критики тієї системи, всередині якої він існував, про яку писав, і гуманістичного утвердження життя.

До Ніцше Музіль наближається з деякими ваганнями. Як і на Томаса Манна, той справляв на Музіля певний вплив. Але останній цінував не так вчення автора «Заратустри», як його нереалізовані (й ужиті в зло) потенції: «Дещо про Ніцше… Мені він уявляється людиною, яка відкрила сотню нових можливостей і жодної не здійснила. Ніцше сам по собі – юнацьке нахабство! – не має вельми великого значення. Але Ніцше й десять старанних робітників духа, котрі зробили би те, що він лише назначив, заклали би проґрес культури на тисячу років наперед».

Суть, проте, не в Ніцше, а в загальному музілівському неприйнятті того, що він іменував «занепадницькою культурою». На зламі століть Музіль поставив собі питання: «Чи мусить мистецтво політично декадентського часу бути декадентським?», і питання це багато в чому визначило його власний етичний та естетичний вибір. Він пішов проти течії, власне кажучи, вже тоді порвав з літературою, – тією, що розділила зі своїм суспільством його історичну долю, його кризи, його недуги.

Розірвавши з «політично декадентським часом», Музіль ніби відцурався політики взагалі. Він виступав на пам’ятному Міжнародному конґресі письменників на захист культури, який відбувся влітку 1935 року в Парижі. І його слово прозвучало там різким дисонансом. За умов наступу світового фашизму письменницький форум загалом підтримував активізацію служіння суспільству. Музіль же твердив, що все життя уникав політики; він відокремлював од неї культуру й погоджувався «служити» лише останній… Та чи було це так насправді?

Утім, в його виступі на паризькому форумі є фраза, що не узгоджується з його ж утопіями: «Маю сумнів у тому, що світ можна поліпшити, впливаючи на дух; моторам подій властива куди грубша природа».

Пояснення ніби лежить на поверхні: Музіль розчарувався, він передбачав, що «все погіршиться», і зсування Європи до нової війни підтвердило передбачення; крім того, це накладалося на безвихідь особистої ситуації… Головне, однак, в іншому. Есе «Німецька людина як симптом», яке писалося в розпалі музілівських надій і утопій, містить таку сентенцію: «Я стверджую, що людожер, який в дитинстві потрапив би до Європи, вірогідно, став би добрим європейцем, а ніжний Райнер-Марія Рільке перетворився би на справжнього людожера, коли б немилосердна до нас доля маленьким дитям закинула його до дикунів південних морів». І, висловивши ще кілька аналогічних гіпотез, Музіль підбиває підсумок: «Це, ясна річ, не слід тлумачити в дусі теорії середовища, яка виключає все інше, але залежність людини від впливів її оточення надзвичайно велика. Особисто я вважаю, що тільки мале число детермінант міститься в ній самій і що сьогодні навряд чи можливо належним чином їх виокремити».

Отже, з одного боку, світ мислимо поліпшити лише через дух, виховуючи в його автономній атмосфері нову людину, а з другого – людина це ніщо, обставини – все. Здавалось би, замкнене коло, зневажання діалектики. Але для Музіля це не зовсім так. В його розумінні ним же декларована залежність індивіда від зовнішніх факторів, не обертається жорсткою, фатальною зумовленістю. Швидше навпаки. Коли людина сама по собі внутрішньо позбавлена «образу», не має «властивостей», а на неї впливає незліченна маса явищ (і притому одночасно, одразу), вона здатна набути будь-якого образу, чинити будь-які дії. Навіть на кожному кроці себе саму спростовувати. Бо вона – не «простий, детермінований продукт схрещення рас чи одиничний випадок епох і культур», а функція безконечних можливостей. Втрата постійної, непорушної, вродженої питомої «сутности» тим більше побуджує особистість запозичати цю «сутність» ззовні. Інакше кажучи, вростати в певну чужу форму, чужу роль, підкорюючись не тільки невідпорним законами історії, а й її необов’язковим, випадковим ситуаціям. «…Кожен крок на цьому шляху, – веде далі Музіль, – відбувається за необхідністю, але порядок руху одиничних необхідностей позбавлений взаємозв’язку». І далі: «Що змінилося і як ознака часу стало набутком свідомости, – говорить він, – так це, очевидно, меншою мірою люди, ніж безособові (або надособові) продукти їхнього соціального співжиття». «Людина без властивостей» тим самим вважається не похідним од умов, не одним із «продуктів» новітнього «соціального співжиття», а данністю першопочатковою. З огляду на це «причинова мета людського розвитку й розвитку життєвих форм відмінні». Вони утворюють ножиці.

Але і в цьому Музіль не вбачає незворотности. Як нинішній безрадісний стан людини, так і нинішній плачевний стан світу можуть бути змінені. Тому що «йдеться не про фазу закономірного процесу й не про долю, а просто про ситуацію. Закони змінити неможливо; ситуації ж у цьому розумінні цілком надаються до змін…». Ясно, що «закон» тут береться в його загальному значенні; «ситуація» ж – не тільки як випадковий, а і як тимчасовий, перебутній прояв цього «закону».

Про те, як же слід змінювати соціальну й людську ситуації, Музіль не говорить. Хіба що таке: «Як особистість, я – революціонер. Інакше й не може бути, бо творча особистість завжди революційна. В політиці ж я – еволюціоніст. Тільки для еволюції треба що-небудь зробити». Але що? Оскільки ні буржуазний, ані соціалістичний шляхи його не задовольняють, лишається та ж утопія…

Саме тому він цікавіший як «творча особистість». Іншими словами, – як письменник, як митець. У своїх новелах, п’єсах і передусім у великому романі Музіль, щоправда, відстоює вже відомі нам ідеї. Онак незрідка по-іншому: наприклад, не декларує, що світ може бути змінений, а малює, зображає його як щось доступне змінам.

У нотатці «Ескіз мистецького пізнання» (1918) Музіль розрізняє дві сфери зовнішнього стосовно «я», що пізнає світ, – «раціоїдну» й «не-раціоїдну». Він складає вибачення читачеві за свої не надто апетитні неологізми, але вони йому потрібні, оскільки «раціоїдне» і раціональне, «нераціоїдне» й ірраціональне – поняття не тотожні. І насамперед тому, що другий їх ряд характеризує спосіб підходу до дійсности, а перший, – так би мовити, – її саму. «Раціоїдна» сфера – пояснює Музіль, – охоплює загалом і в цілому все, що надається до наукової систематизації, зводиться до закону й правила, отже, в першу чергу, фізичну природу…». Інша річ «нераціоїдне»: «Факти в межах цієї сфери не дають себе приручити, закони нагадують решето, події не повторюються, вони необмежено мінливі й індивідуальні. Це сфера реактивности індивіда, спрямована на світ і на інших індивидів, сфера цінностей та оцінок, етичних і естетичних відношень, сфера ідеї… Це і є рідна сфера поета, домен його розуму…».

Останнє – є особливо істотним, бо письменник, за Музілем (якщо він, ясна річ, не декадент), підходить до свого «нераціоїдного» матеріалу з раціональним інструментарієм: іншими словами, аналізує, систематизує його, намагається підвести під певні правила або вивести нові, специфічні, відповідні цьому матеріалові. Адже «нераціоїдне», як уже зазначалося, то аж ніяк не ірраціональне. Воно – лише своєрідна сфера вияву загальних закономірностей, складніша, з численними відхиленнями й опосередкуваннями. Тут рух необхідного не тільки прихований під нагромадженням випадкових «ситуацій», «фактів», що не дають себе приручити; вони самі стають формою цього руху, його єдиними леґітимними носіями.

І до них потрібен особливий підхід. Не той, що вироблений точними науками, чи навіть сучасною Музілю психологією. «Психологія, – говорить він, – належить до раціональної сфери, й розмаїття її фактів аж ніяк не є безконечним… Що непередбачувано багатоманітне, так це душевні мотиви, а з ними психологія не має нічого спільного». Тут Музіль передусім цілить у фройдистський психоаналіз, який зводить багатоманіття «душевних мотивів» до сексуальних інстинктів на зразок «едіпового комплексу» чи до витіснених у підсвідомість етичних катастроф раннього дитинства. Тим-то в Музіля вельми двоїсте ставлення до Фройда, швидше неґативне, ніж позитивне. «Фройд, – читаємо в щоденнику: – Вагомі відкриття переплутані з немислимим, однобічним, просто таки дилетантським». І Музілю ближчий Достоєвський, бо він якщо й не береться розтлумачити всі «душевні мотиви», то, принаймні, готовий брати їх до уваги, рахуватися з ними, коли змальовує людину, яка діє, відчуває, страждає. І тому люди в Достоєвського здатні на вчинки, слова, думки несподівані, непередбачувані й водночас природні, десь у глибинах свідомости зумовлені всім їхнім життям, усіма дивовижними химерними з ним зіткненнями. Однак навіть Достоєвський як дослідник внутрішнього світу людини не здавався йому достатньо «точним».

* * *

Маленький роман «Сум’яття вихованця Тьорлеса» відкриває серію музілівських «душевних пригод», останньою з яких був величезний роман «Людина без властивостей». В цьому плані всі твори Музіля подібні один до одного.

«Тьорлес» починається з опису того, як герой та його однокашник барон Байнеберґ проводжають на станцію батьків першого, що приїхали провідати сина, вихованця закритого, напіввоєнного навчального закладу. Всі пристойні, церемонні, мало не бундючні, всі – від гофрата Тьорлеса до юного Байнеберґа. Вони, здавалося, є породженням, навіть охоронцями раз назавжди встановленого, раціонального, надійного, доцільного життєвого порядку… Повертаючись, Байнеберґ і Тьорлес ідуть лісом, повз корчму, і стають свідками того, як селянин напідпитку – не хоче платити повії й брудно лає її. Це ще не крах порядку, а так – невиразний натяк на його можливість, перша хмаринка на небесах Тьорлесової рівноваги. Зрив спричинює крадіжка, вчинена співучнем Базіні, крадіжка, викрита того ж вечора. Проте й вона – не більше як крихітний тектонічний зсув, але він відтулив прірву. Внаслідок цього герой прилучається до таємного, жорстокого, кривавого й для нього не цілком зрозумілого – до кімнати, обладнаної на горищі Байнеберґом і Райґінґом для фізичного й морального мордування Базіні; цій справі вони там віддаються, ніби якомусь божевільному ритуалові, що підриває всі попередні засади…

Вони виходять зі свого усталеного, звичайного, «денного» образу нащадків благополучних родин, і Тьорлес силкується не тільки їх відчути, а й зрозуміти. Та й Базіні, розтлінного й розтліваючого, і навіть самого себе, нового, який бере участь у сатанинській месі катувань і самокатувань, силкується зрозуміти Тьорлес. Тому що всі вони раптово, несподівано виходять з образу, з ролі. Тьорлес – і співучасник, і свідок. І в цьому своєму останньому амплуа він поводиться як «учений», як «дослідник».

Проте над Тьорлесом стоїть ще автор, оповідач. Оповідач викладає історію Тьорлеса в третій особі, але саме як історію Тьорлеса й нікого іншого. Все він знає тільки про Тьорлеса, а на інших дивиться ніби очима героя. Ті розкривають себе лише в дії та монологах; через це їхні монологи бувають по-традиційному довгі. Зате сьогоднішній Тьорлес відкритий не тільки в теперішнє й минуле, а й в майбутнє. Розповідь ведеться з відстані певного часу, після того, як «душевна пригода»

Тьорлеса давно завершилася, не зламавши його особистости, але полишивши слід, подавши певний незабутній урок. І автор – «учений», «дослідник» ще більшою мірою, ніж його недосвідчений герой. Він спостерігає метаморфози Байнеберґа, Райтінґа, Базіні, Тьорлеса майже так, як Музіль спостерігав фрау Вітте і того, кого називав «Блискучим розумом», у процесі їх поступового примирення з нацизмом. Щоправда, викладаючи результати спостережень, оповідач у «Тьорлесі» ще утримується від іронії, тим більше – від сатири. Його засоби – коли докладний, а коли й стислий, економний опис, холоднуватий, тверезий, часом фактографічний, й аналіз, точніше анатомічний розтин думок, почуттів, станів героя.

Ось один з таких аналізів: «На Тьорлеса ніби найшло якесь божевілля, побуджуючи сприймати речі, події й людей двозначно. Щось силою якихось винахідників прикуте до невинного, пояснювального слова, щось цілковито чуже, ладне в будь-який момент від нього відірватися. Звичайно, все мало просте, природне пояснення, і Тьорлес також його знав, але, на його боязкий подив, воно, здавалося, знімає лише верхню запону, не виставляючи на огляд внутрішнє, – те, що очі Тьорлеса, ставши ніби ненормальними, постійно бачили мерехтливим у якості чогось другого».

Стиль роману, та й взагалі його аж ніяк не фраґментарна й не розірвана форма перебувають у певній опозиції до розчахнутих прірв його змісту. Але це і є манера письменника Музіля, навіть, коли хочете, його мистецька ціль – раціонально відтворити матерії «нераціоїдні».

І потім у цій книжці не все просто. Підспудні глибини змісту іноді передаються й формі, переходять у підтекст. На один такий приклад сам Музіль вказав у щоденнику: «У «Сум’яттях» Тьорлес приязно говорить Базіні: «Ти зараз скажеш, що ти негідник». Багато пізніше Базіні розповідає йому, що Байнеберґ вимагав од нього певних принижень не тоном наказу, а «приязно». В цьому місці виникає думка, що Тьорлес справив вплив на Байнеберґа і це – у зв’язку з існуючими між ними стосунками – дуже дивно. Починаєш відчувати: в проміжках також щось відбувається. Персонажі – це не тільки те, що про них говориться; вони живуть і тоді, коли не з’являються, самостійно…». Другий приклад – це хоча б сцена між повією й п’яним селянином. Начебто вставний епізод. Але він – я вже відзначив це – настроює і Тьорлеса, й читача на сприйняття загрозливої двоїстости буття, зачаєної під спудом анархії, котра переінакшує, викривлює відношення між людьми, між людьми й речами. І ніби в ході самопоглиблення, саморозвитку цього епізода в наступній розмові Байнеберґа й повії вперше згадується ім’я Базіні – одного з багатьох її клієнтів-кадетів. Він, проте, запам’ятався їй своїми дивацтвами. І все виглядає так, ніби маєш справу не з волею автора, який продумано вибудовує оповідання на таких ефектах, а зі знаками й символами іншого, «підспудного» світу, які проступають, подібно до «мене, текел, фарес», на стіні міцної, рівної, цілковито йому підвладної оповіді. До такого роду символів належить і образ чогось паукоподібного, жахливого й водночас гіпнотизуюче-солодкого, – воно огортає, засмоктує душу, кличе її в пітьму недозволеного. То Райтінґ бачиться Тьорлесу «зловісним великим пауком, що чатує на жертву», то «вздовж його спини туди сюди на паучих лапках пробігають дрижаки».

«Речі розпадалися, як німе каміння: весь світ був у розломах, що нагадували стулки розкритої мушлі». «Порожній простір між нею і речами губився й дивовижно напружувався відношеннями. Предмети непорушно громадилися на своїх місцях – стіл і шафа, годинник на стіні, – цілковито сповнені самі собою, від неї відокремлені й так міцно в собі замкнуті, як стиснутий п’ястук». Це з новел «Зачарований дім» (1908) і «Спокуса тихої Вероніки» (1911). Власне, вони є варіантами однієї новели – як і роман «Сум’яття вихованця Тьорлеса», – пройнятої відчуттям перейденої межі колишнього, впорядкованого, традиційного буття: світ розпадається, речі бунтують, ніби в «Нудоті» (1938) Сартра, але задовго до неї. І, як у «Тьорлесі», «Зачарованому домі» й «Спокусі тихої Вероніки», в основу покладено незвичайний, нечуваний випадок, якась відчайдушна одіссея душі, що виявляє водночас і неблагополуччя світу, і непередбачуваність провокованих ним людських метаморфоз.

Творчість Музіля багато що випередила в мистецтві другої половини XX ст.: наприклад, форми критики фашизму (а по суті, й спорідненого з ним більшовизму) як духовного розпаду, як войовничого декадансу. Подібні передбачення є й в Музілевому щоденнику. Письменник розпочав його десь на перетині століть і вів до самої смерти, наполегливо й систематично, хоча й не без деяких перерв, що розтягалися іноді й на роки. Щодо цього він мав свою, ще на початку виниклу теорію: «Щоденники? Знак часу. Так багато публікується щоденників. Вони – найбільш зручна, дисциплінуюча форма… Можливо, в майбутньому писатимуть тільки щоденники, оскільки все інше здаватиметься незносним… Це аналіз як такий – не більше й не менше. Це не мистецтво. І не повинно ним бути».

Отже, «аналіз». Але чого? Не подій особистого життя, не зв’язаних з ним переживань, а передусім думок, ідей. Своїх і чужих. Незрідка трапляються цитати з філософських, соціологічних, природничих творів, які зацікавили Музіля, та їх критичний розбір. Але це – щоденник письменника. І він сповнений літературних фраґментів, начерків майбутніх (або таких, що ніколи не будуть завершені) музілівських творів і роздумів над ними. Іноді в автора виникає відчуття, що він тут є надто абстрактним і нехтує суто житейськими матеріями. І тоді в середині щоденника постають зошити (вони ведуться паралельно з іншими текстами, звичайними для Музіля), які більше нагадують нотатники письменника. Тобто – фіксують вуличні сценки, взагалі все побачене й почуте, гідні, з його погляду, запам’ятовування сюжетні мотиви, ситуації, фрази, слова, навіть сни.

Проте в усій цій підкресленій безликості часом угадується інтерес до себе – ніби до найкраще знаного автором прикладу чогось загально-значимого, типового. «Я, – сказано в щоденнику, – вже не раз намагався описати своє життя; сьогодні, після того, як прочитав другий том автобіографії Горького, я це починаю. Власне кажучи, я мусив би саме після цього відмовитися од такого наміру, бо моє життя, порівняно з цим дивовижним життям, не містить нічогоприкметного. Спонукальна причина – в бажанні виправдати себе й самому собі пояснити: як це зв’язано з Горьким, я не хотів би досліджувати». І Музіль наводить різні уривки зі своєї біографії, здебільшого з часів дитинства, батьківського дому, родини, але перетворюючи її, як він сам казав, на «ідеографію», іншими словами, видобуваючи з неї певну позаіндивідуальну сутність.

Музілівський щоденник, хоча й аж ніяк не призначався для стороннього ока, як бачимо, зовсім не є інтимним; у ньому наявні елементи майбутнього літературного щоденника. В 1975 році швейцарський критик Р. Кізер опублікував книжку під назвою «Макс Фріш. Літературний щоденник». На його думку, цей жанр означує «витвір мистецтва нашої доби». Такий щоденник орієнтований не на автора, а на читача. Він, звичайно, ліричний, суб’єктивний, але майже не містить зізнань, як-то кажуть, сповідальних. Зате немало людських і письменницьких спостережень, художніх задумів, нереалізованих сюжетів. «Перша особа автора такого щоденника, – гадає Кізер, – не означає: я такий, я так живу, а швидше: так я бачу, так відчуваю. «Я» оповідача не відливається в образ, воно – медіум духа, індивідуальність якого проглядає крізь рольову функцію висловлювання». Майстер і типовий представник такого жанру – Макс Фріш, творець «Щоденника 1946 – 1949» і «Щоденника 1966-1971». Але в Кізера є підстави вважати, що починався цей жанр ще в щоденниках Музіля чи Кафки. Тим більше, що, на думку видавця й коментатора музілівських щоденників А. Фрізе, «кожний запис, кожний роздум, кожна примха думки, довірена паперові, непримітно складалися там в «організовану систему». Вона фраґментарна, але й внутрішньо цілісна. І в цьому розумінні аналогічна художній системі чи не найважливішого Музілевого звершення – роману «Людина без властивостей».

* * *

Якби Музіль не написав «Людини без властивостей», а написав «Тьорлеса» й деякі свої новели, він не здобув би місця на літературному Олімпі. Якби Музіль написав тільки «Людину без властивостей», його слава нічого не втратила би (хоча, зрозуміло, без інших першокласних речей ми знали б і розуміли його гірше). В цьому розумінні Музіля можна тлумачити як автора одного твору. В 1905 році (коли ще не був виданий «Тьорлес») в щоденнику з’являється згадка про задум «Людини без властивостей», і його поглибленням, розширенням, реалізацією письменник займався всю решту свого життя.

У написаній від третьої особи автобіографічній нотатці він викладає таке розуміння своєрідности «Людини без властивостей». «У цьому романі Музіль відмовляється від принципу видобувати з ґрунту дійсности на глибині взяті малі проби й описує свій світ в його універсальній широті». Музіль одного разу сказав, що «новели – це симптоматичні вчинки людини», а сучасний роман, в його розумінні, це «суб’єктивна філософська формула життя», яка охоплює і всю людину, й всю складність її стосунків з часом, з історією, і насамперед з державою.

У новелах і в «Тьорлесі» (який в певному роді також є новелою) часто-густо трапляються австрійські реалії, але все це існує буцімто на периферії «душевної пригоди», якщо не в ролі чогось другорядного, то, в усякому разі, само собою зрозумілого. Там, швидше, жив якийсь австрійський дух, та й то у вигляді «проб». У «Людині без властивостей» час і місце визначені з цілковитою точністю. «Австрійський» час й «австрійське» місце: 1913 рік, напередодні вбивства габсбурзького спадкоємця престолу й початку світової війни, і Відень, столиця габсбурзької монархії. Хоча оповідач і попереджає не без іронії, що «назві міста не слід надавати надто великого значення», це вже з іншої гри. Адже Австрія постає в романі не тільки як така – вона водночас і «модель».

Ґротеск, закладений уже в самому об’єкті зображення, спонукав до посилення, загострення романної ситуації, спокушав довести її до певної межі абсурдности. І Музіль вигадав інтриґу, в кривому дзеркалі якої відбилася безнадійна неймовірність соціального й державного устрою Дунайської імперії. Вона одержала назву «паралельної акції».

У близьких до трону колах стає відомо, що германський союзник і суперник розпочав підготовку до святкування в 1918 році тридцятиріччя правління Вільгельма II. Оскільки на цей же рік припадає сімдесятирічний ювілей царювання Франца-Йосифа, в Каканії вирішили не пасти задніх. Ідеї, яка надавала би цьому заходові бодай який-небудь сенс, нема, але керівник усього починання, старезний граф Ляйнсдорф, не бентежиться: в потрібний момент щось та знайдеться; Австрія давно існує без конструктивної мети, і це нікому не заважає.

Марні клопоти, зіткнення корисливих інтересів, наївних сподівань, чиновної рутини, політичної безпорадности, – одне слово, те, що спостерігає головний герой роману Ульріх, будучи секретарем підготовчого комітету, і складає зміст першого тому «Людини без властивостей». Скликаються представницькі засідання, влаштовуються бучні прийоми, обговорюються складні процедурні питання, пожвавлюються націоналісти, пацифісти й вірнопіддані, різного роду винахідники, фанатики, мрійники шлють на адресу організаційного комітету проекти один химерніший за другий. Але і в самого організаційного комітету, і в уряду, і в імперської канцелярії й досі немає прапора, під яким належиться крокувати назустріч ювілею монарха. Проте граф Ляйнсдорф, виявляється, мав рацію: якось само по собі все йде, робота рухається, і це головне. А ідея, можливо, й додасться. В якийсь момент навіть здається, що нею обіцяє стати створення «Супового товариства імени імператора Франца-Йосифа». Що ж, Австрія й не таке вже бачила! Важливою є симуляція діяльности, яка відволікає гарячі голови… Це – підхід суто австрійський, продиктований мудрою дряхлістю і дряхлою мудрістю тутешньої влади.

Потім на горизонті проглядаються й більш урочисті цілі: «австрійський рік», «імператор-миротворець», «всесвітній рік» і т.п. Зрештою, само собою, незалежно від намірів учасників, а часом і всупереч їм, «паралельна акція» стає підготовкою до війни і в цьому одержує оту пошукувану «велику ідею».

Події світової історії обганяли музілівське неквапне, важке, ретельне письменництво. На той час, коли він зважився (та й то, як знаємо, вельми неохоче) оприлюднити перший том «Людини без властивостей», Франц-Йосиф, так і не доживши до ювілею, давно вже упокоївся, його держава розсипалася, як карткова хижка. Але Музіля це не збентежило: «Все, що проявилося у війну й після війни, – записав він у 1920 році в щоденнику, – існувало й до того». Він же не висміював минуле, а досліджував теперішнє й майбутнє того світу, до якого належала стара Австрія, засадничі вади якого вона так наочно репрезентувала, вірогідний кінець якого символізувала своєю загибеллю.

Апофеозом «паралельної акції» повинен стати 1918 рік: тоді виповниться сімдесят років від дня зішестя на престол Франца-Йосифа і тільки тридцять з того часу, як у родичів і суперників посів трон Вільгельм II. Але в 1918 році рухнули обидві імперії; старша взагалі розвалилася вщент, молодша перетворилася на республіку. Персонажі роману цього ще не знають, але читачам уже все відомо. І це кидає на вовтузіння з «паралельною акцією», на пристрасті, що розгулюються навколо неї, відсвіт мало не апокаліптичної іронії. Граф Ляйнсдорф керується принципом «laisser faire», розкішна Діотима (натяк на гельдерлінівську героїню), дружина сановного чиновника з міністерства іноземних справ і душа ляйнсдорфського комітету, красується на званих вечорах, генерал Штум фон Бордвер, відряджений військовим відомством до цієї «акції миру», клопочеться здобуванням користи для свого відомства, німецький промисловець Арнгайм приєднався до «акції», щоб прихопити нафтові родовища Боснії та Галичини; він упадає за Діотімою й проповідує свої погляди; галасливий поет Фойєрмауль (карикатура на Франца Верфеля) силкується спрямувати весь цей рух до річища своєї ідеї – людинолюбства, що є таким же жорстоким, як і людиноненависництво юного пангерманця Ганса Зепа, І все – намарне. Адже добу, за Музілем, здебільшого характеризує фатальний розрив між ідеями й вчинками людей.

Це завважив навіть бадьорий, діяльний, ретельний генерал Штум. На нього (у зв’язку з участю в «паралельній акції») ринуло ціле море ідей. І він вирішує скласти схему їх «дислокації», подібно до того, як генштабіст прокладає на мапі розташування воюючих армій. Результат виявився приголомшливий: «…розглядаючи одну з воюючих між собою груп, помічаєш, що вона поповнюється бійцями й думками не тільки з власних тилів, а й з запасів супротивника; ти бачиш, що вони безупинно, зненацька, без якої б то не було на те причини, відкривають вогонь по своїх; ти бачиш водночас, що ідеї безугаву перебігають туди й сюди, так що їх легко виявити то по один бік фронту, то по другий; одне слово, неможливо ні скласти план бою, ані провести демаркаційну лінію».

Усе це не може не надавати тканині роману певної розірваности. Музіль порівнював «Людину без властивостей» з каркасом ідей, на якому, ніби ґобелени, висять окремі клапті оповіді. Головний серед таких «Гобеленів» – «паралельна акція». Але є й інші: справа патологічного любострасника Моосбруґґера, історія божевільної ніцшеанки

Клариси, дружба Ґерди, дочки єврейського банкіра Фішела, й націоналіста Зепа і т.д. і т.п. Необхідне було щось, здатне все між собою з’єднати. Зв’язкою став Ульріх, головний герой роману. Спочатку роман мусив називатися «Шпигун», тому що один з його героїв Ахіллес усім цікавився, з усіма спілкувався, всюди проникав, – власне, на свій страх і ризик, заради задоволення власної цікавости, «шпигунив» за епохою, за часом, за конаючою державною системою.

Суто композиційно Ульріх – зв’язка на зразок гоголівського Чичикова. Той роз’їжджав округою, скуповував мертві душі в різних поміщиків, відтак допомагав побачити останніх як певне розрізнене ціле, як панораму тодішнього російського, та й взагалі людського буття. Безперечно, Павло Іванович – не тільки елемент архітектоніки; він – тип не меншою мірою, ніж Собакевич, Ноздрьов, Коробочка, тип новий, котрий на Русі щойно народжувався і, з огляду на певну свою «таємничість», міг здаватися безтілеснішим, ніж, скажімо, Манілов. Але він – формально герой головний – для автора і не важливіший, і не значніший за решту героїв, тим більше разом узятих.

Ульріх – інше. Він також – нова людина, але в музілівському розумінні: тобто не по-новому діє, не по-новому пристосовується до обставин і не по-новому помиляється, як Фойєрмауль, Зепп чи містик, ворог інтелекту, друг віри та інтуїції Майнгаст (його прообраз – філософ Людвіґ Клаґес), Ульріх по-новому бачить світ, і в цьому розумінні він – «людина без властивостей» – є носієм романної ідеї, «суб’єктивної філософської формули життя».

Ульріх як «людина без властивостей» – це не тільки зриме втілення вже відомих нам думок і побоювань Музіля, які зводяться до того, що сучасна особистість є «щось безформне, несподівано пластичне, на все здатне». Ульріх – спроба усвідомити цю «неминучість», так би мовити, в позитивному плані, видобути з неї для суспільства і для людини конструктивні уроки. Це не «людина дійсного», («Wirklichkeitsmensch»), а людина можливого, – себто той, чиї властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, одне слово – людина в стані перманентного акту творення. Він знає, що спроможний стати всім, і впевненість ця оберігає його від егоцентризму, від нищівно серйозного ставлення до власних думок і вчинків, яке притаманне людям, замкненим у в’язницю «характеру». Ульріх обдарований здатністю іти поряд із собою і не потурати примхам і забаганкам своєї натури. Він сприймає суще не «антропоцентрично», а у формі зв’язку самих речей, фактів, подій. Життя для нього – не сцена, де самовиявляється «я», а калейдоскоп, який створює безліч візерунків, і при кожному повороті – різних. Тим-то він і сприймає себе й свою життєву позицію не тільки безособистісно, а й дещо іронічно (коли тлумачити іронію тут саме в конструктивному сенсі). Для Ульріха світ, за висловом Музіля, – «великий дослідницький центр, де випробовуються й наново створюються кращі людські форми».

Отже, «Людина без властивостей» у Музіля – програма позитивна. Так розглядав її і Томас Манн, який писав, що художня система Музіля – «знаряддя чистоти, істинности, природности проти всього чужого, похмуро-фальшивого, того, що він із мрійницькою зневагою іменував «властивостями».

Це й справді так, коли стосується відчуженої особи, котра втратила уявлення про справжні людські цінності. «Життя цієї країни, – каже Музіль про свою Каканію, – має щонайменше дев’ять характерів: професійний, національний, державний, класовий, географічний, статевий, свідомий, несвідомий й, можливо, ще особистісний характер; останній поєднує їх у собі, але вони знищують його, і він, по суті, є ніщо інше, як невелика западина, вирита цими численними струмками, западина, в яку вони вливаються і з якої витікають, щоб разом з іншими потоками заповнити нову западину».

А ось що пише Горький в епопеї «Життя Клима Самгіна» (1925-1936) про центральну фіґуру цього твору: «Йому здавалося, що він уже перевантажений досвідом, але іноді він відчуває, що всі враження, всі думки, накопичені ним, – не потрібні йому. В них немає нічого, що міцно приростало б до нього, що він міг би назвати своїм, особистим домислом, віруванням. Усе це жило в ньому нібито супроти волі – неглибоко, десь під шкірою, а глибше була порожнеча, яка очікувала наповнення іншим змістом». Чи не правда схоже: особистість як «западина, вирита… численними струмками» і як «порожнеча…, яка очікує наповнення»? Схоже тому, що й Горький, і Музіль аналізували подібний людський феномен.

Російська імперія, як і Австро-Угорська монархія, були перехрестям суперечностей, своєрідними «дендраріями», в яких скупчилися численні види абсолютистського, ліберально-буржуазного, імперіалістичного зла. І це породжувало як самгіних, так і ляйнсдорфів чи штуммів.

У музілівському щоденнику читаємо такий запис: «Гельдерлін: у Німеччині немає людей, а тільки професії. Використати. Намалювати типи професіоналів». Всі – або майже всі – персонажі, які протистоять Ульріхові, і є типи «професіоналів». Наприклад, чоловік Діотими обережний чиновник Туцці «з найчистішим сумлінням подасть знак починати війну, навіть якщо особисто сам нездатен пристрелити старезного пса». Не можна сказати, що він зовсім не має «власної думки». Тільки він керується не нею, а логікою інстанцій. В канцелярії – свідомо, поза службою – і сам того не помічаючи. Він не ховається за бюрократичну машину, просто стає її деталлю. Тільки роллю. І все інше, за непотрібністю, всихає, обертається «порожнечею»…

Арнхайм колись пояснив Ульріхові принцип функціонування сучасного капіталістичного підприємства. Воно створює прибуток начебто само собою і майже «не залежить од чогось там особистого». З одного боку – власник контрольного пакета, з другого – рада директорів. Перший безпосереднім чином не діє, другий діє не з особистих спонук. Завдяки такому, до віртуозности доведеному «опосередкуванню», кожному зокрема й суспільству загалом ґарантовано чисте сумління; кнопка, на яку натискують, завжди біла й гарна, а що відбувається на тому кінці дроту, стосується вже інших людей, які власне на жодну кнопку й не натискували».

І річ тут не тільки в «чистому сумлінні», а саме в «опосередкуванні», в незалежності від «чогось там особистого», в тотальному «професіоналізмі».

Державний чиновник типу Туцці, генерала Штума, чи банківський діяч типу Лео Фішела, – це «професіонали» в найчистішому вигляді. Проте і Діотіма, й пані Дранґзаль, – господиня салону-суперника, і Майнґаст, і Зеп, і Фойєрмауль, і коханка Ульріха Бонаде, і чоловік його сестри Агати, директор гімназії Хагауер, і редактор Мезерічер, і вчитель Лінднер, і навіть сексуальний вбивця Моосбруґер, – одне слово, як я вже сказав, мало не все населення роману – по-своєму також «професіонали». Тому що їхні «характери» складаються з властивостей, що беруть початок не в індивідуальності, а – ніби оминаючи її – в самих зчепленнях речей, фактів, мотивів, ситуацій.

От хоча б «його світлість» граф Ляйнсдорф. Він – австрійський аристократ старого гарту, з якихось напівлеґендарних часів перенесений в новий світ, що руйнується й будується. По-дитячому наївний, по-панському доброзичливий, вперто-консервативний, він уявляє собі народ у вигляді фольклорного гурту оперних статистів. Але йому властиве дивовижне вміння пристосовуватися. Слівце «істинний» допомагало йому розбиратися в цій дійсності й знаходити в ній своє місце. При нагоді він навіть готовий визнати себе «істинним соціалістом», якщо треба, то й повірити в це. Габсбурзький патріотизм не заважав йому вигідно продавати продукцію своїх маєтків за кордоном і взагалі провадити справи в суто капіталістичному дусі. Ляйнсдорф сповідує принципи певного політичного формалізму – не тільки традиційного, імперського, що визначає відносини з двором та його чиновником графом Штальбурґом, а й сучасного, мало не «парламентського», який в основу кладе партійну практику, а не партійні ідеї. Цей Ляйнсдорф легко, майже безтурботно, відриває слово од діла, – вже не людина, а пряме, в самому собі зафіксоване породження доби. Породження, як і сама ця доба, досить складне й тому здатне викликати в Ульріха своєрідну іронічну симпатію.

Що Ляйнсдорф наче сидить між двома стільцями, що він – капіталіст серед феодалів і феодал серед капіталстів, не заважає йому бути «професіоналом», у даному разі – «професіоналом» особистісного відчуження. Майже такий і генерал Штум – цивільний серед солдатів і солдат серед цивільних (коли служив у кавалерії, потерпав і мріяв про відставку, а потрапивши до міністерства, відчув себе як риба у воді й часом навіть мріє про чин фельдмаршал-лейтенанта). Така відірваність від міцної основи, проміжна позиція свідчать лише про те, що машкара, натягнута на «порожнечу», видає себе за «характер». Більш того, фактично стає ним – людським характером кризової доби, яка, пише Музіль, «однаково здатна й на людожерство, й на критику чистого розуму…»

А Ульріх – «непрофесіонал». Колись, поринувши в рутину, він був близький до того, щоб ним стати (як був близький до цього й творець Ульріха – Роберт Музіль, коли чотири роки прокомандував на італійському фронті). Герой роману, в чомусь повторюючи біографію автора, був армійським лейтенантом, учився на інженера, зрештою, захопився математикою й займався дослідженням в цій галузі, живучи на гроші батька – відомого юриста, члена Палати панів, бюрґера, що піднісся до дворянського стану. Нині Ульріх узяв у практичного життя річну відпустку, й батько, австрієць твердих правил і консервативних поглядів, прилаштував його, щоб не вештався без діла, до Ляйнсдорфа, в секретарі організаційного комітету «паралельної акції». Та це все одно «відпустка», яка дає змогу, стоячи обік, нічим себе не зв’язуючи, спостерігати, розмірковувати, робити умовисновки, навіть спілкуватися.

Спілкування дається йому надзвичайно легко (і не тільки з жінками, які, зрештою, майже всі і за своєю ініціативою побували в його ліжку), саме тому, що він – не машкара, не роль, не «характер». Його свідомість відкрита, дуже рухлива, не застигла, не входить у зіткнення з чужою свідомістю. З цього погляду Ульріх – ідеальна зв’язка: його зі смаком просвіщає Арнгайм, із ним охоче теревенить Ляйнсдорф, саме до нього зі своїми сумнівами щодо «дислокації» ідей пізно ввечері прибіг генерал Штум, і навіть соціал-демократ Шмайсер саме його піддає своїй критиці. Так навколо Ульріха й у ньому самому накопичуються відомості про переконання, вірування й помилки епохи – щось на зразок «енциклопедії» її інтелектуального життя й інтелектуальної хвороби, подібно до тієї, що постає в маннівських «Зачарованій горі» й «Докторі Фаустусі» або в горьківському «Самгіні».

Самгін – також ідеальна зв’язка. Адже він – інтелектуальний пікаро, зрушенням основ викинутий на велику дорогу, од неприкаянности рухливий і тому скрізь проникає, все всотує. Але Самгін не з тієї породи, яку Музіль називав «професіоналами», третирував як «характери»: в нього нема нічого за душею, і він силкується присвоїти чуже, постійно натягає різні машкари і в них до невпізнаванности змінюється. Ульріх же не використовує машкари, мінливість – це його внутрішня константа, його дослідницька «методика», бо він упевнений, що людина і світ підлягають змінам. 1 коли він з цією «методикою» підходить до Каканії – держави, соціального організму, спільноти, де все орієнтоване на непорушність, – на консервацію, на міфізацію власної немочі, власної пережитковости, виникає неповторний сатиричний ефект.

Однією з ознак спрацьованости державної машини є її проґресуюча бюрократизація. Вона – симптом трухлявіння, склерозу всієї суспільної системи. Габсбурзька бюрократія, яка славилася своїм всюдисущим, титанічно діяльним неробством, своїм незворушним, аж ніби життєрадісним потуранням, – вражаючий того приклад. Природно, що вона опинялася в полі зору мало не кожного помітного австрійського письменника – від трагічно-серйозного Ґрільпарцера до насмішкувато-легковажного Герцмановски-Орландо. Завдяки тому, що в Музіля з нею стикується, її спостерігає Ульріх, критика габсбурзької бюрократії набуває своєрідного, по-своєму дивовижного відтітнку: вона – безсумнівна реальність і така ж безсумнівна немислимість, тому що несумісна з ульріхівською логікою буття; вона не загрозлива, а кричуще протиприродна.

Майже всі прожекти, якими повнився ляйнсдорфівський комітет, одержували позначку «asserviert», що в австрійському діловодстві означало: «відкласти до пізнішого вирішення». «Асервація» – пише Музіль, – є однією з основоположних формул нашого життєвого устрою».

Лише деякі папери надсилалися далі, до канцелярії двору – графові Штальбурґу, і звідси «через деякий час неодмінно надходила відповідь, що на цей час ще не можна повідомити високу волю й думку й що було б вельми бажаним спочатку надати можливість визначитися суспільній думці, а вже залежно від того, як буде сприйнято згадану пропозицію, а також залежно і від інших потреб, які можуть виникнути, її, можливо, буде взято згодом до уваги».

Прожекти, що їх надсилали графові Штальбурґу, майже навмання вибиралися з купи таких же абсурдних. Скажімо, граф Ляйнсдорф виокремив таким способом фанатичного винахідника нової системи стенографування. «Про всі ці речі, – довірчо сказав він Ульріхові; – ніяк не дізнаєшся, чи то не дурниця. І потім, бачте, доктор, щось важливе, як правило, виникає тоді, коли воно й здається важливим».

У цьому є своя абсурдна, чужа Ульріхові, логіка, яка ґрунтується на багатовіковому досвіді австрійської «асервації»: «Наявний був апарат, – іронізує Музіль, – і внаслідок своєї наявности він мусив працювати, і поскільки він працював, то приходив у рух. А коли автомобіль у відкритому просторі прийде в рух, хай за його кермом і нема нікого, він проробить цілком визначений, навіть вражаючий і особливий шлях».

Другу частину роману названо так: «Триває те саме». Це та частина, де «паралельна акція» в самому центрі оповіді. Один з пізніх чорнових начерків до «Людини без властивостей» містить музілівське пояснення назви: «Триває те саме» – лише зовнішня дійсність». Але «триває те саме» («Seinesgleichen») – більше, ніж просто зовнішнє. В очах Музіля габсбурзька монархія була «державою, яка лише сяк-так давала собі раду; кожен був там неґативно вільний і жив з постійним відчуттям недостатньої обґрунтованости власного існування…». Й обґрунтованість доводилося містифікувати – як на особистому, так і на загальнодержавному рівнях. На думку австрійського літературознавця Ф.Анценсберґера, така духовна ситуація «виявлялася в цитуванні минулого, в плюралізмі й рівновазі протилежних ідей, здатних лише утвердити наявні несумісні умови, але не допустити жодних змін». «Триває те саме» – це і є примарне соціальне життя Каканії, життя мовби складене із суцільних застарілих «цитат». І Музіль, подаючи оті «цитати» в іронічному світлі ульріхівської «методики», одну за одною їх філософськи знімає:

«…Імператор і король Каканії був леґендарним старим паном. За весь час про нього написано багато книжок, і вже добре відомо, що він содіяв, що зумів попередити і що занедбав, але тоді, в останнє десятиріччя його й Каканії життя, молодих людей, добре ознайомлених із станом наук і мистецтв, іноді брали сумніви, чи існує він насправді. Кількість його розвішаних повсюди портретів дорівнювала кількості мешканців у його володіннях; у дні його народин їли й пили стільки ж, як і на різдво Спасителя… Відтак його популярність і публічність були надпереконливі, й з вірою в нього легко могло статися те ж саме, що й з зірками, яких бачиш, хоча вони погасли тисячі років тому». Проблематичність монаршої реальности – ніщо інше, як метафора (хоча Музіль в принципі не любив метафор) проблематичности всього устрою, що чіпко тримався за незмінність.

Проте Ульріхові імпонує не кожна зміна. Одна з неприйнятних ідей надходить із Прусії, тобто з табору німецьких спільників і суперників, її носій – доктор Пауль Арнгайм, «велика людина», «великий письменник» (його прототип – Вальтер Ратенау, комерсант і літератор, міністр іноземних справ Ваймарської республіки, в 1922 році вбитий членом правої терористичної організації «Консул»). Арнгайм казково багатий і різнобічно освічений. Він – автор численних книжок в галузі точних наук, історії, соціології, філософії; він улюбленець газет, друг царствених осіб, а також славетних художників і акторів. На засіданнях наглядових рад промислових концернів він цитує Гьоте й Шілера, а позбавлені уяви ділки слухають не тільки тому, що це незвично, а й щоб не гнівити старого Семюеля, Арнгайма-батька, простакуватого й геніального виробника грошей.

На перший погляд, Арнгайм-молодший – це те саме, що й Ляйнсдорф або Штум, іншими словами, людина, котра сидить між двома стільцями. Він щоправда – особливий, кризовий тип «професіонала»: літератор серед комерсантів і комерсант серед літераторів. Але він – також і щось інше, можна сказати, навіть щось більше. У Ляйнсдор-фа й Штума, по суті, немає мети, крім тієї, що спрямована на самозбереження, а в Арнгайма є. Цим він ближчий до Ульріха, замалим не рівний йому, хоча їхні цілі діаметрально протилежні. Арнгайм прагне поєднати «душу й промисловість», «ідею та владу». Але не колись там, у віддаленому майбутньому, а тут, зараз, на фунті існуючих суспільних відносин. Він – уособлення того, що Музіль називає «людиною дійсного», і в цьому сенсі головний антагоніст Ульріха. Він запевняє останнього, що «духовні цілі значного масштабу можуть бути осягнені лише завдяки використанню нинішнього індустріального, політичного й не в останню чергу духовного співвідношення сил». І він переконаний, «що не надто критикувати свою добу – то ознака величі». Ульріх говорить про нього графові Ляйнсдорфу: «Хмарина так званого проґресу… принесла його нам». Цілі Арнгайма, безумовно, охорончі, і в очах Ульріха також. Так до чого ж тут «проґрес»? Ульріх скептично ставиться до цього вельми зневажуваного поняття. До того ж тут він має на увазі проґрес «так званий», тобто саме будь-яку зміну. Арнгайм же готовий вітати саме будь-яку: не тільки ту, що цілком слушно відмітає Каканію, а й ту, що поглиблює відчуження, знеособлює особистість, розширює декаданс, аби тільки вона, ця зміна, – не загрожувала безпосередньо системі, не зачіпала її підвалин. Міркуючи над тим, яку організацію людства він би рекомендував Богові як найкращу, Арнгайм доходить висновку, що віддав би перевагу організації, котра взяла би регулятором гроші. Вони – «одухотворене насильство, гнучка, високорозвинена й творча спеціальна форма примусу». Інакше кажучи, він робить ставку на сучасний капіталізм, силкуючись його ще й реформувати. Як літератор, він сприймає з прикрістю бездушність грошей, як комерсант – славить їх.

З усіх людей, задіяних навколо «паралельної акції», Арнгайм бере всерйоз тільки Ульріха. Навіть побоюється його, тому що погляди Ульріха – «людини без властивостей», «людини можливого» – видаються Арнгайму – «людині дійсного» – найбільш руйнівними. І водночас Арнгайм почуває до Ульріха якусь прихильність, бо той – «інакше втілення його власної пригоди». Та й Ульріх по-своєму прихильний до Арнгайма: «…Що ми всі репрезентуємо кожен окремо, то в його особі поєдналося. Це можна було би вважати за жарт, коли б до трьох варіантів утопії, яка випливає з «полеміки «людини можливого» з дійсністю», Музіль не включив і варіант «арнгаймівський»: «утопію індуктивного підходу або наявного соціального стану».

«Індуктивний підхід», за Музілем, відштовхується не від заданої абсолютної ідеї, а саме від «наявного соціального стану», й сподівається на поліпшення останнього за рахунок дрібних (серед них і спонтанних) кроків уперед. Це – шлях західних демократій буржуазного лібералізму. І Музіль його відкидає. Але такий шлях все ж таки бачиться йому як одна з мислимих «утопій» Ульріха. Ульріх, якого «більше приваблювала служба генштабіста, ніж щоденний героїзм добрих справ», не має нам що запропонувати. Для Музіля він – свого роду замінник героя: не так, щоби персонаж позитивний, а швидше образ найменшого зла…

Роман побудовано так, що раз у раз чується критика на адресу Ульріха від різних персонажів. Діотима говорить йому, що він поводить себе так, «ніби світ повинен розпочатися лише завтра»; Клариса дорікає: «…ти знаєш, як треба, а чиниш якраз усупереч тому, що хотів би зробити!»; Аґата його звинувачує: «Все, тобою висловлене, ти щоразу береш назад» і т.д. і т.п. Кожна окрема така філіпіка, може, й не мала би вагомости, бо ж деякі висловлені особами, не вартими серйозної довіри. Скажімо, химеричною, експресивною, напівбожевільною Кларисою. Але разом вони створюють певну «ауру», яка до того ж збігається і з Ульріховою самокритикою і, головне, з тим враженням, що поступово складається про нього в читача. Навіщо, скажімо, Ульріх, вважаючи, що «в ім’я світу, який ще може прийти, слід тримати себе в чистоті», водночас за намовою Клариси допомагає втекти вбивці Моосбруґеру?

Проте найбезнадійнішою ульріхівською ескападою є саме та, що покликана реалізувати його власну позитивну «утопію» – «утопію інакшого (нераціоїдного, мотивованого й т.п.) стану в коханні». У зв’язку з наглою смертю батька Ульріх їде до провінційного університетського міста, де той служив, і в спорожнілому батьківському домі зустрічається з Аґатою, своєю рідною сестрою, яку не бачив з дитинства. Між ними постає духовна близькість, що переростає у взаємний потяг, стає коханням. Забороненість його важить не як виклик суспільству, а як форма вищого зосередження на самому собі. Ульріх «знав, що не тільки жартома, хоча і як порівняння, вжив слова «тисячолітнє царство». Якщо сприймати цю обіцянку всерйоз, то вона зводиться до бажання з допомогою взаємної любови жити в такому піднесеному стані, коли всі почуття й дії підтримуватимуть такий стан».

Це і є, за Музілем, «інакший стан». І частково до нього прилучився ще Тьорлес. Але в «Людині без властивостей» цей стан, власне, важить незмірно більше, бо стає пошуком виходу з глухого кута думки, спробою вирішити, як бути людині з неприйнятною для неї дійсністю, яку позицію щодо неї зайняти. «Природознавець, – читаємо в нотатках до роману, – дитина, яка розбирає іграшку, гуманітарій – той, якого вона хвилює. Грати з фантазією і водночас без неї… Але кожному відомо, що розбирання вже не заборонити. Тому важливо ізолювати вирішальну відмінність, здобути гормон фантазії, в цьому й полягають всі турботи про «інакший стан».

«Інакший стан», по суті, – «утопія» не в розумінні змісту, а саме в розумінні форми; ульріхівська експериментальна «методика» включає як аналіз, так і синтез, і – заради останнього – не тільки раціональний погляд на речі, а й, за словами Музіля, «містику дійсного», тобто елементи якоїсь міфологічної свідомости.

Ульріх й Агата ідуть до Відня, оселяються разом. Вони замкнулися від світу, майже ні з ким не спілкуються; лише іноді заскочить до них генерал Штум. Ульріх уникає зібрань, пов’язаних з «паралельною акцією», й провадить з Аґатою нескінченні бесіди про відносність моралі, про сумнівність любови до ближнього, про теорію пізнання, про мистецтво або розмірковує в тиші над цими й багатьма іншими предметами.

Ще коли Ульріх на одному з організаційних засідань у ході перманентних пошуків ідеї «паралельної акції» мовби насміхаючись запропонував створити «Генеральний секретаріат точности й душі», він, сам того не усвідомлюючи, тяжів до огляду, реєстру, до синтезу. Нині ж, перебуваючи в «інакшому стані», герой замислюється над «ідеєю порядку в собі», відчуває тугу за «законом істинного життя», хоче поєднати холодне знання з вірою в ідеали, яка започатковує «красу й доброту людини». Тобто намагається будувати «утопію» і в розумінні змісту.

Утім, невдовзі все рушиться. Ульріх і Аґата їдуть на південь до моря, на пошуки «тисячолітнього царства». Спочатку – захоплення досконалістю їхніх стосунків, співзвучних місцевій розкішній природі. Потім настає гостре розчарування, відраза. Ульріх говорить: «Кохання може виникнути на зло, але воно не може існувати на зло; існувати воно може лише будучи включеним у суспільство… Не можна жити чистим запереченням». Останнє стосується не так ульріхівського «інакшого світу», як його життєвої позиції загалом. Провал ризикованого експерименту відкидає героя назад: навіть роль спостерігача «паралельної акції» бачиться тепер надто «діяльною». Він, як і Аґата, заграє з думкою про самогубство…

Це – вельми виразні ознаки краху. Тріщини ж з’явилися значно раніше, – ще тоді, коли Агату потягло до проповідей вчителя Лінднера. Лінднер відстоює «третю з можливих утопій» – «утопію чистого «інакшого стану» в її схиленні до Бога». Інтерес до віровчителя Лінднера – це зрада Ульріхові – й не тільки з боку Аґати, а й, сказати б, з боку самого Музіля. Адже крім того, що «утопія» Ульріха безбожна, вона ще й позбавлена лінднерівської вимоги підкорити себе нерушимому моральному імперативу. Власне, Ульріх і Лінднер – антиподи, такі ж, як Ульріх і Арнгайм. Але Агата, – в чомусь, як і раніше, alter ego Ульріха, – виявляє до Лінднера таку ж прихильність, як Ульріх до Арнгайма. Так Арнгайм і Лінднер виявляються (крім усього іншого) мовби кривими дзеркалами, що відбивають духовну імпотентність Ульріха, хворобливість і неминучість його гріхопадіння. Бо він і сам – частинка цього приреченого світу, і те, що з ним скоїлося, за словами Музіля, – «трагедія людини, що зазнала краху».

Після 38-го розділу другого тому роман «Людина без властивостей» втрачає бодай якісь обриси, розпливається по чернетках, начерках, варіантах, проектах і заникає в авторських нотатках, серед них і в нотатках самокритичних. Заникає, слід гадати, не тільки тому, що Музілеві суто фізічно забракло часу, щоби здійснити задумане.

У нього був чіткий (майже «інженерний»!) план – ідейний і композиційний. Перший том: частина І «Своєрідний вступ», частина II «Триває те саме»; другий том: частина І «До тисячолітнього царства» («Злочинці»), частина II «Своєрідний висновок». «Тисячолітнє царство» (інша назва «золотого віку») покликане було стати альтернативою до «Триває те саме». Але, як знаємо, не стало. І це знищило рівновагу. «Ідеальний» задум розпався. З його уламків почалося будування іншого роману, який, однак, не вибудувався.

Музіль записав стосовно «Людини без властивостей»: «Це – не сповідь, це – сатира». І трохи вище: «Це не сатира, а позитивна конструкція». Тут, власне, немає суперечности: перший том – «сатира», другий – «позитивна конструкція», точніше, спроба її. Вона не вдалася. Тим не менше свою роль зіграла: як і пізніше Т.Манну в «Докторі Фаустусі», вона допомогла Музілю переглянути всю суму знань про людину й суспільство, накопичених попереднім світом. Причому саме під позитивним кутом зору. Адже Музіль і не вважав, що загибель цього світу рівнозначна загибелі цивілізації, і те, що йде на зміну минулому, не асоціював з кіньми Апокаліпсису.

У 1925 році Музіль повідомив одну з віденських газет, що працює над романом «Близнюки», в якому зображується любовний зв’язок брата й сестри. Спираючись на це повідомлення й на деякі інші факти, німецький дослідник Б.Берґхан висловив припущення, що ряд текстів, включених А.Фрізе до другого тому «Людини без властивостей», належать до старого романного фрагмента». Інакше кажучи, другий том у тому вигляді, в якому він сьогодні є, частково виник раніше за том перший. Отже, музілівська сатира не розчинялася поступово в метафізиці й релятивізмі опертої на інцест «утопії», а, навпаки, планомірно витіснювала останні. Обґрунтованість припущення Берґхана перевірити важко. Але поза сумнівом, що соціальна проблематика до останку лишалася для Музіля головною. Про це він говорив сам і цілком недвозначно: «Чільна думка з початку тому II: війна; «інакший стан» – Ульріх це ніби побічна спроба виріїпення «ірраціонального».

Подібно до Ганса Касторпа у фіналі маннівської «Зачарованої гори», Ульріх повинен кинутися в обійми війни. Це, записує Музіль, «кінець утопій… Триває те саме веде до війни. Паралельна акція веде до війни. Війна… виникає як велика подія. Всі лінії сходяться на війні. Кожен по-своєму її вітає… Оскільки в них немає довіри до культури, вони втікають од мирного життя».

Такий фінал засвідчує розчарування письменника, розчарування не тільки нежиттєздатним довоєнним суспільством, а й героєм, котрий не витримав зіткнення з ним. Що, на думку Музіля, потрібно, так це «Людина без властивостей», але й без декадансу».

Отож, як завжди, Музіль і тут стоїть над своїм героєм. Проте це дуже специфічне «над», – воно створює своєрідну перспективу й породжує незчисленні труднощі.

«Техніка оповіді, – повідомляє одна з музілівських нотаток. – Я розповідаю. Але це «я» – аж ніяк не вигадана особа, а романіст. Поінформована, запекла, розчарована людина. Я розповідаю історію мого друга Ульріха. Втім і про те, з чим зіткнувся в інших персонажах роману. З цим «я» нічого не може скоїтися, але воно переживає все, від чого Ульріх звільнюється і що його все ж таки добило. Але бездіяльно, будучи не в змозі прийти до ясного пізнання та активности, відповідно до нинішньої диффузної, непроникної ситуації… Все простежувати лише настільки, наскільки я його бачу… не вигадувати завершености там, де її немає в мені самому». Це – позиція чесна, самокритична, але вона криє в собі чималу небезпеку: «В романі я стою в центрі, хоча й не зображаю самого себе; це заважає «письменництву».

Музіль не був самовпевненим письменником. Його доля – незадоволення собою, сумнів у власних творчих можливостях. Свого часу він осуджував «Тьорлеса», новели. Однак працюючи над «Людиною без властивостей», – особливо після того, як початковий задум роману зазнав провалу, – він дедалі частіше свої ранні речі ставить собі за зразок: «Я хочу одночасно надміру багато… Звідси виникає щось судомне. В «Тьорлесі» я ще не знав, що треба навчитись вилучати». І ще важливішим для Музіля було вміння свої та ульріхівські філософські спекуляції втілювати в образах, фіґурах роману. Тому що це давалося йому надзвичайно важко, іноді й зовсім не давалося. Він не раз нарікав на перевантаженість роману есеїстським матеріалом, котрий «розтікається, не ліпиться». Це передусім стосується другого тому, де «головна помилка полягала в перебільшенні ролі теорії». І Музіль ставив собі завдання: «Не ідентифікуй себе з теорією, а займи щодо неї реалістичну (оповідну) позицію». Ставив і не виконував, бо не міг позбутися переконання, що «теоретико-есеїстське висловлювання в наш час є ціннішим за художнє». Філософ, що прагне до прямого пізнання істини, до вірности й точности думки, змагається в Музілеві з романістом, митцем. Гору бере то один, то другий.

Х.Альтгауз, вже відомий нам автор книжки «Між монархією та республікою», вважав, що в «Людині без властивостей» розірвався «зв’язок з епічною традицією», розірвався тому, що «роман Музіля був зображенням з порожнечі історії, куди обрушилися уламки великої держави».

* * *

Чому Музілеві в Австрії бачився «особливо виразний приклад сучасного світу» – адже він невтомно вип’ячував її архаїчну сміховинну відсталість? Логіка підказує ніби одну відповідь: Каканія була скупченням немислимих соціальних і духовних недугів і тому виразніше за інші європейські держави являла свою приреченість, чим, так би мовити, видувала їхнє спільне майбуття. Це – з одного боку. Є, проте, й другий. Адже Музіль розглядав «стан європейського духу» як «ще не здійснений перехід, не перестиглість, а недостиглість». Не беруся вгадати, що конкретно він мав на увазі. В усякому разі, не пришестя комуністичного раю. Може бути, Музіль і сам чітко не розумш, якого саме оновлення очікує, може, мав сумніви й щодо того, очікувати на ці зміни, чи побоюватися їх. Та все ж якесь «нераціоїдне» просвітлення, слід гадати, на нього зійшло, бо в «Людині без властивостей» так чи так проступають обриси тієї дивовижної дійсности, котра нас усіх нині оточує.

Простакуватий генерал Штум здивовано виявив, що «ідеї невпинно перебігають туди й назад», хоча за нормальних умов чинити так їм було не слід. Але ж умови-то ненормальні: на повний хід іде процес випарування ідеологій. Переконання й вірування стають не більше як формою прагматичних інтересів, відрізняються одне від одного лише функцією, аж ніяк не смислом. По-своєму деідеологізованою постає більшість персонажів роману – ці «професіонали», які діють, ба навіть думають всупереч собі, ці чудернацькі особистості, що сидять між двох стільців, мають невідь-скільки різномастих характерів, в яких поєднується непоєднуване. І що особливо прикметно: існують вони якраз посеред світу різко й непоправно ідеологізованого, що начебто природно скочується до світової війни…

«Людина без властивостей» – це, по суті, людина без ідеології. Оскільки Ульріх тут головний герой, то не буде, гадаю, натяжкою сказати, що finita la ideologia – центральна тема роману. Можливо, автор з такою моєю інтерпретацією й не погодився би, але тільки тому, що перебував біля витоків процесу, який з «периферійного» (Габсбурзька монархія, Російська імперія), здійснивши запаморочливі зиґзаґи, на середину нашого століття перетворився на магістральний.

А проте розпочну по порядку. Після Жовтневої революції (а саме – між 1920-ми і 1970-ми pp.) вся багатоманітність всесвітньоісторичних суперечностей поступово стяглася додвох магнітних полюсів. Виникло певне «велике протистояння» двох непримиренно ворожих політичних систем, яке, ніби чорна діра, поглинало всі світоглядні відтінки. Все було націлене на тотальну війну, яка не могла б завершитися нічим іншим, як тотальним винищенням роду людського. Тим-то можна погодитися з французьким філософом Жаном Бодріяром, який твердив, що атомний Апокаліпсис лишився вже позаду, – адже він мав на думці спопеління наших душ десятиріччями очікуваної катастрофи…

Але тотальної війни не сталося. І внаслідок безцільного зависання в політичному вакуумі полюси ворожих ідеологій поступово стали зближуватися. Капіталістичний Захід і соціалістичний Схід можна уявити у вигляді двох динозаврів, які схопили один одного й заклякли в непомірному напруженні. З часом оті затяжні «обійми» втратили свою бойову природу й обернулися певною «стабільністю» – тією самою, якої обидві системи так прагнули в потаємному остраху. Так постала Суперсистема, що, хоча і замкнулася на антагонізмах, але почала дивовижно сама із собою кооперуватися: Сполучені Штати вже не могли обійтися без Радянського Союзу, Радянський Союз – без Сполучених Штатів, навіть ФРН без НДР й НДР без ФРН…

Ще в 1923 році російський філософ М.Бердяєв твердив, що почалася доба «нового середньовіччя». Середньовіччя він тлумачив не як відсталість, патріархальність, а як певного роду безчасся, що настало після вселенського Апокаліпсису. «Ми живемо, – вважав Бердяєв, – у часи аналогічні розпадові античного світу», що, на його думку, необов’язково забарвлює життя в безвихідно похмурі тони: адже капіталістичний і комуністичний фанатизми належало замінити мудрістю релігійної універсалістської споглядальности…

Бердяєвське віщування начебто не збулося, оскільки світ незабаром і зовсім розколовся на два ворожі табори. Тим не менше ще до несподіваного конфузу з «великим протистоянням» італійський семіотик Умберто Еко (він же автор бестселера «Ім’я троянди») знову повів мову про середньовіччя: «Середні віки вже почалися», – так іменується його опубліковане в 1973 р. есе. Причому й це середньовіччя чимось подібне до бердяєвського: «Що ж нам треба, аби створити добрі середні віки?» – запитує Еко і тут же відповідає: «Передусім величезна світова імперія, яка розвалюється…».

Легко завважити, що Габсбурзька монархія цілком накладається на такий образ середньовіччя, накладається і в сенсі традиційному (тобто як щось пережиткове), і в так званому «постмодерному» сенсі (тобто як певний наступний після Апокаліпсису стан, що характеризується втратою вітальности, цілеспрямованости, віри в проґрес і непримиренністю до інакомислення. Навпаки, тут все пройняте сумнівами, а світ бачиться як невпинне самоповторення).

Друга частина першої книжки «Людина без властивостей» іменується так: «Триває те саме». І це лише один із багатьох прикладів дивовижної подібности між музілівською Каканією і світом останньої третини XX століття. І в цьому немає жодної містики. Просто тодішня Австрія була чимось на зразок «форпосту»: що нині відбувається з Європою та Америкою, те багато років тому сталося з нею. На свій лад, зрозуміло, бо в дещо інших історичних умовах. Проте однієї умови було все ж таки дотримано: Габсбурзька монархія розпалася як імперія.

У.Еко глибоко переконаний, що для переходу в «постмодерний стан» суспільство потребує чергового імперського розпаду. Проголошуючи нинішній початок середньовіччя, він, проте, підходящої для цього імперії не виявив й тому змушений був ангажувати на цю роль США: «Що ми нині живемо в добу кризи Великої Американської Імперії, стало вже загальним місцем в історіографії нашого часу».

Еко помилився. Лише в деталях – не в принципі. Бо наявна була імперія, якій судився розпад. Маю на увазі Суперсистему, чий крах був справді імперським: по-своєму це сталося не менш вражаюче, ніж занепад великого Риму. Якщо один із динозаврів, закляклих у зударі, вибуває з гри, неодмінно захитається й другий. Це і є ситуація Заходу, після того як згинув Радянський Союз: він уподібнився Пізанській вежі…

Щоправда, зв’язок між «постмодерним» світобаченням і крахом Суперсистеми багатьом видається сумнівним і, насамперед, через неув’язки хронологічні: «постмодерн» явив себе світові десь ще в 60-ті роки, а Суперсистема преставилася лише добрих чверть сторіччя по тому. Тут, однак, випускають з уваги те, що й сама Суперсистема була плодом «кровозмішання», чимось на зразок ідеологічного бастарда, а тому вже з самого початку містила в собі всю духовну спустошеність, всю скептичну розчарованість, навіть все іронічне протверезіння епох, точно так, як і «паралельна акція» Музіля вже таїла жалюгідний фінал Каканії. Отож випаровування ідеологій розпочалося саме в надрах Суперсистеми й було спровоковано насамперед отим «дружнім» зіткненням ворожих полюсів.

Коли Бодіяр говорить про пережитий всіма нами Апокаліпсис, то має на думці трагічний бік процесу. Є, проте, й другий: комічний, скоморошний, абсурдний. Причому сьогодні він проступає ще наочніше, ніж у леґендарні каканійські часи. У певному сенсі всі зусилля, всі жертви, принесені людством, навіть усі жахіття, на які воно себе прирекло, виявилися – ні, не марними, ще гірше – непотрібними. «Імперію зла» навіть перемагати не довелося: вона розпалася сама собою, внаслідок старечої немічности. Що починалося як трагедія, обернулося безглуздим фарсом: комедія смертельної ворожнечі переросла в комедію співпраці й завершилася комедією перемоги. То була, кінець кінцем, ідеологічна комедія, яка все на світі знецінила, відняла віру як у Рай, так і в Пекло.

Якщо накреслити, з цього виходячи, схему історії людства, то вона виявиться ланцюгом фанатичних пошуків земного раю і коротких проміжків витверезуючого розчарування. Чому віддати перевагу? Якщо «золотий вік» – лише прекрасний і водночас небезпечний міф, то однозначної відповіді, гадаю, не існує. Побоююсь, що обидва стани (другий з котрих нині дедалі частіше іменують «постмодерним», а перший – «модерним») по-своєму неминучі, а в чомусь і необхідні. Послабити удари дев’ятих валів долі, а, може, й попереджати непоправні катастрофи, спроможне лише усвідомлення подібного «дуалізму».

Саме тому таким важливим й актуальним сьогодні є музілівський роман. Коли там ще якийсь геній піднесе нам до очей свічадо поточного часу? А тут уже є книжка, котра по-своєму це робить. І як! Відмовившись од пошуків «золотого віку» й миттєвих протверезінь, – адже Музіль писав сатири й водночас творив утопії. Безперечно, це прирікає його роман уже з самого початку на неорганічність, ба навіть на незавершеність; зате надає йому величі, – як і кожній спробі перемогти долю…

Дмитро Затонський

Він розумів: мало відбутися щось таке, що поставило б Австрію попереду всіх, внаслідок чого ця «блискуча демонстрація життєздатности Австрії» стала б «віхою» для всього світу, допомігши йому повернути свою істинну сутність, і все це було пов’язане з тим, що вони мали вісімдесяти-восьмирічного імператора-миротворця.

Книга перша

Частина перша  Своєрідний вступ

1. Звідки, що цікаво, нічого не випливає

Над Атлантикою атмосферний тиск упав до найнижчого рівня; ця зона посувалася на схід, назустріч підвищеному атмосферному тиску над Росією, і поки що не виказувала наміру обійти його з півночі. Ізотерми й ізотери робили своє. Температура повітря, як і належало, відповідала середньорічній – температурі й найхолоднішого, й найтеплішого місяців року, а також неперіодичному місячному коливанню температур. Схід і захід Сонця, Місяця, а також фази Місяця, Венери, кільця Сатурна й багато інших значних явищ відбувалися так, як і прогнозували астрономічні календарі. Водяні випари зовсім розсіялись, і вологість повітря була невисока. Одне слово – й цей вислів, хоч і трохи старомодний, досить точно передасть реальну картину – стояв чудовий серпневий день 1913 року.

З вузеньких, глибоких вуличок на обмілини світлих майданів виринали авта. Темними каламутними потоками пливли перехожі. Там, де їхню невпевнену квапливість перетинали швидкості стрімкіші, ці потоки ущільнювались, потім текли жвавіше й, трохи позвивавшися, знов набували рівномірного пульсу. Сотні звуків спліталися в могутній гуркіт, з якого вихоплювалися поодинокі стрімчаки, вздовж якого тяглися й сходили нанівець гострі кряжі, від якого відколювалися й відлітали чисті відлуння. Наслухаючи цей гуркіт (хоч і важко сказати, що в нього аж такого особливого), людина, яка повернулася сюди через багато років, із заплющеними очима здогадалася б, що вона – у Відні, столиці держави й резиденції імператора. Міста, як і людей, впізнають по їхній ході. А розплющивши очі, людина переконалася б у цьому самому з того, який рух на вулицях, і переконалася б куди раніше, ніж їй підказала б це та чи та характерна деталь. Та навіть якщо людина лише гадає, що впізнала б місто, – то теж не біда. Питання про те, де ти перебуваєш, люди переоцінюють ще від тих часів, коли вони кочували племенами й треба було запам’ятовувати місця пасовищ. Цікаво знати: чому, коли йдеться про червоний ніс, вдовольняються тим, що досить приблизно називають його «червоним», і ніколи не питають, якого саме він червоного кольору, хоч це можна виразити з точністю до мікрона, скориставшись довжиною хвилі; зате коли йдеться про щось багато складніше, як, приміром, місто, де хтось опиняється, тоді неодмінно хочуть знати напевно, яке саме місто мається на увазі. А це відвертає увагу від важливішого.

Отже, не слід надавати аж такого значення назві міста. Як і всі великі міста, це складалося з мішанини й безладу речей і справ, що змінювалися, забігали наперед, відставали, наштовхувались одна на одну, з безодень тиші між ними, з уторованих доріг і бездоріжжя, з великого ритмічного гуркоту й одвічного розладу та різнобою всіх ритмів і загалом нагадувало бурхливе кипіння в посудині з міцного матеріалу будівель, законів, приписів та історичних традицій.

Ті двоє, що простували в цьому місті широкою, людною вулицею, такого враження, певна річ, зовсім не мали. Обоє належали вочевидь до привілейованого прошарку суспільства, були аристократичні у вбрані, поставі й манері розмовляти одне з одним, на білизні поважно носили вишиті власні ініціали й так само, тобто не виставляючи напоказ, а скоріше у вишуканій спідній білизні своєї свідомости, знали, хто вони такі й що в столиці держави і резиденції імператора вони на своєму місці. Якщо припустити, що звали їх Арнгайм і Ермелінда Туцці (а це, одначе, зовсім не так, бо пані Туцці в серпні була разом зі своїм чоловіком у Бад Аусзее, а доктор Арнгайм – ще в Константинополі), то напрошується запитання, хто ж вони. Перед людьми небайдужими такі запитання постають на міських вулицях досить частенько. І відповідь на них, що характерно, довго не шукають: якщо протягом наступних півсотні кроків не пригадають, де цих двох уже бачили, то про них просто забувають. Та ось ці двоє раптом спиняються, тому що попереду помічають натовп. А ще за мить перед цим щось вибилося з потоку машин, рушило навскоси, потім крутнулось і ковзнуло вбік… Як тепер з’ясувалося: то різко загальмував важкий ваговоз, вискочив одним колесом на край тротуару й сів на мілину. Мов бджоли навколо вічка, одразу зібралися люди довкруж п’ятачка, який лишився вільним. Там стояв, вийшовши з ваговоза, водій – сірий, мов обгортковий папір; чоловік різко розмахував руками й пояснював, як стався цей нещасливий випадок. Погляди тих, хто підходив, спрямовувалися спершу на нього, а тоді обережно опускались у глибину прогалини, де край тротуару лежав, наче мертвий, чоловік. Постраждав він, як усі визнавали, через власну необережність. Люди одне по одному ставали біля нього навколішки, намагаючись йому допомогти; вони розхристували йому на грудях і знов застібали піджака, пробували бідолаху підвести чи, навпаки, знов укласти; власне, ніхто не домагався цим іншої мети, ніж збавити час, поки приїде карета рятувальної служби й привезе кваліфікованих, повноважних фахівців.

Підійшли ближче й жінка зі своїм супутником і поглянули поверх голів та зігнутих спин на того, що лежав. Потім відступили назад і завагалися. У жінки під грудьми неприємно замлоїло, і вона справедливо могла витлумачити це як співчуття; її охопила нерішучість, навіть скутість. Обоє хвилю помовчали, нарешті добродій сказав до неї:

 – У цих важких вантажівок, якими тут користуються, надто довгий гальмівний шлях.

Після цих слів жінка відчула полегкість і уважним поглядом подякувала супутникові. Вислів «гальмівний шлях» вона вже, схоже, чула, однак що саме він означає, не знала, та й не хотіла знати; їй було досить того, що ці двоє слів давали певне пояснення такій жахливій пригоді й обертали її на технічну проблему, яка її, жінку, безпосередньо не стосувалася. До того ж уже пролунала різка сирена невідкладної допомоги, і всі, хто її очікував, лишилися вельми задоволені тим, що вона прибула так швидко. Ці соціальні служби просто-таки приємно вражають. Постраждалого поклали на ноші й разом із ними всунули до машини. Біля нього клопоталися чоловіки в своєрідних одностроях, а в самій машині, наскільки вдавалося розгледіти, було так само чистенько й охайно, як у лікарняній палаті. Люди розходилися, маючи майже виправдане враження, що сталося щось законне й належне.

 – Як свідчить американська статистика, – завважив добродій, – у них там щороку в автомобільних аваріях сто дев’яносто тисяч чоловік гинуть і ще чотириста п’ятдесят тисяч калічаться.

 – Гадаєте, він мертвий? – спитала його супутниця, все ще не в змозі позбутися невиправданого відчуття, що стала свідком чогось надзвичайного.

 – Сподіваюся, живий, – відказав добродій. – Принаймні, коли його вносили до машини, на мертвого він анітрохи не скидався.

2. Будинок і оселя людини без властивостей

Вулиця, де стався цей незначний нещасливий випадок, була одним із тих довгих, звивистих транспортних потоків, які променями витікають із центру міста, перетинають околиці і впадають у передмістя. Якби ця ошатна пара затрималася тут іще трохи, то побачила б щось таке, що їй запевне припало б до вподоби. Це був парк вісімнадцятого чи навіть сімнадцятого сторіччя, який почасти ще зберігся, й, проходячи повз його куту ґратчасту огорожу, серед дерев на старанно викошеному газоні можна було побачити щось на кшталт невеличкого замку з короткими крилами – чи то мисливського, чи то призначеного для любовних утіх замку минулих часів. Сказати точніше, його несучі арки лишилися від сімнадцятого сторіччя, парк і горішній поверх мали прикметні риси вісімнадцятого, а фасад був оновлений і трохи зіпсований у дев’ятнадцятому сторіччі, отож усе разом здавалося досить розмитим, мов ото накладені одна на одну світлини. Але, побачивши цю картину, не спинитися й не сказати: «Ах!» – не можна було, годі й сумніватися. А коли оце білесеньке, чарівне диво відчиняло свої вікна, погляду відкривалася шляхетна тиша заставлених книжками стін в оселі вченого.

Ця оселя й цей будинок належали людині без властивостей.

Сам цей чоловік стояв край одного з вікон, дивився крізь ніжно-зелений фільтр паркового повітря на бурувату вулицю і вже десять хвилин з годинником у руці лічив авта, екіпажі, трамваї й розмиті відстанню обличчя перехожих, що заповнювали тенета зору своїм поквапним снуванням; він визначав швидкості, кути, кінетичну енерґію людських мас, що пропливають мимо, блискавично притягують до себе погляд, приковують його, відпускають і протягом певного часу, який годі виміряти, змушують увагу чіплятися за них, відпускати їх, перескакувати на когось іншого й мандрувати вже за ним; одне слово, трохи порахувавши щось у голові, чоловік засміявся, сховав годинника до кишені й дійшов висновку, що робить дурницю… Якби можна було обрахувати стрибки уваги, працю очних м’язів, коливальні рухи душі й усі ті зусилля, яких людина докладає до того, щоб у вуличному потоці триматися на ногах, то вийшла б, мабуть, – так він міркував і задля втіхи спробував обчислити неможливе, – величина, проти якої сила, потрібна Атлантові, щоб утримати на плечах небесне склепіння, просто мізерна, і можна було б навіть виміряти, яку неймовірну роботу вже нині виконує людина, яка нічого не робить узагалі.

Бо цієї хвилини він, чоловік без властивостей, саме такою людиною й був.

А той, хто що-небудь робить?

 – З цього можна зробити два висновки, – промовив він сам до себе.

В обивателя, який цілий день спокійно топче свою доріжку, м’язи виконують значно більшу роботу, ніж в атлета, котрий один раз на день вижимає величезну вагу; це доведено з погляду фізіології, а отже, й дрібні буденні зусилля у своїй суспільній сумі, а також завдяки тому, що їх можна отак підсумовувати, додають світу, либонь, куди більше енергії, ніж героїчні подвиги; ба більше, героїчний подвиг уявляється просто-таки крихітною піщинкою, яку в полоні глибокого самообману підіймають на гору. Ця думка йому сподобалася.

Але слід додати, що сподобалася вона йому не через те, що він, скажімо, любив міщанське життя; навпаки, йому просто давало насолоду створювати труднощі власним уподобанням, які колись були зовсім інші. Може, саме обиватель і передчуває зародження величезного нового, колективного, комашиного героїзму? Його назвуть героїзмом раціоналізованим і знайдуть у ньому небачену красу. Хто може знати про це вже тепер?! І таких надзвичайно важливих запитань, що лишалися без відповіді, тоді було сотні. Вони зависали в повітрі й палали під ногами. Час на місці не стояв. Люди, яких тоді ще й на світі не було, в це не повірять, але час рухався зі швидкістю верхового верблюда вже й тоді, а не лише сьогодні. Не знали тільки куди. Та й не могли до пуття збагнути, що було нагорі, а що – внизу, що йшло вперед, а що – назад.

 – Можна робити що завгодно, – промовив сам до себе чоловік без властивостей, стенувши плечима. – У такій плутанині сил це не має аніякісінького значення! – І відвернувся як людина, котра вміє багато від чого відмовлятись, ба навіть як хворий, котрий боїться до чогось дуже доторкнутися, й коли він, простуючи через суміжну гардеробну, порівнявся з боксерською грушею, що висіла там, то завдав їй такого блискавичного й потужного удару, якого в смиренному настрої чи в кволому стані зазвичай не завдають.

3. Навіть людина без властивостей має батька з властивостями

Цей чоловік без властивостей не дуже давно повернувся з-за кордону і, власне, лише через свою гордовитість та через те, що терпіти не міг звичайних помешкань, винайняв цей замочок, який колись був літньою резиденцією перед міською брамою; але з часом, коли місто розрослося й поглинуло цю резиденцію, вона втратила своє призначення і зрештою стала просто незаселеною й нікому не потрібною ділянкою, що очікувала підвищення цін на землю. Отож орендна плата була невисока, але потім багато грошей несподівано пішло на те, щоб дати тут лад і привести все у відповідність із сучасними вимогами. То була авантюра, внаслідок якої він мусив зрештою звернутися по допомогу до батька, хоч це було йому досить-таки неприємно, позаяк він любив свою незалежність. Він мав тридцять два роки, а батько – шістдесят дев’ять.

Старого добродія пойняв жах. Власне, не через цю несподіванку, ні, хоча й через неї також – він-бо ненавидів легковажність, і не через витрати, на які мусив піти, адже йому, по суті, було до душі те, що в сина прокинулася потреба облаштувати своє життя й завести власне домашнє вогнище. Одначе придбання будівлі, яку інакше, ніж замком, хоч і з додаванням зменшувального суфікса, не назвеш, ображало його почуття й лякало їх, як зухвалість, що накликає біду.

Сам він починав домашнім учителем у ясновельможних родинах – спершу ще студентом, а потім і молодим помічником адвоката – і, власне, не через нужду, бо вже його батько був чоловіком заможним… Згодом, уже викладаючи в університеті й ставши професором, він, однак, відчув, що життя його за це винагородило, бо завдяки колишнім зв’язкам, які старанно підтримував, помалу виріс в юридичного консультанта майже всієї земельної аристократії своєї батьківщини, хоч тепер ніяких підробітків уже зовсім і не потребував. Атож, і навіть іще тривалий час після того, як надбані ним у такий спосіб статки уже витримували порівняння з весільним подарунком від однієї родини райнських промисловців, що його дістала на придане рано померла мати його сина, ці зв’язки, набуті замолоду й зміцнені в зрілому віці, не уривалися. Хоча тепер цей шанований учений від справжньої юридичної практики відійшов і лише принагідно ще надавав високооплачувані послуги консультанта, всі події, що стосувалися колишніх його покровителів, він, однак, ретельно реєстрував у своїх записах, скрупульозно переносив з батьків на синів та онуків, і не минало жодної нагороди чи відзнаки, жодного шлюбу, жодного дня народження чи іменин без привітального листа від нього з ненав’язливою сумішшю поштивости й спільних спогадів. Так само пунктуально щоразу надходили й короткі відповіді з вдячністю любому другові й поважному вченому. Тож його син від юних літ знав про цей аристократичний талант гордовитости, який майже несвідомо, але досить упевнено визначає міру люб’язности, а запобігання людини, що належить усе ж таки до аристократії духовної, перед власниками коней, орних земель і традицій завжди викликало в нього роздратування. Але його батько не переймався цим не з розрахунку; велику кар’єру в такий спосіб він зробив суто інстинктивно, він став не лише професором, членом академій та численних наукових і державних колегій, а й лицарем, комтуром, навіть кавалером Великого хреста високих орденів, його величність нарешті подарував йому спадкове дворянство, а ще доти призначив його членом Верхньої палати. Сподобившись такої відзнаки, він приєднався там до ліберально-буржуазного крила, яке іноді опонувало родовому дворянству, але цікаво, що нікого з його аристократичних покровителів це не ображало й навіть не дивувало; у ньому ніколи нічого іншого, крім духу буржуазії, що спинається на ноги, не вбачали. Старий добродій брав діяльну участь у спеціальних комісіях із законодавства, й навіть коли в якому-небудь бурхливому голосуванні опинявся на буржуазному боці, у протилежному таборі це викликало не злість, а радше жаль із приводу того, що його просто не запросили. У політиці він не робив нічого іншого, крім того, що свого часу було його службовим обов’язком: поєднував багато ґрунтовніші знання, які іноді давали змогу щось поліпшувати, з враженням, нібито на його особисту відданість усе ж таки можна покластися, і, суттєво не змінившись, як стверджував його син, з учителя домашнього доріс до вчителя верхньопалатного.

Коли він довідався про історію із замком, вона видалася йому переступом певної межі, яка законом не передбачена, однак вимагає ще суворішого дотримання, ніж передбачена, і почав діймати сина докорами, ще гіркішими, ніж ті, що їх уже закидав йому в минулому; ба більше, тепер вони лунали навіть як пророкування лихого кінця, який, мовляв, уже не далеко. Ображеним виявилося головне почуття його життя. Як і в багатьох тих, хто досяг чогось значного, це почуття, далеке від користолюбства, складалося з глибокої любови до корисного, так би мовити, загалом і надособисто, інакше кажучи, з чесної поваги до того, на чому будуєш свою вигоду, поваги не через те, що ти її будуєш, а будуєш у гармонії й одночасно з нею, а також із загальних причин. Це дуже важливо; навіть благородний собака шукає собі місця під обіднім столом, не бентежачись, що його копають ногами, – під столом не через собачу ницість, а через прив’язаність і вірність, а люди дуже тверезі й розважливі не домагаються в житті й половини того, чого домагаються натури досить багатогранні, здатні пройматися справді глибокими почуттями до людей і обставин, що дають їм пожиток. 

4. Якщо є відчуття реальности, то має бути й відчуття можливости

Щоб легко ввійти у відчинені двері, не треба забувати про те, що в них твердий одвірок. Це правило, якого завжди дотримувався старий професор, – просто вимога відчувати реальність. Та якщо є відчуття реальности, – а права на існування такого відчуття ніхто під сумнів не візьме, – то має бути й щось таке, що можна назвати відчуттям можливости.

Хто його має, той не скаже, приміром, такого: «Тут сталося, станеться чи має статися те або те». Ні, така людина заходиться вигадувати: «Тут могло б, мало б статися чи неодмінно сталося б…» А якщо їй пояснять, що справа стоїть так, як вона стоїть, то людина міркуватиме собі: «Що ж, могло б, мабуть, бути й інакше». Отож відчуття можливости не буде помилкою визначити просто як здатність міркувати про все, що цілком могло би бути, а тому, що є, не надавати більшої ваги, ніж тому, чого нема. Як видно, такий творчий підхід може дати наслідки, гідні уваги, й нерідко, на жаль, вони виставляють те, чим люди захоплюються, фальшивим, а те, що люди забороняють, – дозволеним або навіть те й те – таким, що не має жодного значення. Такі люди можливостей витають, як-то мовиться, в емпіреях – емпіреях марев, химер, мрій і умовного способу. Якщо ця схильність з’являється в дітей, її наполегливо викорінюють, а таких людей при дітях називають фантазерами, мрійниками, марудами, а також розумниками й критиканами.

Коли цих дурнів хочуть похвалити, їх називають також ідеалістами, але всі перелічені прізвиська можна застосувати лише до їхнього слабкого різновиду, представники якого не годні збагнути реальности або безпорадно її уникають, – тобто можна застосувати тоді, коли брак відчуття реальности і справді означає ваду. Проте можливе охоплює не лише мрії тих, у кого слабкі нерви, а й Божі наміри, які ще не попрокидалися від сну. Можлива подія чи можлива істина – це не те, що лишається від реальної події чи реальної істини, коли від них відняти їхню реальність, ні, в них, принаймні на думку їхніх прихильників, є щось дуже божественне, вогонь, політ, прагнення творити й свідомий утопізм, який не лякається реальности, а радше підходить до неї як до завдання й до винаходу. Зрештою, Земля зовсім не стара і, схоже, ніколи ще не перебувала в таких справді благословенних умовах, як тепер. Щоб легше збагнути, чим відрізняються люди з відчуттям реальности від людей з відчуттям можливости, досить уявити собі певну грошову суму. Усі можливості, що їх узагалі мають, наприклад, тисячу марок, ця сума має, поза всяким сумнівом, незалежно від того, є вона в тебе чи її в тебе нема; те, що вона в мене чи в тебе є, цим грошам не додає нічого, так само як нічого не додає і якій-небудь троянді чи якій-небудь жінці. А ось дурень ховає ці гроші до панчохи, кажуть люди реальности, тоді як людина тямуща з ними щось робить; навіть до вроди жінки той, хто нею володіє, безперечно, щось додає або, навпаки, щось від цієї вроди відбирає. Саме реальність пробуджує можливості, й нема нічого безглуздішого, ніж це заперечувати. І все ж таки в підсумку чи в середньому завжди лишаються ті самі можливості, й вони повторюються доти, доки з’явиться людина, для якої реальна справа означає не більше, ніж уявна. І саме ця людина й визначає сенс і мету нових можливостей, саме вона їх і пробуджує.

Однак такий чоловік – явище не дуже й однозначне, в жодному разі. Адже його ідеї, коли це не пустопорожні химери, – не що інше, як іще не народжені реальності, а відтак і він має, звичайно, відчуття реальности; але це – відчуття можливої реальности, й своєї мети воно досягає куди повільніше, ніж властиве більшості людей відчуття їхніх реальних можливостей. Такому чоловікові потрібен, сказати б, цілий ліс, тоді як комусь іншому досить просто дерев. Однак ліс – це щось таке, що важко висловити, а ось дерева означають стільки й стільки кубічних метрів деревини певного ґатунку. Чи, може, краще сказати інакше: чоловік зі звичайним відчуттям реальности нагадує рибину, яка хапає наживку, не помічаючи волосіні, а чоловік із тим відчуттям реальности, що його можна назвати й відчуттям можливости, закидає вудочку, не маючи жодного уявлення, чи є на гачку наживка. Через таку надзвичайну байдужість до життя, яке хапає наживку, чоловік наражається на небезпеку робити цілковиті нісенітниці. Непрактичний чоловік – а він таким не лише здається, він такий і є – завжди ненадійний і у взаєминах з людьми просто непередбачуваний. Він здатний на вчинки, які для нього самого означатимуть щось зовсім інше, ніж для решти людей, зате спокійно сприйме що завгодно, аби лиш це відповідало якій-небудь незвичайній ідеї. До того ж нині такий чоловік ще далекий від послідовности. Цілком можливо, наприклад, що злочин, яким кому-небудь завдано шкоди, нашому чоловікові видасться всього-на-всього соціальним прорахунком, і провина за нього падає, мовляв, не на злочинця, а на суспільний устрій. Проте навряд чи ляпас, якого дістане він сам, видасться йому суспільною ганьбою чи бодай чимось таким самим знеособленим, як собачий укус; мабуть, цей чоловік спершу дасть від-коша, а вже потім усвідомить, що краще було б цього не робити. А коли в нього, до того ж, відберуть кохану, то нині він іще не зовсім готовий відмовитися від реальности такого повороту справи й винагородити себе новим, несподіваним почуттям. Наразі такий розвиток ще тільки триває і для окремої людини означає як слабкість, так і силу.

А що наявність властивостей передбачає певну втіху з огляду на їхню реальність, то це дає змогу побачити, як хтось, хто не має відчуття реальности навіть щодо себе самого, одного чудового дня може раптом видатися собі людиною без властивостей. 

5. Ульріх 

Чоловіка без властивостей, про якого тут ідеться, звали Ульріх, і цей Ульріх (не велика приємність раз у раз називати лише на ім’я людину, яку так мало знаєш! Однак прізвище Ульріха заради його батька доводиться замовчувати) перший зразок свого способу мислення явив уже на межі дитинства і юности в одному шкільному творі, завданням якого було з’ясувати, наскільки патріотично міркують учні. В Австрії патріотизм був предметом цілком особливим. Адже німецькі діти вчилися просто зневажати війни австрійських дітей, і тим першим утовкмачували, що французькі діти – онуки виснажених розпусників, які, уздрівши бородатого німецького вояка, тисячами пускаються навтіки. І точнісінько те саме, тільки з переміною ролей та іншими бажаними перестановками, завчали й діти французькі, російські та англійські, які також часто здобували перемоги. А діти – великі хвальки, вони люблять гратися в розбійників та нишпорок, і для них сім’я Ігрек із Великого Іксового провулку, якщо вони випадково до неї належать, – завжди найважливіша в світі. Отож прищепити їм патріотизм нічого не варто. Одначе в Австрії це було трохи складніше. Бо хоч австрійці в усіх війнах протягом своєї історії також здобували перемоги, проте після більшости з тих війн їм доводилося чимось поступатися. Це примушує замислитись, і Ульріх у своєму творі про любов до вітчизни написав, що справжній друг вітчизни не має жодного права вважати рідну вітчизну найкращою; ба більше, хлопцеві раптом сяйнула думка, котра видалася йому аж-аж-аж якою чудовою, хоч він і був надто засліплений її блиском, аби збагнути, що ж діється, – отож йому сяйнула думка до цього підозрілого речення додати ще одне – про те, що, певно, й Бог про свій світ воліє говорити в conjunctivus potentialis[23] (hic dixerit quispiam – тобто: тут можна заперечити…), адже Бог, створюючи світ, припускає, що він має бути не конче саме таким… Цією думкою Ульріх дуже пишався, та, мабуть, висловився він не досить зрозуміло, бо знявся неабиякий переполох, і його мало не відрахували зі школи, хоча жодної ухвали так і не прийняли, бо не могли дійти згоди щодо того, чим вважати оте його зухвале зауваження – хулою вітчизні чи хулою Богові. Виховувався тоді Ульріх в аристократичній гімназії Терезіанського дворянського ліцею, яка поставляла державі щонайшляхетніший матеріал для її стовпів, і батько, розгніваний, що його так зганьбило рідне яблуко, аж надто далеко впавши від яблуні, відіслав Ульріха на чужину – до одного невеличкого виховного закладу; містився той заклад у глухому бельгійському містечку, заправляли ним розумно, з комерційною хваткою, він був недорогий і непогано заробляв на учнях, які пустилися берега. Там Ульріх навчився зневажати ідеали інших людей і в масштабах ширших, міжнародних.

Відтоді спливло шістнадцять чи сімнадцять років – як хмарини в небі. Ульріх за тими роками не шкодував і ними не пишався, на тридцять другому році життя він просто здивовано поглядав їм услід. За цей час він устиг побувати там і сям, іноді ненадовго затримувався й на батьківщині і скрізь брався за справи й серйозні, й марні. Тут уже промайнув натяк на те, що він був математик, а розводитися про це ширше наразі не варто, адже в будь-якій професії, якщо їй присвячуєш себе не задля грошей, а з любови, настає момент, коли здається, що кожен новий рік веде в нікуди. Після того, як цей момент затягнувся на досить тривалий час, Ульріх згадав, що батьківщині приписують таємничу здатність ставити мрії на реальний ґрунт і наділяти їх корінням, і він осів у ній, відчуваючи себе подорожнім, який навік сідає на лаву, хоча й здогадується, що за мить підхопиться на ноги.

І коли він, якщо висловлюватися по-біблійному, заходився облагоджувати дім свій, то зробив одне відкриття, на яке, власне, тільки й сподівався. Він сам поставив себе перед приємною необхідністю по-новому, від початку до кінця перебудувати свій невеличкий занедбаний маєток на власний смак. Ульріх міг скористатися будь-яким принципом – від чистої за стилем реконструкції до цілковитої безцеремонности, так само на його розсуд були й усі стилі – від ассирійського до кубізму. На чому він мав спинити свій вибір? Сучасна людина приходить на світ і йде з нього в лікарні. «То нехай же вона й мешкає, як у лікарні!» Таку вимогу нещодавно проголосив один провідний будівничий, а інший реформатор інтер’єру зажадав пересувних стін у помешканнях на тій підставі, що людина, живучи поруч з іще однією людиною, мусить учитися їй довіряти і не має права відгороджуватися від неї й замикатись. Тоді саме настали нові часи (вони ж бо роблять це щомиті), а нові часи потребують нового стилю. На щастя Ульріха, замочок, яким він його застав, уже був позначений трьома стилями, накладеними один на один, отож із ним і справді не можна було робити все, чого хотілося; одначе Ульріха вельми тривожила відповідальність, яку на нього покладало право облаштовувати житло, й ота загрозлива фраза «Скажи мені, де ти мешкаєш, і я скажу тобі, хто ти», на яку він раз у раз натрапляв у мистецьких часописах, нависала над його головою. Ґрунтовно ознайомившись із цими часописами, він дійшов висновку, що удосконалення своєї особистости краще вже взяти у власні руки, й заходився виготовляти ескізи своїх майбутніх меблів сам. Та коли він вигадував яку-небудь громіздку, показну форму, йому одразу спадало на думку, що її можна замінити технічно скупою, функціонально виправданою, а щойно накреслював виснажену власною міццю залізобетонну форму, то пригадував по-березневому худенькі форми тринадцятирічної дівчинки й, замість ухвалювати рішення, поринав у мрії.

Це були – в питанні, яким він не дуже переймався, – та знайома безладність ідей і те їхнє поширення без спільного центру, які притаманні сучасності й становлять своєрідну її арифметику, що перескакує з п’ятого на десяте, не маючи єдности. Кінець кінцем він узагалі почав придумувати лише інтер’єри, яких не можна було втілити в життя, кімнати, що оберталися, калейдоскопічні обладнання, пристрої для переміни душевного стану, і його ідеї чимдалі втрачали будь-який сенс. Зрештою він таки прийшов туди, куди його тягло. З цього приводу батько висловився б десь так: якщо людина береться за все, що їй спаде на думку, то від такої плутанини в неї дуже скоро лусне голова. Або так: хто може виконати все, що йому заманеться, той невдовзі вже не знатиме, чого й бажати. Ульріх повторював собі ці слова з великою насолодою. Ця предковічна мудрість здавалася йому думкою надзвичайно свіжою. Людину в її можливостях, планах і почуттях треба спершу обмежити всілякими традиціями, забобонами, приписами й перешкодами, як божевільного гамівною сорочкою, й аж тоді те, на що вона здатна, набуде, можливо, цінности, зрілости й міцности. Усвідомити, що означає ця думка насправді, годі й сподіватися! Отож чоловік без властивостей, повернувшись на батьківщину, зважився й на другий крок, щоб віддати власне формування на волю зовнішніх життєвих обставин: дійшовши в своїх роздумах до цього місця, облаштування домівки він просто полишив ґенію своїх поставників, твердо переконаний, що про традиції, забобони й обмеження вони вже якось та подбають. Сам він тільки освіжив давні лінії, що зосталися тут від колишніх часів, темні оленячі роги під білим склепінням невеличкої зали та пласку стелю в салоні, а в решті кімнат просто пододавав те, що здавалося йому доцільним і зручним.

Коли вже все було готове, Ульріх із цілковитою підставою похитав головою й спитав себе: «То оце й є життя, яке має стати моїм?…» Він був власником невеличкого чарівного палацу, який аж напрошувався, щоб його так називати, бо був достоту такий, якими собі уявляють палаци, – зі смаком обставлена резиденція резидента, ким Ульріх бачився провідним у своїх галузях меблевим, килимовим та ремонтно-монтажним фірмам. Ось тільки цей чудовний годинниковий механізм лишався незаведеним, а то до під’їзду підкотили б екіпажі з вельможами й знатними дамами, з приступок зіскочили б слуги й недовірливо спитали б в Ульріха: «Пане добродію, а де ж ваш господар?»

Ульріх спустився на грішну землю й одразу знов повернувся в захмарні висоти.

6. Леона, або Зміщення перспективи

Коли вже ти облагодив дім свій, то маєш і привести в нього дружину. Тодішню Ульріхову подругу звали Леонтина, й виступала вона співачкою в невеличкому вар’єте; дівчина була висока на зріст, струнка й повненька, дратівливо млява, і називав він її Леоною.

Його увагу вона привернула вологою темінню очей, болісно-пристрасним виразом вродливого довгастого обличчя з правильними рисами, а також сентиментальними піснями, яких дівчина співала замість непристойних. У всіх тих старомодних пісеньках ішлося про кохання, вірність, страждання, самотність, шелест лісу й зблискування форелі. Гінка й до глибини душі самотня, Леона стояла перед публікою на невеличкій сцені й терпляче виводила ці пісеньки голосом хатньої господині, і коли в тексті все ж таки й траплялися місця, з морального погляду трохи ризиковані, то враження вони справляли радше примарно-загадкове, позаяк і трагічні, й грайливі порухи серця дівчина підкріплювала тими самими, старанно завченими рухами й мінами. Ульріхові це відразу нагадало чи то пожовклі світлини, чи то красунь у німецьких сімейних часописах давно забутих років, і він, замислено вдивляючись у це жіноче обличчя, розгледів у ньому численні дрібні риси, що аж ніяк не могли бути реальні й усе ж таки становили його суть. Певна річ, в усі часи є всі різновиди облич, але смак часу виділяє якийсь один із них і підносить його до ранґу краси і щастя, тоді як решта облич намагається порівнятися з цим різновидом; і навіть потворним щастить якоюсь мірою досягти цього за допомогою зачісок та моди, й ніколи не щастить лише обличчям, народженим для надзвичайних успіхів, – обличчям, у котрих втілює себе, нічим не поступаючись, величний і відкинутий ідеал краси минулої доби. Такі обличчя трупами колишніх жадань мандрують у великій порожнечі любовних пристрастей, і в чоловіків, котрі, пороззявлявши роти, вслухалися в безмежну нудьгу Леонтининого співу й не розуміли, що з ними коїться, ніздрі роздувалися від зовсім інших почуттів, ніж коли вони бачили невеличких, зухвалих співачок із зачісками в стилі «танґо». Саме тоді Ульріх і вирішив назвати її Леоною, й у ньому прокинулося бажання володіти нею так, як ото володіють великою лев’ячою шкурою, що з неї кушнір зробив опудало.

Та коли вони почали зустрічатись, у Леоні виявилася ще одна несучасна властивість: вона була страшенно ненажерлива, а це – вада, завзято віддаватися якій уже давно вийшло з моди. За своїм походження то була жадоба бідної дитини до дорогих лакоминок, від якої вона страждала в нужденному дитинстві; і ось ця вада нарешті вихопилася на волю й набула сили ідеалу, який вирвався з клітки й допався до влади. Леонин батько був, судячи з усього, добропорядним дрібним міщанином, який бив її щоразу, коли вона заводила залицяльників; але робила вона це лише через те, що понад усе в житті полюбляла сидіти десь у скверику перед невеличкою кондитерською і, поважно поглядаючи на перехожих, їсти ложечкою морозиво. Щоправда, не можна стверджувати, нібито вона не була сластолюбна, та, коли вже дозволено, треба сказати, що й у цьому, як і в усьому іншому, вона була досить-таки ледача й не дуже перепрацьовувала. В її видовженому тілі збудження щоразу потребувало навдивовижу багато часу, поки доходило до мозку, і траплялося так, що серед білого дня її очі без причини бралися поволокою, а вночі нерухомо впиралися в яке-небудь місце на стелі, немовби спостерігаючи там за мухою. Так само вона іноді серед цілковитої тиші раптом заходилася сміхом із жарту, який зрозуміла аж тепер, хоч за кілька днів до цього вислухала його спокійно, нічого не второпавши. Та загалом Леона, якщо не мала аж такої причини для протилежного, поводилася цілком пристойно. Випитати в неї, як вона взагалі прийшла до своєї професії, ніколи не щастило. Схоже, дівчина вже й сама про це добре не пам’ятала. З’ясувалося тільки, що виконання пісеньок вона вважала невід’ємною частиною самого життя й пов’язувала з цим усе піднесене, що будь-коли чула про мистецтво й митців, отож виходити щовечора на невеличку, огорнену клубами сиґарного диму сцену й співати пісень, які мали, поза всяким сумнівом, усіх глибоко зворушувати, – це, на її гадку, було правильно, педагогічно й шляхетно. При цьому вона, певна річ, анітрохи не цуралася пожвавлювати пристойне принагідно вкрапленими в тексти непристойностями, одначе була твердо переконана, що так самісінько, як вона, робить і примадонна імператорської опери.

Звісно, якщо проституцією називати неодмінно те, що людина за гроші віддає не всю себе, як це звичайно буває, а лише своє тіло, то принагідно Леона до проституції таки вдавалася. Та якщо цілихдев’ять років, як вона від свого шістнадцятирічного віку, знаєш, яку мізерію платять поденно співачкам у найбрудніших забігайлівках, день при дні думаєш про ціни на туалети й білизну, про відрахування, скупість і сваволю господарів, про відсотки від того, що поз’їдали й повипивали, розгулявшись, відвідувачі, й від рахунку за номер у сусідньому готелі, – одне слово, якщо мати щодня з усім цим справу, сваритися через це й до всього підходити по-комерційному, тоді те, чим дилетант захоплюється як розпустою, стає професією, сповненою логіки, діловитости й станових законів. Адже саме проституція – це така річ, яку сприймаєш по-різному, залежно від того, звідки на неї дивишся – згори чи знизу.

Та хоч до статевого питання Леона ставилася цілком по-діловому, була в неї й своя романтика. Ось тільки всіляка там надмірність, пиха, марнотратство, такі почуття, як гордощі, заздрість, шанолюбство, похіть, готовність віддатися – одне слово, рушії особистости й суспільного успіху в неї були пов’язані не з феноменом так званого серця, а з tractus abdominalis, процесом травлення, з яким за давніх часів, до речі, люди пов’язували їх завжди, і це ще й нині можна спостерігати на прикладі дикунів та сільських гуляк, які шляхетність і таке інше, чим вирізняється людина, намагаються виразити в бучному бенкеті, де вони об’їдаються врочисто й з усіма відповідними наслідками. За столиками балагана Леона виконувала свої обов’язки; але мріяла вона про кавалера, взаємини з яким на весь термін анґажементу звільнили б її від тих обов’язків і дали б змогу сидіти у вишуканій позі з вишуканою картою страв у руках у вишуканому ресторані. Тоді дівчина з величезною насолодою скуштувала б усіх страв одразу, й водночас вона відчувала хворобливо-суперечливу втіху, коли мала нагоду показати, що знає, як треба вибирати й складати витончене меню. Навіть за невеличкими десертами вона вміла дати волю уяві, і зазвичай з цього виходила багата друга вечеря, тільки в зворотній послідовності. Чорною кавою й численними хмільними напоями Леона відновлювала власну здатність поглинати їжу й підстьобувала себе сюрпризами доти, доки вгамовувала свою пристрасть. І тоді її утроба наповнювалася вишуканими наїдками так, що мало не репалась. Мляво сяючи, дівчина роззиралася довкола і хоч вельми балакуча ніколи й не була, але в такому стані вона, підбиваючи підсумок, до з’їдених лакоминок любила додати ще й кілька зауважень. Промовляючи «polmone а la Torlogna» чи «яблука а la Melville», вона кидала ці слова так, як ото хтось інший, бува, з удаваною байдужістю згадує про те, що розмовляв із князем чи лордом, котрий має таке саме прізвище.

Позаяк з’являтися з Леоною на людях було не зовсім у манері Ульріха, то годувати її він волів зазвичай у себе вдома, де вона могла бенкетувати в товаристві оленячих рогів та стильних меблів. Одначе це не вдовольняло її суспільних претензій, і коли чоловік без властивостей, замовляючи з ресторану додому просто-таки небачені наїдки, спонукав її до переситу на самоті, дівчина почувалася ображеною, достоту мов ото жінка, яка помічає, що кохають її не за душу. Вона була вродлива, до того ж – співачка, їй не потрібно було ховатися від людських очей, до неї щовечора були звернені жадання кількох десятків чоловіків, ладних потвердити, що вона таки має рацію. А цей чоловік, хоч і бажав лишатися з нею на самоті, не здатний був навіть сказати: «Матір Божа, Леоно, та від твого з… я просто шаленію!» – або, щойно вздрівши її, смачно облизати вуса, як це вона звикла бачити в своїх кавалерів. Леона трохи зневажала Ульріха, хоча, звісно, була йому вірна, й він про це знав. Добре знав він, до речі, й про те, як належить поводитися в її товаристві, але часи, коли його вуста спроможні були щось таке промовити й коли вони ще носили вуса, давним-давно минули. А коли ти вже не здатний на щось таке, що колись умів робити, хай навіть то була просто велика дурниця, то це однаково, якби в тебе відняло руки й ноги. Коли Ульріх бачив, як його подрузі вдаряють у голову наїдки й напої, у нього починали тремтіти очі. Її вроду можна було обережно відокремити від неї самої. Це була врода герцоґині, яку Шефелів Екегард[24] переносив через монастирський поріг, врода вершниці із соколом на рукавичці, врода леґендарної імператриці Єлизавети з важкою викладеною косою на голові – постаті, що нею захоплювалися люди, вже всі покійні. Щоб висловитися точніше: Леона нагадувала також божественну Юнону, тільки не вічну й неминущу, а те, що пов’язала з ім’ям цієї богині доба, яка вже минула чи саме минала. Одне слово, мрія буття облягала його матерію не вельми щільно. Зате Леона знала, що за шляхетне запрошення треба якось платити навіть тоді, коли господар нічого не бажає, і що не можна дозволяти просто витріщатися на себе; тому вона підводилася, щойно спроможна була це зробити, й починала спокійно, але дуже гучно співати. Її приятелеві такі вечори нагадували вирваний аркуш, в який усілякі думки й фантазії вдихнули життя, проте, як і все вирване із взаємозв’язку, муміфікований і сповнений тієї тиранії навік застиглого, що становить моторошну привабливість живих картин, де життя раптом випило снодійного та так і заклякло, злютоване внутрішнім зв’язком, різко окреслене, а загалом усе ж таки жахливо безглузде.

7. Ульріх у кволому стані заводить собі нову коханку

Одного ранку Ульріх повернувся додому в такому вигляді, що хоч сядь та й плач: одяг звисав клаптями, на розбиту голову довелося накласти примочки, годинник і гаманець безслідно зникли. Ульріх не знав, хто його пограбував – оті троє чоловіків, з котрими він завів бійку, чи який-небудь жалісливець, коли він, Ульріх, хоч і недовго, та все ж непритомний лежав на бруківці. Він ліг у постіль і, коли його знесилені руки й ноги знов опинилися під ковдрою, в затишку й безпеці, ще раз обміркував усе, що з ним сталось.

Оті три голови вигулькнули перед ним зненацька; можливо, тієї пізньої пори на безлюдній вулиці він котрогось із них ненароком зачепив, адже думки його були розпорошені й заклопотані чимось іншим, а ті пики з’явились у світлі під ліхтарем уже спотворені, тільки й чекаючи нагоди, щоб розлютитися. І він припустився помилки. Треба було відскочити назад, так ніби він злякався, й водночас добряче штовхнути плечем або стусонути ліктем під бік отого типа, що став позад нього, а тоді відразу щодуху кинутися навтіки, бо з трьома такими кремезними лобами в бійку краще не встрявати. А він натомість на мить завагався. То все через вік, через його тридцять два роки; войовничість і кохання тепер потребують часу вже трохи більше. Він не повірив, що ті три пики, які серед ночі зневажливо й люто раптом глипнули на нього, поквапилися лише на його гроші, й піддався почуттю, що то злилася водно і втілилась у трьох постатях ненависть проти нього; і поки ті волоцюги вже осипали його брудною лайкою, він тішився думкою, що це, може, зовсім і не волоцюги, а такі самі громадяни, як він, тільки трохи підпилі й розкуті, тож і зачепили його, коли він ішов своєю дорогою, і розрядили на ньому ненавистью, яка постійно чигає на нього, та й узагалі на кожну чужу людину, мов гроза в атмосфері. Адже щось таке часом відчував і він. Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності між собою і неймовірно багатьма іншими людьми. Це – основна риса культури: те, що людина рішуче недовіряє людям з-поза меж її власного кола, що, отже, не лише германець юдея, а й футболіст піаніста має за істоту незбагненну й меншовартісну. Адже річ зберігається, зрештою, лише завдяки власним межам, а відтак – завдяки до певної міри ворожій протидії своєму оточенню; без папи не було б Лютера, а без язичників – папи, тому не можна не визнати, що надзвичайно глибока прихильність однієї людини до іншої полягає у прагненні заперечити її. Про це Ульріх міркував, звісно, не так докладно; однак йому був знайомий цей стан непевної, атмосферної ворожости, яким насичене повітря в нашу добу, і коли така ворожість раптом зосереджується в трьох незнайомцях, які потім знову назавжди зникають, зосереджується, щоб ударити громом і блискавкою, то це вже мало не полегкість.

І все ж таки він, уздрівши перед собою тих трьох негідників, розмірковував, мабуть, трохи довше, ніж годилося б. Щоправда, перший, кинувшись на нього, одразу відлетів назад, бо Ульріх випередив його, зацідивши в зуби; однак другого, з яким слід було поквитатися ту ж мить, кулак ледве зачепив, бо удар ззаду чимось важким трохи не розтрощив Ульріхові голову. У нього підітнулись коліна, його схопили, він знову випростався з тією майже неприродною легкістю в тілі, яка звичайно настає після першого запаморочення, заходився гамселити в плутанину чужих тіл, а тоді кулаки, що робилися чимраз більшими й важчими, збили його з ніг.

Нарешті Ульріх збагнув, якої помилки припустився, і стосувалась вона лише царини спортивної – так буває, коли в когось виходить надто короткий стрибок; отож він, маючи все ще чудові нерви, спокійно заснув собі в точнісінько такому самому захваті від згасання витків забуття, який він у глибині свідомости вже відчував у хвилину своєї поразки.

Прокинувшись, Ульріх переконався, що покалічили його не так уже й страшно, і ще раз замислився про свою халепу. Бійка завжди полишає в душі неприємний присмак, сказати б, поквапної інтимности, і в Ульріха, хоч першим напав і не він, зосталося таке відчуття, немовби повівся він непорядно. Але непорядно щодо кого чи щодо чого?! Зовсім поряд із вулицями, де що триста кроків поліціянт карає за найменше порушення порядку, лежать інші, де потрібна така сама сила й спосіб мислення, як у непроглядному лісі. Людство виробляє біблії й гвинтівки, туберкульоз і туберкулін. Воно демократичне зі своїми королями й аристократами; воно зводить церкви і, з другого боку, нові університети проти церков; обертає монастирі на казарми, але казарми забезпечує військовими священиками. Звичайно, воно й негідникам дає в руки наповнені оливом Гумові кийки, щоб покалічити тіло ближнього, а тоді запропонувати цьому зганьбленому й самотньому тілу пуховики, як той, що цієї хвилини огортає Ульріха, просякнутий немовби самою поштивістю й послужливістю. Тут нема нічого нового: суперечності, непослідовність і недосконалість життя. З цього приводу люди лише всміхаються або зітхають. Але хто-хто, а Ульріх не такий, ні. Він ненавидів цю суміш покори й сліпої любови у ставленні до життя, любови, яка мириться з його суперечностями й половинчастостями, мов позбавлена невинности стара дівка – із зухвалістю юного небожа. Але й не підхопився Ульріх одразу з ліжка, коли з’ясувалося, що вилежуватись у ньому – це однаково що мати пожиток від безладу в справах людства, адже в певному сенсі це – поквапна поступка перед сумлінням коштом самої справи, коротке потьмарення, втеча у сферу приватного, коли сам ти уникаєш підлот і чиниш добро, замість дбати про лад загалом. Після того, як Ульріх не з власної волі зазнав тієї пригоди, у нього навіть склалося враження, що якби тут скасували гвинтівки, а там – королів і внаслідок якого-небудь більшого чи меншого поступу менше стало дурости й підлот, то пуття з цього було б страшенно мало, позаяк мірку підлот і мерзот ту ж мить поповнили б нові, як ото одна нога світу раз у раз ковзає назад, щойно друга виткнеться вперед. Ось що треба пізнати – причину й таємний механізм усього цього! Це було б, звичайно, незрівнянно важливіше, ніж бути доброю людиною на задавнених засадах, і тому у царині моралі Ульріха більше приваблювала служба в Генеральному штабі, ніж буденний героїзм у творенні добра.

Тепер він ще раз уявив собі й продовження своєї нічної пригоди. Коли після невдалої бійки він прийшов до тями, край хідника спинився найманий автомобіль, водій заходився підводити покаліченого незнайомця за плечі, і над Ульріхом схилилася якась жінка з янгольським виразом на обличчі. У такі хвилини, коли свідомість випливає з безодні, все бачиш, мовби у світі дитячих книжок; та невдовзі ця млість поступилася місцем дійсності, присутність жінки, що клопоталася біля нього, підбадьорила його й освіжила, мов легенькі пахощі одеколону, отож Ульріх відразу збагнув, що великої шкоди не зазнав, і спробував якомога вишуканіше звестися на ноги. Це йому вдалося не відразу так, як він хотів, і жінка стурбовано запропонувала куди-небудь його відвезти, щоб йому надали допомогу. Ульріх попросив доправити його додому, а що вигляд він мав і справді ще розгублений і безпорадний, то жінка погодилася це зробити. У машині він швидко оговтався. Ульріх відчував поруч щось по-материнському чуйне, ніжну хмаринку послужливого ідеалізму, в теплі якої тепер, коли він знову ставав чоловіком, почали складатися крижані кристалики сумніву й страху перед необачним вчинком, сповнюючи атмосферу лагідністю снігопаду. Ульріх розповів про свою халепу, і та вродлива жінка, з вигляду лише трішечки молодша від нього, тобто років, може, тридцятьох, поремствувала на людську жорстокість і сказала, що страшенно йому співчуває.

Звичайно, тепер він заходився ревно виправдовувати те, що сталося, й пояснювати враженій красуні з материнським теплом, що про такі сутички не можна судити з огляду на успіх. Насправді їхня принадність полягає, мовляв, у тому, що за вкрай короткий відтинок часу, з небаченою в буденному житті швидкістю й на ледве відчутні сигнали треба виконати стільки різноманітних, потужних і все ж таки надзвичайно виважених рухів, що проконтролювати їх свідомістю абсолютно неможливо. Навпаки, кожен спортсмен знає, що вже за кілька днів до змагань треба припинити тренуватись, і роблять це не задля чого іншого, як задля того, щоб м’язи й нерви мали змогу укласти між собою останню угоду без участи волі, намірів і свідомости, а тим більше без їхнього втручання. І потім, коли настає час діяти, завжди так і буває, провадив Ульріх: розкуті м’язи й нерви вступають у битву з власним «я»; одначе його, тобто все тіло, душу, волю, всю цю головну й загальну особистість, у правовому сенсі відмежовану від навколишнього світу, вони захоплюють уже тільки поверхово, як Європу верхи на бику, і якщо справа раптом обертається інакше, якщо в цю пітьму проникає, на біду, бодай крихітний промінчик роздумів, тоді замисел звичайно зазнає краху… Розповідаючи, Ульріх неабияк розпалився. По суті, в цьому, стверджував тепер він, маючи на увазі феномен майже цілковитого усунення свідомої особистости або прориву крізь неї, – по суті, в цьому є спорідненість із утраченими феноменами, про яких знали містики всіх релігій, а відтак це, мовляв, – певною мірою сучасний ерзац споконвічних потреб, нехай і нікудишній, та все ж ерзац; отож бокс чи інші такі види спорту, які вибудовують усе це в раціональну систему, становлять своєрідну теологію, хоч і не можна вимагати за цим загального визнання.

З таким запалом Ульріх звертався до своєї супутниці певною мірою, либонь, і через марнославне бажання змусити її забути про той жалюгідний стан, в якому вона його знайшла. За цих обставин їй важко було збагнути, як він говорить – серйозно чи жартома. Принаймні їй могло видатися, зрештою, цілком природним те, що він намагався пояснити теологію через спорт; це було, мабуть, навіть цікаво, адже спорт – то щось сучасне, а теологія, навпаки, – щось таке, про що анічогісінько не знаєш, хоча церков, безперечно, ще й досі багато. Та хай там як, а вона дійшла висновку, що завдяки щасливому випадку врятувала дуже розумного чоловіка; щоправда, час від часу вона питала себе, чи не стався в нього, бува, струс мозку.

А Ульріх, якому скортіло тепер сказати що-небудь зрозуміле, скористався нагодою і мимохідь зауважив, що й кохання ж бо належить до релігійних і небезпечних феноменів, позаяк вириває людину з обіймів розуму і вкидає її в стан непевности, де вона просто-таки втрачає ґрунт під ногами.

 – Авжеж, – мовила жінка. – Але спорт усе ж таки грубий.

 – Безперечно, – поквапився погодитись Ульріх. – Спорт грубий. Це, можна сказати, сконденсована й дуже тонко розподілена, загальна ненависть, яка знаходить розрядку в змаганнях. Стверджують, певна річ, і протилежне: мовляв, спорт об’єднує людей, робить їх товаришами, й таке інше. Але це, по суті, лише підтверджує те, що від грубости до кохання – не далі, ніж від одного крила якого-небудь великого, строкатого безголосого птаха до його другого крила.

Він наголосив на крилах і на строкатому, безголосому птахові – думка, позбавлена справжнього сенсу, але з дещицею тієї глибочезної чуттєвости, з якою життя у своєму неосяжному тілі одночасно вдовольняє всі непримиренні суперечності; тепер він завважив, що його сусідка цього зовсім не зрозуміла, однак отой лагідний снігопад, що його вона поширювала в машині, зробився ще густішим. Тоді Ульріх обернувся до неї всім корпусом і спитав, чи розмова на тілесні теми не справляє на неї прикрого враження. Усе, що пов’язане з тілом, і справді стає, мовляв, надто вже модним і, по суті, викликає жахливе відчуття, адже тіло, якщо воно добре треноване, бере гору й так упевнено, не питаючись, реаґує своїми до автоматизму відшліфованими рухами на будь-які подразники, що у господаря зостається лише моторошне відчуття стороннього спостерігача, а його вдача немовби переходить від нього до якої-небудь частини тіла.

Схоже, це питання таки глибоко зачепило молоду жінку, почуте вочевидь її схвилювало, вона почала дихати частіше й обережно трохи відсунулася від нього. Щойно описаний механізм – коли частішає дихання, шаріє шкіра, калатає серце, а може, й ще щось, – у ній, здається, запрацював. Але саме цієї хвилини машина спинилася перед будинком Ульріха. Цей лише встиг, усміхнувшись, спитати в своєї рятівниці її адресу, щоб згодом, мовляв, скласти вдячність, але жінка, на його подив, такої ласки йому не виявила. І чорна кута хвіртка зачинилася за враженим незнайомцем. Потім у світлі від електричних лампочок ще постали, мабуть, високі й чорні дерева старого парку, спалахнули вікна, і на коротко викошеному смарагдовому газоні розпростерлися невисокі крила маленького, мов будуар, замочку; погляду відкрилися частини стін, обвішаних картинами й заставлених строкатими рядами книжок, і чоловіка, який щойно попрощався зі своєю супутницею в машині, прийняла несподівано затишна обстановка.

Ось так усе й вийшло, і поки Ульріх ще розмірковував, як прикро було б, якби знов довелося марнувати час на ще одну з оцих уже давно набридлих любовних інтрижок, йому доповіли про жінку, яка не схотіла назватися й ступила до кімнати під низько опущеним серпанком. Це була вона – незнайомка, що не сказала, ні як її звати, ні де вона живе, але самочинно, в такий романтично-милосердий спосіб продовжила цю пригоду під приводом потурбуватися про його самопочуття.

А за два тижні Бонадея вже чотирнадцять днів була його коханкою.

8. Каканія

У тому віці, коли ще надають значення всіляким кравецьким та перукарським справам і люблять покрутитися перед дзеркалом, частенько малюють в уяві також яку-небудь місцину, де хотілося б прожити життя, чи принаймні місцину, яка просто чимось прикметна, навіть якщо самого тебе туди не дуже й тягне. Такою соціально невідчепною ідеєю вже давно стало своєрідне надамериканське місто, де кожне із секундоміром у руці кудись поспішає чи просто стоїть на місці. Земля й повітря утворюють такий собі мурашник, пронизаний поверхами транспортних магістралей. Потяги наземні, підземні й надземні; людей пересилають пневматичною поштою; поземно мчать автопотяги, швидкісні ліфти прямовисно перепомповують людські маси з одного транспортного рівня на інший; у вузлових пунктах люди перескакують з одного засобу пересування до іншого, їхній ритм підхоплює й засмоктує пасажирів, не лишаючи їм часу на роздуми, – ритм, який між двома швидкостями, супроводжуваними гуркотом, робить синкопу, паузу, невеличку двадцятисекундну провалину, і в інтервалах цього загального ритму люди поквапно перекидаються кількома словами. Запитання й відповіді припасовані одні до одних, мов деталі в механізмах, кожна людина має лише суворо визначені завдання, професії зібрано в групи у певних місцях, усі їдять, не спиняючись, розваги зібрано в інших частинах міста, а ще в інших здіймаються вежі, де знаходиш собі жінку, сім’ю, грамофон і душу. Напруження й розслаблення, діяльність і кохання чітко розмежовані в часі й розподілені відповідно до грунтовних лабораторних висновків. Якщо в одній із сфер діяльности наштовхнешся на труднощі, справу просто кидаєш, бо знаходиш іншу чи принагідно кращий шлях, або хтось інший знаходить шлях, з якого ти збився; це нікому не завдає шкоди, адже ні на що не марнується стільки спільних зусиль, скільки на самовпевнену переконаність, нібито ти покликаний не відступати від якоїсь певної особистої мети. У пронизаній силовими лініями спільноті будь-який шлях веде до доброї мети, якщо тільки надто довго не роздумувати й не зволікати. Цілі поставлено на короткий час; але й життя недовге, від нього дістаєш максимум того, що можна досягти, а більше людині для щастя й не потрібно, адже те, чого досягаєш, формує душу, тоді як те, чого бажаєш, але не домагаєшся, її лише деформує; для щастя дуже мало важить те, чого ти хочеш, – важливо лише, щоб ти цього досяг. А крім того, зоологія вчить, що із суми неповноцінних індивідів легко може скластися Геніальне ціле.

Нема жодної певности в тому, що так воно й має бути, але такі уявлення – невід’ємна частина дорожніх снів, де відбивається відчуття невпинного руху, який нас підхоплює. Ці сни поверхові, тривожні й короткі. Бог його знає, що буде насправді. Напрошується думка, що ми щохвилини тримаємо в руках початок і маємо складати план для всіх нас. Якщо нам не до вподоби ця штука зі швидкостями, то втнемо іншу! Скажімо, що-небудь повільне-повільне, з колихким, як серпанок, загадковим, як слимак, щастям і з глибоким коров’ячим поглядом, про який мріяли ще греки. Але насправді все зовсім не так. Ця штука тримає нас у своїх руках. Їдеш у ній вдень і вночі, та ще й робиш усе, що душа забажає: голишся, їси, кохаєш, читаєш книжки, виконуєш службові обов’язки, так ніби чотири стіни довкола стоять на місці, і моторошно лише те, що стіни їдуть, а ти цього не помічаєш, і викидають уперед свої рейки, мов довгі, звивисті щупальці, й ти не знаєш – куди. До того ж хочеться по змозі й самому належати до сил, котрі спрямовують локомотив часу. Роль це вельми непевна, й буває, що, визирнувши після тривалої перерви за вікно, бачиш: краєвид змінився; що пролітає мимо, те пролітає, бо інакше й бути не може, та, попри всю твою покірність, чимдалі більшої влади набуває прикре відчуття, що ти проминув мету чи потрапив не на ту колію. А тоді одного дня раптом постане, аж запече, потреба: зійти! Зіскочити! Ностальгійне бажання, щоб тебе затримали, щоб не розвиватися, застрягнути, повернутися до того місця, що було перед обманним розгалуженням! І за добрих давніх часів, коли ще існувала Австрійська імперія, у такому разі можна було зійти з потяга часу, пересісти до звичайного потяга на звичайній залізниці й повернутися на батьківщину.

Там, у Каканії[25], в тій незбагненій, тим часом уже зниклій державі, яку з багатьох поглядів, хоч цього й не визнають, можна назвати зразковою, також був свій темп, але темп не надто високий. Досить було на чужині згадати про цю країну, як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління. І які землі! Були там ґлетчери й море, Карст і чеські ниви, ночі на Адріатиці, напоєні невгомонним стрекотанням цикад, і словацькі села, де дим виходив із коминів, мов із задертих ніздрів, а саме село тулилося поміж двома невеликими пагорбами, так ніби земля трохи розтулила губи, щоб зігріти між ними своє дитя. Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів! Тоді готувалися підкоряти повітряні простори, зокрема й тут; тільки не надто завзято. Час від часу відсилали судна до Південної Америки та Східної Азії; але не надто часто. Світова економіка й світове панування ніякого шанолюбства не виявляли; це було в центрі Європи, де перетинаються давні світові вісі; слова «колонія» й «заморські землі» вухо сприймало як щось іще геть незвідане й далеке. Заводили розкіш; але в жодному разі не таку аж надто витончену, як у французів. Захоплювалися спортом; але ж не так по-ідіотському, як англосакси. Викидали шалені гроші на військо; але все ж таки саме стільки, щоб серед великих потуг надійно лишатися другою за слабкістю. Столиця була також трохи менша, ніж решта найбільших міст у світі, та все ж таки значно більша, ніж просто велике місто. І управляли цієї країною по-освіченому, у спосіб мало відчутний, обережно обходячи всі гострі кути, – управляли найкращі в Європі бюрократи, яким можна було дорікнути лише за одну хибу: ґеніальність і ґеніальну підприємливість приватних осіб, не привілейованих на це родовитістю чи державним завданням, вони сприймали як зухвалість і навіть нахабство. Та кому ж до вподоби, щоб йому вказували не ті, хто має вказувати?! До того ж у Каканії лише ґенія завжди мали за йолопа, а ось йолопа за ґенія, як це траплялося десь інде, – ніколи.

А загалом скільки всього дивовижного можна розповісти про цю зниклу Каканію! Вона була, наприклад, імператорсько-королівською й імператорською і королівською; одну з цих позначок – «і.-к.» або «і. і к.» – там носила кожна річ і кожна людина, та все ж лише ті, хто опанував таємничу науку, всякчас могли з певністю розрізнити, які установи і які люди мали називатися «і.-к.», а які – «і. і к.». На письмі країна мала назву Австро-Угорська монархія, але усно дозволяла називати себе Австрією, тобто ім’ям, яке вона склала з себе врочистою державною клятвою, але зберегла в усіх емоційних площинах на знак того, що емоції важливі так само, як державне право, а приписи не віддзеркалюють справжніх життєвих проблем. За конституцією країна була ліберальна, але правили нею клерикали. Правили нею клерикали, але панувало в ній вільнодумство. Усі громадяни перед законом були рівні, але громадянами були не всі. Був парламент, який користувався своєю свободою так широко, що його звичайно тримали закритим; але в конституції була й стаття про надзвичайний стан, спираючись на яку обходилися без парламенту, й щоразу, коли всі вже тішилися абсолютизмом, корона віддавала вказівку все ж таки знов повернутися до парламентської форми правління. У цій державі такі випадки траплялися часто, і до них долучалися ще й міжнаціональні чвари, які тоді справедливо привертали увагу всієї Європи, а тепер тлумачення дістають дуже хибне. Ті чвари були такі запеклі, що через них державна машина по кілька разів на рік починала буксувати й спинялась, але в проміжках і в періоди державного затишшя панувало цілковите взаєморозуміння, й усі вдавали, буцімто нічого не сталося. Зрештою, нічого таки й не ставалося. Просто та неприязнь кожної людини до прагнень кожної іншої, неприязнь, у якій нині всі ми одностайні, в цій державі сформувалася досить рано й стала, можна сказати, витонченим церемоніальним дійством, наслідки якого були б, мабуть, іще вагоміші, якби його розвиток дочасно не перервала катастрофа.

Бо не лише неприязнь до співгромадянина піднеслася там до почуття солідарности, а й недовіра до власної особи та її долі набула характеру глибокої самовпевнености. У цій країні завжди чинили, іноді доходячи до найвищої міри пристрасти та її наслідків, не так, як думали, або думали не так, як чинили. Недосвідчені спостерігачі сприймали це за м’якість чи навіть слабкість австрійської, на їхню гадку, вдачі. Та вони помилялись; і взагалі буде помилкою пояснювати ті чи ті явища в певній країні просто вдачею її мешканців. Адже мешканець країни має щонайменше дев’ять вдач: професійну, національну, державну, класову, географічну, статеву, усвідомлену, неусвідомлену й, можливо, ще особисту; він їх у собі поєднує, але вони розчиняють його, і він становить, по суті, не що інше, як невеличкий, розмитий численними цими струмочками видолинок, куди вони просочуються й звідки течуть далі, щоб разом з новими річечками наповнити ще один видолинок. Тому кожен мешканець землі має ще й десяту вдачу, і вона – не що інше, як пасивна фантазія незаповнених просторів; ця вдача дозволяє людині все, крім одного: сприймати поважно те, що роблять решта щонайменше дев’ять її вдач і що з ними відбувається; інакше кажучи, не дозволяє людині, отже, саме того, що мало б її заповнити. Цей простір, який, треба визнати, важко описати, в Італії забарвлений і сформований по-іншому, ніж в Англії, позаяк те, що його вирізняє, має інше забарвлення й іншу форму; і все ж таки тут і там це – те саме: порожній, невидимий простір, дійсність у якому нагадує покинуте уявою іграшкове місто з кубиків.

Якщо це взагалі може стати очевидним, то воно стало таким у Каканії, і тут Каканія була, хоч світ про це й не здогадувався, найпередовішою державою; то була держава, яка сяк-так мирилася сама з собою, у ній людина була навиворіт вільна, їй постійно бракувало причин для власного існування, і велика фантазія того, чого не сталося, чи того, що сталося без вороття, омиває кожного, мов подих океанів, з яких вийшло людство.

«Так уже сталося», – казали там, коли інші люди десь інде вважали, що сталося казна-що; то був вислів своєрідний, який не траплявся більш ніде – ні в німецькій, ні в жодній іншій мові, вислів, в атмосфері якого факти й удари долі ставали легенькими, мов пушинки й думки. Авжеж, Каканія, попри багато чого такого, що свідчить про протилежне, все ж була, мабуть, країною для ґеніїв; і, либонь, саме через те й загинула.

9. Перша із трьох спроб стати знаменитістю

Цей чоловік, що повернувся на батьківщину, не пригадував такої пори в своєму житті, яка б не була пройнята бажанням стати видатним; з цією мрією Ульріх, здавалося, народився. Це правда, таке прагнення може свідчити й про марнославство та дурний розум; і все ж не менше правди й у тому, що це – поривання надзвичайно прекрасне й праведне, без якого видатних людей на світі було б, мабуть, не багато.

Ось тільки одне було прикро: Ульріх не знав, ані як видатним стають, ані що таке видатна людина взагалі. У шкільні роки таким він вважав Наполеона; пояснити це можна було почасти тим, що юності властиво захоплюватися злочинами, а почасти – тим, що вчителі недвозначно вказували на того тирана, котрий намагався поставити Європу на голову, як на найбільшого лиходія в історії. Наслідком стало те, що Ульріх, щойно випурхнувши зі школи, став фенріхом у кавалерійському полку. Мабуть, якби тоді юнака спитали були, чому його вибір упав на цю професію, він уже не відповів би: «Щоб стати тираном». Але такі бажання – єзуїти; Геній Наполеона почав розвиватись аж після того, як той став ґенералом, а хіба міг Ульріх, бувши фенріхом, переконати свого полковника в необхідності цієї передумови?! Уже під час муштрового вишколу в ескадроні нерідко виявлялося, що полковник був іншої думки, ніж він. І все ж Ульріх не прокляв би навчального плацу, на мирному полі якого годі було відрізнити пиху від покликання, якби не був такий шанолюбний. Пацифістським балачкам про якесь там «мілітаристське виховання народу» він не надавав тоді ані найменшого значення, зате палко віддавався спогадам про героїку панування, насилля й гордощів. Він брав участь у верхогонах, бився на дуелях і визнавав лише три різновиди людей: офіцерів, жінок і цивільних; треті становили фізично недорозвинений, нікчемний за своїми розумовими здібностями клас, в якого офіцери відбивали дружин і доньок. Ульріх поринав у солодкий песимізм; йому здавалося, що коли вояцьке ремесло – це таке собі гостре, розпечене знаряддя, то цим знаряддям треба різати й палити світ йому ж таки на добро.

І хоча з ним самим, на його щастя, нічого такого не сталося, проте якось він усе ж таки зробив відкриття. В одному товаристві в нього вийшло невеличке непорозуміння з відомим фінансистом, і те непорозуміння він хотів був залагодити, як це завжди робив, вишукано, з блиском. Та виявилося, що й серед цивільних трапляються справжні чоловіки, котрі вміють гідно захистити жінок зі своїх родин. Фінансист поговорив з військовими міністром, якого знав особисто, внаслідок чого Ульріх мав тривалу розмову зі своїм полковником, і той розтлумачив йому різницю між ерцгерцогом і простим офіцером.

Відтоді ремеслом воїна Ульріх уже не тішився. Доти він гадав, що перебуває на арені пригод, які стрясають світ, і сподівався стати їхнім героєм, аж раптом побачив, як на безлюдному широкому майдані бешкетує п’яний молодик, і йому відповідає лише каміння. Збагнувши це, Ульріх попрощався з цією невдячною кар’єрою, де щойно доскочив звання поручника, й покинув службу.

10. Спроба друга. Основи моралі чоловіка без властивостей

Але Ульріх змінив лише коня, перейшовши від кавалерії до техніки; новий кінь мав залізні ноги й бігав удесятеро прудкіше.

У світі Ґьоте гуркіт ткацьких верстатів людям ще заважав; у добу Ульріха вже почали відкривати музику машинних залів, клепальних молотків та фабричних гудків. Не варто, звісно, гадати, нібито люди дуже скоро помітили, що хмарочос вищий, ніж вершник на коні; навпаки, ще й нині вони, коли хочуть вдати із себе щось особливе, вилазять не на хмарочос, а на високого коня, й швидкі вони, саме мов вітер, і зіркі не як величезний рефрактор, а як орел. Почуття їхні ще не навчилися вдаватись до послуг їхнього розуму, й відмінність у розвитку почуттів і розуму майже така сама велика, як між сліпою кишкою та корою головного мозку. Виходить, не таке вже то й мале щастя – здогадатись, як це сталося з Ульріхом уже в перші його юнацькі роки, що людина в усіх високих, на її погляд, питаннях поводиться багато старомодніше, ніж її механізми.

Щойно Ульріх ступив до навчальних залів механіки, як його охопила лихоманка. Навіщо тобі ще й Аполлон Бельведерський, коли перед очима в тебе нові форми турбоґенератора чи гра ланок розподільчого пристрою парової машини! Кого цікавлять тисячолітні балачки про те, що добре, а що – погано, коли виявляється, що це – зовсім не «константи», а «функціональні значення» й добротність виконаної роботи залежить від історичних обставин, а добротність людей – від психотехнічної майстерности у використанні їхніх властивостей! Світ, якщо на нього дивитися з погляду технічного, просто смішний, непрактичний у всіх людських взаєминах, вищою мірою марнотратний і неточний у своїх методах; а хто звик залагоджувати свої справи за допомогою логарифмічної лінійки, той просто не сприйматиме серйозно добру половину того, що стверджують люди. Логарифмічна лінійка – це неймовірно дотепно переплетені системи чисел і поділок; логарифмічна лінійка – це дві біленькі, лаковані планочки трапецієвидного поперечного перерізу, які ковзають одна по одній і дають змогу миттю розв’язувати щонайскладніші завдання, не втрачаючи марно жодної думки; логарифмічна лінійка – це невеличкий символ, що його носять у нагрудній кишеньці й відчувають серцем, як такий собі твердий білий штрих; якщо хто-небудь приходить із гучними твердженнями чи глибокими почуттями, а ти маєш логарифмічну лінійку, то кажеш: «Хвилиночку, спершу розрахуймо межі похибок і ймовірну вартість усього цього!»

Це було, поза всяким сумнівом, широке уявлення про інженерну справу. Воно становило рамки привабливого майбутнього автопортрету, що зображував чоловіка з рішучими рисами, з натоптаною шеком люлькою в зубах, у спортивній шапочці й чудових чоботях для верхової їзди, – чоловіка, який подорожує з Кейптауна до Канади, щоб здійснити солідні проекти своєї фірми. При цьому завжди можна знайти час і принагідно дістати від свого технічного мислення пораду щодо влаштування світу й управління ним чи який-небудь вислів на взірець емерсонівського, що його не завадило б почепити над кожною майстернею: «Люди живуть на землі як пророки майбутнього, а всі їхні справи – це пошуки й спроби, адже будь-яку справу може перевершити нова!» Сказати правду, цей вислів належав самому Ульріхові, він склав його з кількох фраз Емерсона.

Важко сказати, чому інженери не зовсім такі, щоб відповідати цим словам. Чому багато з них, приміром, носять годинника на ланцюжку, який кривобокою крутою дугою тягнеться від кишеньки в камізельці до одного з горішніх ґудзиків або утворює на череві один підйом і два спуски, так ніби він – у вірші? Чому їм до вподоби носити в краватках шпильки з оленячими зубами або з підковками? Чому костюми їхні сконструйовані так, як перші зразки автомобіля? Чому, зрештою, вони рідко розмовляють про щось інше, крім своєї професії, а коли все ж таки й розмовляють, то роблять це так неприродно, вимушено, розпливчасто й формально, що слова проникають усередину не глибше, ніж до надгортанника? Певна річ, це стосується далеко не всіх, але багатьох таки стосується, й ті, з ким Ульріх познайомився, коли найнявся на службу в заводську контору вперше, були саме такі, а ті, з ким він познайомився, коли найнявся вдруге, були теж такі. Вони справляли враження людей, які міцно пов’язані зі своїми креслярськими дошками, залюблені у свою роботу й виконують її навдивовижу справно; але пропозицію застосувати власні сміливі думки не до своїх механізмів, а до себе самих, вони сприйняли б приблизно так, як вимогу скористатися молотком із протиприродною метою – для вбивства.

Отож друга, вже зріліша спроба, до якої Ульріх удався, щоб стати незвичайною людиною на шляху техніки, завершилася швидко.

11. Спроба найважливіша

З приводу того, що було досі, тепер Ульріх лише похитав би головою, от ніби хто-небудь заходився б розповідати йому про переселення його душі; але не з приводу своєї третьої спроби. Нема нічого дивного в тому, що інженер з головою поринає в свою вузьку професію замість вийти на вільні простори світу ідей, хоч його машини та механізми й надходять аж на край землі; адже ні йому не потрібно вміти переносити сміливість і новизну душі своєї техніки на власну душу, ні машина не в змозі застосувати до самої себе рівняння з нескінченно малими, що лежать в її основі. Однак щодо математики сказати цього не можна; тут маємо до діла із самою новою логікою, з самим духом, тут – корінь часу й джерела дивовижних перетворень.

Якщо це і є здійснення одвічних мрій – літати в небі й плавати з рибами, пробиватися крізь товщу велетенських гір, із нечуваною швидкістю пересилати повідомлення, зором і слухом осягати далеке й невидиме, чути, як розмовляють покійні, поринати в чудодійний цілющий сон, живими очима бачити, який вигляд матимеш через двадцять років після власної смерти, серед мерехтливих ночей знати, що над і під цим світом є тисячі всіляких речей, про які досі ніхто не здогадувався, якщо світло, тепло, сила, насолода, затишок – це одвічні мрії людства, то нинішні дослідження – не лише наука, а й чарування, демонстрація величезних зусиль серця й мозку, перед якою Господь відгортає складку за складкою своєї мантії, релігія, догматику якої пронизує й підтримує сувора, мужня, гнучка, холодна й гостра, мов ніж, математична логіка.

Звичайно, не можна заперечувати, що, на думку нематематиків, усі ці одвічні мрії здійснилися раптом зовсім не так, як це спершу уявлялося. Поштовий ріжок Мюнгаузена був прекрасніший, ніж голос, законсервований фабричним способом; семимильні чоботи – прекрасніші, ніж автомобіль, королівство Лаурина[26] – прекрасніше, ніж залізничний тунель, чарівний корінь – прекрасніший, ніж фототелеграми, втішатися серцем рідної матері й розуміти птахів – прекрасніше, ніж зоопсихологічні дослідження виражальних можливостей пташиного голосу. Люди здобули реальність і втратили мрію. Вони вже не лежать під деревом, розглядаючи небо у проміжок поміж великим і другим пальцем на нозі, а творять; і не можна сидіти голодним і неуважним, якщо хочеш чогось домогтися, а треба з’їсти біфштекс і ворушитися. Картина достоту така, немовби старе безпорадне людство заснуло на мурашнику, а коли прокинулося нове, то у кров йому вже поналазило мурашок, і відтоді воно змушене несамовито розмахувати руками й дригати ногами, не в змозі позбутися отого огидного відчуття тваринної старанности. Розводити про це довгі балачки й справді не варто, нині більшість людей і так розуміють, що математика, мов демон, проникла в усі сфери нашого життя. Може, не всі ці люди вірять в історію про диявола, якому можна продати душу; але всі люди, котрі, либонь, щось тямлять у душі, коли вже вони, бувши священиками, істориками й митцями, постійно мають з цього неабиякі прибутки, запевняють, буцімто її занапастила математика й буцімто математика – джерело злого розуму, який хоч і обертає людину на володаря землі, проте водночас і робить її рабом машини. Внутрішня виснаженість, страхітливе поєднання скрупульозности в деталях і байдужости загалом, жахлива самотність людини в пустелі подробиць, її тривога, злість, небачена безсердечність, жадібність, холод і жорстокість, притаманні нашому часу, – це, згідно з тими свідченнями, не що інше, як наслідок утрат, що їх завдає душі гостре логічне мислення! Отож і тоді вже, коли Ульріх став математиком, були люди, які пророкували загибель європейської культури через те, що в людині не лишилося віри, любови, простодушности, доброти, і прикметно, що всі вони в шкільні та юнацькі роки були кепськими математиками. Згодом це стало для них доказом того, що математика, матір точного природознавства й бабуся техніки, є й праматір’ю того духу, який врешті породив і отруйні гази та військових льотчиків.

Не усвідомлювали цих небезпек, по суті, лише самі математики та їхні учні, природодослідники; все це вони відчували душею так само мало, як гонщики-велосипедисти, що, завзято натискаючи на педалі, не помічають нічого в світі, крім заднього колеса того, хто мчить попереду. Про Ульріха, навпаки, можна було з певністю сказати, що математику він любив через людей, котрі її терпіти не могли. У цю науку він був закоханий не так з наукового погляду, як суто по-людському. Він бачив, що в усіх питаннях, де математика вважає себе компетентною, вона має думку іншу, ніж звичайні люди. Якби наукові погляди можна було замінити загальним світоглядом, гіпотезу – експериментом, а істину – дією, то справа життя будь-якого видатного природодослідника чи математика, якщо брати її мужність і руйнівну силу, значно перевершила б найбільші історичні подвиги. Не з’явився ще на світі той чоловік, який сказав би своїм прихильникам: «Крадіть, убивайте, віддавайтесь розпусті! Наше вчення таке всемогутнє, що гноївку вашихгріхів воно оберне на кришталево-пінний гірський струмок». Але в науці кожні кілька років те, що доти вважали помилкою, раптом ставить з ніг на голову всі колишні уявлення або якась доти непримітна й знехтувана думка стає володаркою нового царства ідей, і такі випадки тут – не просто перевороти, ні, вони, мов драбина Якова, ведуть у височінь. У науці все відбувається так само яскраво, безпечно й прекрасно, як у казці. І Ульріх відчував: люди про це просто не знають, вони навіть не уявляють собі, як тепер можна міркувати; якби можна було навчити їх міркувати по-новому, то вони й жили б інакше.

Щоправда, тепер постає запитання: чи в світі й справді все йде так уже шкереберть, що його раз у раз треба ставити з голови на ноги? Але на це світ уже давно сам дав дві відповіді. Адже відколи він існує, більшість людей замолоду виступали за те, щоб його перекинути. Їм було смішно бачити, як міцно прив’язані старші до того, що мають, і як вони, замість міркувати мізками, міркують серцем, шматком плоті. Ця молодь завжди помічала, що моральна тупість старших – це нездатність до нових зв’язків такою самою мірою, як і звичайна інтелектуальна тупість, і для неї самої, для молоді, природною була мораль продуктивности, героїзму й перемін. Проте, досягнувши віку, коли мрії здійснюються, молодь про це вже не згадувала, та й не бажала згадувати. Ось чому багато з тих, для кого математика чи природознавство стали професію, вважатимуть за зухвальство, якщо хто-небудь зробить вибір на користь науки з тих самих причин, що й Ульріх.

І все ж у цій третій професії він, відколи кілька років тому обрав її, досяг, на думку фахівців, не так уже й мало.

12. Жінка, кохання якої Ульріх домігся після розмови про спорт і містику

Виявилося, що до високих ідей прагне й Бонадея.

Це була та сама жінка, яка врятувала Ульріха вночі, коли він так невдало боксував, а другого ранку навідалася до нього під низько опущеним серпанком. Він охрестив її Бонадеєю, доброю богинею, тому що такою вона ввійшла в його життя, а також на честь богині цнотливости; в давньому Римі та мала храм, який внаслідок дивних перипетій став осереддям усілякої розпусти. Сама Бонадея про це не знала. Гучне ім’я, яке вона дістала від Ульріха, припало їй до вподоби, й під час своїх відвідин вона носила його, як розкішно вишитий пеньюар.

 – То я – твоя добра богиня? – перепитувала вона. – Твоя bona dea?

І правильна вимова цих двох слів вимагала, щоб цієї хвилини вона обвивала руками його шию й, трохи закинувши назад голову, зворушливо зазирала йому в очі.

Бонадея була дружина одного шанованого чоловіка й ніжна мати двох славних хлопчиків. Її улюблене поняття було «глибоко порядний», вона прикладала його до людей, слуг, справ і почуттів, коли хотіла сказити про них що-небудь добре. Бонадея могла промовляти слова «справжнє», «добре» й «гарне» так само часто й невимушено, як хтось інший каже «четвер». Що задовольняло її потребу в ідеях найповніше, то це – уявлення про життя в тихому, ідеальному колі, що його утворюють рідний чоловік та діти, тоді як десь далеко внизу мріє темне царство на ім’я «не введи мене у спокусу», приглушуючи своїм мороком осяйне щастя й змушуючи його світитися м’яко, мов лампа. Вона мала лише одну ваду: вже сам вигляд чоловіків викликав у ній надзвичайно глибоке збудження. Ні, похітлива Бонадея зовсім не була; просто вона страждала чутливістю, як ото люди страждають, бува, чимось іншим, – скажімо, в когось пітніють руки, а хтось легко змінює свої переконання; це була немовби її вроджена риса, й вона не могла нічого з собою вдіяти. Познайомившись з Ульріхом за таких романтичних обставин, які надзвичайно збуджують уяву, вона від першої хвилини була приречена стати жертвою пристрасти, що зародилась як співчуття, згодом, після недовгої, але запеклої боротьби, перейшла в заборонену потаємність і тривала далі як поперемінні укуси то гріха, то каяття.

Але Ульріх в її житті був випадком не першим, а бозна й яким. З такими жінками, котрі страждають любовним шалом, чоловіки, збагнувши, що й до чого, поводяться здебільшого не багато краще, ніж з ідіотами, яких можна просто-таки по-дурному змусити знов і знов спотикатися на тому самому місці. Адже ніжно-віддані почуття чоловіків – це майже те саме, що рикання яґуара над шматком м’яса, і спробуй лишень їм завадити… Як наслідок, Бонадея часто провадила подвійне життя, мов ото шанований у повсякденному побуті громадянин, котрий у темних закутках своєї свідомости живе життям залізничного злодія, й коли цю тиху, показну жінку ніхто не тримав в обіймах, її пригнічувала зневага до себе, викликана брехнею й ганьбою, на які вона йшла, щоб її тримали в обіймах. Коли її чуттєвість охоплювало збудження, Бонадея була меланхолійна й добра, ба більше, в цій своїй мішанині захвату й сліз, грубої природности й неминучого каяття, у спалахах манії перед загрозою уже недалекої депресії вона набувала тієї зваби, що збуджує десь так, як безперервний, приглушений барабанний дріб. Однак у перервах між такими нападами, коли між двома станами слабкости наставало каяття, що змушувало її відчувати свою безпорадність, цю жінку сповнювали добропристойні претензії, через які поводитися з нею було не просто. Доводилося бути щирим і добрим, співчувати будь-якому лиху, любити імператорський дім, шанувати все шановане й з морального боку виявляти таку саму делікатність, що й біля ліжка хворого.

Якщо так не виходило, то в плині подій це теж нічого не міняло. На своє виправдання Бонадея вигадала казку, буцімто до такого прикрого стану її довів рідний чоловік у невинні перші роки їхнього подружнього життя. Цей чоловік, багато старший і статурою більший від неї, поставав у її казці таким собі безцеремонним чудовиськом, і вже в перші години свого нового кохання вона сумно й багатозначно розповіла про це й Ульріхові. Уже трохи згодом він довідався, що той чоловік був відомий і авторитетний юрист, вельми активний і компетентний у своїй сфері, до того ж безневинний убивця – любитель пополювати й бажаний гість усіляких застіль, де сходилися мисливці та правники і де розмовляли не про мистецтво й кохання, а про чоловічі проблеми. Лише в одному цей досить щирий, добродушний і життєрадісний чоловік чинив необачно – в тому, що був одружений на цій своїй дружині й тому частіше, ніж решта чоловіків, мав із нею ті взаємини, які, коли йдеться про правопорушення, називають випадковими зв’язками. Під психічним впливом багаторічної покори чоловікові, заміж за якого Бонадея вийшла скоріше з розважливости, ніж за велінням серця, у неї розвинулася ілюзія, нібито вона – фізично надзбудлива, і ця химера стала майже незалежною від її свідомости. Якийсь внутрішній примус, незбагненний навіть їй самій, приковував її до цього ощасливленого обставинами чоловіка; вона зневажала його за свою власну безвольність і не відчувала в собі волі зневажати його; вона ошукувала його, щоб утекти від нього, й воднораз у найменш слушні хвилини заводила мову про нього й про дітей, яких мала від нього, й ніколи не була спроможна звільнитися від нього цілком. Як і багато інших нещасливих жінок, опору в загалом досить хисткому життєвому просторі вона зрештою знайшла в антипатії до свого чоловіка, який міцно посів місце в її житті, й конфлікт із ним переносила до кожної нової пригоди, що мала визволити її від нього.

Щоб не вислуховувати її нарікань, не лишалося, по суті, нічого іншого, ніж якомога швидше перевести її зі стану депресії в стан манії. Тоді вона відмовлялася вірити в будь-які шляхетні помисли того, хто так чинив і зловживав її слабкістю, проте її страждання накидало їй на очі вологу поволоку ніжности, коли вона, як зазвичай казала сама, намагаючись висловлюватися по-науковому, «схилялася» до цього чоловіка.

13. Завдяки Геніальному скакуну визріває усвідомлення того, що ти – людина без властивостей

Неабияке значення має те, що Ульріх з цілковитою підставою міг сказати собі: у своїй науці він зробив чимало. Його праці навіть принесли йому визнання. Вимагати захвату було б занадто, бо навіть в імперії істини захват відчувають лише перед літніми вченими, від яких залежить, дістанеш ти доцентуру чи професуру. Сказати точніше, він лишився тим, кого називають надією, а надіями в республіці розумів називають республіканців, – це ті люди, котрі гадають, нібито всі зусилля можна присвятити справі, замість марнувати значну їхню частину на зовнішнє посування; вони забувають про те, що продуктивність одинака невелика, а посування, навпаки, – загальне бажання, і нехтують суспільним обов’язком кар’єризму, згідно з яким ти мусиш починати як кар’єрист, щоб у роки успіху стати опорою й підпорою, за допомогою якої виб’ється в люди ще хтось. І ось одного дня Ульріхові перехотілося бути й надією. Тоді вже настав час, коли заговорили про ґеніїв футбольного поля та ринґу, але щонайменше на десяток ґеніальних винахідників, тенорів або письменників у газетних повідомленнях припадав ще не більше, ніж один ґеніальний центральний захисник чи один великий тактик тенісного спорту. Новий дух почувався ще не зовсім упевнено. Та саме тоді Ульріх раптом десь вичитав – і на нього несподівано війнуло немовби зрілістю літа – вислів «Геніальний скакун». Трапився той вислів в одному репортажі про сенсаційний успіх на іподромі, й автор, мабуть, зовсім не усвідомлював усієї величі думки, підкинутої його перу духом єдности. Зате Ульріх одразу укмітив, який нерозривний зв’язок поєднує всю його кар’єру з тим Генієм скакових коней. Адже кінь споконвіку був священною твариною кавалерії, й у своїй казарменій юності Ульріх тільки й чув, що про коней та жінок, і від цього й утік, щоб стати видатною людиною, і ось тепер, коли після різноманітних зусиль він уже міг би відчути, либонь, наближення вершини своїх прагнень, звідти його вітав кінь, що піднявся туди перед ним. Якщо зважити на час, то це, певна річ, виправдано, адже ще зовсім недавно гідний захвату дух мужности в людській уяві поставав істотою, чия сміливість була сміливістю моральною, сила – силою переконаности, твердість – твердістю серця й доброчесности, істотою, яка швидкість вважала чимось на кшталт легковажности, хитрощі – чимось недозволенним, спритність і захопленість – чимось таким, що суперечить гідності. Зрештою та істота, щоправда, обернулася на такий собі ідеологічний привид і траплялася вже не в живому вигляді, а лише на нарадах професорсько-викладацького складу гімназій та в усіляких письмових висловлюваннях, і життя змушене було шукати собі новий образ мужности. Трохи роззирнувшись, воно, однак, зробило відкриття, що виверти й хитрощі, до яких вдається метикована голова в логічних розрахунках, насправді не вельми відрізняються від бійцівських вивертів добре тренованого тіла й що є загальна бійцівська психічна сила, яку труднощі й неймовірності роблять холодною й розумною, незалежно від того, чи звикла вона вгадувати відкритий для нападів бік певного завдання або фізичного супротивника. Якщо провести психотехнічний аналіз якого-небудь блискучого розуму й чемпіона країни з боксу, то їхня хитрість, мужність, точність і комбінаторика, а також їхня швидка реакція в галузі, важливій для кожного з них, мабуть, і справді виявляться однаковими; ба більше, можливо навіть, що в чеснотах і здібностях, які зумовлюють їхній особливий успіх, вони не відрізнятимуться від якого-небудь знаменитого коня-бар’єриста, бо не можна недооцінювати того, скільки видатних властивостей мобілізуються, коли потрібно перескочити через живопліт. До того ж кінь і чемпіон з боксу мають перед блискучим розумом ту перевагу, що їхні досягнення й значення можна бездоганно виміряти, й найкращого з-поміж них таки й справді визнають найкращим, а отже, настала черга спорту й об’єктивности з цілковитою підставою витіснити застарілі уявлення про ґеній і людську велич.

Щодо Ульріха, то слід сказати, що в цьому він на кілька років навіть випередив свій час. Адже в науці він працював саме так – за принципом поліпшення рекордів на одну перемогу, на один сантиметр чи на один кілограм. Його розум мав доводити свою гостроту й силу і виконував роботу силачів. Таке розкошування могутністю розуму було очікуванням, войовничою грою, своєрідною непевною, але владною претензією на майбутнє. Йому було не втямки, чого він цією могутністю врешті доб’ється; з нею можна було зробити все й не зробити нічого, врятувати світ або стати злочинцем. І приблизно така, мабуть, і взагалі психологічна ситуація, завдяки якій світ машин і відкриттів знов і знов дістає поповнення. На науку Ульріх дивився як на підготовку, загартування й різновид тренування. Якщо виявлялося, що таке мислення надто сухе, різке, вузьке й не обіцяє перспективи, то з цим доводилося миритись так само, як зі слідами напруження й нужди, що їх лишають на обличчі великі фізичні й вольові зусилля. Ульріх багато років любив духовну нужду. Він ненавидів людей, не здатних, кажучи словами Ніцше, «задля істини терпіти душевний голод», – зніжених, занепалих духом, ладних повернути назад, тих, хто тішить свою душу всілякими теревенями про душу й напихає її, позаяк розум замість хліба дає їй, мовляв, каміння, релігійними, філософськими й вигаданими почуттями, що нагадують розмочені в молоці булочки. Він тримався думки, що в цьому сторіччі ми, прихопивши з собою все людське, вирушили в наукову експедицію; гордість, мовляв, вимагає протиставити всім марним запитанням відповідь: «Ще ні!» – й жити на тимчасових засадах, але з усвідомленням мети, якої згодом досягнуть нащадки. Істина полягає в тому, що наука випрацювала поняття суворої, тверезої духовної сили, яке робить просто неспроможними давні метафізичні й моральні уявлення роду людського, хоч замінити їх воно може лише надією на той далекий день, коли раса духовних завойовників зійде в доли душевної плодючости.

Але щасливо це триває лише доти, доки не доведеться перевести погляд з пророчої далини на теперішнє, близьке, й прочитати повідомлення про те, що якийсь там скакун тим часом став Геніальним. Другого ранку Ульріх підвівся з лівої ноги й нерішуче пошукав правою пантофлю. Сталося це не в тому місті й не на тій вулиці, де він мешкав нині, а проте лише кілька тижнів тому. На лискучому бурому асфальті під його вікном уже снували авта; чистоту вранішнього повітря почала насичувати кислуватість дня, й тепер, коли крізь фіранки вже просотувалося молочне світло, звикло нахиляти вперед і назад своє голе тіло, черевними м’язами підіймати його з підлоги й знов опускати і нарешті гатити кулаками в боксерську грушу, як це роблять о такій порі стільки людей перед виходом на службу, – все це йому видалося тепер невимовно безглуздим. Одна година на день – це одна дванадцята свідомого життя, і її досить для того, щоб тримати треноване тіло в стані пантери, готової до будь-якої пригоди; однак цю годину марнують на безглузде очікування, тому що ніколи не стаються пригоди, гідні таких готувань. Точнісінько те саме й з коханням, до якого людина готується з неймовірним розмахом, і нарешті Ульріх зробив для себе відкриття: він і в науці нагадував блукальця, котрий долав одного за одним гірські хребти, не маючи перед очима жодної мети. Він мав лише крихти нового способу мислити й відчувати, однак така, спершу виразна, картина нового розпадалася на щодалі численніші деталі, й коли доти він гадав, що п’є із джерела життя, то тепер майже всі свої очікування випив. Тоді велику й перспективну роботу він на півдорозі кинув. Одні його колеги видавалися йому невблаганними прокурорами й головними Гарантами логіки, другі – наркоманами, що курять опій і ковтають якісь навдивовижу безбарвні пігулки, від яких їхній світ заселяли примари чисел і безпредметних зв’язків. «Святий Боже! – подумав він. – Я ж бо ніколи не мав наміру ціле життя бути математиком!»

Одначе який же намір він, власне, мав? У цей момент він міг би звернутися хіба до філософії. Але філософія в тодішньому своєму стані нагадувала йому ту історію з Дідоною, де крають на вузенькі пасочки бичачу шкуру, ось тільки лишалися сумніви, чи справді можна охопити ними царство; а все нове, що з’являлося, не дуже різнилося від того, що робив він сам, і його не приваблювало. Ульріх міг лише сказати, що почувався ще далі, ніж замолоду, від того, чим, власне, хотів стати, якщо він узагалі коли-небудь про це бодай трохи здогадувався. Напрочуд добре він бачив у собі всі здібності й властивості, котрим сприяв його час, – усі, крім уміння заробляти гроші, якого він і не потребував; однак можливість ці здібності й властивості застосовувати він утратив; і коли вже й футболісти та коні не позбавлені ґенія, то, зрештою, більш нічого й не лишається, як скористатися ним, щоб урятувати так свою самобутність. Отож Ульріх ухвалив рішення взяти на рік відпустку від власного життя й пошукати належного застосування своїм здібностям.

14. Друзі юности

Після повернення Ульріх уже кілька разів навідувався до свої друзів Вальтера й Клариси, бо ці двоє, хоч надворі й стояло літо, нікуди не поїхали, а він багато років їх не бачив. Щоразу, коли він приходив, вони грали на роялі. У такі хвилини обоє не переймалися тим, що не помічали його, поки не завершували п’єсу. Цього разу вони виконували «Пісню до радости» Бетховена; мільйони, як це описує Ніцше, зі священним трепетом падали в порох, ламалися перешкоди ворожнечі, розділених мирило й об’єднувало євангеліє світової гармонії; забувши, як ходити й розмовляти, обоє вже ладні були, пританцьовуючи, спурхнути до неба. Обличчя їхні були вкриті плямами, тіла нахилені, голови смикалися вгору-вниз, розчепірені пальці місили непокірну масу звуків. Відбувалося щось незмірне; набухав невиразно окреслений, наповнений гострим відчуттям, ладний ось-ось луснути пузир, і збуджені пучки, нервові брижі на чолі, конвульсії тіла випромінювали чимдалі нові почуття жахливого особистого бунту. Цікаво, скільки ж разів уже повторювалося це дійство?

Ульріх ніколи не міг терпіти цього завжди відкритого роялю з вищиреними зубами, цієї широкомордої, коротконогої помісі такси з бульдогом – ідола, який цілком заволодів життям його друзів аж до картинок на стіні й хирлявих ескізів фабричної меблі зі штучних матеріалів; у цьому домі навіть не було служниці, час від часу сюди лише приходила дівчина, яка варила їсти й прибирала. За вікнами цієї оселі аж до порослих лісами пагорбів здіймалися виноградники з купками старих дерев та перекошеними хатинами, але поблизу все було якесь занедбане, голе, випалене, неприкаяне, як буває там, де околиці великого міста вклинюються в сільську місцевість. Арку поміж цим переднім планом і чарівною далиною перекидав інструмент; лискучо-чорний, він посилав за стіни вогненні стовпи ніжности й героїки, хоч вони, перетерті на щонайдрібніший звуковий попіл, уже за кілька сотень кроків падали на землю, не долетівши навіть до порослого соснами пагорба, де на півдорозі до лісу стояв шинок. Проте саме помешкання рояль змушував гриміти й був одним із тих мегафонів, крізь які душа волає у всесвіт, мов ото олениця в період тічки, і їй не відповідає ніщо, крім такого самого змагального поклику тисяч інших душ, що самотньо сурмлять до всесвіту. Міцна позиція Ульріха в цьому домі Грунтувалася на тому, що музику він оголосив неміччю волі й розладом розуму і відгукувався про неї з глибшою зневагою, ніж думав; а для Вальтера й Клариси музика була на той час найвищою надією й найглибшим страхом. Ульріха вони за це, з одного боку, зневажали, а з другого – шанували як злого духа.

Цього разу, коли вони дограли, Вальтер, обм’яклий, виснажений і пригнічений, лишився сидіти на трохи повернутому дзиглику перед роялем, а ось Клариса підхопилася й жваво привіталась із непрошеним гостем. У її руках і на обличчі ще тремтів електричний заряд гри, а крізь напружений захват і відразу пробивалася усмішка.

 – Жаб’ячий король! – сказала вона, й голова її, хитнувшись назад, показала чи то на музику, чи то на Вальтера.

Ульріх відчув, як знов напружилася тужава сила союзу між ним і нею. Коли він приходив минулого разу, Клариса розповіла йому про свій страшний сон: якась слизька істота намагалася оволодіти нею сонною; істота була пузато-м’яка, лагідна й жахлива, і означала та величезна жаба Вальтерову музику. Обоє друзів мали від Ульріха не багато таємниць. Привітавшись із ним, Клариса одразу відвернулася, хутко підійшла до Вальтера, знову викрикнула свій бойовий клич «Жаб’ячий король!», якого Вальтер, схоже, не зрозумів, і руками, які ще здригались від музики, в нестямі, з болем і боляче смикнула його за чуба. Її чоловік скривив люб’язноспантеличену міну й, повертаючись із слизької порожнечі звуків, ступив крок ближче.

Потому Клариса з Ульріхом пішли без нього прогулятися під зливою скісного стріловидного проміння від надвечірнього сонця; Вальтер лишився біля роялю. Клариса сказала:

 – Уміння забороняти собі що-небудь шкідливе – це випробування життєвої снаги! Виснаженого вабить шкідливе!… Що ти з цього приводу гадаєш? Ніцше стверджує, що коли митець надто заклопотаний моральним боком свого мистецтва, то це – ознака слабкости. – Вона сіла на невеличкий горбик.

Ульріх стенув плечима. Три роки тому, коли Клариса виходила заміж за його товариша юности, вона мала двадцять два роки, й він, Ульріх, сам подарував їй на весілля твори Ніцше.

 – Якби я був Вальтером, то викликав би Ніцше на дуель, – відповів, усміхнувшись, він.

Струнка Кларисина спина, ніжні лінії якої вимальовувалися під сукнею, напружилась, мов тятива, і неймовірне напруження відбилося й на її обличчі; вона боялася повернути його до товариша.

 – У тобі й досі є щось дівчаче й геройське водночас… – додав Ульріх.

У цих словах пролунало – а може, й не пролунало – запитання, але трохи й жарт, однак певною мірою також сповнений ніжности подив; Клариса не зовсім зрозуміла, що мав на увазі Ульріх, але обидва ці слова, які вона колись уже почула від нього, ввійшли в її серце, мов підпалена стріла в солом’яну стріху.

Час від часу до них докочувалася хвиля безладно збурених звуків. Ульріх знав, що коли Вальтер грав Ваґнера, то Клариса тижнями не підпускала його до себе. І все ж таки він грав Ваґнера; з нечистим сумлінням; мов упертий хлопчак.

Кларисі кортіло спитати в Ульріха, що той про все це знає; Вальтер ніколи не вмів тримати язика за зубами; але питати їй було соромно. Та ось і Ульріх сів на горбочок поблизу неї, й нарешті вона сказала щось зовсім інше:

 – Ти не любиш Вальтера. Насправді ти йому зовсім не товариш.

Це пролунало як виклик, але вона засміялася. Ульріхова відповідь була несподівана:

 – Ми, бач, товаришуємо змолоду. Ти, Кларисо, була ще дитиною, коли між нами вже склалися взаємини, які ведуть до юнацької дружби. Багато-багато років тому ми викликали один в одного захват, а тепер не довіряємо один одному, знаючи, чим кожен дихає. Кожен хотів би позбутися прикрого враження, що колись він плутав другого з самим собою, й тому ми один для одного – мов непідкупне криве дзеркало.

 – Отже, ти не віриш, – промовила Клариса, – що він усе ж таки ще чогось досягне?

 – Немає ще одного такого прикладу неминучости, як той, що його становить здібний молодик, коли він зморщиться й обернеться на звичайного старого чоловіка, і то не від якого-небудь удару долі, а лише від усихання, наперед йому судженого!

Клариса міцно стулила вуста. Їхня давня, ще часів юности домовленість про те, що переконання важливіші, ніж повага, защеміла їй у серці й завдала болю. Музика! Звуки весь час порушували тут спокій. Вона прислухалася. Тепер, коли запала мовчанка, виразно долинало клекотання роялю. Якщо не прислухатися, то могло видатись, ніби з пагорбів злітає «палахке полум’я».

Важко сказати, ким був Вальтер насправді. Він усе ще лишався, поза всяким сумнівом, приємним чоловіком з глибоким, промовистим поглядом, хоч йому пішов уже тридцять п’ятий рік, і з певного часу він працював у якомусь мистецькому закладі. Влаштував його туди батько, суворо попередивши, що не допомагатиме далі грішми, якщо син відмовиться посісти те вигідне місце. Адже Вальтер був, власне, художник; вивчаючи в університеті історію мистецтв, він одночасно працював у класі живопису державної академії, а згодом якийсь час мешкав в одній майстерні. І коли невдовзі після одруження на Кларисі перебрався з нею до цього будинку на краю світу, то лишався ще художником; але тепер, схоже, знову став музикантом, і взагалі протягом свого десятирічного кохання він поперемінно бував то тим, то тим, а на додачу ще й поетом, видавав літературний часопис, влаштувався був, щоб одружитися, в якесь аґентство з розповсюдження театральних п’єс, через кілька тижнів ту роботу покинув, по якімсь часі, щоб одружитися, став капельмейстером у театрі, за півроку збагнув, що нічого путнього не вийде й з цього, побував учителем малювання, музичним критиком, відлюдником і ще багато чим, поки в батька та в його майбутнього тестя, попри всю їхню великодушність, урвався терпець. Такі, як вони, літні люди зазвичай стверджували, що Вальтерові просто бракує сили волі; проте з таким самим успіхом можна було й стверджувати, що він усе життя був різнобічним дилетантом; але найбільший подив викликало все ж таки те, що завжди траплялися фахівці з музики, живопису чи літератури, які захоплено пророкували йому велике майбутнє. У житті Ульріха, хоч він і домігся дечого такого, цінність чого годі заперечити, навпаки, не було випадку, щоб хто-небудь прийшов до нього й сказав: «Ви – саме той чоловік, котрого я завжди шукав і на котрого чекають мої друзі!» А ось у Вальтеровому житті таке ставалося що три місяці. І навіть якщо то були критики й не найавторитетніші, та все ж усі вони мали певний вплив, могли зробити перспективну пропозицію, посприяти в посуванні на службі, очолювали яке-небудь нове підприємство, призначали на посади, мали знайомства, що їх пропонували відкритому ними Вальтерові, життєвий шлях якого саме через це так часто й робив зигзаги. На цьому шляху його супроводжувало щось таке, що здавалося важливішим, аніж просто успіх. Можливо, то був лише йому притаманний талант славитися великим талантом. А якщо це – дилетантизм, тоді духовне життя всієї німецької нації великою мірою грунтується саме на дилетантизмі, тому що такий талант трапляється на всіх рівнях – аж до людей по-справжньому талановитих, бо зазвичай лише їм такого таланту, схоже, й бракує.

І Вальтер мав навіть талант це усвідомлювати. Хоч він, звичайно, як і будь-хто, любив вважати свої успіхи заслугою особистою, однак та його перевага, що кожен щасливий випадок так легко підносив його все вище й вище, щоразу викликала в нього тривогу й острах, як брак справжньої власної ваги, й причиною кожної переміни його діяльности й людських зв’язків ставала не тільки непостійність, а й глибока внутрішня боротьба, а також побоювання, що задля чистоти душевних помислів він не повинен затримуватися на одному місці, щоб не пустити коріння там, де лишень замріє оманливе пристановище. Його життєвий шлях був ланцюгом бурхливих пригод, які породжували героїчну боротьбу душі, і вона, впираючись половинчастості будь-якій, не підозрювала, що слугує так половинчастості власній. Бо поки він, як і подобає ґенію, страждав і змагався за моральність своїх духовних діянь, поки цілком віддавав себе своєму таланту, якого на щось велике не вистачало, доля, кружляючи колами, помалу привела його назад, до нуля. Нарешті він прийшов туди, де йому вже ніщо не заважало; тиха, непримітна служба на напівнауковій посаді, захищена від будь-якого бруду мистецького ринку, давала йому задосить незалежности й часу, щоб усю увагу зосередити на своєму внутрішньому поклику; Вальтер мав кохану, завдяки чому серце вже не діймали ніякі колючки, а будинок «на краю самотности», куди він переїхав з нею після одруження, був немовби створений для творчости. Та коли вже не лишилося нічого, що потрібно було долати, сталося несподіване: твори, що їх так довго обіцяла велич його помислів, не народжувались. Вальтер, здавалося, вже не міг працювати; він ховав і знищував; він щоранку чи пополудні, повернувшись додому, на кілька годин замикався, годинами прогулювавсь, не розгортаючи альбому для замальовок, але й ту дещицю, що з’являлася, він нікому не показував або знищував. На це він мав сотні всіляких причин. Але загалом погляди його в цей час почали зазнавати помітних змін. Він уже не заводив розмов про «сучасне мистецтво» й «мистецтво майбутнього» (уявлення про них у Клариси були пов’язані з Вальтером від її п’ятнадцятирічного віку), а підводив де-небудь риску – в музиці, приміром, після Баха, в літературі – після Штіфтера, в малярстві – після Енґра, й усе, що прийшло потім, оголошував примхливим, зіпсутим, утрируваним і занепадницьким; ба більше, він чимдалі запальніше стверджував, нібито в таку отруєну у своєму духовному корінні добу, як нинішня, чистий талант має від творчости взагалі утримуватись. Одначе він був нещирий, бо хоч вуста його й виносили такий суворий присуд, з його кімнати, щойно він замикався, чимраз частіше долинали звуки Ваґнера, тобто музики, яку в минулі роки він учив Кларису зневажати, бо це, мовляв, – типовий взірець по-міщанському примхливого, зіпсутого часу; але тепер він і сам не міг устояти перед цією музикою, як перед міцним, гарячим, п’янким трунком.

Клариса цьому впиралася. Вона ненавиділа Ваґнера вже за саму його оксамитову куртку й берет. Її батько був художник, чиї сценічні декорації й костюми зажили слави в усьому світі.

Дитинство її минуло в царстві, просяклому ароматом куліс і запахом фарб, серед трьох різних мистецьких жаргонів – театрального, оперного й художницької майстерні, в оточенні оксамиту, килимів, Геніїв, леопардових шкур, усіляких дармовисиків, павиних віял, скринь і лютень. Тим-то вона всією душею ненавиділа будь-яке сластолюбство у мистецтві й відчувала потяг до всього аскетичного, хай то була метагеометрія нової атональної музики чи оббілована, чиста, мов препарат м’язів, воля класичних форм. Першу звістку про це до її дівочої неволі приніс Вальтер. Вона назвала його «принцом світла», й, коли ще була дівчинкою, вони з Вальтером поклялися одне одному, що не поберуться, поки він не стане королем. Історія його починань і перемін була водночас історією незмірних страждань і захоплень, де роль нагороди в боротьбі випала їй. Клариса була не така талановита, як Вальтер, і відчувала це завжди. Однак Геніальність вона вважала питанням волі. З нестямним завзяттям Клариса заходилася опановувати музику; можливо, до музика вона взагалі хисту не мала, проте вона мала десять жилавих пальців, щоб грати на роялі, а також рішучість; вона вправлялася цілими днями й підганяла свої пальці, мов десять худющих волів, що повинні витягти з ями щось страшенно важке. У такий самий спосіб Клариса взялася й за малярство. Від п’ятнадцятирічного віку вона вважала Вальтера Генієм, тому що завжди мала намір вийти заміж лише за Генія. Не бути Генієм вона йому просто не дозволяла. А усвідомивши його неспроможність, почала чинити нестямний опір цій задушливій, повільній переміні в атмосфері свого життя. Та саме тепер Вальтер і потребував людського тепла й, коли його діймало власне безсилля, горнувся до неї, мов дитина, що шукає молока й сну; але невеличке, нервове Кларисине тіло не було материнське. Їй ввижалося, що з неї п’є кров паразит, який хоче звити в ній кубло, й вона від нього відверталася. Вона глузувала з того навального, мов клуби гарячої пари у пральні, тепла, в якому він шукав розради. Можливо, з її боку це було жорстоко. Але вона прагла бути супутницею великої людини й боролася з долею.

Ульріх запропонував Кларисі сигарету. Що він міг іще сказати після того, як так немилосердно виказав їй усе, що думав? Димки від їхніх сигарет потяглися за промінням вечірнього сонця й трохи збоку від них поєдналися.

«Що знає про це Ульріх? – міркувала Клариса, сидячи на своєму горбочку. – Ох, що він узагалі може розуміти в такій боротьбі!» Вона пригадала, як розпадалось, яким нестерпно-порожнім ставало обличчя Вальтера, коли його змагали страждання музики й чуттєвости, а її опір не давав їм виходу; ні, вирішила вона, Ульріх нічого не знає про цю потворність любовної гри мовби на Гімалаях, зведених із кохання, зневаги, страху й піднесених зобов’язань. Вона була не вельми високої думки про математику й ніколи не мала Ульріха за такого самого талановитого, як Вальтер. Так, Ульріх був розумний, логічний, багато знав; та хіба це – не більше, ніж варварство? Щоправда, в теніс він грав колись незрівнянно краще, ніж Вальтер, і Клариса пригадувала, як іноді вона, спостерігаючи його смалкі удари, так гостро відчувала, що він доб’ється всього, чого хоче, як цього ніколи не відчувала, замислюючись над малярством, музикою чи й думками Вальтера. І вона подумала: «А може, Ульріх про нас усе знає, тільки нічого не каже?» Зрештою, щойно ось він досить виразно натякнув на її героїзм. Це мовчання між ними вже неабияк її захоплювало.

А Ульріх міркував собі: «Ох, яка ж мила була Клариса десять років тому, оте напівдитя з його палкою вірою в наше, всіх трьох, майбутнє!» А неприємна вона була йому, власне, лиш один-однісінький раз – коли вийшла заміж за Вальтера; тоді вона показала той неприємний егоїзм на двох, який молодих жінок, шанолюбно закоханих у своїх чоловіків, часто робить такими нестерпними для решти чоловіків. «Щодо цього тим часом сталася глибока переміна на краще», – подумав Ульріх.

15. Духовний переворот

У ті вже давно забуті часи невдовзі після завершення минулого сторіччя, коли багато хто гадав, що й нове сторіччя молоде, вони з Вальтером обидва були молоді.

Сторіччя, що тоді вже зійшло в могилу, у своїй другій половині відзначилося мало чим. Воно було тямуще в техніці, комерції й наукових дослідженнях, та поза цими осередками своєї енергії – тихе й оманливе, як болото. Він малював картини, як це робили в сиву давнину, складав вірші, як Ґьоте й Шілер, і зводив свої будинки в стилі ґотики й Ренесансу. Вимога ідеального панувала, мов поліційне управління, над усіма виявами життя. Але за тим таємним законом, який не дозволяє людині наслідувати без того, щоб не перебільшувати, все робилося тоді так майстерно, як і не снилося чудотворним взірцям, чиї сліди ще й нині можна побачити на вулицях і в музеях, і (хтозна, пов’язано це зі сказаним чи ні) цнотливі й сором’язливі тогочасні жінки мусили носити сукні від вух до землі, однак мати розкішні перса й пишну сідницю. А втім, з різноманітних причин про жодні інші минулі часи не знають так мало, як про ті три чи п’ять десятків років, котрі пролягли між власним двадцятиліттям і двадцятиліттям батьків. Тим-то не завадить, либонь, згадати й про те, що в кепські часи найогидніші будівлі й вірші народжуються за точнісінько такими самими чудовими принципами, що й у найкращі; що всі люди, котрі докладають рук до знищення досягнень одного з попередніх непоганих періодів, роблять це з таким відчуттям, немовби вони ті досягнення поліпшують; і що знекровлені молоді люди такого часу про свою молоду кров такої самої високої думки, як і нові люди в решту часів.

І щоразу видається дивом, коли після пологого спаду такого часу раптом починається, як тоді й сталося, бодай незначне піднесення душі. З олійно-гладенького духу двох останніх десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя в усій Європі зненацька спалахнула якась окрилююча лихоманка. Ніхто до пуття не знав, що воно народжується; ніхто не міг сказати, що це буде – нове мистецтво, нова людина, нова мораль чи, може, нове перегрупування суспільства. Тому кожне казало про те, що його влаштовувало. Але повсюди повставали люди, щоб боротися проти старого. А така, як треба, людина раптом траплялася скрізь; і особливо важливо ось що: люди по-діловому заповзятливі сходилися з людьми заповзятливими духовно. Розвивалися таланти, яких доти гнітили або які в суспільному житті участи не брали взагалі. Вони були такі різні, якими різними лишень можуть бути, а їхні цілі були неперевершено протилежні. Любили надлюдину й любили недолюдину; обожнювали здоров’я, сонце й обожнювали тендітність дівчат із хворими легенями; захоплено сповідували віру в героїв і віру в суспільно-пересічну людину; були довірливі й скептичні, природні й манірні, міцні й немічні; мріяли про давні алеї замків, про осінні сади, скляні ставки, дорогоцінне каміння, гашиш, хвороби, демонізм, але й про неозорі обрії, прерії, кузні й прокатні стани, про голих борців, повстання трудящих рабів, кохання первісних пар і руйнацію суспільства. То були, певна річ, суперечності й дуже різні бойові кличі, але вони мали спільне дихання; якби хто-небудь розклав той час на частини, то вийшла б нісенітниця на кшталт кутастого кола, яке прагне складатися з дерев’яного заліза, хоча насправді все стопилося в мерехтливий сенс. Ця ілюзія, що втілилась у магічній даті зламу століть, виявилася такою глибокою, що одні захоплено кинулися на нове, ще не вживане сторіччя, а другі поквапно давали собі волю ще в старому, як у будинку, що з нього однаково доведеться вибиратись, до того ж ні ті, ні ті аж такої великої різниці в манерах своєї поведінки не помічали.

Якщо не хочеться, то, зрештою, й не треба переоцінювати цей минулий «рух». Та й тривав він лише в тому тонкому, несталому прошарку інтелігенції, що його одностайно зневажають люди з непохитним, попри всі його суперечності, світоглядом, люди, які нині, слава Богу, знову звелися на ноги, й на маси той «рух» не поширився. І хоч історичною подією все це й не стало, однак подійкою таки було, й обидва товариші, Вальтер і Ульріх, замолоду застали ще її мерехтіння. Крізь плутанину вірувань тоді щось пронеслося, так ніби багато дерев зігнулося під одним поривом вітру, – якийсь сектантський і оздоровчий дух, радісне усвідомлення початку й переміни, невеличке відродження й реформація, що їх знали лише найкращі часи, і той, хто вступав тоді в світ, уже на першому розі відчував на щоках повів цього духу.

16. Загадкова хвороба часу

«Отже, ми й справді ще не так давно були двома юнаками, – міркував Ульріх, коли знов зостався сам, – яких великі ідеї осявали, хоч як дивно, не лише раніше, ніж решту людей, але ще й одночасно, адже досить було одному розтулити рота, щоб сказати щось нове, як другий уже робив це саме неймовірне відкриття». У юнацькій дружбі є щось незвичайне: вона – мов яйце, яке своє чудове пташине майбутнє відчуває вже в жовтку, але перед зовнішнім світом постає ще тільки невиразним овалом, що його годі відрізнити від решти таких самих. Ульріх виразно бачив перед собою кімнату хлопчика й студента, де вони зустрічалися, коли він на кілька тижнів повертався зі своїх перших вилазок у світ. Вальтерів письмовий стіл, закиданий малюнками, записами й нотними аркушами, що випромінювали блиск майбутньої знаменитости, й вузенький книжковий стелаж навпроти, біля якого, мов Севастіан біля стовпа, іноді стояв у запалі Вальтер, і лампа освітлювала його гарний чуб, яким Ульріх завжди потай захоплювався. Альтенберґові, Ніцше, Достоєвському чи ще комусь, кого вони саме читали, коли потреба в них уже відпадала, вдовольнятися місцем на підлозі чи на ліжку, бо потік розмови не терпів такої дріб’язкової перешкоди, як дбайливо поставити їх на місце. Гордовитість юности, якій великі уми саме на те й потрібні, щоб користатися ними на власний розсуд, цієї хвилини здалася йому навдивовижу прекрасною. Він спробував пригадати їхні розмови. Вони були, мов сновидіння, коли, прокидаючись, іще встигаєш піймати останні свої думки ві сні. І він, трохи вражений, подумав: «Коли ми тоді що-небудь стверджували, то мали й ще одну мету, крім довести свою правду, а саме – ствердитись!…» Настільки ж глибше було в юності й прагнення світити самому, ніж прагнення бачити при світлі. Спогад про ці юнацькі настрої, що немовби витали на променях, кольнув йому в серці, мов болюча втрата.

Ульріх мав таке враження, неначе він, ступивши у зрілий вік, опинився в якомусь загальному спаді, пульс якого, попри випадкові, швидкоплинні сплески, ставав чимдалі безрадіснішим і неритмічнішим. Важко було сказати, в чому полягала ця переміна. Невже раптом поменшало видатних людей? Аж ніяк! А крім того, річ зовсім не у видатних людях; рівень доби визначають не вони; ані бездуховність людей шістдесятих-вісімдесятих років не могла, наприклад, стримати становлення Гебеля й Ніцше, ані жоден із них – бездуховність своїх сучасників. Може, спинилося життя загалом? Та ні, воно зробилося ще бурхливішим! Чи стало більше, ніж було колись, суперечностей, що сковують рух? Навряд чи їх узагалі могло стати більше! Хіба колись люди не спокушалися збоченнями? Скільки завгодно! Між нами кажучи, заступалися за чоловіків слабких і лишали поза увагу сильних; траплялося, бовдури грали роль вождів, а великі таланти – роль диваків; справжній німець, не переймаючись усілякими пологовими муками, які він називав занепадництвом і хворобливим перебільшенням, і далі читав свої сімейні часописи й незрівнянно частіше відвідував скляні палаци й мистецькі будинки, ніж «сецесіони»[27], а щодо політики, то вона й геть нехтувала поглядами нових людей та їхніх часописів, і офіційні заклади цуралися нового, як чуми… А може, справедливіше було б сказати, що відтоді все змінилося на краще? Люди, котрі колись очолювали тільки невеличкі секти, тим часом поставали старими знаменитостями; видавці й антиквари розбагатіли; нове й далі пускає коріння, весь світ відвідує й скляні палаци, й сецесіони, й сецесіони сецесіонів; сімейні часописи коротко попідстригалися; державні діячі люблять продемонструвати, що підковані в мистецтві й культурі, а газети творять історію літератури. То що ж утрачено?

Щось невагоме. Знак плюс чи знак мінус. Якусь ілюзію. От ніби магніт відпустив залізні ошурки, й вони знов перемішались. От ніби розмотався клубок ниток. От ніби колона збилася з ноги. От ніби оркестр почав фальшивити. Годі було назвати бодай одну дрібницю, яка була б неможлива й доти, проте всі співвідношення трохи змістилися. Ідеї, що мали колись сяку-таку цінність, набули ваги. Слави заживали особи, яких колись серйозно навіть не сприймали. Нерівне розгладжувалося, розділене знову зливалося водно, незалежні робили поступки загальним захопленням, уже усталені смаки знову страждали невпевненістю. Чіткі межі повсюди постирались, і якась нова здатність споріднюватися, що її годі описати, винесла на поверхню нових людей і нові уявлення. Погані вони не були, аж ніяк; ось тільки до доброго додалося трішечки забагато поганого, доістини – хибних думок, до значущости – пристосуванства. Просто-таки складалося враження, нібито для цієї суміші передбачене якесь бажане дозування, до якого в світі вдавалися найчастіше, – така собі невеличка, але якраз достатня добавка суроґату, і саме вона й надавало ґенію ґеніального, а таланту – багатонадійного вигляду, як ото, на думку багатьох людей, лише певна кількість кави з винних ягід або цикорію надає натуральній каві справжньої, повноцінної кавности, й раптом на всіх важливих і привілейованих позиціях духу виявилися саме такі люди, й усі рішення потрапили в залежність від їхнього смаку. Відповідальність за це не можна покладати ні на кого. І не можна сказати, як воно все так сталося. Не можна боротися ні з людьми, ні з ідеями чи певними явищами. Не бракує ні таланту, ні доброї волі, ані навіть характерів. Просто бракує всього й воднораз не бракує нічого; враження таке, немовби змінилася кров чи змінилося повітря, загадкова хвороба зжерла невеличкі задатки Геніальности минулих часів, однак усе сяє новизною, і зрештою вже не знаєш, що сталося – світ справді погіршав чи просто ти сам постарішав. У такому разі нові часи настали остаточно.

Одне слово, отак-от змінилися часи – мов день, що спершу сяє блакиттю, а тоді помалу похмурніє, – і виявляти люб’язність, щоб зачекати на Ульріха, вони й не думали. А він віддячував своєму часу тим, що причиною загадкових змін, які, пожираючи Генія, й становили його, часу, хворобу, вважав звичайнісіньку дурість. І зовсім не в образливому сенсі. Адже якби зсередини дурість була до невпізнання схожа на талант, якби ззовні вона не здавалася поступом, Генієм, надією, удосконаленням, то бути дурним, либонь, ніхто не схотів би й дурости не було б. Принаймні боротися з нею стало б дуже легко. Але є в ній, на жаль, щось надзвичайно природне й привабливе. Адже якщо, наприклад, хто-небудь вирішить, що олеографія має більшу мистецьку цінність, аніж олійна картина ручної роботи, то в цьому буде й своя істина, і довести її можна переконливіше, ніж ту істину, що Ван Ґог був великий художник. Так само дуже легко й вигідно бути як драматург сильнішим від Шекспіра або як оповідач – рівнішим від Ґьоте, а звичайнісінька банальність завжди людяніша, ніж нове відкриття. Нема жодної, жоднісінької ідеї, якою не змогла б скористатися дурість, вона вміє повертатися на всі боки й накидати на себе будь-які шати істини. А в самої істини, навпаки, завше тільки одна вдяганка й один шлях, і вона щоразу програє.

Але згодом у цьому зв’язку Ульріхові спала на думку одна дивна річ. Він уявив собі, нібито великий церковний філософ Тома Аквінський, який, доклавши неймовірних зусиль, привів до цілковитого ладу погляди свого часу й 1274 року помер, – отож що він здійснив ще глибші й ґрунтовніші дослідження і оце щойно їх завершив; і ось той філософ, з якоїсь особливої ласки лишившись молодим, з кількома фоліантами під пахвою вийшов зі склепінчастих дверей свого будинку, й перед носом у нього промчав трамвай. Подив і спантеличення «доктора універсаліса», як знаменитого Тому називали в минулому, потішили Ульріха. Безлюдною вулицею наближався мотоцикліст; руки й ноги колесом, він з гуркотом виростав з перспективи. Обличчя в нього було поважне, мов у малої дитини, яка не на жарт улаштувала реви. Ульріхові одразу пригадався портрет однієї знаменитої тенісистки, що його він на днях бачив у якомусь часопису; однією ногою, заголеною вище підв’язки, вона стояла навшпиньках, закинувши другу аж до голови й високо замахнувшись ракеткою, щоб відбити м’яча; при цьому міна в неї була, як в англійської ґувернантки. У тому самому часопису трапився й знімок плавчихи, якій саме робили масаж після змагань; у головах і в ногах у неї стояли по одній особі жіночої статі в одязі й поважно спостерігали за процедурою, а сама плавчиха лежала гола горілиць на ліжку, підібгавши одне коліно, немовби віддавалась, і на це коліно поклав руки масажист у лікарняному халаті; він стояв і дивився зі знімка так, ніби те жіноче тіло оббіловане й висить на гаку. Тоді в часописах уже почали з’являтися такі речі, і їхнє існування потрібно було якось визнати, як визнають існування висотних будівель чи електрики. Ульріх відчував: «Не можна гніватись на власний час, не завдаючи шкоди самому собі». Зрештою, він і завжди ладен був любити всі ці вияви живого. Ось тільки що йому ніколи не щастило, то це любити їх до останку, так, як цього вимагає відчуття соціального добробуту; давно вже на всьому, що він робив і відчував, лишилися сліди неприязні, тінь безсилля й самотности, – загальна неприязнь, доповнити приязню яку йому не щастило. Іноді на душі в нього було достоту так, немовби він народився з талантом, для якого тепер не знаходив застосування.

17. Вплив людини без властивостей на людину з властивостями

За розмовою Ульріх із Кларисою не помічали, що музика позад них часом змовкала. Вальтер тоді підходив до вікна. Йому не було видно цих двох, але він відчував, що вони десь край самісінької межі його поля зору. Його діймали ревнощі. Ниций дурман важкої чуттєвої музика вабив його назад. Рояль у нього за спиною стояв відкритий, мов постіль, що її перетовк хтось сонний, не бажаючи прокидатись, бо тоді доведеться поглянути в очі дійсності. Ревнощі паралітика, котрий відчуває, як крокують здорові, завдавала йому мук, а змусити себе приєднатися до них йому було не до снаги, тому що біль робив його перед ними беззахисним.

Коли вранці Вальтер уставав, змушений поспішати на роботу, коли цілий день розмовляв з людьми, а пополудні їхав серед них додому, він почувався кимось видатним і покликаним до чогось особливого. Він гадав тоді, що бачить усе інакше, ніж решта людей; бувало, його захоплювало те, повз що вони байдуже проходили, а де решта людей байдуже щось хапали, там навіть порух власної руки для нього був сповнений духовних пригод або самозакоханої розслаблености. Він був людиною чутливою, і почуття в нього завжди були збурені роздумами, провалинами в них, колиханням гір і долин; ніколи він не лишався байдужий, а бачив у всьому щастя або нещастя й завдяки цьому знаходив привід для глибоких розмислів. Такі натури надзвичайно притягують до себе решту людей, тому що передають їм моральні порухи душі – стан, в якому постійно перебувають самі; в їхніх розмовах усе набуває особистого значення, а позаяк, спілкуючись із ними, можна весь час думати про себе, то вони роблять приємність, яку загалом можна дістати лише за гроші від психоаналітика чи фахівця з індивідуальної психології, та ще й з тією різницею, що там відчуваєш себе хворим, а Вальтер допомагав людям здаватися самим собі дуже важливими з причин, доти ними непомічених. Саме цією властивістю – поширювати духовну самозосередженість – він полонив і Кларису, згодом усунувши з дороги всіх суперників; позаяк усе в нього набувало етичної схвильованости, він умів переконливо говорити про аморальність прикрашання, про гігієну гладенької форми й пивні випари ваґнерівської музики, як це відповідало новому мистецькому смаку, і цим викликав жах навіть у свого майбутнього тестя, чий малярський мозок нагадував павичевий хвіст. Отож не було жодного сумніву в тому, що в минулому Вальтер успіхи мав.

Та щойно він, сповнений вражень і планів – нових і, як ще, можливо, ніколи доти, зрілих, – переступав поріг дому, з ним ставалася переміна, що кидала його в розпач. Досить було йому поставити на мольберт полотно чи покласти на стіл аркуш паперу, як у нього виникало жахливе відчуття, немовби з його серця щось вислизнуло. Голова лишалась ясна, і план у ній мрів ніби в прозорому, чистому повітрі, ба більше – план навіть розділявся на два чи й більше планів, які могли б позмагатися між собою за першість; однак зв’язок між головою і першими рухами, потрібними для роботи, мовби щось відтинало. Вальтер не зважувався й пальцем поворухнути. Він просто не вставав з місця, де саме сидів, і думки його зіслизали з поставленого ним перед собою завдання, наче ото сніг, щойно випавши, з даху. Вальтер не знав, чим заповнювався час, але не встигав він спам’ятатись, як наставав вечір, і оскільки після кількох таких випадків він приходив додому вже зі страхом перед тим, що вони повторяться, то цілі тижні почали пролітати вервечками, минаючи, мов плутаний напівсон. Ця безвихідь гальмувала всі його рішення й починання, діймав гіркий смуток, і його неспроможність оберталася на біль, який часто, щойно він зважувався за щось узятись, виникав, мов носова кровотеча, десь у чолі. Вальтер був лякливий, і ці явища, які він помічав у собі, не лише заважали працювати, а й дуже страхали, бо, здавалося, такою мірою не залежали від його волі, що нерідко нагадували йому наближення розумової деградації.

Та хоч його стан протягом останнього року чимдалі погіршувався, він водночас знаходив дивовижну підтримку в думці, якій доти ніколи не надавав достатнього значення. Думка ця полягала ні в чому іншому, як у тому, що Європа, де йому доводилося жити, безнадійно виродилась. У часи, зовні щасливі, але всередині в стані занепаду, властивому, либонь, будь-якій справі, а отже, й духовному розвитку, якщо до нього не докладати особливих зусиль і не підживлювати його новими ідеями, – у такі часи, мабуть, належало б, власне, насамперед поставити собі запитання про те, яких запобіжних заходів можна вжити; але саме в такі часи плутанина розумного, дурного, підлого й прекрасного така глибока й складна, що багатьом людям вочевидь простіше вірити в яку-небудь таємницю, тож вони й проголошують якийсь нестримний занепад чогось такого, чому годі дати певну оцінку й чому притаманна врочиста невизначеність. Та воно, по суті, й однаковісінько, що це таке – раса, неварена рослинна їжа чи душа; як і в разі будь-якого здорового песимізму, тут важливо лише одне: знайти щось неминуче, за що можна вхопитися. І хоч у кращі роки такі теорії викликали у Вальтера усмішку, невдовзі він збагнув їхні великі переваги й почав звертатися до них і сам. Коли доти погано й не здатним до роботи почувався він, то тепер нездатним до неї був час, а сам він, Вальтер, був здоровий. Його життя, яке ні до чого не привело, дістало раптом приголомшливе пояснення, виправдання епохального масштабу, гідне такого життя; ба більше, воно набувало характеру просто-таки великої жертви, коли він брав у руку й знову відкладав олівця чи перо.

І все ж Вальтерові доводилося й далі боротися з собою, а Клариса завдавала йому мук. Викликати її на розмову про вади часу не щастило, вона наївно вірила в Геній. Що воно таке, Клариса не знала, та коли про це заходила мова, все її тіло напружувалося й трепетало; це або відчуваєш, або не відчуваєш – такий був її єдиний доказ. Для Вальтера вона завжди лишалася тією маленькою, жорстокою п’ятнадцятирічною дівчинкою. Ніколи вона не розуміла його почуттів цілком, і ніколи йому не щастило підкорити її собі. Та хоч яка сувора й холодна була Клариса, час від часу все ж таки виявляючи захват і безпредметно-полум’яну волю, а проте вона мала загадкову здатність впливати на нього так, немовби через неї надходили сигнали з якогось такого боку, що його в тривимірному просторі годі було й визначити. Іноді через це ставало мало не моторошно. Особливо він це відчував тоді, коли вони вдвох сідали за рояль. Її гра улягала чужому йому закону збудження і була сувора й безбарвна; коли тіла розпалювалися так, що в них світилася душа, він глибоко відчував це і йому робилося страшно. Тоді щось таке, чому й назви не було, відривалося від неї і, здавалось, ось-ось відлетить разом з її духом. Воно виходило з таємної порожнини в її єстві, яку треба було боятися й тримати закритою; він не знав, що саме йому це підказувало й що це було; але воно вселяло в нього якийсь нестерпний, невимовний страх і потребу вживати рішучих заходів проти, чого він не міг робити, бо ніхто, крім нього, нічого такого не помічав.

Спостерігаючи з вікна, як Клариса простує назад до будинку, він невиразно усвідомлював, що знов не втримається перед спокусою сказати про Ульріха що-небудь погане. Той повернувся невчасно. Він завдавав Кларисі шкоди. Він жорстоко погіршував у ній те, чого сам Вальтер не важився чіпати, – каверну біди, все убоге, хворе, згубно-геніальне, таємничий порожній простір, де ланцюги були напнуті так, що одного дня могли не витримати. І ось вона, щойно ввійшовши до кімнати, стояла перед ним простоволоса, тримаючи в руці літнього капелюшка, а він дивився на неї. Очі її були насмішкуваті, ніжні, ясні; можливо, аж надто ясні. Часом у нього складалося враження, немовби вона просто має силу, якої бракує йому. Жалом, приреченим повік не давати йому спокою, Вальтер відчував її вже тоді, коли вона була дівчинкою, та й сам він вочевидь не хотів, щоб вона була інша; у цьому, мабуть, і полягала таємниця його життя, незбагненна тим двом.

«Які глибокі наші болі! – подумав він. – Мабуть, не часто двоє кохають одне одного так глибоко, як мусимо кохати ми». І заговорив навпростець:

 – Мене не цікавить, що розповідав тобі Уло, але можу сказати, що його сила, якою ти так захоплюєшся, – не що інше, як порожнеча!

Клариса поглянула на рояль і всміхнулася; Вальтер мимоволі знову сів біля відкритого інструмента й повів далі:

 – Не важко, мабуть, перейматися героїчними почуттями, якщо від природи ти нечулий, і мислити кілометрами, коли не маєш жодного уявлення про те, скільки всього приховує в собі кожен міліметр!

Вони іноді називали його «Уло» – як тоді, в пору його юности, й він любив їх за це так, як зберігають усміхнену шанобливість до своєї няньки.

 – Він застряг на місці! – додав Вальтер. – А ти цього й не помічаєш. Тільки не думай, що я його не знаю!

Клариса щодо цього мала сумніви.

 – Нині все розпадається! – різко промовив Вальтер. – Бездонне провалля інтелекту! Інтелект він і має, це я визнаю.

Але він зовсім не знає, що таке влада цілісної душі. Про те, що Ґьоте називає особистістю, що Ґьоте називає рухомим ладом, він і гадки не має. «Ця думка чудова про владу і межі, закон і сваволю, свободу і міру, і про рухомий лад…»

Віршові рядки хвилями зринали з його вуст. Клариса здивовано й привітно подивилася на ці вуста, так наче з них злетіла якась мила дитяча іграшка. Нарешті отямилась і тоном такої собі невеличкої господині дому вкинула:

 – Чи не хочеш пива?

 – Пива? Чом би й ні! Я ж бо ніколи не проти.

 – Але в мене тут пива немає!

 – Шкода, що ти спитала, – зітхнув Вальтер. – Сам я про пиво, мабуть, ніколи й не згадав би.

На цьому питання для Клариси було вичерпане. Але Вальтер уже втратив рівновагу й не знав, що казати далі.

 – Чи ти ще пам’ятаєш нашу розмову про митців? – невпевнено поцікавився він.

 – Яку?

 – Кілька днів тому. Я пояснював тобі, що означає жива творча основа в людини. Невже не пригадуєш, як я дійшов висновку, що колись панували не смерть і логічна механізація, а кров і мудрість?

 – Ні.

Вальтер зам’явся, замислився, завагався. І раптом вигукнув:

 – Він – людина без властивостей!

 – А що це таке? – перепитала, хихикнувши, Клариса.

 – Ніщо. Саме те, що називають ніщо! Але Кларису це слово зацікавило.

 – Нині таких – мільйони, – впевнено заявив Вальтер. – Цей людський тип породила сучасність! – Фраза, що випадково спала на думку, сподобалася йому самому, так ніби стала першим рядком вірша, і ця фраза вже не дала йому спинитися, хоч він ще й не усвідомив її змісту. – Ти лишень поглянь на нього! Як гадаєш, хто він такий? Чи схожий він на лікаря, на комерсанта, на художника або на дипломата?

 – Але ж він – і не жоден із них! – тверезо заперечила Клариса.

 – То, може, він схожий на математика?

 – Цього я не знаю. Звідки ж мені знати, який вигляд у математика?!

 – Це ти сказала дуже слушно! Математик ні на кого не схожий. Тобто вигляд у нього, мабуть, такий інтелігентний загалом, що якогось одного, певного змісту позбавлений! Тепер уже ніхто, крім римо-католицьких священиків, не має такого вигляду, який йому належало б мати, тому що власною головою ми користуємося ще більш знеособлено, ніж власними руками. Але математика – це вершина, вона вже сьогодні знає про себе так само мало, як люди знатимуть, либонь, про луги, телят і курей, коли почнуть харчуватися не м’ясом і хлібом, а енергетичними пігулками!

Тим часом Клариса поставила на стіл простеньку вечерю, і Вальтер уже завзято заходився біля їжі, чим, певно, й було викликане його порівняння. Клариса дивилася на його губи. Вони нагадали їй про Вальтерову вже покійну матір; це були виразно жіночі губи, заклопотані їдою, наче звичайною домашньої роботою, а над ними – невеличкі підстрижені вусики. Очі його, навіть коли він просто вибирав на тарілці шматок сиру, блищали, мов свіжооблуплені каштани. На зріст Вальтер був невисокий і радше крихкотілий, аніж тендітний, а проте враження він справляв і належав до людей, на яких завжди, здається, вигідно падає світло.

 – З його вигляду не вгадаєш, хто він за професією, – провадив Вальтер далі, – проте не скидається він і на того, хто професії не має. А тепер пометикуй, який він насправді. Він завше знає, що треба робити; вміє поглянути жінці в очі; вміє будь-якої хвилини глибоко все продумати; вміє дати волю кулакам. Він талановитий, має силу волі, позбавлений забобонів, мужній, витривалий, наполегливий, розважливий… Не хочу спинятися на всіх цих властивостях окремо, хай би він їх і мав. Але ж він їх не має! Вони зробили з нього те, чим він є, і визначили йому шлях, одначе вони – не його. Коли він злий, у ньому щось сміється. Коли сумний – щось він уже готує. Коли його що-небудь зворушує, він це відкидає. Будь-який непорядний вчинок для нього в певному сенсі порядний. Лише можливий зв’язок важить йому, як оцінювати ту чи ту справу. Для нього нема нічого твердо усталеного. Усе може зазнавати змін – частина в цілому, в безлічі цілих, що належать, мабуть, до надцілого, якого він, однак, у жодному разі не знає. Тому кожна його відповідь – часткова, кожне його почуття – лише певний погляд, і значення має для нього не «що це», а тільки одне з отих другорядних «яке воно», значення має для нього лише яка-небудь домішка. Не знаю, чи зрозуміло я тобі пояснюю?

 – Зрозуміло, – мовила Клариса. – Але з його боку це, як на мене, дуже мило.

У голосі Вальтера мимоволі наростала неприязнь, його ревнощі поглиблювало давнє хлопчаче почуття слабкішого перед товаришем. Адже Вальтер, хоч і був певен, що той, крім кількох безневинних хизувань своєю кмітливістю, нічого такого не зробив, у душі не міг позбутися враження, що фізично Ульріхові завжди поступався. Картина, яку Вальтер оце намалював, принесла йому свободу, як вдалий витвір мистецтва; не він видобув її з себе, а слова десь поза ним, підладжуючись до загадкового вдалого початку, ліпились одне до одного, а тим часом усередині в ньому розпадалося щось таке, чого він навіть не усвідомлював. Вибалакавшись, він зрозумів, що Ульріх виражає не що інше, як оцей загальний занепад, властивий нині всьому на світі.

 – Невже це тобі до вподоби? – спитав нарешті він, боляче вражений. – Ні, серйозно ти цього не стверджуватимеш!

Клариса саме жувала хліб із м’яким сиром; усміхнутися вона змогла лише очима.

 – Ох, – зітхнув Вальтер, – колись ми думали, мабуть, теж десь так само. Але ж це можна розглядати лиш як попередній етап, не більше! Адже така людина – не людина!

Нарешті Клариса дожувала.

 – Таж він і сам так каже! – промовила вона.

 – Як каже він і сам?

 – Ох, та чи я знаю?! Каже, що нині все занепадає. Що тепер усе застрягло на місці, не лише він. Але він не бачить у цьому такої трагедії, як ти. Колись він розповів мені одну довгу історію. Якщо розкласти на частини єство тисячі людей, то вийде два десятки властивостей, відчуттів, процесів, структур і такого іншого, з чого ті люди складаються. А коли розкласти наше тіло, то лишиться сама вода й кілька десятків клубочків матерії, які в ній плаватимуть. Вода підіймається в нас достоту так, як у деревах, і тіла тварин вона утворює так само, як утворює хмари. Як на мене, це чудово. Щоправда, в такому разі вже просто не знаєш, що про себе й думати. І що робити. – Клариса захихотіла. – На це я йому відповіла, що ти, коли не йдеш на службу, цілими днями вудиш рибу й вилежуєшся на березі.

 – І що? Хотів би я знати, чи витримав би він оце бодай хвилин десять! Але люди, – твердо промовив Вальтер, – роблять це вже десять тисяч років – дивляться на небо, відчувають земне тепло й не розкладають усе це на частини, як ніхто не розкладає на частини свою матір!

Клариса знов не втрималася й захихотіла.

 – Він каже, відтоді все дуже переплуталося! Так само, як ми плаваємо на воді, ми плаваємо й у морі вогню, в бурі електрики, в небесах магнетизму, в болоті тепла тощо. Тільки нічого цього не відчуваємо. Зрештою лишаються взагалі самі формули. І висловити до пуття, що вони по-людському означають, неможливо. Оце й усе. Я вже забула, що вивчала в ліцеї, але десь так воно, либонь, і є. І якщо нині, каже він, хто-небудь хоче, як святий Франциск чи ти, називати птахів братами, то робити собі цю приємність просто так він не має права, він повинен зважитися полізти в піч, крізь трамвайне заземлення пірнути в землю або через кухонну мийку витекти в канал.

 – Так, так! – перебив Вальтер її розповідь. – Спершу з чотирьох елементів їх стає кілька десятків, і насамкінець ми вже плаваємо в самих лише зв’язках, процесах, у помиях процесів і формул, у чомусь такому, про що навіть не знаєш, що воно таке – річ, процес, гра уяви чи бозна й що! Тоді, виходить, немає різниці між сонцем і сірником, як немає різниці й між ротом як одним із кінців травного тракту й між другим кінцем цього тракту! Та сама річ має сотню граней, кожна грань – сотню зв’язків, і кожен із них відбиває якісь свої почуття. Виходить, людському мозку пощастило розщепити речі. Але речі розщепили людське серце! – Він підхопився на ноги, але із-за столу не вийшов, а сказав: – Кларисо! Він для тебе небезпечний! Зрозумій, Кларисо, сьогодні кожна людина нічого не потребує так, як простоти, близькости до землі, здоров’я. А також… Атож, безперечно, про це ти можеш казати що завгодно… А також дитини, бо саме дитина міцно прив’язує людину до землі. Усе, що тобі розповідає Уло, не по-людському жорстоке. Запевняю тебе, я, повернувшись додому, маю мужність просто випити з тобою кави, послухати, як щебечуть пташки, трохи прогулятись, перемовитися кількома словами із сусідами й спокійно дожити до вечора. Ось що таке людське життя!

Ці ніжні уявлення помалу скорочували відстань від нього до неї, та щойно вдалині подали м’який басок батьківські почуття, Клариса вперлася. Її обличчя, поки він підступав до неї, заніміло й зайняло оборонну позицію.

Коли Вальтер уже стояв просто перед нею, він весь пашів теплом і ласкою, як ото добротна сільська піч. У цій навалі ніжности Клариса на мить завагалася. Потому промовила:

 – А заськи, любий мій! – Вона схопила зі столу шматок сиру й окраєць хліба і хутко цьомкнула Вальтера в чоло. – Піду погляну, чи не налетіло нічних метеликів.

 – Але ж, Кларисо, – благально промовив Вальтер, – у цю пору року метеликів уже не буває!

 – Ой, та хто їх знає!

У кімнаті від неї лишився тільки сміх. З окрайцем хліба й сиром у руці вона вирушила блукати лугами; місцевість тут була спокійна, і Клариса могла обійтися й без супутника. Вальтерова ніжність опала, як завчасу знята з вогню запіканка. Він глибоко зітхнув. Потім невпевнено знову сів за рояль і торкнувся пальцями кількох клавіш. Хотів він того чи ні, а виходила фантазія на мотиви з вагнерівських опер, і серед сплесків цієї нестримної, зухвалої субстанції, в якій він собі колись, у полоні гордощів, відмовляв, пальці його борсалися й плюскались у потоці звуків. Нехай їх чують в усіх усюдах! Наркоз цієї музики спаралізував його спинний мозок, і на душі йому стало легше.

18. Моосбруґер

На той час громадськість була заклопотане справою Моосбругера.

Моосбругер був стельмах – високий, широкоплечий чоловік без зайвої огрядности, з чубом, як бурий смушок, і добродушними міцними лапищами. Добродушну силу й потяг до справедливости виражало і його обличчя, і якби тієї сили й того потягу хтось і не помітив, то відчув би на запах – терпкий, простий, сухий запах робочого дня, запах, що становив немовби одне ціле з цим тридцятичотирирічним чоловіком і йшов від спілкуванням з деревиною та працею, яка вимагала не менше неквапливости, ніж напруження.

Люди, вперше взрівши це обличчя, яке Всевишній наділив усіма ознаками доброти, спинялися, мов укопані, бо зазвичай Моосбруґер ходив у супроводі двох озброєних судових охоронців, тримаючи поперед себе міцно зв’язані руки; його вів на міцному залізному ланцюжку один із його супровідників.

Коли Моосбруґер помічав, що на нього дивляться, на його добродушному широкому обличчі зі скуйовдженим чубом і вусами розпливалася усмішка; він носив короткого чорного піджака й світло-сірі штани, крокував, широко розставивши ноги, по-військовому, але найбільшу увагу репортерів у судовій залі привертала все ж таки його усмішка. Вона бувала знічена й лукава, іронічна, підступна, болючо-гірка, божевільна, кровожерна, моторошна… Вочевидь перебираючи суперечливі означення, репортери відчайдушно намагалися знайти в цій усмішці щось таке, чого, мабуть, не знаходили більше в усьому його добропорядному образі.

Річ у тім, що Моосбруґер по-звірячому вбив жінку – повію щонайнижчого ґатунку. Репортери з усіма подробицями описували рану від горлянки до потилиці, дві колоті рани в грудях, які пройшли крізь серце, дві на лівому боці спини, а також підрізані груди, що мало не відпадали; усе це репортери змальовували з відразою, але не спинялись, аж поки налічили тридцять п’ять ударів ножем у черево й дали пояснення щодо різаної рани майже від пупка до крижів, за якою вгору по спині йшли численні менші; крім того, на шиї лишилися сліди від зашморгу. Вони не знали, як усі ці жахіття пов’язати з добродушним обличчям Моосбруґера, хоч самі були люди добродушні, а проте цю трагедію описували по-діловому, зі знанням справи й вочевидь задихаючись від напруження. Навіть очевидним поясненням, що йдеться, мовляв, про психічнохворого – адже через такі злочини Моосбруґер уже кілька разів побував у божевільні, – вони, по суті, не скористалися, хоч нині досвідчений репортер чудово розуміється в таких справах; схоже, наразі їм дуже не хотілося відмовлятись від лиходія й випускати цей випадок зі світу власного у світ хворих, у чому вони поділяли думку психіатрів, які вже оголошували Моосбруґера стільки ж разів здоровим, скільки й неосудним. А потім сталася дивина: ледве довідавшись про патологічні витівки Моосбруґера, тисячі людей, котрі засуджували газетярів за їхню жадобу до сенсацій, відразу сприйняли цю новину як «щось нарешті цікавеньке», – і завжди заклопотані чиновники, і їхні чотирнадцятирічні сини, й поглинені домашніми турботами дружини. І хоч вони через того виродка й зітхали, однак переймалися ним, на відміну від власних життєвих проблем, більше просто так, у душі. Отож у ці дні який-небудь добропорядний начальник відділу чи банківський прокурист, уже лягаючи спати, бувало, казав до вже сонної дружини: «Що б ти зараз зробила, якби я був Моосбругером?…»

Ульріх, щойно його погляд упав на це обличчя поверх кайданків, позначене Божою ласкою, хутко вернувся назад, тицьнув вартовому в сусідньому окружному суді кілька сигарет і спитав про арештанта, якого конвой, схоже, зовсім недавно вивів через цю браму; отож він довідався… Одначе так ці речі відбувалися, мабуть, колись, позаяк про них часто розповідають у такій манері, і Ульріх майже вірив у це й сам, але тепер правда полягала в тому, що він просто вичитав про все в газеті. Минуло ще багато часу, перше ніж він познайомився з Моосбругером особисто, а побачити цього чоловіка навіч доти йому пощастило тільки один раз у залі суду. Ймовірність дізнатися про що-небудь незвичайне з газети багато більша, ніж імовірність стати свідком цього самому; інакше кажучи, важливіші речі нині стаються у сфері абстракцій, а менш важливі – в дійсності.

У такий спосіб Ульріх довідався про історію Моосбругера приблизно ось що.

У дитинстві Моосбругер був нещасним сіромахою, пастушком у такому крихітному сільці, що до нього й путівець не вів, і був хлопчина такий убогий, що навіть ніколи не заводив розмови до жодної дівчини. На дівчат він лише дивився – і згодом, коли пішов підмайстром, а вже коли пустився в мандри, то й поготів. Лишень уявіть собі, що це означає. На те, чого жадаєш так само природно, як води чи хліба, завжди можеш тільки дивитись! Але за якийсь час починаєш жадати цього вже неприродно. Вона проходить повз тебе, і спідниці погойдуються на її литках. Вона перелазить через тин, і її видно вже до колін. Заглядаєш їй в очі – а вони стають непроникними. Чуєш, як вона сміється, хутко обертаєшся, а бачиш обличчя, таке саме застигле й кругле, як нірка, в яку щойно шмигнула миша.

Тож і не дивно, що вже після першого вбивства дівчини Моосбругер виправдовувався тим, буцімто за ним весь час ганяються духи й день і ніч кличуть його до себе. Вони спихали його з ліжка, коли він лягав спати, й не давали працювати, коли ставав до роботи; а ще він чув, як вони день і ніч розмовляють між собою і сперечаються. То не була душевна хвороба, й Моосбругер терпіти не міг, коли так казали; іноді він, звісно, й сам прикрашав це спогадами про церковні проповіді або тлумачив згідно з порадами щодо симулювання, яких можна наслухатись у в’язницях; але матеріал для цього завжди був напоготові, він тільки трохи мерхнув, коли його лишали поза увагою.

Так було й у мандрах. Узимку стельмахові знайти роботу важко, й Моосбругер нерідко цілими тижнями лишався без даху над головою. Плентаєш, бувало, цілісінький день, прибиваєшся до села, а голову прихилити ніде. І чимчикуй далі, до пізньої ночі. Поїсти – нема за віщо, отож і жлуктиш горілку, поки посиніє в очах і ноги понесуть уже самі. Проситися до нічліжки, попри теплий супчик, не хочеться, – почасти через тамтешні воші, а почасти через образи й приниження; краще вже вижебрати кілька крейцерів та забратися до якого-небудь селянина на сіновал. Не питаючись, звісно, а то спершу довго проси-благай, а тоді однаково лиш образу терпи. На ранок, певна річ, нерідко доходить до сварки й доносу на нього за побої, бродяжництво й жебрування, і помалу товщає тека судимостей, яку кожен новий суддя розгортає так поважно, начебто саме вона й приховує всю правду про Моосбругера.

А хто-небудь замислювався над тим, що таке цілими днями й тижнями по-справжньому не митися? Шкіра шкарубне так, що ти здатний уже лише на грубі рухи, навіть якщо й скортить зробити лагідний, і під такою корою жива душа костеніє. На здоровий глузд це впливає, либонь, менше, найнеобхідніше робиш цілком розважливо; очевидно, мозок горить, мов невеличкий каганець у величезному мандрівному маяку, повному розтоптаних дощових черв’яків та саранчі, але все особисте тут розчавлене, і блукає лише охоплена бродінням органічна речовина. І ось коли Моосбругер мандрував від села до села чи простував безлюдними путівцями, на шляху його почали траплятися жінки, цілими процесіями. Спершу одна жінка, аж за півгодини, щоправда, – ще одна, та навіть коли вони вигулькували так рідко й геть нічого спільного між собою не мали, загалом то були все ж таки процесії. Жінки прошкували від села до села або просто на хвилинку вибігали з хати, були в теплих хустках чи кофтах, які щільно, мов шкіра на змії, облягали їм клуби, входили до теплих світлиць чи вели перед собою дітей, або з’являлися на дорозі самі-самісінькі, і їх можна було збити камінцем, як ворону. Моосбругер стверджував, що він – не садист, котрий убиває на Грунті статевого збочення, бо надихала його щоразу, мовляв, лише відраза до цього жіноцтва, і так воно, мабуть, і було, адже можна зрозуміти й кота, який сидить перед кліткою, де вистрибує туди-сюди жирна золотиста канарка, або який хапає, відпускає, знов хапає й знову відпускає мишу, щоб іще раз побачити, як та втікає. А що таке собака, цей друг людини, який женеться вслід за колесом і кусає його лише так, задля забави? Виходить, у ставленні до живого, того, що рухається, безмовно котиться чи шмигає, є таємна неприязнь до співістоти, котра тішиться сама собою? І що, врешті, було робити, коли вона кричала? Можна було або отямитись, або, якщо отямитись уже не сила, кинути її ницьма й набити їй рота землею.

Моосбругер був простий собі стельмах, у житті – сам як палець, і хоч повсюди, хай би де він працював, товариші знаходили з ним спільну мову, щирих друзів він не мав. Нездоланний інстинкт час від часу жорстоко вивертав його єство назовні; та, може, Моосбругерові й справді бракувало, як він казав, лише виховання й нагоди, щоб, скориставшись нею, стати чимось іншим – янголом масової смерти, палієм театрів чи великим анархістом; адже анархістів, що гуртувалися в таємних союзах, він зневажливо називав двоєдушними брехунами. Він був, безперечно, нездоровий; та хоча в основі його поведінки вочевидь лежала хвороблива натура, що робила його відлюдькуватим, сам він бачив у цьому якесь гостріше й вище усвідомлення власного «я». Усе його життя було до смішного, до розпачу незграбною боротьбою за те, щоб люди це визнали й оцінили. Він ще парубком переламав пальці одному своєму роботодавцеві, коли той надумав його покарати. А від іще одного Моосбругер утік, прихопивши його гроші, – задля неминучої справедливости, як він казав. Надовго в нього не вистачало терпцю ніде, на одному місці він лишався доти, доки – так це спершу було завжди – тримав людей у страху своїм мовчазним працелюбством, привітним спокоєм і широченними плечима; та щойно до нього починали ставитися непоштиво, запанібрата, так ніби нарешті його розгадали, він спаковував свої лахи, бо його поймало моторошне відчуття, немовби шкіра вже погано пристає йому до тіла. Якось, на одному будівництві, він спізнився це зробити; чотири муляри змовилися довести йому свою перевагу, скинувши його із самого вершечку риштування на землю; але він почув, як вони, підкрадаючись, пересміюються в нього за спиною, і ринув на них з усією своєю величезною силою, одного зіпхнув з других від землі сходів, а ще двом порізав на руках усі сухожилки. Те, що його за це покарали, перевернуло йому, як він казав, душу. Він емігрував. До Туреччини. Але повернувся, бо світ повсюди гуртовувався проти нього; з цією таємною змовою не могли позмагатися ні чарівні слова, ні доброта.

А такі слова Моосбругер старанно підхоплював у в’язницях та божевільнях – крихти латини й французької, які він уставляв у найменш відповідні місця своїх промов відколи виявив, що знання цих мов дає можновладцям право «ухвалювати рішення» щодо його долі. З цієї самої причини він намагався й на судових засіданнях висловлюватися добірною літературною мовою, казав, наприклад: «Це, очевидно, слугує основою мого насильства», або: «Я уявляв її ще жорстокішою, ніж звичайно буває, як свідчать мої спостереження, таке жіноцтво». Та коли він бачив, що жодного враження не справляє й це, тоді нерідко вдавався до ефектної театральної пози й бундючно оголошував себе «анархістом-теоретиком», якого щохвилини могли б урятувати соціал-демократи, якби він сам схотів скористатися з послуг отих жидів, щонайзапекліших визискувачів неосвіченого трудового народу. Отож виявлялося, що Моосбругер має свою «науку» – сферу, до якої вченій зарозумілості його суддів було зась.

Завдяки цьому в судовій залі він зазвичай заслуговував на оцінку «неабиякі розумові здібності», на шанобливу увагу під час процесів і на суворіші покарання, однак потішене марнолюбство Моосбругера сприймало ці процеси, по суті, як почесні періоди його життя. Тому ні до кого він не мав такої гарячої ненависти, як до психіатрів, бо ті вважали, що всій складній його суті можна покласти край кількома чужоземними словами, так наче то була для них буденна справа. Як завжди в таких випадках, медичні висновки про його психічний стан не витримували натиску вищого від них світу юридичних уявлень, і Моосбруґер жодного разу не проминав нагоди публічно довести на суді свою перевагу над психіатрами й розвінчати цих чванькуватих йолопів і шарлатанів, які нічогісінько не тямлять і запроторили б його, якби він симулював, до божевільні замість посадити у в’язницю, бо його місце саме там. Адже своїх злочинів він не заперечував, він хотів лише, щоб їх сприймали як катастрофи Грандіозного світосприйняття. А оті бабенції з їхнім хихотінням були у змові проти нього перші; всі вони мали бахурів, і відверте слово поважного чоловіка для них – пустий звук, якщо взагалі не образа. Він, поки міг, їх уникав, щоб не дратуватись, але ж це не завжди виходить. Бувають дні, коли голова в чоловіка дурна, як довбня, і він ні за що не може взятися, бо від тривоги в нього пітніють руки. І тоді досить лише піддатися, й будь певний: не встигнеш і кроку ступити, як удалині, мов дозор, висланий наперед ворогом, замаячить така собі отрута-блукачка, дурисвітка, що, тайкома посміюючись над чоловіком, ламає перед ним комедію й виснажує його, а то й ще гірше – ображає, не маючи ні стида, ні сорома!

Отак і добігла кінця та ніч, вельми галаслива, байдужно пропита в намаганнях погамувати внутрішню тривогу. Світ буває ненадійний навіть тоді, коли ти не п’яний. Вуличні стіни погойдуються, мов куліси, за якими щось чекає на певну репліку, щоб вийти на сцену. На міській околиці, де починається широке, залите місячним сяйвом поле, на душі стає спокійніше. Там Моосбругерові довелося вернутись, щоб знайти кружний шлях додому, й саме біля залізного мосту до нього й причепилась ота дівчина. Це була одна з тих, котрі наймаються до чоловіків отам унизу, на заплавних лугах, яка-небудь колишня служниця, що втекла від господарів, таке собі миршаве створіння, з-під хустки виднілися лише двоє спокусливих мишачих оченят. Моосбруґер відмахнувся від неї й наддав ходи; але ж вона почала канючити, щоб він узяв її до себе додому. Моосбругер простував, не спиняючись, поки завернув за ріг; там безпорадно заходив туди-сюди, чимдалі розгонистіше, а вона бігла поруч; він ставав, і вона стояла обіч, мов тінь. Просто її тягло за ним, ось у чому вся річ. Нарешті він зробив ще одну спробу її прогнати: обернувся й двічі плюнув їй в обличчя. Та це не допомогло; на дівчину не діяло ніщо.

Сталося це у величезному парку, який вони перетинали в найвужчому його місці. Саме тут Моосбругер і збагнув, що десь неподалік мав сховатися її спільник, а то чого б вона, попри його нехіть, так сміливо бігла за ним? Отож він вихопив з кишені штанів ножа – адже над ним хотіли позбиткуватись, а може, й знов напасти на нього; за кожною жінкою завше стоїть-бо чоловік, який ладен з тебе покепкувати. Вона вже взагалі почала здаватися йому мало не переодягненим чоловіком. Він бачив, як мигали тіні, й чув хрускіт у кущах, а та пройда поруч раз у раз, мов заведений годинник, усе товкла своєї: візьми та візьми її з собою; але поряд не було нічого такого, на що він міг би накинутися з усією своєю величезною силою, і через цю моторошну бездіяльність його пойняв страх.

Коли вони завернули в першу, ще дуже похмуру вуличку, чоло в нього вже геть упріло, й він усім тілом тремтів. Не озираючись, рушив до кав’ярні, яка була ще відчинена. Одним духом випив філіжанку чорної кави, три чарки коньяку й спокійно посидів – може, із чверть години; та коли розплачувався, знов подумав, що робити, якщо вона пантрує його надворі. Бувають такі думки, котрі, наче мотуззя, обплутують тобі безкінечними петлями руки й ноги. І не встиг він ступити темною вуличкою й кількох кроків, як відчув: дівчина десь поруч. Але тепер вона трималася не боязко, а впевнено, навіть зухвало й уже не благала, а просто мовчала. Отоді він і збагнув, що не позбудеться її повік, тому що це він сам її за собою й тягнув. Жаліслива відраза клубком стала йому в горлі. Він ішов, а те, що простувало трохи позаду, було знову ж таки ним самим. Достоту так, як бувало щоразу, коли назустріч траплялася процесія. Якось він сам виколупав ножем собі з ноги велику скалку, тому що забракло терпіння чекати на лікаря; точнісінько так само відчував він ножа у себе в кишені й тепер – такий твердий, довгий…

Але Моосбругер просто-таки надприродним напруженням свідомости знайшов ще один вихід. За парканом, уздовж якого тепер проходив його шлях, був спортивний майданчик; там людських очей уже можна було не боятись, отож він завернув туди. Улігся в тісній будці, де була каса, й увіткнувся головою в найтемніший куток; оте м’яке друге «я», хай йому грець, вляглося поруч. Тому він прикинувся, буцімто відразу засинає, – щоб згодом нишком ушитися. Та коли він тихенько, ногами вперед виповз із будки, воно знов було тут як тут і обвило руками його за шию. І ось тоді чи то в її, чи то в своїй кишені Моосбруґер відчув щось тверде; він його й дістав. З певністю він не знав, що то таке – ножиці чи ніж; просто шпирнув ним, і все. Вона стверджувала, що то лише ножиці, але то був його ніж. Вона впала головою в будку; він відтяг її трохи вбік, на м’яку землю, й колов доти, доки відокремив від себе остаточно. Потім ще постояв над нею – може, з чверть години, – споглядаючи її, а ніч тим часом знову стала спокійнішою й навдивовижу гладенькою. Тепер дівчина вже не могла повиснути на шиї в жодного чоловіка й образити його. Кінець кінцем він переніс трупа через вулицю й поклав під кущем так, щоб його, як він сказав, легше було знайти й поховати, бо тепер вона, мовляв, причепитися ні до кого вже не могла.

На судовому процесі Моосбруґер завдавав своєму захисникові таких труднощів, що їх просто важко було передбачити. Він сидів на своїй лаві, розкинувшись, як глядач, і гукав прокуророві «Браво!», коли той наводив який-небудь доказ на підтвердження його суспільної загрози – доказ, який здавався підсудному гідним його особи; нерідко Моосбруґер роздавав також похвальні оцінки свідкам, котрі заявляли, що ніколи не помічали в ньому жодних ознак неосудности. «Дивак ви, та й годі», – час від часу тішив його самолюбство голова суду й сумлінно затягував зашморги, які накидав сам на себе звинувачений. Потім Моосбруґер хвилю вражено стояв, мов зацькований бик на арені, обводив поглядом обличчя людей у залі й бачив на них те, чого не міг збагнути: що він сам іще на один ступінь поглибив свою провину.

Надто ж Ульріха приваблювало те, що в основі самозахисту Моосбруґера вочевидь лежав якийсь невиразний, мов тінь, план. Звинувачений ані мав намір убивати, ані, не бажаючи втратити власну гідність, хотів бути хворим; про якусь фатальну пристрасть узагалі не було й мови, йтися могло лише про відразу й зневагу; отже, цей злочин слід було кваліфікувати як невмисне тяжке тілесне ушкодження,внаслідок якого настала смерть потерпілої й до якого звинуваченого спонукала підозріла поведінка тієї, як він сам висловився, «карикатури на жінку». Якщо його розуміли правильно, то він вимагав навіть, щоб це вбивство розглядали як політичний злочин, і часом складалося враження, ніби бореться він не за себе, а саме за таку юридичну концепцію. Тактика, яку застосував проти цього суддя, була звичайна: в усьому вбачати лише незграбні, хитрі намагання вбивці уникнути відповідальности. «Чому ви витерли закривавлені руки? Чому викинули ножа? Чому після вбивства переодяглися у свіжу білизну й верхній одяг? Тому що була неділя? Хіба не тому, що речі були закривавлені? Чому ви пішли потім розважатися? Виходить, убивство не стало цьому на заваді? Чи відчували ви каяття взагалі?» Ульріх добре усвідомлював, з яким глибоким самозреченням Моосбруґер у такі хвилини нарікав на своє недостатнє виховання, що не давало йому розплутати ці сплетені з нерозуміння тенета; а суддя щодо цього, вдаючись до нищівної інтонації, висловлювався так: «Ви весь час примудряєтеся звернути провину на когось іншого!» Той суддя, посилаючись на поліційні протоколи та бродяжництво, скидав усе на одну купу й ставив це на карб Моосбруґерові; проте для самого Моосбруґера все те складалося суціль з окремих епізодів, анітрохи один з одним не пов’язаних, бо кожен мав свою причину, що лежала поза ним, Моосбруґером, – десь у самій структурі світу. В очах судді злочини звинуваченого йшли від нього самого, а в очах Моосбруґера вони на нього «находили», як ото налітають, бува, птахи. Для судді Моосбруґер був випадком особливим, тоді як для себе той був світом, а сказати про світ що-небудь переконливе важко. Були дві тактики, які змагались одна з одною, дві єдності й дві логіки, однак Моосбруґер виявився в гіршому становищі, бо його дивних, туманних мотивів не висловив би й хтось розумніший. Вони корінилися безпосередньо в сум’ятливій самотності його життя, і коли решта життів існують стократно й постають однаковими в очах і тих, хто ними живе, й усіх тих, хто їх підтверджує, то його стеменне життя існувало лише для нього самого. Це був повів, що постійно деформується й змінює свій образ. Звісно, Моосбруґер міг би спитати своїх суддів, чи їхнє життя в суті своїй інше. Але це йому й на думку не спадало. Усе, що було таке природне в своїй послідовності, поставало в ньому перед правосуддям у безглуздому безладі, й він докладав неймовірних зусиль, намагаючись наповнити це глуздом, який ні чому не поступався б гідності його шляхетних супротивників. Суддя справляв враження мало не доброчинця у своїх зусиллях підтримати звинувачуваного в цьому й надати в його розпорядження які-небудь поняття, навіть якщо це були поняття, що оберталися для Моосбруґера щонайстрашнішими наслідками.

То був наче бій тіні з муром, і насамкінець тінь Моосбругера вже тільки жалюгідно похитувалась. На цьому останньому судовому слуханні був присутній і Ульріх. Коли голова зачитав висновок експертів, які визнавали Моосбругера осудним, той підвівся й заявив суду:

 – Я задоволений. Своєї мети я досяг.

Відповіддю йому була глузлива невіра в очах довкола, й він люто додав:

 – Я домігся звинувачення, а отже, задоволений тим, як було надано докази і як їх оцінив суд.

За це голова, який став тепер втіленням цілковитої суворости й відплати, зробив йому зауваження, заявивши, що суд не цікавить, задоволений звинувачений чи ні. Після цього він зачитав Моосбругерові смертний вирок – зачитав так, немовби на оті нісенітниці, якими підсудний протягом усього процесу потішав публіку, нарешті настав час дати гідну відповідь. Моосбругер на те нічого не сказав, щоб не склалося враження, начебто він злякався. Нарешті засідання закрили, й усе скінчилось. Але потім дух його все ж таки похитнувся; Моосбругер відсахнувсь, безсилий перед пихою цих безголових; коли судові виконавці вже повели його із зали, він обернувсь, заходився шукати слова, скидати вгору руки й вигукнув голосом, від якого його охоронці аж поточилися назад:

 – Я задоволений, хоч і мушу зізнатися, що ви засудили божевільного!

Він повівся непослідовно; але Ульріх сидів, затамувавши подих. Це було вочевидь божевілля, і так само вочевидь це був лише спотворений зв’язок наших власних елементів буття. Воно було пошматоване й сповнене мороку; але Ульріхові чомусь подумалося: коли б людство як одне ціле могло бачити сни, в них постав би, мабуть, Моосбругер. Потверезів Ульріх аж тоді, коли захисник, отой «жалюгідний блазень» – так на одному зі слухань його обізвав невдячний Моосбругер – з приводу якихось там деталей подав касаційну скаргу, а того велета, підзахисного його й Ульріхового, вже вивели із зали.

19. Лист із настановами й нагода надбати властивості. Змагання двох сходжень на трон

Отак минав час, і ось Ульріх якось одержав від батька листа.

«Любий сину! Збігло вже знов кілька місяців, а з твоїх скупих повідомлень так само не видно, щоб у своїй кар’єрі ти ступив бодай невеличкий кров уперед чи приготувався такий крок ступити.

Я радий визнати, що протягом останніх років мав приємність чути, як чимало шанованих людей хвалили твої успіхи й на їхній підставі пророкували тобі великонадійне майбутнє. Проте, з одного боку, не від мене, звичайно, успадкована схильність спершу ревно братися за вирішення якого-небудь привабливого для тебе завдання, а потім немовби геть забувати про обов’язок перед самим собою й тими, хто поклав на тебе сподівання, а з другого боку, та обставина, що у твоїх повідомленнях я не знаходжу ані найменшого натяку на будь-який план подальших твоїх кроків, – усе це сповнює мене гнітючою тривогою.

Крім того, ти вже в такому віці, коли багато чоловіків доскочили міцного становища в житті, а я одного дня можу померти, і маєтність, яку я по собі залишу, поділивши її порівно між тобою та твоєю сестрою, буде хоч і не мала, але на нинішні умови не така й велика, щоб уже саме володіння нею забезпечило тобі суспільне становище, якого ти, отже, маєш домагатися нарешті сам. Думка, що ти, відколи став доктором, лише вельми туманно згадуєш у листах про плани, які торкаються, схоже, найрізноманітніших сфер і які ти, очевидячки, за звичкою дуже переоцінюєш, однак ніколи не пишеш ні про втіху від своєї викладацької діяльности, ні про встановлення контактів з котримсь із університетів, ні про зв’язки з впливовими колами, – ось що іноді сповнює мене гнітючою тривогою. Мене, людину, яка сорок сім років тому у відомій тобі праці (нині вона виходить уже дванадцятим виданням) «Вчення Самуеля Пуфендорфа про приписування вини і сучасна юриспруденція» пролила світло на стеменні взаємозв’язки й у цьому питанні перша порвала з упередженнями давньої школи кримінального права, – мене навряд чи можна запідозрити в тому, що я недооцінюю наукову самостійність, і водночас я, маючи досвід великого трудового життя, не погоджуся з тим, нібито можна розраховувати лише на самого себе, нехтуючи науковими й суспільними стосунками, що тільки й становлять опору одинака, завдяки якій його праця вливається в русло сприятливих і плідних взаємозв’язків.

Тому я плекаю глибоку надію невдовзі почути про тебе й довідатися, що витрати, зроблені мною задля твого посування, відшкодовано такими стосунками, які тепер ти, повернувшись на батьківщину, налагодиш і якими надалі не нехтуватимеш. У цьому самому сенсі я написав листа своєму багаторічному і щирому товаришеві й покровителю, колишньому президентові Лічильної палати й нинішньому голові Імператорського сімейно-юридичного партикуляритету при Відомстві гофмаршала його превосходительству графові Штальбургу й попросив його прихильно поставитися до твого прохання, з яким ти до нього невдовзі звернешся. Мій високопоставлений товариш уже зробив ласку й одразу мені відповів; він, на твоє щастя, не лише тебе прийме, але й виявить діяльну зацікавленість твоїми справами, які я йому описав. Відтак твоє майбутнє, наскільки це мені до снаги й наскільки я можу гадати, забезпечене – за умови, що тобі стане хисту привернути до себе його превосходительство й одночасно зміцнити свою репутацію у впливових академічних колах.

Що ж до прохання, з яким ти, певна річ, охоче звернешся до його превосходительства, тільки-но довідаєшся, про що йдеться, то полягає воно ось у чому.

1918 року, десь у середині червня, має відбутися широке святкування тридцятиріччя правління імператора Вільгельма Другого, святкування, яке має вкарбувати у пам’ять світу велич і могутність Німеччини; хоч до цього ювілею лишилося ще кілька років, з надійного джерела відомо, що готуються до нього – само собою зрозуміло, наразі цілком неофіційно – вже тепер. Знаєш ти, мабуть, і про те, що того самого року відзначає сімдесятиріччя свого сходження на трон наш високоповажаний імператор і що ця дата припадає на 2 грудня. З огляду на нашу надзвичайну скромність, яку ми, австрійці, виявляємо в усьому, що стосується власної вітчизни, є підстави потерпати, що в нас, дозволю собі сказати, може дійти до ще одного Кьоніхгреца[28], тобто що німці з їхньою методичністю, націленою на досягнення результату, нас знову випередять, як і того разу, коли вони, не давши нам отямитись, узяли на озброєння гвинтівки із запалювальними голками.

На щастя, побоювання, які я оце щойно висловив, уже передбачили й інші патріотично налаштовані люди з добрими зв’язками, й можу під секретом тобі сказати: у Відні вже триває акція, яка має завадити тому, щоб ці побоювання справдилися, й виставити вагу і значення правління сімдесятирічного, такого багатого на турботи й успіхи, у вигіднішому світлі, ніж правління всього-на-всього тридцятирічне. А що 2 грудня ніяк, певна річ, не поставиш поперед середини червня, то народилася щаслива думка оголосити весь 1918 рік ювілейним роком нашого імператора-миротворця. Я про це інформований, щоправда, лиш тією мірою, якою колегії, членом яких я маю честь бути, мали нагоду висловити свою думку про цю ініціативу; подробиці ти довідаєшся сам, коли прибудеш до графа Штальбурґа, що призначив для тебе в підготовчому комітеті почесне, як на твою молодість, місце.

Крім того, я нагально раджу тобі надалі не уникати, як ти це, на превеликий мій жаль, досі робив усупереч моїй уже давній пораді, взаємин із родиною начальника відділу Туцці з Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому, а незагайно засвідчити своє шанування його дружині, що доводиться, як ти знаєш, донькою двоюрідного брата дружини мого покійного брата, а відтак тобі кузиною, оскільки вона, кажуть мені, посідає виняткове місце у проекті, що його я оце описав, і мій вельмишановний товариш, граф Штальбурґ, уже зробив надзвичайну ласку й попередив її про твій візит, отож ти маєш зробити його, жодної хвилини не зволікаючи.

Про себе повідомити більш нема чого; праця над новим виданням уже згаданої книжки забирає, крім лекцій, увесь мій час і всю силу, яка ще лишаються на схилі віку. Свій час марнувати не можна, бо він короткий.

Про твою сестру чув лишень, що вона здорова; в неї порядний і дбайливий чоловік, хоч вона ніколи й не зізнається, що своєю долею задоволена й почувається щасливою.

Тебе благословляє з любов’ю

твій батько».

Частина друга Триває те саме

20. Зіткнення з дійсністю. Попри брак властивостей, Ульріх діє енергійно й завзято

Серед різноманітних причин, з яких Ульріх вирішив усе ж таки засвідчити своє пошанування графові Штальбурґу, не останньою була та, що його розібрала цікавість.

Граф Штальбурґ служив у імператорському й королівському палаці, а сам імператор і король Каканії був міфічним старим добродієм. Відтоді про нього написано вже багато книжок, і тепер стеменно відомо, що він зробив, чому став на перешкоді й чого не зробив, але тоді, в останнє десятиріччя його життя й життя Каканії, у людей молодих, знайомих із сучасним їм рівнем наук і мистецтв, іноді зринав сумнів у тому, чи існує той чоловік узагалі. Число його портретів, які можна було побачити повсюди, майже сягало числа мешканців його володінь; на день народження імператора з’їдалося й випивалося стільки ж, скільки на день народження Спасителя, на горах палали багаття, й голоси мільйонів людей запевняли, що вони люблять імператора, як батька рідного; зрештою, пісня, складена на його честь, була тут єдиним поетичним і музичним твором, з якого один рядок знав кожен каканієць; але ця популярність і слава була така надпереконлива, що з вірою в нього справа стояла, по суті, так само, як із зірками, що їх видно й через тисячі років після того, як вони згаснуть.

Не встиг Ульріх доїхати до імператорського палацу, як дорогою з ним сталася пригода: карета, що його туди везла, вже у зовнішньому дворі замку спинилась, і візник зажадав, щоб із ним розплатилися тут, бо він, мовляв, має право внутрішнім двором лише проїздити, але не має права в ньому спинятись. Ульріх на візника розгнівавсь, бо той видався йому шахраєм чи боягузом, і спробував змусити чоловіка їхати далі, але, виявившись безпорадним супроти його боязкої впертости, раптом відчув, що з неї випромінює сила, могутніша від нього, Ульріха. Коли він ступив до внутрішнього двору, в очі йому відразу впала безліч червоних, синіх, білих і жовтих мундирів, штанів і султанів, які стояли там нерухомо на сонці, наче птахи на піщаній обмілині. Доти «його величність» він вважав таким собі висловом, що нічого не означає й просто зберігся собі в мові, – точнісінько таким, як «дай Боже» у вустах атеїста; але тепер погляд його ковзав високими мурами вгору, й Ульріх бачив перед собою сірий, замкнений і озброєний острів, повз який безтямно, на шаленій швидкості пролітало місто.

Ульріх повідомив, до кого прийшов, і його повели сходами й коридорами, через кімнати й зали. Вбраний він був дуже добре і все ж відчував, що кожен зустрічний погляд оцінює його цілком правильно. Тут ніхто, здавалося, не міг сплутати аристократизм духовний зі справжнім, і Ульріхові лишалось удовольнятися тільки іронічним протестом та буржуазною критикою. Він побачив, що проходить крізь величезну, по суті, нічим не заповнену коробку; зали стояли майже без меблів, однак гіркоти великого розмаху в цьому порожньому смаку не було; він проминав нещільний ланцюг розставлених окремо гвардійців та слуг, що являли собою швидше незграбну, ніж пишну, охорону, завдання якої успішніше виконали б із півдесятка навчених і добре оплачуваних детективів; а всілякі слуги, що, всі в сірому, в шапочках і схожі на банківських кур’єрів, снували поміж лакеїв та гвардійців, навели його на думку про адвоката чи зубного лікаря, кабінет якого погано ізольований від самого помешкання. «Тут виразно відчуваєш, – міркував Ульріх, – що колись, у добу бідермаєра, усе це було розкішшю й навіювало на людей острах, але сьогодні не витримує порівняння з красою й зручністю навіть якого-небудь готелю й тому досить хитро видає себе за аристократичну стриманість і манірність».

Та коли він увійшов до графа Штальбурга, його превосходительство зустрів гостя у великій порожній призмі надзвичайно вишуканих пропорцій, посеред якої цей лисоголовий, непримітний чоловік стояв перед ним у такій позі – трохи нахилившись уперед і підігнувши, мов орангутанг, коліна, – в яку високий придворний посадовець з аристократичної родини якщо й стане, то не мимовільно, а лише кого-небудь мавпуючи. Плечі в нього звисали наперед, а губи – вниз, і схожий він був на старого прислужника або добропорядного рахівника. І раптом не лишилося жодного сумніву в тому, кого він нагадував; граф Штальбурґ зробився прозорим, і Ульріх збагнув, що чоловік, який уже сімдесят років становить Найвище Втілення найвищої влади, має діставати певну насолоду в тому, щоб ховатися за самого себе й мати такий вигляд, як у найпослідущого з його підлеглих, внаслідок чого стає просто правилом доброго тону й природної форми скромности при такій високопоставленій особі не виявляти особистих рис виразніше, ніж вона. У цьому, певно, й полягав сенс того, що королі так любили називати себе і першими слугами своєї держави, й Ульріх, кинувши швидкий погляд на його превосходительство, переконався, що той і справді мав такі самі сиві, короткі, на підборідді виголені бакенбарди, які в Каканії носили всі дрібні службовці й залізничні кондуктори. Вважалося, що зовнішнім виглядом вони наслідували свого імператора й короля, однак насправді в таких випадках потреба глибша: вона ґрунтується на взаємності.

Ульріх мав час усе це обміркувати, тому що мусив трохи зачекати, перше ніж його превосходительство до нього звернулося. Інстинктивна акторська пристрасть до перевдягання й перевтілення, ця одна з радощів життя, постала перед ним без найменшого присмаку, ба навіть, либонь, без будь-якого натяку на акторство й то так очевидно, що буржуазна традиція зводити театри й обертати видовище на мистецтво, винаймаючи його за погодинну оплату, проти цього неусвідомленого, постійного мистецтва самозображення видалася Ульріхові чимось ну геть неприродним, вторинним і роздвоєним. І коли його превосходительство нарешті розтулило губи й промовило: «Ваш любий батько…» – й відразу затнулось, а в голосі було щось таке, що змусило завважити навдивовижу гарні жовтуваті руки графа й відчути щось на кшталт моральної напруги навколо всього його образу, Ульріх зачудувавсь і припустився помилки, якої легко припускаються творчі натури. Бо потім його превосходительство поцікавилося, хто він за освітою, й, коли Ульріх відповів, що він – математик, сказало: «Он як, дуже цікаво, і в якій же школі?» А коли Ульріх запевнив, що до школи він жодного відношення не має, його превосходительство промовило: «Он як! Дуже цікаво, розумію – наука, університет…» І це видалося Ульріхові таким знайомим і добропорядним, яким можна уявити собі славну п’єску легкого жанру, тож він несподівано повівся так, неначе був у себе вдома, й підкорився власним думкам, а не суспільним вимогам ситуації. Він згадав раптом про Моосбругера. Адже ось вона, перед ним, – влада, потрібна для помилування, і йому здалося, що нема нічого простішого, ніж спробувати нею скористатися.

 – Ваше превосходительство, – сказав Ульріх, – чи не можна мені скористатися цією сприятливою нагодою, щоб допомогти одному чоловікові, якого несправедливо засуджено до смертної кари?

Почувши це запитання, граф Штальбург витріщив очі.

 – Щоправда, той чоловік – убивця-садист, – зізнався Ульріх, але ту ж мить і сам збагнув, що поводиться казна-як. – Психічнохворий, звичайно, – хутко спробував виправитися він і ледве не додав був: «Ваше превосходительство знає, що наше законодавство щодо цього лишилося в середині минулого сторіччя», але ці слова застрягли йому в горлі, й він змовк.

Це був хибний крок – накидати цьому чоловікові тлумачення, що їх часто й цілком безглуздо дозволяють собі люди, схильні до всіляких інтриг. Кілька таких слівець, якщо їх уставити вміло, можуть стати родючими, як пухкий Грунт у саду, але в цьому місці вони нагадували купку землі, що її хтось необачно приніс на черевиках до кімнати. Одначе граф Штальбург, помітивши збентеження Ульріха, й справді виявив до нього велику доброзичливість.

 – Так, так, пригадую, – промовив він якось через силу після того, як Ульріх назвав прізвище засудженого. – То цей чоловік, кажете, психічнохворий, і ви хотіли б йому допомогти?

 – Він не винен.

 – Атож, з такими справами завжди стільки клопоту…

Ті складні справи, схоже, завдавали графові Штальбургу великих страждань. Він безнадійно звів на Ульріха очі й спитав, мовби нічого іншого не варто було й сподіватися, чи Моосбругерові ухвалено вже остаточний вирок. Ульріхові довелося відповісти, що ні.

 – А, ось бачите, – з полегкістю зітхнув граф. – тоді ще є час. – І перейшов до розмови про «тата», лишивши справу Моосбругера в сприятливій непевності.

Через свій хибний крок Ульріх спершу на хвилю розгубився, однак ця помилка на його превосходительство поганого враження, хоч як дивно, не справила. Щоправда, спочатку графові Штальбурґу мало не відняло мову, так ніби при ньому хтось скинув піджака; але потім ця безпосередність у людини з такою доброю рекомендацією видалася йому ознакою енерґійної й завзятої вдачі, і він аж зрадів, що ці двоє слів спали йому на думку, бо йому хотілося скласти собі про гостя приємне враження. Отож граф одразу вписав їх («Ми маємо підстави сподіватися, що знайшли енерґійного й завзятого помічника») до рекомендаційного листа на ім’я головної особи великої вітчизняної акції. Тримаючи в руках уже за кілька хвилин цього листа, Ульріх здався собі хлопчиком, якому на прощання тицяють у долоньку плитку шоколаду. Він ішов звідси не з порожніми руками, ще й дістав вказівки щодо наступного візиту, які могли бути воднораз і дорученням, і проханням, а відмовитися нагоди не трапилось. «Адже це непорозуміння, я не мав ані найменшого наміру…» – хотів сказати він, але був уже на зворотному шляху через просторі коридори й зали. Зненацька він став і подумав: «Мене ж бо виштовхнуло, мов корка, й закинуло туди, куди я зовсім не збирався!» І з цікавістю обвів поглядом підступну простоту обстановки. Він міг зі спокійним серцем сказати собі, що й тепер вона не справляла на нього жодного враження; просто це був світ, якого ще не прибрали з дороги. Але яку виразну, яку дивну властивість цей світ усе ж таки змусив його відчути? Хай йому біс, по-іншому, либонь, навряд чи й скажеш: цей світ був просто разюче реальний.

21. Справжній винахід графа Ляйнсдорфа: паралельна акція

Однак насправді рушієм великої патріотичної акції (надалі задля скорочення й позаяк вона мала «виставити вагу і значення правління сімдесятирічного, такого багатого на турботи й успіхи, у вигіднішому світлі, ніж правління всього-на-всього тридцятирічне», ця акція називатиметься також паралельною) був не граф Штальбурґ, а Штальбурґів товариш, його ясновельможність граф Ляйнсдорф. У той час, коли Ульріх робив візит до палацу, в чудовому, з високими вікнами кабінеті цього великого чоловіка, серед численних шарів тиші, догідливости, золотих галунів і врочистости слави стояв секретар із книжкою в руці й зачитував звідти його ясновельможності місце, яке йому, секретареві, доручили знайти. Цього разу то була цитата з «Промов до німецької нації» Йогана Ґотліба Фіхте, слова, які секретареві видалися вельми доречними. «Щоб звільнитися від первородного гріха лінощів та його наслідків – боягузтва й лицемірства, – читав він, – люди потребують взірців, які демонструють їм загадку свободи і якими перед ними постають засновники релігій. Необхідне взаєморозуміння щодо моральних переконань народжується в церкві, у символах якої слід вбачати не предмет вивчення, а лише навчальний засіб для проголошення вічних істин». Секретар наголосив на словах лінощів, демонструють і церкви; його ясновельможність слухав доброзичливо, попрохав показати йому книжку, але потім похитав головою.

 – Ні, – мовив граф, підлеглий безпосередньо першій особі в імперії, – сама книжка то й підійшла б, але цей протестантський фраґмент не годиться!

Міна в секретаря була кисла, мов у дрібного чиновника, чий план якої-небудь церемонії уже вп’яте начальство бракує, й він обережно вкинув:

 – Але ж на національні кола Фіхте справив би чудове враження?

 – Гадаю, – відказав його ясновельможність, – наразі від цього нам доведеться відмовитись.

Він згорнув книжку, й одночасно немовби згорнулось і його обличчя, а разом із цим обличчям, що вже саме собою було безмовним наказом, згорнувся у вірнопідданському поклоні й секретар, прийнявши з рук його ясновельможности Фіхте, щоб прибрати його звідси й поставити на місце в сусідній бібліотеці серед решти філософських систем світу; самому куховарити не конче, можна доручати це своїм людям.

 – Отже, поки що зупинімося, – промовив граф Ляйнсдорф, – на чотирьох пунктах: імператор-миротворець, віха в європейській історії, істинна Австрія, а також власність і освіченість. За цими пунктами й складайте циркуляр.

Цієї миті в його ясновельможности сяйнула одна політична думка, і словами її можна було передати приблизно так: «Вони прийдуть самі!» Він мав на увазі ті кола у своїй батьківщині, які почувалися належними до неї менше, ніж до німецької нації. Вони були йому неприємні. Якби секретар знайшов був кращу цитату, щоб потішити їхні почуття (бо саме задля цього й вибрали Йогана Ґотліба Фіхте), то нею можна було б скористатися; але тепер, коли незручна деталь стала цьому на заваді, граф Ляйнсдорф із полегкістю зітхнув.

Його ясновельможність був винахідник великої вітчизняної акції. Коли з Німеччини надійшла та бентежна звістка, на думку йому насамперед спали слова «імператор-миротворець». З ними відразу пов’язалось уявлення про вісімдесятивосьмирічного державця, справжнього батька своїх народів, а також про безперервне сімдесятирічне правління. Обидві ці ідеї були позначені, певна річ, знайомими йому рисами його імператора й повелителя, але ореол, що їх осявав, ішов не від його величі, а від того знаменного факту, що графова батьківщина мала найстарішого в світі правителя, який найдовше стояв біля державного керма. Невігласи спробували б побачити в цьому лише захоплення раритетами (так якби, приміром, володіння куди рідкіснішою поперечно-смугастою «сахарою» з водяними знаками й без одного зубчика граф Ляйнсдорф ставив вище, ніж володіння справжнім Ель Ґреко, що він, сказати правду, й робив, хоч мав те й те і не зовсім нехтував знаменитою колекцією картин у своєму домі), але саме через це вони й невігласи, що їм не втямки, наскільки глибший і багатший символ від навіть найбільшого багатства. Для Ляйнсдорфа старий правитель символізував воднораз і рідну вітчизну, яку граф любив, і світ, якому вона мала слугувати взірцем. Великі й болючі надії спонукали його ясновельможність до дій. Він не сказав би, чого в них було більше – болю за вітчизну, що посідала, як він бачив, не зовсім те почесне місце «в сім’ї народів», яке їй подобало, чи ревнощів до Прусії, яка зіпхнула Австрію з того місця (1866 року, і то так віроломно!), а чи його просто сповнювали гордощі за аристократію давньої держави й бажання довести світові її взірцевість; адже всі європейські народи, на його думку, затягувало у водоверть матеріалістичної демократії, і йому ввижався такий собі величний символ, який був би для них водночас і нагадуванням, і застереженням. Він розумів: мало відбутися щось таке, що поставило б Австрію попереду всіх, внаслідок чого ця «блискуча демонстрація життєздатности Австрії» стала б «віхою» для всього світу, допомігши йому повернути свою істинну сутність, і все це було пов’язане з тим, що вони мали вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця. Більше чи докладніше про це граф Ляйнсдорф наразі ще, по суті, нічого не знав. Але сумніву не було: йому сяйнула велика думка. Вона не лише розпалила його пристрасть – до чого в християнина, вихованого в дусі суворости й відповідальности, все ж таки прокинулася б недовіра, – ні, ця думка цілком очевидно вливалася безпосередньо в такі величні, блискучі ідеї, як ідея володаря, вітчизни і всесвітнього щастя. І коли ця думка й мала якісь туманні, темні аспекти, то ними його ясновельможність волів не перейматися. Його ясновельможність дуже добре знав богословське вчення про contemplatio in caligine divina, тобто про споглядання в божественній темряві, яка сама собою безмежно ясна, але для людського розуму лишається непроглядною тьмою; а загалом він жив з переконанням, що людина, котра робить велику справу, зазвичай не відає, чому вона її робить; уже Кромвель-бо сказав: «Ніколи людина не посунеться далі, ніж тоді, коли не знає, куди йде!» Отож його ясновельможність із насолодою тішився своїм символом, чия непевність хвилювала графа – так він сам відчував – глибше, ніж будь-які певності.

А загалом, якщо не брати до уваги символів, він мав надзвичайно тверді політичні уподобання, і їм була притаманна та свобода широкої вдачі, яка, свобода, можлива лише тоді, коли людина цілком позбавлена сумнівів. Як власник майорату він був член Верхньої палати, однак політичної активности не виявляв і ні придворних, ні державних постів не обіймав; він був «лише патріот». Та саме завдяки цьому й завдяки своєму незалежному багатству граф став центральною постаттю серед усіх тих патріотів, котрі заклопотано стежили за розвитком імперії й людства. Його життя минало під знаком етичного обов’язку не бути байдужим споглядачем, а «згори подавати руку допомоги» процесові розвитку. Щодо «народу», то Ляйнсдорф був переконаний, що той «добрий»; позаяк від нього, графа, залежало не лише багато безпосередньо його службовців, працівників та слуг, а й матеріальне становище безлічі інших людей, то довідатися про народ щось ближче він не мав іншої нагоди, крім як у вихідні дні та на свята, коли цей народ привітливо-строкатим натовпом висипав на вулиці, мов оперний хор із-за куліс на сцену. Тому все, що не відповідало цьому уявленню, він зводив до «підбурювальних елементів»; для нього це була справа рук незрілих, безвідповідальних і жадібних до сенсації суб’єктів. Вихований у релігійному і юнкерському дусі, не звиклий до заперечень у спілкуванні з простими громадянами, досить начитаний, але, з ласки церковної педагогіки, під захистом якої минала його юність, усе життя не здатний знайти в книжці нічого, крім збігів із власними принципами чи хибного відступу від них, він знав про світогляд сучасників лише з парламентських та газетних баталій, а позаяк був досить освічений для того, щоб розгледіти всю їхню поверховість, то щодня утверджувався у своїй упередженості, що істинний, глибоко зрозумілий буржуазний світ – це не що інше, як те, що про нього думає він сам, граф Ляйнсдорф. Загалом означення «істинний» для характеристики політичних поглядів було одним з його допоміжних засобів орієнтуватись у світі, який створив Бог і який надто вже часто від свого творця відвертався. Граф був твердо переконаний, що навіть істинний соціалізм відповідає його поглядам; ба більше, від самого початку це була найзаповітніша його ідея, яку він певною мірою приховував навіть від самого себе, – звести місток, що ним соціалісти вирушать до його табору. Зрозуміло ж бо, що допомагати бідним – справа лицарська й що для істинного родового дворянства нема, власне, аж такої великої різниці між буржуазним фабрикантом і його робітником; улюбленими словами у графа були: «Адже в глибині душі всі ми – соціалісти», і означали вони приблизно те саме, не більше, що й сказати, нібито на тому світі нема соціальних відмінностей. Однак на цьому світі він вважав їх неминучими і сподівався від робітництва, що воно, якщо тільки йому підуть назустріч у питаннях матеріального добробуту, відмовиться від нерозважливих, нав’язаних йому гасел і погодиться з природним світовим устроєм, де кожне знаходить свій обов’язок і своє процвітання у призначеному йому колі. Тому істинний дворянин уявлявся йому не менш важливою постаттю, ніж істинний ремісник, і вирішення політичних та економічним питань зводилося для графа, власне, до такого собі гармонійного видіння, яке він називав вітчизною.

Його ясновельможність не сказав би, про що саме з усього цього він міркував протягом чверті години по тому, як пішов секретар. Можливо, про все. Середній на зріст чоловік років шістдесятьох нерухомо сидів за письмовим столом, згорнувши руки на колінах, і не здогадувався, що всміхається. Він носив низенький комірець, тому що в нього почало з’являтися воло, й борідку клинцем – чи то з тієї самої причини, чи то через те, що так він трохи нагадував богемських аристократів на портретах часів Валештайна. Його обступала висока кімната, а її, своєї чергою, оточували порожні великі кімнати передпокою й бібліотеки, довкола яких, мов лушпайка за лушпайкою, містилися подальші покої, тиша, догідливість, урочистість і вінок двох розгонистих кам’яних сходів; там, де ці сходи вливалися в під’їзд, стояв у важкому, обтяженому галунами мундирі, з ціпком у руці високий швейцар, вдивляючись крізь арку брами у світлу рідину дня, і перехожі пропливали повз нього, наче в акваріумі. На межі цих двох світів грайливо тяглися вгору виткі рослини фасаду в стилі рококо – фасаду, знаменитого в середовищі мистецтвознавців не лише своєю красою, а й тим, що він був вищий, ніж ширший; нині його вважають першою спробою накинути шкіру широкого й зручного сільського замку на кістяк міського будинку, що вигнався на по-бюрґерському завуженому плані, а відтак – одним із найважливіших переходів від феодально-поміщицької розкоші до стилю буржуазної демократії. Тут буття Ляйнсдорфів переходило, як засвідчують книжки з мистецтвознавства, у світовий дух. Але хто про це не знав, той бачив перед собою не більше, ніж стінку ринви бачить, стікаючи вниз, дощова крапля; він помічав лише м’який, сіруватий отвір брами на тлі загалом твердої вулиці, несподіване, майже хвилююче заглиблення, в утробі якого зблискувало золото галунів та великої головки на ціпку швейцара. Погожого дня цей швейцар виходив з під’їзду і стояв, нагадуючи барвистий, здалеку видний коштовний камінець, вкраплений у вервечку будинків, якої ніхто не помічає, хоч лише завдяки цим мурам товкотнеча незліченного й безіменного натовпу набуває певного вуличного ладу. Можна битися об заклад, що велика частина «народу», за ладом у якому дбайливо й невсипуще наглядав граф Ляйнсдорф, не пов’язувала з цим ім’ям, коли чула його, нічого, крім спогаду про того швейцара.

Однак зневаги до себе його ясновельможність у цьому не побачив би; мати таких швейцарів – це видалося б йому радше вже тим «істинним альтруїзмом», який подобає шляхетному чоловікові.

22. Паралельна акція в подобі впливової жінки невимовної духовної привабливости ладна проковтнути Ульріха

Цього графа Ляйнсдорфа й мав, на бажання графа Штальбурга, відвідати Ульріх. Але цей вирішив не йти до його ясновельможности, а натомість зробити візит, як йому й радив батько, своїй «великій кузині», позаяк йому важливо було нарешті побачити її на власні очі. Він не був з нею знайомий, проте з певного часу вже відчував до неї досить своєрідну неприязнь, позаяк люди, котрі знали про цю його рідню й бажали йому добра, не раз казали: «Саме вам і треба познайомитися з тією жінкою!» На слові «вам» вони робили характерний притиск, і він міг означати й бажання наголосити, що саме Ульріх, як ніхто інший, здатний оцінити таку перлину, і воднораз звичайнісінькі лестощі й приховану переконаність, що кращого бовдура, ніж він, для такого знайомства годі й знайти. Тим-то Ульріх уже не раз намагався що-небудь довідатися про особливі властивості тієї жінки, але відповіді, яка його вдовольнила б, ніколи не діставав. Про неї казали або: «Є в ній якась невимовна духовна привабливість», або: «Вона в нас – найвродливіша й найрозумніша жінка», а дехто просто заявляв: «Вона – жінка ідеальна!» «І скільки ж тій особі років?» – цікавився Ульріх. Але ніхто про це не знав, і той, кого Ульріх питав, звичайно дивувався, що сам такого запитання перед собою ніколи не ставив. «А хто, власне, в неї коханець? – не витримав нарешті Ульріх. – До неї хто-небудь учащає?» Молодик, до якого він звернувся з цими словами – чоловік не без досвіду, – вражено застиг: «Маєте цілковиту рацію. Ніхто про таке й не подумав би». «Виходить, високорозумна вродливиця, – промовив сам до себе Ульріх. – Ще одна Діотима». І від цього дня він почав подумки так її й називати – на ім’я знаменитої навчительки кохання.

Але насправді її звали Ермелінда Туцці, а ще точніше – то й просто Герміна. «Ермелінда», звісно, – навіть не переклад «Герміни», однак право на гарне ім’я вона одержала одного дня завдяки своїй інтуїції, коли її внутрішній слух зненацька почув його як найвищу правду, хоч її чоловік і далі звався Ганс, а не Джованні й, попри своє прізвище, італійську опанував уже в консульській академії. До цього начальника відділу Ульріх ставився не менш упереджено, ніж до його дружини. У міністерстві, де, хоч воно й називалося Міністерство чужоземних справ та Імператорського дому, панували ще суворіші феодальні порядки, ніж у решті урядових відомств, Туцці був єдиним високопоставленим чиновником буржуазного походження; він очолював найважливіший відділ, зажив слави правої руки, а за деякими чутками навіть голови своїх міністрів і належав до тих небагатьох людей, котрі впливали на долі Європи. Та коли в такому чинному оточенні буржуа досягає високого становища, то це, отже, дає підстави зробити висновок, що він має властивості, які вигідно поєднують усвідомлення власної незамінности з умінням скромно відступати на задній план, і Ульріх уже майже уявляв собі цього впливового начальника відділу кимось на зразок чепурного кавалерійського унтера, якому доводиться командувати родовитими однолітками. Непоганим доповненням до цього образу була супутниця життя, яку Ульріх малював собі, попри хвалебні відгуки про її вроду, вже немолодою, шанолюбною й скованою корсетом буржуазного виховання.

Однак на Ульріха чекала велика несподіванка. Коли він прийшов з візитом, Діотима прийняла його з поблажливою усмішкою впливової жінки, яка знає, що вона ще й вродлива і має прощати поверховим чоловікам те, що вони завжди думають насамперед про це.

 – А я вас уже очікувала, – промовила вона, й Ульріх не міг до пуття збагнути, що це – люб’язність чи докір.

Рука, яку вона йому подала, була повна й невагома. Він затримав її у своїй на хвилю довше, ніж годилося б, думки його не встигли одразу відірватися від цієї руки. Вона лежала в його долоні, мов пухкенька пелюстка; гострі нігті, мов надкрилля, ладні були, здавалося, щомиті спурхнути й разом з рукою політати до чогось неймовірного. Його вразила екстраваґантність жіночої руки, цього, по суті, досить безсоромного органу людського тіла, який обмацує все, мов собача морда, хоча загалом вважається осередком ніжности, шляхетности й відданости. За ці кілька секунд він помітив на шиї в Діотими численні жовна, обтягнені ніжною-преніжною шкірою; коси її були зібрані у грецький вузол, який уперто стовбурчився й у своїй досконалості нагадував осине гніздо. Ульріх відчував, що його поймає якась ворожість, бажання обурити цю усміхнену жінку, але зректися Діотиминої вроди зовсім він не міг.

Діотима також дивилися на нього довго й мало не допитливо. Дещо про цього кузена вона вже чула, щось таке, що, як на її вухо, мало легенький присмак скандалу в особистих справах, а крім того, цей чоловік був її родич. Ульріхового ока не уникло те, що й вона не може цілком зректися фізичного враження, яке він справив на неї. Він до такого вже звик. Він був гладенько виголений, високий, добре тренований і м’язисто-гнучкий, обличчя мав ясне й непроникне; одне слово, Ульріх іноді здавався сам собі упередженням, що складається в більшості жінок щодо ефектного й ще молодого чоловіка, тільки він не завжди знаходив у собі снагу вчасно це помилкове враження розвіяти. Діотима, однак, такому враженню намагалася не піддатися тим, що розумом співчувала Ульріхові. Той бачив, що вона довго його розглядає, вочевидь не відчуваючи жодної неприязні, хоча, можливо, й кажучи собі, що шляхетні властивості, які так виразно в ньому проглядають, мабуть, гнітить невлаштоване життя, і їх можна врятувати. Хоч вона була не багато молодша від Ульріха й у повному фізичному розквіті, в духовному сенсі її постать випромінювала щось нерозкрито-дівоче, що навдивовижу суперечило її самовпевненості. Отак вони, вже розмовляючи, й розглядали одне одного.

Діотима почала з того, що оголосила паралельну акцію просто-таки винятковою нагодою здійснити те, що уявляється найбільшим і найважливішим.

 – Ми хочемо й мусимо здійснити Грандіозну ідею. Така нагода нам трапляється, й ми не маємо права її втратити.

Ульріх простодушно поцікавився:

 – Ви маєте на увазі щось певне?

Ні, Діотима не мала на увазі нічого певного. Та й як вона могла мати! Адже ніхто, коли говорить про найбільше й найважливіше в світі, мовляв, не думає, що воно таки є. Але якій дивній властивості світу це рівнозначне? Усе зводиться до того, що щось одне – більше, важливіше чи й прекрасніше або сумніше, ніж щось інше, тобто все зводиться до певної ієрархії, до певного порівняльного ступеня; і невже тут нема жодної вершини, жодного найвищого ступеня? Та якщо, однак, звернеш увагу на це когось такого, хто збирається завести мову саме про найбільше й найважливіше, то в нього виникне підозра, що ти – людина черства й позбавлена ідеалів. Так воно сталося й з Діотимою, і саме про це казав Ульріх.

Як жінці, чиїм розумом захоплювались, Діотимі здалося, що з боку Ульріха заперечувати непоштиво. Помовчавши, вона всміхнулася й відповіла:

 – На світі є стільки всього великого й доброго, але ще не здійсненого, що вибирати буде нелегко. Та ми створимо комітети, до їхнього складу ввійдуть представники всіх верств населення, й ці комітети надаватимуть нам допомогу. Чи, на вашу думку, пане фон…, це – не така вже й величезна перевага, оця нагода закликати націю, та, власне, й цілий світ, згадати серед матеріалістичної марноти марнот про духовність? Тільки не сприймайте це так, нібито ми прагнемо до чогось патріотичного в давно застарілому сенсі. Ульріх відбувся жартом.

Діотима не засміялася; вона лише всміхнулась. До дотепних чоловіків вона звикла; але ж ті загалом були не тільки дотепні. Парадокси задля парадоксів свідчили, на її думку, про незрілість і викликали в неї потребу вказати родичеві на серйозність реалій, за яких велика патріотична акція набувала такої гідності й відповідальності. Тепер Діотима розмовляла вже іншим тоном, розкриваючи плани й підбиваючи підсумки; Ульріх мимоволі шукав поміж її словами ті чорно-жовті нитки, що ними в міністерствах прошивали й скріплювали докупи папери. Однак з Діотиминих вуст зринали аж ніяк не лише терміни, гідні високих урядовців, а й терміни духовні, такі, як «бездушний час, яким правлять тільки закони логіки й психології», або «сучасність і вічність»; і раптом з-поміж іншого мова зайшла про Берлін та «багатство почуттів», яке австрійський дух, на відміну від пруського, ще зберігає.

Кілька разів Ульріх намагався урвати цю духовну тронну розмову, але його спроби щоразу огортав ризничний дух високого бюрократизму, тонко вуалюючи їхню нетактовність.

Ульріх був вражений. Він підвівся, його перший візит вочевидь підійшов до кінця.

У ці хвилини його відступу Діотима поводилася з ним, вдаючись до тієї м’якої,з обережности показної й трохи перебільшеної люб’язности, яку перейняла від свого чоловіка; саме так той спілкувався з молодими дворянами, котрі були його підлеглими, але одного чудового дня могли стати і його міністрами. У тому, як Діотима запросила Ульріха прийти ще раз, було щось від зверхньої невпевнености духу перед грубою життєвою силою. Коли він знову тримав її м’яку, невагому руку в своїй, вони поглянули одне одному в очі. В Ульріха склалося непомильне враження, що доля судила їм завдати одне одному великих прикрощів своїм коханням.

«Що правда, то правда, – подумалось йому, – красуня-гідра!» Він сподівався, що велика вітчизняна акція на нього чекатиме марно, але тепер вона, схоже, прибрала подоби Діотими й ладна була його проковтнути. Враження складалося майже комічне; попри свої роки й досвід, він здавався собі невеличким шкідливим черв’ячком, до якого уважно придивляється велика курка. «Боже праведний! – зітхнув Ульріх. – Не дай, щоб ця велика душа спровокувала мене на дрібні, ганебні вчинки!» З нього досить було й історії з Бонадеєю, і він дав собі слово бути гранично стриманим.

Коли він виходив з помешкання, його втішило одне враження, яке зробило йому приємність, ще коли він сюди прийшов. Його проводжала невеличка покоївка з мрійливими очима. У темному передпокої, коли ті очі вперше спурхнули назустріч йому, вони нагадували чорного метелика; тепер, коли він ішов звідси, вони канули в темряву, мов чорні сніжинки. Щось арабсько-чи алжирсько-юдейське, яке він не встиг закарбувати в пам’яті тоді, було в цій крихітці такою мірою непримітно-миле, що Ульріх і тепер забув придивитися до дівчинки пильніше; уже опинившись надворі, він відчув, що після товариства Діотими вигляд того маленького створіння був чимось надзвичайно живим і підбадьорливим.

23. Перше втручання великого чоловіка

Ульріх пішов, лишивши Діотиму та її покоївку в тихому збудженні. Та коли в тієї чорненької ящірочки щоразу, коли вона проводжала до дверей шляхетного гостя, на душі було так, немовби їй пощастило прудко шмигнути вгору по великому лискучому мурі, то Діотима перебирала свої спогади про Ульріха сумлінно, як жінка, котра, можливо, навіть не проти побачити себе непристойно схвильованою, бо відчуває в собі силу легенько поставити будь-кого на місце. Ульріх не знав, що того самого дня в її життя ввійшов ще один чоловік, він здіймався перед нею, мов величезний бескид, з якого відкривається широка панорами світу.

Доктор Пауль Арнгайм зробив їй візит невдовзі після свого приїзду.

Він мав незмірні багатства. Його батько був наймогутніший володар «залізної Німеччини», й навіть начальник відділу Туцці зволив скористатися цією грою слів; Туцці дотримувався правила, що у висловах треба бути ощадливим і грою слів, хоч у високоінтелектуальній розмові зовсім без неї й не обійтися, захоплюватись не варто, бо це, мовляв, – ознака буржуазности. Сам він порадив дружині прийняти цього гостя якнайкраще; бо коли такі люди в Німецькій імперії наразі ще й не стояли на самісінькій вершині й своїм впливом при дворі ще не могли порівнятися з Крупами, то завтра, на його думку, таке легко може статись, і він поділився змістом однієї дуже секретної чутки, згідно з якою цей син – а йому, до речі, було вже далеко за сорок – не лише прагне посісти батькове місце, а й готується, спираючись на віяння часу та свої міжнародні зв’язки, стати в імперії міністром. Щоправда, таке, на думку начальника відділу Туцці, абсолютно неможливо, хіба що перед цим, мовляв, станеться кінець світу.

Він і не здогадувався, яку бурю викликав цим у дружининій уяві. Само собою зрозуміло, переконання її кола веліли ставити «гендлярів» не надто високо, але вона, як і всі люди буржуазних поглядів, захоплювалася багатством у тих глибинах душі, котрі зовсім не залежать від переконань, і особиста зустріч з таким безмежно багатим чоловіком подіяла на цю жінку, мов золотокрилий янгол, що раптом спустився до неї з небес.

Відколи її чоловік почав посуватися на службі, Ермелінда Туцці звикла, звісно, доторкатися до слави й багатства; але слава, добута духовними звитягами, навдивовижу швидко тьмяніє, щойно поспілкуєшся з її носіями, а феодальне багатство або набуває форми безглуздих боргів юних аташе, або прив’язане до віджилого життєвого стилю й ніколи не буяє такою над розкішшю, як нагромаджені гори грошей, і не викликає трепету іскристими розсипами золота, що ним великі банки й світова індустрія облагоджують свої Гешефти. Про банки Діотима знала лише одне: навіть службовці середньої руки у відрядження там їздять у першому класі, тоді як їй, коли вона вирушала куди-небудь не в товаристві свого чоловіка, завжди доводилось удовольнятися другим класом, і на цьому Грунтувалося її уявлення про розкіш, в якій купалися, мабуть, деспотичні чільники такого східного підприємства.

Її маленькій покоївці Рахель (певна річ, це ім’я Діотима, кличучи дівчину, вимовляла на французький манір) доводилося чути неймовірні речі. Найдрібніша з новин, про які вона могла розповісти, була та, що набоб приїхав у власному потягу, винайняв цілий готель і возить із собою раба-негреня. Але правда була куди скромніша – вже хоч би через те, що Пауль Арнгайм ніколи не поводився так, щоб привертати до себе увагу. Реальний був лише маврик. Арнгайм натрапив на нього в якійсь трупі танцівників багато років тому, коли подорожував крайнім півднем Італії, й узяв до себе, відчувши бажання придбати собі оздобу й воднораз піддавшись філантропічному пориву підняти з безодні живу істоту, щоб, відкривши їй життя духу, самому прилучитися до Божого промислу. Та згодом інтерес до цього в Арнгайма згас, і він використовував хлопця, якому тим часом сповнилося шістнадцять років, лише як служку, хоч іще до його чотирнадцятиліття давав йому читати Стендаля й Дюма. Чутки, які покоївка тепер приносила додому, були такі перебільшені й дитячі, що Діотима з них тільки сміялась, а проте змушувала дівчину повторювати їх слово в слово, вбачаючи в усьому таку незіпсутість, яка можлива лише в цьому одному-однісінькому великому місті, «до цнотливости сповненому культури». І юнак-мавр, хоч як дивно, розбурхав навіть її власну уяву.

Вона була найстарша з трьох доньок учителя середньої школи, що не мав ніякої маєтности, тож її чоловіка вважали непоганою для неї парою вже тоді, коли він, нікому не відомий віце-консул зі звичайної міської родини, ще був, по суті, ніким. У свої дівочі роки вона не мала нічого, крім гордощів, а позаяк за гордощами, своєю чергою, не стояло нічого, чим вони могли б гордитися, то ці гордощі були, по суті, лише згорненою в клубочок коректністю з розпростертими колючими щупальцями чутливости. Але й коректність іноді приховує в собі шанолюбство й мрійливість і може виявитися силою, яку годі й оцінити. Коли спочатку Діотиму вабила перспектива далеких пригод у далеких країнах, то невдовзі настало розчарування, бо за кілька років ці сподівання стали перевагою, та й то досить скромною, лише перед подругами, котрі заздрили їй, відчуваючи навколо неї атмосферу екзотики; але сподівання не могли заступити в ній усвідомлення того, що життя в закордонних місіях у головних речах лишається життям, привезеним з дому вкупі з рештою багажу. Тривалий час Діотимине шанолюбство було на грані того, щоб померти у шляхетній безперспективності п’ятого класу табеля про ранґи; та потім завдяки випадку в чоловіка раптом почалося піднесення – почалося з того, що один доброзичливий і «прогресивно» налаштований міністр узяв цього вихідця з третього стану до канцелярії президії центрального апарату. Коли Туцці посів те місце, до нього почало приходити багато людей, які від нього чого-небудь хотіли, і відтоді й у Діотими, мало не на її власний подив, ожили скарби спогадів про «духовну красу й велич», що їх вона надбала нібито у висококультурному батьківському домі й у світових центрах, а насправді, мабуть, у неповній середній жіночій школі, бувши там зразковою дівчинкою, і вона почала обережно тими скарбами користатися. Тверезий, однак надзвичайно надійний розум її чоловіка мимоволі звернув свою увагу й на неї, і тепер вона діяла цілком простодушно, мов ото волога губка, яка віддає те, що без особливого наміру в себе ввібрала: щойно збагнувши, що її розумові переваги помічено, Діотима, розмовляючи з людьми, вельми залюбки в належних місцях почала вкидати невеличкі «високорозумні» ідеї. І помалу, в міру того, як посувався вгору її чоловік. траплялося чимдалі більше людей, котрі намагалися стати до нього ближче, й Діотимин дім обернувся на «салон», уславившись тим, що «товариство й розум» тут збігалися. Тепер Діотима, спілкуючись із людьми, які мали певну вагу в різноманітних сферах, почала серйозно відкривати й саму себе. Її коректність, що й досі вміла уважно, як у школі, дивитися й слухати, добре запам’ятовувати вивчене й зв’язувати його в одне приємне ціле, обернулася на розум прямо-таки сама собою, просто розширившись, і дім Туцці здобув визнання.

24. Власність і освіченість; Діотимина дружба з графом Ляйнсдорфом і функції’, які допомагають знаменитим гостям знайти єдність із душею

Але популярности салон Діотими зажив лише завдяки її дружбі з його ясновельможністю графом Ляйсдорфом.

Якщо різновиди дружби називати за частинами тіла, то дружні почуття графа Ляйнсдорфа звили собі гніздо в такому місці між головою й серцем, що Діотиму можна було б назвати не інакше, ніж його задушевною подругою, якби цей вислів не вийшов з ужитку. До розуму і вроди Діотими його ясновельможність ставився з повагою, не дозволяючи собі недозволенних намірів. Завдяки його прихильності Діотимин салон не лише здобув непохитне становище, але й виконував, як любив висловлюватися граф, певні функції.

Щодо самої особи його ясновельможности, то він, підпорядкований безпосередньо імператорові, був «просто патріот». Але держава складається не тільки з корони, народу й урядовців між ними; в державі є й ще дещо: думка, мораль, ідея!… Хай там який набожний був граф Ляйнсдорф, він, чоловік розумний і відповідальний, хто, крім того, будував у своїх маєтках фабрики й заводи, не заплющував очі на те, що нині дух великою мірою вийшов з-під церковної опіки. Бо його ясновельможність не уявляв собі, як можна, скажімо, заводом, маневрами на хлібній біржі чи цукровою кампанією управляти на релігійних засадах, хоча, з другого боку, ефективне велике землеволодіння в новітніх умовах без біржі й промисловости просто немислиме; і коли граф вислуховував доповідь свого комерційного директора, який доводив, що, зв’язавшись із тою чи тою групою чужоземних спекулянтів, ту чи ту оборудку можна залагодити вигідніше, ніж пліч-о-пліч із вітчизняними дворянами-землевласниками, то його ясновельможність у більшості випадків мусив робити вибір на користь перших, тому що об’єктивні обставини мають свій резон, проти якого не можна йти на догоду власним почуттям, якщо ти, стоячи на чолі великого господарства, відповідаєш не лише за себе, а й за безліч інших життів. Є щось на кшталт професійного сумління, яке за певних обставин суперечить сумлінню релігійному, і граф Ляйнсдорф не мав сумніву, що в такій справі сам кардинал-архієпископ не вчинив би інакше, ніж він. Щоправда, граф Ляйнсдорф всякчас ладен був і виступити з наріканнями з цього приводу на відкритих засіданнях Верхньої палати й висловити сподівання, що життя знов повернеться до простоти, природности, надприродности, здоров’я й неодмінности християнських засад. Щойно він роззявляв рота й пускався в такі розмірковування, як складалося враження, немовби з розетки висмикнули штепсельну вилку і графом потік струм уже іншої електричної мережі. А втім, так трапляється з більшістю людей, коли вони висловлюються публічно; і якби хто-небудь дорікнув його ясновельможності, що він сам-таки робить те, проти чого публічно виступає, то граф Ляйнсдорф зі святою переконаністю затаврував би такі закиди як демагогічні балачки підривних елементів, котрі уявлення не мають про те, яким широким буває в житті діапазон відповідальности. І все ж він і сам погоджувався, що зв’язок між вічними істинами й гешефтами, куди заплутанішими, ніж чудова простота традицій, – справа надзвичайно важлива, а також визнавав, що цей зв’язок слід шукати ні в чому іншому, як у глибокій буржуазній освіченості; своїми високими думками й ідеалами у сферах права, обов’язку, моралі й краси ця освіченість доходила до щоденних суперечностей і щоденної боротьби й поставала перед ним таким собі містком, сплетеним із живих рослин. Щоправда, місток цей не давав такої твердої й надійної опори, як церковні догмати, але був справою не менш потрібною й відповідальною, і тому граф Ляйнсдорф був не лише ідеалістом релігійним, а й пристрасним ідеалістом світським.

Цим переконанням його ясновельможности відповідав і сам характер Діотиминого салону. Товариства, які там збиралися, славились тим, що у великі дні в них траплялися люди, з котрими годі було й словом перемовитись, – адже вони були надто відомі в якій-небудь фаховій галузі, щоб із ними обговорювати останні новини, часто навіть не знаючи назви тієї сфери знань, де вони набули популярности в усьому світі.

Навідувалися до салону кенциністи й канісисти, бувало, що граматик мови бо натрапляв на дослідника партигенів, а токонтолог – на фахівця з квантової теорії, вже не кажучи про тих представників нових напрямів у мистецтві й літературі, які щороку міняли свої назви й проникали сюди лише обмеженим числом разом зі своїми успішнішими колегами. Загалом склад товариств був такий, що все тут перемішувалось і гармонійно змішувалось; тільки юні уми Діотима зазвичай тримала на відстані, обмежуючись окремими запрошеннями, а рідкісним та особливим гостям уміла непомітно віддати перевагу й оточити їх особливою увагою. А втім, що відрізняло Діотимин дім від решти таких, як він, то це, якщо можна так висловитися, саме його світська стихія, та стихія практичного застосування ідей, яка, кажучи словами Діотими, колись розтікалася навколо ядра богословських наук натовпом набожних творців, власне, такою собі спільнотою побратимів і посестер, здебільшого далеких від церковного життя; одне слово, це була стихія дії. І нині, коли політична економія й фізика витіснили богослов’я, а перелік запрошуваних Діотимою правителів духу на землі з часом виріс до обсягу каталогу наукових праць Британського Королівського товариства, ця спільнота побратимів і посестер складалася, відповідно, з банківських директорів, інженерів, політиків, міністерських радників, а також паній і панів із вищого й близького до нього світу. Особливо Діотима дбала про жінок, але перед «інтелектуалками» віддавала перевагу «паніям». «Життя нині надто переобтяжене знаннями, – любила казати вона, – щоб відмовлятися від «цілісної жінки». Діотима була певна, що лише жінка цілісна ще має ту доленосну владу, яка здатна обснувати інтелект силами буття, чого цей вочевидь, на її думку, конче потребував для свого порятунку. Молоді аристократи чоловічого роду, що бували в неї, позаяк це вже ввійшло у звичай і не викликало несхвалення з боку начальника відділу Туцці, теж, до речі, ставили їй у велику заслугу такий погляд на здатність жінки обсновувати й на сили буття, бо у нерозколеному бутті для аристократії все ж таки щось є, а крім того, дім Туцці, де можна було, не привертаючи до себе уваги, парами заглиблюватися в бесіди, був, хоч Діотима про це й не здогадувалася, для любовних зустрічей та тривалих перемовин багато зручнішим місцем, ніж яка-небудь церква.

Ці два елементи, що змішувалися в Діотими й своєю суттю були такі різні, його ясновельможність граф Ляйнсдорф охоплював визначенням «власність і освіченість» – крім тих випадків, коли він називав їх просто «істинним аристократизмом»; та ще дужче любив він прикладати до них ту ідею «функцій», яка посідала чільне місце в його мисленні. Він обстоював думку, що будь-яка праця – не лише чиновника, а однаковою мірою й заводського робітника чи концертного співака – це функції. «У державі, – любив казати він, – кожна людина має свої функції; робітник, князь, ремісник – всі вони виконують функції!» Це випливало з його завжди й за будь-яких обставин об’єктивного мислення, що не визнавало жодного протегування, і в його очах великосвітські панії й панове, розводячи теревені з дослідниками богазкьойських текстів чи проблем пластинчатозябрових і розглядаючи присутніх дружин фінансових магнатів, також виконували важливі функції, хоч докладно описати їх і важко. Це поняття «функції» замінювало йому те, що Діотима називала релігійною єдністю людських діянь, втраченою від часів середньовіччя.

Та й узагалі всяке таке примусове спілкування, як у Діотими, якщо воно не зовсім наївне й грубе, справді можна пояснити потребою створити ілюзію людської єдности, яка має охоплювати найрізноманітніші види людської діяльности і якої на світі нема. Цю ілюзію Діотима називала «культура», до того ж, окремо наголошувала вона, «давня австрійська культура». Відколи її шанолюбство, поглибившись, обернулося на духовність, це слово вона навчилася вживати дедалі частіше. Під ним вона мала на увазі чудові полотна Веласкеса й Рубенса, що висіли в придворних музеях; те, що Бетговен був, так би мовити, австрієць; а також Моцарта, Гайдна, собор св. Стефана, Бургтеатр. Насичений традиціями придворний церемоніал. Перший столичний квартал, де скупчилися найвишуканіші в п’ятдесятимільйонній державі крамниці одягу й білизни. Тактовність високих чиновників. Віденську кухню. Аристократію, яка вважала себе найшляхетнішою після англійської, і її давні палаци. Сам тон суспільства, проникнутий іноді справжнім, однак частіше фальшивим естетизмом. Мала вона на увазі й те, що в цій країні такий вельможа, як граф Ляйнсдорф, дарував їй свою увагу й переніс власні культурні зусилля до її дому. Вона не знала, що його ясновельможність зробив це ще й через те, що, на його думку, було недоцільно відчиняти двері власного палацу перед новизною, контроль за якою легко втратити. Потай граф Ляйнсдорф не раз жахався тієї свободи й поблажливости, що з ними його вродлива приятелька розмовляла про людські пристрасті та заколоти, причиною яких стають пристрасті, чи про революційні ідеї. Але Діотима цього не помічала. Вона проводила вододіл поміж, сказати б, службовою нечесністю й приватною чесністю, як медичка чи працівниця соціального забезпечення; вона здригалася, мов від удару у хворе місце, коли її особисто вражало яке-небудь слово, але безвідносно могла розмовляти про все на світі, відчуваючи лише те, що графа Ляйнсдорфа така мішанина неабияк приваблює.

Однак життя нічого не будує, не видовбавши для цього каміння десь інде. На прикрий подив Діотими, крихітна, мрійливо-солодка мигдалинка уяви, мигдалинка, яка колись становила серцевину її буття, коли в ньому, крім самої мигдалинки, ще нічого не було, і яка збереглася навіть тоді, коли вона зважилася вийти заміж за віце-консула Туцці, що мав вигляд шкіряної валізи з двома темними очима, – мигдалинка ця в роки успіху щезла. Щоправда, багато чого з того, що Діотима розуміла під давньою австрійською культурою, скажімо, Гайдн чи Габсбурги, колись було лише обтяжливим шкільним обов’язком, а ось тепер усвідомлення того, що вона живе серед усього цього, було сповнене для неї чарівної привабливости, такою самою мірою героїчної, як гудіння бджіл у розпалі літа; але згодом усе це стало чимось не лише одноманітним, але й стомливим і навіть безнадійним. Зі знаменитими гостями в Діотими вийшло те саме, що у графа Ляйнсдорфа – з його банківськими зв’язками; хоч як праглося їхньої гармонії з душею, а всі намагання були марні. Про автомобілі та рентгенівські промені таки можна розмовляти, це ще викликає сякі-такі почуття, але що лишається робити з рештою незліченних винаходів та відкриттів – вони ж бо нині з’являються щодня! – як не захоплюватися дуже загалом людською винахідливістю, а це ж помалу починає неабияк гнітити душу! Його ясновельможність вряди-годи приходив і заводив розмову з кимось із політиків чи дозволяв відрекомендувати собі когось із нових гостей; йому було легко мріяти про глибоку освіченість, та коли доводилося мати справу з цією освіченістю так близько, як оце Діотимі, то нездоланною виявлялася не глибина освічености, а саме її ширина. Навіть питання, що стосувалися людини безпосередньо, – шляхетна простота Греції чи сенс біблійних пророцтв, – у дискусії зі знавцями розпадалися на безмежне розмаїття сумнівів і можливостей. Діотима завважила, що на її вечорах навіть знаменитості завжди розмовляли попарно, позаяк говорити розумно, по-діловому людина вже тоді могла лише з іще однією, не більше, людиною, а сама Діотима не могла розмовляти, по суті, ні з ким. Але внаслідок цього вона відкрила в собі відому недугу сучасної людини, недугу, назва якій – цивілізація. Це – такий собі гнітючий стан, сповнений мила, радіохвиль, гордовитої системи умовних знаків математичних та хімічних формул, політичної економії, експериментальних досліджень і нездатности до простого, але високого спілкування людей. І ставлення притаманного їй самій аристократизму духу до аристократизму суспільного, яке покладало на Діотиму обов’язок бути дуже обачною й нерідко приносило їй, попри всі успіхи, й розчарування, – це ставлення з часом також дедалі більшою мірою уявлялося їй саме таким, яке має ознаки не доби культури, а доби цивілізації.

Цивілізацією було, отже, все, чого не міг осягти її розум. А відтак цивілізацією вже давно й насамперед був її чоловік.

25. Недуга заміжньої душі

Вона багато читала про свою недугу й дійшла висновку, що втратила в собі щось таке, про що доти знала мало, – душу.

Що це таке?… Негативне визначення дати не важко: це – те, що ховається, коли чуєш про алгебраїчні ряди.

А позитивне? Схоже, воно щасливо уникає будь-яких спроб його знайти. Можливо, колись Діотима мала якусь самобутність, якусь пророчу сентиментальність, закутану тоді в потерту від частого чищення сукню її коректности, і тепер вона називала це душею й знову відкривала в барвистій метафізиці Метерлінка, в Новаліса, а передовсім у безіменній хвилі хирлявої романтики й туги за Богом, яку певний час вихлюпувала машинна доба як вияв духовного й мистецького протесту проти самої себе. Можливо також, цю самобутність у Діотимі доречніше було б визначити як щось від тиші, ніжности, святобливости й доброти, – щось таке, що врешті не знайшло правильного шляху й у тій життєвій круговерті, в яку нас кидає доля, набуло комічної форми її, Діотиминого, ідеалізму. Можливо, це була уява; можливо, здогад про ту інстинктивну вегетативну роботу, яка щоденно триває в тій плоті, що з неї на нас дивиться одухотворений образ вродливої жінки; мабуть, важко знайти назву тим небагатьом годинам, коли вона почувалася розкриленою й теплою, коли почуття здавалися душевнішими, ніж звичайно, коли шанолюбство й воля мовчали, коли її, Діотиму, охоплювала повнота життя й тихе сп’яніння ним, коли думки відступали від поверхні в самісіньку глибину, навіть якщо вони стосувалися найдрібніших речей, а події світового значення лишалися десь далеко-далеко, як міський гамір за парком. Діотимі здавалося тоді, що вона, не докладаючи жодних зусиль, бачить у собі саму істину; ніжні емоції, які ще й імен не мали, вже звільнялися від серпанку таємничости, й Діотима почувалась – якщо скористатися бодай окремими з багатьох описів такого стану, що їх вона знаходила в літературі, – жінкою гармонійною, людинолюбною, релігійною, близькою до тієї глибини самобутности, яка освячує все, що з неї підноситься, й робить гріховним усе, джерело чого не в ній самій. Та хоч міркувати про все це було досить приємно, не лише Діотима ніколи не переступала межі таких здогадів і натяків щодо особливого стану, не переступали тієї межі й пророчі книжки, в яких вона шукала поради і які про те саме промовляли тими самими загадковими й неточними словами. Отож Діотимі не лишалося нічого іншого, як і в цьому скласти вину на добу цивілізації, коли доступитися до душі не дають усілякі завали.

Те, що вона називала душею, було, мабуть, не що інше, як невеличкий капітал здатности кохати, що його Діотима мала до свого заміжжя; можливість укласти той капітал, яку надав начальник відділу Туцці, була не найкраща. Його перевага над Діотимою була спочатку й протягом тривалого часу перевагою старшого чоловіка; згодом до неї додалася ще й перевага чоловіка успішного і з таємничим становищем, чоловіка, який не дуже посвячує дружину в свої справи й добродушно спостерігає, як вона клопочеться дрібницями. До того ж начальник відділу Туцці, крім тієї пори, коли він виявляв ніжності ще як наречений, завжди був людиною здорового глузду й вигоди і ніколи не втрачав рівноваги. І все ж бездоганний спокій його вчинків і його бездоганний костюм, ввічливо-поважний, можна сказати, запах його тіла й вусів, обережно-твердий баритон його мови створювали навколо нього ту атмосферу, яка бентежила душу дівчини Діотими так само, як близькість господаря бентежить душу мисливського пса, що кладе морду йому на коліна. І як ото пес безтурботно й чутко трюхикає за господарем, так і Діотима під поважною, діловою орудою чоловіка вийшла в безмежні простори кохання.

Начальник відділу Туцці кружних шляхів тут не любив. Його життєві звички були звичками шанолюбного працівника. Він уставав рано, щоб або покататися верхи, або, ще краще, годинку прогулятися, – це не лише допомагало підтримувати гнучкість у тілі, а й було тією педантично простою звичкою, яка, якщо її неухильно дотримуватись, так чудово доповнює картину відповідальної праці. А в тому, що він, коли вони не йшли в гості чи не приймали гостей самі, відразу усамітнювався в своєму кабінеті, не було нічого дивного, адже начальник відділу Туцці мусив підтримувати свої широкі ділові знання на тій висоті, в якій полягала його перевага над аристократичними колегами й начальниками. Таке життя покладає чіткі обмеження й підпорядковує кохання решті діяльности. Як і всі чоловіки, чию уяву не травмує еротика, Туцці у свої парубоцькі роки – хоча задля своєї дипломатичної репутації він вряди-годи показувався і в товаристві друзів з театральними хористочками – спокійно навідувався до борделів і рівний подих цієї звички переніс і до подружнього життя. Тому Діотима пізнавала кохання як щось поривне, різке, схоже на напад недуги – таке, чому ще могутніша сила дає волю лише один раз на тиждень. Ця зміна сутности двох людей, яка починалася щоразу хвилина в хвилину й за кілька хвилин переходила в коротку розмову про ще якісь, ще не обговорені події минулого дня, а згодом у рівний сон, – оте щось, про яке в решті днів ніколи не розмовляли або розмовляли тільки натяками й манівцями (дипломатично жартуючи, наприклад, з приводу «partie honteuse»[29] тіла), для Діотими мало, однак, несподівані й суперечливі наслідки.

З одного боку, це стало причиною її гіпертрофованого ідеалізму, формування тієї офіціозної, зверненої до світу особистости, чия сила кохання й душевна спрага простиралися на все велике й шляхетне, що з’являлося в її оточенні, і з цим себе пов’язували й цьому себе присвячували так щиро, що в уяві чоловіків Діотима викликала разюче враження вкрай розпаленого, але платонічного сонця кохання, й Ульріх, наслухавшись про це, захотів з нею познайомитись. Але, з другого боку, широкий ритм подружньої інтимности суто фізіологічно обернувся в ній на звичку, що мала свою, окрему колію і нагадувала про себе без зв’язку з вищими сферами її єства, мов ото голод у наймита, обід та вечеря в якого не багаті, але ситні. Згодом, коли на верхній губі в Діотими вибився дрібненький пушок і до її дівочого єства додалася чоловіча самостійність зрілої жінки, вона усвідомила це й ужахнулась. Діотима кохала свого чоловіка, але до її кохання домішувалося чимдалі більше відрази, ба навіть якоїсь страшної душевної образи, яку можна було б порівняти хіба з відчуттями заглибленого у свої великі замисли Архімеда, якби чужоземний воїн його не вбив, а висунув йому принизливу вимогу сексуального характеру. І позаяк її чоловік ані помічав цього, ані про таке ніколи б і не подумав, а тіло її, всупереч її волі, щоразу все ж таки по-зрадницькому віддавало її йому, то вона почувалася безправною рабинею; щоправда, це рабство не вважалося недоброчесним, але відбувати його було так само нестерпно, як, здавалося їй, очікувати настання нервового тику чи примусово поринати в розпусту. Можливо, через те Діотима лише стала б трохи меланхолійною й ще більшою ідеалісткою, але припало це, на лихо, саме на той час, коли і її салон почав завдавати їй душевних скрух. Начальник відділу Туцці охоче, як щось само собою зрозуміле підтримував духовні зусилля дружини, хутко збагнувши, яку вигоду вони можуть принести його власному становищу, однак сам участи в них ніколи не брав і, мабуть, можна навіть сказати, поважно їх не сприймав; бо поважно цей досвідчений чоловік сприймав тільки владу, обов’язок, високе походження й, на певній відстані від усього цього, здоровий глузд. Він навіть не раз застерігав Діотиму не вкладати надто багато шанолюбства у своє керування естетичними справами, бо хоч культура, мовляв, – це, сказати б, сіль у їжі життя, однак вищий світ надто пересоленої кухні не любить; він говорив про це без будь-якої іронії, тому що був у цьому переконаний. Але Діотима почувалася приниженою. Їй завжди ввижалася, що всі її ідеалістичні поривання в чоловіка викликають посмішку; і незалежно від того – був він удома чи його не було, й чи стосувалася та посмішка (якщо він справді посміхався, в чому вона аж ніяк не була певна) саме її чи просто була властива обличчю людини, яку робота зобов’язує всякчас мати незмінно гордовитий вигляд, з часом ця посмішка ставала їй дедалі нестерпнішою, і Діотима не могла позбутися враження, що в ній самій прозирає ница претензія на справедливість. Іноді Діотима звинувачувала в цьому матеріалістичний період історії, що обернув світ на жорстоку, безглузду гру, серед атеїзму, соціалізму й позитивізму якої душевно багата людина не знаходить свободи піднестися до своєї істинної суті; але й це допомагало не часто.

Отак стояли справи в домі Туцці, коли велика патріотична акція пришвидшила розвиток подій. Відколи граф Ляйнсдорф, щоб не наражати на небезпеку дворянство, переніс її центр у дім своєї приятельки, тут панувала атмосфера надзвичайної відповідальности, позаяк Діотима була сповнена рішучости тепер або ніколи довести чоловікові, що її салон – не іграшка. Його ясновельможність довірчо сказав їй, що велика патріотична акція потребує ідеї, яка б гідно її увінчала, й усе своє бурхливе шанолюбство Діотима спрямувала на те, щоб таку ідею знайти. Думка, що засобами цілої імперії й під уважним поглядом світу треба здійснити щось таке, що стане одним із найбільших культурних надбань, або, обмежившись завданням скромнішим, щось таке, що, можливо, покаже глибинну суть австрійської культури, – ця думка діяла на Діотиму так, немовби двері її салону раптом розчахнулись, і за порогом розлилося, ніби продовження підлоги, безкрає море… Сумніву не лишалося: перше, що її при цьому вразило, було відчуття незмірної порожнечі, яка зненацька розверзлася перед нею.

Ох, як часто перші враження виявляються досить слушними! Діотима була певна, що станеться щось ні з чим незрівнянне, й закликала численні свої ідеали на допомогу; вона мобілізувала пафос шкільних уроків з історії, коли була ще дівчинкою й училася лічити царствами й сторіччями; вона робила все, що взагалі можна було робити в такій ситуації, та збігло отак кілька тижнів, і вона побачила: їй не спало на думку нічого. За таких обставин Діотима відчула б ненависть до свого чоловіка, якби вона взагалі була здатна на ненависть, на цей ниций порух душі! Тому вона відчула смуток, і в ній піднялася доти незнана їй «злість на все на світі».

Це було саме тоді, коли до міста в супроводі свого малого негра прибув і невдовзі зробив Діотимі надзвичайно важливий візит доктор Арнгайм.

26. Поєднання душі й економіки. Чоловік, який здатний зробити це, прагне насолоди від барокових чар австрійської культури. Як наслідок народжується ідея для паралельної акції

Діотима не знала негідних думок, але цього дня багато чого приховувалося, мабуть, за безневинним мавриком, з яким вона вирішила погомоніти, звелівши покоївці «Рашель» вийти з кімнати. Діотима ще раз люб’язно вислухала її розповідь, після того як Ульріх полишив дім своєї Великої Кузини, й тепер ця вродлива, зріла жінка почувалася юною й немовби заклопотаною якоюсь дзвінкою іграшкою. Колись аристократія, знать тримала в себе маврів; Діотима уявляла собі чарівні картини: катання на санках, запряжених кіньми, а коні прикрашені короговками; слуги із султанами на шапках; притрушені інеєм дерева; але цей бік аристократичного життя, що будив уяву, давно канув у забуття. «Світське життя нині позбавлене душі», – подумала Діотима. У її серці щось співчувало цьому мужньому відлюдникові, який іще зважувався тримати мавра, цьому непристойно шляхетному буржуа, цьому пронозі, що ганьбив спадкоємну владу, як один учений грецький раб колись ганьбив своїх римських володарів. Її пригнічене всілякими пересудами й осторогами почуття власної гідности по-сестринському дезертирувала йому назустріч і, бувши багато природнішим проти решти її почуттів, змусило Діотиму навіть заплющити очі на те, що доктор Арнгайм – хоча чутки ходили й суперечливі, а надійних відомостей іще ніхто не мав – був нібито юдейського походження; принаймні щодо його батька про це казали впевнено, а ось мати вже досить давно померла, й потрібен був час, аби з’ясувати це достеменно. А втім, можливо, якась частка жорстокої світової скорботи в Діотиминому серці ніякого спростування зовсім і не бажала.

Діотима обережно дозволила своїм думкам полишити мавра й підступити до його господаря. Доктор Пауль Арнгайм був не лише заможний чоловік, а ще й видатний розум. Його слава не обмежувалася тим, що він був спадкоємець підприємств, розкиданих у всьому світі; на дозвіллі він ще й писав книжки, які в передових колах діставали надзвичайно високу оцінку. Люди, що входять до таких суто духовних кіл, стоять вище від грошей і буржуазних відзнак; але не слід забувати, що саме через це вони виявляються просто-таки зачарованими, коли який-небудь багатій уподібнюється до них, а Арнгайм у своїх програмах та книжках проголошував, до того ж, не більше й не менше, ніж саме поєднання душі й економіки, або ідеї і влади. Люди розумні, чутливі, обдаровані тонким нюхом уловлювати майбутнє, поширювали думку, нібито цей чоловік поєднує в собі ці два полюси, зазвичай у світі розділені, й сприяли чутці про те, що постає нова сила, покликана колись іще повернути на краще долі імперії і, хто знає, може, й усього світу. Адже давно вже й скрізь панувало таке відчуття, що засади й методи старої політики й дипломатії заженуть Європу в могилу, і взагалі тоді вже повсюдно почався період відмови від фахівців.

Стан Діотими також можна було назвати протестом проти мислення старої дипломатичної школи, тож вона, на свою радість, відразу помітила подібність між позицією власною й цього геніального відлюдника. На додачу, знаменитий чоловік, щойно трапилася нагода, зробив їй візит; її дому така честь випала багато раніше, ніж решті домів, а рекомендаційний лист від однієї їхньої спільної приятельки свідчив про давню культуру міста Габсбургів та його мешканців, якою цей працелюб сподівався втішатися, як писала приятелька, серед нагальних справ; а слова в листі про те, що цей знаменитий чужоземець знає, якої репутації Діотима зажила своїм розумом, вона сприйняла як особливу відзнаку; так почувається письменник, котрого вперше перекладають мовою чужої країни. У вигляді Арнгайма вона не помітила геть нічого юдейського, це був чоловік фінікійсько-античного типу, зі шляхетними рисами. Але й Арнгайм був у захваті, зустрівши в Діотимі жінку, яка не лише читала його книжки, але й, нагадуючи ледь пишнувату античну статую, відповідала і його ідеалу краси – загалом еллінського, але з невеличким надлишком плоті, щоб класичні форми не видавалися такими застиглими. Невдовзі Діотима збагнула, що враження, яке їй пощастило справити протягом двадцятихвилинної розмови на чоловіка зі справді всесвітніми зв’язками, до решти розвіяло всі сумніви, якими її рідний, але, певно, звиклий до трохи застарілих дипломатичних методів чоловік применшував її значення.

Діотима з тихою втіхою на душі відновлювала в пам’яті їхню розмову. Не встигла вона розпочатись, як Арнгайм уже сказав, що приїхав до цього давнього міста лише задля того, щоб серед барокових чарів давньої австрійської культури трохи відпочити від розрахунків, матеріалізму, нудної розважливости трудівника нинішньої цивілізації.

 – У цьому місті панує така радісна задушевність, – відказала Діотима й була задоволена своєю відповіддю.

 – Так, – мовив Арнгайм, – ми вже втратили свої внутрішні голоси; нині ми надто багато знаємо, здоровий глузд завдає мук нашому життю.

Тоді вона відповіла:

 – Я люблю спілкуватися з жінками, бо вони нічого не знають і стійкі.

А він, Арнгайм, сказав:

 – І все ж таки вродлива жінка розуміє куди більше, ніж чоловік, який, попри всю свою логіку й психологію, про життя нічого не знає.

І тоді вона розповіла йому, що місцеві авторитетні кола заклопотані проблемою, подібною до проблеми звільненням душі від цивілізації, тільки проблемою в її широких, державних масштабах.

 – Потрібно… – додала вона, але Арнгайм урвав її:

 – Це просто чудово! Потрібно поширювати нові ідеї або, якщо можна так сказати… – Він стиха зітхнув. – Потрібно взагалі спершу поширювати нові ідеї у владних сферах!

А Діотима повела далі: щоб сформувати ці ідеї, є намір, мовляв, утворювати комітети з представників усіх прошарків населення.

І саме тоді Арнгайм сказав щось надзвичайно важливе, до того ж сказав таким дружнім, сповненим тепла й уваги тоном, що те застереження запало Діотимі в саме серце.

 – Нелегко буде, – вигукнув він, – у такий спосіб домогтися чогось великого! Не демократія комітетів, а лише окремі сильні особистості, досвідчені і в реальних справах, і в сфері ідей, могли б керувати такою акцією!…

До цього місця Діотима подумки повторила їхню розмову дослівно, але далі те, що вони казали, немовби розчинилося в якомусь спалаху; вона вже навіть не могла пригадати, що відповіла сама. Якесь невиразне, напружене відчуття щастя й очікування весь час підносило її вище й вище; тепер її дух нагадував строкату дитячу надувну кульку, що, яскраво переливаючись, здіймається до сонця. Але наступної миті та кулька луснула.

Тієї миті для великої паралельної акції народилася ідея, якої доти так бракувало.

27. Суть і зміст великої ідеї

У чому ця ідея полягала, сказати було б не важко, але жодна людина не пояснила б, у чому полягало значення цієї ідеї. Адже саме тим приголомшливо велика ідея й відрізняється від звичайної, може, навіть від незбагненно-звичайної й абсурдної, що перша перебуває у своєрідному, немовби в розтопленому стані, завдяки чому «я» опиняється в безмежній далині, а далина світів, навпаки, вливається в «я», і тоді вже не збагнеш, де тут особисте, а де – безмежне. Тому приголомшливо великі ідеї складаються з плоті, що, як і плоть людська, цупка, проте тлінна, а також із вічної душі, яка становить їхнє значення, але вона не цупка й відразу, щойно спробуєш охопити її холодними словами, розпадається.

Після такого вступу потрібно сказати, що Діотимина велика ідея полягала ні в чому іншому, як у тому, щоби прусак Арнгайм узяв на себе духовне керівництво великою австрійською акцією, хоч її вістря й було ревниво спрямоване проти пруської Німеччини. Але це – лише мертва словесна оболонка ідеї, і кому ця оболонка видається незбагненною чи смішною, той глумиться над трупом. Що ж до, навпаки, душі цієї ідеї, то вона, треба сказати, була цнотлива й відкрита, і до свого рішення Діотима про всяк випадок додала, так би мовити, застереження на користь Ульріха. Вона ще не здогадувалася, що і її кузен, хоч і опинився в тіні від Арнгайма, також справив на неї враження – щоправда, на багато нижчому рівні, ніж той, – і Діотима, либонь, себе зневажала б, якби це збагнула; проте інстинктивно вона все ж таки вдалася до контрзаходів, оголосивши Ульріха в своїй свідомості «незрілим», хай навіть той був старший від неї. Вона вирішила його пожаліти, і завдяки цьому їй стало легше переконатися, що її обов’язок – замість нього на керівника відповідальної акції вибрати Арнгайма; але, з другого боку, після того, як вона народила це рішення, дало про себе знати й жіноче мислення: тепер той, хто лишився збоку, потребує, мовляв, її допомоги й такої допомоги гідний. І якщо йому чогось і бракувало, то здобути це він не мав кращого способу, ніж прилучитися до великої акції, діставши так можливість часто бувати поблизу неї, Діотими, й Арнгайма. Отож вона ухвалила ще й таке рішення, хоча це були міркування, звичайно, лише додаткові.

28. Розділ, що його може пропустити кожен, хто не дуже високої думки про копирсання в думках

Тим часом Ульріх сидів удома за письмовим столом і працював. Він знов узявся за дослідження, яке перервав кілька тижнів тому, коли надумав повернутися; наміру доводити це дослідження до кінця він не мав, просто його втішала думка, що він з усім цим усе ще може впоратися. Погода стояла гарна, але в останні дні він виходив з дому лише ненадовго, не навідувався навіть до парку й, завісивши штори, працював при м’якому світлі, мов акробат, який у напівтемному цирку, ще зачиненому для глядачів, демонструє кільком знавцям у партері нові небезпечні трюки. Це точне, глибоке й упевнене мислення, яке не має нічого рівного собі в житті, сповнювало його мало не смутком.

Він підсунув до себе аркуша, помережаного формулами й усілякими значками, і насамкінець дописав іще, як приклад із фізики, рівняння стану води, щоб застосувати новий математичний метод, який оце щойно описав; але думки його хвилю тому, мабуть, звернули кудись убік.

«Чи не розповідав я Кларисі що-небудь про воду?» – спитав він себе, але чогось певного так і не пригадав. Та йому це було однаково, думки його байдужно розпливлися.

У художній літературі нема, на жаль, нічого важчого, ніж передавати людські думки. Коли одного великого першовідкривача спитали, як це йому прийшло вголову стільки всього нового, він відповів: «Просто я весь час про це думав». І справді, можна, мабуть, сказати, що несподівані ідеї народжуються ні від чого іншого, як від того, що їх очікують. Неабиякою мірою вони стають результатом самої людської вдачі, незмінних схильностей, упертого шанолюбства й невтомної праці. Яка ж нудна, либонь, така постійність! Проте, з другого боку, завдання на кмітливість розв’язують не набагато інакше, ніж ото собака, тримаючи в зубах палицю, намагається пройти у вузькі двері; він крутить головою з боку на бік доти, доки палиця врешті пролазить у двері, і так самісінько чинять і люди, тільки з тією різницею, що діємо ми не зовсім навмання, а бодай приблизно знаючи з досвіду, як це робиться. І хоч розумна голова, крутячись туди-сюди, робить це, звісно, багато досвідченіше й спритніше, ніж дурна, палиця, пролізши в двері, викликає подив і в неї – мовляв, о, ти диви, вийшло! І тоді в душі виразно відчуваєш легеньке збентеження через те, що думки впоралися з собою самі, не очікуючи на свого творця. Це збентеження нині багато хто називає інтуїцією, хоч колись його називали й натхненням, і вбачають у ньому щось надособисте; але насправді воно – лише щось неособисте, тобто спорідненість і єдність самих речей, які сходяться в чиїйсь голові.

Що ліпша голова, то менше її відчуваєш. Тому мислення, поки воно не завершене, – це, по суті, досить жалюгідний стан, що нагадує кольки в усіх мозкових звивинах, а коли воно завершене, то має вже не ту форму, в якій воно триває, не форму думки, а форму вже передуманого, а це, на жаль, – форма неособиста, позаяк тоді думка вивернута вже назовні й препарована так, щоб її повідомити світу. Коли людина, міркує, не можна вловити, сказати б, момент між особистим і неособистим, і тому, очевидно, письменникам думати так важко, що вони залюбки цього уникають.

А ось чоловік без властивостей таки міркував. Уже з цього можна виснувати, що це принаймні почасти не була справа особиста. Тоді що ж? Вхідний і вихідний світ; сторони світу, які в чиїйсь голові складаються водно. Нічого, анічогісінько важливого в голову йому не йшло; після того, як він узяв за приклад воду, на думку йому не спало нічого, крім того, що вода – це якась суть, утричі більша від суходолу, навіть якщо врахувати те, що кожен визнає за воду, – річки, моря, озера, джерела. Тривалий час люди гадали, що вода споріднена з повітрям. Гадав так і великий Ньютон, але в більшості інших своїх думок він усе ж і досі ще сучасний. На думку греків, світ і життя постали з води. Вона була богом – Океаном. Згодом вигадали русалок, ельфів, ундин, німф. На берегах зводили храми й виголошували пророцтва. Але ж і собори в Гільдесгаймі, Падерборні, Бремені побудовано над джерелами, а погляньте, хіба вони все ще не стоять? Та й хрестять і досі хіба теж не водою? А хіба нема всіляких там водолюбів, прихильників лікуватися силами природи й хіба в їхніх душах не живе щось своєрідне, потойбічно здорове? Ось де було, виходить, у світі місце, що нагадувало розпливчасту цятку чи витоптану траву. І мав, певна річ, цей чоловік без властивостей десь у своїй свідомості й сучасні знання, незалежно від того, думав він про них цієї хвилини чи ні. А там вода – це безбарвна, лише в товстих шарах блакитна рідина без запаху й смаку, про що в школі, відповідаючи на уроках, доводилося повторювати стільки разів, що забути про це просто не можливо, хоча з фізіологічного погляду до води належать і бактерії, речовини рослинного походження, повітря, залізо, сірчанокисле й двовуглекисле вапно, а з фізичного погляду прообраз усіх рідин – це загалом не рідина, а, в одних випадках, тверде тіло, тоді як в інших – рідина або газ. Зрештою, все розчиняється в системах формул, якось пов’язаних між собою, і в широкому світі є лише кілька десятків людей, котрі однаково думають навіть про таку просту річ, як вода; решта людей розмовляють про неї мовами, що знайшли собі домівку в період між днем нинішнім і днями тисячолітньої давнини. Отож треба визнати, що досить лише людині трішечки замислитись, як вона вже опиняється, можна сказати, в досить-таки безладному товаристві!

Зрештою Ульріх пригадав, що про все це Кларисі таки розповідав, а вона виявилася неосвічена й темна, як звірятко. Та попри всі забобони, що становили її суть, поруч із нею його не полишало невиразне відчуття єдности. Ця думка кольнула його, мов тепла голка. Йому стало прикро.

Загальновідома, відкрита лікарями здатність думок розчиняти й розсіювати хворобливо заплутаний, глибоко вкорінений конфлікт, що йде з глухих сфер власного «я», грунтується, мабуть, ні на чому іншому, як на їхньому соціальному, зверненому до зовнішнього світу душевному складі, який пов’язує окрему людину з рештою людей і речей; та, на жаль, те саме, що наділяє думки цілющою силою, схоже, зменшує їхню особисту спроможність сприймати враження. Випадкова згадка про волосинку на носі важить більше, ніж найглибша думка, і коли повторюються вчинки, почуття й відчуття, хай там які вони звичайні й неособисті, то виникає враження, ніби ти став свідком якого-небудь процесу, якої-небудь більш чи менш великої особистої події, «Безглуздо, – подумав Ульріх, – але це так». Йому пригадалося те безглуздо-глибоке, хвилююче враження, яке безпосередньо стосується власного «я» й зринає тоді, коли нюхаєш свою шкіру. Він підвівся й розсунув штори на вікні.

Кора на деревах ще від самого ранку була волога. Вулицю повивала фіалкова бензинова мла. Світило сонце, й люди рухалися жваво. Стояла асфальтова весна. Був один із тих весняних днів, які начаровує собі місто і які не можна віднести до жодної пори року.

29. Порушення й пояснення нормального стану свідомости

Ульріх з Бонадеєю мали умовний знак, який показував, що він удома сам. Сам він був завжди, але цього знаку не подавав. Він уже давно був готовий до того, що Бонадея в капелюшку й серпанку переступить його поріг без запрошення. Тому що вона була понад усяку міру ревнива. Й коли Бонадея приходила до чоловіка – хай навіть лише для того, щоб сказати, що вона його зневажає, – то завжди була сповнена внутрішньої слабкости, тому що від вражень, одержаних дорогою, і поглядів зустрічних чоловіків у неї крутилася голова, як від легенької морської хвороби. Та якщо чоловік про це здогадувався й відразу рушав до неї, хоч уже давно ані кохав її, ані думав про неї, то вона ображалася, заводила сварку, звинувачувала його і висувала умови, в які навряд чи вірила й сама; у таких випадках вона трохи нагадувала качку з простреленими крильми, що впала в море кохання й намагається врятуватися плавом.

І ось Бонатея гульк – і справді сиділа перед ним, плакала й почувалася збезчещеною.

У такі хвилини, коли ця жінка злилася на коханця, вона гаряче шкодувала про свою провину перед рідним чоловіком. За добрим давнім правилом невірних дружин, яке вони застосовують, щоб не виказати себе необачним словом, Бонадея розповідала своєму про одного цікавого вченого; іноді вона, мовляв, випадково зустрічає його в родині однієї своєї подруги, але до себе додому не запрошує, тому що суспільство його надто розбестило, щоб він прийшов із власного дому до їхнього, а сама вона про нього, мовляв, не такої вже й високої думки, щоб тягти до себе за поли. Завдяки такій половинній правді їй легше давалася брехня, а за другу половину вона ображалася на своїх коханців… Ну що подумає її чоловік, питала Бонадея, якщо вона ні з сього ні з того знов почне навідуватися до вигаданої подруги рідше? Як вона пояснить чоловікові таку свою непостійність у симпатіях?! Вона, мовляв, горою стоїть за правду, тому що горою стоїть за всі ідеали, а Ульріх, мовляв, її ганьбить, змушуючи відходити від них далі, ніж треба!

Вона влаштувала йому бурхливу сцену, а коли опісля виник вакуум, посипалися докори, запевнення, поцілунки. Коли скінчилися й вони, все лишилось, як і було, порожнечу заповнила та сама пуста балаканина, й час пускав бульбашки, мов ото видхла вода у склянці.

«Наскільки ж вона чарівніша, коли шаленіє! – міркував Ульріх. – І як машинально все відбулося потім знову». Її вигляд звабив його й збудив у ньому ніжність; тепер, коли все було позаду, він знову відчув, як мало це його стосувалося. Він надзвичайно виразно усвідомив, як неймовірно швидко такі переміни обертають здорову людину на невгамовного дурня. Але йому здавалося, що ця любовна метаморфоза у свідомості – лише окремішній випадок чогось багато загальнішого; адже й вечір у театрі, й концерт, і богослужіння в церкві, взагалі будь-який вияв внутрішнього світу – нині такі самі скороминущі острівці другого стану свідомости, який час від часу вклинюється у звичайний.

«Адже недавно ще я працював, – міркував Ульріх. – А доти виходив з дому й купував папір. Привітався з добродієм, з яким колись познайомився у Фізичному товаристві. Кілька днів тому ми з ним мали серйозну розмову. І тепер, якби Бонадея трохи поквапилась, я міг би трохи погортати оті книжки, що їх видно звідси крізь прочинені двері. Але був якийсь проміжок, ми пролетіли крізь хмару шаленства, і тепер не менш моторошно стає від того, як поважні думки знову змикаються над цією прогалиною, що затягується, й виявляють усю свою драглистість».

Але Бонадея не квапилась, і Ульріхові довелося повернути думки на щось інше. Його товариш юности Вальтер, чоловік маленької Клариси, що став трохи дивакуватим, якось сказав про нього: «Найбільше енергії Ульріх завше вкладає в те, що не вважає за потрібне!». Вальтерові слова спали йому на думку саме цієї хвилини. «Нині так можна сказати про нас усіх», – зітхнув Ульріх. Він і досі ніби навіч бачив той літній будиночок і дерев’яний балкон, що його оперізував. Ульріх гостював у Кларисиних батька й матері; це було за кілька днів до весілля, й Вальтер ревнував до нього Кларису. Вальтер узагалі бував навдивовижу ревнивий. Ульріх стояв надворі, на сонці, коли Вальтер із Кларисою ввійшли до кімнати за балконом. Він підслуховував їх, не ховаючись. А втім, тепер він пригадував лиш одну ту фразу. А ще картину: затінена глибина кімнати висіла, мов трохи відкритий складчастий гаманець на яскраво освітленій сонцем зовнішній стіні. У складках того гаманця з’явилися Вальтер із Кларисою; обличчя Вальтера було скорботно витягнуте й мало такий вигляд, немовби з рота в нього виглядали довгі жовті зуби. Або ще можна було сказати, що в шабатурці, оббитій зсередини чорним оксамитом, лежало кілька довгих жовтих зубів, а поряд стояли, мов привиди, ті двоє. Ревнощі були, звісно, безглузді; Ульріха не вабило до жінок його друзів. Але Вальтер завжди мав рідкісний хист брати все глибоко до серця. Він ніколи не досягав того, чого прагнув, тому що його просто переповнювали почуття. Здавалося, він носить у собі дуже мелодійний звукопідсилювач для маленького щастя й нещастя. Він завжди розраховувався золотими й срібними дрібняками почуттів, тоді як Ульріх оперував сумами переважно великими, сказати б, чеками думок, на яких стояли багатозначні числа; та це був, зрештою, лише папір. Коли Ульріх хотів скласти собі портрет Вальтера з усіма властивими йому рисами, то в уяві бачив, як той лежить на узліссі. На Вальтерові були тоді короткі штанці й чомусь на диво чорні панчохи; ноги він мав не дорослого чоловіка, не м’язисті й міцні і не худі й жилаві, а як у дівчини – в не дуже вродливої дівчини з негарними повними ногами. Підклавши руки під голову, Вальтер споглядав краєвид, і небеса знали, що в такі хвилини його краще не тривожити. Ульріх не пригадував, щоб навіч бачив Вальтера в такій позі за якихось певних обставин, котрі вкарбувалася б йому в пам’ять; картина ця й через півтори десятка років чітко вимальовувалася в уяві, скоріше мов навік поставлене тавро. І спогад про те, що Вальтер тоді ревнував до нього, навіював приємну схвильованість. Адже все це відбувалося в той час, коли він ще відчував радість від самого себе. І Ульріх подумав: «Я навідувався до них уже кілька разів, а Вальтер не відповідає на мої візити. Але сьогодні ввечері однаково можна було б поїхати до них знов; чого б то я мав через це журитися!»

Він поклав собі, щойно Бонадея нарешті скінчить одягатися, послати їм звістку; робити це при Бонадеї було б не розважливо – тоді неодмінно чекай нудного перехресного допиту.

А позаяк думка працює швидко, а Бонадея вовтузилася з одягом ще довго, то він згадав про ще дещо. Цього разу це була невеличка теорія – проста, переконлива й така, що допомагала згаяти час. «Молодик, якщо в нього живий розум, – сказав собі Ульріх, усе ще маючи на увазі, мабуть, свого товариша юности Вальтера, – в усі боки ненастанно випромінює ідеї. Але повертається до нього, відбиваючись від оточення й ущільнюючись, лише те, що викликає в оточенні резонанс, а решта проміння розсіюється й зникає у просторі!» Ульріх був певен, що людина, наділена розумом, має всі його різновиди, відтак розум первісніший, ніж властивості; сам він був людиною з багатьма суперечностями і вважав, що всі властивості, які будь-коли виявлялися в людства, закладені досить близько одна від одної в розумі кожної людини, якщо вона має розум узагалі. Може, це й не зовсім так, але те, що ми знаємо про виникнення добра й зла, дає всі підстави гадати: кожна людина має свій внутрішній розмір, але одяг цього розміру вона може носити й такий, і такий – який уже їй приготувала доля. Отож і те, про що оце міркував Ульріх, видалося йому не зовсім позбавленим глузду. Адже якщо з плином часу звичайні й неособисті думки просто самі собою поглиблюються, а незвичайні втрачаються, через що майже кожна з них автоматично стає чимдалі посереднішою, то це ж бо – пояснення тому, чому, попри тисячі можливостей, які нібито відкриваються перед нами, звичайна людина – таки й справді звичайна! Це – пояснення й тому, що навіть з-поміж людей привілейованих, котрі вибиваються в широкий світ і домагаються визнання, найбільший успіх випадає на долю певної помісі, яка складається приблизно з 51% глибини й 49% поверховости, а це вже давно здавалося Ульріхові таким заплутано-безглуздим, таким нестерпно-сумним, що він залюбки міркував би про це й далі.

Але Бонадея все ще не подавала ознак того, що вже готова, і це йому заважало; він обережно зазирнув за двері й побачив, що вона покинула вдягатись. Коли йшлося про ці останні краплини їхньої солодкої зустрічі, в такій його неуважності вона вбачала нечемність; ображена його мовчанням, вона очікувала тепер, що він робитиме, й узяла до рук книжку, в якій виявилися, на щастя, чудові ілюстрації з історії мистецтва.

Повернувшись до своїх роздумів, Ульріх відчув, що її очікування діє йому на нерви, і його взяла якась невиразна нетерплячка.

30. Ульріх чує голоси

І раптом думки його стислися, перед ним немовби відкрилася шпарина, й він побачив крізь неї Крістіана Моосбруґера, отого стельмаха, а також його суддів.

До болю смішно було людині, котра міркує не так, чути, як суддя допитувався: «Чому ви витерли закривавлені руки? Чому викинули ножа? Чому після вбивства переодяглися в свіжу білизну й одяг? Тому що була неділя? Хіба не тому, що речі були закривавлені? Чому ви пішли потім розважатися?

Виходить, убивство не стало цьому на заваді? Чи відчували ви каяття взагалі?»

У Моосбруґера мигає здогад – колишній тюремний досвід, який підказує: треба прикидатись, начебто каєшся. Від цього здогаду вуста в Моосбруґера перекошуються, й він вигукує:

 – Ну звісно!

 – Але в поліції ви сказали: «Я не відчуваю ніякого каяття, а лише ненависть і лють – таку, що далі вже нікуди!» – ту ж мить напускається на нього суддя.

 – Можливо, – відповідає Моосбруґер, знов повертаючи собі впевненість і шляхетність. – Можливо, тоді я нічого іншого й не відчував.

 – Ви – такий здоровенний, кремезний чоловік, – втручається прокурор. – Чого ж ви боялися тої Гедвіґ?!

 – Пане раднику юстиції, – відказує, всміхаючись, Моосбруґер, – вона почала лукавити. Вона здалася мені ще жорстокішою, ніж зазвичай бувають, на мою гадку, такі бабенції. На вигляд я, звісно, кремезний, та й справді такий…

 – Отож-бо й воно, – буркає голова суду, гортаючи справу.

 – Але за певних обставин, – гучно провадить далі Моосбруґер, – я буваю сором’язливий і навіть боязкий.

Голова суду хутко підводить погляд від паперів; очі його, мов два птахи, спурхують із речення, на якому щойно сиділи.

 – Але того разу, коли у вас дійшло до сварки з товаришами на будівництві, ви були аж ніяк не боязкі! – каже голова. – Одного скинули з третього поверху, а решті ножем…

 – Пане голова! – нестямно вигукує Моосбруґер. – Я ще й сьогодні обстоюю ту позицію…

Голова відмахується.

 – Несправедливість, – провадить далі Моосбруґер, – ось у чому, либонь, причина моєї жорстокости. Я постав перед судом, будучи простодушним чоловіком і гадаючи, що панове судді й так про все довідаються. Але мене тут розчарували!

Обличчя судді вже давно знов увіткнулося в папери. Прокурор усміхається й привітно каже:

 – Але ж та Гедвіґ була зовсім безневинна дівчина!

 – А мені вона такою не здалася! – знов роздратовано відказує Моосбруґер.

 – А мені здається, – з притиском робить висновок голова, – що ви весь час намагаєтесь перекласти провину на інших!

 – То все ж таки: чому ви вдарили її ножем? – привітно починає прокурор усе спочатку.

31. На чиєму ти боці?

Звідки Ульріх про все це знає – почув у судовій залі, де він сидів, чи просто вичитав зі звітів у газетах? У його спогадах та картина постала тепер такою живою, немовби він почув ті голоси наяву. Ульріх ще зроду не «чув голосів»; о ні, бачить Бог, він не такий. Та коли вже їх чуєш, то вони огортають тебе, мов спокій снігопаду. Зненацька постають мури – від землі до самого неба; де колись було повітря, там проходиш крізь м’які товсті мури, й усі голоси, що перескакували з місця на місце в повітряній клітці, тепер вільно походжають серед білих мурів, які позросталися до самого нутра.

Від роботи й нудьги він став, мабуть, надто дратівливим, часом таке буває; але голоси, які він чув, неприємних відчуттів у нього не викликали, аж ніяк. І раптом він стиха промовив:

 – Людина має ще одну батьківщину, де всі її вчинки безневинні.

Бонадеся шпорталася з якоюсь зав’язкою. Тим часом вона вже ввійшла до його кімнати. Розмова їй не сподобалась – вона була, як на неї, неделікатна; прізвище вбивці дівчат, про якого так багато писали газети, Банадея вже давно забула й, коли Ульріх про нього заговорив, ледве його згадала.

 – Але якщо Моосбруґер, – озвався Ульріх по хвилі, – викликає це тривожне враження безневинности, то що вже казати про оту бідолашну, беззахисну, перемерзлу дівчину з мишачими очима під хусткою, оту Гедвіґ, яка благала, щоб він пустив її до своєї кімнати, і яку він через це вбив?

 – Та годі вже! – кинула Бонадея й звела свої білі плечі. Бо такого повороту в їхній розмові Ульріх надав саме тієї підступно вибраної хвилини, коли вже наполовину накинутий одяг його ображеної й спраглої примирення подруги знов утворив на килимі, після того, як вона ступила до кімнати, той невеличкий, звабливо-міфологічний пінявий кратер, що з нього виходить Афродіта. Тому Бонадея вже ледве не зненавиділа того Моосбруґера й, неуважно ужахнувшись, мало не забула про його жертву. Але Ульріх цього не допустив, він заходився різкими мазками змальовувати долю, яка очікувала Моосбурґера.

 – Двоє чоловіків накинуть йому на шию зашморг, хоч ніякого зла на нього й не матимуть, – накинуть просто тому, що їм за це заплатять. Подивитися прийдуть, мабуть, душ сто: одні – зі службового обов’язку, другі – через те, що кожному кортить бодай один раз у житті побачити страту. Ошатний добродій – у циліндрі, фраку й чорних рукавичках – затягне зашморг, і ту ж мить двоє його помічників повиснуть на ногах у Моосбруґера, щоб зламати йому в’язи. Потому добродій у чорних рукавичках покладе руку Моосбруґерові на серце й турботливо, мов лікар, переконається, що воно вже не б’ється, бо якщо б’ється, то всю процедуру пророблять іще раз, тільки вже трохи нетерпляче й не так урочисто. А сама ти, до речі, за Моосбруґера чи проти нього? – поцікавився Ульріх.

Повільно і з болем, як людина, невчасно розбуркана зі сну, Бонадея втрачала «настрій» – так вона зазвичай називала свої раптові потяги до подружньої зради. Нерішуче притримавши на хвилю одяг, що сповзав із неї, й уже розв’язану шнурівку, вона мусила зрештою сісти. Як і кожна жінка за таких обставин, Бонадея твердо покладалася на громадський порядок, адже він такий справедливий, що коли тобі треба зробити що-небудь своє, то про нього можна й забути; але тепер, коли їй нагадали про протилежне, вона враз відчула співчуття й солідарність до Моосбруґера-жертви й відкинула будь-яку думку про Моосбруґера-вбивцю.

 – Отже, ти – завжди за жертву, – виснував Ульріх, – і проти злочину.

Бонадея висловила цілком зрозуміле почуття, заявивши, що розмовляти про таке за цих обставин – просто непристойно.

 – Але якщо ти, Бонадеє, так послідовно виступаєш проти злочинів, – відповів Ульріх, замість одразу вибачитись, – то як ти виправдаєш свої подружні зради?!

Вдаватися до множини було вже й геть неделікатно! Бонадея змовчала, зробила зневажливу міну, сіла в одне з м’яких крісел і скривджено втупилася туди, де стіна сходилася зі стелею.

32. Забута, але надзвичайно важлива історія з дружиною одного майора

Відчувати свою спорідненість із несосвітенним психопатом нерозважливо, й Ульріх її і не відчував. Але чому один експерт стверджував, що Моосбруґер – психопат, а другий – що не психопат? Звідки в репортерів ота спритність і діловитість, з якою вони описували роботу його ножа? І якими такими властивостями Моосбруґер привернув до себе не меншу увагу й викликав у половини з двох мільйонів людей цього міста не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини? Чому тут долю Моосбруґера кожне так близько брало до серця і його справа зачіпала загалом приспані сфери душі, тоді як у провінційних містах вона була новиною досить утертою і вже зовсім байдуже її сприймали в Берліні чи в Бреслау, де час від часу з’являлися власні, доморослі Моосбруґери? Ця страшна гра суспільства з його жертвами цікавила Ульріха. Він відчував, що така сама гра відбувається й у ньому. Він не мав сили волі ні для того, щоб звільнити Моосбруґера, ні для того, щоб поспішити на допомогу правосуддю, а почуття його стовбурчилися, мов шерсть у кота. Чимось незбагненним Моосбруґер хвилював його дужче, ніж власне життя – життя, яким він, Ульріх, жив; Моосбруґер захоплював його, мов темний вірш, у якому все трохи спотворене й зміщене і з якого постає роздрібнений і схований у глибині єства сенс.

«Романтика жахів!» – закидав він собі. Захоплюватися жахливим чи недозволеним у припустимій формі мрій і неврозів вельми пасувало, здавалося йому, людям буржуазної доби. «Або – або! – міркував він. – Або ти мені до вподоби, або ні! Або я захищаю тебе в усій твоїй потворності, або я маю дати собі ляпаса, тому що я з нею заграю!» А врешті, доречним, либонь, було б навіть і холодне, однак активне співчуття; щоб запобігти таким випадкам і появі таких постатей, багато чого можна було б зробити вже тепер, якби суспільство саме доклало хоч би половину отих моральних зусиль, яких воно вимагає від своїх жертв. Але потім відкрився ще й зовсім інший бік, з якого можна було поглянути на цю справу, і в Ульріха прокинулися дивні спогади.

Наше судження про будь-який вчинок ніколи не буває судженням про той його бік, котрий Господь винагороджує чи карає; висловився так, хоч це й досить дивно, Лютер. Очевидно, під впливом одного з тих містиків, з якими він певний час товаришував. Певна річ, сказати це могли й багато інших віруючих. Усі вони були, в буржуазному сенсі, люди імморальні. Вони проводили різницю між гріхами й душею, що, попри гріхи, може лишитися незаплямованою, – майже так само, як Макьявелі проводив різницю між метою й засобами. «Людського серця» їх було «позбавлено». «У Христі також була людина зовнішня й внутрішня, і все, що він робив щодо зовнішніх речей, він робив як людина зовнішня, а внутрішня людина при цьому усамітнено застигала», – каже Екегарт. Чи ж могли б такі святі й віруючі зрештою виправдати навіть Моосбруґера?! Відтоді людство, звісно, зробило крок уперед; та якщо це людство й уб’є Моосбруґера, то воно все ж таки ще має слабкість ушановувати тих, котрі його – хто знає! – можливо, виправдали б.

І наступної миті Ульріхові, вслід за хвилею прикрого відчуття, на пам’ять спливла одна фраза. Звучала вона так: «Душа содоміта могла би пройти крізь натовп, ні про що не здогадуючись, і в очах її світилася б прозора дитяча усмішка; бо все залежить від невидимого принципу». Ці слова не дуже відрізнялися від тих перших фраз, але були трохи перебільшені, й від них віяло ледь відчутним солодкуватим запахом зіпсутости. І як виявилося, ця фраза була тісно пов’язана з певним простором, кімнатою з пожовклими французькими брошурами на столах, зі стеклярусними портьєрами замість дверей, – і в грудях зринуло таке відчуття, немовби запускаєш руку в курячу тушку, щоб дістати серце. Бо фразу промовила Діотима під час його візиту. До того ж належали ці слова одному сучасному письменникові, якого Ульріх замолоду любив, але згодом звик вважати салонним філософом, а фрази в цьому дусі не смакують так само, як хліб, що на нього вихлюпнули парфуми, тож потім десятки років ні з чим таким уже не хочеться мати справу.

Та хоч відраза до всього того в Ульріха й досі не минала, цієї хвилини йому, однак, було соромно за те, що він жодного разу в житті так і не повертався до інших, справжніх фраз тієї загадкової мови. Адже він розумів їх чи, правильніше сказати, навіть проймався ними по-особливому, безпосередньо, як чимось інтимним; але цілком визнати їхню слушність так ніколи й не зважився. Вони, такі фрази, в яких до нього промовляло щось братерське, якась м’яка, темна щирість, протилежна владному тону математичної й наукової мови, хоч ніхто й не міг сказати, в чому та щирість полягає, – такі фрази були в його житті й роботі, мов непов’язані один з одним острови, що до них рідко хто навідується; та коли він окидав їх поглядом, наскільки давали змогу його знання, йому здавалося, що він відчуває зв’язок між ними, так немовби ті острови, на невеликій відстані один від одного, лежали неподалік від берега, що ховався за ними, чи становили рештки материка, який загинув у прадавні часи. Ульріх відчував лагідність моря, туману й невисоких чорних узгір’їв, що дрімали в жовто-сірому світлі. На гадку йому спала одна невеличка морська подорож, одна втеча на взірець «просто куди-небудь поїдьте», «переведіть свої думки на щось інше», – і він уже напевно знав, яке дивне, сповнене кумедних чарів враження своєю жаскою силою раз і назавжди відтіснило на задній план решту таких вражень. На мить у його грудях, поросла волоссям шкіра яких за минулі роки стала товстішою й грубішою, закалатало серце двадцятирічного. Калатання двадцятирічного серця в його тридцятидворічних грудях видалося йому чимось таким, немовби юнак раптом непристойно поцілував чоловіка. І все ж цього разу від спогаду Ульріх не відмахнувся. Це був спогад про одну пристрасть, що мала дивне завершення, – пристрасть, якою він у свої двадцять років запалав до жінки, значно старшої за нього віком, а головне – міцніше пов’язаної з власним домом.

Цікаво, що тепер він ледве пригадував, який вона мала вигляд; застиглий знімок і пам’ять про години, коли він був сам і думав про неї, витіснили безпосередні спогади про обличчя, одяг, рухи й голос тієї жінки. Відтоді її світ став йому геть чужим, і те, що вона була дружина майора, нині здавалося неймовірним, аж смішним. «Що ж, тепер вона, мабуть, уже давно ходить у дружинах полковника у відставці», – подумав він. У полку розповідали, нібито освіту вона здобула мистецьку, піаністка, але свою віртуозну майстерність публічно ніколи не демонструвала – спершу на бажання родини, а згодом, коли вийшла заміж, і взагалі таку змогу втратила. На полкових святах вона грала справді чудово, з блиском добре позолоченого сонця, що здіймається над безоднями душі, і від самого початку Ульріх закохався не так у плотську присутність тієї жінки, як у її ідею. Лейтенант, що тоді носив його прізвище, був не з боязких; він уже мав гостре око на жіночу дрібноту й навіть, бувало, вгадував ледь протоптану злодійську стежку, що вела до серця якої-небудь добропорядної жінки. Але для двадцятирічних офіцерів «велике кохання», якщо вони взагалі його прагли, було чимось іншим – такою собі ідеєю; містилася вона поза межами їхніх пригод і була така бідна на практичний досвід і саме через те й така сліпучо порожня, якими бувають лише ідеї дуже великі. І тому, коли Ульріх уперше в житті побачив у собі можливість такою ідеєю скористатися, сталось те, що й мало статися; пані майорисі випала роль останнього приводу, що спровокував спалах недуги. Ульріх занедужав коханням. А позаяк справжня любовна недуга – це не жадання володіти, а м’яке самооголення світу, задля якого, цього самооголення, радо відмовляєшся від володіння коханою, то лейтенант пояснював світ пані майорисі в такий незвичний спосіб і так терпляче, як вона ще зроду не чула. Небесні світила, бактерії, Бальзак і Ніцше клубочились у вирві думок, вістря якої – вона відчувала це щораз виразніше – було спрямоване на певні, за тодішніми уявленнями непристойні відмінності між її тілом і лейтенантовим. Таке настирливе пов’язування кохання із запитаннями, котрі, як вона доти гадала, ще ніколи чогось спільного з коханням не мали, збивало її з пантелику; одного разу на верховій прогулянці, коли вони йшли поряд зі своїми кіньми, вона на мить затримала свою руку в Ульріховій і з жахом завважила, що її рука в його немовби зомліла. Ще мить, і від їхніх зап’ястків до колін пробігло полум’я, і обох їх ударила блискавка, тож вони просто-таки попадали на узбочину, де, всівшись на мох, заходилися пристрасно цілуватись і нарешті збентежилися, бо кохання було таке велике й незвичайне, що обом, на їхній подив, не спадало на думку казати й робити нічого іншого, крім того, що звичайно кажуть і роблять люди, коли отак обіймаються. Тим часом коні почали нетерпеливитись і зрештою визволили закоханих із цієї ситуації.

Кохання пані майорихи й надто юного лейтенанта загалом так і лишилося коротким і нереальним. Здивовані вони були обоє; ще кілька разів попритискавшись одне до одного, обоє відчули, що щось не так, і це щось не дасть їхнім тілам в обіймах зблизитись навіть тоді, коли вони позбудуться всіх перепон, які чинять одяг і добропристойні звичаї. Пані майориха не хотіла опиратися пристрасті, про яку не знала, що й гадати, але в душі гірко докоряла собі, думаючи про свого чоловіка та різницю у віці, й коли одного дня Ульріх, назвавши якусь мало переконливу причину, повідомив їй, що має піти у тривалу відпустку, офіцерська дружина крізь сльози, але з полегкістю зітхнула. А насправді Ульріх тоді вже мріяв ні про що інше, як про те, щоб через саме лише кохання забігти від його джерела якомога далі і якомога скоріше. Він сів на потяг і їхав куди очі бачать, аж поки рейки добігли до узбережжя, там ще найняв човна й переправився на найближчий острів, якого було видно з берега, і зостався там – у незнайомому, випадковому місці, в убогій оселі і з сякими-такими харчами, і вже першої ночі написав першого з низки довгих листів до коханої, що їх так ніколи й не відіслав.

Ті по-нічному тихі листи, про які Ульріх не кидав думати й удень, згодом він згубив; зрештою, таке й було, мабуть, їхнє призначення. Спочатку він ще багато писав у них про своє кохання та всілякі думки, навіяні ним, але невдовзі все це чимдалі більше почали витісняти краєвиди. Вранці його будило сонце, й коли рибалки були в морі, а жінки й діти біля хатин, він і віслюк, що об’їдав кущі на схилах скель поміж двома невеличкими острівними селищами, здавалися єдиними вищими живими істотами на цьому клаптику землі, зухвало випнутому над водою. Наслідуючи свого чотириногого товариша, Ульріх вибирався звіриною стежкою на одне з кам’яних пасом або лежав на краю острова в товаристві моря, скель і неба. Сказано це без пишномовности, адже різниця в розмірах зникала, як зникала в такому сусідстві, втім, і різниця між духом, тваринною й мертвою природою і зменшувалися всілякі відмінності між речами. А якщо висловлюватися цілком тверезо, то ці відмінності, мабуть, і не зменшувалися, й не зникали, хоч і втрачали своє значення; на тебе вже «не поширювалися жодні розмежування, запроваджені серед людей», – достоту так, як це описували віруючі в полоні містики любови, про яких юний лейтенант-кавалерист тоді ще анічогісінько не знав. Та він про такі явища й не замислювався, – як ото іноді, мов мисливець, що натрапив на слід дичини, йдеш слідами якого-небудь спостереження, обмірковуючи його, – ба більше, він їх, либонь, і не помічав, а просто в себе вбирав. Він занурювався у краєвид, хоч це водночас було й невимовне ширяння, і коли світ проникав у нього крізь очі, то сенс світу нечутними хвилями докочувався до нього зсередини. Ульріх потрапив до серця світу; до далекої коханої звідси було так само недалеко, як до найближчого дерева; внутрішнє почуття поєднувало створіння одне з одним без простору, – як ото уві сні двоє створінь проходять, бува, одне крізь одне, не зливаючись, – і змінювало всі їхні взаємини. Та загалом цей стан більш нічого спільного зі сном і не мав. Він був зрозумілий і переповнений зрозумілими думками; тільки нічим у нього не рухали причини, мета чи плотське жадання, а все розходилося все новими й новими колами, мов ото водяний струмінь без кінця-краю ллється і ллється в басейн. І саме це Ульріх і описував у своїх листах, більш нічого. То був уже цілком інший образ життя; все, що становило цей образ, випадало зі звичайної уваги, втрачало чіткість і мало вигляд радше трохи розпливчастий і туманний; але інші центри вочевидь знов наповнювали життя ніжною визначеністю й зрозумілістю, позаяк усі життєві питання й події набували незрівнянного добросердя, м’якости та спокою і водночас цілком іншого значення. Якщо, наприклад, повз руку замисленого проповзав жук, то це не було наближення, проминання й віддаляння, і не були це людина й жук, а була подія, що невимовно зворушувала серце, ба навіть не подія, а, хоч усе те й відбувалося, стан. І завдяки таким ось мимовільним відкриттям, усе, що загалом становить звичайне життя, набувало, хоч би де Ульріх із цим стикався, зовсім іншого значення. І в цьому стані його кохання до пані майорихи також швидко набуло наперед визначеного йому образу. Часом він намагався намалювати собі в пам’яті ту жінку, про яку ненастанно думав, і уявити, що вона цієї хвилини робить, у чому йому неабияк допомагало докладне знайомство з її побутом; та щойно йому це вдавалося й він бачив перед собою кохану, його почуття, що стали такими разюче прозірливими, одразу сліпли, й він мимоволі намагався якомога швидше знову звести її образ до щасливої віри в те, що для нього десь є велика кохана. Минуло небагато часу, і вона й геть обернулася на такий собі енерґетичний центр, позбавлений особистости, на невидимий ґенератор його осяянь, і він написав їй останнього листа, де пояснив, що життя задля великого кохання, власне, не має анічогісінько спільного з володінням і бажанням «будь моєю», які належать до сфери привласнення, нагромадження й обжирання. Це був єдиний лист, якого він відіслав, і чи не апогей його любовної недуги, невдовзі після чого вона минула й він раптово видужав.

33. Розрив із Бонадеєю

Тим часом Бонадея, якій уже набридло лежати горілиць на канапі й дивитися стільки в стелю, випросталась, і її ніжне материнське лоно, не стиснене шнурівкою та зав’язками, спокійно дихало в білому батисті; цю позу вона називала «зібратися з думками». Вона згадала, що її чоловік – не лише суддя, а й мисливець і часом із блиском в очах розповідає про те, як дрібні хижаки ганяються за дичиною; і їй здалося, що з цього можуть мати вигоду й Моосбруґер, і його судді. Але, з другого боку, їй не хотілося давати своєму коханцеві кривдити свого чоловіка ні в чому, крім в одному: в коханні; її родинні почуття вимагали, щоб голова сім’ї був гідним чести й поваги. Тож вона жодного рішення так і не ухвалила. І поки ця суперечність, мов дві потворні хмари, що зливаються в одну, мляво затьмарювала її обрій, Ульріх тішився свободою віддаватися власним розмислам. Тривало це, щоправда, досить довго, й позаяк Бонадеї так і не спало на думку нічого такого, що могло б повернути справу в інше русло, її знову взяла туга через те, що Ульріх отак ображав її неувагою, і час, який він марнував, не намагаючись виправити своєї помилки, почав її гнітити й дратувати.

 – То ти гадаєш, отже, що я чиню недобре, коли приходжу до тебе? – Це запитання вона неквапно, з притиском таки поставила йому – із сумом, але й з готовністю до бою.

Ульріх лише мовчки здвигнув плечима; він уже давно забув, про що Бонадея говорила доти, але цієї хвилини вона видалася йому нестерпною.

 – Ти справді здатний дорікати за нашу пристрасть мені?

 – За кожне таке запитання чіпляється не менше відповідей, ніж бджіл у вулику, – відповів Ульріх. – Увесь душевний безлад людства з його нерозв’язаними проблемами чіпляється окремо за кожне запитання так, що аж гидко стає.

Він сказав, звичайно, лише те, над чим цього дня вже кілька разів замислювався, але Бонадея «душевний безлад» узяла на свій рахунок і вирішила, що це вже занадто. Їй хотілося знов зашторити вікна, щоб у такий спосіб покласти край їхній сварці, але не менше хотілося їй і заридати від болю. І раптом Бонадея, здалося їй, усе збагнула: вона Ульріхові набридла. Через свою натуру досі вона втрачала коханців так, як ото втрачаєш яку-небудь річ, кудись поклавши її, а тоді забувши куди, бо в око тобі впало щось інше; а бувало й так, що вона з коханцями так само швидко розходилась, як і сходилась, і хоч кожне з них, зі свого боку, відчувало жаль, а проте в усьому вбачало втручання якоїсь вищої сили. Отож, коли вона відчула спокійний опір Ульріха, першою її думкою було, що вона постаріла. Їй стало соромно за те, що вона безпорадно й непристойно лежить напівроздягнена на канапі, змушена терпіти всілякі образи. Не розмірковуючи, вона підвелась і схопила свій одяг. Але шарудіння й шелест шовкових чаш, в які вона пірнала, не спонукали Ульріха до каяття. Гострий біль безсилля затьмарив Банадеї очі. «Який же він жорстокий, він зумисне мене образив! – подумки обурювалась вона. – Лежить і не поворухнеться!» І з кожною стрічкою, яку вона зав’язувала, з кожним гапличком, який защіпала, Бонадея чимраз глибше поринала в чорний, мов безодня, колодязь цього давно забутого дитячого болю – усвідомлення того, що тебе покинули. Западали сутінки; Ульріхове обличчя виднілося, немовби в останньому вже світлі; черстве й жорстоке пробивалося воно крізь морок горя. «І як тільки я могла кохати таке обличчя?!» – питала себе Бонадея; і водночас її серце судомно стискали слова: «Навіки втрачений!»

Ульріх, здогадуючись, що вона поклала собі не повертатися, її не спиняв. Бонадея різким рухом поправила перед дзеркалом коси, потому вдягла капелюшка й опустила серпанок. Тепер, коли серпанок закрив їй обличчя, все лишилося в минулому; мить була врочиста, як тоді, коли оголошують смертний вирок чи защіпають, клацнувши, замок на валізі. Ні, тепер він її вже не поцілує, нехай і не думає! Він навіть не здогадується, що пропускає останню нагоду це зробити!

Їй стало так його шкода, що вона ладна була кинутися йому на шию й виплакатись.

34. Гарячий промінь і захололі стіни

Коли Ульріх провів Бонадею вниз і знову лишився сам, працювати далі йому перехотілося. Він вийшов з дому, маючи намір відіслати Вальтерові й Кларисі з посильним кілька рядків і повідомити, що ввечері завітає до них у гості. Проходячи через невелику залу, він завважив на стіні оленячі роги; у них проглядав рух, що нагадував той, яким Бонадея перед дзеркалом опускала серпанок, тільки роги так смиренно не всміхалися. Він роззирнувся, обводячи поглядом те, що його оточувало. Усі ці лінії, замкнуті, перехресні, прямі, вигини й переплетення, з яких складається умеблювання помешкання і які нагромадилися навколо нього, не були ні природою, ні внутрішньою необхідністю, в них усе, до останньої дрібниці сповнювала барокова надпишнота. Струм і серцебиття, які постійно пульсують у всьому, що нас оточує, на мить спинилися. «Я лише випадкова», – ущипливо хихикнула необхідність. «Якщо на мене дивитися неупереджено, то своїм виглядом я не дуже відрізняюсь від обличчя хворого на вовчий лишай», – зізналася краса. Загалом нічого аж такого й не сталося; спав зовнішній блиск, щезло навіювання, урвався ланцюг звички, очікування й напруження, на мить порушилася нестійка, прихована рівновага між почуттями й світом. Усе, що ти відчуваєш і робиш, відбувається певною мірою «в плині життя», й найменше відхилення від цього плину дає тяжкі або страшні наслідки. Це точнісінько так, як коли просто собі йдеш: підіймаєш центр ваги, переносиш його вперед і опускаєш; та досить лише змінити в цьому яку-небудь дрібницю, трохи злякатися цієї готовности опуститися в майбутнє чи бодай їй здивуватись – і вже годі втриматися на ногах! Замислюватися про це не можна. І Ульріхові раптом подумалося, що в усі ті хвилини, яким судилося відіграти вирішальну роль у його житті, в нього зринало те саме відчуття, що оце й тепер.

Він підкликав посильного й передав йому записку. Було близько четвертої години дня, й він вирішив неквапно пройтися пішки. Цей пізньовесняно-осінній день викликав у нього захват. У повітрі відчувалося бродіння. В обличчях людей прозирало щось від плавучої піни. Після одноманітного напруження думок в останні дні тепер на душі в нього було так, немовби його перенесли з в’язниці до м’якої купелі. Він намагався крокувати привітно й пружно. У тренованому гімнастикою тілі стільки готовности до руху й боротьби, що сьогодні це його прикро вразило, мов обличчя старого комедіанта, рясно позначене часто вдаваними фальшивими пристрастями. Достоту так прагнення до правди наповнило його єство формами руху розуму, розклало це єство на різко суперечні одна одній групи думок і надало йому, по суті кажучи, фальшивого й комедіантського виразу, якого набуває все, навіть сама щирість, щойно стає звичкою. Так міркував Ульріх. Він плив, немовби бурун крізь буруни-побратими, якщо можна так висловитись; а чом би й не можна так висловитись, коли людина, напрацювавшись на самоті, повертається до товариства, щаслива тим, що пливе в той самий бік, куди й воно!

У таку хвилину нема, певно, нічого більш далекого, ніж уявлення, нібито життя, яке ведуть люди і яке веде людей, стосується їх не дуже, не до самої глибини душі. І все ж таки про це знає кожен, поки молодий. Ульріх пригадав, який вигляд мав у його очах такий день на цих самих вулицях десяток чи півтори десятка років тому. Тоді все було ще вдвічі прекрасніше, а проте в цьому кипінні жадань дуже виразно проступало нестерпне передчуття, немовби потрапляєш у полон; тривожне відчуття: все, чого я, як мені здається, досягаю, досягає мене; гнітюча підозра, що в цьому світі фальшиві, недбалі й позбавлені особистої важливости слова пролунають сильніше, ніж найточніші й найсправедливіші. «Оця краса? – думалося тоді. – Гаразд, чудово. Та хіба вона моя? Хіба істина, яку я пізнаю, – моя істина? Цілі, голоси, реальність, усе те спокусливе, що вабить і спрямовує, за чим ідеш і в що з головою поринаєш, – невже це сама реальна реальність? Чи від неї видніється всього-на-всього тінь, що невловимо лежить на запропонованій нам реальности?!» Готові класифікації й форми життя – ось що так глибоко відчуває недовіра, оце «таке саме», цей уже багатьма поколіннями створений взірець, готова мова не лише слів, а й почувань і відчувань. Ульріх спинився перед церквою. Боже милий, якби тут, у затінку, сиділа велетенська матрона з товстенним черевом, що терасами спадало б на землю, сиділа, прихилившись спиною до будинків, а вгорі її обличчя, тисячі його зморшок, бородавок і прищів осявало призахідне сонце, – хіба він з такою самою готовністю не знайшов би красу й у її обличчі? Господи, як же це було чудово! Адже ніхто й не подумає відмовлятися від того, що з’явився на світ, маючи обов’язок цим захоплюватись; та, як уже сказано, не було б нічого неможливого й у тому, щоб знайти красу в широких, вільготно обвислих формах і у філіґрані складок гідної поваги матрони, простіше тільки сказати, що вона прадавня. І цей перехід від визнання світу прадавнім до визнання його прекрасним приблизно нагадує перехід від настроїв молоді до високої моралі людей дорослих, яка лишається смішним повчальним прикладом доти, доки раптом опануєш її сам. Ульріх спинився перед цією церквою лише на кілька секунд, але вони розрослися в глибину й стисли його серце з усією одвічною силою опору цьому затверділому, мов мільйонноцентнерний камінь, світу, цьому застиглому місячному краєвиду почуттів, де ти опинився не з власної волі.

Можливо, більшість людей вбачають велику зручність і вигоду в тому, що застають світ уже готовим, крім кількох дрібниць особистого характеру, і не викликає жодного сумніву те, що постійність, яка панує в усьому, не лише консервативна, а й становить підвалини всіх проґресів і революцій, хоч не можна не сказати й про тривожне, глибоке невдоволення людей, котрі живуть на свій страх і ризик. Споглядаючи з глибоким розумінням архітектурних тонкощів цю священну споруду, Ульріх зненацька разюче виразно усвідомив, що й пожирати людей можна було б достоту так само легко, як зводити й зберігати такі примітні пам’ятки. Будинки по сусідству, небесне склепіння над ними, загалом якась невимовна гармонія всіх ліній і просторів, які приймають на себе й скеровують погляд, вигляд і вирази облич у людей, що проходять унизу, їхні книжки і їхня мораль, дерева на вулиці… Адже все це іноді таке саме цупке, як ширма, й таке саме тверде, як різьблений пресовий штамп, і таке довершене – інакше просто не скажеш – довершене й готове, що поряд із ним стоїш, мов непотрібний туман, мов виштовхнуте на видиху повітря, до якого Всевишньому вже нема діла. Цієї миті Ульріхові схотілося бути людиною без властивостей. Але зовсім інакше не буває, мабуть, узагалі ні з ким. По суті, мало хто, проживши півжиття, вже пригадує, як він, власне, прийшов до самого себе, до своїх утіх, свого світогляду, своєї дружини, своєї вдачі, професії й успіхів у ній, зате такі люди відчувають, що тепер зміниться вже не багато чого.

Можна навіть стверджувати, що їх ошукали, адже ніде не видно достатньої причини для того, щоб усе вийшло саме так, як вийшло; могло вийти й інакше; події рідко визначали самі себе, переважно вони залежали від усіляких обставин, від настрою, життя і смерти зовсім інших людей, і на все це події в той чи той момент немовби просто наштовхувались. У молодості життя ще простилалося перед ними, мов нескінченний ранок, від краю до краю повне можливостей і порожнечі, а вже ополудні раптом з’являється щось таке, що претендує бути відтепер їхнім життям, і взагалі це не менше дивовижно, ніж якби до тебе одного дня несподівано прийшла людина, з якою ти двадцять років листувався, не знаючи її особисто, а ти уявляв її зовсім не такою. Та куди дивовижніше те, що більшість людей цього навіть не помічають; вони приймають у своїй сім’ї за рідного чоловіка, який до них прибився і життя якого ввійшло в їхнє життя; все, що з ним було, тепер видається їм виявом їхніх властивостей, а його доля – їхньою заслугою чи їхньою бідою. Щось повелося з ними, як ото липучка – з мухою: зачепило за волосинку, притримало, помалу затягло в себе й поховало під грубою плівкою, яка відповідає їхній первісній формі дуже й дуже віддалено. І ось вони вже тільки досить невиразно пригадують свою молодість, коли ще мали якусь снагу протидіяти. Ця інша снага вовтузиться, товчеться, ніде не нагріє собі місця й своїми марними спробами втекти викликає цілу бурю; іронічний тон молодости, її протест проти сущого, готовність до всього героїчного, до самопожертви й злочину, її полум’яна серйозність і непостійність – усе це не що інше, як її спроби втекти. Виражають вони, власне, лише те, що нічого з того, до чого береться молода людина, не продиктоване, схоже, її внутрішньою потребою й не однозначне, хоч вони й виражають це в такий спосіб, немовби все, на що вона просто-таки кидається, аж-аж-аж яке потрібне й невідкладне. Хтось придумує який-небудь гарний новий жест, зовнішній чи внутрішній… Як це витлумачити? Життєва поза? Форма, в яку нагнітають внутрішній зміст, мов ото газ у скляну колбу? Зовнішній вияв того, що тисне зсередини? Техніка буття? Це можуть бути нові вуса чи нова думка. Це – лицедійство, але воно, як і всяке лицедійство, має, звичайно, сенс – і ту ж мить, мов горобці з дахів, коли сипнеш їм корму, на це накидаються юні душі. Досить лишень уявити: якщо ззовні на язик, руки й очі каменем налягає світ – остиглий місяць із землі, будинків, звичаїв, картин і книжок, а всередині немає нічого, крім невтомного клуботання туману, то яке ж то, либонь, щастя вздріти на чиємусь обличчі міну, що в ній ти немовби впізнаєш самого себе. Хіба не природно, що будь-яка пристрасна людина опановує цю нову форму раніше, ніж люди звичайні?! Ця форма дарує людині момент буття, рівноваги між внутрішньою і зовнішньою напруженістю, між загрозою виявитись розчавленою або розлетітися на друзки. «Саме в цьому, – міркував Ульріх, і все воно, певна річ, стосувалось і його особисто; він тримав руки в кишенях, а обличчя в нього мало такий спокійний і заспано-щасливий вигляд, неначе в цьому вихорі сонячного проміння він помирав, замерзаючи, приємною смертю, – в цьому і ні в чому іншому полягає, отже, основа й того неминущого явища, яке називають новим поколінням, батьками й дітьми, духовним переворотом, переміною стилю, розвитком, модою й оновленням. Ці пориви буття до відродження обертає на «вічний двигун» не що інше, як ота напасть, що поміж туманним власним і вже застиглим на чужу скойку «я» попередників утелющують знову ж таки лише позірне «я», таку собі не зовсім відповідну групову душу. І якщо бодай трохи напружити увагу, то в останньому майбутньому, яке щойно настало, завжди можна побачити, мабуть, уже прихід Давнього Часу. Ось тільки нові ідеї виявляються тоді на тридцять років старшими, зате задоволеними і трохи оброслими жирком або вже застарілими; це приблизно так, як поряд з осяйним дівочим обличчям бачиш змарніле її матері; або ж ті ідеї не мали успіху, зачахли й скарлючилися, обернувшись на проект реформ, що його обстоює який-небудь старий дурень, якого півсотні його шанувальників називають «наш Великий той і той».

Ульріх знову спинився, цього разу на майдані, де впізнав кілька будинків і згадав про громадські сутички й ідейні заворушення, що супроводжували їхнє спорудження. На пам’ять спливли друзі юности; вони всі були його друзями, незалежно від того, знав він їх особисто чи лише їхні імена, були вони його однолітки чи старші від нього, бунтарі, які мріяли давати світові нові речі й нових людей, і незалежно від того, було це тут чи десь в інших місцях, які йому випадало пізнати. Тепер ці будинки стояли, мов добропорядні тіточки в старомодних капелюшках, у надвечірньому світлі, що вже починало бліднути, стояли непримітно й мило-мило, хоч аж ніяк не зворушливо. Так і хотілося всміхнутись. Тим часом ці релікти позбулися будь-яких претензій, але люди, котрі покинули їх, устигли поставати вже професорами, знаменитостями й просто іменами, відомою частиною відомого прогресивного розвитку; вони більш чи менш коротким шляхом перейшли зі стану туманности до стану застиглости, тож коли-небудь історія, описуючи їхнє сторіччя, принагідно повідомить: «У той час тут жили…»

35. Директор Лео Фішель і принцип недостатніх підстав

Цієї миті роздуми Ульріха урвав один його знайомий, який несподівано до нього звернувся. Саме цього дня той знайомий, виходячи вранці з дому, відкрив свою теку і в її бічному відділенні виявив, прикро вражений, циркуляр від графа Ляйнсдорфа, на який уже давно мав, та забув, відповісти, бо його здоровий діловий розум не любив патріотичних акцій, ініційованих високими колами. «Безнадійна справа», – мабуть, мовив тоді той знайомий сам до себе; при людях він такого ніколи не сказав би, боронь Боже, але його пам’ять – так уже влаштована наша пам’ять – утнула з ним злий жарт, пішовши на повідку в першої, емоційної й неофіційної реакції, і, замість дочекатися виваженого рішення, недбало махнула на ту справу рукою. Отож у листі, коли чоловік відкрив його знову, виявилося щось украй йому неприємне, те, чого він першого разу взагалі не помітив: це було, власне, всього-на-всього одне слівце, яке в циркулярі траплялося в різних місцях, але цьому статечному чоловікові з текою в руці воно вартувало кількох хвилин нерішучости перед виходом з дому, і слівце те було «істинний».

Директор Фішель – бо його звали саме так: директор Лео Фішель із Ллойд-банку, а власне, всього-на-всього прокурист зі званням директора; Ульріх міг вважати себе його молодшим товаришем у минулому й у свій останній приїзд був у досить дружніх взаєминах з його донькою Ґердою, але після повернення навідався до неї лише один раз, – отож директор Фішель знав його ясновельможність як чоловіка, що йшов у ногу з часом і змушував свої гроші працювати; ба більше, перебравши вузлики у своїй пам’яті, він «котирував» – є такий діловий термін – графа як особу вельми важливу, адже Ллойд-банк був однією з тих установ, котрим граф Ляйнсдорф доручав вести свої біржові справи. Тим-то Лео Фішель і не міг збагнути, чому так недбало поставився до цього зворушливого запрошення, в якому його ясновельможність закликав обране коло людей бути готовими до великої спільної праці. Сам Лео Фішель увійшов до цього кола, власне, лише завдяки особливим обставинам, про які ми згадаємо далі, і все це й стало причиною того, чому він, щойно вздрівши Ульріха, відразу кинувся до нього; він довідався, що Ульріх пов’язаний з цією справою, до того ж «посідає чільне місце» – що було однією з тих незбагненних чуток, які, однак, нерідко слушно передають правду ще доти, як вона стає правдою, – і тепер спрямував на нього, мов кишеньковий пістолет-дубельтівку, троє запитань: що, власне, той розуміє під «істинною любов’ю до батьківщини», «істинним проґресом» та «істинною Австрією»?

Ульріх, зненацька наполоханий, але все ще в колишньому своєму настрої, відповів тією манерою, якою розмовляв із Фішелем завжди:

 – Пе-еН-Пе.

 – Пе… що?

Директор Фішель простодушно повторив літера в літеру сказане Ульріхом, не думаючи цього разу ні про які жарти, бо, хоч такі скорочення були поширені тоді рідше, ніж тепер, той, хто мав до діла з картелями та всілякими великими об’єднаннями, ці скорочення знав, і вони викликали довіру. Але потім Фішель усе ж таки промовив:

 – Не жартуйте, прошу вас! Я поспішаю на нараду.

 – Принцип недостатніх підстав! – розшифрував скорочення Ульріх. – Адже ви – філософ і знаєте, мабуть, що розуміють під принципом недостатніх підстав. Людина робить виняток із цього правила лише для самої себе; у нашому реальному – я маю на увазі, в нашому особистому й у нашому суспільно-історичному – житті завжди стається те, для чого, власне, немає жодних вагомих підстав.

Лео Фішель завагався, не знаючи, заперечити чи ні; директор Лео Фішель із Ллойд-банку любив пофілософувати, є ще такі люди на практичній ниві; але він справді поспішав, тому відповів:

 – Ви не хочете мене зрозуміти. Я знаю, що таке прогрес, знаю, що таке Австрія, і, либонь, знаю також, що таке любов до батьківщини. Але я, мабуть, не в змозі досить чітко уявити собі, що таке істинна любов до батьківщини, істинна Австрія й істинний прогрес. Ось про що я вас питаю!

 – Гаразд. Чи знаєте ви, що таке ензим або що таке каталізатор?

Лео Фішель тільки ухильно підвів руку.

 – З боку матеріального це нічого не дає, але це змушує процеси рухатися. З історії ви маєте знати, що ніколи не було істинної віри, істинної моралі й істинної філософії; і все ж таки війни, розв’язані через них, а також підлости й ворожнечі сприяли плідній перебудові світу.

 – Іншим разом! – поквапився запевнити Фішель і спробував удати відвертого. – Знаєте, я маю справу з цим на біржі, і я справді дуже хочу зрозуміти справжні наміри графа Ляйнсдорфа. Що він хотів сказати оцим означенням «істинний»?

 – Слово чести, – поважно відповів Ульріх, – ні я, ні будь-хто інший не знає, що таке «істинний», «істинна» чи «істинне». Але запевняю вас, оце «істинне» має намір перетворитися на дійсність!

 – Ви цинік! – заявив директор Фішель і заквапився геть, та, ледве ступивши крок, обернувся й виправивсь: – Ще зовсім недавнечко я сказав Ґерді, що з вас вийшов би чудовий дипломат. Сподіваюся, невдовзі ви завітаєте до нас знов.

36. Завдяки згаданому принципу паралельна акція набуває конкретних обрисів ще доти, як стає зрозуміло, що це таке

Директор Лео Фішель із Ллойд-банку, як і всі директори в банках до війни, вірив у прогрес. Як фахівець, у своїй роботі дуже сумлінний, він знав, звичайно, що переконання, на яке зважишся поставити ставку сам, можна мати лише щодо того, на чому справді дуже добре розумієшся; неймовірне поширення видів діяльности в одному місці стає на заваді їхньому виникненню в іншому. Тому сумлінні й роботящі люди не мають таких переконань – крім, хіба що, в дуже вузькій своїй професійній сфері, – від яких вони не відмовилися б, щойно відчувши тиск іззовні; можна навіть сказати, що чинити інакше, ніж вони думають, їм просто велить їхнє сумління. Директор Фішель, приміром, узагалі не уявляв собі, що таке істинна любов до батьківщини й істинна Австрія, а ось щодо істинного проґресу він, навпаки, мав власну думку, й вона, певна річ, відрізнялася від думки графа Ляйнсдорфа; замучений ломбардами та цінними паперами, чи там іще що входило до його обов’язків, не маючи іншого відпочинку, крім як один раз на тиждень крісло в опері, він вірив у загальний проґрес, що мав так чи так нагадувати картину чимдалі більшої прибутковости його банку. Але коли граф Ляйнсдорф, намагаючись показати, нібито й у цьому тямить краще, почав тиснути на сумління Лео Фішеля, той відчув, що «ніколи нічого не знатимеш» (окрім, звісно, ломбардів та цінних паперів), і позаяк однаково нічого не знатимеш, а дати маху, з другого боку, теж не хотілося, то він вирішив поцікавитись – так, між іншим – у свого ґенерального директора, що той про всю цю справу думає.

Та коли він це зробив, ґенеральний директор уже встиг із тієї самої причини перемовитися з головою Державного банку й був цілком у курсі справи. Бо запрошення від графа Ляйнсдорфа одержав не лише ґенеральний директор Ллойд-банку, але й, само собою зрозуміло, голова Державного банку, а Лео Фішель, всього-на-всього завідувач відділу, своїм запрошенням завдячував узагалі просто родинним зв’язкам дружини, що походила з вищої бюрократії й про це ніколи не забувала – ні в своїх світських стосунках, ні вдома, у пересварках з Лео. Тим-то він, розмовляючи зі своїм начальником про паралельну акцію, обмежувався тим, що багатозначно похитував головою, і це означало тепер «велика справа», хоча колись означало б і «безнадійна справа»; таке похитування головою не могло зашкодити за жодних обставин, однак через свою дружину Лео Фішель потішився б, либонь, куди більше, якби справа виявилася таки безнадійною.

А поки що сам фон Маєр-Балот, той голова банку, в якого питався поради ґенеральний директор, враження мав усе ж таки щонайкраще. Одержавши «ініціативу» графа Ляйнсдорфа, він ступив до дзеркала – хоча, звісно, й не через це, – і звідти на нього поверх фрака й орденських стрічок подивилося доглянуте обличчя міністра-буржуа, обличчя, на якому хіба що десь у самісінькій глибині очей ще лишилося щось від жорстокости грошей, а пальці його обвисли на руках, мов стяги в безвітряну погоду, так наче їм ніколи в житті не доводилося виконувати поквапні лічильні рухи банківського учня. Цей фінансовий магнат, витончений бюрократ, який уже майже не мав нічого спільного з голодними, всюдисущими дикими псами біржових ігор, уже побачив перед собою невиразні, але вигідно темперовані можливості й ще того ж таки вечора дістав нагоду утвердитись у своїй думці, побалакавши в Промисловому клубі з колишнім міністром фон Гольцкопфом та бароном Виснєчкі.

Це були два добре поінформовані, аристократичні й стримані добродії, що обіймали якісь високі посади, де опинилися, коли відпала потреба в проміжному між двома політичними кризами уряді, куди вони входили; обидва прожили життя на службі в держави й корони, не виступаючи на перший план, хіба що з наказу свого Високого Повелителя. Вони знали про чутку, нібито велика акція буде тонко спрямована проти Німеччини. І до, й після поразки своєї місії обидва не мали сумніву в тому, що прикрі явища, які вже тоді зробили політичне життя двоєдиної монархії вогнищем зарази для всієї Європи, мають надзвичайно складний характер. Але так само, як тоді вони відчували за собою обов’язок, щойно надійде відповідний наказ, не бачити перешкод на шляху до усунення тих труднощів, так і тепер обидва допускали, що засобами, запропонованими графом Ляйнсдорфом, можна чогось досягти; ба більше, вони відчували, що «віха», «блискуча демонстрація життєвої снаги», «могутній виступ на міжнародній арені, який сприятливо вплине й на піднесення духу в самій країні», – що всі ці побажання граф Ляйнсдорф сформулював надзвичайно вдало, отож не відгукнутися на них неможливо так само, як на заклик, щоб подав голос кожен, хто бажає добра.

Звичайно, Гольцкопф і Виснєчкі, в державних справах люди обізнані й досвідчені, окремі сумніви, можливо, все ж таки мали, тим більше що певну роль у розвитку цієї акції, як можна було припустити, відводили і їм самим. Але людям, котрі від землі нікуди не підіймались, легко критикувати й відхиляти щось таке, що їм не до шмиги; та коли твоя життєва ґондола піднесла тебе на трикілометрову висоту, то зійти з неї не так просто, навіть якщо ти не з усім згоден. А позаяк у цих колах виявляють лояльність справжню і, на відміну від вище згаданого буржуазного збіговиська, не люблять чинити інакше, ніж думають, то в багатьох випадках мусять удовольнятися тим, що чим-небудь аж так глибоко просто не переймаються. Тому фон Маєр-Балот, вислухавши міркування обох тих добродіїв, ще більше укріпився в своєму сприятливому враженні від цього заходу; і хоч сам голова банку за своєю природою й з огляду на свою професію був схильний до певної обережности, але того, що він почув, було все ж таки достатньо, щоб вирішити: це – одна з тих справ, у подальшому розвитку якої слід – хоч і вичікувально, однак неодмінно – бути присутнім.

А втім, ніякої паралельної акції тоді, власне, ще не було, і в чому вона полягатиме, ще не знав навіть сам граф Ляйнсдорф. З певністю можна сказати лише одне: єдиним, у чому він на той час не мав сумніву, була низка імен, які йому тоді спали на думку.

Але й це вже – надзвичайно багато. Адже тоді, коли ще ніхто ні від кого не вимагав жодних конкретних пропозицій, уже існувала мережа готовности, яка охоплювала широке коло зв’язків; і можна, либонь, стверджувати, що така послідовність правильна. Адже спершу треба було винайти ножа й виделку, щоб потім людство навчилося пристойно їсти; таку оцінку ситуації дав граф Ляйнсдорф.

37. Один публіцист придумує «австрійський рік» і завдає цим графові Ляйнсдорфу великих прикрощів; його ясновельможність відчуває гостру потребу в Ульріху

Хоча граф Ляйнсдорф і розіслав свої заклики, які мали «будити думку», в усі кінці, але він, мабуть, усе ж таки не посунувся б уперед так швидко, якби один впливовий публіцист, відчувши, що в повітрі чимось запахло, хутенько не надрукував у своїй газеті двох великих статей, де видав за власну ініціативу все, що, за його припущенням, назрівало. Він знав не багато – та й звідки йому було знати? – але в око це нікому не впало, ба більше, якраз через те обидві його статті й захопили читачів. Саме йому, власне, й спала на думку ідея «австрійського року», про яку він, навіть не відаючи, що під цим мається на увазі, строчив речення за реченням, колонку за колонкою, завдяки чому це словосполучення пов’язувалось, як уві сні, з рештою слів, гуляло по світу, викликаючи нечуваний ентузіазм. Граф Ляйнсдорф спершу жахався, але даремно. За словосполученням «австрійський рік» можна судити, що таке публіцистичний ґеній, позаяк придумав це словосполучення тонкий інстинкт. Воно змушувало бриніти почуття, які ідея австрійського сторіччя лишила б німими, а сам заклик започаткувати таке сторіччя розважливі люди сприйняли б навіть за фантазію, не варту серйозної уваги. Важко сказати, чому це так. Можливо, певна неточність чи символічність, у полоні якої про реальність зазвичай трохи забувають, окрилювала почуття не лише графа Ляйнсдорфа. Неточність-бо має здатність що-небудь підносити й збільшувати.

Схоже, добропорядний, практичний реаліст реальности ніколи до останку не любить і поважно не сприймає. Дитиною він забирається під стіл, щоб такою Геніально простою витівкою надати кімнаті батька-матері, коли їх нема вдома, пригодницького вигляду; хлопчиком він мріє про годинника; юнаком, маючи золотого годинника, – про дружину, яка пасує до того годинника; чоловіком з годинником і дружиною – про високе становище; і коли він щасливо завершує це мале коло бажань і спокійно погойдується в ньому туди-сюди, мов маятник, скидається все ж таки на те, що його запас нездійснених мрій анітрохи не поменшав. Адже коли він хоче піднестися, то вдається до такого собі порівняння, символу. Позаяк сніг йому іноді вочевидь неприємний, то він порівнює його зі сліпучо-білими жіночими персами, а щойно йому наскучать перса власної дружини, він порівнює їх із сліпучо-білим снігом; його пойняв би жах, якби одного дня її носик виявився роговим голубиним дзьобом або вуста – вставними коралами; але його поетичну душу це хвилює. Він здатний обернути все на все: сніг – на шкіру, шкіру на трояндові пелюстки, трояндові пелюстки – на цукор, цукор – на пудру, а пудру – знов на снігопад; бо, схоже, для нього нема нічого важливішого, ніж перетворювати що-небудь на те, чим воно не є, а це, мабуть, – доказ того, що хоч би де він опинився, а довго ніде не витримає. Та найважче було щирому каканцю в глибині душі витримувати життя в самій Каканії. І якби від нього зажадали австрійського сторіччя, то це видалося б йому пекельною мукою, яку лише на посміх можна добровільними зусиллями накласти на себе й на цілий світ. Зовсім інша справа, навпаки, австрійський рік. Ідея була така: ану ж бо покажімо, ким ми, власне, можемо бути; тільки бути, сказати б, тимчасово, щонайдовше один рік. Розуміти під цим можна було що завгодно, йшлося ж бо не про вічність, а серце від цього мліло бозна й як. Це пробуджувало глибоку-глибоку любов до батьківщини.

Отак і вийшло, що на долю графа Ляйнсдорфа випав непередбачений успіх. Адже спочатку він-бо й сам сприймав свою ідею як такий символ, але потім на думку йому, крім того, спала низка імен, і його моральна природа запрагла вихопитися зі стану хитань; він виразно усвідомлював, що фантазію народу, або, як він висловився тепер перед одним відданим йому журналістом, фантазію публіки потрібно спрямувати на мету чітку, здорову, розумну й суголосну з істинними цілями батьківщини й людства. Той журналіст, підохочений успіхом свого побратима по цеху, відразу про все й настрочив, а поза-як мав перед своїм попередником ту перевагу, що довідався про це «з вірогідного джерела», то, згідно з правилами свого ремесла, мусив великими літерами послатися на таку «інформацію із впливових кіл»; і саме цього граф Ляйнсдорф від нього й сподівався, адже його ясновельможність надавав великого значення тому, щоб діяти не як ідеолог, а як досвідчений реалістичний політик, і хотів провести тонку лінію між австрійським роком Геніальної публіцистичної голови й розважливістю відповідальних кіл. Для цього він скористався технікою Бісмарка, в якому загалом не любив убачати приклад для наслідування, – справжні свої наміри вкладати в уста газетних писак, щоб потім мати змогу, залежно від обставин, ті наміри підтверджувати або спростовувати.

Однак граф Ляйнсдорф, діючи так мудро, не врахував ось чого. Адже не лише такий чоловік, як він, бачив те істинне, що нам потрібне, а й безліч інших людей гадають, нібито істина в них у кишені. Це можна назвати зашкарублою формою того вже згаданого стану, в якому ще вдаються до порівнянь та символів. Але колись утіха минає й від них, і тоді багато хто з тих, у кого ще лишається запас остаточно нездійснених мрій, вибирає собі десь один пункт і потай втуплюються в нього, так ніби там починається світ, який йому заборгували. Збігло зовсім небагато часу після того, як його ясновельможність поширив через газету свою інформацію, і він, здалося йому, помітив, що всі, хто не має грошей, натомість носять у собі такого собі неприємного сектанта. Ця вперта людина в людині вирушає разом із нею вранці на роботу й узагалі не може жодним дійовим способом протестувати проти плину подій, зате ціле життя вже не годна відвести погляду від одного таємного пункту, що його ніхто інший помічати не бажає, хоча саме там вочевидь і починаються всі напасті світу, який не впізнає свого спасителя. Такими облюбованими пунктами, де центр ваги особистости збігається з центром ваги світу, є, наприклад, плювальниця, яку можна закрити одним простим рухом руки, або скасування в готелях сільничок, до яких лізуть ножами, завдяки чому раз і назавжди було б усунено джерело поширення сухот, цього лиха всього людства, або запровадження стенографічної системи «Ель», яка внаслідок небувалого заощадження часу заразом розв’язує й соціальну проблему, або навернення людей до природного способу життя, що покладає край повсюдному спустошенню землі, а також яка-небудь метафізична теорія руху небесних тіл, спрощення адміністративного апарату й реформа статевого життя. Якщо обставини повертаються обличчям до людини, вона зараджує собі тим, що одного чудового дня пише про свій пунктик книжку чи брошуру або хоч би газетну статтю й у такий спосіб немовби підшиває до справ людства протокол свого протесту, і це її неймовірно заспокоює, навіть якщо тої писанини ніхто й не читає; але зазвичай це привертає увагу кількох людей, і вони запевняють автора, що він – ще один Коперник, після чого відрекомендовуються йому невизнаними Ньютонами. Така традиція взаємного ськання пунктиків дуже живодайна й поширена, тільки тривалість її дії обмежена, тому що невдовзі партнери розбивають глека й знов лишаються самі як палець; та буває й так, що той чи той збиває круг себе невелике коло прихильників, і вони одностайно звинувачують небо в тому, що воно недостатньо підтримує свого помазаного сина. І якщо потім на такі скупчення пунктиків з високості раптом падає промінь надії, як це сталося, коли граф Ляйнсдорф дозволив публічно заявити, що австрійський рік, якщо такий справді відбудеться, хоча стверджувати це ще рано, принаймні має відповідати істинним цілям буття, – отож якщо на них раптом падає промінь надії, то вони сприймають це як святі, котрим Господь посилає видіння.

Граф Ляйнсдорф вважав, що його творіння має стати могутнім виявом почуттів, які йдуть із самої гущі народу. При цьому він думав про університет, духівництво, про декотрі імена, неодмінні в усіх звітах про доброчинні заходи, ба навіть про газети; він розраховував на патріотичні партії, «здоровий глузд» буржуазії, що вивішувала стяги на день народження імператора, й на підтримку фінансових тузів; розраховував і на політику, сподіваючись у душі саме завдяки своєму великому творінню якраз її, політику, зробити непотрібною, звести до спільного знаменника «отчий край», від якого згодом мав намір відняти «край», щоб урешті лишився тільки один результат: отець-володар. Але про одне граф таки не подумав, і його вразила глибоко вкорінена потреба поліпшити світ, яка від тепла великої нагоди дозріває, мов яйця комах під час пожежі. Саме цього його ясновельможність до уваги не взяв; він покладав надії на дуже палкий патріотизм, але не був готовий до відкриттів, теорій, світових систем і людей, які вимагали від нього визволення з духовних в’язниць. Вони брали в облогу його палац, славили паралельну акцію як можливість допомогти правді нарешті вирватися на волю, і граф Ляйнсдорф не знав, що з ними робити. Адже не міг він, усвідомлюючи своє суспільне становище, сісти з усіма тими людьми за один стіл, проте як чоловік високої моралі й глибокого духу не хотів і цуратися їх, а що освіту він мав політичну й філософську, але аж ніяк не природничу й не технічну, то ніяк не міг збагнути – є що-небудь путяще у цих пропозиціях чи нема.

У цій ситуації графові чимдалі дужче бракувало Ульріха, адже того рекомендували саме як потрібного йому чоловіка, бо секретареві його ясновельможности, та й узагалі будь-якому звичайному секретареві, такі завдання були, певна річ, не до снаги. Один раз граф, аж надто вже розгнівавшись на свого помічника, навіть помолився був Богові – хоч уже другого дня посоромився цього, – щоб Ульріх нарешті таки прийшов. І коли цього не сталося, його ясновельможність узявся за систематичні пошуки сам. Він звелів зазирнути до адресного довідника. Але Ульріха там іще не було. Тоді граф вирушив до своєї приятельки Діотими, яка зазвичай завжди знала раду. І справді, ця чарівна жінка вже встигла побачитися з Ульріхом, однак забула спитати його адресу чи, може, лише так сказала, бажаючи скористатися нагодою й запропонувати його ясновельможності на посаду секретаря великої акції кандидатуру іншу, багато кращу. Але граф Ляйнсдорф був неабияк схвильований і дуже рішуче заявив, що вже звик до Ульріха, що йому не потрібен прусак, хай навіть прусак-реформатор, і що взагалі про жодні ускладнення більше й чути не хоче. Він аж розгубився, коли приятелька показала, що образилась, і як наслідок йому прийшла в голову одна самостійна думка; він сказав Діотимі, що негайно поїде до свого товариша, начальника міської поліції, а той, зрештою, має змогу роздобути адресу будь-якого громадянина держави.

38. Клариса і її демони

Коли принесли записку від Ульріха, Вальтер із Кларисою знов так бурхливо грали на роялі, що тонконога, зі штучних матеріалів мебля фабричного виробництва аж підскакувала, а Гравюри Данте Ґабрієля Россетті на стінах тремтіли. Старому посильному, який усі двері в будинку й помешканні застав відчиненими і якого ніхто не затримав, в обличчя вдарили громи й блискавки, коли він дістався до вітальні, а священний гуркіт, серед якого він опинився, змусив його святобливо притиснутись до стіни. Визволила його Клариса, яка двома могутніми ударами по клавішах нарешті поклала край цьому невгамовному музичному захвату. Поки вона читала листа, перерване виверження того захвату ще лилося з-під Вальтерових рук; мелодія побігла, підскакуючи, мов журавель, а тоді розпростерла крила. Клариса недовірливо прислухалася до неї, вчитуючись в Ульріхові рядки.

Коли вона повідомила, що має прийти їхній товариш, Вальтер кинув:

 – Шкода!

Вона знов сіла поруч із ним на невеличкий обертовий дзиґлик, і посмішка, яка Вальтерові чомусь видалася жорстокою, розімкнула її чутливі на вигляд вуста. Це була та мить, коли двоє піаністів затримують потік крови, щоб розпочати в одному ритмі, й очні вісі стримлять у них із голів, мов чотири довгих, спрямованих в один бік стержні, тоді як сідниця в кожного напружено втримує на місці дзиґлика, щомиті ладного похитнутися на високій дерев’яній шиї-Гвинту.

Ще хвиля, і Клариса з Вальтером, мов два поставлені на сусідні колії локомотиви, вже ринулися вперед. П’єса, яку вони виконували, летіла їм назустріч, мов мерехтливі стрічки рейок, зникала в громохкій машинерії і влягалася позад них дзвінким, відчутним на слух краєвидом, що в якийсь дивовижний спосіб нікуди не відступав. У такій шаленій їзді всі почуття цих двох людей стискалися водно; слух, кров, м’язи ставали безвольною жертвою того самого відчуття; мерехтливі стінки звуків, нахиляючись, спрямовували їхні тіла в ту саму колію, одночасно згинали їх, розширювали й звужували груди в єдиному подиху. За дрібку секунди крізь Вальтера й Кларису пролітали веселощі, смуток, лють і страх, кохання і ненависть, жадання й пересит. Це було злиття водно, що нагадувало злиття у глибокому жаху, коли сотні людей, щойно в усьому різних, однаково загрібають руками повітря в намаганні втекти, видають однакові безглузді звуки, однаково роззявляють роти й витріщають очі, коли марна сила кидає всіх жужмом уперед і назад, ліворуч і праворуч, коли всі разом тремтять, метаються, здригаються й кричать. Але не було в цьому злитті отої тупої, могутньої сили, яку має життя, де подібне стається не так легко, зате, не зустрічаючи опору, стирає все особисте. Гнів, кохання, щастя, веселощі й смуток, що їх у цьому леті зазнавали Клариса й Вальтер, були не завершеними почуттями, а чимось не багато більшим, ніж їхня тілесна оболонка, розбурхана до шаленства. Обоє сиділи на своїх дзиґликах заціпеніло й непритомно, і не були вони ні на що розгнівані, ні в що закохані й ні чим не засмучені, або кожне було розгніване на щось своє, закохане в щось своє, засмучене чимось своїм, кожне думало по-різному й кожне про своє; воля музики поєднувала їх у бездонній пристрасті й водночас лишала їм щось відсутнє, як у гіпнотичному сні.

Кожне з них відчувало це по-своєму. Вальтер був схвильований і щасливий. Як і більшість музикальних людей, він сприймав ці розбурхані хвилі й ці схожі на почуття внутрішні бентеги, тобто оте розтривожене тілесне підгрунтя душі, за просту мову вічности, що поєднує всіх людей. Він був у захваті від того, що притискав до себе Кларису міцною рукою первісного почуття. Цього дня Вальтер прийшов зі своєї контори додому раніше, ніж завжди. Він працював над каталогізацією мистецьких творів, які ще були позначені рисами великих, цілісних часів і випромінювали загадкову силу волі. Клариса зустріла його привітно; тепер, у незмірному світі музики вона була міцно до нього прив’язана. Цього дня все несло в собі таємничий успіх, нечутний марш, як буває тоді, коли боги в дорозі. «Може, нині саме той день?» – думав Вальтер. Адже він не хотів повертати Кларису до себе примусом, а хотів, щоб десь глибоко в її єстві прокинулося внутрішнє усвідомлення й вона сама ніжно прихилилася до нього.

Рояль барабанив блискучими головками нот у повітряну стіну. Хоча цей процес за своїм походженням був цілком реальний, кімнатні стіни зникали, й натомість зводилися золоті стіни музики, поставав таємничий простір, де «я» і світ, сприйняття й почуття, внутрішнє й зовнішнє проникають одне в одне у цілком незбагнений спосіб, тоді як сам цей простір складається суціль із відчувань, певности, точности, ба навіть з ієрархії блиску упорядкованих подробиць. До цих чуттєвих подробиць і були прикріплені нитки емоцій, що тяглися з розбурханого марева душ; і марево це віддзеркалювалося в точності стін і здавалося саме собі чітким. Мовби лялечки в коконах, висіли на цих нитках і променях душі обох піаністів. І що щільніше вони були загорнені й ширше розходилися промені, то більшу насолоду діставав Вальтер, і мрії його набули такого дитинного вигляду, що він заходився час від часу надто сентиментально й фальшиво наголошувати на окремих звуках.

Та ще доти, як це почалося й породило іскру звичайних почуттів, що, промкнувшися крізь золотистий туман, відновила між обома земні взаємини, Кларисині думки своїм характером уже так різнилися від Вальтерових, як це може бути лише у двох людей, котрі з однаковими, мов у близнюків, жестами відчаю й раювання поруч кудись мчать. У колихких туманах виникали убрази, зливалися, напливали один на один, зникали.

Так міркувала Клариса, таку вона мала манеру; нерідко в неї зринало одночасно кілька думок одна в одній; нерідко не зринало жодної, але тоді вона відчувала, що думки, мов демони, чатують десь за кулісами, і часова послідовність почувань, яка решті людей слугує надійною опорою, у Клариси оберталася на пелену, що то збиралася щільними складками, то розсіювалась до майже невидимого серпанку.

Троє людей були цього разу навколо Клариси – Вальтер, Ульріх і вбивця жінок Моосбруґер.

Про Моосбруґера їй розповів Ульріх.

У цій історії привабливе й відразливе змішалися в дивні чари.

Клариса гризла корінь кохання. Він роздвоєний і суперечливий, з поцілунками й укусами, із затриманими одне на одному поглядами й стражденно відведеними в останню мить очима. «Невже злагода штовхає до ненависти? – питала вона себе. – Невже добропристойне життя не може обійтися без прикрощів? Невже мир і спокій потребують жорстокости? Невже лад вимагає, щоб його нівечили?» Ось які думки викликав і воднораз не викликав Моосбруґер. Під грім музики навколо Клариси бурхала світова пожежа – пожежа, яка ще не вихопилася назовні; вона пожирала крокви й лати всередині будівлі. Але це було і як у порівнянні, де речі однакові й воднораз усе ж таки зовсім різні, а з неподібности подібного й подібности неподібного встають два стовпи диму з казковим ароматом печених яблук і кинутих у вогонь соснових гілок.

«Можна було б грати й грати, без упину», – сказала собі Клариса й, коли п’єса скінчилася, хутко перегорнула ноти назад і почала грати спочатку. Вальтер збентежено всміхнувся й приєднався до неї.

 – А що в Ульріха, власне, спільного з математикою? – спитала вона.

Вальтер стенув плечима, не кидаючи грати, так наче вів автомобіль на перегонах.

«Отак грати б і грати, до самого кінця, – думала Клариса. – Якби можна було грати, не спиняючись, до кінця життя, чим би тоді був Моосбруґер? Чимось жахливим? Ідіотом? Чорним птахом небес?» Вона цього не знала.

Вона взагалі нічого не знала. Якось (Клариса могла б вирахувати з точністю до одного дня, коли саме) вона прокинулася зі сну дитинства з уже готовим переконанням, нібито покликана щось здійснити, зіграти якусь особливу роль, можливо, вона навіть обрана для чогось великого. Тоді про світ вона ще нічого не знала. І не вірила нічому з того, що їй про нього розповідали – батько, мати, старший брат; то були гучні слова, досить гарні й досить приємні, але те, що вони промовляли, не можна було зробити своїм; просто не можна було, та й годі, як не може одна хімічна речовина ввібрати в себе іншу, з нею «несумісну». Потім з’явився Вальтер, це й був саме той день; від того дня все стало «сумісним». Вальтер носив коротенькі вусики, таку собі «щіточку»; він сказав їй: «Фройляйн»; світ ураз перестав бути пустельною, безладною, розламаною площиною, він обернувся на осяйне коло. Вальтер став центром, вона стала центром, вони були двома центрами, що збігалися один з одним. Земля, будинки, опале й не підметене листя, болісні уявні лінії (найнестерпніша в її дитинстві, пригадувала вона, була хвилина, коли вони з батьком споглядали «краєвид», і він, художник, без кінця-краю ним захоплювався, а їй було лише болісно дивитись у світ уздовж тих довгих уявних ліній, так ніби доводилося проводити пальцем по ребру лінійки); з таких речей складалося життя колись, а тепер воно раптово стало сумісним із нею, як плоть від її плоті.

Тепер вона знала, що здійснить щось титанічне; що саме, сказати Клариса ще не могла, але наразі найглибше відчувала це за музикою і в такі хвилини сподівалася, що Вальтер стане навіть більшим генієм, аніж Ніцше, а тим більше – ніж Ульріх, який з’явився згодом і просто подарував їй твори Ніцше.

Відтоді все набуло руху. Наскільки стрімкого, тепер уже годі сказати. Як кепсько вона грала тоді на піаніно, як мало тямила в музиці! Тепер вона грала краще, ніж Вальтер. А скільки перечитала книжок! Звідки вони лишень бралися? Усе це їй уявилось у вигляді чорних птахів, що зграями шугають навколо маленької дівчинки, яка стоїть на снігу. Але трохи згодом вона побачила чорний мур і білі плями на ньому; чорне було все, чого вона не знала, і хоч біле стікалося в більші й менші островці, чорне незмінно лишалося безкраїм. Ота чорнота навіювала тривогу й страх. «Чи це не диявол? – подумала вона. – Чи не став диявол Моосбруґером?» Тепер поміж білих плям вона розгледіла вузенькі сірі стежки: так простувала вона в житті від чогось одного до чогось іншого; то були події: від’їзди, приїзди, бурхливі суперечки, сутички з батьком-матір’ю, заміжжя, дім, неймовірна боротьба з Вальтером. Вузенькі сірі стежки зміїлися. «Змії! – подумала Клариса. – Зашморги!» Ті події обвивали її, мов змії, тримали, не пускали туди, куди їй хотілося, вони були слизькі й змусили її зненацька кинутися в той бік, в який вона не бажала.

Змії, зашморги, все слизьке… Так збігало життя. І її думки побігли, як життя. Ось її пучки занурились у водоспад музики. Руслом того водоспаду спускалися змії й зашморги. І тоді тихою заводдю відкрилася рятівна в’язниця, до якої посадили Моосбруґера. Кларисині думки ступили, здригаючись, до його камери. «Треба, щоб до кінця не змовкала музика!» – раз у раз підбадьорювала себе Клариса, але серце її трепетало притьмом. Коли воно вгамувалося, всюкамеру вже заповнило її «я». Відчуття було таке приємне, як мазь на рану, та коли їй скортіло залишити його назавжди, воно почало розкриватися й розступатись, мов казка чи сон. Моосбруґер сидів, підперши руками голову, а вона, Клариса, скидала з нього кайданки. Коли рухались її пальці, до камери входили сила, мужність, чеснота, доброта, краса й багатство, немовби вітер, викликаний з усіх лугів її пальцями. «Мені байдужісінько, чому я це роблю, – відчувала Клариса. – Важливо лише те, що тепер я це роблю!» Вона поклала йому на очі свої долоні, частину власного тіла, а коли їх відняла, Моосбруґер уже обернувся на вродливого юнака, й сама вона стояла перед ним навдивовижу вродливою жінкою, і тіло її було таке солодке й м’яке, мовби південне вино, й зовсім не норовисте, яким зазвичай бувало тіло маленької Клариси. «Це – образ нашої безвинности!» – визначила вона тим шаром свідомости, що міркував десь у глибині її єства.

Але чому не такий Вальтер?! Підіймаючись із глибини музикального сну, вона пригадала, якою дитиною ще була, коли вже кохала Вальтера – тоді, у свої п’ятнадцять – і мріяла мужністю, силою й добротою врятувати його від усіх небезпек, що загрожували його ґенію. А як чудово було, коли Вальтер скрізь помічав ті глибокі духовні небезпеки! І вона спитала себе, чи лише дитинство це було. Шлюб затьмарив усе яскравим світлом. Зненацька він поставив кохання у скрутне становище. Хоч цей останній період був, звичайно, теж чудовий, можливо, навіть змістовніший і насиченіший, ніж попередній, та все ж велетенська пожежа й зірниці на небосхилі обернулися труднощами домашнього вогнища, що ніяк не хоче розгорятися. Клариса була не зовсім упевнена в тому, що її битви з Вальтером насправді ще можна назвати великими. А життя бігло, як ця музика, що зникала з-під пальців. Ось-ось воно може проминути! Розпачливий страх помалу охоплював Кларису. І в цю мить вона завважила, як невпевнено почав грати Вальтер. Мов дощові краплини, спадали на клавіші його почуття. Вона відразу здогадалася, про що він думає: дитина. Вона розуміла, що він хоче прив’язати її до себе дитиною. Про це вони сперечалися щодня. А музика не спинялася ні на мить, музика не знала жодного «ні». Мов тенета, яких доти Клариса не помітила, все це швидко стягувалося навколо неї.

Зненацька посеред гри Клариса підхопилася й різко закрила рояль, так що Вальтер ледве встиг висмикнути пальці.

Ой, боляче ж як! Ще не оговтавшись від переляку, він усе зрозумів. Це все Ульріх, це вже сама звістка про його прихід так вивела Кларису з рівноваги! Ульріх завдавав їй шкоди, брутально збурюючи в ній те, чого сам Вальтер ледве зважувався торкатись, – згубливу ґеніальність, приховану каверну, де щось фатальне напинало ланцюги, які одного дня можуть не витримати.

Він сидів нерухомо, лише розгублено дивлячись на Кларису.

А та нічого не пояснювала, просто стояла перед ним, важко дихаючи.

Ульріха вона зовсім, анітрохи не любить, запевнила Клариса Вальтера, коли той завів про це мову. Якби вона його любила, то відразу, мовляв, сказала б. Але вона відчуває, що Ульріх її запалив, як свічку. Коли він десь поруч, вона щоразу відчуває, мовляв, що світить трохи яскравіше й означає трохи більше. А ось Вальтер, навпаки, завше тільки намагається позачиняти віконниці. А що відчуває вона, до цього, мовляв, нікому немає діла – ні Ульріхові, ні Вальтеру!

Але Вальтерові все ж таки здалося, що поміж обуренням і гнівом, якими дихали її слова, на нього війнуло дурманно-згубною крупинкою чогось такого, що не було гнівом.

Настав вечір. Кімната була чорна. Рояль був чорний. Тіні двох закоханих були чорні. Кларисині очі світилися в темряві, спалахнувши, мов свічки, а у Вальтеровому роті, перекошеному від болю, емаль на одному зубі поблискувала, наче слонова кістка. Хай там які державні акції звершувалися десь там, у світі, а це була, здавалося, попри всі свої прикрощі, одна з тих миттєвостей, задля яких Господь сотворив землю.

39. Людина без властивостей складається з властивостей без людини

Однак Ульріх цього вечора не прийшов. Після того, як директор Фішель поквапно від нього вшився, Ульріх знов повернувся в думках до питання своєї юности: чому світ так страшенно прихильно сприймає всі нещирі й вищою мірою неправдиві слова. «На крок уперед посуваєшся щоразу саме тоді, коли брешеш, – подумав він. – Треба було сказати йому й про це».

Ульріх був чоловік пристрасний, але під пристрастю тут слід розуміти не те, що пристрастями називають загалом. Щоправда, було, мабуть, щось таке, що кидало його в пристрасті знов і знов, і то була, можливо, й пристрасть, але у схвильованому стані й у самих його схвильованих діях він поводився пристрасно й байдужно воднораз. Ульріх побував у всіх бувальцях, в яких тільки можна побувати, й відчував, що й тепер іще щохвилини ладен кинутися в що-небудь, хай навіть для нього зовсім не значуще, аби лиш воно пробуджувало в ньому інстинкт діяти. Тому він не дуже й перебільшив би, якби сказав про своє життя, що все в ньому відбувалося так, немовби було пов’язане радше із самим собою, ніж із ним. За А завжди йшло Б – чи то в боротьбі, чи то в коханні. Отож йому лишалося, певно, тільки вважати, що особисті властивості, яких він у всьому тому набував, пов’язані скоріше одна з одною, ніж із ним, і справді, кожна з них, коли він придивлявся до себе пильніше, стосувалася його не більше, ніж решти людей, котрі могли мати її також.

Однак визначають твоє обличчя, поза всяким сумнівом, усе ж таки вони, і складаєшся ти з них, навіть якщо ти й вони – не те саме; отож іноді у спокійному стані ти здаєшся собі не менш чужим, ніж у схвильованому. Якби Ульріхові довелося сказати, який же він насправді, то він збентежився б, тому що, як і багато інших людей, ще ніколи не випробовував себе інакше, ніж на якому-небудь завданні й у своєму ставленні до нього. Його почуття власної гідности було ані вражене, ані зніжене й марнославне, і воно не відчувало потреби в тому лагодженні й змащенні, що їх називають випробуванням власного сумління. Чи сильною натурою він був? Цього він не знав; можливо, в цьому він припускався фатальної помилки. Але те, що він завжди був людиною, котра покладається на власні сили, – це безперечно. Він і тепер не мав сумніву в тому, що ця різниця між наявністю власного досвіду та властивостей і їхньою відчуженістю, – всього-на-всього різниця в манері триматись, у певному сенсі вольовий акт чи обраний ступінь між загальноприйнятим і особистісним, ступінь, на рівні якого живеш. Якщо сказати зовсім просто, то до речей, які з тобою стаються або які ти робиш сам, можна ставитись більш загально або більш особисто. Який-небудь удар можна сприйняти не лише як біль, але й як образу, внаслідок чого він стає нестерпним; але на нього можна подивитись і зі спортивного погляду, як на перешкоду, що не має тебе ані злякати, ані вкинути в сліпий гнів, і тоді такий удар нерідко й узагалі не помічають. Але в цьому другому випадку ти просто ставиш цей удар в якийсь загальний причинний зв’язок, а саме у зв’язок із бійкою, а суть удару виявляється залежною від завдання, яке він має виконати. І саме цей феномен – що певний досвід набуває свого значення, ба навіть свого змісту лише завдяки своєму місцю в ланцюгу послідовних дій – демонструє кожна людина, котра розглядає його не як подію суто особисту, а як виклик своїм духовним силам. Тоді й вона не так глибоко відчуває те, що робить; але дивна річ: те, що в боксі сприймають як духовну перевагу, у людей, до боксу не причетних, щойно в них прокидається схильність жити духовним життям, називають лише холоднокровністю й браком емоцій. Вдаються, до речі, ще й до всіляких розмежувальний способів, щоб, залежно від ситуації, демонструвати поведінку загальну чи особистісну або спонукати до тієї чи тієї. Якщо вбивця діє професійно, його звинувачують у винятковій жорстокості; якщо професор не кидає розв’язувати задачу і в обіймах дружини – це вже, мовляв, обурлива черствість; якщо політик підіймається вгору по трупах, це, залежно від його успіхів, називають або підлістю, або величчю; зате від вояків, катів і хірургів просто-таки вимагають, навпаки, саме такої непохитности, яку в когось іншого засуджують. Нема потреби й далі розмірковувати про моральний бік цих прикладів: сумнівність, з якою щоразу йдуть на компроміс між об’єктивно слушним і особисто слушним, – мов на долоні.

Ця сумнівність стала широким тлом у питанні особистости Ульріха. Колись особистістю ставали з чистішим сумлінням, ніж тепер. Люди нагадували колосся в полі; Бог, град, пожежі, чума й війни розхитували те колосся на всі боки, мабуть, дужче, ніж нині, але загалом не в усіх містах і не в усіх місцях одразу, як на ниві, а якщо, крім того, для окремого колоска лишалося ще й якесь особисте похитування, то за нього треба було відповідати й воно мало чітко визначені межі. А ось нині, навпаки, головний тягар відповідальности лежить не на людині, а на взаємозв’язку речей. Хіба ж не видно, що емоції позбулися залежности від людини? Вони перейшли до театру, книжок, звітів дослідницьких закладів та експедицій, об’єднань за інтересами й релігійних спільнот, які одні види емоцій розвивають коштом інших, мов у соціальному експерименті, а емоції, котрі в цей час не задіяні, просто зависають у повітрі; хто нині ще скаже, що його гнів – то гнів таки його, коли йому зусібіч нашіптують стільки людей і в них більше тями, ніж у нього?! Виник світ властивостей без людини, світ емоцій – без того, хто їх відчуває, і дуже схоже на те, що в ідеальному випадку людина взагалі вже не матиме емоцій особисто, а приємний тягар особистої відповідальности розчиниться в системі формул імовірних значень. Очевидно, занепад антропоцентричного світогляду, який так довго вважав людину центром всесвіту, але вже кілька сторіч тому почав хиріти, нарешті торкнувся й самого «я», бо віра, що в емоціях найважливіше – це їх відчувати, а в діях – діяти, більшості людей починає здаватися наївною. Трапляються ще, певно, люди, які живуть цілком особистим життям; вони кажуть: «Учора ми були в того й того», або: «Сьогодні ми зробимо те й те», – і тішаться з цього, не шукаючи за цим жодного іншого змісту й значення. Вони люблять усе, чого торкаються їхні пальці, і являють собою приватні особи такою мірою, якою це можливо; світ, стикаючись із ними, відразу робиться світом особистим і виграє веселкою. Мабуть, вони дуже щасливі; але ця порода решті людей зазвичай уже здається безглуздою, хоч іще аж ніяк не з’ясовано – чому… Й, отак розмірковуючи, Ульріх з усмішкою на вустах мусив раптом зізнатися собі, що він, незважаючи ні на що, – все ж таки вольова особистість, хоч ані волі, ані особистости в ньому й нема.

40. Чоловік з усіма властивостями, хоч йому до них і байдуже. Князя духу заарештовують, а в паралельної акції з’являється почесний секретар

Неважко змалювати в загальних рисах цього тридцятидворічного чоловіка на ім’я Ульріх, навіть коли він сам знає про себе лише те, що йому однаково близько й однаково далеко до всіх властивостей і що всі вони, незалежно від того – надбав він їх чи ні, йому чомусь на диво байдужі. Жвавий розум, основою якого стали просто вельми різноманітні здібності, в нього поєднується ще й з певною аґресивністю. За своїм складом розум у нього чоловічий. Він не сентиментальний, коли це стосується решти людей, і досі рідко входив у їхнє становище, крім тих випадків, коли хотів познайомитися з ними ближче й використати їх для досягнення власних цілей. Чужих прав він не поважає, якщо не поважає того, хто їх має, а таке трапляється рідко. Бо з часом у ньому певною мірою розвинулася готовність заперечувати, гнучка діалектика відчуття, яка легко схиляла його вбачати шкоду в тому, що всі схвалюють, а щось заборонене, навпаки, захищати й відкидати обов’язки з обуренням, продиктованим бажанням придумати собі обов’язки власні. Та, попри це бажання, моральне верховенство над собою він полишає, за окремими винятками, які сам собі дозволяє, просто лицарським правилам пристойности, що їх у буржуазному суспільстві дотримуються майже всі чоловіки, поки живуть у нормальних умовах, і в такий спосіб з погордою, безцеремонністю й недбалістю людини, покликаної робити своє, живе життям якоїсь іншої людини, котра своїм нахилам і здібностям знаходить більш чи менш звичайне й корисне для суспільства застосування. Він звик за природним покликом і без марнославства вважати себе засобом для досягнення досить високої мети, пізнати яку сподівався ще встигнути, й навіть тепер, на початку року спраглої до чогось тривоги, після того, як усвідомив, що життя його спливає без керма й вітрил, у нього невдовзі знову зродилося відчуття, що він на правильному шляху, й своїми планами він собі аж такого клопоту не завдавав. Не дуже воно легко розпізнати в такій натурі її рушійну пристрасть; хист і обставини сформували її різнобічною, долю її ще не оголила жодна по-справжньому вперта протидія, а головне – для остаточного рішення їй бракує ще чогось такого, про що вона й сама не знає. Ульріх – людина, яку щось змушує жити наперекір самій собі, хоча ніякого примусу він начебто й не відчуває.

Порівняння світу з лабораторією знову пробудило в ньому один давній образ. Колись він часто уявляв життя, яким хотів би його бачити, – таким собі великим дослідницьким центром, де вчені випробовують найкращі наявні й відкривають нові способи бути людиною. Інша річ, що працювала вся та лабораторія майже без будь-якого плану й не мала ні керівників, ні теоретиків. Можна, либонь, сказати, що він не проти був би стати кимось на кшталт князя й володаря духу. Та й хто, зрештою, був би проти?! Адже це так природно, що дух вважають чимось найвищим, тим, що панує над усім. Цього вчать. Усе, що має змогу, прикрашає себе духом, чепуриться. Дух у поєднанні з чимось іще – найпоширеніша річ у світі. Дух вірности, дух любови, мужній дух, освічений дух, величний дух сучасности. Ми свято берегтимемо дух тієї чи тієї справи й діятимемо в дусі нашого руху! Як твердо й гідно це звучить на всіх, навіть на щонайнижчих рівнях! Решта, повсякденні злочини чи ревне користолюбство, поряд із цим здається чимось таким, у чому люди просто не хочуть зізнаватися, – брудом, що його Бог вичищає з-під нігтів у себе на ногах.

Та коли дух зостається сам, голим іменником, лисим, мов привид, якому нам так і кортить позичити простирадло, – що тоді? Можна читати поетів, вивчати філософів, купувати картини й цілісінькі ночі провадити за бесідами, але те, що внаслідок цього ти надбаєш, – хіба то дух? Припустімо, ти його таки надбав – та хіба потім ти ним володітимеш? Ох, як же міцно пов’язаний цей дух із випадковою формою своєї появи! Він проходить крізь людину, котра прагне його ввібрати, й лишає по собі тільки трішечки потрясіння. Що нам з усім цим духом робити? Він знов і знов множиться в астрономічних кількостях на горах паперу, каміння, полотна, і його так само ненастанно, витрачаючи неймовірно багато нервової енергії, вбирають у себе й поглинають. Але що стається з ним потім? Може, він зникає, як міраж? Чи розпадається на часточки? Уникаючи земного закону збереження матерії? Часточки пилу, що осідають у нас і помалу влягаються, не витримують жодного порівняння з такою величезною кількістю. Куди він дівається, де він, що він, власне, таке? Може, якби люди знали про нього більше, навколо цього іменника «дух» запанувала б гнітюча тиша?!

Настав вечір; будинки, немовби виламані з простору, асфальт, залізні рейки утворювали мушлю міста, що помалу охолоджувалась. Материнська мушля, сповнена дитинного, радісного, гнівного людського руху. Де кожна крапля починається з краплини, яка розбризкується й оббризкує; починається з малесенького вибуху, що його приймають на себе й остуджують стіни, стає м’якішою, нерухомішою, ніжно горнеться до стулки материнської мушлі й нарешті крупинкою застигає на її стінці. «Чому, – раптом подумав Ульріх, – я не став прочанином?» Перед його внутрішнім зором постало чисте, не обтяжене умовностями життя, виснажливо свіже, мов прозоре-прозоре повітря; хто не хоче прийняти життя, той має принаймні сказати «ні», як святі. Але подумати про це серйозно було все ж таки просто неможливо. Достоту так не міг він кинутися й на пошуки пригод, хоча тоді життя могло б обернутися на такий собі суцільний медовий місяць, а його голова, руки, ноги і його відвага таке бажання відчували. Він не зміг би стати ні поетом, ні одним із тих розчарованих, котрі вірять лише в гроші й силу, хоча хист до всього цього й мав. Він забув про свій вік, уявляючи собі, що йому – двадцять; і все ж таки глибоко в нутрі вже визріло рішення, що ніким з усіх згаданих йому не стати; його щось тягло до всього, що було довкола, а щось іще сильніше втримувало на місці. То чому ж його життя було сповнене такої непевности й нерішучости? «Годі й сумніватися, – сказав він собі, – до такої усамітненої й безіменної форми існування мене приковує не що інше, як неминуча потреба розплутувати й зв’язувати світ, і одним словом, яке так не люблять бачити самотнім, це називається «дух». І Ульріх, сам не розуміючи чому, раптом засумував і подумав:

«Просто я не люблю самого себе». Він відчув, як у замерзлому, скам’янілому тілі цього міста, в самісінькому його нутрі б’ється його власне серце. Було в ньому щось таке, що не хотіло ніде зоставатися, відчуваючи, як воно ковзає вздовж мурів світу, й міркувало: «Є ж бо ще й мільйони інших мурів»; ця сміховинна краплина «я», що повільно остигала й не бажала віддавати свій вогонь, свою крихітну жаринку.

Дух пізнав, що завдяки красі можна стати добрим, поганим, дурним або чарівним. Він розмірковує з приводу вівці й покаянного грішника і в обох знаходить смирення й терпіння. Він досліджує яку-небудь речовину й з’ясовує, що у великих дозах вона отруйна, а в малих це – делікатес, який збуджує. Він знає, що слизова оболонка губів споріднена зі слизистою оболонкою кишечника, але знає й про те, що смирення цих губів споріднене зі смиренням усього святого. Він перемішує, розплутує й знову зв’язує докупи. Добро й зло, верх і низ для нього не скептично-відносні поняття, а радше члени функції, величини, що залежать від взаємозв’язку, в якому перебувають. Сторіччя навчили його, що людські вади можуть ставати чеснотами, а чесноти – вадами, і якщо протягом одного життя не щастить зробити із злочинця корисну людину, то це, на його думку, просто ознака бездарности. Він не визнає нічого недозволеного й нічого дозволеного, адже будь-що може мати властивість, завдяки якій одного чудового дня воно займе своє місце в якому-небудь новому, масштабному взаємозв’язку. Потай він ненавидить, як смерть, усе, що вдає, буцімто воно встановлене раз і назавжди, великі ідеали й закони, а також їхній невеличкий скам’янілий зліпок – обмежену особистість. Для нього нема нічого достатньо міцного – жодного «я», жодного ладу; оскільки наші знання будь-якого дня можуть зазнати змін, то він не вірить у жодні зв’язки і взаємини, й усе має лише ту цінність, яка триває до наступного акту творення, немов ото людське обличчя, коли до нього звертаєшся, змінюється з кожним твоїм словом.

Отож дух – великий пристосуванець, хоч сам і невловимий; напрошується навіть думка, що від його впливу не лишається нічого, крім занепаду. Будь-який поступ – це виграш у чомусь окремому й роз’єднання загалом; це – приріст сили, який переходить у поступовий приріст безсилля, і від цього нікуди не втечеш. Ульріх пригадав цей організм фактів і відкриттів, який росте мало не з години на годину і з якого сьогодні має визирнути дух, якщо він, Ульріх, надумає обміркувати те чи те питання глибше. Цей організм, виростаючи, віддаляється від внутрішнього світу. Щоправда, безліч поглядів, думок і систем усіх широт і часів, усіх видів мозків, здорових і хворих, бадьорих і сонних, пронизують його, мов тисячі чутливих нервових ниток, але центру, де всі вони сходилися б, нема. Людина відчуває, що їй загрожує небезпека, що її може спіткати доля тих гігантських допотопних тварин, які загинули саме через свою величину; але відступитись вона не годна… Це знов нагадало Ульріхові ту досить-таки сумнівну ідею, в яку він довго вірив і яку й досі ще в собі не зовсім викорінив: що світом найкраще правив би сенат з обізнаних і передових людей. Адже цілком природно гадати, що людина, котра, захворівши, звертається до лікарів із фаховою освітою, а не до чабанів, не має підстав, коли здорова, звертатися по допомогу до обізнаних не більше, ніж чабани, базік, як вона це робить у питаннях суспільних, і через це молодь, яка в житті великого значення надає речам суттєвим, реальним, спочатку вважає все на світі, що не можна назвати ні істинним, ні добрим, ані прекрасним – скажімо, який-небудь фінансовий орган чи ті ж таки парламентські дебати, – другорядним; принаймні така була молодь тоді, бо тепер вона, завдяки політичній і економічній освіті, кажуть, уже інша. Але й тоді люди навчались, коли дорослішали й ближче знайомилися з коптильнею духу, де світ вудить своє ділове сало, пристосовуватися до реальности, й остаточний стан духовно збагаченої людини був приблизно такий, що вона обмежувалася своїм «фахом» і на решту життя озброювалася переконанням, що все мало б скластися, мабуть, інакше, але жодного сенсу замислюватися про це нема. Десь так можна змалювати внутрішню рівновагу людей, котрі досягають якихось духовних успіхів. І все це, хоч як смішно, раптом постало перед Ульріхом у вигляді запитання: чи не в тому, зрештою, все лихо (адже духу на світі, без сумніву, хоч відбавляй), що сам дух – бездуховний?

Ульріх мало не засміявся. Адже він і сам був один із тих, хто від усього відмахувався. Але розчароване, ще живе шанолюбство пронизало його, мов меч. Цієї хвилини хідником простували два Ульріхи. Один, роззираючись навсібіч, усміхався й міркував: «То ось де я, виходить, мріяв колись зіграти роль – серед таких лаштунків, як ці. Одного чудового дня я раптом прокинувся – не так зручненько, як у маминій люлі, а з твердим переконанням, що маю щось зробити. Мені підкидали репліки, але я відчував, що мене вони не стосуються. Тоді все було сповнене моїх власних замислів і сподівань, немов тремких хвилювань перед виходом на сцену. А сценічний круг тим часом непомітно повернувся, частина мого шляху лишилася позаду, і ось я вже стою, либонь, перед самим виходом. Скоро круг винесе мене на сцену, і з усіх слів своєї великої ролі я тільки й скажу: «Коні під сідлом! Бодай би вас усіх чорти вхопили!» Та поки один Ульріх, усміхаючись, простував з такими думками крізь уже завислий над землею вечір, другий з болем і гнівом стискав кулаки; цього було видно не так, як першого, і міркував він про те, щоб знайти якесь заклинання, якийсь важіль, що за нього пощастило б ухопитися, знайти справжній дух духу, якого бракувало, можливо, всього-на-всього невеличкий краєчок, котрий замкне зламаний круг. Цей другий Ульріх не знаходив потрібних йому слів. Слова скачуть, наче мавпи з дерева на дерево, але в тій темній сфері, де ти пустив коріння, тобі бракує дружньої підтримки з боку слів. Земля вислизала в нього з-під ніг. Він ледве-ледве розплющував очі. Чи може почуття завивати, як буря, й усе ж таки анітрохи не бути почуттям бурхливим? Коли кажуть про бурю почуттів, то мають на увазі таку бурю, коли кора на людині аж потріскує, а її гілля розгойдується так, немовби ось-ось повідчахується. Але це була та буря, коли на поверхні ніщо й не колихнеться. Не зовсім навіть той стан, коли починаєш мислити по-іншому, коли думки міняють напрямок; жодна риса на обличчі не здригнулася, зате всередині, здавалося, жоден атом не лишився на місці. Свідомість в Ульріха була ясна, але зір не так, як завше, сприймав кожного стрічного, а слух – кожен звук. Не те щоб гостріше, власне, й не глибше, та й не м’якіше, і не те щоб природніше чи неприродніше. Сказати Ульріх нічого не міг, але цієї хвилини він думав про дивовижну річ «дух», як про кохану, що ціле життя тебе ошукує, але ти через те любиш її не менше, й це поєднувало його з усім, що траплялося дорогою. Адже коли кохаєш, то все довкола – кохання, навіть якщо це – біль і відраза. Гілочка на дереві й тьмяна віконна шибка у вечоровому світлі ставали глибоко зануреним у його, Ульріхову, суть враженням, яке навряд чи можна було передати словами. Речі складалися не з дерева й каменю, а мовби з ґрандіозної й безмежно ніжної аморальности, яка тієї миті, коли торкалась його, оберталася глибоким моральним потрясінням.

Це тривало не довше, ніж триває усмішка, й тільки-но Ульріх подумав: «Що ж, лишатимусь там, куди мене занесло», – як ця напруженість, на лихо, наштовхнулася на перешкоду й розлетілась.

Те, що сталося наступної хвилини, належить і справді до зовсім іншого світу, ніж той, де Ульріх щойно сприймав дерево й камінь як продовження власного життя.

Річ у тім, що одна робітнича газета «деструктивно оплювала», як висловився б граф Ляйнсдорф, Велику Ідею, стверджуючи, нібито вона – всього-на-всього свіжоспечена сенсація для панівних верств і стоїть, мовляв, в одному ряду з недавнім убивством на ґрунті статевого збочення; все це роздратувало якогось чесного трудягу, що хильнув трохи зайвого. Він причепився до двох добропорядних громадян; задоволені зробленими за день справами й переконані, що щирих намірів приховувати ніколи не треба, вони досить гучно висловлювали свою підтримку вітчизняній акції, про яку прочитали в своїй газеті. Спалахнула пересварка, і позаяк поліціянт, що стояв неподалік, з одного боку, додавав упевнености двом добромисникам, а з другого – дратував причепу, то ця сутичка набували чимдалі різкіших форм. Поліціянт стежив за нею спершу через плече, згодом – повернувшись обличчя, а потім – підійшовши ближче; він спостерігав її як передовий пост залізного важільного механізму під назвою «держава», механізму, що завершується ґудзиками й іншими металевими частинами. Зрештою, постійне життя в упорядкованій державі неодмінно позначається рисами чогось примарного; не можна ні вийти на вулицю, ні випити склянку води, ні сісти до трамваю, не торкнувшись добре збалансованих важелів величезного апарату законів і зв’язків, не перевівши їх у той чи той бік або не дозволивши їм підтримувати спокій існування цього апарату; ми знаємо лише про дуже невеличку частину з тих важелів, що йдуть глибоко в нутро механізму й губляться своїм другим боком у складній мережі, розплутати яку до кінця ще нікому не щастило взагалі; тому їхнього існування не визнають, як громадянин держави не визнає існування повітря, стверджуючи, нібито воно – порожнеча, але саме в цьому, схоже, й полягає певна примарність життя – що все, чого не визнають, усе, що не має кольору, запаху, смаку, ваги й моралі, як-от вода, повітря, простір, гроші й плин часу, насправді й є щонайважливіше; людину часом охоплює паніка, мов у безвольному сні, напад шаленства й бажання все довкола трощити, як ото буває в звіра, котрий потрапляє до незрозумілого йому тенетного механізму. Отакий вплив справили на того робітника ґудзики поліціянта, і представник державної влади, відчувши, що його неналежно поважають, ту ж мить перейшов до арешту.

Минувся він не без опору й неодноразових виявів бунтівного настрою. П’яного тішив цей переполох і галас довкола, й доти приховувана глибока антипатія до собі подібних нарешті скинула пута. Розгорілася пристрасна боротьба за свою правоту. Високе чуття власного «я» не могло дійти згоди з тривожним відчуттям, немовби ненадійно сидиш у власній шкурі. Світ теж виявився ненадійним; він був якоюсь непевною оболонкою, що раз у раз деформувалася й змінювала свій образ. Будинки криво виламувалися з простору; кумедними, але рідними роззявами кишіли серед них люди. «Я покликаний навести тут лад», – відчував п’яний у дим чоловік. Усю цю сцену заповнювало щось мерехтливе, на мить шматок того, що відбувалося, виразно наближався до нього, але потім мури знов закрутилися. Вісі очей стриміли з голови, мов держаки, а підошви утримували землю на місці. З рота почав вивергатись якийсь дивний потік; з нутра підіймалися слова, що хтозна-як доти туди потрапили; можливо, то була лайка. Збагнути це достеменно було важко. Зовнішнє й внутрішнє зливалися водно. Злість була не внутрішньою злістю, а лише до шаленства збудженим тілесним умістищем злости, а обличчя поліціянта повільно-повільно наближалося до стиснутого кулака, поки з нього, з обличчя, бризнула юшка.

Але й поліціянта тим часом стало втричі більше; разом з охоронцями порядку збіглися перехожі, й п’яний кинувся на землю, не даючи себе заарештувати. І цієї миті Ульріх повівся необачно. Почувши в натовпі слова «образа його величности», він зауважив, що цей чоловік у такому стані не здатний завдати образи будь-кому й що його треба відіслати проспатись. Ульріх сказав це просто так, не дуже замислюючись, але не на тих натрапив. П’яний закричав, щоб і Ульріх, і його величність забиралися в… Провину за цей рецидив поліціянт склав на втручання збоку і грубо зажадав від Ульріха вшиватися геть. Але той не звик дивитися на державу інакше, ніж на готель, де кожне має право на шанобливе обслуговування, й заборонив поліціянтові розмовляти з ним таким тоном, і це несподівано наштовхнуло поліцію на думку, що одного п’яного на трьох поліціянтів замало, тож вони прихопили із собою заразом і Ульріха.

Його руку стисли пальці чоловіка в мундирі. Ульріхова рука була багато дужча, ніж цей образливий захват, однак розімкнути його, не ризикуючи вступити в безнадійну сутичку з озброєною державною владою, він не зважився, отож урешті йому не лишилося нічого іншого, як ввічливо попросити в поліціянтів дозволу піти з ними добровільно. Караулка містилася в будівлі районного відділку поліції, і щойно Ульріх туди ступив, від підлоги й стін на нього повіяло казармою; тут тривала така сама похмура боротьба між брудом, що його вперто вносили сюди, й сильнодіючими дезінфекційними засобами. Потім він помітив тут неодмінний символ цивільної влади – два письмові столи за дерев’яною перегородкою, в якій бракувало кількох стовпчиків; власне, то були й не столи, а такі собі письмові тумби на дуже низеньких кулястих ніжках, укриті пропаленим і порваним сукном і поліровані ще за часів імператора Фердинанда жовто-бурим лаком, від якого там і сям звисали вже останні пелюсточки. Третім цю кімнату заповнювало гнітюче відчуття, що тут треба чекати, не маючи права ставити запитань. Його поліціянт доповів начальству про причину арешту й став, як стовп, поруч з Ульріхом; той одразу спробував щось пояснити; унтер-офіцер, який командував цією фортецею, підвів одне око від формуляру, де щось писав, коли конвойний увів заарештованого, оглянув Ульріха, потому око опустилося, й унтер мовчки заходився писати далі. В Ульріха зринуло відчуття безкінечности. Нарешті унтер відсунув аркуша набік, узяв з полиці якусь книгу, зробив у ній запис, потрусив його піском, поклав книгу на місце, взяв ще одну, зробив запис, потрусив піском, дістав зі стосу однакових тек одну з них і почав працювати вже над нею. В Ульріха склалося враження, немовби розгортається ще одна безкінечність, і в ній небесні світила регулярно кружляють кожне своєю орбітою, а його самого на світі нема.

Відчинені двері з канцелярії вели до коридору, вздовж якого йшли «собачі будки» – камери. Туди відразу й відвели Ульріхового підопічного; його вже не було чути – хміль, мабуть, нарешті подарував йому благословенний сон. Та відчувалися вже інші моторошні події. До коридору з камерами вів, судячи з усього, ще один вхід; Ульріх раз у раз чув, як важко тупали, входячи й виходячи, люди, як гупали двері, чув стишені голоси, й зненацька, коли знов когось привели, один із тих голосів знявся над рештою й відчайдушно заблагав:

 – Якщо маєте бодай крихту людського співчуття, не заарештовуйте мене!

Слова канули, наче в безодню, і цей заклик до функціонера виявити співчуття пролунав на диво недоречно, майже сміховинно, тому що функції треба виконувати по-діловому й тільки. Унтер-офіцер на хвилю підвів голову, не зовсім відірвавшись від своїх паперів. Ульріх почув важке човгання багатьох ніг, чиї тіла вочевидь німо навалювалися на тіло, що чинило опір. Потім похитнувся звук лише двох ніг, як після штурхана. Після цього гучно хряснули двері, клацнув засув, чоловік у мундирі вже знову схилив над столом голову, й у повітрі зависло мовчання крапки, поставленої там, де треба – в кінці речення.

Та Ульріх, схоже, помилився, гадаючи, що сам він ще не дозрів для поліційного космосу, бо унтер, уже вкотре підвівши голову, нарешті поглянув і на нього; щойно написані й ще не посипані пісочком рядки так і блищали вологою; і раптом виявилося, що справа Ульріха тут уже давно вступила в ділове впровадження. Прізвище й ім’я? Вік? Місце роботи? Домашня адреса?… Ульріха допитували.

Він мав таке враження, немовби потрапив до якоїсь машини, й вона почала розчленовувати його на позбавлені особистости, загальні складові частини ще доти, як узагалі зайшла мова про його провину чи невинність. Його прізвище й ім’я, ці двоє за змістом найбідніших, але емоційно найбагатших слів у мові, не означали тут анічогісінько. Його робіт, якими він здобув повагу в науковому світі – а цей світ загалом вважають усе ж таки солідним, – у тутешньому світі не було; про них Ульріха жодного разу не спитали. Його обличчя мало значення лише як сукупність прикмет; доти він, здавалося йому, ніколи не замислювався про те, що очі в нього – сірі й були одним із тих чотирьох офіційно визнаних різновидів очей, яких загалом мільйони; чуб був світло-русявий, зріст – високий, обличчя – овальне, й особливих прикмет він не мав, хоч сам щодо цього дотримувався іншої думки. Сам він відчував, що зріст у нього високий, плечі – широкі, огруддя видавалося вперед, мов напнуте на щоглі вітрило, а кожен суглоб тіла, коли він гнівався, сперечався чи коли до нього горнулась Бонадея, замикався, ніби неширокими стальними наростами, м’язами; і навпаки, коли читав книжку, яка його захоплювала, або коли на нього віяло подихом великого безпритульного кохання, сенс існування якого йому ніколи не щастило осягти, то був тонкий, тендітний, темний і м’який, мов зависла у воді медуза. Отож навіть у ці хвилини йому ще стало глузду зняти статистичні чари зі своєї особи, і застосований до нього в цьому поліційному органі метод оцінювання й опису захопив його, як любовний вірш, складений дияволом. Найдивовижніше, як виявилося, тут було те, що поліція не тільки може розчленувати людину так, що від неї нічого не лишається, а й що з цих нікчемних складових частин вона непомильно знову її складає й по них упізнає. І щоб це зробити, їй потрібно лишень мати в руках щось невагоме – те, що вона називає підозрою.

Раптом Ульріх збагнув, що виплутатись із становища, в якому він опинився через свій дурний розум, йому допоможе лише розум холодний. Його допитували далі. Він уявив собі, який буде наслідок, якщо на запитання про його адресу він відповість, що це – адреса незнайомої йому людини. Або якщо на запитання, чому він зробив те, що зробив, заявить: він завше робить, мовляв. трохи не те, що для нього має значення насправді. Але вголос він чесно назвав вулицю й номер будинку і навіть спробував придумати виправдання своїй поведінці. Внутрішній авторитет духу виявився прикро, вкрай безсилим супроти зовнішнього авторитету унтера. Та врешті Ульріх усе ж таки укмітив рятівну лазівку. Ще коли він, відповідаючи на запитання про місце роботи, сказав: «Приватна практика» (назватися «вільним ученим» не повернувся язик), – то відчув, що унтер зміряв його точнісінько таким поглядом, немовби він, Ульріх, промовив: «Безпритульний»; та коли в процесі допиту мова зайшла про його батька й з’ясувалося, що той – член Верхньої палати, цей погляд змінився. Він був усе ще недовірливий, але в Ульріха чомусь одразу виникло відчуття, з яким людина, котру морські хвилі попокидали туди й сюди, великим пальцем ноги нарешті торкається дна. До нього швидко повернулося самовладання, і він цим скористався. Він хутко пом’якшив усе, що вже визнав, протиставив авторитету вірних присязі вух, які перебували на посту, наполегливу вимогу, щоб його допитав сам комісар, і, коли це викликало лише посмішку, збрехнув (здогадавшись, на щастя, зробити це досить природно, ніби між іншим, і воднораз ладен відразу зам’яти своє твердження, якщо через нього йому скрутять зашморг у вигляді знаку запитання, який вимагатиме конкретної відповіді), що він – приятель графа Ляйнсдорфа й секретар великої патріотичної акції, про яку, певно, всі вже читали в газетах. І відразу помітив, що ці слова спонукали унтера замислитися про його особу поважніше, в чому доти той йому відмовляв, і свою перевагу Ульріх не забарився закріпити. Наслідком було те, що унтер сердито втупився в нього, позаяк ні брати на себе відповідальність за подальше затримання цієї здобичі, ні відпускати її на волю йому не хотілося; проте нікого з вищого начальства в цей час у відділку не було, і він знайшов вихід, який вочевидь свідчив про те, що вирішувати неприємні питання цей простий унтер-офіцер у свого принципового начальства таки трохи навчився. Він накинув на обличчя статечну міну й висловив серйозне припущення, що провина Ульріха полягає не лише в образі охоронців порядку й перешкоджанні їм виконувати службові обов’язки, а, саме з огляду на становище, яке він, за його словами, посідає, ще й у якихось нез’ясованих, можливо, навіть політичних інтриґах, через що він, Ульріх, має погодитися з тим, що його справу слід передати до політичного відділу поліційного управління.

І вже за кілька хвилин Ульріх їхав крізь ніч у таксі, яке йому дозволили взяти, а поруч із ним сидів не дуже схильний до балачок поліціянт у цивільному. Коли вони спинилися перед поліційним управлінням, заарештований побачив, що вікна другого поверху святково освітлені, – у цю пізню годину в начальника управління відбувалася важлива нарада; ця будівля не була такою собі темною конюшнею, а нагадувала яке-небудь міністерство, й Ульріх уже відчув звичну атмосферу. Невдовзі він помітив також, що нічний черговий, до якого його привели, хутко здогадався, яку дурницю вчинив своїм донесенням роздратований периферійний орган; і все ж випускати з лап закону людину, котра так необачно сама ж до них і потрапила, було б, на думку чергового, надзвичайно недоцільно. З обличчя цього чиновника поліційного управління теж прозирала залізна машина, і він запевнив заарештованого, що, з огляду на легковажність Ульріха, взяти на себе відповідальність за його звільнення буде, схоже, надзвичайно важко. Ульріх уже двічі виклав усе, що доти справило досить сприятливе враження на унтер-офіцера, але щодо цього трохи вищого чиновника такі спроби виявилися марними, й Ульріхові власна справа вже здавалася програною, аж раптом в обличчі його судії сталася дивовижна, майже щаслива переміна. Він іще раз уважно перечитав донесення, сказав Ульріхові ще раз назвати своє прізвище, перевірив його адресу й, чемно попросивши хвилинку зачекати, вийшов з кабінету. За десять хвилин він повернувся, маючи вигляд людини, яка щось приємне пригадала, й уже підкреслено чемно попросив заарештованого йти за ним. Перед дверима однієї з освітлених кімнат поверхом вище він сказав лише: «Пан начальник поліції бажає порозмовляти з вам сам», – і за мить Ульріх уже стояв перед добродієм з бакенбардами, який вийшов із сусідньої зали засідань і якого він уже знав. Ульріх хотів був з м’яким докором пояснити свою появу тут помилкою районного відділку, але начальник поліції випередив його, привітавши словами:

 – Непорозуміння, любий докторе! Комісар уже про все мені доповів. Одначе нам доведеться трохи вас покарати, тому що…

По цих словах він шельмувато (якщо про такого високого поліційного начальника взагалі можна сказати «шельмувато») зиркнув на Ульріха, так ніби хотів, щоб той розгадав загадку сам.

Але Ульріх її так і не розгадав.

 – Його ясновельможність! – допоміг начальник поліції. – Його ясновельможність граф Ляйнсдорф, – додав він. – Лише кілька годин тому він довідувався в мене про вас дуже й дуже зацікавлено.

Ульріх зрозумів лише наполовину.

 – Вас немає в адресній книзі, пане докторе! – пояснив чиновник із жартівливим докором, немовби лише в цьому й полягав Ульріхів злочин.

Ульріх, з гідністю всміхнувшись, зробив уклін.

 – Гадаю, завтра вам доведеться зробити візит до його ясновельможности у справі великої суспільної ваги, і я не візьму на себе відповідальність стати вам у цьому на заваді, посадивши вас до в’язниці.

Отак завершив невеличкий свій жарт володар залізної машини.

Є всі підстави припустити, що й у будь-якому іншому разі начальник поліції визнав би цей арешт за незаконний і що комісар, випадково пригадавши про збіг обставин, коли кілька годин тому в цій установі вперше пролунало Ульріхове ім’я, подав би справу в точнісінько такому вигляді, в якому її мав побачити начальник поліції, щоб прийти до своєї думки, отож умисне в перебіг подій ніхто не втручався. Його ясновельможність, до речі, про той збіг обставини так ніколи й не довідався. Ульріх відчув за собою обов’язок зробити йому візит другого дня після того, як цього вечора його величності було завдано образи, й при тій нагоді Ульріха відразу призначили почесним секретарем великої патріотичної акції. А якби граф Ляйнсдорф і дізнався був про той збіг обставин, то сказав би він лиш одне: сталося все це просто чудом.

41. Рахель і Діотима

Невдовзі після цього в Діотими відбулося перше велике засідання з приводу вітчизняної акції.

Суміжну із салоном їдальню перетворили на залу для нарад. Обідній стіл розсунули, накрили зеленим сукном і поставили посередині. Перед кожним місцем лежали аркуші міністерського паперу кольору слонової кістки й олівці різної твердости. Сервант винесли. Усі кутки в кімнаті були порожні й мали строгий вигляд. Стіни – шанобливо голі, якщо не рахувати портрета його величности, якого почепила сама Діотима, й портрета жінки в корсажі, колись привезеного звідкись паном Туцці, коли він ще працював консулом; а втім, на цьому портреті цілком могла бути зображена і яка-небудь прародичка. Діотимі аж-аж-аж як кортіло поставити на чолі столу ще й розп’яття, але начальник відділу Туцці її висміяв, перше ніж, із міркувань такту, вийшов з дому.

Адже паралельна акція мала розпочатись у цілком приватній атмосфері. Не прийшли ні міністри, ні високі чиновники; не було й політиків; так воно замислювалося; для початку треба було зібрати в дуже вузькому колі лише самовідданих слуг ідеї. Очікували на голову Державного банку, пана Гольцкопфа й барона Виснєчкі, кількох паній з вищої аристократії, відомих діячівгромадських доброчинних організацій, а також, згідно з принципом графа Ляйнсдорфа «власність і освіченість», представників вищих шкіл, мистецьких об’єднань, промисловости, місцевого домоволодіння й церкви. Урядові інстанції доручили представляти себе непомітним молодим чиновникам, які за світськими мірками вписувалися в це коло й мали довіру свого начальства. Такий склад відповідав бажанню графа Ляйнсдорфа, який хоч і мріяв про те, щоб почуття йшли без примусу з гущі народу, однак, враховуючи досвід з отими чотирма пунктами, задля душевного спокою все ж таки волів знати, з ким маєш до діла.

Маленька покоївка Рахель (її господиня переклала це ім’я досить вільно французькою й вимовляла «Рашель») уже від шостої ранку не присідала. Вона розсунула великого обіднього стола, приставила до нього два ломбардні столики, накрила все зеленим сукном, дуже ретельно витерла пил і за кожну з цих обтяжливих робіт бралася із світлим захватом. Напередодні ввечері Діотима сказала їй: «Завтра в нас, мабуть, творитиметься світова історія!» І все тіло Рахель палало від щастя жити в домі, де відбуваються такі події, що неабияк промовляло на користь цього засідання, бо тіло Рахель під чорненькою сукенкою було чарівне, мов майсенська порцеляна.

Рахель мала одинадцять років і вірила в дива. Народилася вона в Галичині, в якійсь гидкій хижі, де на одвірку висіла стяжка паперу з текстом із тори, а крізь шпарини в підлозі вибивалася земля. Її прокляли й вигнали з дому. Мати зробила тоді безпорадну міну, а сестри й брати боязко шкірились. Благаючи, Рахель повзала навколішки, й від сорому в неї розривалося серце, проте дівчині нічого не помогло. Її спокусив один безсовісний парубок, вона вже й забула як; їй довелося народжувати в чужих людей, а потім покинути рідні місця. І Рахель виїхала; у брудному дерев’яному ящику під вагоном, де вона влаштувалася, з нею котився відчай; виплакавши всі сльози, вона побачила перед собою столицю, куди, гнана якимсь інстинктом, утекла, лише як величезний вогненний мур; на нього їй хотілося кинутись, щоб померти. Але той мур – о диво дивне! – розімкнувся й прийняв її; відтоді на душі в Рахель завжди було так, немовби вона живе всередині якогось золотого полум’я. Випадок привів її в дім Діотими, і ця втечу з батьківського дому в Галичині сприйняла як щось дуже природне, коли вже дівчинка зрештою потрапила до неї, Діотими. Іноді вона розповідала малій, коли вони познайомилися ближче, про високопоставлених і знаменитих людей, що бували в домі, де «Рашель» мала честь їм прислуговувати; Діодима вже навіть дещо довірила їй про паралельну акцію, адже так радісно було бачити, як на кожну новину в Рахель спалахували зіниці, схожі на золоті дзеркала, що випромінювали зображення господині.

Бо хоч батько й прокляв маленьку Рахель через якогось там безсовісного парубка, вона була все ж таки дівчина добропристойна й любила в Діодимі просто-таки все: м’які темні коси, які вона мала щастя вранці й увечері розчісувати, сукні, що їх допомагала господині вдягати, китайські лаковані дармовисики й індійські різьблені столики, розкидані повсюди книжки чужоземними мовами, де вона не розуміла жодного слова; любила вона й пана Туцці, а віднедавна й отого набоба, який відвідав її ласкаву пані вже на другий день – тепер вона той другий називала першим – після свого приїзду. Рахель дивилася на нього в передпокої з таким осяйним захватом, з яким дивляться на християнського Спасителя, що вийшов зі своєї золотої гробниці, й засмучувало її лиш одне: те, що набоб, аби засвідчити повагу до її господині, не брав із собою свого Солимана.

Але сьогодні Рахель, коли осьдечки, поряд відбувалася така світова подія, була певна: має статися щось важливе й для неї самої, і сподівалася, що на цей раз Солиман, мабуть, усе ж таки прийде в товаристві свого господаря, як того й вимагає нинішня врочиста подія. Це очікування, однак, аж ніяк не було головним, а було тільки належною зав’язкою, вузлом чи інтриґою, неодмінними в усіх романах, на яких виховувалась Рахель. Бо дівчина мала право читати всі романи, що їх уже відкладала Діотима, як мала право перешивати на себе білизну, коли господиня її вже не носила. Кравцювати й читати для Рахель було звичним ділом, це був її юдейський спадок, та коли в руках у неї опинявся роман, що його Діотима називала їй великим мистецьким твором – а такі Рахель любила читати найдужче, – то перипетії в ньому вона сприймала, звичайно, лише так, як споглядають бурхливі події з великої відстані або в чужій країні; її цікавив, ба навіть захоплював незрозумілий їй рух, але втручатися в нього вона не могла, і саме це приваблювало її найдужче. Коли її посилали по що-небудь на вулицю чи коли до них приходили вельможні гості, вона так само тішилася величною й хвилюючою атмосферою імперського міста, просто-таки незбагненною безліччю блискучих деталей, до яких вона була причетна вже через те, що їй дісталося привілейоване місце в їхній гущі. Розуміти це глибше Рахель зовсім не хотіла; просту свою юдейську освіту, мудрі слова, почуті в батьківському домі, вона від злости забула й не потребувала їх так само, як квітка не потребує ложки й виделки, щоб живитися соками землі й повітря.

І ось тепер вона ще раз зібрала всі олівці й заходилася обережно стромляти їх блискучими вістрями до невеличкої машинки, яка стояла на ріжку столу й, коли покрутити її за ручку, стругала дерево так досконало, що, коли спробувати зробити це вдруге, від олівця вже не відпадало жодного волоконця; потому дівчина знов розклала олівці біля м’яких, мов оксамит, аркушів паперу, – по три різних біля кожного аркуша, – й на думку їй спало, що ця досконала машинка, яку їй довірили обслуговувати, походить з Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому, бо саме звідти напередодні ввечері її приніс слуга разом з олівцями й папером. Тим часом настала сьома година; Рахель хутко окинула ґенеральським поглядом усі дрібниці й поквапилася з кімнати, щоб розбудити господиню, бо вже на чверть по десятій було призначено засідання, а Діотима, коли господар пішов, ще ненадовго лишилася в ліжку.

Такі ранки з Діотимою давали Рахель виняткову радість. Словом «любов» її не означити; скоріше тут пасує «побожна шанобливість»; розуміти її потрібно так, що людину сповнює глибока, неймовірна шанобливість до когось іншого, вона заповнюю просто всю її душу, й там уже не лишається місця навіть для неї самої, для людини. Після тієї пригоди на батьківщині Рахель мала тепер уже півторарічну доньку й щомісяця, кожної першої неділі, акуратно віддавала жінці, яка виховувала дівчинку, велику частину своєї платні; того ж таки дня вона й зустрічалася з дитиною; та хоча своїми материнськими обов’язками Рахель і не нехтувала, вона вбачали в них лише покару, заслужену в минулому, і почуття її знову стали почуттями дівчини, цнотливу плоть якої ще не відкрило кохання. Рахель ступила до Діотиминого ліжка, і її погляд святобливо – так альпініст зводить очі на снігову вершину, що здіймається з уранішніх сутінків у першу блакить, – ковзнув плечем господині, перше ніж її пальці торкнулися перламутрово-ніжного тепла шкіри. Потім дівчина з насолодою вдихнула тонкі й складні пахощі руки, що сонно вистромилася з-під ковдри, даючи себе поцілувати (на ній ще лишився запах парфумів учорашнього дня, а також випари нічного спокою); нарешті Рахель підставила голій ступні, що сліпо обмацувала підлогу, пантофлю й перехопила вже трохи пробуджений погляд. Чуттєвий доторк до цього чарівного жіночого тіла не був би для неї, однак, таким прекрасним, якби всю її не пронизувало усвідомлення моральної значущости Діотими.

 – Чи поставила ти для його ясновельможности стільця з поруччям? А на столі там, де сидітиму я, срібного дзвоника? А там, де сидітиме секретар і вестиме протокол, чи поклала дванадцять аркушів паперу? І шість олівців, Рашель, шість, а не три перед місцем секретаря? – допитувалась Діотима.

Після кожного з цих запитань Рахель ще раз перелічувала подумки на пальцях усе, що зробила, й від шанолюбства лякалася так, немовби стояло питання життя і смерти. Нарешті господиня накинула халатика й рушила до кімнати, де мало проходити засідання. Її метод виховання «Рашель» полягав у тому, що вона, хай там що робила чи лишала недоробленим покоївка, щоразу нагадувала їй: це потрібно розглядати не тільки як справу особисту, потрібно не забувати й про її загальне значення. Коли Рахель розбивала склянку, то «Рашель» довідувалася, що ця шкода сама собою зовсім невелика, але ж прозоре скло – символ повсякденних дрібних обов’язків, яких око майже не бачить, бо йому подавай щось вище, піднесеніше, і саме через це слід приділяти виняткову увагу… І від такого церемонно-ввічливого тону в Рахель, поки вона змітала на купку бите скло, на очі набігали сльози щастя й каяття. Відколи Рахель прийшла сюди на службу, кухарки, від яких Діотима вимагала коректно мислити й визнавати власні помилки, уже не раз мінялись, одначе дівчина ці дивні фрази любила всім серцем, як любила імператора, похорони й мерехтливі свічки в сутінках католицьких церков. Час від часу вона, щоб якось виплутатися з прикрої ситуації, брехала, але потім у неї прокидалася до себе огида; ні, трішечки збрехнути вона, мабуть, навіть любила, бо завдяки невеличкій брехні відчувала всю свою огидність порівняно з Діотимою; але брехати Рахель дозволяла собі зазвичай лише тоді, коли мала надію тайкома й хутенько брехню обернути на правду.

Коли одна людина отак щоразу й у всьому озирається на другу, то може статися, що власне тіло від неї просто-таки відлетить і, мов невеличкий метеорит, упаде на сонце другого тіла. Діотима не знайшла нічого такого, що викликало б у неї невдоволення, й лагідно поплескала маленьку свою служницю по плечу; потому обидві рушила до ванної й приступили до туалету для цього великого дня. Коли Рахель доливала теплої води, спінювала мило чи волохатим рушником витирала Діотимине тіло так сміливо, ніби воно було її власне, все це давало їй куди більшу насолоди, ніж якби то було й справді всього-на-всього її власне тіло. Воно здавалося їй нікчемним і не гідним довіри, а вже щоб його порівнювати, то вона про це й не думала; на душі в неї, коли вона торкалася скульптурної повняви Діотими, було так, як у рекрута-селюка, що потрапив до зразкового полку.

У такій готовності Діотима зустрічала цей великий день.

42. Велике засідання

Коли добігла остання хвилина до призначеної години, прибув граф Ляйнсдорф у супроводі Ульріха. Рахель, уже розгарячіла, бо доти безперервно надходили гості і вона відчиняла їм двері й допомагала роздягтися, відразу впізнала Ульріха й задоволено відзначила подумки, що й він був не якимсь там звичайним відвідувачем, а людиною, котру в дім її господині привели важливі обставини, як це стало очевидно тепер, коли він з’явився тут удруге в товаристві його ясновельможности. Вона пурхнула до тих кімнатних дверей, які перед цим урочисто відчиняла, й присіла навпочіпки перед замковою шпариною, бажаючи довідатися, що буде далі. Шпарина була широка, й Рахель побачила виголене підборіддя голови банку, фіолетову краватку прелата Нєдоманського, а також золотисту китичку на шаблі генерала Штума фон Бордвера, делегованого військовим міністерством; щоправда, це міністерство, власне, не запрошували, однак у листі до графа Ляйнсдорфа воно заявило, що не хоче стояти збоку від такої «високопатріотичної справи», хоч і не має безпосереднього стосунку до її джерел та її нинішнього перебігу. Діотима, однак, забула сказати про це Рахель, отож присутність на нараді офіцера дівчину непомалу тривожила; але наразі вона не могла нічого з’ясувати про те, що відбувалося за дверима.

Тим часом Діотима приймала його ясновельможність і Ульріхові виявляла уваги не багато, позаяк саме називала присутніх, і першим його ясновельможності вона відрекомендувала доктора Пауля Арнгайма, зауваживши, що щасливий випадок привів сюди цього знаменитого друга її дому, й хоч він як чужоземець і не має права претендувати на участь у засіданні за всією формою, вона, мовляв, усе ж таки просить лишити його як її особистого радника; адже – і Діотима відразу вдалася до м’якої погрози – його міжнародні контакти й великий досвід у сфері культури й пов’язаности цих питань з питаннями економіки – для неї, мовляв, неоціненна опора, а клопотатися всім цим досі їй доводилося самій, та й у майбутньому замінити її, мабуть, пощастить не скоро, а вона ж, мовляв, надто добре усвідомлює, що снаги її не досить…

Граф Ляйнсдорф відчув, що на нього тиснуть, і вперше від початку їхніх з Діотимою взаємин подивувався тому, яка нетактовна його буржуазна приятелька. Арнгайм також почувався збентеженим, як суверен, чий приїзд належно не підготували, адже він був твердо впевнений, що граф Ляйнсдорф знає, що його, Арнгайма, запросили, й це схвалив. Але Діотима, чиє обличчя цієї хвилини зашарілося й прибрало впертого виразу, не відступала і, як усі жінки, в котрих у питаннях подружньої моралі сумління надто чисте, ладна була, коли йшлося про яку-небудь добропристойну справу, продемонструвати нестерпну жіночу настирливість.

Вона була вже тоді закохана в Арнгайма, який під той час устиг кілька разів побувати в неї, але через свою недосвідченість про природу свого почуття не мала жодного уявлення. Ці двоє обговорювали все, що хвилює душу, яка ушляхетнює тіло від п’ят до маківки на голові й обертає плутані враження цивілізованого життя на гармонійну вібрацію духу. Але й цього було вже багато, а позаяк Діотима звикла до обережности й усе життя намагалася нічим себе не компрометувати, то така довірливість видалася їй надто раптовою, і вона змушена була мобілізувати надзвичайно глибокі, просто-таки глибоченні почуття, а де знайти такі якнайшвидше? Там, де їм відводить місце весь світ – в історичних подіях. Для Діотими й Арнгайма в дедалі стрімкішому русі їхніх душ назустріч одна одній паралельна акція стала таким собі, сказати б, острівцем безпеки; у тому, що звело їх у цей важливий момент, вони вбачали якусь особливу долю й ні на крихту не розходилися в думці, що цей великий вітчизняний захід – виняткова нагода й відповідальність для людей, сповнених духовних поривань. Казав про це й Арнгайм, хоч ніколи не забував додати, що йдеться не стільки про масштаби організації, скільки, насамперед, про людей – сильних, досвідчених і в економіці, і в сфері ідей. Так паралельна акція в Діотими нерозривно сплелася з Арнгаймом, і брак уявлень, пов’язаних на перших порах з цією ініціативою, поступився місцем величезній їхній кількості. Сподівання, що багатство почуттів, закладене в австрійстві, підкріпить пруська дисципліна думки, в найщасливіший спосіб справджувалися, й це справляло такі глибокі враження, що Діотима, жінка коректна, навіть не відчула, якої самоправности припустилася, запросивши Арнгайма на установче зібрання. Та розмірковувати було вже пізно; Арнгайм, однак, інтуїтивно відчуваючи, як тут усе пов’язано, вбачав у цих зв’язках і щось істотно примирливе, хоч йому й прикро було за те становище, в якому мимоволі опинився, а його ясновельможність ставився до своєї приятельки загалом надто прихильно, щоб висловити подив різкіше, аніж просто несамохіть; на Діотимине пояснення він нічого не відповів і після невеличкої прикрої паузи привітно подав докторові Арнгайму руку, дуже чемно й з приємністю назвавши його бажаним гостем, ким той і був. Ця сценка не пройшла, певна річ, повз увагу більшости з тих, хто сидів за столом, і вони, знаючи, хто такий Арнгайм, теж дивувалися його присутності тут; але в товаристві добре вихованих людей припускають, що всьому є достатня причина, й цікавитися нею вважають поганим тоном.

Тим часом до Діотими повернувся її скульптурний спокій, за кілька хвилин вона відкрила засідання й попросила його ясновельможність виявити її дому честь, узявши на себе головування.

Його ясновельможність виголосив промову. Готувати її він почав ще кілька днів тому, а його мислення мало аж надто твердий характер, щоб дати йому внести в неї які-небудь зміни останньої хвилини; граф спромігся лише пом’якшити найвідвертіші натяки на пруську зброю із запалювальними голками (яка в шістдесят шостому році підступно випередила австрійську, що заряджалася з боку цівки).

 – Усіх нас звела тут спільна думка, – казав граф Ляйнсдорф, – що могутній вияв почуттів, який іде з гущі народу, не можна полишити на волю випадку, цей вияв потребує далекоглядного скеровування з боку інстанції з широким кругоглядом, тобто згори. Його величність, наш улюблений імператор і володар, тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року святкуватиме винятковий ювілей – сімдесятиріччя свого сходження на трон – і святкуватиме, хвалити Бога, при тому міцному здоров’ї і з тією бадьорістю, якими ми звикли в ньому захоплюватись. Ми певні, що вдячні народи Австрії зустрінуть це свято в такий спосіб, який продемонструє світу не лише нашу глибоку любов, а й те, що австро-угорська монархія стоїть міцно, мов скеля, згуртувавшись навколо свого правителя.

У цьому місці граф Ляйнсдорф завагався, не певен, чи варто згадувати про ознаки розпаду, що з’явилися на цій скелі навіть попри таке спільне вшанування імператора й короля; адже в такому разі доводилось рахуватися з опором Угорщини, яка визнавала лише короля. Через те спочатку його ясновельможність мав намір сказати про дві скелі, що стоять, тісно згуртовані. Але й це ще не зовсім правильно виражало його почуття австро-угорської державности.

Це почуття австро-угорської державности було штукою такою дивною, що, либонь, шкода й зусиль пояснювати його тому, хто не пізнав його сам. Складалося воно аж ніяк не, скажімо, з частини австрійської й частини угорської, котрі, як годилося б гадати, доповнювали одна одну; ні, складалося воно з цілого й частини, а саме з почуття угорської й почуття австро-угорської державности, і це друге в Австрії процвітало, як у рідному домі, через що почуття австрійської державности, по суті, не мало батьківщини. Австрієць траплявся лише в Угорщині, та й то як щось небажане; вдома він називав себе підданим королівств та земель австро-угорської монархії, представлених в імперській раді, а це – те саме, що австрієць плюс угорець мінус цей самий угорець, і робив це австрієць аж ніяк не із захватом, а задля ідеї, яку ненавидів, бо терпіти не міг угорців не менше, ніж угорці – його, внаслідок чого весь цей взаємозв’язок заплутувався ще дужче. Тому багато хто називав себе просто чехом, поляком, словенцем чи німцем; і звідси й починався отой подальший розпад і оті відомі «прикрі явища внутрішньополітичного характеру», як їх називав граф Ляйнсдорф, що, мовляв, були «справою рук безвідповідальних, незрілих, ласих до сенсацій елементів», котрі не діставали належної відсічі від населення, мало освіченого в політиці. Після таких натяків, про предмет яких відтоді зі знанням справи написано багато мудрих книжок, читач, гадаю, радо сприйме запевнення в тому, що ні в цьому місці, ані далі не буде зроблено серйозної спроби намалювати історичну картину і позмагатися з реальністю. Цілком достатньо зауважити, що зрозуміти таємниці дуалізму (так звучав спеціальний термін) було принаймні так само складно, як і таємниці триєдности; адже процес історичний більш-менш повсюди нагадує процес юридичний – із сотнями застережень, додатків, компромісів і заперечень, і звертати увагу треба було б лише на них. Звичайна людина серед них живе й помирає, ні про що не здогадуючись, але лише й тільки собі на добро, бо якби вона надумала скласти собі звіт у тому, в який процес, з якими адвокатами, видатками й мотивами вона виявилася вплутаною, то її в будь-якій державі охопила б, либонь, манія переслідування. Розуміння реальности – це справа винятково історико-політичного мислителя. Для нього сучасність настає після битви при Могачі або при Літцені, як ото печеня йде за супом, він знає всі протоколи, й у нього щомиті напохваті почуття процесуально обґрунтованої необхідности; а тим більше коли він, як граф Ляйнсдорф, – аристократ, вихований у дусі політико-історичного мислення, чиї діди, родичі з чоловічого й жіночого боку самі брали участь у попередніх перемовинах, то передбачити результат йому не важче, ніж простежити поглядом висхідну лінію.

Тому його ясновельможність граф Ляйнсдорф сказав собі перед засіданням: «Ми не повинні забувати, що після благородного рішення його величности подарувати народові певне право брати участь у власних справах минуло не так багато часу, щоб уже повсюди народилася та політична зрілість, яка з усіх поглядів гідна довіри, великодушно виявленої щонайвищою державною інстанцією. Отож не треба в загалом вартих осуду явищах, до яких ми, на жаль, причетні, вбачати, як це робить заздрісний закордон, ознаку старіння й розпаду; скоріше це – ознака ще не зрілої, а тому невичерпної юнацької снаги австрійського народу!» Він хотів нагадати про це й на засіданні, але за столом сидів Арнгайм, і граф сказав не все, що мав намір сказати, а обмежився натяком на те, що за кордоном, мовляв, не знають про справжню ситуацію в Австрії, а також натяком на переоцінку певних небажаних явищ. «Бо ми, – промовив на завершення його ясновельможність, – бажаючи досить недвозначно вказати на нашу силу і єдність, робимо це, безперечно, і в міжнародних інтересах, позаяк щасливі стосунки в сім’ї європейських держав грунтуються на взаємному шанобливому ставленні й повазі до сили партнера». Потому він ще раз нагадав лише, що такий самобутній вияв сили має справді йти із самої народної гущі, тому його потрібно скеровувати згори, і знайти для цього шляхи якраз і покликане нинішнє зібрання. Якщо згадати про те, що ще недавно графові Ляйнсдорфу на думку не спадало нічого, крім низки імен, на додачу до якої йому підкинули лише ідею австрійського року, то треба констатувати великий поступ, хоч його ясновельможність висловив навіть не все, про що думав.

Після його промови слово взяла Діотима, щоб пояснити наміри голови зібрання. Велика патріотична акція, сказала вона, має знайти велику мету, що підноситься, як висловився його ясновельможність, із народної гущі.

 – Ми, хто сьогодні вперше тут зібрався, не почуваємося покликаними визначити цю мету відразу; ні, наразі ми зустрілися лише задля того, щоб створити організацію, яка приступить до формування пропозицій, що й приведуть до такої мети.

Цими словами Діотима відкрила дискусію.

Спершу запала мовчанка. Замкніть до однієї клітки різнорідних і різномовних птахів, і вони, не знаючи, що їх очікує, першої миті мовчатимуть достоту так само.

Нарешті слова попросив якийсь професор; Ульріх того добродія не знав, граф Ляйнсдорф запросив його, певно, в останню хвилину через свого особистого секретаря. Професор повів мову про історичні шляхи.

 – Якщо поглянути вперед, – сказав він, – то перед нами – непрозірна стіна! Якщо поглянути праворуч і ліворуч – надмір важливих подій, напрям яких годі й розгледіти! Я наведу лише окремі приклади. Нинішній конфлікт із Чорногорією. Тяжкі бої, що їх у Марокко доводиться вести іспанцям. Обструкція, яку влаштували українці в австрійській імперській раді. Та якщо озирнутись назад, то виявиться, що все, немовби завдяки якомусь диву, набуло ладу й дістало мету… Тому, якщо мені вільно так висловитись, щомиті ми стикаємося з таїною чудесного проводу. І я вітаю цей Грандіозний намір – відкрити, так би мовити, очі народу, спонукати його свідомо поглянути на провидіння, закликавши в разі особливого, високого приводу… Оце, власне, й усе, що я хотів сказати. Це, по суті, – як і в сучасній педагогіці, яка вимагає, щоб учень працював спільно з учителем, а не просто діставав готові результати.

Зібрання з привітним виглядом скам’яніло дивилося в зелене сукно перед собою; навіть прелат, який представляв архієпископа, під час цієї високодуховної самодіяльности лише сидів у такій самій ввічливо-очікувальній позі, що й міністерські чиновники, й жодна рисочка на обличчі в нього не виказувала його щирої згоди. У кожного, здавалося, було таке враження, немовби серед вулиці зненацька хтось забалакав – гучно й до всіх перехожих одразу; такої миті всі, навіть ті, хто щойно ні про що не думав, раптом відчувають, що вони поспішають у якихось важливих, конкретних справах або що вулицею хтось користується не так, як належить. Професор, поки промовляв, мусив долати збентеження, проштовхуючи крізь нього слова так несміливо й уривчасто, неначе йому вітром забивало дух; але тепер він зачекав, чи йому хто-небудь відповість, а тоді не без гідности прибрав з обличчя очікувальну міну.

Коли після такого замішання слово поквапився взяти представник імператорської скарбниці й заходився розповідати про доброчинні фундації, а також пожертвування, що в ювілейному році мають надійти з особистих коштів його величности, всі сприйняли це як порятунок. Почав він з асигнувань на спорудження церкви для прочан та заснування фундації на підтримку незаможних священиків, потім пішли спілки ветеранів імени ерцгерцога Карла й імени Радецького, вдови й сироти учасників воєнних походів 66-го й 78-го років, фундація на допомогу відставним унтер-офіцерам, академія наук тощо; у цих списках не було нічого хвилюючого, а була лише сувора послідовність і належне їм місце в усіх офіційних свідченнях доброзичливости його величности. Щойно їх зачитали, відразу підвелася така собі пані Веґгубер, дружина фабриканта, жінка в доброчинній діяльності вельми заслужена й геть нездатна уявити собі чогось важливішого, ніж те, чим клопоталася; вона звернулася до зібрання, яке схвально слухало її, з пропозицією щодо «Великоавстрійського супового пансіону імени Франца Йосифа». Представник міністерства у справах культів і освіти зауважив лише, що й у його відомстві народилася подібна ініціатива – а саме видати друком монументальну працю «Імператор Франц Йозеф Перший і його час». Але після цього вдалого старту знов запала мовчанка, і більшість присутніх відчули себе ніяково.

Якби дорогою сюди у них поцікавилися, чи знають вони, що таке історичні, великі й такі інші події, то їхня відповідь була б, звичайно, ствердна, але, поставши перед нагальною потребою придумати таку подію самим, вони помалу зів’яли, і в них прокинулося щось на кшталт ремствування досить природної природи.

Цієї небезпечної хвилини непомильне відчуття такту підказало Діотимі зробити перерву й запропонувати гостям заздалегідь наготовану легку перекуску. 

43. Перша зустріч Ульріха з великим чоловіком. У світовій історії нічого нерозумного не стається, однак Діотима виступає з твердженням, що істинна Австрія – це весь світ

У перерві Арнгайм завважив: що масштабніша організація, то дужче відрізняються пропозиції. Це, мовляв, – характерна риса нинішнього розвитку, побудованого лише на розумі. Але саме в цьому й полягає Грандіозний замисел: змусити цілий народ згадати про волю, натхнення й суть, яка лежить глибше, ніж розум.

Ульріх відповів запитанням, чи вірить Арнгайм, що з цієї акції що-небудь вийде.

 – Поза всяким сумнівом! – відказав той. – Знаменні події – це завжди віддзеркалення загальної ситуації!

І саме цю ситуацію, провадив він, тепер ми маємо, й уже те, що така зустріч, як нинішня, стала десь можливою, доводить, мовляв, її глибоку необхідність.

 – Але тут не дуже легко провести різницю, – мовив Ульріх. – Припустімо, наприклад, композитор, автор оперети, яка останнім часом здобула світову славу, виявився інтриганом і оголосив себе президентом світу, – а це, коли взяти до уваги його популярність, було б цілком можливо. Що б це було – пірует в історії чи віддзеркалення духовної ситуації?

 – Це неможливо, абсолютно! – сказав доктор Арнгайм.

 – Такий композитор не може бути ні інтриганом, ні політиком; у противному разі його комічно-музикальна Геніальність просто незбагненна, а в світовій історії нічого нерозумного не стається.

 – Але в світі – скільки завгодно!

 – У світовій історії – ніколи!

Арнгайм вочевидь нервував. Неподалік стояли, тихо, але жваво про щось перемовляючись, Діотима й граф Ляйнсдорф. Його ясновельможність зрештою все ж таки висловив приятельці свій подив із приводу того, що на цьому суто австрійському заході спіткав прусака. Уже з міркувань такту він вважав цілком неприпустимим, щоб у паралельній акції одну з провідних ролей грав чужоземець, хоча Діотима вказувала на те вигідне й заспокійливе враження, яке на закордон справляє така свобода від політичного егоїзму. Але тепер вона змінила тактику боротьби й несподівано розширила свій план. Вона завела мову про жіночий такт, цей вияв, мовляв, впевнености почуттів і свідчення глибоко байдужого ставлення до суспільних упереджень. Нехай його ясновельможність лише прислухається до цього голосу. Арнгайм, мовляв, – європеєць, відоме в усій Європі світило духу, і саме через те, що він – не австрієць, завдяки його участі можна довести, що в Австрії дух почувається як удома. І раптом Діотима висунула тезу, що істинна Австрія – це, мовляв, весь світ. Світ, пояснювала вона, не матиме спокою доти, доки народи не заживуть у ньому у високій єдності, так, як живуть австрійські роди у своїй вітчизні.

Велика Австрія, всесвітня Австрія – ось на яку думку, мовляв, навів її в цю щасливу хвилину його ясновельможність; оце і є та вінчальна ідея, якої досі так бракувало паралельній акції… Палкою повелителькою-пацифісткою стояла красуня Діотима перед своїм ясновельможним приятелем. Граф Ляйнсдорф іще не важився відмовитись від своїх заперечень, але вже знов захоплювався полум’яним ідеалізмом і широтою поглядів цієї жінки й розмірковував, чи не вигідніше все ж таки залучити Арнгайма до розмови, ніж одразу відповісти на ініціативу з такими прикрими, можливо, наслідками.

Арнгайм непокоївся, здогадуючись про зміст тієї розмови й не маючи змоги на неї вплинути. Його з Ульріхом обступили учасники засідання, яких цікавила особа цього пруського Креза, й Ульріх саме сказав:

 – Є тисячі професій, в яких люди цілком розчиняються; там увесь їхній розум. Та якщо від них зажадати чогось загальнолюдського, спільного для всіх, то зостануться, по суті, лише три речі: глупство, гроші й, у найкращому разі, невиразні спогади про релігію!

 – Цілком слушно, релігія! – переконливо вкинув Арнгайм і поцікавився в Ульріха, чи не вважає той, що релігія вже повністю, з корінням зникла… Він так гучно наголосив на слові «релігія», що це мимоволі почув граф Ляйнсдорф.

Тим часом його ясновельможність, схоже, уже досяг компромісу з Діотимою, бо вона підвела його тепер до гурту, який враз тактовно розпався, й граф заговорив до Арнгайма.

Ульріх раптом завважив, що лишався сам, і закусив губу. Бозна навіщо – чи то щоб згаяти час, чи то щоб не почуватися покинутим – він почав пригадувати, як їхав на це зібрання. Його взяв із собою граф Ляйнсдорф; як людина сучасна, той мав автомобілі, але воднораз не цурався й традицій і вряди-годи користувався також парою розкішних гнідих, яких тримав разом із кучером та чотиримісною бричкою; цього дня його ясновельможність, віддаючи розпорядження дворецькому, вирішив, що на установче засідання паралельної акції подобає їхати такими двома чудовими, уже майже історичними створіннями. «Це – Пепі, а це – Ганс», – пояснив дорогою граф Ляйнсдорф; перед очима витанцьовували горби гнідих крупів, а коли одна з голів, що ритмічно покивували, поверталася вбік, з морди злітала піна. Важко було зрозуміти, що відбувалося в самих тваринах; видався погожий ранок, і вони бігли. Корм і біг – лише ці дві великі конячі пристрасті, мабуть, і були відомі Пепі й Гансу, якщо врахувати, що вони були вичищені й про любов знали не як про конкретний потяг, а тільки як про переливи якогось серпанку, що легеньким осяйним туманом іноді повивав картину їхнього світу. Кормова пристрасть зберігалася в мармурових яслах з ласощами – вівсом, у годівниці з соковитою пашею, в брязканні оброті об кільце й зосереджувалась у квасних пахощах теплої стайні, пряний, густий дух якої голками пронизувало глибоке, насичене аміаком відчуття самих себе: тут – коні! Трохи інакше, мабуть, стояла справа з бігом. Тут бідна душа ще пов’язана з табуном, де жеребця-вожака попереду або й усіх одразу зненацька охоплює якийсь потяг до руху, і стадо кидається назустріч сонцю й вітру; бо коли тварина самотня й простір на всі чотири боки їй відкритий, то нерідко її череп проймає несамовитий дрож, і вона мчить, куди очі бачать, поринає в страшну свободу, однаково порожню що в тому напрямку, що в тому, й нарешті розгублено спиняється, і її приманюють мискою вівса. Пепі й Ганс були коні добре об’їжджені; вони бігли щодуху, б’ючи копитами осяяну сонцем, обставлену будинками вулицю; люди були для них сірою масою, від якої не йшла ні радість, ні страх, строкаті вітрини крамниць, вичепурені, в яскравих барвах жінки – неїстівними латками лугів, капелюхи, краватки, книжки, діаманти вздовж вулиць – пустелею. Лише два острови-мрії – стайня й клус – здіймалися над цією пустелею, і часом Пепі й Ганс жахалися, мов уві сні чи в грі, якої-небудь тіні, притискалися до дишла й, знов підбадьорившись від смалкого удару батогом, вдячно скорялися віжкам.

І раптом граф Ляйнсдорф випростався на м’якому сидінні й спитав Ульріха:

 – Штальбург розповідав мені, пане доктор, нібито ви клопочетесь одним чоловіком?

Від несподіванки Ульріх не відразу збагнув, про що йдеться, і Ляйнсдорф повів далі:

 – Дуже добре з вашого боку. Я про все знаю. Гадаю, зробити пощастить небагато, адже то жахливий тип; але нерідко саме у зв’язку з такими суб’єктами виявляє себе те незбагненно особисте, той потяг до милосердя, який властивий кожному християнинові, і якщо самому хочеться зробити щось велике, то треба щонайсмиренніше думати про безпомічних. Можливо, пощастить іще раз призначити йому медичне обстеження. – Після того, як граф Ляйнсдорф, випроставшись в екіпажі, виголосив, попри тряску, цю довгу промову, він знову відкинувся на м’яку спинку й додав: – Але ми не маємо права забувати, що в цей час усю свою снагу повинні віддавати події історичній!

Власне, Ульріх трохи симпатизував цьому простодушному старому аристократові, який усе ще розмовляв з Діотимою та Арнгаймом, і мало не ревнував його. Адже балачка в них тривала, схоже, досить жваво; Діотима всміхалася, граф Ляйнсдорф стояв збентежений, широко розплющивши очі, щоб нічого не прогавити, а Арнгайм говорив шляхетно й спокійно. Ульріх розчув слова «нести ідеї у владні сфери». Арнгайма він не міг терпіти просто як форму буття, суто принципово, не міг терпіти сам його тип. Таке поєднання розуму, діловитости, безтурботности й начитаности для Ульріха було вищою мірою нестерпне. Він був певен, що Арнгайм ще звечора все зробив для того, щоб уранці на це засідання прибути не першим і не останнім; не мав Ульріх сумніву й у тому, що Арнгайм, виходячи з дому, все ж таки не поглянув на годинника, а востаннє зиркнув на нього, мабуть, перед тим, як сісти снідати й вислуховувати доповідь свого секретаря, що приніс пошту: час, який лишався, Арнгайм використав на внутрішню діяльність, якій мав намір присвятити себе аж до виходу з дому, й, невимушено віддаючись тій діяльності, був упевнений, що вона триватиме рівно стільки, скільки потрібно, бо те, що потрібно, і його час були пов’язані таємничою силою, як скульптура й зала, куди скульптура вдало вписується, або як списометальник і мішень, в яку той попадає, не цілячись. Ульріх уже багато чого чув про Арнгайма й дещо читав. В одній зі своїх книжок той писав, що чоловік, який придивляється в дзеркалі до свого костюма, не здатний діяти рішуче. Тому що дзеркало, створене колись для радощів, – так розмірковував він, – обернулося, мовляв, на знаряддя страху, мов ото годинник, який став відшкодуванням за те, що види своєї діяльности ми вже не чергуємо в природний спосіб.

Щоб не витріщатися так відверто й невиховано на сусідню трійцю, Ульріх мусив відвернутись, і погляд його спинився на маленькій покоївці, яка прослизала поміж захопленими розмовами гістьми й, святобливо зводячи очі, пропонувала напої. Але маленька Рахель його не помічала; вона забула про Ульріха й навіть не підійшла до нього зі своєю тацею. Дівчина підступила до Арнгайма й запропонувала йому напої так, як Богові; вона радо припала б вустами до його короткопалої, спокійної руки, коли та брала лимонад, а потім неуважно тримала склянку, бо набоб пити не став. Коли ця кульмінація минула, Рахель виконувала свої обов’язки, мов збитий з пантелику маленький автомат; вона прагнула якомога скоріше втекти з цієї кімнати світової історії, де все заповнювали ноги й розмови, знов до передпокою.

44. Продовження й завершення великого засідання. Ульріх проймається симпатією до Рахель, Рахель – до Солимана. Паралельна акція набуває чіткої організаційної форми

Ульріхові такі дівчата подобались, вони були шанолюбні, поводилися штивно й у своїй заляканій вихованості нагадували фруктові деревця, чия солодка стиглість одного дня впаде до рота якому-небудь юному гульвісі, якщо він зволить розтулити рота. «Вони, либонь, загартовані й хоробрі, як жінки кам’яного віку, котрі вночі ділили ложе з чоловіками-воїнами, а вдень у поході несли їхню зброю й своє хатнє начиння», – подумав Ульріх, хоч сам, крім як у свою далеку первісну пору пробудження мужности, ніколи на такі воєнні стежки не ступав. Зітхнувши, він сів на своє місце, бо засідання поновило роботу.

Йому раптом спало на думку, що чорно-білий одяг, в який убирають таких дівчат, має ті самі кольори, що й облачення черниць; він завважив це вперше й здивувався своєму відкриттю. Та ось уже промовляла божественна Діотима, яка заявила: паралельну акцію має увінчати величний знак. Тобто акції не конче мати мету яку-небудь, нехай навіть дуже патріотичну, аби лиш її було видно здалеку. Ні, мета має бути така, щоб захопила саме серце світу. Вона має бути не тільки практична, вона має бути самою поезією. Вона має стати віхою. Вона має бути дзеркалом, поглянувши в яке, світ почервонів би. І не лише почервонів би, але й, мов у казці, побачив би своє істинне обличчя й уже не зміг би його забути. Тим-то його ясновельможність, мовляв, висунув натхненну ідею «імператора-миротворця».

З урахуванням цього, провадила далі Діотима, не можна не визнати, що пропозиції, розглянуті досі, цій вимозі не відповідають. Коли в першій частині засідання вона, мовляв, вела мову про символи, то мала на увазі, звичайно, не супові пансіони, ні, йдеться ні про щось менше, ніж про те, щоб заново віднайти людську єдність, утрачену через те, що людські інтереси так розійшлися. Тут, звісно, напрошується запитання, чи наш час і нинішні народи взагалі здатні випрацювати такі великі спільні ідеї. Адже всі пропозиції, зроблені досі, – чудові, але вони, мовляв, спрямовані в різні боки, з чого вже видно, що жодна з них не має тої об’єднавчої сили, яка так потрібна!

Поки говорила Діотима, Ульріх спостерігав за Арнгаймом. Неприємне враження викликали в ньому не окремі деталі фізіономії, а просто-таки все. Хоча ці деталі – по-фінікійському міцний череп купця-господаря, виразисте, однак виліплене немовби з трохи недостатньої кількости матеріалу й тому пласке обличчя, спокій чоловічої постави англійського крою, а в другому місці, де людина виглядає з костюма, руки з короткуватими пальцями – були досить прикметні. Ульріха дратували саме витримані пропорції в усьому. Ця впевненість була притаманна й Арнгаймовим книжкам; коли Арнгайм розглядав світ, у ньому панував лад. В Ульріхові прокидалося бажання вуличного хлопчака закидати цього чоловіка, що виріс серед досконалости й багатства, камінням і сміттям, коли він бачив, з якою вдаваною увагою той спостерігав усе оце безглуздя, де їм доводилося брати участь; Арнгайм смакував цим безглуздям, як справжній знавець, на чиєму обличчі написано: «Багато не казатиму, але це вино – таки дуже й дуже благородне!»

Тим часом Діотима виступати скінчила. Відразу після перерви, коли присутні вже знов порозсідалися, з їхнього вигляду було видно, що тепер якогось результату вони таки досягнуть. Доти над цим ніхто не замислювався, але всі трималися так, немовби очікували чогось важливого. І ось Діотима виснувала: коли, отже, напрошується запитання, чи здатний наш час і нинішні народи взагалі на великі спільні ідеї, то можна й навіть треба додати: чи здатні вони на ідеї рятівної сили! Адже йдеться про порятунок. Про рятівне піднесення. Це щоб сказати коротко, хоч уявити собі таке піднесення виразно ще й нема змоги. Воно має вийти з усієї сукупности, або воно взагалі не прийде. Тому вона, порадившись із його ясновельможністю, дозволить собі, мовляв, завершити нинішнє засідання такою пропозицією. Його ясновельможність справедливо зауважив, що високі міністерства, власне, вже втілюють собою розпад світу за такими його головними сферами, як релігія й освіта, торгівля, промисловість, право і таке інше. Тому якщо буде ухвалено рішення заснувати комітети, на чолі кожного з яких стане уповноважений цих урядових відомств, а на допомогу йому оберуть представників відповідних галузевих об’єднань і верств населення, то виникне структура, до якої в систематизованому вигляді ввійдуть головні моральні сили світу; крізь цю структуру вони вливатимуться, і вона стане для них своєрідним ситом. Об’єднає потім усіх водно головний комітет, і таку структуру лишиться тільки розширити декотрими специфічними комітетами й підкомітетами, як, приміром, комітетом із пропаганди, з питань забезпечення коштами тощо, а на себе особисто вона, мовляв, хотіла б узяти формування мозкового центру для подальшого опрацювання основоположних ідей – певна річ, за погодженням з рештою комітетів.

І знов усі помовчали, тільки цього разу з полегкістю. Граф Ляйнсдорф покивав головою. Хтось, щоб картина стала зрозумілішою, поцікавився, як у замислену так акцію ввійде питомо австрійський елемент.

Щоб відповісти, підвівся ґенерал Штум фон Бордвер, хоч до нього всі оратори промовляли сидячи. Він добре розуміє, почав ґенерал, що в такій раді солдатові відведено роль скромну. Та коли вже він усе ж таки бере слово, то не для того, щоби втручатися в неперевершений аналіз висловлених досі пропозицій, які всі були чудові. Однак він хотів би, мовляв, на завершення винести на доброзичливий розсуд присутніх таке міркування. Запланована демонстрація почуттів має справити вплив на закордон. А все, що справляє вплив на закордон, – це могутність народу. Та й ситуація в сім’ї європейських держав така, що, як висловивсяйого ясновельможність, демонстрація почуттів була б, безперечно, не зайва. Зрештою, ідея держави, – це, як каже Трайчке, ідея могутности; держава – це могутність, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. Він, Генерал, лише ятрить, звісно, відому рану, нагадуючи, мовляв, про незадовільний стан, у якому через байдужість парламенту опинилася розбудова нашої артилерії та воєнно-морського флоту. Тому він звертається з проханням зважити на те, що коли не буде знайдено іншої мети – адже наразі це питання ще відкрите, – то такою вельми гідною метою стала б широка, всенародна участь у справах війська та його озброєння. Si vis pacem para bellum![30] Сила, яку демонструють у мирний час, не допускає війни чи принаймні її віддаляє. Отже, він може сміливо запевнити всіх, що такий захід слугував би злагоді між народами й став би яскравим виявом мирних прагнень.

Цієї хвилини в кімнаті почало діятися щось дивне. Спочатку в більшості присутніх склалося було враження, що ця промова не відповідає справжньому завданню їхньої зустрічі, та в міру того, як Генерал дедалі ширше озвучував свої міркування, голос його лунав уже як заспокійлива похідна хода добре вишикуваних батальйонів. Лише несміливо нагадував про себе первісний замисел паралельної акції – «краще, ніж Прусія», так наче десь удалині полковий оркестр награвав марш принца ОйГена, який вирушив на турків, чи «Боже, бережи…» Принаймні якби зараз його ясновельможність підвівся, чого він зовсім не збирався робити, й запропонував поставити на чолі полкового оркестру пруського брата Арнгайма, то в тому піднесено-непевному стані, в якому всі перебували, вони подумали б, що чують «Слава тобі, переможцю…»[31], й навряд чи спромоглися б супроти цього щось заперечити.

 Біля замкової шпарини «Рашель» подала сигнал: «Забалакали про війну!»

Наприкінці перерви вона поквапилася знов до передпокою – почасти й через те, що цього разу Арнгайм таки привів свого Солимана. Погода зіпсувалася, й маленький мавр прийшов услід за своїм господарем у пальті. Коли Рахель йому відчинила, він зробив зухвалу Гримасу, бо був зіпсутим юним берлінцем, якого жінки розбестили й то так, що він просто ще не знав, як йому з ними поводитись. Але Рахель гадала, що розмовляти з ним треба по-мавританському, а спробувати по-німецькому їй просто не спало на думку; і позаяк порозумітися з ним їй треба було конче, то вона просто поклала на плече цьому шістнадцятирічному хлопцеві руку, показала йому на кухню, поставила стільця й підсунула те, що стояло ближче – тістечка й напої. Чогось такого їй не випадало роботи ще зроду, тож коли вона біля столу випросталася, серце в неї гупало так, неначе в ступці товкли цукор.

 – Як вас звати? – спитав Солиман. О, то він розмовляє по-німецькому!

 – Рашель! – кинула Рахель і вибігла з кухні.

Тим часом Солиман пригостився тістечками, вином та бутербродами, припалив сигарету й завів розмову з кухаркою. У Рахель, коли вона повернулася з порожньою тацею, стислося серце.

 – Там знов обговорюють щось дуже важливе! – сказала вона.

Але на Солимана її слова не справили жодного враження, а кухарка, жінка вже літня, засміялася.

 – Так може й до війни дійти! – схвильовано додала Рахель, і вже на грані кульмінації від замкової шпарини пролунало її повідомлення про те, що чекати лишилося вже не довго.

 – Чи є там австрійські Генерали? – насторожився Солиман.

 – Самі погляньте! – кинула Рахель. – Один є напевно. І вони разом ступили до замкової шпарини.

У поле зору потрапляв то білий аркуш паперу, то чийсь ніс, то мигала чиясь велика тінь, то зблискував перстень. Життя розпадалося на яскраві деталі; мов моріжок, простилалося зелене сукно; чиясь біла рука, вощана, як у паноптикумі, лежала бозна на чому, ніби зависала в повітрі; а якщо скосити очі різко вбік, то було видно, як у кутку тліє золотиста китичка на руків’ї Генералової шаблі. Навіть розбещеного Солимана, схоже, охопило хвилювання. Казково й лиховісно ширшає життя, коли на нього дивишся крізь замкову шпарину й уяву. Позаяк стояти доводилося нахилившись, кров у вухах шуміла, а голоси за дверима то гриміли, мов кам’яні брили, то ковзали, наче намиленим паркетом. Рахель поволі випросталась. Підлога в неї під ногами, здавалося, дибилась, і дух того, що відбувалося, огортав її, так ніби вона стромила голову під одну з отих чорних хусток, якими користуються фокусники й фотографи. Потім випростався й Солиман, і кров, пульсуючи, відринули від їхніх голів. Малий негр усміхнувся, й за його синіми губами промайнули яскраво-червоні ясна.

Поки в передпокої, серед розвішаного на стінах верхнього одягу впливових людей ця мить повільно, так мовби її грали на трубі, збігала, за дверима вже дійшло до резолюції – після того, як граф Ляйнсдорф заявив, що така надзвичайно важлива ініціатива пана Генерала заслуговує на велику вдячність, але наразі в саму суть справи, мовляв, заглиблюватися не варто, потрібно визначити лише організаційні засади. Однак для цього потрібно, мовляв, не лише пристосувати план до викликів світу, узгодивши цей план з головними позиціями міністерств, а й ухвалити підсумкову резолюцію, де заявити, що учасники засідання дійшли одностайної згоди, щойно завдяки їхній акції стане очевидним прагнення народу, повідомити про це прагнення його величності, а заразом звернутися з вірнопідданим проханням зробити велику ласку й вільно розпоряджатися доти нагромадженими коштами з метою матеріального здійснення цього прагнення… Це мало ту перевагу, що народ діставав змогу сам, але все ж таки за посередництва найвищої державної волі, ставити перед собою гідну, на думку його ясновельможности, мету, і таку резолюцію ухвалили на особливе бажання графа Ляйнсдорфа, бо хоч ішлося тут лише про формальність, для нього було важливо, щоб народ нічого не розпочинав з власної ініціативи й без другого конституційного чинника – не розпочинав навіть на честь цього другого.

Решта присутніх аж такого великого значення цим нюансам не надавали і саме через те й не мали нічого проти пропозиції графа Ляйнсдорфа. А в тому, що засідання завершилось ухваленням резолюції, нічого незвичайного не було. Адже байдуже – чи то в бійці ставлять крапку, скориставшись ножем, чи то наприкінці музичної п’єси всіма десятьма пальцями одночасно вдаряють кілька разів по клавішах, чи то танцівник робить уклін партнерці, чи то ухвалюють резолюцію, – у світі стало б моторошно жити, якби події просто минали собі, насамкінець ще раз не запевнивши нас, як годиться, що вони таки відбулися; тим-то люди так і роблять.

45. Мовчазна зустріч двох гірських вершин

Коли засідання завершилося, доктор Арнгайм непомітно влаштував усе так, щоб лишитись останнім; ініціаторкою цього була Діотима; начальник відділу Туцці шанобливо витримував паузу, бажаючи бути певним, що не повернеться додому до кінця засідання.

У ці хвилини, коли прощалися гості й потрібно було підбивати останні риски, коли господині доводилося переходити з кімнати в кімнату, даючи дорогою дрібні розпорядження, висловлюючи міркування й хвилюючись, як це завжди буває, коли добігає кінця велика подія, Арнгайм, усміхаючись, спостерігав за Діотимою. А вона відчувала в усьому помешканні якусь вібрацію й рух; численні речі, яким через цю подію довелось переселитися кудись інде, тепер одна по одній поверталися на свої місця, як ото з берега, буває, відкочується велика хвиля, оголюючи на піску безліч ямок і ямочок. І поки Арнгайм у шляхетному мовчанні очікував, коли Діотима й цей рух довкола неї знов заспокояться, вона пригадала, що, хоч би скільки людей у неї бувало, а ніколи ще жоден чоловік, крім начальника відділу Туцці, не лишався з нею отак по-домашньому наодинці, щоб аж відчувалося оце німе життя порожнього помешкання. І раптом її цнотливість збентежило одне геть незвичне уявлення: оце спорожніле помешкання, де не було навіть її чоловіка, видалося їй штанями, в які вліз Арнгайм. Такі хвилини бувають, вони, мов нічні примари, можуть трапитися в людей навіть найцнотливіших, і чарівний сон кохання, де душа й тіло зливаються водно, засяяв у Діотимі.

Арнгайм нічого цього не помітив. Його штани стояли на дзеркальному паркеті бездоганною прямовисною лінією, його візитка, краватка, його спокійно усміхнене, шляхетне обличчя не промовляли нічого – такі досконалі вони були. Він, власне, мав намір дорікнути Діотимі за інцидент, який стався у зв’язку з його появою тут, і подбати, щоб такого не ставалося надалі; але в цій хвилині було щось таке, що змусило цього чоловіка, хто поводився з американськими фінансовими магнатами, як рівня їм, кого приймали імператори й королі, цього набоба, хто будь-якій жінці міг заплатити платиною, – щось таке, що змусило його натомість заворожено дивитися на Діотиму, яку насправді звали Ермеліндою, а то й узагалі лише Герміною Туцці і яка була просто дружиною високого чиновника. Щоб означити це «щось таке», тут доведеться знову вдатися до слова «душа».

Слово це траплялося вже не раз, але не завжди в досить виразному контексті. Наприклад, на означення того, що в наші часи втрачено або що не поєднується з цивілізацією; чи того, що суперечить фізичним інстинктам і подружнім звичкам; чи того, в чому вбивця викликав не лише обурення; чи того, що мала вивільнити паралельна акція; чи набожного споглядання і contemplarlo in caligine divina графа Ляйнсдорфа; чи схильності багатьох людей висловлюватися алегорично і т. ін. Але найдивовижніша з-поміж усіх особливостей слова «душа» – це та, що молоді люди не можуть промовити його, не усміхнувшись. Навіть Діотима й Арнгайм уникали вживати це слово поза зв’язком; адже мати «велику, шляхетну, боязку, сміливу, ницу душу» – так ще можна висловитись, а ось сказати просто «моя душа» – язик не повертається. Воно, слово, створене ніби зумисне для людей літніх, і зрозуміти це можна, лише припустивши, що з віком дедалі відчутніше дає про себе знати щось таке, що нагально потребує назви, а позаяк знайти її не щастить, то зрештою, хоч і знехотя, послуговуються тією, яку спершу зневажливо відкидали.

То як же це описати? Можна стояти чи йти, як завгодно, значення має не те, що перед тобою, не те, що бачиш, чуєш, чого бажаєш, за що берешся й що долаєш. Воно простирається попереду, мов обрій, мов півколо; але краї цього півкола з’єднує хорда, і її площина перетинає навпіл світ. Спереду з цієї площини виглядають обличчя й руки, поперед неї забігають почування й прагнення, і ніхто не має сумніву: те, що ми тут робимо, завжди сповнене здорового глузду чи бодай пристрасти; тобто зовнішні обставини вимагають наших дій так, що це зрозуміло будь-кому, а коли ми, охоплені пристрастю, вчиняємо щось незбагненне, то зрештою і в цьому є своя логіка й свій лад. Та хоч усе тут здається цілком зрозумілим і самодостатнім, не можна позбутися невиразного відчуття, що це – лише щось неповне, половинне. Бракує трохи рівноваги, й людина, мов канатоходець, поспішає вперед, щоб не похитнутись і не впасти. А позаяк поспішає вона вперед крізь життя, полишаючи за собою прожите, то це прожите й те, що належить іще прожити, утворюють мур, і її шлях урешті починає нагадувати слід шашеля в деревині, що хоч би там як звивався, навіть повертав назад, але завжди лишає позад себе порожній простір. І по цьому жахливому відчуттю, що за всім заповненим зостався сліпий, відтятий простір, по цій половині, якої й досі бракує, хоча все вже стало цілим, зрештою помічають те, що називають душею.

Певна річ, у думках, у здогадах, у почуттях про неї ніколи не забувають; залежно від темпераменту людини, душа набуває тоді вигляду найрізноманітніших замінників. Замолоду – – виразного відчуття невпевнености в усьому, що робиш, навіть якщо робиш те, що потрібно. На старість – подиву з приводу того, як мало зроблено з того, що ти, власне, мав намір зробити. У віці між юністю й старістю – втіхи від того, що ти збіса тямущий і славний хлопець, хоч не всьому з того, що робиш, можна знайти виправдання; або що світ теж-бо не такий, яким мав би бути, отож кінець кінцем усе, в чому ти сплохував, виявляється ще й справедливим компромісом; і нарешті, багато людей думають, крім усього іншого, навіть про якогось бога, що носить у кишені те, чого бракує їм самим. Окреме місце посідає тут лише кохання; річ у тім, що в цьому винятковому випадку та друга половина приростає. Здається, немовби кохана людина стоїть там, де звичайно чогось бракує. Душі поєднуються, сказати б, dos à dos[32] і при цьому стають зайвими. Відтак, коли велике кохання юности минає, більшість людей уже не відчувають, що їм бракує душі, й ця так звана дурість виконує вдячне соціальне завдання.

Ні Діотима, ні Арнгайм ніколи не кохали. Щодо Діотими, то ми про це вже знаємо, але й великий фінансист душу мав, у широкому розумінні, незайману. Арнгайм завжди боявся, що почуття, які він викликав у жінок, стосуються не його самого, а його грошей, і тому жив лише із жінками, яким і сам давав не почуття, а гроші. Він ніколи не заводив товариша, боячись, що ним, Арнгаймом, зловживатимуть, а мав лише ділових друзів, навіть коли діловому спілкуванню була притаманна духовність. Отож коли Арнгайм зустрів Діотиму, яку йому судила доля, він мав багатий життєвий досвід, проте був незайманий і ризикував лишитися самотнім, Приховані в обох таємничі сили зіткнулись одна з одною. Порівняти це можна лише з пасатними вітрами, з Гольфстрімом, із вулканічними стрясаннями земної кори; сили, неймовірно більші від людських, споріднені із зірками, почали рухатись, від одного до одного, поза межами години й дня; незмірні потоки. У такі хвилини цілком байдуже, хто що каже. Арнгаймове тіло, підносячись із прямовисної складки штанів, здіймалося, здавалось, у неземній самотності гір-велетів; по другий бік стояла, поєднана з ним хвилею долини, осяяна самотністю Діотима – в модній тоді сукні, яка нижче плечей мала невеличкі буфи, над животом вишукано вивільняла широкий простір для грудей, а нижче від жижок знов прилягала до литок. Шнурки зі скляних перлів на портьєрах мерехтіли, мов брижі на ставку, списи й стріли на стінах поймав трепет опереної й смертельної пристрасти, а жовті томи Кальман-Леві на столах мовчали, як цитринові гаї. Ми святобливо пропускаємо те, з чого обоє почали розмову.

46. Ідеали й мораль – найкращий засіб, щоб заповнити велику безодню, звану душею

Першим чари струснув із себе Арнгайм. Бо довше лишатися в такому стані було, здалося йому, неможливо, не поринувши в тупу, беззмістовну, незворушну задуму або не підвівши під святобливість міцний каркас розмірковувань і переконань, який своєю суттю, однак, уже не зовсім їй відповідає.

Таким засобом, який хоч і вбиває душу, однак потім немовби невеличкими порціями консервує її й зберігає для загального використання, споконвіку був її зв’язок із здоровим глуздом, переконаннями й практичними вчинками, зв’язок, що його вдало втілювали в життя всі моральні вчення, філософії й релігії. Як уже сказано, сам Бог відає, що воно взагалі таке – душа! Нема жодного сумніву в тому, що палке бажання прислухатися лише до неї може спричинити незмірну свободу дій, справжню анархію, і не бракує прикладів того, що, так би мовити, хімічно чисті душі скоюють просто-таки злочини. Та щойно душа обзаведеться мораллю чи релігією, філософією, глибокою буржуазною освітою й ідеалами у сфері обов’язку й краси, їй дістається в дарунок система приписів, умов та всіляких вказівок, якій вона має відповідати, перше ніж мріяти про те, щоб її вважали душею й шанували, а її жар, як жар доменної печі, відводять до гарних прямокутних пісочників. Тоді лишаються, по суті, самі логічні проблеми тлумачення на кшталт запитання, чи підпадає який-небудь вчинок під ту чи ту заповідь, і перед душею відкривається спокійна картина поля після битви, де мерці лежать сумирно й одразу можна помітити, де ще ворушиться чи стогне крихта життя. Тим-то людина здійснює цей перехід якомога швидше. Якщо її діймають релігійні сумніви, як це іноді трапляється замолоду, то невдовзі вона заходжується гнобити невіруючих; якщо її бентежить кохання, вона обертає його на шлюб; а якщо опиняється в полоні якого-небудь іншого захоплення, то, не в змозі постійно жити в його полум’ї, знаходить порятунок у тому, що починає жити задля цього полум’я. Тобто багато хвилин свого дня, кожна з яких потребує стимулу й змісту, людина заповнює не ідеальним своїм станом, а діяльністю задля цього ідеального стану, себто численними засобами досягнення мети, всілякими перешкодами й інцидентами, які дають надійну Гарантію того, що їй ніколи не доведеться цієї мети досягати. Бо лише йолопи, душевнохворі й люди з невідчепними ідеями спроможні тривалий час терпіти полум’я натхнення; здорова людина має вдовольнятися власною заявою, що без краплі цього таємничого полум’я їй і жити не хочеться.

Життя Арнгайма заповнювала діяльність; він був людиною реальности і з доброзичливою усмішкою, не без розуміння зразкової суспільної позиції староавстрійців слухав, як на засіданні, свідком якого став, вели мову про суповий пансіон імени Франца-Йосифа й про зв’язок між почуттям обов’язку та військовими походами; йому й на гадку не спадало над цим насміхатись, як те робив Ульріх, бо Арнгайм був переконаний: сприйняття великих ідей свідчить про мужність і перевагу багато менше, ніж уміння в таких буденних і трохи смішних у своїй добропристойності серцях знаходити зворушливе зерно ідеалізму.

Та коли серед усього цього Діотима, цей витвір пластичного мистецтва античности з віденською домішкою, промовила слова «всесвітня Австрія», слова, такі самі палкі й майже такі самі по-людському незрозумілі, як полум’я, його щось узяло за серце.

Про нього розповідали одну історію. У своєму берлінському будинку він мав залу, напхом напхану бароковими й Готичними скульптурами. А католицька церква (Арнгайм був до неї вельми прихильний) своїх подвижників і святих зображує переважно в дуже блаженних, ба навіть захоплених позах. У тій його залі святі помирали в усіляких позах, і душа викручувала тіло, як ото викручують білизну після прання. Перехрещені, мов шаблі, руки й покалічені шиї, вихоплені зі свого первісного оточення й зібрані в чужому домі, справляли враження збориська кататоніків у божевільні. Ця колекція діставала високу оцінку й принаджувала до Арнгайма багатьох мистецтвознавців, з якими він провадив учені розмови, але нерідко засиджувався в залі й у цілковитій самоті, і тоді на душі йому бувало зовсім по-іншому; у нього зринав схожий на переляк подив, так наче перед ним поставав якийсь напівбожевільний світ. Він відчував, що в моралі на самому початку палав невимовний вогонь, уздрівши який навіть такій розумній голові, як він, тільки, мабуть, і лишалося б, що витріщатися на обгоріле вугілля. Цей невиразний вияв того, що всі релігії й міфи виражають в оповіді, нібито на самому початку закони людині подарували боги, відчуття, отже, первісного стану душі, хоча трохи й моторошного, проте, мабуть, гідного любови богів, становило тоді дивну окрайку тривоги навколо його загалом досить самовдоволеного плину думок. А поратися в саду Арнгаймові допомагав тоді глибоко простий, як висловлювався сам Арнгайм, чоловік, з яким він часто розмовляв про життя квітів, тому що в таких людей можна навчитися більше, ніж у вчених. Аж поки одного дня Арнгайм виявив, що той чоловік його обкрадає. Він, можна сказати, просто-таки відчайдушно цупив усе, що міг пірвати до рук, а виторг відкладав, щоб стати незалежним; він тільки про це й думав, день і ніч; та якось зникла й одна невеличка скульптура, і поліція, викликана на допомогу, все й розкрила. Того вечора, коли Арнгаймові повідомили про цю новину, він звелів привести винного й цілу ніч докоряв йому за хибний шлях, на який той ступив у своїй користолюбній пристрасті. Розповідали, що сам Арнгайм тоді дуже хвилювався й часом у темній сусідній кімнаті мало не плакав. Бо заздрив тому чоловікові, заздрив з причин, які не міг собі пояснити; а другого ранку Арнгайм передав крадія поліції.

Цю історію підтвердив і один із близьких друзів Арнгайма, і приблизно так само було в нього на душі й тепер, коли він стояв віч-на-віч з Діотимою в якійсь кімнаті, відчуваючи, як навколо її чотирьох стін немовби нечутно палахкотить світ.

47. Те, що розпорошено на всіх, в Арнгайма зібрано в одній особі

У наступні тижні Діотимин салон зазнав нового могутнього піднесення. Сюди приходили довідатися про останні новини в паралельній акції й поглянути на отого нового чоловіка, про якого казали, нібито без нього Діотима тепер, мовляв, і кроку не ступить, – на німецького набоба, багатого юдея, відлюдника, що писав вірші, диктував ціни на вугілля й водив дружбу з самим німецьким імператором. Навідувалися не лише пани й панії з оточення графа Ляйнсдорфа та з дипломатичних кіл, неабияке зацікавлення виявляли й ті, хто представляв економічне й духовне життя буржуазії. Отож тут стикалися фахівці з мови еве й композитори, які доти один від одного й звуку не чули, фабриканти і священики, люди, котрі, почувши слово «курс», згадували про курс лікування, біржовий курс чи семінарський.

Але тепер сталося щось небувале: з’явився чоловік, який з кожним умів говорити його мовою, і цим чоловіком був Арнгайм.

Після прикрого враження, яке склалося в нього на початку першого засідання, надалі від таких офіційних зібрань він тримався якомога далі, та й у всілякі світські товариства приходив не завжди, тому що часто виїздив із міста. Само собою зрозуміло, про посаду секретаря вже не йшлося; він сам пояснив Діотимі, що ця ідея неприйнятна, зокрема й для нього самого, і хоч Діотима, дивлячись на Ульріха, не могла не бачити в тому узурпатора, з міркуваннями Арнгайма вона все ж таки погодилася. Він від’їздив і приїздив, непомітно минало чотири-п’ять днів, і ось він уже повертався з Парижа, Рима чи Берліна; те, що відбувалося в Діотими, було тільки невеличкою часткою його життя. Але цій частці він віддавав перевагу й був у ній усім своїм єством.

Що він умів розмовляти з великими промисловцями про промисловість, а з банкірами – про економіку, було зрозуміло; але він міг так само вільно розводитися про молекулярну фізику, містику чи стендову стрільбу. О, балакун він був хоч куди; коли вже Арнгайм починав, то не міг спинитись, як ото не можна дочитати книжку, поки в ній не сказано все, що просить слова; але манеру говорити він мав по-шляхетному тиху, плавну, манеру, що майже сумувала за собою, мов ото струмок, обрамлений темними кущами, і це надавало його велемовності немовби аж якоїсь потрібности. Його начитаність і пам’ять були справді надзвичайні; він міг кидати фахівцям щонайрідкісніші терміни з їхньої галузі й воднораз так само добре знав будь-яку важливу особу з англійської, французької чи японської аристократії й був у курсі справ на іподромах та Гольфових майданчиках не лише Європи, але й Австралії та Америки. Отож навіть мисливці на сарн, об’їждчики коней та власники лож у придворних театрах, які приходили поглянути на божевільного багатія-юдея («Ну, такого я ще не бачив!» – казали зазвичай вони), йшли від Діотими, шанобливо похитуючи головою.

Якось його ясновельможність відвів Ульріха вбік і сказав:

 – А знаєте, останні сто років родовому дворянству з Гувернерами не щастило! Колись то були люди, імена багатьох з яких потім переходили до енциклопедичних словників; ті домашні навчителі, своєю чергою, приводили з собою вчителів музики й малювання, які з вдячности за це творили речі, що їх нині ми називаємо своєю давньою культурою. Та відколи запровадили нову й загальну освіту і люди мого кола купують, даруйте, докторські ступені, домашні вчителі стали якісь нікудишні. Наша молодь, звісно, має цілковиту рацію, коли вистрілює фазанів і вепрів, катається верхи й шукає гарненьких дівчаток та молодиць; проти цього нічого не скажеш, молодість – вона і є молодість. Але ж колись саме домашні вчителі частину цієї молодої сили спрямовували на те, щоб вона дбала про дух і мистецтво так само, як про фазанів, а сьогодні ми нічого цього не бачимо.

Ось що спало на думку його ясновельможності, і на думку йому часом спадали й такі речі. Зненацька він різко обернувся до Ульріха й виснував:

 – То, знаєте, фатальний сорок восьмий рік розділив буржуазію й аристократію на лихо обом.

І стурбовано зиркнув на товариство збоку. Його щоразу дратувало, коли в парламентських виступах оратори від опозиції хизувалися буржуазною культурою, й потішився б, якби справжню буржуазну культуру можна було знайти в аристократії; але бідна аристократія в буржуазній культурі не могла знайти нічого, та культура була для неї невидимою зброєю, якою її побивали, й оскільки в цьому процесі аристократія чимдалі більше втрачала владу, то зрештою можна було, прийшовши до Діотими, побачити результат навіч. Тим-то у графа Ляйнсдорфа іноді стискалося серце, коли він спостерігав у салоні всю цю метушню; йому хотілося, щоб до виконання «функцій», можливість якого надавав цей дім, ставилися поважніше.

 – З інтелігентами, ваша ясновельможносте, нині в буржуазії точнісінько такі самі взаємини, як колись в аристократії з Гувернерами! – спробував утішити його Ульріх. – Це – чужі їй люди. Ви лишень погляньте, в якому захваті всі від цього доктора Арнгайма!

Але граф Ляйнсдорф і так весь час дивився лише на Арнгайма.

 – А втім, це вже не розум, – додав Ульріх з приводу того, хто викликав такий захват. – Це такий самий феномен, як веселка, що її можна схопити за обидва кінці й з усіх боків обмацати. Він розводиться про любов і економіку, про хімію й плавання на байдарках, він учений, поміщик і біржовик; одне слово, те, що в кожному з нас є окремо, у ньому все зосереджене в одній особі; тим-то ми й захоплюємось. Ваша ясновельможність хитає головою? А я певен: його занесла сюди до нас хмара так званого прогресу, зазирнути всередину якої ніхто не годен.

 – Я хитав головою не з приводу того, що ви сказали, – промовив граф. – Я думав про доктора Арнгайма. Загалом треба визнати, що особистість він цікава.

48. Три причини слави Арнгайма й таємниця цілого

Але все це був лише звичайний вплив особистости доктора Арнгайма.

Чоловік він був великий.

Його діяльність поширювалася на континенти земні й наукові. Він знав усе: філософію, економіку, музику, світ, спорт. Вільно розмовляв п’ятьма мовами. Товаришував із найзнаменитішими митцями в світі, а мистецтво завтрашнього дня скуповував на пні, за ще не встановленими цінами. Він був вхожий до імператорського двору й спілкувався з робітниками. Мав віллу в наймодернішому стилі, світлини якої можна було побачити в усіх часописах із сучасної архітектури, а також спорохнявілий давній замок десь в аристократичній глушині Бранденбурга, замок, що своїм виглядом нагадував просто-таки трухляву колиску пруської ідеї.

Таке широке коло зацікавлень і здатність за все братися рідко супроводжує власна продуктивність; але й щодо цього Арнгайм був винятком. Раз чи двічі на рік він усамітнювався в своєму маєтку й узагальнював там на папері досвід свого духовного життя. Ці його книжки й статті, що становили вже солідну серію, мали великий попит, досягали високих накладів, і їх перекладали багатьма мовами; адже до хворого лікаря довіри нема, а в тому, що може сказати людина, котра спромоглася подбати про себе сама, має ж бути, либонь, якась істина. Це було перше джерело його слави.

Друге випливало з природи науки. Науку ми глибоко шануємо, і це справедливо; можна, без сумніву, по вінця заповнити все своє життя, присвятивши себе вивченню діяльности нирок, але трапляються все ж таки хвилини – можна сказати, гуманістичні хвилини, – коли відчуваєш потребу згадати про зв’язок нирок з народом загалом. Тим-то в Німеччині так часто й цитують Ґьоте. Та якщо кому-небудь з університетською освітою кортить окремо наголосити на тому, що він не лише вчений, а й має живий, спрямований у майбутнє розум, то найкраще зробити це, пославшись на праці, саме знайомство з якими не тільки робить честь, а й обіцяє ще більше чести, мов ото цінний папір, курс якого зростає, і в таких випадках дедалі більшої популярности набували цитати з Пауля Арнгайма.

Щоправда, його екскурси в певні наукові галузі з метою підперти свої загальні концепцій не завжди відповідали щонайсуворішим вимогам. Хоч вони, звісно, й свідчили про глибоку начитаність, однак фахівець неодмінно виявляв у них ті дрібні неточності й похибки, що по них роботу дилетанта розпізнати так само легко, як по шву відрізнити сукню, пошиту домашньою кравчинею, від сукні зі справжнього ательє. Тільки в жодному разі не треба думати, нібито це заважало фахівцям захоплюватися Арнгаймом. Вони самовдоволено всміхалися; він імпонував їм як щось надзвичайно сучасне, як людина, про котру писали всі газети, король економіки, його заслуги перевершували навіть духовні заслуги колишніх королів, і коли їм, фахівцям, випадало зауважити, що в своїй галузі вони становлять ще все ж таки щось цілком інше, ніж він, то за це вони виражали йому вдячність, називаючи його розумним, Геніальним чи просто універсальним чоловіком, а таке серед фахівців означає те саме, коли б у чоловічому товаристві про яку-небудь жінку сказали, що вона – красуня на жіночий смак.

Третє джерело слави Арнгайма було в сфері економіки. Йому непогано велося з її давніми капітанами, яким було море по коліна; якщо він мав залагодити з ними яку-небудь велику оборудку, то обводив круг пальця навіть найбільших зухів. Щоправда, вони були не вельми високої думки про нього як про комерсанта, називаючи його «кронпринцом» – на відміну від батька, Арнгайма-старшого, чий короткий, товстий язик не вмів розводити балачок, зате путящу справу відчував здалеку й за майже непомітними ознаками. Арнгайма-батька вони боялися й поважали; а ось коли чули про філософські вимоги, що їх «кронпринц» висував до їхнього стану й навіть уплітав у серйозні ділові розмови, то посміювались. Пауль Арнгайм зажив недоброї слави тим, що на засіданнях правлінь цитував поетів і стверджував, нібито економіка – така штука, яку не можна відділити від решти видів людської діяльности й працювати в ній треба лише з урахуванням широкого взаємозв’язку всіх аспектів національного, духовного, ба навіть глибоко інтимного життя. Але й посміюючись над ним, ті капітани не могли не бачити, що саме цими присмаками до комерції Арнгайм-молодший викликав чимдалі більше зацікавлення громадської думки. То в економічному, то в політичному, а то й у культурному розділах великих газет усіх країн з’являлися згадки про нього – то схвальна оцінка роботи його пера, то розповідь про чудову промову, яку він десь виголосив, то повідомлення про те, як його приймав той чи той можновладець або мистецьке об’єднання, і невдовзі в колах великих підприємців, зазвичай схованих від чужих очей та вух за подвійними дверима, не було вже нікого такого, про кого поза цими колами розмовляли б стільки, скільки про Арнгайма. І не слід думати, нібито панове президенти, члени наглядових рад, Генеральні директори й директори банків, металургійних заводів, концернів, гірничих підприємств та судноплавних компаній за своєю суттю й справді такі вже лихі люди, якими їх часто змальовують. Якщо не брати до уваги їхніх надто розвинених родинних почуттів, то внутрішній сенс їхнього життя – це сенс грошей, і в того сенсу дуже здорові зуби й неперебірливий шлунок. Усі вони не мали сумніву в тому, що світ був би багато кращий, якби його просто полишили вільній грі попиту й пропозиції, а не панцерникам, багнетам, монархам та дипломатам, цим невігласам в економіці; але світ такий, який є, і життя, що слугує насамперед власній вигоді й лише завдяки цьому – загальній, на догоду давнім упередженням оцінюють нижче, ніж лицарство й державницьке мислення, а державні замовлення, з морального боку, стоять вище, ніж приватні, – одне слово, вони з цим дуже навіть рахувались і, як відомо, без сорома користалися з тих вигод, що їх дають загальному добру митні переговори під цівками гвинтівок чи війська, застосовані супроти страйкарів. Проте цим шляхом комерція веде до філософії, адже без філософії нині завдавати шкоди решті людей зважуються лише злочинці, і тому капітани економіки звикли бачити в Арнгаймі-молодшому щось на взірець ватиканського представника їхніх інтересів. Попри всю іронію, з якою вони ставилися до його схильностей, їм було приємно мати в його особі людину, здатну представляти їхні інтереси десь на зібранні єпископів так само успішно, як на конгресі соціологів; ба більше, зрештою він набув на них такого самого впливу, який має вродлива дружина-естетка, що ганьбить постійну конторську метушню, зате дає користь справі тим, що всіх зачаровує. На додачу досить лише уявити собі ще тільки вплив метерлінкської чи бергсонської філософії на вугільні ціни чи політику картелювання, щоб збагнути, як Арнгайм-молодший гнітив усіх на зібраннях промисловців або в кабінетах дирекції чи то в Парижі, чи то в Петербурзі, чи то в Кейптауні, щойно прибував туди як батьків представник і де його належало вислуховувати від початку й до самого кінця. Його успіхи в комерції були такі самі вагомі, як і таємничі, й з усього цього народився відомий поголос про надзвичайне значення цього чоловіка й про його щасливу руку.

Багато чого ще можна було б розповісти про Арнгаймові успіхи. Про дипломатів, які підходили до чужої їхній суті, проте важливої економічної галузі з обережністю людей, котрі мають опікати не зовсім безпечного слона, хоч сам він ставиться до неї спокійно, мов природжений сторож у зоопарку. Про митців, яким він рідко давав пожиток і які, незважаючи на це, все ж таки відчували, що перед ними – меценат. Зрештою, про журналістів, які, либонь, мають право претендувати, аби про них згадали насамперед, адже це саме вони своєю захопленою писаниною й зробили з Арнгайма великого чоловіка, не помітивши, що все діялося навпаки: їм нашіптували, а вони гадали, буцімто чують, як росте трава часу. Формула його успіху повсюди була та сама; осяяний чарівним світлом свого багатства й чутками про власну значущість, він завжди мусив мати справу з людьми, котрі у своїй сфері його перевершували, але він подобався їм як непрофесіонал із разючими знаннями в їхній професії й аж лякав їх, утілюючи собою зв’язки їхнього світу з рештою світів, що про них вони не мали жодного уявлення. Отак його суттю й стало справляти в колі людей вузької професії враження натури цілісної й довершеної. Іноді йому ввижалася така собі ваймарська чи флорентійська доба промисловости й торгівлі, верховенство сильних особистостей, що працюють на добробут, здатні поєднувати в собі й спрямовувати з високих позицій усе, чого техніка, наука й мистецтво досягли порізно. Спроможність до цього він у собі відчував. У нього був талант ніколи не мати переваги в чомусь окремому й такому, що можна довести, зате в будь-якій ситуації випливати на поверхню завдяки притаманній йому рухливій рівновазі, яка щомиті самооновлюється, в чому, можливо, й справді полягає головний хист політика, хоча сам Арнгайм був, утім, переконаний, що це – глибока таємниця. Він називав її «таємницею цілого». Адже й людська краса полягає, по суті, не в чомусь окремо взятому й такому, що його можна довести, а радше, либонь, у чомусь чарівному, такому, яке навіть невеличкі потворності обертає собі на вигоду; достоту так і глибока доброта, любов, гідність і велич людського створіння майже не залежать від того, що воно робить, скоріше вони здатні ушляхетнити все, що воно робить. Це просто якась загадка, однак ціле в житті важливіше від деталей. Отож нехай собі маленькі люди складаються все ж таки зі своїх чеснот та вад, а ваги своїм властивостям надає лише людина багата; і якщо таємниця її успіху полягає в тому, що по-справжньому його не можна пояснити жодною з її заслуг і жодною з її властивостей, то саме ця сила, більша, ніж будь-який її вияв, і є тією таємницею, на якій грунтується все велике в житті. Так писав про це Арнгайм в одній зі своїх книжок, а написавши так, майже й сам повірив, що вхопив за полу щось надприродне, і досить прозоро дав зрозуміти це й у тексті.

49. Зародження суперечностей у поглядах між старою й новою дипломатією 

Спілкування з людьми, чиєю вузькою професією було аристократичне походження, винятку тут не становило. Арнгайм усіляко притлумлював власну шляхетність і так скромно вдовольнявся аристократизмом духовним, який знає свої переваги й межі, що невдовзі носії найродовитіших дворянських імен уже справляли поруч із ним таке враження, немовби від носіння цього тягаря в них, немов у справжніх трударів, назавжди згорбилася спина. Найпильніше за цим спостерігала Діотима. Таємницю цілого вона пізнавала розумом митця, який мрію свого життя бачить втіленою такою мірою, що подальші вдосконалення вже неможливі.

Тепер вона була знов у цілковитій злагоді зі своїм салоном. Арнгайм застерігав її не переоцінювати зовнішній бік організації; грубі матеріальні інтереси, казав він, можуть узяти гору над чистими намірами; більшої ваги він надавав салону.

Начальник відділу Туцці, навпаки, висловлював побоювання, що таким шляхом до справи через прірву розмов не перейти.

Він закинув ногу на ногу й згорнув на коліні виразно жилаві, худі й смагляві руки; поруч із Арнгаймом, який сидів випроставшись, у бездоганному костюмі з м’якої матерії, Туцці мав вигляд близькосхідного кишенькового злодія поруч із бременським оптовим торговцем. Тут зіткнулися два аристократизми, й австрійський, що, на догоду якомусь досить складному великосвітському смаку, любив напускати на себе певну недбалість, у жодному разі не вважав себе нижчим. Начальник відділу Туцці мав приємну манеру цікавитись успіхами паралельної акції так, ніби сам, без посередників, не мав права знати, що відбувається в його домі.

 – Ми були б раді якомога скоріше довідатися про подальші плани, – промовив він і поглянув на дружину й Арнгайма, привітно всміхаючись, що мало означати: «Щодо цього я ж бо тут людина чужа».

Потім він сказав, що ця спільна справа його дружини і його ясновельможности графа Ляйнсдорфа вже завдає відомствам чимало тяжкого клопоту. Під час останньої доповіді в його величності міністр спробував з’ясувати, які зовнішні вияви з нагоди ювілею можуть за певних обставин розраховувати на високе схвалення, зокрема наскільки для найвищої інстанції прийнятний план, випереджаючи сучасну тенденцію, очолити міжнародну пацифістську акцію; адже це, пояснював Туцці, – єдина можливість перевести у сферу політики ідею, що народилася в його ясновельможності: ідею всесвітньої Австрії. Але його величність, бувши втіленням щонайглибшої, відомої на весь світ стриманости й совісности, провадив Туцці, відразу відмахнувся, рішуче зауваживши: «Ох, та не хочу я пхатися наперед!» І тепер, мовляв, ніхто не знає, що це таке: вочевидь негативне волевиявлення його величности чи ні.

З маленькими таємницями своєї роботи Туцці тактовно вмів поводитися так нетактовно, як люди, котрі воднораз уміють добре берегти великі таємниці. Завершив він тим, що тепер посольства мають вивчити настрої чужоземних дворів, позаяк щодо настрою власного двору певности, мовляв, нема, а знайти яку-небудь тверду опору десь усе ж таки треба. Адже, зрештою, суто технічних можливостей багато – від скликання загальної мирної конференції, зустрічі двадцятки правителів і аж до, якщо брати глибше, оздоблення гаазького палацу настінними розписами австрійських майстрів або до пожертв для дітей та сиріт домашньої обслуги в Гаазі. З цим він пов’язав запитання про те, що думають про ювілейний рік при пруському дворі. Арнгайм відповів, що відомостей про це не має. Австрійський цинізм його відштовхував; він, хто й сам умів так вишукано розводити балачки, поруч із Туцці почувався замкнутим, як людина, що бажає підкреслити: коли йдеться про справи державні, мають панувати серйозність і холод. Отак, не зовсім без суперництва, розкрилися перед Діотимою два протилежні аристократизми, два державні й життєві стилі. Але поставте хорта поряд із мопсом, вербу – поряд із тополею, келиха – на ріллі або портрета не на художній виставці, а на вітрильнику, одне слово, помістіть поряд дві породисті й яскраво виражені форми життя – і поміж них виникне порожнеча, вони обернуться на вкрай злоякісний бездонний комізм і нівелюються. Діотима бачила це на власні очі й чула на власні вуха, нічого не розуміючи; налякана, вона перевела розмову на інше й вельми рішуче заявила своєму чоловікові, що має намір паралельною акцією досягти насамперед чогось духовно великого й, здійснюючи її, зважатиме лише на потреби справді сучасних людей!

Арнгайм із вдячністю сприйняв те, що ідеї, на його думку, повернули її гідність; адже і йому в житті часом доводилося щосили втримуватися на плаву, й саме тому він не хотів жартувати з речами, які великою мірою виправдовували його спілкування з Діотимою; так людина, що потопає, не хоче жартувати зі своїм рятувальним кругом. Але, на власний подив, він не без сумніву в голосі поцікавився в Діотими, кого ж тоді вона бажає обрати до духовної верхівки паралельної акції.

Про це Діотима, звичайно, ще не могла сказати нічого; дні спілкування з Арнгаймом подарували їй надто багато імпульсів та ідей, і поки що вона не спинила свій вибір на чомусь конкретному. Щоправда, Арнгайм не раз казав їй, що головне – не демократія комітетів, а сильні й різнобічні особистості; але щодо цього в ній просто давало про себе знати чуття «ти і я» й аж ніяк іще не рішення й навіть не розважливість; саме про це, мабуть, їй і нагадали песимістичні нотки в голосі Арнгайма, бо вона відповіла:

 – А чи є сьогодні взагалі щось таке, що можна назвати достатньо великим і важливим, щоб на його досягнення покласти всі свої сили?

 – Ознака часу, який утратив внутрішню впевненість здорових часів, – зауважив у відповідь Арнгайм, – у тому й полягає, що в ньому дуже важко народжується щось таке, що його можна назвати найбільшим і найважливішим.

Начальник відділу Туцці опустив погляд на порошинку на своїх штанях, отож його усмішку можна було витлумачити як знак згоди.

 – Ай справді, що б це могло бути? – бажав знати Арнгайм. – Релігія?

Начальник відділу Туцці підвів від порошинки свою усмішку; останнє слово Арнгайм вимовив хоч і не так наполегливо й упевнено, як колись при його ясновельможності, проте все ж таки з приємною поважністю в голосі.

Діотима, наперекір усмішці свого чоловіка, кинула:

 – А чом би й ні? Релігія теж!

 – Певна річ. Але нам треба ухвалитипрактичне рішення, отож: чи спадало вам коли-небудь на думку обрати до комітету якого-небудь єпископа, щоб він знайшов для акції мету, відповідну духові часу? Бог глибоко несучасний: ми не в змозі уявити його у фраку, гладенько виголеним і з проділом на голові, а уявляємо його на патріархальний манір. А що ще, крім релігії? Нація? Держава?

Почувши це, Діотима зраділа, тому що Туцці зазвичай дивився на державу як на справу чоловічу, про яку з жінками не розмовляють. Але тепер він мовчав, і лише в очах його можна було прочитати, що про це не завадило б сказати й ще дещо.

 – Наука? – допитувався далі Арнгайм. – Культура? Лишається мистецтво. І справді, саме воно мало б віддзеркалювати єдність буття і його внутрішній лад. Але ж ми знаємо, яку картину воно становить нині. Загальна роздрібненість, крайнощі без будь-якого зв’язку. Героїчну епопею новому, механізованому суспільному й емоційному життю вже на самому його початку творили Стендаль, Бальзак і Флобер, глибоко схований внутрішній голос сумління розкривали Достоєвський, Стрінберг і Фройд. Ми, нині сущі, живемо з глибоким відчуттям, що в усьому цьому робити нам уже нічого.

Тут начальник відділу Туцці вставив, що він, коли йому хочеться почитати що-небудь добротне, бере Гомера або Петера Розегера.

Арнгайм не залишив його слова без уваги:

 – А ще вам слід було б додати Біблію. Біблії, Гомера й Розегера або Ройтера цілком вистачить! Нарешті ми дійшли до самісінької суті проблеми! Припустімо, мали б ми нового Гомера. А спитаймо себе щиро й напрямець: чи були б ми взагалі здатні його слухати? Гадаю, відповісти маємо заперечно. У нас його немає, тому що він нам не потрібен! – Тепер Арнгайм був на коні й гарцював. – Якби він був нам потрібен, то ми б його мали! Адже кінець кінцем у світовій історії не стається нічого негативного. То як же розцінювати те, що все воістину велике й значуще ми переносимо в минуле? З Гомером і Христом ще ніхто не порівнявся, вже не кажучи про те, щоб їх перевершити; немає нічого прекраснішого за Пісню Пісень; Готика й Ренесанс поряд із сучасністю – однаково що гірська країна поряд із виходом на рівнину. Де нині великі, владні постаті? Якими нікчемними видаються сьогодні навіть діяння Наполеона супроти діянь фараонів, праця Канта – супроти праці Будди, творчість Ґьоте – супроти творчости Гомера! Та, зрештою, ми таки живемо й маємо задля чогось жити. Який же висновок ми маємо з цього зробити? А ніякий інший, крім… – У цьому місці Арнгайм, однак, урвав свою мову й заявив, що вагається висловитись до кінця, адже висновок лишається тільки один: усе, чому надаєш значення й що вважаєш великим, не має нічого спільного з тим, у чому полягає глибинна сила нашого життя.

 – І що ж то за сила? – поцікавився начальник відділу Туцці; проти того, що більшості речей надаєш завеликого значення, він аж таких заперечень не мав.

 – Сьогодні цього не годен сказати ніхто, – відповів Арнгайм. – Проблему цивілізації можна розв’язати лише серцем. Появою нової особистости. Внутрішнім зором і чистою волею. Розум не домігся нічого, окрім того, що велике минуле опустив до лібералізму. Та, мабуть, ми зазираємо не досить далеко й міряємо надто малими мірками; кожна мить може стати поворотним пунктом у світової історії!

Діотима хотіла була заперечити, що в такому разі для паралельної акції взагалі нічого не лишається. Та, хоч як дивно, темні видіння Арнгайма її захопили. Можливо, в ній ще нагадували про себе рештки «обридлих домашніх завдань», які гнітили її, коли знов і знов доводилося читати новочасні книжки й розмовляти про новочасні картини; песимізм щодо мистецтва позбавляв її багатьох красот, які їй загалом анітрохи й не подобались; а песимізм щодо науки притлумлював у ній страх перед цивілізацією, перед надміром того, що могло справляти вплив і що варто було пізнати. Тим-то безнадійні міркування Арнгайма про час мали на неї цілющу дію, яку вона раптом відчула. І її серце солодко защеміло на думку, що Арнгаймова меланхолія якось пов’язана з нею.

50.Подальші події. Начальник відділу Туцці надумує дістати чітке уявлення про особистість Арнгайма

Діотима вгадала. Від тієї хвилини, коли Арнгайм завважив, що груди в цієї прекрасної жінки, котра читала його книжки про душу, здіймає й погойдує сила, яку хибно не витлумачиш, його огорнув загалом чужий йому смуток. Якщо висловлюватись коротко і з урахуванням його власного висновку, то це був смуток мораліста, котрому зненацька, несподівано трапилося небо на землі, а скортить кому-небудь пройнятися його почуттями, то нехай лиш уявить собі, як воно було б, якби нас не оточувало нічого, крім оцієї тихої блакитної калюжі, де плавають м’якенькі білі воланчики.

Як свідчить запах тих покірних сіромах, котрі за душею не мають нічого, крім моралі, сама собою моральна людина смішна й неприємна. Мораль потребує великих завдань, завдяки яким вона набуває ваги, й тому Арнгайм доповнення своїй природі, схильній до моралі, завжди шукав у світових подіях, у світовій історії, в ідеологічній насиченості своєї діяльности. Він мав улюблений пунктик: збагачувати владні сфери ідеями й залагоджувати ділові справи лише в поєднанні з питаннями духовними. Він любив знаходити собі аналогії в історії й наповнювати їх новим життям; роль фінансів у сучасному світі нагадувала йому роль католицької церкви – як сили, що діє з-за куліс, сили неконфліктно-конфліктної в спілкуванні з можновладними інстанціями, й часом розглядав себе у своїй діяльності як такого собі кардинала. Але цього разу його покликала в дорогу, власне, все ж таки примха; і хоч навіть із примхи Арнгайм ніколи не вирушав у дорогу геть без жодних намірів, він усе ж таки не міг пригадати, як у нього на самому початку виник цей план – план, до речі, досить, важливий. Вело його в цій подорожі щось від непередбаченого натхнення й раптового рішення, і, либонь, саме через таку незначну обставину, таку свободу навіть відпустка в Бомбеї навряд чи справила б на нього екзотичніше враження, ніж це віддалене, але велике німецьке місто, де він опинився. Цілком неможлива у Прусії думка, що його запросили грати в паралельній акції певну роль, довершила справу й налаштувала його на фантастично-нелогічний лад, мов ото сон, абсурдність якого хоч і не уникла його практичної кмітливости, одначе кмітливість ця не змогла розвіяти чарів казковости. Мети свого приїзду він багато швидше досяг би, мабуть, і прямим шляхом, але на свої все нові й нові повернення сюди він дивився як на вакації, відпочинок від розуму, й за таку втечу до казки власна діловитість карала його тим, що чорну оцінку, яку він мав би поставити сам собі за поведінку, він розмивав до сірої поволоки на всьому взагалі.

Щоправда, до таких глибоких і похмурих роздумів, як того разу при начальнику відділу Туцці, більше не доходило; вже хоч би через те, що Туцці вдома показувався лиш мигцем, і Арнгаймові доводилося розподіляти свої висловлювання поміж дуже й дуже різноманітними людьми, які в цій чудовій країні йому здавалися навдивовижу сприйнятливими. При його ясновельможності критику він назвав неплідною, а сучасність – позбавленою богів, ще раз давши цим зрозуміти, що врятувати людину від такого безпросвітного існування здатне лише серце, а окремо для Діотими додав, що тільки висококультурний німецький південь ще в змозі очистити німецьку сутність – а воднораз, певно, й світ – від сваволі раціоналізму й ощадливости. Стоячи в колі жінок, він говорив про те, що потрібно активізувати всю внутрішню ніжність, щоб урятувати світ від гонки озброєнь і бездушности. У гурті особистостей творчих він пояснював слова Гьордерліна про те, що в Німеччині вже нема людей, а є лише професії. «І в своїй професії ніхто нічого не досягне без відчуття високої єдности, а фінансист – і поготів!» – завершив він свої міркування.

Слухали Арнгайма залюбки, адже коли чоловік з таким багатством думок має ще й гроші, то це зовсім непогано; кожен його співрозмовник ішов від нього з враженням, що такий захід, як паралельна акція, – справа вельми сумнівна, сповнена надзвичайно небезпечних духовних суперечностей, і ця обставина ще дужче покріплювала всіх у думці, що краще від нього очолити цю авантюру не спроможний ніхто.

Однак начальник відділу Туцці не був би в глибині душі одним із провідних дипломатів країни, якби не помічав зовсім; такої грунтовної присутности Арнгайма в своєму домі господар лише ніяк не міг збагнути, в чому ж тут річ. Але він цього не показував, бо дипломат своїх думок не показує ніколи. Цей чужоземець був йому вищою мірою неприємний – і особисто, і, так би мовити, принципово; а те, що дружинин салон Арнгайм вочевидь обрав плацдармом для здійснення своїх таємних намірів, Туцці сприймав як виклик. Він ні на мить не повірив Діотиминим запевненням, нібито імператорську столицю на Дунаї цей набоб так часто навідує лише через те, що серед її давньої культури його дух почувається вільготніше; і все ж таки спочатку перед Туцці постало завдання, для розв’язання якого він не мав навіть від чого відштовхнутись, бо в своїй службовій діяльності з таким чоловіком ніколи не стикався.

А відколи Діотима відкрила йому свій план – надати Арнгаймові чільне місце в паралельній акції – й поскаржилася на опір збоку його ясновельможности, Туцці був не на жарт збентежений. Ні паралельну акцію, ні самого графа Ляйнсдорфа він серйозно не сприймав, але несподіваний намір дружини з політичного погляду видався йому разюче нетактовним, і цієї миті на душі в нього було так, неначе вся пророблена ним, як він сам себе тішив, багаторічна подружня виховна робота валиться, мов карткова хатка. Начальник відділу Туцці потай вдався навіть до такого порівняння, хоч загалом порівнянь не дозволяв собі ніколи, тому що від них відгонить літературщиною й вони свідчать про хибну суспільну позицію; однак цього разу він був просто-таки приголомшений.

Щоправда, згодом Діотима поліпшила свою позицію завдяки власній упертості. У неї з’явилася м’яка агресивність, і вона розповіла про новий тип людей, які не бажають уже пасивно полишати відповідальність за те, що діється в світі, професійним лідерам. Потім вона завела мову про жіноче чуття, яке іноді здатне замінити хист ясновидіння й зазирнути, можливо, за обрії дальші, ніж щоденна професійна діяльність. Зрештою вона заявила, що Арнгайм – європеєць, відоме у цілій Європі світило духу, що державними справами в Європі керують не дуже по-європейському, але дуже вже бездуховно, і що світ не знатиме спокою, допоки всесвітньо-австрійський дух не пройме його так, як давня австрійська культура повиває різномовні племена на теренах монархії. Діотима ще ніколи не зважувалася так рішуче чинити опір чоловіковій перевазі, але начальника відділу Туцці це на певний час заспокоїло, бо й дружининим прагненням він ніколи не надавав більшої ваги, ніж кравецьким питанням, був щасливий, коли нею захоплювались, і тепер дивився й на всю цю справу поблажливіше – приблизно так, коли б жінка, котра любить яскраві тони, раптом вибрала надто строкату підв’язку. Тож він обмежився тим, що поважно, але чемно нагадав їй про причини, з яких у чоловічому світі навіть думки не припускали отак у всіх на очах довірити якому-небудь прусакові вирішувати австрійські справи, але загалом погодився, що дружба з людиною такого виняткового становища може дати свої переваги, й запевнив Діотиму, що та витлумачить його сумніви хибно, якщо виснує з них, нібито йому неприємно так часто бачити Арнгайма в її товаристві. У душі Туцці плекав надію, що в такий спосіб нарешті пощастить поставити цьому чужакові тенета.

Аж коли Туцці, як і багатьом іншим людям, довелося стати свідком повсюдного успіху Арнгайма, начальник відділу повернувся до думки, що Діотима приділяє цьому чоловікові надто багато увагу, але знову виявив, що волю рідного чоловіка вона не поважає так, як колись, перечить, а його тривоги називає химерами. Він уже вирішив був, що йому як чоловікові не варто сперечатися з жіночою логікою, а ліпше дочекатися години, коли його прозірливість сама собою увінчається тріумфом; та несподівано вийшло так, що він дістав могутній імпульс. Якось уночі його потривожив немовби якийсь далекий-далекий плач; спершу це йому не дуже заважало, він просто не розумів, що воно таке, але час від часу та душевна відстань різко скорочувалась, і раптом ця загрозлива тривога торкнулася вже самісіньких його вух, і він так зненацька прокинувся, що аж сів у ліжку. Діотима лежала, відвернувшись, і нічим себе не виказувала, але він чомусь відчув, що вона не спить. Він тихенько покликав її на ім’я, потім ще раз і самими пальцями лагідно спробував повернути її за біле плече до себе.

І коли це йому нарешті вдалося й у темряві над її плечем з’явилось її обличчя, воно дивилося на нього зле, виражало впертість і було заплакане. На жаль, Туцці настирливо долав міцний сон, уперто притягуючи його ззаду до подушок, і Діотимине обличчя попливло перед його очима лише невиразною, світлою гримасою болю, вже геть йому незрозумілою.

 – Що таке? – пробурмотів він тихим баском людини, яка поринає в сон, і виразно почув над вухом роздратовану, прикру відповідь, що впала в його сонний стан і лишилася лежати там, наче лискуча монета у воді.

 – Ти спиш так неспокійно, що поруч із тобою годі заснути! – твердо й чітко промовила Діотима.

Його слух ще сприйняв ці слова, але наступної миті Туцці вже провалився в сон, не встигнувши збагнути дружининого докору.

Він лише відчув, що до нього вчинено жорстоку несправедливість. Спокійний сон становив, на його думку, одну з головних чеснот дипломата й запоруку будь-якого успіху. Щодо цього він був непохитний, і в Діотиминому зауваженні відчув для себе серйозну загрозу. Туцці зрозумів, що в дружині сталися якісь зміни. Щоправда, йому й уві сні не спало б на думку запідозрити дружину у відвертій невірності, проте він усе ж таки ні на мить не сумнівався, що особиста образа, завдана йому, пов’язана з Арнгаймом. Він, так би мовити, гнівно проспав до ранку й прокинувся з твердим наміром домогтися ясности щодо того порушника спокою.

51. У домі Фішеля

Директор Фішель із Ллойд-банку – це той самий директор банку чи, правильніше сказати, прокурист із директорською посадою, який спершу бозна-чому забув відповісти на запрошення графа Ляйнсдорфа, а потім уже не дістав запрошення взагалі. Та й те перше йому дісталося лише завдяки зв’язкам його дружини Клементини. Клементина Фішель походила з давньої чиновницької родини, її батько був президентом Головної лічильної палати, дід – камеральним радником, а троє братів посідали високі пости в різноманітних міністерствах. Двадцять чотири роки тому вона вийшла заміж за Лео з двох причин: по-перше, через те, що в родинах високих чиновників іноді дітей буває більше, ніж маєтности, а по-друге, й через романтику, адже банківська справа, на противагу нестерпно обмеженим можливостям батьківського дому, уявлялася їй сферою сучасною, вільнодумною, а в дев’ятнадцятому сторіччі людина освічена оцінює іншу людину не за тим, юдей ти чи католик; ба більше, як на ті часи, вона вбачала мало не якусь особливу просвітленість у тому, щоб піднестися над наївним антисемітизмом простолюду.

Згодом бідоласі довелося стати свідком того, як у всій Європі підніс голову націоналістичний дух, а з ним піднялася й хвиля нападок на юдеїв, обертаючи її чоловіка, в її, сказати б, обіймах, із шанованого вільнодумця на чужорідного зловмисника. Спершу вона повставала проти цього з усім шалом «великого мислячого серця», але з роками її виснажила наївно-жорстока ворожість, яка розповзалася довкола, й залякала загальна упередженість. Ба більше, дійшло до того, що в їхніх із чоловіком незлагодах – а з часом вони набували чимдалі різкішого характеру, коли Лео з причин, відверто пояснювати які він щоразу відмовлявся, так і не піднісся зі щабля прокуриста й утратив будь-яку надію стати колись справжнім директором банку, – що в цих незлагодах багато своїх кривд вона навіть сама собі, стенаючи плечима, пояснювала вдачею Лео, все ж таки, мовляв, чужою її вдачі, хоч перед людьми збоку принципами своєї юности ніколи не поступалася.

Певна річ, причиною тих незлагод було, по суті, не що інше, як брак гармонії між обома; так трапляється в багатьох подружніх пар, коли, сказати б, природна біда спливає на поверхню, щойно в них минає засліплення від щастя. Відколи Лео у своїй кар’єрі надовго застряг на посаді біржового диспонента, Клементина вже не могла виправдовувати певні його властивості тим, що сидить він усе ж таки не в дзеркальній тиші міністерського кабінету, а серед «гуркоту ткацьких верстатів часу» (хто ж бо знає, чи саме не через цю цитату з Ґьоте вона й вийшла за нього заміж?!). Його ретельно підголені бакенбарди, які разом із посадженим на середині носа пенсне колись нагадували їй англійського лорда з цінними паперами, тепер наводили її на думку про біржового маклера, а окремі звички жестикулювати й розмовляти почали ставати для неї просто нестерпними. Спершу Клементина намагалася виправляти чоловіка, але наштовхнулася на надзвичайні труднощі, бо виявилося, що ніде в світі нема мірки, за якою можна було б робити висновок, кого нагадують бакенбарди – лорда чи маклера, й чи посідає пенсне таке місце на носі, яке в поєднанні з рухом руки виражає ентузіазм або песимізм. А крім того, Лео Фішель був зовсім не тим чоловіком, який дав би себе виправити. Причіпки й спроби зробити з нього християнсько-германський ідеал краси міністерського радника він називав світським кривлянням і відмовлявся навіть розмовляти про них, бо це, мовляв, не гідне розумного чоловіка, і що частіше в дружини викликали невдоволення деталі, то наполегливіше він наголошував на головних засадах розуму. Через це дім Фішелів помалу обернувся на арену боротьби двох світоглядів.

Директор Ллойд-банку Фішель любив пофілософувати, але не довше, ніж десять хвилин на день. Він любив вважати людське життя розумно обґрунтованим, вірив у його духовну рентабельність, яку уявляв собі чимось на кшталт ладу у великому банку з добре налагодженою роботою, й щодня задоволено брав до відома кожне повідомлення про нові успіхи, вичитане в газеті. Ця віра в несхитні веління розуму й проґресу тривалий час давала йому змогу відмахуватися від дружининих нарікань, стенаючи плечима чи кидаючи гостре слівце. Та позаяк протягом їхнього подружнього життя новітні віяння, на лихо, відвернулися від колишніх, сприятливих для Лео Фішеля засад лібералізму, від великих взірців вільнодумства, людської гідности й вільної торгівлі, а розум і проґрес у західному світі виявилися витісненими расовими теоріями та вуличними гаслами, то це не могло не зачепити й самого Лео. Спершу цей процес він просто заперечував, достоту так, як граф Ляйнсдорф звичайно заперечував певні «небажані явища суспільного характеру»; він очікував, що вони зникнуть самі собою, а таке очікування – то перша, ще майже невідчутна стадія тих тортур роздратуванням, що їх доля посилає людям твердих поглядів. Другу стадію зазвичай називають – а тому так її називав і Фішель – «трутизною». «Трутизна» – це така собі поступова, краплина за краплиною, поява нових поглядів у моралі, мистецтві, політиці, сім’ї, в газетах, книжках і людських взаєминах, яку, появу, супроводжує вже безсиле відчуття безповоротности, обурення й заперечення, не годне, однак, зовсім не визнавати того, що є. Але директора Фішеля не оминула й третя, остання стадія, коли й град, і снігова крупа, й окремі струмені нового зливаються в затяжний дощ, і з часом це обертається на одну з найжахливіших мук, що їх лишень може зазнати людина, в якої часу на філософію – всього-на-всього десять хвилинок на день.

Лео довелося пізнати, що людина багато чого може оцінювати по-різному. У домі Фішелів почало чинити бешкет прагнення мати рацію, ця потреба, яку можна порівняти хіба що з людською гідністю. За багато тисячоліть це прагнення породило тисячі гідних подиву філософських течій, мистецьких творів, книжок, справ і уподобань, і коли це гідне подиву, хоч воднораз фантастичне й жахливе, породжене самою людською природою прагнення має вдовольнятися десятьма хвилинами життєвої філософії чи дискусії з принципових питань домашнього побуту, то воно неодмінно, як крапля розтопленого олива, лопається, розпадаючись на незліченні шпичаки й скалки, спроможні завдати болючих ран. Воно розлітається на питанні, звільняти чи не звільняти покоївку й годиться чи не годиться тримати на столі зубочистки; та хоч би на чому воно розліталося, а йому була властива здатність умить доростати до двох, невичерпно багатих подробицями світоглядів.

Удень ще було сяк-так, бо вдень директор Фішель сидів у своєму службовому кабінеті, але вночі він був людиною, й це страшенно погіршувало його взаємини з Клементиною. Нині в житті все так ускладнилося, що людина спроможна орієнтуватися, по суті, лише в якій-небудь одній сфері, і в Лео Фішеля такою сферою були цінні папери й позики під них, через що вночі він ставав певною мірою поступливішим. Клементина, навпаки, й тоді лишалася їжакуватою й непоступливою, тому що виростала в усталеній атмосфері чиновницького дому, атмосфері, просякнутій відчуттям обов’язку, до того ж її станова свідомість не приймала нарізних спалень, щоб іще дужче не зменшувати й так не досить просторе помешкання. Зате у спільній спальні, надто коли вона затемнена, чоловік опиняється в становищі актора, який перед невидимим партером має поставати у вдячній, але дуже вже заграній ролі героя, що перевтілюється в розшалілого лева. З темної глядацької зали

Лео Фішеля роками не вихоплювалися ні бодай тихенькі оплески, ні хоч би скупенький знак неприйняття, а це, скажу я вам, може розхитати й найміцніші нерви. Уранці за сніданком – традицію снідати разом вони шанували – Клементина бувала скам’яніла, мов закоцюблий на морозі труп, а Лео від образи весь аж здригався. Навіть їхня донька Ґерда щоразу це трохи помічала і, сповнена жаху й гіркої відрази, малювала собі подружнє життя як котячу бійку в нічній темряві.

Двадцятитрирічна Ґерда перебувала в центрі боротьби між батьком і матір’ю. Лео Фішель вважав, що донька вже має дати йому підстави подумати про вигідну для неї партію. А Ґерда, навпаки, казала: «Ти старомодний, татусю!» – й обирала собі друзів зі зборища християнсько-германських ровесників, які не подавали ані найменших надій на забезпечене існування, зате зневажали капітал і заявляли, що жоден юдей ще не довів своєї спромоги явити який-небудь великий символ людства. Лео Фішель називав їх антисемітськими йолопами й хотів відвадити від свого дому, але Ґерда казала: «Ти просто не розумієш, тату, адже це – лише символічно». А Ґерда була дівчина нервова, недокрівна й, коли з нею поводилися необережно, відразу починала дуже хвилюватись. Отож Фішель терпів цю компанію, як Одіссей колись терпів у своєму домі Пенелопиних залицяльників, тому що Ґерда була в його житті променем світла; але терпів Лео не мовчки, бо не таку він мав натуру. На його переконання, він сам знав, що таке мораль і високі ідеали, й, щоб сприятливо повпливати на доньку, казав про це при кожній нагоді. А Ґерда щоразу відповідала: «Так, тату, ти, звісно, мав би рацію, якби тепер на це не дивилися зовсім інакше, ніж ти!» І що ж робила Клементина, коли донька так казала? А нічого! Дружина з покірним виглядом мовчала, хоч Лео не мав сумніву, що поза спиною в нього вона підтримує Ґерду, так ніби знає, що таке символи! Лео завше мав достатньо причин гадати, що його розумна юдейська голова стоїть вище за дружинину голову, й ніщо не обурювало його так, як спостереження, що з доньчиного божевілля Клементина має вигоду. Чому це раптом саме він уже не в змозі міркувати по-сучасному? Тут була якась система! Потім на пам’ять йому спливала та ніч. Це була вже не просто образа, то була наруга над честю! Уночі на людині лише нічна сорочка, а під нею – відразу вже її вдача. Жодні фахові знання, жодні фахові премудрості її не захищають. Ставиш на карту всього себе. Не більше й не менше. То як же це розуміти, що, коли мова заходила про християнсько-германську позицію, Клементина робила таку міну, немовби він – дикун?

А людина – це істота, котра чужих підозр не терпить так само, як цигарковий папір – дощу. Відколи Клементина вже не бачила в Лео жодної вроди, він став їй нестерпним, а відколи Лео відчув, що в Клементини виникли щодо нього сумніви, він з будь-якого приводу починав підозрювати змову у власному домі. Воднораз Клементина й Лео, як і всі люди на світі, виховані звичаями й літературою, жили з хибним переконанням, нібито через свої пристрасті, долі, вдачі і вчинки залежать одне від одного. Хоча насправді життя більше, ніж наполовину, складають, звичайно, не вчинки, а готові міркування, сенс яких убирає в себе людина, думки «за» й відповідні думки «проти», а також невиразне нагромадження того, що людина чула й знає. Доля цих двох залежала переважно від каламутного, в’язкого, безладного нашарування поглядів, які були притаманні зовсім не їм, а громадській думці, і які разом із нею зазнали перемін, не змігши від них уберегтися. Проти цієї залежности їхня особиста залежність одного від одного становила лише крихітну часточку, страшенно переоцінену дещицю. І поки обоє переконували себе, що мають особисте життя, й кожне сумнівалося в тому, чи має друге вдачу і волю, розпачлива складність полягала в нереальності цієї суперечки, яку вони маскували всілякими невдоволеннями та розчаруваннями.

Біда Лео Фішеля полягала в тому, що він ані грав у карти, ані знаходив утіху в розвагах із гарненькими дівчатами, а, виснажений на службі, страждав від своїх глибоких родинних почуттів, тоді як його дружина, що не мала іншого клопоту, крім день і ніч нести тягар лона своєї родини, вже не морочила себе жодними романтичними сподіваннями. Іноді Лео Фішеля поймало таке відчуття, немовби він задихається, і відчуття це, ніде не зосереджуючись, облягало його зусібіч. Він був старанною клітинкою суспільного організму, яка сумлінно виконувала свої обов’язки, але звідусюди одержувала отруйні соки. І хоч це сягало далеко за межі його потреби у філософії, він, коли супутниця життя лишила його отак напризволяще, вже літнім чоловіком, який не бачив жодних підстав відмовлятися від розважливих поглядів своєї юности, почав відчувати безпросвітну марність духовного життя, його безформність, що постійно міняла свої форми, повільний, але невпинний коловорот, який постійно все в себе затягує.

І ось одного з таких ранків, коли його думки були заклопотані сімейними проблемами, Фішель забув дати відповідь на листа його ясновельможності, а багато наступних днів щоранку вислуховував розповіді про події в оточенні начальника відділу Туцці, й ті розповіді спонукали Лео глибоко шкодувати, що втрачено таку нагоду для Ґерти потрапити до вищого світу. Та й у самого Фішеля сумління було не зовсім чисте, адже його власний Генеральний директор і голова Державного банку туди пішли, але ж, як відомо, докори відмітаєш тим рішучіше, чим розпачливіше сам метаєшся між провиною і безневинністю. Та щоразу, коли Фішель з перевагою ділової людини пробував посміятися над цією патріотичною справою, йому пояснювали, що Пауль Арнгайм, фінансист із неабияким відчуттям часу, про це якраз іншої думки. Просто диво й годі, скільки всього встигли довідатися про того чоловіка Клементина з Ґердою, яка загалом у всьому, звісно, перечила матері; а що всілякі дивовижні речі про Арнгайма розповідали й на біржі, то Фішель почувався загнаним у глухий кут, бо просто не міг, та й не повертався в нього язик стверджувати про чоловіка з такими діловими зв’язками, нібито його не можна сприймати серйозно.

А коли Лео Фішель почувався загнаним у глухий кут, то його дії відповідно набували форми біржового контрманевру, тобто на всі натяки щодо дому Туцці, особи Арнгайма, паралельної акції і його власної помилки він відповідав якомога глухішою мовчанкою, збирав дані про перебування Арнгайма в місті й потай чигав на яку-небудь подію, що враз виявить внутрішню порожнечу всієї цієї метушні й покладе край її високому курсу в його сім’ї.

52.Начальник відділу Туцці виявляє прогалину в діяльності свого міністерства

Надумавши дістати чітке уявлення про особу доктора Арнгайма, начальник відділу Туцці невдовзі, на свою втіху, виявив суттєву прогалину в структурі рідного йому Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому: воно не було готове мати до діла з такими людьми, як Арнгайм. Сам Туцці з красного письменства читав, крім мемуарів, лише Біблію, Гомера та Розеґера й неабияк собою пишався, бо це вберігало його від внутрішнього розладу; але те, що й у всьому Міністерстві чужоземних справ не знайшлося нікого, хто прочитав би хоч одну книжку Арнгайма, було, на його думку, недоліком.

Начальник відділу Туцці мав право викликати до себе решту керівних чиновників, але вранці після тієї потривоженої слізьми ночі вирушив до начальника департаменту преси сам, відчуваючи, що надавати аж такого вже офіційного вигляду тому приводу, який змусив його шукати обміну думками, не варто. Начальник департаменту преси був у захваті від начальника відділу Туцці, який знав про Арнгайма таку безліч подробиць особистого характеру, і зізнався, що й сам уже частенько чував таке ім’я, однак відразу відкинув припущення, нібито цей чоловік фіґурує в паперах його департаменту, позаяк Арнгайм, наскільки він пригадує, ніколи не був предметом офіційних доповідних, а опрацювання газетних матеріалів на діяльність приватних осіб, певна річ, не поширюється. Туцці погодився, що нічого іншого й не слід було чекати, в жодному разі, проте зауважив, що нині не завжди можна чітко провести межу між офіційним і особистим значенням людей та явищ, і це зауваження начальникові департаменту преси здалося вельми влучним, після чого обидва начальники зійшлися на думці, що мають справу з вельми цікавим недоліком системи.

То було вочевидь уранці, коли Європа живе ще більш-менш спокійним життям, бо обидва начальники відділів викликали завідувача канцелярії й звеліли йому завести теку, надписавши на ній «Арнгайм Пауль, доктор», хоч поки що вона, мовляв, ще й лишатиметься порожня. Після завідувача канцелярії настала черга керівників архіву справ та архіву газетних матеріалів, і обидва, сяючи від заповзяття, з пам’яті одразу доповіли, що в їхніх реєстрах ніякого Арнгайма нема. Нарешті покликали ще й міністерських журналістів, які мали щоденно опрацьовувати газети й класти начальникам на стіл витяги з них, і всі вони, коли їх спитали про Арнгайма, зробили поважні міни й запевнили, що в їхніх газетах його ім’я згадується дуже часто і з позитивного боку, однак про зміст його власних писань повідомити нічого не могли, бо його діяльність, як вони відразу заявили, до кола завдань офіційного реферування не входить. Бездоганне функціонування механізму Міністерства чужоземних справ виявлялося відразу, щойно натискали кнопку, й усі чиновники полишали кабінет з відчуттям, що продемонстрували свою надійність у вигідному світлі.

 – Усе точнісінько так, як я вам і казав, – задоволено промовив до Туцці начальник департаменту преси. – Ніхто нічого не знає.

Обидва начальники відділів вислухали доповіді з усмішкою, сповненою гідности; вони сиділи в розкішних шкіряних фотелях, що стояли на м’якому червоному килимі, за темно-червоними Гардинами на високих вікнах, мовби препаровані для вічности, як муха в бурштині, обстановкою біло-золотистої кімнати часів іще Марії Терезії; начальники з’ясували, що прогалину в системі вони тепер принаймні виявили, хоч заповнити її буде й важко.

 – Ми в департаменті, – хвалився його начальник, – опрацьовуємо кожну публічну заяву; але ж у понятті публічности слід дотримуватись бодай якихось меж. Я вам Гарантую: будь-яку репліку, кинуту депутатом у якому-небудь ландтазі в нинішньому році, можна знайти в наших архівах за десять хвилин, а будь-яку репліку останніх десятьох років, якщо вона стосується зовнішньої політики, – щонайдовше за півгодини. Те саме стосується й будь-якої політичної газетної статті; мої люди працюють сумлінно. Але це – коли йдеться про конкретні, сказати б, відповідальні висловлювання, пов’язані з певними обставинами, силами й поняттями. І якщо поставити запитання суто професійно, то в котрий із розділів чиновник, роблячи виписки чи складаючи каталог, має занести есей, автор якого лише від власного ім’я… ну, кого б узяти для прикладу?

Туцці з готовністю допоміг йому, назвавши ім’я одного з тих наймолодших письменників, що бували в Діотиминому салоні.

Начальник департаменту преси звів на Туцці стривожений погляд, ніби недочувши.

 – Що ж, нехай буде він. Але де провести межу між тим, на що слід звернути увагу, й тим, що можна проминути? Були ж бо вже навіть політичні вірші. То що ж, треба кожного віршомаза?… Чи, може, лише тих, хто пише для Бурґтеатру?…

Обидва засміялися.

 – Як узагалі витягти й не помилитися саме те, що мають на увазі такі люди, хай це будуть навіть самі Шілер чи Ґьоте?! Глибокий сенс є в цьому, звісно, завжди, але коли йдеться про цілі практичні, то такі люди через кожнісіньке слово суперечать самі собі.

Тим часом обидва зрозуміли, що наражаються на небезпеку взятися за щось «неможливе», якщо вживати це слово зокрема й з тим присмаком суспільної комічности, який так тонко відчувають дипломати.

 – У нашому міністерстві не можна завести цілий штат літературних і театральних критиків, – зауважив, усміхнувшись, Туцці, – але, з другого боку, коли вже звернули на це увагу, то не можна й заперечувати, що такі люди значною мірою впливають на формування поглядів у світі, а відтак – і на політику.

 – Цього не роблять у жодному міністерстві чужоземних справ світу, – прийшов йому на допомогу начальник преси.

 – Атож. Але крапля камінь точить. – На думку Туцці, це прислів’я дуже добре виражає певну небезпеки. – Може, не завадило б усе ж таки вжити яких-небудь організаційних заходів?

 – Не знаю, я щодо цього маю сумніви, – промовив другий начальник відділу.

 – Я, звісно, теж! – додав Туцці.

Під кінець цієї розмови його пойняло якесь прикре відчуття, так ніби в нього обіклало язика, і йому було не втямки – чи він молов дурниці, чи це все ж таки ще поцінують як вияв проникливости, що нею він уславився. Начальник департаменту преси також не міг збагнути, що це насправді, і тому обидва пообіцяли один одному повернутися згодом до цього питання ще раз.

Начальник департаменту преси дав розпорядження замовити для відомчої бібліотеки всі праці Арнгайма, щоб хоч якось закрити це питання, а начальник відділу Туцці вирушив до політичного відділу, де звернувся з проханням доручити посольству в Берліні підготувати докладний звіт про особу Арнгайма. Це було все, що Туцці міг на цей час зробити, а поки той звіт не надійшов, він мав змогу розпитувати про Арнгайма лише в дружини, що було йому тепер вкрай неприємно. Він пригадав висловлювання Вольтера про те, що люди вдаються до слів тільки задля того, щоб приховувати свої думки, а до думок – лише задля того, щоб обгрунтовувати свої неправедні вчинки. Певна річ, дипломатія завжди в цьому й полягала. Але те, що хтось міг стільки, скільки Арнгайм, говорити й писати, щоб за словами приховувати свої справжні наміри, – це викликало в Туцці тривогу, як щось нове, що його загадку він мав розгадати.

53. Моосбруґера переводять до іншої в’язниці

Про вбивцю повії Крістіана Моосбруґера забули вже через кілька днів після того, як газети перестали друкувати звіти про судовий процес над ним, і збудження громадськости знайшло собі інші теми. Лише вузьке коло експертів клопоталося Моосбруґером і далі. Його захисник подав касаційну скаргу, зажадав призначити нову експертизу психічного стану засудженого й зробив іще дещо; страту на невизначений термін відклали, а Моосбруґера перевели до іншої в’язниці.

Застережні заходи, до яких при цьому вдалися, його тішили: заряджені гвинтівки, багато людей, на руках і ногах залізні кайдани; йому виявляли увагу, його боялись, а Моосбруґер це любив. Сідаючи до арештантського фургона, він роззирався й заглядав у вічі здивованих перехожих, сподіваючись побачити там захват. Холодний вітер, що гуляв уздовж вулиці, грався його кучерями, свіже повітря виснажувало його. Ще дві секунди, й судовий охоронець підштовхнув засудженого ззаду до машини.

Моосбруґер був чоловік марнославний; він не любив, щоб його отак підштовхували; він боявся, що охорона його штурхатиме, кричатиме на нього або насміхатиметься над ним; закутий велет не важився поглянути на жодного зі своїх конвоїрів і сам посунувся аж до передньої стінки фургона.

Проте боявся він не смерти. У житті доводиться терпіти багато чого такого, що завдає, безперечно, страшнішого болю, ніж повішання, а скільки проживеш – на кілька років більше чи на кілька менше – це вже не має значення. Пасивні гордощі людини, яка вже не раз побувала за ґратами, не давали йому боятися покари; та він і взагалі не чіплявся за життя. Що він мав у ньому любити? Адже не весняний вітер, і не широкі путівці, й не сонце? Від усього цього лише курява, спека та стома. Ніхто цього не любить, коли знає, що воно таке насправді. «А ось можливість розповісти, – подумав Моосбруґер, – що вчора в отому шинку на розі я їв чудову печеню зі свинини!…» То було вже щось більше. Але й від цього можна відмовитись. Що його потішило б, то це якби пощастило вдовольнити своє шанолюбство, якому все життя доводилося терпіти лише безглузді образи. Дорогою колеса жахливо підскакували, і їхня тряска через лавку передавалася його тілу; за ґратами в дверцятах бігла назад бруківка, відставали гужові хури, часом крізь пруття промайне чоловік, жінка чи дитина, ззаду здалеку наближався фіакр, виростав, насувався, вже розбризкував краплі життя, як залізяка на ковадлі розбризкує іскри; конячі голови немовби хотіли пробити дверцята фургона, потім перестук підків і м’який шурхіт ґумових шин проплив повз стінку. Моосбруґер неквапно повернув голову назад і знов побачив перед собою стелю в тому місці, де вона лягала на бічну стінку. Шум надворі джеркотав, гуркотів; він був напнутий, мов полотно, яким раз у раз пробігала тінь того, що там відбувалося. Моосбруґер сприймав цю поїздку як таку собі розвагу й не дуже переймався її суттю. Між двома темними, застиглими тюремними періодами пролетіло чверть години непрозоро-білого спіненого часу. Саме такою він завжди й уявляв свою свободу. Не те щоб чудовою. «Історія з останньою трапезою, – міркував він, – із тюремним священиком, з катами й п’ятнадцятьма хвилинами до тої миті, як усьому настане кінець, не дуже відрізнятиметься від оцього мого перевезення; вона теж протрясеться на своїх колесах уперед, і час від часу доведеться щось робити, як оце тепер, щоб, коли гицатиме, не впасти з лавки, а побачиш і почуєш не багато, тому що довкола весь час метушитимуться люди. Найкраще буде, либонь, нарешті всього цього позбутися!»

Звільнившись від бажання жити, людина дістає дуже велику перевагу. Моосбругер пригадав комісара, який першим допитував його в поліції. Славний був чоловік, розмовляв тихенько. «Послухайте, пане Моосбругер, – казав він, – я вас просто настійно прошу: поможіть мені домогтися успіху!» І Моосбругер відповів: «Гаразд, якщо вам так потрібен успіх, нумо складати протокол!» Згодом суддя не хотів у таке повірити, але комісар потвердив це перед судом. «Коли вже ви не бажаєте очистити своє сумління задля себе самого, то зробіть таку послугу особисто мені й очистіть його задля мене» Ці слова комісар повторив перед усім судом, голова навіть привітно всміхнувся, а Моосбругер підвівсь. «Я глибоко поважаю цю заяву пана комісара поліції! – гучно проголосив він і, елегантно вклонившись, додав: – І хоч пан комісар відпустили мене зі словами: «Ми, мабуть, уже ніколи не побачимося», сьогодні мені все ж таки випала честь і задоволення побачити пана комісара ще раз!»

Усмішка злагоди із самим собою осяяла обличчя Моосбругера, і він забув про солдатів, що сиділи напроти й так само, як він, на всіх вибоїнах погойдувалися з боку в бік.

54. У розмові з Вальтером і Кларисою Ульріх показує себе реакціонером

Клариса сказала Ульріхові:

 – Треба якось допомогти Моосбругерові, той убивця такий музикальний!

Одного з вільних днів, пополудні, Ульріх нарешті зробив той візит, якого так фатально зірвав був його арешт.

Клариса взялася за вилогу його піджака на грудях; Вальтер стояв поруч із не зовсім щирою міною на обличчі.

 – Музикальний? Що ти маєш на увазі? – перепитав, усміхнувшись, Ульріх.

Клариса якось кумедно засоромилась. Мимоволі. Так ніби сором прохоплювався назовні в кожній рисочці її обличчя й вона мусила кумедно його напружувати, щоб стримувати сором усередині. Вона таки випустила його на волю й відповіла:

 – А те, що сказала. Ти ж бо став тепер впливовим чоловіком!

Збагнути її було не завжди легко.

Зима вже один раз наставала, а тоді знов відступала. Тут, за містом, ще лежав сніг; білі поля, а поміж них, мов темна вода, – латки чорної землі. Сонце рівномірно заливало все довкруж. На Кларисі була жовтогаряча куртка й блакитна шерстяна шапочка. Вони вийшли втрьох прогулятись, і серед цієї пустельної, оголеної природи Ульріх мав розповідати їй про Арнгаймові писання. У них ішлося про алгебраїчні ряди й бензольні кільця, про матеріалістичне й універсалістське тлумачення історії, про мостові ферми, розвиток музики, дух автомобіля, медичний препарат гата-606, теорію відносности, атомістику Бора, автогенне зварювання, флору Гімалаїв, психоаналіз, індивідуальну психологію, експериментальну психологію, фізіологічну психологію, соціальну психологію й про решту досягнень, що стають на заваді багатому на них часу народжувати добрих, справжніх і цілісних людей. Але Арнгайм у своїх писаннях викладав такі речі в дуже заспокійливій манері, запевняючи, що все, чого людина не розуміє, – то лише сваволя безплідних сил розуму, тоді як істинне – це завжди просте, це людська гідність і інстинктивне відчуття надлюдських істин, що його може розвинути в собі кожен, хто просто живе собі й перебуває у злагоді із зірками.

 – Щось подібне нині стверджує багато хто, – пояснював Ульріх, – але Арнгаймові вірять, бо його можна уявити собі великим, багатим чоловіком, який, безперечно, добре знає все, про що каже, сам бував у Гімалаях, має власні автомобілі й носить стільки тих бензольних кілець, скільки схоче!

Клариса поцікавилась, який вигляд мають бензольні кільця; її спонукав до цього невиразний спогад про кільця з карнеолами.

 – І все ж таки ти чарівна, Кларисо! – сказав Ульріх.

 – Хвалити Бога, вона не має потреби розуміти всі ці хімічні нісенітниці! – став на її захист Вальтер.

Але потім він заходився захищати вже писання Арнгайма, які читав. Він, мовляв, не хоче сказати, нібито Арнгайм – це найкраще, що можна собі уявити, але Арнгайм – усе ж таки найкраще з того, що породила сучасність; це новий дух! Хоча й чистісінька наука, та воднораз, мовляв, і виходить за межі знань! Отак минула їхня прогулянка. Наслідком для всіх стали мокрі ноги, роздратований мозок – так ніби тонесеньке голе віття, що блищало на зимовому сонці, скалками позастрягало в сітківці, – спільне бажання гарячої кави й відчуття людської пригнічености.

Сніг на черевиках танув і парував, Клариса була рада, що до кімнати нанесли бруду, а Вальтер весь час надував свої по-жіночому пухлі губи, шукаючи сварки. Ульріх розповідав про паралельну акцію. Коли згадав про Арнгайма, вони знову засперечалися.

 – Я скажу тобі, в чому я проти нього, – ще раз промовив Ульріх. – Учена людина – нині це річ цілком неминуча; не хотіти знати не можна! І різниця між досвідом фахівця й досвідом дилетанта ніколи не була така велика, як у наш час. Із майстерности масажиста чи піаніста це бачить будь-хто; сьогодні вже й коня не випускають на бігову доріжку без спеціальної підготовки. Ось тільки в питаннях людського буття кожне ще вважає себе суддею в останній інстанції, а давній забобон стверджує, що людиною народжуєшся, людиною й помираєш! Та хоч я й знаю, що і п’ять тисяч років тому жінки писали своїм коханцям такі самі, слово в слово, листи, як сьогодні, я, однак, уже не можу читати такого листа, не питаючи себе, чи не мають нарешті статися зміни й тут!

Клариса, схоже, ладна була з ним погодитись. А ось Вальтер усміхався, наче факір, який намагається й оком не змигнути, коли йому проштрикують щоки шпилькою від капелюшка.

 – Це означає, отже, не що інше, як те, що наразі ти відмовляєшся бути людиною! – кинув він.

 – Приблизно. З цим нерозривно пов’язане якесь прикре відчуття дилетантизму! – Ульріх на хвилю замислився, тоді повів далі: – Але я ладен погодитися з тобою і в зовсім іншому. Фахівці ніколи не доводять справу до кінця. Не лише нині; вони взагалі й подумати не годні, що їхню діяльність можна завершити. Мабуть, не годні навіть цього забажати. Чи можна, скажімо, уявити собі, що в людини ще лишиться душа після того, як людина навчиться повністю розуміти її з погляду біології й психології і з нею обходитись? А ми ж бо, попри все, прагнемо дійти до такого стану! Ось у чому вся штука. Знання – це поведінка, пристрасть. По суті, це – поведінка недозволенна; адже нездоланний потяг до знань, так само, як і пристрасть до спиртного, до сексуальних утіх і насилля, формує неврівноважену вдачу. Це абсолютна неправда, нібито дослідник женеться за істиною – то вона женеться за ним. Йому доводиться її терпіти. Істина істинна, а факт – реальний, і до дослідника їм немає ніякого діла; його лише поймає пристрасть до них, цей алкоголізм щодо фактів, який визначає вдачу дослідника, і йому начхати на те, чи вийде з його констатацій щось цілісне, людське, довершене й що-небудь узагалі. Це суперечливе, сповнене страждань і воднораз страшенно активне створіння.

 – І що? – озвався Вальтер.

 – Що «і що»?

 – Ти ж бо не хочеш сказати, що тут можна лишити все так, як є.

 – Сам я й лишив би все так, як є, – спокійно промовив Ульріх. – Наші погляди на наше оточення, та й на нас самих, щодня міняються. Ми живемо в перехідний час. І якщо не навчимося розв’язувати найглибші свої проблеми краще, ніж розв’язували досі, то цей час триватиме, либонь, до кінця світу. І все ж таки, опинившись у темряві, не треба, як дитина, починати зо страху співати. Бо коли хтось удає, буцімто знає, як слід поводитись тут, на землі, то це й називається співати зо страху; ти хоч собакою гарчи, засуджуючи всіх і все, – однаково це лише страх! А втім, я певен: ми мчимося галопом! Нам іще далеко до своїх цілей, вони не наближаються, ми їх узагалі не бачимо, ми ще не раз збиватимемося з дорогу й мінятимемо коней, але колись – може, післязавтра, а може, через дві тисячі років – крига таки скресне й обрій бурхливо ринеться нам назустріч!

Спустилися сутінки. «Ніхто не бачить мого обличчя, – подумав Ульріх. – Я й сам не знаю, чи не кривлю душею». Він говорив так, як говорять, коли якоїсь хвилини, що не впевнена й у самій собі, підбивають підсумок багаторічної впевнености. Він згадав, що юнацька мрія, якою він оце дорікав Вальтерові, вже давно обернулася на пустий звук. Розмовляти далі йому не хотілося.

 – І ми мусимо, – різко відказав Вальтер, – відмовитись від будь-якого сенсу життя?!

Ульріх спитав, навіщо йому, власне, той сенс. Адже можна обійтися й без нього, додав він.

Клариса захихотіла. Без злости, ні, просто Ульріхове запитання здалося їй дуже дотепним.

Вальтер увімкнув світло, йому не хотілося, щоб Ульріх при Кларисі користався перевагою чоловіка, схованого в темряві. Усіх трьох залило неприємне сліпуче світло.

Ульріх знай правив своєї:

 – У житті людині потрібно лиш одне: переконаність, що в неї справи йдуть краще, ніж у сусіда. Тобто твої картини, моя математика, чиїсь там діти й дружина – все, що підтверджує людині: хоч вона й не має нічого аж такого незвичайного, але й у такому разі, навіть коли вона не має нічого аж такого незвичайного, зрівнятися з нею не дуже й легко!

Вальтер не встиг іще знову сісти. Його сповнював неспокій. Тріумф.

 – Знаєш, як називається те, що ти оце кажеш? – вигукнув він. – Товкти воду в ступі! Просто ти – австрієць. Ти вчиш австрійської державної філософії: товкти воду в ступі!

 – А це, мабуть, не так кепсько, як ти гадаєш, – відповів Ульріх. – Якщо так палко прагнути чіткости, точности чи краси, то можна дійти до того, що товкти воду в ступі стане миліше, ніж спробувати що-небудь робити в новому дусі! Вітаю, ти відкрив всесвітньо-історичну місію Австрії!

Вальтер хотів був щось заперечити. Але цієї миті виявилося, що почуття, яке підхопило його на ноги, було не лише тріумфом, а й – як це там кажуть? – бажанням на хвилинку покинути товариство. Він завагався поміж двома бажаннями. Але поєднати їх було неможливо, і його погляд зісковзнув з Ульріхового обличчя й упав на двері.

Коли вони лишилися самі, Клариса сказала:

 – А той убивця музикальний. Тобто… – Вона примовкла, потім таємниче повела далі: – Сказати не можна нічого, анічогісінько, але ти маєш для нього що-небудь зробити.

 – Що ж я маю зробити?

 – Звільнити його.

 – Ти з глузду з’їхала!

 – Адже ти думаєш про все зовсім не так, як кажеш Вальтерові?! – спитала Клариса, й очі її, здавалося, домагались від нього відповіді, сенсу якої він не міг угадати.

 – Я не знаю, чого ти хочеш, – сказав він.

Клариса вперто поглянула на його вуста; потім промовила ще раз:

 – І все ж таки ти маєш зробити те, про що я сказала. Тоді ти став би зовсім іншим.

Ульріх звів на неї погляд. Він не міг до пуття її збагнути. Мабуть, він чогось не дочув – якого-небудь порівняння чи якого-небудь «приміром», що надали б її словам сенсу. Дивно було чути, що й без цього сенсу вона розмовляла так природно, немовби йшлося про щось звичайне, чого вона вже зазнала. Але цієї хвилини повернувся Вальтер.

 – Можу з тобою погодитись… – почав він.

Після перерви розмова вже втратила свою гостроту. Вальтер знов сидів на дзиґлику біля рояля й задоволено розглядав свої черевики, до яких поналипала земля. «Чому земля не прилипає до Ульріхових черевиків? – міркував він. – Вона – останній порятунок європейця».

А Ульріх дивився на Вальтерові ноги поверх черевиків; вони були в чорних бавовняних шкарпетках і мали негарну форми м’яких дівочих ніг.

 – Коли нині людина ще прагне бути чимось цілісним, то це треба цінувати, – промовив Вальтер.

 – Нічого такого вже немає, – відказав Ульріх. – Досить лише розгорнути газету. Там – суцільна непроникність. Там ідеться про таку безліч речей, що їх не подужає осягти своїм розумом навіть який-небудь Ляйбніц. Але цього ніхто й не помічає; всі поставали іншими. Цілісна людина вже не протистоїть цілісному світу, тепер щось людське просто рухається в загальній поживній рідині.

 – Цілком слушно, – поспішив укинути Вальтер. – Річ у тім, що вже немає універсальної освіти в ґьотівському сенсі. І саме тому на кожну думку сьогодні знайдеться думка протилежна, а на кожну тенденцію – відразу й зворотна. Будь-яка дія й протидія їй знаходять нині в інтелекті щонайхитромудріші причини, що ними цю дію й протидію можна і виправдати, і засудити. Я не розумію, як ти можеш це захищати.

Ульріх стенув плечима.

 – Треба зовсім відійти вбік, – стиха промовив Вальтер.

 – Можна обійтися й без цього, – відповів товариш. – Мабуть, ми на шляху до держави-мурашника чи до якогось іншого нехристиянського розподілу праці.

Подумки Ульріх сказав собі, що погоджуватися й сперечатись однаково легко. Зневага прозирала у ввічливості так само виразно, як ласий шматочок у желе. Він розумів, що й останні його слова роздратують Вальтера, але йому, Ульріхові, страшенно захотілося побалакати з людиною, з котрою можна було б цілком погодитись. Колись такі розмови в них із Вальтером виходили. Тоді слова вихоплює з грудей якась загадкова сила, і всі вони досягають мети. А ось коли говориш, навпаки, з антипатією, слова підіймаються, мов туман над замерзлою річкою. Він поглядав на Вальтера без злости. Ульріх був певний, що й той мав таке відчуття, немовби ця розмова, чимдалі вона триває, розхитує його, Вальтерову, внутрішню переконаність і що провину за це той покладає на нього, Ульріха. «Все, про що міркуєш, – це або симпатія, або антипатія!» – вирішив Ульріх. І тієї хвилини ця думка здалася йому надзвичайно очевидною й слушною, він навіть відчув її як фізичний поштовх, подібний до імпульсу, що розхитує юрбу щільно притиснених одна до одної людей. Він озирнувся на Кларису.

Але та, схоже, вже давно їх не слухала; якоїсь миті вона взяла газету, що лежала перед нею на столі, а тоді почала подумки дошукуватися причини, чому все це так глибоко її тішить. Перед очима вона відчувала ту незмірну непроникність, про яку казав Ульріх, а поміж рук – газету. Руки розгортали темряву й розкривалися самі. Разом з її тулубом руки утворювали дві поперечки, й між ними висіла газета. У цьому й полягала втіха, але слів, щоб її описати, Клариса не знаходила. Вона усвідомлювала тільки, що дивиться в газету, не читаючи, і що їй здається, ніби в Ульріхові приховане щось по-варварському загадкове, якась споріднена з нею самою сила, проте нічого точнішого щодо цього на думку їй не спадало. І хоч вуста її й розтулилися, так ніби вона ось-ось мала всміхнутись, однак сталося це в неї несвідомо, просто в якомусь вільно застиглому напруженні.

Вальтер тихо провадив далі:

 – Ти маєш рацію, коли кажеш, що нині вже немає нічого серйозного, розважливого чи бодай прозорого; але чому ти не хочеш зрозуміти, що винна в цьому саме чимдалі глибша розважливість, яка заразила собою все на світі?! У кожного в мізках завелося бажання ставати дедалі розважливішим, більшою мірою, ніж будь-коли, раціоналізувати й спеціалізувати життя, але водночас і неспроможність додуматися, що з нас вийде, коли ми все пізнаємо, розкладемо, типізуємо, перетворимо на механізми й уніфікуємо. Тривати так далі не може.

 – Господи, – незворушно промовив Ульріх, – за чернечих часів християнинові доводилося вірити, хоч уявити собі він міг лише небо, яке зі своїми хмарами та арфами було досить нудне; а ми відчуваємо страх перед небом здорового глузду, яке нагадує нам лінійки, рівні лавки й жахливі, намальовані крейдою малюнки шкільних часів.

 – У мене таке враження, що наслідком стане розгнуздана сваволя фантазії, – замислено додав Вальтер.

У цих словах ховалося трохи легкодухости й хитрощів воднораз. Він думав про загадкову ворожість здоровому глузду в Клариси, а кажучи про здоровий глузд, який доводив цю ворожість до розгнузданої сваволі, думав про Ульріха. Ті двоє цього не відчували, і це сповнювало його болем і тріумфом людини, якої не розуміють. Він залюбки попросив би Ульріха до кінця його перебування в місті більше не приходити до них додому, – попросив би, якби таке прохання не викликало в Клариси бунту.

Так обидва ці чоловіки мовчки спостерігали за Кларисою. А та, помітивши раптом, що Ульріх з Вальтером уже не сперечаються, протерла очі, примружилась і привітно подивилася на цих двох, які, осяяні жовтим світлом, сиділи перед по-вечірньому синіми вікнами, наче у скляній шафі.

55. Солиман і Арнгайм

Убивця дівчат Крістіан Моосбруґер мав, однак, і ще одну прихильницю. Кілька тижнів тому питання щодо його провини чи його недуги схвилювало її серце так само глибоко, як і багато інших сердець, і вона мала власне розуміння цієї справи, трохи відмінне від розуміння суду. Ім’я Крістіан Моосбруґер їй подобалося; чуючи його, вона уявляла собі самотнього, високого на зріст чоловіка, що сидить біля порослого мохом млина й прислухається до клекоту води. Рахель була твердо переконана, що висунені проти нього звинувачення знайдуть цілком несподіване пояснення. Коли вона сиділа на кухні чи в їдальні за шитвом, бувало, що Моосбругер, скинувши з себе кайдани, підходив до неї, і тоді вихоплювалися на волю вже й геть божевільні фантазії. І в них цілком могло статися й таке, що якби Крістіан познайомився був з нею, Рахель, вчасно, то не став би на шлях убивці дівчат, а виявився б розбійницьким отаманом з незвичайним майбутнім.

Той сіромаха у своїй в’язниці й не здогадувався про серце, яке, схилившись над цируванням Діотиминої білизни, билося для нього. Від помешкання начальника відділу Туцці до суду федеральної землі було зовсім недалечко. Орлові, щоб перелетіти з одного даху на другий, знадобилося б лише кілька разів змахнути крильми; але для сучасної душі, яка завиграшки перекидає мости через океани й континенти, нема нічого складнішого, ніж налагодити зв’язок із душами, що живуть за сусіднім рогом.

Отож магнетичні струми зійшли нанівець, і з певного часу Рахель замість Моосбругера любила паралельну акцію. Навіть коли у внутрішніх кімнатах справи налагоджувались не так, як хотілося б, у передпокоях події просто випереджали одна одну. Досі Рахель завжди знаходила часинку почитати газети, що потрапляли на кухню від господарів; тепер, коли вона від рання до смеркання маленьким чатовим стояла на сторожі паралельної акції, до газет у неї вже не доходили руки. Вона любила Діотиму, начальника відділу Туцці, його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, набоба, а відколи завважила, що певну роль у цьому домі почав відігравати Ульріх, то і його теж; так собака любить друзів свого дому – почуття вони викликають те саме, однак різні запахи створюють усе ж таки хвилююче розмаїття. Але Рахель була дівчина розумна. Якщо взяти, наприклад, Ульріха, то вона добре бачила, що той завжди трохи суперечив решті гостей, і її фантазії почали приписувати йому в паралельній акції роль якусь окремішню, ще не з’ясовану. Він дивився на неї завжди привітно, і маленька Рахель помічала, що особливо довго він розглядав її тоді, коли гадав, буцімто вона цього не бачить. Вона була певна, що він чогось від неї хоче; ну й нехай; її біла шкіра стягувалася від очікування, а з її гарних чорних оченят у його бік час від часу вистрілювала крихітна золота стрілочка! Ульріх відчував, як повітря навколо цієї маленької особи, коли вона снувала поміж солідних меблів та гостей, аж потріскує, і це його трохи розважало.

Певну увагу збоку Рахель Ульріх не в останню чергу завдячував таємничим розмовам у передпокої, які похитнули панівне становище Арнгайма; адже той дженджуристий чоловік мав, сам про це не здогадуючись, окрім Ульріха й Туцці, ще й третього ворога в особі свого малого слуги Солимана. Цей маврик був блискучою застібкою на тому чарівному паску, яким паралельна акція обхопила Рахель. Кумедного хлопчину, який прийшов услід за своїм господарем з казкової країни в дім, де прислуговувала Рахель, дівчина прийняла у своє володіння просто як частину казки, призначену безпосередньо їй; такий був соціальний рішенець долі; набоб – то сонце, й належав він Діотимі; Солиман належав Рахель, цього гарненького, строкатого оприску, що виблискував на сонці, вона підібрала для себе. Але хлопчина був не зовсім такої думки. Попри невеличкий зріст, йому вже минуло шістнадцять років, і він був створінням, сповненим романтики, злостивости й особистих претензій. Колись давно десь на півдні Італії Арнгайм вихопив його з трупи танцівників і взяв до себе; те на диво непосидюще хлопченя з меланхолією в мавпячих очах розчулило його серце, і багатій вирішив відкрити йому інше, вище життя. То була туга за щирою, вірною дружбою, почуття, яке нерідко опановувало одинака як напад слабости, хоча зазвичай те почуття він приховував за активною діяльністю й, поки Солиманові сповнилося чотирнадцять років, поводився з ним, як із рівнею, і з його боку то була приблизно така сама необачність, з якою колись у багатих родинах, поруч із рідними дітьми, виховували їхніх молочних братів і сестер, дозволяючи їм брати участь у всіх іграх та забавах до того дня, коли нарешті доводилося показати, що молоко з материнської груді гірше, ніж із груді годівниці. День і ніч, за письмовим столом і під час багатогодинних бесід зі знаменитими відвідувачами Солиман виснув біля ніг, за спиною чи на колінах у свого володаря. Він читав Скота, Шекспіра й Дюма, якщо на столах саме лежали Скот, Шекспір чи Дюма, а літери вивчив за настільним словником гуманітарних наук. Він смакував цукерками свого володаря й рано почав курити, коли ніхто не бачив, і його сиґарети. Приходив приватний учитель і давав йому – хоч і досить нерегулярно через часті поїздки – уроки за курсом початкової освіти. Попри все це, Солиман страшенно нудьгував і понад усе на світі любив обов’язки камердинера, до виконання яких йому також дозволяли прилучатися, бо то була робота справжня, доросла, й вона вдовольняла його беручку натуру. Але одного дня, і було це не так давно, господар покликав хлопця до себе й по-дружньому пояснив, що він, Солиман, не зовсім виправдав його сподівання, що він уже не дитина й що він, Арнгайм, його господар, несе відповідальність за те, щоб із Солимана, маленького слуги, виріс порядний чоловік; через це він, мовляв, вирішив віднині поводитися з ним, як із тим, ким він колись має стати, щоб він, Солиман, устиг вчасно до цього звикнути. Багато успішних у житті чоловіків, додав Арнгайм, починали з того, що чистили чоботи й мили посуд, і саме в цьому й полягала їхня сила, бо нема нічого важливішого, ніж як від самого початку цілком присвятити себе справі.

Ця година, коли Солиман з такого собі пещеного створіння без виразних особистих рис обернувся на слугу, що живе на всьому готовенькому, ще й дістає невелику платню, спричинила в його серці таке спустошення, про яке Арнгайм і не здогадувався. З того, що йому пояснював Арнгайм, хлопець узагалі нічого не зрозумів, але чуттям уловив, мабуть, зміст сказаного й, відколи в його житті сталася ця зміна, свого господаря зненавидів. Солиман і далі аж ніяк не відмовлявся від книжок, цукерок та сигарет, одначе коли доти він просто брав те, що було йому приємне, то тепер цілком свідомо обкрадав Арнгайма й, не в змозі погамувати цю свою жадобу помсти, іноді й відверто ламав, ховав або викидав речі, котрих потім Арнгайм, коли туманно згадував про них, на свій подив, так уже ніколи не знаходив. Здійснюючи отак, за прикладом Гнома з казки, свою помсту, Солиман у службових обов’язках і вишуканих манерах суворо тримався в рамках пристойности. Він так само справляв сенсаційне враження на всіх кухарок, покоївок, готельний персонал і жінок – гостей господаря, які балували його своїми поглядами й усмішками, тоді як вуличні хлопчака насмішкувато витріщалися на нього, і за звичкою й далі почувався особою цікавою й важливою, хоч би його й принижували. Навіть господар часом ще дарував йому задоволений, втішений погляд чи привітне й мудре слово, його скрізь нахвалювали як кмітливого, приємного хлопчину, і якщо ставалося так, що напередодні він саме обтяжував свою совість якимсь надто негожим вчинком, то потім, послужливо усміхаючись, тішився цією своєю перевагою, як укинутою до рота пекуче холодною кулькою морозива.

Довіру цього хлопця Рахель завоювала тієї миті, коли повідомила йому, що в її домі, мабуть, готують війну, й відтоді вона мусила вислуховувати від нього вкрай ганебні слова про її кумира Арнгайма. Попри всю його зарозумілість, фантазія Солимана нагадувала голечник, утиканий мечами й кинджалами, й у всьому, що він розповідав Рахель про Арнгайма, чувся перестук копит, похитувалися смолоскипи й мотузяні драбини. Він сказав їй по секрету, що звуть його зовсім не Солиман, і назвав довжелезне, дивне на слух ім’я, яке щоразу вимовляв дуже швидко, тож вона ніколи не встигала його запам’ятати. Згодом хлопець ще поділився з Рахель таємницею про те, що він – син якогось негритянського вождя, володаря тисяч воїнів, голів худоби, рабів і коштовних каменів, і його, Солимана, викрали в батька; Арнгайм купив його, мовляв, щоб коли-небудь відпродати тому вождеві назад за божевільні гроші, але він, Солиман, хоче втекти й досі не зробив цього лише через те, що його батько живе так далеко.

Рахель була не така дурна, щоб у ці баєчки повірити; але вона вірила в них, тому що в паралельній акції для неї не було нічого аж такого неймовірного, щоб вона в нього не повірила. Їй би й хотілося заборонити Солиманові розповідати такі речі про Арнгайма, але вона мусила вдовольнятися недовірою до хлопцевого зухвальства, недовірою, змішаною з жахом, бо у твердженні Солимана, нібито його господареві не слід довіряти, дівчина, попри всі сумніви, чомусь відчувала наближення якогось величезного, захопливого ускладнення в паралельній акції.

То були грозові хмари, за якими губився високий на зріст чоловік біля порослого мохом водяного млина, й у зморшках гримас на мавпячому личку Солимана залягало блякле світло.

56. У комітетах паралельної акції кипить робота. Клариса надсилає його ясновельможності листа, пропонуючи провести рік Ніцше

У ці дні Ульріхові доводилося бувати в його ясновельможности двічі-тричі на тиждень. Він щоразу заставав приготовлену до його приходу високу, вишукану кімнату, що вже своїми розмірами викликала захват. Біля вікна стояв великий письмовий стіл часів Марії Терезії. На стіні висіла велика картина, тьмяно відсвічуючи червоними, синіми й жовтими плямами, на ній якісь вершники стромляли списи в м’які частини тіл інших вершників, скинутих на землю; а на протилежній стіні була самотня жінка, м’які частини тіла якої добре захищав розшитий золотом осиний корсет. Лишалося загадкою, чому її вислали на цю стіну саму-самісіньку, адже вона вочевидь належала до родини Ляйнсдорфів, і її напудрене юне обличчя було схоже на графове так само, як слід ноги на сухому снігу схожий на її слід на мокрій глині. А втім, Ульріхові не часто випадала нагода розглядати обличчя графа Ляйнсдорфа. Після останнього засідання зовнішній розвиток паралельної акції набув такого розмаху, що його ясновельможність ніколи не встигав присвятити себе великим ідеям і змушений був увесь свій час віддавати ознайомленню з усілякими поданнями, відвідувачам, перемовинам та виїздам. Він уже, наприклад, провів розмову з прем’єр-міністром, переговори з архієпископом, нараду в придворній імперській канцелярії й мав кілька зустрічей із представниками вищого родового дворянства й знатної буржуазії у Верхній палаті. Ульріха до тих бесід не залучали, він лише довідався, що кожна зі сторін рахувалася з упертим політичним опором своїх опонентів, і тому всі ці інстанції заявили, що підтримуватимуть паралельну акцію тим активніше, чим менше їх згадуватимуть у зв’язку з нею, й побажали, щоб наразі в комітетах їх представляли тільки спостерігачі.

На щастя, не минало такого тижня, щоб ці комітети не домагалися значних успіхів. Як і було вирішено на установчому засіданні, вони розподілили світ за широкими аспектами релігії, освіти, торгівлі, сільського господарства тощо, у кожному комітеті вже сидів представник відповідного міністерства, й усі комітети вже приступили до виконанням своїх завдань, які полягали в тому, що кожен комітет за погодженням з рештою комітетів очікував представників компетентних відомств та верст населення, щоб узяти до відома й передати до головного комітету їхні побажання, пропозиції та прохання. У такий спосіб плекали надії влити до головного комітету «основні» моральні сили країни, попередньо їх систематизувавши й узагальнивши, й були задоволені вже тим, що цей письмовий обмін ідеями чимдалі набирав розмаху. У листах від комітетів до головного комітету уже невдовзі можна було посилатися на інші листи, надіслані головному комітету доти, й починалися такі листи реченням, яке ставало щораз вагомішим і починалося словами: «На додаток до нашого листа цієї самої серії за №…, відповідно до №…, дріб, римськими…», після чого знов ішло число; і з кожним новим листом усі ці числа робилися дедалі довшими. У цьому вже було щось від здорового зростання, а крім того, посольства теж почали напівофіційними шляхами доповідати про враження, що його справляла на закордон ця демонстрація сили австрійського патріотизму; чужоземні посланці вже обережно шукали нагоди дістати інформацію; депутати парламенту насторожувались і цікавилися подальшими намірами; приватна ініціатива почала виявлялися в запитах торгових домів, які наважувались виступати з пропозиціями або домагалися твердої основи для зв’язку своєї фірми з патріотизмом. Так, апарат був, а позаяк він був, то він мав працювати, і позаяк він працював, то почав рухатись, а коли автомобіль у чистому полі починає рухатись, то він, хоч за кермом ніхто й не сидить, однаково проробить певний, навіть досить переконливий, своєрідний шлях.

Так, отже, народжувалася могутня рушійна сила, і граф Ляйнсдорф уже її відчував. Він надівав пенсне й надзвичайно поважно перечитував усі листи від першого до останнього рядка. То були вже не пропозиції й побажання невідомих, захоплених ідеєю окремих людей – такі листи сипалися на графа на самому початку, доти, як справам тут ще не дали належного ладу; і навіть коли ці запити й прохання йшли із самої гущі народу, то підписували їх, однак, голови альпійських товариств, ліберальних об’єднань, дівчачих конґреґацій, ремісничих союзів, спілок за інтересами, громадських клубів та інших отих безликих гурточків, що метушаться перед переходом від індивідуалізму до колективізму, мов ото купки сміття перед вихором. І хоч його ясновельможність погоджувався не з усім, чого від нього вимагали, проте загалом констатував суттєвий проґрес. Він скидав пенсне, повертав листа міністерському радникові чи секретареві, які того листа приносили, і, не кажучи ні слова, задоволено кивав головою; граф мав таке відчуття, що паралельна акція на правильному й доброму шляху, а істинний шлях уже якось знайдеться.

Міністерський радник, діставши отак листа вдруге, звичайно клав його на стос до решти листів, і коли вже цей останній лежав зверху, читав те, що було написане в очах його ясновельможности. Тоді вуста його ясновельможности зазвичай промовляли: «Усе це чудово, але не можна сказати ні «так», ні «ні», поки ми не знаємо головного: куди спрямовані наші цілі». Одначе саме це міністерський радник уже читав в очах його ясновельможности з приводу всіх попередніх листів, і точнісінько така була і його власна думка, а в руці він тримав напоготові кишенькового олівця в позолоченій оправі, яким наприкінці кожного листа виводив магічну формулу «зб.». У перекладі ця магічна формула, якою широко послуговувалися в каканських відомствах, означала «зберігати», а якщо розшифрувати її повністю – «відкласти на зберігання до подальшого вирішення» й була зразком обачности, завдяки якій ніщо не втрачається й ніщо не робиться нерозважливо. Скажімо, клопотання дрібного чиновника надати йому як виняток допомогу у зв’язку з пологами в дружини відкладали на зберігання доти, доки дитина виростала й могла заробити собі на шматок хліба вже й сама, – не з якоїсь там іншої причини, а саме з тієї, що доти питання могло бути вирішене законодавчим шляхом, а відхилити це прохання передчасно серце начальника не хотіло. На зберігання відкладали й подання тієї чи тієї впливової особи або тієї чи тієї інстанції, яку не можна було кривдити відмовою, хоч і знали, що інша впливова інстанція проти цього подання, отож загалом усе, що надходило до відомства вперше, відкладали на зберігання поти, поки який-небудь подібний випадок створював прецедент.

Та сміятися з цього звичаю установ і відомств було б великою помилкою, адже поза службовими кабінетами папери відкладають на зберігання куди частіше. Навіть те, що в тронних клятвах королів і досі трапляється обіцянка піти війною на турків чи поган, – просто дрібниця, якщо зважити, що в історії людства ще жодне речення не було перекреслено цілком чи дописано до кінця, з чого іноді й постають ті приголомшливі темпи прогресу, які разюче нагадують крилатого бика. До того ж у відомствах усе ж таки бодай щось, та пропадає, а ось у світі – нічого. Отож відкладати на зберігання – це одна з основних формул структури нашого життя. Та коли його ясновельможності що-небудь здавалося аж-аж-аж яким терміновим, він вдавався до іншого методу. Тоді він спершу надсилав ту ініціативу до двору, своєму товаришеві графу Штальбурґу, із запитом, чи можна розглядати її, як він висловлювався, «тимчасово остаточною». За певний час щоразу надходила відповідь, що зі згаданого питання повідомити згоду імператорської інстанції наразі немає змоги, проте видається бажаним спершу дати можливість сформуватися громадській думці, а згодом повернутися до цієї пропозиції з урахуванням того, як її сприйме громадськість, а також з огляду на решту злободенних обставин та потреб. Справа, на яку оберталася така ініціатива, надходила тоді до відповідної міністерської інстанції й поверталася звідти з позначкою, що там не вважають себе достатньо компетентними для того, щоб самостійно ухвалити рішення, а вже після цього граф Ляйнсдорф покладав собі на одному з найближчих засідань головного комітету внести пропозицію створити міжміністерський підкомітет для вивчення цього питання.

Невблаганну рішучість він виявляв лише в тому разі, коли надходив лист, під яким не стояв підпис ані якого-небудь товариства, ані визнаного на державному рівні церковного, наукового чи мистецького об’єднання. Саме такого листа граф одержав на днях від Клариси; в ньому вона, посилаючись на Ульріха, пропонувала провести австрійський рік Ніцше й у цьому зв’язку зробити що-небудь для вбивці жінок Моосбруґера; виступити з такою пропозицією, писала Клариса, вона почувається зобов’язаною як жінка, а також через знаменний збіг, і полягає він у тому, що Ніцше був душевнохворий, і Моосбруґер теж, мовляв, душевнохворий. Ульріхові ледве пощастило приховати своє роздратування за жартом, коли граф Ляйнсдорф показав йому того листа, якого Ульріх одразу впізнав уже по напрочуд незрілому почерку, що ряснів товстими, наче дрючки, лініями й підкресленнями. Однак граф Ляйнсдорф, помітивши, як йому здалося, збентеження Ульріха, поважно й по-дружньому промовив:

 – Це досить цікаво. Позиція, я б сказав, активна й пристрасна. Та, на жаль, усі такі окремі пропозиції ми мусимо відсилати ad acta[33], а то нічого не досягнемо. Позаяк ви особисто знаєте жінку, котра написала цього листа, то, може, передасте його своїй пані кузині?

57. Велике піднесення. Діотима робить дивовижні відкриття щодо суті великих ідей

Листа, щоб він більш нікому не потрапив на очі, Ульріх сховав, до того ж не так легко було завести розмову про це з Діотимою, адже, відколи вийшла стаття про австрійський рік, кузину охопило якесь страшенно метушливе піднесення. Не лише Ульріх передавав їй, по змозі непрочитаними, всі справи, які одержував від графа Ляйнсдорфа, пошта щодня доправляла їй стоси листів та газетних вирізок, книготорговці надсилали на ознайомлення гори книжок, товкотнеча в її домі здувалась, як здувається море, коли його спільними зусиллями відсмоктують вітер і місяць, телефон теж ні на хвилину не вгавав, і якби маленька Рахель не пантрувала ревно, мов архангел, за апаратом і не відповідала на більшість дзвінків сама, розуміючи, що не можна ж усе підряд звалювати на господиню, то Діотима вже впала б під тягарем щоденних турбот.

Але це нервове виснаження, яке так і не наставало, а лише постійно нагадувало про себе тремтінням у всьому тілі, дарувало Діотимі досі незнане їй щастя. То був трепет, усвідомлення значущости, яке переповнювало все її єство, це було ніби потріскування під тиском у камені, що вінчає світобудову, священний лоскіт од відчуття порожнечі, коли стоїш на вершині гори високо-високо над світом. Одне слово, це було відчуття власного становища, відчуття, що раптом дійшло до свідомости доньки скромного вчителя середньої школи й молодої дружини віце-консула з буржуазного середовища, якою вона, незважаючи на свій злет, усе ж таки й досі лишалася, мабуть, у найсвіжіших сферах своєї сутности. Таке відчуття власного становища – одна з непомітних, проте засадничих складових нашого буття, як те, що ми не помічаємо обертання землі чи особистого зацікавлення, яке вносимо в свої спостереження й сприйняття. Людину вчили, що марнолюбство не можна тримати в серці, тож більшу його, марнолюбства, частину вона тримає під ногами, стоячи на грунті якої-небудь великої батьківщини, якої-небудь релігії чи якого-небудь рівня податку на додану вартість, а за браком такого становища вдовольняється тим – і це доступно кожному, – що перебуває на вершечку найвищої в цю хвилину колони часу, яка підноситься з порожнечі, – тобто живе саме тепер, коли всі, хто жив досі, обернулися на порох, а з тих, хто прийде на світ потім, ще нікого нема. Та якщо це марнолюбство, зазвичай неусвідомлене, з якихось причин раптом шугає з ніг у голову, то справа може дійти до легкого божевілля, що нагадує шаленство незайманих дівчат, які забирають собі в голову, нібито вони вагітні земною кулею. Навіть начальник відділу Туцці тепер виявляв Діотимі честь, цікавлячись у неї подіями й іноді прохаючи її виконати те чи те дрібне доручення, й усмішка, з якою він звичайно заводив мову про її салон, поступалася місцем статечній гідності. Ніхто все ще не знав, наскільки прийнятна для найвищої інстанції, наприклад, перспектива виявитись на чолі міжнародної пацифістської маніфестації, але з огляду на таку можливість Туцці не раз стурбовано висловлював прохання, щоб у сфері зовнішньої політики Діотима не втручалася в жодне, навіть найдрібніше питання, не порадившись попередньо з ним. На той випадок, якщо коли-небудь народиться серйозна ініціатива провести міжнародну мирну акцію, він навіть одразу порадив негайно подбати про те, щоб через цю акцію не дійшло до політичних ускладнень. Таку чудову ідею, пояснював Туцці дружині, відхиляти в жодному разі не треба, навіть у тому разі, якщо буде можливість її здійснити, але від самого початку слід неодмінно передбачити всі шляхи маневрування й відступу. Відтак він заходився розтлумачувати Діотимі відмінності між роззброєнням, мирною конференцією, зустріччю голів держав і таке інше – аж до вже згаданих пожертв на оздоблення палацу миру в Гаазі фресками вітчизняних художників. Таких ділових розмов Туцці з дружиною ще ніколи не провадив; часом він навіть повертався до спальні зі шкіряною текою під пахвою, щоб доповнити свої пояснення, наприклад, коли забував додати, що поняття «всесвітня Австрія», якщо не хочеш зажити слави небезпечно непередбачуваної людини, можна застосовувати, на його особисту думку, лише, само собою зрозуміло, стосовно якого-небудь пацифістського, гуманітарного чи такого іншого заходу.

Діотима терпляче всміхалася й відповідала:

 – Твої побажання я намагатимуся враховувати, але не перебільшуй значення для нас зовнішньої політики. У країні настає просто-таки рятівне піднесення, і воно йде з безіменних народних глибин; ти собі не уявляєш, яка навала листів і пропозицій надходить до мене щодня.

Нею не можна було не захоплюватись, адже вона мусила, не даючи взнаки, долати величезні труднощі. На засіданнях великого, головного комітету, утвореного на засадах представництва від релігії, правосуддя, сільського господарства, освіти тощо, всі високі поривання наштовхувалися на крижану й полохливу стриманість, добре відому Діотимі по її чоловікові вже з тих часів, коли він іще не став таким уважним; іноді в неї просто-таки опускалися руки від нетерпіння, й вона не могла приховати від себе, що цей опір інертного світу зламати буде нелегко. Наскільки очевидно для неї самої австрійський рік поставав роком всесвітньо-австрійським і мав представляти народи Австрії взірцем для решти народів світу, для чого, власне, не потрібно було нічого іншого, крім як довести, що істинна батьківщину духу – Австрія, настільки ж безсумнівним виявлялося, що для важких на підйом голів це потребує ще якогось особливого змісту й доповнення ідеєю, дохідливою завдяки своїй не так абстрактній, як конкретній природі. І Діотима годинами вивчала численні книжки, щоб знайти ідею, котра б задовольняла таку вимогу й у якийсь особливий спосіб була, певна річ, символічно австрійська; однак щодо суті великих ідей Діотима робила дивовижні відкриття.

Як виявилось, вона живе у велику добу, тому що ця доба сповнена великий ідей; та годі було навіть уявити собі, як важко здійснити щось найбільше й найважливіше з них, хоча для цього є всі передумови, крім однієї: що саме вважати найбільшим і найважливішим! Отож щоразу, коли Діотима вже майже зважувалася вибрати таку ідею, вона мимоволі усвідомлювала, що здійснити протилежне – це теж було б чимось великим. Так уже влаштовано світ, і тут вона була безсила.

Ідеали мають дивні властивості й з-поміж них і ту, що вони, якщо їх надто пильно дотримуватись, обертаються на абсурд. Взяти, приміром, Толстого й Берту Зутнер – двох письменників, про чиї ідеї тоді можна було почути приблизно однаково багато; але як же, міркувала Діотима, людство без насилля добуде собі бодай курей на печеню? І що робити з вояками, коли вбивати, як вимагають ці письменники, не можна? У такому разі вояки, бідолахи, втратять роботу, й настануть золоті часи для злочинців. Але ж такі пропозиції надходять, і вже, кажуть, навіть триває збирання підписів. Діотима ніколи не могла уявити собі життя без вічних істин, але тепер вона, на свій подив, завважила, що кожна вічна істина має дві, а то й більше, подоби. Тим-то людина розважлива – а нею в цьому випадку був начальник відділу Туцці, чию честь це певною мірою навіть рятувало, – відчуває до вічних істин глибоко вкорінену недовіру; така людина, щоправда, ніколи не заперечуватиме й проти того, що ці істини незамінні, однак вона не має сумніву: люди, котрі сприймають їх буквально, – божевільні. На його думку, якою він поділився з дружиною, бажаючи їй допомогти, людські ідеали передбачають незмірну вимогливість, а вона неодмінно призводить до загибелі, якщо вже апріорі не сприймати її не зовсім серйозно. Найяскравішим доказом своїх слів Туцці вважав те, що в кабінетах, де йдеться про серйозні речі, таких слів, як «ідеал» та «вічна істина», не почуєш узагалі; референтові, котрий надумав би вжити їх в офіційному папері, відразу б запропонували пройти медичне обстеження й узяти відпустку на оздоровлення. Та хоча Діотима слухала чоловіка й зі смутком у душі, в цих годинах слабкости вона черпала, зрештою, й нову силу, щоб знову з головою поринути у свої дослідження.

Навіть графа Ляйнсдорфа вразила її духовна енерґія, коли він урешті знайшов час і зазирнув до неї, щоб порадитись. Його ясновельможності хотілося широкого вияву почуттів, що йшов би з народної гущі. Він щиро бажав дізнатися волю народу й ушляхетнити її обережним впливом згори, адже його мрією було колись подати цю волю його величності не як дар з мотивів догідливости, а як ознаку самовизначення народів, утягнених у водоверть демократії. Діотима знала, що його ясновельможність усе ще тримався ідеї «імператора-миротворця» й блискучої демонстрації істинної Австрії, хоч загалом і не відхиляв пропозицію щодо всесвітньої Австрії, позаяк лише ця пропозиція дає змогу, мовляв, яскраво розкрити почуття сім’ї народів, згуртованих навколо свого патріарха. Щоправда, з цієї сім’ї його ясновельможність нишком вилучав Прусію, хоч і не мав жодних заперечень проти особистости доктора Арнгайма й навіть недвозначно називав її цікавою.

 – Адже нам, певна річ, не треба нічого патріотичного в банальному сенсі, – нагадав він. – Ми маємо струснути націю, цілий світ. Ідея провести австрійський рік мені дуже до вподоби, і я, власне, сам заявив журналістам, що уяву публіки потрібно спрямувати саме на таку мету. Та чи ви вже замислювалися, люба, про те, що ми в цьому австрійському році маємо робити, якщо до нього все ж таки дійде? Ось бачите, в тому й уся штука! Знати це також не завадить. Тут потрібне певне сприяння згори, а то на поверхні виявляться незрілі елементи. А я геть на знаходжу часу, аби що-небудь придумати!

Діотимі його ясновельможність видався заклопотаним, і вона жваво відказала:

 – Акція або має увінчатись яким-небудь величним символом, або вона взагалі не потрібна. У цьому годі й сумніватися. Вона має зворушити серце світу, але потребує і впливу згори. Це безперечно. Австрійський рік – чудова пропозиція, але ще краще було б, на мою думку, провести всесвітній рік, всесвітньо-австрійський рік, коли європейський дух побачив би в Австрії свою істинну батьківщину!

 – Обережніше! Обережніше! – застеріг її граф Ляйнсдорф, якого духовна сміливість приятельки вже не раз лякала. – Ваші ідеї, Діотимо, завжди, мабуть, трошки зависокі! Ви про це вже якось казали, я знаю, але обережність ніколи не завадить! То що ж ви придумали? Що ми маємо робити в цьому австрійському році?

Але цим запитанням граф Ляйнсдорф, характерна прямодушність якого робила його мислення таким своєрідним, зачепив найболючіше місце в Діотими.

 – Ваша ясновельможносте, – промовила вона, трохи повагавшись, – запитання, на яке ви хочете дістати від мене відповідь, – найважче в світі. Я маю намір якомога скоріше запросити досебе коло найвидатніших людей, письменників і мислителів, і, перше ніж щось казати, хочу дочекатися пропозицій від такого зібрання.

 – Слушна думка! – вигукнув його ясновельможність, відразу погодившись зачекати. – Слушна думка! Обережність ніколи не завадить! Якби ви тільки знали, скільки всього тепер мені щодня доводиться вислуховувати!

58. Паралельна акція викликає сумніви. Але історія людства добровільного вороття не знає

Якось його ясновельможність знайшов час поговорити докладніше й з Ульріхом.

 – Мені цей доктор Арнгайм не вельми приємний, – зізнався граф. – Чоловік він, звісно, надзвичайно розумний, дивуватись вашій кузині тут не доводиться. Але ж він, зрештою, прусак. До всього так придивляється… Знаєте, у шістдесят п’ятому році, коли я був ще маленький, мій покійний батько в замку Хрудим приймав якогось гостя-мисливця, і той теж весь час отак до всього придивлявся, а через рік з’ясувалося, що жодна душа не знала, хто його, власне, привів у наш дім і що він був майор пруського Генерального штабу! Я, звісна річ, не хочу нічого цим сказати, але мені неприємно, що Арнгайм усе про нас знає.

 – Ваша ясновельможносте, – сказав Ульріх, – я радий, що ви даєте мені нагоду висловитись. Пора щось робити; я помічаю речі, які змушують мене замислитись і яких чужоземцеві краще не бачити й не чути. Паралельна акція має ж бо викликати в усіх щасливі почуття; адже цього бажаєте, ясновельможносте, й ви?

 – Ну звісно!

 – А виходить навпаки! – вигукнув Ульріх. – У мене таке враження, що в усіх освічених людей вона вочевидь викликає сумніви й смуток!

Його ясновельможність похитав головою й покрутив великими пальцями одним навколо одного, як робив щоразу, коли його душу захмарювали роздуми. Сказати правду, в нього теж склалося таке саме враження, про яке щойно йому доповів Ульріх.

 – Відколи стало відомо, що я причетний до паралельної акції, – розповідав далі цей, – досить кому-небудь стріти мене й завести розмову про се, про те, як не минає й трьох хвилин, а вже чую запитання: «А чого, власне, ви хочете цією паралельною акцією домогтися? На світі ж бо вже немає ні великих досягнень, ані великих людей!»

 – Атож, тільки самого себе при цьому ніхто на увазі не має! – вкинув граф. – Я про це знаю, мені про таке теж трапляється чувати. Великі промисловці паплюжать політику, від якої їм мало перепадає протекційних мит, а політики паплюжать промисловість, яка дає надто мало коштів на виборчу кампанію.

 – Цілком слушно! – підхопив Ульріх і повів далі: – Хірурги, поза всяким сумнівом, гадають, нібито хірургія від часів Більрота сягнула аж-аж-аж яких висот; кажуть тільки, що від решти медицини та й від усього природознавства хірургії надто мало пожитку. Я, з дозволу вашої ясновельможности, навіть стверджував би, що й богослови впевнені, нібито нині теологія посунулася кудись далі, ніж за часів Ісуса Христа.

Граф Ляйнсдорф підніс руку, немовби поблажливо заперечуючи.

 – Я, звісно, перепрошую, якщо сказав щось недоречне, та й не було в цьому потреби; адже те, до чого я веду, означає, мабуть, щось дуже загальне. Хірурги, як я сказав, стверджують, що природознавство дає не зовсім те, чого від нього слід було б вимагати. А якщо заведеш мову про сучасність, навпаки, з природознавцем, то цей нарікає, що загалом залюбки, мовляв, зазирнув би у сфери трохи вищі, але в театрі нудьгує й не знаходить роману, який його захопив би й схвилював. А поговориш із письменником, той запевняє, нібито немає віри. А забалакаєш – позаяк до богословів я вже не повертатимусь – із художником, то майже не сумнівайся: цей заявить, буцімто в добу такої вбогої літератури й філософії розкритися вповні художники не мають змоги. Послідовність, у якій вони перекладають провину один на одного, не завжди, звичайно, та сама, але щоразу в цьому є щось від картярської гри в «перевідного», якщо ваша ясновельможність її знає, або в «кума»; а вивести правило, яке б лежало в основі всього цього, чи закон я не можу! Боюся, треба визнати, що кожна людина чимось окремим і сама собою ще сяк-так задоволена, але загалом з якоїсь універсальної причини почувається у власній шкурі незатишно, і паралельна акція, схоже, покликана це виявити.

 – О Господи! – тільки й відповів на ці розмірковування граф Ляйнсдорф, і було не зовсім зрозуміло, що він має на увазі. – Сама невдячність!

 – Між іншим, – провадив Ульріх, – у мене набралося вже дві повні теки пропозицій загального характеру, повернути які вашій ясновельможності мені наразі не траплялася нагода. Одну з тек я надписав «Назад до…!» Річ у тім, що на диво багато людей пишуть нам, що колись світ перебував у кращому стані, ніж тепер, і паралельній акції просто досить лише його до того стану спрямувати. Окрім природного прагнення повернутися «назад до віри», представлені також бажання повернутися «назад до бароко», «до Готики», «до природного стану», «до Ґьоте», «до німецького права», «до чистоти моралі» тощо.

 – Гм, атож. А може, в усьому цьому є якась істинна думка, і її треба було б підтримати? – промовив граф Ляйнсдорф.

 – Можна було б. Але яку давати відповідь? «Уважно вивчивши вашого дуже цінного листа від такого й такого числа, ми дійшли висновку, що наразі ще не настав час…»? Чи так: «Ми з цікавістю ознайомилися з вашим листом і просимо докладніше пояснити ваше бажання щодо повернення світу до бароко, Готики й такого іншого»?

Ульріх усміхнувся, однак графові Ляйнсдорфу здалося, що той цієї хвилини трохи аж надто веселий і, на знак незгоди, щосили закрутив великими пальцями один навколо одного. Його обличчя з борідкою клинцем прибрало суворішого вигляду, нагадавши про часи Валєнштайна, і граф висловив одне вельми прикметне зауваження.

 – Любий докторе, – промовив він, – історія людства добровільного вороття не знає!

Ця думка вразила насамперед самого графа Ляйнсдорфа, адже сказати він хотів, власне, щось зовсім інше. Чоловік це був консервативний, Ульріх викликав у нього роздратування, і граф хотів зауважити, що буржуазія знехтувала універсальним духом католицької церкви й тепер від цього страждає. Не завадило б також, мовляв, віддати хвалу абсолютному централізму, за якого світом на єдиних засадах ще правили особистості, свідомі своєї відповідальности. Та поки граф добирав слова, йому раптом спало на гадку, що він і справді був би прикро вражений, якби, прокинувшись одного ранку, виявив, що нема ні теплої ванни, ні залізниці, а замість вранішніх газет вулицями просто скаче верхи з новинами імператорський оповісник. Отож його ясновельможність подумав: «Те, що було колись, уже повік не повториться так самісінько». І він, міркуючи так, дуже здивувався. Адже якщо припустити, що історія добровільного вороття не знає, то людство нагадує чоловіка, якого веде вперед лиховісна пристрасть до бурлакування, чоловіка, який не може ні повернути назад, ані досягти мети, і це стан дуже й дуже прикметний.

Загалом його ясновельможність мав надзвичайну здатність розводити в своїй свідомості дві протилежні одна одній думки так вдало, що вони там ніколи не зустрічалися, однак саме цю думку, спрямовану проти всіх його засад і правил, йому не завадило б відхилити. Проте до Ульріха граф відчував певну симпатію й, коли траплялася вільна від обов’язків часинка, з великим задоволенням суто логічно пояснював політичні аспекти цьому чоловікові зі жвавим розумом і такими чудовими рекомендаціями, чоловіка, який стояв трохи збоку від справді великих проблем лише через те, що вийшов із буржуазного середовища. Та коли вже звертаєшся до логіки, де кожна думка сама собою випливає з попередньої, то врешті вже й сам не знаєш, чим воно скінчиться. Тому граф Ляйнсдорф не відмовився від свого зауваження, а лише мовчки, пильно поглянув на Ульріха.

Той узяв до рук ще одну теку й, скориставшись паузою, передав обидві його ясновельможності.

 – Другу довелося назвати «Вперед до…!», – почав пояснювати Ульріх, але граф Ляйнсдорф підхопився на ноги, вирішивши, що його час уже скінчився.

Він настійно попрохав відкласти розмову до іншого разу, коли буде більше часу на роздуми.

 – До речі, ваша кузина має намір з цією метою запросити до себе найвидатніші голови, – сказав він, уже стоячи. – Підіть туди; прошу вас, підіть неодмінно; я не знаю, чи матиму право побувати там сам!

Ульріх склав теки, а граф Ляйнсдорф уже з темного порогу обернувся ще раз.

 – Перед таким великим експериментом усі, звісно, занепадають духом; дарма, ми їх розворушимо!

Почуття обов’язку не дозволило графові лишити Ульріха без утіхи.

59. Моосбруґер міркує

Тим часом Моосбруґер влаштовувався, як міг, у своїй новій в’язниці. Тільки-но зачинилася брама, на нього гаркнули. Коли він обурився, йому, наскільки він пригадує, погрозили дати лупки. Його запроторили до камери-одиночки. На прогулянку у дворі виводили в кайданках, і наглядачі не спускали з нього очей. Його обстригли, хоч присуд іще не набув чинности, – нібито, щоб зміряти зріст. Намилили смердючим рідким милом – буцімто задля дезінфекції. Волоцюга він був тертий і знав, що з ним чинять незаконно, але за залізною брамою постояти за свою честь не дуже легко. З ним робили тут, що хотіли. Він зажадав, щоб його відвели до начальника в’язниці, й поскаржився. Начальник змушений був визнати, що дещо таки не відповідає інструкції, але це – не покара, додав він, а застережний захід. Моосбруґер поскаржився тюремному священикові; але то був добрий старий чоловік, чия дружня турбота про душу мала ту задавнену ваду, що перед сексуальними злочинами вона виявлялася безпомічною. З осторогою в тілі він сахався цих злочинів, хоч вони до нього ніколи й не наближались, і навіть злякався того, що Моосбруґер своїм чесним виглядом викликав у ньому слабеньке особисте співчуття; священик послав Моосбруґера до тюремного лікаря, а сам, як і в решті таких випадків, лише звернувся з уклінним благанням до Всевишнього, не вдаючись у жодні подробиці й промовляючи про сум’яття земного буття у вельми загальних рисах, отож про Моосбруґера в його молитві йшлося не більшою мірою, ніж про вільнодумців та безвірників. Але тюремний лікар сказав Моосбруґерові: усе, на що той нарікає, – не таке вже, мовляв, і страшне, по-дружньому ляснув його по потилиці й хоч умри не схотів уникати в подробиці скарги, бо це, якщо слушно зрозумів Моосбруґер, мовляв, зайве, поки на запитання – хворий він чи симулює, не дала відповіді медична експертиза. Ошаленілий Моосбруґер здогадувався, що всі вони казали так, як їм було вигідно, і що саме ці відмовки й давали їм силу обходитися з ним так, як вони хотіли. Він мав властиве простим людям відчуття, що освіченим треба відрізати язика. Він дивився в рубцювате лікареве обличчя, у висхле зсередини священикове, у строго вичепурене канцелярське начальника в’язниці, бачив, як кожне з них по-своєму дивиться в його обличчя, і в усіх тих обличчях проглядало щось недосяжне для нього, але спільне їм усім, що все життя було йому ворогом.

Сила, яка там, за тюремними мурами, натужно втискує, стягуючись, кожну людину з її зарозумілістю в масу решти плоті, тут, під дахом виправного закладу, була, попри сувору дисципліну, трохи м’якіша, бо кожен жив очікуванням, а живе ставлення людей одне до одного, хай навіть грубе й різке, пригашувала тінь нереальности. На розслаблення, що настало після боротьби в судовій залі, реаґував увесь міцний організм Моосбруґера. Сам він здавався собі розхитаним зубом. Усе тіло в нього свербіло. Він почувався зараженим і жалюгідним. То була жалісна, ніжно-нервова надчутливість, що іноді на нього находила; жінка, яка заварила йому цю кашу й пішла в сиру землю, ввижалася йому грубою, злою баберою, а сам він проти неї здавався собі хлопчиком. А загалом невдоволеним Моосбруґен усе ж таки не був; багато чого йому підказувало, що він тут – велике цабе, і це йому імпонувало. Приємне було навіть соціальне забезпечення, належне всім без винятку в’язням. Відколи вони скоїли провину, держава мусила їх годувати, мити, одягати й дбати про їхню роботу, здоров’я, їхні книжки і їхній спів, хоча доти ніколи цього не робила. Така увага, хоча й сувора, тішила Моосбруґера, як малого хлопчика, котрому пощастило змусити матір ним клопотатися, нехай і зі злістю; але він не хотів, щоб ця увага тривала надто довго; думка про те, що смертельну покару йому замінять довічним ув’язненням або знов переведуть його до психіатричної лікарні, будила в ньому той опір, який ми відчуваємо, коли всі наші зусилля позбутися життя знов і знов повертають нас до тих самих ненависних життєвих обставин. Моосбруґер знав, що його захисник домагається перегляду справи й що його, Моосбруґера, мають іще раз оглянути медичні експерти, однак поклав собі встигнути виступити з протестом проти цього й наполягти на тому, щоб його вбили.

У тому, що його смерть має бути гідна такого чоловіка, як він, Моосбруґер не мав сумніву, позаяк його життя було боротьбою за його право. В камері-одиночці він розмірковував про те, що таке право. Відповісти на це запитання він не міг. Але це було те, чого його все життя незаконно позбавляли. Тієї хвилини, коли він про це думав, почуття його набухали. Язик його спинався й починав рухатись, мов жеребець у церемоніальному марші, – так вишукано язик прагнув висловитись. «Право, – міркував Моосбруґер повільно-повільно, намагаючись визначити це поняття, й міркував так, немовби з кимось розмовляв, – право – це коли не вчиняєш несправедливости або чогось у цьому дусі, чи не так?» І раптом йому сяйнула думка: «Право – це закон». Так і є; його право – це його закон! Він кинув погляд на своє дерев’яне лігво, збираючись сісти, неквапно обернувся, зробив марну спробу підсунути ближче пригвинчені до підлоги нари й нарешті повільно сів. Його позбавили його ж таки закону! Він пригадав господиню, в якої мешкав у свої шістнадцять років. Йому приснилося, що на череві в нього набухає щось холодне, згодом воно зникло в його тілі, він закричав, упав з нар, а другого ранку все тіло було наче побите. А одного разу такі, як він, спомагачі на будівництві сказали йому, що коли показати жінці кулака так, щоб великий палець трохи виглядав з-між середнього і вказівного, то вона, мовляв, не встоїть; усі вони нібито вже випробували це на собі. Йому одразу й памороки забило; коли він уявляв собі таку картину, земля вислизала йому з-під ніг, голова на в’язах починала перехняблюватись – одне слово, з ним коїлося щось трішечки неприродне й не зовсім безпечне. «Господине, – сказав він, – я хочу зробити вам одну приємність…» Вони були самі, жінка поглянула йому в очі, щось у них, видно, прочитала й відповіла: «Ану геть мені з кухні!» Тоді він показав їй кулака з великим пальцем, що виглядав з-поміж середнього і вказівного. Але це чарування подіяло лише наполовину; господиня побагровіла й притьмом – він навіть не встиг відскочити – з’їздила йому по пиці дерев’яною ложкою, яку саме тримала в руці; до нього дійшло це аж тоді, коли губи йому заюшила кров. Але цю мить він добре запам’ятав, тому що кров раптом повернула назад, потекла вгору й піднялася поверх очей; він кинувся на ту кремезну бабегу, яка так ганебно його скривдила, нагодився господар, і все, що відбувалося від цієї хвилини до тієї, коли він, Моосбруґер, похитуючись на ногах, опинився на вулиці, а вслід за ним полетіли його манатки, було так, немовби шматували на клапті велику червону ганчірку. Так висміяли й побили його закон, і Моосбруґер знов пустився блукати світом. Та хіба знайдеш закон на дорозі?! Усі жінки вже були чиїмось законом, і всі яблука, й усі нічліги; а жандарми й дільничні судді були гірші, ніж собаки.

Але за віщо, власне, люди щоразу хапали його й чому кидали до в’язниць та божевілень, – цього Моосбруґер так ніколи до пуття й не втямив. Він довго витріщався на підлогу й пильно вдивлявся в кутки своєї камери; на душі в нього було так, як у людини, котра впустила на землю ключа. Але свого ключа він не знаходив; підлога й кутки знову ставали сірими й буденними, як при денному світлі, хоча щойно ще нагадували чудодійний ґрунт, де, тільки-но на нього впаде слово, раптом виростає людина або яка-небудь річ. Моосбруґер напружив усю свою логіку. Виразно він спромігся пригадати лише ті місця, де це починалося. Він міг би їх перелічити й описати. Один раз це було в Лінці, ще один – у Браїлі. Між тим і тим випадком минуло кілька років. А востаннє – тут, у цьому місті. Він бачив перед собою кожен камінець. Так чітко, як із камінцями це зазвичай не буває. Пригадував і отой гидотний настрій, який тоді щоразу на нього находив. Так мовби в жилах текла вже не кров, а, можна сказати, отрута чи щось таке. Працює він, приміром, десь надворі, а повз нього проходять жінки; дивитися на них він не хоче, вони ж бо тільки заважають, але жінки все йдуть і йдуть; зрештою погляд його починає стежити за ними з огидою, й очі знов повільно повертаються то в один бік, то в інший, так ніби вовтузяться в розтопленій смолі чи в затужавілому цементі. Потім він помічав, що думки його важчають. Міркує він і так повільно, слова завдають йому клопоту, їх завжди бракує, а іноді, коли він з ким-небудь розмовляє, співбесідник, трапляється, зненацька вражено зводить на нього погляд, не розуміючи, як багато означає одне-однісіньке слово, коли Моосбруґер промовляє його повільно. Він заздрив усім, хто ще замолоду навчився легко розмовляти; а йому слова, як на зло, ґумою прилипали до піднебіння саме тоді, коли були потрібні найдужче, й нерідко збігало безмір часу, перше ніж склад відривався від піднебіння й посувався вперед. Аж напрошувалося пояснення, що причини цього вже якісь неприродні. Та коли він заявляв на суді, що в такий спосіб його переслідують масони, чи єзуїти, чи соціалісти, цього ніхто не розумів. Юристи, звичайно, вміли говорити краще, ніж він, і всіляко йому заперечували, але в чому тут суть справи, вони не мали жодного уявлення.

І коли це минало не відразу, в душу Моосбруґерові закрадався острах. Спробуй-но зі зв’язаними руками стати на вулиці й подивитись, як там поводяться люди! Усвідомлення того, що його язик чи щось сховане в ньому, Моосбруґерові, ще глибше немовби схоплене клеєм, сповнювало його жалюгідною непевністю, яку він цілими днями намагався приховувати. Але потім раптово наставала різка, можна навіть сказати, нечутна межа. Зненацька віяло холодом. Або в повітрі, просто перед ним, з’являлася величезна куля і влітала йому в груди. І ту ж мить він щось відчував у собі, в очах, на губах чи в м’язах на обличчі; все довкола починало стискатися, чорніти, й, коли будинки лягали на дерева, з кущів вискакували начебто кілька кішок і кидалися навтікача. Тривало це всього-на-всього одну секунду – і такий стан минав.

Отоді, власне, й починався той час, про який усі вони намагалися що-небудь довідатись і про який раз у раз заводили балачки. Вони закидали йому чортибатьказна-що, а сам він пригадував той свій стан, на жаль, дуже туманно, лише його загальний сенс. Бо ті періоди й були самим сенсом! Тривали вони іноді кілька хвилин, іноді – навіть кілька днів, а декотрі переходили в наступні, подібні, й затягувалися на цілі місяці. Можна почати з цих, бо вони простіші, і їх збагне, на думку Моосбруґера, навіть суддя; тоді Моосбруґер чув голоси, або музику, або повів вітру і якесь дзижчання, а також свист і гуркіт чи стрілянину, грім, сміх, вигуки, розмови й перешепт. Це долинало звідусюди; воно було в стінах, у повітрі, в одязі й у самому його тілі. Він мав таке враження, ніби носив це, поки воно мовчало, в собі; а щойно вихопившись назовні, воно ховалося в будь-чому довкола, але щоразу теж десь зовсім неподалік. Коли він працював, голоси зверталися до нього здебільшого уривчастими словами й короткими фразами, вони критикували його й сварили, а коли він про щось міркував, то самі висловлювали його думку, перше ніж зробити це встигав він, або підступно заявляли протилежне тому, що хотів сказати він. Моосбруґера просто сміх розбирав, коли за це його намагалися оголосити хворим; сам він обходився з тими голосами й видіннями не інакше, ніж із мавпами. Його тішило спостерігати й слухати те, що вони вичворяли; це було незрівнянно прекрасніше, ніж оті його власні думки, важкі й тягучі; та коли вони надто вже йому дозоляли, він починав злитись, і в цьому не було, зрештою, нічого дивного. До всього, що про нього казали, Моосбруґер завжди прислухався дуже уважно, а тому знав: це називають галюцинаціями, й погоджувався з твердженням, нібито у здатності до галюцинацій полягає його перевага перед тими, хто такої здатности не має; адже він і бачив багато чого такого, чого решта людей не бачать, – мальовничих краєвидів, страшних звірів; але цьому, на його думку, надавали надто великого значення, а коли перебування в котрійсь із психіатричних лікарень надто вже йому набридало, він, не довго думаючи, заявляв, що просто махлює. Розумники питали в нього, чи гучні ті голоси; глузду в цьому запитанні було як кіт наплакав: звісно, іноді те, що він чув, гуркотіло, мов грім, а часом то було просто тихесеньке шепотіння. Так само й біль, що інколи його діймав, бував і нестерпним, і ледве відчутним, як плід уяви. Важливо не це. Нерідко Моосбруґер не міг достоту описати того, що бачив, чув або відчував, проте знав, що то було. Часом воно проступало дуже невиразно; видіння приходили ззовні, однак проблиск спостережливости водночас підказував йому, що йдуть вони все ж таки з нього самого. Важливо те, що абсолютно не важливо, де саме щось перебуває – зовні чи всередині; у становищі Моосбруґера це було, мов чиста вода обабіч прозорої скляної стіни.

Моосбруґер і в свої великі часи не звертав аніякісінької уваги на голоси й видіння – він міркував. І називав це тому таким словом, що воно завжди справляло на нього враження. Міркував він краще, ніж решта людей, позаяк міркував зовні й усередині. У ньому міркувалося всупереч його волі. Він казав, що дістає вже готові думки. І хоч він не втрачав і спокійної своєї чоловічої статечности, хвилювали його й найменші дрібниці, як це буває з жінкою, коли груди в неї набрякають від молока. Його думки текли тоді, мов струмок, до якого вливаються сотні менших струмочків, через порослий буйною травою луг. І ось Моосбруґер, похнюпивши голову, дивився на дерево в себе поміж пальцями. «Тут білочку люди називають кішка-дубовичка, – пригадалось йому. – Та спробуй-но по-серйозному, з поважним виглядом сказати «кішка-надубниця»! Усі глипнуть на тебе так, неначе на маневрах посеред стрільби холостими зненацька розлігся справжній постріл! А ось у Гесені кажуть «лисиця-деревниця». Чоловік бувалий про такі речі знає». А психіатри від цікавости й подиву аж роти роззявляли, коли показували Моосбруґерові кольорову картинку з білочкою, а він їм відповідав: «Це, мабуть, лисиця чи, либонь, заєць; а може, й кішка або щось таке». Тоді вони щоразу хутко перепитували його: «А скільки буде, як до чотирнадцятьох додати ще чотирнадцять?» І він статечно відповідав: «Десь так двадцять вісім – сорок». Оце «десь так» збивало їх з пантелику, і Моосбруґер через те всміхався. Адже це зовсім просто; він теж знає, що коли ступиш чотирнадцять кроків, а тоді ще чотирнадцять, то загалом пройдеш двадцять вісім, але хто сказав, що саме там і треба спинятись?! Моосбруґерів погляд ковзає ще трохи далі, як у людини, котра дісталася на гребінь пагорба на тлі неба й тепер бачить, що за цим гребенем стримлять іще багато таких самих. І коли кішка-дубовичка – не кішка й не лисиця, а зуби в неї не гострі, а такі, як у зайця, що його пожирає лисиця, то не треба в цьому так скрупульозно копирсатись, вона ж бо якось з усього цього стулена й скаче по деревах. Власний досвід і переконання підказували Моосбруґерові: ніщо не можна розглядати окремо від решти, позаяк усе чіпляється одне за одне. І в його житті теж траплялося вже так, що він казав якій-небудь дівчині: «Ваші трояндові вуста-пелюсточки!», а слова ці раптом тріщали по швах, і виходило щось дуже прикре: обличчя робилося сірим, наче земля, якою стелиться туман, а на високому стовбурі яскріла троянда; такої хвилини спокуса схопити ножа й відтяти її або штрикнути, щоб вона повернулася знов на обличчя, ставала просто нестерпною. Певна річ, Моосбруґер не завжди хапався відразу за ножа; він робив це лише в тому разі, коли інакше в нього нічого не виходило. Зазвичай він якраз і застосував усю свою велетенську силу, щоб не дати світові розпастися.

Коли Моосбруґер був у гуморі, він міг поглянути чоловікові в обличчя й побачити там власне обличчя, так немовби воно з-поміж рибок та ясних камінчиків озиралося з якого-небудь мілкого струмка; а не в гуморі йому досить було лише зиркнути на чиєсь обличчя, щоб знати: це – той самий чоловік, з котрим він повсюди сварився, хоча чоловік щоразу й силкувався прикинутись ким-небудь іншим. Що йому заперечиш?! Усі ми сваримося майже завжди з тією самою людиною. Якби дослідити, хто ті люди, до яких ми так безглуздо прив’язані, то неодмінно виявилося б, що це – чоловік із ключем, до якого ми маємо замок. А в коханні? Скільки людей день при дні дивляться в те саме миле серцю обличчя, а заплющивши очі, не спроможні навіть сказати, який у нього вигляд. Чи навіть якщо не брати кохання й ненависть: скільки всіляких змін безперервно зазнають речі залежно від звички, настрою й погляду! Як часто спопеляється радість і проступає незнищенне ядро журби?! Як часто одна людина байдуже завдає побоїв іншій, хоч могла б точнісінько так само дати їй спокій! Життя утворює гладеньку поверхню, що вдає, нібито й має бути такою, яка є, хоч під її шкірою речі товчуться й штовхаються. Моосбруґер завжди стояв ногами на двох крижинах, тримаючи їх укупі й розважливо намагаючись уникати всього, що могло збити його з пантелику; та інколи слова розпадались у нього в роті, і яка революція, яка фантасмагорія речей бурхала тоді з таких прохололих, вигорілих подвійних слів, як «кішка-дубовичка» чи «вуста-пелюсточки»!

Сидячи отак у камері на нарах, що були йому воднораз і ліжком, і столом, він нарікав на своє виховання, яке не навчило його висловлювати власний досвід так, як годилося б. Ота невеличка особа з мишачими оченятами ще й досі, коли вже давно лягла в сиру землю, завдала йому багато прикрощів і викликала в нього гнів. Всі були на її боці. Моосбруґер важко підвівся. Він відчував, що всередині в ньому трухлятина, як в обвугленому дереві. Знов хотілося їсти; для такого кремезного чолов’яги тюремний раціон був надто бідний, а грошей, щоб його чимось поповнити, Моосбруґер не мав. У такому стані годі було пригадати все, що хотіли від нього почути. Просто тоді настала була одна з отих перемін, що тривають кілька днів або кілька тижнів, – настала, як ото настає березень чи квітень, а на поверхні й скоїлася ця історія. Він теж не знав про неї більше, ніж стояло в поліційному протоколі, не знав навіть, як вона туди потрапила. Причини, думки, які спливали йому на пам’ять, – про них він уже й так розповів на суді; але те, що сталося насправді, уявлялось йому чимось таким, немовби він раптом вільно сказав щось чужою мовою, і воно зробило його щасливим-щасливим, тільки ось повторити його він уже не вміє.

«Ох, скоріше б уже все це скінчилося!» – зітхнув Моосбруґер.

60. Мандрівка до царства логіки й моралі

Усе, що можна було сказати про Моосбруґера з погляду права, вмістилося б в одному терміні. Моосбруґер був одним із тих сумнівних випадків, що їх і дилетанти в юриспруденції та судовій медицині знають як випадки обмеженої осудности.

Для цих бідолах прикметно те, що в них не лише неповноцінне здоров’я, а й неповноцінна недуга. Природа має дивну пристрасть створювати таких людей просто без ліку; natura non fecit saltus, природа стрибків не робить, вона любить плавні переходи й загалом і сам світ тримає в перехідному стані між недоумством і здоров’ям. Але юриспруденція на це не зважає. Вона каже: non datur tertium sive medium inter duo contradictoria тобто людина або здатна на протизаконні дії, або ні, позаяк між двома суперечностями ні третьої, ні середньої нема. Внаслідок цієї здатности людина стає караною, внаслідок цієї своєї властивости, караности, вона стає суб’єктом права, а як суб’єкт права дістає частку в надособистій цілющій дії закону. Кому це невтямки, нехай згадає про кавалерію. Якщо кінь, щойно спробуєш проїхатись на ньому верхи, щоразу поводиться, мов скажений, то його доглядають особливо старанно, йому дістається м’яка збруя, найкращі вершники, щонайдобірніший корм, і взагалі з ним обходяться надзвичайно терпляче. А якщо, навпаки, скоїть яку-небудь провину вершник, на нього накидають кайданки, запроторюють його до клітки, де повно бліх, і не дають їсти. Причина такої різниці полягає в тому, що кінь просто належить до емпіричного тваринного царства, тоді як драґун причетний до царства логіки й моралі. У цьому сенсі людину від тварини і, можна додати, й від психічнохворого відрізняє те, що вона, людина, за своїми розумовими й моральними властивостями спроможна діяти наперекір закону й скоїти злочин; а позаяк, отже, лише караність – та властивість, яка підносить її на рівень людини моральної, то стає зрозуміло, що юрист має міцно триматися саме за цю властивість.

Крім того, судові психіатри, нібито покликані чинити цьому опір, зазвичай, виконуючи свої професійні обов’язки, виявляються, на жаль, куди більшими боягузами, ніж юристи; по-справжньому хворими вони визнають лише тих, кого не вміють вилікувати; щоправда, це – скромне перебільшення, бо вилікувати вони не вміють і решту. Судові психіатри проводять різницю між невиліковними психічними недугами, далі між такими, котрі з Божою поміччю з часом минають і самі, й нарешті між такими, котрих, хоч лікар вилікувати їх також не вміє, пацієнт міг би уникнути – за умови, звісно, що з волі небес і обставин на нього вчасно подіяли б позитивні впливи й міркування. Ця друга й третя групи поставляють тих просто неповноцінних хворих, з котрими янгол медицини, щоправда, обходиться як із хворими, коли приймає їх у своїй приватній практиці, але котрих він скромно передає до рук янгола права, коли стикається з ними у практиці судовій.

Моосбруґер був саме таким випадком. Цього чоловіка протягом його чесного життя, яке переривали жахливі криваві злочини, стільки ж разів затримували в божевільнях, скільки й випускали звідти, і його визнавали й паралітиком, і параноїком, і епілептиком, і хворим на циркулярний психоз, поки під час останнього процесу двоє дуже сумлінних лікарів повернули йому здоров’я. Звичайно, у великій, напханій людьми залі не було тоді нікого, хто, як і ті двоє, не вважав би, що Моосбруґер у певному розумінні хворий; але це була не та хвороба, яка відповідала умовам закону і яку могли визнати сумлінні голови. Адже хто певною мірою хворий, той, учать правознавці, певною мірою й здоровий; а коли ти певною мірою здоровий, то принаймні певною мірою й осудний; а коли ти осудний певною мірою, то ти осудний цілком; тому що осудність – це, як вони кажуть, такий стан людини, в якому вона спроможна сама, незалежно від будь-якої необхідности й примусу, з певністю визначити для себе певну мету, а таку певність не можна одночасно мати й не мати.

Щоправда, це не означає, нібито не буває людей, чий стан і чиї схильності не дають їм протистояти «аморальним імпульсам» і, як висловлюються юристи, «схиляти шальку терезів до добра», й такою людиною, в котрої обставини, що когось іншого ще зовсім не торкаються, але в неї вже викликають «рішучість» скоїти злочин, і був Моосбруґер. Однак, по-перше, його духовні й розумові здібності великої шкоди, на думку суду, не зазнали, й злочину, якби Моосбруґер ними скористався, цілком можна було б уникнути, отож позбавляти його морального права відповідати перед законом судді не бачили жодних причин. По-друге, узвичаєна судова практика вимагає, щоб кожен протизаконний вчинок, скоєний свідомо й умисне, був покараний. А по-третє, юридична логіка передбачає, що всі психічнохворі – крім тих геть уже нещасних, котрі показують язика, коли їх запитують, скільки буде сім разів по сім, або відповідають: «Я», коли треба назвати ім’я його імператорської й королівської величности, – мають ще якісь рештки здатности робити вибір і самовизначатися, й треба лише добре напружити розум і силу волі, щоб розпізнати злочинний характер дії й не піддатися злочинному імпульсу. Однак від таких небезпечних суб’єктів цього, мабуть, навряд чи й можна вимагати!

Суди нагадують погреби, де мудрість предків зберігається у пляшках; відкорковуєш їх – і хочеться плакати: яким же непридатним до вживання стає, перегравши, найвищий ґрадус людського прагнення до точности, перше ніж він досягає досконалости! А проте незагартовані люди від нього, схоже, хмеліють. Як відомо, янгол медицини, наслухавшись юристів, дуже часто забуває про власне покликання. Тоді він із брязком згортає крила й поводиться в судовій залі, мов запасний янгол юриспруденції.

61. Ідеал трьох статей або Утопія точного життя

Отак Моосбруґер прийшов до свого смертельного вироку, й лише завдяки впливу графа Ляйнсдорфа та його прихильному ставленню до Ульріха пощастило зберегти надію на ще одну психіатричну експертизу. Однак Ульріх не мав тоді жодного наміру опікуватися долею Моосбруґера й надалі. Жорстокість і воднораз стражденна терплячість – ця похмура суміш, що становить сутність таких людей, – була Ульріхові неприємна не менше, ніж суміш точности й недбальства, ця ознака вироків, що їх таким людям зазвичай ухвалюють. Коли Ульріх тверезо дивився на цей випадок, то добре знав, що йому думати про Моосбруґера і яких заходів слід уживати до таких людей, котрим не місце ні у в’язниці, ні на волі, та й божевілень для них теж не вистачить. Але усвідомлював він і те, що про це знають і тисячі інших людей, що кожне таке питання вони без кінця-краю розглядають, підходячи до нього з тих боків, які викликають у них особливу цікавість, і що держава зрештою вб’є Моосбругера, бо за умов, коли все таке недосконале, це – просто найзрозуміліший, найдешевший і найнадійніший вихід. Може, змиритися з цим буде й жорстоко, але й швидкісні засоби пересування вимагають більше жертв, ніж є тигрів у всій Індії, а безцеремонність, недобросовісність і недбалість, з якими ми все це терпимо, вочевидь дають нам змогу, з другого боку, домагатися успіхів, що їх заперечити просто неможливо.

Найяскравішого свого вияву цей розум, такий проникливий, коли йдеться про щось перед очима, й такий сліпий, коли йдеться про все загалом, набуває в ідеалі, що його можна назвати ідеалом доробку всього життя, доробку, який складається з трьох, не більше, статей. Є такі види розумової діяльности, де людина пишається не грубими книжками, а невеликими статтями. Якби, наприклад, хто-небудь відкрив, що за умов, досі ще не відомих, каміння здатне розмовляти, то знадобилося б усього-на-всього кілька сторінок для того, щоб описати й пояснити це явище, яке б означало переворот у науці. А ось про добромисність, навпаки, можна писати все нові й нові книжки, і справа це аж ніяк не просто наукова, бо це – метод, яким ніколи не пощастить з’ясувати найважливіші життєві питання. Різновиди людської діяльности можна розподілити за числом потрібних їм слів: що більше слів, то гірше стоїть справа з характером їхньої діяльности. Усі знання, які привели людський рід від шкуряного одягу до польоту в повітрі, разом з їхніми доказами в готовому вигляді заповнили б не більше, ніж довідкову бібліотеку; але й книжкової шафи завбільшки як земна куля зовсім не вистачило б, мабуть, щоб умістити решту знань, навіть якщо не брати до уваги тієї вельми широкої дискусії, яку провадили не пером, а мечем та кайданами. Так і кортить висловити думку, що свої людські справи ми залагоджуємо вкрай нераціонально, коли ведемо їх не за науками, кожна з яких так зразково посунулася своїм шляхом уперед.

Такий і справді був настрій, така була налаштованість доби (гай-гай, стількох же то років – певне, цілих десятиліть!), яку ще трохи застав Ульріх. Тоді про те думали, але оце «думали» тут так безособово-розпливчасто вжито зумисне; важко сказати, хто саме й скільки людей так думали, однак це витало в повітрі: що жити можна, мабуть, у точності. Нині спитають: а що це означає? Відповідь буде, либонь, така, що праця всього життя може складатися, так само, як із трьох статей, і з трьох віршів чи трьох дій, в яких особиста продуктивність сягає найвищого ступеня. Відтак це означало б приблизно те саме, що мовчати, коли нема чого сказати; робити лише необхідне, коли не треба домагатися чогось особливого; а найголовніше – лишатися нечулим, коли не маєш невимовного відчуття, що розпростер руки й линеш на хвилі творчости. Не важко помітити, що так більша частина нашого духовного життя відмерла б, хоч це, можливо, не така вже й болюча втрата. Тезу про те, що великий збут мила свідчить про велику чистоту й охайність, не варто поширювати на мораль, де справедливішим буде одне новіше твердження, а саме: яскраво виражена пристрасть митися вказує на не зовсім чистий внутрішній стан. Корисно було б провести такий експеримент: якомога менше зважати на мораль, що супроводжує всі наші вчинки (хай би якого різновиду вона була), й дотримуватися її лише в тих виняткових випадках, коли це має сенс, а в решті випадків думати про свої вчинки не інакше, ніж про потребу стандартизувати олівці чи ґвинти. Щоправда, чогось доброго з цього вийшло б не багато, але бодай що-небудь краще таки вийшло б; талантів не зосталося б, а лишився б тільки ґеній; з картини життя позникали б тьмяні копії, що їх породжує невиразна подібність між діями й чеснотами, а натомість прийшла би п’янка єдність чеснот у святості. Одне слово, від кожного центнера моралі лишився б міліграм есенції, яка, навіть коли її всього-на-всього тільки одна мільйонна грама, своїх солодких чарів не втрачає.

Але хто-небудь заперечить, що це, мовляв, – утопія! Ну звісно, утопія. Утопії – це приблизно те саме, що й можливості; коли можливість не стає реальністю, то це свідчить лише про те, що обставини, з якими вона саме пов’язана, не дають їй цього зробити, адже в противному разі вона була б просто неможливістю; а якщо звільнити її від того, що її пов’язує, й дати їй розвинутись, то постане утопія. Цей процес нагадує той, що триває, коли дослідник спостерігає зміни якого-небудь елемента в складному явищі й робить свої висновки; утопія – це експеримент, де спостерігають можливі зміни якого-небудь елемента і вплив, що його ці зміни справляють на те складне явище, яке ми називаємо життям. І якщо елемент, за яким спостерігають, – сама точність, то, виділивши його й давши йому розвинутись, розглядаючи його як звичку міркувати й манеру жити й дозволяючи йому поширювати свою зразкову силу на все, що з ним стикається, мимоволі приходимо до такої людини, в котрої парадоксально поєднуються скрупульозність і невизначеність. Їй властива та непідкупна свідома холоднокровність, яка втілює собою темперамент точности; але решта, те, чого ця властивість не зачіпає, виразности позбавлене. Сталий внутрішній уклад, що його забезпечує мораль, не становить великої цінности для людини, уява якої націлена на переміни; а коли вимога щонайточнішого і якнайповнішого здійснення переходить із сфери інтелектуальної до сфери пристрастей, то й узагалі виявляється, як про це вже згадано, дивовижний результат: пристрасті зникають, а натомість приходить якась доброта, що нагадує одвічний вогонь… Це – утопія точности. Бозна, як ця людина має проживати свій день, адже не може ж вона, мабуть, постійно перебувати в творчому акті й задля якоїсь уявної пожежі жертвувати ватрою обмежених відчуттів! Але така точна людина нині є! Як людина в людині, вона живе не лише в досліднику, а й у комерсанті, в організаторі, у спортсмені, в техніку – нехай навіть поки що лише в ту головну пору дня, яку вони називають не життям своїм, а своєю роботою. Бо в такої людини, котра сприймає все так неупереджено й глибоко, ніщо не викликає більшої відрази, ніж ідея глибокого сприйняття самої себе, і майже не лишається, на жаль, жодних сумнівів у тому, що утопія самої себе їй видасться аморальним експериментом на людях, які роблять поважну справу.

Тому в питанні, треба чи не треба до найчисленнішої групи внутрішніх досягнень підганяти решту досягнень, інакше кажучи, можна чи не можна знайти сенс і мету чогось такого, що з нами відбувається або відбувалося, – в цьому питанні Ульріх усе життя лишався досить-таки самотній.

62. Земля також, але Ульріх насамперед, схиляється перед утопією есеїзму

Точність як людська манера триматися вимагає й точности в діях та вчинках. Вона вимагає в діях та вчинках максимально можливого. Однак тут слід провести одну різницю.

Адже насправді є не лише точність фантастична (якої насправді ще зовсім нема), але й точність педантична, і різниця між ними двома полягає в тому, що фантастична тримається фактів, а педантична – плодів фантазії. Скажімо, точність, з якою своєрідний розум Моосбруґера ввели до системи дво-тисячолітніх правових понять, нагадувала педантичні потуги дивака наштрикнути на шпильку пташку, що пурхає на волі, однак дбала ця точність зовсім не про факти, а про фантастичне поняття майнових інтересів. А ось точність, яку демонстрували психіатри у ставленні до важливого питання – можна чи не можна засудити Моосбруґера до смертної кари, була, навпаки, цілком і повністю бездоганна, позаяк не важилася сказати нічого, крім того, що картина його хвороби з точністю не відповідає жодній із досі відомих картин хвороб, і ухвалювати подальше рішення полишала юристам. У такому разі картина судової зали являла собою саму картину життя, адже всі діяльні люди життя, які навіть не припускають для себе можливости користуватись автомобілем, старішим за п’ять років, чи лікувати хворобу за методом, найкращим десять років тому, люди, які, крім того, весь свій час добровільно-примусово віддають сприянню таким нововведенням і з ентузіазмом раціоналізують усе, до потрапляє до їхньої сфери, – ці люди воліють, щоб питання краси, справедливости, кохання й віри, одне слово, всі гуманітарні питання, що не входять до їхніх службових обов’язків, вирішували не самі вони, а їхні дружини, а поки дружинам це ще не зовсім до снаги, – той різновид чоловіків, котрі розповідають їм про чашу й меч життя тисячолітніми мовними зворотами, які жінки слухають легковажно, скептично й невдоволено, не вірячи в те, що чують, і не мріючи про те, що все можна було б зробити й по-іншому. Насправді є, отже, два різновиди душевного складу, й вони не лише один з одним змагаються, а й – і це гірше – зазвичай один з одним уживаються, не перемовляючись жодним словом, у крайньому разі запевняють один одного втому, що обидва вони бажані, кожен на своєму місці. Один різновид удовольняється тим, що прагне до точности й тримається фактів; другий цим не вдовольняється, а завжди намагається охопити поглядом усе й свої знання виводить із так званих великих і вічних істин. Як наслідок один виграє в успіху, другий – у масштабах і гідності. Песиміст, певна річ, скаже навіть, що результати одного нічого не варті, а результати другого – не правдиві. Бо що ж ти робитимеш у день Страшного суду, коли на терези ляжуть діяння людські, з трьома – та нехай їх буде навіть тридцять! – своїми статейками про мурашину кислоту?! А з другого боку, що ти знаєш про Страшний суд, якщо не знаєш навіть, що доти буде з тією мурашиною кислотою?!

Між обома полюсами цього «ні одне, ні друге» й коливався розвиток через трохи більше, ніж вісімнадцять, і трохи менше, ніж двадцять, сторіч по тому, як людство вперше довідалося, що, коли всі дні сплинуть, настане такий духовний суд. Із досвіду відомо, що на зміну одному напряму щоразу приходить протилежний. І хоч можливо й бажано, щоб такий поворот відбувався за принципом спіралі, кожен виток якої з кожною зміною напряму підіймається все вище й вище, розвиток у такому процесі чомусь рідко виграє більше, ніж програє через кружні шляхи та руйнації. Отож доктор Пауль Арнгайм мав цілковиту рацію, коли сказав Ульріхові, що світова історія ніколи не допускає нічого негативного; світова історія оптимістка й завжди натхненно робить вибір спершу на користь чогось одного, а вже потім – на користь його протилежности! Так само вслід за першими фантазіями точности в жодному разі не з’явилася спроба втілити їх у життя, їх просто віддали в безкриле користування інженерам та вченим і знову звернулися до душевного складу, гідність і широта якого сягнули багато вищого рівня.

Ульріх ще добре пригадував, як непевність знов почали поважати. Нагромаджувалося дедалі більше висловлювань, у яких люди досить непевних професій, письменники, критики, жінки й особи, котрі своїм фахом зробили саму належність до нового покоління, нарікали на те, що чисті знання – це те згубне, яке роздирає на шматки всі високі людські творіння, не в змозі ніколи зібрати їх докупи, й вимагали нової віри в людство, повернення до внутрішніх першоджерел, духовного піднесення й такого іншого. Спершу Ульріх простодушно гадав, що це – люди, котрі в сідлі понатирали собі сідниці й тепер, спішившись і ледве тримаючись на ногах, кричать, щоб їх змастили екстрактом душі; та помалу він переконався, що крик, який спочатку видався йому таким смішним і який лунав знов і знов, дістає широкий відгук; знання втрачали актуальність, торувати собі шлях починав той невиразний тип людини, який опанував сучасність.

Ульріх уперто не хотів сприймати цього серйозно, власні духовні нахили він і далі розвивав як умів.

Від перших, ще часів далекої юности, виявів самоусвідомлення, пізніші згадки про які нерідко так зворушують нас і вражають, його пам’ять і досі берегла чимало колись любих серцю уявлень, і серед них – слова «жити гіпотетично». Вони й тепер виражали ту мужність і те мимовільне незнання життя, коли кожен крок – це ризик без досвіду, й те прагнення до великих взаємозв’язків, і той подих перемін та відмов від претензій, що його відчуває юнак, нерішуче вступаючи в життя. Ульріх гадав, що нічого з цього повернути, по суті, не можна. Тремке відчуття, що тебе для чогось обрано, – це щось прекрасне, це єдина певність у того, хто вперше окидає поглядом світ. Замислюючись над своїми відчуваннями, він не може ні з чим погодитись без того, щоб не зробити застереження; він шукає потенційну кохану, але не знає, чи це та, котра йому потрібна; він здатний убити, хоч і не певний у тому, що має це зробити. Прагнення його власної натури розвиватися не дає йому вірити в досконалість; однак усе, що виступає проти нього, прикидається досконалим. Він здогадується: весь цей лад – не такий міцний, яким себе видає; нема нічого певного – жодної речі, жодного «я», жодної форми, жодного принципу; все перебуває в процесі невидимих, проте безперервних перемін, у несталому більше майбутнього, ніж у сталому, а сучасність – просто гіпотеза, якої ти ще не відкинув. Що може бути для нього краще, ніж лишатися незалежним від світу, незалежним у тому позитивному сенсі, в якому дослідник незалежно тримається щодо фактів, які спокушають його передчасно в них повірити! Тим-то він і не поспішає щось із себе робити; вдача, професія, усталений душевний склад – усе це для нього поняття, в яких уже прозирає кістяк, що зрештою від нього має зостатися. Він намагається зрозуміти себе по-іншому; тяжіючи до всього, що його внутрішньо збагачує, нехай це будуть навіть речі, з морального чи інтелектуального погляду заборонені, він почувається немовби кроком, ладним ступити в будь-який бік, але цей крок, щоб зберегти рівновагу, неодмінно веде до наступного кроку й завжди вперед. А коли йому раптом видасться, ніби на думку спало саме те, що треба, то в уяві одразу постає крапля невимовного жару, яка впала на землю й своїм світінням надає світові іншого вигляду.

Згодом, коли розумові спроможності в Ульріха розширилися, на їхньому ґрунті виникло уявлення, яке він пов’язував уже не з непевним словом «гіпотеза», а з деяких причин зі своєрідним поняттям «есей». Приблизно так само, як есей низкою своїх розділів зусібіч підступає до того чи того предмета, не охоплюючи його повністю, – адже предмет, охоплений повністю, відразу втрачає свою широту і зменшується до поняття, – треба, гадав Ульріх, сприймати і світ та власне життя й відповідно до них ставитись. Цінність якого-небудь вчинку чи якої-небудь властивости, ба навіть їхня суть і природа залежать, здавалося йому, від обставин, що їх оточують, і цілей, яким вони слугують, одне слово, від того, так чи так влаштоване ціле, до якого вони належать. Це, до речі, лише простий опис того факту, що вбивство може поставати в наших очах і злочином, і героїчним вчинком, а пора кохання – пір’їною, що випала або з крила янгола, або з крила гуски. Але Ульріх це узагальнював. Тоді всі моральні події відбувалися в силовому полі, конфіґурація якого сповнювала їх сенсом, і добро та зло були закладені в них так само, як в атомі закладені можливості хімічного сполучення. Певною мірою вони були тим, чим ставали, й так само, як слово «твердий» означає чотири цілком різні суті залежно від того, з чим пов’язують твердість – із коханням, грубістю, старанністю чи суворістю, – всі події, що відбувались у сфері моралі, в своєму значенні здавалися йому залежною функцією інших подій. Так виникала безкінечна система взаємозв’язків, де взагалі вже не було тих незалежних значень, що їх у першому грубому наближенні приписує вчинкам і властивостям буденне життя; те, що здавалося щільним, ставало тут проникним приводом для багатьох інших значень, те, що відбувалося, – символом чогось такого, що, можливо, не відбувалося, але весь час відчувалось, і людина як сукупність можливостей, людина потенційна, ненаписана поема свого буття, виступала проти людини як чогось уже викладеного на папері, як реальности й характеру. Дивлячись на речі з такого боку, Ульріх відчував себе здатним, по суті, на будь-які чесноти й будь-які підлоти, і те, що в збалансованому суспільному устрої людські чесноти й ґанджі всіх однаково обтяжують, хоч ніхто цього й не визнає, якраз і слугувало йому доказом того, що в природі трапляється на кожному кроці: будь-яка гра сил із часом прагне до середньої цінности й до середнього стану, до рівноваги й застиглости. Мораль у звичайному сенсі була для Ульріха чимось не більшим, ніж вікова форма системи сил, яку, систему, не можна плутати з самою мораллю, не завдаючи шкоди етичній силі.

Можливо, й у цих поглядах відбивалась якась невпевненість у житті; однак невпевненість – це іноді не що інше, як брак звичайних ґарантій і безпеки, а загалом не завадить, либонь, нагадати, що навіть така досвідчена особа, як людство, чинить, схоже, за точнісінько такими самими принципами. Воно рішуче скасовує все, що саме й зробило, і замінює іншим; з часом і для нього злочини обертаються на чесноти й навпаки, воно вибудовує глибокі духовні взаємозв’язки між усім, що діється, а через кілька поколінь дає їм розпастися; тільки триває це послідовно, а не внаслідок якогось уніфікованого сприйняття життя, й ланцюг його, людства, дослідів не показує жодного зростання, тоді як свідомий людський есеїзм побачив би своє завдання мало не в тому, щоб цей байдужний стан світової свідомости обернути на волю. І багато окремих ліній розвитку вказують на те, що незабаром таке може статись. У лікарні лаборантка в білосніжному халаті, розтираючи в білій порцеляновій ступці кал пацієнта за допомогою кислот на пурпурову масу, потрібний колір якої стає винагородою за її, лаборантки, увагу, вже й тепер, хоч про це вона й сама не знає, перебуває в мінливішому світі, ніж молода жінка, що нажахано здригається, побачивши той самий предмет на вулиці. Злочинець, що опинився в моральному силовому полі свого вчинку, рухається вже тільки як плавець, підхоплений бурхливим потоком, і про це знає кожна мати, чия дитина попадала в такий потік; просто матері досі не вірили, тому що для такої віри не було місця. Психіатрія, яка надто велику ейфорію називає «дисфорією», так наче це – не ейфорія, а щось зовсім протилежне, з’ясувала, що будь-яке значне поглиблення – скажімо, поглиблена доброчесність чи поглиблена чуттєвість, поглиблена сумлінність чи поглиблена легковажність, жорстокість або співчуття – переходить у щось патологічне. Як мало означало б здорове життя, якби його метою був лише якийсь середній стан між двома перебільшеннями! Яким же убогим воно було б, якби його ідеал справді полягав ні в чому іншому, як у запереченні перебільшення його ідеалів! Такі наукові висновки дають змогу вбачати в моральній нормі вже не спокій застиглих положень, а рухому рівновагу, яка щомиті вимагає зусиль задля її підтримання. Те, що мимоволі набуті людиною схильності до певних повторень приписують її вдачі, а потім на цю ж таки вдачу складають відповідальність за ці повторення, ми дедалі частіше сприймаємо як обмеженість. Ми вчимося пізнавати взаємодію між внутрішнім світом і зовнішнім, і саме завдяки визнанню в людині безособової основи пощастило по-новому підійти до особистості, виявити прості основні способи поведінки, інстинкт побудови власного «я», що, як інстинкт гніздування у птахів, з різноманітних матеріалів будує, користаючись кількома методами, власне «я». Ми вже так близько підступили до того, щоб певними впливами ставити перешкоду всілякому виродження, як греблею – гірському потоку, що коли зі злочинців ще не роблять архангелів, то причина цього, либонь, тільки в суспільному недбальстві чи в недостатній спритності. І можна назвати дуже багато окремих причин, які ще не збіглись, але сукупно вже чинять такий вплив, що люди стомлюються від кожної грубої приблизности, яка виникла й знайшла застосування за простіших умов, і помалу усвідомлюють необхідність відмовитися від основних форм моралі, яка протягом двох тисяч років завжди прилаштовувалась до нових смаків лише в малому, й замінити її іншою, краще пристосованою до рухливости фактів.

На Ульріхове переконання, для цього бракувало, по суті, лише формули – того виразу, який однієї щасливої миті, ще доти, як мети руху досягнуто, має її знайти, щоб пройти останній відтинок шляху, і цей вираз завжди ризикований, його ще не можна виправдати становищем речей, це – поєднання точности з неточністю, пунктуальности з пристрастю. Та саме в ті роки, коли Ульріхові мало б додатися завзяття, з ним сталося щось дивне. Він не був філософ. Філософи – це завойовники, котрі не мають власного війська й тому підкорюють світ, замикаючи його в систему. Мабуть, саме через те за часів тиранії й з’являлися великі філософські постаті, тоді як у добу розвиненої цивілізації й демократії створити переконливу філософію не щастить, принаймні на такий висновок наводять нарікання, що їх звідусіль доводиться чути. Тому нині люди жахливо часто філософують малими порціями, тож лише в крамницях і можна що-небудь одержати без світогляду на доважок, а великі порції філософії викликають неприховану недовіру. Їх просто не сприймають, і цього не був позбавлений навіть Ульріх, аж ніяк; ба більше, його науковий досвід давав йому підстави думати про них трохи іронічно. Це й визначало його поведінку, і все, що він бачив, знов і знов змушувало його задуматись, а думати надто багато він усе ж таки якось побоювався. Але вирішальну роль для його поведінки зрештою відіграло трохи інше. Було в Ульріховій натурі щось таке, що якось по-своєму, розпорошуючи увагу, паралізуючи й обеззброюючи, чинило спротив логічному ладу, однозначній волі, цілеспрямованим мотивам шанолюбства, й це також було пов’язано з колись обраним ним слівцем «есеїзм», хоч і містило саме ті складові, які він згодом із неусвідомленою старанністю з цього поняття вилучив. Переклад слова «essay» як «дослід», «спроба», що став уже загальноприйнятим, лише віддалено передає дуже суттєвий натяк на літературний взірець; адже есей – не попередній і не побічний вираз переконання, яке при зручнішій нагоді можна або піднести до істини, або з таким самим успіхом визнати хибним (такі лише статті й реферати, що ними вчені голови хизуються перед публікою як «відходами виробництва»); ні, есей – це неповторний і незмінний образ, що його набуває внутрішнє життя людини в якій-небудь вирішальній думці. Нема нічого їй чужішого, ніж безвідповідальність не до кінця обміркованих ідей, звана «суб’єктивністю», але й поняття «правильно», «хибно», «розумно», «нерозумно» – не ті, що їх можна застосувати до таких думок, які все ж улягають законам, такою самою мірою суворим, якою тонкими й невимовними здаються. Історія знає чимало таких есеїстів і майстрів життя, завислого всередині, але називати їх не варто; їхнє царство – між релігією й знаннями, між прикладом і вченням, між amor intellectualis і поезією, вони святі – з релігією й без неї, а іноді вони – й просто чоловіки, що заплуталися в якій-небудь пригоді.

Нема, до речі, нічого прикметнішого, ніж мимовільне переконання, до якого схиляєшся внаслідок розважливих, учених спроб дати тлумачення таким великим есеїстам, обернути життєву науку – таку, яка вона є, – на життєву мудрість і з хвилювання схвильованих видобути який-небудь «вміст»; після таких спроб від усього цього лишається приблизно стільки ж, стільки від ніжного, мінливого тіла медузи, коли її дістануть з води й покладуть на пісок. Вчення натхненних розсипається в розважливості тих, хто натхнення не знає, на порох, обертається на суперечність і безглуздя, і все ж його не можна назвати, власне, вразливим і нежиттєздатним, бо тоді й слона довелося б назвати надто вразливим, щоб він вижив у такому місці, в якому бракує повітря і яке не відповідає його життєвим потребам. Було б дуже шкода, якби ці описи справили враження таємниці чи бодай музики, де переважають звуки арфи й схожі на стогін ґліссандо. Насправді все навпаки, й питання, що лежало в основі цих описів, уявлялося Ульріхові в жодному разі не лише як передчуття, а й у такій досить прозаїчній формі: людина, яка прагне істини, стає вченим; людина, яка прагне дати волю власній суб’єктивності, стає, мабуть, письменником; а що робити людині, котра хоче чогось проміжного між тим і тим? Такі приклади «проміжного» дає, однак, кожне правило моралі, взяти хоча б найпростіше й найвідоміше з них: не вбий. Уже з першого погляду видно, що воно – ні істина, ні суб’єктивне твердження. Усі знають, що ми, з одного боку, цього правила суворо дотримуємося, з другого – допускаємо певні й то досить численні, проте чітко обмежені винятки, але з третього боку, в дуже багатьох випадках, як, приміром, в уяві, у бажаннях, на виставі в театрі чи тішачись газетними новинами, просто-таки неприкаяно никаємо поміж огидою й спокусою. Щось таке, що не становить ні істини, ні суб’єктивного твердження, іноді називають постулатом. Цей постулат прив’язали до догм релігії й догм закону, надавши так йому, постулату, характеру похідної від істини, але романісти розповідають нам про винятки, починаючи від жертви Авраама й закінчуючи отією вродливою жінкою, що недавно застрелила свого коханця, і знов розчиняють усе в суб’єктивності. Можна, отже, або триматися за кілочки, або гойдатися поміж ними на широкій хвилі туди-сюди. Але з яким відчуттям?! Те, що людина відчуває до цього правила, – суміш тупої покори (це стосується зокрема й «здорової натури», яка впирається навіть думати про такі речі, та, щойно її бодай трохи розворушить спиртне чи пристрасть, робить їх, не замислюючись) і безтурботного бовтання у хвилях численних можливостей. Чи це правило справді слід розуміти лише так? Це означало б, відчував Ульріх, що людина, яка всім серцем прагне щось зробити, в такому разі не знає – робити це чи краще відмовитись. І все ж він невиразно усвідомлював: і зробити це, й від цього відмовитись можна лише всім своїм єством. Ні примха, ні заборона для нього нічого не означали. Нагадування про якийсь високий чи внутрішній закон викликали критику збоку його здорового глузду, ба більше, вже в самій потребі ушляхетнити впевнену в собі мить посиланням на походження було якесь знецінення. Попри все це серце його лишалося німим, озивалася тільки голова; але він відчував, що якби все повернулося інакше, то його рішення збіглося б з його щастям. Він міг би бути щасливим, тому що не вбиває, або щасливим, тому що вбиває, але ніколи не міг би бути байдужим провідником поставленого перед ним постулату. Те, що він тепер відчував, було не заповіддю, а заповідною сферою, до якої він уступив. Він розумів, що в ній усе вже вирішено й усе вгамовує свідомість, мов материнське молоко. Але підказували йому це вже не думки, та й не почуття, зазвичай пошматовані й безладні; це було вже таке собі «суцільне розуміння» – і все ж знов лише таке, немовби вітер здалеку приніс звістку, і ця звістка не здавалася йому ні правдивою, ні фальшивою, ні сповненою глузду, ні безглуздою, вона опанувала всього його так, неначе в душу йому запало тихе блаженне перебільшення.

І як із справжніх частин есею не можна зробити істину, так і з подібного стану не можна дістати якесь переконання, принаймні не відмовляючись від цього стану; так закоханий, щоб описати своє кохання, має від нього відвернутись. Безмежна розчуленість, яка часом доводила Ульріха до пасивности, суперечила його активній натурі, що вимагала меж і форм. Адже це, мабуть, природно й слушно – спочатку захотіти пізнати, перше ніж дозволити почуттям промовляти, і він мимоволі уявляв собі: те, що він колись знайде, істині, хай навіть воно нею й не буде, своєю твердістю не поступиться; проте в своєму особливому випадку він нагадував через це воїна, в якого, поки він добирає собі обладунок, умирає намір. Якби тоді, коли він писав статті з математики й математичної логіки чи коли сідав за природничі науки, його спитали, яка мета перед ним мріє, він би відповів, що лише одне питання по-справжньому варте того, аби про нього думати, і це – питання, чи праведно люди живуть. Та коли тривалий час міркуєш про який-небудь постулат, а з ним нічого не стається, мозок німіє точнісінько так само, як німіє рука, коли довго тримає що-небудь над головою, й наші думки також не можуть тривалий час стояти на місці, як улітку солдати на параді; коли їм надто довго доводиться чекати, вони просто непритомніють і падають. Начерк своїх роздумів про життя Ульріх завершив приблизно на своєму двадцять шостому році, тому на тридцять другому вони здавалися йому вже не такими відвертими. Він не розвивав своїх ідей далі, і якщо не брати до уваги напруженого й непевного відчуття, подібного до того, якого зазнаєш, очікуючи на щось із заплющеними очима, то в ньому, відколи минули дні перших трепетних відкриттів, рідко нагадувала про себе й особиста схвильованість. А проте, мабуть, саме така потаємна схвильованість згодом завадила йому зосередити всю його волю на науковій роботі й уповільнила її. Через ту схвильованість він опинився у своєрідному стані душевного розладу. Не можна забувати, що різновидність розуму, схильна до точности, в суті своїй набожніша, ніж різновидність естетична; бо перша підкорилася б «Йому», щойно він зволив би перед нею показатися за умов, визначених нею для його визнання, тоді як наші естети, якби Він явився, лише заявили б, що його талант не досить самобутній, а його система світу не досить зрозуміла, щоб поставити його на одну дошку з обдаруваннями, справді позначеними іскрою Божою. З такою самою легкістю, як представники цього другого різновиду, віддаватися непевним здогадам Ульріх, отже, не міг, хоча, з другого боку, не міг він і приховувати від себе того, що всі ці роки суцільної точности жив просто наперекір самому собі, і йому хотілось, щоб з ним сталося що-небудь непередбачене, бо, перебуваючи в своїй, як він трохи іронічно висловлювався, «відпустці від життя», ні в одному, ні в другому напрямі він не знаходив нічого такого, що давало б йому спокій.

На його виправдання можна було б, мабуть, завважити, що життя в певні роки збігає неймовірно швидко. Але день, коли треба розпочинати жити за останньою своєю волею, перше ніж заповісти кому-небудь її решту, ще далеко попереду, й наблизити його не можна. Це стало Ульріхові загрозливо очевидним після того, як минуло майже півроку, а нічого не змінювалось. Він трохи ворушився, марнуючи час на дріб’язкову й безглузду діяльність, за яку взявся, розмовляв – залюбки й надто багато, жив з відчайдушною впертістю рибалки, що закидає сіті в безрибну річку, й не робив, однак, нічого, що відповідало б особистості, якою все ж таки був, і то не робив зумисне. Ульріх чекав. Він чекав позаду своєї особистости, позаяк слово «позаду» позначає частину людини, сформовану світом і життєвим шляхом, і його спокійний відчай, відгороджений греблею власної особистости, з дня на день наростав. Тривав найгірший, критичний період його життя, й Ульріх зневажав себе за те, що в ньому пропускав. Може, великі випробування – привілей великих натур? Йому хотілося в таке вірити, але це не правда, бо й у найпростіших нервових натур бувають свої кризи. Отож у цей період глибокого душевного сум’яття йому лишалися, по суті, тільки оті рештки незворушности, які властиві героям і злочинцям; це – не мужність, не воля, не впевненість, а просто здатність уперто триматися за самого себе, що її витрясти з людини так само важко, як життя з кішки, навіть уже геть загризеної собаками.

Щоб уявити собі, як живе така людина, коли зостається сама, досить розповісти про те, що вночі до її кімнати зазирають освітлені вікна, а думки, побувавши в користуванні, розсідаються довкола, мов у приймальні адвоката невдоволені ним клієнти. Або, може, про те, як однієї такої ночі Ульріх порозчиняв вікна й, задивившись на голі, мов змії, стовбури дерев, що, на диво гладенькі й чорні, примарно вигиналися поміж сніговими покривалами верхівок і землі, зненацька відчув бажання просто в піжамі, як був, спуститися в парк; йому хотілося, щоб холод пронизав його до кісточок. Зійшовши вниз, він вимкнув світло, щоб не стояти перед освітленими дверима, і лише сяйво з його кабінету ясним дашком накривало частину темряви. Одна алея вела до ґратчастих воріт, що виходили на вулицю; цю алею різко перетинала ще одна, темна. Ульріх неквапно рушив до другої. І раптом зависла поміж кронами дерев темінь химерно нагадала йому велетенську постать Моосбруґера, а голі дерева видалися навдивовижу живими; вони були мокрі й огидні, мов черв’яки, й усе ж хотілося обійняти їх і припасти до них залитими слізьми щоками. Але він так не зробив. Сентиментальність цього імпульсивного пориву відштовхнула Ульріха одразу, щойно його торкнувшись. Цієї хвилини крізь молочну піну туману за ворітьми парку проходили запізнілі перехожі, й, коли його постать у червоній піжамі раптом вигулькнула з-за чорних стовбурів, він, мабуть, видався їм якимсь блазнем; але він твердо ступив на алею й, досить задоволений, рушив назад до будинку, бо якщо його щось десь і чекало, то це мало бути щось зовсім інше.

63. У Бонадеї видіння

Коли вранці після цієї ночі Ульріх пізно й геть розбитий підвівся, йому повідомили, що прийшла Бонадея; після сварки вони жодного разу не бачились.

У дні розлуки Бонадея багато плакала. У цей час вона нерідко почувалася знеславленою. Часто вона дрижала, мов приглушений барабан. Вона зазнала багато пригод і багато розчарувань. І хоча в кожній пригоді спогади про Ульріха тонули, наче в глибокій криниці, після кожного розчарування вони знову звідти випливали, безпорадні й сповнені докорів, ніби самотній біль на дитячому личку. В душі Бонадея вже сотні разів благала коханого простити її за ревнощі – «карала лихі свої гордощі», як вона це називала, – й нарешті зважилася запропонувати йому укласти мир.

Вона сиділа перед ним люб’язна, меланхолійна й прекрасна, а під серцем їй щось млоїло. Він стояв перед нею, «мов юнак». Його шкіра нагадувала мармур, відполірований, думалося їй, великими подіями й дипломатією. Досі вона ніколи ще не помічала, скільки снаги й рішучости в його обличчі. Їй так хотілося капітулювати всім своїм єством, але заходити так далеко сама вона не зважувалась, а він не робив жодних спроб її до цього схилити. Цей холод, величезний, мов статуя, навіював на неї невимовний смуток. Несподівано Бонадея взяла його опущену руку й поцілувала її. Ульріх замислено погладив її коси. Ноги в неї ослабли, – так, як вони можуть ослабнути тільки в жінки, – й вона вже ладна була впасти навколішки. Ульріх м’яко затримав її в кріслі, приніс віскі із содовою й припалив сиґарету.

 – Шляхетні жінки зранку віскі не п’ють! – запротестувала Бонадея; на мить вона знову знайшла в собі силу образитись, і їй шугонула в голову гаряча хвиля, бо в тій невимушеності, з якою Ульріх запропонував такий грубий і, на її думку, розпусний напій, вона побачила жорстокий натяк.

Але Ульріх привітно сказав:

 – Це піде тобі на користь; усі жінки, котрі робили велику політику, теж пили віскі.

Адже Бонадея, бажаючи помиритися з Ульріхом, сказала, що захоплюється великою патріотичною акцією й залюбки до неї прилучилася б.

Такий був її план. Вона завжди вірила в багато чого водночас, а коли казала напівправду, їй легше було брехати.

Віскі було ніжно-золотисте й гріло, як травневе сонце.

Бонадея мала таке враження, немовби їй сімдесят років і вона сидить у парку на лавці перед якимсь будинком. Вона старіла. Діти її підростали. Найстаршому сповнилося вже дванадцять. Це була, безперечно, ганьба – приходити додому до чоловіка, якого до пуття навіть не знаєш, і тільки через те, що очі в нього такі, що він дивиться на тебе, мовби зазирає у вікно. У цього чоловіка, міркувала вона, добре бачиш окремі риси, котрі тобі не до вподоби й могли б тебе застерегти; можна було б узагалі – якби ж то в такі хвилини тебе щось стримувало! – згоряючи від сорому, а може, й від гніву, покласти всьому край; та позаяк нічого такого не стається, цей чоловік входить у свою роль чимдалі пристрасніше. А сама напрочуд виразно відчуваєш себе якоюсь штучно освітленою кулісою; перед тобою – театральні очі, театральні вуса, розстебнуті ґудзики на театральному костюмі, й хвилини – від тієї, коли входиш до кімнати, й до жахливого першого, знов розважливого руху – пролітають у свідомості, що вийшла з голови назовні й тепер покриває стіни шпалерами самообману. Бонадея вживала не зовсім цих самих слів, вона взагалі міркувала про таке лише почасти словами, але, намагаючись усе те собі уявити, відразу знов почувалася жертвою такої переміни в свідомості. «Той, хто спромігся б це описати, був би великим художником; ні, він був би порнографом!» – міркувала вона, дивлячись на Ульріха. Бо добрих намірів і непохитної волі до порядности вона й у такому стані ні на мить не втрачала; але тоді вони стояли за порогом і чекали, не маючи нічого сказати з приводу цього світу, зміненого пристрасними жаданнями. Коли до Бонедеї повертався здоровий глузд, її діймали страшні муки. Зміни в свідомості внаслідок статевого сп’яніння, які в решти людей минають, як щось природне, у Бонадеї, внаслідок глибини й раптовости цього сп’яніння, а також каяття, набували такої сили, яка її аж лякала, щойно вона поверталася в мирне коло сім’ї. Тоді вона здавалася собі божевільною. Вона не важилася звести очі на дітей, боячись завдати їм шкоди своїм розпусним поглядом. Вона здригалася, коли її чоловік дивився на неї трохи привітніше, і страхалась невимушеної самотности. Тим-то за ці тижні розлуки в ній визрів намір не заводити більше жодного коханця, крім Ульріха; він мав дати їй опору й уберегти її від чужої їй розпусти. «Як я могла дозволити собі засуджувати його! – міркувала вона тепер, уперше знов сидячи перед ним. – Адже він багато досконаліший, ніж я». І вона поставила йому в заслугу те, що в його обіймах робилася кращою людиною; думала вона, мабуть, і про те, що на першому ж доброчинному заході він має ввести її до свого нового товариства. Бонадея подумки склала обітницю, й, поки вона про все це розмірковувала, на очі їй накотилися сльози розчулення.

Але Ульріх допивав віскі неквапно, як чоловік, що має підтвердити нелегке своє рішення… Ввести її в Діотимин дім, нарешті заявив він, поки що неможливо.

Бонатея, само собою зрозуміло, забажала докладніше знати, чому це неможливо, а потім – докладніше довідатись, коли це буде можливо.

Ульріхові довелося розтлумачити їй, що вона, мовляв, не заявила про себе ні в мистецтві, ні в науці, ані в доброчинній діяльності, й тому знадобиться дуже багато часу, поки він пояснить Діотимі, чому потрібно з нею, Бонадеєю, співпрацювати.

Але Бонадея тим часом уже пройнялася до Діотими дивними почуттями. Вона доволі наслухалася про її чесноти, щоб не ревнувати; скоріше вже захват і заздрість викликала в неї та жінка, що прикувала до себе її коханого, не йдучи йому на аморальні поступки. Байдужість статуї, яку Бонадея – так їй здавалося – помічала в Ульріху, вона приписувала саме впливу тієї жінки. Саму себе Бонадея називала «пристрасною», маючи на увазі під цим словом однаковою мірою і свою зрадливість, і все ж таки почесне виправдання цієї зрадливости; проте холодними жінками вона захоплювалася з таким самим почуттям, з яким нещасливі власники завжди спітнілих рук кладуть свою долоню в особливо суху й гарну долоню. «Це все вона! – міркувала Бонатея. – Це вона так змінила Ульріха!» Жорстоке свердло в її серці, солодке свердло в колінах – ці двоє свердел, що оберталися одночасно й урізнобіч, мало не довели Бонатею до млости, коли вона наштовхнулася на Ульріхів опір. І тоді вона викинула свій останній козир: Моосбруґер!

Після нестерпних роздумів вона дійшла висновку, що в Ульріха до цієї жахливої постаті якась дивна пристрасть. У самої Бонадеї «груба чуттєвість», яку втілювали, на її думку, злочини Моосбруґера, викликала просто-таки огиду; щодо цього вона, сама про те, звичайно, не здогадуючись, була цілком заодно з повіями, які з усією своєю прямолінійністю й без усілякої міщанської романтики вбачають у садистові-вбивці просто загрозу своїй професії. Але Бонадеї, якщо зважити на неминучі її провини, потрібен був якийсь упорядкований, правильний світ, і постать цього вбивці мала прислужитися відновленню такого світу. Й позаяк Ульріх мав до Моосбруґера слабість, а її чоловік був суддя й міг дати корисну інформацію, то в покинутій Бонадеїній душі цілком сам собою визрів намір поєднати власну слабість із Ульріховою, скориставшись посередництвом рідного чоловіка, і цю сповнену пристрасного очікування ідею втішливо наснажувала благословенна правосвідомістю чуттєвість. Та коли Бонадея звернулася з цим до свого доброго чоловіка, її спалах юридичного інтересу викликав у нього подив, хоч він і знав, що вона легко захоплювалася всім по-людському високим і добрим; а позаяк він був не лише суддя, а й мисливець, то добродушно відбувся відповіддю: мовляв, єдино правильне рішення – це повсюдно й без зайвих сентиментів винищувати дрібних хижаків; жодної іншої інформації він не дав. Згодом Бонадея спробувала підійти до нього з цим ще раз і додатково почула лише його думку про те, що жіноче діло – народжувати, а вбивати – це справа чоловіча, й позаяк у такому небезпечному питанні накликати на себе підозру надто великою запопадливістю їй не варто було, то відтак шлях правовий для неї виявився поки що закритим. Отож вона ступила на шлях милосердя, бо іншого, якщо вона хотіла зробити що-небудь для Моосбруґера на втіху Ульріхові, їй не лишалось, а цей шлях – його навіть не можна назвати несподіваним, радше він був привабливий – вів через Діотиму.

У мріях Бонадея вже бачила себе Діотиминою подругою і це своє бажання виправдовувала необхідністю познайомитися з чарівною суперницею задля невідкладної справи, навіть коли вона, Бонадея, надто горда, щоб робити це на особисту потребу. Вона поклала собі зацікавити Діотиму долею Моосбруґера, що Ульріхові, як вона відразу здогадалася, зробити вочевидь не пощастило, і в її уяві все це поставало в чудових картинах. Мармурова, гінка Діотима клала руку на теплі, похилені від гріха Бонадеїні плечі, а роль, яку Бонадея відводила собі, полягала приблизно в тому, щоб це небесно-цнотливе серце помазати краплею прихильности. Такий був план, який вона й виклала своєму втраченому приятелеві.

Але цього дня Ульріха ідеєю порятунку Моосбруґера зацікавити ніяк не щастило. Ульріх добре знав про шляхетні почуття Бонадеї, знав, що спалах якого-небудь окремого прекрасного поривання в неї легко обертався на паніку пожежі, яка охоплювала все її тіло. І він заявив їй, що втручатися в кримінальну справу Моосбруґера не має ані найменшого наміру.

Бонадея звела на нього ображений погляд своїх гарних очей, в яких кригу вже підтоплювала водичка, як це буває на межі зими й весни.

Щодо Ульріха, то цей ніколи не втрачав остаточно певної вдячности за їхню дитинно чарівну першу зустріч тієї ночі, коли він лежав непритомний на бруківці, а Бонадея схилялася над ним, і з очей цієї молодої жінки в його ще не зовсім пробуджену свідомість скрапувала ненадійна, авантурна непевність світу, молодости й почуттів. Отож він спробував якось пом’якшити свою прикру відмову, згладивши її тривалою бесідою.

 – Уяви собі, – сказав він, – що ти йдеш уночі величезним парком, і до тебе чіпляються двоє волоцюг. Чи подумаєш ти про те, що це – люди, гідні співчуття, і що в їхніх брутальних вчинках винне суспільство?

 – Але ж я парками вночі ніколи не ходжу! – поквапилася відповісти Бонатея.

 – Одначе якби поруч виявився поліціянт, то ти б його покликала, щоб він тих двох усе ж таки заарештував?

 – Я попросила б його захистити мене!

 – Тобто все ж таки їх заарештувати?

 – Я не знаю, що він зробить з ними потім. До речі, Моосбруґер – не волоцюга.

 – Тоді уяви собі, що він у тебе в помешканні столярує. Ти з ним удома сама, і він починає тобі підморгувати.

 – Але ж це просто огидно – те, чого ти від мене вимагаєш! – запротестувала Бонатея.

 – Ну звісно, – погодився Ульріх. – Але ж я й хочу показати тобі, що такі люди, котрі легко втрачають рівновагу, надзвичайно неприємні. Ставитись до них неупереджено можна, власне, лише тоді, коли б’ють не тебе, а когось іншого. Тоді такі люди викликають у нас, певна річ, аж-аж-аж які ніжні почуття й обертаються в наших очах на жертв суспільного устрою або долі. Погодься, адже жодна людина не винна у власних помилках, якщо дивитися на них її ж таки очима; для неї вони – в гіршому разі просто хиби чи окремі погані риси, які загалом не роблять її гіршою, і вона, звісно, має цілковиту рацію!

Бонадея саме підтягувала панчоху, і їй скортіло подивитись на Ульріха, трохи закинувши назад голову; цієї миті на її коліні, там, куди не сягав її погляд, завирувало сповнене суперечностей життя зубчастих облямівок, гладенької панчохи, напружених пальців і м’якого, перлового полиску ніжної, розслабленої шкіри.

Ульріх хутко припалив сиґарету й повів далі:

 – Людина не просто добра, вона завжди добра; у цьому – величезна різниця, розумієш? Така софістика егоїзму викликає в нас усмішку, хоча з неї слід було б зробити висновок, що людина взагалі не може вчинити ніякого зла; вона може лише справляти враження злої. Якби ми це визнали, то підійшли б до справжніх джерел суспільної моралі.

Бонадея, зітхнувши, відкотила спідницю знов на коліно, випросталась і спробувала заспокоїтись ковтком тьмяно-золотавого вогню.

 – А тепер я поясню тобі, – додав, усміхнувшись, Ульріх, – чому до Моосбруґера можна відчувати, мабуть, багато чого, а зробити для нього однаково не можна нічого. Усі ці випадки, по суті, нагадують нитку, що виглядає з тканини суспільства, і якщо за цю нитку потягти, то вся тканина розлізеться. Я продемонструю тобі це спершу на речах суто абстрактних.

У Бонедеї бозна-чому спав один черевичок. Ульріх нахилився, щоб його підняти, й ступня з теплими пальцями потяглася, мов маленька дитина, назустріч його руці з черевичком.

 – Та нехай, облиш, я сама! – промовила Бонадея, підставляючи йому ступню.

 – Насамперед це – психіатрично-юридичні питання, – невблаганно пояснював далі Ульріх, і від її ноги на нього війнуло обмеженою осудністю. – Щодо цих питань ми знаємо, що лікарі вже майже готові запобігати більшості таких злочинів, якщо ми тільки погодимося виділяти потрібні кошти. Отже, це – всього-на-всього питання суспільне.

 – Ох, краще облиш про нього! – попрохала Бонатея, щойно він удруге згадав слово «суспільний». – Удома, коли про таке заходить мова, я одразу виходжу з кімнати; на мене це наганяє смертельну нудьгу.

 – Ну, гаразд, – поступився Ульріх, – я хотів сказати, що коли техніка вже давно робить зі стерва, сміття, відходів та отрут усілякі корисні речі, то таке вже мало бути б до снаги й психологічній техніці. Але світ вирішувати такі питання страшенно зволікає. Держава тринькає гроші на будь-яку дурницю, а на вирішення надзвичайно важливих моральних питань зайвого мідяка в неї не знаходиться. Це закладено в її природі, тому що держава – найбезглуздіше й найзлостивіше людське творіння.

У його словах не було й тіні сумніву; але Бонатея спробувала повернути Ульріха до суті справи.

 – Любий, – знуджено мовила вона, – але ж для Моосбруґера це просто чудово, що він безвідповідальний?!

 – Важливіше було б, мабуть, спровадити на той світ кількох людей, які відповідають за свої вчинки, ніж захищати від смерти одного безвідповідального! – заперечив Ульріх.

Тепер він походжав туди-сюди просто перед нею. Бонадеї він видався полум’яним революціонером; їй пощастило впіймати його руку, й вона поклала її собі на груди.

 – Гаразд, – мовив він, – тепер я поясню тобі питання емоційні.

Бонадея розчепірила його пальці й розправила його долоню в себе на грудях. Цієї хвилини її погляд розтопив би й кам’яне серце; наступної миті Ульріхові здалося, ніби в його грудях б’ється двоє сердець; так у годинниковій крамниці цокають, перебиваючи один одного, годинники. Зібравши всю свою силу волі, він дав лад у себе в грудях і м’яко промовив:

 – Ні, Бонадеє!

Бонадея вже мало не плакала, й Ульріх почав її заспокоювати:

 – Хіба немає суперечности в тому, що ти хвилюєшся через одну цю справу, про яку я випадково тобі розповів, а мільйони таких самих кричущих несправедливостей, які щодня діються довкола, ти просто не помічаєш?

 – Але ж ідеться зовсім не про це, – заперечила Бонадея. – У тім-то й річ, що я про це знаю. І була б поганою людиною, якби реаґувала спокійно!

Ульріх зауважив, що реаґувати якраз і треба спокійно.

 – Просто-таки бурхливо спокійно, – додав він. Потім вивільнив свою руку й сів трохи поодаль від Бонадеї. – Нині все робиться «між іншим» і «поки що», – повів далі. – Так воно й має бути. Адже наш сумлінний розум змушує нас бути страшенно несумлінними в порухах душі. – Він долив трохи віскі й собі і поклав ноги на канапу. На нього почала налягати стома. – Кожна людина замислюється спочатку про життя загалом, – пояснював він. – Та що глибше вона замислюється, то вужчим стає коло її думок. Коли вона дозріває, то перед тобою – людина, котра на певному квадратному міліметрі орієнтується так вільно, як іще десятків зо два, не більше, людей на цілому світі, але котра, добре бачачи, як усі, хто орієнтується не так вільно, верзуть про її справу казна-що, не сміє й поворухнутися, бо досить їй бодай на мікроміліметр зрушити з місця – й вона почне верзти казна-що й сама.

Його втома була тепер ніжно-золотава, мов напій, що стояв на столі. «Я теж уже добрих півгодини верзу казна-що», – подумав він. Але розслабитись отак було приємно. Він боявся лиш одного: щоб Бонадея не надумала сісти поруч із ним. Проти цього був лише один засіб: розмовляти. Він підклав руки під голову й лежав випроставшись, наче надгробні фіґури в каплиці Медичі. Таке порівняння йому раптом спало на думку; і справді, коли він умостився в цій позі, у його тілі розлилася велич, він поплив на хвилі її спокою й видався собі могутнішим, ніж був; уперше Ульріх відчув, що тепер, з відстані, розуміє ті мистецькі твори, хоч досі дивився на них, як на щось чуже. І замість розмовляти, він змовк. Бонадея також щось відчула. Це була якась «мить» – так кажуть про те, чого не можуть назвати. Щось театрально-піднесене поєднало цих двох, які раптом змовкли.

«Що від мене лишилося? – гірко подумав Ульріх. – Можливо, хоробрий, непродажний чоловік, який забрав собі в голову, нібито задля внутрішньої свободи він рахується тільки з небагатьма зовнішніми законами. Але ця внутрішня свобода полягає в можливості про що завгодно міркувати, у тому, що в будь-якій людській ситуації знаєш, чому не треба до неї прив’язуватись, і ніколи не знаєш, чим би хотілося себе пов’язати!» У цю не дуже щасливу мить, коли дивна хвилька почуттів, на секунду накотившись на нього, відринула, він ладен був визнати, що не має за душею нічого, крім здатности бачити в будь-якій справі два боки, крім отієї моральної амбівалентности, яка була притаманна майже всім його сучасникам і становила вроджену рису його покоління чи навіть долі цього покоління. Його, Ульріхове, ставлення до світу зробилося невиразним, примарним і неґативним. Яке він має право так погано поводитися з Бонадеєю? Між ними знов і знов відбувалася та сама прикра розмова. Виникала вона з внутрішньої акустики порожнечі, де постріл віддає вдвічі гучніше й луна від нього все котиться й котиться; Ульріха пригнічувало те, що він уже зовсім не міг розмовляти з Бонатеєю інакше, ніж у цій манері; вона завдавала обом глибоких мук, для яких йому спала на думку гарна, хоч і не докінця усвідомлена, назва «бароко порожнечі». І він випростався, щоб сказати Бонадеї що-небудь приємне.

 – Мені оце дещо спало на думку, – звернувся він до Бонадеї, яка все ще сиділа в позі, сповненій гідности. – Аж смішно. Вражає одна різниця: людина осудна завше може вчинити й інакше, неосудна – ніколи!

І він почув дуже значущу відповідь.

 – Ох, Ульріху! – зітхнула Бонатея.

Більше тишу ніщо не порушило, й мовчання зімкнулося знов.

Їй не подобалося, коли Ульріх при ній заводив розмову на загальні теми. Попри всі свої провини, Бонадея, однак, з повним правом завжди відчувала, що довкола – такі самі люди, як і вона, й, коли Ульріх замість почуттів частував її думками, слушно помічала його відлюдькуватість, надмірність і самотність. І все ж таки злочин, кохання й журба поєдналися в ній тепер у коло ідей, яке становило надзвичайну небезпеку. Ульріх уже зовсім не здавався їй таким довершеним і страшним, як на початку цієї їхньої зустрічі; натомість у ньому з’явилося щось хлоп’яче, й воно бентежило її ідеалізм, мов дитина, яка не важиться повз щось прошмигнути, аби кинутися в мамині обійми. Бонадея вже нестерпно довго відчувала до нього розслаблену ніжність, ладну щомить випурхнути на волю, мов пташка з клітки. Але після того, як уже перший її натяк на цю ніжність Ульріх відкинув, Бонадея взяла себе в руки. Вона ще не позбулася болючого спогаду про те, як останнього разу, коли приходила сюди, роздягнена й безпорадна лежала на його канапі, й тепер поклала собі так і просидіти до кінця, якщо доведеться, в капелюшку й під серпанком в оцьому кріслі, щоб він нарешті зрозумів, що перед ним – людина, яка вміє, коли треба, владати собою не згірше, ніж суперниця Діотима. До великого хвилювання, яке в неї викликала близькість того чи того коханця, Бонадеї завжди бракувало великої ідеї; щоправда, те саме можна сказати, на жаль, і про життя загалом, де багато хвилювання й мало сенсу; але про це Бонадея не знала й намагалася висловити бодай яку-небудь ідею. В Ульріхових ідеях їй не вистачало такої потрібної їй гідности, до того ж вона, мабуть, шукала ідеї, сповненої більшої краси й глибших почуттів. Але нерішучість щодо ідей і ница пристрасть, отака пристрасть і жахливий страх передчасно потрапити в полон цієї пристрасти змішувалися в ній зі схильністю до мовчання, в якому трепетало все, що не здійснилося, й зі спогадом про великий спокій, який на мить пов’язав її з коханим. Загалом це було так, немовби в повітрі завис дощ і ніяк не міг пролитися на землю; це було ніби заціпеніння, яке розповзлося по всій шкірі й лякало Бонадею думкою, що вона може втратити самовладання, не помітивши цього.

І раптом усе це породило якусь фізичну ілюзію – блоху. Бонадея не знала – реальність це чи плід уяви. Вона відчула в мозку ніби мурашки – якесь неправдоподібне враження, немовби один образ звільнився там від примарної пов’язаности з рештою, але був усе ж таки лише плодом уяви; і воднораз – очевидні, просто-таки справжнісінькі мурашки на шкірі. Бонадея затримала подих. Так буває, коли хтось чи щось тупає, підіймаючись сходами, а ти знаєш, що там нікого нема, і все ж виразно чуєш: туп, туп… Бонадея, немовби її осяяла блискавка, збагнула, що то – мимовільне продовження епізоду з черевичком, який спав був у неї з ноги. Для жінки це – соломинка, за яку розпачливо хапається, тонучи, людина. Але тієї миті, коли Бонадея хотіла була прогнати мару, її щось різко кольнуло. Вона тихенько зойкнула, щоки в неї залила краска, і Бонадея попросила Ульріха допомогти їй ськати. Блоха полюбляє ті самі місця, що й коханець; панчоху обшукали аж до черевичка, блузку на грудях довелося розстебнути. Бонадея сказала, що підхопила блоху в трамваї або в Ульріха. Але знайти її не пощастило, й жодних слідів на тілі вона не лишила.

 – Вже й не знаю, що то було! – промовила Бонадея.

Ульріх усміхнувся несподівано привітно.

І тоді Бонадея розплакалася, мов маленька дівчинка, яка негарно поводилась.

64. Генерал Штум фон Бордвер навідує Діотиму

Генерал Штум фон Бордвер зробив Діотимі візит. Це був той самий офіцер військового міністерства, якого відрядили на широке установче засідання і який виголосив там промову, що справила на всіх враження, хоча, коли дійшло до формування комітетів за міністерським зразком для великої акції, з цілком зрозумілих причин і не завадила обминути міністерство війни… Він був не вельми показний Генерал із черевцем і невеличкою щіточкою замість вусів. Обличчя він мав округле, і в ньому було щось від сімейного затишку, якому чужі статки, більші за ті, що їх вимагають військові статути від армійського офіцера в разі його одруження. Діотимі Генерал сказав, що за столом для нарад солдатові подобає роль скромна. Крім того, і це само собою зрозуміло, у процесі формування комітетів не можна було з політичних міркувань, мовляв, брати до уваги військове міністерство. І все ж він зважується, мовляв, стверджувати, що задумана акція має справити вплив на закордон, а те, що справляє вплив на закордон, – це міць народу. Знаменитий філософ Трайчке, ще раз наголосив ґенерал, сказав, що держава – це міць, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. А сила, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну або принаймні пом’якшує її жорстокість. Генерал говорив іще чверть години, скористався кількома класичними цитатами, що їх, як він додав, любовно зберігав у пам’яті ще зі своїх гімназійних часів, і запевнив, що ті роки, коли він вивчав гуманітарні науки, були найкращі в його житті; він намагався дати Діотимі відчути, що нею захоплюється, а від того, як вона керувала таким великим зібранням, просто в захваті; він тільки ще раз хотів, мовляв, наголосити, що правильне розуміння розбудови військової потуги, яка дуже відстала од військових потуг решти великих держав, – це щонайяскравіша демонстрація миролюбних прагнень, і заявив про свої глибокі, втім, сподівання на те, що широка, всенародна участь у справах війська ще прийде сама собою.

Цей люб’язний ґенерал налякав Діотиму до смерти. На той час у Каканії були родини, де офіцери з’являлися, бо доньки виходили за них заміж, і були родини, де доньки заміж за офіцерів не виходили – або через брак грошей на шлюбну заставу, або з принципу, отож офіцери тут і не з’являлися; Діотимина родина з обох причин належала до категорії другої, і як наслідок у цієї сумлінно вродливої жінки про військових на все життя склалося приблизно таке враження, ніби вони – сама смерть, обвішана пістрявим ганчір’ям.

 – На світі, – відповіла Діотима ґенералові, – стільки всього високого й доброго, що зробити вибір нелегко. І це великий привілей – дістати право серед матеріалістичної метушні світу подати великий знак, – провадила вона. – Але це – й тяжкий обов’язок. До того ж такий вияв почуттів має вийти з гущі народу сам собою, тому власні бажання я мушу трохи стримувати. – Вона ретельно добирала слова, немовби зшиваючи їх чорно-жовтим шпагатом і спалюючи на вустах легкі пахощі лексикону високої бюрократії.

Та коли ґенерал попрощався, серце в цієї величної жінки обімліло. Якби вона була здатна на таке нице почуття, як ненависть, то зненавиділа б того опецькуватого чоловічка з метушливими очицями й золотистими ґудзиками на череві, але поза-як ненависть була їй чужа, на душі в Діотими лишився тупий біль образи, й вона не могла сказати чому. Незважаючи на зимовий холод, Діотима повідчиняла вікна й кілька разів прошелестіла кімнатою туди-сюди. Коли вона нарешті позачиняла вікна, в очах у неї стояли сльози. Діотима була непомалу вражена. Це вже вдруге вона плакала без видимої причини. Вона пригадала ніч, коли проливала сльози поруч зі своїм чоловіком, не в змозі їх пояснити. Цього разу ще очевиднішим був суто нервовий характер цього явища, позбавленого будь-якого змісту; той гладкий Генерал викликав у неї сльози, мов цибуля, не пробудивши в її душі жодного розумного почуття. Це її справедливо стривожило; віщий страх підказував їй, що якийсь невидимий вовк никає навколо її обор і що пора прогнати його силою ідеї. Саме тому після Генералового візиту вона поклала якомога скоріше скликати задуману зустріч великих умів, яка мала допомогти їй наповнити патріотичну акцію яким-небудь змістом.

65. Із розмов Арнгайма й Діотими

На душі в Діотими стало легше: Арнгайм саме повернувся з поїздки, й вона могла звернутися до нього по допомогу.

 – Лише кілька днів тому я мав розмову про Генералів з вашим кузеном, – одразу відповів Арнгайм з таким виглядом, немовби натякав на якийсь сумнівний зв’язок, не бажаючи, однак, сказати, про що саме йдеться.

У Діотими склалося враження, що її сповнений суперечностей кузен, не вельми захоплений великою ідеєю акції, ще й ллє воду, до того ж, на млин невиразних небезпек, що йдуть від того Генерала.

 – Не хотілося б при вашому кузені виставляти це на сміх, – провадив Арнгайм, повертаючи розмову на інше, – але мені важливо дати вам трохи відчути те, на що ви, людина від таких речей далека, навряд чи звернули б увагу самі: це – зв’язок між підприємництвом і поезією. Я кажу, звісно, про підприємництво в широкому розумінні слова – те підприємництво у світовому масштабі, яким мені, з огляду на моє спадкове становище, випало клопотатись; воно споріднене з поезією, одначе має ірраціональні, просто-таки містичні аспекти; я сказав би навіть, що саме підприємництву вони й притаманні. Ви ж бо, либонь, знаєте, що гроші – це влада надзвичайно нетерпима.

 – Певна нетерпимість є, мабуть, у всьому, що робить людина, вкладаючи в це себе цілком, – відказала, трохи повагавшись, Діотима, яка думками була ще в першій, незавершеній частині розмови.

 – А надто у грошах! – хутко докинув Арнгайм. – Дурні забирають собі в голову, нібито мати гроші – це бозна-яке щастя! Насправді це – жахлива відповідальність. Я вже мовчу про ту армію людей, які залежать від мене такою мірою, що бачать у мені мало не свою долю; дозвольте мені сказати лише про те, що мій дід розпочинав із сміттєзбирального підприємства в одному невеликому місті на Райні.

По цих словах Діотима й справді аж здригнулася від чогось такого, що сприйняла як економічний імперіалізм; але вона, не зовсім позбавлена упереджень свого суспільного кола, сплутала різні речі, й позаяк згадка про сміттєзбиральне підприємство намалювала в її уяві, відповідно до мовної традиції в неї на батьківщині, пропахлих перегноєм селян, то сміливе зізнання приятеля змусило її зашарітися.

 – Цією переробкою відходів, – зізнавався далі той, – мій дід заклав основи впливу Арнгаймів. Та навіть іще й мій батько видасться чоловіком, який самостійно вибився в люди, якщо взяти до уваги, що за сорок років він розбудував ту фірму до всесвітнього концерну. Батько закінчив усього-на-всього два класи торговельного училища, але він з першого погляду наскрізь бачить будь-яку щонайскладнішу світову ситуацію й знає все, що йому треба знати, ще доти, як про це довідається решта людей. Сам я вивчав теоретичну економіку й усілякі інші науки, які лишень можна собі уявити; але він про них нічого й не чув. Розумом не збагнути, як це в нього виходить, однак невдачі обминають його боком, навіть у дрібницях. Це – загадка простого, здорового, могутнього й великого життя!

Голос Арнгайма, коли той розповідав про батька, набув незвичайного, святобливого звучання, так ніби його повчальний спокій дав десь тріщинку. Діотима це відразу помітила, адже Ульріх колись казав їй, нібито старого Арнгайма змальовують просто таким собі широкоплечим коротуном з кістлявим обличчям і носом, схожим на ґудзика; сурдут на ньому завжди широко розстебнений, а своїми акціями він орудує, мовляв, так само обережно й непоступливо, як шахіст – пішаками.

Після коротенької паузи Арнгайм, не чекаючи на відповідь Діотими, повів далі:

 – Коли підприємство розростається так, як ті зовсім нечисленні, що про них я оце кажу, то немає, мабуть, такої сфери в житті, з якою воно б не переплелося. Це – космос у мініатюрі. Ви б здивувалися, почувши, які, на перший погляд, зовсім не комерційні проблеми – мистецькі, моральні, політичні – мені часом доводиться обговорювати з батьком, главою фірми. Але тепер фірма вже не росте так стрімко, як у початковий період, що його я назвав би героїчним. Для підприємств, незважаючи на їхній бурхливий розквіт, теж є така собі таємнича межа зростання, як і для всього органічного. Чи ставили ви коли-небудь перед собою запитання, чому нині жодна тварина не переростає слона? Таку саму таємницю ви знайдете в історії мистецтв і в дивовижних стосунках у житті народів, культур і епох.

Цієї хвилини Діотима пошкодувала про те, що вжахнулася була, почувши про переробку відходів, і збентежено звела на Арнгайма очі.

 – У житті таких таємниць повно, – промовив той, – Є щось таке, проти чого розум зовсім безпорадний. Мій батько з цим у спілці. А в такого чоловіка, як ваш кузен, до цього душа не лежить, він людина діяльна, голова в нього завжди заклопотана тим, як би його зробити все іншим і кращим.

Коли Арнгайм згадав про Ульріха вдруге, Діотима всміхнулася, показавши цим, що така людина, як її кузен, впливати на неї в жодному разі не претендує. Однотонна, трохи жовтувата шкіра в Арнгайма, на обличчі гладенька, мов груша, на щоках почервоніла. Він здався на волю дивовижній потребі, яку вже тривалий час викликала в ньому Діотима, – довіритись їй безоглядно й цілком, до останніх невідомих подробиць. І ось він знов замкнувся в собі, взяв зі столу якусь книжку, прочитав назву, не замислюючись над її змістом, і нетерпляче поклав книжку на місце. Звичайним своїм голосом – цієї миті він вразив Діотиму так, як вражає поквапність людини, котра хапає свій одяг, з чого Діотима здогадалася, що Арнгайм був голий, – він промовив:

 – Я відійшов далеко вбік. А з приводу того ґенерала скажу вам таке: найкраще, що ви можете зробити, – це якнайскоріше здійснити свій план і надати ваги нашій акції завдяки впливу гуманного духу і його визнаних представників. Але загалом відмовлятися від ґенерала вам теж не варто. Самого його веде, мабуть, добра воля, а ви ж бо головне моє правило знаєте: не втрачати жодної нагоди наповнити духом сферу відвертої сили.

Діотима схопила його руку й підбила підсумок цієї розмови, прощаючись словами:

 – Дякую вам за щирість!

Арнгайм на хвилю нерішуче затримав м’яку долоню в своїй, замислено втупившись у неї, так наче забув про щось сказати.

66. Між Ульріхом та Арнгаймом не все гаразд

Кузен нерідко з приємністю змальовував тоді Діотимі службові враження, яких набирався біля його ясновельможности, а надто любив він час від часу показувати їй теки з пропозиціями, що надходили до графа Ляйнсдорфа.

 – Могутня кузино, – доповідав він з великим стосом паперів у руці, – сам я вже не дам цьому ради; скидається на те, що весь світ чекає від нас поліпшень, і одна половина пропозицій починається словами: «Треба позбутися…», а друга: «Вперед до…»! У мене тут заклики від «Треба позбутися Риму!» до «Вперед до городньої культури!» А ви до чого схиляєтесь?

Нелегко було дати лад бажанням, що їх сучасники адресували графові Ляйнсдорфу, але дві групи листів виділялися в його пошті своїм обсягом. Одна покладала відповідальність за такий жалюгідний стан часу на якесь окреме явище й вимагала його усунути, а такими окремими явищами були ніхто інший і ніщо інше, як юдеї або римська церква, соціалізм або капіталізм, машинальне мислення або зневажливе ставлення до технічного прогресу, змішання або розшарування рас, великі землеволодіння або великі міста, інтелектуалізація або низький рівень народної освіти. Друга група, навпаки, визначала яку-небудь майбутню мету, що її досягненням цілком можна було б удовольнитись, і вони, ці гідні досягнення цілі другої групи, зазвичай не відрізнялися від гідних знищення явищ першої нічим, крім емоційного ключа, в якому їх виражали, – очевидно, через те, що на світі є натури критичні і є натури згідливі. Так, наприклад, листи другої групи з радістю, властивою запереченню, повідомляли, що треба нарешті покласти край сміховинному культу мистецтв, позаяк життя, мовляв, – більший поет, ніж усі писаки вкупі, й вимагали видавати для загального користування збірники репортажів із судових зал та подорожні нариси; тим часом листи першої групи щодо цього самого заявляли з радістю, властивою стверджуванню, що почуття, яких людина зазнає, підкорюючи гірську вершину, вищі від усіх злетів мистецтва, філософії й релігії, і тому замість цих останніх, мовляв, краще підтримувати клуби альпіністів. У такий подвійний спосіб було висунуто вимогу не лише уповільнити біг часу, а й оголосити конкурс на найкращу газетну статтю, оскільки життя, мовляв. нестерпно або вишукано коротке, а визволити людство пропонували як за допомогою, так і від дачних селищ, розкріпачення жінок, танців, спорту чи культури побуту, а також як за допомогою безлічі інших речей, так і від безлічі інших речей.

Ульріх рвучко згорнув теку й перейшов до приватної розмови.

 – Могутня кузино, – сказав він, – це просто-таки дивовижний феномен – те, що одна половина шукає порятунку в майбутньому, а друга – в минулому. Вже й не знаю, який висновок з цього випливає. Його ясновельможність сказав би, що сучасність врятувати неможливо.

 – Чи має його ясновельможність які-небудь наміри щодо церкви? – поцікавилася Діотима.

 – Наразі він нарешті усвідомив, що історія людства добровільного вороття не знає. Але вся проблема в тому, що в нас-бо немає ніякого корисного посування вперед. Ситуацію, коли немає посування ні вперед, ні назад, а наявне становище також здається нестерпним, з вашого дозволу я б назвав принаймні дивною.

Коли Ульріх заводив таку розмову, Діотима ховалась у гінкому своєму тілі, мов у вежі, позначеній у туристичних путівниках трьома зірочками.

 – Чи вірите ви, ласкава пані, в те, – спитав Ульріх, – що якби людина, котра бореться нині за щось чи проти чогось, завтра дивом стала необмеженим володарем світу, то того ж таки дня зробила б те, чого все своє життя вимагала? Я певен, що здійснення свого наміру вона залюбки на кілька днів відклала б.

Ульріх зробив невеличку паузу, й Діотима, не відповідаючи, зненацька обернулася до нього й суворо запитала:

 – З яких мотивів ви подали ґенералові надію на нашу акцію?

 – Якому ґенералові?

 – Генералові фон Штуму!

 – Це той невеличкий, кругленький ґенерал, який був на першому широкому засіданні? Я? Відтоді я з ним навіть не бачився, не те що подавати йому надії!

Ульріхів подив переконав Діотиму й воднораз вимагав від неї пояснення. А що такий чоловік, як Арнгайм, теж не міг сказати неправду, то йшлося, мабуть, про непорозуміння, й Діотима пояснила, на чому ґрунтувалося її припущення.

 – Виходить, я нібито розмовляв з Арнгаймом про ґенерала фон Штума? Та й цього не було! – запевнив її Ульріх. – З Арнгаймом я… Стривайте, хвилинку… – Він замислився й раптом засміявсь. – О, це було б дуже приємно, якби Арнгайм надавав такої ваги кожному моєму слову! Останнім часом ми з ним багато разів мали бесіди, якщо ви волієте називати так наші розбіжності в поглядах, і якось я справді згадав про ґенерала, але не про якогось там певного, а взагалі про ґенерала, просто для прикладу. Я стверджував, що ґенерал, який зі стратегічних міркувань посилає батальйони на неминучу смерть, – убивця, якщо взяти до уваги те, що йдеться про тисячі синів своїх матерів; але водночас він одразу стає чимось іншим, якщо взяти до уваги інші міркування, скажімо, необхідність жертв чи нікчемність скороминущого життя. Я наводив і безліч інших прикладів. А тепер дозвольте мені від цієї теми відхилитися. З досить зрозумілих причин кожне покоління ставиться до життя, що його застає, як до чогось раз і назавжди даного, за винятком тих небагатьох речей, у зміні яких покоління зацікавлене. Це корисно, але неправильно. Адже світ щомиті можна змінювати, до того ж у всіх напрямах чи принаймні в будь-якому одному; на цьому світ, так би мовити, стоїть. Тому якщо спробувати поводитись не так, як поводиться певна людина в певному світі, де треба, я сказав би, лише переставити кілька ґудзиків, що загалом називають розвитком, то це означало б зажити своїм, власним життям, тобто від самого початку зажити як людина, народжена для перемін і оточена створеним для перемін світом, одне слово, приблизно так, як крапля води у хмарі. Ви зневажаєте мене за те, що я знов висловлююся незрозуміло?

 – Я вас не зневажаю, але збагнути не можу. Перекажіть мені всю вашу розмову! – звеліла Діотима.

 – Що ж, завів її сам Арнгайм; він затримав мене й просто-таки втягнув у розмову, – почав Ульріх. – «Ми, комерсанти, – сказав він з досить невимушеною усмішечкою, яка не зовсім пасувала до його звичного зовнішнього спокою, хоч і була, однак, дуже гордовита, – ми, комерсанти, до підрахунків не вдаємося, як ви собі, мабуть, гадаєте. Ні, ми – я маю на увазі, звісно, людей провідних, бо маленькі все ж таки, либонь, тільки те й роблять, що підраховують, – ми вчимося розглядати свої справжні успіхи як щось таке, що глумиться з усіляких підрахунків, як із них глумиться особистий успіх політика, та, зрештою, й митця теж». Потім він попросив мене вислухати те, що він далі скаже, з поблажливістю, на яку має право претендувати щось ірраціональне. Його, мовляв, уже після першої зустрічі зі мною не полишають певні роздуми про мене, і ви, ласкава кузино, нібито також дещо розповідали йому про мене, але він, каже, зрозумів би все й так, дивно тільки, мовляв, що я вибрав собі таку теоретичну професію; хай би який здібний я до неї був, а все ж таки зробив помилку, ставши вченим, і головний мій хист полягає, хоч це мене, мабуть, і здивує, у сфері дій і особистого впливу!

 – Невже? – мовила Діотима.

 – Цілком поділяю вашу думку, – поквапився відповісти Ульріх. – Ні до чого іншого хисту мені не бракує так, як до себе самого.

 – Ви весь час жартуєте замість того, щоб присвятити себе життю, – зауважила Діотима, усе ще гніваючись на нього за оті теки з пропозиціями.

 – Арнгайм стверджує протилежне. Каже, що я відчуваю потребу робити з власних думок надто глибокі висновки про життя.

 – Ви все жартуєте й любите заперечувати; вас завше тягне до неможливого, й ви уникаєте будь-якого реального рішення, – констатувала Діотима.

 – Просто я переконаний, – відказав Ульріх, – що думки плинуть своїм руслом, а реальне життя – своїм. Адже нині вони перебувають на надто різних рівнях. Нашому мозку – кілька тисяч років, та якби він продумував усе лише до половини, а про другу половину забував, то реальність була б його точним віддзеркаленням. Їй можна лише закинути брак духовности.

 – Чи не означає це надто полегшити собі завдання? – спитала Діотима, не маючи наміру образити Ульріха, а просто поглядаючи на нього так, як гора поглядає на невеличкий струмок біля свого підніжжя. – Арнгайм теж полюбляє теорії, але, гадаю, він мало що прийме на віру, не перевіривши цього з усіх боків. Чи не здається вам, що сенс будь-якого мислення полягає в здатності зосередитись на його практичному застосуванні?

 – Ні, – мовив Ульріх.

 – Цікаво, що вам відповів Арнгайм?

 – Сказав, що дух нині – безвладний споглядач реальних процесів, бо він, мовляв, ухиляється від великих завдань, які ставить життя. Арнгайм закликав мене придивитись до того, про що розводяться мистецтва, яка дріб’язковість панує в церквах, які вузькі навіть обрії вчености! І порадив подумати про те, що землю тим часом просто-таки ділять. Потім заявив, що саме про це й хотів зі мною порозмовляти!

 – І що ж ви відповіли? – нетерпеливилася Діотима, здогадавшись, як їй здавалося, що Арнгайм хотів дорікнути кузенові за його байдужість до питань паралельної акції.

 – Я відповів, що саме здійснення завжди приваблює мене менше, ніж нездійснене, при цьому я маю на увазі не лише нездійсненне, скажімо, в майбутньому, але такою самою мірою й те, що пропущено й уже минуло. Мені здається, суть нашої історії в тому, що ми щоразу, здійснивши невеличку частину якої-небудь ідеї, на радощах більшу її частину лишаємо незавершеною. Прекрасно поставлені цілі – це зазвичай споганені начерки ідей; а втім, і прекрасні особистості також; так я йому й сказав. У нас виявився досить різний підхід до речей.

 – Ви поводились, як задерика! – ображено кинула Діотима.

 – Зате він сказав мені, ким я йому здаюся, коли відмовляюсь від активних зусиль задля якогось там ґенерального впорядкування незавершених думок. Хочете, й вам скажу? Людиною, котра лягає спати на землю поряд із постеленим для неї ліжком. Це, мовляв, – марнування енергії, тобто щось навіть, із фізичного боку, аморальне, коли йдеться особисто про мене, додав він. Арнгайм силкувався все ж таки втовкмачити мені, що великомасштабних духовних цілей можна досягти, лише враховуючи нинішнє співвідношення економічних, політичних і, не в останню чергу, духовних сил. Сам він вважає, що етичніше було б це співвідношення використовувати, ніж ним нехтувати. Ох, як же він мене допікав! Обізвав дуже великим активістом в обороні – в обороні, зведеній судомою. Гадаю, він має якусь не зовсім добропристойну причину домагатися моєї уваги!

 – Він хоче вам допомогти! – осудливо вигукнула Діотима.

 – Та ні, – відказав Ульріх, – Я, мабуть, – лише невеличкий камінчик, а ось він нагадує розкішну, опуклу скляну кулю. Одначе я маю таке враження, що він мене боїться.

На це Діотима нічого не відповіла. Розповідав Ульріх, може, й надто самовпевнено, але їй спало на думку, що розмова, яку він оце переказав, була не зовсім така, якою здалася їй зі слів Арнгайма. Це Діотиму навіть стривожило. Хоча на інтриґи вона вважала Арнгайма анітрохи не здатним, Ульріх здобув у її очах все ж таки більшу довіру, і вона звернулася до нього із запитанням, що ж він порадить їй робити з ґенералом Штумом.

 – Тримати на відстані! – відповів Ульріх, і Діотима не змогла не дорікнути собі за те, що ці слова припали їй до вподоби.

67. Діотима й Ульріх

На цю пору Діотимине ставлення до Ульріха завдяки їхнім зустрічам, що ввійшли вже у звичку, помітно поліпшилось. Їм часто доводилося разом робити візити, і він приходив до неї по кілька разів на тиждень, до того ж нерідко без попередження й невчасно. За таких обставин обом було зручно здобувати вигоду зі своїх родинних зв’язків і по-сімейному пом’якшувати суворі світські приписи. Діотима приймала Ульріха не завжди у вітальні й у строгому – від зібраних у вузол кіс до подолу – панцирі, а інколи й у легкому домашньому безладі, хоч безлад цей був, утім, досить обережний. Між ними виникла своєрідна єдність, що виявлялася переважно у формі спілкування; але форми впливають на внутрішній зміст, і почуття, з яких ці форми народжуються, можуть від них і прокидатись.

Надзвичайна врода Діотими іноді проймала Ульріха до глибини єства. Тоді вона бачилася йому молодою, високою, повною, породистою телицею, що впевнено стоїть на ногах і пильно придивляється до сухої трави, пощипуючи її. Тож навіть у такі хвилини він поглядав на неї не без тієї ущипливої іронії, яку породжувала глибока злість і яка порівняннями з тваринного світу помщалася Діотиминій духовній шляхетності; та злість була спрямована не так проти цієї дурненької цяці, як проти школи, де її старання мали успіх. «А якою милою вона була б, – міркував він, – якби виявилася неосвіченою, недбалою й такою добродушною, яким завжди буває велике, тепле жіноче тіло, коли воно не забиває собі голову ніякими винятковими ідеями!» Отак знаменита дружина начальника відділу Туцці, про якого ходило стільки всіляких перегудів, вислизала зі свого тіла, й зоставалося лише воно саме, мов сон, що разом із подушками, ліжком і тим, кому він сниться, обертається на білу хмарину, зовсім самотню на світі зі своєю ніжністю.

Та коли Ульріх повертався з таких мандрів уяви до реальности, він бачив перед собою цілеспрямований буржуазний розум, що шукав спілкування з аристократичними думками. Коли натури глибоко протилежні, фізична спорідненість викликає, до речі, тривогу, й для цього достатньо навіть уже самої ідеї споріднености, просто почуття власної гідности; брати й сестри іноді не годні терпіти одне одного без будь-якої видимої причини, яка б це пояснювала, – просто через те, що вже своїм існуванням ставлять одне одного під сумнів і слугують одне одному трохи викривленим дзеркалом. Діотима була приблизно така сама на зріст, як і Ульріх, і цього часом виявлялося досить для того, щоб пробудити думку, що вона йому родичка, й викликати в нього відразу до її тіла. Щодо цього він переклав на неї завдання, яке, хоч і в трохи зміненому вигляді, загалом лежало на товаришеві його юности Вальтеру, – завдання, власне, дратувати й принижувати його, Ульріхові, гордощі; так невдалі давні світлини, на яких ми впізнаємо себе, кидають, буває, виклик нашим гордощам і воднораз принижують нас у власних очах. Виходило, що й у недовірі, яку Ульріх відчував до Діотими, було, мабуть, щось таке, що поєднувало обох і зв’язувало – одне слово, подих справжньої приязни, достоту так само, як колишня щира прихильність до Вальтера й далі жила у вигляді недовіри до нього.

Тривалий час Ульріха це, позаяк Діотиму він усе ж таки недолюблював, дуже дивувало, й він не міг збагнути, в чому тут річ. Іноді вони вибиралися гуртом на короткі прогулянки; Туцці схвалив ідею Діотими, й тепер вона користалася з погожої днини, щоб, незважаючи на несприятливу пору року, показати Арнгаймові «мальовничі віденські околиці» (щодо цього Діотима не вживала жодних інших висловів, крім цього штампа), й Ульріхові щоразу випадала роль старшої родички, яку беруть із собою берегти честь молодшої, тому що начальник відділу Туцці не міг відлучитися зі служби, а згодом Ульріх, коли Арнгайма не бувало в місті, почав виїздити з Діотимою вже й сам. Для таких екскурсій, як потім і для потреб, безпосередньо пов’язаних з акцією, Арнгайм надавав автомобілі, й то стільки, скільки було потрібно, бо оздоблений виїзд його ясновельможности в місті надто добре знали, й він одразу впадав у вічі; а втім, ті автомобілі також не були власністю самого Арнгайма, адже багаті люди завжди знаходять інших багатих, ладних залюбки зробити їм послугу.

Такі поїздки слугували не лише розвазі, але й мали на меті залучити до участи у вітчизняній акції заможних, впливових людей і відбувалися в самому місті ще частіше, ніж за його межами. Ці двоє родичів побачили разом багато красот: меблі доби Марії Терезії, палаци в стилі бароко, людей, котрих їхні слуги все ще носили по світу на руках, новочасні будівлі з великими анфіладами кімнат, палаци банків і суміш іспанської штивности з побутовими звичками середнього стану у помешканнях високих слуг держави. Загалом, коли йшлося про аристократію, то були рештки розкішного життєвого укладу без водогону, а в будинках та конференц-залах багатої буржуазії цей уклад повторювався як гігієнічно поліпшена, виконана з більшим смаком, однак блідіша копія. Панівна каста завжди лишається трохи варварською; в аристократичних замках жужіль і всілякі рештки, які не догоріли в подальшому тлінні часу, зосталися на колишніх своїх місцях; відразу за розкішними сходами можна було ступити на трухляву підлогу, а огидна нова мебля безтурботно стояла собі поміж чудових старожитностей. Клас тих, хто піднявся суспільною драбиною, клас, закоханий у великі й величні моменти своїх попередників, мимоволі робив, навпаки, вибагливий і витончений вибір. Якщо замок ставав власністю буржуазної родини, то в ньому не лише з’являлися сучасні вигоди, як ото електричні дроти коло фамільної люстри, а й у всьому вмеблюванні зникало що-небудь не дуже привабливе, і його замінювало що-небудь цінне – наслідок або власного вибору, або безапеляційної поради експертів. Та особливо навально цей процес витончення проходив, утім, навіть не в замках, а в міських помешканнях, обставлених у дусі часу з позбавленою особистости пишнотою океанських пароплавів; у країні витонченого суспільного шанолюбства ці помешкання завдяки якому-небудь невловимому штриху, ледве помітному просвіту поміж меблями чи домінуванню десь на стіні якої-небудь картини зберігали, однак, ніжно-виразний відгомін великих, давно минулих подій.

У Діотими таке багатство «культури» викликало захват; вона завжди знала, що її батьківщина зберігає такі скарби, проте їхні масштаби вражали навіть її. Вони разом бували в гостинах за містом, і Ульріхові впадало в око, що фрукти там часто їли нечищеними, беручи їх просто рукою, або помічав іще щось таке, тоді як у домах великої буржуазії суворо дотримувалися церемоніалу ножа й виделки; такий самий висновок напрошувався й щодо бесід, яким була властива вишуканість, по суті, лише в буржуазних домах, тоді як в аристократичних колах переважала мова загальновживана, невимушена, нагадуючи мову візників. Діотима фанатично захищала все це від кузена. Маєтки буржуазії, визнавала вона, обладнані гігієнічніше й розумніше. У провінційних замках дворянства взимку мерзнеш; там не рідкість вузенькі, стоптані сходи, а низенькі, затхлі спальні сусідять із блискучими вітальнями. Нема, мовляв. і підйомника для страв та ванної кімнати для прислуги. Але в певному сенсі, захоплено завершувала Діотима, більше героїзму саме в них – оця спадковість, оця прекрасна недбалість!…

Для Ульріха такі виїзди були нагодою поміркувати над почуттям, що пов’язувало його з Діотимою. Та позаяк у всьому було повно всіляких відхилень, то спочатку потрібно трохи простежити їх, перше ніж підійти до вирішального моменту.

У ті часи жінки носили сукні, закриті від шиї до щиколоток на ногах, а в чоловіків, хоч вони ще й досі вдягаються майже так само, як тоді, одяг більше відповідав духові часу, демонструючи зовнішній вияв ще живого зв’язку бездоганної закритости й суворої стриманости, цієї ознаки, на загальну думку, належности чоловіка до вищого товариства. Прозора відвертість, з якою виставляють напоказ свою голизну, тоді навіть людині, не надто забобонній і не скованій соромом, що заважає гідно оцінити неприкрите тіло, здалася б поверненням до тваринного стану й то не через саму голизну, а через відмову від такого цивілізованого еротичного засобу, як одежа. Ба більше, у той час це, мабуть, назвали б поверненням навіть не до тваринного стану, а до стану ще нижчого, бо породистий трирічний кінь чи пустотливий хорт у своїй голизні багато виразніші, ніж цього може досягти людське тіло. Одначе тварини не можуть носити одягу; вони мають лише одну шкіру, а в людей тоді було ще багато шкір. Широкою вдяганкою, її рюшами, буфами, кльошами, каскадом розтрубів, мереживами й складками люди створювали собі поверхню, вп’ятеро більшу від власної; це був рясний, важко приступний, наладований еротичною енерґією ковпак, який приховував у собі тоненького білого звірка, що робився жахливо жаданим і змушував шукати себе. Був то визначений наперед процес, до якого вдається сама природа, спонукаючи свої створіння стовбурчити пір’я чи проливати хмари мороку, щоб коханням і страхом підносити тверезі дії, в яких уся притичина, до неземного шаленства.

Уперше в житті Діотима відчула, що ця гра глибоко, хоч анітрохи й не переходячи межі пристойности, зачепила і її. Кокетування не було їй чуже, адже у вищому світі кокетувати мала вміти кожна жінка, й Діотиминої уваги жодного разу не уникало, коли погляди молодиків у відповідь на її кокетування виражали щось інше, ніж шанобливе ставлення до неї; їй це навіть подобалось, бо вона відчувала свою силу м’яко, по-жіночому спиняти чоловіків, змушуючи їх спрямовані на неї, мов бичі роги, погляди звертати на речі ідеальні, про які саме промовляли її вуста. Але Ульріх, користаючись із родинної близькости й своєї самовідданої участи в паралельній акції, а також завдяки вигідному для нього додатку до заповіту, дозволяв собі вільності, які стрімко долали густе плетиво Діотиминого ідеалізму. Так, одного разу, коли вони знову виїхали за місто і їхній автомобіль мчав повз мальовничі долини, серед яких до самої дороги підступали схили гір, порослі темними сосновими борами, Діотима, милуючись ними, процитувала поетичні рядки: «Хто тебе, чарівний лісе, посадив аж на вершині?…»; ці слова вона продекламувала, звичайно, як вірш, навіть не натякнувши на мелодію, на яку вони були покладені, бо це здалося б їй банальним і позбавленим сенсу. Але Ульріх відповів:

 – Нижньоавстрійський земельний банк. Хіба ви не знаєте, кузино, що всі ліси тут належать земельному банку? А садівничий, якого ви хочете уславити, – головний лісничий того банку. Природа тут – плановий продукт лісової промисловости, це – вишикуваний рядами склад целюлозного виробництва, що, до речі, не важко й помітити.

Так Ульріх відповідав дуже часто. Коли Діотима заводила мову про красу, він казав про жирову тканину, що підтримує шкіру. Діотима заводила мову про кохання, а він казав про річну криву, що свідчить про автоматичне збільшення й зменшення народжуваности. Діотима заводила мову про великі постаті в мистецтві, а він говорив про ланцюг запозичень, що поєднує цих людей одне з одним. Власне, Діотима щоразу заводила мову так, немовби сьомого дня Бог уклав людину, наче перлину, в мушлю світу, а Ульріх у відповідь нагадував, що людина – це, мовляв, манюсіньке скупчення цяточок на поверхні карликового глобусу. Не дуже просто було збагнути, чого домагався так Ульріх; це вочевидь стосувалося тієї сфери високого, з якою Діотима почувалася пов’язаною, і таку його поведінку вона сприймала насамперед як образливе всезнайство. Вона не могла змиритися з тим, щоб кузен, який для неї був усе ж таким собі розбещеним, нестерпним хлопчиськом, знав про що-небудь краще, ніж вона, і його матеріалістичні заперечення, яких вона зовсім не розуміла – він-бо запозичував їх із нижчої цивілізації лічби й точности, – страшенно її дратували.

 – Хвалити Бога, є ще люди, – різко відказала одного разу вона, – котрі, незважаючи на великий досвід, ще спроможні вірити в прості речі!

 – Наприклад, ваш чоловік, – відповів Ульріх. – Я вже давно хотів вам сказати, що рішуче надаю перевагу йому перед Арнгаймом!

У них тоді ввійшло в звичку обмінюватися думками у вигляді бесід про Арнгайма. Адже Діотимі, як і всім закоханим, було приємно розмовляти про того, кого вона кохала, не виказуючи – принаймні так їй здавалося – себе; а оскільки для Ульріха це було нестерпно, як нестерпно було б для кожного чоловіка, котрий зі своїм відходом на задній план не пов’язує жодного прихованого наміру, то при такій нагоді він часто робив випади проти Арнгайма. Помалу виникли своєрідні стосунки, що пов’язували його з Арнгаймом. Коли той не виїздив із міста, вони бачилися майже щодня. Ульріх мав змогу спостерігати за його впливом на Діотиму від першого дня і знав, що начальник відділу Туцці ставиться до цього чужоземця з підозрою. Щоправда, між Діотимою й Арнгаймом нічого непристойного ще, здається, не було, наскільки про це міг судити третій, якого в такому припущенні дуже зміцнювала та обставина, що між закоханими було нестерпно багато пристойного, і воно вочевидь наслідувало найкращі зразки платонічного єднання душ. Арнгайм виявляв помітну схильність утягувати у ці довірчі взаємини й кузена своєї приятельки («Чи, може, все ж таки, коханки?», – питав себе Ульріх; але найвірогідніше було, на його думку, щось середнє арифметичне між приятелькою й коханкою). Нерідко Арнгайм звертався до Ульріха тоном старшого товариша – тоном, який він дозволяв собі завдяки різниці у віці, але який через різницю у становищі набував неприємного відтінку поблажливости. У відповідь Ульріх майже завжди давав відсіч, до того ж у досить зухвалій манері, так ніби зовсім не цінував спілкування з чоловіком, який про свої ідеї мав змогу розмовляти не з ним, а з королями та канцлерами. Часто Ульріх заперечував йому нечемно й до непристойного іронічно і сам злився на себе за цю нестриманість, яку краще було б замінити втіхою просто мовчки спостерігати.

Та, на його подив, виходило так, що Арнгайм страшенно його дратував. Ульріх бачив у ньому випещений сприятливими обставинами зразковий приклад ненависного йому, Ульріхові, інтелектуального розвитку. Адже цей знаменитий писака був досить розумний, щоб збагнути, в яке сумнівне становище поставила себе людина, відколи шукає свій образ уже не в дзеркалі струмків, а в чітких, ламаних площинах свого інтелекту; але цей король від заліза й писака провину за таке становище покладав на вихід інтелекту на сцену, а не на його недосконалість. Якесь махлярство приховувалось у цьому поєднанні ціни на вугілля й душі, і це махлярство було воднораз цілеспрямованим відділенням того, що Арнгайм, виразно усвідомлюючи, робив від того, про що він, невиразно здогадуючись, казав і писав. До цього додавалося, викликаючи в Ульріха ще глибше невдоволення, й щось таке, що було для нього нове, – поєднання розуму з багатством; адже коли Арнгайм, розводячись на ту чи ту вузьку тему майже як фахівець, раптом недбало махав рукою, відмітав подробиці й змушував їх щезати у світлі якої-небудь «великої ідеї», то навіть коли це й випливало з досить умотивованої потреби, однак таке вільне кидання з боку в бік нагадувало водночас багатія, котрий дозволяє собі все, що добре й дороге. Арнгайм був багатий на розум у такому значенні слова «багатий», яке завжди трохи нагадувало про багатство матеріальне. Та створювати труднощі цьому знаменитому чоловікові найдужче Ульріха підохочувало, мабуть, не це, а, либонь, очевидна схильність розуму Арнгайма до гідности придворного й домашнього побуту, схильність, яка вже сама собою веде до поєднання з найкращими Гатунками і традиційного, і незвичайного; адже у дзеркалі самовдоволеної обізнаности Арнгайма Ульріх бачив ту манірну Гримасу, якою виявляється обличчя часу, якщо його позбавити небагатьох справді виразних рис пристрасти й інтелекту, і через це Ульріх не знаходив нагоди ближче придивитися до чоловіка, що мав, певно, й чимало всіляких заслуг. Боротьба, яку оце провадив Ульріх, була, звичайно, геть безглузда – боротьба в оточенні, яке заздалегідь визнавало правду за Арнгаймом, боротьба за справу, не варту доброго слова; у найкращому разі можна було б сказати, що ця безглуздість мала сенс цілковитої самовіддачі. Але боротьба ця була й геть безнадійна, бо якщо Ульріхові іноді й щастило завдати своєму супротивникові рани, то згодом виявлялося, що удар прийшовся не в той бік; коли Арнгайм-інтелектуал уже лежав, здавалося, переможений на землі, тоді з поблажливою усмішкою підводився, як одна крилата істота, Арнгайм-реаліст і, поспішаючи перейти від марнихрозмов до дій, вирушав у Багдад чи в Мадрид.

Така невразливість давала йому змогу протиставляти невихованості молодшого Ульріха свою товариську привітність, джерело якої для того лишалося загадкою. Щоправда, Ульріхові й самому не хотілося дуже принижувати свого супротивника, адже він вирішив уже не кидатися так легковажно в ще одну з тих половинчастих і негідних авантюр, що ними його минуле було аж надто багате, і проґрес, який він бачив у взаєминах між Арнгаймом і Діотимою, додавав його наміру ще більшої твердости. Тому зазвичай він намагався, щоб вістря його нападів нагадувало кінчик гнучкої рапіри з невеличким ковпачком, який по-дружньому пом’якшує удар. Це порівняння придумала, до речі, Діотима. Кузен викликав у неї подив. Його відкрите обличчя з ясним чолом, спокійний подих грудей, не сковані рухи рук і ніг давали їй привід гадати, що в цьому тілі не можуть звити гнізда лихі, підступні, розбещено-похітливі потяги; ба більше, певною мірою вона навіть пишалася таким привабливим виглядом представника своєї родини й уже на самому початку знайомства поклала собі взяти Ульріха під свою опіку. Якби чуб він мав чорний, плечі – перехняблені, шкіру – нечисту, а лоб – низький, то вона сказала б, що такі самі в нього й думки; але вигляд, який Ульріх мав насправді, лише трохи не відповідав, здавалося їй, його переконанням, і це чомусь викликало в неї тривогу. Щупальці її знаменитої інтуїції марно дошукувалися причин, хоча на других кінчиках щупалець ці пошуки робили їй приємність. У певному розумінні – звичайно, не зовсім серйозному – розмовляти з Ульріхом іноді їй було навіть приємніше, ніж із Арнгаймом. З Ульріхом Діотима легше вдовольняла свою потребу в перевазі, з ним вона трималася впевненіше, а те, що вважала в ньому легковажністю, екстраваґантністю чи незрілістю, певною мірою сповнювало її втіхою, яка врівноважувала її з дня на день небезпечніший ідеалізм, що, як вона бачили, непередбачувано поглиблювався в її почуттях до Арнгайма. Душа – річ страшенно складна, а відтак матеріалізм – весела. Давати лад взаєминам з Арнгаймом часом вимагало від неї такого самого напруження, як і її салон, і погордливе ставлення до Ульріха приносило їй у житті полегкість. Вона себе не розуміла, однак цей ефект помітила й тому могла, розгнівавшись на кузена за яке-небудь його зауваження, скоса кинути на нього погляд, що відбивав лише крихітну усмішку в кутиках її очей, тоді як самі очі ідеалістично незворушно, ба навіть трохи зневажливо дивилися перед себе.

Принаймні хай там які були на це причини, а Діотима з Арнгаймом ставилися до Ульріха так, як ото двоє забіяк зі страху поперемінно намагаються втягти поміж себе когось третього, і така ситуація була для нього досить небезпечна, тому що через Діотиму поставало животрепетне запитання: мають чи не мають люди бути у злагоді з власним тілом?

68. Відступ від теми: чи мають люди бути у злагоді з власним тілом?

Незалежно від того, що було написано на обличчях цих двох родичів, під час тривалих поїздок у машині обох їх погойдувало на сидінні, й через це їхній одяг торкався, трохи притулявсь один до одного, а тоді знову відтулявся; помітно це було лише по плечах, бо обоє сиділи під однією на двох запоною, але їхнім тілам ці пом’якшені одягом доторки були такі самі приємні, хоч і невиразні, як місячної ночі очам – краєвид. Ульріх не був байдужий до цієї рафінованої гри кохання, хоч і не сприймав її аж надто серйозно. Таке надзвичайно витончене перенесення жадання з тіла на одяг, з обіймів на перешкоди, одне слово, з мети на шлях до неї відповідало його натурі; її чуттєвість вабила Ульріха до жінки, однак вища сила цієї натури утримували її від чужої людини, яка їй не пасувала, щойно натура невблаганно виразно це усвідомлювала й тому завжди розривалася поміж симпатією й антипатією. Але це означає, що висока краса тіла, краса людяна, мить, коли мелодія духу підноситься з інструмента природи, або ота інша мить, коли тіло нагадує келих, наповнений містичним трунком, – ця краса лишалася йому невідомою все життя, якщо не брати до уваги мрій, що колись були звернені до пані майорихи й надовго позбавили його таких симпатій.

Відтоді всі його взаємини з жінками складалися якось не так, а коли обидві сторони виявляють трохи доброї волі, це виходить, на жаль, дуже просто. Є шаблон почуттів, дій і ускладнень, і щойно чоловік та жінка про нього згадають, їм уже здається, що вони ось-ось опиняться в його полоні, і такий процес у суті своїй має зворотний характер, коли завершальні події проштовхуються наперед, і це вже не той струмок, що витікає із джерела; про чисту радість двох людей одного від одного, про це найпростіше й найглибше з любовних почуттів, це природне джерело решти почуттів, у разі такої психологічної перестановки можна забувати взагалі. Отож і Ульріх у своїх поїздках з Діотимою нерідко пригадував, як вони прощалися після його першого візиту. Він тримав тоді її м’яку руку в своїй, штучно удосконалену й ушляхетнену невагому руку, і вони дивились одне одному в очі; обоє запевне відчували антипатію, але думали про те, що могли б усе ж таки спопелитись одне від одного. Від того видіння щось поміж них зосталося. Так угорі дві голови обдають одна одну страшним холодом, тоді як унизу тіла, палаючи й не чинячи опору, вливаються одне в одне. Є в цьому щось лиховісно-міфічне, як у двоголовому богові чи в чортовому копиті, й воно неабияк збивало з пантелику Ульріха в юності, коли з ним траплялося таке частіше, але з роками з’ясувалося, що це – всього-на-всього дуже цивілізований стимул кохання, точнісінько такий самий, як заміна голизни роздягненістю. Ніщо не розпалює цивілізованого кохання дужче, ніж солодке усвідомлення, що ти здатний викликати в людині такий захват, довести її до такого божевілля й таких перемін, домогтися яких по-іншому лишається тільки один шлях: просто зважитися на вбивство… І справді, подумати лишень – щоб отакі переміни могли статися з цивілізованими людьми, щоб ми могли отак на когось вплинути?!. Хіба не таке запитання, не такий подив стоїть у сміливих і осклянілих очах усіх, хто пристає до самотнього острова хтивости, де вони – і вбивці, й доля, й Бог і де у вкрай зручний спосіб досягають найвищого для них ступеня ірраціональности й авантюризму?

З часом в Ульріха прокинулась антипатія до цього різновиду кохання, і врешті вона поширилася й на його власне тіло, яке завжди потурало таким протиприродним зв’язкам тим, що хизувалося перед жінками модною мужністю, хоч він, як для неї, мав надто багато розуму й внутрішніх суперечностей. Іноді його просто-таки поймали ревнощі до свого зовнішнього вигляду, як до суперника, що вдається до дешевих і не зовсім чесних засобів, і в цьому виявлялася суперечність, властива й решті людей, хоч вони її й не відчувають. Адже то він сам дбав про це тіло, надаючи йому гімнастичними вправами тієї форми, виразности, тієї готовности до дій, вплив на внутрішній світ яких не такий уже й малий, щоб його не можна було порівнювати з впливом завжди усміхненого чи завжди суворого обличчям на душевний стан; і в більшости людей тіло, хоч як дивно, або занедбане, сформоване й спотворене випадковостями і, здається, майже не має нічого спільного з їхнім розумом і сутністю, або сховане під личиною спорту, яка надає йому такого вигляду, як у ті години, коли воно у відпустці від самого себе. Адже це – години, коли людина снить наяву, пливе на хвилях мрії про бажаний вигляд, мимоволі запозичений із часописів цього великого й чудового світу. Всі оті м’язисті й засмаглі тенісисти, вершники й автомобілісти, які мають вигляд знаменитих рекордсменів, хоча зазвичай просто непогано роблять свою справу, оті пишно вдягнені або пишно роздягнені жінки – всі вони не хто інші, як прожектери, й від звичайних мрійників відрізняються лише тим, що їхня мрія не затримується в голові, а фізично, драматично (якщо згадати про більш ніж сумнівні окультні явища, то так і хочеться сказати: ідеопластично) здійснюється спільними зусиллями на вільних просторах як творіння масової душі. Але зі звичайними фантазерами їх об’єднує одна безсумнівно спільна риса: це – певна поверховість їхнього сну наяву, і вона стосується і його глибини, і змісту. Проблема комплексної фізіономії наразі ще, здається, не розкрита; хоча ми навчилися робити висновки про вдачу людини з її почерку, голосу, пози під час сну й бозна з чого ще – висновки, іноді навіть навдивовижу слушні, – для тіла як цілого є лише зразки моди (за ними воно й надає собі вигляду) або, в крайньому разі, своєрідна моральна філософія лікування природними чинниками.

Та чиє це тіло – нашого духу, наших ідей, уявлень і планів чи наших безумств, зокрема й прекрасних? Ульріх ці безумства любив, а часом ще й учиняв, та попри це у створеному ними тілі він почувався незатишно.

69. Діотима й Ульріх. Продовження

І відчуття, що поверхня й глибина його життя позбавлені єдности, по-новому зміцнила в ньому насамперед Діотима. Те відчуття виразно заявляло про себе в поїздках з нею, які часом нагадували мандрівки крізь місячне сяйво, коли врода цієї молодої жінки відділялася від усієї її особистости й на хвилю маревом застилала йому очі. Ульріх добре розумів: усе, що він каже, Діотима порівнює з тим, що звичайно годиться – хоч і на певному, досить високому рівні узвичаєного – казати, і йому було приємно, що вона вважала його «незрілим», внаслідок чого він завжди сидів немовби перед поверненою навпаки далекоглядною трубою. Він робився чимраз меншим, і, коли розмовляв з нею, йому здавалося – чи принаймні майже здавалося – що він, стаючи на захист чогось тверезого й злого, у власних словах чує розмови останньої своєї шкільної пори, коли разом з товаришами захоплювався всілякими лиходіями й недолюдками світової історії просто через те, що так, з ідеалістичною відразою, їх називали вчителі. І коли Діотима зводила на нього прикрий погляд, Ульріх робився ще меншим і з моралі героїзму й експансіоністських прагнень збивався на грубо й невпевнено розперезану, затято фальшиву мораль перехідного віку – звичайно, якщо висловлюватися лише дуже фігурально, як ото в певному жесті чи слові можна виявити ледве вловиму подібність із жестами й словами, що вже давно вийшли з твого вжитку, ба навіть із тими жестами, котрі ти бачив лиш уві сні або невдоволено спостерігав в інших людей; і все ж таки в його прагненні якось вразити Діотиму така нотка була. Розум цієї жінки, яка без нього, розуму, була б неймовірно чарівна, в Ульріху пробуджував якесь нелюдське почуття, можливо, навіть острах перед розумом, неприязнь до всього великого, почуття дуже невиразне, ледве помітне, либонь, навіть надто швидкоплинне для того, щоб називати його так претензійно – «почуття»! Та якби витлумачити його докладніше словами, то вони, мабуть, розповіли б, що не лише ідеалізм цієї жінки, а й сам світовий ідеалізм в усій його широті й з усіма його розгалуженнями Ульріх навіч бачив просто-таки над її грецькою маківкою; ще трохи, і перед ним постали б роги диявола! Тоді Ульріх ставав іще меншим і повертався, якщо й далі висловлюватись фігурально, до першої, пристрасної моралі дитинства, в чиїх очах, як в очах газелі, застигли спокуса й переляк. Ніжні відчування тієї пори можуть в одну-однісіньку мить захвату запалити весь тоді ще маленький світ, позаяк не мають ні мети, ні можливости чого-небудь домогтися і являють собою суцільний, безмежний вогонь; це не дуже було схоже на Ульріха, однак у товаристві Діотими тужив він, зрештою, саме за цими почуттями дитинства, хоч уже ледве їх і пригадував, тому що в них лишається так мало спільного з умовами, в яких живе доросла людина.

І якось він їй у цьому мало не зізнався. Під час однієї з поїздок вони вийшли з машини й спустилися до невеликої долини, що нагадувала гирло річки – луги, порослі лісом круті береги – й мала форму нерівного трикутника, посеред якого в’юнився зашерхлий на приморозку струмок. На схилах дерева були місцями вирубані, а ті поодинокі, що лишилися на лісосіках та гребенях пагорбів, мали вигляд повтиканих там і сям пір’яних султанів. Цей краєвид спокусив їх пройтися; стояв один із тих зворушливих безсніжних днів, які серед зими справляють враження вицвілої літньої сукні, що вийшла з моди. Несподівано Діотима спитала в кузена:

 – А чому Арнгайм, власне, називає вас активістом? Він каже, що голова ваша завжди заклопотана тим, як усе змінити й поліпшити. – Вона раптом пригадала, що її розмова з Арнгаймом про Ульріха й Генерала завершилася, по суті, нічим. – Я цього не розумію, – провадила вона. – Адже ви, здається мені, рідко про що говорите серйозно. Та в нас із вами – спільне відповідальне завдання, тож я маю поставити вам одне запитання. Чи ви не забули ще нашої останньої розмови? Ви сказали тоді про одну річ. Ви заявили, що ніхто, навіть маючи всю повноту влади, не здійснив би того, чого хоче. І ось мені цікаво: що ви мали на увазі? Хіба не жахлива то була думка?

Спершу Ульріх помовчав. І в цій тиші Діотима, після того, як вона спробувала виголосити свою промову якомога зухваліше, усвідомила, як болюче хвилює її недозволене запитання, чи здійснили б Арнгайм і вона те, чого кожне з них у душі бажало. Їй раптом здалося, що вона виказала себе Ульріхові. Вона зашарілася, спробувала опанувати себе, зашарілася ще дужче й, прибравши якомога байдужішого вигляду, відвела погляд убік, на долину.

Ульріх мовчки спостерігав переміни в ній, нарешті відказав:

 – Я маю великі побоювання, що Арнгайм називає мене, як ви кажете, активістом лише з однієї причини: він переоцінює мій вплив у домі Туцці. Ви самі знаєте, як мало ваги ви надаєте моїм словам. Але тепер, цієї хвилини, коли ви спитали мене, я зрозумів, який вплив на вас мені годилося б мати. Можна, я скажу про це, але за умови, що ви не сваритимете мене одразу знов?

Діотима мовчки кивнула головою на знак згоди й, сховавшись за машкарою неуважности, спробувала зосередитись.

 – Отже, я стверджував, – почав Ульріх, – що ніхто, навіть якби й міг, не здійснив би того, чого хоче. Чи пригадуєте ви наші теки, повні пропозицій? І ось я питаю вас: хіба будь-хто не розгубився б, якби раптом сталося те, чого він усе своє життя так палко прагнув? Якби, скажімо, на католиків зненацька звалилося царство Боже, а на соціалістів – держава майбутнього? Та, може, це нічого й не доводить; людина звикає до чогось прагнути й не зовсім готова до того, щоб перейти до здійснення своїх прагнень; для багатьох у цьому, либонь, немає нічого незвичайного. Отож я питаю далі. Для музиканта найважливіше в світі – це, безперечно, музика, для художника – живопис, а для бетоняра – можливо, навіть зведення бетонних споруд. Чи не гадаєте ви, що через це один уявляє собі Господа Бога висококваліфікованим фахівцем із залізобетону, а решта перед реальним світом віддадуть перевагу світу, намальованому фарбами чи просурмленому на ріжку? Це запитання видасться вам, мабуть, безглуздим, але в тім-то й річ, що саме такого безглуздя й треба було б жадати!

А тепер не думайте, прошу вас, – звернувся він до Діотими цілком поважно, – що цим я не хочу сказати нічого іншого, крім того, нібито кожного приваблює те, що важко здійснити, й нібито кожне нехтує тим, що справді може здійснити. Я хочу сказати одне: в реальності криється безглузда жадоба нереальности!

Він завів Діотиму досить далеко в цю невелику долину, не дбаючи про свою супутницю; земля була – мабуть, від снігу, що танув на схилах, – що вище, то мокріша, й вони мусили перестрибувати з купини на купину; це перебивало розмову й давало Ульріхові змогу, коли він повертався до своєї розповіді, щоразу говорити уривками. Тому зокрема й через це в Діотими набиралося проти його тверджень так багато заперечень, що вона не могла спинитися на жодному з них. У неї промокли ноги, й вона стала, трохи попідсмикувавши спідниці, на горбочку, зваблена й налякана.

Ульріх озирнувся й засміявсь:

 – Велика кузино, ви замислили надзвичайно небезпечну справу. Люди безмежно раді, коли їх ставлять у таке становище, в якому вони не можуть здійснити своїх задумів!

 – А що зробили б ви, – роздратовано відказала Діотима, – якби вам випало один день правити світом?

 – Мені, мабуть, не лишилося б нічого іншого, як скасувати реальність!

 – Я б дуже хотіла знати, як би ви це зробили!

 – Цього я й сам не знаю. Я навіть до пуття не знаю, що маю на увазі. Ми надаємо надміру великої ваги тому, що відбувається цієї миті, самому відчуттю цієї миті, тому, що тепер і тут; я хочу сказати, як тепер ви зі мною в оцій долині, так немовби нас посадили в якусь коробку, й накривка над головою ту ж мить упала. Ми надаємо цьому надто великої ваги. Ми це запам’ятаємо. І, мабуть, ще й через рік зможемо розповісти, як тут стояли. Але те, що нас хвилює насправді, принаймні мене, постійно перебуває, – це якщо казати обережно, я не хочу шукати цьому ні пояснень, ні назви, – в певній суперечності з таким способом що-небудь переживати. Сучасність витіснила пережите; стати сучасним у такий спосіб воно не може!

Гучно й плутано лунало в тісноті долини те, що оце казав Ульріх. Нараз на серці в Діотими стало тривожно, й вона заквапилася назад до машини. Але Ульріх затримав її й показав на краєвид.

 – Кілька тисяч років тому тут був льодовик. Світ також не всією душею те, за що видає себе цієї миті, – пояснив він.

 – У цього округлого створіння вдача істерична. Сьогодні воно вдає із себе буржуазну матір-годувальницю. Тоді світ був безсердечний і холодний, як зла дівка. А ще за кілька тисяч років доти він хизувався задушливими папоротевими лісами, гарячими болотами й демонічними тваринами. Не можна сказати, що він розвивався в бік удосконалення чи в якому насправді стані він тепер. Те саме стосується і його дитяти – людства. Ви лишень уявіть собі той одяг, в якому тут, де ми оце стоїмо, у плині часу стояли люди. Якщо послуговуватися термінологією божевільні, то все це нагадує затяжні невідчепні ідеї з раптовим падінням у маячний стан, після виходу з якого в людини з’являється нове уявлення про світ. Отже, реальність, як бачите, сама себе скасовує!

 – Хочу сказати вам іще дещо, – по хвилі почав Ульріх усе спочатку. – Відчуття твердого Грунту під ногами й міцної шкіри на тілі, таке природне для більшости людей, у мене розвинене не дуже. Пригадайте себе в дитинстві: це – суціль м’який жар. А згодом – дівчинка-підліток, в якої вуста пекло від палкого бажання. Принаймні в мені щось повстає проти того, щоб вершиною цього розвитку вважати так званий зрілий вік. У певному сенсі він – вершина, але в іншому – ні. Якби я був мирмелеоніною, цією схожою на бабку личинкою мурашиного лева, то страшенно жахався б того, що рік тому мав вигляд чималого сірого мирмелеона, мурашиного лева, який живе на самісінькому дні ямки край лісу, пересувається задки й, зарившись у пісок, своїми невидимими клішнями хапає за талію мурашок після того, як доведе їх до знемоги, обстрілявши із засідки піщинками. І точнісінько так само на мене іноді наводить справжній жах моя молодість, хоч бабкою я був скоріше тоді, а тепер ось – чудовисько.

Ульріх і сам до пуття не знав, чого домагався. Про мирмелеона й мирмелеоніну він згадав, певною мірою мавпуючи освіченого всезнайку Арнгайма. Але на язику в нього так і крутилося: «Подаруйте мені обійми, просто так, з люб’язности. Ми ж бо – рідня, не зовсім чужі люди, хоч аж ніяк і не зовсім одне ціле; принаймні це – цілковита протилежність гідним і статечним взаєминам».

Та Ульріх помилявся. Діотима була з тих людей, котрі собою задоволені й тому на окремі свої вікові сходинки дивляться як на суцільні сходи, що ведуть знизу вгору. Отож із того, що казав Ульріх, вона нічого не розуміла, до того ж не знала, чого він не казав. Але тим часом вони дійшли до машини, і Діотима заспокоїлась; тепер вона знову сприймала його слова як знайому балаканину: вони її то розважали, то дратували й більшої уваги, ніж погляду скоса, в неї не викликали. Цієї хвилини Ульріх і справді не мав на неї жодного впливу, він лише повертав її до тями. Легенька хмаринка збентеження, що піднялася була з якогось куточка в її серці, розвіялась і обернулася на суху порожнечу. Діотима вперше, мабуть, виразно й твердо усвідомила, що її взаємини з Арнгаймом рано чи пізно поставлять її перед вибором, який може змінити все її життя. Не сказати, що тепер вона відчула себе щасливою, однак усвідомлення цього набуло ваги гір, що з усією очевидністю постали перед її очима. Слабість минула. Оте «не робити того, чого хочеться» на мить сяйнуло вкрай безглуздим блиском, якого вона вже не розуміла.

 – Арнгайм – цілковита протилежність мені; він завше переоцінює щастя, яке випадає на долю часу й простору, коли вони сходяться з ним тут і тепер, – зітхнув Ульріх і всміхнувся, відчуваючи природну потребу якось завершити те, про що казав.

Однак до розмови про дитинство він також уже не повернувся, і про його чуттєвий світ Діотима так нічого й не довідалась.

70. Клариса приходить до Ульріха, щоб розповісти йому про одну історію

Відомий художник ван Гельмонд мав особливий хист переробляти інтер’єри давніх замків; але найґеніальнішим його творінням була його донька Клариса, яка одного дня несподівано прийшла до Ульріха.

 – Тато послав мене спитати, – сказала вона, – чи не скористався б ти своїми прекрасними зв’язками серед аристократії трохи і в його інтересах. – Вона з цікавістю роззирнулася в кімнаті, рвучко сіла у крісло, а на друге кинула свого капелюшка. Потому простягла Ульріхові руку.

 – Твій тато мене переоцінює, – почав був Ульріх, але Клариса урвала його:

 – Ох, дурниці! Ти ж бо знаєш, старому весь час потрібні гроші. Справи йдуть уже не так, як колись! – Вона засміялась. – А в тебе тут так елеґантно! Дуже мило. – Гостя знов озирнула кімнату, потім перевела погляд на Ульріха; у тому, як вона трималася, було щось від зворушливої невпевнености цуценяти, якому шкребе за душу нечисте сумління. – Одне слово, – мовила вона, – якщо зможеш, то зробиш! А ні, то й ні! Я йому, звісно, пообіцяла. Але я прийшла з іншої причини; своїм проханням тато навів мене на одну думку. У нас у сім’ї, бач, дещо сталось. І мені хотілося б почути про це твою думку. – Її повіки й вуста затремтіли, на хвилю завагалися, потім вона рвучко подолала першу перешкоду. – Що постане в твоїй уяві, коли я скажу: «Лікар з питань краси»? Художник – це лікар з питань краси.

Ульріх її зрозумів; він знав дім її батька й матері.

 – Отже, темно, шляхетно, фешенебельно, пишно, м’яка мебля, китички й султанчики, – провадила Клариса. – Тато художник, художник – це своєрідний лікар з питань краси, і знатися з нами у вищому товаристві завжди вважали таким самим шиком, як їздити на курорт. Ти розумієш. І тато вже давно заробляє переважно на опорядженні палаців та заміських замків. Чи знаєш ти Пахгофенів?

Це була патриціанська родина, але Ульріх її не знав, лише таку собі панну Пахгофен кілька років тому бачив якось у товаристві Клариси.

 – Ми з нею товаришували, – пояснила Клариса. – Їй було тоді сімнадцять років, а мені – п’ятнадцять. Тато мав перебудовувати й опоряджати замок.

-?

 – Їхній, звісно, пахгофенський. Нас усіх запросили в гості. Першого разу з нами був і Вальтер. І Майнгаст.

 – Майнгаст? – Ульріх не знав, хто такий Майнгаст.

 – Ну звісно, ти ж бо його теж знаєш; Майнгаст, який потім виїхав до Швейцарії. Він тоді ще не став філософом, а оббивав пороги в усіх сім’ях, де були доньки.

 – Мені він ніколи не траплявся, – констатував Ульріх, – але тепер я, здається, знаю, хто це.

 – Так ось. – Клариса щось напружено підраховувала в голові. – Стривай. Тоді Вальтер мав двадцять три, а Майнгаст був трохи старший. Вальтер, гадаю, в душі дуже захоплювався татом. До замку Вальтера запросили тоді вперше в житті. А тато частенько немовби накидав на себе таку собі внутрішню королівську мантію. Мені здається, спочатку Вальтер був закоханий більше в тата, а не в мене. А Люсі…

 – Заради Бога, Кларисо, не так швидко! – попрохав Ульріх. – Здається, я вже не розумію, як усе це пов’язано.

 – Люсі, – сказала Клариса, – це ж бо і є панна Пахгофен, донька Пахгофенів, до яких усіх нас запросили на гостину. Тепер зрозумів? Отже, ти зрозумів; коли тато закутував Люсі в оксамит чи в парчу з довгим шлейфом і саджав на одного з її коней, вона забирала собі в голову, буцімто він – якийсь там Тиціан чи Тінторетто. Вони одне в одному просто душі не чули.

 – Тобто тато – в Люсі, а Вальтер – у татові?

 – Та стривай же хвилинку! Тоді всі захоплювались імпресіонізмом. Тато малював по-старомодному музикально, як малює ще й досі, – бура підлива з павичевими хвостами. А Вальтер був за вільний простір, за чисті лінії англійських прикладних форм, за все нове й чесне. Тато в душі його не любив, як протестантську проповідь; до речі, Майнгаста він теж не любив, але ж мав двох доньок на виданні, а грошей завше тринькав більше, ніж заробляв, отож до настроїв тих двох молодиків ставився терпляче. Вальтер, навпаки, тата потай любив, я про це вже казала, але на людях мусив його зневажати – через отой новий напрям у мистецтві. А Люсі в мистецтві взагалі ніколи нічого не тямила, але боялася зганьбитись перед Вальтером і потерпала, що якщо правда виявиться на боці Вальтера, то тато матиме вигляд кумедного старого діда. Тепер ти в курсі?

Щоб бути в курсі, Ульріх поцікавився ще, де була мама.

 – Мама, звісно, теж була там. Вони, як завше, цілими днями сперечалися, тільки те й робили. Ти розумієш, що за таких обставин Вальтер був у вигідному становищі. Він став у нашому колі такою собі точкою перетину; тато його боявся, мама – під’юджувала, а я помалу в нього закохувалась. Щодо Люсі, то та до нього підлизувалась. Так Вальтер дістав над татом певну владу й почав обережно, але з насолодою нею смакувати. Гадаю, саме тоді Вальтер усвідомив власну значущість; без тата й без мене він нічим би не став. Чи ти розумієш, як усе це пов’язано?

На це запитання Ульріх, як йому здалося, міг дати ствердну відповідь.

 – Але ж я хотіла розповісти не про це! – похопилася Клариса. На хвилю вона замислилась, потім промовила: – Стривай! Візьми ось спершу лише мене й Люсі. То були взаємини заплутані й сповнені хвилювань! Я, звичайно, боялася за батька, адже він, закохавшись, ладен був занапастити всю сім’ю. А з другого боку, мені, звісно, було й цікаво, як воно в житті, власне, до такого доходить. Вони обоє наче геть стратилися глузду. У Люсі дружнє ставлення до мене змішувалося, певна річ, з усвідомленням, що вона покохала чоловіка, якого я мала ще слухняно називати татом. Вона неабияк цим хизувалась, але водночас їй було й дуже соромно переді мною. Гадаю, той давній замок, відколи його звели, ніколи ще не бачив у своїх стінах таких складних перипетій! Цілими днями Люсі де тільки не блукала з татом, а вночі приходила до мене у вежу сповідуватись. Я ж бо спала у вежі, і ми майже цілу ніч не гасили світла.

 – Чи далеко зайшла Люсі з твоїм батьком?

 – Це – єдине, про що я так ніколи й не довідалась. Але уяви собі ті літні ночі! Кричали сови, стогнала нічна темінь, і коли нам ставало аж надто моторошно, ми обидві залазили під мою ковдру й базікали там далі. Ми навіть у думці не припускали, що чоловік, охоплений такою згубною пристрастю, не застрелиться. Власне, ми, очікували цього з дня на день…

 – У мене, одначе, таке враження, – урвав її Ульріх, – що між ними нічого серйозного не було.

 – Я теж гадаю: не все було так серйозно. Але дещо таки було. Зараз зрозумієш. Річ у тім, що Люсі довелося раптово покинути замок, тому що несподівано приїхав її батько й узяв її подорожувати по Іспанії. Побачив би ти мого тата, коли він лишився сам! Гадаю, іноді ще трохи, і він задушив би маму. Він чіпляв до сідла складаного мольберта й від рання до смеркання гасав верхи в околицях, не роблячи жодного мазка, а коли зоставався вдома, то теж навіть за пензель не брався. Загалом він, щоб ти знав, працює, як машина, але тоді я часто бачила, як він сидів в одній із порожніх великих зал із книжкою в руках, не розгортаючи її. Іноді він годинами клякнув отак у роздумах, потім підводився, а тоді те саме діялося з ним десь в іншій кімнаті чи в парку; й інколи отак цілісінький день. Зрештою, він був уже старий чоловік, а молодість кинула його напризволяще. Адже це можна зрозуміти?! І мені здається, що картина, яку він часто бачив у нас двох – у Люсі й мені, у двох подругах, котрі, обійнявши одна одну за талію, довірливо щебетали про щось своє, пустила тоді в ньому паросток, мов дика насінина. Може, він і знав, що Люсі щовечора приходила до мене у вежу. Одне слово, якось, годині об одинадцятій ночі, – світло в замку вже ніде не горіло, – він узяв та й прийшов! Слухай, оце був номер! – Під враженням від власної історії Клариса пожвавішала. – Зі сходів долинає якесь човгання, шарудіння, і ти не знаєш, що там таке; потім чуєш, як хтось незграбно натискає на клямку, і двері, мов у пригодницькому романі, прочиняються.

 – Чому ж ти не покликала на допомогу?

 – Саме це й дивує. Я вже після перших звуків здогадалася, хто там. Він, мабуть, застиг у дверях, бо на хвилю запала тиша. Він, либонь, теж був наляканий. Потім обережно причинив за собою двері й тихенько покликав мене на ім’я. Я почувалася, ніби в якомусь іншому світі. Відповідати батькові зовсім не хотілося, але в цьому й уся дивина: десь із самісінького мого нутра, так ніби я – глибока-глибока порожнеча, вихопився звук, що нагадував скімлення. З тобою таке бувало?

 – Ні. Розповідай далі.

 – Так ось, а наступної миті він у безмежному розпачі вчепився в мене; він, можна сказати, просто-таки впав на моє ліжко, і його голова лежала на подушках поруч із моєю.

 – Плакав?

 – Не плакав, але весь здригався. Усім своїм старим, покинутим тілом! Я збагнула це відразу. Ох, скажу я тобі, якби потім можна було переповісти, про що в такі хвилини думаєш, то вийшло б щось неймовірно велике! Гадаю, через те, що він прогаяв у житті, на нього найшла дика лють на будь-яку добропристойність. І раптом помічаю, що він прийшов до тями, й, хоч у кімнаті непроглядна темрява, відразу усвідомлюю, що тепер він судомно здригається від нестримної жаги до мене. Я знаю, тепер не буде ні поваги, ні пощади; після мого стогону в кімнаті все ще стояла цілковита тиша; моє тіло було розгарячіле й сухе, а його – мов аркуш паперу, який піднесли мало не до самого полум’я. Він став якимсь легеньким-легеньким; я відчула, як його рука відпустила моє плече й, звиваючись, ковзнула тілом униз. Я через це й хотіла в тебе про щось спитати. Того ж і прийшла.

Клариса затнулася.

 – Про що? Ти ж бо ні про що не спитала! – допоміг їй Ульріх після короткої паузи.

 – Ні. Спершу я маю ще дещо сказати. Я лежала, боячись поворухнутись, і відчувала огиду до себе на думку, що мою поведінку він може сприйняти як згоду; але я була геть розгублена, на мене важким каменем налягав страх. Що ти про це думаєш?

 – Нічого не можу сказати. Анічогісінько.

 – Однією рукою він весь час гладив моє обличчя, а друга й далі блукала. Тремтячи, з такою удаваною, знаєш, безневинністю вона ковзнула, мов поцілунок, по моїх персах і завмерла, ніби прислухаючись і чекаючи на відповідь. І нарешті хотіла була. ну, ти ж, либонь, розумієш, а обличчя його водночас шукало мого обличчя. Але цієї миті я з останніх сил вивинулася від нього й повернулася на бік; і знову з моїх грудей вихопився отой звук, загалом мені чужий – не благання й не стогін, а щось середнє. Річ у тім, що в мене є родимка, такий собі чорний медальйончик.

 – І як повівся твій батько далі? – холодно перебив її Ульріх.

Але Клариса не дала себе урвати.

 – Ось тут! – Вона через силу всміхнулася й крізь сукню показала місце на внутрішньому боці стегна. – Ось куди він дістався, де медальйончик. Цей медальйончик або має чудодійну силу, або з ним просто пов’язана якась дивовижа!

Зненацька в обличчя їй шугонула кров. Ульріх мовчав, і це повернуло Кларису до тями й пригасило думку, яка її сковувала. Вона знічено всміхнулася й хутко завершила:

 – Батько? Він ту ж мить підхопився. Я не бачила, що було написано в нього на обличчі; мабуть, збентеження. А може, вдячність. Адже я врятувала його в останню мить. Ти, либонь, думаєш: старий чоловік, а молоденька дівчина знаходить у собі на це силу! Я, певно, видалася йому якоюсь дивовижною, бо він так ніжно-ніжно потис мені руку, а другою рукою двічі погладив по голові. І, нічого не сказавши, пішов. То ти зробиш для нього, що зможеш?! Зрештою, мала ж я тобі все це якось пояснити.

Зосереджена й ділова, у пошитій на замовлення сукні, яку вона вдягала лише тоді, коли вибиралася до міста, Клариса стояла, простягнувши на прощання руку й маючи намір піти.

71. Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности починає засідати

Про свого листа до графа Ляйнсдорфа й свій заклик до Ульріха врятувати Моосбругера Клариса не обмовилася й словом; про все це вона, здавалося, забула. Та й сам Ульріх згадав про це не скоро. Річ у тім, що Діотима нарешті завершила всі приготування до того, щоб у рамках «Опитування з приводу підготовки настанов і вивчення побажань зацікавлених верств населення у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности» скликати особливий «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности», керівництво яким вона, Діотима, взяла на себе. Його ясновельможність сам склав запрошення, Туцці його підкорегував, Діотима показала поправки Арнгаймові, й нарешті їх схвалили. Проте в запрошенні лишилося все, над чим напружено міркував його ясновельможність. «До цієї зустрічі, – писалося там, – нас приводить загальна згода щодо того, що могутню демонстрацію, народжену в гущі народу, не можна віддати на волю випадку, вона вимагає далекоглядного керівництва збоку інстанції з широким кругозором і глибоким впливом, тобто згори». Далі йшлося про «надзвичайно рідкісне свято благодатного сімдесятирічного перебування на троні», про «вдячно згуртовані» народи, імператора-миротворця, недостатню політичну зрілість, всесвітньо-австрійський рік і нарешті – заклик до «власности й освічености» обернути це, обережно все зваживши і врахувавши, на блискучу демонстрацію «істинного» австрійства.

У Діотиминих списках виділили й загальними зусиллями ретельно доповнили групи мистецтва, літератури й науки, а з особистостей, котрим, не чекаючи від них діяльної участи, дозволили бути присутніми при цій події, після суворого просіювання лишилися, навпаки, тільки одиниці; і все ж число запрошених так зросло, що про звичайне засідання за зеленим столом уже не могло бути й мови, тож довелося обрати вільну форму вечірнього прийняття з холодними закусками. Запрошені сиділи й стояли де завгодно і як завгодно, й Діотимині кімнати нагадували табір війська духу, забезпечений бутербродами, тортами, винами, лікерами й чаєм у такій кількості, яку уможливили тільки особливі бюджетні знижки, що їх пан Туцці зробив дружині, – зробив, треба додати, без будь-яких перекорів, з чого не важко виснувати, що він намагався користуватись новими, інтелектуальними методами дипломатії.

Роль громадської наглядачки на цьому збіговиську ставила перед Діотимою високі вимоги, і багато чого цю жінку, либонь, дратувало б, якби її голова не нагадувала розкішної фруктової вази, такої переповненої, що через її вінця раз у раз висипалися слова – слова, якими господиня вітала кожного, хто переступав поріг її дому, й викликала в кожного захват, демонструючи добру обізнаність з його останньою працею. Готувалася Діотима надзвичайно ретельно і впоралася з цією роботою лише завдяки допомозі Арнгайма, який надав їй свого особистого секретаря, щоб конспективно зібрати й упорядкувати найважливіші відомості. Чудесний шлак такого палкого завзяття склав велику бібліотеку, що її придбали на кошти, виділені графом Ляйнсдорфом на початок паралельної акції; разом із власними Діотиминими книжками бібліотека стала єдиною прикрасою в останній із звільнених кімнат, де квітчасті шпалери, наскільки їх узагалі було видно, виказували будуар, і цей натяк наводив на приємні роздуми про господиню. Але ця бібліотека виявилася корисним надбанням і ще з одного боку; адже кожне з гостей, вислухавши від Діотими люб’язне привітання, нерішуче рушало кімнатами далі, й у самому кінці увагу кожного неодмінно привертала заставлена книжками стіна, щойно він її помічав; перед стіною, оглядаючи книжки, раз у раз підводився й опускався гурт спин, мов бджоли перед розквітлим живоплотом, і хоч причиною була лише ота шляхетна цікавість, яку до книгозбірні відчуває кожна творча людина, та коли хтось нарешті виявляв тут власні твори, його до самих кісток проймало солодке вдоволення, і це було на користь патріотичній акції.

Духовне керівництво зібранням Діотима спершу віддала на волю чудесної стихії, хоч і вважала за потрібне відразу запевнити, зокрема поетів і письменників, що все життя загалом ґрунтується на внутрішній поезії, навіть життя ділове, якщо «поглянути на нього ширше». Це нікого не здивувало, хоч і виявилося, що більшість із тих, кого було вшановано таким зверненням, прийшли сюди, впевнені, що їх запрошено задля того, аби вони самі коротко, в межах десь так від п’ятьох до сорока п’ятьох хвилин дали паралельній акції пораду, прислухаючись до якої вона вже не зіб’ється на манівці, хай би там на які безглузді й хибні пропозиції марнували час подальші оратори. Через це Діотимі спочатку мало не зібралося на плач, і вона ледве зберегла самовладання, бо їй здавалося, ніби кожен каже щось інше, своє, а вона не спроможна звести все до спільного знаменника. З такими високими рівнями концентрації естетичного розуму вона ще не стикалась, і позаяк такі універсальні сходини великих людей трапляються теж не щодня, то розібратися в усьому можна було лише крок за кроком, методично докладаючи неабияких зусиль. А втім, на світі є багато речей, які порізно означають для людини щось зовсім інше, ніж разом; вода, приміром, коли її надто багато, робить менше задоволення (рівно настільки, наскільки менше її потрібно для того, щоб напитися, ніж для того, щоб утопитись), аніж тоді, коли її небагато; так само стоїть справа і з отрутами, розвагами, дозвіллям, грою на піаніно, ідеалами, та й узагалі, мабуть, з усім на світі, тож те, чим є яка-небудь річ, цілком і повністю залежить від того, якою мірою вона насичена, а також від інших обставин. Треба лише додати, отже, що винятку тут не становить і ґеній, – додати, щоб у враженнях, про які йтиметься далі, ніхто не побачив спроби принизити визначних особистостей, котрі самовіддано надали себе до послуг Діотимі.

Бо вже під час цієї першої зустрічі складалося враження, що кожен великий розум почувається вкрай невпевнено, тільки-но позбувається захисту свого гніздечка, звитого на вершині, й мусить висловлюватись на звичайному ґрунті внизу. На зміну неймовірній красномовності, що вражала Діотиму, мов якесь небесне явище, поки вона розмовляла з котроюсь із знаменитостей сама, – приходила, щойно до них приєднувався хтось третій чи четвертий і в суперечність між собою впадало вже кілька балачок, приходила прикра нездатність дійти згоди, й той, хто не боїться таких порівнянь, міг би уявити собі лебедя, який після гордого лету рушає перевальцем по землі. Та після тривалішого знайомства можна легко зрозуміти й це. Нині життя великих умів ґрунтується на засаді «бозна навіщо». Вони мають глибоку пошану й підтвердження її дістають на своїх ювілеях – від п’ятдесятирічного до сторічного – або на святкуванні десятиріччя якої-небудь сільськогосподарської вищої школи, що прикрашує себе почесними докторами, а також при інших різноманітних нагодах, коли годиться промовляти про німецьке духовне багатство. У нашій історії були великі люди, й ми сприймаємо це як належний нам інститут – достоту, як в’язниці чи військо: коли вже він є, то його треба ким-небудь заповнити. Тож із цією метою до певної міри машинально, що загалом властиво таким суспільним потребам, завжди беруть того, хто саме на черзі, й виявляють йому честь, дозрілу для того, щоб її віддавати. Але таке вшанування не зовсім реальне; у самісінькій його глибині зяє загальновідоме переконання, що ніхто, власне, такої чести не заслуговує, і вже важко збагнути, від чого відвисає щелепа – від захвату чи від позіхів. Коли нині чоловіка називають Геніальним, додаючи подумки, що нічого такого вже взагалі не буває, то в цьому є щось від ушанування мертвих, щось від тієї істеричної любови, яка здіймає Гвалт лише з однієї причини: через те, що саме почуття в ній, власне, й нема.

Опинитися в такому стані людям вразливим, зрозуміла річ, неприємно, й вони намагаються по-різному з нього вийти. Одні від розпачу наживають багатство, навчаючись користатися з попиту не лише на великі уми, а й на чоловіків-шаленців, дотепних романістів, екзальтованих дітей природи й вождів нового покоління; другі носять на голові невидиму королівську корону, не скидаючи її за жодних обставин, і з гіркою скромністю запевняють, нібито воліють, аби про цінність того, що вони створили, люди судили аж через троє чи й через десять століть; зате всі сприймають як жахливу трагедію німецького народу те, що справді великі ніколи не стають його живим культурним надбанням, бо відриваються від народу надто далеко вперед. Треба, однак, наголосити на тому, що досі йшлося про уми так звані мистецькі, адже у взаєминах духу зі світом є одна вельми прикметна відмінність. Тоді як мистецький розум хоче, щоб ним захоплювалися так само, як захоплюються Ґьоте й Мікеланджело, Наполеоном і Лютером, навряд чи нині хто-небудь знає ім’я чоловіка, котрий подарував людям невимовну благодать наркозу, ніхто не дошукується якоїсь там пані фон Штайн у житті Ґауса, Ойлера чи Максвела, і мало кого турбує, де народилися й померли Лавуазьє і Кардано. Натомість досліджують, як їхні думки й відкриття розвивали вже власними думками й відкриттями інші, такі самі нецікаві особистості, й невтомно клопочуться їхніми досягненнями, що живуть у подальших досягненнях після того, як нетривалий вогонь особистости вже давно відгорів. Першої миті дивуєшся, усвідомивши, як різко відділяє ця відмінність одного від одного два типи людської поведінки, але на думку відразу спадають приклади протилежні, й ця відмінність здається вже найприроднішою з-поміж усіх меж. Досвід нам підтверджує, що це – межа між особистістю й працею, величчю людини й величчю справи, освітою й знанням, гуманністю й природою. Праця й індустріалізований ґеній не побільшують моральної величі, здатности бути людиною під оком неба, тієї цілісної життєвоїмудрости, що переходить у спадок лише у вигляді взірців – державних діячів, героїв, святих, співаків, ба навіть кіноакторів; не побільшують саме тієї великої, ірраціональної влади, причетним до якої почувається й поет, поки він вірить у своє слово й тримається переконання, що його вустами, залежно від сучасних йому життєвих обставин, промовляє голос нутра, крови, серця, нації, Європи чи й людства. Він почувається інструментом загадкової цілісности, тоді як решта людей лише длубаються в буденних, зрозумілих речах, і в це покликання треба спочатку повірити, перше ніж можна буде навчитися його бачити! Переконує нас у цьому, безперечно, голос істини. Та чи не має ця істина однієї химерної риси? Адже там, де менше придивляються до особистости, ніж до справи, завжди знов з’являється, хоч як дивно, ще одна особистість, котра рухає справу вперед; а там, де звертають увагу на особистість, після досягнення певної висоти зринає відчуття, що самодостатньої особистости вже нема й що істинно велике лишилося в минулому!

Ті, що зібралися в Діотими, були геть усі цілісності, а на один раз цього забагато. Міркувати й творити для кожної людини так само природно, як для каченяти – плавати, а ці люди були в своїй справі професіонали й робили її таки краще, ніж решта. Тільки навіщо? Праця їхня була прекрасна, велична, неповторна, але таке багатство неповторности навіювало цвинтарний настрій, спертий дух минущости, де нема безпосереднього сенсу й мети, джерел і продовження. Незліченні спогади про побачене й почуте, перехрещення міріад вібрацій духу зосередилися в цих головах, що стриміли, мов дротики килимника у тканині, яка простиралася довкола них, перед ними й позад них без шва й окрайки, а вони ткали в якомусь одному місці узор, що десь інде повторювався майже з точністю й усе ж таки трохи інакше. Та хіба це раціональне використання самого себе – лишати таку невеличку цяточку на тканині вічности?

Либонь, було б перебільшенням стверджувати, що Діотима це усвідомлювала, однак цвинтарний вітер над нивами духу вона відчувала й що ближче схилявся до вечора цей перший день, то глибше впадала у зневіру. На щастя, вона згадала про те, як колись Арнгайм висловив був безнадію з іншого приводу, тоді їй не зовсім зрозумілого, коли йшлося про такі самі питання; її приятель саме кудись поїхав, але тепер їй спало на думку, що він застерігав її від надто великих сподівань на цю зустріч. Отож поринала вона, по суті, в той арнгаймівський смуток, і це, зрештою, й давало їй високу, майже відчутно журливу й солодку втіху. «Хіба це насправді не той самий песимізм, – питала вона себе, розмірковуючи про Арнгаймове пророцтво, – що його завжди відчувають люди дії, коли стикаються з людьми балачок?!»

72. Наука всміхається в бороду, або Перша ґрунтовна зустріч зі злом

Пора нарешті сказати кілька слів про усмішку, до того ж чоловічу, та ще й за участю бороди, ніби зумисне створеної для такого чоловічого діла, як усміхатися в бороду; йдеться про усмішку вчених, що відгукнулися на запрошення Діотими й вислуховували знаменитих митців. І хоча вчені й усміхалися, в жодному разі не треба гадати, нібито робили вони це з іронією. Навпаки, в такий спосіб учені виражали свою шанобливість і некомпетентність, про що тут, до речі, вже мовилося. Але впадати через це в оману теж не варто. В їхній свідомості так воно й діялося, проте у своїй підсвідомості, якщо скористатися цим популярним слівцем, а правильніше сказати, у своєму загальному стані то були люди, в яких схильність до зла гуготіла, наче вогонь під казаном.

Це зауваження звучить, певна річ, парадоксально, і коли б його почув який-небудь ординарний професор з університету, він, мабуть, заперечив би, що скромно слугує істині й проґресу і більш нічого не хоче знати; бо така, мовляв, його професійна ідеологія. Але професійні ідеології шляхетні всі, й мисливці, наприклад, дуже далекі від того, щоб називати себе лісовими різниками, вони люблять називатися просто друзями тварин і природи, досвідченими у відстрілі, точнісінько так, як торговці обстоюють принцип чесного зиску, а злодії бога торговців, аристократа й покровителя міжнародних зв’язків Меркурія називають і своїм богом. Отож на картину власної діяльности тих, хто цю картину малює у своїй свідомості, аж так покладатись не варто.

Якщо неупереджено спитати себе, як складався нинішній образ науки – а це важливо вже само собою, адже наука над нами панує, й від неї не захищена навіть людина неписьменна, бо вона вчиться жити поряд із безліччю породжених наукою речей, – то матимемо вже іншу картинку. За вірогідними переказами, почалося це в шістнадцятому сторіччі, в добу надзвичайно глибокої душевної скрухи, – почалося з того, що люди перестали намагатись, як намагалися доти, протягом двох тисячоліть релігійних і філософських роздумів, проникнути в таємниці природи, а натомість поверхово (інакше це й не назвеш) вдовольнилися дослідженням її поверхні. Скажімо, великий Ґалілео Ґалілей, що про нього в таких випадках згадують першим, лишив запитання, з якої причини, закладеної в суті природи, вона, природа, боїться порожніх просторів, унаслідок чого змушує тіло, що падає, минати простір за простором і заповнювати їх поти, поки воно нарешті дістанеться твердого ґрунту; вдовольнився Ґалілей з’ясуванням речі багато простішої: він просто дослідив, з якою швидкістю таке тіло падає, який шлях воно проходить, скільки потребує на це часу і як наростає його швидкість. Католицька церква припустилася глибокої помилки, погрозивши тому чоловікові смертю й примусивши його зректися свого вчення, замість того, щоб, не довго церемонячись, збавити йому віку; адже його власний та його однодумців підхід до речей згодом породив – у надзвичайно короткий, за історичними мірками, час – розклади руху залізничних потягів, заводські машини, фізіологічну психологію й моральний занепад сучасности, з яким їй уже не впоратись. Тієї помилки церква припустилася, либонь, із надто великого розуму, бо Ґалілей не лише відкрив закон падіння й закон руху Землі, він був також винахідник, що ним цікавився, як сказали б тепер, великий капітал; а крім того, не тільки ним опанував тоді новий дух; навпаки, історичні джерела повідомляють: тверезість, яка його надихала, поширювалася навально й нестримно, мов пошесть, і хоч називати кого-небудь натхненним тверезістю може видатися й непристойним нині, коли її в нас, на нашу гадку, аж забагато, за тих часів пробудження від метафізики до суворого дослідження речей було, згідно з численними свідченнями, просто-таки хмелем і вогнем тверезости! Та коли спитати себе, чому це людству, власне, спало на думку так змінюватись, то відповісти можна ось що: вчинило воно достоту так, як учиняє кожна розумна дитина, коли надто рано пробує зіп’ястись на ноги; людство сіло на землю й припало до неї надійною, хоч і не вельми шляхетною частиною тіла – одне слово, саме тією, на якій сидять. Бо найбільша дивовижа в тому, що земля виявилася до цього надзвичайно сприйнятливою й відтоді, як до неї припала та частина тіла, дозволяє виманювати в себе таку безліч усіляких винаходів, зручностей і нагромадженого досвіду, що це просто-таки межує з чудом.

Після такої передісторії можна – і не цілком безпідставно – подумати, що ми перебуваємо всередині дива Антихриста; адже вище вжиту метафору з припаданням частини тіла до землі слід тлумачити не лише у плані надійности, але однаковою мірою й у плані непристойного, вартого осуду. І справді, перше ніж смак до фактів відчули люди розумової праці, його мали тільки воїни, мисливці й торговці – натури, отже, хитрі й сильні. У боротьбі за життя немає місця для розмислів та сентиментів, є лише бажання знищити супротивника найкоротшим і найефективнішим шляхом, і тут кожен – позитивіст; а в комерції теж не така вже й велика чеснота давати себе ошукувати, замість діяти напевно, і прибуток означає кінець кінцем психологічну й таку, що випливає з обставин, перемогу над партнером. Якщо, з другого боку, придивитись, які властивості ведуть до відкриттів, то побачимо, що це – свобода від традиційної тактовности й стриманости, мужність, прагнення до підприємництва й такою самою мірою жага руйнувати, вміння відмітати моральні засади, терпляче торгуватися за найменшу вигоду, в разі потреби – вперто вичікувати на шляху до мети, а також повага до міри й числа, це щонайяскравіше свідчення недовіри до всього непевного; інакше кажучи, виявляємо не що інше, як давні мисливські, солдафонські й гендлярські вади, що їх тут лише перенесено до сфери духовного й перетлумачено на чесноти. І хоч так їх усунено від прагнення до особистої й досить невеликої вигоди, проте елементу первісного зла, як це можна було б назвати, вони не втратили й за такого перевтілення, позаяк він, схоже, непорушний і вічний, принаймні такий самий вічний, як усе по-людському високе, бо становить він ніщо інше й ніщо менше, ніж пристрасть підставити цій висоті ногу й поглянути, як вона дасть сторчака. Хто не знає лихої спокуси, коли, милуючись чудовою глазурованою вазою, мимоволі наштовхуєшся на думку, що досить лише один раз ударити палицею, і ваза розлетиться на друзки? Піднесена до героїзму гіркоти – адже в житті, кажуть, покластися не можна ні на що, крім того, що стоїть міцно, як камінь, – ця спокуса лишається основним почуттям, закладеним у тверезість науки, і коли його з добропорядности й не називають дияволом, то принаймні паленою гривою від нього все ж таки трохи відгонить.

Для початку візьмімо хоча б своєрідну схильність наукової думки до механічних, статистичних, речових пояснень, в яких немовби вирізали серце. У доброті вбачати лиш особливу форму егоїзму; душевні порухи пов’язувати із залозами внутрішньої секреції; констатувати, що людина на вісім чи на дев’ять десятих складається з води; знамениту моральну свободу людської вдачі тлумачити як розумовий придаток до вільної торгівлі, що виник сам собою; вроду пояснювати чудовим травленням і здоровою жировою тканиною; зачаття й самогубства зводити до річних кривих, що цілком вільне волевиявлення показують як вимушений акт; знаходити спорідненість між наркотичним дурманом і психічним захворюванням; задній прохід і рот прирівнювати один до одного як ректальний і оральний кінці того самого… Такі ідеї, що певною мірою розкривають хитрощі чарівного фокусу людських ілюзій, завжди виявляють своєрідну сприятливу схильність, щоб зажити слави аж-аж-аж яких наукових. Тут, певна річ, маємо справу з любов’ю до істини; однак довкола цієї чистої любови є ще й пристрасть до розчарування, неминучости, невблаганности, до холодного відлякування й сухого осуду – підступна пристрасть чи принаймні вимушений вилив таких почуттів.

Інакше кажучи, голос істини супроводжують підозрілі побічні шуми, але люди, котрих це найбільше стосується, їх і чути не хочуть. А тим часом таких приглушених побічних шумів психологія знає нині багато й радить їх вирізняти і якомога докладніше вивчати, щоб запобігти їхнім шкідливим впливам. Отож що було б, якби хто-небудь відчув спокусу й спробував проробити дослід: відверто виставити напоказ і довірливо, сказати б, пустити в люди цей двозначний смак до істини та її підступних людиноненависницьких і пекельно-церберних тембрів? З цього вийшов би, либонь, приблизно той самий брак ідеалізму, що його вже описано під назвою утопії точного життя, система поглядів, основана на експериментах і спростуваннях, але підвладна воєнним законам періоду духовних завоювань. Такий підхід до облаштування життя ні дбайливим, ні примирливим у жодному разі, звісно, не назвеш; сповідуючи його, на все, що гідне життя, дивилися б аж ніяк не просто святобливо, а радше як на демаркаційну лінію, що раз у раз переміщується внаслідок боротьби за внутрішню істину. У такому разі виникли б сумніви щодо святости того стану світу, в якому він, світ, саме перебуває, але сумніви не через скепсис, а в осмисленні підйому, коли нога, що стоїть твердо, щоразу опиняється нижче другої. І у вогні такої ecclesia militans^[12], яка ненавидить учення задля чогось іще не виявленого й нехтує законом та всім чинним задля претензійної любови до їхньої наступної іпостасі, диявол повернувся б до Бога, або, якщо казати простіше, істина знову стала б там сестрою доброчесности й уже не мусила б тайкома паскудити тій, як молода небога своїй тітці – старій діві.

Усе це тепер убирає в себе, більшою чи меншою мірою свідомо, юнак в аудиторіях знань, знайомлячись на додачу з елементами високого, конструктивного способу мислення, який завиграшки пов’язує такі далекі одна від одної речі, як падіння камінця й обертання зірки, а щось, на перший погляд, нібито цілісне й неподільне, як, приміром, виникнення простої дії в центрах свідомости, розкладає на потоки, внутрішні джерела яких розділені тисячоліттями. Та якщо кому-небудь спаде на думку скористатися способом мислення, надбаним так, поза межами спеціальних фахових завдань, то йому відразу дадуть зрозуміти, що в життя інші потреби, ніж у думки. У житті відбувається протилежне мало не всьому, до чого звик освічений розум. Природні відмінності й подібності мають тут дуже високу ціну; наявне, хай би яке воно було, сприймають до певної міри як щось природне й зазіхати на нього не люблять; переміни, що в них виникає потреба, проходять повільно й немовби перекочуванням туди-сюди. І якби хто-небудь, скажімо, із суто веґетаріанських переконань, звернувся до корови на «ви» (справедливо враховуючи ту обставину, що з істотою, якій «тикаєш», багато легше поводитися безцеремонно), то такого б обізвали блазнем, а то й узагалі йолопом – але не через його любов до тварин чи веґетаріанські переконання, які мають славу високогуманних, а через те, що він переносить їх безпосередньо на дійсність. Одне слово, розум і життя перебувають у складному компромісі, коли розум дістає плату не більше, ніж за половину з тисячі своїх вимог, і за це його вшановують званням почесного кредитора.

Та коли розум у тому могутньому вигляді, що його він набув насамкінець, – це й сам, як ми вже припускали вище, надзвичайно мужній святий з побічними античеснотами вояка й мисливця, то з огляду на описані обставини напрошується висновок, що закладена в ньому схильність до блюзнірства ніде не може вийти назовні у своїй усе ж таки прекрасній повноті й не знаходить нагоди морально очиститися, зіткнувшись із дійсністю, а тому трапляється, очевидно, на всіляких досить-таки дивних, неконтрольованих шляхах, якими вона втікає зі своєї безплідної замкнутости. Лишається, либонь, не з’ясованим, чим усе досі було – грою уяви чи ні, тож не можна все ж таки заперечувати, що це останнє припущення має своєрідне підтвердження. Є такий собі безіменний настрій, який нині досить багатьом людям увійшов у плоть і кров: очікування більшого зла, готовність до стовпотворіння, недовіра до всього, що в пошані. Є люди, котрі нарікають на брак ідеалів у молоді, та коли настає хвилина, що вимагає від них дій, вони цілком машинально чинять точнісінько так само, як той, хто з цілком здорової недовіри до ідеї підкріплює її м’яку силу кийком. Чи є, інакше кажучи, хоч одна праведна мета, яка не мала б запасатися бодай крихтою продажности й брати до уваги ниці людські властивості, щоб у цьому світі її вважали серйозною й серйозно поставленою? Такі слова, як «зв’язати», «примусити», «прибрати до рук», «вовка боятися – в ліс не ходити», «рішучі заходи», тішать вухо своєю надійністю. Ідеї на кшталт тієї, що й найбільший розум, якщо його запроторити на казармений плац, за тиждень навчиться стрибати на команду фельдфебеля або що одного лейтенанта й вісьмох солдатів досить для того, щоб узяти під арешт будь-яку парламентську говорильню в світі, знайшли, хоч і не відразу, своє класичне втілення у відкритті, що, вливши в горлянку ідеаліста кілька ложок касторки, можна зробити смішними й найтвердіші переконання; але ці ідеї з давніх-давен, хоч їх обурено й проганяють, з несамовитою впертістю страхітливих снів повертаються назад. Так уже повелося, що нині в кожного, хто постає перед яким-небудь приголомшливим явищем, нехай навіть воно приголомшує його своєю красою, принаймні друга думка зринає така: «Мене в дурні не пошиєш, ні, хто-хто, а я виведу тебе на чисту воду!» І ця несамовита пристрасть до приниження, що з нею доба, яка не лише пройшла вогонь, і воду, й мідні труби, а й сама змушує людей крізь усе це проходити, – вже, мабуть, не природний для життя поділ на простацьке й високе, а радше схильність духу до самокатування, невимовна насолода від видовища, коли добро можна принизити й на диво легко зруйнувати. Певною мірою це нагадує палке бажання покарати самого себе за брехню, і вірити в добу, що з’явилася на білий світ задом наперед і потребує лише того, щоб руки творця повернули її як слід, – у цьому, либонь, далеко не найбільший відчай.

Багато чого з цього має виражати, отже, чоловіча усмішка, навіть якщо вона уникає погляду свого власника чи й узагалі ніколи ще не доходила до його свідомости, й саме така була усмішка, з якою більшість запрошених знаменитих фахівців підкорялися гідним похвали зусиллям Діотими. Усмішка ця лоскотом підіймалася вгору ногами, які не знали до пуття, в який бік тут рушити, й доброзичливим подивом завершувала свій шлях на обличчі. Гості раділи нагоді зустріти кого-небудь знайомого чи колегу й приятеля і погомоніти з ним. Кожен мав таке відчуття, що, зібравшись додому, вже за порогом доведеться ступити кілька кроків для проби, щоб переконатися, чи досить твердо стоїш на ногах. Проте саме прийняття було влаштоване все ж таки дуже мило. Звісно, такі загальні заходи ніколи не наповнюються справжнім змістом, як, по суті, й усі дуже загальні й дуже високі ідеї; ви не годні уявити собі навіть поняття «собака», це – лише посилання на певних собак і певні собачі властивості, а вже розчудову вітчизняну й таку патріотичну, що далі нікуди, ідею ніхто не уявить собі й поготів. Та коли змісту нема й тут, то бодай який-небудь сенс усе ж таки є, і зовсім непогано, певна річ, цей сенс час від часу будити! Про це казали одне одному більшість присутніх – казали, щоправда, переважно мовчки й неусвідомлено; а Діотима, що все ще стояла в головній вітальні, шанобливо зустрічаючи останніх учасників зібрання, невиразно й здивовано чула, як довкола вже зав’язувалися жваві розмови, і з них, якщо вона не помилялася, до її вуха нерідко долинали навіть пояснення щодо різниці між чеським і баварським пивом чи з приводу видавничих гонорарів.

Шкода, що це своє товариство вона не мала змоги спостерігати й знадвору. Звідти воно мало чудовий вигляд. Світло яскраво мерехтіло за фіранками високих вікон, і його ще дужче підкреслював ореол авторитету й знатности екіпажів, які очікували перед будинком, а також погляди гав, що, проходячи мимо, спинялись і якийсь час витріщалися вгору, не розуміючи до пуття чому. Діотима, якби все це побачила, потішилася б. У сутінковому сяйві, що його це свято лило на вулицю, весь час стояли люди, а за спинами в них починалася велика темрява, яка трохи далі швидко ставала непроникною.

73. Донька Лео Фішеля Ґерда

У цій метушні Ульріх довго не знаходив часу виконати обіцянку, яку він дав директорові Фішелю, й відвідати його сім’ю. Правильніше сказати, він не знайшов часу взагалі, поки не сталася несподівана подія: візит Фішелевої дружини Клементини.

Вона попередньо зателефонувала, й Ульріх очікував на неї не без тривоги. Востаннє він був у них удома три роки тому, коли прожив у цьому місті кілька місяців; але цього разу він навідався туди лише одного дня, тому що не хотів поновлювати колишнього залицяння й побоювався материнського розчарування пані Клементини. Проте Клементина Фішель була жінка «шляхетної душі», а в щоденних дрібних сутичках зі своїм чоловіком мала нагоду скористатися цією своєю чеснотою так рідко, що в особливих випадках, які траплялися, на жаль, не часто, її почуття сягали просто-таки героїчних вершин. І все ж ця худенька жінка із суворим, ледь зажуреним обличчям була трохи збентежена, коли опинилася перед Ульріхом і попрохала його поговорити з нею віч-на-віч, хоч вони й так були самі… Адже лише до його думки ще може прислухатися Ґерда, пояснила Клементина, і нехай він, додала вона, не сприйме її прохання хибно.

Про обстановку в родині Фішелів Ульріх знав. На додачу до того, що батько з матір’ю постійно одне з одним воювали, Ґерда, їхня вже двадцятитрирічна донька, оточила себе ватагою дивних хлопців і дівчат, які всупереч волі татуся Лео, що аж зубами скреготав, робили з нього мецената й покровителя свого «нового духу», бо збиратися ніде не було так зручно, як у нього. А Ґерда, розповідала Клементина, – дівчина недокрівна й дуже нервова, вона відразу страшенно хвилюється, коли хто-небудь пробує обмежити її спілкування з тими, зрештою, просто дурноверхими, невихованими хлопчаками; але отой їхній містичний антисемітизм, який вони зумисне виставляють напоказ, не лише нетактовний, а й свідчить, мовляв, про внутрішню дикість. Ні, додала Клементина, вона не має наміру нарікати на антисемітизм, адже він – ознака часу, з цим треба змиритися; можна навіть визнати, що в певному сенсі у ньому щось, мабуть, є. Клементина зробила паузу й утерла б носовою хустиною сльозу, якби не носила серпанку; отож сльози вона не пустила, а вдовольнилася тим, що лише дістала із сумочки білу хустину.

 – Ви ж бо знаєте Ґерду, – промовила гостя, – дівчина вона гарна й здібна, але.

 – Трохи різкувата, – докинув Ульріх.

 – Так, бачить Бог, вона завше впадає в крайнощі.

 – І, виходить, ніяк не кине свого давньогерманства? Клементина повела мову про материнські й батьківські почуття. «Материнським ходінням» трохи патетично назвала вона свій візит, ще однією метою якого було знову принадити до свого дому Ульріха у зв’язку з його, ходили чутки, такими великими успіхами в паралельній акції.

 – Я сама себе картаю, – провадила Клементина, – бо в останні роки проти волі Лео підтримувала ці її знайомства. Нічого такого я в них не бачила; ті хлопці й дівчата на свій лад ідеалісти; а якщо ти людина неупереджена, то вмій вислухати й кривдні слова. Однак Лео – ви ж бо його знаєте – через антисемітизм нервує, байдуже, який він – лише містичний і символічний чи справжній.

 – А Ґерда з її вільним, біляво-німецьким норовом визнати цієї проблеми не хоче? – додав Ульріх.

 – Вона щодо цього така сама, якою замолоду була я. До речі, як ви гадаєте, чи має Ганс Зеп майбутнє?

 – Хіба Ґерда з ним заручена? – обережно поцікавився Ульріх.

 – Той хлопець не має ж бо жодних перспектив забезпечити сім’ю! – зітхнула Клементина. – Про які заручити може бути мова?! Та коли Лео заборонив йому приходити до нас, Ґерда три тижні майже нічого не їла, й від неї лишилася сама шкіра та кості. – І раптом вона розгнівано сказала: – Ви знаєте, мені здається, це – мов гіпноз, мов якась розумова інфекція! Атож, іноді мені здається, що Ґерда під якимсь гіпнозом! Той хлопець весь час розводиться в нашому домі про свої погляди, а Ґерда навіть не помічає, як це щоразу ображає її батька-матір, хоч загалом вона завше була дівчинкою доброю й щиросердою. А що-небудь скажи їй, то вона одразу у відповідь: «Ти старомодна, мамо». Тож я собі й подумала, – адже для Ґерди авторитет лише ви, й Лео про вас теж такої високої думки! – чи не могли б ви якось зайти до нас і трохи відкрити їй очі на те, який незрілий той Ганс та його приятелі?

Позаяк Клементина була людина досить коректна, а намірялася вдатись, по суті, до акту насильницького, то виходило, що клопіт вона мала таки дуже серйозний. У цій ситуації вона, попри чвари зі своїм чоловіком, відчувала щось на кшталт солідарности з ним і загальної відповідальности. Ульріх стривожено звів догори брови.

 – Боюся, Ґерда скаже, що і я старомодний. Ця новочасна молодь нас, старших, не слухає, а тут питання принципові.

 – Я собі подумала була, що коли б у цій великій акції, про яку стільки розмов, ви знайшли для Ґерди яке-небудь завдання, то це, може, скоріше навело б її на інші думки, – вставила Клементина.

І Ульріх поквапився пообіцяти, що навідається до них, хоч і запевнив її, що для такого застосування Ґерди паралельна акція ще не дуже дозріла.

Коли за кілька днів Ґерда побачила його в себе вдома, щоки її взялися круглими червоними плямами; і все ж вона міцно потисла йому руку. Вона була з тих чарівливо цілеспрямованих дівчат, котрі, не замислюючись, пішли б в автобусні кондукторки, якби до цього закликала яка-небудь загальна ідея.

Ульріх не помилився, коли припускав, що застане її саму; мама в цей час вийшла до крамниць скупитись, а тато ще не повернувся зі служби. І щойно Ульріх переступив поріг кімнати, як усе тут разюче нагадало йому про один день із тих часів, коли вони зустрічалися. Щоправда, пора року була тоді вже на кілька тижнів пізніша; стояла весна, але видався один із тих дошкульно спекотних днів, які іноді летять, мов пластівці приску, попереду літа і які погано витримує ще не загартований організм. Обличчя в Ґерди мало тоді змучений, худий вигляд. Вона була одягнена в біле й пахла білим, як висушене на лугу полотно. Штори в усіх кімнатах були опущені, й помешкання сповнювали примхливі сутінки, пронизані стрілами тепла, які з обламаними вістрями проникали крізь сіру перешкоду тканини. Ульріх мав таке відчуття, немовби вся Ґерда складається, як її сукня, зі свіжо випраних полотняних куліс. Це відчуття було цілком об’єктивне, й він міг би спокійно поскидати з неї ті куліси одну по одній, анітрохи не потребуючи для цього любовного пориву. І саме таке відчуття він мав і тепер. Це була ніби цілком природна, однак марна близькість, і вони обоє її боялися.

 – Чому ви так довго до нас не приходили? – спитала Ґерда.

Ульріх відверто сказав, що її батько й мати – принаймні таке в нього склалося враження – проти таких близьких взаємин, якщо вони не мають на меті одруження.

 – Ох, мама!… – зітхнула Ґерда. – Мама смішна. Виходить, приятелювати ми не можемо, треба відразу думати про одруження?! Але ж тато хоче, щоб ви приходили частіше; адже в тій великій історії ви, кажуть, стали важливою птицею?

Вона говорила про це цілком щиро – про таку безглузду поведінку двох літніх людей, говорила, упевнена в природному союзі, що об’єднував її з Ульріхом проти них.

 – Я приходитиму, – відповів Ульріх, – тільки скажіть мені, Ґердо, куди це нас заведе?

Річ була в тому, що вони не кохали одне одного. Колись вони часто грали вдвох у теніс чи бачилися в товариствах, виходили разом прогулятись, цікавилися справами одне одного, і так непомітно перейшли межу, за якою перед близькою людиною вже можна не критися, навіть коли на душі в тебе не затишно, – на відміну від решти людей, перед якими намагаєшся причепуритись. Несподівано вони зблизилися так, як зближуються двоє, котрі давно одне одного кохають, ба навіть уже й не кохають, але обходяться й без кохання. Вони сварилися так, що збоку здавалось, немовби ці двоє не можуть одне одного терпіти, але це було те, що стояло поміж них перешкодою й воднораз їх поєднувало. Вони знали: бракує лише іскорки, щоб з усього цього спалахнуло полум’я. Якби вікова різниця між ними була менша чи якби Ґерда була заміжня, то випадковість обернулася б, мабуть, на крадіжку, а крадіжка – хай навіть з часом – на пристрасть, бо в кохання, як у злість, заводять себе словами, наслідуючи його повадки. Та саме через те, що обоє це розуміли, вони цього й не робили. Ґерда лишалася дівчиною, й це її страшенно дратувало.

Замість відповісти на його запитання, вона заходилася поратись у кімнаті, й зненацька Ульріх опинився біля неї. Це був дуже нерозважний крок, бо не можна в таку мить стояти так близько біля дівчини й починати про щось ромову. Вони пішли шляхом найменшого опору, як ото струмок, що тече лугом, обминаючи перешкоди, й Ульріх поклав руку Ґерді на стегно, діставши пучками тієї лінії, якою звичайно спускається вниз внутрішня підв’язка на панчосі. Потому він повернув до себе злякане й упріле обличчя Ґерди й поцілував її в губи. Отак вони й стояли – не в змозі ні вивільнитись одне від одного, ні поєднатися. Його пучки намацали широку Гумку підв’язки й кілька разів легенько стьобнули нею по стегну. Нарешті Ульріх відірвався від дівчини й, стенувши плечима, спитав ще раз:

 – Куди це нас заведе, Ґердо?

Дівчина, поборовши збудження, відказала:

 – Невже має бути саме так?!

Потім подзвонила й звеліла принести що-небудь попити; вона підняла на ноги весь дім.

 – Розкажіть що-небудь про Ганса! – м’яко попрохав Ульріх, коли вони посідали, відчуваючи потребу розпочати нову розмову.

Ґерда, ще не зовсім оговтавшись, спершу помовчала, але по хвилі сказала:

 – Ви – марнославна людина; нас, молодших, ви ніколи не зрозумієте!

 – Не треба лякати, – ухильно відказав Ульріх. – Гадаю, Ґердо, тепер я від науки відмовлюся. Тобто перейду до нового покоління. Чи досить буде вам, якщо я заприсягнуся, що знання споріднені з користолюбством, що вони – нікчемний потяг до скнарости, що це – пихатий внутрішній капіталізм? У мені більше почуттів, ніж ви собі гадаєте. Але я хочу вберегти вас від пустої балаканини, де все – лише слова!

 – Вам треба ближче познайомитися з Гансом, – в’яло промовила Ґерда, але потім різко додала: – А втім, вам однаково ніколи не зрозуміти, що можна без себелюбства злитися з рештою людей в якій-небудь єдності!

 – А Ганс і досі приходить до вас так само часто? – обережно допитувався Ульріх.

Ґерда здвигнула плечима. Її мудрі батько й мати не заборонили зовсім Гансові приходити до них додому, а виділили йому кілька днів на місяць. За це Ганс Зеп, студент, який ніким і нічим не був і ще не мав перспектив чимось стати, мусив дати їм слово чести надалі не підбивати Ґерду ні на що неправедне й кинути пропаґувати оте містичне німецьке «діяння». У такий спосіб Фішелі сподівалися позбавити його принадливости забороненого. І Ганс Зеп, хлопець цнотливий (бо лише чуттєвість прагне володіти, а це – риса юдейсько-капіталістична) спокійно дав слово чести, якого від нього вимагали, – дав, не маючи, однак, наміру рідше навідуватися потай до них додому й відмовлятися нашіптувати палкі слова, захоплено стискати руки й навіть цілуватися, позаяк усе це – складові природного життя дружніх душ; відмовитися він ладен був лише від своєї доти активної теоретичної пропаґанди союзу, не визнаного ні церквою, ні державою. Слово чести з готовністю він дав ще й тому, що вважав себе й Ґерду внутрішньо ще не дозрілими до втілення своїх засад, і перешкода нашіптуванням ницої природи цілком його влаштовувала.

Та обоє молодих людей, звичайно, страждали через цю необхідність, що встановлювала їм межу ззовні, перше ніж вони знайшли її в собі, власну. Хто-хто, а Ґерда не змирилася б із цим втручанням батька й матері, якби не відчувала невпевнености сама; але тим більшу гіркоту викликало в неї таке втручання. Власне, дівчина не дуже й кохала свого юного приятеля; прихилилася вона до нього радше через свої суперечності з батьком-матір’ю. Якби Ґерда народилася кількома роками пізніше, її тато був би одним із найбагатших людей у місті, хоч саме через це не вельми шанованим, і мати ним знову захоплювалася б, перше ніж Ґерда опинилася б у становищі, коли пересварки між батьком та матір’ю їй доводилося б сприймати як незлагоди в самій собі. Тоді вона, либонь, з гордістю відчувала б себе істотою змішаної раси; але за обставин, що склалися насправді, дівчина повставала супроти батька й матері та їхніх життєвих проблем, не бажала брати на себе тягаря спадковости й була така білява, така вільна, німецька й енергійна, немовби не мала з ними нічого спільного. І хоча все йшло ніби й непогано, однак мало ту ваду, що їй ніколи не щастило витягти на світло черв’яка, який тлив її душу. Удома в неї до націоналізму й расової ідеології, хоч вони втягли у свою істерію половину Європи й у фішелівських стінах усе крутилося саме навколо них, ставилися так, немовби нічого такого не було. Усе, що Ґерда про це знала, проникало в неї ззовні, у невиразних формах чуток, у вигляді натяків і перебільшень. У її душу рано вкарбувалася суперечність, яка полягала в тому, що батько й мати (загалом вони брали близько до серця все, про що казали багато людей) у цьому випадку становили, однак, дивний виняток; і Ґерда, не вловлюючи в цій примарній проблемі якогось певного, тверезого сенсу, пов’язувала з нею, надто в юні роки, все, що в батьківському домі було їй прикре й викликало в ній тривогу.

Одного дня вона познайомилася з молодіжним християнсько-германським гуртком, членом якого був Ганс Зеп, і відразу відчула себе немовби в рідному домі. Важко сказати, у що вірили ті хлопці й дівчата; це була одна з тих незліченних маленьких, невиразно окреслених вільних духовних сект, яких у середовищі німецької молоді, відколи згинув гуманістичний ідеал, хоч греблю гати. Вони не були расистами-антисемітами, а лише протестували проти «юдейського світогляду», маючи на увазі капіталізм і соціалізм, науку, здоровий глузд, владу й самовпевненість батьків-матерів, ощадливість, психологію і скепсис. Головним їхнім гаслом був «символ»; наскільки розумів Ульріх (а в таких речах він дещо розумів), символом вони називали великі вияви добродіяння, у дзеркалі яких усе заплутане й здрібніле в житті – так висловлювався Ганс Зеп – стає очевидним і величним, вияви, які заглушають шум почуттів і скроплюють чоло в потоках трансцендентности. Такими вони називали Ізенгаймський вівтар, єгипетські піраміди й Новаліса; Бетговена й Стефана Ґеорга вони визнавали як передвістя, але що таке символ у перекладі тверезою мовою – про це не казали: по-перше, тому що тверезою мовою символу не висловиш, по-друге, тому що арійці не мають права бути тверезими (тим-то в останні сторіччя їм удавалися лише натяки на символи), а по-третє, тому що трапляються такі сторіччя, які дуже й дуже рідко в далекій від людей людині породжують далеку від людей мить добродіяння.

Ґерда, дівчина розумна, в душі відчувала неабияку недовіру до таких перебільшених уявлень, але водночас недовіряла й цій своїй недовірі, вбачаючи в ній успадковану частку розуму батька й матері. Удаючи з себе людину незалежну, вона скрупульозно намагалася не слухатись батька-матері й страждала від побоювання, що її походження заважатиме їй стежити за Гансовими думками. Усім своїм єством вона повставала супроти моральних табу так званої добропорядної сім’ї, супроти самовпевненого, задушливого зазіхання батьківської влади на особистість, тоді як Ганс, що був, за словами її матері, «із сім’ї такої собі, ніякої», страждав багато менше; він виділився з кола своїх товаришів як «духовний наставник» Ґерди, провадив з подругою й ровесницею палкі розмови й своїми велемовними тлумаченнями, які супроводжував поцілунками, намагався звабити її до «сфери безумовного», хоча на практиці досить спритно пристосовувався до умовностей родини Фішелів, коли вже йому дозволяли відкидати їх «з переконання», що, звичайно, раз у раз давало привід для сварок з татусем Лео.

 – Люба Ґердо, – мовив Ульріх по хвилі, – ваші друзі дозоляють вам вашим батьком, таких жахливих шантажистів я зроду не бачив!

Ґерда зблідла й почервоніла воднораз.

 – Ви й самі чоловік уже не молодий, – відказала вона, – і міркуєте не так, як ми! – Потім, збагнувши, що вразила Ульріхове шанолюбство, примирливо додала: – Загалом кохання я не уявляю собі чимось аж таким великим. Можливо, я, як ви кажете, лише марную з Гансом час; можливо, мені треба взагалі про кохання забути, бо я ніколи вже не покохаю нікого так, щоб відкривати йому кожен куточок своєї душі в помислах і почуттях, у праці і в мріях. Мене це навіть не дуже й лякає!

 – На свої роки ви дуже мудрі, Ґердо, коли розмовляєте так, як ваші друзі! – урвав її Ульріх.

Ґерда спалахнула.

 – Коли я розмовляю з друзями, – вигукнула вона, – то думки наші переходять від одного до одного, і ми знаємо, що живемо й говоримо серед своїх. Чи ви розумієте це взагалі? Довкола нас – безліч побратимів і посестер, і ми відчуваємо їх; це відчуття – психофізичне в певному сенсі, якого у вас, поза всяким сумнівом… ні, якого ви, поза всяким сумнівом, не годні собі навіть уявити; тому що ви завжди бажали лише когось одного; ви міркуєте, як хижак!

Чому як хижак? Ця фраза, що злочинно зависла в повітрі, видалася безглуздою навіть самій Ґерді, і їй стало соромно за свої очі, які злякано витріщалися на Ульріха.

 – Я не хочу на це відповідати, – м’яко промовив той. – Краще розповім вам, щоб перемінити розмову, одну історію. Чи випадало вам чути, – і він притяг дівчину до себе рукою, в якій її зап’ясток сховався, мов дитина серед скель, – одну зворушливу історію про захоплення місяця? Ви ж бо знаєте, що колись наша земля мала кілька місяців? І є теорія – її підтримують, до речі, багато прихильників, – згідно з якою такі місяці – зовсім не те, за що ми їх вважаємо, не остиглі небесні тіла на кшталт самої землі, а величезні крижані кулі, що літають у космічному просторі; вони підійшли надто близько до землі, й вона їх затримала. Наш місяць – нібито остання з тих куль. Ви лишень погляньте на нього!

Ґерда послухалася й на осяяному сонцем небі знайшла поглядом блідого місяця.

 – Хіба він не нагадує крижану кулю? – спитав Ульріх. – Винне не освітлення! Чи ви коли-небудь замислювалися, чому виходить так, що ми бачимо завжди той самий бік місяця? Річ у тім, що він, останній наш місяць, уже не повертається тим чи тим боком, він уже захоплений! Розумієте, місяць, потрапивши колись під владу землі, не лише кружляє навколо неї – вона дедалі ближче притягує його до себе. Просто ми цього не помічаємо, тому що це кружляння з наближенням до землі триває сотні тисяч років чи й довше. Але цього не заперечиш, і в історії землі траплялися, мабуть, тисячоліття, коли вона притягувала тодішні місяці зовсім близько, й вони кружляли навколо неї з шаленою швидкістю. І так само, як тепер місяць тягне за собою припливну хвилю заввишки один-два метри, колись він, обертаючись навколо землі, волочив за собою таку собі хистку гору води й мулу заввишки з гірський хребет. Навряд чи можна уявити собі, по суті, страх, у якому в такі тисячоліття жили, мабуть, на цій божевільній землі покоління за поколіннями.

 – А хіба тоді вже були люди? – спитала Ґерда.

 – Ну звісно. Та зрештою такий крижаний місяць розривається, з гуркотом падає на землю, і хвиля заввишки з гірський хребет, яку місяць підняв під своєю орбітою, відкочується назад, з неймовірною силою затоплює всю кулю й знов розподіляється на її поверхні. Це – ніщо інше, як потоп, тобто велика загальна повінь, не більше й не менше! Хіба могли б усі леґенди розповідати про це так одностайно, якби люди не зазнали цього насправді? А позаяк один такий місяць у нас іще лишився, то й такі тисячоліття настануть іще раз. Думка це дивна.

Ґерда, затамувавши дух, поглянула у вікно на місяць; її долоня все ще лежала в Ульріховій; місяць висів у небі огидною блідою плямою, і саме ця непоказна картина надавала неймовірній вселенській авантюрі, що її жертвою Ґерда відчувала себе за якоюсь емоційною асоціацією, простої буденної правдивости.

 – Але в цій історії нема й крихти правди, – промовив Ульріх перегодя. – Таку теорію фахівці називають божевільною, а місяць до землі насправді теж не наближується й навіть, наскільки я пригадую, на тридцять два кілометри від неї далі, ніж мав би бути за розрахунками.

 – То навіщо ж ви розповіли мені цю історію? – спитала Ґерда, намагаючись вивільнити свою руку з його.

Однак її опір утратив усю свою силу; так траплялося з нею щоразу, коли вона розмовляла з чоловіком, що був аж ніяк не дурніший від Ганса, проте у своїх поглядах не перебирав міри, мав доглянуті нігті й зачесаного чуба. Ульріх дивився на ріденький чорний пушок, що дисонував із золотою шкірою Ґерди; здавалося, разом із цими волосинками з плоті пробивалася вся багатогранна складність бідних людей сьогодення.

 – Не знаю, – відповів він. – Чи приходити мені ще? Хвилювання своєї вивільненої руки Ґерда вилила на всілякі дрібнички, які заходилася перекладати з місця на місце, й нічого не відповіла.

 – Ну, то скоро я прийду ще, – пообіцяв Ульріх, хоча до цього дня такого наміру й не мав.

74. Четверте сторіччя до н. Х. проти 1797 року. Ульріх одержує від батька ще одного листа

Швидко розлетілася чутка про те, що сходини в Діотими мають надзвичайний успіх. У цей час Ульріх одержав від батька навдивовижу довгого листа, а на додачу ще й цілий стос брошур та окремих друкарських відбитків. Батько писав приблизно таке: «Любий сину! Твоє тривале мовчання… Проте від третьої особи я на втіху собі довідався, що мої клопотання про тебе… мій доброзичливий товариш граф Штальбурґ… Його ясновельможність граф Ляйнсдорф. Наша родичка, дружина начальника відділу Туцці. Справа, задля якої я змушений тепер просити тебе скористатися всім твоїм впливом у твоєму новому колі, полягає ось у чому:

Світ запався б, якби істиною могло бути все, що за неї приймають, а дозволенним – будь-яке бажання, котре людині таким здається. Тому наш спільний обов’язок – визначати одну-єдину істину і праведне бажання в міру того, як нам щаститиме це робити, з невблаганним відчуттям обов’язку пильнувати, щоб це й викладено було в чіткій формі наукового твердження. Із сказаного ти можеш зробити висновок, що це означає, коли я повідомлю тобі, що не лише в колах дилетантських, але досить широко і в наукових, які, на жаль, піддаються впливам непевних часів, уже давно набув поширення надзвичайно небезпечний рух за те, щоб у новій редакції нашого кримінального кодексу домогтися якихось нібито поліпшень і послаблень. Мушу зауважити, що цю нову редакцію уже кілька років випрацьовує створений міністром комітет з відомих експертів, бути членом якого маю честь і я, – так само, як і мій університетський колега професор Швунґ (цього чоловіка ти, либонь, пам’ятаєш із тих давніх часів, коли я його ще не розкусив і довгі роки вважав найкращим своїм товаришем). А щодо згаданих мною послаблень, то наразі з чуток – хоч загалом це, на жаль, надто ймовірно – я довідався, що в наступному році, році ювілею нашого високоповажаного й милосердого правителя, тобто з огляду на атмосферу, сказати б, великодушности можна очікувати особливих зусиль, спрямованих на те, щоб прокласти в нас шлях такому згубному послабленню правосуддя. Само собою зрозуміло, ми з професором Швунґом однаковою мірою сповнені твердої рішучости поставити на цьому шляху заслін.

Я, звісно, розумію, спеціальної юридичної підготовки ти не маєш, однак, либонь, усвідомлюєш, що така правованевизначеність, яка фальшиво називає себе гуманністю, не знає кращої лазівки, ніж поняття неосудности, яке унеможливлює покару злочинця, поширити, надавши йому нечіткої форми обмеженої осудности, й на тих численних індивідів, котрі не є ні психічнохворі, ні нормальні з погляду моралі й становлять ціле військо тих неповноцінних, морально недоумкуватих, які, на жаль, несуть чимдалі більшу заразу в нашу культуру. Тобі не потрібно пояснювати, що поняття такої обмеженої осудности – якщо його взагалі можна назвати поняттям, що особисто я заперечую! – має бути якнайтісніше пов’язане з нашими тлумаченнями цілковитої осудности чи неосудности, й відтак я підходжу безпосередньо до суті своєї справи.

Спираючись на вже наявні законоположення і враховуючи викладені обставини, я в уже згаданому дорадчому комітеті вніс пропозицію сформулювати §318 майбутнього кримінального кодексу відпов. у такій редакції:

«Злочинною дія не вважається в тому разі, коли особа, що її скоїла, в момент скоєння свого вчинку була в непритомному стані або в стані хворобливого порушення розумової діяльнос-ти, внаслідок чого…» Професор Швунґ теж вніс пропозицію, яка починалася точнісінько такими самими словами.

Але далі в його пропозиції йшли слова: «…внаслідок чого свобода волі такої особи ставала неможливою»; тоді як у моїй пропозиції стояло таке: «…внаслідок чого така особа втрачала здатність усвідомити протиправність своєї дії». Мушу визнати, спочатку я й сам не завважив у цій розбіжності ніякого злого заміру. Особисто я завжди дотримувався думки, що з розвитком розуму й здорового глузду воля шляхом розмислів та рішень, що з них випливають, бере гору над потягами й інстинктами. Відтак вольова дія – не підсвідома, вона завжди пов’язана з мисленням. Людина вільна тією мірою, якою вибирає свою волю; якщо вона має людські потяги, тобто потяги, що відповідають чуттєвому боку її сутности, якщо, отже, її мислення порушене, то вона не вільна. Вияв волі – це якраз не щось випадкове, а самовизначення, що неминуче випливає з нашого «я», і волю, отже, визначає мислення, і якщо воно порушене, то воля – вже не воля, й людина чинить лише за природою своїх потягів!… Але я, звісно, знаю, що в літературі представлено й протилежний погляд, згідно з яким воля, навпаки, визначає мислення. Ця концепція має своїх прихильників серед сучасних юристів, щоправда, лише від 1797 року, тоді як та, яку поділяю я, протистояла всіляким нападкам ще від IV сторіччя д. н. Х.; але я хотів довести свою готовність до компромісу й запропонував формулювання, що враховувало обидві пропозиції і звучало б, отже, так:

«Злочинною дія не вважається в тому разі, коли особа, що її скоїла, в момент скоєння свого вчинку була в непритомному стані або в стані хворобливого порушення розумової діяльности, внаслідок чого така особа втрачала здатність усвідомити протиправність своєї дії і свобода її волі ставала неможливою».

І ось тоді професор Швунґ і показав своє справжнє нутро! Він знехтував мою готовність до компромісу й пихато заявив, що в цьому реченні сполучник «і» треба замінити на «або». Ти розумієш його намір. Людина думки від дилетанта саме тим і відрізняється, що вміє побачити «або» там, де друга скаже просто «і», й Швунґ спробував накинути мені поверхове мислення, запідозривши мене, з огляду на мою пов’язану з отим «і» готовність до порозуміння, в тому, буцімто я не усвідомив глибини й значення суперечности, яку належить подолати!

Само собою зрозуміло, що від тієї миті я з усією рішучістю виступив проти нього.

Я відчув, що мушу домагатися прийняття моєї першої редакції без будь-яких змін, і свою компромісну пропозицію відкликав; але Швунґ почав з рафінованою підступністю завдавати мені всіляких прикрощів. Так, він заперечує, що, коли пристати на мою пропозицією, яка бере за основу здатність усвідомлювати протиправність дій, то особу, котра страждає, як це буває, на особливі маячні ідеї, але загалом здорова, можна виправдати через психічну хворобу лише в тому разі, коли пощастить довести, що вона внаслідок своїх особливих маячних ідей припускала наявність обставин, які виправдовують її дії або звільняють їх від покарання, а відтак поводилася, хоч і в хибно уявному нею світі, все ж таки коректно. Але це заперечення зовсім непереконливе, бо, хоч емпірична логіка й знає людей, почасти хворих, а почасти здорових, логіка юридична, коли йдеться про той самий злочин, у жодному разі не має права визнавати одночасне існування цих двох юридичних станів, для неї людина або осудна, або неосудна, і ми маємо право припускати, що й особи, котрі страждають на особливі маячні ідеї, здатність відрізняти правне від протиправного загалом не втрачають. І якщо в окремих випадках цю здатність у них і затьмарювали маячні ідеї, то досить було б лише особливого напруження їхніх розумових здібностей, щоб погодити це з рештою їхнього власного «я», і нема жодної причини вбачати в цьому якісь особливі труднощі.

Я відразу й заперечив професорові Швунґу, що, позаяк стан осудности й стан неосудности, з погляду логіки, одночасно існувати не можуть, то мусимо припустити, що в таких індивідуумів вони швидко чергуються, і саме з цього й випливають труднощі для його теорії, бо в разі кожного окремого злочину належало б відповідати на запитання, котрий із цих поперемінних станів його викликав; а для цього довелося б називати всі причини, які мали вплив на звинувачуваного від його народження, і всі причини, які мали вплив на його предків, що наділили його добрими й поганими властивостями… Ти, мабуть, не повіриш, але у Швунґа таки вистачило зухвальства відповісти мені, що так воно й має бути, оскільки юридична логіка, коли йдеться про той самий злочин, не має права визнавати одночасне існування двох юридичних станів, і тому, мовляв, щодо вияву кожної окремої волі треба вирішувати: міг підсудний, з огляду на свій психічний розвиток, звладати з такою волею чи не міг. Ми, наважується стверджувати професор Швунґ, багато виразніше усвідомлюємо те, що наша воля вільна, ніж те, що все, що відбувається, має свої мотиви, і поки ми, мовляв, вільні з причини загальної, вільні ми й з кожної окремої причини, тому слід припустити, що в такому разі, щоб звести перешкоду причинно зумовленим злочинним імпульсам, потрібно лише особливо напружити силу волі».

У цьому місці Ульріх облишив з’ясовувати далі батькові плани й замислено зважив у руці численні додатки до листа, посиланнями на які рясніли його береги. Він лише кинув погляд на останні рядки в листі й довідався з них, що батько очікує від нього «об’єктивного впливу» на графів Ляйнсдорфа та Штальбурґа й наполегливо радить йому своєчасно у відповідних комітетах паралельної акції вказати на небезпеки, що можуть загрожувати духу державної цілісности, якщо в ювілейному році таке важливе питання поставлять і вирішать хибно.

75. Для Генерала Штума фон Бордвера візити до Діотими – це приємне урізноманітнення службових обов’язків

Невеличкий, товстенький ґенерал знов засвідчив Діотимі свою повагу… Хоча солдату в кімнаті для нарад відведено й скромну роль, почав ґенерал, він усе ж таки зважується пророчити, що держава – це потуга, покликана самостверджуватися в боротьбі народів, і що військова міць, продемонстрована в мирний час, віддаляє війну. Але Діотима відразу його урвала.

 – Пане ґенерал! – сказала вона, тремтячи від гніву. – Будь-яке життя ґрунтується на силах мирних; навіть ділове життя, якщо знайти правильний погляд на нього, – це поезія.

Невеличкий ґенерал якусь мить спантеличено дивився на господиню, але потім одразу оговтався.

 – Ваше превосходительство, – згідливо мовив він, і щоб зрозуміти це звертання, треба нагадати, що Діотимин чоловік був начальник відділу й що в Каканії начальника відділу за ранґом прирівнювали до командира дивізії, але що право на звертання «ваше превосходительство» мали тільки командири дивізій, та й то лише в службових стосунках; та позаяк солдат – це професія лицарська, то в ній далеко не підеш, якщо не звертатимешся до начальників «ваше превосходительство» й поза службою, і в дусі лицарського заповзяття «превосходительствами» називали заразом і їхніх дружин, не дуже замислюючись про те, коли ж ці перебувають на службі; отакий складний лабіринт за одну мить пройшов подумки невеличкий ґенерал, щоб уже з перших слів запевнити Діотиму в своїй беззастережній згоді й відданості, а далі він повів: – Ваше превосходительство, ви перехопили в мене слово. Коли створювали комітети, брати до уваги військове міністерство, само собою зрозуміло, з політичних міркувань не можна було, але ми чули, що цей великий рух має набути якоїсь пацифістської мети – чи то, кажуть, стати міжнародною акцією миру, чи то завершитися передачею наших вітчизняних фресок у дарунок Гаазькому палацу? – і я можу запевнити ваше превосходительство, що нам це надзвичайно імпонує. Адже про військових у людей уявлення зазвичай хибне; не хочу, звісно, стверджувати, нібито якийсь там молоденький лейтенант не бажає війни, але всі відповідальні інстанції глибоко переконані в тому, що сферу насильства, яку ми, на жаль, представляємо, треба поєднувати з духовними багатствами саме так, як ви, ваше превосходительство, щойно й сказали.

Він видобув з кишені штанів невеличку щіточку й кілька разів провів нею в один і в другий бік по своїх вусиках; ця погана звичка лишилася в нього ще з кадетських часів, коли вусів очікують у житті нетерпляче і з великою надією, але ґенерал про цю свою звичку навіть не здогадувався. Втупившись своїми великими карими очима в обличчя Діотими, він намагався прочитати на ньому, яке враження справили на неї його слова. Діотима вдала, нібито заспокоїлась, хоч насправді заспокоїтися при ньому цілком ніколи не могла, і зволила пояснити ґенералові, що відбулося після того великого засідання. Ґенерал особливо захоплено відгукнувся з приводу великого Собору, висловив свій захват Арнгаймом і запевнив, що таке зібрання матиме надзвичайно корисні наслідки.

 – Адже стільки людей навіть не здогадуються, як мало ладу в духовних справах! – провадив він. – Я навіть, з дозволу вашого превосходительства, впевнений, що більшість людей гадають, нібито загальний лад з дня на день прогресує. Вони вбачають лад у всьому: на фабриках і заводах, у конторах, у розкладах руху потягів, у навчальних закладах (тут можна, либонь, з гордістю згадати й про наші казарми, які, незважаючи на свої скромні можливості, нагадують просто-таки дисципліну злагодженого оркестру); одне слово, скрізь, куди не кинь оком, бачиш лад – лад на тротуарах і на вулицях, лад в оподаткуванні, в церковному житті, у комерції, в чинах, на балах, у моралі тощо. Отож я певен, що нині мало не кожна людина вважає: такого досконалого ладу, як у наш час, ще ніколи не було. Чи не має такого відчуття у глибині душі й ваше превосходительство? Принаймні я його маю. У мене, знаєте, щойно я послаблю увагу, відразу зринає відчуття, що дух нового часу полягає саме в такому більшому ладу й що імперії Ніневії й Риму занепали, мабуть, через якесь недбальство. Гадаю, більшість людей теж такої самої думки і в душі припускають, що минуле стало минулим, щоб нас покарати, щоб помститися за те, в чому не було ладу. Але це уявлення, – певна річ, омана, в яку люди освічені впадати не повинні. І в цьому полягає, на жаль, потреба в силі й солдатській професії!

Розводячи отак балачки з цією розумною молодою жінкою, генерал відчував глибоке задоволення; це приємно урізноманітнювало його службові обов’язки. Але Діотима не знала, що йому відповісти, тож навмання промовила ще раз:

 – Адже ми справді сподіваємося зібрати найважливіших людей, хоч і тоді завдання не стане легшим. Ви не уявляєте собі, які різноманітні ініціативи до нас надходять, а вибрати хочеться ж найкращі. Але ви ось, Генерале, казали про «лад». Додержуючи ладу, тверезо все зважуючи, порівнюючи й контролюючи, мети ніколи не досягнеш; рішення має бути як блискавка, як вогонь, як інтуїція й синтез! Якщо взяти історію людства, то вона не становить логічного розвитку, а своїми несподіваними ідеями, сенс яких виявляється вже згодом, нагадує радше поезію!

 – Даруйте на слові, ваше превосходительство, – відказав Генерал, – але в поезії солдат тямить не багато; та якщо хто-небудь і здатний блискавкою й вогнем запалити рух, то це – ви, ваше превосходительство, і старий офіцер це розуміє!

76. Граф Ляйнсдорф виявляє стриманість

Хоча цей гладкий Генерал робив візити й без запросин, а проте чоловік він був, як-не-як, досить світський, і Діотима розповіла йому більше, ніж хотіла. І коли його все ж таки й оточувала атмосфера страху, спонукавши її згодом пошкодувати про свою довірливість, то причиною цього був, власне, не сам Генерал, а, як пояснювала собі Діотима, її давній приятель граф Ляйнсдорф. Чи його ясновельможність часом не ревнував? А якщо ревнував, то кого? Хоча граф щоразу й ушановував Собор своєю короткою присутністю, такої прихильности до нього, на яку сподівалася Діотима, він не виявляв. Його ясновельможність відчував очевидну неприязнь до того, що він називав «чистісінькою літературою». Для нього це було поняття, пов’язане з юдеями, газетами, жадібними до сенсацій книготорговцями і з ліберальним буржуазним духом, що мляво розводив балачки й творив за гроші, і сполучення «чистісінька література» стало в графа просто-таки улюбленим висловом. Тепер щоразу, коли Ульріх збирався прочитати йому пропозиції, які надходили з поштою і серед яких траплялися й усілякі заклики надати світові руху вперед чи назад, граф відмагався словами, звичними для кожного, хто довідується, що, крім його власних намірів, є ще й наміри решти людей; він казав: «Ні, ні, на сьогодні я маю важливі плани, а оце ось – це ж бо чистісінька література!» У таким випадках він думав про ниви, селян, сільські церковки й про той міцно, як снопи на скошеній ниві, зв’язаний рукою Божою лад, де стільки прекрасного, здорового й корисного, хоч іноді цей лад, щоб не відставати від часу, й мириться з Ґуральнями в маєтках. А за такої спокійної широти поглядів стрілецькі товариства й об’єднання молочарень видаються, попри всю їхню недоречність, осередками твердого ладу та єдности; і якщо вони вважають за потрібне на світоглядній основі висунути певну вимогу, то вона, сказати б, має перевагу внесеної до земельного кадастру духовної власности перед вимогами, народженими в голові якої-небудь приватної особи. Тим-то щоразу, коли Діотима збиралася повести з графом Ляйнсдорфом серйозну розмову про те, що довідалася від великих умів, той зазвичай тримав у руках чи діставав із теки подання якого-небудь об’єднання з п’ятьох телепнів і заявляв, що такий папірець у світі реальних тривог важить більше, ніж фантазії Геніїв.

Це був такий самий дух, за який начальник відділу Туцці хвалив архіви свого міністерства, що офіційно не визнавали існування Собору, зате надзвичайно поважно сприймали кожен блошиний укус навіть найменшої провінційної газетки; й у таких клопотах Діотима не мала нікого, кому могла б довіритися, крім Арнгайма. Але саме Арнгайм брав графа Ляйнсдорфа під захист. Це він, Арнгайм, пояснював їй спокійну широту поглядів того вельможі, коли вона нарікала на пристрасть, яку граф мав до стендових стрільців та об’єднань молочарень

 – Його ясновельможність вірить у провідну силу землі й часу, – поважно розтлумачував Арнгайм. – Повірте мені, це йде від володіння землею. Земля робить людей простішими – так само, як вона очищає воду. Навіть я, коли навідуюся до свого вельми скромного маєтку, щоразу відчуваю цей її вплив. Справжнє життя робить нас простішими. – І, трохи повагавшись, додавав: – Граф Ляйнсдорф з його життєвою широтою й розмахом ще навдивовижу толерантний, щоб не сказати: відчайдушно терплячий…

Ця риса її ясновельможного покровителя була для Діотими новиною, тож погляд у неї пожвавішав.

 – Я не хотів би з певністю стверджувати, – провадив далі Арнгайм з якимсь невиразним притиском, – що граф Ляйнсдорф помічає, як ваш кузен у ролі секретаря зловживає його довірою – звичайно, відразу додам, лише в сенсі принципів, переконань, – зловживає, демонструючи свій скепсис щодо великих планів, а також глузливий саботаж. Я потерпав би, що він матиме на графа Ляйсдорфа несприятливий вплив, але традиційні високі почуття й ідеї, на яких ґрунтується справжнє життя, ввійшли цьому істинному перові в плоть і кров так глибоко, що таку довіру він, либонь, може собі дозволити.

Це була різка й заслужена оцінка Ульріха, однак Діотима не звернула на неї аж такої уваги, перебуваючи під впливом іншого висловлювання Арнгайма – нібито маєтками можна володіти не задля того, щоб бути поміщиком, а задля психічного масажу; ця думка припала їй до вподоби, й вона дала волю мріям, уявивши себе дружиною в такому маєтку.

 – Іноді в мене викликає захват те, – промовила вона, – як поблажливо висловлюєтесь ви про його ясновельможність! Адже це, зрештою, відтинок історії, який відходить у минуле?

 – Так, звичайно, – відповів Арнгайм, – але прості чесноти – мужність, лицарство й самодисципліна, – що їх так зразково розвивала ця каста, своєї цінности не втратять ніколи. Одне слово, можновладець! Я навчився чимдалі глибше цінувати рису можновладця й у діловому житті.

 – Виходить, можновладець – це, зрештою, майже як поезія? – замислено спитала Діотима.

 – Ви сказали чудові слова! – потвердив її приятель. – У цьому – таємниця повнокровного життя. Маючи лише розум, не можна ні бути моральним, ні робити політику. Розуму недостатньо, вирішальні справи творяться поза ним. Люди, котрі досягли чогось великого, завжди любили музику, поезію, форму, дисципліну, релігію й лицарську поведінку. Я навіть зважуся стверджувати, що лише люди, які це люблять, і зазнають щастя! Бо це – саме ті так звані чинники, які не піддаються обліку, які визначають суть можновладця, справжнього чоловіка, й навіть у тому, як натовп захоплюється актором, відчуваються не зрозумілі до кінця рештки всього цього. Та повернімося до вашого кузена. Річ, звісно, не просто в тому, що люди, коли втрачають інтерес до розпусти, стають консервативними; ні, всі ми народжуємося революціонерами, але одного чудового дня помічаємо, що від якої-небудь просто непоганої людина, хай там яка вона розумна чи не розумна, від якої-небудь, отже, надійної, веселої, хороброї, вірної людини ми не лише дістаємо нечувану насолоду, ця людина, до того ж, – саме та справжня земна матерія, в якій полягає життя. Це – мудрість прадавня, але вона означає вирішальну переміну в смаках, перехід від смаків юности, спрямованих, звичайно ж, на екзотику, до смаків уже зрілої людини. У вашому кузені багато чого викликає в мене захват, а якщо ці мої слова видадуться вам надто гучними, бо відповідати можна далеко не за все, що він заявляє, то я, мабуть, сказав би, що люблю його, бо в ньому є щось надзвичайно вільне й незалежне, попри всю його внутрішню суворість і химерність; а втім, саме цим поєднанням свободи й внутрішньої суворості він, либонь, і приваблює. Але чоловік він небезпечний через свою незрілу моральну екзотичність і свій освічений розум, який постійно шукає пригод, не знаючи, що його, власне, до них тягне.

77. Арнгайм як друг журналістів

Діотима часто мала нагоду на прикладі Арнгайма спостерігати чинники поведінки, що не піддаються обліку.

Так, приміром, за його порадою на засідання «Собору» (як начальник відділу Туцці трохи глузливо охрестив «Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности») іноді запрошували й представників великих газет, і Арнгайм, хоч він був присутній там лише як неофіційний гість, привертав таку їхню увагу, що решта знаменитостей відступали на задній план. Адже з якоїсь причини, що не піддається обліку, газети – це ж бо не лабораторії й не дослідницькі станції духу, чим вони могли бути б на загальне добро, а зазвичай склади й біржі. Платон – візьмімо для прикладу цього мислителя, адже його серед десятка інших таких називають великим, – якби він іще жив, був би, без сумніву, в захваті від газетної галузі, де щодня можна породжувати яку-небудь ідею, замінювати її іншою чи вдосконалювати, де з усіх кінців світу зі швидкістю, про яку Платон і не здогадувався, стікаються новини, й цілий штаб деміурґів готовий негайно перевірити, скільки в тих новинах розуму й реальности. Редакцію газети він прийняв би за той topos uranios, небесне місце ідей, наявність якого описав так переконливо, що всі найдостойніші люди й досі, коли розмовляють зі своїми дітьми чи службовцями, виявляються ідеалістами. І якби нині Платон раптом постав у редакції якої-небудь газети й довів, що він – справді той самий великий письменник, котрий понад дві тисячі років тому помер, то викликав би, певна річ, неймовірну сенсацію й дістав би блискучі пропозиції. А якби потім він ще й спромігся за тижнів три написати цілий том філософських подорожніх нотаток та кілька тисяч відомих своїх коротких історій, а той чи той із давніших своїх творів, можливо, й екранізувати, то довгенько жив би розкошуючи. Та щойно його повернення втратило б злободенність, а добродій Платон потім ще й забажав би втілити в життя одну зі своїх відомих ідей, цілком здійснити які йому так ніколи й не пощастило, головний редактор запропонував би йому, либонь, хіба що часом пописувати про це такі собі милі статейки для літературного додатку до газети (але, з огляду на читацьке коло, якомога розкутіше й жвавіше, не таким важким стилем), а завідувач літературного відділу докинув би, що такий матеріал він зможе ставити в номер, на жаль, не частіше, ніж один раз на місяць – як-не-як, треба ж бо рахуватися, мовляв, і з безліччю інших талантів. І в обох газетярів лишилося б тоді відчуття, що вони дуже багато зробили для чоловіка, який, хоч він і Нестор європейських публіцистів, все ж таки трохи пасе задніх, а щодо злободенности, то його, мовляв, у жодному разі не можна поставити на одну дошку з таким автором, як, скажімо, Пауль Арнгайм.

Що ж до самого Арнгайма, то він із цим твердженням, певне, ніколи не погодився б, бо воно образило б його святобливе ставлення до всього великого, хоча з багатьох поглядів здалося б йому все ж таки досить зрозумілим. Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вникати в які не має часу жодна заклопотана людина, коли редакціям постійно набридають якісь Генії, – нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї; покладатися можна, власне, лише на слух, намагаючись угадати, коли бурмотіння, шепіт або човгання ніг за редакційними дверима досить гучне, щоб упустити його через поріг як голос громадськости. Щоправда, від цієї хвилини Геній переходить до іншої категорії. Він уже – не просто абищиця, не дрібничка, яка цікавить літературну чи театральну критику й суперечности якої читач, що його бажає собі газета, сприймає не поважніше, ніж дитячий лепет, – ні, він набуває рангу факту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Дурноверхі фанатики не бачать схованої в цьому нагальної потреби в ідеалізмі. Світ тих, хто змушений писати й пише, сповнений високих слів і понять, які вже втратили свої предмети. Атрибути великих людей і захоплень живуть довше, ніж приводи для них, тому безліч атрибутів лишаються зайвими. Колись один видатний чоловік створив їх для ще одного видатного чоловіка, але обох уже давно нема на світі, а поняття, що пережили тих чоловіків, треба якось застосовувати. Отож до визначень раз у раз добирають людину. «Могутня повнота» Шекспіра, «універсальність» Ґьоте, «психологічна глибина» Достоєвського й решта понять, що їх лишив нам тривалий літературний розвиток, сотнями зависають у головах писак, і тепер вони просто через застій у збуті епітетів називають якого-небудь тенісного стратега «глибоким», а якого-небудь модного віршомаза – «великим». Писак можна зрозуміти: вони просто вдячні, коли трапляється нагода без утрат прилаштувати до кого-небудь свої словесні припаси. Однак це має бути людина, чия значущість уже стала фактом, завдяки чому всі розуміють, що такі слова прикласти до неї можна, хоч і цілком байдуже, до якого саме місця. І саме такою людино й був Арнгайм; бо Арнгайм – це Арнгайм, в Арнгаймі був сам Арнгайм; він – батьків спадкоємець, він уже народився як подія, й не могло виникати жодного сумніву в злободенності того, що він казав. Йому досить було лише зробити невеличке зусилля й висловити яку-небудь думку, що її, виявивши добру волю, можна було назвати важливою. І Арнгайм сам сформулював це у вигляді досить слушного правила. Він любив казати: «Справжнє значення людини великою мірою полягає в її здатності зробити себе зрозумілою своїм сучасникам».

Отож він і цього разу легко знайшов спільну мову з газетами, що взяли його в облогу. Він лише посміювався із шанолюбних фінансистів та політиків, які залюбки скупили б усі газети жужмом; їхні спроби впливати на громадську думку здавалися йому такими самими незграбними й розпачливими, як поведінка чоловіка, що пропонує жінці за її кохання гроші, хоча може одержати все багато дешевше, розпаливши в ній уяву. Журналістам, які розпитували в нього про Собор, Арнгайм відповів, що вже сам факт цього зібрання доводить його глибоку потребу, позаяк у світовій історії не відбувається, мовляв, нічого нерозумного, й цим він так потрафив їхнім професійним уподобанням, що його слова процитувало багато газет. Це були, якщо придивитися ближче, й справді непогані слова. Адже людям, котрі надають значення всьому, що відбувається, стало б недобре на душі, якби вони не були певні, що нічого нерозумного на світі не відбувається; але, з другого боку, вони, як відомо, радше прикусять собі язика, ніж нададуть чому-небудь надто великого значення, навіть якщо це буде сама значущість. Завдяки дрібці песимізму у висловлюваннях Арнгайма цей захід легко набув солідної гідности, а ту обставину, що сам Арнгайм – чужоземець, тепер можна було витлумачити як інтерес усього закордону до неймовірно цікавих духовних процесів в Австрії.

Решта знаменитостей, що брали участь у Соборі, не мали такого неусвідомленого хисту подобатися пресі, однак ефект цей вони помітили; а позаяк загалом знаменитості знають одне про одного мало й у потязі вічности, що везе їх усіх гуртом, бачаться переважно у вагоні-ресторані, то особлива громадська вага, набута Арнгаймом, вплинула без перевірки й на них, і хоч він і далі уникав засідань усіх призначених комітетів, у Соборі йому цілком сама собою дісталася роль центральної постаті. І що далі посувалися ці сходини, то очевидніше ставало, що Арнгайм – справжня їхня сенсація, хоча для цього він, по суті, нічого й не робив, хіба що, можливо, й у розмовах зі знаменитими співучасниками висловлював думку, яку можна було витлумачити як великодушний песимізм у тому сенсі, що від Собору, либонь, навряд чи варто чого-небудь сподіватися, хоча, з другого боку, таке шляхетне завдання, мовляв, уже саме собою вимагає від людини всієї самовідданости, на яку вона здатна. Такий обережний песимізм завойовує довіру й серед великих умів; адже думка про те, що нині розум узагалі ніколи не домагається справжнього успіху, чомусь приємніша, ніж та, що розум одного з колег такого успіху домігся, і стримане судження Арнгайма про Собор можна було витлумачити як його схильність пристати до думки другої.

78. Діотимині перевтілення

Діотимині почуття розвивалися не зовсім такою самою рівненькою висхідною лінією, як Арнгаймові успіхи.

Траплялося, що серед гостей чи в котрійсь із оголених кімнат її тепер уже зовсім інакшого помешкання у неї раптом складалося враження, немовби вона прокинулася в країні, яка їй наснилась. Діотима стояла тоді, оточена простором і людьми, й світло від люстри лилося на її коси, звідти стікало на плечі та клуби, й вона майже відчувала на собі його ясні потоки, й була вся статуєю, й могла б прикрашати, мов скульптура, водограй у самісінькому центрі самісінького центру світу, купаючись у хвилях високої духовної краси. Таке становище давало, на її гадку, неповторну нагоду здійснити все, що протягом життя видається людині найважливішим і найбільшим, і вона вже не дуже переймалася тим, що нічого певного на думку їй не спадало. Усе помешкання, товариство в ньому, сам вечір повивали її, мов жовто-шовкова зі споду сукня; Діотима відчувала її шкірою, але не бачила. Час від часу її погляд звертався до Арнгайма, який звичайно стояв десь у гурті чоловіків і розмовляв; але потім вона помічала, що не зводить з нього погляду вже весь час, і тепер до нього поверталося лише її пробудження. Навіть коли вона на нього не дивилася, його обличчя постійно торкались, якщо можна так сказати, краєчки крил її душі, повідомляючи їй, що на ньому відбувається.

І коли вже мова зайшла про пір’їни, то можна додати, що й у всьому образі Арнгайма було щось зі сфери сновидінь – такий собі торговець із золотистими янгольськими крильцями, який спустився в це зібрання просто з небес. У тих невидимих, згорнених крилах, що тихенько шурхотіли, коли він, щось пояснюючи, робив рух рукою, – у крилах, якими його наділяли її почуття, був гуркіт експресів і кур’єрських потягів, гурчання автомобілів, тиша мисливських будиночків і лопотіння вітрил на яхтах. Арнгайм і далі часто виїздив з міста, й через це в його присутності завжди було щось таке, що сягало за межі моменту й місцевих подій, тепер уже таких важливих для Діотими. Вона знала: поки він тут, десь таємно приймають і відсилають телеграми, відвідувачів і емісарів, які залагоджують його справи. Помалу в неї склалось уявлення – і, може, навіть перебільшене – про значення світової фірми та її переплетеність із процесами у великому житті. Іноді Арнгайм страшенно цікаво розповідав про зв’язки міжнародного капіталу, про заокеанські оборудки й політичні підґрунтя; цілком нові обрії, вперше взагалі обрії відкривалися перед Діотимою, досить було їй хоч один раз послухати його розповідь, наприклад, про французько-німецькі суперечності, про які вона знала не багато більше того, що майже всі в її оточенні відчували до Німеччини певну неприязнь, змішану з якимсь обтяжливим відчуттям братерського обов’язку; в інтерпретації Арнгайма це ставало Галльсько-кельтсько-остео-тиреоїдитною проблемою, пов’язаною з проблемою лотаринзьких вугільних шахт і далі з проблемою мексиканських нафтових родовищ, а також із суперечностями між англосакською та Латинською Америкою. Про такі підгрунтя начальник відділу Туцці не мав жодного уявлення чи принаймні не показував, що його має. Він задовольнявся тим, що час від часу нагадував Діотимі, нібито, на його думку, присутність у них Арнгайма й перевагу, яку той віддає їхньому дому, в жодному разі не можна пояснити, не припустивши наявність у того якоїсь прихованої мети, але якої саме – про це Туцці мовчав, та, власне, нічого й не знав.

Отож його дружина глибоко відчувала перевагу методів нових людей над методами застарілої дипломатії. Вона не забувала про ту хвилину, коли ухвалила рішення поставити Арнгайма на чолі паралельної акції. То була перша велика ідея в її житті, й Діотима перебувала тоді в дивовижному стані; її пойняла якась мрійлива млість, сама ідея опинилася в чудовій-пречудовій далині, й усе, що доти становило Діотимин світ, млосно полинуло назустріч цій ідеї. Те, що з усього того можна було виразити словами, означало дуже й дуже мало; це були спалахи, сяяння, якась своєрідна порожнеча й стрімкий потік ідей, і можна було навіть спокійно визнати, міркувала собі Діотима, що суть усього цього, а саме думка поставити на чолі небаченої патріотичної акції Арнгайма, була просто абсурдна. Арнгайм – чужоземець, ось у чому полягала вся правда. Отож здійснити цей замисел так просто, як вона колись пояснила його графові Ляйнсдорфу й своєму чоловікові, було неможливо. А проте все склалося так, як їй тоді, в тому стані, й уявлялося. Адже й решта зусиль наповнити акцію справді високим змістом досі виявлялися марними; широке перше засідання, робота комітетів, навіть оцей приватний конгрес, від якого, до речі, Арнгайм, скоряючись якійсь дивній іронії долі, застерігав, – усе це досі не дало нічого іншого, крім того ж таки Арнгайма, навколо якого збиралися натовпи, якому доводилося без угаву говорити і який становив загадкове зосередження всіх надій. Це був новий тип людини, покликаний прийти на зміну старим силам, що заправляли долями. Діотима мала право тішитися тим, що саме вона відразу його відкрила, порозмовляла з ним про проникнення нової людини до владних сфер і допомогла йому стати тут, попри опір решти, на власний шлях. Отож якби Арнгайм і справді виношував іще якісь особливі плани, як це підозрював начальник відділу Туцці, то Діотима й у такому разі майже від самого початку була б сповнена рішучости всіляко його підтримувати, позаяк велика доба не терпить дріб’язкових іспитів, а сама Діотима виразно відчувала, що життя її досягло вершини.

Якщо не брати до уваги щасливців і невдах, то всі люди живуть однаково погано, але живуть вони погано на різних поверхах. Для людини, якій відкривається загалом не велика перспектива на сенс її життя, це залежне від поверху почуття власної гідности нині становить надзвичайно привабливий замінник. У виняткових випадках воно може перерости у сп’яніння від висоти і влади – є ж бо люди, в котрих на горішніх поверхах паморочиться голова, навіть коли вони усвідомлюють, що стоять посеред кімнати, а вікна зачинені. Коли Діотима замислювалася про те, що один із найвпливовіших людей у Європі працює разом із нею над тим, щоб наповнити духовністю владні сфери, і як обох їх звела просто-таки сама доля, і що відбувається, навіть коли на високому поверсі всесвітньо-австрійського механізму людства цього дня якраз нічого такого й не відбувається, – коли вона про це замислювалась, відразу розпускалися вузли, що зв’язували її думки, й вони починали працювати чимдалі швидше, чимдалі легше, з їхньою появою зринало дивовижне відчуття щастя й удачі, з їхніми напливами щоразу наставало осяяння, яке вражало її саму. Її почуття власної гідности поглибилось; успіхи, повірити в які вона колись навіть не зважилася б, були вже близько, за кілька кроків; на душі було як ніколи радісно, часом їй спадали на думку навіть досить сміливі жарти, і її захлюпувало щось таке, чого доти вона зроду за собою не помічала, – хвилі веселощів, ба навіть пустотливости. Вона почувалася немовби на вежі – в кімнаті з безліччю вікон. Та було в цьому й щось тривожне, лиховісне. Діотиму мучило невиразне, загальне, невимовне відчуття раювання, що прагло якихось дій, всебічної діяльности, але якої саме – цього вона навіть не годна була уявити. Вона, можна, мабуть, сказати, раптом усвідомила, що земна куля в неї під ногами обертається, й цього усвідомлення Діотима не могла позбутися; або що ці бурхливі процеси без конкретного змісту були такою самою перешкодою, як собака, що невідь звідки взявся й крутиться під ногами. Через це переміна, що сталася з нею без її очевидної згоди, Діотиму часом лякала, й загалом її стан нагадував скоріше ту світлу нервову сірість, яка становить колір ніжного, позбавленого важкості неба в тужливу годину нестерпної спеки.

Діотимине прагнення до ідеалу помалу зазнавало глибоких змін. Це прагнення ніколи досить чітко не відрізнялося від коректного захоплення великими речами, то був шляхетний ідеалізм, стримана піднесеність, а позаяк у наші суворі часи навряд чи хто-небудь знає, що воно таке, доведеться ще раз коротко на цьому спинитися. Діловим він не був, цей ідеалізм, тому що діловитість має ремісничу природу, а ремесло завжди неохайне; радше він мав щось від квітів у малярстві ерцгерцогинь, яким жодні інші моделі, крім квітів, не подобають, і для цього ідеалізму дуже прикметне було поняття «культура» – він почувався сповненим культури. Але його можна було назвати й гармонійним, тому що він відчував огиду до будь-якої неврівноважености, а завдання освіти вбачав у тому, щоб у різкі суперечності, якими, на жаль, багатий світ, унести гармонію; одне слово, він, либонь, не так уже й відрізнявся від того, що й нині ще – щоправда, тільки там, де дотримуються великих буржуазних традицій, – розуміють під чистим і добротним ідеалізмом, який-бо проводить дуже чітку різницю між предметами, його гідними, й тими, котрі його не гідні, і, з огляду на високу гуманність, у жодному разі не поділяє переконаности святих (а також лікарів та інженерів) у тому, що й моральні покидьки зберігають невикористану небесну теплотворну здатність. Якби колись Діотиму розбуркали посеред ночі й спитали, чого вона бажає, то вона, не довго думаючи, відповіла б, що любовна сила живої душі відчуває потребу прилучитися до всього світу; але, трохи очумавшись від сну, уточнила б свої слова, зауваживши, що в теперішньому світі, яким він став через гіпертрофію цивілізації й розуму, задля обережности говорити можна, навіть коли йдеться про піднесені натури, лише про певне прагнення, аналогічне любовній сназі. І вона справді так і думала б. Ще й нині є тисячі людей, які нагадують розпилювачів любовної снаги. Сідаючи за книжки, Діотима відгортала з чола свої чудові коси, прибираючи так логічного вигляду, й читала з усвідомленням відповідальности й прагненням зробити собі з того, що називала культурою, помічницю в своєму нелегкому суспільному становищі; отак вона й жила, по краплині витонченої любови роздаючи себе всім предметам, які цього заслуговували, осідаючи на них, мов пара від подиху, на певній відстані від себе, а самій їй лишалася, власне, тільки порожня пляшка тіла, що належала до хатнього начиння начальника відділу Туцці. Перед тим, як з’явився Арнгайм, це призвело врешті до тяжких нападів меланхолії – ще коли між своїм чоловіком і найяскравішим променем свого життя, паралельною акцією, Діотима стояла сама; але відтоді її стан якось дуже природно сформувався по-новому. Любовна снага потужно сконцентрувалася й, так би мовити, повернулася в тіло, а прагнення «аналогічне» обернулося на досить егоїстичне й однозначне. Уперше викликане кузеном уявлення, нібито вона ось-ось має здійснити якийсь вчинок і поміж нею й Арнгаймом має статися щось таке, чого вона ще не хотіла собі й уявляти, зробилося настільки яскравішим від решти уявлень, які захоплювали її доти, що вона мала достоту таке відчуття, немовби тепер з нею все діється вже не вві сні, а наяву. І порожнеча, властива такому пробудженню першої миті, також виникла в Діотимі саме внаслідок цього, а з описів вона пригадувала, що це – ознака зародження великих пристрастей. Багато чого з того, про що казав останнім часом Арнгайм, можна зрозуміти, здавалося їй, саме в такому сенсі. Його пояснення власної позиції, розмови про чесноти й обов’язки, потрібні йому в житті, були підготовкою до чогось невідворотного, й Діотима, озираючи все, що доти було її ідеалом, відчувала духовний песимізм дії; так людина, стоячи над спакованими валізами, кидає останній погляд на майже осиротілі вже кімнати, які роками були її пристановищем. Несподіваним наслідком усього цього стало те, що Діотимина душа, тимчасово опинившись без нагляду найвищих сил, поводилася, мов збитошний школяр, який бешкетує доти, доки на нього найде смуток через його безглузду свободу, і завдяки цій дивній обставині в її взаємини з рідним чоловіком, попри їхню чимдалі глибшу відчуженість, на короткий час ввійшло щось навдивовижу схоже коли й не на пізню весну кохання, то принаймні на суміш усіх його пір року.

А начальник відділу Туцці, цей приземкуватий чоловічок із приємним запахом смаглявої, сухої шкіри, не розумів, що діється. Йому вже кілька разів упадало в око, що при гостях дружина справляє враження якоїсь на диво замріяної, заглибленої в себе, неуважної і вкрай знервованої; вона й справді була знервована й водночас думками наче десь інде; та коли вони лишалися самі й він трохи несміливо, мовби сам не свій, підступав до неї, щоб поцікавитися про це, Діотима хтозна-чому раптом весело кидалася йому на шию й притискалася до його чола надзвичайно гарячими вустами, що нагадували щипці перукаря, коли той, закручуючи йому вуса, мало не торкався ними шкіри. Вона була неприємна, така несподівана ніжність, і він потай стирав її сліди, коли Діотима відверталася. Та коли він, бувало, хотів обійняти дружину або, що було особливо прикро, обіймав, вона роздратовано дорікала йому, що він ніколи її не кохав, а лиш накидається на неї, мов тварина, Що ж, певна міра чутливости й примхливости була, безперечно, властива образу жаданої жінки, який доповнював чоловіче єство і який Туцці створив собі ще з юности, й та одухотворена Грація, з якою Діотима подавала філіжанку чаю, брала до рук нову книжку чи висловлювала міркування з приводу чогось такого, в чому, на переконання її чоловіка, не здатна була нічого зрозуміти, щоразу захоплювала його своєю довершеною формою. Це діяло на нього, мов ненабридлива застільна музика, а таку музику Туцці страшенно любив; проте він твердо тримався, звісно, й того погляду, що коли музику відривають від їди (чи відвідин церкви) й намагаються культивувати її задля неї самої, то це вже – буржуазна зарозумілість, хоч і знав, що казати про це вголос не можна, та й узагалі ніколи такими думками аж так не переймався. Що ж він, отже, мав робити, коли Діотима то обіймала його, то роздратовано заявляла, нібито поруч із ним людина душевна не знаходить свободи, щоб піднестися до своєї істинної суті? А що можна було відповісти на вимоги на кшталт тієї, щоб він більше думав про глибини моря внутрішньої краси, ніж дбати про її, Діотимине, тіло? Або раптом виявлялося, що він має з’ясувати для себе різницю між еротикою, в якій вільно ширяє не обтяжений похіттю дух кохання, й сексуальністю. Усе це були, звичайно, книжні премудрості, з яких можна лише посміятися; одначе коли їх виголошує жінка, та ще й роздягаючись («З отакими повчаннями на вустах!» – додавав подумки Туцці), то вони обертаються на образи. Адже його уваги не уникло те, що спідня білизна в Діотими помітно прогресувала в бік легковажної екстравагантности. Діотима, звісно, завжди одягалася ретельно й зважено, адже її суспільне становище вимагало, щоб вона була й елегантна, й воднораз не конкурувала з вельможними дамами; однак у виборі білизни, що її гама сягала від поважної практичности до похітливої павутинности, тепер вона робила поступки на користь красі, яку колись назвала б негідною освіченої жінки. Та коли це впадало в око Джованні (Туцці звали Гансом, але зі стилістичних міркувань йому дали нове ім’я,співзвучне його прізвищу), вона червоніла до самих плечей і заходжувалася розповідати щось про пані фон Штайн, а та, мовляв, не поступалася навіть такому чоловікові, як Ґьоте! Отож начальнику відділу Туцці вже не доводилося в належний, на його думку, час відриватися від важливих, не пов’язаних з особистим життям державних справ і шукати супокою в лоні сім’ї; тепер, відчував він, свою волю йому диктувала дружина, й те, що колись чітко відділилось одне від одного – напруження розуму й заспокійливу впевненість тіла – він мусив знову просто-таки зводити до стомливої й трохи смішної єдности тієї пори, коли домагається свого новоженець; цим Туцці нагадував тетерука на токовищі або юнака, захопленого складанням віршів.

Навряд чи буде перебільшенням сказати, що іноді в глибині душі це викликало в нього справжню відразу, й тому суспільний успіх, якого в цей час домоглася дружина, завдавав йому мало не болю. Діотима здобула загальну прихильність, а це начальник відділу Туцці за будь-яких обставин поважав так, що боявся видатись чоловіком обмеженим, якщо на незрозумілі йому дружинині примхи спробує відповісти владним окриком чи надто різкою насмішкою. Помалу він збагнув, що бути чоловіком відомої жінки – це мученицькі страждання, які потрібно якомога приховувати, й що в певному розумінні це нагадує кастрацію внаслідок нещасливого випадку. Він докладав великих зусиль, щоб цього ніхто не завважив, нечутно й непомітно з’являвся й зникав, загорнувшись у хмару люб’язної офіційної непроникности, коли в Діотими бували гості чи тривали які-небудь обговорення, при нагоді чемно робив ввічливо-корисні чи й іронічно-втішливі зауваження, жив, здавалося, своїм життям у замкненому, але дружньому сусідньому світі, ніколи не мав, здавалося, незгод з Діотимою, час від часу, коли вони лишалися вдвох, навіть давав їй дрібні доручення, на людях демонстрував прихильне ставлення до візитів Арнгайма в свій дім, у вільні від важливих службових турбот години вивчав Арнгаймові писання й ненавидів авторів таких писань, вбачаючи в них причину своїх страждань.

Бо це було питання, до якого головне питання – в чому полягала причина Арнгаймових візитів до них додому – тепер час від часу зводилося: чому Арнгайм писав? Писання – це особлива форма базікання, а чоловіків-базік Туцці не міг терпіти. Вони викликали в нього гаряче бажання стиснути щелепи й сплюнути крізь зціплені зуби, як ото роблять моряки. Були щодо цього, звісно, й винятки, з якими він рахувався. Туцці знав кількох високих чинів, котрі, вийшовши на пенсію, опублікували свої спогади, а також таких, котрі часом пописували до газет; він пояснював це тим, що чиновник пише лише тоді, коли невдоволений або якщо він юдей, позаяк юдеї, на його переконання, люди марнославні й завжди невдоволені. Крім того, книжки про свій життєвий досвід писали великі практичні діячі – але вже на схилі віку, та й то в Америці або, у крайньому разі, в Англії. До того ж у сфері літератури Туцці був чоловік освічений і, як усі дипломати, віддавав перевагу мемуарам, де можна запозичити мудрих висловів і повчитися пізнавати людей; але ж недарма, либонь, нині таких книжок уже не пишуть, і йдеться тут, мабуть, про якусь застарілу потребу, відсталу від доби нової діловитости. Нарешті, пишуть і через те, що така в людей професія; цілком і повністю Туцці визнавав це в тому разі, якщо пером ти достатньо заробляєш або якщо підпадаєш під усе ж таки наявне поняття «письменник»; він сприймав до певної міри як честь те, що в його домі крутилися вершки цієї професії, й досі вважав належними до неї письменників, котрих міністерство чужоземним справ підгодовувало зі свого таємного фонду, призначеного для підкупу продажних журналістів, хоча й «Іліаду», й Нагірну проповідь, речі, як-не-як, глибоко ним шановані, він, не довго думаючи, теж зарахував би до цих досягнень, появу яких можна пояснити добровільною чи вимушеною професійною працею. Тільки чого б то такий чоловік, як Арнгайм, хто жодної, жоднісінької потреби в цьому не мав, так багато писав? Ось де, як підозрював – надто тепер – Туцці, була зарита собака, й докопатися до неї він хоч убий не міг.

79. Солиман кохає

Тим часом Солиман, маленький раб-негр чи й син негритянського князя, переконав Рахель, маленьку покоївку чи й Діотимину подругу, що треба стежити за подіями в домі, щоб, коли настане слушна година, не дати Арнгаймові здійснити його темні замисли. Правильніше сказати, переконати він її не переконав, але тепер вони пильнували, мов двоє змовників, і, коли хто-небудь приходив, щоразу підслуховували під дверима. Солиман страшенно багато розповідав про кур’єрів, що їздили туди-сюди, й про якихось підозрілих людей, які крутилися в готелі біля його господаря, й навіть виявив готовність заприсягти африканською княжою клятвою в тому, що розкриє таємницю всього цього; а полягала та африканська княжа клятва в тому, що Рахель, коли Солиман почне виголошувати свою врочисту обітницю, покладе свою руку поміж Гудзиків його куртки й сорочки на його голі груди, а він те саме зробить з Рахель; але дівчина не схотіла. І все ж маленька Рахель, яка мала право вдягати й роздягати свою господиню й на її прохання телефонувати, Рахель, крізь чиї пальці щоранку й щовечора перетікали чорні Діотимині коси, в чиї вуха тим часом лилися її золоті слова, ця маленька шанолюбка, що, відколи розпочалася паралельна акція, жила на верхівці колони й щодня трепетала від струмів обожнювання, які линули від її очей до богорівної жінки, – Рахель з певного часу тішилася тим, що за цієї жінкою просто шпигувала.

Крізь прочинені двері до суміжних кімнат, або крізь шпарину в дверях, що їх повільно хто-небудь причиняв за собою, або просто неквапно пораючись поблизу, вона підслуховувала Діотиму й Арнгайма, Туцці й Ульріха і ревно пильнувала за поглядами, зітханнями, цілуванням рук, словами, сміхом, жестами, що були немовби клаптики розірваного важливого паперу, якого їй не щастило скласти докупи. Та особливі можливості відкривала перед дівчиною невеличка замкова шпарина, навдивовижу разюче нагадуючи їй про той давно забутий час, коли вона втратила честь. Погляд проникав далеко у глибину кімнати; люди плавали там, розпавшись на двовимірні частини, й тісні рамки слів уже не обрамляли голосів, що котилися позбавленим змісту гомоном; сором’язливість, повага й захват, якими Рахель була прив’язана до цих людей, у такі хвилини зазнавали бурхливого розпаду, і це збуджувало так само, як коли коханий усім своїм єством раптом проникає в кохану так глибоко, що темніє в очах і за запнутою завіскою шкіри спалахує світло. Маленька Рахель сиділа навпочіпки перед замковою шпариною, чорна сукня напиналася на її колінах, на шиї й на плечах, а поруч сидів навпочіпки Солиман у лівреї, нагадуючи гарячий шоколад у темно-зеленій філіжанці; час від часу він швидким рухом руки, яка на мить завмирала, потім до самих пучок розслаблялася й нарешті, ніжно затримавшись, відпускала на волю і їх, хапався за плече, за коліно чи за спідницю Рахель, коли втрачав рівновагу. Хлопець не міг стриматися, щоб не захихотіти, й Рахель приставляла свої м’якенькі пальчики до пругких подушечок його губів.

До речі, Солиман, на відміну від Рахель, у Соборі нічого цікавого не бачив і як тільки міг ухилявся від того, щоб разом із нею прислуговувати гостям. Йому краще було супроводжувати Арнгайма, коли той приходив з візитом сам. Щоправда, тоді Солиманові доводилося сидіти на кухні й очікувати, коли звільниться Рахель, і кухарка, яка так мило бесідувала з ним першого дня, злилася, бо відтоді йому наче одібрало мову. Але Рахель ніколи не мала часу засиджуватись на кухні, й коли вона знову зникала, кухарка, ця дівка, якій було вже за тридцять, заходжувалася по-материнському догоджати Солиманові. Накинувши на своє шоколадне обличчя вкрай зневажливий вираз, він якийсь час терпів її, потім зазвичай уставав і, вдаючи, нібито щось забув чи шукає, замислено зводив очі на стелю, а тоді повертався спиною до дверей і починав задкувати – просто ніби лише для того, щоб так краще розгледіти стелю; кухарка розгадувала цю незграбну гру відразу, щойно він підводився й закочував білки очей, але, розчарована й охоплена ревнощами, прикидалася, начебто їй усе це байдуже, й Солиман зрештою також кинув навіть намагатися ламати цю комедію, що стала вже немовби скороченим ритуалом, внаслідок якого він опинявся на порозі світлої кухні й ще трохи затримувався там з якомога невимушенішим виглядом. Кухарка, на зло йому, в його бік уже й не дивилися. Солиман вислизав задки, мов темна тінь у темну воду, до похмурого передпокою, без будь-якої потреби ще хвильку прислухався, а тоді раптом заходжувався чудернацькими стрибками шастати в чужому помешканні, шукаючи Рахель.

Начальник відділу Туцці вдома ніколи не бував, а Діотими й Аргнайма Солиман не боявся, знаючи, що ті двоє чують лише одне одного. Про всяк випадок він кілька разів навіть спробував був щось перекинути, але цього ніхто не помітив. Він був господар у всіх кімнатах, як олень у лісі. Кров била з його голови, мов роги з вісімнадцятьма кинджально гострими відростками. Вістря тих рогів чіплялися за стіни й стелю. У цьому домі зазвичай запинали фіранки в усіх кімнатах, коли в них саме нікого не було, щоб від сонця не вицвітали меблі, й Солиман, розмахуючи руками, пробирався крізь півсутінки, наче крізь лісову гущавину. Він робив це залюбки, аж надто вигинаючись і звиваючись усім тілом. Він прагнув насильства. Цей розбещений жіночою увагою хлопчина насправді ще ніколи не мав справи із жінкою, а лише довідався про розпусту європейських хлопців, і його жадання лишалися ще такою мірою не погамовані досвідом, такою мірою нестримні й розпорошені у своєму паланні, що його пожадливість, щойно він бачив кохану, не знала, чим себе потамувати – кров’ю Рахель, її цілунками чи заціпенінням кожнісінької жилки в його тілі.

Хай би там де ховалася Рахель, Солиман зненацька вигулькував перед нею й усміхався, радий, що його хитрість удалася. Він перепиняв дівчині шлях, і для нього не були священні ні господарів кабінет, ні Діотимина спальня; він виринав із-за штор, письмового столу, шаф і ліжок, і в Рахель щоразу завмирало серце від такого зухвальства й від небезпеки, що їм загрожувала, тільки-но півсутінь раптом де-небудь зливалася з чорномазим обличчям, на якому білизною світилися два разки зубів. Та щойно Солиман опинявся перед реальною Рахелью, над ним брала гору порядність. Адже ця дівчина була від нього багато старша й така гарна, мов свіжовипрана дорога чоловіча сорочка, яку важко зіпсувати відразу, хоч би як ти цього хотів, і взагалі Рахель була просто така реальна, що при ній тьмяніли будь-які фантазії. Вона дорікала йому за таку невихованість і вихваляла Діотиму, Арнгайма й честь брати участь у паралельній акції; а Солиман щоразу приносив їй який-небудь подаруночок – то квітку (він висмикував її з букета, якого його господар посилав Діотимі), то сиґарету, що її вкрав удома, то пригорщу цукерок, прихоплених мимохідь десь із вази; передаючи Рахель свій презент, він лише стискав їй пальці й прикладав її долоню до свого серця, що палало в його чорному тілі, мов червоний смолоскип серед темної ночі.

А одного разу Солиман проник до Рахель навіть у її комірчину, де дівчині суворо наказала сидіти за якимсь шитвом Діотима, бо напередодні, коли приходив Арнгайм, господині заважав гармидер у передпокої. Перше ніж сісти під домашній арешт, Рахель хутенько пошукала Солимана, однак ніде не знайшла, а коли ступила засмучена до своєї кімнатки, він, сяючи, вже сидів на її ліжку й дивився на неї. Дівчина застигла, не зважуючись причинити за собою двері, але Солиман підхопився й зробив це сам. Потому понишпорив у себе в кишенях, дістав якусь річ, здмухнув із неї порох і, мов гаряча праска, наблизився до дівчини.

 – Дай руку! – звелів він.

Рахель послухалася. Солиман, тримаючи в долоні кілька строкатих запонок, спробував прикріпити їх до закарвашів її сукні. Рахель подумала, що запонки скляні.

 – Коштовне каміння! – гордо пояснив він.

Ці слова викликали в дівчини лихе передчуття, й вона хутко висмикнула руку. Ні про що таке вона не подумала, ні; у сина африканського князя, навіть коли цього сина викрали, могли ще лишитися кілька потай зашитих у сорочку коштовних камінців, про таке нічого певного не знаєш; але цих запонок вона мимоволі злякалася, так ніби Солиман давав їй отруту, і всі оті квітки й цукерки, які він приносив доти, враз видалися їй дуже дивними. Вона притисла руки до себе й звела на хлопця розгублений погляд. Рахель відчувала, що має сказати йому щось серйозне; вона була старша від нього й служила в добрих людей. Але цієї хвилини на думку їй спадали тільки такі вислови, як «Живи чесно – довше проживеш» та «Завжди будь вірний і правдивий!» Вона зблідла; все це здалося їй надто простим. Свою життєву мудрість вона здобувала в батьківському домі, і то була мудрість сувора, така сама прекрасна й проста, як давнє домашнє начиння, однак пуття з неї було не багато, бо такі вислови складалися лише з одного-однісінького речення, а далі стояла крапка. І цієї хвилини Рахель такої дитячої мудрости соромилась, як соромляться старих, заношених речей. Про те, що стара скриня, яка стоїть на горищі в бідняків, через сто років стає прикрасою в салоні багатіїв, Рахель не знала і, як усі чесні, прості люди, захоплювалася новим плетеним стільцем. Тому дівчина намагалася знайти у себе в пам’яті уроки свого нового життя. Та хоч скільки чудових сцен кохання й жахів пригадувала вона з книжок, що їх давала їй Діотима, жодна з них не була саме така, яка знадобилася б їй тут, усі гарні слова й почуття були невіддільні від своїх власних обставин і підходили до її обставин так само мало, як випадковий ключ до чужого замка. Те саме стосувалося й прекрасних висловів та повчань, що їх для неї не шкодувала Діотима. Рахель відчувала, як довкола неї клубочиться гарячий туман, і ладна була заплакати. Нарешті вона різко кинула:

 – Я у своїх господарів не краду!

 – Чому? – показав зуби Солиман.

 – Я такого не роблю!

 – Я не крав. Це моє! – вигукнув Солиман.

«Добрі господарі дбають про нас, бідних», – відчувала Рахель. До Діотими вона відчувала любов. До Арнгайма – безмежну повагу. До отих підбурювачів і баламутів, яких добра поліція називає підривними елементами, – глибоку відразу. Але для всього цього їй бракувало слів. Мов ото величезна, перевантажена сіном і плодами гарба, в якої відмовили гальма і якій не допомогла гальмівна колодка, уся ця купа почуттів немовби покотилася з гори.

 – Це моє! Бери! – ще раз промовив Солиман, знову схопивши долоню Рахель.

Вона спробувала висмикнути долоню, але він не хотів її відпускати, помалу почав лютувати й, коли вже мало не розціпив пальці, бо його хлопчачої сили забракло для того, щоб подолати опір Рахель, яка випручувалася від нього всією вагою свого тіла, безтямно нахилився й, мов звіря, уп’явся зубами в дівочу руку.

Рахель зойкнула, однак відразу стиснула вуста й ударила Солимана в обличчя.

Але цієї миті в його очах уже виступили сльози, він кинувся навколішки, припав губами до сукні Рахель і заридав так пристрасно, що дівчина відчула в себе на стегнах гарячу вологу.

Вона непритомно стояла перед хлопцем, що, колінкуючи, чіплявся за поділ її сукні й тицявся обличчям у її тіло. Ще ніколи в житті не зазнавала вона такого почуття й нишком гладила Солимана, пропускаючи крізь пальці м’який дріт його кучми.

80. Нагода ближче познайомитися з генералом Штумом, який несподівано з’являється на Соборі

Тим часом Собор дістав дивовижне поповнення. Хоча всі, кого сюди кликали, проходили суворе просіювання, одного вечора тут з’явився цей Генерал і гаряче подякував Діотимі за честь, яку вона виявила йому своїм запрошенням. У солдата за дорадчим столом роль скромна, заявив він, але взяти участь у таких видатних сходинах бодай німим слухачем він мріяв, мовляв, від самої юности. Діотима мовчки повела очима поверх його голови, шукаючи винуватця; Арнгайм розмовляв з його ясновельможністю, як один політичний діяч із другим; Ульріх украй знудьговано поглядав на стіл із холодними закусками й, здавалося, перелічував викладені там тістечка; видовище було звичне: щільно зімкнений фронт не лишав ані найменшої лазівки для такої незвичної підозри. А з другого боку, Діотима добре пам’ятала, що сама цього Генерала не запрошувала, тож хоч-не-хоч мусила тепер припустити, що вона або сновида, або страждає провалами пам’яті. Це була моторошна хвилина. Перед нею стояв невеличкий Генерал, і в нагрудній кишені його голубого, як незабудка, мундиру лежало, без сумніву, запрошення, у противному разі чоловік з його становищем прийти сюди отак зухвало навряд чи ризикнув би; з третього боку, там, у бібліотеці, стояв граційний Діотимин письмовий стіл, і в його шухляді під замком лежали зайві друковані запрошення, до яких навряд чи хто-небудь, крім самої Діотими, мав доступ. «Туцці?» – промайнуло в її голові. Але й це було малоймовірно. Отож те, як поєдналися запрошення й Генерал, лишалося, можна сказати, спіритичною загадкою, а позаяк Діотима, коли йшлося про її особисті справи, була трохи схильна вірити в надприродні сили, то вона відчула, як усю її, з голови до п’ят, пройняв дрож. Однак іншої ради, як привітати Генерала, вона не мала.

А втім, це запрошення трохи здивувало і його самого; те, що воно зрештою таки надійшло, Генерала вразило, адже під час обох його візитів до Діотими вона, на жаль, не виказала ані найменшого такого наміру, до того ж йому впало в око, що у зверненні, написаному вочевидь найманою рукою, його звання й посада були вказані не точно, а це не було схоже на жінку з таким суспільним становищем, як у Діотими. Але ґенерал був чоловік загалом веселий і не мав звички уявляти собі щось незвичайне, вже не кажучи про надприродне. Він припустив, що стався невеличкий казус, а це не мало завадити йому втішатися своїм успіхом.

Бо ґенерал Штум фон Бордвер, начальник відділу військової освіти й виховання в міністерстві оборони, був щиро радий цьому службовому дорученню, якого сам для себе й домігся. Колись, іще до великих установчих зборів паралельної акції, ґенерала викликав до себе начальник управління й промовив:

 – Ти, Штуме, чоловік, можна сказати, вчений. Ми напишемо тобі рекомендаційного листа, підеш туди, подивишся трохи, рознюхаєш і доповіси нам, що вони там, власне, замишляють.

І хоч би чим ґенерал потім виправдувався, але те, що зачепитися в паралельній акції йому не пощастило, означало пляму в його атестаційному свідоцтві, яку він марно намагався змити своїми візитами до Діотими. Тим-то, коли згодом запрошення таки надійшло, він щодуху помчав до управління й, захекавшись, але врочисто й досить недбало, навіть зухвало виставивши під черевцем одну ногу перед другою, доповів, що подія, яку він підготував і якої очікував, нарешті, певна річ, таки сталася.

 – Що ж, – промовив фельдмаршал-лейтенант Фрост фон Ауфбрух, – чогось іншого я й не сподівався.

Він запросив Штума сісти й запропонував йому сиґарету, потому ввімкнув світлове табло за дверима «Вхід заборонено – важлива нарада!» й познайомив Генерала з його завданням, яке полягало переважно в тому, щоб спостерігати й доповідати.

 – Розумієш, нічого аж такого нам не треба, але ти ходитимеш туди якомога частіше, щоб показати, що ми є; у комітетах нас немає, та поки що це, гадаю, не так уже й страшно; одначе немає жодної причини усувати нас, коли триває обговорення, так би мовити, духовного подарунку до дня народження нашого верховного головнокомандувача. Тим-то я й запропонував його превосходительству панові міністру саме твою кандидатуру, тут ніхто нічого не заперечить. Ну, бувай здоровий, бажаю успіху!

Фельдмаршал-лейтенант Фрост фон Ауфбрух привітно кивнув головою, і ґенерал Штум фон Бордвер, забувши, що солдатові не гоже виказувати емоцій, клацнув підборами зі шпорами – клацнув, якщо можна так висловитись, від щирого серця – й відповів:

 – Це для мене висока честь, дякую тобі, превосходительство!

Коли серед цивільних трапляються люди з войовничими настроями, то чому серед військових не можуть бути офіцери, закохані в мирні мистецтва? У Каканії таких офіцерів було скільки завгодно. Вони захоплювались малярством, ловили жучків, заводили альбоми для поштових марок або вивчали світову історію. Наявність численних карликових ґарнізонів, а також та обставина, що офіцер не мав права без відома начальства виходити зі своїми духовними звершеннями на люди – усе це зазвичай надавало таким зусиллям якогось надто особистого характеру, і ґенерал Штум у минулі роки теж грішив тими захопленнями. Спершу він служив у кавалерії, хоч вершник із нього був негодящий; його коротенькі руки й ноги не були придатні для того, щоб гнуздати й стискати коліньми таку дурну тварину, як кінь, та й вдачу він мав не досить владну, тож його начальство в той час про нього, було, казало, що якщо в казарменому дворі ескадрон вишикувати головами, а не, як це звичайно роблять, хвостами до стіни конюшні, то за ворота Штум його вже не виведе. На зло своїм недоброзичливцям маленький Штум відпустив тоді широку бороду, чорно-каштанову й округлу; крім нього, жоден офіцер в імператорській кавалерії такої бороди не носив, хоч формально заборонено це не було. Також він почав по-науковому колекціонувати складані ножики; щоб колекціонувати зброю, його доходів не вистачало, зате складаних ножиків, класифікованих залежно від їхньої конструкції, виробника, від того, з коркотягом вони та пилочкою для нігтів чи без них, від сталі, колодочки тощо, невдовзі в нього набралося безліч, і його кімната була заставлена високими вітринами з численними пласкими шухлядами й написами на них, внаслідок чого він зажив слави вченого чоловіка. Штум і вірші вмів складати, ще курсантом він із закону Божого й за твори завжди діставав «відмінно», і ось одного дня полковник викликав його до канцелярії.

 – Офіцером, корисним у кавалерії, ви ніколи не станете, – сказав він Штуму. – Якщо посадити на коня й поставити перед строєм немовля, воно поводитиметься анітрохи не гірше, ніж ви. Але полк уже давно не посилав нікого до військової академії, і ти, Штуме, міг би подати рапорт!

Так Штум на два чудові роки потрапив у столицю – до академії Генерального штабу. Там у нього і в інтелектуальному плані виявився брак реакції, потрібної для верхової їзди, однак він не пропускав жодного військового концерту, відвідував музеї і збирав театральні програмки. Штум виношував ідею перейти на цивільну службу, тільки не знав, як це зробити. Наслідком навчання в академії було те, що його не визнали ані придатним, ані цілком непридатним до служби в Генеральному штабі; його знали як чоловіка незграбного й нешанолюбного, але як такого собі філософа й ще на два роки – щоб спробувати, що з того вийде, – відрядили від Генерального штабу до командування піхотною дивізією, а коли цей термін скінчився, він у чині ротмістра належав до великого числа тих, хто, перейшовши в резерв Генерального штабу, вже ніколи не розлучиться з військом, якщо не станетьсь чогось аж-аж-аж надзвичайного. Тепер ротмістр Штум проходив службу в іншому полку, його вважали офіцером з військовою освітою, але невдовзі вже й у нового начальства, коли йшлося про практичні здібності цього офіцера, почало напрошуватися порівняння з немовлям. Він мучеником дослужився до підполковника, проте вже майором мріяв лише про довготермінову відпустку на половину окладу, щоб діждатися того часу, коли можна буде вийти у відставку почесним полковником, тобто зі званням і у військовому мундирі, хоч і без полковницької пенсії. Він уже й чути не хотів про підвищення у званні, бо в частинах це підвищення посувалося за списком командного складу, як стрілки страшенно повільного годинника; він не хотів нічого чути про ті вранішні години, коли ще до сходу сонця, вже від голови до ніг обкладений лайкою, повертаєшся з навчального плацу і в запорошених рейтарських чоботях ступаєш до казино, щоб поглибити порожнечу ще такого довгого попереду дня порожніми пляшками з-під вина; не хотів нічого чути про казенну товариськість, про всілякі полкові історії й про полкових діан, які проводять життя поруч зі своїми чоловіками, підіймаючись услід за ними щаблями їхніх звань, долаючи щаблі сріблясто-точної, невблаганно ніжної, ледве-ледве, та все ж таки чутної гами; не хотів він нічого чути й про ті ночі, коли курява, вино, нудьга, простори стоптаних копитами полів і потреба поміняти вічного співбесідника-коня гнали одружених і неодружених чоловіків за ті запнуті вікна, де дівок ставили догори ногами й заливали їм у спідниці шампанське; не хотів чути про всюдисущого юдея у Гарнізонах клятої галицької глухомані, схожого на свою перехняблену крамничку, де наборг із відсотками можна було придбати все – від кохання до сідельного мила – й куди привозили дівчаток, що тремтіли від шаноби, страху й цікавости. У ті часи Штум мав лише одну втіху: й далі вибагливо колекціонувати ножики та коркотяги, і багато з них цьому схибленому підполковникові приносив додому той-таки юдей, що, перше ніж покласти якусь річ на стіл, начищав її рукавом з таким святобливим виглядом, немовби це була доісторична, викопана десь у могильнику реліквія.

Несподіваний поворот стався тоді, коли про Штума згадав один його однокашник з академії й запропонував відрядити того до військового міністерства, де начальник відділу освіти саме шукав собі помічника, який добре тямив би в цивільному житті. Через два роки Штуму – тим часом він доріс до полковника – вже довірили той відділ. Відколи під ним, замість священної тварини кавалерії, опинилося крісло, він став іншою людиною. Він дослужився до Генерала й мав досить-таки серйозні підстави сподіватися, що дослужиться й до фельдмаршала-лейтенанта. Бороду він, звичайно, вже давно зголив, але з віком у нього розрослося чоло, а його схильність до повноти надавала йому вигляду чоловіка певною мірою всебічно освіченого. Став він тепер і щасливим, а саме щастя й додає людині справжньої працездатности. Штум належав до вищого світу, й це позначалося на всьому. У сукні якої-небудь незвичайно вбраної жінки, у сміливому несмаку нового тоді віденського архітектурного стилю, в строкатому розмаїтті великого овочевого базару, в сіро-бурому асфальтовому повітрі вулиць, у цьому м’якому повітряному асфальті, сповненому міазмів, запахів і ароматів, у шумі, що на кілька секунд лускався, випускаючи якийсь окремий звук, у безмежній різноманітності цивільних людей і навіть у білих ресторанних столиках, таких неймовірно індивідуальних, хоч на вигляд усі вони, безперечно, однакові, – в усьому цьому було щастя, що відлунювало в голові, мов дзвін шпор. Це було щастя, якого люди цивільні зазнають лише в потягу, їдучи за місто; вони ще не знають як саме, але знають, що проведуть цей день серед зелені, щасливо й під яким-небудь склепінням над головою. Це відчуття було налите власною значущістю, значущістю військового міністерства, освіти, значущістю будь-якої іншої людини, й воно, це відчуття, було таке повне, що Штуму, відколи він сюди прибув, ще жодного разу не спало на думку знов навідатися до музеїв чи до театру. Це було якраз те, що рідко проникає в свідомість, але пронизує все, від ґенеральських нашивок до бемкання дзвонів на вежах і підноситься до рівня музики, без якої танок життя враз завмер би.

Чорт забирай, він таки знайшов свій шлях у житті! Так міркував про себе Штум, на додачу до всього стоячи тепер ще й тут, серед цього знаменитого зібрання духу, серед цих кімнат… Він таки стояв тут! У цьому оточенні, проникнутому високим духом, він був єдиний мундир! Вразило його й ще одне. Треба уявити собі небесно-голубу земну кулю з відтінком штумівського, кольору незабудок, мундиру, кулю, яка цілком і повністю складається зі щастя, значущости, із загадкового мозкового фосфору внутрішнього осяяння, а всередині цієї земної кулі – ґенеральське серце, а на цьому серці, мов діва Марія, що наступила на голову змія, – божественна жінка, чия усмішка злилася з усіма речами на світі й становить їхню таємничу вагу, – треба все це собі уявити, щоб дістати приблизно таке саме враження, яке Діотима справила на Штума фон Бордвера вже першої години, коли його мляві очі сповнились її образом. Жінок Штум любив, по суті, не більше, ніж коней. Його товстенькі короткуваті ноги в сідлі почувалися неприкаяно, а коли поза службою ґенералові доводилося ще й розмовляти про коней, то потім уночі йому снилося, нібито він до самих кісток попротирав собі сідниці й уже не може злізти з коня; точнісінько так його ледачкувата натура ніколи не схвалювала любовних надмірностей, а позаяк його неабияк стомлювала вже сама служба, то він не мав потреби сточувати свою силу ще й крізь нічні вентилі. Щоправда, занудою в товаристві він свого часу теж не був, та коли проводив вечори не зі своїми ножами, а з приятелями, то зазвичай мудро знаходив вихід із становища, бо власне відчуття фізичної гармонії дуже скоро навчило його, що крізь надміру бурхливу стадію можна швидко пропитися до сонної, а це влаштовувало його куди більше, ніж любовні небезпеки й розчарування. Аж коли згодом Штум одружився й невдовзі вже мав утримувати двох діточок разом з їхньою марнославною матусею, то вперше повною мірою усвідомив, які розважливі були його звички колись, поки він не піддався спокусі взяти шлюб, до чого його спонукало, поза всяким сумнівом, лише щось невійськове, властиве ідеї сімейного воїна. Відтоді в ньому почав стрімко розвиватися позашлюбний ідеал жіночности, що його Штум вочевидь несвідомо носив у собі ще й доти, і полягав той ідеал у легкому захопленні жінками, які викликали в нього острах, а відтак звільняли його від будь-яких зусиль. Коли він розглядав портрети жінок, які повирізував з ілюстрованих часописів ще в парубоцькі роки, – щоправда, це завжди було лише побічною галузкою в його колекціонерській діяльності, – то виявлялося, що цю рису вони мали всі; але колись він цього не усвідомлював, а на нездоланне захоплення це обернулося тільки завдяки зустрічі з Діотимою. Цілком незалежно від того, яке враження справила на нього її врода, Штум уже на самому початку, почувши, що вона – ще одна Діотима, мав зазирнути до енциклопедичного словника й довідатись, що це таке взагалі – Діотима; але тоді він не зовсім зрозумів, що воно за ім’я, і лише відзначив подумки, що це ім’я пов’язане з широким колом цивільної освічености, все ще, попри його становище, надто йому, на жаль, далекої, і духовна перевага світу злилася з фізичними чарами цієї жінки. Нині, коли взаємини між статями стали такими простими, треба, мабуть, наголосити, що нічого вищого чоловік зазнати не може. Руки ґенерала Штума подумки почувалися надто короткими, щоб охопити величну повноту Діотими, а його розум водночас бентежило те саме почуття щодо світу та світової культури, внаслідок чого все, що відбувалось довкола, проймалося коханням, а кругленьке ґенералове тіло – чимось на кшталт невагомої округлости земної кулі.

Саме це захоплення й повернуло Штума фон Бордвера до оточення Діотими невдовзі після того, як вона його звідти усунула. Тепер ґенерал стояв поблизу цієї чарівної жінки, оскільки більш нікого тут не знав, і прислухався до її розмов. Йому аж-аж-аж як кортіло їх і занотовувати, адже він ніколи навіть не повірив би, коли б не чув на власні вуха слів, якими Діотима вітала всіляких знаменитостей, – не повірив би, що таким духовним багатством можна з усмішкою на вустах гратися, мов перловим намистом. Лише її погляд, коли вона кілька разів невдоволено зиркнула в його бік, дав йому зрозуміти, що не гоже Генералові підслуховувати чужі розмови, й прогнав його геть. Штум кілька разів самотньо обійшов переповнене помешкання, випив келих вина й саме зібрався був знайти собі десь під стіною зручну позицію, аж раптом уздрів Ульріха, якого вже бачив на першому засідання, і цієї миті в Генерала враз ожила пам’ять: адже Ульріх був колись бравим, невгамовним лейтенантом в одному з тих двох ескадронів, якими тоді ненав’язливо командував, бувши ще підполковником, Штум. «Ти ба, нічим таким від мене не відрізняється, – подумав цей, – а вже замолоду доскочив он якого високого становища!» І рушив до Ульріха, а після того, як ці давні знайомі привітались і трохи погомоніли про переміни, що тим часом сталися, Штум показав на збіговисько довкола й сказав:

 – Для мене це – чудова нагода познайомитися з найважливішими проблемами цивільного світу!

 – Тебе ще багато чого подивує, пане Генерал, – відповів Ульріх.

Ґенерал, який шукав собі союзника, тепло потис йому руку й значуще промовив:

 – Ти служив лейтенантом у дев’ятому уланському полку, й колись це буде для нас великою честю, хоч поки що ніхто не розуміє цього так, як я!

81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу реалістичної політики. Ульріх засновує товариства

Хоч на Соборі ще не було помітно жодного, навіть найменшого успіху, в палаці графа Ляйнсдорфа паралельна акція стрімко посувалася вперед. Там сходилися нитки реальности, й Ульріх приїздив туди двічі на тиждень.

Ніщо не викликало в нього такого подиву, як кількість усіляких товариств на світі. Заявляли про себе товариства земельні й водні, товариства непитущих і питущих – одне слово, товариства й антитовариства. Кожне з них сприяло прагненням власних членів і протистояло прагненням членів решти товариств. Складалося враження, ніби кожна людина входить принаймні до одного з таких товариств.

 – Ясновельможносте, – вражено сказав Ульріх, – це вже не можна назвати, як ми простодушно звикли робити, товариствоманією; становище просто жахливе: кожна людина на взірець високоорганізованої держави, нами ж таки придуманий, належить до ще однієї розбійницької ватаги!…

Однак граф Ляйнсдорф був палкий прихильник товариств.

 – Не забувайте, – відказав він, – що утопічна політика ідеологів ніколи ще ні до чого доброго не приводила; ми повинні робити політику реалістичну. Не посоромлюся навіть зізнатися, що в надто духовних прагненнях, властивих оточенню вашої кузини, я вбачаю певну небезпеку!

 – То чи не дасть ваша ясновельможність мені якихось директив? – спитав Ульріх.

Граф Ляйнсдорф звів на нього погляд. Він розмірковував, чи не буде те, що йому кортіло повідомити, все ж таки надто сміливим для цього недосвідченого молодика. Та зрештою граф таки зважився.

 – Розумієте, – обережно почав він, – зараз я скажу вам щось таке, чого ви через свою молодість іще, мабуть, не знаєте; реалістична політика – це не робити саме того, що хочеться робити; зате можна схиляти на свій бік людей, виконуючи їхні невеличкі забаганки!

Ульріх, слухаючи, розгублено витріщив на графа очі; його ясновельможність задоволено всміхнувся.

 – Так отож, – заходився пояснювати він, – як я щойно сказав, реалістична політика не має права віддаватися владі ідей, а повинна керуватися практичними потребами. Чудові ідеї залюбки втілював би в життя, звісно, кожен, це ж бо зрозуміло само собою. Тож саме того, що дуже хочеться робити, якраз робити і не слід! Це сказав іще Кант.

 – І справді! – вражено вигукнув Ульріх, почувши такі настанови. – Але ж мати мету все-таки треба?!

 – Мету? Бісмарк хотів бачити пруського короля великим; це була його мета. Він від самого початку не знав, що задля цього йому доведеться піти війною на Австрію й Францію і стати засновником Німецької імперії.

 – Ваша ясновельможність хоче, отже, сказати, що ми маємо бажати великої й могутньої Австрії і більш нічого?

 – Попереду в нас іще чотири роки. За ці чотири роки може статися все, що завгодно. Можна поставити народ на ноги, але далі він має йти сам. Чи ви мене розумієте? Поставити на ноги – ось що ми мусимо зробити! А ноги народу – це його усталені організаційні структури, це його партії, товариства тощо, а не балачки!

 – Ясновельможносте! Адже це, хоча звучить воно й не зовсім так, – по-справжньому демократична думка!

 – Та вже ж, можливо, навіть аристократична, хоча люди мого рівня мене й не розуміють. Старий Гененштайн і Тюркгайм-старший відповіли мені, що все це скінчиться просто свинством! Тому нам із вами треба діяти обережно. Починаймо з малого, будьте привітні з людьми, які до нас приходять.

Отож надалі Ульріх вислуховував уже всіх поспіль. Так, один чоловік прийшов і довго торочив йому про колекціонування поштових марок. По-перше, воно, мовляв, наводить мости між народами; по-друге, вдовольняє прагнення володіти й відчувати власну значущість, яке – і цього, мовляв, не можна заперечувати – становить основу суспільства; по-третє, колекціонування вимагає не лише знань, а просто-таки мистецьких рішень. Ульріх звів очі на чоловіка; вигляд той мав пригнічений, убогий; однак чоловік, схоже, здогадався, яке запитання крилося в Ульріховому погляді, бо відразу відповів, що поштові марки – це й дорогий предмет торгівлі, недооцінювати цього, мовляв, не можна, тут бувають мільйонні оборудки, на великі філателістичні біржі з’їздяться торговці й колекціонери з усіх кінців світу. Можна розбагатіти. Але сам він, мовляв, ідеаліст; він завершує особливу колекцію, яка поки що ні в кого зацікавлення не викликає. У нього лише одна мрія: в ювілейному році відкрити велику виставку поштових марок, і там він уже допоможе людям узяти втямки, яке важливе значення має його особлива галузь!

Услід за цим чоловіком прийшов іще один і розповів про таке. Коли він проходить вулицями – але ще глибше це хвилює, мовляв, коли їдеш трамваєм, – то вже багато років лічить лінії, з яких складаються великі латинські літери на вивісках крамниць (А, приміром, складається з трьох таких ліній, М – із чотирьох), і ділить їхнє число на загальну кількість літер. Досі середня частка завжди була однакова: два з половиною; але число це вочевидь не стале й на кожній новій вулиці може бути іншим. Тому відхилення від нього викликають велику тривогу, а збіги – велику радість, і це нагадує ефект очищення, який приписують трагедії. А ось якщо лічити, навпаки, самі літери і їхня сума ділиться на три, то це, в чому Ульріх, мовляв, може переконатись особисто, – велике щастя, і тому більшість написів полишають відчуття просто-таки невдоволення, і це відчуття виразно помічаєш; виняток становлять тільки багатолінійні літери, тобто ті, котрі складаються з чотирьох ліній, як, скажімо, WEM, і ось такі за будь-яких обставин сповнюють серце цілком особливим щастям. «Який же висновок із цього випливає? – спитав чоловік. – А лише той, що міністерство охорони здоров’я має видати припис, який заохочував би фірми, коли вони вибирають собі назву, послуговуватися словами з чотирьохлінійних літер, і всіляко обмежував би використання слів з однолінійних літер, як-от О, S, I, C, оскільки своєю непродуктивністю вони навіюють смуток!»

Ульріх слухав відвідувача, тримаючись від нього на відстані; одначе враження психічно хворого той не справляв, ні, це був десь тридцятирічний чоловік із «порядного товариства», на вигляд інтелігентний і привітний. Далі він спокійно заходився пояснювати, що лічити в думці – це здатність, потрібна в будь-якій професії, що надавати навчанню форми гри – віяння сучасної педагогіки, що статистика вже не раз констатувала глибокі взаємозв’язки ще задовго до того, як люди давали їм пояснення, що добре відомо, якої великої шкоди завдає книжна освіта, і що, зрештою, глибоке хвилювання, яке викликали його досліди в усіх, хто досі зважувався їх повторити, промовляє саме за себе. Якби міністерство охорони здоров’я дістало вказівку скористатися його відкриттям, то невдовзі так зробили б і решта держав, і ювілейний рік став би для людства, мовляв, справжньою благодаттю.

Усім таким відвідувачам Ульріх давав пораду: – Заснуйте товариство; часу ви маєте ще майже чотири роки, і якщо вам пощастить це зробити, його ясновельможність, певна річ, скористається всім своїм впливом, щоб вам допомогти!

Але більшість відвідувачів уже мали яке-небудь товариство, і тоді справа стояла інакше. Досить просто її було вирішити в тому разі, коли який-небудь футбольний клуб клопотав, щоб його правому крайньому надали звання професора й так засвідчили важливе значення новітньої фізичної культури; бо тут усе ж таки можна було пообіцяти сприяння. Важче було в тих випадках, про один з яких мова піде далі. Прийняти довелося одного чоловіка років п’ятдесятьох; назвався відвідувач обер-офіціалом якоїсь канцелярії; чоло його світилося мучеництвом, і він заявив, що як засновник і голова стенографічного товариства «Ель» дозволить собі привернути увагу секретаря великої патріотичної акції до однойменної стенографічної системи.

Скорописна система «Ель», розповідав чоловік, – винахід австрійський, і це, либонь, достатньою мірою й пояснює те, що він не набуває поширення і не дістає підтримки. Потому відвідувач поцікавився, чи знає пан секретар стенографію; Ульріх відповів заперечливо, тож чоловік заходився розтлумачувати йому духовні переваги скоропису: заощаджуєш, мовляв, час, заощаджуєш розумову енергію… А чи знає пан секретар, яку тьму-тьмущу розумових зусиль люди щодня марнують на всі оті хвостики й закарлючки, всілякі зайвини, неточності, на повторення подібних елементів, що лише збивають з пуття, на загромадження справді значущих, сиґніфікативних складових письма пустими, довільними й просто особистими?… На свій подив, Ульріх познайомився з чоловіком, який звичайнісіньке і, здавалося б, безневинне письмо ненавидів лютою ненавистю. Для людства, що розвивалося в умовах ненастанного поспіху, стенографія, з погляду заощадження розумової праці, була життєво важливим питанням. Але й з погляду моралі питання «коротко чи довго» набувало вирішального значення. По-ослячому «довговухе» письмо, як його, скориставшись гірким висловом обер-офіціала, слід було б назвати за оті безглузді закарлючки та петельки, спокушає, мовляв, до неточностей, сваволі, марнотратства й недбалого гайнування часу, а ось скоропис, навпаки, виховує в людині точність, силу волі й мужність. Стенографія, провадив відвідувач, учить нас робити те, що потрібно, й уникати непотрібного, того, що не слугує меті. Чи не гадає пан секретар, що в цьому є часточка практичної моралі, яка має надзвичайно велике значення, надто для австрійця? Одначе до цієї проблеми можна підійти й з погляду естетичного. Хіба зайвину не вважають – і то справедливо – потворною? Хіба ще великі класики не оголосили вияв найвищої доцільности суттєвою складовою прекрасного? Але й з погляду охорони народного здоров’я, вів далі обер-офіціал, украй важливоскоротити час, протягом якого люди, зігнувшись у три погибелі, чапіють за письмовими столами. Аж коли відвідувач, на Ульріхів подив, таким самим побитом висвітлив стенографічне питання й з погляду решти наук, він заходився пояснювати незмірну перевагу системи «Ель» над рештою систем. Він показав, що з усіх згаданих поглядів будь-яка інша стенографічна система – це просто зрада ідеї скоропису. А потім чоловік змалював перед слухачем історію своїх поневірянь. Виявилося, що були й давніші, могутніші системи, котрі вже встигли поєднатися з якими тільки можливо матеріальними інтересами. Комерційні школи викладали в себе систему Фоґельбауха й чинили опір будь-яким перемінам, у чому їх – за законом інертности – підтримувало, звісно, й купецтво. Газети, що на оголошеннях комерційних шкіл загрібають – це ж бо одразу видно – купи грошей, відмахуються від будь-яких реформістських пропозицій. А міністерство освіти? «Та це ж просто знущання! – вигукнув пан Ель. – П’ять років тому, коли ухвалили постанову запровадити в середніх школах обов’язкове вивчення стенографії, міністерство освіти створило комісію, щоб з’ясувати, яку систему краще вибрати, і в тій комісії опинилися, звичайно ж, представники комерційних шкіл, купецтва, парламентських стенографістів, котрі тісно пов’язані з газетними репортерами, – й більш ніхто! Затвердили, як і слід було сподіватися, систему Фоґельбауха. Стенографічне товариство «Ель» застерігало від такого злочинного поводження з національним багатством і висловлювало протест! Але тепер представників товариства в міністерстві вже навіть не приймають!»

Про такі випадки Ульріх доповідав його ясновельможності.

 – Ель? – перепитав граф Ляйнсдорф. – І він – чиновник? – Його ясновельможність довго потирав собі носа, але жодного рішення так і не ухвалив. – Мабуть, вам треба буде поцікавитись у його начальника, надвірного радника, чи не водиться за ним… – промовив він по хвилі, але, бувши у творчому настрої, свою вказівку відразу й скасував. – Ні, знаєте що, проведімо ліпше врочисте зібрання; нехай висловлюються! – І, щоб Ульріх краще його зрозумів, довірчо додав: – Адже в усіх таких речах ніколи не вгадаєш, чи це не просто якась дурня. Але знаєте, докторе, що-небудь важливе зазвичай постає саме тоді, коли чому-небудь надаєш важливого значення! Я ще раз переконуюся в цьому на прикладі доктора Арнгайма, за яким бігають газети. Адже вони могли б узятися й за щось інше. Та коли вже газети бігають за доктором Арнгаймом, то він набуває важливости. Кажете, Ель має якесь товариство? Це, звісно, теж нічого не доводить. Але, з другого боку, треба, як той казав, мислити по-сучасному, й коли за щось виступає так багато людей, то можна бути досить упевненим, що з цього щось вийде!

82. Клариса вимагає року Ульріха

Її приятель вирушив до неї, звичайно, ні задля чого іншого, як задля того, щоб вишпетити її за отого листа графові Ляйнсдорфу; коли Клариса недавно була в нього, Ульріх про це геть забув. І все ж дорогою йому спало на думку, що Вальтер запевне ревнує до нього Кларису й ці відвідини, щойно Вальтер про них довідається, стривожать його серце; але Вальтер просто не мав змоги нічого проти цього вдіяти, і таке становище, в якому опиняються більшість чоловіків, було, по суті, досить смішне: пильнувати за своїми дружинами, якщо вони їх ревнують, бідолахи мають час лише після служби.

До Клариси Ульріх вибрався о такій порі, коли він навряд чи застав би Вальтера вдома. Це було відразу по полудні. Про свій приїзд Ульріх попередив Кларису телефоном. На вікнах, здавалося, не було фіранок – так різко світила крізь шибки снігова білизна. Клариса стояла посеред кімнати в цьому немилосердному світлі, що осявало все довкола, й, сміючись, дивилася приятелеві в очі. Збоку вікна легенька випуклість її стрункого тіла відливала яскравими барвами, а затінений бік був повитий синювато-бурим серпанком, з якого чоло, ніс і підборіддя виступали таким собі сніговим гребенем, згладженим вітром і сонцем. Клариса нагадувала не так людину, як зустріч криги й світла у примарній самотності високогірної зими. На мить Ульріха торкнулися чари, в полоні яких часом опинявся, мабуть, і Вальтер, і на коротку хвилю його суперечливі почуття до товариша юности поступилися місцем образу, що його являли одне одному двоє людей, чиє життя для нього лишалося, певно, все ж таки майже загадкою.

 – Не знаю, чи казала ти Вальтерові про свого листа до графа Ляйнсдорфа, – почав він, – але я прийшов побалакати з тобою сам на сам і застерегти, щоб ти не робила такого надалі.

Клариса присунула два стільці один до одного й змусила його сісти.

 – Не розповідай про це Вальтерові, – попросила вона. – Але скажи: чому ти проти? Адже ти маєш на увазі рік Ніцше? Що сказав з цього приводу твій граф?

 – А що, як ти гадаєш, він міг сказати? Адже те, що ти пов’язала це з Моосбруґером, – справжнісіньке божевілля! Та граф і так, мабуть, відкинув би того листа.

 – Справді? – Клариса була дуже розчарована. Потім вона заявила: – На щастя, своє слово маєш сказати й ти!

 – Я вже тобі сказав, що ти просто з глузду з’їхала! Клариса всміхнулася й сприйняла ці слова як лестощі. Вона поклала руку Ульріхові на плече й промовила:

 – Австрійський рік – це ж бо, на твою думку, безглуздя?

 – Ну звісно.

 – А ось провести рік Ніцше – це було б зовсім непогано; то чом же не можна бажати чогось такого лише через те, що воно й на нашу думку було б зовсім непогане?

 – А як, власне, ти уявляєш собі рік Ніцше? – спитав Ульріх.

 – Це справа твоя!

 – Не сміши!

 – І не думаю. Скажи, чому це здається тобі смішним – здійснити те, що розумом ти сприймаєш серйозно?!

 – Скажу, і то залюбки, – відповів Ульріх, вивільняючись від її руки. – Адже це не конче має бути саме Ніцше, тут може йтися й про Ісуса Христа чи Будду.

 – Або про тебе. Чом би тобі не придумати року Ульріха?! Вона промовила це так само спокійно, як колись закликала його звільнити Моосбруґера. Але цього разу Ульріх був уважніший і, слухаючи, дивився їй в обличчя. На ньому була лише звичайна Кларисина усмішка, яка завжди мимоволі проступала як ледве помітна весела ґримаса, вичавлена внутрішнім напруженням.

«То й добре, – подумав він, – вона не має на увазі нічого образливого».

Але Клариса ступила до нього знов.

 – Чом би тобі не влаштувати року себе самого? Адже тепер це, мабуть, у твоїх руках. Але, як я тобі вже й казала, нічого не розповідай Вальтерові – ні про це, ні про листа щодо Моосбруґера. І взагалі, що я про таке з тобою розмовляю! Але повір мені, той убивця такий музикальний! Тільки не вміє складати музики. Чи ти не помічав, що кожна людина перебуває в центрі небесної сфери? Коли людина йде зі свого місця, сфера йде з нею. Отак треба робити музику – не залучаючи сумління, просто немовби це – небесна сфера, під якою стоїш!…

 – І ти гадаєш, щось таке я мав би придумати, влаштовуючи свій рік?

 – Ні, – відповіла Клариса про всяк випадок.

Її тоненькі губи хотіли були щось сказати, але змовчали, і в очах у неї нечутно зблиснула іскорка. Важко було сказати, чого можна сподіватися від неї в такі хвилини. Але воно обпікало так, ніби ти надто близько підійшов до чогось розпеченого. Тепер Клариса всміхалася, але ця усмішка жевріла в неї на вустах, мов присок, який лишився від того, що спалахнуло й погасло в її очах.

 – Але якраз щось таке я, в крайньому разі, ще й міг би придумати, – вів далі Ульріх. – Боюся тільки, ти чекаєш від мене державного перевороту?!

Клариса замислилась.

 – Ну, то, скажімо, рік Будди, – промовила вона, не відповідаючи на його заперечення. – Не знаю, чого там конкретно вимагав Будда – знаю лише так, приблизно; але припустімо, що ми знаємо, і якщо це видасться важливим, то, виходить, його й треба здійснити! Адже будь-що або заслуговує на те, щоб у нього вірили, або не заслуговує.

 – Гаразд. Але ось послухай, ти сказала: рік Ніцше. Однак чого, власне, вимагав Ніцше?

Клариса замислилась, нарешті розгублено відповіла:

 – Ну, я, звісно, не маю на увазі пам’ятника Ніцше чи вулицю Ніцше. Але не завадило б навчити людей жити так, як…

 – Як він того вимагав?! – урвав її Ульріх. – Але чого ж він вимагав?

Клариса хотіла була відповісти, зачекала, нарешті промовила:

 – Ну, та ти й сам знаєш.

 – Нічого я не знаю, – передражнив він її. – Але скажу тобі одне: можна втілити в життя вимоги супового пансіону імени ювілею імператора Франца Иосифа чи вимоги товариства захисту власників домашніх котів, але втілити в життя гарні ідеї так само неможливо, як музику. Що це означає? Не знаю. Але це так.

Нарешті він знайшов собі місце на невеличкій канапі за столиком; звідси захищатися було зручніше, ніж зі стільчика. На порожній середині кімнати, немовби на другому березі марева, яке робило стільницю довгою-довгою, все ще стояла, щось кажучи, Клариса. Її тонке тіло нишком промовляло й міркувало разом із нею; все, що Клариса хотіла сказати, вона, власне, спершу відчувала всім своїм тілом і раз у раз поривалася що-небудь з ним зробити. Її приятель завжди вважав її тіло твердим і хлопчачим, але тепер, коли Клариса м’яко погойдувалася на стулених ногах, несподівано вона здалася йому яванською танцівницею. І він раптом подумав, що не здивувався б, якби вона впала в транс. Чи, може, він сам був уже в трансі? Й Ульріх виголосив довгу промову.

 – Тобі хотілося б жити своєю ідеєю, – почав він, – і хотілось би знати, як це зробити. Але ідея – найпарадоксальніша річ на світі. Плоть поєднується з ідеями, як фетиш. Вона набуває чарівности, якщо в ній живе ідея. Через ідею чести, покари й такого іншого звичайний ляпас може стати смертельним. І все ж ідеї ніколи не можуть зберегтися в тому стані, в якому вони мають найбільшу силу; вони нагадують речовини, котрі на повітрі одразу прибирають іншої, стійкішої, проте зіпсованої форми. З тобою таке часто бувало. Адже ідея – це ти, ти в певному стані. На тебе щось дихнуло, так наче із бриніння струн раптом зринув якийсь звук; перед тобою постало щось схоже на марево; сум’яття твоєї душі породило якусь безкінечну вервечку, й усі красоти світу, здається, опинилися на її шляху. Ось до чого нерідко спричиняє одна-однісінька ідея. Та минає час, і вона робиться схожою на решту ідей, котрі ти вже мала, вона їм скоряється, стає частиною твоїх поглядів і твоєї вдачі, твоїх засад чи твоїх настроїв, і ось вона вже втратила крила й набула незагадкової міцности.

Клариса відповіла:

 – Вальтер ставиться до тебе ревниво. Не через мене, ні. Просто в тебе такий вигляд, немовби ти здатний зробити те, що хотілося б зробити йому. Розумієш? У тобі є щось таке, що віднімає в нього його самого. Навіть не знаю, як це краще сказати.

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше – це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, – міркував Ульріх. – Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.

 – Я порадила йому спровадити тебе на той світ, – промовила Клариса.

 – Що?!

 – Я сказала: «Убий його». Якщо в тебе, кажу, не стільки чудових рис, скільки тобі хотілося б мати, або якщо він кращий за тебе й ти вгамуєшся лише в такий спосіб, то хіба це не слушна думка? А крім того, ти ж бо можеш захищатися.

 – Отакої! Оце вигадала!… – розгублено відповів Ульріх.

 – Та ми балакали про це просто так. До речі, а що гадаєш ти? Вальтер каже, про таке годі й думати.

 – Чого ж, думати можна, – відповів, повагавшись, Ульріх і пильно подивися на Кларису.

У ній був якийсь дивовижний чар. Вона, сказати б, мовби стояла поруч із собою. Її тут і не було, й вона тут була; і те, й те – зовсім поряд.

 – Та що там – думати! – урвала вона його. Вона говорила в бік стіни, під якою він сидів, так ніби її погляд був спрямований в якусь цятку між ним і стіною. – Ти такий самий пасивний, як і Вальтер!

Ці слова впали також у проміжок між ним і стіною; вони, мов образа, тримались на відстані й усе ж таки примиряли якоюсь заздалегідь передбачуваною довірчою близькістю.

 – А я кажу: якщо людина може про щось подумати, то має змогти це й зробити, – сухо додала Клариса.

Потім вона ступила до вікна й заклала руки за спину. Ульріх хутко підвівся, рушив услід і обійняв її за плечі.

 – Кларисонько, щойно ти поводилася так дивно. – промовив він. – Але я маю замовити за себе добре слово; адже, гадаю, тобі до мене, по суті, байдуже.

Клариса дивилась у вікно. Але тепер пильно, прикипівши очима до чогось там, надворі, ніби щоб триматися за нього. Вона мала таке враження, неначе її думки побували десь поза нею й нарешті повернулися назад. Це відчуття, немовби вона – кімната, в якій щойно причинили двері, їй було не нове. Іноді в неї траплялися дні й тижні, коли все довкола було світліше й легше, ніж звичайно, – так, ніби зовсім просто було прослизнути у світ поза собою й погуляти там; але потім знов наставали тяжкі часи, коли вона почувалася, наче за ґратами; щоправда, такі часи тривали зазвичай недовго, проте вона боялася їх, мов якоїсь покари, бо тоді її щільно обступали тіснота й смуток. І тепер, у хвилину ясного, тверезого спокою, Клариса почувалася невпевнено; вона вже не знала до пуття, чого щойно бажала ще, а такою гнітючою ясністю і спокійним на вигляд самовладанням нерідко починався час покари. Клариса вся напружилася, відчуваючи, що коли спроможеться переконливо повести розмову далі, то уникне небезпеки.

 – Не називай мене Кларисонькою, – надула вона губи, – а то я зрештою вб’ю тебе сама!

Тепер це пролунало в неї звичайним жартом; отже, вийшло так, як треба. Вона обережно повернула голову й поглянула на Ульріха.

 – Це я, звісно, просто так висловилась, – повела вона далі.

 – Але повір: я таки щось маю на увазі. То на чому ми спинилися? Ти сказав, що не можна жити ідеєю. Ви не маєте справжньої енергії – ні ти, ні Вальтер!

 – Ти обізвала мене жахливим словом – пасивний! Але пасивности є два різновиди: пасивність пасивна, – це така, як у Вальтера, – й активна!

 – А що воно таке – активна пасивність? – зацікавлено спитала Клариса.

 – Це коли бранець очікує нагоди вирватися на волю.

 – Фе! – кинула Клариса. – Викручуєшся!

 – Та вже ж, – погодився Ульріх, – мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

 – А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно – це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.

 – Я довго міркувала про одну річ, – нерішуче провадила Клариса, – величезна підлість нині народжується не через те, що її чинять, а через те, що її дають чинити. Підлість розростається в порожнечі. – Вона переможно глянула на нього. Потім палко повела далі: – Давати щось чинити вдесятеро небезпечніше, ніж, власне, чинити! Ти мене розумієш? – Вона боролася з собою, не знаючи, чи не розтлумачити це ще точніше. Але тільки додала: – Адже ти чудово мене розумієш, чи не так, любий? Щоправда, ти завше кажеш, що нехай усе йде своїм звичаєм. Та хто-хто, а я знаю, що ти маєш на увазі. Часом мені вже навіть спадало на думку, що ти – диявол!

Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.

 – Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, – почав він і змовк.

Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.

 – Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. – здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.

 – Ну? – допомогла йому Клариса. – Що ти хочеш сказати?

Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.

 – Ти – великий злочинець! – вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.

Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.

83. Відбувається те саме, або Чому не придумують історію?

А власне, що він, Ульріх, міг би сказати Кларисі?

Він не сказав нічого, тому що вона викликала в ньому незбагненне бажання промовити слово «Бог». Сказати він хотів приблизно таке: Бог сприймає світ аж ніяк не буквально; світ – це образ, аналогія, вислів, якими Бог з певних причин мусить послуговуватись, а цього, звичайно, завжди недостатньо; ми не маємо права ловити його на слові, а повинні самі розв’язувати завдання, які він перед нами ставить. Ульріх спитав себе, чи погодилася б Клариса дивитись на це, як на гру в індіанців або в розбійників. Безперечно, погодилася б. Якби хто-небудь ступив перший крок, вона притислася б до нього, як вовчиця, й пильнувала б так, що аж-аж-аж.

Але на язику в нього крутилося ще дещо; щось про математичні задачі, які не допускають загального рішення, зате допускають рішення часткові, поєднання яких наближають нас до рішення загального. Він міг би додати, що такою задачею вважає завдання людського життя. Те, що називають історичною добою (не знаючи, що під цим слід розуміти – сторіччя, тисячоріччя чи відтинок часу між школою та онуком), – цей широкий, безладний потік станів і обставин тоді був би приблизно тим самим, що й хаотична зміна недостатніх і, якщо брати кожну окремо, хибних спроб знайти рішення – спроб, з яких лише за умови, що людство спроможеться їх узагальнити, могло б народитися всеосяжне й непомильне рішення.

Ульріх згадав про це у трамваї дорогою додому; в бік міста з ним їхало кілька людей, і він трохи соромився перед ними за такі свої думки. По людях було видно, що вони поверталися після якихось справ або мали намір якось порозважатись; та навіть їхній одяг виказував, що лишилося в них позаду чи що їх очікувало. Ульріх придивився до своєї сусідки; це була, безперечно, дружина, мати, вік – років сорок, дуже ймовірно – дружина якого-небудь університетського службовця, на колінах у неї лежав невеличкий театральний бінокль. Поруч із нею Ульріх зі своїми думками здавався собі хлопчиком, захопленим грою; навіть не зовсім пристойною грою.

Бо думка, котра не має практичної мети, – це, мабуть, не вельми пристойна потаємна річ; але підозра на непорядне походження може впасти насамперед на ті думки, котрі ходять величезними, мов на дибах, кроками й лише краєчком п’яти торкаються досвіду. Колись вели мову, звісно, про політ думки, й за часів Шілера людина з такими сміливими запитаннями в голові була б у великій пошані; але сьогодні, навпаки, складається враження, що з такою людиною щось не гаразд, якщо це випадково не пов’язано просто з її професією і джерелом прибутків. За справу взялися вочевидь з іншого боку. Окремі запитання в людей із серця забрали. Для думок високого лету створили своєрідну птахоферму, називаючи її то філософією, то теологією, то літературою, й там вони на свій лад чимдалі неосяжніше розмножуються, і це дуже зручно, бо, коли вони так поширюються, нікому вже не доводиться дорікати собі за те, що він не може подбати про них особисто. Поважаючи професіоналізм і кваліфікацію фахівців, Ульріх, по суті, нічого не мав проти такого розподілу повноважень. Одначе він, хоч і не був професійним філософом, усе ж таки ще дозволяв собі самостійно мислити, й цієї хвилини в його уяві малювалося, що в такий спосіб можна буде вийти на шлях держави бджолиного типу. Матка відкладатиме яйця, трутні житимуть життям, присвяченим насолоді фізичній і духовній, а фахівці працюватимуть. Можна уявити собі й ціле таке людство; загальна продуктивність тоді, либонь, навіть зросте. Нині кожна людина, сказати б, ще носить у собі все людство, але цього вже стало вочевидь забагато – невиправдано забагато; отож людяність обернулася майже на суцільну облуду. Задля успіху важливо було б, мабуть, за такого розподілу праці вжити нових заходів, щоб у якійсь особливій із тих робочих груп домогтися й духовного синтезу. Бо якщо забути про дух… Ульріх хотів сказати, що це його не тішило б. Та це було, звичайно, упередження. Адже ніхто не знає, що саме важливо. Щоб не думати про це, він умостився зручніше й почав розглядати власне обличчя в шибці напроти свого сидіння. Але згодом голова його на диво вперто попливла, мовби в рідкому склі, що відділяло вагон від вулиці, й зажадала якого-небудь доповнення.

То була, зрештою, Балканська війна чи її не було? Якась інтервенція, мабуть, таки сталася; та чи була то війна, цього він достеменно не знав. Людство хвилювали стільки всіляких речей! Установлено новий рекорд висоти польоту – хіба ж не привід для гордощів. Якщо Ульріх не помилявся, тепер той рекорд сягнув 3700 метрів, а літуна звали Жуо. Боксер-негр побив білого чемпіона й виграв світову першість; прізвище він мав Джонсон. Президент Франції поїхав до Росії; точилися розмови про загрозу миру в усьому світі. Якийсь досі невідомий тенор заробляв у Південній Америці такі гроші, яких ще не бачили навіть у Північній Америці. В Японії стався жахливий землетрус; бідолашні японці. Одне слово, відбувалося багато всіляких подій, часи тривали бурхливі: кінець 1913 – початок 1914 року. Але й два роки чи п’ять років тому часи були також бурхливі, кожен день приносив свої хвилювання, одначе про те, що тоді, власне, діялося, люди пригадували погано чи й не пригадували зовсім. Це можна було з пам’яті викреслити. Нові ліки проти сифілісу виготовив… Дослідження обміну речовин у рослинах виявили. Підкорення Південного полюса здавалося… Експерименти Ойґена Штайнаха викликали. Так можна було відмовитись від доброї половини певности, великого значення це не мало. Дивна все ж таки річ – історія! Про ту чи ту подію можна було з певністю стверджувати, що своє місце в історії вона вже посіла або ще, безперечно, посяде; але в тому, що ця подія взагалі сталася, жодної певности не було. Адже для того, аби що-небудь сталося, потрібно, щоб воно сталося ще й у якомусь певному році, а не в якому-небудь іншому чи й зовсім не сталося; а ще треба, щоб сталося воно само, а не загалом щось подібне чи щось у цьому дусі. А саме цього про історію жодна людина стверджувати й не може, хіба що в цієї людини все записано, як у газеті, або йдеться про справи професійні чи майнові, адже за скільки років дістанеш право вийти на пенсію чи коли збереш або витратиш певну суму – це, звісно, важливо, і в такому зв’язку й війни можуть набути ваги знаменних подій. Вона має вигляд невпевнений і скошлачений, наша історія, якщо розглядати її зблизька, – так наче це лише не зовсім утрамбована трясовина, але потім, хоч як дивно, виявляється, що нею пролягає шлях, той самий «історичний шлях», про який ніхто не знає, звідки він узявся. Саме оця роль слугувати матеріалом для історії й викликала в Ульріха обурення. А освітлена коробка, де він, погойдуючись із боку в бік, їхав, здавалася йому машиною, в якій протрушують по кілька сотень кілограмів людей, готуючи з них майбутнє. Сто років тому вони з такими самими обличчями сиділи в якому-небудь поштовому диліжансі, й хто знає, що з ними буде ще через сто років, але й новими людьми в нових засобах пересування майбутнього вони сидітимуть точнісінько так само. Ось що відчув Ульріх, і його обурило це беззахисне визнання перемін та обставин, безпорадна солідарність із сучасністю, безладно-покірне, по суті, негідне людини підсобництво у творенні сторіч; це було так, немовби він раптом повстав проти капелюха якогось досить дивного фасону, що виявився в нього на голові.

Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.

Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.

Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.

Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», – це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.

Відповідь третя. Отож коли б яке-небудь покоління нинішніх європейців у зовсім ранньому дитинстві перенесли до Єгипту 5000 року д. Н. Х. і там лишили, то світова історія почалася б знову від 5000 року, спершу якийсь час повторювалася б, а тоді з причин, нікому не відомих, почала б помалу відхилятися від свого шляху.

Відступ другий. Закон світової історії, відразу спало йому на гадку, – це не що інше, як головна державна засада давньої Каканії: «воловодити». Каканія була держава надзвичайно мудра.

Відступ третій (чи відповідь четверта?). Історичний шлях, отже, – це не шлях більярдної кулі, котра після удару києм котиться в певний бік, ні, історичний шлях нагадує шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути. На шляху світової історії трапляються місця, де вона неодмінно має з нього збитися. Сучасність – це завжди ніби крайній будинок у місті, який до решти міських споруд належить уже мовби й не зовсім. Кожне покоління вражено запитує: «Хто я і ким були мої попередники?» А краще воно спитало б: «Де я», – маючи на увазі, що його попередники були не якісь інші, а лише десь-інде. «Це вже дещо дало б», – подумав Ульріх.

Досі свої відповіді й відступи він нумерував так сам, заглядаючи дорогою то в чиєсь обличчя, що пропливало мимо, то до вітрини якої-небудь крамниці, щоб не дати думкам розбігтися зовсім; та зрештою він усе ж таки трохи заблукав і мусив на хвильку стати й роззирнутися, щоб знайти найкоротший шлях додому. Перше ніж рушити далі, він спробував поставити своє запитання ще раз і точніше. Отже, божевільна Кларисонька має цілковиту рацію, історію треба творити, її слід придумувати, хоч у суперечці з Кларисою він це й заперечував. Але чому так не роблять? Цієї хвилини у відповідь йому не спало на думку нічого, крім директора Фішеля з Ллойд-банку – його приятеля Лео Фішеля, з яким він у минулі роки любив час від часу посидіти влітку десь перед кав’ярнею; цієї хвилини той, якби Ульріх розмовляв тепер з ним, а не сам із собою, своїм звичаєм відповів би: «Мені б ваш клопіт!» І Ульріх був би вдячний йому за таку підбадьорливу відповідь. «Фішелю, любий мій, – ту ж мить подумки відгукнувся Ульріх, – усе це не так просто. Я кажу «історія», але маю на увазі, якщо ви не забули, наше життя. А крім того, я ж бо від самого початку визнав, що було б дуже непорядно, якби я спитав: «Чому людина не творить історії, тобто чому вона накидається на історію лише як звір, коли той скалічений, коли вже допече до живого, – одне слово, чому людина творить історію лише в разі доконечної потреби?» То чому ж це звучить непорядно? Що ми можемо тут заперечити? Адже це означає лише одне: людина не повинна пускати людське життя на самоплив».

«Але ж ми знаємо, – відказав би директор Фішель, – чому воно так виходить. Треба лише радіти, коли політики, духівництво й великі цабе, яким нема чого робити, а також решта людей, котрим не дає спокою яка-небудь невідчепна ідея, – коли всі вони не втручаються в буденне життя. А крім того, не слід забувати про освіту. Аби ж тільки так багато людей не поводилися нині, як невігласи!» І директор Фішель, певна річ, має рацію. Треба лише радіти, коли ти досить непогано розумієшся на позиках під заставу й цінних паперах, а решта людей не надто замислюються над історією, стверджуючи, що розуміються на ній, мовляв, і так. Не можна, боронь Боже, жити без ідей, але найкраще – це певна рівновага між ними, такий собі balance of power, озброєний світ ідей, де жодна зі сторін не може дати собі волі. В Ульріха заспокійливим засобом була освіта. Це – головне відчуття цивілізації. І все ж таки є й, попри все, чимдалі відчутніше дає про себе знати й відчуття протилежне – що доба героїчно-політичної історії, яку творить випадок та його лицарі, почасти своє віджила і на зміну їй має прийти планове розв’язання проблем, в якому беруть участь усі, кого це стосується.

Але цієї хвилини рік Ульріха скінчився тим, що Ульріх нарешті дістався додому.

84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

Там він застав, як завжди, цілу купу кореспонденції, яку йому передавав граф Ляйнсдорф. Якийсь промисловець обіцяв заснувати надзвичайно високу премію за найкращі успіхи у військовому вихованні цивільної молоді. Архієпископська катедра висловлювала свою думку з приводу пропозиції про велике пожертвування на сиротинці, заявляючи, що в неї викликає осторогу будь-яке змішування віросповідань. Комітет у справах культів і просвіти повідомляв про успіхи остаточно оголошеної попередньої ініціативи щодо великого пам’ятника імператорові-миротворцю й народам Австрії поблизу резиденції; внаслідок консультацій з імп.-кор. міністерством у справах культів і просвіти та опитування провідних мистецьких об’єднань, а також спілок інженерів та архітекторів виявилися такі розходження в поглядах, що комітет змушений був, не на шкоду потребам, які постануть згодом, і в разі згоди головного комітету, а також беручи до уваги можливість спорудження пам’ятника в майбутньому, оголосити конкурс на найкращу ідею конкурсу. Канцелярія двору, ознайомившись із пропозиціями, надісланими їй три тижні тому, повертала їх до головного комітету й писала, що наразі не має змоги повідомити про найвище волевиявлення з цього приводу, однак бажано, мовляв, щоб і в таких питаннях спочатку склалася незалежна громадська думка. Імп.-кор. міністерство у справах культів і просвіти відповідало на лист за вихідним номером таким і таким, що не має змоги заявити про своє особливе сприяння стенографічному товариству «Ель»; товариство захисту народного здоров’я «Лінійна літера» повідомляло про своє заснування й клопотало про фінансову підтримку.

У решті кореспонденції йшлося про таке саме. Ульріх відсунув від себе цю паку реального світу й замислився. А тоді зненацька підвівся, звелів принести піджака й капелюха і сказав, що повернеться додому за годину-півтори. Потім викликав телефоном таксі й поїхав знов до Клариси.

Тим часом уже стемніло, будинок лише з одного вікна кидав на вулицю трохи світла, мороз прихопив сліди на снігу, й від них позоставались ямки, де легко можна було спіткнутися; під’їзд був замкнений, тут нікого не очікували, отож на стукіт, крики й плескання в долоні довго ніхто не відгукувався. Коли Ульріх нарешті ступив до кімнати, йому здалося, що це не те помешкання, з якого він ще зовсім недавно пішов, а чужий, сповнений подиву світ із невигадливо накритим на двох столом, стільцями, на кожному з яких щось лежало, влаштувавшись по-домашньому, і стінами, що всіляко впирались відкриватися цьому непроханому гостеві.

Клариса, вдягнена у простенький вовняний халат, засміялася. Вальтер, який відчиняв пізньому гостеві, замружився від світла й поклав великого ключа від вхідних дверей до шухляди в столі. Ульріх без зайвих слів сказав:

 – Я повернувся, бо заборгував Кларисі відповідь на ще одне її запитання.

І почав із середини, від того місця, де їхню розмову урвав прихід Вальтера. Невдовзі кімната, будинок, відчуття часу зникли, й слова повисли десь над синім простором у мереживі зірок. Ульріх розгортав програму того, як жити історією ідей, а не світовою історією. Різниця, попередив він, полягає не стільки в тому, що відбувається, стільки у значенні, якого цьому надають, у намірі, що його з цим пов’язують, у системі, яка охоплює ту чи ту подію. Чинна нині система – це система реальности, й нагадує вона погану виставу. Недарма кажуть «світовий театр», адже в житті раз у раз виникають ті самі ролі, інтриґи й колізії. Люди кохають, бо є кохання, і кохають так, як воно їм наказує; люди бувають горді, як індіанці, як іспанці, як незаймані дівчата чи як лев; навіть убивають люди в дев’яноста випадків із ста лише через те, що такий вчинок вважають трагічним і прекрасним. Цілком успішні політичні постаті реальности, за винятком дуже вже великих, мають багато чого спільного з авторами касових п’єс; бурхливі події, що їх вони творять, навіюють нудьгу, оскільки позбавлені духовности й новизни, але саме завдяки цьому й доводять нас до того пасивно-сонного стану, коли ми миримося з будь-якою переміною. Якщо розглядати історію з такого погляду, то вона постає з ідейної рутини й матеріалу ідейно байдужного, а реальність народжується переважно з того, що задля ідей нічого не діється. Коротко це можна висловити, стверджував він, так: нас не дуже турбує те, що діється, й дуже – з ким, де й коли це діється, отож турбує нас, власне, не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя, а розподіл уже наявного, а це й направду з точністю відповідає різниці між п’єсами чудовими й тими, котрі просто мають успіх. Але звідси випливає, що насамперед потрібно, навпаки, відмовитися від підходу до оцінки подій з позиції особистої корисливости. Їх треба розглядати, отже, не стільки як щось особисте й реальне, стільки як щось спільне й абстрактне, тобто розглядати з такою мірою особистої свободи, немовби вони намальовані чи проспівані. Повертати їх треба не до себе, а вгору й назовні. А коли це стосується особистости, то, крім того, потрібно, щоб і в межах колективу діялося щось таке, чого Ульріх навіть не міг до пуття описати й що він назвав таким собі вичавлюванням, згущуванням і заготівлею про запас духовного соку, тільки щоб окремий індивід при цьому не почувався безпорадним і полишеним напризволяще. Промовивши ці слова, Ульріх пригадав хвилину, коли сказав Діотимі, що треба скасувати реальність.

По суті, не було нічого дивного в тому, що Вальтер відразу оголосив його твердження цілком банальним. Нібито весь світ, література, мистецтво, наука, релігія й так, мовляв, не «вичавлюють» і не «заготовляють»! Нібито хтось із освічених людей, мовляв, заперечує цінність ідей чи не поважає розуму, краси й доброти! Нібито будь-яке виховання – це, мовляв, щось інше, ніж прилучення до певної духовної системи!

Щоб його не зрозуміли хибно, Ульріх зауважив, що виховання – то лише прилучення до того, що, поставши внаслідок безладних заходів, у цей момент наявне й домінує; отож, щоб здобути духовність, треба, мовляв, насамперед мати певність, що в тебе її, духовности, ще нема! Ульріх назвав це цілком і повністю відкритою, а з погляду моралі – великою мірою експериментальною і творчою позицією.

Вальтер таке твердження тепер оголосив неможливим.

 – Досить двозначно це в тебе виходить, – сказав він, – так наче ми взагалі маємо вибір – жити ідеями чи жити власним життям! Та чи не хочеш ти пригадати одну цитату: «Я – не трактат, не хитромудра книжка, в мені і суперечність є, й інтрижка»? Чому ж ти не йдеш іще далі? Чому одразу не вимагаєш, щоб ми задля своїх ідей скасували й власне черево? А я тобі відповім: «Людина зіткана з підлоти!» Те, що ми випростуємо й опускаємо руку, не знаючи, в який бік повернути – праворуч чи ліворуч, що складаємося зі звичок, упереджень та пороху й усе ж таки, скільки сил наших, простуємо своїм шляхом – саме це і є людяність! Отож досить лишень те, про що ти кажеш, трохи приміряти до реальности, як воно виявиться в найкращому випадку літературою! Ульріх погодився:

 – Якщо дозволиш мені розуміти під цим і решту мистецтв, усілякі вчення про життя й природу, релігії й таке інше, то я ладен, звісно, стверджувати щось на кшталт того, що наше буття цілком і повністю складається з літератури!

 – Та невже? Ти називаєш доброту Спасителя чи життя Наполеона літературою?! – вигукнув Вальтер. Але потім йому прийшла в голову краща думка, і він, обернувшись до товариша, зі спокоєм, що його дає великий козир, заявив: – Ти – людина, яка запевняє, нібито сенс свіжої городини – в консервованій городині!

 – Ти, певна річ, маєш рацію. Ти міг би навіть сказати, що я – той, хто намагається зварити обід із самої солі, – спокійно визнав Ульріх. Розмовляти про це далі йому перехотілося.

Але цієї хвилини втрутилася Клариса, звернувшись до Вальтера:

 – Не розумію, чому ти йому заперечуєш?! Хіба ти сам не казав щоразу, коли з нами траплялося щось незвичайне: «Непогано було б зараз винести це на сцену, щоб люди побачили все й зрозуміли!…» По суті, треба було б співати! – обернулася вона на знак згоди до Ульріха. – Співати треба було б себе!

Вона підвелася й ступила до невеликого кола, що його утворювали стільці. Її поза трохи незграбно демонструвала її бажання, Клариса немовби готувалася піти в танок, і Ульріх, дуже вразливий до такого позбавленого смаку оголення душі, цієї миті пригадав, що більшість людей, тобто, якщо казати загалом, люди пересічні, чий розум збуджений, а створити нічого не годен, відчувають саме таке бажання: виставитись. І саме в них дуже часто стається «щось невимовне» – це й справді їхнє улюблене слівце, туманне тло, на якому те, що вони хочуть висловити, набуває сумнівно збільшеного вигляду, тож пізнати його справжню цінність їм так ніколи й не щастить. Щоб покласти цьому край, Ульріх промовив:

 – Я не мав цього на увазі, але Клариса правду каже: театр доводить, що глибокі особисті афекти можуть слугувати безособовій меті, такому зв’язку значень і образів, який майже відділяє ці афекти від самої особи.

 – Я Ульріха дуже добре розумію! – знов озвалася Клариса.

 – Не пригадую, щоб коли-небудь мене щось так дуже тішило тільки через те, що це сталося зі мною особисто; головне, що це сталося взагалі! Адже в тебе теж не виникає бажання музику «мати», – звернулася вона до свого чоловіка. – Немає іншого щастя, крім того, що вона є. Враження, емоції притягуєш до себе й одразу поширюєш їх далі; бажаєш себе, але ж не бажаєш володіти собою так, як дрібний крамар – своїм мотлохом!

Вальтер схопився за голову, але задля Клариси заходився шукати інших заперечень. Він намагався, щоб його слова лилися спокійним прохолодним струменем.

 – Якщо цінність тої чи тої поведінки ти вбачаєш лише у випромінюванні духовної сили, – звернувся він до Ульріха, – то я хочу спитати тебе: адже це було б можливим лише в такому житті, яке не має на меті нічого іншого, крім створювати духовну силу й міць?

 – Це – життя, до якого прагнуть, як вони самі запевняють, усі нинішні держави! – заперечив Ульріх.

 – Виходить, у такій державі люди жили б високими почуттями й ідеями, за філософськими теоріями й романами? – провадив Вальтер. – Отож я тебе й питаю: як би вони жили – так, щоб велика філософія й поезія народжувалися, чи так, щоб усе, чим вони жили, вже було, так би мовити, філософією й поезією, втіленими у плоті й крові? Адже в мене не викликає сумніву те, що ти маєш на увазі, бо перше було б ні чим іншим, як тим, що нині й так розуміють під культурною державою; та позаяк ти маєш на увазі друге, то забуваєш про те, що філософія й поезія були б там просто зайві. Якщо зважити на те, що твоє життя за образом і подобою мистецтва – чи як там ти це називаєш – узагалі не можна собі уявити, то означає воно не що інше, як кінець мистецтва! – Так завершив він, викинувши свій козир з особливим розрахунком на Кларису.

Це дало свої наслідки. Навіть Ульріхові потрібна була якась хвилина, щоб дійти до тями. Та зрештою він засміявся й спитав:

 – Хіба ти не знаєш, що будь-яке досконале життя – це кінець мистецтва? Здається мені, ти й сам на шляху до того, щоб задля удосконалення свого життя покласти край мистецтву?

Нічого поганого сказати цим він не хотів, одначе Клариса насторожилася.

А Ульріх вів далі:

 – Будь-яка велика книжка дихає цим духом любови до доль окремих людей, котрі не в злагоді з формами, що в них намагається убгати їх суспільство. Вона підказує рішення, які вирішенню не піддаються; можна лише відтворювати життя цих людей. Осягни сенс усіх поетичних творів – і на окремих прикладах дістанеш хоч і не повне, однак основане на досвіді й безкінечне заперечення всіх чинних правил, приписів і засад, на яких стоїть суспільство, закохане в ці поетичні твори! Адже вірш із його загадкою розтинає навпіл сенс світу, прив’язаний до тисяч буденних слів, і обертає цей сенс на повітряну кулю, що відлітає. Якщо це називати, як зазвичай роблять, красою, то краса, мабуть, – переворот незрівнянножорстокіший і нещадніший, ніж будь-яка політична революція в минулому!

У Вальтера зблідли навіть губи. Таке розуміння мистецтва як заперечення життя, як чогось антагоністичного життю він ненавидів. У його очах це було богемою, рештками застарілого бажання подратувати «буржуа». Іронічну природність того, що в досконалому світі вже не може бути краси, позаяк вона стає там зайвою, він помітив, але невисловленого запитання свого приятеля не почув. Адже те, що твердження Ульріха однобоке, навіть йому самому було ясно, як Божий день. З таким самим успіхом він міг би заявити протилежне тому, що мистецтво – це заперечення, позаяк мистецтво – це любов; люблячи, воно творить красу, й на цілому світі нема, либонь, жодного іншого способу зробити яку-небудь річ чи яке-небудь створіння прекрасним, крім як їх полюбити. І тільки через те, що й наша любов складається просто з окремих частинок, краса – це щось на взірець поглиблення й контрасту. І лише в морі любови уявлення про досконалість, уже нездатне поглиблюватися, становить одне ціле з основаним на поглибленні уявленням про красу! І знову в думках Ульріха промайнуло «царство», й він роздратовано змовк. Вальтер тим часом також зібрався з духом і, назвавши приятелів натяк на те, що жити слід приблизно так, як читаєш, спершу банальним, а тоді й неможливим твердженням, заходився доводити, що воно підле й гріховне.

 – Якби хто-небудь, – почав він з такою самою вишуканою стриманістю, з якою розмовляв досі, – взяв за основу свого життя лише твою пропозицію, то йому довелося б, мабуть, – про всілякі інші безглузді речі я вже й не кажу, – схвалювати все, що породжує в ньому яку-небудь гарну ідея, ба навіть усе те, що за таку ідею можна сприйняти. Це означало б, звичайно, загальний занепад, та позаяк цей бік тобі, схоже, байдужий, – чи, може, ти маєш на увазі оті непевні загальні застережні заходи, про які жодних подробиць не навів, – то я хотів би поцікавитися лише особистими наслідками. Мені здається, в усіх тих випадках, коли людина – якраз не поет, що творить власне життя, то їй доведеться гірше, ніж тварині; якщо їй не спаде на думку жодна ідея, то не спаде їй на думку й рішення, і велику частину свого життя вона буде просто жертвою власних інстинктів, примх, звичайнісіньких міщанських пристрастей – одне слово, отого позбавленого всього особистісного, з чого лишень складається людина, й муситиме, доки триватиме, сказати б, обструкція верхньої системи, стійко терпіти все, що їй вдарить у голову?!

 – У такому разі їй доведеться відмовитись що-небудь робити! – відповіла замість Ульріха Клариса. – Це – активна пасивність, на яку треба бути здатним за певних обставин!

Вальтерові забракло духу звести на неї погляд. Адже в їхніх взаєминах здатність до відмови грала велику роль; у своїй довгій, аж до п’ят нічній сорочці й схожа на маленького янгола Клариса, бувало, підхоплювалася в ліжку на ноги, випростувалась і, зблискуючи зубами, декламувала в манері Ніцше: «Мов лота, я кидаю тобі в душу своє запитання! Ти бажаєш подружнього життя й дитини, але я питаю тебе: «Чи та ти людина, що має право бажати дитини?! Чи переможець і владар ти над своїми чеснотами? Чи, може, в тобі промовляє тварина зі своїми потребами?!» У сутінках спальні це видовище було досить-таки моторошне, й Вальтер марно намагався заманити Кларису під ковдру. А тепер, виходить, вона візьме на озброєння ще й нове гасло; ця активна пасивність, на яку, мовляв, треба бути здатним за певних обставин, дуже нагадувала про одного чоловіка без властивостей. Чи довірилася вона йому? Чи не він, зрештою, заохочував Кларису в її дивацтвах?

Ці запитання кублилися, мов черва, у грудях Вальтера, і йому ледь не стало зле. Він посірів, обличчя в нього зів’яло й безсило взялося зморшками.

Ульріх це помітив і співчутливо спитав Вальтера, чи з ним усе гаразд.

Вальтер над силу промовив «так» і, бадьоро всміхнувшись, сказав, щоб Ульріх довів свої дурниці до кінця.

 – О Боже праведний! – примирливо мовив Ульріх. – Річ не в тому, що ти не маєш рації. Але дуже часто ми з якогось спортивного азарту виявляємо поблажливість до вчинків, які завдають шкоди нам самим, – аби лишень супротивник гарно їх здійснював; тоді ціна здійснення конкурує з ціною шкоди. А нерідко в нас з’являється й ідея, відповідно до якої ми певний час діємо, та невдовзі її заступає звичка, інерція, вигода, нашіптування, бо інакше просто не буває. Отже, я описав, мабуть, стан, завершити який у жодному разі не можна, хоча в одному йому треба віддати належне: це – цілком і повністю той самісінький стан, в якому ми живемо.

Вальтер знов заспокоївся.

 – Якщо взяти правду навиворіт, то завжди можна сказати щось таке, що й правдиве, й перекручене воднораз, – м’яко промовив він, не приховуючи, що подальша суперечка його вже не цікавить. – Це на тебе схоже – стверджувати про що-небудь, що це, мовляв, неможливо, однак реально.

Клариса, проте, дуже енерґійно потерла собі носа й заявила:

 – А як на мене, то все ж таки дуже важливо, що в усіх нас є щось неможливе. Це багато чого пояснює. Коли я слухала вас, у мене склалося враження, що якби нас можна було розітнути, то все наше життя, мабуть, виявилося б схожим на каблучку – просто на щось отаке кругленьке навколо чогось. – Вона ще доти скинула з пальця обручку й тепер поглянула крізь неї на освітлену стіну. – Я хочу сказати, всередині ж бо тут нічого немає, а вигляд у неї точнісінько такий, неначе лише це їй і важливо. Річ у тім, що й Ульріх не може висловити це повною мірою відразу!

Отак ця дискусія завершилася для Вальтера все ж таки ще одним, на жаль, прикрим болем.

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.

 – Друже, любий мій! – вигукнув назустріч йому Генерал. – Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання – просто жах!

Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:

 – Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня перевірка? Черговий офіцер, значся, записує: стільки й стільки чоловік та коней у строю, стільки й стільки чоловік та коней відсутні через хворобу чи ще там через щось, улан Ляйтомишль на шикування спізнюється й таке інше. Але чому стільки й стільки чоловік та коней у строю чи відсутні тощо – цього він не записує. А саме про це завше й треба знати, коли маєш до діла з добродіями цивільними. Солдат розмовляє коротко, просто й конкретно, але мені досить часто доводиться консультуватися з представниками цивільних міністерств, і вони з кожного приводу питаються, чому треба зробити так, як пропоную я, й посилаються на міркування й обставини високого характеру. Отож – тільки нехай те, що ти зараз почуєш, лишиться між нами, дай слово чести! – я й запропонував своєму начальникові, його превосходительству Фросту, чи, правильніше сказати, радше здивував його такою своєю пропозицією: я скористаюся нагодою й побуваю в домі твоєї кузини, щоб нарешті ґрунтовно ознайомитися з отими міркуваннями й обставинами високого характеру і, якщо можна так висловитися, не здавшись нескромним, поставити їх на службу військовому духу. Зрештою, маємо ж ми у війську лікарів, ветеринарів, аптекарів, священиків, бухгалтерів-ревізорів, інтендантів, інженерів і капельмейстерів, а ось центрального управління цивільним духом ще не маємо.

Аж тепер Ульріх завважив, що Штум фон Бордвер приніс із собою службову теку; це була одна з отих здоровенних, з міцним наплічним ременем тек із бичачої шкіри, в яких переносять папери у величезних міністерських будівлях або через вулицю, від інстанції до інстанції, і стояла вона на підлозі, прихилена до письмового столу. Генерал прийшов вочевидь зі своїм ординарцем, який очікував тепер унизу і якого Ульріх не помітив, бо Штум ледве випер ту важенну теку собі на коліна, а тоді відкрив, клацнувши, залізного замочка, що мав неймовірно військово-технічний вигляд.

 – Я, відколи пристав до цього вашого заходу, не байдикував, – усміхнувся ґенерал, нахиляючись, від чого його голубий мундир біля золотих ґудзиків напнувся, – але розумієш, є речі, з якими я не зовсім упоруюсь. – І видобув із теки цілий стос нескріплених аркушів з якимись дивними графами й записами. – Твоя кузина… – почав пояснювати він. – Я детально обговорював це з твоєю кузиною, і їй, звісно, хочеться, щоб з її зусиль звести духовний пам’ятник найвищому нашому володареві постала ідея, яка, сказати б, вийшла б на перше місце з-поміж решти ідей, уже наявних; але я вже тепер помітив – і це попри все моє захоплення людьми, котрих твоя кузина для цього запросила, – що тут виникають збіса великі труднощі. Скаже хтось один одне, то хтось інший стверджує інше, протилежне… Хіба це вже не впало в очі й тобі? Та ще гірше, принаймні на мій погляд, ось що: цивільний розум нагадує те, що називають, коли йдеться про коня, ненажерою. Ти ж бо ще не забув? Клади такій тварюці хоч подвійний раціон, а вона однаково не гладшає! Ну гаразд, – виправився він у відповідь на коротке заперечення господаря дому, – ти можеш навіть сказати, що вона з дня на день гладшає, але ж кості в неї не ростуть і шерсть не блищить; тільки черево стає, як бодня. Саме це мене, розумієш, і цікавить, і я поклав собі розібратися, чому в цьому ділі, власне, не можна навести порядку.

І Штум, усміхаючись, подав своєму колишньому лейтенантові першого аркуша.

 – Нехай нас ганьблять як завгодно, – сказав він, – але що таке порядок, ми у війську знали завжди. Оце ось – класифікація головних ідей, які я витяг з учасників зібрань у твоєї кузини. Розумієш, коли його питаєш віч-на-віч, то найважливішим кожен вважає, виявляється, щось зовсім інше.

Ульріх вражено розглядав того аркуша. На взірець бланка для донесень чи якогось військового реєстру він був поділений поздовжніми й поперечними лініями на графи, заповнені словами, що немовби впиралися такому розташуванню, бо Ульріх прочитав виведені казенним каліграфічним почерком імена: Ісус Христос; Будда, Гаутама, він-таки Сідхартха; Лао-Цзи; Лютер, Мартін; Гьоте, Вольфґанґ; Ганґгофер, Людвіґ; Чемберлен і багато інших; продовження цього списку вочевидь було на ще одному аркуші; у другому стовпчику йшли слова «християнство», «імперіалізм», «доба комунікацій» тощо, до яких у наступних стовпчиках примикали ще колонки слів.

 – Я міг би назвати це й кадастром сучасної культури, – пояснив Штум, – адже потім ми його доповнили, й тепер тут зібрано назви ідей, котрі хвилювали нас протягом останніх двадцятьох п’ятьох років, а також імена їхніх авторів. Я навіть не уявляв собі, яка кропітка це буде робота!

Ульріх побажав знати, як Штум складав свій реєстр, і ґенерал охоче пояснив процедуру, розроблену за його системою.

 – Щоб упоратися за такий короткий час, мені досить було взяти одного капітана, двох лейтенантів і п’ятьох унтер-офіцерів! Якби ми мали змогу працювати за найсучаснішими методами, то розіслали б у всі полки запитання: «Кого ви вважаєте найславетнішою людиною?» – як це, розумієш, тепер роблять газети у всіляких своїх анкетах тощо, – і розіслали б з наказом доповісти про результати опитування у відсотках; але у війську так діло не піде, бо жодна частина не посміє, звісно, доповісти нічого іншого, крім як «його величність». Тоді я вирішив з’ясувати, які книжки виходять найбільшими накладами й збирають найбільшу кількість читачів; але тут одразу виявилося, що це, крім Біблії, новорічні поштові буклети з тарифами й старими анекдотами – такі буклети кожен адресат дістає за свої чайові від листоноші; і це знову привернуло нашу увагу до того, який же він усе ж таки складний, оцей цивільний розум, адже загалом найкращими вважають книжки, придатні для будь-якого читача, чи принаймні, як мені сказали, авторові треба мати в Німеччині дуже багато однодумців, щоб його вважали бозна-яким розумним. Отож і цим шляхом піти ми не могли, і що ми кінець кінцем придумали, про це я сказати тобі наразі не можу, то була ідея капрала Гірша й лейтенанта Меліхара, але зробити це нам таки пощастило.

Генерал Штум відклав цей аркуш набік і з міною, що провіщала глибоке розчарування, взяв ще один. Здійснивши інвентаризацію запасу середньоєвропейських ідей, він не лише з’ясував, на превеликий свій жаль, що складається той суціль із суперечностей, а й, на свій подив, виявив, що ті суперечності, якщо копнути їх глибше, починають переходити одна в одну.

 – Я вже звик до того, що в твоєї кузини кожна із знаменитостей, коли я прошу її просвітити мене, розказує мені щось інше, – провадив Штум. – Але що після того, як побалакаєш із ними довше, все ж таки складається враження, ніби всі вони розказують про те саме, – ось чого я не можу втнути хоч убий; либонь, у моїй солдатській голові просто не вистачає для цього однієї клепки!

Те, що так глибоко лякало ґенерала Штума, було не дрібницею, і розв’язання цієї проблеми, власне, не можна було покладати лише на військове міністерство, хоча й не важко показати, що з війною вона пов’язана якнайтісніше. Нинішній добі дісталася в дарунок певна кількість великих ідей, а до кожної ідеї, з особливої ласки долі, – відразу і її антиідея, тож індивідуалізм і колективізм, націоналізм і інтернаціоналізм, соціалізм і капіталізм, імперіалізм і пацифізм, раціоналізм і марновірство почуваються в такій добі однаково добре, а до цього додаються ще невикористані рештки незліченних інших суперечностей, що мають для сучасности таку саму чи меншу цінність. Це здається вже таким самим природним, як і те, що є день і ніч, спека і холод, любов і ненависть, а в людському тілі на кожен згинальний м’яз є протилежний, розгинальний, і Генералові Штуму, як і будь-кому, повік не спало б на думку вбачати в цьому щось незвичайне, якби його марнославство не кинула в цю авантюру любов до Діотими. Бо любов не вдовольняється тим, що єдність природи Грунтується на суперечностях, у своєму жаданні ніжности любов прагне єдности без суперечностей, отож Генерал докладав усіх зусиль, щоб цієї єдности домогтися.

 – Оце я наказав, – розповідав він, водночас демонструючи Ульріху відповідні аркуші, – скласти покажчик полководців ідей, тобто перелік усіх імен, котрі останнім часом приводили до перемог, сказати б, великі з’єднання ідей; а це ось – ordre de bataille[23]; а тут – план стратегічного зосередження й розгортання сил; тут – спроба нанести на карту бази й Гарнізони, звідки надходить поповнення думками. Але ти, поглянувши на ту чи ту групу думок, яка нині провадить бої, певно, помітиш – на схемі я звелів це чітко виділити, – що поповнення живою силою й ідейним матеріалом вона дістає не лише від власних баз, а й від баз супротивника; ти бачиш, що ці групи раз у раз змінюють дислокацію, зненацька, без будь-яких причин повертають фронт у зворотний бік і вступають у бій із власним тилом; ти бачиш, із другого боку, що ідеї невпинно перебігають туди й назад, отож ти знаходиш їх то по один, то по другий бік лінії фронту. Одне слово, не можна ні скласти пристойну схему тилового району, ні провести демаркаційну лінію, ні взагалі що-небудь визначити, і вся картина, даруй на слові – хоча, ще з одного боку, я в це, знову ж таки, просто не йму віри! – скидається на те, що в нас будь-який командир назвав би отарою баранів!

І Штум тицьнув Ульріхові в руку відразу кілька десятків аркушів. Вони були вкриті планами стратегічного зосередження й розгортання сил, залізничними лініями, мережами шляхів, схемами портів, позначеннями військових з’єднань і командних пунктів, колами, прямокутниками, заштрихованими ділянками; як у справжній базгранині Генерального штабу, все було покреслене червоними, зеленими, жовтими, синіми лініями, й повсюди виднілися різні на вигляд і різного значення прапорці, яким за рік судилося набути великої популярности.

 – І все марно! – зітхнув Штум. – Я взяв інший принцип зображення й спробував підійти до справи з погляду військово-географічного, а не стратегічного, сподіваючись у такий спосіб дістати бодай чітко розчленований оперативний простір. Але й це майже нічого не дало. Ось поглянь, це – спроби оро – й гідрографічного зображення!

Ульріх побачив позначення гірських вершин, звідки йшли відгалуження, які знову сходилися в іншому місці, озера, джерела й лінії річок.

 – А ще я всіляко намагався, – провадив далі Генерал, і в його життєрадісному погляді промайнуло чи то роздратування, чи то зацькованість, – звести все до певної єдности. Але ж ти знаєш, як воно буває?! Це – як їхати в Галичині другим класом і набратися вошей! Такого гидотного відчуття власної безпорадности я ще зроду не знав. Коли довго товчешся серед ідей, усе тіло починає свербіти, й чухмарся хоч до крови – однаково не вгамуєшся!

Слухаючи таку експресивну розповідь, молодший співрозмовник аж розсміявся. Та Генерал попрохав:

 – Ні, ні, не смійся! Я собі так подумав: у цивільному житті ти став видатним чоловіком; посідаючи таке становище, ти проймешся розумінням не лише цієї справи, а й самого мене. Я прийшов, щоб ти мені допоміг. Я надто поважаю все, що сповнене глузду, аби забрати собі в голову, нібито я маю рацію!

 – Ти надто серйозно ставишся до міркування, пане підполковник, – втішив його Ульріх. Він мимоволі назвав Штума підполковником і вибачився: – Ти, Генерале Штум, зробив мені велику приємність – переніс мене в минуле, коли в офіцерському клубі ти, бувало, наказував мені десь у куточку пофілософувати з тобою… Але, кажу тобі ще раз, не можна ставитися до міркування так серйозно, як оце робиш ти.

 – Не ставитися серйозно?! – простогнав Штум. – Але ж я вже не можу жити без високого порядку в себе у голові! Невже ти не розумієш? Як згадаю, скільки я жив без нього на плацу й у казармі, серед офіцерських анекдотів та історій з бабнею, то мене просто жах проймає!

Вони сіли до столу; в Ульріха викликали зворушення дитячі фантазії, на які Генерал пускався з чоловічою відвагою, а також невичерпне молодецтво, що його джерелом стає своєчасне перебування в невеликих Гарнізонах. Він запросив товариша минулих років разом повечеряти, й Генерала так поглинуло бажання прилучитися до його, Ульріхових, таємниць, що навіть кожне кружальце ковбаси він наколював на виделку з надзвичайною увагою.

 – Твоя кузина, – промовив він, підносячи келиха з вином, – найчарівніша жінка, яку я знаю. Правду кажуть, що вона – ще одна Діотима, нічого такого я в житті ще не бачив. Знаєш, моя дружина… Ти з нею не знайомий… Нарікати я в жодному разі не маю підстав… І діти в нас є… Але така жінка, як Діотима, – це ж бо щось зовсім інше! На прийняттях я часом стаю позад неї… Яке разюче багатство жіночности! А водночас спереду вона веде з яким-небудь видатним цивільним таку вчену розмову, що хоч бери та занотовуй! А отой начальник відділу, за яким вона заміжжю, навіть не здогадується, що у нього в руках. Ти вже даруй, якщо той Туцці тобі, може, такий дуже симпатичний, але я його терпіти не можу! Лише походжає туди-сюди та всміхається, неначе й справді знає, а нам не каже, коли сам Бог обідає. Та мені нехай очі не замилює, бо хоч я й глибоко поважаю цивільних, але урядові чиновники посідають серед них останнє місце; вони – не що інше, як такі собі цивільні вояки, котрі не прогавлять нагоди випертися поперед нас, ще й нахабно демонструють ввічливість кішки, коли та позирає з дерева на собаку. А ось доктор Арнгайм – це вже інший калібр, – теревенив Штум далі. – Теж, видко, дере носа, але рівень що вищий, то вищий, це треба визнати! – Пробалакавши стільки, Генерал хильнув вочевидь трохи забагато, бо тон його став довірливим і фамільярним. – Не знаю, в чому тут річ, – провадив він, – мабуть, я в цьому нічого не тямлю, бо тепер і в самого вже з інтелектом така плутанина… Та хоч я від твоєї кузини й у захваті, так ніби – скажу напрямець: так ніби у горлі в мене застряг надто великий кусень! – мені навіть якось легше через те, що вона закохана в Арнгайма!

 – Як?! Ти певен, що між ними щось є? – спитав Ульріх трохи поквапно, хоча, власне, й не мав брати це близько до серця.

Штум недовірливо витріщив на нього свої короткозорі, ще затуманені від схвильованости очі й надів пенсне.

 – Я не казав, що він з нею спав, – по-офіцерському навпростець заперечив Генерал, тоді сховав пенсне й уже геть не по-солдатському додав: – Але я нічого не мав би й проти цього; чорт забирай, я ж бо тобі сказав, що в цьому суспільстві з інтелектом сама плутанина! Я, звісно, не бабій, та як уявлю собі, скільки ніжности Діотима могла б подарувати тому чоловікові, то сам проймаюся до нього ніжністю, і, навпаки, мені здається, що коли він цілує Діотиму, то це я цілую її.

 – Він її цілує?!

 – Чи я знаю? Я ж бо за ними не шпигую. Я лише так собі думаю. Річ у тому, що я й сам себе не розумію. А втім, один раз я таки бачив, як він схопив її руку, коли вони гадали, що їх ніхто не бачить, і на мить обоє так принишкли, немовби почули команду: «Скинути ківери, до молитви – на коліна!» А тоді вона так тихесенько-тихесенько про щось його попрохала, й він їй щось відповів, і я те й те запам’ятав слово в слово, тому що зрозуміти це дуже важко. А сказала вона ось що: «Ох, аби лиш знайти ту рятівну ідею!» А він відповів: «Спасіння нам дасть тільки чиста, незламна ідея кохання!» Він сприйняв її слова вочевидь надто особистісно, адже вона мала на увазі, безперечно, рятівну ідею, потрібну для її великої справи. Чого ти смієшся? Ну й смійся, скільки завгодно, я завше мав свої химери, а тепер я забрав собі в голову, що мушу їй допомогти! І це, либонь, можна буде зробити, адже на світі стільки ідей, і одна з них, зрештою, має виявитися рятівною! Одначе ти повинен підставити мені плече!

 – Генерале, любий мій, – знов почав про те саме Ульріх, – я хочу лише ще раз сказати тобі: ти надто серйозно ставишся до міркування. Та коли вже ти надаєш цьому такої великої ваги, то я спробую по змозі пояснити тобі, як міркує людина цивільна.

Вони вже перейшли до сигар, і Ульріх повів далі:

 – По-перше, Генерале, ти на хибному шляху; це не правда, що духовну основу слід шукати, як ти гадаєш, у цивільному житті, а фізичну – у військовому, ні, все якраз із точністю до навпаки! Адже розум – це порядок, а де більше порядку, як не у війську? Усі комірці там заввишки чотири сантиметри, кількість Гудзиків суворо визначена, а ліжка навіть у найбагатші снами ночі стоять попід стінами, як по шнуру! Шикування ескадрону розгорненою шеренгою, масування полку, належне місце пряжки на ківері – адже це або духовні цінності високого сенсу, або духовних цінностей немає взагалі!

 – Завдавай дурня своїй бабці! – обережно пробурчав Генерал, не знаючи, чому не довіряти – власним вухам чи випитому вину.

 – Необачливий ти чоловік, – правив своєї Ульріх. – Наука можлива лише там, де події повторюються чи бодай улягають контролю, а де більше повторення й контролю, як не у війську? Кубик не був би кубиком, якби о дев’ятій годині не мав стільки ж прямих кутів, як о сьомій. Закони орбіт, що ними рухаються планети, – це своєрідна балістика. І ми взагалі не могли б ні про що скласти уявлення чи думки, якби все пролітало проз нас лише один раз. Те, що хоче бути чогось варте й носити яку-небудь назву, має повторюватись, має існувати в багатьох екземплярах, і якби ти зроду не бачив місяця, то прийняв би його за кишенькового ліхтарика; до речі, причина великого розгублення, яке Бог викликає в науки, полягає у тому, що його бачили тільки один-однісінький раз, та й то коли він створював світ, коли ще не було кваліфікованих спостерігачів.

Треба уявити себе в шкурі Штума фон Бордвера; від часів кадетського корпусу в його житті все було регламентовано – від форми кашкета до дозволу на одруження, і він не дуже й волів відкривати свій розум таким поясненням.

 – Друже, любий мій, – підступно заперечив він, – усе це, може, й так, але мене воно, власне, не стосується; ти вельми дотепно жартуєш, кажучи, нібито науку винайшли ми, військові, тільки я маю на увазі не науку, а, як висловлюється твоя кузина, душу, і коли вона заводить мову про душу, мені хочеться догола роздягтися – так усе це не пасує до мундира!

 – Штуме, любий мій, – незворушно провадив Ульріх, – дуже багато людей дорікають науці в тому, що вона, мовляв, бездушна, механічна й робить таким самим усе, чого торкнеться; але ці люди навдивовижу не помічають, що в справах душі панує ще куди прикріша закономірність, аніж у справах розуму. Адже коли почуття по-справжньому природні й прості? Тоді, коли їхньої появи слід сподіватися за однакових обставин в усіх людей просто-таки автоматично! Хіба можна було б від усіх людей вимагати доброчесности, якби доброчесний вчинок не був таким, який можна скільки завгодно повторювати?! Я міг би навести тобі й ще багато таких прикладів, і коли ти втечеш від цієї нудної закономірности до найтемніших глибин свого єства, де так привільно почуваються неконтрольовані інстинкти, втечеш до цих вільготних тваринних глибин, які не дають нам розчинитися в розумі, то що ти знаходиш? Подразнення й рефлекторні дуги, введені в колію звички й навички, повторення, фіксування, притирання, серійність, монотонність! Це, любий мій Штуме, – мундир, казарма, статут, і цивільна душа навдивовижу споріднена з військовим побутом. Я б навіть сказав, що вона, де тільки може, чіпляється за цей взірець, до якого їй ніколи не щастить дотягтися. І коли її зусилля виявляються марними, вона – мов та дитина, яку лишили на самоті. Для прикладу візьми хоч би жіночу вроду: те, що тебе в ній вражає й полонить, про що ти гадаєш, нібито бачиш це вперше в житті, – внутрішньо ти вже давно знаєш і шукав, воно завше мріло перед тобою невиразним видивом, котре аж тепер стає яскравим, як денне світло; та коли, навпаки, йдеться справді про кохання з першого погляду, про вроду, тобою ще не бачену, ти просто не знаєш, як з усім цим бути; нічого такого з тобою ще не бувало, ти й назви для цього не маєш, не маєш почуття для відповіді, ти просто вкрай розгублений, заворожений, тебе сковує сліпий подив, ідіотична тупість, яка зі щастям уже не має, схоже, нічого спільного.

У цьому місці Генерал жваво урвав товариша. Досі він слухав його з тією натренованістю, якої набуваєш на плацу, де тебе вичитують і повчають начальники і ти, коли доведеться, мусиш усе проробити заново, тільки не повинен впускати ті повчання собі в душу, бо це однаково що поїхати додому верхи на неосідланому їжакові; але тепер Ульріх зачепив Штума за живе, і той запально вигукнув:

 – Що правда, то правда, ти змальовуєш це надзвичайно стеменно! Коли я з головою поринаю в чари твоєї кузини, в мені все розчиняється, зникає. І навіть коли ціною неймовірних зусиль зосереджуся, щоб мені нарешті сяйнула ідея, якою я їй прислужився б, усередині в мене однаково виникає вкрай неприємна порожнеча; назвати це ідіотизмом, мабуть, не можна, але такий стан дуже його нагадує, безперечно. І якщо я зрозумів тебе правильно, то ти, виходить, гадаєш, що ми, люди військові, уміємо міркувати цілком пристойно; що цивільний розум… Та ні, те, що ми маємо бути йому за взірець, я заперечую, це ти, звісно, просто пожартував!… Але те, що розум у нас однаковий, спадає на думку часом і мені; одначе решта, гадаєш ти, ну, всі оті речі, які нам, військовим, здаються аж надто цивільними – скажімо, душа, вдача, доброчесність, щирість. Арнгайм орудує цим страх як спритно, але, гадаєш, хоч це і є ота духовність. авжеж, звісно, ти ж бо сам кажеш, що це – так звані міркування найвищого штибу. але ти ж таки й стверджуєш, буцімто через це геть страчаються глузду, й усе це – чистісінька правда, та зрештою цивільний розум усе ж таки глибший, і ти цього, певна річ, не заперечуватимеш, і ось я питаю тебе: як же все це взяти до тями?

 – Перед тим я сказав «по-перше», ти про це забув; я сказав, по-перше, що духовна основа привільно почувається у війську; а тепер я скажу «по-друге»: а фізична основа – в цивільному житті.

 – Але ж це – нісенітниця? – недовірливо заперечив Штум.

Фізична перевага військових була точнісінько такою самою догмою, як і переконаність, що найближче до трону стоїть офіцерський корпус; і хоч Генерал ніколи не вважав себе атлетом, однак у хвилини, коли щодо цього виникали сумніви, у ньому все ж таки озивалася впевненість, що коли вже черевце мають усі, то в цивільного воно, як-не-як, трохи м’якше, ніж у нього, Штума.

 – Не більша й не менша нісенітниця, ніж усе інше, – захищався Ульріх. – Але дай же мені доказати. Років сто тому найрозумніші голови в цивільному житті Німеччини вважали, бач, що громадянин, який уміє мислити, виведе світові закони, сидячи за письмовим столом, з власної голови, – так, як доводять теореми про трикутники; а мислителем тоді був чоловік у китайкових штанях, який відкидав із чола чуприну й не знав іще гасової лампи, не кажучи вже про електрику чи фонограму. Відтоді ту пиху з нас добряче збили; за останні сто років ми дуже багато довідалися про себе, й про природу, й про все на світі, та, сказати б, як наслідок цього тепер загалом утрачаємо стільки ж порядку, скільки домагаємося його в окремих сферах, отож у нас стає чимдалі більше порядків і чимдалі менше порядку.

 – Це збігається з результатами моїх досліджень, – потвердив Штум.

 – Просто не всі такі старанні, як ти, щоб шукати узагальнень і висновків, – провадив Ульріх. – Після періоду зусиль у нас настав період спаду. Уяви собі лишень, як це відбувається сьогодні. Коли видатний чоловік пропонує світові яку-небудь ідею, вона одразу потрапляє в процес розподілу, який складається із симпатії й антипатії; спершу прихильники вихоплюють з ідеї великі клапті, які їм зручні, й роздирають свого вчителя на шматки, як ото лисиці – стерво, потім супротивники знищують слабкі місця, й невдовзі від досягнення не лишається нічого, крім набору афоризмів, і ними й друзі, й вороги користуються так, як їх це влаштовує. Наслідок – загальна багатозначність. Немає жодного «так», щоб до нього не причепилося «ні». Роби що завгодно, й знайдеш два десятки прекрасних ідей, які будуть «за», а коли забажаєш, – знайдеш два десятки таких, котрі будуть «проти». Напрошується навіть думка, що все тут так само, як у коханні, ненависті й голоді, де смаки мають бути різні, щоб кожне могло вибрати свій.

 – Чудово! – вигукнув Штум, знову приголомшений. – Щось таке я вже казав Діотимі й сам. Та чи не здається тобі, що в цьому безладі не завадило б побачити виправдання військовій силі, хоч мені все ж таки соромно повірити в це бодай на хвилинку?!

 – Я б тобі порадив, – сказав Ульріх, – натякнути Діотимі, що з причин, наразі нам невідомих, Господь Бог, схоже, запроваджує на землі добу фізичної культури; адже бодай сяку-таку опору ідеям дає лише тіло, якому вони належать, а крім того, ти як офіцер дістав би тоді певну перевагу.

Маленький гладкий Генерал відсахнувся.

 – Щодо фізичної культури, то тут я маю не кращий вигляд, ніж обчищений персик, – по хвилі промовив він гірко й задоволено воднораз. – А ще я скажу тобі, – додав він, – що про Діотиму я думаю тільки як про порядну людину й хочу в її очах лишатися таким і сам.

 – Шкода, – мовив Ульріх. – Твої намірі гідні Наполеона, але доба, яку ти застав, – не для них!

Генерал проковтнув насмішку з гідністю, на яку його надихнула думка постраждати за даму свого серця, і, хвилю поміркувавши, відказав:

 – У всякому разі я дякую тобі за цікаві поради.

86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також: Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад

На той час, коли кохання Генерала відступило перед його захопленням Діотимою й Арнгаймом, цей другий уже давно мав би ухвалити рішення більше не повертатися. Натомість він робив усе, щоб затриматися на довше, й далі тримав за собою кімнати в готелі, і складалося враження, ніби в його неспокійному житті настало затишшя.

Світ стрясали тоді багато подій, і той, хто на кінець тисяча дев’ятсот тринадцятого року був добре інформований, бачив перед собою розбурханий вулкан, хоча мирна праця всім і всюди навіювала переконання, що виверження лави вже ніколи не станеться. Переконання це не скрізь і не в усіх було однаково глибоке. З вікон мальовничого давнього палацу на Бальгаусплац, де справляв свої обов’язки начальник відділу Туцці, часто ще й пізнього вечора лилося світло на голі дерева в парку на другому боці вулиці, й освічені гуляки, швендяючи тут поночі, здригалися від страху. Бо так само, як святий Йосип сповнює звичайного теслю Йосипа собою, назва «Бальгаусплац» сповнювала тамтешній палац загадковістю, яка означала, що це – одна з тих півдесятка таємничих кухонь, де за запнутими вікнами вирішуються долі людства. Доктор Арнгайм про ці процеси знав досить непогано. Він одержував шифровані депеші, й час від часу до нього із призначеною лише йому інформацією зі штаб-квартири фірми приїздив котрийсь із його службовців; фасадні вікна в його готельному помешканні нерідко також були освітлені, й спостерігача з багатою уявою це могло б навести на думку, що тут ночує ще один, опозиційний, уряд – новітня, якась апокрифічна твердиня економічної дипломатії.

До речі, Арнгайм ніколи не проминав нагоди подбати про таке враження й сам; адже без того, що викликає в людей твій зовнішній вигляд, ти – лише такий собі солоденький водявий плід без шкірки. Уже за сніданком – а його Арнгайм з цієї причини з’їдав не на самоті, а в загальнодоступній готельній залі – він владно, як справжній, досвідчений урядовець, і воднораз спокійно й ввічливо як людина, котра знає, що за нею спостерігають, диктував щоденні розпорядження своєму секретареві-стенографісту; жодного з тих розпоряджень було б замало для того, щоб зробити Арнгаймові радість, але вони, ділячи місце в його свідомості не лише поміж собою, а й поступаючись ним перед сніданковими принадами, просто-таки підносилися на висоту. Очевидно, людський талант, щоб розгорнути крила – і це була одна з улюблених Арнгаймових думок – узагалі потребує певних обмежень; по-справжньому плідна смужка між зухвалою свободою думки й легкодухою нездатністю зібрати думки докупи, як скаже кожен, хто знає життя, – ця смужка надзвичайно вузька. А крім того, Арнгайм був ще й упевнений: дуже важливо, кого саме осяває думка. Адже свіжі й вагомі думки, як відомо, рідко попадаються котромусь одному ловцеві, а з другого боку, мозок людини, що звикла міркувати, невпинно породжує думки різної цінности; отож завершеність, дієздатну, успішну форму ідеї завжди мають діставати ззовні, не лише з мислення, а й з усієї сукупности життєвих обставин тієї чи тієї особистости. Чи то запитання секретаря, чи то погляд на сусідній столик, чи то привітання знайомого, який саме ввійшов, – одне слово, щось таке щоразу вчасно нагадувало Арнгаймові про необхідність прибирати значущого вигляду, і така цілісність вигляду відразу передавалась і його думкам. Цей життєвий досвід він узагальнив у переконанні, яке відповідало його потребам, а саме: що людина, здатна мислити, завжди має бути й здатною діяти.

Та, попри таке переконання, нинішній своїй діяльності Арнгайм надто великого значення не надавав; хоч мета цієї діяльности за певних умов могла виявитися й несподівано вигідною, він боявся, що на своє перебування тут марнує невиправдано багато часу. Він знов і знов нагадував собі про давню холодну мудрість: «Divide et impera»[24]; вона стосується будь-яких взаємин з людьми й речами і вимагає певного знецінення кожного окремого зв’язку сукупністю всіх, бо загадка настрою, в якому ти волієш успішно діяти, – це те саме, що й загадка чоловіка, якого кохають багато жінок, але який не віддає виняткової переваги жодній із них. Однак це не допомагало; його пам’ять ставила перед ним вимоги, що їх світ висуває перед людиною, народженою для великих справ, а він, хоч скільки порпався в собі, ніяк не міг приховати від себе того факту, що покохав. І це була річ дивовижна, бо серце, якому близько п’ятдесятьох років, – то м’яз стійкий, він уже не розтягується так легко, як м’яз двадцятирічного юнака в час розквіту кохання, і це завдавало Арнгаймові чимало прикрощів.

Насамперед він занепокоєно констатував, що його широкі міжнародні інтереси зів’яли, мов підтята під корінь квітка, а незначні, буденні враження, як, скажімо, від горобця за вікном чи привітної усмішки кельнера, просто-таки розквітли. Що ж до його моральних понять – а досі вони становили розгалужену систему обґрунтування власної правоти, систему, якої ніщо не уникало, – то ці поняття, завважив він, стали бідніші на зв’язки, зате набули якихось фізичних рис. Це можна було назвати відданістю, хоч загалом це слово мало багато ширше, принаймні ще й інше значення, оскільки без відданости не обійтися ніде; відданість обов’язку, комусь такому, хто стоїть вище від тебе, чи вождеві, та й відданість самому життю з його багатством і розмаїттям загалом була для нього, коли її розуміти як чоловічу чесноту, втіленням щирої поведінки, в якій, попри всю її чуйність, більше стриманости, аніж відвертости. І те саме можна сказати й про вірність, що, коли вона обмежена однією жінкою, має якийсь присмак вузькости; а також про лицарство й покірливість, про самовідданість і ніжність, про всі чесноти, які звичайно хоч і виступають у зв’язку з жінкою, але воднораз утрачають головне своє багатство, тож важко сказати щось певне про кохання до жінки – чи то воно прагне лише вірности, як ото вода, збігаючи, прагне найглибшої й зазвичай не бездоганної місцини, чи то воно – ота вулканічна місцина, від тепла якої розквітає все, що є живого на земній поверхні. Тим-то надто глибоке чоловіче марнолюбство в товаристві чоловіків почувається вільготніше, ніж у товаристві жінок, і коли Арнгайм порівнював багатство ідей, які він ніс у владні сфери, з тим щасливим станом, що його викликала в нього Діотима, то ніяк не міг позбутися враження зворотного руху, що розпочався в його житті.

Часом він відчував потребу обійматися й цілуватись, мов ото хлопчик, що, коли його бажання не сповнюється, нестямно падає до ніг тієї, від котрої дістав відкоша, або ловив себе на думці, що ладен заридати, викрикувати слова, які кидають виклик усьому світу, й, нарешті, навіть власноруч викрасти кохану. Адже не таємниця, мабуть, що на безвідповідальному краю свідомої особистости, де народжуються вірші й казки, привільно почуваються й усілякі дитячі спогади, і вони виразно проступають, коли легкий хміль утоми, нестримна гра спиртного чи яке-небудь потрясіння зненацька осявають сутінь цих сфер; і реальнішими, ніж такі марева, не були й Арнгаймові поривання, тож він не мав би причини через них хвилюватися (і такими хвилюваннями значно поглиблювати хвилювання первісне), якби це інфантильне відкочування назад уперто не доводило йому, що його душа сповнена збляклих препарованих моральних постулатів. Як людина, що жила на очах у всієї Європи, він завжди намагався надати своїм діям і вчинкам загального значення, й ця загальність раптом видалася йому чужою внутрішньому життю. Мабуть, це досить природно, коли щось має значення для всіх; але вражав зворотний наслідок із цього висновку, який, наслідок, також напрошувався Арнгаймові; адже якщо загальне значення чуже внутрішньому життю, то внутрішній світ людини, навпаки, нічого не означає, і тепер Арнгаймові ні на хвилину не давало спокою не лише прагнення вчинити щось неправедне, протизаконне, що безглуздо перекидало б усе з ніг на голову, але й обтяжливе усвідомлення того, що саме в цьому й полягає якийсь надзвичайно глибокий глузд і праведність. Відколи Арнгайм знову пізнав вогонь, від якого в нього пересихало в роті, його не полишало відчуття, що він збився з того шляху, яким простував спочатку, й що вся ідеологія великої людини, ідеологія, якою він жив, – це тільки вимушений замінник чогось такого, що він утратив.

Отож йому, цілком природно, пригадалося дитинство. На своїх хлопчачих світлинах він мав великі, чорні, круглі очі, як у малого Ісуса на картинах, де той дискутує у храмі з книжниками, й Арнгайм бачив, що всі його вихователі й виховательки товпилися навколо нього, дивуючись його обдарованості, бо хлопчик він був розумний і завжди мав розумних вихователів. Але він показав себе ще й палкою, чутливою дитиною, що не терпить несправедливости; а позаяк із ним вона статися не могла – адже він був надійно від неї захищений, – то на вулиці несправедливість до чужих людей сприймав, як до себе самого, й кидався через неї в бійку. Це було дуже важливе досягнення, коли врахувати, як йому в цьому заважали, бо жодного разу не минало й хвилини, і вже хто-небудь прибігав, щоб розборонити його із супротивником. А позаяк ті бійки тривали все ж таки досить довго для того, щоб нагромадити деякий гіркий досвід, хоч їх і припиняли досить вчасно для того, щоб у нього лишилося враження незламної хоробрости, Арнгайм і досі згадував про них схвально, й ця великопанська властивість ні перед чим не знати страху згодом перекочувала до його книжок та переконань, чого й потребує людина, котра має сказати сучасникам, як їм належить поводитись, щоб жити гідно й щасливо.

Той стан дитинства зберігся в нього, отже, в досить живому вигляді, а ось інший, що виник трохи згодом, почасти змінюючи й продовжуючи перший, перед споглядачем поставав тепер заснулим чи, правильніше сказати,скам’янілим, якщо під камінням тут вільно розуміти діаманти. Це був стан кохання, що, відчувши доторк Діотими, прокидався до нового життя, і прикметним для нього було те, що замолоду Арнгайм пізнав його спершу зовсім без жінок, узагалі без когось такого, кого можна з певністю назвати, і в цьому було щось бентежливе, з чим він усе своє життя не міг звладати, хоча з часом і дістав цьому новітні пояснення. «Те, що він мав на увазі, було, мабуть, лише незбагненним виявом чогось іще відсутнього, мов оті рідкісні міни на обличчях, пов’язані зовсім не з цими, а з якими-небудь іншими обличчями, котрі зненацька вгадуються по той бік усього побаченого; то були ніби тихі мелодії посеред гомону, ніби почуття в людях; адже в ньому жили почуття, що, коли їх шукали його слова, почуттями ще зовсім не були, просто в ньому щось немовби видовжувалося, вже кудись занурюючись кінчиками й зволожуючись, як ото в гарячково-ясні весняні дні, буває, видовжуються предмети, коли їхні тіні виповзають із них і, нахилившись в один бік, тихенько застигають, неначе віддзеркалення в струмку». Так висловив це – щоправда, багато пізніше й зробивши інший наголос, – один письменник, якого Арнгайм високо цінував, бо знати про того схованого від очей публіки, загадкового чоловіка вважали ознакою втаємничености; сам Арнгайм, до речі, його не розумів, оскільки такі натяки пов’язував із балачками про пробудження нової душі, модними в пору його юности, або з довгими, худими дівочими тілами, що їх полюбляло тоді образотворче мистецтво, підкреслюючи їхню худорбу вустами, схожими на м’ясисту чашечку квітки.

Тоді, десь так року тисяча вісімсот вісімдесят сьомого («Господи, це ж бо, виходить, цілий людський вік тому!» – подумав Арнгайм), його власні світлини показували сучасну, «нову» людину – так це називали за тих часів, – тобто на ньому був закритий, чорний єдвабний лейбик, а під комірцем широка пов’язка з важкого шовку, яка продовжувала моду доби бідермаєр, але мала нагадувати Бодлера, й це підкріплювало й одне нововведення – орхідея, що чарівливо-лиховісно стриміла в петельці, коли Арнгаймові-молодшому доводилося йти на званий обід чи вечерю і вводити свою юну особу в товариство бувалих комерсантів і батькових друзів. А ось знімки, зроблені в будні, щедро демонстрували дюймову лінійку, що прикрасою виглядала з-під м’якого англійського робочого костюма, до якого – це було, щоправда, досить кумедно, зате підносило значення голови, – додавали надто високий, цупкий стоячий комірець. Ось який вигляд мав тоді Арнгайм, і навіть тепер він мусив погодитись: його зображенням таки притаманна певна доброзичливість. Він непогано і з завзяттям, властивим ще незвичайній пристрасті, грав у теніс, майданчиками для якого в той перший час слугували газони; на батьків подив і в усіх на очах відвідував робітничі зібрання, бо за той рік, поки навчався в Цюріху, познайомився – яка ганьба! – із соціалістичними ідеями; зате другого дня міг, не довго думаючи, верхи на коні промчати робітничим селищем. Одне слово, все це була круговерть суперечливих, але нових духовних віянь, які породжували чарівливу ілюзію, нібито ти з’явився на світ дуже вчасно, – ілюзію вельми важливу, хоча потім, звісно, й усвідомлюєш, що цінна вона аж ніяк не своєю винятковістю. Згодом Арнгайм, дедалі частіше озираючись на консервативні тенденції, навіть засумнівався, чи це відчуття, що ти прийшов у світ останнім, не становить, раз у раз нагадуючи про себе, один із виявів марнотратства природи; однак від цього відчуття він ніколи не відмовлявся, бо взагалі не любив відмовлятися від будь-чого, що вже мав, і його колекціонерська натура дбайливо зберігала в собі все, що тоді було на світі. Але тепер, хоч яким різноманітним і довершеним поставало в його очах власне життя, йому здавалося, що з усього, чим воно насичене, зовсім інший вплив справляло на нього все ж таки те одне, що спершу з-поміж усього уявлялося найнереальнішим, – отой романтичний, сповнений передчуттів стан, у якому йому щось ніби нашіптувало: він належить не лише цьому діяльному, кипучому світу, а й ще одному, який завис у першому, мов затамований подих.

Це мрійливе передчуття, яке завдяки Діотимі тепер знов повернулося до нього в усій своїй первісності, веліло будь-якій ініціативі й діяльності вгамуватися, сум’яття юнацьких суперечностей і мінливі, рожеві надії поступилися місцем сну наяву, здогаду, що всі слова, події й претензії у своїй глибині, яка відвернулася від поверхні, – це те саме. У такі хвилини мовчало навіть шанолюбство, реальні події були далекі, як гамір за парком, Арнгаймові ввижалося, ніби душа вийшла зі своїх берегів, і нарешті ось вона, тут. Годі навіть думати, нібито це була якась філософія, ні, це було відчуття таке саме фізичне, як ото коли серед білого дня споглядаєш уже тьмавий місяць, що німо завис на ясному небі. Щоправда, в такому стані вже й юний Пауль Арнгайм спокійно обідав десь у фешенебельному ресторані, виходив, ретельно вбраний, у товариство і скрізь робив те, що належало робити; але можна сказати, що тоді від нього до нього було так само далеко, як до когось чи до чогось поряд, що зовнішній світ не завершувався на його шкірі, а внутрішній випромінював світло не лише крізь вікно роздумів, – ні, обидва вони поєднувалися в неподільне усамітнення й даність, спокійну, лагідну й глибоку, як сон без сновидінь. З боку моралі тоді виявлялася справді велика рівнозначність і рівноцінність; ніщо не було ні мале, ні велике, вірш і цілунок у жіночу руку важили не менше, ніж багатотомний твір чи політичний подвиг, а будь-яке зло було таке саме безглузде, яким зайвим за своєю суттю ставало й будь-яке добро в цій ніжній первісній спорідненості, що охоплювала все суще. Отож поводився Арнгайм достоту як завжди, тільки набувало це, здавалося, якогось незбагненного значення, за чиїм тремтливим пломінцем нерухомо стояла внутрішня людина й спостерігала людину зовнішню, що їла в неї на очах яблуко чи саме приміряла у кравця костюм.

То що це було – гра уяви чи тінь дійсности, до кінця збагнути яку ніколи не пощастить? На це є лише одна відповідь: усі релігії на певних стадіях свого розвитку стверджували, що це – дійсність; те саме робили й усі закохані, всі романтики, а також усі, хто любить місяць, весну й щасливе згасання перших осінніх днів. Згодом, однак, це знову втрачається – чи то звітрюється, чи то висихає, зрозуміти важко, проте одного чудового дня виявляєш, що натомість уже з’явилося щось інше, й забуваєш про це так само швидко, як забувають лише про нереальні події, мрії й фантазії. Оскільки це почуття первісної і вселенської любови зазвичай народжується одночасно з першою твоєю закоханістю, то з часом, уже й заспокоївшись, гадаєш, нібито знаєш йому ціну, й залічуєш його до тих дурниць, які можна собі дозволяти лише до одержання політичного виборчого права. Отак стояли, отже, з цим справи, та позаяк в Арнгайма це ніколи не було пов’язано з жінкою, то не могло воно природним шляхом разом із нею й піти йому із серця; просто це заступили враження, які сповнили його єство відразу, щойно він завершив науку, скінчилася його пора дозвілля й він прилучився до батькових справ. Ніколи не спиняючись на півдорозі, невдовзі він там збагнув, що будівниче й правильно побудоване життя – поема куди величніша, ніж усе, що навигадували у своїх кабінетах поети, а це вже було щось зовсім інше.

У цю пору вперше виявився його хист слугувати взірцем. Адже поема життя має ту перевагу перед рештою поем, що пишеться вона, цілком незалежно від її змісту, немовби великими літерами. Навколо найдрібнішого писарчука, що працює на всесвітній фірмі, крутиться світ, і частини світу зазирають йому через плече, тож нічого з того, що він робить, не позбавлене значення; а навколо самотнього автора в його кабінеті, хоч би скільки він грів чуба, кружляють, навпаки, хіба що мухи. І це так очевидно, що багато кому тієї миті, коли він починає творити в матеріалі життя, все, що хвилювало його доти, видається «суціль літературою», себто в найкращому разі воно справляє слабенький, невиразний вплив, хоч переважно й суперечливий, такий, що сам себе й нейтралізує і зовсім не має нічого спільного з бучею, яку навколо всього цього збивають. Не зовсім так, звісно, це було в Арнгайма, який ані цурався прекрасних поривань, пов’язаних з мистецтвом, ані спокійно дивився на те, що колись глибоко його хвилювало, як на дурість чи на примху; усвідомивши перевагу свого становища змужнілого чоловіка над становищем замріяного юнака, він, спираючись на досвід дорослої пори, одразу заходився сплавляти обидві ці групи вражень водно. Насправді він робив саме те, що роблять багато, навіть більшість освічених людей, котрі, вступивши в трудове життя, не бажають зовсім зрікатися колишніх своїх зацікавлень, а навпаки, аж тепер починають спокійно, по-зрілому ставитись до мрій і захоплень своєї юности. Відкриття великої поеми життя, в роботі над якою вони свідомо беруть участь, знов наділяє їх мужністю дилетантів, що її вони позбулися за часів, коли самі спалювали власні вірші; творячи поему життя, вони мають право дивитися на себе як на вроджених професіоналів і намагаються наповнити щоденні свої діяння духовною відповідальністю, відчувають за собою обов’язок ухвалювати тисячі дрібних рішень, щоб життя ставало прекрасним і моральним, беруть за взірець уявлення про те, нібито так жив Гьоте, й заявляють, що без музики, без природи, без споглядання невинних забав дітей і тварин, а також без гарної книжки їх життя не тішитиме. Цей середній стан суспільства, просякнутий такими настроями, й досі ще лишається в німців головним споживачем мистецтв і всілякої не надто складної літератури, однак на мистецтво й літературу, які колись здавалися представникам цього стану вершиною їхніх бажань, тепер вони дивляться, певна річ, принаймні одним оком, згори вниз, як на ранній період свого розвитку, – навіть якщо він на свій лад досконаліший, аніж їм хотілося б, – або тримаються про це такої думки, якої тримався б фабрикант листового заліза про творця гіпсових скульптур, якби виявив слабкість і вподобав його вироби.

На цей середній освічений стан Арнгайм був схожий так само, як розкішна махрова гвоздика садова на хирляву гвоздику-трав’янку, що притулилася край стежки. Перед ним ніколи не поставало питання духовного перевороту, принципового оновлення, він завжди думав лише про те, щоб пристосувати до реалій, опанувати, м’яко поправити, морально оживити потьмянілий привілей впливових сил. Він не був ані сноб, ані прихильник тієї частини аристократії, котра посідала вище, ніж він, становище; як людина, вхожа до двору, він, спілкуючись зі знаттю і зверхниками бюрократії, намагався пристосуватися до цього оточення, але в жодному разі не наслідувати його, лишаючись прихильником консервативно-феодальних звичаїв, прихильником, який і сам не забуває про своє буржуазне, сказати б, франкфуртсько-ґьотеанське походження, і не допускає, щоб про нього забували решта людей. Але цим досягненням його опозиційність і вичерпувалась, і більша суперечність видалася б йому вже несправедливістю. У глибині душі він був, либонь, переконаний: люди діяльні – на чолі з комерсантами, тими, хто на порозі нової доби їх об’єднує, хто керує життям, – покликані колись замінити старі сили при владі, й це сповнювало його якоюсь тихою гордовитістю, що її справедливість засвідчив увесь подальший розвиток; та якщо навіть припустити, що грошам властиво претендувати на панування, то відкритим лишалося ще питання щодо того, як цією бажаною владою правильно скористатися. Попередники банківських директорів та великих промисловців клопоту не мали, вони були лицарі й сікли своїх супротивників на капусту, а духовну зброю полишали кліру; а ось сучасна людина, навпаки, у вигляді грошей має, як це розумів Арнгайм, найнадійніший нині метод залагоджувати будь-які стосунки, проте цей метод буває не лише суворим і точним, як сокира ґільйотини, але й чутливим, як ревматик, – згадаймо хоч би гарячкові стрибки біржового курсу з найменшого приводу! – і якнайтоншими нитками пов’язаний з усім, що залежить від його влади. Завдяки такій тонкій пов’язаності всіх життєвих структур, забути про яку може лише сліпа ідеологічна пиха, Арнгайм у гордовитому, «королівському» комерсанті почав убачати синтез перевороту і твердости, сили й буржуазної цивілізованости, розважливого ризику й переконаного знання, але насамперед – символічний образ зародження демократії, що вже спиналася на ноги; впертою, невтомною працею над самим собою, духовною організацією приступних йому економічних і соціальних зв’язків, а також думками про побудову всієї держави й про управління нею він прагнув іти назустріч новій добі, де суспільні сили, волею природи й долі нерівні, розподілено розумно, плідно, й ідеал не розбивається об неминучі обмеження реальности, а вони очищують його і зміцнюють. Якщо це висловити мовою, що нагадує діловий жарґон, то він домігся, отже, злиття інтересів душі й комерції створенням узагальненого поняття «король у комерції», а почуття кохання, яке колись підказувало йому, що все у самій своїй суті поєднане, тепер стало ядром його переконання в єдності й гармонії культури і людських зацікавлень.

Приблизно в цей самий час Арнгайм почав і публікувати свої праці, й у них з’явилося слово «душа». Можна припустити, що він удавався до нього як до методу, до починання, до слова «королівського», адже ніхто не сумнівається, що князі й ґенерали душі не мають, а з-поміж фінансистів він був перший, хто її мав. Безперечно, давалася взнаки тут і потреба захиститися – і то в спосіб, недоступний діловому розуму, – від вельми розважливого найближчого оточення, а надто від батька, який мав вдачу діловитішу й владнішу і поруч з яким Пауль помалу починав грати роль чимдалі старішого кронпринца. І так само безсумнівно те, що його шанолюбне прагнення опановувати все варте пізнання (жодна людина в світі не годна була вдовольнити цей потяг до ерудованости такою мірою, яка відповідала б його, Арнгайма, потребам), – це прагнення знаходило в душі засіб знецінювати все, чого його розум опанувати не міг. Бо в цьому він нічим не відрізнявся від своєї доби загалом, яка знову продемонструвала глибоку схильність до релігії, але не з релігійних переконань, а, схоже, лише з такого собі по-жіночому дратівливого протесту проти грошей, знання й розрахунку, яким вона так палко віддається. Та було незрозуміло й невідомо, чи Арнгайм, говорячи про душу, вірив у неї сам, і чи наявність у когось там душі була для нього, Арнгайма, такою самою реальністю, як наявність у себе ж таки акцій. До терміну «душа» він вдавався тоді, коли не міг висловити чого-небудь жодним іншим терміном. У полоні внутрішньої потреби – адже Арнгайм був промовець, який не дуже пускав до слова кого-небудь іншого; а згодом, коли збагнув, яке враження здатний справляти на людей, щораз частіше і в своїх працях – він заводив мову про душу так, неначе її існування викликало не більше сумніву, ніж існування спини: цю ж бо, дивлячись на людину, теж, власне, не бачиш. Його охоплювала справжня пристрасть писати отак про щось невідоме й сповнене здогадів, уплетене в очевидність світових справ, як глибоке мовчання в жваву розмову; він не заперечував користи від знань, навіть навпаки, сам вражав тим, що нагромаджував їх із завзяттям, на яке лишень здатна людини, котра має для цього всі засоби, та, справивши таке враження, заявляв, що поза сферою гострого розуму й точности лежить царство мудрости, і пізнати його можна, мовляв, тільки ясновидінням; він описував волю, яка творить держави й світову історію, описував, щоб дати зрозуміти: він, попри всю свою велич, – усього-на-всього рука, а керує нею серце, що б’ється десь у невидимих сферах; успіхи в техніці або цінність чеснот він пояснював своїм слухачам у звичайнісінький спосіб, як це уявляє собі кожен буржуа, але потім додавав, що таке використання природних і розумових сил лишається, однак, тільки згубним невіглаством, якщо не усвідомлювати, що вони – порухи океану, який лежить глибоко під ними і до якого не доходять жодні хвилі. І такі думки він висловлював у стилі указів намісника вигнаної королеви, який особисто від неї дістає вказівки й за цими вказівками порядкує у світі.

Мабуть, таке порядкування було його справжньою і найглибшою пристрастю, прагненням до влади, яке набагато перевершувало все, що може дозволити собі навіть людина з його становищем, і яке безпосередньо й приводило до того, що цей вельми могутній у сферах реальности чоловік щонайменше раз на рік мусив усамітнюватись у своєму замку в маркграфстві Бранденбург і диктувати секретареві-стенографісту книжку. Оте дивне передчуття, яке вперше і найвиразніше зринуло у мрійливі години юности, тепер прокладало собі цей шлях, проте іноді поймало його й безпосередньо, хоч і не так глибоко. Серед справ світового масштабу воно находило на нього солодкою знемогою, тугою за схимництвом, яка нашіптувала йому, що всі суперечності, всі великі ідеї, всі світові події й зусилля поєднуються не лише в тому сенсі, що його вкладають у такі розпливчасті поняття, як «культура» й «гуманність», але й у якомусь моторошно-буквальному, маревно-інертному, мов ото хворобливо погожого дня згортаєш на грудях руки, задивляєшся через річку й луги вдалину, й тобі вже несила відвести погляд від усього, що бачиш. У цьому розумінні його робота над книжками була компромісом. А позаяк душа є лише одна, та й то недосяжна, бо вона у вигнанні й звідти дає про себе знати лише в один-єдиний спосіб, такий або навдивовижу невиразний, або багатозначний, а світових проблем, до яких можна застосувати цю королівську волю, навпаки, дуже багато, просто безліч, то з роками він опинився в тій досить глибокій скруті, в яку потрапляють усі легітимісти й пророки, коли таке становище триває надто довго. Щойно Арнгайм усамітнювався й сідав писати, як перо просто з неймовірною продуктивністю вело його думки від душі до проблем розуму, чеснот, економіки й політики, проблем, які, осяяні промінням від невидимого джерела, виразно поставали у магічно цілісному освітленні. Це прагнення розширювати сфери мислення було наче дурман, зате його супроводжувало те роздвоєння свідомости, яке багато в кого стає передумовою літературної творчости, коли розум відкидає й забуває все, що його не влаштовує; якби перед Арнгаймом сидів співрозмовник, чия особистість пов’язувала б його із земними обставинами, то він, Арнгайм, ніколи не розводився б так широко, але, схилившись над аркушем паперу, який мав віддзеркалювати його погляди, він радо вдовольнявся тим, що алегорично висловлював переконання, тверді лише у крихітній своїй частині, а здебільшого вони становили словесний туман, який з реальністю мав лише одне, хоча, до речі, й досить важливе, спільне: він завжди мимоволі підіймався в тих самих місцях.

Той, кому скортить Арнгайма за це засуджувати, нехай не забуває, що мати в духовному сенсі подвійну особистість – уже давно не штука, на яку здатні лише блазні, й що за сучасних темпів спроможність до політичної проникливости, уміння написати газетну статтю, сміливість повірити в нові напрями в літературі й мистецтві, а також безліч такого іншого цілком і повністю грунтується на хисті стати на певний час переконаним усупереч власним переконанням, виділити із сукупної свідомости якусь частину й розширити її до нового цілковитого переконання. У цьому полягала, отже, ще одна перевага Арнгайма: він ніколи не був цілком і щиро переконаний у тому, що казав. Досягнувши розквіту віку, цей чоловік уже висловився про все на світі, мав досить широкі переконання й не бачив жодних меж, за якими він, зрадивши власну манеру, муситиме відмовитися й далі набувати нових переконань, що гармонійно випливатимуть з колишніх. Чоловік, який був здатний так ефективно мислити, який в іншому стані своєї свідомости здійснював розрахунки рентабельности й балансів, не міг не розуміти, що така діяльність, хоч би як безмежно вона розширювалася, не має ні русла, ні напрямку; обмежувало її лише одне: цілісність його особистости, і хоч почуття власної гідности ніколи й не полишало Арнгайма, для його розуму цього стану було замало. Щоправда, всю вину він покладав на рештки ірраціонального, що їх життя повсюди демонструє обізнаному спостерігачеві; знизуючи плечима, він намагався заспокоїти себе також тим, що настали, мовляв, часи, коли все втрачає береги, а позаяк цілком піднестися над слабкостями свого сторіччя ніхто не годен, то Арнгайм убачав у цьому навіть цінну можливість виявляти властиву всім великим людям чесноту скромности й доброзичливо ставив вище від себе такі явища, як Гомер чи Будда, тому що ті жили в епохи сприятливіші. Але згодом, коли його літературні успіхи сягнули вершини, а в його житті кронпринца рішучих змін не ставалося, ті рештки ірраціонального, брак відчутних результатів і гірке відчуття, що власної мети він не доскочив і забув про колишню свою волю, гнітюче розрослися. Арнгайм озирав свою творчість, і йому, хоч він міг бути нею задоволений, тепер іноді все ж таки здавалося, ніби всі ці думки лише відділяють його від якогось ностальгійного джерела, немов діамантовий мур, що з дня на день товщає.

І саме останнім часом з ним стався один такий прикрий випадок, який його глибоко вразив. Якось на дозвіллі – а тепер він влаштовував його собі частіше, ніж звичайно, – він надумав продиктувати секретареві на друкарську машинку статтю про гармонію між державною архітектурою й державним мисленням і перше речення «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання мурів» урвав після слова «мовчання», щоб хвилю помилуватися образом римської Канчеллерії[25], яка цієї миті непрохано постала перед його внутрішнім зором; та коли він знову заглянув до машинопису, то помітив, що секретар, за звичкою забігаючи наперед, уже надрукував: «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання душі, коли…» Того дня Арнгайм далі вже не диктував, а другого звелів це речення викреслити.

Та чи багато важило супроти цих масштабних, цих глибоких почуттів і вражень таке досить буденне з-поміж них, як кохання, фізично пов’язане з якою-небудь жінкою? На жаль, Арнгайм мусив собі зізнатися, що важило воно точнісінько стільки, скільки важив висновок, який підбивав підсумок його життя: всі шляхи до розуму йдуть від душі, але назад не веде жоден! Звичайно, вже багато жінок мали нагоду оцінити щастя бути з ним у близьких взаєминах, та коли то не були натури паразитичні, то це були жінки діяльні, освічені або мисткині, бо з утриманками й тими, котрі заробляли собі на життя самі, можна було порозумітися на основі стосунків чітких і зрозумілих; моральні запити його натури щоразу спонукали його до зв’язків, де інстинкт і пересварки із жінками (а пересварки неминуче супроводжували цей інстинкт) знаходили певну опору в розумі. Але Діотима була перша жінка, яка так владно ввійшла в його сховане за мораллю, сповнене більших таємниць життя, й тому іноді він поглядав на неї просто-таки із заздрістю. Зрештою, вона була всього-на-всього дружина чиновника, щоправда, чиновника дуже високого ґатунку, хоч і без того яскравого блиску, що його дає лише влада, а він, Арнгайм, якби хотів пов’язати свою долю цілком, міг би претендувати на дівчину з американської фінансової олігархії чи з англійської знаті. У нього траплялися хвилини, коли різниця в початковому вихованні виявлялася в ньому жорстоко-наївними дитячими гордощами або жахом пещеного хлопчика, якого вперше привели до загальнодоступної школи, і тоді його щодалі глибша закоханість здавалася йому загрозою й ганьбою. І коли в такі хвилини він із крижаною зверхністю, на яку здатний лише вже відмерлий і повернений до життя дух, знову брався за справи, холодний розум грошей, осквернити якого не спроможне ніщо, проти кохання здавався йому надзвичайно чистою силою.

Але це не означало нічого іншого, крім того, що для нього, Арнгайма, настав час, коли бранцеві невтямки, як він дав позбавити себе свободи, не боронячи її до самої смерти. Бо коли Діотима казала: «А що таке світові події? Un peu de bruit autour de notre âme!…»[26] – він відчував, як уся будівля його життя здригається.

87.Моосбруґер танцює

А Моосбруґер тим часом і далі сидів у камері кримінального слідства суду першої інстанції. Його захисник, натхненний новою підтримкою, оббивав пороги відомств, щоб не дати так швидко поставити останню крапку в цій справі.

Моосбруґер з цього приводу лише всміхався. Усміхався він з нудьги.

Нудьга заколисувала його думки. Адже зазвичай вона їх гасить; однак його думки вона заколисувала; цього разу це був такий стан, як ото в актора, котрий сидить у своїй вбиральні й чекає на вихід.

Якби Моосбруґерові оце шаблюку, то він би взяв її та й зітнув стільцю голову. Зітнув би голову і столу, й вікну, й параші, й дверям. А тоді до всього, що лишив без голови, присобачив би власну, бо в цій камері ще однієї голови, крім власної, він не бачив, і це було непогано. Він уже уявляв її верхи на тих речах – широкий череп, чуб, що, мов хутро, спадає з маківки на лоба… Тоді ці речі йому подобалися.

Ось якби тільки камера була трохи більша та краще годували!

Його неабияк тішило те, що тут він не бачив людей. Терпіти людей йому було тяжко. Багато з них мали таку манеру спльовувати чи здвигати плечем, що просто опускалися руки, й хотілося штурхонути їх кулаком у спину, та так, наче треба було пробити дірку в стіні. Моосбруґер вірив не в Бога, а у власний розум. Вічні істини мали в нього зневажливі назви: суддя, піп, жандарм. Своє діло він мав робити сам, але ж ні – часом складається таке враження, ніби всі стають тобі поперек дороги! Він бачив перед собою те, що бачив уже не раз: зелене сукно, каламар, олівці, потім – імператорів портрет на стіні і як вони всі сиділи; то був, як він це собі уявляв, капкан, схований не у траві та в листі, а за почуттями, що так і треба. Потім Моосбруґер звичайно пригадував, як там, на волі, стояв кущ на вигині ріки, як різко порипувала криниця, далі окремі латки краєвиду перемішувалися, ця навала споминів без кінця-краю, про які він навіть не здогадувався, що колись вони були йому приємні. І він мріяв: «Я міг би їм дещо розповісти!» Як ото іноді мріє молодик. А цього молодика так часто садили за ґрати, що він усе не старів і не старів. «Другого разу треба буде придивитися до цього пильніше, – міркував Моосбруґер, – а то ж вони мене не зрозуміють». Потому він суворо всміхався й заходжувався розмовляти із суддями про себе так, як батько про сина: мовляв, хлопець він негодящий, запроторте його якнайдалі, може, тоді візьметься за розум!

Звісно, тепер тюремні звичаї іноді його дратували. Або в нього що-небудь боліло. Але тоді він міг зажадати, щоб його відвели до тюремного лікаря чи до начальника, і в усьому знову відновлювався певний лад і спокій, як ото у воді, що в неї впав дохлий пацюк. Звичайно, все те уявлялося йому не достоту в такому вигляді, але враження, немовби він розпростерся, наче велика вода із дзеркальною поверхнею, сколихнути яку не може ніщо, – тепер це враження Моосбруґера майже не полишало, хоча слів для нього йому й бракувало.

Слова він мав такі: гм-гм, так-так.

Стіл – то був Моосбруґер.

Табурет – то був Моосбруґер.

Заґратоване вікно й замкнені двері – то був він сам.

Він не вбачав у цьому нічого божевільного чи незвичайного, в жодному разі. Просто не стало ґумових стрічок. До кожної речі й істоти ззаду прикріплена ґумова стрічка, й вона натягується, коли ця річ або істота хоче впритул наблизитися до ще однієї речі або істоти. А то скінчилося б тим, що речі проходили б одна крізь одну. І в кожному поруху є отака ґумова стрічка, яка й не дає людині доконати те, що вона задумала. І ось тих ґумових стрічок раптом не стало. Чи просто не стало отого відчуття, яке не дає тобі, мов ґумова стрічка, що-небудь зробити?

Чи, може, аж такої великої різниці тут і нема? «Наприклад, у жінок панчохи тримаються на ґумових підв’язках. У цьому ж бо й уся штука! – міркував Моосбруґер. – Ґумові підв’язки жінки носять на ногах замість талісманів. Під спідницями. Мов ото кільця, що їх люди наводять на стовбурах фруктових дерев, щоб не лізла вгору черва».

Але про це ми згадуємо лише так, між іншим. Щоб ніхто не подумав, нібито Моосбруґерові аж-аж-аж як кортіло називати всіх братами. Ні, він був якраз не такий. Просто він був і всередині, і ззовні.

Тепер він мав владу над усім і владно на все покрикував. Він усьому давав лад доти, як його вб’ють. Він міг міркувати про що завгодно, воно ту ж мить робилося покірним, наче добре дресирований собака, якому наказують: «Лежати!» Моосбруґер, хоч і сидів за ґратами, мав неймовірне відчуття влади.

Вчасно приносили суп. Вчасно будили й виводили на прогулянку. У камері все робилося надзвичайно вчасно й неухильно. Іноді йому просто не йнялося віри. У нього навіть склалося навдивовижу хибне враження, що такий порядок іде від нього самого, хоч він і знав, що порядок цей йому накинули.

У декотрих людей таке відчуття буває, коли влітку вони лежать у затінку під живоплотом, – гудуть бджоли, невеличке сонце вперто повзе молочним небом; світ крутиться тоді навколо таких людей, мов механізм курантів. У Моосбруґера таке відчуття викликав уже сам геометричний вигляд його камери.

Воднораз він помічав, що тужить, мов навіжений, за доброю їжею; він нею снив, а серед білого дня, щойно думки його поверталися від інших клопотів назад, перед очима в нього з майже лиховісною впертістю зринали обриси чималої порції смаженої свинини. «Дві порції! – наказував тоді Моосбруґер. – Або три!» Він міркував про це так напружено й так жадібно збільшував цю уявну картину, що подумки напихався доневпоїду, дуже скоро відчував пересит, і йому робилося недобре. «Чому ж, – розмірковував він, хитаючи головою, – так швидко все міняється – то хочеться їсти, а то вже ввижається, що ось-ось луснеш?» Між їдою й небезпекою луснути лежать усі насолоди цього світу; ох, та що воно за світ, адже на сотні прикладів можна довести, який тісний цей простір! Ось лише один із таких прикладів. Жінка, коли вона не твоя, – то наче місяць уночі підіймається чимдалі вище, вище й смокче, смокче під серцем; а коли вона вже побула твоєю, то хочеться топтати чоботом їй обличчя. Чому воно так? Він пригадав, що його питали про це не раз. Можна було, отже, відповісти, що жінки – це жінки й чоловіки, тому що чоловіки за ними бігають. Але й цього ті, хто його питав, до пуття не хотіли зрозуміти. Вони хотіли знати, чому він гадає, буцімто люди проти нього у змові. Так ніби навіть його власне тіло не зайшло з ними у змову! Щодо жінок, то годі й сумніватися. Та й з чоловіками його тіло знаходило спільну мову краще, ніж він сам; слово по слову, ти знаєш, що й до чого, цілісінький день крутишся один коло одного, аж глядь – та вузенька смужечка, де спілкуватися один з одним було небезпечно, вже позаду. Та якщо це накликало на нього власне тіло, то нехай би воно його від цього й звільняло! Наскільки Моосбругер пригадував, він щоразу впадав у гнів або у страх, і його груди й руки кидалися вперед, як ото величезний собака, що дістав такий наказ. А більше нічого не розумів і сам Моосбругер; отож-бо й воно, що від привітности до втрати терпцю палицею кинути, а коли вже таке починається, то ця відстань і взагалі жахливо швидко сходить нанівець.

Він дуже добре пригадував, що люди, котрі вміють висловлюватися чужоземними слівцями й постійно насідають на нього в суді, часто йому дорікали: «Але ж через це людині отак відразу не вкорочують віку?!» А Моосбругер здвигав плечима. Людям укорочували віку, бувало, навіть за кілька крейцерів чи й узагалі ні за що, бо таке комусь раптом ударяло в голову. Але він не такий, він за собою пильнував. Згодом той докір почав діймати його до живого; страшенно кортіло знати, чому час від часу йому ставало так тісно – чи як там іще це можна назвати, – що доводилося силоміць відвойовувати собі місце, аби кров відринула від голови. Він заглиблювався в роздуми. Та хіба й з роздумами було достоту не те саме? Коли наставав сприятливий для цього час, від задоволення хотілося лише всміхатись. Тоді думки під черепком уже не вовтузились, тоді раптом лишалася з них тільки одна-однісінька. Різниця була така сама велика, як між дріботінням маленької дитини й витанцьовуванням гарної молодиці. Просто наче якісь чари. Рипає гармонька, на столі горить свічка, з літньої ночі залітають метелики… Так тепер усі думки падали у світло від однієї, або, коли вони підлітали ближче, Моосбругер хапав їх своїми великими пальцями й розчавлював, і в його пучках вони якусь мить навдивовижу нагадували малесеньких дракончиків. Крапля Моосбругерової крови упала в світ. Цього не видно було, адже стояла темінь, але він відчував, що відбувалося в тому, чого він не бачив. Заплутане там, зовні, відразу вирівнювалося. Розкуйовджене ставало гладеньким. Нечутний танок приходив на зміну нестерпному дзижчанню, яким його зазвичай так часто діймав світ. Усе, що діялося, тепер набувало краси; так стає вродливою гидка дівка, коли стоїть не сама, а, взявшись за руки з рештою дівчат, кружляє в хороводі й обличчя її звернене до сходів, звідки вже поглядають згори вниз інші обличчя. Це викликало подив, і щойно Моосбруґер розплющував очі й бачив людей, що траплялися поблизу такої хвилини, коли все, пританцьовуючи, слухалося його, то й вони видавалися йому вродливими. Тоді вони не були у змові проти нього, не стояли стіною, і виявлялося, що обличчя людей і речей важким тягарем спотворювало лише намагання взяти над ним гору. І тоді Моосбруґер сам пускався перед ними в танок. Танцював він невидимо й з гідністю – той, хто не танцював ні з ким зроду, танцював, слухаючись музики, що дедалі більше оберталася на роздуми й сон, на лоно Богоматері і зрештою на супокій самого Бога, на дивовижно неймовірний і смертельно розкутий стан; танцював цілими днями, й ніхто цього не бачив, аж поки все виходило з нього назовні і зависало на речах, мов тонесенька й ламка павутина, прихоплена морозом і ні на що непридатна.

Якщо ти не зазнав усього цього разом із ним, то як ти можеш судити про решту?! Услід за легкими днями й тижнями, коли Моосбруґер ладен був мало не вилузуватися зі шкіри, знов і знов наставали довгі часи ув’язнення. Державні в’язниці проти цього – ніщо. Коли він пробував тоді міркувати, усе в ньому, гірке й порожнє, стискалося. Робітничі клуби й товариства народної просвіти, де його повчали, як слід міркувати, Моосбруґер ненавидів; ні, він іще не забув, якими сягнистими кроками, мов на хідлях, у ньому колись пересуватися думки! Тоді він плуганився світом на налитих оловом ногах, сподіваючись знайти таке місце, де все знов буде іншим.

А наразі він, згадуючи про ті сподівання, лише зневажливо всміхався. Йому так і не пощастило знайти середини поміж двома своїми станами, де він, може, й зостався б. Йому це остогидло. Він велично всміхався назустріч смерті.

А втім, побачив він багато чого. Баварію й Австрію до самісінької Туреччини. І багато чого сталося такого, про що він, поки жив, читав у газетах. Загалом то були бурхливі часи. І в душі він, власне, неабияк пишався тим, що жив у ту пору. Якщо взяти життя частинами, то кожна з них, як подумати, була заплутана й безвідрадна, та загалом шлях його на манівці не збивався, й потім його можна було чітко простежити, від народження до смерти. Моосбруґер у жодному разі не мав такого відчуття, що його стратять; він страчував себе сам, тільки з допомогою інших людей; так бачив він те, що мало статися. І все якось таки складалося в одне ціле: путівці, міста, жандарми й птахи, мертвяки і власна смерть. Він і сам не розумів цього до пуття, а решта людей – і поготів, хоч розводитися про це вміли й більше.

Він сплюнув і згадав про небо, що мало вигляд мишоловки, пофарбованої в блакитне. «А в Словаччині мишоловки роблять такі круглі, високі», – подумав він.

88. Зв’язок із великими речами

Уже давно треба було згадати про одну обставину, яка стосується різноманітних зв’язків; висловити її можна приблизно так: ніщо не загрожує духу так, як його зв’язок із великими речами.

Людина мандрує лісом, вибирається на гору й окидає поглядом світ, розпростертий унизу, розглядає власну дитину, яку їй уперше дають потримати на руках, чи тішиться щастям посідати становище, котрому всі заздрять; і ми запитуємо: що в цій людині діється у такі хвилини? Певна річ, діється, як їй здається, багато чого – багато чого глибокого й важливого; ось тільки в ній, сказати б, бракує духу піймати все те на слові. Дивовижне перед нею й поза нею огортає її такою собі магнітною оболонкою і вбирає в себе її думки. І ось її погляди вже затримуються на тисячах подробиць, хоча в душі у неї таке відчуття, немовби вона вже витратила всі свої набої. Зовні ця осяяна душею, осяяна сонцем, глибока чи піднесена година вкриває світ до останнього листочка, до останньої жилочки гальванічним сріблом; але на другому, на особистому кінці цієї години невдовзі відчувається певний внутрішній брак речовини, там постає, сказати б, великий, порожній, круглий «О». Такий стан – класична ознака доторку до всього великого й вічного, як і перебування на вершинах людяности й природи. У тих, хто надає перевагу товариству великих речей – а до таких людей належать насамперед душі великі, для яких малих речей нема взагалі, – у цих їхній внутрішній світ мимоволі виявляється витягнутим назовні й розширеним до поверховости.

Через це небезпеку зв’язку з великими речами можна назвати й законом збереження духовної матерії, і він, схоже, досить-таки універсальний. Промови високих політиків і урядовців, котрі творять великі діла, зазвичай позбавлені змісту більшою мірою, ніж наші власні. Думки, що особливо тісно стосуються особливо гідних речей і предметів, звичайно мають такий вигляд, що якби не ця преференція, то їх вважали б дуже відсталими. Найдорожчі нам завдання – завдання нації, миру, людства, чеснот та інші не менш дорогі – заросли найдешевшою духовною флорою. Світ, здавалося б, досить абсурдний; та якщо припустити, що трактування теми має право бути тим незначливішим, чим значливіша сама тема, то це й буде світ порядку.

Проте закон цей, здатний великою мірою сприяти розумінню європейського духовного життя, не завжди такий очевидний з першого погляду, і в добу переходу від однієї групи великих речей і предметів до іншої, нової дух, що прагне слугувати великим речам і предметам, може видатися навіть бунтарем, хоч насправді він лише міняє ліврею. Такий перехід можна було помітити вже тоді, коли люди, про яких тут ідеться, жили своїми турботами й тріумфами. Так, скажімо, вже тоді були книжки (це щоб почати з предмета, який для Арнгайма важив особливо багато), які розходилися дуже великими накладами, але їм іще не віддавали аж такої великої поваги, хоча просто велику повагу до книжок, наклад котрих сягав певної висоти, вже віддавали. З’являлися такі впливові промислові галузі, як футбол чи теніс, однак відкривати для них катедри у вищих технічних школах не квапилися. Одне слово, незалежно від того, хто колись давно завіз із Америки картоплю, що поклало край реґулярним періодам голоду в Європі, – чи то блаженний забіяка й адмірал Дрейк, чи то не такий блаженний, зате вельми освічений і не менш забіякуватий адмірал Ролі, чи то безіменні іспанські вояки, чи то навіть отой бравий махляр і работорговець Гокінз, – тривалий час нікому й на думку не спадало через картоплю надавати тим людям більшої ваги, ніж, приміром, фізикові Аль-Ширазі, про якого ми знаємо лише те, що він дав правильне тлумачення веселці; але з настанням буржуазної доби почалося переоцінювання таких досягнень, і за часів Арнгайма воно посунулося вже досить далеко, а стримували його лише задавнені упередження. Кількість ефекту й ефект кількости як нові, цілком очевидні предмети пошанування боролися ще проти застарілого й осліплого аристократичного пошанування високої якости, але в світі уявлень із цього вже поставали щонайбезглуздіші компроміси, як, наприклад, саме уявлення про великий розум, і якщо судити про це уявлення з нашого знайомства з ним протягом останнього людського віку, то воно, уявлення, було, мабуть, синтезом власного й картопляного значення, бо очікували людину самотню, як ґеній, але водночас і загальнозрозумілу, як соловейко.

Важко було сказати наперед, що в такий спосіб вийде, адже небезпеку зв’язку з великими речами ми розпізнаємо зазвичай аж тоді, коли велич тих речей уже наполовину в минулому. Нема нічого простішого, ніж посміятися з чиновника-вискочня, який від імени його величности зневажливо відгукнувся про ту чи ту нову партію, але чи можна назвати вискочнем чиновника, котрий від імени завтрашнього дня підносить до небес сьогоднішній, – про це звичайно ніхто не довідається доти, доки не настане день позавтрашній. Небезпека зв’язку з великими речами має ту вельми прикру властивість, що речі ці змінюють одна одну, а небезпека завжди лишається та сама.

89. Іти в ногу з часом

Доктор Арнгайм за попередньою домовленістю прийняв двох керівних службовців своєї фірми й довго з ними радився; вранці у вітальні безладною купою на секретаря чекали неприбрані звечора кошториси й усілякі інші папери. Арнгайм мав іще ухвалити кілька рішень, пополудні посланцям треба було вже повертатися потягом назад, і цього дня доктор, як завжди, тішився такими обставинами, бо вони за будь-яких умов забезпечували певну напруженість. «За десять років, – розмірковував він, – техніка сягне такого рівня, що для цих потреб фірма матиме власні літаки, й тоді я зможу керувати своїми людьми навіть із літньої дачі в Гімалаях». Рішення він ухвалив, власне, вже вночі й мав при світлі дня тільки ще раз їх перевірити й остаточно ствердити, отож цієї хвилини був вільний; він замовив сніданок у номер і за вранішньою сигарою дав своєму розуму відпочити, згадуючи зібрання в Діотими напередодні ввечері, звідки йому довелося піти трохи завчасу.

Цього разу товариство зійшлося надзвичайно цікаве; дуже багато запрошених мали років тридцять – тридцять п’ять, не більше, майже ще богема, але вже люди відомі й помічені газетами; і не лише місцеві, а й гості з усього світу, принаджені чутками, що в Каканії одна жінка з високих кіл торує духові стежку в світ. Часом усе це нагадувало мало не кав’ярню, й Арнгайм усміхався, згадуючи про Діотиму, яка в чотирьох своїх стінах, здавалося, відчувала страх. Та загалом це було, на його думку, вельми цікаво, у кожному разі експеримент незвичайний. Його приятелька, розчарована марними зборищами людей дуже, дуже великих, зробила рішучу спробу влити в паралельну акцію щонайновіший дух, і Арнгаймові зв’язки виявилися їй туткорисними. Він лише похитував головою, пригадуючи розмови, які йому випадало чути; вони були, вважав він, досить-таки божевільні, але ж «молоді треба йти на поступки, – казав він собі, – бо коли хто-небудь від неї відвертається, то цей «хто-небудь» стає просто неможливим». Отже, Арнгайм відчував, що все це його, якщо можна так висловитись, не на жарт потішає, бо вражень, як на один раз, було трохи аж забагато.

То що вони посилали там до бісового батька? Відчуття. Вони мали на увазі ті особисті відчуття, про земне тепло яких, про їхню близькість до дійсности п’ятнадцять років тому імпресіонізм мріяв, як про чудесну рослину. Тепер імпресіонізм вони називали м’якотілим і безголовим. Вони вимагали загнуздати чуттєвість і домагатися інтелектуального синтезу.

Але що означав загалом синтез – чи не протилежність скепсису, психології, дослідженням і аналізу, літературним симпатіям батьківських часів?

Наскільки можна було збагнути, вони вкладали в це не дуже глибоку філософію; те, що вони розуміли під синтезом, була радше потреба молодих кісток і м’язів вільно рухатися, то було таке собі вистрибування й витанцьовування, коли нікому не даєш на свою адресу й слова критичного сказати. Якби це було їм на руку, то вони, не довго думаючи, послали б під три чорти й синтез укупі з аналізом та мисленням загалом. А ще вони стверджували, нібито сік відчування має підносити дух угору. Зазвичай це стверджували, звісно, члени іншого угруповання, та іноді в запалі й ті самі.

О, які чудові слова вони виголошували! Вони вимагали інтелектуального темпераменту. Стрімкого стилю мислення, який кидається світу на груди. Гострого розуму космічної людини. Про що ж іще він там чув?

Про формування нової людини на основі американського плану всесвітньої праці, з використанням як посередника механізованої сили.

Про ліризм, пов’язаний із щонайстрімкішим драматизмом життя.

Про техніцизм; про дух, гідний машинної доби.

«Цієї хвилини, – вигукнув один із них, – Блеріо пролітає над Ла-Маншем зі швидкістю п’ятдесят кілометрів за годину! Треба написати поему на славу цих п’ятдесятьох кілометрів, а решту літературної порохні викинути на смітник!»

Вони вимагали акселеризму, тобто максимального прискорення відчувань на основі спортивної біомеханіки й акробатичної точности циркачів!

Фотогенічного оновлення через кінематограф.

Потім котрийсь із них сказав, що людина – це загадкова порожнина, й через це її, людину, за допомогою конуса, кулі, циліндра та куба слід прилучити до космосу. Але дехто стверджував і протилежне: мовляв, індивідуалістичне сприйняття мистецтва, яке лежить в основі такої думки, себе вже вичерпує; майбутній людині треба дати нове відчуття житла, скориставшись громадськими будівлями та селищами. І поки так гуртувалися індивідуалістична й соціальна партії, втрутилася третя, заявивши, що лише релігійні митці соціальні у справжньому сенсі слова. Після цього угруповання нових архітекторів зажадало, щоб кермо влади передали їй, позаяк мета архітектури – це, мовляв, і є релігія, до того ж із побічним ефектом любови до батьківщини й осілости. Релігійна група, підсилена кубічною, заперечила, заявивши, що мистецтво – справа ні від чого не залежна, а головна, це, мовляв, саме сповнення космічних законів; однак потім кубічна група знов покинула релігійну й приєдналася до архітекторів, стверджуючи, що до космосу найліпше прилучати все ж таки через просторові форми, які індивідуальному надають чинности й типовости. Пролунали слова про те, що треба вдивлятися в людську душу, а тоді закарбовувати її в трьох вимірах. Далі хтось войовниче й ефектно поставив питання про те, що, власне, на загальну думку, важливіше – десять тисяч людей, які голодують, чи один витвір мистецтва?! І справді, оскільки майже всі вони були в певному сенсі митці, то обстоювали думку, що духовне одужання людству може принести лише мистецтво, й не могли дійти згоди тільки щодо природи цього одужання та вимог, які задля нього слід висунути перед паралельною акцією. Та ось ініціативу перехопила знов перша соціальна група й заговорила новими голосами. Запитання, що важливіше – один витвір мистецтва чи нужда десятьох тисяч голодних, – обернулося на запитання, чи десять тисяч мистецьких витворів варті нужди однієї-однісінької людини. Декотрі дебелі митці заявили, що митець не має права вдавати із себе велике цабе; мовляв, годі самовихвалянь, треба самому спробувати побути голодним і соціальним! А хтось сказав: життя – найбільший і неповторний витвір мистецтва! Чийсь могутній голос докинув: об’єднує не мистецтво, а голод! Чийсь компромісний голос нагадав про те, що найкращий засіб проти переоцінювання самого себе в мистецтві – здорова реміснича основа. І після цього компромісного висловлювання хтось, скориставшись мовчанкою, що запала чи то внаслідок перевтоми, чи то через взаємну зневагу, знову спокійно спитав, чи хто-небудь вірить у можливість домогтися чогось доти, як ще навіть не встановлено контакту людини з простором?! Запитання пролунало як сигнал для того, щоб техніцизм, акселеризм і таке інше знов перехопили слово, і дискусія крутилася навколо цієї теми ще довго. Та врешті таки дійшли одностайної думки, бо вже хотілося піти додому, та ще й з яким-небудь результатом; отож сторони стали на твердженні, яке мало приблизно такий вигляд: нинішня доба сповнена надій, нетерпляча, примхлива й нещасна; але Месії, на якого вона сподівається й чекає, наразі не видно. Арнгайм на хвилю замислився.

Навколо нього весь час купчилися люди; коли від цього гурту відходив хтось такий, хто погано чув чи не міг показати себе, його місце одразу займав хтось інший; Арнгайм вочевидь опинився в центрі й цього нового зібрання, навіть якщо це не завжди знаходило вияв у трохи різкуватій дискусії. До того ж він уже давно розумівся на тому, що їх цікавило. Він знав про співвідношення в кубі; будував садові селища для своїх службовців; машини з їхнім розумом і їхніми швидкостями не були для нього загадкою; він умів порозмовляти про проникнення в душу й уже вклав капітал у кінопромисловість, що зароджувалася. Відновлюючи подумки зміст тієї дискусії, він пригадав і те, що протікала вона зовсім не так гладенько, як це мимоволі подавала його пам’ять. Такі розмови завжди тривають досить своєрідно – так ніби хтось порозставляв їхніх учасників із зав’язаними очима й озброєних кийками в різних кінцях багатокутника й наказав сходитись; видовище це метушливе, виснажливе й позбавлене логіки. Та чи не віддзеркалює воно ходу речей загалом? Його визначають теж не заборони й закони логіки, яким дістається хіба що роль поліції, а безладні рушійні сили духу. Ось про що питав себе Арнгайм, пригадуючи, яку увагу йому виявляли, й дійшов висновку: можна сказати також, що новий спосіб мислення подібний до розкутої гри асоціацій, коли розум досить розслаблений, – гри, безперечно, вельми хвилюючої.

Арнгайм зробив виняток і прикурив іще одну сиґару, хоч загалом таких чуттєвих слабкостей собі не дозволяв. Він ще тримав перед собою запаленого сірника й напружував м’язи обличчя, втягуючи перший дим, аж раптом мимоволі всміхнувся, бо пригадав отого невеличкого ґенерала, що звернувся до нього на вчорашньому прийнятті. Арнгайми мали завод із виробництва гармат та панцерних плит і, в разі гострої потреби, були готові до масового виготовлення боєприпасів, отож він дуже добре зрозумів того трохи кумедного, однак симпатичного ґенерала (розмовляв він зовсім не так, як пруські ґенерали, – млявіше, звичайно, та, все ж таки, можна сказати, з приємним присмаком давньої культури! Щоправда, слід було б уже, мабуть, додати: культури на межі загибелі), коли той довірчо – та ще й зітхаючи, просто-таки по-філософському! – висловив йому власну думку про розмови, що того вечора точилися довкола й принаймні почасти, доводилося визнати, мали й радикально пацифістський характер.

Генерал, як єдиний тут офіцер, почувався вочевидь не зовсім затишно й поскаржився на мінливість громадської думки, тому що деякі висловлювання про святість людського життя викликали загальне схвалення.

 – Не збагну я цих людей, – з такими словами звернувся ґенерал до Арнгайма, бажаючи почути пояснення від такого знаменитого на весь світ розуму. – Я не збагну, чому оці нові люди розводяться, мов невігласи, про якихось «кривавих генералів». У мене таке враження, що старших добродіїв, котрі зазвичай тут бувають, я розумію багато краще, хоч і вони, звісно, од військової служби дуже й дуже далекі. Взяти хоча б отого знаменитого поета – не знаю, як його звати, такий високий, уже літній, з черевцем, той, котрий буцімто написав вірші про грецьких богів, зорі й вічні людські почуття; господиня дому сказала мені, що він – справжній поет, і це в часи, які породжують зазвичай хіба що інтелігенцію, – так ось, я, як уже згадував, нічого з того, що він написав, не читав, але напевне його зрозумів би, якщо значення цього чоловіка й справді полягає переважно в тому, що він не опускається до дрібниць, адже зрештою ми, військові, називаємо таких людей стратегами. Фельдфебель, якщо дозволите навести маленький приклад, має дбати, звісно, про добробут кожного окремого вояка у своїй роті; а ось стратег, навпаки, лічить людей на тисячі – меншої одиниці для нього немає – і повинен уміти принести в жертву хоч десяток таких одиниць одразу, коли цього вимагає висока мета. Як на мене, немає жодної логіки в тому, що в одному випадку це називають «кривавим генералом», а в іншому – твердими переконаннями, і прошу вас розтлумачити мені це, якщо можна!

Своєрідне становище Арнгайма в цьому місті й у цьому товаристві пробудило в ньому певну схильність до іронії, яку він зазвичай намагався стримувати. Він здогадувався, кого мав на увазі цей невеличкий добродій, хоч нічим і не показав, що здогадується; та й не в цьому була річ, Арнгайм і сам міг би навести генералові приклади не одного різновиду величі такого гатунку. Того вечора враження вони справляли кепське, й не помітити цього не можна було.

Арнгайм, на мить прикро замислившись, затримав між розтуленими губами дим від сигари. Його власне становище в цьому колі було теж не таке вже й легке. Попри весь свій вплив, йому доводилося чути й злі зауваження, спрямовані немовби проти нього самого, й осуд нерідко викликало чомусь саме те, що він замолоду любив – достоту так, як ця молодь тепер любила ідеї свого покоління. Він мав дивне, дуже дивне, майже, сказати б, моторошне відчуття, коли його вшановували молоді хлопці й дівчата, котрі на тому самому подиху безцеремонно глумилися над минулим, до якого він сам був потай причетний; у такі хвилини Арнгайм відчував у собі гнучкість, здатність перевтілюватися, підприємливість, можна навіть сказати, зухвалу нетактовність добре прихованого нечистого сумління. Він ту ж мить збагнув, що відділяє його від цього нового покоління. Ці молоді хлопці й дівчата суперечили одне одному у великому й малому, безсумнівно спільне в них було лише те, що здіймали руку вони на саму об’єктивність, на духовну відповідальність, на врівноважену особистість.

Завдяки одній особливій обставині Арнгайм відчував у такі хвилини щось на кшталт зловтіхи. Завищена оцінка декотрих його перевесників, у яких особисте випиналося аж надто виразно, завжди була йому неприємна. Імен такий шляхетний супротивник, як Арнгайм, не називав, звичайно, навіть подумки, проте він добре знав, кого мав на увазі. «Розважливий, скромний юнак, що палко жадає яскравих утіх», – якщо казати словами Гайне, якого Арнгайм потай любив і цієї хвилини в думках процитував. «Його старанність і зусилля в поезії… тяжка праця, неймовірна настирливість, несамовите заповзяття, з якими він відточує свої вірші, гідні всілякої похвали.» «Музи до нього не прихильні, та ґеній мови – в його руках». «Жахливий примус, якому він доброхіть скоряється, він називає подвигом у слові». Арнгайм мав чудову пам’ять і міг цитувати з неї цілими сторінками. Та він одійшов від теми. У нього викликало захват те, як Гайне, борючись з одним зі своїх сучасників, передбачив явища, які цілком розкрилися аж тепер, і це надихнуло його на власні зусилля: він звернувся до ще одного представника великої німецької ідеалістичної думки – до отого ґенералового поета. Це був уже не хирлявий різновид духу, а тлустий. Його врочистий ідеалізм відповідав тим масивним, глибоким духовим інструментам в оркестрі, котрі нагадують поставлені сторчма локомотивні казани й видають якесь недоладне хрюкання й гуркання. Одним своїм звуком вони заглушують тисячу можливостей. Вони видувають цілі величезні паки вічних почуттів. «Хто майстер сурмити на який-небудь такий манір віршами, – подумав Арнгайм не зовсім без гіркоти, – того в нас вважають нині поетом, на відміну від літератора. То чом би, справді, одразу вже й не ґенералом? Адже такі люди зі смертю запанібрата й постійно потребують кілька тисяч покійників, щоб з гідністю натішитися миттєвістю життя».

Але в цьому місці хтось зауважив, що навіть Генералів пес, який трояндово-духмяної ночі виє на місяць, міг би, якби його спитали, сказати: «А що ж ви хочете, адже то – місяць, а це – одвічні почуття моєї породи», – сказав би точнісінько так само, як котрийсь із тих добродіїв, яких за це прославляють! Авжеж, такий добродій міг би ще додати, що всі його почуття наснажує, поза всяким сумнівом, те, чого він сам зазнав у житті, що його виражальні засоби багаті емоціями й усе ж таки прості, що публіка його розуміє, а щодо його думок, то вони, либонь, відступають на задній план перед його почуттями; але це, мовляв, цілком і повністю відповідає чинним вимогам і в літературі ніколи ще не було перешкодою.

Арнгайм, прикро вражений, знову затримав дим від сигари між губами, які на хвильку лишилися розтулені, мов не зовсім піднятий шлагбаум між особистістю й зовнішнім світом. Декого з цих чистих-чистесеньких поетів він при будь-якій нагоді нахвалював, бо так годилося робити, а декого принагідно підтримував і грішми; але, по суті, він їх, як тепер сам збагнув, разом з їхніми бундючними віршами терпіти не міг. «А загалом, – подумав він, – місце отих геральдичних добродіїв, які самі себе й прогодувати не годні, в якому-небудь заповіднику, серед останніх зубрів та орлів!» А що підтримувати їх, як показав минулий вечір, було, отже, не в дусі часу, то роздуми Арнгайма завершилися не без вигоди для нього.

90. Повалення ідеократії

Явище це, либонь, досить зрозуміле – те, що за часів, просякнутих духом ринку, різкою протилежністю їм вважають поетів, які зі своїм часом анічогісінько спільного не мають. Вони не поганять себе сучасними думками, видають на-гора, сказати б, чисту поезію і промовляють до своїх вірних вимерлими говірками величі, так ніби щойно просто повернулися ненадовго на землю з вічности, – достоту, мов ото чоловік три роки тому емігрував до Америки, а тепер приїхав погостювати на батьківщину й розмовляє вже ламаною німецькою. Це – явище приблизно таке саме, як коли б порожню яму задля балансу накрили порожнім куполом, а оскільки порожнечу звичайну порожнеча велична лише збільшує, то зрештою нема нічого природнішого в тому, що вслід за добою такого пошанування особистости настає інша, яка рішуче відкидає всю цю шамотню з відповідальністю й величчю.

Обережно, ніби пробуючи, і з приємним відчуттям ґарантованости від особистої втрати Арнгайм намагався пристосуватися до такого, як він і передбачав, розвитку подій. Це була, певна річ, не дрібниця. Водночас він згадував про все, що бачив за останні роки в Європі й Америці: про захоплення новомодними танцями – чи то під густі звуки Бетговена, чи то під свіжі ритми чутливости; про малярство, де максимум духовних зв’язків належало передати мінімумом ліній і барв; про кіно, де один порух, значення якого знає весь світ, полонить весь світ невеличкою новизною в його показі; й, нарешті, просто про звичайну людину, яка вже тоді, повіривши в спорт, сподівалася засобами немовляти, що дриґає ручками й ніжками, заволодіти могутньою груддю природи. В усіх цих явищах впадає у вічі певна схильність до алегорії, якщо під цим розуміти такі духовні стосунки, де все означає більше, ніж йому по чистій совісті годилося б означати. Адже як шолом та кілька перехрещених мечів нагадували суспільству барокової доби про всіх богів та їхні історії і не перший стрічний цілував першу стрічну графиню, а бог війни – богиню цнотливости, так нині ті перші стрічні, мацаючи одне одного, відчувають плин часу чи ще що-небудь із доброї сотні нових шаблонів, які утворюють уже, звісно, не Олімп, що здіймається над тисовими алеями, а просто весь сучасний безлад. У кіно, в театрі, на танцювальному майданчику, на концерті, в автомобілі, в літаку, на воді, на сонячному пляжі, у кравецьких майстернях і комерційних конторах невпинно виникає величезна поверхня, що складається із вражень, висловлювань, рухів, манер та емоцій. Зовні й у подробицях добре продуманий, цей процес нагадує стрімке обертання тіла, де все поривається вихопитись на поверхню й там поєднатися поміж собою, тоді як усередині все й далі лишається непродуманим, розбурханим, хаотичним. Якби Арнгайм міг зазирнути на кілька років наперед, він уже тепер побачив би, що тисяча дев’ятсот двадцять років європейської моралі, мільйони жертв страшної війни й цілий ліс німецької поезії, який прошумів над жіночою сором’язливістю, не спромоглися бодай на годину затримати настання того дня, коли спідниці й коси в жінок почали вкорочуватись і європейські дівчата на якийсь час вилущилися голяка з тисячорічних заборон, мов банани зі своїх шкурок. Побачив би він і решту перемін, які колись навряд чи й припустив би, й річ зовсім не в тому, що з того лишиться, а що зникне, надто як подумати, скільки великих і, либонь, марних зусиль знадобилося б, щоб здійснити такі революції в побуті відповідальним шляхом інтелектуального розвитку – через філософів, художників та поетів, а не через кравців, примхи моди й усілякі випадковості; адже з цього видно, яку творчу снагу має поверхня порівняно з яловою впертістю мозку.

Це – повалення ідеократії, влади мозку, витіснення духу на периферію, кінцева, як здавалося Арнгаймові, проблема. Життя, певна річ, ішло цим шляхом завжди, воно постійно перебудовувало людину, спрямовуючи її ззовні всередину, тільки колись із тією різницею, що людина відчувала за собою обов’язок видавати щось і з середини назовні. Навіть ґенеральський пес, про якого цієї хвилини тепло згадав Арнгайм, ніколи не збагнув би іншого плину речей, бо цього вірного свого супутника людина сформувала за власною подобою в минулому сторіччі, коли ще була стабільна й слухняна; але її кузен, отой рябкоподібний птах, що годинами витанцьовує, все зрозумів би. Коли він настовбурчує пір’я й заходжується кігтями гребти землю, душі тут, либонь, більше, ніж коли вчений за письмовим столом силкується пов’язувати одну з одною думки. Адже всі думки йдуть, зрештою, від суглобів, м’язів, залоз, очей, вух і від невиразних загальних вражень отого шкіряного мішка, який усе це в собі носить. Минулі сторіччя припускалися, мабуть, тяжкої помилки, надаючи надто великої ваги розуму й здоровому глузду, переконанню, поняттю й характеру; це однаково що визнавати реєстратуру й архів за найважливіші частини установи, позаяк вони містяться в центральній адміністративній будівлі, хоч насправді вони – лише допоміжні служби, вказівки яким надходять іззовні.

І раптом Арнгайм – можливо, під дією легких симптомів розладу, викликаних у ньому коханням, – знайшов сферу, де слід було шукати рятівну думку, що дає лад таким ускладненням; ця думка в якийсь приємний спосіб виявилася пов’язаною з уявленням про поширений товарообмін. Не викликало сумніву: цій новій добі властивий поширений обмін думок і емоцій, він мав виникнути вже як природний наслідок ухиляння від їхнього копіткого й забарного інтелектуального опрацювання. Арнгайм уявив собі, що мозок доби замінено на попит і пропозицію, а глибокого мислителя – на промітного комерсанта, й мимоволі відчув насолоду від хвилюючої картини величезного виробництва вражень, які вільно поєднуються й роз’єднуються, – такого собі нервового пудинґу, всі частини якого, щойно його сколихнеш, тремтять, мов драглі, або гігантського тамтама, який оглушливо гримить, тільки-но його бодай легесенько торкнешся. Те, що образи ці не зовсім пасували один до одного, було вже наслідком мрійливого настрою, навіяного ними Арнгаймові; бо йому здавалося, що саме таке життя й можна порівняти зі сном, коли зовні береш участь у просто-таки дивовижних подіях і одночасно тихесенько лежиш собі серед них усередині таким собі розрідженим «я», у вакуумі якого всі почуття сяють, немов блакитні жарові лампи. Життя довкола людини мислить і, пританцьовуючи, породжує для неї зв’язки, а вона приточує їх один до одного через силу й зовсім не так калейдоскопічно, якщо задля цього вдається до здорового глузду. Отак, по-комерційному й воднораз хвилюючись усіма фібрами своєї істоти, розмірковував Арнгайм про вільну духовно-фізичну взаємодію прийдешньої доби, і йому здавалося цілком вірогідним, що постає щось колективне, панлогічне, і що тепер люди, відмовившись від застарілого індивідуалізму, з усією своєю перевагою й винахідливістю білої раси стали на шлях повернення до реформи раю, щоб у провінційну відсталість едемського саду вдихнути розмаїту сучасну програму.

На заваді стояло лиш одне. Адже таку саму, як уві сні, здатність укладати в ту чи ту подію якесь непоясненне почуття, що пронизує все твоє єство, – таку саму здатність ти маєш і тоді, коли не спиш, але тільки якщо тобі років п’ятнадцять-шістнадцять і ти ще ходиш до школи. Тоді в людині, як відомо, також усе вирує, тоді їй не сидиться на місці, в голові в неї безлад, відчуття дуже загострені, але ще не дуже розокремлені, кохання й гнів, людське щастя й іронія, одне слово, всі моральні абстракції – це трепетні події, які то захоплюють увесь світ, то стискаються в ніщо; смуток, ніжність, велич і шляхетність високим склепінням здіймаються в порожніх небесах. І що ж відбувається? Зокола, з розчленованого світу приходить готова форма – слово, віршований рядок, демонічний сміх, приходять Наполеон, Цезар, Христос або, може, ще й сльоза над могилою батька-матері; і блискавична асоціація породжує твір. Надто легко не помітити, що цей твір старшокласника – послідовне й завершене втілення почуттів, надзвичайно точна відповідність замислу й реалізації, досконале злиття вражень юнака з життям великого Наполеона. Ось тільки складається враження, що зв’язок, який веде від великого до малого, чомусь незворотний. Так буває і вві сні, і в юності: виголошуєш велику промову, а прокинешся, ще встигнувши, на лихо, захопити останні її слова, аж виявляється, що вони, власне, зовсім і не такі вже неймовірно прекрасні, як тобі привиділося. І тоді вже геть не здаєшся собі таким невагомо-переливчастим, як той рябкоподібний птах у танку, а знаєш, що ти просто дуже проникливо вив на місяць, як отой уже не раз згадуваний фокстер’єр пана Генерала.

«Отже, щось тут, мабуть, не так, – подумав, підбадьорюючи себе, Арнгайм. – Але треба, певна річ, з усією серйозністю йти в ногу з часом», – додав він, не втрачаючи пильности; що ж бо, зрештою, було йому ближче до душі, ніж застосувати цей випробуваний принцип виробництва й до творення самого життя?

91. Ігри à la baisse і à la hausse[27] на біржі духу

Тепер зібрання в домі Туцці проходили регулярно й стисло. Якось начальник відділу Туцці звернувся на «Соборі» до «кузена»:

 – А чи знаєте ви, що все це колись уже було? – І показав очима на людський тлум у своєму тепер ніби чужому йому помешканні. – На початку християнської доби. За часів, коли на світ прийшов Христос. Тоді у християнсько-левантійсько-елліністично-юдейському плавильному казані утворилося безліч сект. – І заходився перелічувати: – Адаміти, каїніти, ебіоніти, колиридіни, архонтики, енкратити, офіти…

Якось дивно, поквапно уповільнюючи мову, як це роблять, намагаючись непомітно приховати звичну нетерплячість у своїх діях, він наводив довгий перелік дохристиянських і ранньохристиянських релігійних об’єднань; складалося враження, ніби він хотів обережно натякнути дружининому кузенові: «Про те, що діється в моєму домі, я знаю більше, ніж зазвичай – з певних причин – показую».

Далі він почав пояснювати згадані назви й розповів, що одна з тих сект виступала проти шлюбу й вимагала цнотливости, тоді як інша, вимагаючи цнотливости, цієї мети, хоч як смішно, прагнула досягти ритуальною розпустою. Члени ще однієї секти калічили себе, вважаючи жіночу плоть диявольським винаходом, ще в інших чоловіки й жінки сходилися в церквах голяка. Віруючі мрійники, дійшовши висновку, що змій, який спокусив у раю Єву, був істотою божественною, поринали в содомії; а декотрі не терпіли, коли дівчата ходили незайманими, позаяк, за їхніми науковими переконаннями, Матір Божа, крім Ісуса, породила ще й інших дітей, отож невинність, мовляв, – то небезпечна помилка. Завжди одні робили одне, другі – протилежне їм, але й ті, й ті робили своє приблизно з тих самих причин і переконань… Туцці розповідав про це поважно, як і годиться розповідати про історичні факти, навіть коли вони досить дивні, а часом і додавав нотки, з якими чоловіки розповідають поміж себе анекдоти. Вони стояли під стіною; на обличчі в начальника відділу промайнула роздратована посмішка, він кинув до попільниці недокурка й, усе ще неуважно дивлячись на людську штовханину, завершив свою розповідь так, немовби й не збирався казати більше, поки викурить сиґарету:

 – Мені здається, тодішні розходження в думках і суб’єктивність у поглядах неабияк нагадують розбрат і чвари серед наших літераторів. Завтра ці чвари наче вітром звіє. Якби внаслідок різноманітних історичних обставин не виникла вчасно політично ефективна система церковного чиновництва, то від християнської віри досі, либонь, і сліду не лишилося б.

Ульріх з його думкою погодився.

 – Чиновники од віри, яких справно оплачують парафіяни, не дадуть жартувати з офіційними приписами. Загалом я гадаю, що ми до своїх ницих властивостей несправедливі; якби вони не були такі надійні, то історія не відбулася б узагалі, позаяк духовні потуги завжди лишають після себе суперечки й сумніви.

Начальник відділу недовірливо підвів очі й одразу відвів їх убік. Такі висловлювання були, як на нього, надто безцеремонні. І все ж він тримався з цим дружининим кузеном, хоч і познайомився з ним щойно недавно, досить привітно й по-родинному. Туцці приходив і йшов, лишаючи по собі таке враження, немовби посеред того, що діялося в його домі, він жив в іншому, замкнутому світі, високого значення якого нікому не відкривав; але іноді йому, здавалося, все ж таки вже несила було й далі чинити опір, і він мусив хоч на хвилинку, бодай мимохідь кому-небудь показатись, і тоді він зав’язував розмову не з ким-небудь, а щоразу саме з оцим кузеном. Це був по-людському зрозумілий наслідок утрати визнання з боку дружини, утрати, яку він мав терпіти, попри випадкові, від часу до часу напливи ніжности в їхніх взаєминах. Тоді Діотима цілувала його, мов дівчинка – дівчинка років, може, чотирнадцятьох, що в полоні бозна-яких емоцій вкриває поцілунками ще меншого хлопчика. Мимоволі верхня губа в Туцці під закрученими вусиками сором’язливо підібгалась. Нові обставини, що склалися в його домі, ставили дружину й самого начальника відділу в нестерпиме становище. Він не забув про Діотимині нарікання на його хропіння, аж ніяк, крім того, останнім часом поперечитував Арнгаймові писання й був готовий до розмови про них; дещо він визнавав, багато чого було там, на його думку, хибне, а дечого не розумів – не розумів з тим упевненим спокоєм, який припускає, що це – на шкоду самому ж авторові; але в таких питаннях він звик завжди просто висловлювати авторитетну думку досвідченого чоловіка й на нову тепер перспективу почути від Діотими незмінні заперечення, тобто неминуче пускатися з нею в оті мляві дискусії дивився як на таку несправедливу переміну в своєму особистому житті, що ніяк не міг зважитись порозумітися з дружиною і навіть відчував не до кінця усвідомлене бажання стрілятися з Арнгаймом. Зненацька Туцці сердито примружив свої гарні карі очі й сказав собі, що має суворіше стежити за перемінами свого настрою. Кузен, що оце стояв поруч (на думку Туцці, – зовсім не той чоловік, з яким варто так близько сходитись!), нагадував йому дружину, власне, лише думками про рідню, позбавленими, по суті, будь-якого реального змісту; крім того, він уже давно завважив, що Арнгайм певною мірою, хоч і досить обережно, потурав цьому молодшому від себе чоловікові, а Ульріх вочевидь відчував до того неприязнь; в обох цих спостереженнях аж таких великих відкриттів не було, та все ж їх вистачало, щоб тривожити Туцці якоюсь незбагненною прихильністю. Він розплющив свої карі очі й, не бажаючи нічого бачити, якусь хвилю округлим совиним поглядом глипав на кімнату.

А втім, дружинин кузен точнісінько так само, як і він, знудженим поглядом людини, котра все тут знає, дивився перед себе, навіть не помічаючи паузи в розмові. Туцці здогадувався: треба що-небудь сказати; він почувався невпевнено, немовби мовчання могло виказати, що в нього хвороблива уява.

 – Любите ви думати про все погано, – промовив, усміхнувшись, він, так ніби зауваження про чиновників од віри досі мусило чекати під дверима його слуху, – і моя дружина, певно, має рацію, коли, попри всю свою родинну приязнь до вас, трохи побоюється вашої допомоги. Ваші думки про ближнього схильні, якщо можна так сказати, до гри à la baissee.

 – Чудовий вислів! – зраділо відповів Ульріх. – Хоч я, мушу визнати, його й не заслуговую. Адже саме світова історія завше грала людьми à la baissee або à la hausee: à la baissee – хитрістю й насильством,  à la hausee – приблизно так, як це намагається робити тут ваша пані дружина: вірою в силу ідей. Та й доктор Арнгайм, якщо покладатись на його слова, теж грає на підвищення. А ось ви, професійний гравець на пониження, в цьому хорі янголів відчуваєте, мабуть, щось таке, про що я не проти б довідатись.

Він звів співчутливий погляд на Туцці. Начальник відділу дістав з кишені портсиґара, здвигнув плечима й відказав:

 – А чому ви гадаєте, що я про це іншої думки, ніж моя дружина? – Він хотів уникнути особистої теми, що виникла в розмові, але своєю відповіддю її лише загострив.

Ульріх, на щастя, цього не помітив і провадив далі:

 – Ми – маса, що прибирає будь-якої форми, потрапляючи до неї в той чи той спосіб!

 – Це для мене надто висока матерія, – ухильно відповів Туцці.

Ульріх був радий. Він бачив у цьому протилежність самому собі; йому давало неабияку насолоду розмовляти з людиною, яка не реагувала на розумове подразнення й не могла чи не хотіла захищатися по-іншому, ніж посилатись відразу на всього себе. Колишня його неприязнь до Туцці під тиском куди глибшої неприязні до цієї метушні в його домі вже давно обернулася на почуття протилежне; він не міг збагнути лише, чому Туцці все це терпить, і не знав, що про це й думати. Ульріх вивчав начальника відділу дуже повільно, мов ото піддослідну тварину, й тільки із зовнішнього боку, без того проникнення всередину, якому сприяє мова людини, котра не розмовляти просто не може. Спочатку йому припала до вподоби сухорлявість цього невисокого чоловіка і його темний, виразистий погляд, що виказував глибину невпевнених почуттів; це був погляд не чиновницький, аж ніяк, проте він у жодному разі не відповідав теперішньому образу Туцці, який поставав із розмов; лишалося тільки припускати (таке ж бо часто трапляється), що це – погляд хлопчачий, який прозирає з-поміж невластивих дорослому чоловікові рис, мов ото вікно в покинутому, замкненому й давно забутому крилі будівлі. І ще одне привернуло увагу кузена: запах тіла Туцці. Від нього пахло чи то Китаєм, чи то сухими дерев’яними шабатурками, чи то якоюсь сумішшю моря, екзотики, затвердіння кишечника й трішечки перукарнею. Цей дух наводив Ульріха на роздуми; серед його знайомих було лише двоє людей з особистим запахом – Туцці й Моосбругер; коли Ульріх відновлював у пам’яті різко-ніжний аромат Туцці й одночасно думав про Діотиму, чию велику поверхню повивали легенькі духмянощі пудри, які нічого, здавалося, не приховували, на гадку йому спадали протилежні пристрасті, яким трохи смішне реальне співжиття цих двох людей, схоже, зовсім не відповідало. Перше ніж сказати що-небудь на ухильні слова Туцці, Ульріх мусив повернути свої думки назад, щоб вони знову відповідали тій відстані від речей, яку вважають припустимою.

 – З мого боку це буде зухвальство, – знов почав він трохи знудженим, але рішучим тоном (таким у світській розмові виражають жаль, що доводиться наганяти нудьгу й на співбесідника, оскільки обставини, які склалися цієї хвилини, нічого кращого, мовляв, не пропонують), – це буде, безперечно, зухвальство, коли я при вас спробую дати визначення дипломатії. Але я хочу, щоб ви мене поправили. Отже, я наважуюся стверджувати: дипломатія передбачає, що надійного порядку можна досягти, лише послуговуючись брехнею, боягузтвом, канібальством – одне слово, найгіршими мерзотами людства; дипломатія – це, якщо ще раз скористатися вашим влучним висловом, ідеалізм à la baissee. І це, як на мене, навіює чарівливу меланхолію – саме через те, що тут виникає припущення: ненадійність найвищих наших сил відкриває нам такий самий легкий шлях до людожерства, як до критики чистого розуму.

 – На жаль, – почав захищатися начальник відділу, – про дипломатію ви міркуєте надто романтично, а політику, як і багато хто, плутаєте з інтриґами. У цьому була, мабуть, сяка-така істина, коли політику робили ще князі-самоучки; але за часів, коли все залежить від буржуазних уявлень про тактовність, це не так. Ми не меланхоліки, ми – оптимісти. Ми маємо вірити в прекрасне майбутнє, а то спасуємо перед власним сумлінням, а воно влаштоване точнісінько так само, як у решти людей, аж ніяк не інакше. Коли вже вам так кортить скористатися словом «людожерство», то можу лише сказати: це заслуга саме дипломатії в тому, що вона стримує світ від людожерства; але, щоб цього домогтися, потрібно вірити в щось високе.

 – І в що ж вірите ви? – напрямець спитав, урвавши його, кузен.

 – Ну, знаєте! – промовив Туцці. – Я ж бо вже не хлопчик, щоб отак просто, відразу відповісти на це запитання! Я хотів лише сказати: що краще дипломат уміє пристосуватися до духовних віянь свого часу, то легше йому працюється. І навпаки, досвід останніх поколінь показав: що більші успіхи духу в усіх сферах, то потрібніша дипломатія; адже це, зрештою, й природно?!

 – Природно?! Але ж цим ви стверджуєте те саме, що й я! – вигукнув Ульріх так палко, як лишень дозволяла картина двох добродіїв, заклопотаних спокійною розмовою, – картина, яку вони бажали собою являти. – Я з жалем наголосив на тому, що духовне й добре не здатні довго проіснувати без допомоги злого й матеріального, а ви відповідаєте мені приблизно те, що чим глибша духовність, тим більшу обережність потрібно виявляти. Отже, скажімо так: з людиною можна повестися, як з останньою потолоччю, і через це не добитися від неї того, що потрібно, а можна її й окрилити й теж не добитися від неї того, що потрібно. Тим-то ми вдаємося то до одного методу, то до другого, поєднуємо їх; у цьому й уся штука. Мені здається, я маю підстави тішитися куди глибшою згодою з вами, ніж ви ладні це визнати.

Туцці обернувся до співрозмовника, що вже наскучив йому своїми запитаннями; вусики в начальника відділу трохи підсмикнула вгору усмішечка, очі блищали, в них прозирала іронія й готовність поступитися. Йому хотілося покласти край цій балачці, вона була досить небезпечна, як ожеледиця, й по-дитячому марна, як самі хлоп’ячі забавки на льоду.

 – Знаєте, ви, мабуть, подумаєте, що це – варварство, – відказав він, – але я вам усе поясню. Право філософувати потрібно лишити, власне, тільки за професорами! Певна річ, для наших великих, визнаних філософів я роблю виняток, я всіх їх читав і дуже високо поціновую; але вони, так би мовити, просто є, і край. А в наших професорів такі службові обов’язки, це така робота, та й годі; зрештою, потрібні ж бо й учителі, щоб діло не вмерло. А загалом у давній Австрії все ж таки справедливе було правило: громадянин держави не повинен про все замислюватись. З цього рідко виходить щось путнє, але певна зухвалість тут, звісно, є.

Туцці змовк і заходився скручувати сигарету; потреби виправдовувати своє «варварство» він уже не відчував. Ульріх спостерігав за його тонкими, смаглявими пальцями, захоплюючись безсоромною напівдурістю, що нею оце хизувався начальник відділу.

 – Ви щойно висловили той самий, вельми сучасний принцип, що його тисячоліттями застосовують до своїх прибічників усілякі церкви, а останнім часом і соціалізм, – чемно зауважив Ульріх.

Туцці кинув на кузена швидкий погляд, силкуючись збагнути, на що той натякає своїм порівнянням. Начальник відділу очікував, що Ульріх знов пуститься в тривалі розмірковування, і ця вперта високорозумна нетактовність уже наперед викликала в нього роздратування. Але кузен нічого такого не робив, він лише задоволено поглядав на чоловіка з переконаннями, що панували до революції 1848 року. Ульріх уже давно підозрював, що Туцці має підстави допускати дружинині взаємини з Арнгаймом лише до певних меж, і залюбки довідався б, чого той хоче цим домогтися. Це лишалося загадкою. Просто Туцці, мабуть, поводився так, як банки щодо паралельної акції (вони й досі трималися від неї по змозі збоку, не відвертаючись, однак, зовсім і не забираючи руки, чи принаймні одного пальця, з її пульсу), й воднораз не помічав у Діотими другої весни кохання, хоч не помітити її було неможливо. Але навряд. Ульріх задоволено розглядав зморшки та борозенки на обличчі свого співрозмовника й бачив, як у того напружувалися м’язи на щелепі, коли зуби стискали кінчик сиґарети. Цей чоловік викликав у нього уявлення про чисту мужність. Ульріхові вже трохи набридли тривалі розмови із самим собою, і образ небалакучої людини він малював собі з великою приємністю. Він припускав, що Туцці, звісно, вже хлопчиком не міг терпіти однолітків, коли ті багато розмовляли; з таких потім виростали чоловіки-естети, а ось хлопці, котрим легше сплюнути крізь зуби, ніж розтулити рота, стають справжніми чоловіками, що не люблять замислюватися над першим-ліпшим непотребом і шукають у вчинку, в інтризі, у звичайній терплячості або спротиві відшкодування за той неминучий стан почувань і думок, якого вони чомусь так соромляться, тож до почуттів та думок вдаються лише задля того, щоб морочити людям голову. Певна річ, якби таке зауваження хто-небудь зробив при ньому, Туцці відкинув би його достоту так само, як зауваження надто емоційне; бо на таких він стояв засадах: не допускати жодних перебільшень, нічого незвичайного ні в один бік, ні в інший. Про те, чим він вочевидь був як особистість, з ним годі було розмовляти взагалі, як годі питати в музиканта, актора чи танцівника, що вони, власне, прагнуть виразити своїм мистецтвом, і цієї хвилини Ульріх залюбки ляснув би начальника відділу по плечу або легенько покуйовдив би йому чуба, щоб отак без слів, наче в пантомімі, зіграти їхню взаємну згоду.

Чого Ульріх не міг собі до пуття уявити, то це одного: що Туцці не лише хлопчиком, а й тепер, цієї хвилини хотілося по-чоловічому, смачно чвиркнути крізь зуби. Бо він відчував поруч із собою щось від непевної доброзичливости, і така ситуація була йому неприємна. Він і сам усвідомлював, що в його висловлюванні про філософію пролунало щось не зовсім прийнятне для чужого вуха, й дідько, мабуть, смикнув його за язика підкинути «кузенові» (бо начальник відділу чомусь завжди називав Ульріха саме так) цей наївний доказ своєї довіри. Балакучих чоловіків Туцці не міг терпіти, й тепер збентежено питав себе, чи не хотів він зрештою, сам про це не здогадуючись, узяти кузена за союзника у своїх непорозуміннях з дружиною; коли начальник відділу подумав про це, шкіра в нього потемніла від сорому, бо таку допомогу він відкидав і під якимсь сумнівним, погано замаскованим приводом мимоволі відійшов від Ульріха на кілька кроків убік.

Але потім він передумав, повернувся й спитав:

 – А власне, чи замислювались ви коли-небудь про те, чому доктор Арнгайм так надовго в нас затримався? – Цим запитанням, раптом здалося йому, він найкраще покаже, що не припускає жодного зв’язку зі своєю дружиною.

Кузен зухвало звів на нього розгублений погляд. Слушна відповідь напрошувалася так, що важко було знайти якусь іншу.

 – Гадаєте, – спитав, затинаючись, Ульріх, – цьому справді є якась особлива причина? У такому разі, отже, лише ділова?

 – Я не можу нічого стверджувати, – відповів Туцці, знову відчувши себе дипломатом. – Одначе хіба може бути якась інша причина?

 – Звичайно, жодної іншої причини, власне, й бути не може, – чемно погодився Ульріх. – Ви це дуже тонко завважили. Мушу зізнатися, я про це взагалі не замислювався, лише непевно припускав, що це якось пов’язано з його літературними зацікавленнями. А втім, може, так воно і є.

Начальник відділу відповів йому лише неуважною усмішкою.

 – Тоді зробіть ласку й поясніть мені, з якої то причини такий чоловік, як Арнгайм, має літературні зацікавлення, – промовив Туцці, але відразу й пошкодував про це, бо кузен уже знову приготувався давати розлогу відповідь.

 – Чи не впадало вам коли-небудь у вічі, – сказав Ульріх, – що нині на диво багато людей на вулицях розмовляють самі з собою?

Туцці байдуже стенув плечима.

 – З ними щось не те. Такі люди вочевидь не в змозі повністю перетравлювати свої враження або жити з ними й змушені позбуватися їхніх решток. З цієї самої причини, гадаю, виникає й гіпертрофована потреба писати. Можливо, із самого письма це й не дуже помітно, бо тут, залежно від хисту й досвіду, виходить щось таке, що значно переростає свою першопричину, та, коли починаєш читати, жодних сумнівів не лишається; нині вже майже ніхто нічого не читає, кожне використовує письменника тільки задля того, щоб, погоджуючись із ним чи заперечуючи йому, вдаючись до похвали чи огуди, в такий протиприродний спосіб позбутися власних зайвих емоцій.

 – То ви гадаєте, отже, що в житті Арнгайма діється щось не те? – спитав Туцці, тепер уже насторожено. – Останнім часом я читав його книжки – просто так, з цікавости, адже, на думку багатьох людей, цього чоловіка очікує велике політичне майбутнє; мушу, однак, зізнатися: я не розумію, навіщо ці книжки написані й чи потрібні вони взагалі.

 – Запитання можна поставити в багато загальнішій формі, –промовив кузен. – Коли в людини стільки грошей і впливу й вона справді може мати все, що завгодно, то навіщо їй ще й писати? Власне, я мав би досить простодушно спитати: навіщо беруться за перо всі професійні письменники? Вони пишуть про те, чого не було, так, ніби воно було. Це ж бо очевидно. Та чи захоплюються вони життям так, як багатієм – жебраки, котрі, не стуляючи рота, розводяться про те, що йому до них байдужісінько? А чи вони пережовують ту саму свою жуйку? Чи крадуть чуже щастя, малюючи в своїй уяві те, чого не годні досягти або перенести в житті?

 – А самі ви ніколи не писали? – перебив його Туцці.

 – Не писав, хоч це мене й тривожить. Я ж бо не такий щасливий, аж ніяк, щоб цього не робити. І я собі поклав: якщо невдовзі в мене такої потреби не виникне, то через оцю свою цілковиту ненормальність я накладу на себе руки!

Ульріх промовив це так люб’язно й серйозно воднораз, що його жарт, хоч він того й не бажав, порушив спокійний плин їхньої бесіди, мов ото затоплений камінь, що раптом витикається з води.

Туцці це завважив і з притаманною йому тактовністю поквапився знов хутко зв’язати втрачену нитку розмови.

 – Одне слово, – констатував він, – ви кажете те саме, що й я, коли стверджую, що чиновники беруться за перо тоді, як виходять на пенсію. Та чи стосується це доктора Арнгайма?

Кузен нічого не відповів.

 – А чи знаєте ви, що Арнгайм – цілковитий песиміст і не розраховує на жодне «à la hausse»  у зв’язку з тутешньою акцією, до якої так самовіддано прилучається?! – сказав раптом

Туцці, стишивши голос. Несподівано він пригадав, як на самому початку Арнгайм у розмові з ним та Діотимою висловив великий сумнів щодо перспектив паралельної акції, і те, що це спливло в пам’яті через стільки часу й саме цієї хвилини, здалося йому – щоправда, він і сам не розумів чому, але все ж таки здалося, – успіхом його дипломатії, хоча жодної причини затримки Арнгайма в місті з’ясувати, по суті, так і не пощастило.

Кузен і справді зробив здивований вираз обличчя.

А втім, мабуть, лише з люб’язности, бо знову вирішив за краще змовчати. Та в кожному разі завдяки цьому в обох співрозмовників, коли наступної миті до них підійшли гості й розлучили їх, лишилося враження цікавої бесіди.

92. Із життєвих правил багатих людей

Така уваги й захоплення, які випали на долю Арнгайма, когось іншого зробили б, мабуть, недовірливим і невпевненим, і той інший подумав би, що завдячує їх своїм грошам. Однак Арнгайм недовіру вважав ознакою нешляхетних помислів, які чоловік його рівня має право дозволяти собі лише на підставі незаперечних комерційних відомостей, до того ж він був переконаний, що багатство – властивість особистої вдачі. Кожен багатій гадає, що багатство – це властивість особистої вдачі. І кожен бідняк так гадає. У душі цього певен увесь світ. Ось тільки логіка трохи завдає клопоту, стверджуючи, нібито володіння грішми, можливо, й надає людині певних властивостей, проте саме воно бути її властивістю аж ніяк не може. Реальні події й факти спростовують це брехливе твердження. Будь-який людський ніс неодмінно й одразу відчуває ніжний дух незалежности, звички командувати, повсюди вибирати собі найкраще, дух легкої зневаги до світу й постійного усвідомлення відповідальности, яку накладає влада, – дух, що йде від великих і надійних доходів. Вигляд такої людини показує, що його щоденно оновлюють і наснажують найкращі світові сили. Гроші циркулюють на поверхні такої людини, як сік у квітці; тут не йдеться ні про запозичення властивостей, ні про набуття звичок, ні про що опосередковане чи одержане з інших рук: закрий банківський рахунок, не дай кредиту – і багатий чоловік не просто зостанеться без грошей, а й сам стане того самого дня, коли це зрозуміє, зів’ялою квіткою. І так само безпосередньо, як колись властивість його багатства, тепер усі помічатимуть у ньому невимовну властивість нікчемности, від якої, наче від згарища, несе невпевненістю, ненадійністю, безпорадністю й убозтвом. Отож багатство – це особиста, проста властивість, яку не можна розкласти, не знищивши її.

Але функції і вплив цієї рідкісної властивости надзвичайно складні, й потрібна велика душевна снага, щоб їх опанувати. Лише в уяві людей, котрі не мають грошей, багатство постає мрією; ті люди, які його мають, при першій-ліпшій нагоді, коли сходяться з людьми, котрі його не мають, запевняють, навпаки, що це – неабиякий клопіт. Арнгайм, наприклад, часто розмірковував про те, що, по суті, будь-який завідувач технічного чи комерційного відділу його фірми у фахових знаннях значно перевершує його самого, і він щоразу мусив переконувати себе, що думки, знання, вірність, талант, обачність тощо – це, якщо судити з погляду досить високого, властивості, схоже, такі, які можна купити, бо на світі їх хоч греблю гати, тоді як уміння користуватися ними має передумовою властивості, притаманні лише тим небагатьом, хто народився й виріс уже «нагорі». Ще одна, не менша проблема для багатих людей полягає в тому, що всі хочуть від них грошей. Гроші не мають жодного значення, це правда, і кілька чи кільканадцять тисяч марок – це така річ, наявність чи відчутність якої людина заможна не відчуває. Тож багатії при першій-ліпшій нагоді й люблять запевнити, буцімто гроші цінности людини не змінюють; цим такі люди хочуть сказати, що вони й без грошей вартували б стільки ж, скільки й тепер, і завжди ображаються, коли їх не так розуміють. На жаль, нерідко це трапляється з ними саме у стосунках з інтелектуалами. Ці на диво часто грошей не мають, а мають лише талант і плани, хоч неповноцінними через це й не почуваються, і для них нема нічого природнішого, ніж попрохати багатого товариша, для кого гроші не мають значення, підтримати їх у якій-небудь добрій справі своїм надлишком. Вони не розуміють, що цей багатий чоловік волів би підтримати їх своїми ідеями, своїм умінням і особистою своєю привабливістю. А крім того, таким проханням його змушують іти проти самої природи грошей, позаяк вона вимагає примноження достоту так само, як природа тварини прагне продовження роду. Можна невдало вкласти гроші, й тоді вони загинуть на полі грошової чести; можна придбати на них нового автомобіля, хоча й старий ще майже новенький; можна зупинятися разом зі своїми кіньми для гри в поло у найдорожчих готелях на всесвітніх курортах, фондувати скакові призи й мистецькі премії, можна за один вечір на сотню гостей витратити таку суму, на яку цілий рік прожила б сотня сімей, – роблячи все це, ти викидаєш гроші у вікно, як ото сівач кидає зерно в землю, і вони повертаються, примножившись, у двері. Але нишком роздавати їх на такі справи й таким людям, від яких їм, грошам, не буде жодної вигоди, – це можна порівняти хіба що зі зрадницьким убивством грошей. Можливо, справи ті й добрі, а люди – просто чудові; у такому разі їм треба сприяти всіма засобами, але тільки не грішми. На таких засадах стояв Арнгайм і, твердо їх додержуючись, уславився активною й творчою участю в духовному розвої своєї доби.

Арнгайм міг також сказати про себе, що міркує він, як соціаліст; та й чимало багатих людей міркують, як соціалісти. Вони не проти визнати, що своїм капіталом завдячують саме природному закону суспільного розвитку, й твердо переконані в тому, що не власність надає людині ваги, а людина – власності. Вони спокійно дискутують про те, що в майбутньому, коли їх уже не буде, власність, мовляв, зникне, і в думці, нібито характер їхньої діяльности – соціальний, утверджуються ще й завдяки тому, що переконані соціалісти, впевнено очікуючи неминучого перевороту, тим часом воліють водитися частіше з людьми багатими, ніж із бідними. Про це можна розмовляти довго, якщо є бажання описувати всі функції грошей, що їх, функції, осягнув Арнгайм. Річ у тім, що економічну діяльність не можна відділити від решти видів розумової діяльности, і не було, мабуть, нічого дивного в тому, що він, крім порад, давав інтелектуалам та митцям, з якими дружив, і гроші, коли вони настійливо про це просили; але давав він не завжди й ніколи не давав багато. Ті друзі запевняли його, що не звернутися б з таким проханням ні до кого у світі, крім нього, бо лише він, мовляв, має ще й потрібні для цього духовні властивості, і він їм вірив, упевнений, що потреба в капіталі пронизує всі людські взаємини й така сама природна, як потреба в повітрі; а з другого боку, він погоджувався й з їхньою думкою, що гроші – це духовна сила, хоч і застосовував її досить делікатно й стримано.

А чому взагалі тебе кохають і тобою захоплюються? Хіба це – не майже незбагненна таїна, кругла й крихка, мов яйце? Чи щиріше це почуття, коли тебе кохають за вуса, а не за автомобіль? Чи більш особисту природу має кохання, яке ти пробуджуєш, бувши засмаглим сином півдня, ніж кохання, яке пробуджуєш тим, що ти – син одного з найбільших підприємців? За часів, коли майже всі чоловіки, дотримуючись моди, гладенько голилися, Арнгайм, достоту як колись давно, носив невеличку борідку клинцем і коротко підстрижені вусики; це не дуже виразне, ніби чуже, а проте все ж таки його власне відчуття на обличчі з причин, незбагненних навіть для нього самого, приємно нагадувало йому, коли він аж надто самозабутньо розповідав про що-небудь перед ревними слухачами, про його гроші. 

93. До цивільного розуму нелегко підступитися навіть за допомогою фізичної культури 

Генерал уже тривалий час сидів на одному зі стільців, розставлених попід стінами навколо арени для інтелектуальних змагань; поруч був його «покровитель» – так він любив називати Ульріха, – а поміж них стояв вільний стілець і на ньому два келихи з прохолодними напоями, які вони прихопили з буфету. Коли ґенерал сидів, голубий мундир на ньому віддимався, утворюючи на череві брижі, мов насумрений лоб. Обидва мовчали, прислухаючись до розмови, що точилася перед ними.

 – Бопре грає просто-таки ґеніально, – сказав хтось. – Я бачив, як він грає, влітку тут, а взимку перед тим – на Рив’єрі. Коли він припускається помилки, його рятує щастя. Помилок він припускається навіть досить частенько, його гра своєю структурою суперечить справжній теорії тенісу. Але цей чоловік позначений іскрою Божою, звичайні тенісні закони йому не писані.

 – А я віддаю перевагу тенісу науковому перед інтуїтивним, – заперечив хтось інший. – Взяти, приміром, Бреддока. Може, загалом досконалости й немає, але Бредок до неї наближається.

 – Коли теорія безсила, Геніальність Бопре, його хаотична, Геніальна непередбачуваність досягають вершин! – відказав перший співрозмовник.

 – «Геніальність» – це, либонь, усе ж таки надто гучно сказано, – почувся третій голос.

 – А як же ви це назвете? Саме Геніальність у найнеймовірніший момент підказує гравцеві, як правильно розпорядитися м’ячем!

 – Я навіть сказав би, – підпрягся бреддокіанець, – що особистість неодмінно заявить про себе, незалежно від того, що в неї в руках – тенісна ракетка чи долі народів.

 – Ні, ні, Геніальність – це вже занадто! – стояв на своєму третій.

Четвертий був музикант. Він сказав:

 – Ви геть не маєте рації. Ви не враховуєте реалістичного мислення, на якому стоїть спорт, тому що вочевидь ще не позбулися звички переоцінювати мислення логічно-систематичне. Ця думка застаріла приблизно так само, як упередження, нібито музика збагачує емоціями, а спорт виховує волю. Але будь-яке досягнення у сфері чистого руху має такий магічний вплив, що людина, якщо вона не захищена, винести його не в змозі; це добре видно в кіно, коли немає музики. А музика – то внутрішній рух, вона стимулює саме уявлення про рух. Коли осягнеш магію музики, тоді, жодної миті не вагаючись, визнаєш Геніальність спорту. Геніальности не має лише наука, вона – акробатика мізків!

 – Виходить, я таки маю рацію, – озвався прихильник Бопре, – коли в науковій грі Бреддока не визнаю Геніальности.

 – Ви не враховуєте, – виступив на захист Бреддока його прихильник, – що виходити тут потрібно з нового, реанімованого поняття «наука»!

 – А хто з тих двох, власне, побиває другого? – спитав хтось.

Відповіді ніхто не знав; ті два вже не раз перемагали один одного, але точного рахунку ніхто не пригадував.

 – Спитаймо в Арнгайма, – запропонував хтось.

Гурт розпався. Мовчання на трьох стільцях тривало далі. Нарешті Генерал Штум замислено промовив:

 – Даруй, я слухав дуже уважно, але ж усе це, за винятком музики, можна було б сказати, мабуть, і про Генерала, який уславився перемогами? Чому, власне, у випадку з тенісистом це, на їхню думку, – Геніальність, а у випадку з Генералом – варварство?

Штум, відколи його покровитель порадив Генералові спробувати вплинути на Діотиму за допомогою фізичної культури, частенько замислювався про те, як усе ж таки скористатися, попри свою органічну відразу до цієї культури, такою багатонадійною можливістю підступитися до цивільних ідей, але труднощі, як йому, на жаль, раз у раз доводилося переконуватись, і на цьому шляху були надзвичайно великі.

94. Діотимині ночі

Діотиму дивувала очевидна прихильність Арнгайма до всіх цих людей, бо стан її почуттів аж надто відповідав тому, що вона вже не раз виражала словами: світові справи – це, мовляв, усього-на-всього un peu de bruit autour de notre âme, не більше.

Іноді в неї йшла обертом голова, коли вона озиралася довкола й бачила свій дім, повен аристократії світської й аристократії духу. Від історії її життя лишилася тільки глибочезна суперечність між високим і низьким, між її ще дівочим становищем, в якому було так багато боязкої обмежености середнього прошарку, й теперішніми успіхами, що засліплювали душу. І, стоячи вже на запаморочливо вузенькій сходинці, Діотима відчувала потребу ступити ще один крок, сподіваючись піднятися ще вище. Непевність її приваблювала. Вона впиралася рішенню ввійти в життя, де діяльність, розум, душа й мрія становлять одне ціле. По суті, Діотиму вже не турбувало те, що ідея, яка мала увінчати паралельну акцію, так і не з’являлася; до «всесвітньої Австрії» вона також трохи збайдужіла; навіть те, що на кожен великий проект людського розуму завжди знайдеться проект зустрічний, уже не викликало в неї жаху. Плин подій і речей там, де вони набувають ваги, втрачає свою логічність; він радше нагадує блискавку й вогонь, а Діотима звикла до того, що не спроможна скласти думку про велич, в оточенні якої себе відчувала. Якби її воля, вона махнула б рукою на цю свою акцію й вийшла б заміж за Арнгайма; так буває з маленькою дівчинкою, якій усі труднощі за іграшку, коли вона раптом забуває про них і кидається батькові на груди. Але неймовірне зовнішнє розширення її діяльности стримувало Діотиму. Їй ніколи було зважитись. Зовнішній і внутрішній ланцюги подій і далі тяглися поряд двома незалежними вервечками, й усі спроби пов’язати їх виявлялися марними. Це було так само, як у її подружньому житті, що, коли дивитися збоку, тривало навіть щасливіше, ніж доти, хоча душі в ньому ставало все менше й менше.

Особиста вдача підштовхувала Діотиму до відвертої розмови з її чоловіком; але вона не мала чого йому сказати. Чи кохала вона Арнгайма? Її почуттям до нього можна було дати стільки всіляких означень, що в її роздумах траплялось, як виняток, і це, досить-таки тривіальне. Вони ще навіть не цілувались, а спраглих обіймів душ Туцці, навіть якби вони йому в цьому й зізналися, однаково не зрозумів би. Іноді Діотима й сама дивувалася: адже між нею й Арнгаймом уже не відбувалося нічого такого, про що можна було б розповісти. Але вона так ніколи й не позбулася цілком звички добропорядної молодої дівчини шанолюбно зводити очі на старших чоловіків, і щось конкретне – коли не в буквальному, то бодай у переносному сенсі, але таке, про що можна було б усе ж таки розповісти, – вона могла б уявити собі скоріше вже з кузеном, який здавався їй молодшим від неї самої і якого вона трохи зневажала, ніж із чоловіком, якого вона кохала і який так умів цінувати її спроби виказати свої почуття в загальних міркуваннях високого духовного рівня. Діотима усвідомлювала: треба з головою пірнути в докорінно змінені життєві умови і прокинутись у своїх нових чотирьох стінах, не пригадуючи до пуття, як ти серед них опинилася, але вона відчувала на собі вплив чогось такого, що змушувало її не втрачати пильности. Вона була не зовсім вільна від неприязні, яку середній австрієць, її сучасник, відчував до німецького брата. Ця неприязнь у своїй класичній, тепер уже досить рідкісній формі приблизно відповідала уявленню, яке простодушно приставляло шановані голови Гьоте й Шілера до тіла, котре, вигодуване глизявими пудинґами й підливами, перейняло щось і від їхньої нелюдської сутности. І хоч які великі успіхи мав Арнгайм в оточенні Діотими, її уваги не уникло, що після першої пори здивованости почав давати про себе знати й спротив, який, ніколи не прибираючи чіткої форми й не заявляючи про себе відверто, все ж таки вселяв у неї невпевненість і змушував її усвідомлювати різницю між її власною позицією й стриманістю багатьох тих, на кого вона загалом звикла орієнтуватися в своїй поведінці. А щодо національної неприязні, то зазвичай це – не що інше, як неприязнь до самого себе, видобута з темних глибин власних суперечностей і обернена до придатної жертви, загалом спосіб випробуваний ще в ті прадавні часи, коли знахар паличкою, яку він оголошував пристановищем диявола, виганяв з тіла хворого недугу. Отож те, що її коханий – прусак, бентежило, на додачу до всього, Діотимине серце ще й такими жахами, яких вона до пуття й уявити собі не могла, і це було, мабуть, не зовсім безпідставно, коли вона називала пристрастю той непевний стан, який так різко відрізнявся від звичайної черствости подружнього життя.

У Діотими траплялися безсонні ночі; в такі ночі її опосідали вагання поміж багатим пруським промисловцем і високим австрійським посадовцем. У просвітках напівсну перед її внутрішнім зором пропливало велике, осяйне Арнгаймове життя. Поруч із коханим чоловіком вона пролітала в небі нових пошанувань, але небо те мало неприємний пруський відтінок – берлінської лазурі. Тим часом жовтувате тіло начальника відділу Туцці лежало ще серед чорної ночі поруч з її тілом. Вона відчувала це лише невиразно, як такий собі чорно-жовтий символ давньої каканської культури, хоч від цієї культури Туцці мав теж не дуже багато. Далі мрів бароковий фасад палацу графа Ляйнсдорфа, її ясновельможного приятеля, присутність Бетговена, Моцарта, Гайдна, принца Євгенія Савойського витала навколо всього цього, мов ностальгія, що облягає душу ще доти, як утечеш із дому. Діотима не могла отак просто зважитися ступити за поріг цього світу, хоча саме тому майже ненавиділа свого чоловіка. Душа в її великому, гарному тілі була безпорадна, як у привільному, квітучому краю.

«Я не маю права бути несправедливою, – казала собі Діотима. – Міністерський чиновник, чоловік, якого, крім роботи, більш нічого не цікавить, либонь, уже не в змозі бути чуйною, широкою і сприйнятливою натурою, хоча замолоду шанси на це, певно, мав. – На гадку їй спливли години, коли вони ще не побралися, хоч начальник відділу Туцці й тоді вже юнаком не був. – Старанністю й вірністю обов’язку домагався він свого становища й творив власну особистість, – добродушно подумала вона, – але й сам не здогадується, що заплатив за це життям своєї особистости».

Відколи Діотима домоглася перемоги у вищому товаристві, вона ставилася до чоловіка поблажливіше, й тому її думки зробили ще одну поступку. «Чистих раціоналістів і прагматиків немає; кожен починає з того, що живе живою душею, – розмірковувала вона. – Але повсякденність засмоктує людину, звичайні пристрасті спопеляють її, мов пожежа, а холодний світ викликає в ній той холод, в якому чахне її душа». Можливо, вона поводилася надто скромно і вчасно йому за це суворо не дорікнула. Сумно й невесело. Їй здавалося, що вона ніколи не знайде в собі мужности втягти начальника відділу Туцці у скандал з розлученням, адже для людини, такої відданої службі, як він, це стало б глибоким потрясінням.

 – Тоді краще вже подружня зрада! – сказала вона раптом сама собі.

«Подружня зрада» – з цією думкою Діотима від певного часу й жила.

Безплідна це ідея – сповнювати свій обов’язок там, куди тебе поставлено; величезні сили марнуєш казна на що; істинний обов’язок – знайти своє місце й свідомо брати ситуацію в свої руки! Коли вже вона, Діотима, прирекла себе терпіти й лишатись із законним чоловіком, то є ж бо лихо марне, а є й вигідне, і її обов’язок полягав у тому, щоб зважитися. Щоправда, досі Діотима ніколи не забувала про той прикрий демімонд і негарну легковажність, якими відгонили всі відомі їй розповіді про подружні зради. Вона просто не могла уявити в такому становищі саму себе. Прийти в готель сумнівної репутації й узятися за клямку дверей до кімнати для побачень – це було для неї однаково, що сісти в брудну калюжу. Прослизати, шурхочучи спідницями, нагору чужими сходами – проти цього повставав якийсь моральний спокій її тіла. Поцілунки наспіх суперечили її натурі так само, як мимохідь кинуті слова кохання. Тоді вже нехай краще буде катастрофа!

Останні побачення, прощальні слова, що застряють у горлі, глибокий конфлікт між обов’язком коханої й матері – це відповідало її вдачі куди більше. Але через ощадливість чоловіка дітей вона не мала, а трагедії слід було якраз уникнути. Отож Діотима вирішила, якщо до цього таки дійде, вчинити так, як чинили в добу Ренесансу. Кохання, що живе з кинджалом у серці. Достеменно вона собі цього не уявляла, але це було, поза всяким сумнівом, щось величне; а на задньому плані – руїни колон, над якими пропливають хмари. Провина й подолання відчуття провини, радість, спокутувана стражданням, – ось що бриніло в цій картині, сповнюючи Діотиму небаченим піднесенням і святобливістю. «Де людина втілює найвищі свої можливості й де найповніше розкривається її снага, там і її місце, – міркувала вона, – бо там людина воднораз сприяє щонайбурхливішому розквіту життя взагалі!»

Вона розглядала, наскільки давала змогу ніч, свого чоловіка. Як око не бачить у спектрі ультрафіолетового проміння, так цей розважливий чоловік навіть не помітив би декотрих духовних реальностей!

Начальник відділу Туцці дихав спокійно, нічого не підозрюючи, заколисаний думкою, що за ті вісім годин, коли його розум заслужено припиняє свою діяльність, в Європі нічого важливого не станеться. Цей супокій незмінно справляв враження й на Діотиму, й тоді в неї не раз прокидалася думка: «Відмовитися! Прощання з Арнгаймом, високі, шляхетні слова страждань, беззастережна покора долі, бетговенська розлука… Від таких вимог тренований м’яз її серця напружився до краю. Трепетні, по-осінньому осяйні розмови, просякнуті смутком далеких синіх гір, наповнювали майбутнє. Але відмова й двоспальне подружнє ліжко?! Діотима підвелася з подушок, її чорні коси скуйовдилися. Сон начальника відділу Туцці вже не був сном невинности – це був сон змії, що проковтнула кролика. Ще трохи, і Діотима розбудила б його й, поставши перед цим новим запитанням, крикнула б йому в обличчя, що вона має, мусить, що вона хоче його покинути!! В її суперечливому становищі порятунок такою істеричною сценою був би цілком природний; але тіло її було для цього надто здорове, вона відчувала, що на присутність Туцці глибокою відразою воно просто не реаґує. І те, що такої відрази не було, викликало в неї глибокий жах. Марно силкувалися тоді потекти її щоками сльози, та, хоч як дивно, саме в такому стані думка про Ульріха певною мірою втішала її. Загалом у такі хвилини Діотима ніколи про нього не згадувала, але в його дивних словах про бажання скасувати реальність, що її Арнгайм, мовляв, переоцінює, вчувався незбагненний, немовби незавершений, додатковий тон, на який Діотима колись не звернула уваги, але який у ці ночі нагадував про себе знов і знов. «Адже це не означає нічого іншого, крім того, що не треба аж так тривожитися тим, що може статися, – роздратовано казала вона собі. – Адже це – звичайнісінька річ!» І вона, ще не встигнувши отак просто й отак погано витлумачити цю думку, вже знала, що чогось у ній не розуміла й що саме це було причиною заспокоєння, яке, мов снодійні ліки, паралізувало її відчай, а заразом і свідомість. Час пролітав, наче темна тінь, Діотиму тішило те, що вона не впадала в тривалий відчай – адже за це її навіть можна було похвалити, але просвітку попереду вона вже не бачила.

Уночі думки плинуть то при тямі й пам’яті, то крізь сон, як вода в карсті, й коли вони по якімсь часі знову спокійно виходили на поверхню, Діотимі здавалося, ніби їхнє нуртування доти їй просто наснилося. Річечка, що кипіла за темним гірським масивом, – то був не той самий тихий потік, в який Діотима зрештою запливала. Гнів, огиду, відвагу, страх відносила течія, таких почуттів не мало бути, їх не було: у битвах душ провини нема нічиєї! Про Ульріха тоді вона також знов забувала. Бо тепер лишилися вже тільки останні таємниці, споконвічна туга душі. Їхня мораль – не в тому, що ти робиш. Вона – ні в порухах свідомости, ні в порухах пристрасти. Пристрасті теж тільки un peu de bruit autour de notre âme. Можна завойовувати і втрачати цілі царства, а душа й не ворухнеться, і можна нічого не робити, щоб добутися своєї долі, а вона іноді росте з глибин твого єства, щоденно й тихо, як спів у сферах. Діотима лежала тоді без сну, з ясною, як у жодну іншу годину, головою, але сповнена довіри. Ці думки, кінцева мета яких уникала ока, мали ту перевагу, що дуже скоро присипляли її навіть у геть безсонні ночі. Її кохання, відчувала вона, оксамитовим видивом линуло далеко за зорі, у безкінечну темінь, невіддільну від неї, невіддільну від Пауля Арнгайма, недосяжну для будь-яких планів і намірів. Діотима ледве встигала дотягтися до склянки із солодкою водою, яку, намагаючись боротися із безсонням, звечора ставила на нічний столик, але щоразу надпивала її аж у цю останню хвилину, бо, коли хвилювалася, про неї забувала. Тихий звук ковтків перлисто бринів, наче шепіт закоханих за стіною, поруч з її сонним чоловіком, який нічого того не чув; потому Діотима святобливо відкидалася на подушки й поринала в німоту буття.

95. Великий письменник, вигляд ззаду

Про це, по суті, надто добре відомо, щоб іще й розводити балачки. Її знамениті гості, переконавшись, що захід не такий уже й серйозний і великих зусиль від них не вимагає, тепер поводилися, як люди, і Діотима, що бачила свій дім, сповнений гомону й духовности, була розчарована. Натура піднесена, вона не знала закону обачности, за яким поведінка людини в ролі особи приватної міняється на протилежну, коли ця людина виступає в ролі особи офіційної. Діотима не знала, що політики, обізвавши один одного шахраями й дурисвітами в залі засідань, потім по-дружньому снідають поруч у залі буфетному. Про те, що судді, ухваливши як юристи суворий вирок, після процесу як люди співчутливі тиснуть нещасному засудженому руку, вона, либонь, знала, але ніколи не вбачала в цьому нічого поганого. Іноді їй випадало чути, що танцівниці поза своєю непристойно-двозначною роботою нерідко живуть бездоганним життям матерів і хатніх господинь, і це викликало в неї навіть розчулення. Прекрасним символом здавалося їй і те, що володарі час від часу скидають корону, щоб не бути нічим, крім як людиною. Та коли вона помітила, що й володарі дум прогулюються інкоґніто, така подвійна поведінка здалася їй дивною. Яка пристрасть, який закон лежить в основі цієї загальної тенденції і спричиняє до того, що поза своєю роботою люди вдають, нібито нічого не знають про людей, якими вони є в своїй роботі? Відпрацювавши день і давши собі лад, вони мають точнісінько такий самий вигляд, як прибрана контора, де письмове начиння сховано до шухляд, а стільці поставлено догори ніжками на столи. Кожна така людина складається з двох людей, і хто знає, коли, власне, вона повертається до себе – ввечері чи вранці.

Тому, хоч Діотиму неабияк і тішило те, що коханий її серця подобався всім, кого вона збирала довкола себе, й жваво з усіма, а надто з молоддю, спілкувався, іноді в неї все ж опускалися руки, коли вона бачила, як його засмоктувала така рутина, і вона казала собі, що володар дум не повинен ані марнувати стільки зусиль на спілкування зі звичайною духовною знаттю, ані давати втягувати себе в оцю базарну метушню думок.

Причина полягала в тому, що Арнгайм був не володар дум, а великий письменник.

Великий письменник – це наступник володаря дум, і в світі духу він відповідає тій заміні володарів влади багатими людьми, яка відбулася у світі політики. Так само, як володар дум належить добі володарів влади, великий письменник належить добі великих битв і великих універсальних магазинів. Він – особлива форма зв’язку духу з великомасштабними речами. Тому найменша вимога, що стоїть перед великим письменником, – це мати автомобіль. Великий письменник повинен багато подорожувати, бувати на аудієнціях у міністрів, виступати з доповідями; створювати в тих, хто заправляє громадською думкою, враження, нібито він – сама сила сумління, яку не можна недооцінювати; він – chargé d’affaires[28] духу нації, коли потрібно продемонструвати за кордоном її гуманність; коли він удома, то приймає вельможних гостей і водночас мусить думати про власні комерційні справи й робити їх з майстерністю циркового акробата, щоб ніякого напруження в нього ніхто не помітив. Бо великий письменник – це в жодному разі не те, що просто письменник, який заробляє багато грошей. Великому письменникові зовсім не треба писати «найчитабельнішу» книжку року чи місяця самому, досить того, що він проти такої оцінки не заперечує. Адже він засідає в усіх літературних журі, ставить свій підпис під усіма зверненнями, пише всі передмови, виступає з промовами на всіх днях народження, висловлюється з приводу всіх важливих подій, і його запрошують повсюди, де треба показати, яких успіхів досягнуто. Адже в будь-якій своїй функції великий письменник ніколи не представляє всієї нації, а представляє лише її прогресивну частину, численну еліту, що становить уже мало не переважну більшість, і це створює навколо нього постійну духовну напругу. Це, певна річ, саме життя на нинішній своїй стадії веде до глибокої індустріалізації духу й водночас, навпаки, підштовхує індустрію до духовности, політики, домінування над суспільною свідомістю; обидва процеси, рухаючись назустріч один одному, посередині шляху сходяться. Тим-то й роль великого письменника передбачає, скажімо, не якусь певну особу, а таку собі фіґуру на суспільній шахівниці, й обов’язки та поведінку цієї фіґури визначають правила, сформовані часом. Добромисні люди цього часу стоять на таких позиціях: їм мало пожитку від того, що хтось там має глузд (загалом глузду на світі стільки, що вже немає значення – трохи більше його чи трохи менше, принаймні кожен вважає, що особисто в нього глузду достатньо), але слід боротися, мовляв, проти нездорового глузду, і для цього потрібно цей здоровий глузд показувати, щоб його бачили, й змушувати працювати, а позаяк великий письменник придатний для цього краще, ніж письменник навіть іще більший, зрозумілий, можливо, вже не таким численним читачам, то й трапляються намагання з чого-небудь просто великого зробити по змозі щось надзвичайно велике.

Якщо ситуацію розуміти саме так, то не можна було різко дорікати Арнгаймові за те, що він – одне з перших, пробних, та все ж таки вже вельми досконалих втілень цих тенденцій, хоч без певних нахилів тут і не обійтися. Адже більшість письменників залюбки стали б великими, якби лишень могли ними стати; але це як із горами: між Грацом і Санкт-Пьольтеном багато з них могли б мати вигляд достоту такий, як Монте Роза, ось тільки вдалися вони надто низькими. Отож неодмінною умовою того, щоб стати великим письменником, лишається та, що потрібно писати книжки або п’єси, придатні і для вищих, і для нижчих читацьких та театральних кіл. Треба що-небудь робити, перше ніж зможеш зробити добро; це правило – основа існування будь-якого великого письменника. І це – прекрасна, спрямована проти спокус самотности, просто-таки ґьотевська засада творчости: у нашому привітному світі треба тільки ворушитися, решта прийде тоді само собою. Бо досить лишень письменникові почати що-небудь робити, як у його житті настає важлива переміна. Його видавець уже не помічає, що комерсант, який стає видавцем, нагадує трагічного ідеаліста, адже на тканинах чи на незіпсованому папері він міг би заробити все ж таки зовсім інші гроші. Критика відкриває в ньому об’єкт, гідний своєї творчости, бо дуже часто критики – не лиходії, а, внаслідок несприятливих обставин часу, колишні поети, які мусять прихилитися до чого-небудь серцем, щоб вибалакатись; вони – поети війни чи кохання, залежно від нажитого внутрішнього капіталу, який вони мають вигідно вкласти, і задля цього вони виберуть, природно, книжку письменника швидше великого, ніж звичайного. Адже працездатність у кожної людини, звичайно, обмежена, і найкращі її плоди легко розподіляються поміж щорічними новинками, що виходять з-під пера великих письменників, завдяки чому їхні книжки стають ощадними касами духовного багатства нації, адже кожна з них стимулює критичні тлумачення, що становлять у жодному разі не лише виклади, а й просто-таки вклади, а вже на решту снаги, певна річ, майже не лишається. Однак по саме вже нікуди роздмухують це есеїсти, біографи та історики-скорописці, які, користаючись великим чоловіком, справляють свою природну нужду. Собаки, даруйте на слові, для своєї досить ницої мети віддають перевагу якому-небудь жвавому закутку перед самотньою скелею; то чом би людям, сповненим високих поривань лишити в історії своє ім’я, не вибрати скелю, що стоїть вочевидь самотою?! І ось великий письменник, нічого не підозрюючи, перестає існувати просто сам для себе, а обертається на симбіоз, продукт, у найм’якішому значенні слова, національної ділової співпраці і проймається найприємнішою, яку лишень може дати життя, вірою: що його розквіт і успіхи щонайтісніше пов’язані з розквітом і успіхами безлічі інших людей.

І саме з цієї, мабуть, причини загальною рисою вдачі великих письменників нерідко виявляється також яскраво виражене відчуття власної доброї форми. До бойових засобів письма вони вдаються лише тоді, коли відчувають загрозу своєму авторитету; в решті випадків їхній поведінці властива врівноваженість і доброзичливість. Вони цілком терпляче вислуховують будь-яку дрібну похвалу, сказану на їхню адресу. Вони рідко коли зволять обговорювати решту авторів, та коли вже зволять, то не часто скажуть комплімент людині високого ранґу, зате охочіше підтримають один із тих ненастирливих талантів, котрі складаються на сорок дев’ять відсотків з обдарування й на п’ятдесят один – із нездарности, й завдяки такому поєднанню навдивовижу спритні в усьому, де потрібна сила й де людина сильна могла б наробити шкоди, тож рано чи пізно кожен із них посідає впливове становище в літературі. Та чи не вийшов уже цей опис за межі того, що притаманно лише великому письменникові? Є гарне прислів’я: гайвороння у зграю збивається, і важко уявити собі, яка метушня триває нині вже навіть навколо звичайного письменника, ще задовго до того, як він стане великим, – просто ще коли він рецензент, редактор літературного відділу в газеті, впливовий чоловік на радіо, технік звукозапису в кіно чи видавець літературної газетки; багато з них нагадують отих ґумових віслючків та свинок з дірочкою ззаду, щоб їх надувати. Коли бачиш, як ретельно враховують такі обставини великі письменники, як вони силкуються створити з них картину працьовитого народу, який шанує своїх великих людей, то чи не слід їм за це дякувати? Своїми зусиллями вони роблять життя, яке є, шляхетнішим. А спробуймо уявити собі протилежне – чоловіка, який пише, але нічого цього не робить. Він мав би відмовлятися від щирих запрошень, відштовхувати людей, оцінювати похвалу не як той, кого хвалять, а як судія, поривати природні зв’язки, до великих можливостей впливу ставитися з підозрою вже тільки через те, що вони великі, а навзамін не міг би запропонувати нічого, крім окремих процесів у власній голові, котрі нелегко оцінити й важко виразити, та ще письменницької продукції, чому доба, яка вже має великих письменників, аж такого значення справді може й не надавати! Хіба не довелося б такому чоловікові опинитися поза людською спільнотою й уникати дійсности з усіма наслідками, що з цього випливають?! Принаймні такої думки був Арнгайм.

96. Великий письменник, вигляд спереду

Справжні труднощі у великого письменника виникають лише через те, що в духовному житті люди діють хоч і так, як у комерції, однак говорять, за давньою традицією, мовою ідеалістів, і оце поєднання торгівлі з ідеалізмом у щоденних турботах Арнгайма посідало також дуже важливе місце.

Такі поєднання, що не відповідають духові часу, нині трапляються повсюди. Наприклад, хоча покійників допроваджують на кладовище вже бензиновим клусом, дашок гарненького моторизованого катафалка й далі оздоблюють шоломом і двома перехрещеними лицарськими мечами, й так в усіх сферах; людський розвиток – це процесія, що дуже розтяглася в довжину, й так само, як приблизно двоє поколінь тому ділові листи прикрашали синенькими квіточками риторики, нині вже можна було б усі стосунки, від кохання до чистої логіки, виражати мовою попиту й пропозиції, сплати й дисконту – принаймні так само успішно, як мовою психології чи релігії. Але цього все ж таки не роблять. Причина в тому, що нова мова ще надто в собі невпевнена. Шанолюбний фінансист нині в скрутному становищі. Якщо він хоче бути рівнею давнішим силам буття, то мусить пов’язати свою діяльність із великими ідеями; одначе великих думок, які викликали б беззаперечну довіру, тепер уже нема, бо ця сповнена скепсису сучасність не вірить ні в Бога, ні в гуманність, ні в королівські династії, ні в мораль, – або вірить у все одразу, що загалом те саме. Тому комерсантові – а цьому велике потрібне, як компас, – довелося піти на демократичні хитрощі й замінити невимірний вплив величі вимірною величиною впливу. Зрештою, велике те, що великим вважають; але це означає, що велике, кінець кінцем, – і те, що великим зробила добра реклама; проковтнути без ускладнень цю глибоко сховану кісточку нашого часу дано не кожному, й Арнгайм провів безліч дослідів, намагаючись довідатися, як це зробити.

Людині освіченій тут може спасти на думку, скажімо, зв’язок між науковими дослідженнями й церквою в добу середньовіччя. Тоді філософ, якщо він хотів мати успіх і впливати на мислення сучасників, мусив якось уживатися з церквою, і дешевеньке вільнодумство може подумати, нібито ці пута не давали йому піднестися до величі; але насправді все було навпаки. Як стверджує Компетентна Думка, з цього постала тільки незрівнянна Готична краса мислення, й коли без шкоди для духу можна було так рахуватися з церквою, то чом би не рахуватися й з рекламою? Хіба той, хто прагне мати вплив, не може мати його й за цієї умови? Арнгайм був переконаний, що це – ознака величі: не захоплюватися критикою власної доби! Найкращий вершник на найкращому коні, якщо він не ладнає з твариною, долає перешкоди гірше, ніж вершник, котрий пристосовується до своєї шкапи.

Ще один приклад: Гьоте!… То був ґеній, другого такого землі народити нелегко, але він був і купецьким сином, який дістав дворянський титул, і – так його сприймав Арнгайм – найпершим великим письменником, що його народила ця нація. Багато в чому Арнгайм брав Гьоте за взірець. Але найдужче йому подобалася історія про отой відомий прикрий випадок з бідолашним Йоганом Готлібом Фіхте, якого Гьоте, хоча в душі йому й симпатизував, кинув напризволяще, коли того звільнили з посади професора філософії в Єні за те, що він «піднесено, але, можливо, не зовсім належним чином» висловлювався про Бога та Божий промисел, а захищаючись, «дав волю пристрасті» замість «повестися якомога стриманіше» й так собі зарадити, як зауважує у своїх мемуарах мудрий у житейських справах поет. Тепер Арнгайм не лише повівся б точнісінько так, як Гьоте, але й спробував би навіть, пославшись на нього, переконати світ, що саме така поведінка – значуща й ґьотевська. Він навряд чи вдовольнився б тією істиною, що, коли велика людина коїть щось погане, то це, хоч як дивно, викликає справді більше симпатії, ніж коли людина не така велика чинить добро, а перейшов би до того, що беззастережна боротьба за свої переконання не лише не дає плодів, але й свідчить про недостатню глибину й брак історичної іронії, а щодо цієї другої, то він і її назвав би саме ґьотевською, тобто іронією серйозного пристосування до обставин, пристосування, не позбавленого дійового гумору, якому час завжди віддає належне. Якщо зважити на те, що тепер, через неповних двоє поколінь, несправедливість, учинена щодо доброчесного, відвертого й трохи нестриманого Фіхте, вже давно стала приватною справою, яка нічого не додає до його значення, а значення Гьоте, хоч повівся він і негоже, зрештою нічого суттєвого не втратило, то доводиться визнати, що мудрість Арнгайма й справді відповідала мудрості часу.

Третій приклад, який воднораз (Арнгайм завжди мав напохваті гарні приклади) розкриває глибокий сенс перших двох, – Наполеон. Гайне змальовує його в своїх «Подорожніх картинах», і манера автора такою мірою відповідає уявленням Арнгайма, що найкраще буде переказати це словами самого Гайне, які Арнгайм знав напам’ять. «Такий розум, – сказав Гайне, говорячи, отже, про Наполеона, хоч міг би не менш справедливо стверджувати це саме й про Ґьоте, чию дипломатичну вдачу він завжди захищав з кмітливістю прихильника, котрий у душі не поділяє думки предмета свого захоплення, – такий розум має на увазі Кант, коли заявляє, що ми можемо уявити собі розум не такий, як у нас, а інтуїтивний. Те, що ми пізнаємо через повільне аналітичне мислення й довгий ланцюг висновків, цей розум побачив і глибоко збагнув за одну мить. Звідси його талант осягати добу, сучасність, дбати про її дух, ніколи не завдавати йому шкоди і завжди ним користатися… Та позаяк цей дух доби не просто революційний, а й утворений злиттям двох світоглядів, революційного й контрреволюційного, то Наполеон ніколи не діяв ні як переконаний революціонер, ні як переконаний контрреволюціонер, а завжди в дусі обох світоглядів, обох принципів, обох прагнень, які саме в ньому й поєднувались, а відтак він незмінно діяв природно, просто, піднесено, ніколи не впадаючи в судомну грубість, завжди спокійно й м’яко. Тому він ніколи не плів дрібних інтриґ, а щоразу завдавав ударів, застосовуючи своє мистецтворозуміти маси й керувати ними. До повільної, складної інтриґи схильний неглибокий аналітичний розум, а ось синтетичний, інтуїтивний на диво ґеніальним чином примудряється поєднати засоби, які пропонує сучасність, так, щоб їх можна було швидко використати для своїх цілей».

Можливо, Гайне мав на увазі щось трохи інше, ніж його шанувальник Арнгайм, але Арнгайм відчував, що ці слова стосуються й безпосередньо його самого.

97. Таємничі сили й покликання Клариси

Клариса в кімнаті; Вальтер десь подівся, вона має яблуко й халатика. Це, яблуко й халатик, – двоє джерел, з яких до її свідомости непомітно вливається тоненький струмочок реальности. Чому Моосбруґер видався їй музикальним? Вона цього не знала. Можливо, всі вбивці музикальні. Клариса пам’ятає, що з цього приводу написала листа його ясновельможності графу Ляйнсдорфу; вона й зміст ще сяк-так пригадує, однак від усього того її немовби відділяє стіна.

Але хіба чоловік без властивостей – не музикальний?

Задовільна відповідь на думку їй не спала, тож вона кинула міркувати про це й пішла далі.

Та по хвилі їй, однак, сяйнув здогад: Ульріх – це чоловік без властивостей. А чоловік без властивостей, певна річ, не може й бути музикальним. Але ж і немузикальним він не може бути?

Вона пішла далі.

Він сказав про неї: «У тобі є щось дівчаче й геройське».

 – Щось дівчаче й геройське! – повторила вона.

Щоки в неї спалахнули. З цього випливав обов’язок, суті якого вона не могла збагнути.

Думки її кидались, як у бійці, то в один бік, то в другий. Вона відчувала, що її щось притягує й відштовхує, але не розуміла, куди притягує й від чого відштовхує; зрештою якась тиха ніжність, що невідь чому від того лишилася, покликала її вирушити на пошуки Вальтера. Вона підвелася й відклала яблуко.

Їй було шкода, що вона постійно завдавала Вальтерові страждань. Ще в свої п’ятнадцять вона вже помітила, що здатна завдавати йому страждань. Їй досить було тільки рішуче вигукнути, що насправді щось зовсім не так, як Вальтер стверджує, і він уже здригався, навіть коли казав чистісіньку правду! Вона знала, що він її боявся. Він боявся, що вона збожеволіє. Одного разу це навіть злетіло в нього з вуст, і він одразу похопився; але відтоді вона вже знала, що він про це все ж таки думає. І їй це дуже подобалось. Ніцше каже: «Чи існує такий собі песимізм сили? А інтелектуальна схильність до всього жорстокого, страшного, злого? А глибокий аморальний потяг? А потреба в жахливому як у гідному ворогові?…» Такі слова, коли Клариса міркувала ними, сповнювали її рот таким самим м’яким і виразним чуттєвим сприйняттям, як молоко, і вона могла ковтнути лише через силу.

Вона згадала про дитину, якої хотів від неї Вальтер. Він і цього боявся. Воно й не дивно, коли він думав, що коли-небудь вона може збожеволіти. Це пробуджувало в неї ніжність до нього, хоч вона вперто йому й відмовляла. О, та вона й забула, що мала намір пошукати Вальтера. Цієї хвилини з її тілом почало щось діятися. Перса налилися, кров у жилах рук і ніг струмувала потужніше, десь біля сечового міхура й кишечника відчувалося якесь тиснення. Її тонке тіло всередині ставало глибоким, чутливим, живим, чужим – то таким, то таким, а то вже таким; на руках у неї лежало, всміхаючись, ясне дитя, а з її плечей до самої землі спадало, сяючи, золоте покривало Богородиці; люди співали й молилися. Це було поза нею, світові народився Господь!

Та щойно це сталося, тіло її відразу знову зімкнулося над зяючою картиною, як ото деревина виштовхує із себе клин; Клариса знов була струнка, знов була сама собою, відчувала огиду, її охопив жорстокий веселий настрій. Ні, так просто це у Вальтера не вийде, вона цього не допустить. «Я хочу, щоб твоя перемога й твоя свобода тужили за дитиною! – підказала вона собі. – Живі пам’ятники зводитимеш собі сам. Але спершу зведи себе для мене – тілом і душею!» Клариса всміхнулася; це була її усмішка, що звивалася, мов омах полум’я з-під важенного каменя.

Потім їй спало на гадку, що її батько боявся Вальтера. Вона перенеслася думкою на кілька років назад. До цього вона вже звикла; вони з Вальтером любили питати одне в одного: «А пригадуєш?» І тоді минуле світло чарівно лилося з далини в сьогодення. То було просто диво, їм це подобалось. Відчуття, мабуть, таке саме, як тоді, коли, прочвалавши кілька довгих, невеселих годин, озирнешся й раптом утішено побачиш здалеку, що вся пройдена порожнеча обернулася на щось гарне-гарне; але так вони це ніколи не сприймали, а надавали своїм спогадам великого значення. Тому в неї і викликало надзвичайне хвилювання й нерозуміння те, що її батько, вже немолодий художник, тоді для неї авторитет, боявся Вальтера, який приніс в його дім новий час, а Вальтер боявся її. Це нагадувало те, як вона, обіймаючи за плечі свою подругу Люсі Пахгофен, мусила називати батька «татом», знаючи, однак, що тато – коханий Люсі, бо це відбувалось якраз у той самий час.

Щоки в Клариси знову спалахнули. Їй страшенно весело було згадувати про оте своєрідне, оте чуже повискування, про яке вона розповідала своєму приятелеві. Клариса взяла дзеркало й спробувала знов побачити в ньому обличчя зі злякано стисненими вустами, яке вона мала, мабуть, тієї ночі, коли батько ступив до її ліжка. Їй не пощастило відтворити звук, що його виштовхнула тоді з її грудей спокуса. Вона подумала, що той звук ще й тепер, точнісінько, як тієї ночі, чаїться, мабуть, у неї в грудях. Це був звук зухвалий і немилосердний; але після того випадку він уже ніколи не вихоплювався на волю. Клариса відклала дзеркало й обережно роззирнулася, прискіпливим поглядом підкріплюючи усвідомлення того, що вона сама. Потому самими пучками намацала крізь сукню оксамитово-чорну родинку, що мала таку дивну властивість. Вона була, майже схована стегном, у паху, край волосся, яке там трохи нерівномірно сходило нанівець; Клариса поклала на неї руку, прогнала всі думки й почала чекати на переміну, що мала статися. І відчула її ту ж мить. Це був не м’який струм жадання, ні, рука її зробилася твердою й міцною, як чоловіча; Клариса мала таке враження, що коли як слід нею замахнеться, то розтрощить усе на світі! Це місце в себе на тілі вона називала диявольським оком. На цьому місці батько спинився й повернув назад. Погляд диявольського ока проникав крізь одяг; цей погляд «схоплював» чоловіків, «приковував» їх до себе й не давав їм поворухнутися доти, доки цього хотіла Клариса. Розмірковуючи, Клариса подумки брала окремі слова в лапки, щоб виділити їх, як ото на письмі підкреслювала декотрі слова жирними чорнильними лініями; такі виділені слова мали потім напружений зміст – такий самий напружений, якою була її рука; кому спало б на думку, що оком справді можна що-небудь схопити? Але вона була перша людина, котра тримала в руці це слово, мов камінець, який можна пожбурити в ціль. То була частина нищівної сили її руки. І за всім цим забулося повискування, про яке їй хотілося поміркувати, й вона згадала про свою молодшу сестру Маріон. Коли Маріон мала чотири рочки, їй доводилося зв’язувати на ніч руки, а то вони, нічого не підозрюючи, просто їм так було приємно, забиралися під ковдру, як двоє ведмежат у дупло з медом. А згодом вона, Клариса, якось мусила відірвати Вальтера від Маріон. У їхній родині чуттєвість блукала від одного до одного, наче вино серед виноробів. Це була доля. Клариса несла тяжкий хрест. Але тепер думки її мандрували все ж таки в минулому, напруження в руці спало до природного стану, й долоня, забута, лишилася лежати на лоні. Тоді Клариса на Вальтера ще «викала». По суті, вона багато чим йому завдячувала. То він приніс їй звістку про те, що на світі є нові люди, котрі визнають лише холодні, ясні меблі й чіпляють у себе на стінах картини, де зображено правду. Він читав їй уголос Петера Альтенберґа – коротенькі історії про дівчаток з ясно-солодкаво-невинними оченятами, що нагадували marrons glacés[29] розважаючись, ті дівчатка кидали обручі серед до божевілля закоханих тюльпанових клумб; і від тієї хвилини Клариса вже знала, що її стрункі ноги, на вигляд, здавалося їй, ще дитячі, означають стільки ж, скільки яке-небудь «не знаю чиє» скерцо.

Усі вони саме літували тоді за містом – широке коло людей, кілька знайомих родин винайняли дачі над озером, і в усіх спальнях ночувало вдвічі більше, ніж годилося, запрошених друзів і подруг. Клариса спала разом із Маріон, і об одинадцятій годині до них у кімнату, здійснюючи свою таємничу прогулянку при місяці, іноді заходив потеревенити доктор Майнґаст, тепер знаменитий у Швейцарії чоловік, а тоді – улюбленець товариства й кумир усіх матерів. Скільки ж це вона мала тоді років? П’ятнадцять чи шістнадцять або десь так, від чотирнадцятьох до п’ятнадцятьох, коли приїхав його учень Ґеорґ Ґрьошль, лише трохи старший від Маріон і Клариси. А того вечора доктор Майнґаст був неуважний, він тільки виголосив коротеньку промову про місячне проміння, байдуже поснулих батьків-матерів та нових людей, а тоді раптом зник, і враження склалося таке, ніби зайшов він просто задля того, щоб лишити з дівчатами невеличкого осадкуватого Ґеорґа, свого шанувальника. Ґеорг сидить – ні пари з уст, наче переляканий, і обоє дівчат, які доти озивалися до Майнґаста, теж принишкли. Але згодом хлопець, мабуть, зціпив у темряві зуби й ступив до ліжка Маріон. Знадвору до кімнати падало трохи світла, але в кутках, де стояли ліжка, позалягали непроникні тіні, й Клариса не могла розгледіти, що там діялося; вона бачила тільки, що Ґеорґ на повен зріст стояв, судячи з усього, біля ліжка Маріон і дивився згори вниз на дівчину; але до Клариси він повернувся спиною, а Маріон лежить – і ні пари з вуст, так наче її в кімнаті й не було. Тривало це досить довгенько. Нарешті Ґеорґ (Маріон і далі лежала й не ворушилася) вийшов, мов убивця, з тіні, його плече й бік на мить блідо мигнули посеред освітленої місяцем кімнати, й ступив до Клариси, яка хутенько знову лягла й натягла до самого підборіддя ковдру. Вона знала, що зараз повториться те саме таємниче дійство, яке відбувалося біля Маріон, і завмерла в очікуванні, а Георґ мовчки стояв над її ліжком, лиховісно, як їй здавалося, зціпивши губи. Нарешті показалась його рука, мов змія, і заходилася коло Клариси. Що він загалом робив, вона так і не зрозуміла; вона не мала про це жодного уявлення й не могла зв’язати докупи ті окремі рухи, які, попри своє хвилювання, встигала помітити. Сама Клариса не відчувала тоді ніякої хтивости, вона прийшла вже згодом, а тієї хвилини була лише глибока, боязка схвильованість, що не мала точнішої назви; Клариса нишкла, як тремтливий камінь на мосту, яким нескінченно повільно котиться важкий віз; вона не годна була промовити бодай слово й опору теж не чинила. Коли Георґ відпустив її і, не попрощавшися, зник, жодна із сестер з певністю не знала, чи й з другою діялося те саме, що з нею самою; вони ані покликали одна одну на допомогу, ані запросили приєднатися, й минули роки, перше ніж уперше перемовилися про той випадок.

Клариса знову знайшла своє яблуко й заходилася гризти його дрібненькими шматочками й пережовувати. Георґ ніколи не виказував себе й не заводив мови про те, що сталося, хіба що, можливо, на самому початку погляд його вряди-годи багатозначно кам’янів; тепер це був перспективний, елеґантний юрист на урядовій службі, а Маріон вийшла заміж. А ось із доктором Майнґастом перемін сталося більше; він позбувся свого цинізму, виїхав за кордон, став тим, кого поза університетськими стінами називають знаменитим філософом, навколо нього постійно роїлася юрба учнів і учениць, а нещодавно він надіслав Вальтерові й Кларисі листа, де писав, що невдовзі приїде на батьківщину, де шанувальники нарешті не заважатимуть йому якийсь час попрацювати; доктор запитував також, чи вони не дадуть йому в себе притулок, бо він, мовляв, чув, що вони «мешкають на межі столиці й природи». І саме це, можливо, й був узагалі початок усіх стежок, якими того дня мандрували Кларисині думки. «Господи, який же дивний був той час!» – промайнуло в неї. І тепер вона пригадала й ще дещо: то було літо перед літом з Люсі. Майнґаст цілував її тоді, коли йому було завгодно. «Дозвольте вас поцілувати!» – чемно казав він, перше ніж це зробити, й цілував також усіх її подруг, і Клариса навіть пригадала одну з них, чиєї спідниці вона відтоді бачити не могла, не думаючи про оті її лицемірно опущені очі. Майнґаст казав їй про це сам, і Клариса – адже вона, як-не-як, мала тоді лише п’ятнадцять років! – відповіла цілком дорослому докторові Майнґасту, коли той розповів їй про свої пригоди з її подругами: «Ви – свинюка!». Вона скористалася саме цим грубим словом, вилаявши Майнґаста з насолодою, що нагадувала чоботи зі шпорами; і все ж таки вона злякалась, що зрештою поступиться й сама, і, коли він попросив дозволу поцілувати її, не зважилася відмовити, боячись справити враження дурненької.

Та коли її вперше поцілував Вальтер, вона вельми поважно промовила: «Я обіцяла мамі ніколи нічого такого не робити». Саме в цьому й полягала різниця; Вальтер розмовляв так гарно, наче по писаному, і розмовляв він дуже багато, мистецтво й філософія обступали його, немовби хмари широким пасмом – місяць. Він читав їй уголос. Та здебільшого він просто не зводив з неї очей – лише з неї одної з-поміж усіх її подруг, і саме цим на початку й обмежувалися їхні взаємини; було це достоту так, як ото з-за хмар на тебе поглядає місяць, і ти згортаєш руки. Насправді їхні взаємини згодом перейшли і в стискання рук – тихі, тепер уже без слів, стискання, що крили в собі неповторну силу зв’язку. Клариса відчувала, як його рука очищує все її тіло; і коли він часом подавав їй руку неуважно й прохолодно, вона бувала нещасною. «Тобі просто невтямки, що це для мене означає!» – дорікала вона йому. Тоді вони тайкома вже перейшли одне з одним на «ти». Він навчив її розуміти гори й жуків, а доти вона бачила в природі лише краєвид, який її тато чи хто-небудь з його колег малювали й продавали. Несподівано в ній прокинулося критичне ставлення до сім’ї; вона відчула себе іншою, оновленою. Тепер Клариса добре пригадала й те, як було з отим скерцо. «Ваші ноги, панночко Кларисо, – сказав Вальтер, – зі справжнім мистецтвом мають спільного більше, ніж усі картини, що їх малює ваш тато!» На дачі було піаніно, й вони грали в чотири руки. Клариса у Вальтера вчилась; вона хотіла піднестися над подругами й над своєю сім’єю; ніхто не розумів, як можна в такі чудові літні дні грати на піаніно, замість кататися з веслами на човні чи купатись, але вона пов’язала свої надії з Вальтером, вона вже тоді й одразу поклала собі стати «Його Жінкою», вийти за нього заміж, і коли він гримав на неї за яку-небудь помилку в грі, все в ній закипало, однак радощі все ж таки переважали. А Вальтер і справді часом на неї гримав, бо дух поблажок не визнає. Але тільки за піаніно.

Поза музикою ще траплялося, що Майнґаст її цілував, а одного разу, коли вони каталися при місяці на човні й Вальтер сидів на веслах, вона сама поклала голову на груди Майнґастові, який сидів поруч із нею за стерном. У таких речах Майнґаст був страшенно спритний, вона не знала, що з цього вийде; зате коли Вальтер удруге, після уроку гри на піаніно, останньої миті – вони вже стояли у дверях – схопив її ззаду й почав обціловувати, вона мала лише дуже неприємне відчуття, ніби задихається, й рвучко вивинулася з його рук; і все ж у неї визріло тверде рішення: хай там що станеться ще з другим, а цього відпускати вона не повинна!

Дивні-бо речі трапляються в цьому ділі; у диханні доктора Майнґаста було щось таке, від чого опір просто танув – щось таке, що нагадувало легеньке чисте повітря, в якому, не помічаючи його, почуваєшся щасливою, а ось у Вальтера, що страждав, як уже давно знала Клариса, уповільненим травленням, і в диханні – достоту, як у його повільності в рішеннях, – була певна загальмованість; з одного боку, воно було надто гаряче, з другого – якесь ніби пригоріле й здушене. Таке поєднання фізичного й духовного від самого початку відігравало незвичайну роль, і Кларису це зовсім не дивувало, бо саме вона дуже природно сприймала слова Ніцше про те, що тіло людини – це і є її душа. Ноги в неї були не ґеніальніші, ніж її душа: точнісінько такі самі ґеніальні, вони самі були її ґеніальністю; її рука, коли до неї торкався Вальтер, ту ж мить надавала руху цілому потокові планів і рішучих намірів, який ринув від маківки до п’ят, але слів із собою не ніс; і її молодість, щойно сповнившись почуттям власної гідности, відразу вчиняла бунт проти переконань та інших дурниць її батька-матері просто зі свіжістю міцного тіла, що зневажає всі почуття, в яких прозирає бодай натяк на пишні подружні ліжка й розкішні турецькі килими, такі милі суворо-моральному старшому поколінню. І тому фізичне й далі відігравало роль, на яку Клариса дивилась інакше, ніж на неї дивитимуться, можливо, решта людей. Але в цьому місці Клариса звеліла своїм спогадам зупинитись; а власне, це було не зовсім так, бо радше спогади самі зненацька висадили її знов у сьогоденні, й вона навіть не відчула ані найменшого поштовху в причал. Адже про все це й про те, що було далі, Клариса хотіла розповісти своєму приятелеві без властивостей. Можливо, наразі Майнґаст посідав у цьому надто велике місце, бо невдовзі після того бурхливого літа він зник, утік на чужину, в ньому почалися ті глибокі переміни, які з легковажного джиґуна зробили знаменитого мислителя, і відтоді Клариса бачилася з ним лише мимохідь, а про минуле вони тоді навіть не згадували. Та коли вона замислювалася над цим у зв’язку із собою, їй ставала очевидною її особиста роль у його перемінах. Багато чого відбувалося ще між нею й ним за ті кілька тижнів до його зникнення – відбувалося без Вальтера й за ревнивої участи Вальтера, відтісняючи Вальтера, розпалюючи й накручуючи Вальтера; то були духовні бурі, божевільні години – такі перед бурею зводять з розуму чоловіка й жінку, і спокійні години після бурі, які, позбувшись пристрасти, дихають, мов зелень на лугах після дощу, чистим повітрям дружби. Клариса мусила багато з чим миритися, й миритися не без задоволення, але вслід по тому це допитливе дитя заходжувалось, як уміло, захищатися, висловлюючи своєму розперезаному приятелеві власну думку, і позаяк Майнґаст уже останнім часом, перше ніж виїхати, став по-дружньому серйозним, а в суперництві з Вальтером мало не шляхетним і сумним, то тепер Клариса вже не мала сумніву: все, що затьмарювало його душу до від’їзду в Швейцарію, вона накликала на себе й цим дала йому змогу так несподівано перемінитися. У цій думці її ще дужче зміцнило те, що відбулося потім між нею та Вальтером; у Кларисиній пам’яті ці давно минулі роки й місяці вже втратили чіткі межі, та, зрештою, чи не однаково, коли те чи те сталося? Одне слово, вслід за сповненим її опору зближенням із Вальтером настала мрійлива пора спільних прогулянок, освідчень і духовного пізнання одне одного, водночас багата незліченними, безмежно солодко-болісними невеличкими непорозуміннями, до яких так і пориваються двоє закоханих, яким до цілком безоглядної хоробрости бракує ще стільки ж, скільки вже втратила їхня цнотливість. Це було так, немовби Майнґаст лишив їм свої гріхи, щоб вони їх ще раз у вже вищому сенсі прожили й у найвищому сенсі пережили, і саме так це обоє й сприймали. І тепер, коли Вальтерове кохання важило Кларисі так мало, що нерідко викликало в неї просто відразу, вона ще виразніше усвідомлювала: та хмільна спрага кохання, яка доводила її до такого шаленства, не могла бути ні чим іншим, крім інкарнації, тобто, вона це знала, втілення, – інкарнації чогось безтілесного, якогось сенсу, покликання, долі, що їх призначають обраним зорі.

Сорому Клариса не відчувала, ні, скоріше їй, коли вона порівнювала минуле з теперішнім, хотілося плакати; але й плакати Клариса ніколи не вміла, вона просто стискала вуста, і з цього виходило щось схоже на її усмішку. Її рука, обцілована до пахви, її нога під охороною диявольського ока, її гнучке тіло, яке тисячі разів скручувалося від знемоги коханого й знов, мов линва, розкручувалось, жили з тим дивним відчуттям, що йде в парі з коханням: кожен твій рух сповнений загадкової значущости. Клариса просто сиділа й здавалася собі актрисою в антракті. Щоправда, вона не знала, що буде далі, але не мала сумніву: неосяжне покликання всіх закоханих – зберігати себе тими, ким вони бували одне для одного у хвилини найвищого піднесення. А її рука – ось вона, її ноги – ось вони, її голова увінчувала тіло з моторошною готовністю першою завважити знак, який неодмінно ще з’явиться. Може, й нелегко збагнути, що мала на увазі Клариса, але їй це було дуже просто. Вона написала графові Ляйнсдорфу листа з вимогою провести рік Ніцше, а також звільнити вбивцю жінок і, можливо, влаштувати його публічний показ, щоб нагадати всім про жагучі блукання тих, кому доля судила взяти на себе розсіяні гріхи решти людей; і тепер вона знає, чому це зробила. Треба сказати перше слово. Мабуть, вона висловилась невдало, але дарма, головне – покласти край терплячості й байдужному спогляданню і зробити початок. Історія довела, що у світі час від часу (за цими словами лунали інші: «від еону до еону» – мов два дзвони, яких не видно, хоч вони й близько) постає потреба в таких людях, котрі не здатні чинити й брехати вкупі з усіма й цим викликають загальне невдоволення. До цього місця все було зрозуміло.

Як зрозуміло й те, що люди, котрі викликають загальне невдоволення, відчувають на собі тиск світу. Клариса знає, що великим ґеніям, які підносяться над людством, майже завжди доводилося страждати, і не дивується, коли окремі дні й тижні її життя гнітить олов’яний тягар, так наче по них волочать важенну плиту; але поки що це щоразу минало, й такі вже всі люди, мудра церква навіть запровадила часи жалоби й скорботи, щоб їх зосередити й не дати зневірі й апатії розлитися на півстоліття, бо так теж уже бувало. Важче впоратися з деякими іншими хвилинами в Кларисиному житті, надто розкутими й нездатними чинити спротив, коли іноді досить одного слова, щоб вона немовби вибилася з колії; тоді Клариса втрачає самовладання й не годна збагнути, де вона; але вона в жодному разі не відсутня, навпаки, радше можна сказати, що вона присутня всередині, в глибшому просторі, а цей якимсь незбагненним для звичайного розуміння чином перебуває в просторі, зайнятому в світі її тілом; та навіщо шукати слова для чогось такого, що не лежить на шляху слів, невдовзі вона однаково вибере інші, а в голові зостанеться тільки легеньке, ясне лоскотання, як після кровотечі з носа. Клариса розуміє, що такі хвилини, які в неї іноді бувають, приховують небезпеку. Це вочевидь якісь приготування, якісь випроби. Вона взагалі мала звичку міркувати багато про що одночасно, як ото згортається віяло і стулки находять одна на одну, опиняючись наполовину одна над одною, наполовину одна під одною, і коли все вже надто заплутується, зрозумілою стає потреба рвучко вивільнитись; багато хто й радий був би вивільнитись, та ба – не таланить.

Отже, Клариса сприймає приготування й провісті так, як дехто, скажімо, пишається власною пам’яттю чи своїм залізним травленням, стверджуючи, нібито може їсти хоч бите скло. Але Клариса вже кілька разів доводила, що справді здатна дещо взяти на себе; її сила показала себе на її батькові, на Майнґасті, на Ґеорґові Ґрьошлі, а щодо Вальтера, то треба було ще докласти зусиль; тут деякі зміни, хоч і не так швидко, ще тривали. Але з певного часу Клариса мала намір довести свою силу й на чоловікові без властивостей. Відколи саме, напевно вона не сказала б; це було пов’язано з тим прізвиськом, яке придумав Вальтер, а Ульріх схвалив; колись, мусила визнати Клариса, в минулі роки, вона ніколи не приділяла йому серйозної уваги, хоч вони й були досить близькі друзі. Але «людина без властивостей» – це нагадувало їй, наприклад, гру на роялі, тобто всі оті меланхолійні настрої, вибухи радощів, спалахи гніву, через які тут проносишся, хоча пристрасті це все ж таки не зовсім справжні. Вона відчувала, що все це їй близьке, рідне. Звідси вів прямий шлях до твердження: потрібно відмовитись від усього, у що не вкладаєш душу цілком, а для неї це була вже сама розбурхана глибока реальність її подружнього життя. Людина без властивостей життю не каже: «Ні», вона каже: «Ще ні!» – і береже себе; Клариса зрозуміла це всім тілом. Можливо, сенс усіх тих хвилин, коли вона втрачала самовладання, полягав у тому, що їй судилося стати Богоматір’ю. Вона пригадала образ, який – відтоді не минуло й чверті години – явився в її уяві. «Богоматір’ю може стати, либонь, кожна мати, – міркувала Клариса, – якщо вона не байдужа до того, що коїться довкола, не бреше й нікуди не втручається, а те, що таїться глибоко в ній, виносить на світ у вигляді дитяти! І це за умови, що для себе самої вона нічого не матиме!» – сумно додала вона. Бо думка ця аж ніяк не була їй лише приємна, а сповнювала її мукою й раюванням воднораз, відчуттям, що вона чимось за щось жертвує. Та коли її видіння промайнуло, мов картина у кроні дерева серед листя, що раптом замерехтіло, ніби свічки, після чого ліс одразу знову зімкнувся, то тепер її настрій змінився надовго. Наступної миті якась випадковість подарувала їй байдуже для будь-кого іншого відкриття, що слово «родимка» має спільний корінь зі словом «народжувати»; для неї це означало так багато, немовби доля її раптом виявилася рокованою зірками. Чудесна думка, що чоловіка жінка має вбирати в себе і як мати, і як кохана, схвилювала її й зігріла. Клариса не знала, що навело її на цю думку, але думка ця розтопила в ній опір і водночас додала їй снаги.

Але чоловікові без властивостей вона ще не довіряла, аж ніяк. Він багато про що думав не так, як казав. Коли він стверджував, нібито його ідеї втілити в життя не можна або нібито він нічого не сприймає цілком поважно, то це була просто омана, вона добре це розуміла; вони відчували одне одного нюхом і розгадували за певними ознаками, а Вальтер гадав, що Клариса іноді втрачає глузд! І все ж таки в Ульріхові чаїлася якась гіркувата злість, по-диявольському властива світовій рутині. Треба його визволити. Вона, Клариса, має його здобути.

Вальтерові вона сказала: «Убий його». Це означало не багато, вона й сама до пуття не знала, що саме мала на увазі. Та принаймні це означало: треба щось зробити, щоб вирвати його з нього ж таки самого, і спинятися не можна ні перед чим.

Вона мала з ним позмагатися.

Клариса засміялася, потерла носа. Пройшлася в темряві туди-сюди. З паралельною акцією треба щось робити. Що саме – вона не знала.

98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

Потяг часу – це такий потяг, який сам прокладає перед собою рейки. Ріка часу – це така ріка, яка сама несе із собою свої береги. Пасажир рухається, стоячи чи сидячи поміж твердих стін на твердій підлозі; але непомітно для пасажирів надзвичайно швидко рухаються й стіни та підлога. Для душевного спокою Клариси це було неоціненне щастя – те, що серед її думок така ще не траплялася.

Але й граф Ляйнсдорф мав від неї захист. Від такої думки його захищала переконаність, що він робить реалістичну політику.

Дні збігали, складаючись у тижні. Тижні не спинялися на місці, а сплітались у вервечку. Безперестанку що-небудь відбувалося. А коли безперестанку щось відбувається, то легко виникає враження, ніби ти домагаєшся чогось реального. Так, двері парадних покоїв ляйнсдорфського палацу потрібно було відчинити для публіки з нагоди великого свята на користь дітей із хворими легенями, і цій події передували ґрунтовні розмови між його ясновельможністю та дворецьким, внаслідок яких було визначено певні дні, коли належало провести певні роботи. У той самий час поліція влаштувала ювілейну виставку, на відкриття якої зійшлося все світське товариство, а начальник поліції особисто відвідав графа Ляйнсдорфа й передав йому запрошення, і коли граф Ляйнсдорф прибув і його зустріли, начальник поліції впізнав серед його почту «добровільного помічника й почесного секретаря», якого вже вдруге й без потреби з ним познайомили, і це дало привід начальникові поліції продемонструвати свою леґендарну пам’ять на обличчя, бо про нього ходили чутки, нібито він знає в обличчя кожного десятого громадянина держави чи принаймні про нього поінформований. Прийшла й Діотима в супроводі свого чоловіка, й усі, хто зібрався, чекали ще на члена імператорського дому, якому частину з гостей потім і відрекомендували, й усі, як один, висловлювали думку, що виставка дуже вдала й цікава. Це було добре перемішане нагромадження розвішаних на стінах картин та виставлених у скляних вітринах і на стендах речових нагадувань про гучні злочини. До цих предметів належали інструменти зломлювачів, техніка фальшивомонетників, загублені ґудзики, що навели на слід, і трагічні засоби вбивств відомих головорізів, і все – з пояснювальними табличками, а картини на стінах, на противагу цьому жаскому арсеналу, показували повчальні моменти з поліційного життя. Тут можна було побачити поліціянта бравого, що переводив через вулицю стареньку бабцю, поліціянта суворого над трупом, прибитим до берега, поліціянта хороброго, що спиняв схарапуджених коней, «Алегорію установи громадського порядку як охоронниці міста», заблукалу дитину серед по-материнському турботливих поліціянтів у відділку, охопленого полум’ям поліціянта, що виносить на руках з пожежі дівчинку, а також багато таких картин як «Перша допомога» чи «На віддаленому посту», а також світлини поліціянтів, котрі відзначилися на службі, аж від самого 1869 року, описи їхнього життєвого шляху й узяті в рамочки вірші, які уславлювали роботу поліції чи окремих її представників. Її найвищий начальник, шеф того відомства, яке в Каканії мало психологічну назву «міністерство внутрішніх справ», указав, відкриваючи виставку, на ці зображення як на свідчення справді народного духу поліції й назвав відданість цьому духу – духу дисципліни й готовности прийти на допомогу – джерелом моралі в добу, коли мистецтво й життя надто вже тяжіють до боягузливого культу безтурботної чуттєвости. Діотима, що стояла поруч із графом Ляйнсдорфом, відчула тривогу за свої зусилля, спрямовані на підтримку новітнього мистецтва, й намагалася дивитися в порожнечу перед собою зі спокійним, але непоступливим виразом на обличчі, щоб дати всім зрозуміти й ще раз нагадати: в Каканії є голови й інші, ніж у цього міністра. А її кузен – під час виступу головного поліціянта він, поринувши в добропорядні роздуми почесного секретаря паралельної акції, збоку спостерігав Діотиму – зненацька відчув у тисняві натовпу, як його ліктя обережно торкнулася чиясь легенька рука, і, на свій подив, побачив біля себе Бонадею; вона прийшла на відкриття виставки зі своїм чоловіком, високим судовим чином, і, скориставшись тією миттю, коли всі шиї повернулися в бік міністра й ерцгерцоґа, що стояв перед ним, ступила ближче до свого невірного приятеля. Бонадея довго й ретельно планувала цю сміливу атаку; коли її коханий відвернувся від неї, вона, вбита горем, у полоні меланхолійної потреби закріпити тріпотливе знамено своїх жадань, образно кажучи, й вільним кінцем, останні тижні думала лише про те, щоб повернути собі Ульріха. Він уникав її, а розмови, яких вона домагалася силоміць, тільки ставили її в невигідне становище, що в ньому завжди опиняється той, хто чого-небудь домагається, порівняно з тим, хто волів би лишатися на самоті; отож Бонадея поклала собі будь-що ввійти в те коло, де щодня обертався її коханий, а здійснити цю мету можна було, здійснивши ще одну: використати в своїх інтересах, а також задля внутрішнього зв’язку з обома сторонами, з одного боку, службові стосунки, що їх мав її чоловік до отого жахливого вбивці Моосбруґера, а з другого – наміри її приятеля хоч як-небудь полегшити долю того злочинця. Тим-то останнім часом вона неабияк надокучала своєму чоловікові розмовами про те, що впливові кола мають співчутливо дбати про психічно хворих злочинців, а коли почула про підготовку поліційної виставки та її врочисте відкриття, вмовила чоловіка взяти її з собою, бо інстинкт їй підказував, що це – саме той довгоочікуваний доброчинний захід, де вона познайомиться з Діотимою. Коли міністр завершив промову й товариство почало обходити експозицію, Богадея не полишила свого приголомшеного коханого, а рушила в його супроводі оглядати жахливі, закривавлені знаряддя, попри свою майже нездоланну відразу до них.

 – Ти казав, усьому цьому можна було б запобігти, аби лиш бажання, – пролебеділа вона, нагадуючи йому, як вихована дитина, котра хоче показати свою уважність, про їхню останню докладну розмову на цю тему. Трохи згодом вона всміхнулась і, давши натовпу тісно притиснути себе до Ульріха, скористалася цією миттю й прошепотіла: – А якось ти завважив, що за сприятливих обставин кожна людина здатна на будь-яку слабкість!

Ульріх відчував, що настирливість, з якою кохана тінню ходила за ним, дуже його бентежить, і позаяк вона, незважаючи на всі його намагання відвернути її увагу, вперто пробиралася ближче до Діотими, а отак привселюдно різко спинити її теж не можна було, то він збагнув, що цього разу йому не лишиться нічого іншого, як започаткувати знайомство цих двох жінок, чому досі він усіляко впирався. Вони вже опинилися біля самого гурту, посеред якого стояли Діотима й граф Ляйнсдорф, коли це Бонадея на повен голос вигукнула перед однією з вітрин:

 – Погляньте, та це ж бо Моосбруґерів ніж!

Під склом і справді лежав той ніж, і Бонадея дивилася на нього з таким захватом, немовби, порпаючись у бабусиній скрині, знайшла там перший бабусин орден за котильйон; цієї миті її приятель набрався духу й, вигадавши якийсь зручний привід, хутко попросив кузину ласкаво дозволити йому познайомити її з жінкою, яка цього прагне і яка, він певен, – палка шанувальниця всіх добрих, щирих і прекрасних поривань.

Отож не можна було сказати, що у веремії днів і тижнів відбувалося мало подій, і поліційна виставка з усім, що було з нею пов’язано, виявилася, по суті, найменшою з них. В Англії, наприклад, влаштували щось куди Грандіозніше, й про це в тутешньому товаристві ходило багато розмов: там королеві подарували ляльковий будиночок, спланований знаменитим архітектором, – з їдальнею завдовжки цілий метр, де висіли мініатюрні портрети пензля знаменитих сучасних художників, із кімнатами, де з кранів текла холодна й гаряча вода, й бібліотекою з малесеньким, суціль золотим альбомчиком, куди королева повклеювала світлини королівської сім’ї, мікроскопічним друкованим залізнично-пароплавним довідником та приблизно двома сотнями крихітних томиків, куди знамениті автори власноруч повписували для королеви вірші й оповідання. Діотима мала про це розкішну англійську двотомну монографію, яка щойно вийшла друком; там усе, що гідне уваги, було відтворено у прекрасних ілюстраціях, і це видання Діотима завдячувала чимдалі глибшому зацікавленню високих суспільних кіл її салоном. Та й узагалі безперервно діялися всілякі речі, яким важко було так одразу навіть назву дібрати, й усе це, мов барабанний дріб у душі, передувало чомусь такому, чого наразі ще не було видно за рогом. Страйкували, приміром, службовці імператорсько-королівського телеграфу – вперше й у надзвичайно тривожний спосіб, який дістав назву «пасивний спротив» і полягав саме в тому, що вони добросовісно, ба більше – вищою мірою педантично виконували всі офіційні приписи; виявилося, що скрупульозне дотримання закону призводить до цілковитої зупинки в роботі швидше, ніж це здатна зробити до краю розгнуздана анархія. Разом з отим кьопенікським капітаном у Прусії, котрий, як ще й досі пам’ятають, став офіцером, скориставшись купленим у лахмітника мундиром, затримав серед вулиці патруля і з його допомогою, а також завдяки пруській законослухняності спорожнив міську касу, «пасивний спротив» був чимось таким, що лоскотало ніздрі, але воднораз у підсвідомості розхитувало ідеї, на які спирався ладний зірватися з язика осуд. Одночасно у газетах серед новин можна було прочитати, що уряд його величности уклав з урядом ще однієї величности угоду, яка ґарантує мир і передбачає економічне піднесення, щиру співпрацю й повагу до загальних прав громадян, але також відповідні заходи на той випадок, якщо все це виявиться під загрозою або постане перед можливістю загрози. За кілька днів по цьому міністр, під орудою якого працював начальник відділу Туцці, виголосив промову, де довів нагальну потребу тісного союзу трьох континентальних імперій, які не мають права, мовляв, іґнорувати сучасний соціальний розвиток, а повинні, керуючись спільними інтересами династій, виступити єдиним фронтом проти суспільних новоутворень; Італія втяглась у збройний конфлікт у Лівії; Німеччина й Англія мали багдадську проблему, Каканія приступила до певних військових приготування на півдні з наміром показати світові, що не дасть Сербії поширитись аж до моря, а дозволить лише залізничний зв’язок; і нарівні з рештою таких подій всесвітньо відома шведська актриса пані Фоґельзанґ зізналася, що їй зроду не спалося так добре, як цієї першої ночі по приїзді до Каканії, і що її порадував поліціянт, котрий врятував її від охопленого ентузіазмом натовпу, але потім сам попросив дозволу вдячно потиснути їй руку обома своїми руками. Це, однак, знов повертає думки до поліційної виставки. Відбувалося багато чого, і люди це помічали. Їм подобалося, коли вони робили це самі, й у них прокидалося побоювання, коли це робив хтось інший. Кожен окремий випадок був зрозумілий будь-якому школяреві, але що, власне, діється загалом, – цього ніхто до пуття не знав, крім небагатьох людей, та й ті не були певні, що знають це. Трохи згодом все могло статися й інакше чи навпаки, і ніхто не побачив би жодної різниці, за винятком певних перемін, що тривалий час якраз чомусь не настають, утворюючи лише слизистий слід слимака-історії.

За таких обставин чужоземна місія, якщо вона хоче з’ясувати, що ж, власне, відбувається, постає, природно, перед важким завданням. Дипломатичні представники й раді були б набратися розуму в графа Ляйнсдорфа, але його ясновельможність ускладнював їм життя. Він щодня, знов і знов знаходив у своїй діяльності ту втіху, яку може дати ґрунтовна солідність, і чужим спостерігачам його образ випромінював осяйний спокій подій, що тривали своїм звичаєм. Інстанція число один писала, інстанція число два відповідала; коли інстанція число два надсилала відповідь, про це належало повідомити інстанції число один, і зробити це найкраще було в усній формі, ініціювавши особисту зустріч; коли інстанція число один та інстанція число два доходили згоди, з’ясовувалося, що вдіяти нічого не можна; отож роботи ніколи не бракувало. А крім того, доводилося брати до уваги безліч усіляких несуттєвих міркувань. Адже працювати треба було пліч-о-пліч з найрізноманітнішими міністерствами; не хотілося кривдити церкву; потрібно було рахуватися з окремими людьми й суспільними зв’язками; одне слово, навіть у ті дні, коли нічого аж такого не робилося, можна було багато чого й не робити, щоб лишалося враження бурхливої діяльности. Його ясновельможність умів як слід це поцінувати. «Що вище підносить людину доля, – любив казати він, – то глибше людина усвідомлює: головне – це всього-на-всього кілька простих засад та ще тверда воля й планомірна праця». А одного разу він при своєму «юному другові» навіть спинився на цій темі докладніше. Пов’язавши її з німецькими прагненнями до єдности, він визнав, що між тисяча вісімсот сорок восьмим і тисяча вісімсот шістдесят шостим роками в політиці сказали своє слово дуже багато надзвичайно мудрих людей. «Але потім, – провадив граф, – прийшов оцей Бісмарк, і принаймні одна непогана риса в нього була: він показав, як треба робити політику – не балаканиною й не мудруванням! Незважаючи на його темні сторони, він домігся того, що після нього скрізь, де лишень розмовляють по-німецькому, кожне знає: в політиці чого-небудь сподіватися слід не від мудрування й балаканини, а від мовчазних роздумів і дії!» У такому самому дусі граф Ляйнсдорф висловлювався й на Соборі, і представникам чужоземних держав, що іноді посилали туди своїх спостерігачів, нелегко було скласти собі чітке уявлення про його погляди. Участі Арнгайма вони надавали не меншого значення, ніж посту начальника відділу Туцці, й загалом доходили висновку, що між цими двома й графом Ляйнсдорфом існує якась таємна угода, й увагу від її політичної мети наразі відвертає своїми енерґійними маневрами, зокрема панкультурною активністю, дружина Туцці. З огляду на цей успіх, що ним граф Ляйнсдорф без особливих зусиль ошукав пронозливість навіть бувалих спостерігачів, йому в жодному разі не можна відмовити в тому таланті реалістичного політика, який він, на його власну думку, мав.

Але й добродії, котрі з урочистої нагоди носять на фраках гаптоване золотом листя й іншу таку буколіку, теж трималися реалістично-політичних упереджень свого ремесла й, не знаходячи за лаштунками паралельної акції жодних конкретних явищ, невдовзі звернули свої погляди на те, що було в Каканії причиною більшости явищ нез’ясованих і називалося «нероз-кріпачені народи». Нині дехто вдає, нібито націоналізм – то всього-на-всього винахід військових постачальників, хоч не завадило б зробити спробу дати й ширше тлумачення, і Каканія вносила в це вагомий внесок. Перед мешканцями цієї імператорської й королівської імператорсько-королівської подвійної монархії стояло важке завданням: вони мали почуватися імператорськими й королівськими австро-угорськими патріотами, але воднораз і королівсько-угорськими або імператорсько-королівсько-австрійськими. Їхнім гаслом, зрозумілим з огляду на такі труднощі, були слова: «Спільними зусиллями!» Інакше кажучи, viribus unitis. Однак австрійці потребували для цього зусиль куди більших, ніж угорці. Адже угорці були насамперед і зрештою тільки угорці, й лише решта людей, котрі не розуміли їхньої мови, вважали їх і австро-угорцями; австрійці, навпаки, насамперед і споконвіку були нічим і мали, на думку їх проводарів, також почуватися австро-угорцями чи австрійцями-угорцями, – для цього поняття не було навіть точного слова. Австрії теж не було. Обидві частини – Австрія й Угорщина – пасували одна до одної, як червоно-біло-зелений піджак до чорно-жовтих штанів; піджак був сам собою, а штани – те, що лишилося від уже неіснуючого чорно-жовтого костюма, попореного в тисяча вісімсот шістдесят сьомому році. Відтоді штани «Австрія» офіційною мовою називалися «Королівства й землі, представлені в імперській раді», що, певна річ, анічогісінько не означало й було назвою, складеною з кількох назв, бо й тих королівств, як, наприклад, цілком шекспірівськоїЛодомерії чи Іллірії, теж давно вже не було, і не було їх уже тоді, коли ще не був розкомплектований чорно-жовтий костюм. Отож австрієць на запитання, хто він такий, не міг, звісно, відповісти: «Я – один із мешканців тих королівств і земель, які представлені в імперській раді і яких немає», – і вже з цієї причини волів сказати: «Я – поляк, чех, італієць, фріулець, ладин, словенець, хорват, серб, словак, українець чи воллісець», – а це був уже так званий націоналізм. Уявіть собі білочку, яка навіть не здогадується, хто вона – білка чи кішка-дубнячка, істота, котра нічого про себе не знає, і ви збагнете, що за певних обставин можна до смерти злякатися й власного хвоста; а каканці були саме в таких стосунках одне з одним і поглядали одне на одного з панічним страхом членів ватаги, які спільними зусиллями не дають одне одному чим-небудь бути. Відколи крутиться земля, ще жодна істота не вмирала від неточного слововживання, але треба, либонь, додати, що з австрійською й угорською австро-угорською подвійною монархією сталося, одначе, так, що вона загинула через неможливість знайти для неї адекватну назву.

Чужій людині небезкорисно буде довідатись, як цим труднощам давав раду високопоставлений і досвідчений каканець граф Ляйнсдорф. Насамперед він подумки, у своїй кмітливій голові, ретельно відділяв Угорщину й, бувши мудрим дипломатом, у розмовах ніколи про неї не згадував, як ото ніколи не згадують про сина, котрий проти волі батька-матері ступив на самостійний шлях, хоч ті й сподіваються, що йому ще доведеться непереливки; все інше граф називав національностями або навіть австрійськими племенами. Це був дуже тонкий винахід. Його ясновельможність вивчав державне право й натрапив там на досить поширене в усьому світі визначення, що народ має право називатися нацією лише за умови, коли має власну державність, з чого для нього випливало, що каканські нації – це всього-на-всього національності, не більше. З другого боку, граф Ляйнсдорф знав, що цілковите й істинне своє призначення людина знайде, лише підпорядкувавши себе життю національної спільноти, а позаяк йому не хотілося, щоб будь-хто виявився такої можливости позбавленим, то він доходив висновку про необхідність підпорядкувати національності й племена державі. Крім того, граф вірив у божественний лад, хоч людське око бачить його, мовляв, і не завжди, а в по-революційному сучасні години, які в нього іноді траплялися, він навіть припускав, що досить зміцніла в новітні часи ідея держави – це, можливо, не що інше, як подарована Богом ідея величі, але тільки-тільки на початку своєї вже оновленої форми. Так чи так, але як політик-реаліст граф відкидав надто далекосяжні помисли й ладен був погодитися навіть із думкою Діотими про те, що ідея каканської держави – це те саме, що ідея миру в усьому світі; головне полягало в тому, що каканська держава, хоч і без належної назви, все ж таки існувала і що для неї ще потрібно було винайти каканську націю. Зазвичай він пояснював це таким прикладом: той не школяр, мовляв, хто не ходить до школи, але школа лишається школою навіть тоді, коли стоїть порожня. І що дужче опиралися народності каканській школі, яка мала зробити з них народ, то потрібнішою вона видавалася йому за таких умов. Вони вперто наголошували на тому, що вони – нації, вимагали повернути їм втрачені історичні права, загравали з одноплеменцями й родичами за кордонами й цілком офіційно, публічно обзивали імперію тюрмою, з якої їм хотілося вийти на волю. А граф Ляйнсдорф, навпаки, щораз заспокійливіше називав їх племенами й так само переконливо, як і самі вони, наголошував на недосконалості їхнього становища; ось тільки вдосконалити його він хотів, зробивши з племен австрійську націю, а все, що не пасувало до його плану чи й надто вже бунтувало, вже відомим своїм звичаєм оголошував наслідком ще не подоланої незрілости і вважав, що проти цього найкраще застосувати мудру суміш розумної поступливости й карального милосердя.

Коли граф Ляйнсдорф покликав до життя паралельну акцію, серед національностей вона одразу набула слави таємної пангерманської змови, а його зацікавленість поліційною виставкою пов’язали з політичною поліцією й витлумачили як підтвердження його духовної споріднености з нею. Про все це знали чужоземні спостерігачі, наслухавшись про паралельну акцію стільки жахіть, скільки їм було завгодно. Вони не забували про ці жахіття, коли їм розповідали про те, як приймали актрису Фоґельзанґ, про королевин ляльковий будиночок і страйк службовців чи коли в них, спостерігачів, питали, що вони гадають про недавно опубліковані міждержавні угоди; і хоча слова про дух дисципліни, вжиті міністром у його промові, за бажання можна було зрозуміти і як певну політичну заяву, у спостерігачів склалося враження, що на відкритті тієї гучної поліційної виставки, якщо судити неупереджено, нічого, анічогісінько гідного уваги не сталося, хоча вони, як і решта людей, воднораз лишилися й під враженням, що діється щось Глобальне й непевне, і збагнути це наразі годі й думати.

99. Про напівглузд та його плодючу другу половину; про подібність двох часів, привітну вдачу тітки Джейн і неподобство, яке називають новим часом

Неможливо було, однак, і скласти більш-менш повне уявлення про те, що відбувалося на засіданнях Собору. Загалом передові люди тоді були схильні підтримувати «активний дух»; вони усвідомлювали, що обов’язок людини з головою – рішуче взяти на себе оруду над людиною з черевом. Крім того, була така річ, яку називала експресіонізмом; ніхто не міг з певністю сказати, що воно таке, але це було, як каже саме слово, таке собі вичавлювання, витискання – можливо, конструктивних видінь, але ті видіння були, якщо порівнювати їх із художньою традицією, і деструктивними, тому їх можна назвати й просто структивними, це ні до чого не зобов’язує, а «структивний світогляд» звучить цілком солідно. Та це ще не все. Тоді на день і на світ дивилися зсередини назовні, але також уже і ззовні всередину; вважали, що інтелектуальність і індивідуалізм – егоцентричні й своє вже віджили, кохання знов упало в ціні, й усе йшло до того, щоб знову відкрити здоровий масовий вплив низькопробного мистецтва на очищені душі людей дії. «Треба бути тим і тим» змінюється, схоже, так само швидко, як «треба вдягатися в те й те», і в першого з другим спільне те, що ніхто, навіть, либонь, причетні до моди ділки, не знає справжньої таємниці отого «треба». А той, хто проти цього запротестував би, справив би, безперечно, кумедне враження людини, котра, опинившись поміж полюсами фарадичної машини, щосили смикається і дригає руками й ногами, але побачити свого супротивника однаково не може. Бо супротивник – не ті люди, котрі спритно користаються з кон’юнктури, ні, супротивник – це сама рідинно-газоподібна нетривкість загального стану, незліченна кількість сфер, де беруть початок його джерела, його безмежна здатність поєднуватися й зазнавати змін, а на додачу – ще й брак або неспрацьовування міцних, надійних базових засад у реципієнта.

Намагатися знайти опору в цьому чергуванні явищ – така сама марна праця, як забити цвяха у струмінь водограю; і все ж є тут щось немовби непроминуще. Бо що відбувається, наприклад, коли людина, цей гнучкий біологічний вид, називає якого-небудь тенісиста ґеніальним? Вона щось пропускає. А коли називає ґеніальним скакуна? Вона пропускає ще більше. Пропускає вона щось і тоді, коли називає футболіста науковцем, фехтувальника – мислителем чи говорить про трагічну поразку боксера; вона взагалі завжди що-небудь пропускає. Вона перебільшує; але до такого перебільшення призводить неточність, як ото неточність стає причиною того, що в невеличкому містечку сина власника універсальної крамниці мають за світського чоловіка. Частка істини в цьому, звісно, є; а чом би сюрпризам якого-небудь чемпіона не нагадувати сюрпризів ґенія, а його роздумам – роздумів досвідченого дослідника? Але з чимось іншим – і цього іншого багато більше – тут, певна річ, щось не так; хоча на практиці цієї решти або зовсім не помічають, або її помічають вельми неохоче. Її вважають непевною; її обминають і пропускають, і коли ця доба називає скакуна чи тенісиста ґеніальним, то річ тут, либонь, не так у її уявленні про ґенія, як в її недовірі до всієї сфери високого.

Тут доречно було б поговорити про тітку Джейн, яку Ульріх згадав через те, що гортав давні, позичені в Діотими сімейні альбоми й порівнював обличчя в них із тими, котрі бачив у кузини вдома. Бо в дитинстві Ульріх частенько й подовгу бував в однієї бабусі в других, яка хтозна й відколи товаришувала з тіткою Джейн. Щоправда, спершу ніякою тіткою вона не була; в дім її взяли вчити дітей грати на піаніно, проте аж такої великої чести на цій ниві вона не запопала, зате запобігла великої любови, бо трималася тої засади, що нема чого вправлятися на піаніно, коли ти, як вона казала, для музики не народжений. Її більше тішило, коли діти лазили по деревах, і завдяки цьому вона стала тіткою двох поколінь такою самою мірою, якою, внаслідок зворотної дії років, шкільною подругою своєї розчарованої наймачки.

 – Ох, отой Мукі! – могла, наприклад, вигукнути тітка Джейн з таким позачасовим почуттям, такою поблажливістю і таким захватом від малого дядька Непомука, який уже тоді мав сорок років, що голос її й тепер лунав у вухах того, хто його колись чув. Той голос був немовби притрушений борошном – так ніби ти стромив голу руку в борошно тонкого-тонкого помелу. Хрипкуватий, м’яко панірований голос; це через те, що вона пила дуже багато чорної кави й курила до неї довгі, тоненькі, міцні вірґінські сиґари, від яких, та ще від старости, її зуби зробилися маленькі й чорні. А втім, поглянувши на її обличчя, можна було подумати, що тембр її голосу залежить від безлічі малесеньких зморщечок, якими її шкіра була заштрихована, наче ґравюра. Обличчя тітка Джейн мала довгасте й лагідне, і для наступних поколінь воно не мінялось, як не мінялося в неї взагалі ніщо. Ціле життя вона проходила в одній-однісінькій сукні, хоч та сукня, дуже все ж таки ймовірно, мала багато копій; то був щільний футляр чорного шовку в рубчик, застібався він на численні чорні ґудзики, як сутана у священика, сягав до самої землі й не допускав жодних тілесних надмірностей. Угорі із сукні трохи виглядав низенький накрохмалений стоячий комірець із відгорненими ріжками, між якими, коли тітка Джейн затягувалася сиґарою, на горлі щоразу посмикувалася й бралася брижами безплотна шкіра; вузенькі рукава завершувалися цупкими білими обшлагами, а увінчувала це вбрання світло-рудувата, трохи кучерява чоловіча перука з проділом посередині. З роками в цьому проділі почала трохи прозирати парусина, та ще зворушливіші були ті двоє місць, де поряд із фарбованим волоссям виднілися сиві скроні – єдина ознака того, що вік тітки Джейн усе її життя не лишався однаковим.

Хтось міг би подумати, що вона на багато десятиліть випередила чоловікоподібний тип жінки, який згодом ввійшов у моду; але це було не так, бо в її чоловікоподібних грудях билося дуже жіночне серце. Хтось міг би подумати також, що колись тітка Джейн була дуже знаменитою піаністкою, але потім утратила зв’язок зі своїм часом, бо вигляд вона мала саме такий; але й це було не так, вона ніколи не була чимось більшим, ніж учителькою музики, а її чоловіча зачіска й сутана – то лише наслідок того, що дівчиною тітка Джейн захоплювалася Францом Лістом, з яким короткий час кілька разів бачилася в товариствах, і саме тоді її ім’я якимсь чином прибрало й англійської форми. Вона зберігала вірність тій зустрічі так само, як ото, бува, закоханий лицар до схилу віку носить кольори своєї дами серця, нічого вже не бажаючи; а в тітки Джейн це було зворушливіше, ніж якби вона, вийшовши на пенсію, й далі носила парадну одіж днів своєї слави. Було щось від цього й у таємниці самого її життя, яку в родині переказували дітям, коли вони підростали, аж після врочистої, як під час посвячення в юнаки, настанови шанувати Джейн. Вона була вже не зовсім молоденька дівчина (адже вимоглива душа вибирає довго), коли знайшла чоловіка, якого покохала й за якого проти волі своїх родичів вийшла заміж, і чоловік той був, певна річ, художник, хоча в нещасливих, образливих умовах провінційного містечка – лише фотограф. Та вже невдовзі після одруження він почав влазити в борги, як ґеній, і відчайдушно пити. Задля нього тітка Джейн терпіла злигодні, повертала його від шинку знов до богів, плакала тайкома й при ньому, у нього в ногах. Він був схожий на ґенія з могутнім ротом і гордою чуприною, і якби тітка Джейн мала здатність надихати його пристрастю власного розпачу, то він, попри згубні свої вади, став би великим, як лорд Байрон. Але фотограф уперто відмовлявся надихатися почуттями дружини, через рік покинув Джейн з її служницею-селючкою, яка встигла від нього завагітніти, й невдовзі після того, геть пустившись берега, помер. Джейн відтяла з могутньої його голови пасмо волосся й лишила собі на згадку; його нешлюбну дитину вона всиновила й самовіддано виховувала; Джейн рідко згадувала про ті минулі часи, бо від життя, коли воно таке величезне, гріх вимагати, щоб воно було ще й легке.

У житті тітки Джейн було, отже, не так уже й мало романтичних, хоч і неприродних, ситуацій. Але згодом, коли фотограф з його земною недосконалістю вже давно її не зачаровував, недосконала субстанція її кохання до нього теж у певному сенсі зітліла, й лишилася вічна форма кохання й захвату; з далеких віддалин ті її почуття справляли, мабуть, не менший вплив, ніж його справляли б почуття справді глибоченні. Але така вже була тітка Джейн узагалі. Її духовний зміст був, либонь, невеликий, але форма, в яку він виливався в її душі, вражала своєю красою. Поза її була героїчна, а такі пози неприємні лише доти, доки зміст у них фальшивий; коли вони зовсім порожніють, то знову починають нагадувати палахкотіння полум’я й віри. Тітка Джейн жила тільки на самому чаю, чорній каві та двох філіжанках м’ясної юшки на день, але на вулицях того невеличкого містечка люди, коли ця жінка в своїй чорній сутані проходила повз них, не спинялися й не поглядали їй услід, бо знали, що вона – людина порядна; ба більше, до неї відчували навіть певну святобливість, адже вона була й порядна людина, й усе ж не втратила здатности мати вигляд такий, який вочевидь відповідав тому, що було в неї на серці, хоч нічого конкретного про це, по суті, не знали.

Оце, мабуть, і вся історія тітки Джейн, яка дожила до глибокої старости й уже давно померла, і нема на світі бабусі у других, і дядька Непомука на світі нема, і навіщо, питав себе Ульріх, усі вони, власне, жили? Але тепер він багато чого віддав би за можливість іще раз погомоніти з тіткою Джейн. Він гортав грубі давні альбоми зі світлинами своєї родини, котрі бозна-як опинилися в Діотими, і що ближче підходив, гортаючи, до початків цього нового образотворчого мистецтва, то більшу гордість, здавалося йому, демонстрували перед цим мистецтвом люди. Вони ставили ногу, як було видно, на камінні брили з картону, обвиті паперовим плющем; коли це були офіцери, вони широко розставляли ноги, тримаючи поміж них шаблю; коли це були дівчата, вони згортали руки на колінах і широко розплющували очі; коли це були неодружені чоловіки, холоші їхніх штанів здіймалися від землі романтично-сміливо, без напрасованих рубчиків, немов клуби диму, а в піджаках відчувалася округла розгонистість, якийсь порив, що витіснив церемонну статечність буржуазного сурдута. Це було, мабуть, десь так між шістдесятими й сімдесятими роками дев’ятнадцятого сторіччя, коли технологія цього нового мистецтва вже подолала початковий етап. Революція сорокових років давно канула в неспокійне минуле, і життя наповнював новий зміст, але який саме – тепер уже ніхто до пуття не знає; сліз, обіймів і освідчень, у яких нова буржуазія на початку своєї доби шукала власну душу, вже також не було; але як ото хвиля розтікається на піску, так і ця шляхетність перейшла тепер в одяг і в таке собі особисте пожвавлення, для якого, мабуть, десь є слово й краще, але наразі від нього перед тобою лише світлини. То був час, коли фотографи носили оксамитові куртки вільного крою й борідки клинцем і мали вигляд художників, а художники вуглиною накидали великі картони, шикуючи на них цілі роти величних постатей; і звичайним людям у той час здавалося, що саме настав час винайти спосіб увічнювати й себе. Лишається тільки додати, що людям іншого часу нелегко було почуватися такими ґеніальними й прекрасними, якими почувалися люди саме цього часу, серед котрих було так мало людей небуденних, – або їм так рідко, як ще ніколи, щастило піднестися над рештою.

І Ульріх, розглядаючи світлини, нерідко питав себе, чи є який-небудь зв’язок між цим часом – коли фотограф міг вважати себе ґенієм, бо пив, ходив, не застібаючи комірця, й за допомогою новітнього методу доводив, що таку, як у нього, шляхетну душу мають і решта сучасників, котрі позували перед його об’єктивом, – і ще одним часом, коли по-справжньому ґеніальними вважають хіба лише скакунів за їхню небувалу здатність витягуватись і стискатись. На вигляд ті часи різні; сучасність спогорда й звисока позирає на минуле, а якби минуле випадково настало було пізніше, то воно спогорда й звисока позирало б на сучасне; але в головному те й те зводяться до чогось дуже подібного, бо й тут, і там найбільшу роль відіграє неточність і нехтування вирішальними відмінностями. Частину великого приймають за ціле, далеку аналогію – за справдження істини, а випатране нутро великого слова набивають за останньою модою. Виходить це чудово, хоча тримається й не довго. Не можна сказати, що люди, котрі провадили бесіди в Діотиминому салоні, зовсім не мали ні в чому рації, позаяк уявлення й поняття їхні були такі невиразні, як постаті у пральні. «Це – поняття, на яких життя зависає, мов орел на своїх крилах у високості! – міркував Ульріх. – Це – незліченні моральні й мистецькі уявлення про життя, своєю суттю такі самі ніжні, як тверді гори в туманній далечині!» Кількість цих уявлень і понять зростала внаслідок того, що вони просто крутилися в тих людей на язику, і про жодну з їхніх ідей не можна було й хвилину порозмовляти так, щоб ненароком не збитися вже на наступну.

Такий тип людей за всіх часів називав себе новим часом. Це словосполучення – мов той міх, у який намагаються впіймати Еолові вітри; воно – незмінне виправдання тому, щоб не давати речам ладу, тобто ладу справжнього, доцільнього, а натомість ставити їх в уявний, абсурдний зв’язок. І все ж таки в цьому словосполученні міститься певне визнання. У тих людях якимсь украй дивовижним чином жила переконаність, що вони покликані дати світові лад. Якщо те, що вони задля цього робили, назвати напівглуздом, то цікаво, що саме друга, неназвана чи, щоб її якось назвати, безглузда, завжди неточна й фальшива половина цього напівглузду мала невичерпну силу оновлення й плодючість. У цій половині було життя, неспокій, непостійність, схильність змінювати погляди. Але ті люди, мабуть, самі відчували, як воно було насправді. Їх трясло, голови в них пухли від думок, вони жили в нервову добу, й щось було не так, кожне вважало себе розумним, але всі разом почувалися безплідними. А якщо вони, до того ж, мали ще й талант, – а їхня неточність допускала це в будь-якому разі, – то в голові у них було так, немовби на погоду й хмари, залізниці й телеграфні дроти, на дерева, тварини й узагалі на всю рухливу картину милого нам світу дивишся з вузенького, закіптюженого віконця; й ніхто не помічав цього відразу по власному віконцю, а лише по чужому.

Якось Ульріх вирішив пожартувати, зажадавши від них докладно пояснити йому, що вони мають на увазі; у відповідь вони осудливо подивилися на нього, назвали його бажання механічним сприйняттям життя й скепсисом і висунули твердження, що навіть найскладнішу проблему можна розв’язати лише найпростішим способом, отож новий час, щойно він вивільниться із сьогодення, матиме, мовляв, простий вигляд. Ульріх, на відміну від Арнгайма, не справив на них ані найменшого враження, а тітка Джейн погладила б його по щоці й сказала б: «Я дуже добре їх розумію; ти заважаєш їм своєю серйозністю».

100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки й довідується дещо про бібліотекарів, бібліотечних служників та духовний лад

Генерал Штум став свідком невдачі свого «товариша» й надумав його втішити.

 – От уже безглузда балаканина! – обурено лайнувся він на адресу учасників Собору і по хвилі, хоч підтримки й не дочекався, почав схвильовано й усе ж таки не без задоволення виливати душу. – Ти ж бо пригадуєш, – вів далі він, – що я заповзявся покласти Діотимі до ніг ту рятівну ідею, яку вона шукає. Виявляється, є дуже багато важливих ідей, але якась одна з них має бути, зрештою, найважливіша. Адже це – звичайна логіка, чи не так? Отже, йдеться лише про те, щоб дати їм лад. Ти сам сказав, що таке рішення було б гідне якого-небудь Наполеона. Пригадуєш? Потім ти дав мені, як і слід було від тебе сподіватися, кілька чудових порад, хоча скористатися ними мені й не довелося. Одне слово, щоб довго не розводитись, я взяв цю справу у свої руки!

Він носив із собою рогові окуляри й тепер, коли хотів когось чи щось розгледіти пильніше, діставав їх з кишені й накидав на ніс замість пенсне.

Одна з найважливіших умов полководського мистецтва полягає в тому, щоб мати чітке уявлення про сили супротивника.

 – Отож я розпорядився, – провадив Генерал, – замовити мені читацького квитка до нашої уславленої на весь світ придворної бібліотеки й у супроводі одного з бібліотекарів, який люб’язно запропонував мені свої послуги, коли я сказав, хто я такий, проник у ворожі лави. Ми почали обходити те Грандіозне книгосховище, і спершу воно мене, мушу сказати, анітрохи не приголомшило; ці книжкові ряди справляють не гірше враження, ніж Гарнізонний парад. Але потім я заходився в голові дещо підраховувати, і результат виявився несподіваний. Колись я, бач, гадав собі так: якщо прочитувати щодня по книжці, то це, звісно, дуже стомлюватиме, але ж кінець цьому коли-небудь та настане, і тоді я матиму право претендувати на певне становище в духовному житті, навіть якщо те чи те пропущу. І що ж, думаєш, відповів мені той бібліотекар, коли я, бачачи, що нашій прогулянці немає кінця-краю, спитав його, скільки ж, власне, томів у цій божевільній бібліотеці? Три з половиною мільйони томів, відповідає він!! А ми, каже, саме дійшли оце десь до сімсоттисячної книжки. Але я від тої хвилини лічити кинув… Не хочу, щоб ти зайвий раз напружувався, але в міністерстві я ще раз перевірив усе з олівцем у руці: щоб здійснити свій план, я, читаючи отак, згаяв би десять тисяч років!

Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!

Ти можеш сказати, що не конче читати всі книжки. На це я відповім тобі так: і на війні не конче вбивати солдатів усіх до одного, а проте там кожен потрібний! Ти мені скажеш: і кожна книжка потрібна. Але в тім-то й річ, що тут уже щось не так, бо це вже неправда; я питався в бібліотекаря!

Друже, любий мій, я міркував просто: все ж таки цей чоловік живе серед мільйонів цих книжок, знає кожну з них, знає, де кожна стоїть; виходить, він міг би мені допомогти. Я, звісно, не хотів питати його напрямець: «Де мені знайти найкращу в світі ідею?» Адже це було б просто як у тій казці, а в мене досить клепок, щоб це втямити, до того ж я змалку не міг терпіти, коли мені розповідали казочки; та що вдієш, я в нього про це якось та мав усе ж таки спитати! А з другого боку, моє почуття такту не дозволяло мені відкрити йому всю правду – наприклад, перше ніж його про що-небудь просити, кілька слів сказати про нашу акцію, а вже тоді звертатися з проханням навести мене на слід мети, надзвичайно гідної такої акції; я не вважав, що маю на це право. Тож кінець кінцем я вдався до невеличких хитрощів. «О, – цілком безневинно похопився я, – о, я й забув поцікавитись: а з чого ви, власне, щоразу починаєте, коли в цьому безкінечному книгосховищі вам треба знайти потрібну книжку?!» Ти знаєш, точнісінько так я й сказав, бо не мав сумніву, що так сказала б і Діотима, а крім того, своїм тоном я натякнув, що в захваті від нього, – це щоб легше піймати його на гачок.

І справді, це йому – як маслом по серцю, і він так запопадливо й питає мене: а чим саме, мовляв, пан ґенерал цікавиться. Ну, я трохи аж розгубився.

«О, багато чим», – кажу, розтягуючи слова.

«Я маю на увазі, яким автором чи яким питанням? Воєнною історією?» – питає далі він.

«Ні, в жодному разі. Скоріше історією мирних стосунків».

«В історичному плані? Чи в сучасній пацифістській літературі?»

«Ні, – відповідаю, – це не так просто сказати. Приміром, збірник усіх великих ідей, що їх породило людство. Чи є такий узагалі?» – хитро так питаю його. Ти ж бо пригадуєш, яку роботу в цій галузі я вже звелів провести.

Бібліотекар мовчить.

«Або яка-небудь книжка про здійснення найважливішого?» – кажу я.

«Тобто теологічна етика?» – уточнює він.

«Це може бути й теологічна етика, але там має йтися трохи й про давню австрійську культуру, і про Ґрільпарцера», – правлю своєї я. Розумієш, у моїх очах спалахнула, мабуть, така спрага до знань, що той чоловік раптом аж злякався, чи не погамую я свою спрагу, бува, його коштом. А я торочу далі про щось на кшталт залізничного розкладу, який має дати змогу забезпечити будь-який прямий і непрямий зв’язок між ідеями, й цієї миті його починає просто-таки розпирати від чемности, й він пропонує провести мене до каталожної кімнати й лишити там самого, хоч робити це, власне, й заборонено, тому що входити туди мають право тільки бібліотекарі. І ось я справді опинився в найбільшій бібліотечній святині. Відчуття, скажу тобі, я мав таке, немовби ступив усередину самого черепа; довкола – нічого, крім отих полиць із гніздами для книжок, і скрізь – драбинки, щоб діставатися до них, а на стелажах та столах – нічого, крім каталогів та бібліографій, тобто сама квінтесенція знань, і ніде – жодної пристойної книжки для читання, а лише книжки про книжки. Там добряче пахло мозковим фосфором, і я не вдаватиму з себе бозна-кого, коли скажу: я мав враження, що таки чогось досяг! Та коли він надумав лишити мене там самого, в мені прокинулося, звісно, якесь досить дивне, я б навіть сказав, якесь моторошне відчуття, врочисте й моторошне. Він видряпується, наче мавпа, по драбинці, хапає якийсь том – він просто-таки націлився на нього ще знизу, саме на нього, – спускається з ним до мене й каже: «Пане ґенерал, ось вам бібліографія бібліографій!…» Чи ти знаєш, що це таке?… Абетковий покажчик абеткових покажчиків назв тих книжок і праць останніх п’ятьох років, де йдеться про успіхи в етичних питаннях однієї-однісінької сфери – сфери моральної теології й красного письменства. Таке чи десь таке пояснення дає він мені й уже поривається вшитися. Але я ще встигаю схопити його за рукав і міцно тримаю. «Пане бібліотекар! – вигукую. – Ви не маєте права піти, не відкривши мені секрету, як ви самі орієнтуєтесь у цій… – З необережности я сказав «божевільні», тому що таке в мене тоді склалося враження. – Як ви самі, кажу, отже, орієнтуєтесь у цій божевільні, напханій книжками». Він, видко, не так мене зрозумів; уже згодом мені спало на думку, що ті, хто несповна розуму, буцімто самі люблять дорікати здоровим людям, що ті – несповна розуму; в кожному разі чоловік весь час позирав на мою шаблю, і я ледве його стримував. А потім він мене просто-таки вжахнув. Позаяк я й далі його не відпускаю, він раптом випростується, буквально виростає зі своїх бахматих штанів і починає говорити, розтягуючи кожнісіньке слово, і то так значуще, немовби ось-ось викаже таємницю цих стін. «Пане Генерал, – каже, – ви хочете знати, як я запам’ятовую кожну книжку? Що ж, я, звісно, можу вам це сказати: просто я жодної з них не читаю!»

Ти знаєш, це мене справді вже трохи не доконало! Але він, побачивши, який я приголомшений, усе мені пояснив. Виявляється, секрет добрих бібліотекарів полягає в тому, що з усієї довіреної їм літератури вони ніколи не читають нічого, крім назв книжок та змісту в них. «Хто спробує втнути, про що книжки пишуть, тому як бібліотекареві гаплик! – повчав він мене. – Той ніколи не охопить поглядом усього!»

Тоді я, затамувавши дух, питаю його:

«Виходить, ви ніколи жодної з цих книжок не читаєте?» «Жодної. Крім каталогів». «Але ж ви – доктор?»

«Певна річ. Навіть викладаю в університеті – приват-доцент із бібліотечної справи. Бібліотечна справа – це теж наука самодостатня. Як ви гадаєте, пане Генерал, – питає він, – скільки у світі систем, за якими книжки розставляють, зберігають, систематизують їхні назви, виправляють друкарські помилки й хибні відомості на титульних сторінках і таке інше?»

Мушу тобі зізнатися, коли потім він лишив мене самого, було тільки дві речі, які мені хотілося зробити: або розплакатись, або закурити; але ні на те, ні на те я там не мав права! І що ж, як ти гадаєш, було далі? – задоволено провадив Генерал. – Стою я отак, геть збитий з пантелику, а в мій бік раптом рушає якийсь старий служник – він, видко, вже давно спостерігав за нами збоку; чемненько прочовгавши ногами кілька разів туди-сюди, він спиняється, зводить на мене очі і таким м’яким-м’яким голосом – чи то через книжковий пил, чи то він уже наперед смакував чайовими – починає розмову. «Чого бажають пан Генерал?» – питає. Я відмахуюсь, але старий провадить далі: «До нас часто приходять добродії з військового училища; нехай пан Генерал лише скаже мені, яка саме тема пана ґенерала цікавить. Юлій Цезар, принц Євґеній, граф Даун? Чи щось сучасне? Закон про військовий обов’язок? Дебати про бюджет?» Запевняю тебе, чоловік так розумно висловлювався й стільки всього знав про написане в книжках, що я дав йому на чай і спитав, як це в нього виходить. І що ти думаєш? Він знов починає розповідати мені про те, що курсанти військового училища, коли дістають письмове завдання, іноді приходять до нього й замовляють книжки. «І коли я приношу їм ті книжечки, вони часто аж лаються, – мовляв, які ж нісенітниці їм доводиться вивчати, і тоді наш брат багато чого довідується. Або приходить пан депутат, що має підготувати доповідь про шкільний бюджет, і питає мене, якими матеріалами користався пан депутат, котрий готував таку доповідь минулого року. Чи приходить пан прелат, який уже п’ятнадцять років пише про певний вид жуків, чи хтось із університетських панів професорів і нарікає, що вже три тижні вимагає таку й таку книжку й ніяк не може її одержати, і тоді мусиш обшукувати всі сусідні полиці, бо книжку, може, не туди поставили, аж поки з’ясовується, що він уже два роки тримає ту книжку вдома й не повертає. І так – майже сорок років; тут уже хоч-не-хоч зметикуєш, чого людина хоче й що вона задля цього читає».

«І все ж таки, любий мій, – кажу йому, – не так воно просто пояснити вам, що я шукаю, щоб почитати!»

І що, як ти гадаєш, він мені відповідає? Він скромно так зводить на мене очі, киває головою й каже:

«Даруйте на слові, пане ґенерал, але таке, звісно, буває. Оце недавнечко зі мною балакала одна жіночка, яка сказала точнісінько те саме; можливо, пан ґенерал її знають, вона – дружина начальника відділу Туцці з міністерства чужоземних справ».

Ну, то що скажеш? Я думав, мене грець ударить! А старий, побачивши таке діло, приносить мені геть усі книжки, котрі резервує за собою Діотима, і коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це – просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!

Ґенерал змовк, щасливо замріявшись. Але потім опанував себе, на його поважному обличчі відбилася гіркота, й він повів далі:

 – А тепер на хвилинку скільки мога зосередься, я хочу в тебе дещо спитати. Адже всі ми впевнені в тому, що наша доба – це доба з найдосконалішим, либонь, ладом, який тільки бачили попередні часи. Щоправда, якось при Діотимі я назвав це упередженням, але цього упередження не позбавлений, звісно, я й сам. І ось мені довелося переконатись, що лише в одних людей панує справді надійний духовний лад, а саме – в бібліотечних служників; і тепер я питаю тебе – ні, не питаю, адже ми про це вже колись розмовляли, а після моїх останніх вражень я, звичайно, замислився про це знов, – отож я не питаю, а кажу: уяви собі, що ти п’єш горілку, так? За певних обставин це непогано. Але ти п’єш горілку ще, і ще, і ще; чи ти стежиш за моєю думкою? Спершу в голову тобі вдарить хміль, згодом у тебе почнеться біла гарячка, й нарешті тобі віддадуть останню шану, і над твоєю могилою курат скаже що-небудь про залізну вірність обов’язку. Ти вже уявив собі цю картину? Так ось, якщо уявив – це ж бо діло нехитре, – то тепер уяви собі воду. І уяви собі, що ти повинен пити її й пити – доти, доки зрештою в ній утопишся. Або уяви собі, що ти повинен їсти до завороту кишок. А тепер – ліки, хінін, миш’як чи опіум. «Навіщо?» – спитаєш. Але зараз, любий друзяко, я зроблю тобі одну чудову пропозицію, кращої не буває. Уяви собі лад. Або, ще краще, уяви собі спершу велику ідею, потім – ще більшу, потім ще більшу, ніж друга, а тоді щораз більшу й більшу; і в такий самий спосіб уяви собі й чимдалі більше й більше ладу в своїй голові. Спершу це має такий милий вигляд, як ото кімната у старої дівки, і такий чистенький, як казенна конюшня; потім – такий прекрасний, як бригада в розгорненому строю; далі – такий божевільний, немовби хтось, повертаючись уночі з казино, скомандував до зірок: «Слухай мене, всесвіту, струнко! Праворуч рівняйсь!» Або, скажімо, спочатку лад – це як ото в новобранця заплітаються ноги, а ти вчиш його ходити у строю; потім – так, ніби тебе уві сні поза чергою підвищили до військового міністра; а тепер уяви собі просто загальний, універсальний, вселюдський лад – одне слово, досконалий цивільний лад. Це, запевняю тебе, – смерть від переохолодження, закоцюблий труп, місячний краєвид, геометрична пошесть!

Я розмовляв про це зі своїм бібліотечним служником. Він запропонував мені почитати Канта або що-небудь у цьому дусі – про межі понять і можливості пізнання. Але я, власне, вже не хочу читати нічого. У мене з’явилося якесь кумедне відчуття: немовби я розумію, чому ми, військові, у кого ладу найбільше, воднораз маємо бути готові будь-якої хвилини віддати своє життя. Я не можу висловити, чому це так. Якимсь чином лад переходить у потребу вбивати. І тепер я щиро стурбований тим, що твоя кузина своїми зусиллями зрештою накоїть чогось такого, що дуже їй зашкодить, а я тоді вже не зможу допомогти їй так, як зміг би іншим разом! Чи ти мене розумієш? А щодо великих, подиву гідних ідей, в яких наука й мистецтво роблять успіхи так, між іншим, то шана їм і хвала, проти них я не хотів сказати нічого!

101. Родичі сваряться

У цю пору й Діотима знов завела розмову з кузеном. За вихорами, що вперто й неспинно кружляли її кімнатами, якось увечері виникла лаґуна спокою під стіною, де Ульріх сидів на ослінчику, і Діотима підійшла, мов стомлена танцівниця, й сіла поруч. Після тих виїздів за місто вона, так ніби це стало наслідком їхніх прогулянок, уникала спілкуватися з ним «неофіційно».

Чи то від спеки, чи то від утоми обличчя в Діотими взялося легенькими плямами.

Вона сперлася руками на ослінчик, мовила: «Як вам ведеться?» – й більш нічого не сказала, хоч неодмінно мала все ж таки сказати ще щось; потому трохи схилила голову і втупилася поглядом перед себе. Враження було таке, ніби вона, якщо тут доречно скористатися боксерським терміном, просто «попливла». Сівши, вона навіть не завдала собі клопоту поправити на собі сукню.

Кузен подумав про скуйовджені коси, селянську кофтину й оголені ноги. Якби скинути з неї оці штучні шати, лишилася б міцна, гарна жінка, й Ульріх мусив стримувати себе, щоб не взяти її руку просто в кулак, як це роблять селяни.

 – Отже, Арнгайм не приносить вам щастя, – спокійно констатував він.

Вона, певно, мала б відкинути це припущення, однак відчула якусь дивну схвильованість і змовчала; аж по хвилі заперечила:

 – Дружба з ним приносить мені велике щастя.

 – А в мене склалося враження, що дружба з ним завдає вам навіть страждань.

 – Ох, та що ви таке кажете?! – Діотима випросталась і знову стала світською дамою. – Знаєте, хто завдає мені страждань? – спитала вона, намагаючись знайти тон невимушеної бесіди. – Ваш приятель, ґенерал! Що цьому чоловікові треба? Чого він сюди ходить? Чому він весь час витріщається на мене?

 – Він вас кохає, – відповів кузен.

Діотима нервово засміялася. Потім повела далі:

 – А чи знаєте ви, що я вся, від голови до ніг, здригаюся, коли бачу його? Він нагадує мені смерть!

 – Надзвичайно життєствердна смерть, якщо поглянути на нього неупереджено!

 – Неупередженою мене вочевидь не назвеш. Я не можу це собі пояснити. Але я впадаю в паніку, коли він заводить зі мною розмову й пояснює, що я з будь-якого «видатного» приводу «видаю» «видатні» ідеї. Мене охоплює невимовний, незбагненний, якийсь дурманний страх!

 – Перед ним?

 – А то ж перед ким?! Він – гієна!

Кузен не стримався й засміявсь. А Діотима й далі невгамовно, мов дитина, ганила ґенерала.

 – Він усе никає тут, никає і тільки й чекає, коли наші прекрасні зусилля зазнають краху й умруть!

 – І саме цього ви, мабуть, і боїтесь! А чи пригадуєте ви, велика моя кузино, що цей крах я передрікав вам уже давно? Він неминучий; ви маєте бути до нього готові!

Діотима звела на Ульріха гордовитий погляд. Вона добре, дуже добре все пригадувала; ба більше, цієї хвилини на думку їй спали слова, які вона сама сказала йому, коли він зробив їй свій перший візит, і тепер ті слова легко могли завдати їй болю. Тоді вона з докором заявила йому, що це великий привілей – дістати змогу звернутись із закликом до нації, та, власне, до цілого світу, серед матеріальних інтересів не забувати про духовні. Вона не хотіла тоді нічого стертого, застарілого; й усе ж таки погляд, яким вона дивилася тепер на кузена, можна було назвати сповненим уже скоріше розуміння, ніж іще зарозумілости. Вона мріяла про рік усього світу, шукала якогось піднесення, якогось завершального культурного наповнення; вона була до цього то близька, то знов дуже далека; вона часто вагалася й часто страждала; останні місяці здавалися їй тривалим плаванням, коли хвилі шалено кидають тебе то вгору, то вниз, і накочуються вони одноманітно, й тому вона вже майже не могла сказати, що було раніше, а що – пізніше. І ось Діотима сиділа тут, нагадуючи людину, котра після неймовірних зусиль сіла відпочити на лавку, яка, дякувати Богу, стоїть на місці, людину, котра цієї хвилини не бажає робити нічого, крім, хіба, спостерігати за димком від своєї люльки; і цей настрій опанував Діотиму так глибоко, що вона сама вибрала порівняння зі старим чоловіком у промінні надвечірнього сонця. Вона здавалася собі людиною, за плечима якої великі, сповнені пристрасти битви. Стомленим голосом вона сказала кузенові:

 – Я багато чого зазнала; я дуже змінилася.

 – Чи виграю з цього я? – спитав Ульріх.

Діотима похитала головою й, не підводячи на нього очей, усміхнулась.

 – Тоді я відкрию вам один секрет, – раптом промовив він. – За ґенералом стоїть Арнгайм, не я; адже вину за те, що він тут з’явився, ви завжди складали тільки на мене! Та чи пригадуєте ви, що я відповів, коли ви з цього приводу завели зі мною розмову?

Діотима пригадувала. «Тримати на відстані!» – порадив їй тоді кузен. Але ж Арнгайм. Той сказав, що вона має приймати ґенерала люб’язно! Цієї миті Діотима відчула щось таке, чого не можна було описати, – немовби вона сиділа у хмарі, яка швидко підіймалася вище її очей. Але наступної миті ослінчик під нею знову зробився твердим і міцним, і вона промовила:

 – Не знаю, як потрапив до нас той ґенерал, сама я його не запрошувала. І доктор Арнгайм, якого я питала, теж, певна річ, нічого про це не знає. Тут вийшло, мабуть, якесь непорозуміння.

Кузен пішов на поступку, хоч і невеличку.

 – Я знаю Штума вже давно, але вперше ми знов побачилися з ним у вас, – пояснив він. – Дуже ймовірно, звісно, що ґенерал трохи шпигує тут за завданням військового міністерства, але він хоче й щиро вам допомогти. І я чув з його ж таки вуст, що Арнгайм тратить на нього надзвичайно багато зусиль!

 – Бо Арнгаймові ніщо тут не байдуже! – відказала Діотима. – Він порадив мені не відштовхувати ґенерала, тому що вірить у його добру волю й бачить у його впливовому становищі можливість дати користь нашим прагненням.

Ульріх рішуче похитав головою.

 – Ви лиш послухайте оте кудкудакання навколо нього! – промовив він так різко, що ті, хто стояв неподалік, могли це почути, і господиня дому збентежилася. – Він терпить усе це через те, що багатий. Має гроші, з усіма в усьому погоджується і знає, що кожне доброхіть робить йому рекламу!

 – Та навіщо б це йому здалося?! – заперечила Діотима.

 – Тому що він марнославний! – провадив далі Ульріх. – Безмежно марнославний! Не знаю, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли всю глибину цього твердження. Є марнославство в біблійному сенсі: з порожнечі роблять кимвал! Марнославна та людина, котра гадає, нібито всі мають їй заздрити, коли ліворуч від неї сходить місяць над Азією, а праворуч у сяєві призахідного сонця тьмяніє Європа; отак він змалював мені колись свою подорож Мармуровим морем! Либонь, над вазоном закоханої дівчинки місяць сходить чарівніше, ніж над Азією!

Діотима шукала місця, де їх не чули б люди, що походжали довкола. Ведучи його кімнатами, вона стиха промовила:

 – Вас дратують його успіхи.

Зробивши хитрий маневр, вона непомітно вивела його за двері до передпокою. У решті кімнат були гості.

 – Чому ви налаштовані проти нього так вороже? – знов почала вона тут. – Ви ставите мене цим у скрутне становище.

 – Я ставлю вас у скрутне становище?! – здивувався Ульріх.

 – Адже мені, можливо, потрібно відверто поговорити з вами! Та поки ви отак поводитесь, я не можу вам ні в чому звіритись!

Посеред передпокою вона спинилася.

 – Прошу вас, спокійно звіряйтеся мені в усьому, що вважаєте за потрібне, – сказав Ульріх. – Ви закохалися одне в одного, я знаю. Чи одружиться він із вами?

 – Він мені це запропонував, – відповіла Діотима, не зважаючи на те, що тут їх могли почути. Вона була цілком у полоні власних почуттів, і непристойна кузенова відвертість її не насторожила.

 – А ви? – хотів знати Ульріх.

Вона зашарілася, мовшколярка, в якої щось випитують.

 – Ох, це запитання тягне за собою таку тяжку відповідальність! – промовила вона, повагавшись. – Не можна допускати жодної несправедливости. Коли навкруги відбуваються справді великі події, то вже не так важливо, як ти вчиниш!

Цих слів Ульріх не зрозумів, бо не знав про ті ночі, коли Діотима долала голос пристрасти й досягала нерухомої справедливости душ, кохання яких тримається, як коромисло терезів, урівноважене обома шальками. Тому йому здалося, що наразі краще буде зійти з дуже вже прямого шляху їхньої розмови, й він сказав:

 – Я б хотів поговорити з вами про моє ставлення до Арнгайма, бо за таких обставин мені шкода, що у вас склалося враження, ніби я ставлюся до нього вороже. Гадаю, я добре розумію Арнгайма. Ви маєте усвідомити: з тим, що відбувається у вашому домі, – назву це, як ви й бажаєте, синтезом, – він мав до діла вже безліч разів. Духовний рух, виступаючи у вигляді переконань, відразу виступає й у вигляді переконань протилежних. І, знаходячи втілення в так званій великій духовній особистості, він почувається так само невпевнено, як у картонній коробці, кинутій на воду, якщо цій особистості всі добровільно не виявляють свого захоплення. Ми, принаймні в Німеччині, аж танемо від любови до визнаних особистостей і поводимося, мов п’яниці, що кидаються на шию новій людині, щоб невдовзі з таких самих темних причин збити її з ніг. Тож добре уявляю собі, що відчуває Арнгайм. Це, мабуть, – як морська хвороба; й коли в такому оточенні він згадує, чого можна досягти багатством, якщо вміло ним користуватися, то знов відчуває під ногами твердий ґрунт, як уперше ступивши на берег після тривалого плавання. Він, певно, помічає, як пропозиція, ініціатива, бажання, готовність, успіх прагнуть опинитися якомога ближче до багатства, і це, безперечно, – віддзеркалення самого духу. Адже й ідеї, котрі намагаються завоювати владу, пристають до ідей, котрі владу вже мають. Не знаю, як це висловити, але навряд чи можна визначити різницю між ідеєю спраглою й тією, що прагне. Та коли вже ця фальшива змичка з великим прийшла на зміну світській бідності й чистоті духу, то не хоче пасти задніх – і з цілковитим правом, звісно, – й те, що має славу великого, а врешті й те, що має славу великого завдяки рекламі й комерційній спритності. І ось вам Арнгайм – у всій своїй безвинності й провинності!

 – Сьогодні ви міркуєте, як святий! – ущипливо завважила Діотима.

 – Сказати правду, сам він мало мене цікавить; але те, як він змішує вияви внутрішньої й зовнішньої величі, намагаючись виліпити з них зразкову гуманність, – це, звісно, може зробити з мене несамовитого святого!

 – Ох, як же ви помиляєтесь! – різко урвала його Діотима. – У ваших очах він – такий собі бундючний багатій. Але для Арнгайма багатство – це неймовірна, всеосяжна відповідальність. Він дбає про свою справу так, як хтось інший дбав би про людину, котрою йому доручили опікуватися. І діяти – це для нього глибока потреба; світ він приймає з розкритими обіймами, бо треба ворушитися, щоб, як він сам каже, ворушили тебе! Чи це каже Ґьоте? Одного разу він докладно мені це пояснив. Він обстоює думку, що почати робити добро можна аж тоді, коли ти взагалі почав що-небудь робити; не приховую, іноді й у мене складається враження, що він віддає всім підряд надто багато сили й часу.

Розмовляючи отак, вони походжали туди-сюди в порожньому передпокої, де висіли тільки дзеркала та одяг. Нарешті Діотима спинилася, взяла кузена за лікоть і промовила:

 – Цей чоловік, з усіх поглядів винагороджений долею, тримається скромного правила: одинак не дужчий, ніж покинута хвора людина! Ви не можете з ним не погодитись: коли людина самотня, вона припускається тисяч перебільшень! – Вона перевела погляд униз, немовби шукаючи щось на підлозі, й відчула на своїх опущених повіках кузенів погляд. – Ох, та я могла б сказати й про себе, – повела далі. – Останнім часом я була дуже самотня, але я бачу це саме й по вас. Ви озлоблені й нещасні. Ви не знаходите спільної мови зі своїм оточенням, це виказують усі ваші думки. З природи ви ревнивий і протиставляєте себе всьому на світі. Відкрию вам правду: Арнгайм скаржився мені, що ви відкидаєте його дружбу.

 – Невже він сказав вам, що хоче зі мною дружити? Та він бреше!

Діотима підвела погляд і засміялася:

 – Ну ось, ви знов перебільшуєте! Ми обоє хочемо з вами дружити. Може, саме через те, що ви отакий. Але поясню докладніше. Арнгайм наводив для цього такі приклади. – Хвилю вона повагалася, тоді виправилась: – Ні, це завело б надто далеко. Одне слово, Арнгайм каже, що людина має користуватися тими засобами, які їй надає час; потрібно навіть завжди діяти одночасно з двох позицій, не зовсім революційно й не зовсім контрреволюційно, не безоглядно люблячи й не безоглядно ненавидячи, ніколи не віддаючись якійсь одній схильності, а розвиваючи все, що в тобі є. Але це – не розумування, в якому ви його звинувачуєте, а, навпаки, ознака широкої, синтетично-простої натури, яка проривається крізь усі поверхові відмінності, натури володаря!

 – І як же це стосується мене? – спитав Ульріх.

Наслідком цього запитання було те, що воно розвіяло спогад про одну бесіду щодо схоластики, церкви, Ґьоте й Наполеона, а заразом і туман освічености, що згустився був навколо голови Діотими, й вона раптом дуже виразно побачили себе й кузена, як вони сидять поруч на довгастому ящику на взуття, куди вона, захопившись розмовою, потягла його; Ульріхова спина вперто уникала торкатися чужих пальт, що висіли позаду, а її коси заплуталися в них, і їй довелося поправити зачіску. Роблячи це, вона відповіла:

 – Ви ж бо – відверта протилежність цьому! Ви хочете переробити світ за власною подобою! Ви завжди чините якийсь пасивний спротив, якщо скористатися цим жахливим висловом! – Вона була просто щаслива через те, що спромоглася так ефективно висловити йому свою думку. Але довше, одночасно міркувала вона, їм не можна було сидіти там, де вони сиділи, бо гості щохвилини вже мали почати розходитись або просто вийти до передпокою з інших причин. – Ви сповнені духу критики, я не пригадую, щоб вам коли-небудь що-небудь сподобалося, – казала вона далі. – Ви до всього стаєте в опозицію й хвалите все, що нині нестерпне. Якщо серед мертвої пустелі нашого позбавленого божеств часу хто-небудь схоче зберегти трохи почуття й інтуїції, то ви, поза всяким сумнівом, одразу заходитесь фанатично захищати професіоналізм, безлад, неґативну основу!

Усміхаючись, Діотима підвелася й дала йому зрозуміти, що вони мають пошукати іншого місця. Їм лишалось або повернутися до кімнат, або, якщо вони воліли розмовляти далі, де-небудь сховатися від людських вух; до спальні подружжя Туцці можна було пройти крізь потайні двері за шпалерами і з передпокою, але вести туди кузена – це було б, як здалося Діотимі, вчинком усе ж таки надто інтимним, до того ж, коли помешкання готували до прийняття, ту кімнату щоразу захаращували, й у ній панував неймовірний безлад, отож знайти пристановище можна було тільки в одній із двох комірчин для прислуги. Думка про те, що це буде навіть весело – безтурботно поблукати помешканням і воднораз виконати обов’язок господині, несподівано оглянувши кімнату Рахель, куди вона, Діотима, загалом ніколи не зазирала, – ця думка виявилася вирішальною. Вибачившись за свою пропозицію й простуючи до комірчини, а потім і в самій комірчині Діотима й далі намагалася переконати Ульріха:

 – Складається враження, що ви при першій-ліпшій нагоді ладні зробити Арнгаймові яку-небудь капость. Ваша норовливість завдає йому болю. Арнгайм – великий взірець сучасної людини. Тому він потребує контакту з реальністю й має його. А ви, навпаки, всякчас так і пориваєтеся стрибнути в неможливе. Він – цілком урівноважена натура й саме ствердження; ви, по суті, асоціальні. Він прагне єдности й увесь, з голови до ніг, заклопотаний пошуками рішення; ви протиставляєте цьому якісь аморфні погляди. Він глибоко усвідомлює те, що вже пройшов процес становлення; а ви? Що робите ви? Ви вдаєте, нібито світ має розпочатись аж завтра. Адже ви кажете саме так? Ви трималися так від першого дня, щойно я вам сказала, що нам трапляється нагода зробити що-небудь велике. І коли цю нагоду сприймають як саму долю й, зібравшись вирішальної хвилини разом, чекають на відповідь, сказати б, з німим запитанням в очах, ви поводитеся просто-таки як злий хлопчисько, який ладен уставляти палиці в колеса!

Їй хотілося, щоб за її розумними словами забулася та делікатна ситуація, в якій вони опинились у цій комірчині, й вона, трохи зайве сварячи кузена, набиралася хоробрости, щоб у цій ситуації не спасувати.

 – А коли я такий, то навіщо я вам потрібен? – спитав Ульріх.

Він сидів на вузенькому залізному ліжку Рахель, маленької покоївки, а Діотима – на невеличкому солом’яному ослінчику на відстані випростаної руки від нього. І цієї миті він почув від неї приголомшливу відповідь.

 – Якби я, – несподівано промовила вона, – могла повестися при вас непристойно, просто вульґарно, ви запевне були б прекрасні, як архангел!

Діотима й сама злякалася того, що сказала. Вона хотіла лише нагадати про його норовливість і пожартувати – мовляв, з тим, хто цього не заслуговував би, він, Ульріх, був би добрий і привітний; але, поки вона говорила, в ній несвідомо забило якесь джерело й винесло на поверхню слова, що відразу видалися їй трохи безглуздими й усе ж таки навдивовижу пов’язаними з нею і її ставленням до кузена.

Ульріх це відчув; він мовчки звів на неї погляд і після паузи відповів запитанням:

 – Ви так дуже, так безтямно в нього закохані? Діотима втупилася в підлогу.

 – Ці ваші слова просто недоречні! Я ж бо не зелене дівчисько, яке в когось там уклепалося!

Але кузен стояв на своєму.

 – Причину свого запитання я можу пояснити приблизно так: я хочу знати, чи ви коли-небудь відчували бажання, щоб усі люди – я маю на увазі й отих мерзенних чудовиськ, які цієї хвилини товчуться поряд у вашій кімнаті, – пороздягалися догола, пообвивали руками одне одного за плечі й, замість розмовляти, заспівали; але вам тоді довелося б обійти всіх і по-сестринському поцілувати кожного в губи. Якщо це, на вашу думку, надто непристойно, то я, либонь, дозволю повдягати нічні сорочки.

Діотима про всяк випадок відповіла:

 – Нічогенькі собі думки гуляють у вашій голові!

 – А ви знаєте, я таке бажання відчував, хоч було це й давно! Адже навіть деякі шановані люди стверджували, що так воно на світі, власне, й має бути!

 – У такому разі ви самі винні, коли цього не робите! – перебила його Діотима. – А крім того, не треба подавати це в такому смішному вигляді!

Вона подумала про те, що її дивні взаємини з Арнгаймом важко якось назвати, й вони будили бажання жити таким життям, де соціальні відмінності зникнуть, і діяльність, душа, розум і мрія зіллються водно.

Ульріх нічого не відповів. Він запропонував кузині сиґарету. Вона взяла. Коли духмяні хмарки наповнили «тісненьку комірчину», Діотима замислилася про те, що подумає Рахель, коли застане вичахлі сліди цього візиту. Може, провітрити? Чи пояснити все тій малій другого ранку? Дивно, але саме думка про Рахель спонукала Діотиму лишитися; вона й ладна була покласти край цьому їхньому усамітненню, що вже прибирало надто дивного відтінку, але привілеї інтелектуальної переваги й незбагненний для її покоївки тютюновий аромат таємничого візиту чомусь набували однакової ваги й робили їй приємність.

Кузен мовчки розглядав її. Його дивувало те, що він з нею так розмовляв, але йому бракувало товариства, й він повів далі:

 – Я вам скажу, за яких умов міг би повестися так по-янгольському; адже «по-янгольському» – це, либонь, не надто вже й гучне слово, якщо хочеш сказати, що не просто фізично терпиш свого ближнього, а й здатний, не здригнувшись від жаху, доторкнуться до нього під його, так би мовити, психологічною пов’язкою на стегнах.

 – Тільки якщо цей ближній – не жінка! – вкинула Діотима, згадавши про погану репутацію, яку кузен мав у родині.

 – Жінка теж не становить винятку!

 – Маєте рацію! Те, що я називаю «любити в жінці людину», трапляється надзвичайно рідко!

На думку Діотими, віднедавна в Ульріха з’явилася нова властивість: його погляди наближалися до її поглядів, однак висловлювався він і далі невдало й не цілком виразно.

 – Я вам докладно це опишу, – тепер просто-таки вперто промовив Ульріх. Він сидів, нахилившись уперед, упершись руками в м’язисті стегна, й похмуро дивився в підлогу. – Сьогодні ми ще кажемо: «Я цю жінку кохаю» або «Я ту людину ненавиджу», – замість сказати: «Вони мене приваблюють» або «Вони мене відштовхують». А щоб бути хоч трохи точнішим, слід було б додати, що це саме я пробуджую в них здатність мене приваблювати чи відштовхувати. А щоб бути ще точнішим, слід було б додати також, що вони загострюють у мені властивості, потрібні для цього. І так далі; не можна сказати, де робиться перший крок у бік такого уточнення, бо це – взаємна, функціональна залежність, як ото між двома пружними м’ячами чи двома електричними ланцюгами. І ми, звичайно, давно вже знаємо, що й відчувати нам треба було б так само, але ми й досі ох як воліємо бути причиною й основою в силовому полі почуттів, яке нас оточує; навіть якщо наш брат зізнається, що кого-небудь наслідує, він висловлює це так, немовби йдеться про активне досягнення! Тим-то я й спитав вас і питаю ще раз: чи були ви коли-небудь безтямно закохані, безтямно люті або в безтямному розпачі? Бо тоді, якщо природа наділила тебе певною спостережливістю, виразно усвідомлюєш, що ти, до глибини душі схвильований, опиняєшся точнісінько в такому самому стані, як ото бджола на шибці чи інфузорія в отруєній воді: тобою грає буря емоцій, ти сліпо кидаєшся з боку в бік, ти сотні разів наштовхуєшся на глуху стіну й колись нарешті, якщо пощастить, вихоплюєшся крізь браму на волю, що потім, коли до тебе повернеться ясна свідомість, витлумачуєш, певна річ, як продуману дію.

 – Мушу вам заперечити, – озвалася Діотима, – що це – розпачливий і негідний погляд на почуття, здатні вирішити долю всього людського життя.

 – Ви, мабуть, ніяк не знайдете для себе відповіді на давнє, вже обридле спірне запитання: то владна над собою людина чи ні? – відказав Ульріх, хутко підвівши погляд. – Якщо всьому є причина, тоді, виходить, узагалі немає змоги нічого вдіяти, й таке інше? Мушу вам зізнатися, за все своє життя я не замислювався над цим і чверті години. Це питання ставила так доба, яка непомітно віджила своє, – сказати точніше, не доба, а теологія, і, крім юристів – а цим у носі ще й досі добряче лоскоче запах богослов’я та спалених єретиків, – причинами тепер цікавляться хіба що члени родини, які кажуть: «Ти – причина моїх безсонних ночей» або: «Причиною його біди стало падіння цін на зерно». Але спитайте злочинця, струсонувши його сумління, як він дійшов до гріха! Він цього не знатиме; не знатиме навіть у тому разі, якщо під час скоєння злочину свідомість не полишала його ні на дрібку секунди!

Діотима випросталась.

 – Чому ви так часто заводите мову про злочинців? У вас якась особлива любов до злочину. Адже це, мабуть, щось означає?

 – Ні, – відповів кузен. – Нічого це не означає. Така собі цікавість, не більше. Звичайне життя – це середній стан, що виникає внаслідок усіх можливих у нас злочинів. Та коли вже ми згадали про богослов’я, то я хотів би у вас дещо спитати.

 – Певно, знову про те, чи була вже я безтямно закохана або чи безтямно ревнувала!?

 – Ні. Ви ось поміркуйте: якщо Бог визначає і знає все наперед, то хіба може людина согрішити? Адже колись так і питали, й ця постановка питання й досі, як бачите, лишається цілком сучасною. Люди створили собі надзвичайно підступне уявлення про Бога. З його ж таки згоди його кривдять, він штовхає людину на негожий вчинок, за який потім сам на нього й ображається; він-бо не лише заздалегідь про все знає – а прикладів такої смиренної любови скільки завгодно, – він до всього й спонукає! У подібному становищі одне до одного нині ми перебуваємо всі. «Я» втрачає значення, яке воно мало досі, – значення суверена, що видає урядові укази; ми вчимося розуміти його закономірне становлення, вплив його оточення, типи його структури, його зникнення в моменти найактивнішої діяльности – одне слово, закони, що реґулюють його формування й поведінку. Ви тільки подумайте, кузино, – закони особистости! Це – ніби професійна спілка, що об’єднує самотніх отруйних змій, або торгова палата для грабіжників! Адже позаяк закони – це, мабуть, найвищою мірою безособистісна річ на світі, то особистість невдовзі стане не більше ніж уявним збірним пунктом безособистісного, й нелегко буде знайти для неї ту почесну позицію, яка вам так потрібна…

Так казав її кузен, і Діотима, скориставшись якоюсь нагодою, один раз навіть укинула: «Але ж, друже мій, усе якраз і треба робити настільки особисто, наскільки це можливо!…» Нарешті вона промовила:

 – Сьогодні настрій у вас і справді дуже богословський; з цього боку я вас зовсім не знала!

Вона знов сиділа, мов стомлена танцівниця. Міцна і вродлива жінка; якимсь чином вона сама відчувала це всім своїм єством. Тижнями, можливо, вже навіть місяцями вона уникала кузена. Але їй подобався цей її ровесник. Він мав смішний вигляд; у фраку, в тьмяно освітленій комірчині, чорно-білий, він нагадував члена рицарського ордену; в цій чорно-білості було щось від страстей Христових. Вона оглянула скромну комірчину; паралельна акція була далеко; велика, запекла боротьба лишилася позаду, ця кімнатка була проста, як обов’язок, її вигляд пом’якшували тільки вербові гілочки з котиками та розфарбовані й непідписані листівки на ріжках дзеркала; отже, це поміж них з’являлося, обрамлене столичною пишнотою, обличчя Рахель, коли та мала розглядала себе в дзеркалі. А де, власне, вона милася? «В отій вузенькій тумбочці, якщо її відчинити, стоїть, здається, залізна миска, – пригадала Діотима, а тоді подумала: – Цей чоловік і хоче, й не хоче».

Вона дивилася на нього спокійно, як прихильна слухачка. «Чи Арнгайм справді хоче зі мною одружитися?» – спитала вона себе. Він сам сказав про це. Але потім на цьому вже не наполягав. У нього стільки всіляких тем для розмов! Та й кузенові, замість розводитися про речі далекі, не завадило б, власне, поцікавитись: «То як же стоїть справа?» Чому ж він не поцікавився? Їй здавалось, що він її зрозумів би, якби вона докладно розповіла йому про свою внутрішню боротьбу. «Чи виграю з цього я?» – спитав він за звичкою, коли вона сказала йому, що змінилася. «Яка зухвалість!» Діотима всміхнулася.

Обидва ці чоловіки були, по суті, досить дивні. Чому кузен так погано відгукувався про Арнгайма? Вона знала, що Арнгайм прагнув його дружби; але й Ульріха, якщо судити з його ж таки різких зауважень, цікавив Арнгайм. «Ох, як же хибно Ульріх його розуміє! – подумала вона ще раз. – І з цим нічого не вдієш». А втім, тепер не лише душа в неї повставала проти її тіла через його шлюб з начальником відділу Туцці, але й тіло її часом повставало проти душі, що через великонадійне й нерішуче Арнгаймове кохання знемагала на краю пустелі, над якою мріло, мабуть, лише оманливе марево туги. Їй так кортіло поділитися з кузеном своїми стражданнями й своєю слабкістю; рішуча однобокість, яку він звичайно виявляв, була їй до вподоби. Урівноважену Арнгаймову різнобічність слід було, певна річ, ставити вище, але в хвилину, коли довелося б ухвалювати рішення, Ульріх, попри його теорії, покликані обернути все на цілковиту непевність, вагався б менше. Вона це відчувала, хоч і не знала, за якими ознаками; мабуть, це було пов’язано з тими почуттями, які Ульріх пробудив у ній на самому початку їхнього знайомства. Коли Арнгайм цієї хвилини уявлявся їй таким собі надзвичайним напруженням, величним тягарем її душі, тягарем, що з усіх боків перевершував її душу, то все, що казав Ульріх, мало, здавалося їй, той один-єдиний наслідок, що за сотнями взаємозв’язків уривався той, котрий тягне за собою відповідальність, і ти опинявся в підозрілому стані свободи. Зненацька вона відчула потребу зробитися важчою, ніж була, й хтозна-чому це відразу нагадало їй про те, як дівчинкою вона рятувала на руках від небезпеки маленького хлопчика, а він уперто штурхав її раз у раз колінами в живіт. Цей спогад, такий виразний і несподіваний, немовби до цієї невеличкої кімнатки він прослизнув через димохід, геть вивів її з рівноваги. «Безтямно? – спало їй на думку. – Чому він весь час про це питає? Так наче я не можу бути безтямною?!» Мимоволі Діотима перестала слухати його; вона не знала, доречно це чи ні, вона просто урвала його, відкинула все, про що він казав, і, засміявшись (ось тільки в такому раптовому й неконтрольованому збудженні вона не певна була, чи справді засміялася – може, це їй просто здалося), дала йому на все й раз і назавжди відповідь:

 – Але ж я й справді безтямно закохана! Ульріх усміхнувся їй в обличчя й промовив:

 – На це ви геть не здатні.

Вона підвелася, поправила обіруч коси і вражено втупилася в нього.

 – Щоб утратити тяму, – почав спокійно пояснювати він, – треба бути абсолютно виваженим і об’єктивним. Двоє «я», котрі знають, яке проблематичне нині «я», тримаються одне одного – так я собі уявляю, – якщо це справді кохання, а не просто яка-небудь звичайна діяльність; вони немовби зчеплені ланцюгами так, що одне виявляється причиною другого, і обоє відчувають, як стають чимось великим і пливуть, наче легкий серпанок, над землею. І тоді неймовірно важко втриматися від спокуси зробити який-небудь хибний рух, навіть коли певний час рухи були в тебе правильні. Просто у світі важко відчувати правильне! Усупереч загальному упередженню, для цього потрібна мало не педантичність. До речі, саме про це я й хотів вам сказати. Ви, Діотимо, зробили мені велику приємність, наділивши мене рисами архангела; і це – при всій моїй скромності, як ви зараз самі побачите. Адже лише в тому разі, якби люди були цілком об’єктивні, – а це майже те саме, що й позбавлені особистости, – вони були б і цілком коханням. Бо тільки тоді вони були б і цілком відчуттям, почуттям і думкою; й усі складові, що утворюють людину, – ніжні, бо вони прагнуть одна до одної, тільки сама людина не ніжна. Бути безтямно закоханою – це, отже, щось таке, чого ви, мабуть, зовсім і не хотіли б!…

Ульріх намагався вкладати у свої слова якомога менше врочистости; щоб легше було надавати обличчю потрібного виразу, він навіть знову закурив, і Діотима, коли він запропонував сиґарету і їй, збентежено взяла її. Вона зробила жартівливо-вперту міну й пустила дим угору, щоб продемонструвати свою незалежність, бо не зовсім його зрозуміла. Та загалом на неї справило глибоке враження те, що про все це кузен раптом сказав їй саме тут, у комірчині, де вони були самі, й воднораз навіть не спробував узяти, як зазвичай робив, її руку чи торкнутися кіс, хоч обох їх тягло одне до одного, ніби магнетичним струмом, і цю притягальну силу виробляли в такій тісноті їхні тіла… «А якби вони зараз?…» – промайнуло в неї. Та що взагалі можна було зробити в такій комірчині? Діотима роззирнулася. Повестись, як повія? Але як це роблять? А якби вона пустила сльозу? Їй раптом спав на думку цей вислів – «пустити сльозу», – який часто вживали дівчата у школі. Або якби вона зненацька взяла та й, як він вимагав, роздяглася, обійняла його за плечі й заспівала… Заспівала – що? Чи якби заграла на арфі? Усміхнувшись, Діотима звела на нього очі. Він видався їй таким собі бешкетним братом, у товаристві якого можна вичворяти що завгодно. Ульріх теж усміхнувся. Але його усмішка була, мов сліпе вікно, бо він, спокусившись нагодою пуститися в ці балачки з кузиною, відчував за них лише сором. І все ж Діотима невиразно усвідомлювала, що могла б покохати цього чоловіка; кохання те уявлялося їй таким самим, якою була сучасна музика, – вона зовсім не задовольняє душу, проте бурхливо хвилює своєю новизною. І хоч Діотима й припускала, що сама вона усвідомлює це, звичайно, виразніше, ніж навіть він, ноги її, коли вона стояла перед ним, почали потай палати, й тому вона, показавши всім своїм виглядом, що розмова їхня надто вже затяглася, трохи несподівано сказала кузенові:

 – Любий друже, ми робимо щось украй неможливе; побудьте тут іще хвилинку самі, я вийду перша й покажуся нашим гостям.

102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

Ґерда марно чекала, що до них прийде Ульріх. Насправді він уже й забув про свою обіцянку або згадував про неї у хвилини, коли мав зовсім інші наміри.

 – Облиш його! – казала пані Клементина, коли директор Фішель починав бурчати. – Колись ми його влаштовували, а тепер він, либонь, зазнався. А якщо ти сам навідаєшся до нього, то зробиш іще гірше; ти для цього надто незграбний.

Ґерда тужила за своїм старшим товаришем. Вона хотіла, щоб він прийшов, і знала, що схоче, щоб він пішов, коли з’явиться. Попри свої двадцять три роки, вона ще нікого й нічого не знала, крім такого собі пана Ґлянца, який обережно залицявся до неї, маючи підтримку в цьому її батька, та своїх християнсько-германських друзів, які іноді здавалися їй не чоловіками, а хлопчиками-школярами. «Чому він усе не йде й не йде?» – питала вона себе, коли думала про Ульріха. У колі її друзів усі були певні: паралельна акція – це початок духовного винищення німецького народу, і їй було соромно, що Ульріх бере в ній участь; вона залюбки послухала б його власну думку з цього приводу і сподівалася, що він має причини, які його виправдують.

Мати казала батькові:

 – Ти проґавив нагоду приєднатися до цієї справи. Ґерда мала б із неї користь, і це наводило б її на інші думки; у Туцці буває багато людей.

Сталося так, що директор Фішель забув відповісти на запрошення його ясновельможности. Тепер він мав страждати.

У його домі засіли, мов Пенелопині залицяльники, хлопці й дівчата, яких Ґерда називала своїми духовними братами й сестрами; вони радилися, що має робити молода людина, та ще й німець чи німка, з огляду на паралельну акцію. «За певних обставин фінансист повинен виявити свідомість мецената!» – вимагала від Лео пані Клементина, коли той уперто запевняв її, що колись він найняв за свої кревні гроші домашнім учителем Ганса Зепа, Ґердиного «духовного наставника», не задля того, щоб з усього цього тепер, мовляв, отаке вийшло!… Бо так воно й було: Ганс Зеп, студент, який не мав жодної перспективи на забезпечене існування, прийшов у їхній дім учителем і лише через суперечності в родині обернувся на тирана; тепер він обговорював – у Фішелів таки ж – зі своїми друзями, що стали друзями й Ґерди, як урятувати німецьку аристократію, бо в Діотими (розповідали, нібито ця жінка не бачить різниці між расовими братами й людьми, расі чужими) вона потрапила в тенета юдейського духу. І хоча при Лео Фішелю про це говорили звичайно лише з досить поблажливою об’єктивністю, нерідко прохоплювалися, однак, і слова та твердження, які діяли йому на нерви. Доводилося чути тривогу з приводу того, що таку спробу роблять у сторіччя, якому не судилося дати світові великих символів, і ця спроба призведе, мовляв, до цілковитої катастрофи; і щоразу, коли Лео Фішель чув слова «значущий», «сходження на вершини людськости» чи «вільні людські цінності», навіть пенсне в нього на носі починало тремтіти. У його домі розквітали такі поняття, як «життєва логіка», «крива духовного зростання», «пульсація дії». Згодом стало відомо, що двічі на місяць тут проходить «година очищення». Фішель зажадав пояснень. З’ясувалося, що в цю годину гуртом читають Стефана Ґеорґе. Лео Фішель марно шукав у своєму старому енциклопедичному словнику, хто такий той чоловік. Але найдужче дратувало його, давнього ліберала, те, що ці жовтороті хлопці й дівчата, базікаючи про паралельну акцію, всіх причетних до неї міністерських референтів, голів банків та вчених називали «вирядженими людцями»; і що вони бундючно заявляли, нібито нині вже нема великих ідей або нема нікого, хто їх розумів би; і що навіть гуманність вони оголосили пустим слівцем, а чимось реальним визнавали тільки націю або, як вони висловлювались, народний дух і народні звичаї.

 – Поняття «людство» в мене не викликає жодних уявлень, тату, – відповідала Ґерда, коли він дорікав їй, – нині воно вже позбавлене будь-якого змісту. А ось «моя нація» – це щось матеріальне!

 – «Твоя нація»! – починав тоді Лео Фішель, маючи намір сказати щось про великих пророків і про свого рідного батька, який був колись адвокатом у Трієсті.

 – Знаю, знаю, – уривала його Ґерда. – Але «моя нація» – це нація духовна, я кажу про неї.

 – Я триматиму тебе в кімнаті під замком доти, доки ти не візьмешся за розум! – казав тоді тато. – А твоїх приятелів і на поріг не пущу. Це недисципліновані люди, які, замість працювати, без кінця-краю клопочуться своїм сумлінням!

 – Я знаю, тату, як ти міркуєш, – відказувала Ґерда. – Ви, старші, гадаєте, що маєте право ображати нашу гідність, бо ви нас годуєте. Ви – патріархальні капіталісти.

Такі розмови точилися через батьківську турботливість нерідко.

 – А на що б ти жила, якби я не був капіталістом? – питав господар дому.

 – Я не можу все знати, – відрубувала зазвичай Ґерда, покладаючи край такій розмові. – Але я знаю, що вчені, вихователі, духовні пастирі, політики й інші люди дії вже почали створювати нові цінності, в які можна вірити.

Часом директор Фішель ще пробував глузливо спитати: «А ці духовні пастирі й політики – либонь, ви самі?» Але робив він це лише задля того, щоб останнє слово було за ним; зрештою, він завжди тішився, коли Ґерда не помічала його побоювання вже за звичкою, хоч і проти власної волі, піти на поступку через яку-небудь дурницю. Кілька разів доходило до того, що наприкінці такої розмови він починав навіть обережно нахвалювати лад у паралельній акції як протилежність неорганізованим контрзаходам у його домі; але ставалося це лише тоді, коли поблизу не було Клементини.

Що надавало Ґерді в її спротиві батьковим умовлянням і застереженням зачаєної, мученицької впертости, то це – атмосфера невинної хтивости, яку збентежено відчували в своєму домі й Лео з Клементиною. Поміж собою хлопці й дівчата обговорювали багато чого такого, про що їхні батьки й матері затято мовчали. Навіть у тому, що молодь називала національними почуттями, у цій омріяній єдності, в яку сплавлялися, не кидаючи сперечатись, їхні «я» і яку вони називали германсько-християнською співдружністю громадян, було, на відміну від обтяжливих любовних взаємин старшого покоління, щось від крилатого лучника Ерота. Вони вельми мудро, як на свій вік, зневажали «похіть», «причепурену брехню грубої насолоди життям», як у них це називалось, але про надчуттєвість і пристрасність точилося розмов стільки, що в душі враженого слухача мимоволі й унаслідок контрасту прокидався щемкий спогад про чуттєвість і пристрасть, і навіть Лео Фішель мусив визнати, що нестримний запал їхніх дискусій іноді спонукав слухача відчувати коріння їхніх ідей мало не до кісток, чого він, однак, не схвалював, вважаючи, що великі ідеї мають викликати в людини святобливий захват. А ось Клементина, навпаки, казала:

 – Тобі не варто, Лео, просто так усе відкидати!

 – А чого ж вони стверджують: «Власність позбавляє людину духовности»? – починав він тоді з нею сперечатися. – Хіба я – бездуховний? Ти, може, половину своєї духовности вже й утратила, а то так серйозно їхню балаканину не сприймала б!

 – Не розумієш ти цього, Лео; вони надають цьому християнського сенсу, хочуть відійти від такого життя і розпочати вище життя тут, на землі!

 – Це не по-християнському, а просто не так, як у людей! – захищався Лео.

 – Зрештою, справжню дійсність бачать, мабуть, усе ж таки не реалісти, а ті, хто дивиться всередину, – промовила Клементина.

 – Ох, не сміши мене! – стояв на своєму Фішель.

Але він помилявся, він плакав – у душі, через неспроможність звладати з духовними перемінами у своєму оточенні.

Тепер директор Фішель частіше, ніж колись, відчував потребу в свіжому повітрі; після роботи йому вже не хотілося поспішати додому, й коли він виходив з контори ще за дня, то любив трохи поблукати в одному з міських парків, хоч і стояла зима. Він любив ці парки ще відтоді, як був практикантом. З незрозумілих йому причин муніципальне управління вирішило пізньої осени заново пофарбувати складані залізні стільці, і тепер вони, свіжо-зелені, стояли, поприхилявшись один до одного, на білосніжних алеях і хвилювали уяву весняними барвами. Інколи Лео Фішель сідав на один із таких стільців – сам-самісінький, край ігрового майданчика чи алеї – і, щільніше загорнувшись у пальто, спостерігав за молоденькими виховательками, які разом зі своїми плеканцями прибирали на сонці по-зимовому здорового вигляду. Вони гралися в «морського диявола» або у сніжки, й маленькі дівчатка робили великі жіночі очі… «Ах, – міркував Фішель, – це саме ті очі, які на обличчі вродливої дорослої жінки справляють дивовижне враження дитячих». Йому було приємно милуватися захопленими грою маленькими дівчатками, у чиїх очах кохання ще плавало в казковому озері, звідки згодом його дістає лелека; а часом і їхніми виховательками. Цією картиною він часто тішився замолоду, коли стояв іще перед вітриною життя і, не маючи грошей, щоб переступити поріг її крамниці, лише гадав про те, що згодом подарує йому доля. «Дарунок випав досить жалюгідний», – зітхнув він, і на якусь мить, сповнену напруги, властивої юності, йому здалося, ніби він знов сидить серед білого шафрану й зеленої трави. Коли згодом відчуття реальности повертало його до снігу й зеленого лаку перед очима, він, хоч як дивно, щоразу думав про свої доходи; гроші дають незалежність, але наразі вся його платня йшла на утримання сім’ї та заощадження в розумних межах… «Отже, щоб стати незалежним, – розмірковував він, – треба, мабуть, крім служби, взятися ще за яку-небудь справу – можливо, скористатися досвідом, надбаним на біржі, як це роблять головні директори». Такі думки навідували Фішеля, однак, лише тоді, коли він спостерігав за дівчатками в парку, і від цих думок Лео відмахувався, бо темпераменту, потрібного для спекуляції, у собі аж ніяк не відчував. Фішель був прокурист, директором його лише називали, піднятися вище він не мав жодних шансів і відразу зумисне залякував себе думкою, що така нещасна робоча спина, як його, надто вже згорбилася, щоб вільно випростатись. Він не здогадувався, що міркував так тільки задля того, щоб звести нездоланну перешкоду між собою і цими гарненькими дітьми та виховательками в парку, які в такі хвилини втілювали для нього всю принадність життя; бо навіть у похмурому настрої, що стримував його йти додому, він був невиправним сім’янином і віддав би все, аби лиш обернути домашнє пекельне коло на коло янголів, що витають навколо Бога-отця – номінального директора.

Ульріх також любив ці парки й перетинав їх, коли давав змогу його шлях; отож трапилося так, що в цю пору він знов зіткнувся з Фішелем, і той відразу згадав усе, чого вже зазнав удома через паралельну акцію. Він висловив невдоволення з приводу того, що його молодий товариш не цінує запросин давніх друзів, і Фішель казав про це щиро, вірячи, що навіть випадкове знайомство з часом може стати таким самим давнім, як і дуже близьке.

Давній молодий товариш запевнив Фішеля, що справді дуже радий бачити його, й поскаржився на свою смішну діяльність, яка досі не давала йому, мовляв, такої нагоди.

Фішель поскаржився на тяжкі часи й кепські справи. Та й узагалі мораль, мовляв. занепадає. Куди не кинь – повсюди матеріальна зацікавленість і необачність.

 – А я гадав, що вам можна позаздрити! – відповів Ульріх.

 – Професія комерсанта – це ж, мабуть, справжній санаторій для душі! Принаймні ще однієї такої професії з ідеально чистою основою немає!

 – Це правда! – потвердив Фішель. – Комерсант слугує людському поступу і вдовольняється дозволеною вигодою. І при цьому йому точнісінько так само погано, як і будь-кому іншому! – сумно додав він.

Ульріх запропонував провести його додому. Коли вони прийшли, атмосфера там панувала вкрай напружена.

Зібралися всі друзі, й уже тривала запекла суперечка. Ці хлопці й дівчата ще вчилися в гімназії чи були студентами перших семестрів у вищих школах, а декотрі вже служили в торговельних фірмах. Вони вже й самі не пригадували, як утворився їхній гурток. Знайомилися всі одне через одного. Одні – в націоналістичних студентських корпораціях, другі – в соціалістичному чи католицькому молодіжному русі, треті – в мандрівницькому об’єднанні «Перелітні птахи».

Ми не дуже помилимося, коли скажемо, що пов’язувало всіх їх лише одне: Лео Фішель. Духовний рух, щоб не розпастися, потребує тіла, й таким тілом було фішелівське помешкання разом з харчуванням і певним наглядом за цими сходинами з боку пані Клементини. Невід’ємною частиною цього помешкання була Ґерда, а невід’ємною частиною Ґерди – Ганс Зеп, а Ганс Зеп, студент із нечистою церою і тим чистішою душею, хоч і не був вождем, бо ці хлопці й дівчата вождів не визнавали, зате був з-поміж них найбільший заводій. Принагідно вони збиралися, звичайно, й десь інде, і тоді на тих сходинах з’являлися, крім Ґерди, й інші жінки; але з ядром цього руху справа стояла саме так, як оце описано.

І все ж джерела духовної наснаги цієї молоді вражали не менше, ніж поява нової хвороби чи кілька виграшів поспіль у лотерею. Коли сонце давнього європейського ідеалізму почало заходити й білий дух потьмянів, з рук до рук помандрували численні смолоскипи – бозна-де знайдені чи вкрадені смолоскипи ідей! – від яких там і сям спалахували й гасли вогненні озерця невеличких духовних громад. Отож в останні роки, перше ніж із цього зробила висновки велика війна, багато розмов про любов і єдність точилось і серед молоді, й під знаком всеосяжної любови та єдности перебували особливо молоді антисеміти в домі банківського директора Фішеля. Справжня єдність – це наслідок дії такого собі внутрішнього закону, і найперший, найпростіший, найглибший і найдосконаліший закон – це закон любови. Як ми вже зауважували, не любови в низькому, чуттєвому сенсі; бо фізичне володіння – це винахід мамони, і воно спричиняє до роз’єднання й порпання в пам’яті. До того ж не можна, звичайно, будь-кого й любити. Але можна поважати за вдачу будь-кого, якщо його прагнення – це прагнення істинної людини і він щонайсуворіше відповідає за свої вчинки. Отак в ім’я любови вони гуртом про все на світі й сперечалися.

Але цього дня утворився такий собі об’єднаний фронт проти пані Клементини, яка була дуже рада знову відчувати себе молодою і, в душі визнаючи, що в подружній любові справді багато спільного з виплатою відсотків на позику, вперто не дозволяла засуджувати паралельну акцію за те, нібито арійці спроможні створювати символи тільки тоді, коли вони в суто своєму середовищі. Пані Клементина ледве стримувалась, а в Ґерди шия взялася червоними круглими плямами від гніву на матір, бо ту ніяк не щастило випровадити з кімнати. Коли Лео Фішель з Ульріхом увійшли до помешкання, Ґерда заходилася потай робити знаки Гансові Зепу, благаючи того припинити розмову, і хлопець примирливо сказав:

 – Нашим сучасникам узагалі не щастить створити що-небудь велике!

Цим, вирішив Ганс, він звів усю суперечку до безособової формули, до якої всі тут уже звикли.

Але цієї хвилини в розмову, як на біду, втрутився Ульріх; трохи лихий на Фішеля, він поцікавився в Ганса, невже той анітрохи не вірить у проґрес.

 – Проґрес?! – перепитав спогорда Ганс Зеп. – Та ви порівняйте лишень, які люди були сто років тому, поки не дійшло до проґресу: Бетговен! Ґьоте! Наполеон! Гебель!

 – Гм, – гмикнув Ульріх, – останній із них сто років тому був якраз немовлям.

 – Точність у числах ці молоді люди зневажають! – задоволено пояснив директор Фішель.

Ульріх спинятися на цій темі не став; він знав, що Ганс Зеп через свої ревнощі його зневажає, але в нього самого, Ульріха, ці химерні Ґердині друзі викликали симпатію. Тому він приєднався до їхнього кола й повів далі:

 – В окремих сферах людських можливостей ми досягаємо, безперечно, таких великих успіхів, що просто-таки відчуваємо свою нездатність за ними встигати; чи не звідси й це відчуття – нібито ніякого проґресу в нас немає? Зрештою, проґрес – це загальний результат спільних зусиль, і можна, власне, наперед сказати, що фактичний проґрес завжди бути саме тим, чого ніхто не хотів.

Темний вихор на голові в Ганса Зепа тремтячим рогом настовбурчився проти Ульріха.

 – О, ви ось і самі кажете: «Чого ніхто не хотів»! Стільки тріскотні, стільки метушні, стільки тих шляхів-доріг – і жодного посування вперед! Виходить, ідеї – але не душа! І не характер! Фраза випурхує зі сторінки, слово випурхує із фрази, і ціле – вже не ціле! Про це сказав ще Ніцше. Годі й згадувати про те, що його егоїзм – теж приклад малоцінности буття. Назвіть мені бодай одну надійну, останню цінність, на яку, приміром, ви орієнтуєтесь у своєму житті!

 – Отак відразу взяти й назвати! – запротестував директор Фішель.

Але Ульріх спитав у Ганса:

 – А ви й справді взагалі не можете жити без якоїсь там останньої цінности?

 – Не можу, – відповів Ганс. – Але зізнаюся вам: саме в цьому й полягає моя біда.

 – Дідько б вас ухопив! – засміявся Ульріх. – Усі наші можливості ґрунтуються на тому, що ми не надто суворі й не очікуємо найглибшого пізнання; середньовіччя очікувало й лишилося неосвіченим і темним.

 – Це ще дуже велике запитання, – відказав Ганс Зеп. – А я стверджую, що неосвічені й темні – ми.

 – Але ви маєте визнати, що наша неосвіченість – вочевидь надзвичайно розмаїта й щаслива.

З глибини кімнати чийсь голос байдуже пробурмотів:

 – Розмаїта! Знання! Певний проґрес! Це – поняття механічного способу мислення в добу, яку капіталізм позбавив цілісности! Це все, що я вам можу сказати.

Бурчав собі під ніс і Лео Фішель; наскільки можна було зрозуміти, він вважав, що цим непоштивим хлопчакам Ульріх приділяє надто багато уваги; банківський директор сидів, сховавшися за газетою, яку дістав з кишені.

Але Ульріха ця розмова чомусь розважала.

 – Якщо взяти сучасний буржуазний будинок з помешканням на шість кімнат, із ванною для прислуги, пилососом тощо й порівняти його зі старими будинками, де високі кімнати, товсті стіни й гарні склепіння, то це – проґрес чи ні? – спитав він.

 – Ні! – вигукнув Ганс Зеп.

 – А аероплан – це проґрес проти поштової карети?

 – Так! – вигукнув директор Фішель.

 – Машина проти ручної праці?

 – Ручна праця! – вигукнув Ганс.

 – Машина! – вигукнув Лео.

 – Я гадаю, – промовив Ульріх, – щобудь-який проґрес – це воднораз і реґрес. Проґрес може бути завжди лише в якому-небудь певному сенсі. А позаяк наше життя загалом сенсу не має, то загалом немає в ньому й проґресу.

Лео Фішель опустив газету:

 – А що, як на вас, краще – перетинати Атлантичний океан за шість днів чи марнувати на це шість тижнів?!

 – Я, либонь, сказав би так: абсолютний проґрес – це мати змогу робити і те, й те. Але ж наші юні християни заперечують і це.

Гурт застиг, мов напнутий лук. Ульріх пригасив розмову, але не наступальний запал. А тоді спокійно повів далі:

 – Але можна сказати й навпаки: якщо наше життя де в чому має проґрес, то має воно де в чому й сенс. Та коли за давніх часів мало сенс, наприклад, приносити людей у жертву богам, чи спалювати відьом, чи пудрити коси й чуби, то це лишається все ж таки одним із сповнених сенсу життєвих відчуттів і тоді, коли проґрес полягає в гігієнічніших звичаях і гуманності. Помилка криється в тому, що проґрес завжди прагне покласти край давньому сенсу.

 – Чи не хочете ви сказати, – поцікавився Фішель, – що після того, як ми щасливо подолали огидний морок людських жертвопринесень, нам треба повернутися до них знов?

 – Я б з такою певністю про морок не стверджував! – відказав замість Ульріха Ганс Зеп. – Коли ви пожираєте безневинного зайця, то це, звісно, – морок; та коли канібал, здійснюючи релігійний обряд, святобливо з’їдає людину з чужого племені, то ми просто не знаємо, що в цьому людоїді діється!

 – Певно, за минулих часів щось таке й справді було, – погодився з ним Ульріх, – а то все ж таки не жило б колись так багато славних людей з ними в добрій злагоді. То чи не можемо ми скористатися цим собі на користь, не приносячи великих жертв? І, можливо, тепер ми ще й жертвуємо стількома людьми саме через те, що ніколи чітко не ставили перед собою завдання, як правильно подолати колишні надбання людства? Усі ці речі пов’язані між соболю невиразно, і висловити їх нелегко.

 – Але для вашого способу мислення бажаною метою, незважаючи ні на що, завжди лишається тільки сума або результат! – випалив Ганс Зеп, звертаючись уже до Ульріха. – У буржуазний проґрес ви вірите точнісінько так само, як і директор Фішель, тільки говорите якомога барвистіше й мудрованіше, щоб вас не розкусили!

Ганс висловив думку своїх друзів. Ульріх шукав поглядом Ґердине обличчя. Він мляво спробував повернутися до своїх думок, не звертаючи уваги на те, що Фішель та хлопці й дівчата однаково ладні були кинутись і на нього, й одне на одного.

 – Але ж ви прагнете до якої-небудь мети, Гансе? – знов завів своєї Ульріх.

 – Щось прагне. У мені. Через мене, – коротко відповів Ганс.

 – А чи воно її досягне? – Лео Фішель не стримався, щоб не поставити цього глузливого запитання, схилившись так – це зрозуміли всі, крім нього самого, – на бік Ульріха.

 – Цього я не знаю! – похмуро відповів Ганс.

 – Поскладали б ви свої іспити – ото й був би проґрес! – Лео Фішель не проминув нагоди зробити й це зауваження, такий він був роздратований – щоправда, своїм приятелем не менше, ніж цими жовторотими крикунами.

Цієї миті кімната немовби злетіла в повітря. Пані Клементина кинула на свого чоловіка благальний погляд; Ґерда спробувала випередити Ганса, а той намагався дібрати слів, які зрештою посипалися знов на Ульріха.

 – Будьте певні, – крикнув йому хлопець, – ви теж не маєте, по суті, жодної ідеї, яка не спала б на думку директорові Фішелю!

Після цього він подався з кімнати, а його друзі, гнівно відкланявшись, поквапилися вслід за ним. Директор Фішель, гнаний поглядами дружини, вдав, ніби трохи запізно згадав про обов’язки господаря дому, й невдоволено рушив до передпокою, щоб сказати хлопцям і дівчатам яке-небудь добре слово. У кімнаті зосталися тільки Ґерда, Ульріх та пані Клементина, яка кілька разів з полегкістю зітхнула – адже атмосфера нарешті розрядилася. Згодом вона підвелася, й Ульріх, на свій подив, виявив, що вони з Ґердою лишилися самі.

103. Спокуса

Ґерда була помітно схвильована, коли вони зосталися вдвох. Ульріх узяв її долоню; вся рука в неї затремтіла, й дівчина вивільнила її.

 – Вам невтямки, – промовила вона, – що це для Ганса означає – мета! Ви над ним кепкуєте; це, звісно, несерйозно. Мені здається, ваші думки стали ще бруднішими! – Вона добирала якомога дошкульнішого слова й тепер його аж злякалася.

Ульріх намагався ще раз піймати її руку, але дівчина притисла її до себе.

 – Просто так нам цього краще не робити! – вигукнула вона; вигукнула з глибокою зневагою в голосі, хоч тіло її й вагалося.

 – Я знаю, – глумливо мовив Ульріх, – усе, що діється між вами, має задовольняти щонайвищі вимоги. Саме це й спонукає мене до поведінки, яка дістала таку люб’язну вашу оцінку. І ви не уявляєте собі, як приємно було мені колись розмовляти з вами по-іншому.

 – Іншим ви ніколи не були! – хутко відповіла Ґерда.

 – Я ніколи не мав певности, – сказав Ульріх просто й зазирнув їй в очі. – Чи приємно вам буде, коли я трохи розповім вам про те, що відбувається в моєї кузини?

У Ґердиних очах промайнуло вочевидь щось зовсім інше, ніж невпевненість, яку дівчина відчувала поруч з Ульріхом; адже вона нетерпляче очікувала його розповіді, щоб переказати все Гансові, хоч і намагалася це приховати. Ульріх не без задоволення це завважив і, мов ото тварина, що, відчувши небезпеку, інстинктивно заплутує слід, зайшов з іншого боку.

 – Пригадуєте, я вам розповідав про місяць? – спитав він. – Хочу спершу розказати вам іще одну таку історію.

 – Знов набрешете мені! – кинула Ґерда.

 – Наскільки можливо – ні! Ви, мабуть, пригадуєте з лекцій своїх професорів, до яких кроків удаються, коли хочуть про що-небудь довідатися – закономірність це чи ні? Тут або заздалегідь є підстави вважати це закономірністю, як, скажімо, у фізиці чи в хімії, і навіть якщо спостереження ніколи й не дають бажаного значення, то вони все ж таки певним чином до нього наближають, а звідси його й виводять. Або ж таких підстав, як це дуже часто буває в житті, немає, і ти стоїш перед явищем, про яке не знаєш до пуття – закономірне воно чи випадкове, і ось тоді справа стає по-людському цікавою. Бо тоді з купи спостережень насамперед виводять купу чисел, розбивають їх на розділи – поглянути, котрі з чисел лежать між значенням тим і тим, між двома наступними значеннями й так далі. І все це групують у розподільні ряди; нарешті стає зрозуміло, яку тенденцію виявляє частота такого явища – систематичного зростання чи падіння; дістають постійний ряд або розподільну функцію, вираховують амплітуду коливань, середнє відхилення, величину відхилення від будь-якого значення, середнє значення, нормальне значення, дисперсійну здатність тощо і, спираючись на всі ці поняття, досліджують дане явище.

Ульріх розповідав про це спокійно, розтлумачуючи, й важко було збагнути, який намір він мав насправді – лише зосередитися на власних думках чи просто дістати задоволення, гіпнотизуючи наукою Ґерду. Тим часом дівчина відійшла вбік; тепер вона сиділа в кріслі й, нахилившись уперед і напружено зморщивши чоло, дивилася в підлогу. Коли хто-небудь говорив отак по-діловому і звертався до шанолюбства її розуму, невдоволення в неї влягалося; тоді вона відчувала, як зникає ота проста впевненість, що її давало їй це шанолюбство. За плечима в Ґерди була реальна гімназія й кілька семестрів в університеті; дівчина доторкнулася до сили-силенної нових знань, яким було вже тісно в застарілих рамках класичного й гуманістичного способу мислення; у багатьох молодих людей така освіта нині лишає відчуття, що вона геть безпорадна, а новий час простилається перед ними, мов новий світ, землю якого обробляти застарілим реманентом не можна. Ґерда не знала, куди веде те, про що казав Ульріх; вона вірила йому, бо кохала його, і не вірила йому, бо на десять років була молодша й належала до іншого покоління, в якого, гадало воно, було ще все-все попереду; і те, й те її ставлення до Ульріха в якийсь надзвичайно непевний спосіб перепліталися, а він тим часом розповідав далі:

 – А тепер візьмімо спостереження, котрі мають точнісінько такий самий вигляд, як природна закономірність, хоча в їхній основі не лежить нічого, що можна було б такою вважати. Правильність статистичних числових рядів іноді така сама велика, як правильність закономірностей. Ви, певна річ, знаєте такі приклади з лекцій із суспільствознавства. Це, скажімо, статистика розлучень в Америці. Або співвідношення між кількістю новонароджених хлопчиків і дівчаток, яке становить один із найпостійніших порівняльних показників. А ще ви знаєте, що з року в рік приблизно та сама кількість військовозобов’язаних намагається ухилитися од військової служби, завдаючи собі каліцтв. Або що приблизно той самий відсоток європейців щороку вчиняє самогубство. Частотність крадіжок, зґвалтувань і, як я знаю, банкрутств щороку теж така сама…

Цієї миті Ґердин опір зробив спробу прорватися.

 – Чи не хочете ви, бува, пояснити мені проґрес?! – вигукнула вона, намагаючись укласти в свою підозру якомога більше сарказму.

 – Звичайно, хочу! – відповів Ульріх, не даючи їй урвати себе. – Це трохи туманно називають законом великих чисел. Суть його приблизно така: один накладає на себе руки з однієї причини, другий – з іншої, та коли кількість самогубств дуже велика, випадковий і особистий характер цих причин втрачає значення, і лишається… гм, але що ж лишається? Саме про це я й хочу у вас спитати. Адже лишається, як бачите, те, що кожне з нас, не бувши фахівцем, спокійнісінько називає середнім числом і про що, виходить, ніхто до пуття не знає, що ж воно таке. З вашого дозволу додам, що цей закон великих чисел намагалися пояснити логічно й формально як щось, сказати б, само собою зрозуміле; стверджували й протилежне – нібито таку регулярність явищ, причинно між собою не пов’язаних, застосовуючи звичайний спосіб мислення, пояснити взагалі не можна; отож, крім багатьох інших аналізів цього феномена, висунули твердження, що йдеться тут не лише про окремі випадки, але й про невідомі закони сукупности. Не обтяжуватиму вас подробицями, та я їх і сам уже не пригадую, але особисто мені, безперечно, було б дуже важливо знати, що за цим криється – ніким не досліджені закони спільноти чи щось особливе просто за іронією природи постає з того, що нічого особливого не відбувається, і найвищий глузд виявляється чимось таким, чого можна досягти через середній рівень щонайглибшої безглуздости. Якби ми знали і те, й те, то це, певна річ, вирішальним чином вплинуло б на наше ставлення до життя! Адже хай там як, а на цьому законі великого числа Грунтується взагалі можливість упорядкованого життя; і якби не цей закон урівноваження, то якогось одного року нічого не ставалося б, зате наступного все виявлялося б розбалансованим, добробут чергувався б із голодом, діти не народжувалися б або ж їх народжувалося б надто багато, і людство кидалося б поміж своїми небесними й пекельними можливостями, як ото кидаються у клітці пташки, коли до них хто-небудь підступає.

 – Невже все це так і є? – нерішуче спитала Ґерда.

 – Ви маєте знати це самі.

 – Ну звісно; деякі подробиці я про це знаю. Але я не певна, чи саме це ви мали на увазі недавно, коли тут усі сперечалися. Те, що ви казали про прогрес, звучало так, немовби вам просто кортіло всіх подратувати.

 – Ви завше так думаєте. Але що ми взагалі знаємо про наш прогрес? Анічогісінько! Є багато варіантів того, яким би він міг бути, і щойно я назвав іще один.

 – Яким би він міг бути! Так ви міркуєте завжди; ви ніколи не спробуєте відповісти на запитання, яким би він мав бути!

 – Ви всі надто квапитесь. Ви просто не можете обійтися без мети, без програми, без чогось абсолютного. А що зрештою виходить? Компроміс, щось середнє! Погодьтеся, кінець кінцем це стомлює і викликає сміх: у всіх своїх бажаннях і діях упадати в крайнощі – і лише задля того, щоб як наслідок вийшло щось середнє?

По суті, це була та сама розмова, що й з Діотимою, тільки вона набула іншої форми; але за нею можна було перейти від однієї розмови до іншої. Тож вочевидь байдуже було й те, котра із жінок сиділа навпроти; тіло, перенесене до вже наявного силового поля думки, викликало певні процеси! Ульріх розглядав Ґерду, яка все ще не давала відповіді на його останнє запитання. Вона сиділа перед ним худенька, зі складочкою невдоволення на переніссі. Глибоку прямовисну складку утворювали й перса, що трохи виглядали з викоту блузки. Руки й ноги були довгі й тендітні. В’яла весна, опалена спекою надто раннього літа; отаке він мав враження й водночас відчував, який упертий норов ув’язнено в цьому молодому тілі. Дивне поєднання відрази й самовладання опанувало його, бо в ньому раптом прокинулося відчуття, що цієї хвилини він ближчий до якогось рішення, ніж сам гадає, і що цій юній дівчині судилося відіграти в його рішенні певну роль. Мимоволі він почав і справді ділитися враженнями про так звану молодь, яка брала участь у паралельній акції, й завершив словами, що вразили Ґерду:

 – Вони там також дуже радикальні й також мене не люблять. Але я плачу їм тим самим, бо я теж на свій лад радикальний і ладен терпіти будь-який безлад, крім духовного. Я хочу не лише бачити ідеї в розгорненому вигляді – я хочу, щоб вони становили певну цілісність. Мене цікавить не тільки пульсування ідей, але й їхня густина. Саме це ви, незамінна моя приятелько, й засуджуєте, стверджуючи, нібито я завше кажу лише про те, що бути могло б, а не те, що бути мало б. Я ці дві речі не переплутую. І це, мабуть, найбільш несучасна властивість, яку можна мати, бо нині немає нічого такого чужого одне одному, як чужі одне одному стриманість і емоційність, і наша точність у справах механічних дійшла, на жаль, до того, що належним її доповненням самій їй видається неточність у справах житейських. Чому ви не хочете мене зрозуміти? Мабуть, ви на це геть не здатні, й намагатися збити з пуття ваш сучасний розум було б з мого боку аморально. Але повірте, Ґердо, часом я й сам питаю себе, чи не припускаюся я помилки. Можливо, саме ті, кого я не годен терпіти, роблять те, до чого я колись прагнув. Роблять вони це, може, й неправильно, може, й безглуздо, один кидається в один бік, другий – в інший, і в кожного на язику думка, яку він вважає єдино слушною в світі; кожен з них здається собі страшенно розумним, а всі гуртом вважають, що час приречений на безплідність. Та, може, й навпаки – кожен з них дурень, а всі гуртом вони плодовиті. Таке враження, що нині будь-яка правда з’являється на світ розкладеною на дві протилежні одна одній неправди, і це теж може бути один із шляхів досягнення надособистого результату! Тоді баланс, сума дослідів виникатиме вже не в індивіді, який робиться нестерпно однобоким, а все разом, сукупно ставатиме немовби експериментальним об’єднанням. Одне слово, будьте поблажливі до старого чоловіка, якого самотність іноді штовхає на непередбачувані кроки!

 – Ох, ви мені такого вже нарозповідали! – похмуро відказала Ґерда. – Чом би вам не написати про свої погляди книжку? Так ви, мабуть, допомогли б і собі, й нам!

 – З якої це речі я мав би писати книжку?! – промовив Ульріх. – Мене ж бо народила все-таки мати, а не чорнильниця!

Ґерда замислилася, чи Ульріхова книжка й справді кому-небудь допомогла б. Як і всі хлопці й дівчата, її товариші, вона переоцінювала силу книжки. Коли Ульріх і Ґерда змовкли, у помешканні запанувала мертва тиша; здавалося, подружжя Фішелів услід за обуреними гістьми пішли з дому й самі. І Ґерда відчула, як на неї немовби тисне сусідство сильнішого чоловічого тіла; коли вони бували самі, вона, попри всі свої переконання, відчувала це завжди. Усім своїм єством Ґерда опиралася цьому тиску й почала тремтіти. Ульріх це помітив; він підвівся, поклав руку на її тендітне плече й сказав:

 – Хочу зробити вам одну пропозицію, Ґердо. Припустімо, у сфері моралі справи стоять так само, як у кінетичній теорії газів: усе безладно, впереміш кудись летить, кожне робить, що йому заманеться, та коли дослідити, що, сказати б, не має причини з усього цього виникнути, то вийде саме те, що таки й виникає! Трапляються разючі збіги! Припустімо також, отже, що в наш час у повітрі безладно витає певна кількість ідей; вона дає якесь найімовірніше середнє значення, яке дуже повільно й саме собою змінюється, і це – так званий проґрес, або історичні обставини; та найважливіше – те, що в цьому процесі наш особистий, індивідуальний рух жодної ролі не грає, наші думки й дії можуть мати лівий ухил чи правий, високо злітати чи низько опускатися, можуть бути новими чи старими, непередбачуваними й обережними – для середнього значення це абсолютно байдуже, а Богові й світу йдеться саме про це значення, не про нас!

Кажучи це, він спробував обійняти дівчину, хоч і відчував, що це коштує йому зусиль.

Ґерда розгнівалась.

 – Ви завше починаєте так глибокодумно, – вигукнула вона, – а потім усе зводиться до звичайнісінького кукурікання! – Обличчя її пашіло й узялося плямами, а вуста, здавалося, спітніли; проте в її обуренні була якась чарівність. – Саме того, на що ви все це обертаєте, ми й не хочемо!

Цієї миті Ульріх не стримався від спокуси тихенько спитати в неї:

 – Володіння призводить до смерти?

 – Я не бажаю з вами про це розмовляти! – так само тихенько відповіла Ґерда.

 – Байдуже, про що йдеться – про володіння людиною чи про володіння річчю, – провадив далі Ульріх. – Я теж знаю це, Ґердо, й розумію вас і Ганса краще, ніж ви собі гадаєте. То чого ж ви з Гансом хочете? Скажіть мені.

 – Уявляєте, нічого! – переможно вигукнула Ґерда. – Передати це словами не можна. Тато теж раз у раз торочить: «З’ясуй нарешті для себе, чого ти хочеш! І тоді сама побачиш, що це – дурниці!» Коли що-небудь з’ясуєш для себе, воно виявляється дурницею! Якщо матимемо голову на в’язах, то ніколи не виходитимемо за межі заяложених фраз! Зараз ви зі своїм раціоналізмом знов заперечите!

Ульріх похитав головою.

 – А що там, власне, з демонстрацією проти графа Ляйнсдорфа? – спокійно поцікавився він, так ніби це стосувалося їхньої розмови.

 – О, то ви шпигуєте! – вигукнула Ґерда.

 – Вважайте, Ґердо, що я шпигую, тільки дайте відповідь на моє запитання. Як хочете, можете думати про мене ще й це, мені байдуже.

Ґерда знітилася.

 – Нічого особливого. Звичайна демонстрація німецької молоді. Здається, процесія попід його вікнами, осудливі вигуки. Паралельна акція – це ганьба!

 – Чому?

Ґерда стенула плечима.

 – Чого ж ви стоїте, сядьте ж! – попросив Ульріх. – Ви надаєте цьому надто великого значення. Побалакаймо нарешті спокійно.

Ґерда послухалася.

 – Я хочу переконатися, чи правильно розумію ваше становище, – повів Ульріх далі. – Отже, ви стверджуєте, що володіння призводить до смерти. Ви маєте на увазі тут насамперед гроші й своїх батька-матір. Це, звісно, вже мертві душі…

Ґерда зневажливо махнула рукою.

 – Тоді побалакаймо не про гроші, а відразу про володіння будь-яке. Людина, яка володіє собою; людина, яка володіє переконаннями; людина, яка дає володіти собою комусь іншому, чи власним пристрастям, чи просто власним звичкам, чи своїм успіхам; людина, яка хоче що-небудь завоювати; людина, яка взагалі чого-небудь хоче… Усе це ви відкидаєте? Ви хочете бути мандрівниками. Мандрівниками-бурлаками – так, якщо не помиляюся, сказав про це одного разу Ганс. Бурлакувати в пошуках іншого сенсу й іншого буття? Це правда?

 – Усе, що ви каже, – жахлива правда; інтелект уміє підроблятися під душу!

 – А хіба інтелект належить до категорії володіння? Хіба він вимірює, зважує, ділить, нагромаджує, як старий банкір? Та чи не розповів я вам сьогодні безліч історій, до яких причетна на диво велика частка нашої душі?

 – То – душа холодна!

 – Маєте цілковиту рацію, Ґердо. Що ж, тепер мені лишається тільки сказати вам, чому я стою на боці холодних душ чи навіть банкірів.

 – Тому що ви – боягуз!

Ульріх завважив, що дівчина, кажучи це, показала зуби, як звірятко у хвилину смертельного страху.

 – Бачить Бог, таки боягуз, – відказав він. – Та коли вже ви взагалі в мене не вірите, то повірте бодай у те, що мені не забракло б рішучости втекти, скориставшися громовідводом чи навіть вузеньким карнизом на стіні, якби я не був певний, що всі спроби втекти знову приведуть до тата!

Після однієї такої розмови з Ульріхом Ґерда вже не важилася повертатися до цієї теми; почуття, про які тут ішлося, були почуття лише її й Гансові, і ще дужче, ніж глузувань Ульріха, вона боялася його схвалення, яке зробило б її беззахисною перед ним, перше ніж вона збагнула б, чого в ньому більше – віри чи блюзнірства. Від тієї хвилини, коли її недавно так вразили його сумні слова, наслідки яких тепер їй доводилося терпіти, не можна було не помітити, як глибоко в душі вона вагалася. Але щось таке діялося і з самим Ульріхом. Ница втіха від його влади над цією дівчиною була йому геть чужа; він не сприймав Ґерду серйозно, а позаяк давала про себе знати й духовна неприязнь, то зазвичай казав їй прикрі речі; та що завзятіше він виступав перед нею адвокатом світу, то дивовижніше від певного часу приваблювало його бажання довіритися їй і показати свою душу щиросердо й без прикрас чи поглянути на її душу, так ніби та була гола, мовби слимак. Тож він замислено подивився їй в очі й промовив:

 – Мій погляд міг би спочивати на ваших щоках, як спочивають хмаринки в небі. Не знаю, чи люблять хмаринки спочивати в небі, та зрештою я знаю не менше, ніж усі Ганси, про ті хвилини, коли Бог бере нас, мов рукавичку, й повільно-повільно вивертає в себе на пальцях! Ви, молоді, нічим не морочите собі голову; ви неґативно ставитесь до позитивного світу, в якому ми живемо, й, не замислюючись, стверджуєте, нібито позитивний світ – то світ батьків-матерів та літніх людей, а світ невиразного неґативу – це світ нової молоді. Мені, люба Ґердо, не дуже хочеться бути шпигом у ваших батька й матері, але раджу вам не забувати, що, коли вибираєш поміж банкіром та янголом, надійніша природа професії банкіра грає також не останню роль!

 – Чи не бажаєте чаю?! – різко запитала Ґерда. – Я хочу, щоб у нашому домі ви почувалися затишно! Ви маєте побачити перед собою бездоганну доньку моїх батька-матері!

Вона знов опанувала себе.

 – Припустімо, вийдете ви заміж за Ганса.

 – Але ж я зовсім не збираюся виходити за нього заміж!

 – Яку-небудь мету потрібно мати; ви не можете весь час жити суперечностями з батьком і матір’ю.

 – Коли-небудь я піду з дому, житиму самостійно, і ми зостанемося друзями!

 – Але прошу вас, люба Ґердо, припустімо, ви поберетеся з Гансом чи щось таке; цього, безперечно, не уникнути, якщо все триватиме так і далі. І ось уявіть собі картину: відвернувшись від світу, вранці ви чистите в такому стані зуби, а Ганс одержує письмову вимогу сплатити податки.

 – Я маю про це знати?

 – Ваш тато сказав би «так», якби мав уявлення про те, що таке стан, коли людина відвернулася від світу; звичайні люди вміють, на жаль, сховати незвичайні свої почуття й турботи так глибоко до трюму на судні власного життя, що ніколи їх і не помічають. Але візьмімо питання простіше: чи зажадаєте ви від Ганса, щоб він був вам вірний? Вірність належить до комплексу володіння! Вас мало б влаштовувати, коли б Ганс підносився душею з іншою жінкою. Ба більше, за законами, якими ви марите, ви мали б сприймати це навіть як збагачення отого вашого власного стану!

 – Ви тільки не думайте, – відповіла Ґерда, – що ми не обговорюємо таких питань самі. Не можна отак раз, два – і стати новою людиною; але й доводити в такий спосіб протилежне – це буде вже надто по-буржуазному!

 – Батько вимагає від вас, власне, зовсім не того, що ви думаєте. Він навіть не стверджує, нібито в цих питаннях мудріший від вас із Гансом; просто він каже, що не розуміє, що ви робите. Але він знає, що сила має свій глузд, неабиякий глузд; він вірить, що в ній більше глузду, ніж у вас, у нього й Ганса – в усіх трьох разом. А що якби він запропонував Гансові гроші, щоб той без зайвого клопоту нарешті завершив свою науку? Якби пообіцяв хлопцеві після випробувального терміну якщо й не дати згоду на шлюб, то бодай відмовитися від свого принципового «ні»? І поставив би одну-єдину умову: до завершення випробувального терміну спілкування з вами припинити – будь-яке, без винятку, тобто й те, яке є між вами тепер?!

 – То ось на що ви пішли?!

 – Я хотів пояснити вам, хто такий ваш тато. Він – похмуре, жахливо зверхнє божество. Ваш тато гадає, нібито гроші дадуть Гансові те, що він хоче в ньому бачити – усвідомлення реальности. Жоден Ганс із надійним місячним заробітком уже не може бути, на думку вашого тата, безнадійно дурним. Одначе ваш тато, мабуть, мрійник. Я захоплююся ним так само, як захоплююся компромісами, середніми значеннями, сухістю, мертвими цифрами. Я не вірю в диявола, та якби й вірив, то уявляв би його таким собі тренером, який нацьковує небо на досягнення рекордів. І я пообіцяв вашому татові насісти на вас так, щоб від ваших химер нічого не лишилося – хіба що тільки реальність.

Коли Ульріх промовляв це, сумління його було аж геть не чисте. Ґерда стояла перед ним уся розпашіла, в її очах крізь сльози прозирав гнів. Несподівано вона побачила перед собою й Гансом вільний шлях. Але як розуміти Ульріха – він їх зрадив чи намагався їм допомогти? Вона цього не знала, однак і те, й те, схоже, могло зробити її як нещасливою, так і щасливою. Збентежена, вона Ульріхові не довіряла й усією душею відчувала, що в найсвятішому він – рідна їй людина, яка просто не хоче цього показувати.

 – Ваш батько потай бажає, звісно, щоб я тим часом поупадав за вами й навів вас на інші думки, – додав Ульріх.

 – Це неможливо! – важко видихнула Ґерда.

 – Між нами це, мабуть, таки неможливо, – м’яко повторив Ульріх. – Але й так, як досі, тривати теж не може. Я зайшов уже надто далеко.

Він спробував усміхнутись; цієї хвилини його поймала глибока відраза до себе. Усього цього він справді не бажав. Він відчував нерішучість цієї душі й зневажав себе за те, що вона будила в ньому жорстокість.

І ту ж мить Ґерда звела на нього погляд, сповнений жаху. Зненацька вона стала прекрасною, мов полум’я, до якого ти підступив надто близько; майже жодних обрисів, лише тепло, що сковує волю.

 – Ви прийшли б якось до мене! – запропонував він. – Тут не побалакаєш так, як хотілося б.

У його очах стояла порожнеча чоловічої безцеремонности.

 – Ні, – відмовилася Ґерда.

Але погляд вона відвела, й Ульріх сумно – немовби цей порух її очей знов підніс Ґерду на недосяжну висоту – побачив перед собою не те що привабливу й не те що непривабливу постать дівчини, яка стояла й важко дихала. Він зітхнув глибоко й цілком щиро.

104. Рахель і Солиман на стежці війни

Серед високих завдань дому Туцці й багатства думок, які там нагромаджувалися, крутилось і одне в’юнке, спритне, запальне, ненімецьке створіння. І все ж таки ця невеличка покоївка Рахель нагадувала моцартівську арію покоївки. Дівчина відчиняла вхідні двері й, трохи розвівши руки, стояла, готова взяти пальто. У таку хвилину Ульріхові часом кортіло довідатися, чи вона взагалі знає, який стосунок він має до цього дому, й він намагався зазирнути їй в очі, але очі Рахель або відвертались убік, або витримували його погляд, мов два непроникні оксамитові клаптики. Він пригадував, що, коли вони побачилися вперше, її погляд був, як йому здавалося, інший, і кілька разів помічав, що в таких випадках із темного кутка передпокою за Рахель стежили очі, схожі на дві великі білі скойки; то були очі Солимана, але запитання, чи не цей хлопчина був причиною стриманости Рахель, лишалося без відповіді, бо й на його погляд вона не відповідала і, повідомивши про гостя, відразу нишком зникала.

Правда була романтичніша, ніж про це могла здогадуватися допитливість. Відколи впертим Солимановим підозрам пощастило вплутати осяйну постать Арнгайма в темні інтрижки і внаслідок таких перемін дитяче захоплення Рахель господинею також постраждало, весь її палкий потяг до добропорядної поведінки й послужливої любови зосередився на Ульріхові. Солиман переконав її, що події в цьому домі не можна лишати без нагляду, тож вона старанно підслуховувала під дверима й коли доводилося обслуговувати гостей, і коли іноді розмовляли між собою начальник відділу Туцці та його дружина; уваги Рахель не уникла і сповнена наполовину ворожости, наполовину любови позиція, яку Ульріх займав між Діотимою й Арнгаймом і яка цілком відповідала її, Рахель, власним почуттям – то протесту, то каяття – до господині, яка ні про що не здогадувалась. Тепер дівчина виразно усвідомила також, що вже давно завважила: Ульріх від неї чогось хотів. Їй і на думку не спадало, що вона могла йому подобатись. Щоправда, дівчина весь час сподівалася – відколи її вигнали з дому й вона поклала довести своїй рідні в Галичині, що однаково виб’ється в люди, – на щасливий талан, на якусь несподівану спадщину, на відкриття, нібито вона – підкинута дитина знатних батька-матері, чи, може, трапиться нагода врятувати життя якому-небудь князеві; але про те, що вона може просто впасти в око панові, котрий буває в домі її господині, й стати його коханкою чи навіть вийти за нього заміж, – цього вона й у думці не покладала. Тим-то Рахель просто ладна була зробити Ульріхові яку-небудь велику послугу. То вона із Солиманом надіслала ґенералові запрошення, випадково довідавшись, що Ульріх з ним товаришує; певна річ, сталося це ще й тому, що справу потрібно було зрушити з місця, а, з огляду на всю попередню історію, найкраще для цього прислужився б який-небудь ґенерал. Та позаяк Рахель діяла, мов домовик, у потаємній згоді з Ульріхом, не можна було уникнути того, щоб між нею й ним, за кожним рухом кого вона зацікавлено стежила, виникла та захоплива гармонія, коли всі потай помічені порухи його губів, очей і пальців ставали акторами, до яких вона прив’язувалася з пристрастю людини, котра своє непримітне життя-буття немовби спостерігає на великій сцені. І що виразніше дівчина відчувала, як ця взаємність стискає її груди – не менше, ніж вузька сукня, коли присідаєш навпочіпки біля замкової щпарини, – то зіпсутішою вона собі здавалася, бо водночас не надто вже й рішуче опиралася темним Солимановим залицянням; така була та невідома Ульріхові причина, з якої Рахель зустрічала його допитливість палким, святобливим бажанням показати себе добре вихованою, зразковою служницею.

Ульріх марно запитував себе, чому ця істота, створена природою для ніжної гри, така цнотлива, що мало не напрошувалася думка про холодну норовливість, яка у витончених жінок трапляється не так уже й рідко. Щоправда, він перемінив свою думку й, можливо, лишався навіть розчарований, коли одного разу став свідком несподіваної сцени. Щойно прийшов Арнгайм; Солиман причаївся навпочіпки в передпокої, а Рахель хутко, як завжди, вислизнула за двері. Ульріх скористався метушнею, викликаною появою Арнгайма, щоб повернутися до передпокою й узяти з пальта носову хустину. Світло тут уже погасили, і Солиман зі свого кутка не помітив, що Ульріх відчинив і причинив двері до кімнати лише про людське око, щоб показати, нібито вже вийшов з передпокою. Солиман тихенько підвівся й обережно дістав з-під куртки велику квітку. То був розкішний білий ірис; Солиман оглянув його й рушив навшпиньках повз кухню. Ульріх, знаючи вже, де комірчина Рахель, пішов назирці за ним і побачив, що було далі. Під дверима комірчини Солиман став, спершу притис квітку до губів, а тоді поквапно прикріпив її до клямки, двічі обкрутивши навколо неї ніжку й стромивши її кінчик у замкову шпарину.

Непомітно висмикнути дорогою той ірис десь із букета й сховати його для Рахель було нелегко, й поцінувати такий знак уваги дівчина вміла. Якби її звинуватили й вигнали зі служби, це було б для неї те саме, що смерть і Страшний суд. Тому повсюди, щокроку лишатися через Солимана насторожі їй було, мабуть, обтяжливо, і вона не відчувала великої втіхи, коли він з якої-небудь схованки раптом щипав її за ногу, а вона не сміла навіть зойкнути; але на неї не могло не справити враження й те, що хтось, наражаючи себе на небезпеку, виявляв їй знаки уваги, самовіддано шпигував за кожним її кроком і в складних ситуаціях випробовував її вдачу. Цей дурненький маврик безглуздо й досить небезпечно пришвидшував справу; так здавалося Рахель, і часом у неї, цілком усупереч її переконанням, серед плутанини сподівань, якими була забита її голова, зринало грішне бажання, хай би до яких серйозних наслідків це призвело в майбутньому, гарненько скористатися товстими губами сина африканського вождя, губами, які повсюди на неї очікували й були створені слугувати їй, дівчині-служниці.

Якось Солиман спитав у неї, чи вона смілива. Арнгайм у товаристві Діотими й кількох її друзів саме поїхав на два дні в гори, а хлопця із собою не взяв. Кухарку на цілу добу відпустили, а начальник відділу Туцці харчувався в ресторані. Рахель розповіла Солиманові про сліди куріння, які вона виявила у себе в кімнатці, і на оте Діотимине запитання, що подумає про це дівчинка, вона й хлопець одностайно відповіли припущенням, що на Соборі діється щось таке, що й від них вимагає якихось активніших зусиль. Спитавши, чи Рахель смілива, Солиман розповів, що хоче викрасти в свого господаря папери, які, мовляв, доводять його, Солиманове, високе походження. Рахель не повірила, що такі свідчення є, але всі ці спокусливі ускладнення, пов’язані з ними, викликали в неї пекуче прагнення до пригод. Вони домовилися, що, коли Солиман зайде по неї й проведе її до готелю, вона лишиться в білій наколці й фартушку, щоб здавалося, немовби господарі послали її з якимось дорученням. Коли вони вийшли на вулицю, за мереживним нагрудником фартушка відразу стало так задушливо гаряче, що аж в очах потемніло; проте Солиман сміливо зупинив таксі; останнім часом у нього водилося багато грошей, тому що Арнгайм часто бував дуже неуважний. Рахель теж набралася відваги й на очах у всього світу сіла до машини, так наче її доручення й обов’язки саме в тому й полягали, щоб кататися з цим малим негром. За вікнами пролітали, вилискуючи, вранішні вулиці, повні елеґантних нероб, яким ці вулиці належали на законних підставах, а Рахель знову хвилювалася так, немовби щось крала. Вона спробувала відкинутися на сидіння так само спокійно, як це робила при ній Діотима; але згори й знизу, хоч би де вона торкалася м’якої оббивки, в неї проникав безладний, заколисливий рух. Машина була закрита, й Солиман, скориставшись тим, що Рахель відкинулася назад, притиснувся широкими штемпельними подушками свого рота до її губів; либонь, крізь шибки це було видно й знадвору, але машина летіла вперед, і в пружних подушках сидіння Рахель, погойдуючись, відчувала спиною немовби легеньке кипіння якоїсь духмяної рідина.

Мавр не проминув нагоди підкотити до самих дверей готелю. Двірники в чорних шовкових нарукавниках і зелених фартухах шкірили зуби, коли Рахель виходила з машини, портьє витріщався із-за скляних дверей, поки Солиман платив, і Рахель здавалося, що хідник під її ногами ось-ось западеться. Але потім у неї все ж таки склалося враження, що Солиман має в готелі неабиякий вплив, бо їх, поки вони перетинали величезний вестибюль з колонами, ніхто не спинив. Тут у м’яких кріслах сиділи поодинці якісь чоловіки, проводжаючи поглядами Рахель; вона знову дуже засоромилась, але потім, коли піднялася сходами й побачила багатьох покоївок, одягнених так само, як і вона, в чорне, з білими наколками, тільки не так вишукано, на душі в неї стало достоту, як у дослідника, що блукає невідомим, можливо, навіть небезпечним островом і оце вперше натрапив на людей.

І ось Рахель уперше в житті побачила покої у фешенебельному готелі. Насамперед Солиман позамикав усі двері; потім він вирішив, що мусить поцілувати подругу ще раз. Поцілунки, якими останнім часом обмінювалися Рахель і Солиман, чимось нагадували палкі дитячі поцілунки; вони радше щось ніби засвідчували, ніж небезпечно розслаблювали, й навіть тепер, коли ці двоє вперше лишилися за замкненими дверима самі, Солиман не знайшов нічого невідкладнішого, ніж ізолювати цю кімнату ще романтичніше. Він поопускав жалюзі й позатикав замкові шпарини у дверях, що виходили в коридор. Рахель теж була надто схвильована цими приготуваннями й думала лише про одне: про власну сміливість і про ганьбу в тому разі, якщо їх викриють.

Потім Солиман підвів її до шаф та валіз Арнгайма, й усі вони були незамкнені, крім однієї валізи. Отже, сумніву не було: таємниця могла зберігатися лише в ній. Мавр повиймав ключі з незамкнених валіз і спробував їх до замкненої. Не підійшов жоден. Пораючись біля валіз, Солиман не стуляв рота. З його вуст цілим потоком лився весь його запас верблюдів, принців, секретних кур’єрів та підозр щодо Арнгайма. Він попросив у Рахель шпильку й спробував зробити з неї відмикачку. Коли в нього нічого не вийшло, він повисмикував ключі з усіх шаф та комодів, розклав їх на підлозі й, стоячи перед ними навколішках, на хвилю замислився, шукаючи нової ради.

 – Бачиш, як він од мене ховається! – сказав хлопець до Рахель, потираючи лоба. – Але ж я можу спершу показати тобі й усе інше.

Сказав і заходився розкидати приголомшливі багатства господаревих валіз та шаф просто перед Рахель, яка сиділа на підлозі й, затиснувши поміж колін руки, широко розплющеними очима дивилася на це добро. Перед нею був інтимний ґардероб чоловіка, розбещеного вишуканими насолодами, – те, бачити чого їй іще ніколи не випадало. Її високоповажаний господар убирався, звісно, непогано, але він не мав ані грошей на такі досконалі вигадки кравців, які творили верхній одяг та білизну, ані потреби в оцій домашній і подорожній розкоші, і навіть її ласкава господиня й близько не мала таких вишуканих, по-жіночому ніжних і хтозна й навіщо потрібних речей, як у цього незмірно багатого чоловіка. У Рахель знову прокинулося щось від колишньої боязкої пошани до набоба, а Солиман, пишаючись приголомшливим враженням, яке він справив на дівчину господаревим добром, і далі виставляв усе напоказ, демонстрував, як працює всіляке начиння, й старанно пояснював його секрети. Помалу Рахель уже почала стомлюватись, аж раптом її вразило одне дивне спостереження. Вона виразно пригадала, що від певного часу такі речі почали траплятися й серед білизни та домашніх дрібничок Діотими. Вони не були такі численні й дорогі, як оці тут, та якщо їх порівняти з колишньою монастирською простотою, то оцьому видовищу в готелі вони були, безперечно, рідніші, ніж статечному минулому. Цієї миті в душу Рахель закралася ганебна підозра, що зв’язок між її господинею й Арнгаймом, можливо, не такий уже й духовний, як вона собі гадала. Рахель почервоніла по самі вуха.

Цієї сфери її думки, відколи вона служила в Діотими, не торкалися. Пишноту господининого тіла її очі поглинали, мов порошок разом з обгорткою, і про застосування цієї пишноти жодних помислів у неї не виникало. Рахель була така вдоволена життям серед людей вищого світу, що весь цей час чоловік для неї, хоч вона й легко піддавалася на спокусу, існував загалом не як реальна істота протилежної статі, а був лише в романтичному й романному сенсі чимось іншим, ніж вона. В її шляхетній натурі з’явилося більше дитячого, внаслідок цього вона немовби повернулася в ту пору перед статевою зрілістю, коли так самовіддано захоплюєшся чужою величчю, і лише цим можна було пояснити зокрема й те, що пусті Солиманові балачки, з яких зневажливо посміялася б навіть кухарка, в Рахель викликали поступливість і сп’янілу слабкість. Але тепер, коли Рахель сиділа зіщулившись на підлозі й ніби бачила перед собою втілену думку про злочинний зв’язок між Арнгаймом і Діотимою, у ній стався вже давно розпочатий переворот – пробудження від неприродного стану душі до підозріливого плотського стану світу.

Вона вмить позбулася всієї своєї романтики, зробилася навіть трохи сердитою, тіло її сповнилося певности, що коли-небудь і служниця дістане те, що їй належить із цілковитим правом. Солиман сидів навпочіпки перед своїм розсипищем; бажаючи обдарувати Рахель, він зібрав усе, що викликало в неї особливий захват, і спробував запхати його до кишені її фартушка – аби лиш воно туди ввійшло. Зненацька він скочив на ноги й знову заходився похапки длубатися складаним ножиком у замку закритої валізи. Не тямлячи себе, він заявив, що до повернення Арнгайма зніме з його чекової книжки великі гроші, які той узяв на дорогу, – у фінансових справах це навіжене чортеня тямило зовсім не по-дитячому, – й утече з Рахель, тільки спершу він, мовляв, має добути свої папери.

Рахель підвелася з колін, рішуче повикидала з кишені всі напхані туди подарунки й сказала:

 – Не верзи дурниць! Ніколи мені більше тут товктися! Котра година?

Голос її зробився глибшим. Вона розгладила на собі фартушка й поправила наколку; Солиман одразу відчув, що дівчина кинула грати в його гру і раптом стала старшою від нього. Та перше ніж він устиг заперечити, Рахель поцілувала його на прощання. Вуста її не тремтіли, як звичайно, а притислися до соковитого плоду його обличчя, до того ж голову нижчого на зріст Солимана вона закинула назад і тримала стільки, що він мало не задихнувся. Хлопець почав судомно смикатись, а коли вона його відпустила, мав таке відчуття, немовби якийсь дужчий парубок занурив його з головою у воду, і першої миті він хотів лише одного: помститися за цю ганебну образу. Але Рахель уже вислизнула за двері, і погляд, який лише й наздогнав її, був, щоправда, спершу роз’ярілий, як стріла з вогненним наконечником, але потім, догорівши, став м’яким приском, і Солиман заходився збирати на підлозі господареві речі, щоб покласти все на місце, й знов обернувся на юнака, який прагне досягти чогось цілком досяжного.

105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

Після прогулянки в гори Арнгайма не було в місті довше, ніж звичайно. Оці слова «не було в місті», якими він мимоволі почав послуговуватись і сам, звучали досить дивно, бо правильніше належало б сказати «був удома». З багатьох причин Арнгайм відчував, що назріває нагальна потреба щось вирішувати. Йому не давали спокою сни наяву, які холодній його голові доти були чужі. А надто вперто надокучав один; Арнгайм бачив, як вони вдвох із Діотимою на мить завмирали на високій церковній вежі, під ними пропливав зелений краєвид, а тоді вони стрибали вниз. Проникнути ввечері до спальні подружжя Туцці і, знехтувавши будь-яким лицарством, застрелити начальника відділу було вочевидь те саме. Він міг би поквитатися з Туцці й на дуелі, але така розв’язка здавалося йомуне дуже природною; цю фантазію вже обтяжували надто численні атрибути реальности, і що ближче Арнгайм наближався до реальности, то більше поставало прикрих перешкод. Зрештою, можна було б і, так би мовити, незалежно й відверто попросити в Туцці руки його дружини. Але що б той відповів? Це означало б уже поставити себе в ситуацію, яка загрожувала б посміховищем. І навіть у тому разі, якби Туцці повівся по-людському й надто великого скандалу пощастило уникнути, – ба більше, якщо припустити, що взагалі обійшлося б без скандалу, адже й у вищому світі до розлучень уже почали ставитися поблажливо, – то все ж таки факт залишався фактом: пізнім одруженням старий парубок завше ставить себе в трохи смішне становище, приблизно таке саме, як подружжя, в котрого до срібного весілля раптом знаходиться дитинка. І якби вже Арнгайм цього хотів, то, з огляду на відповідальність перед інтересами фірми, постав би перед необхідністю одружитися хоча б на багатій вдові-американці чи на наближеній до двору аристократці, а не на розлученій дружині чиновника-буржуа. Для нього будь-який вчинок, навіть у сфері чуттєвій, був сповнений відповідальности. У добу, коли так мало хто відчуває відповідальність за те, що він робить чи думає, як оце в нинішню, такі заперечення висувало аж ніяк не лише особисте шанолюбство Арнгайма, а й просто-таки надособиста потреба приводити чимдалі більшу владу в його руках (цей механізм, що спочатку виник із потягу до грошей, але вже давно виріс із-під залежности від нього, мав власний розум, власну волю, змушений був розширюватися, зміцнюватись, міг підхоплювати хвороби, іржавів, коли давав собі розслабитись!) у відповідність із чинною владою й ієрархіями, з чого Пауль і перед Діотимою, наскільки пригадував, таємниці ніколи не робив. Звичайно, коли в тебе прізвище Арнгайм, то ти можеш дозволити собі взяти заміж хоч пастушку; але він міг дозволити собі таке лише в особистому плані, а в решті це лишалося, як-не-як, зрадою справи задля особистої втіхи.

І все ж він учинив правильно, запропонувавши Діотимі взяти з нею шлюб. Зробив він це вже хоч би через те, що волів запобігти обставинам, які виникають у разі подружньої зради й несумісні з добропорядним, добросовісним способом життя.

Діотима вдячно потисла йому руку і з усмішкою, що нагадувала найкращі зразки з історії мистецтва, на його пропозицію відказала: «Найдужче ми завжди кохаємо не тих, кого обіймаємо.» Після такої відповіді, багатозначної, як зваблива жовтизна в лоні штивної лілії, повернутися до свого прохання Арнгайм уже не важився. Натомість між ними заходили розмови загального характеру, в яких на диво часто прохоплювалися слова «розлучення», «шлюб», «подружня зрада» й такі інші. Не раз Арнгайм і Діотима заводили глибоку бесіду, наприклад, на тему подружньої зради в сучасній літературі, й цю проблему, вважала Діотима, висвітлювали зазвичай без усвідомлення глибокого сенсу порядности, самозречення, героїчного аскетизму, суто в дусі сенсуалізму, і цю думку, на жаль, з точністю поділяв і Арнгайм, тож йому лишалося тільки додати, що усвідомлення глибокої моральної таємниці особистости нині майже повсюди втрачено. Ця таємниця полягає в тому, що не все можна собі дозволяти. Часи вседозволености завжди робили нещасними тих, хто в ці часи жив. Добропорядність, поміркованість, лицарська шляхетність, музика, звичаї, поезія, форма, заборона – все це не має вищої мети, ніж надавати життю обмеженого і чітко окресленого образу. Безмежного щастя нема. Нема великого щастя без великих заборон. Навіть у комерційних справах не можна гнатися за кожною вигодою, а то не досягнеш нічого. Межа – це таємниця явища, таємниця сили, щастя, віри й завдання утвердитись, бувши маленькою людиною, в універсумі. Так розвивав цю тему Арнгайм, і Діотимі лишалося тільки з ним погоджуватись. У певному сенсі прикрим наслідком цих висновків було те, що через них поняття законности набувало такого глибокого значення, якого для звичайних смертних воно загалом уже не має. Однак великі душі мають потребу в законності. У години піднесення відчуваєш прямовисну суворість всесвіту. І комерсант, хоч він і панує над світом, шанує королівську владу, дворянство й духівництво як носіїв ірраціонального. Бо те, що законне, просте, як просте все велике, й не потребує усвідомлення. Гомер був простий. Ісус Христос був простий. Великі уми знов і знов повертаються до простих засад, ба більше, треба мати мужність сказати: повертаються до моральних банальностей, і тому загалом нікому не буває так важко чинити наперекір традиціям, як душам істинно вільним.

Такі висновки, хай які вони слушні, не сприяють намірам порушити чужий шлюб. Тому Арнгайм з Діотимою опинились у становищі людей, яких з’єднує пречудовий місток з діркою посередині – хоча й невеликою, всього-на-всього кілька метрів завбільшки, але достатньою для того, щоб не дати їм зійтися. Арнгайм, щиро журячись тим, що не має іскри того жадання, яке в усіх справах однакове і зваблює людину на нерозважну оборудку так само легко, як на нерозважне кохання, у цій зажурі почав заводити докладні розмови про жадання. За його словами, жадання – це саме те почуття, яке відповідає культурі розуму в нашу добу. Жодне інше почуття не спрямоване на свою мету так однозначно, як це. Воно впинається, мов гостра стріла, а не відлітає, мов зграє птахів, у щораз нові далечіні. Воно обкрадає душу, як її обкрадають розрахунки, хитромудра механіка, брутальність. З таким осудом говорив Арнгайм про жадання, водночас відчуваючи, що воно шаленіє, як осліплений раб у підземеллі.

Діотима спробувала вчинити інакше. Вона простягла до приятеля руку й попросила:

 – А давайте помовчимо! Слово – велика сила, але є щось іще більше! Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна. Щойно ми починаємо розмовляти, як усі двері причиняються; слово краще слугує нереальному спілкуванню; розмовляють у ті години, коли не живуть…

 – Ваша правда, – погодився Арнгайм, – самовпевнене слово надає невидимим порухам душі довільної й бідної форми!

 – Нічого не кажіть! – ще раз попросила Діотима й поклала долоню йому на руку. – У мене таке відчуття, ніби ми даруємо одне одному мить життя тим, що мовчимо. – Згодом вона забрала свою руку й зітхнула: – Трапляються хвилини, коли всі приховані самоцвіти душі лежать на видноті!

 – Настане, мабуть, такий час, – додав Арнгайм, – і є багато ознак того, що він уже не за горами, – коли душі бачитимуть одна одну, не закликаючи на допомогу почуття. Душі поєднуються, коли розлучаються вуста!

Діотимині вуста випнулися, утворивши щось схоже на зігнутий хоботок, яким метелик дістає з квітки нектар. Вона була в глибокому духовному сп’янінні. Адже таке легеньке асоціативне марення притаманне коханню, либонь, так само, як і кожному високому стану душі; повсюди, куди падали слова, спалахував багатозначний сенс, виступав, мов замаскований Бог, і розчинявся в мовчанні. Діотима знала цей феномен з піднесених годин самотности, але досі він ніколи не доходив отак до крайньої межі ще стерпного духовного щастя; у ній жила анархія надміру, властива ковзаняреві легкість божественного, і їй кілька разів здавалося, що вона ось-ось знепритомніє і впаде.

Арнгайм щоразу підхоплював її гучною фразою. Вона мала час перевести дух і поміркувати. Потім напнуті тенета значущих думок знов починали під ними хитатися.

Мукою в цьому розкриленому щасті було те, що воно не давало змоги зосередитися. З нього розходились колами все нові й нові тремтливі хвилі, не торкаючись, проте, одна одної й не обертаючись на спрямовану дію. І все ж таки Діотима вже ладна була – принаймні в душі вона іноді вважала, що так буде тактовніше й розумніше, – віддати перевагу небезпеці подружньої зради перед жахливою катастрофою занапащених життів, а Арнгайм уже давно ухвалив моральне рішення цієї жертви не приймати й одружитися з Діотимою; вони могли, отже, так чи так одержати одне одного будь-якої хвилини, обоє це знали, вони не знали тільки, чого їм хотіти, бо щастя підносило їхні душі, створені для нього, на таку врочисту висоту, що там їх поймав страх перед незграбними рухами, цілком природний для тих, у кого під ногами – хмарина.

Отож розум в обох жадібно вбирав, нічого не проминаючи, всі оті великі й прекрасні розсипи, які їм пропонувало життя, але через свої незліченні багатства ті розсипи зазнавали дивних втрат. Бажання й земні марноти, які звичайно наповнювали їхнє буття, лежали, поглинені тишею, десь далеко внизу, мов іграшкові хатки й дворики на дні долини, разом з кудкудаканням, гавкотом і всілякими хвилюваннями. Лишалося мовчання, порожнеча й глибина.

«Може, ми якісь обрані?» – міркувала Діотима, озираючись на цій найвищій висоті почуттів і здогадуючись про щось болісне й таке, що годі собі й уявити. Подібних відчуттів, тільки меншою мірою загострених, не лише зазнала вона сама, про них умів розповідати й такий ненадійний чоловік, як її кузен, до того ж останнім часом про них багато писали. Та якщо ті оповіді не брешуть, то через кожну тисячу років настають часи, коли душа ближча до пробудження, ніж звичайно, коли вона, немовби народившись для реальности завдяки окремим індивідам, наражає їх на випробування, зовсім відмінні від того, про що можна прочитати й почути. У цьому зв’язку Діотима навіть знову згадала раптом про загадкову появу Генерала, якого не запрошували. І, поки схвильованість перекидала між ними тремтливу дугу, вона стиха промовила до свого приятеля, який добирав нових слів:

 – Не лише розумом спілкуються двоє! І Арнгайм відповів:

 – Так. – Його погляд, хоч і не з високости, проник в її очі, мов промінь призахідного сонця. – Ви про це вже казали. Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна; будь-яке намагання переростає для неї в перешкоду!

106. У що вірить сучасна людина – у Бога чи в голову всесвітнього концерну? Арнгайм вагається

Арнгайм сам. У задумі стоїть він край вікна свого покою в готелі й споглядає оголені крони дерев, гілля яких поспліталось у Грати; під ними учасники розпочатих цієї години карнавальних гулянь рухаються двома строкатими й темними зміями, що труться одна об одну. Сердита усмішка розмикає вуста великого чоловіка.

Досі йому ніколи не важко було сказати, що він вважає бездушним. Що нині не бездушне? Окремі такі винятки легко можна було визнати. Десь у глибині своєї пам’яті Арнгайм чув звуки одного вечора камерної музики; в його замку у Бранденбурзькому маркграфстві зібралися друзі; духмяніли пруські липи, друзі були молоді музиканти, яким велося досить нелегко, проте вони, граючи, сповнювали той вечір своїм натхненням; вони вливали в нього душу. Або ще один випадок. Якийсь час він підтримував фінансами одного художника, а оце недавно викидати далі гроші на вітер відмовився. І гадав, що той художник на нього образиться, відчує себе покинутим напризволяще, адже він так і не встиг нічого добитись; довелося сказати йому, що він не один, є й ще художники, котрі потребують допомоги, й такі інші неприємні речі. Натомість той чоловік, зустрівши Арнгайма під час останньої його поїздки, лише твердо поглянув йому в очі, схопив за руку й заявив: «Ви поставили мене в скрутне становище, але я певен: така людина, як ви, нічого не робить без поважної на те причини!» У ньому відчувалася душа справжнього чоловіка, і Арнгайм не проти був іншим разом зробити для того художника що-небудь іще.

Отож у багатьох окремих випадках про душу можна вести мову навіть іще й тепер; Арнгайм завжди надавав цьому великого значення. Та коли доводиться заходити з нею в стосунки безпосередньо й беззастережно, вона обертається на серйозну небезпеку для відвертости. Невже й справді настає час, коли душі сходяться одна з одною, не вдаючись до посередництва почуттів? Чи була яка-небудь мета, не менш висока й значуща, ніж реальні цілі, в тому, щоб спілкуватися одне з одним так, як останнім часом до цього спонукало його самого і його прекрасну подругу їхнє внутрішнє прагнення? Тверезим розумом він жодної миті в це не вірив, і все ж усвідомлював, що сам сприяв тому, щоб у це вірила Діотима.

Арнгайм перебував у стані своєрідного розладу із самим собою. Моральне багатство тісними узами пов’язане з матеріальним; він про це добре знав, і не важко зрозуміти, чому воно так і є. Адже мораль замінює душу логікою; якщо душа не позбавлена моралі, то для неї питань моральних, по суті, вже нема, а є лише питання логічні; вона питає себе, чи підпадає те, що вона хоче зробити, під ту чи ту заповідь, так чи інак потрібно тлумачити її наміри тощо, а це однаково, що обернути розбурханий дикий натовп на гурт дисциплінованих гімнастів, які на команду нахиляються праворуч, розкидають руки й роблять низькі присідання. Одначе логіка передбачає, що все, з чим ми стикаємось, повторюється; цілком очевидно, що якби події змінювались, як у вихорі, де ніщо не повертається, ми ніколи б не сформулювали глибокого відкриття, що А дорівнює А або що більше – це не менше; ні, ми просто мріяли б, і це був би стан, осоружний будь-якому мислителеві. Те саме стосується й моралі, і якби не було нічого такого, що можна повторити, то нам не можна було б нічого й диктувати, а коли не маєш права людям диктувати, то мораль не робить ані найменшої втіхи. А грошам ця властивість повторюватися, характерна для моралі й розуму, притаманна найвищою мірою; вони просто-таки складаються з цієї властивости й розкладають, поки мають стабільну цінність, усі насолоди світу на ті дитячі кубики купівельної спроможности, з яких можна скласти що завгодно. Тому гроші мають мораль і розум; а оскільки не кожна моральна й розумна людина, як відомо, має, навпаки, ще й гроші, то можна дійти висновку, що ці властивості від самого початку закладені в грошах чи принаймні що гроші – вінець морального й розумного існування.

Певна річ, з огляду на це Арнгайм отак відверто не вважав, що, скажімо, освіченість і віровизнання – це природний наслідок власности, однак припускав, що власність накладає обов’язок їх мати; але що сили духовні не завжди достатньо знаються на діяльних силах буття й здебільшого майже відірвані від життя, – наголосити на цьому він любив і, маючи широкий світогляд, доходив ще й не таких висновків. Адже будь-яке зважування, будь-який розрахунок і облік передбачають також, що предмет, котрий вимірюють, у процесі цих операцій змін не зазнає; а коли це все ж таки стається, то потрібно закликати на допомогу всю кмітливість, щоб навіть у зміні знайти щось незмінне; отож гроші своєю суттю споріднені з усіма духовними силами, і за їхнім взірцем учені розкладають світ на атоми, закони, гіпотези й дивовижні обчислювальні знаки, а техніки вибудовують із цих фікцій світ нових речей. Власник гігантської індустрії, добре обізнаний з природою сил, які йому служили, знав про це не гірше, ніж середній німецький читач романів знає про моральні підвалини Біблії.

Цю потребу в однозначності, повторюваності й усталеності, потребу, що становить передумову успіхів у мисленні й плануванні, – так міркував далі Арнгайм, дивлячись на вулицю внизу, – у сфері духовній завжди задовольняє яка-небудь форма насилля. Хто воліє будувати свої взаємини з людиною на камінні, а не на піску, повинен використовувати властивості й пристрасті лише ниці, бо тільки тому, що якнайтісніше пов’язане з егоїзмом, властива постійність, і його повсюди можна брати до уваги; високі поривання ненадійні, суперечливі й скороминущі, як вітер. Чоловік, котрий знав, що імперіями рано чи пізно доведеться управляти так само, як заводами, на метушню мундирів, гордих і, мов гниди, крихітних облич унизу дивився з посмішкою, позначеною зверхністю й тугою воднораз. Шкода й казати: якби сьогодні повернувся Бог, щоб заснувати серед нас Тисячолітнє царство, то жодна практична, жодна досвідчена людина не виявила б такому заходу довіри, поки не подбали б про Страшний суд та про все необхідне для виконання вироку – надійні в’язниці, поліцію, жандармерію, армію, статті кримінального кодексу про державну зраду, урядові установи й таке інше, потрібне ще для того, щоб звести можливості душі, які не піддаються обліку, до двох основних постулатів: від майбутнього небожителя лише залякуванням та закручуванням гайок або підкупом його жадоби – одне слово, лише «суворими методами» можна з певністю добитися чого завгодно.

Але тоді виступив би наперед Пауль Арнгайм і сказав би Всевишньому: «Господи, навіщо?! Егоїзм – найнадійніша властивість людського життя. За допомогою егоїзму політик, вояк і король хитрістю й примусом дали твоєму світові лад. Така вже мелодія людства; ми з тобою маємо це визнати. Відмовитися від примусу означало б послабити лад; зробити людину, хоч вона й байстря, здатною на щось велике – лише в цьому наше завдання!» По цих словах Арнгайм скромно усміхнувся б до Господа, тримаючись спокійно, щоб не забували, як важливо для кожної людини смиренно визнавати великі таємниці. А тоді повів би мову далі: «Та хіба гроші – це не такий самий надійний спосіб залагоджувати людські взаємини, як насилля, хіба вони не дають нам змоги відмовитися від наївного застосування насилля? Це – насилля одухотворене, гнучка, високорозвинена й творча його форма. А хіба комерція стоїть не на хитрощах і примусі, не на визиску й надприбутках? Тільки все це – цивілізоване, перенесене цілком до внутрішнього світу людини, навіть, можна сказати, вбране в шати її свободи. Капіталізм як організація егоїзму за ієрархією сил з метою добування грошей – це просто-таки найвищий, до того ж і найгуманніший лад, який ми спромоглися витворити тобі на славу; точнішого мірила людські діяння в собі не мають!» І Арнгайм порадив би Господу побудувати Тисячолітнє царство на комерційних засадах, доручивши управляти ним одному з великих комерсантів, певна річ, із широким філософським світоглядом. Адже, зрештою, якщо казати суто про релігійність, то їй завше доводилося страждати, а якщо для порівняння взяти її ненадійне існування за часів воєнних, то навіть їй комерційне управління обіцяло б, як-не-як, великі переваги.

Отак промовляв би Арнгайм, бо його внутрішній голос недвозначно підказував йому, що цуратися грошей не можна так само, як розуму й моралі. Ще один голос, також глибинний, так само виразно нашіптував йому, однак, що розуму, моралі й узагалі раціоналізованого існування потрібно спокійнісінько відцуратися. І саме в ті запаморочливі хвилини, коли Арнгаймові нічого не хотілося, крім як заблуканим супутником упасти в сонячну масу Діотими, цей другий голос був, мабуть, могутнішим. Тоді буяння думок здавалося Арнгаймові таким самим чужим і неорганічним, як ріст нігтів і волосся. Моральне життя уявлялося йому чимось мертвим, і прихована відраза до моралі й ладу змушувала його червоніти. З ним було те саме, що з усією його добою. Вона молиться грошам, ладу, знанням, обліку, вимірюванню й зважуванню, одне слово, духу грошей та їхній рідні, й водночас на це ремствує. Ця доба, стукаючи молотком та обраховуючи в свої робочі години, а поза ними поводячись, мов ватага дітей, яку окрик «А що ми робитимемо тепер?» (запитання, по суті, не позбавлене гіркого, огидного присмаку) жене від одних крайнощів до інших, – доба ця не може позбутися внутрішнього примусу почати все спочатку. До нього вона застосовує принцип розподілу праці, тримаючи задля таких внутрішніх ремствувань і підозр особливих інтелігентів, а також тих, котрі висповідують свій час і висповідуються перед ним самі, фахівців з індульгенцій, літературних провісників і проповідників каяття (знати про те, що вони є, дуже важливо, якщо ти сам не в змозі бути їхнім послідовником); і приблизно такий самий різновид морального викупу становлять фрази й кошти, що їх держава щороку вгачує в культурні установи, позбавлені будь-якого грунту під собою.

З таким розподілом праці в собі жив і сам Арнгайм. Сидячи в одному зі своїх директорських кабінетів і перевіряючи рахунки зі збуту, він посоромився б міркувати інакше, ніж на комерційний і технічний лад; та якби на карті вже не стояли гроші фірми, він посоромився б не міркувати навпаки й не вимагати, щоб людина була здатна піднестися інакше, ніж хибним шляхом правильности, виконання приписів, дотримання одиниць виміру тощо, результати чого абсолютно неорганічні і, зрештою, несуттєві. Годі й сумніватися, що цей другий шлях називають релігією. Арнгайм писав про це книжки. У них він називав це також міфом, поверненням до простоти, царством душі, одухотворенням економіки, суттю дії тощо, бо це було дуже багатогранне – сказати точніше, воно мало рівно стільки граней, скільки він помічав у собі, коли самовіддано брався за себе, як те й має робити людина, котра бачить перед собою великі завдання. Але така вже була, очевидно, його доля, що у вирішальну годину цей розподіл праці зазнавав краху. Тієї хвилини, коли Арнгайм ладен був кинутися в полум’я своїх почуттів або коли відчував потребу бути таким самим великим і цілісним, як герої давнини, таким самим безтурботним, якою здатна бути лише людина по-справжньому шляхетна, таким до краю релігійним, як цього вимагає глибоко усвідомлена суть кохання, тієї хвилини, отже, коли він, забувши про свої штани й своє майбутнє, ладен був упасти до ніг Діотими, його спиняв якийсь голос. То в ньому невчасно прокидався голос здорового глузду або, як він роздратовано казав сам собі, голос розрахунку й обачливости, голос, який нині повсюди чинить опір життю на широку ногу, таїні почуттів. Арнгайм його ненавидів і воднораз знав, що той голос усе ж таки мав рацію. Бо якби, припустімо, дійшло до так званого медового місяця, то якої форми набуло б їхнє життя з Діотимою потім, коли медовий місяць минув би? Він, Арнгайм, повернувся б до своїх справ і вдвох із нею розв’язував би решту життєвих проблем. Отак і минав би рік, фінансові операції чергувалися б з відпочинком на природі, чергувалися б тваринна й рослинна частини власного буття. Можливо, пощастило б домогтися великого, справді гуманного поєднання діяльности й спокою, людських потреб і краси. Це було дуже добре, перед ним, либонь, і мріла така мета, й, на його думку, хто не вмів геть розслабитися, про все забути, забігти на край світу й, уже нічого не бажаючи, просто лежати собі, сказати б, у самій пов’язці на стегнах, той не мав снаги для великих фінансових операцій. Але в Арнгаймі нуртувало якесь несамовите, німе задоволення, бо все це суперечило тому первісному й кінцевому почуттю, що його викликала в ньому Діотима. Щодня, коли він знов бачив її, цю античну статую з її округлими формами радше на сучасні смаки, його поймало сум’яття, відчуття, немовби сили його тануть, і він уже не здатний впустити у свій внутрішній світ це урівноважене, умиротворене створіння, що гармонійно рухається своєю орбітою. То було не високогуманне чи хоч би просто гуманне почуття, зовсім ні. У цьому стані була вся порожнеча вічности. Він утуплювався у красу коханої поглядом, що, здавалося, шукав її вже тисячу років, а тепер, нарешті знайшовши, раптом лишився без діла, й це призводило до знемоги, вочевидь позначеної рисами оціпеніння, якогось мало не ідіотичного подиву. Почуття вже не давали відповіді на цей надмір вимогливости, порівняти який можна було, власне, хіба що з бажанням, щоб тобою разом із коханою вистрелили з гармати в космос!

Діотима, жінка надзвичайно тактовна, знайшла слушні слова й для цього. Одного разу в таку хвилину вона нагадала про те, що ще великий Достоєвський виявив зв’язок між коханням, ідіотією і внутрішньою святістю, однак нинішньому поколінню, за яким не стоїть, мовляв, набожна Росія Достоєвського, спершу потрібне, мабуть, якесь особливе визволення, щоб воно здійснило цю думку. Такі слова були Арнгаймові до душі.

Хвилина, коли вони пролунали, була одна з тих надреальних і воднораз наднереальних хвилин, коли кров, мов у забитій сурмі, з якої не можна видобути жодного звуку, шугає до голови. У тій хвилині не було нічого малозначущого – від найменшої філіжанки, що по-ванґоґівському величалася на полиці, до людських тіл, які, хтозна й чим понабухавши і загострившись, немовби повтискувалися у простір кімнати.

Діотима злякано промовила:

 – Чого б мені зараз найдужче хотілося, то це – пожартувати; я так люблю гумор, він здіймається над усім і позбавлений будь-яких жадань і пристрастей!

У відповідь Арнгайм усміхнувся. Потому підвівсь і заходив туди-сюди по кімнаті. «Можливо, якби я почав рвати її на шматки, якби почав кричати й витанцьовувати, якби запустив руку собі в горлянку й піймав у грудях для неї своє серце, – можливо, тоді сталося б диво?» – питав він себе. Але в міру того, як запал його минав, він переставав про це думати.

І ось тепер та сцена виразно постала перед ним знову. Його погляд ще раз холодно затримався на вулиці внизу. «Треба, щоб справді сталося диво визволення, – сказав він до себе, – треба, щоб землю заселили інші люди, перше ніж можна буде мріяти про здійснення таких речей». Він уже не завдавав собі клопоту розгадувати, як і від чого потрібно визволятися; так чи так, а все мало стати іншим. Арнгайм повернувся до письмового столу, з-за якого встав півгодини тому, до листів і телеграм, і покликав дзвоником Солимана, щоб той привів йому секретаря.

І поки Арнгайм чекав на секретаря, а його думки вже народжували перші фрази роздумів на економічну тему, які він мав намір продиктувати, минули події кристалізувалися в ньому в чудову, багатогранну моральну формулу. «Людина, що усвідомлює свою відповідальність, – переконано сказав він собі, – має право, якщо вона й дарує душу, жертвувати зрештою лише відсотками, але в жодному разі не капіталом!»

107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

Коли його ясновельможність казав про європейську сім’ю держав, яка, тріумфуючи, має згуртуватися навколо старого імператора-патріарха, для себе він ніколи до тієї сім’ї не залічував Прусії. Тепер граф робив це, мабуть, іще переконаніше, ніж колись, бо відчував: йому вочевидь муляє враження, яке справляє доктор Пауль Арнгайм; коли його ясновельможність приходив до своєї приятельки Діотими, він незмінно заставав там або цього чоловіка, або його сліди, й так само, як начальник відділу Туцці, не знав, як бути. Тепер Діотима, привітно поглядаючи на графа, помічала в нього – чого досі ніколи не траплялося – набряклі жили на руках та шиї і ясно-тютюнову шкіру зі старечим запахом, і, хоч їй не можна було закинути брак шаноби до цього вельможі, в ореолі її доброзичливости все ж таки щось змінилося, як ото змінюється літнє сонце на зимове. Граф Ляйнсдорф не був схильний ні до фантазій, ні до музики, та відколи йому довелося терпіти доктора Арнгайма, у вухах у нього на диво часто прохоплювалися ледве чутні звуки немовби литавр і тарілок австрійського військового маршу, а коли він заплющував очі, в їхній темряві його тривожив плескіт чорно-жовтих знамен, що насувалися там цілими полчищами. І такі патріотичні видіння навідували, схоже, й решту друзів дому Туцці. Принаймні всі, кого йому випадало чути, про Німеччину відгукувалися з вельми глибокою повагою, та коли він натякав, що з плином подій велика патріотична акція, либонь, може обернутися певною мірою все ж таки й проти братерського райху, ту повагу прикрашала щира усмішка.

Щодо цього його ясновельможність зіткнувся на своїй ниві з одним важливим феноменом. Є сімейні почуття, які виявляються особливо палко, і до таких належала неприязнь до Німеччини, повсюди поширена перед війною в європейській сім’ї держав. Духовно Німеччина була, мабуть, найменш цілісною країною, тут кожне могло що-небудь знайти для своєї неприязні; це була країна, давня культура якої раніше, ніж у решті країн-сусідів, потрапила під колеса нового часу й виявилася покраяною на пишномовні фрази для лицемірства й комерції; крім того, Німеччина була задерикувата, ласа до чужого, хвалькувата й небезпечно несамовита, як і будь-яка розтривожена велика маса; та загалом усе це було, зрештою, притаманне Європі і могло видатися європейцям хіба що трохи аж надто європейським. Мабуть, просто є такі створіння, такі образи небажаного, на яких осідає всіляка відраза, всілякі суперечності, мов ото жужелиця, що її нині лишає по собі, згоряючи, життя. З «може бути» зненацька, на невимовний подив усіх учасників, народжується «є», і те, що в цьому вкрай хаотичному процесі виявляється хибним, зайвим, не вдовольняє розум і відпадає, – все це, схоже, утворює ту розсіяну в атмосфері, завислу поміж усіма створіннями ненависть, яка дуже притаманна сучасній цивілізації і замінює втрачене задоволення від власних дій легко приступним невдоволенням чужими діями. Спроба зосередити цю відразу в особливих створіннях – лише частина найстарішої психотехнічної складової життя. Так чаклун діставав із тіла хворої людини заздалегідь наготований фетиш, і так добрий християнин приписує свої помилки доброму юдеєві, стверджуючи, що той підбив його на рекламу, відсотки, газети тощо; у плині часу провину складали на грім, на відьом, на соціалістів, інтелігентів і Генералів, а останнім часом перед війною, з причин особливих і проти неї зовсім незначних, одним із найграндіозніших і найпопулярніших засобів у цьому дивовижному процесі була й прусацька Німеччина. Адже світ позбувся не лише Бога, а й чорта. Так само, як зло світ утілює в образах небажаного, добро він утілює в образах бажаного й ставиться до них з пієтетом, бо вони виконують те, чого самому тобі, на твою думку, не виконати. Нехай із шкури пнеться решта людей, а сам ти сидиш собі й тільки поглядаєш на них – це спорт; мовчки слухаєш, як люди впадають у геть однобічні перебільшення – це ідеалізм; ті, кого ти забризкуєш злом, струшуючи його із себе, – це образи небажаного. Так у світі все знаходить своє місце й свій лад; але ця техніка пошанування святих і відгодовування цапів-відбувайлів, техніка, основана на самозреченні, – досить небезпечна, бо сповнює світ напруженням усіх недоношених внутрішніх битв. Убиваючи одне одного чи братаючись, люди до пуття не знають, чи вони роблять це цілком серйозно, тому що частина кожного з нас – поза нами, і здається, нібито всі події відбуваються наполовину перед реальністю – наполовину позаду неї, мов показне віддзеркалення ненависти й любови. Колишня віра в демонів, складаючи всю відповідальність за добро і зло, яке відчувала людина, на небесних і пекельних духів, працювала багато точніше, чистіше й краще, і лишається тільки сподіватися, що з подальшим розвитком психотехніки ми до тієї віри повернемось.

У Каканії були особливо сприятливі умови для того, щоб користуватися образами бажаного й небажаного; країна й так жила чимось нереальним, і саме найшляхетнішим у духовному плані каканцям, котрі почувалися спадкоємцями й носіями славетної каканської культури, що вела від Бетговена до оперети, здавалося цілком природним бути союзниками й побратимами німцям із райху й водночас їх не терпіти. Каканці не проминали нагоди делікатно поставити німців на місце, а згадавши про їхні успіхи, щоразу з певною тривогою думали про вітчизняні справи. І полягали ці вітчизняні справи переважно в тому, що Каканія, держава, яка на самому початку була не гірша від решти держав і краща за багатьох із них, протягом століть трохи втратила інтерес до самої себе. Поки тривала паралельна акція, вже не раз упадало в око, що й світова історія твориться так само, як і решта історій; тобто авторам рідко спливає на думку що-небудь новеньке, а коли мова заходить про ускладнення чи ідеї, то вони просто один в одного списують. Але тут ідеться й ще про одну річ, про яку досі ми не згадували, і це – не що інше, як радість від історії; йдеться про таку звичну для авторів переконаність, нібито люди творять прекрасну історію, про ту пристрасть автора, яка, розпалюючись, подовжує його вуха й просто спопеляє будь-яку критику. Граф Ляйнсдорф мав і таку переконаність, і таку пристрасть, і на них ще можна було натрапити й у колі його друзів, але в решті Каканії вони зникли, і їм уже давно підшуковували яку-небудь заміну. Місце історії Каканії там посіла історія нації, в цій історії вправлялися письменники й поети, її опрацьовували цілком на європейський смак, що дістає насолоду від історичних романів та костюмованих драм. Так виникло те дивне й усе ж таки, либонь, наразі ще як слід не поціноване становище, коли люди, котрі мали спільно залагоджувати звичайнісіньку справу – як, скажімо, будівництво школи чи призначення на посаду начальника залізничної станції, – натомість заводили мову про рік 1600-й чи 400-й, сперечаючись, кому з претендентів ліпше віддати перевагу з огляду на заселення Передальп за часів Великого переселення народів, а також з огляду на битви контрреформації, і всі ці суперечки в них Грунтувалися на тих уявленнях про шляхетність, шахрайство, вітчизну, вірність і мужність, які приблизно відповідають найпоширенішому скрізь типу начитаности. Граф Ляйнсдорф, який літературі не надавав жодного значення, не переставав цьому дивуватись, а надто на думку про те, як добре, по суті, жилося всім селянам, ремісникам і міським мешканцям, що траплялися йому на очі, коли він об’їздив свої населені німцями й чехами богемські угіддя, й тому його ясновельможність приписував впливу огидного підбурювання – цього особливого вірусу – те, що час від часу ті люди бурхливо виявляли невдоволення одні одними й мудрістю уряду, і збагнути це було важко тим більше, що тривалі періоди між нападами такого невдоволення й затишшям, коли їм про їхні ідеали ніхто не нагадував, вони жили з усіма в мирі та злагоді.

Але політика, до якої супроти цього вдавалася держава, ота добре відома національна політика Каканії зводилася до того, що уряд приблизно через кожних півроку то карав яку-небудь непокірну національність, то мудро йшов перед нею на поступки, і як ото у сполучених посудинах, якщо одну з них нахилити, рідина, перетікаючи в неї, спадає в другій, так відповідно змінювалося й ставлення до німецької «національности». У Каканії їй належала роль особлива, бо переважна більшість представників цієї «національности» завжди бажала, по суті, тільки одного: щоб держава була міцна. Ця «національність» найдовше трималася віри в те, що каканська історія зрештою має ж таки який-небудь сенс, і лише з часом, збагнувши, що в Каканії можна розпочати державним злочинцем і завершити міністром, а можна, однак, і навпаки – свою міністерську кар’єру знову продовжити державним злочинцем, – вона також відчула себе пригнобленою нацією. Таке траплялося, либонь, не лише в Каканії, але саме її своєрідність полягала в тому, що тут для цього не потрібні були ніякі революції й перевороти, бо з плином часу все набуло природного, спокійного, як коливання маятника, розвитку – просто внаслідок непев-ности понять, отож насамкінець у Каканії зосталися тільки пригноблені нації й найвища каста людей, котрі, власне, й були справжніми гнобителями й почувалися вкрай роздратованими й змученими претензіями пригноблених. У цій касті панувала глибока стурбованість тим, що нічого не стається, – так би мовити, браком історії, – а також тверде переконання, що коли-небудь нарешті що-небудь станеться. І якщо це обернеться супроти Німеччини, як до того вела, здавалося, паралельна акція, то такий поворот навіть не вважали небажаним, бо, по-перше, завжди почувалися трохи присоромленими своїми братами в райху, а по-друге, у владних колах самі почувалися все ж таки німцями й не могли продемонструвати неупереджену позицію Каканії ліпше, ніж у такий альтруїстичний спосіб.

Отож цілком зрозуміло, що за таких обставин його ясновельможність і в гадці не припускав вважати свою акцію пангерманською. Проте вона зажила саме такої слави, й це випливало ось із чого: зі згадок про «офіційно зареєстровані народності», чиї бажання мали враховувати комітети паралельної акції, згодом почали випадати слов’янські групи, а до чужоземних послів уже надходили такі страшні відомості про Арнгайма, начальника відділу Туцці й німецьку змову проти слов’янства, що декотрі з тих відомостей у трохи пом’якшеній формі чуток дійшли й до вух його ясновельможности, і це підтвердило його побоювання, що й ті дні, коли нічого аж такого не стається, ти однаково заклопотаний напруженою діяльністю, позаяк багато чого робити не маєш права. Але граф був політик реалістичний і, не зволікаючи, зробив хід у відповідь, – на жаль, однак, з таким щедрим розрахунком, що спочатку цей хід набув вигляду помилки в державній політиці. Голову комітету з пропаганди – це був саме той комітет, завдання якого полягало в популяризації паралельної акції, – тоді ще не призначили, і граф Ляйнсдорф ухвалив рішення обрати на цей пост барона Виснєчкі, беручи до уваги, зокрема, й те, що Виснєчкі кілька років тому працював міністром і належав до кабінету, який, подейкували, потай провадив антинімецьку політику і якого скинули німецькі партії. Бо його ясновельможність мав щодо цього власний план. Ще на початку паралельної акції одним із його намірів було привернути до неї саме ту частину каканців німецького походження, яка почувала більшу прихильність до німецької нації, ніж до власної батьківщини. Коли решта «етнічних груп», бувало, називали Каканію тюрмою народів і просто-таки відверто демонстрували свою любов до Франції, Італії й Росії, то все ж це були, сказати б, досить далекі від реальности мрії, і жоден серйозний політик не зважився б поставити їх на одну дошку із захопленням окремих німців Німецькою імперією, яка географічно охоплювала Каканію кліщами і ще одне лиш людське покоління тому становила з нею єдине ціле. Цих німецьких ренеґатів, чия поведінка викликала у графа Ляйнсдорфа – адже він сам був німець – украй болісні почуття, стосувалися його відомі слова: «Вони й самі прийдуть!» Тим часом ці слова набули значення політичного пророцтва, яке лягло в основу вітчизняної акції, і їхній сенс був приблизно в тому, що спершу слід запалити патріотизмом «решту австрійських етнічних груп», бо щойно пощастить це зробити, приєднатися змушені будуть, мовляв, і всі німецькі кола, адже добре відомо: багато важче відмежуватися від того, що роблять усі, ніж відмовитися розпочати самому. Отож шлях до німців вів спочатку проти німців і до готовности віддати перевагу решті національностей; граф Ляйнсдорф узяв до тями це вже давно й, коли настав час діяти, заходився втілювати в життя, поставивши з цією метою на чолі комітету з пропаґанди його превосходительство Виснєчкі, який, на думку Ляйнсдорфа, родом був поляк, але за переконаннями – каканець.

Важко сказати, чи усвідомлював його ясновельможність, що цей вибір спрямований проти німецької ідеї, як це згодом йому й закидали; а проте цілком можливо, що у своєму виборі він убачав саме служіння істинній німецькій ідеї. Принаймні наслідком стало те, що після цього і в німецьких колах відразу розгорнулася жвава діяльність, спрямована проти паралельної акції, отож зрештою одні почали відверто проти неї боротися, сприймаючи її за антинімецьку змову, а другі, побачивши в ній змову пангерманську, від самого початку під усілякими приводами її уникали. Такий неочікуваний результат повсюди викликав серйозну стурбованість; не пройшов він повз увагу і його ясновельможности. У всякому разі це випробування змушувало і графа Ляйнсдорфа триматися насторожі, й коли Діотима чи хтось інший з керівників злякано зверталися до нього із запитаннями, він демонстрував легкодухим страхополохам непроникне, але сповнене вірности обов’язку обличчя й відповідав так:

 – Ця спроба нам не вдалася відразу й цілком, але хто хоче домогтися чогось великого, той не має залежати від скороминущого успіху; в кожному разі зацікавлення паралельною акцією зросло, а решта не змусить на себе чекати, головне – не відступатися!

108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума про слово «розкріпачення», а також слова, споріднені з ним

Хай би там скільки слів щомиті промовляли у великому місті його мешканці, намагаючись виразити особисті бажання, а з-поміж тих слів ніколи не почуєте одного: «розкріпачувати». Можна припустити, що решту слів, надзвичайно палких і таких, що виражають безмежно складні, ба навіть безперечно виняткові взаємини, багато людей, копіюючи одне одного, одночасно викрикують чи промовляють пошепки, як-от: «Більшого пройдисвіта, ніж ви, я зроду не бачив!» або: «Ще однієї такої бентежно вродливої жінки, як ви, на світі немає!»; а як ця маса суто особистих почуттів розподіляється по всьому місту, можна продемонструвати просто у вигляді гарненьких статистичних кривих. Але жодна жива людина нікому не скаже: «Ти можеш мене розкріпачити!» або: «Розкріпач мене!» Можна прив’язати чоловіка до дерева й морити голодом; можна після багатомісячних марних залицянь висадити його разом із коханою на безлюдний острів; можна змусити його підробити вексель, і нехай шукає тоді кого-небудь, щоб його врятував… Захлинаючись, чоловік викрикуватиме всі слова, які лишень є на світі, та, поки він по-справжньому схвильований, він запевне не скаже «розкріпачувати», «розкріпачення» чи «розкріпачений», хоча з мовного боку жодних застережень ці слова не викликають.

І все ж таки народи й народності, об’єднані під каканською короною, називали себе нерозкріпаченими націями!

Генерал Штум фон Бордвер розмірковував. Завдяки своєму посту у військовому міністерстві він був добре обізнаний із проблемами в національному питанні, від яких страждала Каканія, бо, коли починалося обговорення бюджету, військові перші відчували на собі зумовлену тими проблемами хистку політику, залежну від сотень міркувань, і навіть недавно військовим, на превелике невдоволення міністра, довелося відмовитись від одного свого невідкладного проекту, тому що за виділення потрібних на нього коштів одна нерозкріпачена нація зажадала від уряду таких поступок, піти на які він не міг, не викликавши надмірного роздратування в решти націй, котрі також претендували на розкріпачення. Так Каканія лишилася незахищеною від зовнішнього ворога, адже проект передбачав великі видатки на артилерію, щоб замінити геть застарілі гармати – за далекобійністю їх можна було порівняти з гарматами в решті країн, як ножа зі списом, – новими, що їх можна було б порівняти з гарматами в решті країн, як, навпаки, списа з ножем, отож вирішення цього питання знов на невизначений час відклали. Не можна сказати, що Генерал Штум ладен був через це полізти в зашморг, але ж глибока дисфорія спочатку може виявлятися і в багатьох окремих, нібито не залежних одна від одної дрібницях; саме через те, безперечно, що Каканія лишалася без зброї й без захисту, приречена на це своїминестерпними внутрішніми чварами, Штум і розмірковував про нерозкріпаченість і розкріпачення, тим більше що слово «розкріпачення» від певного часу йому нестерпно часто доводилося чути також, виконуючи свої напівцивільні обов’язки в домі Діотими.

Перша думка в нього була та, що це слово просто належить до недостатньо висвітленої лінгвістикою групи «пишномовних слів». Генералові це підказував його природний солдатський глузд; та незважаючи на те, що цей глузд через Діотиму опинився у збентеженому стані (адже слово «розкріпачення» Штум уперше почув саме з її вуст, і воно викликало в нього захват; з цього боку воно ще й тепер, попри отой артилерійський проект, було повите чарівною привабливістю, тож перша думка в Генерала була, по суті, вже другою в його житті!), теорія пишномовности здавалася хибною і ще з однієї причини: досить було окремі слова групи «розкріпачувати» бодай трішечки, любовно позбавити поважности, і вони відразу легко, ніби завиграшки, злітали з язика. «Ти мене по-справжньому розкріпачив і врятував!» – хто б так (чи якось у цьому дусі) не сказав, навіть якби перед цим довелося просто хвилин десять нетерпляче почекати чи зазнати ще яких-небудь дрібних прикрощів? І завдяки цьому Генерал збагнув, що здоровий глузд дратують зовсім не самі ці слова, а та непереконлива поважність, яку вони викликають. І справді, коли Штум питав у себе, де, крім як у Діотими й у політичних колах, він чув або читав про розкріпачення, то пригадував, що траплялося це в церквах і в кав’ярнях, у мистецьких часописах і в Арнгаймових книжках, які він читав із захватом. Так Генерал зрозумів, що цими словами виражають не якийсь там природний, простий людський процес, а абстрактний, загальний складний стан; у кожному разі, розкріпачення й туга за розкріпаченням – це, схоже, щось таке, що може вчинити один дух з іншим.

Зробивши завдяки своїм службовим обов’язкам такі цікаві відкриття, Генерал вражено кивнув головою. Потім увімкнув червону електричну лампочку у круглому віконці над дверима свого кабінету на знак того, що в нього триває важлива нарада, і, поки його офіцери з теками повертали, зітхаючи, від порога, розмірковував далі. Люди духовні, які тепер траплялися йому на всіх його шляхах-дорогах, були невдоволені. У всьому вони знаходили недоліки, повсюди ставалося, на їхню думку, надто багато чого чи надто мало чого, в їхніх очах усе було не так, як треба. Помалу вони йому просто обридали. Вони нагадували тих розніжених сіромах, які завжди мусять сидіти на протязі. Вони гудили завелику вченість і невігластво, грубість і надмірну витонченість, задерикуватість і байдужість. Хоч би куди падав їхній погляд, скрізь зяяли діри! Думки їхні ніколи не заспокоювалися, хапаючись за рештки всіх на світі речей, роковані на вічне блукання в безладі. Так ці люди врешті прийшли до переконання, що доба, в яку вони живуть, приречена на духовне безпліддя, і її може позбавити цього безпліддя, розкріпачити лише яка-небудь особлива подія чи яка-небудь цілком особлива людина. Отак серед так званих інтелектуалів і стало тоді популярним слово «розкріпачення» й слова, споріднені з ним. Ці люди твердо вірили: якщо невдовзі не з’явиться який-небудь месія, то світ зупиниться. То мав бути, залежно від обставин, або месія медицини, що розкріпачив би медицину, позбавивши її наукових досліджень, унаслідок яких люди, не дістаючи допомоги, підхоплюють хвороби й помирають, або месія красного письменства, здатний написати драму небачено високого духовного рівня, яка покличе мільйони людей до театрів. А крім цієї переконаности, що, по суті, будь-яку людську діяльність до властивого їй стану може повернути лише особливий месія, давала про себе знати, звичайно, ще й проста, з усіх поглядів цілісна туга за месією міцної руки для всього загалом. Отож це була доба по-справжньому месіанська – тоді, незадовго до великої війни, й у тому, що розкріпачитися прагнули навіть цілі народи, нічого аж такого особливого й незвичайного, по суті, не було.

Певна річ, Генералові здавалося, що все це, як і решту, про що точилися розмови, не слід сприймати буквально. «Якби сьогодні повернувся наш спаситель і рокріпачувач, – сказав собі Штум, – вони скинули б його владу, як і будь-яку іншу!» Спираючись на власний досвід, він припускав, що діється таке через те, що люди пишуть надто багато книжок і статей у газетах. «Скільки ж мудрости у військовому статуті, – подумав він, – який забороняє офіцерам писати книжки без спеціального дозволу на те начальства!» Він трохи аж злякався цієї думки; таких гострих нападів лояльности в нього вже давно не було. Він, безперечно, й сам міркував надто багато! Це все через його спілкування з цивільним духом, який вочевидь утратив перевагу мати твердий світогляд. Ґенерал це добре зрозумів, і тому вся ота балаканина про розкріпачення тепер постала перед ним ще з одного боку. Думки Генерала Штума, щоб з’ясувати цей новий зв’язок, перекочували до спогадів про одержані уроки історії й релігії; важко сказати, про що саме він тепер міркував, та якби його думки можна було з нього якось видобути й гарненько розгладити, то вигляд вони мали б, либонь, приблизно такий. Якщо коротко торкнутися спершу церковного боку, то доброго християнина чи набожного юдея, поки вірили в релігію, можна було скидати з якого завгодно поверху надії й добробуту, – він однаково щоразу падав, так би мовити, на ноги своєї душі. Було це через те, що всі релігії, тлумачачи життя й даруючи своє тлумачення людям, передбачали ірраціональну решту, яка не підлягає обрахунку і яку вони називали незбагненністю Божою; якщо у смертного не сходився обрахунок, йому досить було тільки згадати про ту решту, і його дух уже міг задоволено потирати руки. Оце падіння на ноги й потирання рук називають світоглядом, і здобувати його сучасна людина вже не вміє. Вона або мусить зовсім облишити замислюватися над своїм життям, чим багато хто і вдовольняється, або впадає у стан такого дивного душевного розладу, що змушена замислюватись, однак цілковитого задоволення, схоже, так і не дістає. Цей душевний розлад з часом однаково часто набував форми й цілковитої невіри, й оновленої цілковитої покори вірі, і нині найпоширеніша форма віри полягає, мабуть, у переконаності, що без духовности справжнього людського життя нема, як нема його, однак, і тоді, коли духовність надто глибока. Саме на цьому переконанні цілком і повністю грунтується наша культура. Вона суворо пильнує за тим, щоб уряд виділяв кошти на навчальні й дослідницькі заклади, проте кошти не надто великі, а такі, які перебувають у належно невисокій пропорції до її витрат на розваги, автомобілі й зброю. Здібній людині вона відкриває всі шляхи, але завбачливо дбає про те, щоб ця людина була здібна і в комерції. Трохи поопинавшись, культура визнає будь-яку ідею, але потім від цього автоматично виграє і її власна ідея, протилежна. Здавалося б, це – жахлива слабкість і недбалість, та воднораз, мабуть, і цілком свідоме намагання дати духовності зрозуміти, що вона, духовність, – то ще не все, бо коли б до котроїсь із ідей, які рухають нашим життям, бодай один-однісінький раз поставилися поважно, так поважно, що ідеї протилежній уже нічого не лишилося б, то наша культура, либонь, уже не була б культурою нашою!

Кулачок у Штума був пухкенький, дитячий; Генерал стис його і, мов у рукавиці з підкладкою, постукав ним по письмовому столу; внутрішнє чуття підтвердило йому: так, потрібен міцний кулак. Він був офіцер, отож мав світогляд! Ірраціональна решта його світогляду називалася честю, послухом, верховним головнокомандувачем, військовим статутом, частина ІІІ, і внаслідок усього цього він був переконаний, що війна – не що інше, як подальше підтримання миру сильнішими засобами, активніший різновид порядку, без якого світ приречений на загибель. Жест, яким Генерал постукав по столу, був би трохи кумедний, якби кулак означав просто щось атлетичне, а не щось іще й духовне, таке собі незамінне доповнення до духовности. Цивільне життя Штуму фон Бордверу трохи набридло. Він уже збагнув, що твердий загальний погляд на цивільний розум мають лише бібліотечні служники. Ґенерал зробив для себе відкриття: парадокс зайвини порядку полягає в тому, що цілковитий порядок неминуче спричинився б до бездіяльности. Він відчував щось смішне в поясненні, нібито у війську можна побачити найбільший порядок і водночас готовність віддати життя. Він довідався, що внаслідок якогось незбагненного зв’язку порядок призводить до потреби вбивати. І стривожено сказав собі, що й далі працювати такими темпами не повинен. «І що воно таке взагалі – дух?! – спитав себе Генерал, бунтуючи. – Адже він не блукає опівночі в білій сорочці; то чим же йому бути, як не певним порядком, якого ми надаємо всьому, чого зазнаємо і що пізнаємо?! Але в такому разі, – рішуче виснував він, ощасливлений здогадом, – коли дух – не що інше, як упорядкований досвід, тоді в світі, де панує порядок, він, дух, узагалі не потрібний!»

З полегкістю зітхнувши, Штум фон Бордвер вимкнув червоне світло над дверима, підійшов до дзеркала й пригладив чуба, щоб до приходу підлеглих усунути всі сліди душевних бентег.

109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

Якщо в Каканії й був хтось такий, хто нічого не тямив у політиці й знати про неї не хотів, то це – Бонадея; а проте між нею й нерозкріпаченими народами існував зв’язок. Бонадея (не плутати з Діотимою; Бонадея, добра богиня, богиня цнотливости, чий храм із примхи долі став ареною розпусти, дружина голови земельного суду чи когось такого й нещаслива коханка чоловіка, який ані був її гідний, ані дуже її потребував) мала певну систему, а політика в Каканії не мала системи жодної.

Досі Бондеїна система полягала в подвійному житті. Своє шанолюбство ця жінка вдовольняла у привілейованому, можна сказати, родинному колі, та й світські знайомства давали їй втіху, бо її там вважали високоосвіченою, вишуканою дамою; а певним спокусам, до яких був схильний її дух, Бонадея поступалася, мотивуючи це тим, що вона – жертва надвисокої збудливости або що в неї сквапне на всілякі безглузді витівки серце, бо безглузді витівки серця заслуговують на повагу так само, як і романтично-політичні злочини, навіть якщо їх супроводжують не зовсім бездоганні обставини. Серце відігравало тут таку саму роль, як честь, послух і військовий статут, частина ІІІ, у житті Генерала або як та ірраціональна решта у звичайному впорядкованому житті, яка кінець кінцем дає лад усьому, чому неспроможний дати лад розум.

Проте система ця працювала з одним дефектом; вона поділяла Бонадеїне життя на два стани, і перехід від одного до другого не минав без тяжких утрат. Бо наскільки переконливим серце могло бути до хибного кроку, настільки журливим воно бувало після нього, і власниця цього серця невгомонно металася поміж маніакально збуреним і чорним, як чорнильна цівка, душевними станами, і до рівноваги між цими двома станами доходило досить рідко. І все ж таки це була система, тобто не просто гра інстинктів, полишена сама на себе, – на кшталт того, як колись давно життя вважали мимовільним балансом між задоволенням і незадоволенням з певним прикінцевим сальдо на користь задоволення; ні, в цій системі не обходилося без серйозних духовних спроб цей баланс сфальшувати.

Таким методом витлумачувати баланс своїх вражень собі на користь володіє кожна людина, й за звичайних часів цей метод певною мірою забезпечує життєво необхідний денний мінімум задоволення. При цьому задоволення від життя може складатись і з незадоволення, така відмінність у матеріалах значення не має, адже відомо, що є і щасливі меланхоліки, й жалобні марші, які у своїй стихії почуваються так само легко, як танці – у своїй. Либонь, можна навіть стверджувати й протилежне: що багато хто з веселих людей анітрохи не щасливіший, ніж люди сумні, позаяк щастя потребує не меншого напруження, ніж нещастя; це приблизно те саме, що літати за принципом «легше» або «важче» від повітря. Але тут напрошується ще одне заперечення: чи не справедлива давня мудрість заможних людей, яка каже, що бідняк не повинен їм заздрити, адже то, мовляв, всього-на-всього вигадка, нібито їхні гроші зробили б його щасливішим? Це тільки поставило б його перед необхідністю замість своєї життєвої системи випрацювати іншу, за якої ліміт задоволення вичерпався б, у найкращому разі лишивши йому все ж таки той надлишок щастя, який він має й так. Теоретично це означає, що сім’я без даху над головою, якщо крижаної зимової ночі вона не замерзла, перше проміння вранішнього сонця зустрічає так само щасливо, як багатій, котрий мусить вилазити з-під теплої ковдри; а практично виходить, що кожна людина терпляче, ніби віслюк, несе на собі те, що на неї нав’ючено, бо віслюк, який бодай трішечки сильніший, ніж його поклажа, щасливий. І справді, це визначення особистого щастя – найнадійніше з-поміж усіх, до яких можна прийти, розглядаючи лише одного, окремого віслюка. А по суті, особисте щастя (або урівноваженість, утіха чи як там іще можна назвати мимовільну найзаповітнішу мету особистости) замкнене в самому собі лише такою мірою, якою замкнений у мурі камінь чи крапля – в річці, які зазнають впливів усіх сил і напружень цілого. Те, що людина робить і відчуває сама, – просто крихта проти всього того, що вона має припускати, нібито це належно роблять і відчувають щодо неї решта людей. Жодна людина не живе лише власною рівновагою, кожне спирається на рівновагу довколишніх прошарків, а тому на невеличку особисту фабрику задоволення чинить вплив надзвичайно складна система морального кредиту, про який іще йтиметься далі, бо психічній рівновазі спільноти він властивий не меншою мірою, ніж окремого індивіда.

Відколи всі зусилля Бонадеї повернути коханця зазнавали невдачі, наводячи її на думку, що Ульріха в неї вкрали розум і енергія Діотими, вона запалилася безмежними ревнощами до тієї жінки, однак, як це часто буває зі слабкими людьми, у захопленні нею знаходила певне пояснення й винагороду, які почасти відшкодовували їй утрату; перебуваючи вже досить давно в такому стані, вона час від часу примудрялася під приводом скромних пожертвувань на паралельну акцію потрапляти до Діотмими з візитом; але ввійти до кола постійних гостей дому їй усе ж таки не пощастило, і вона забрала собі в голову, що між Діотимою й Ульріхом щодо цього є, мабуть, певна домовленість. Отож страждала Бонадея через їхню жорстокість, а позаяк обох вона ще й любила, то в неї виникла ілюзія небувалої чистоти й самовідданости власних почуттів. Уранці, коли чоловік ішов з дому, чого Бонадея нетерпляче очікувала, вона частенько вмощувалася перед дзеркалом, мов пташка, яка чистить собі пір’я. Вона підв’язувала, накручувала й завивала коси, аж поки вони прибирали форму, що нагадувала грецький вузол у Діотими. Бонадея пригладжувала й начісувала щіткою кучерики, й, хоча вся зачіска мала трохи смішний вигляд, вона цього не помічала, бо із дзеркала до неї всміхалося обличчя, яке збоку в загальних рисах тепер скидалося на образ божественної. У такі хвилини впевненість і краса створіння, яке викликало в неї захват, і його щастя підіймалися в ній невеличкими, мілкими, теплими хвилями загадкового, хоч іще й не глибокого, союзу; так буває, коли сидиш на березі великого моря, опустивши ноги у воду. Ця поведінка, що нагадувала релігійне поклоніння -адже від божественних личин, в які людина у первісних станах забирається всім своїм тілом, до церемоній цивілізації таке окрилююче всю плоть щастя святобливого наслідування ніколи не втрачало свого значення цілком! – мала владу над Бонадеєю ще й тому, що одяг і зовнішні атрибути вона любила, немовби зі своєрідного примусу. Розглядаючи себе у дзеркалі в новій сукні, вона повік не уявила б собі, що настане час, коли, наприклад, замість буфів, кучериків на лобі й довгих спідниць дзвоном жінки носитимуть спіднички до колін і короткі хлопчачі зачіски. Заперечувати таку можливість вона теж не зважилася б, тому що її мозок просто не годен був уявити собі й цього. Вбиралася вона завжди так, як і належало знатній жінці, й що півроку її поймав святобливий трепет перед новою модою, мов перед вічністю. Якби навіть пощастило змусити Бонадею докласти всіх розумових здібностей і визнати недовговічність моди, то й тоді ця жінка сприймала б її анітрохи не менш святобливо. Незаперечну волю світу вона вбирала в себе у чистому вигляді, й часи, коли на візитних картках загинали ріжки, чи посилали друзям додому новорічні привітання, чи скидали рукавички на балу, за нових часів, коли цього не робили, лишилися для неї так далеко в минулому, як для будь-якого іншого сучасника – доба сторічної давнини, тобто у сфері цілком і повністю віджилого, неможливого, такого, яке годі навіть уявити. Тим-то так смішно було бачити Бонадею без одягу; у такі хвилини вона лишалася й без будь-якого уявного захистку, стаючи голою жертвою невблаганного примусу, що вражав її з жорстокістю землетрусу.

Цей періодичний занепад її культури у круговерті затхлого світу матерії тепер, однак, припинився, й, відколи Бонадея почала так загадково дбати про свій вигляд, у незаконній половині свого життя вона жила – чого від її двадцятиріччя з нею не було – як вдова. Схоже, напрошується загальний висновок: жінки, котрі надзвичайно дбають про свій вигляд, у побуті досить доброзвичайні, бо тоді засоби відтісняють мету, достоту так само, як великі спортсмени нерідко бувають поганими коханцями, вкрай войовничі на око офіцери – нікчемними вояками, а чоловіки з дуже натхненними обличчями – іноді навіть дурнями; але у випадку з Бонадеєю йшлося не лише про такий розподіл енергії, ця жінка взялася за своє нове життя з величезною, подиву гідною самовіддачею. Вона любовно, мов художник, підводила собі брови, легенько припудрювала чоло й щоки, від чого вони втрачали натуралізм, трохи підносилися над реальністю й віддалялися від неї, як це властиво культовому стилю, тіло облягав м’який корсет, а до великих персів, що завжди трохи заважали їй і бентежили її, бо здавалися надто жіночними, вона раптом пройнялася сестринською любов’ю. Її чоловік неабияк дивувався, коли, полоскотавши пальцем їй шию, у відповідь чув: «Не псуй мені зачіску!» – або коли у відповідь на його запитання: «Чи не хочеш дати мені руку?» вона відказувала: «Ну що ти, адже на мені нова сукня!» Але гріховна сила немовби вивільнилася з тенет, у яких її бранкою тримало тіло, й весняним небесним сузір’ям блукала в осяйному новому світі жінки Бонадеї, яка в цьому незвично м’якому, розрідженому промінні почувалася вільною від своєї «надзбудливости», так ніби зі шкіри в неї зійшов струп. Уперше відтоді, як вони побралися, її чоловік недовірливо спитав себе, чи не порушує, бува, їхній домашній мир і спокій хтось третій.

Але те, що сталося, було ніщо інше, як явище зі сфери життєвих систем. Одяг, якщо його вилучити з плину сучасности й розглядати в жахливому існуванні на людській постаті просто як чисту форму, – це чудернацькі трубки й буйні нарости, гідні того суспільства, де протикають паличками ніздрі й затягують у губи кільця; але якими ж привабливими вони стають, коли бачиш їх у поєднанні з властивостями, що їх вони позичають своєму власникові! Це майже те саме, коли низка закруток та хвостиків на аркуші паперу раптом сповнюється змістом великого слова. Уявімо собі, що невидима доброта й витонченість якої-небудь людини нараз постала б у вигляді золотистого ореолу завбільшки як місяць у повні над її головою (так це зображують давні картини на релігійні теми), коли ця людина прогулюється проспектом чи за чаєм саме кладе собі на тарілочку бутерброда. Це було б, поза всяким сумнівом, одне з найдивовижніших і найразючіших видовищ; і таку силу – робити видимим невидиме, ба навіть те, чого зовсім нема, – добре скроєний одяг демонструє щодня!

Таке вбрання нагадує боржника, який повертає нам позичку з неймовірними відсотками, а на світі нема, по суті, нічого, крім речей-боржників. Адже цю властивість одягу мають і переконання, забобони, теорії, сподівання, віра в що-небудь, думки, ба навіть бездумність, якщо тільки внаслідок самої себе вона проникнута усвідомленням власної правоти. Позичаючи нам здатність, яку їм у борг даємо ми ж таки, всі вони слугують одній меті: виставляти світ у світлі, яке випромінюємо ми самі; по суті, саме в цьому, ні в чому іншому, й полягає завдання, що його кожне з нас виконує за допомогою своєї особливої системи. Надзвичайно майстерно, вдаючись до різноманітних прийомів, ми творимо засліплення, і завдяки йому нам щастить уживатися з найжахливішими речами, воднораз анітрохи не втрачати спокою, тому що у цих вимерзлих Гримасах всесвіту виявляємо стола чи стільця, крик чи випростану руку, швидкість чи засмажену курку. Ми спроможні почуватися на землі поміж розверженою небесною безоднею над головою й ледь прикритою небесною безоднею під ногами так само зручно, як у замкненій кімнаті. Ми знаємо, що життя однаково губиться і в нелюдських широтах простору, і в нелюдській тісноті світу атомів, але в проміжку між тим і тим ми дивимося на певний шар утворень як на речі світу, і нас анітрохи не бентежить те, що це означає лише надавати перевагу враженням, які ми дістаємо з певної середньої відстані. Рівень такої поведінки значно нижчий від рівня нашого розумового розвитку, проте саме це й доводить, що величезну роль тут відіграють наші почуття. І справді, найважливіші хитрощі людського розуму слугують збереженню сталого душевного стану, й усі почування, всі пристрасті світу – ніщо проти жахливих, але цілком несвідомих зусиль, яких докладає людство, щоб зберегти свій піднесений душевний спокій! Схоже, про це навряд чи й варто вести мову, так бездоганно тут усе спрацьовує. Та якщо придивитися пильніше, то виявляється, що надзвичайно штучний стан свідомости все ж таки дає людині змогу ходити поміж зоряними орбітами випроставшись і серед майже безмежної невідомости світу гідно стромити руку між другим і третім гудзиком за борт сурдута. І щоб цього досягти, не лише кожна людина, хай то буде ідіот чи мудрець, вдається до своїх майстерних прийомів, – ці особисті системи майстерних прийомів ще й майстерно припасовані до моральних і інтелектуальних хитрощів, що забезпечують рівновагу суспільству й усьому світу і загалом слугують тій самій меті. Така тісна взаємодія нагадує взаємодію в самій природі, де всі силові поля всесвіту чинять вплив на силове поле землі, хоч цього ніхто й не помічає, тому що наслідком стає саме земне буття; і духовне розвантаження, досягнуте завдяки цьому, таке велике, що навіть наймудріші, достоту як ото маленькі нетямущі дівчатка, у рахманному стані здаються собі вельми розумними й добрими.

Але час від часу після такого стану вдоволености, що його в певному сенсі можна назвати й невідчепним станом чуття й бажання, на нас, схоже, находить і їхня протилежність або, якщо послуговуватися знову ж таки поняттями божевільні, на землі раптом настає різкий перепад ідей, після якого все людське життя зосереджується навколо нових центрів і осей. Глибша, ніж привід, причина всіх великих революцій полягає не в нагромадженні несприятливих умов, а в тому, що зношується згуртованість, на якій трималася штучна вдоволеність душ. Щодо цього найкраще буде скористатися висловом одного знаменитого раннього схоласта, висловом, який латиною звучить так: «Сredo, ut intelligam»[30] ; сучасною мовою його трохи вільно можна перекласти приблизно так: «Боже, милостивий Боже, дай моєму духові виробничий кредит!» Адже будь-яке людське кредо – це, мабуть, лише окремий випадок кредиту взагалі. У коханні й комерції, в науці й стрибках у довжину потрібно спершу повірити, а вже тоді можна перемагати й чого-небудь досягати; то чому ж це не має стосуватися життя взагалі?! Хай там як обгрунтований у ньому лад, а завжди є й частка добровільної віри в цей лад, і вона, віра, позначає, якщо провести аналогію з рослиною, те місце, звідки пішов паросток, а коли ця нікому не підзвітна й нічим не захищена віра вичерпується, то невдовзі настає крах; епохи й імперії гинуть не інакше, ніж комерційні підприємства, коли втрачають кредит довіри. Отак цей принциповий аналіз душевної рівноваги від прекрасного прикладу Бонадеї перейшов до сумного прикладу Каканії. Бо на нинішньому етапі розвитку Каканія була перша країна, якої Господь позбавив кредиту довіри, життєвих радощів, віри в себе й здатности всіх культурних держав поширювати корисну ілюзію, буцімто вони мають якусь особливу місію. Це була країна мудра, й жили в ній люді культурні; як і всі культурні люди в усіх куточках світу, вони нерішуче, в сум’ятті борсалися серед неймовірного збудження, гармидеру, швидкостей, нововведень, конфліктів і всього іншого, що становить оптично-акустичний краєвид нашого життя; як і решта людей, вони щодня читали й слухали по кілька десятків повідомлень, від яких у них диба ставало волосся, й вони ладні були через ті повідомлення хвилюватися, ба навіть утрутитись, але до цього не доходило, бо вже за кілька хвилин збудження з їхньої свідомості витісняли нові збудники; як і решта людей, вони відчували навкруги випадкові й умисні вбивства, пристрасті, дух самопожертви, велич, і все те якось діялося в клубку, що утворився навколо них, але самі вони дійти до таких авантур не могли, бо сиділи бранцями десь у конторі чи в установі, а коли надвечір звільнялися, то свого напруження, з якими уже не могли нічого вдіяти, позбувалися в розвагах, хоч ці їх і не тішили. І ще одна риса виявлялася саме в таких культурних людей, якщо вони так винятково, як Бонадея, не присвячували себе коханню: у них уже не було ні талану мати кредит довіри, ні талану обманювати. Вони вже не знали, де поділася їхня усмішка, їхнє зітхання, їхня думка. Навіщо вони колись міркували й усміхались? Їхні погляди були випадкові, їхні уподобання склалися давно, все якось висіло в повітрі вже готовою схемою, Гвинтиком якої ставала людина, і вони не могли нічого робити й нічого зректися від щирого серця, тому що не було закону їхньої єдности. Отож культурний був той, хто відчував, що якийсь там борг усе зростає й зростає і його повік уже не погасити, це була людина, котра бачила неминучість банкрутства й або звинувачувала час, в якому була приречена жити, хоч жила вона в ньому так само розкошуючи, як і будь-хто інший, або з мужністю того, кому нема чого втрачати, накидалася на першу-ліпшу ідею, якщо та обіцяла їй переміну.

Так було, певна річ, і в усьому світі, але Бог, позбавивши Каканію кредиту довіри, зробив щось виняткове, давши зрозуміти цілим народам, яка то складна річ – культура. Бо кожен сидів там на своєму терені, мов бактерія, не замислюючись про те, чи як слід заокруглений небосхил, або ще про що-небудь таке, і раптом їм стало тісно. Людина зазвичай не здогадується, що для того, аби бути тим, ким вона є, їй потрібно вірити, що вона становить щось більше; але вона має все ж таки якось відчувати це над собою і довкола себе, й часом вона може навіть відчути, що цього нема. Тоді їй бракує чогось уявного. У Каканії нічого, анічогісінько не відбувалося, і колись подумали б, що це і є ота давня, не надто яскрава каканська культура, але тепер оце «нічого» викликало таку саму тривогу, як нездатність заснути чи нездатність зрозуміти. І тому інтелектуали – після того, як забрали собі в голову, що в національній культурі все буде інакше, – легко переконали в цьому й каканські народи. Тепер це стало своєрідним ерзацом релігії чи ерзацом доброго імператора у Відні або просто поясненням того незбагненного факту, що в тижні сім днів. Адже непоясненних речей багато, та коли співаєш свій національний гімн, їх не відчуваєш. Звичайно, це була б мить, коли добрий каканець на запитання, хто він такий, міг би й у захваті відповісти: «Ніхто!» Бо це означає щось таке, що знов може безперешкодно зробити з каканця все, чого ще не було! Але аж такими упертюхами каканці не були і вдовольнялися половиною, тобто кожна нація просто намагалася зробити з іншою нацією те, що вважала за краще. Звісно, при цьому важко уявити біль, якого сам не відчуваєш. А за двоє тисячоліть альтруїстичного виховання люди поставали такими самовідданими, що навіть тоді, коли або мені, або тобі має бути погано, кожен вибирає варіант другий. І все ж у знаменитому каканському націоналізмі не варто вбачати щось аж-аж-аж яке дике. То був процес радше історичний, ніж реальний. Люди там ставились одне до одного досить-таки прихильно; щоправда, вони провалювали одне одному голови й обпльовували одне одного, але чинили так лише з міркувань високої культури; адже загалом буває ж бо, що на самоті людина й мухи не скривдить, а в судовій залі під розп’яттям засуджує іншу людину до смертної кари. Тож можна, либонь, сказати: каканці щоразу, коли їхнє високе «я» влаштовувало собі перерву, з полегкістю зітхали й, відчуваючи себе чудовими інструментами для поглинання їжі – а саме для цього їх, як і решту людей, і було створено, – вельми дивувалися тому, чого вони зазнавали, бувши інструментами історії.

110. Розпад і збереження Моосбруґера

Моосбругер і далі сидів у в’язниці, чекаючи на повторне психіатричне обстеження. Дні ущільнилися в суцільну масу. Якийсь окремий день з неї, щоправда, все ж таки виступав, та вже під вечір він знов занурювався в ту масу. Вряди-годи Моосбругер стикався з арештантами, наглядачами, коридорами, дворами, з клаптиком синього неба, кількома хмаринками, що перетинали той клаптик, з їжею, водою, а іноді й з котримсь із начальників, який приходив поглянути на нього, але враження від цього були надто невиразні, щоб укарбуватися в його пам’ять надовго. Моосбругер не мав ні годинника, ні сонця, ні роботи, ані часу. Він завжди був голодний. Він завжди був стомлений – від того, що блукав у своїх шістьох квадратних метрах, а це стомлює дужче, ніж коли блукаєш цілими милями. Хоч би що Моосбругер робив, його брала така нудь, немовби йому доводилося помішувати клейстер у горщику. Та коли він замислювався про своє становище загалом, в його уяві воно поставало так, неначе день і ніч, їда й знов їда, відвідини й перевірки безперервно й швидко пролітали з дзижчанням вервечкою, і він цим розважався. Годинник його життя збився; стрілки можна було переводити вперед і назад. Моосбругер любив так робити, це було йому до душі. Те, що лишилося далеко в минулому й що сталося напередодні, вже не було штучно роз’єднане, а якщо це було те саме, то означення «в різний час» уже не трималося цього, мов червона нитка, яку чіпляють на шию немовляті, щоб не сплутати його з близнюком. Малозначуще з його життя щезло. Коли він замислювався про це життя, то подумки заводив із самим собою неквапні розмови, надаючи афіксам такої самої ваги, що й кореням слів; то була зовсім інша пісня життя, ніж та, яку чуєш щодня. Нерідко він надовго затримувався на якому-небудь слові й коли нарешті з нього зрушував, сам до пуття не знаючи як, то згодом це слово несподівано траплялося йому де-небудь знов. Він задоволено сміявся, бо ж ніхто не знав, що саме йому трапилося. Важко виразити словами ту єдність його буття, якої він у певні години досягав. Неважко, либонь, уявити собі, що життя людське протікає, мов струмок; але рух, який Моосбругер бачив у своєму житті, нагадував струмок, що тече крізь велику стоячу воду. Ринучи вперед, цей рух зливався і з тим, що був позаду, й у всьому цьому справжній плин життя майже губився. Одного разу в нього самого чи то вві сні, чи то наяву виникло таке відчуття, що Моосбругера свого життя він носив на собі, наче бахматого піджака, з якого тепер, коли він іноді відгортав його поли, шовковистими хвилями витікала широченна, як ліс, чудесна підкладка.

Він уже не хотів знати, що діється зовні. Десь точилася війна. Десь гуляли бучне весілля. «Зараз прибуде король Белуджистану», – міркував він. Скрізь тривала стройова підготовка вояків, вешталися повії, серед кроков стояли теслі. У штутгартських шинках, як і в белградських, пиво лилося з таких самих жовтих кривих кранів. Коли пускаєшся в мандри, жандарми повсюди вимагають у тебе посвідку. Повсюди вони ставлять у ній печатку. Повсюди або є блощиці, або їх нема. Або робота є, або її нема. А жіноцтво скрізь однакове. І лікарі у шпиталях скрізь однакові. Коли ввечері йдеш із роботи, люди стовбичать на вулицях, і ніхто нічого не робить. Завжди й повсюди те саме; людям не спадає на думку нічого нового. Коли в синьому небі над головою у Моосбругера пролетів перший аероплан, то було прекрасне видовище; але згодом такі аероплани почали з’являтись один за одним, і вигляд усі вони мали однаковий. Це була вже інша одноманітність, не така, як диво його думок. Він не розумів, як воно так виходило, але вона завше траплялася на його шляху! Він похитував головою й подумки сварився: «Дідько б узяв цей світ!» Або нехай би його самого віддали катові, він, Моосбругер, не багато й утратив би…

А проте час від часу він задумливо підходив до дверей і тихенько обмацував те місце, де з другого боку був замок. Тоді з коридору у вічко зазирало чиєсь око й чувся голос, який гримав на нього. Моосбруґер хутко відступав від тих образ назад у камеру, і в такі хвилини траплялося, що він почувався замкненим і обкраденим. Чотири стіни й залізні двері – у цьому нема нічого особливого, якщо входиш і виходиш. Ґрати на чужому вікні – теж невелика біда, а що нари й дерев’яний стіл намертво прикріплені до підлоги, то так воно й має бути. Але тієї миті, коли з ними вже несила поводитись так, як тобі хочеться, й виходить цілковита нісенітниця. Ці речі, зроблені людиною, слуги, раби, що про них навіть не знаєш, який вони мають вигляд, стають зухвалими. Вони вимагають, щоб ти зупинився. Коли Моосбруґер завважив, як речі ним попихають, йому закортіло їх потрощити, й він ледве переконав себе, що воювати з цими слугами правосуддя – справа, його не гідна. Але руки в нього так свербіли, що він боявся захворіти.

3 усього широкого світу вибрали шість квадратних метрів, і Моосбруґер снував ними туди-сюди. Думки здорових людей, тих, що були поза мурами в’язниці, дуже нагадували, до речі, його думки. 3овсім недавно ті люди ще жваво ним цікавилися, однак тепер швидко про нього забули. Йому знайшли його місце, мов цвяху, якого вбивають у стіну, й коли він нарешті там, його вже ніхто не помічає. Наставала черга решти Моосбруґерів; вони не були ним, не були навіть такі, як він, але службу відбували ту саму. Ставався який-небудь злочин на сексуальному ґрунті, яка-небудь темна історія, яке-небудь жахливе вбивство, справа рук якого-небудь напівбожевільного, яка-небудь зустріч, що її кожен, власне, мав остерігатись, яке-небудь вдале втручання кримінальної поліції і правосуддя…Такі загальні, вбогі на зміст поняття й формули спогадів приточують геть чисто вихолощену подію до якого-небудь місця у своїй широкій мережі. 3абуто прізвище Моосбруґера, забуто подробиці. Він став «вивіркою, зайцем чи лисом», точніше визначення втратило свою цінність; суспільна свідомість зберегла не якесь там певне поняття про нього, а лише розмиті, широкі поля плутаних загальних понять, що нагадують сіре молоко в далекоглядній трубі, наведеній на надто велику відстань. Такі нетривкі зв’язки, жорстоке мислення, що оперує зручними для себе поняттями, не дбаючи про той тягар страждань і життя, який ускладнює будь-яке рішення, – все це було загальною рисою душі колективної і душі Моосбруґера; але те, що в його божевільному мозку було мрією, казкою, ушкодженим чи химерним місцем у дзеркалі свідомости, яке не відбиває картини світу, а пропускає світло, – саме цього колективній душі й бракувало, або принаймні якась частинка цього ні-ні та й давала про себе знати в якій-небудь окремій людині і її невиразній схвильованості.

А щодо самого Моосбруґера, не якогось там іншого Моосбругера, а цього-таки, котрого колись помістили на цілком певних шістьох квадратних метрах світу, щодо його харчування, охорони, поводження з ним відповідно до інструкцій, щодо його подальшого переміщення для пробування у в’язниці чи для смерти, то це доручили досить невеликій групі людей, які ставилася до нього зовсім інакше. Тут очі, виконуючи свої службові обов’язки, не втрачали пильности, а голоси обкладали лайкою за найменше порушення. До нього ніколи не входило менше, ніж по двоє охоронців. Коли його вели коридорами, на нього накидали кайданки. Тут діяли під впливом страху й обережности, які в цій вузькій галузі були пов’язані з цілком певним Моосбруґером, але досить дивно суперечили поводженню, з яким він стикався загалом. Він часто нарікав на цю обережність. Але тоді наглядач, директор, лікар, священик – залежно від того, хто саме вислуховував його протест, – робив непроникну міну й відповідав, що з ним поводяться згідно з інструкцією. Тож тепер інструкція замінювала втрачену участь світу, і Моосбруґер міркував: «На шиї в тебе довга мотузка, й тобі не видно, хто за неї тягне». Він був немовби десь за рогом прив’язаний до зовнішнього світу. Люди, більшість з яких про нього зовсім не думали, навіть його не знали, чи такі, для кого він означав не більше, ніж звичайнісінька курка на звичайнісінькій сільській вулиці для університетського професора зоології, діяли спільно, щоб приготували тут долю, що, відчував він, краяла йому душу. Якась канцелярська дівка дописувала якийсь додаток до його справи. Якийсь реєстратор застосовував до того додатку мудровані правила мнемоніки. Якийсь міністерський радник готував найновіші вказівки щодо виконання вироку. Кілька психіатрів провадили професійну суперечку про обмеження суто психопатичної ініціативи в окремих випадках епілепсії та її поєднання з іншими симптомами. Юристи писали про взаємозв’язок між обставинами, які пом’якшують провину, і обставинами, які пом’якшують вирок. Якийсь єпископ висловлювався проти загального занепаду моралі, а якийсь орендатор мисливських угідь поскаржився справедливому Бонадеїному чоловікові на те, що багато розвелося лисиць, і це зміцнило в тому високому діячеві його впевненість у непохитності правових засад.

Із таких неособистих подій поки що несказанним чином складається подія особиста. І якщо справу Моосбруґера очистити від усього індивідуально-романтичного, що стосувалося тільки його та ще кількох людей, яких він убив, то від неї лишиться, либонь, не багато більше, ніж було в переліку процитованих праць, доданому до останнього листа Ульріхові від батька. Той перелік має такий вигляд: AH. – AMP. – AAC. – AKA. – AP. – ASZ. – BKL. – BUD. – CN. – DTJ. – DJZ. – FBgM. – GA. – GS. – JKV. – KBSA. – MMW. – NG. – PNW. – R. – VSgM. – WMW. ZGS. – ZMB. – ZP. – ZSS. – Адікес, (там-таки). – Ашафенбурґ (там-таки). – Белінґ (там-таки), і т. ін. і т. ін.; або, якщо перекласти словами: Annales d’Hygine Publique et de Médicine légale, вид. Бруарделя, Париж; Annales Médiсo-Psychologiques,   вид. Рітті… і т. ін. і т. ін.; за максимальних скорочень – ціла сторінка. Річ-бо в тім, що істина – все ж таки не кристал, який можна сховати до кишені, а безкінечна рідина, в яку пірнаєш із головою. За кожним із таких скорочень потрібно уявити собі кілька десятків чи сотень друкованих сторінок, за кожною сторінкою – людину з десятьма пальцями, яка цю сторінку пише, за кожним пальцем – по десятку послідовників і по стільки ж супротивників, за кожним послідовником і супротивником – по десятку пальців, а за кожним пальцем – по десятій частині якої-небудь особистої ідеї, і це дасть сяке-таке уявлення про істину. А без неї, як відомо, й горобець не впаде з даху. Його завели туди сонце, вітер, харч, а вбили хвороба, голод, холод чи кішка; але все те не сталось би без біологічних, психологічних, метеорологічних, фізичних, хімічних, соціальних та ін. законів, і це справді заспокійлива робота – просто шукати такі закони замість, як це відбувається в моралі й праві, створювати їх самому. А втім, щодо самого Моосбруґера, то він, як ми знаємо, глибоко поважав людські знання, хоч сам мав їх, на жаль, дуже небагато, та навіть якби він і знав про своє становище, то повік не збагнув би його цілком. Він лише невиразно про нього здогадувався. Власне становище йому уявлялося ненадійним. Його могутнє тіло було не зовсім закрите. До черепа іноді зазирало небо.

Так, як це часто траплялося, коли він вирушав у мандри. І ніколи його не полишала якась вагома піднесеність, хоч тепер вона часом бувала просто-таки неприємна, і стікалася вона до нього крізь тюремні мури з усього світу. Отак і сидів він, ця здичавіла, кинута за ґрати можливість страшної дії, сидів безлюдним кораловим островом посеред безмежного моря вчених досліджень, що невидимо оточували його.

111. Для юристів напівбожевільних людей нема

І все ж таки нерідко злочинець влаштовує собі досить безтурботне життя, якщо порівняти його з тією напруженою розумовою працею, до якої злочинець змушує вчених. Підсудний просто обертає собі на вигоду те, що перехід від здорового стану до хворого у природі відбувається плавно; а юрист у такому разі мусить стверджувати, що «докази, які підтверджують чи заперечують спроможність людини до вільного волевиявлення чи усвідомлення злочинного характеру своїх дій, перехрещуються й скасовують одні одних такою мірою, що це за всіма законами логіки приводить лише до проблематичного вироку». Бо з причин логічних юрист ні на мить не забуває про те, що «стосовно того самого злочину в жодному разі не можна визнавати кількісного співвідношення двох станів», і не допускає, щоб «стосовно фізично зумовленого психічного стану принцип моральної свободи розчинився в туманній невизначеності емпіричного мислення». Юрист не видобуває своїх понять із природи, а пронизує природу вогнем мислення й мечем морального закону. І з цього приводу спалахнула суперечка в комітеті з питань оновлення кримінального кодексу, який, комітет, скликало міністерство юстиції й до якого входив Ульріхів батько; але потрібен був певний час і неодноразові нагадування про необхідність виконувати синівський обов’язок, перше ніж Ульріх цілком усвідомив те, що батько виклав у своєму листі з усіма доданими до нього матеріалами.

Його «з любов’ю, твій батько» – бо саме так він завершував і найгіркіші свої листи – стверджував і наполягав, що почасти хвору людину визнавати невинною слід лише в тому разі, коли можна довести, що серед її маячних ідей траплялися такі, котрі – якби вони не були маячні – виправдували її дії або скасовували їхню караність. А ось професор Швунґ – можливо, через те, що він сорок років був колеґою й товаришем Ульріхового батька, й це коли-небудь і мало зрештою привести до гострого зіткнення, – навпаки, стверджував і наполягав, нібито такого індивіда, в котрого стан осудности й неосудности, позаяк з погляду юриспруденції існувати одночасно вони не можуть, а лише чергуються, швидко змінюючи один одного,потрібно визнавати невинним тільки в тому разі, коли стосовно якого-небудь окремого бажання можна довести, що саме в момент цього бажання обвинувачений неспроможний був із ним звладати. Такі були вихідні позиції щодо складу злочину. Нефахівцеві неважко помітити, що в хвилину, коли обвинувачений коїть злочин, не пропустити моменту здорової волі йому не менш важко, ніж ідею, яка, можливо, обґрунтовувала б його карність; але ж завдання правосуддя полягає не в тому, щоб полегшувати людям думати й поводитися згідно з моральними нормами! А позаяк обидва вчені були однаковою мірою переконані у високій місії права й жоден із них не міг залучити на свій бік більшости в комітеті, то вони дорікали один одному спершу за помилки, а тоді, один поперед одного, і за нелогічність, зумисне нерозуміння й брак ідеалів. Спочатку вони робили це в лоні свого нерішучого комітету; але згодом, коли засідання через це забуксували і їх довелося відкладати, а врешті й зовсім надовго припинити, Ульріхів батько написав дві брошури: «§ 318 КК і істинний дух права» і «§ 318 КК і замулені джерела виконання правосуддя»; професор Швунґ розкритикував ті брошури в часопису «Учений світ правників», якого Ульріх також виявив серед додатків до листа.

У цих полемічних працях часто траплялися сполучники «і» та «або», позаяк належало «з’ясувати» питання, що робити з обома концепціями: об’єднати їх за допомогою сполучника «і» чи роз’єднати за допомогою сполучника «або». Й коли після тривалої перерви комітет знову утворив якесь лоно, в ньому вже вирізнилися фракція «і» й фракція «або». Та, крім того, була й фракція, що виступала за просту пропозицію: щоб міра звинувачення й осудности зростала і зменшувалася прямо пропорційно до витрат психічної енерґії, потрібної для того, щоб звладати собою за наявних обставин, зумовлених хворобою.

Цій фракції протистояла четверта, й наполягала вона на тому, що насамперед потрібно раз і назавжди вирішити, чи злочинець осудний взагалі; адже суто понятійно зменшення осудности передбачає її наявність, а якщо злочинець бодай певною мірою осудний, то покараний він має бути, мовляв, цілком і повністю, тому що іншого правового шляху визначити цю міру осудности нема. Проти цієї фракції виступила ще одна, яка хоч і погоджувалася з самим принципом, однак наголошувала на тому, що природа, створюючи і людей напівбожевільних, сама такого принципу не дотримується; тому добродійність права на них можна поширити, мовляв, лише відмовившись применшувати їхню провину, але воднораз враховуючи обставини шляхом пом’якшення покарання. Так утворилися ще й фракція осудности й фракція звинувачення, й коли вони також достатньою мірою розділились, аж тоді й виявилися підходи, застосування яких розходжень наразі не викликали. Звичайно, жоден фахівець не ставить нині своїх аргументів у залежність від аргументів філософії й теології, але в ролі перспектив, тобто бувши такими самими порожніми, як простір, а проте, як і він, зсовуючи докупи предмети, обидві ці суперниці в боротьбі за остаточну мудрість повсюди втручаються в думку фахівців. Отож і тут старанно замовчуване питання, чи кожну людину можна вважати морально вільною – одне слово, добре давнє питання свободи волі, – обернулося зрештою на перспективний центр усіх розбіжностей у поглядах, хоч і не було об’єктом їхніх дискусій. Адже коли людина морально вільна, то, щоб її покарати, на неї потрібно вчинити практичний примус, в який теоретично ніхто не вірить; але якщо вільною її не визнавати, а вважати вмістищем нерозривно пов’язаних природних процесів, то покаранням у такій людині можна викликати активну відразу до власного вчинку, хоча ставити цей вчинок їй у моральну провину не можна. На Грунті цього питання виникла, отже, ще одна фракція, і вона запропонувала поділити злочинця, сказати б, на дві частини – на зоологічно-психологічну, яка зовсім не стосується судді, і юридичну, хоч і штучно сконструйовану, зате з погляду права, мовляв, вільну. На щастя, далі теорії ця пропозиція не пішла.

Нелегка це штука – зі справедливістю стисло вчинити по справедливості. Комітет складався приблизно із двадцятьох учених, і вони, як не важко вирахувати, могли зайняти кілька тисяч позицій один до одного. Закони, що їх належало вдосконалити, правосуддя застосовувало від 1852 року, отож ішлося, крім того, про справу дуже давню, таку, яку не можна легковажно замінити іншою. Та й узагалі, як слушно завважив один із членів комітету, коли право запроваджують на постійно, не варто намагатися встигнути за всіма стрибками думки в сучасній духовній моді. Як сумлінно доводилося працювати, найкраще видно з того, що за статистичними даними приблизно сімдесят чоловік зі ста, котрі нам на шкоду скоюють злочини, впевнені, що уникнуть наших правозахисних органів; само собою зрозуміло, що тим глибше слід замислитись про спійману чверть! Звичайно, відтоді в усьому цьому могли статися певні поліпшення, до того ж хибно було б справжню мету такого звіту вбачати у висміюванні крижаних узорів, що їх розум у головах мудрих правознавців доводить до пишного цвітіння, над чим утішалося вже багато людей з відлигою в голові; навпаки, мужня суворість, пихатість, моральне здоров’я, неприступність і інертність, тобто переважно властивості людської вдачі й великою мірою чесноти, яких ми, як то кажуть, ніколи, слід сподіватися, не втратимо, – ось що заважало вченим учасникам тих дискусій неупереджено послуговуватися силою свого інтелекту. З дівчинкою на ім’я людина вони поводилися так, як старі домашні вчителі – з довіреною їм підопічною, котрій, щоб домогтися успіхів, треба бути лише уважною й слухняною, і причиною цього було не що інше, як доберезневі[31] політичні емоції покоління, попереднього їхньому. Певна річ, психологічні знання цих юристів років на п’ятдесят відстали, але таке буває часто, коли клапоть власної освітньої ниви доводиться обробляти реманентом сусіда, і при зручній нагоді таке відставання навіть швидко надолужують; однак що відстає від своєї доби постійно, відстає, бо, крім того, ще й трохи хизується своєю постійністю, то це – серце людини, а надто людини глибокої. Розум ніколи не буває такий тверезий, твердий і мудрований, як тоді, коли має невеличку старечу сердечну слабість!

Саме вона зрештою й спричинила вибух пристрастей. Коли сутички досить-таки виснажили всіх учасників і стали на перешкоді подальшій роботі, почали частіше лунати голоси, пропонуючи укласти угоду, що мала б приблизно такий вигляд, який мають усі формули, коли непримиренну суперечність треба заліпити гарною фразою. Багато хто схильний був зійтися на тому відомому визначенні, згідно з яким осудними називають злочинців, здатних саме за своїми розумовими й моральними властивостями скоїти злочин; тобто в жодному разі не тих, хто таких властивостей не має, а це визначення екстраординарне, воно має ту перевагу, що завдає злочинцям дуже багато роботи й, мабуть, просто-таки дало б змогу поєднувати право на арештантську одіж із докторським званням. І тоді Ульріхів батько, усвідомлюючи небезпеку милосердя ювілейного року й визначення, округлого, мов яйце, яке він сприйняв за кинуту в нього ручну гранату, зважився на те, що він назвав своїм сенсаційним зверненням до соціальної школи. Соціальна концепція каже нам, що про злочинного «виродка» треба судити взагалі без моралізування, а лише з огляду на його шкідливість для людського суспільства. 3 цього випливає, що він має бути тим більшою мірою осудний, чим більшою мірою він шкідливий; а з цього, своєю чергою, із залізною логікою випливає, що, здавалося б, найбезневиннішим злочинцям, себто психічнохворим, котрі, з огляду на їхню природу, найменше піддаються виправленню покаранням, мають загрожувати найсуворіші покарання, принаймні суворіші, ніж злочинцям здоровим, щоб наслідків свого злочину й ті, й ті боялися однаково. Природно було б сподіватися, що тепер проти такої соціальної концепції в колеґи Швунґа жодних арґументів не знайдеться. Так воно, здається, й було, та саме через це він скористався засобами, які Ульріховому батькові дали безпосередній привід також зійти зі шляху юриспруденції, шляху, що його загрожувало занести піском нових безкінечних суперечок у комітеті, й звернутися до сина, щоб задля доброї справи тепер скористатися його зв’язками у високих і найвищих колах, до яких він сам-таки сина і ввів. Бо колеґа Швунґ навіть не спробував конструктивно що-небудь спростувати, натомість він пішов на те, що одразу злісно причепився до слова «соціальний» і в своїй новій публікації запідозрив свого опонента в «матеріалізмі» й прихильності до «пруського державного духу».

«Любий мій сину, – писав Ульріхів батько, – я, звісно, негайно вказав на романське, а отже, в жодному разі не пруське походження ідей соціальної школи правознавства, але це, мабуть, навряд чи допоможе після такого наклепницького доносу, який з диявольською ненавистю спекулює на тому враженні, для високих інстанцій неминуче відворотному, яке відразу викликає асоціацію з матеріалізмом та Прусією. Це вже не докори, від яких можна захиститись, а поширення такої зухвалої чутки, що у високих інстанціях навряд чи її перевірятимуть, і необхідність узагалі клопотатися такими речами може заподіяти невинній жертві таку саму образу, як і безсовісному викажчикові. І тепер ось я, хто все життя зневажав усілякі чорні ходи, змушений, отже, просити тебе.» У такому тоні лист і завершився.

112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до сонму богів і ухвалює рішення заволодіти Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися про свого величного батька

Арнгайм покалатав дзвоником і звелів знайти Солимана. Арнгайм уже давно не відчував потреби розмовляти з хлопцем, і тепер той шибеник вештався десь у готелі.

Ульріхові заперечення нарешті-таки дійняли Арнгайма до живого.

Звичайно, Арнгайм завжди помічав, що Ульріх працює проти нього. Працював той самовіддано, діяв, як вода на вогонь, як сіль на цукор; він намагався позбавити Арнгайма впливу, майже цього не бажаючи. Арнгайм не мав сумніву, що Ульріх навіть зловживає довірою Діотими, щоб потай робити несхвальні чи глузливі зауваження на його адресу.

Арнгайм зізнався собі, що нічого такого з ним уже давно не траплялося. Звичний метод його успіхів перед цим виявився безсилим. Адже вплив великої й цілісної людини – це як вплив краси; він не терпить заперечення так само, як повітряна куля не терпить, щоб її свердлили, а статуя – щоб їй накидали на голову капелюха. Вродлива жінка, коли вона не подобається, стає огидною, а велика людина, коли на неї не звертають уваги, стає, може, й чимось більшим, але бути великою вона перестає. У цьому Арнгайм зізнався собі, щоправда, не цими словами, однак він подумав: «Я не терплю заперечень, бо завдяки їм процвітає лише розум, а тих, хто має лише розум, я зневажаю!»

Арнгайм гадав, що знешкодити як-небудь супротивника було б неважко. Але він хотів привернути Ульріха до себе, впливати на нього, виховувати його й викликати в нього захват. Щоб легше домогтися своєї мети, він переконав себе, що відчуває до Ульріха глибоку й суперечливу симпатію, хоч і не знав, чим її пояснити. З боку Ульріха йому нічого було боятись і нічого було від нього сподіватися; граф Ляйнсдорф і начальник відділу Туцці друзями Арнгаймові однаково не були, він про це знав, та й узагалі все посувалося хоч і трохи повільно, але так, як йому й хотілося. Протидія Ульріха під дією Арнгайма сходила нанівець, лишаючись немовби неземним протестом, і вистачало її, схоже, тільки на те, щоб трохи сковувати рішучість Діотими, цієї прекрасної жінки, й відтягувати її рішення. З осторогою збагнувши це, Арнгайм не стримався, щоб не всміхнутись. Сумно чи зловтішно? Різниця в таких випадках не має значення; на його думку, це справедливо, що розважлива критика й заперечення супротивника змушені працювати, самі про те не здогадуючись, на нього, Арнгайма; це – перемога серйознішої справи, одне з навдивовижу прозорих життєвих ускладнень, які розплутуються самі собою. Арнгайм відчував: це – петля долі, що пов’язувала його з молодшим від нього чоловіком і спонукала його, Арнгайма, йти на поступки, яких Ульріх не розумів. Бо той не реаґував на жодні улещання; він був, як дурень, байдужий до суспільних переваг і чи то не помітив, чи то не оцінив пропозицію дружити.

Одну рису в Ульріха Арнгайм називав дотепністю. Під цим словом він, зокрема, мав на увазі нездатність розумного чоловіка побачити переваги, що їх пропонує життя, й пристосувати свій дух до великих речей і можливостей, які обіцяють гідне й надійне становище. Ульріх демонстрував смішне протилежне переконання, буцімто життя має пристосовуватись до духу. Арнгайм подумки бачив перед собою Ульріха: такий самий на зріст, як і він сам, молодший, без отих м’яких місць, яких він, Арнгайм, не міг приховати від себе на власному тілі; на обличчі написана якась беззастережна незалежність; він приписував це, не зовсім без заздрощів, тому, що Ульріх був нащадком цілих поколінь аскетичних учених, бо саме таким Арнгайм уявляв собі його походження. Це обличчя мало вигляд безтурботніший і байдужіший щодо грошей і впливу, ніж те дозволяє своїм нащадкам успішна династія фахівців з ушляхетнення покидьків! Але в цьому обличчі чогось бракувало. У ньому бракувало життя, жахливо бракувало слідів життя! Тієї миті, коли в уяві Арнгайма надзвичайно виразно постало це обличчя, його пойняла така тривога, що він іще раз усвідомив, яка глибока його симпатія до Ульріха; на цьому обличчі майже можна було прочитати наближення біди. Він замислився над цим подвійним відчуттям заздрощів і стурбованости; задоволення то було сумне, таке, мабуть, відчуває той, хто власної безпеки досяг боягузтвом; і раптом могутня хвиля заздрощів і осуду викинула на поверхню думку, яку Арнгайм несвідомо шукав і якої несвідомо уникав. Йому спало на гадку, що Ульріх, мабуть, такий чоловік, який приніс би в жертву не лише відсотки, а й увесь капітал своєї душі, коли б цього зажадали від нього обставини! Авжеж, хоч як дивно, але й це Арнгайм мав на увазі під Ульріховою дотепністю. Тієї миті, коли він пригадував ним-таки знайдені слова, йому стало цілком очевидно: уявлення про те, нібито людина може поступитися перед власною пристрастю такою мірою, щоб та немовби винесла її в безповітряний простір, видалося йому дотепом!

Коли Солиман прослизнув до кімнати й став перед господарем, той уже майже забув, навіщо покликав хлопця, але присутність живої й відданої істоти подіяла на нього заспокійливо. З непроникною міною на обличчі він почав снувати туди-сюди кімнатою, і чорний диск обличчя навпроти повертався вслід за ним.

 – Сядь! – наказав Арнгайм, спинившись у кутку; потому крутнувся на підборі й почав: – Великий Ґьоте в одному місці «Вільгельма Майстера» досить пристрасно дає настанову, як праведно жити. Він пише: «Міркувати, щоб діяти; діяти, щоб міркувати!» Чи ти це розумієш? Ні, цього тобі все ж таки, мабуть, не зрозуміти… – відповів він на своє запитання сам і змовк. «У цьому рецепті – вся мудрість життя, – подумав він, – а той, хто хоче бути моїм супротивником, знає лиш одну половину цього рецепта – міркувати!»

Йому спало на гадку, що й це можна розуміти під словами «бути лише дотепним». Він розгадав, де слабке місце в Ульріха.

«Дотепність» – від слова «дотепний», тобто гострий на розум; ця властивість, отже, має інтелектуальне походження, природа її примарна, на емоції бідна; дотепний завжди аж надто допитливий, завжди намагається вийти за встановлені межі, перед якими людина емоційна спиняється. Так історія з Діотимою й субстанція капіталу душі постали у сприятливішому світлі, й Арнгайм, розмірковуючи про це, сказав Солиманові:

 – Це – правило, в якому вся життєва мудрість, і я, дотримуючись його, забрав у тебе книжки й привчаю тебе працювати!

Солиман нічого не відповів, його обличчя прибрало серйозного-пресерйозного вигляду.

 – Ти кілька разів бачив мого батька, – промовив Арнгайм і раптом спитав: – Чи ти його пам’ятаєш?

Солиман не придумав нічого кращого, як вибалушити очі, й Арнгайм замислено повів далі:

 – Ти знаєш, мій батько книжок майже ніколи не читає. Як ти гадаєш, скільки йому років? – І, знов не чекаючи на відповідь, сказав сам: – Йому вже за сімдесят, а він і досі не цурається жодної справи, яка хоч трохи стосується нашої фірми!

Потім Арнгайм знов мовчки заходив туди-сюди по кімнаті. Він відчував нездоланну потребу розповідати про батька, хоч і не міг сказати всього, про що думав. Ніхто не знав краще від нього, що іноді справи не вдавались і його батькові; але ніхто б йому не повірив, що це так, бо той, хто зажив слави Наполеона, виграє й свої програні битви. Тим-то Арнгайм ніколи не мав іншої можливости зміцнити своє становище поруч із батьком, ніж та, яку він обрав: поставити дух, політику й суспільство на службу комерції. Старого Арнгайма, здавалося, також тішило те, що молодий Арнгайм так багато знав і вмів; та коли треба було вирішувати яке-небудь важливе питання, – а його багато днів вивчали й розглядали з боку виробничо – й фінансово-технічного, з ідейно – й економічно-політичного, – батько дякував, нерідко наказував робити протилежне тому, що йому пропонували, й на всі заперечення мав лише одну відповідь: безпорадно-вперту усмішку. Нерідко навіть директори з цього приводу похитували головою, але щоразу рано чи пізно виявлялося, що старий так чи так мав рацію. Виходило приблизно так, як коли б старий єґер або провідник у горах вислухав поради метеорологів, а тоді прислухався до передбачень власного ревматизму й зробив по-своєму; і в цьому не було, по суті, ніякого дива, бо в багатьох питаннях ревматизм і досі лишається порадником надійнішим, ніж наука, а крім того, важлива не тільки точність прогнозу, адже в житті однаково все завжди виходить інакше, ніж ти собі уявляв, головне – хитро й уперто пристосовуватися до його норовливости. Отож Арнгайм уже давно мав би, власне, збагнути, що старий практик знає й уміє багато чого такого, чого теоретично передбачити неможливо, й усе ж таки то був для Пауля доленосний день, коли він зробив відкриття: старий Самуель Арнгайм має інтуїцію.

 – Чи ти знаєш, що таке інтуїція? – спитав Арнгайм, немовби виборсуючись із думок і намацуючи тінь виправдання своїй потребі розмовляти про це.

Солиман насторожено примружив очі, як робив щоразу, коли його допитували з приводу доручення, про яке він забув, і Арнгайм ще раз хутко виправився.

 – Сьогодні я дуже знервований, – сказав він. – Ти про це, звісно, не можеш знати! Але послухай уважно, що я тобі зараз скажу: заробляючи гроші, ми не завжди опиняємось, як ти можеш собі уявити, в шляхетному становищі. Оці одвічні намагання все обрахувати, з усього здобути пожиток суперечать манері жити на широку ногу, яка склалася в часи, мабуть, щасливіші, ніж наш. З убивства примудрилися зробити аристократичну чесноту відваги, але я маю сумнів, чи пощастило б досягти чогось такого за допомогою обрахунків; у цій чесноті немає справжньої доброти, немає гідности, глибокої суті, гроші все обертають на поняття, вони до неприємного раціональні; коли я бачу їх, то щоразу на думку мені – не знаю, розумієш ти це чи ні, – мимоволі спадають пальці, які недовірливо обмацують ті гроші, і стільки того гаму й крику, стільки метикування, і що те, що те – все це мені однаково нестерпне.

Арнгайм змовк і знов поринув у самотність. Він пригадав своїх родичів, пригадав, як вони, коли він був маленький, гладили його по голові, примовляючи, яка славна в нього голівка. Така голівка, мовляв, добре рахуватиме. Він ненавидів, коли вони так міркували! У блискучих золотих монетах відбивався розум сім’ї, що вийшла на широку дорогу. Він зневажав би сам себе, якби соромився власної сім’ї; навпаки, саме у високих колах він по-шляхетному скромно нагадував про своє походження, хоч розуму своєї сім’ї боявся, так наче той розум, як манера надто галасливо розмовляти чи жваво жестикулювати, – то сімейна слабкість, що не дає йому піднестися на вершини людства.

Саме тут, очевидно, й брало початок коріння його шанобливого ставлення до ірраціонального. Аристократія була ірраціональна; це звучало майже як жарт із приводу не вельми глибокого аристократичного розуму, та Арнгайм знав, що мав на увазі. Йому досить було тільки згадати про те, що як юдей він не став офіцером запасу; але оскільки він був ще й Арнгайм і не міг претендувати й на скромне становище унтер-офіцера, то його просто відразу визнали непридатним до військової служби, і він ще й тепер, високо ставлячи порядність, відмовлявся вбачати в тому лише брак розумности. Цей спогад дав йому привід збагатити своє звернення до Солимана ще кількома фразами.

 – Можливо, – повів Арнгайм далі від того місця, де спинився, бо був людиною методичною й не допускав відхилень від теми, хоч і відчував до цього відразу, – можливо, ба навіть імовірно, що аристократія не завжди означала саме те, що ми називаємо тепер аристократичним способом мислення. Щоб стягти землі, на яких згодом знать будувала свій аристократизм, вона мала докладати зусиль і думати про вигоду, либонь, не менше, ніж нинішній комерсант; а може, комерсант веде свої справи навіть чесніше. Але земля – це сила, розумієш? Я хочу сказати, ця сила була в клапті землі, в полюванні, у війні, у вірі в небеса й у землеробстві, одне слово, у фізичному житті тих людей, котрі менше ворушили мізками, ніж руками й ногами; у близькості до природи була сила, яка врешті зробила їх гідними, шляхетними, вільними від усього ницого.

Він замислився, чи не сказав, піддавшись своєму настрою, чого-небудь зайвого. Якщо Солиман не зрозумів сенсу того, що почув від господаря, то шанобливе ставлення хлопця до аристократії могло похитнутись. Але цієї хвилини сталося щось несподіване. Солиман, що вже якийсь час нетерпляче совався на стільці, раптом урвав господаря запитанням:

 – Скажіть, а мій батько – цар? Арнгайм спантеличено звів на нього очі.

 – Я про це нічого не знаю, – почасти суворо, почасти весело відповів нарешті він.

Та поки його погляд вивчав поважне, мало не розгніване Солиманове обличчя, ним опанувало ніби якесь розчулення. Йому подобалося, що цей хлопець усе сприймає серйозно. «Цьому маврові зовсім чуже почуття гумору, – подумав Арнгайм, – і в ньому, по суті, багато трагізму». Йому чомусь здалося, що брак почуття гумору можна порівняти з вагомістю й наповненістю життя. І він м’яким, повчальним тоном повів далі:

 – Навряд чи твій батько – цар, вірогідніше, гадаю, він стояв не так високо, адже я знайшов тебе у трупі фокусників у приморському містечку.

 – Скільки я коштував? – нетерпляче перебив господаря Солиман.

 – Ох, любий мій, та хіба ж я й досі це пам’ятаю? У всякому разі, не багато, гадаю. Певна річ, не багато! Але чому ти сушиш усім цим голову? Ми народжуємось, щоб своє царство творити собі самим! На той рік я, мабуть, пошлю тебе на комерційні курси, а потім ти зміг би почати учнем в одній із наших контор. Від тебе самого залежатиме, звісно, чого ти доб’єшся, але я за тобою наглядатиму. А згодом ти міг би, скажімо, представляти наші інтереси там, де з кольоровими вже трохи рахуються; звичайно, діяти тут потрібно дуже обережно, але те, що ти – чорношкірий, усе ж таки могло б обернутися для тебе неабиякою перевагою. А яку користь дали тобі роки, проведені під моїм безпосереднім наглядом, ти повною мірою збагнеш, аж коли розпочнеш самостійну діяльність; та одне можу сказати тобі вже тепер: ти належиш до раси, яка ще зберегла щось від шляхетности природи. У середньовічних рицарських леґендах чорні царі завжди відігравали почесну роль. Якщо ти плекатимеш у собі риси духовної шляхетности, гідність, доброту, щирість, мужність не кривити душею й ще більшу мужність не давати волі нетерпимості, ревнощам, заздрощам і дрібній нервовій неприязні, притаманним нині більшості людей, якщо тобі пощастить цього домогтися, ти запевне успішно посуватимешся на шляху комерції, бо наше завдання – давати світу не лише товари, а й кращу форму життя.

Так довірчо Арнгайм не розмовляв із Солиманом уже давно, тому відчував, що якби його почув хтось чужий, то він мав би в очах того чужого смішний вигляд; але поряд нікого не було, до того ж усе, що він казав, приховувало глибші асоціації, яких він не виказував. Наприклад, те, що він говорив про аристократичний спосіб мислення й становлення аристократії, відразу повертало, якщо поглянути глибше, в різко протилежний бік від його слів. Там у нього напрошувалася думка, що, відколи й світ стоїть, нічого ще не поставало тільки з духовної чистоти й добрих помислів, а все – лише з підлоти, яка з часом сточує собі роги, тож урешті саме з неї й виходять оті великі й чисті помисли! «Цілком очевидно, – міркував він, – що становлення аристократичних династій, так само як і перетворення сміттєзбирального підприємства на світовий концерн, грунтується аж ніяк не лише на стосунках, вочевидь пов’язаних із поглибленою гуманністю, а проте одні стосунки породили срібну культуру вісімнадцятого сторіччя, а інші – Арнгайма». Таким чином життя недвозначно ставило перед ним завдання, яке, на його думку, найточніше можна було висловити у глибоко суперечливому запитанні: до якої міри може й має дійти підлота, щоб сягнути величі помислів?… А тим часом у ще одному пласті його думки час від часу чіплялися, однак, за слова, які він сказав Солиманові про інтуїцію й раціоналізм, і Арнгайм раптом дуже виразно згадав, як уперше заявив батькові, що той залагоджує свої справи за допомогою інтуїції. Посилались на інтуїцію тоді зазвичай усі, хто свої дії не міг як слід виправдати розумом; це відігравало приблизно таку саму роль, яку тепер відіграє здатність до високих темпів. Усе, що хто-небудь робив не так або, коли казати відверто, що не вдавалося до кінця, пояснювали тим, нібито це створено для інтуїції чи завдяки їй, і до інтуїції вдавалися, і коли варили обід, і коли писали книжки; але старий Арнгайм про це нічого не знав і, зацікавлений словами сина, вражено звів на того очі. Для Пауля це була мить великого тріумфу. «Щоб заробляти гроші, – сказав він, – нам доводиться думати не завжди шляхетно. Тим часом цілком імовірно, що наступний історичний поворот покличе нас, великих комерсантів, узяти на себе керівництво масами, а ми навіть не знаємо, чи будемо духовно до цього готові! Та якщо у світі і є щось таке, що дасть мені для цього мужність, то це – ти, бо ти наділений прозірливістю й волею, а їх за великих давніх часів мали царі й пророки, яких вів ще сам Бог. Як ти берешся за справу – це таємниця, і я сказав би так: усі таємниці, що не піддаються обрахунку, – того самого штибу, хай то буде таємниця мужности, таємниця відкриття чи таємниця зірок!» Образливо чітко постала тепер у пам’яті Пауля та картина, коли вже після перших його фраз погляд старого Арнгайма, зведений доти на нього, знов занурився в газету, звідки так уже й не підводився, хоч син і далі говорив про справи й інтуїцію. Такими взаємини між батьком і сином лишалися завжди, і в третьому пласті думок, неначе на полотні тих картин пам’яті, Арнгайм усвідомлював це й тепер. У глибшій, ніж у себе, батьківській діловій обдарованості, яка постійно його пригнічувала, він бачив немовби велетенську силу, для сина, з натурою складнішою, недосяжну, й тому намагався усунути цей взірець зі сфери своїх марних зусиль, водночас добуваючи собі грамоту про аристократичне походження. Ці подвійні хитрощі приносили йому виграш. Гроші оберталися на надособисту, міфічну силу, порівняння з якою гідні лише сили одвічні, й він прилучив батька до сонму богів – точнісінько так, як це робили в давнину воїни, яким їхній міфічний предок, попри священний трепет перед ним, порівняно з ними самими здавався, мабуть, усе ж таки трохи примітивним. Але в четвертому пласті він нічого не знав про усмішку, що зависла над тим третім, і ще раз до кінця серйозно продумував ту самісіньку думку, розмірковуючи про роль, яку сподівався ще зіграти на землі. Ці пласти мислення не треба, звісно, сприймати буквально, так ніби вони розташовані один над одним, як ото різні глибини чи ґрунтові пласти, це – всього-на-всього спосіб вираження порухів думки, що проникають з різних боків під впливом різких суперечностей у почуттях. Адже Арнгайм усе життя відчував і майже хворобливу відразу до іронії й дотепности, і випливала та відраза великою мірою, мабуть, зі спадкової схильности до обох. Цю схильність він притлумлював, тому що вбачав у ній втілення неаристократизму й вульґарного інтелектуалізму, та саме тепер, коли почуття його були вищою мірою аристократичні й просто-таки ворожі інтелекту, вона давалася взнаки у ставленні до Діотими, й коли почуття в нього немовби зводилися навшпиньки, його часто зваблювала підступна можливість утекти від своїх високих душевних поривань, скориставшись одним із тих влучних дотепів про кохання, які йому нерідко випадало чути з вуст своїх підлеглих чи взагалі грубих людей. І Арнгайм, виринаючи крізь усі ці пласти на поверхню, раптом вражено побачив перед собою насуплено-уважне Солиманове обличчя, схоже на чорну боксерську грушу, на яку звалилася незбагненна життєва мудрість. «У яке ж смішне становище я себе ставлю!» – подумав Арнгайм.

Тіло Солимана, коли його господар завершив цю розмову-монолог, здавалося, спало з розплющеними очима; тепер очі ожили, але тіло на стільці ворушитись не хотіло, так ніби ще очікуючи, що його розбудить якесь слово. Арнгайм це помітив і в погляді чорношкірого прочитав спрагле бажання докладніше почути, внаслідок яких інтриг царський син обертається на слугу. Цей погляд, що немовби випустив кігті, змусив його ту ж мить пригадати отого хлопця, що працював у нього помічником садівничого й обікрав його колекції; і Арнгайм, зітхнувши, сказав собі, що йому, мабуть, завжди бракуватиме звичайного інстинкту до надбання. Йому раптом здалося, що саме цим браком інстинкту до надбання можна стисло пояснити його поведінку у взаєминах з Діотимою. Нестерпно схвильований, він відчув, що тепер, на вершині життя, від усього, чого він торкався, його відділяла якась холодна тінь. Це була не проста думка для людини, з вуст якої щойно пролунало правило, що міркувати треба задля того, щоб діяти, і яка завжди прагнула опановувати все велике й лишати печать власного значення на всьому малому. Але тінь поміж ним і об’єктами його жадань лягала всупереч його волі, якої йому ніколи не бракувало, і на свій подив Арнгайм із певністю вирішив, що тінь ця пов’язана з тим ніжним, мов світло, трепетом, який повивав його юність і який саме через хибне поводження з ним обернувся на тонесенький шар криги. Ось тільки на запитання, чому ця крига не танула навіть від несьогосвітнього серця Діотими, відповіді він не знав; але цієї миті, мов прикрий біль, що тільки й чекав на подразнення, Арнгайм знову згадав про Ульріха. Він раптом усвідомив, що на житті цього чоловіка лежала та сама тінь, що й на його житті, але викликала вона там інші наслідки! Пристрасть чоловіка, в якого викликає ревнощі і якого дратує саме існування іншого чоловіка, рідко ставлять на слушне, належне їй за її глибиною місце серед решти людських пристрастей, і усвідомлення того, що його безпорадний гнів на Ульріха, якщо дивитися в корінь, нагадує неприязну зустріч двох братів, які не впізнали один одного, було почуттям дуже гострим і воднораз цілющим. Арнгайм зацікавлено розглядав натури їх обох у цьому порівнянні. Грубий інстинкт до надбання, прагнення дістати від життя якомога більше переваг були чужі Ульріхові ще більшою мірою, ніж йому самому, а високого інстинкту до надбання, бажання осягти всю гідність і всю важливість буття бракувало Ульріхові так, що просто злість брала. Цей чоловік не відчував потреби зробити життя вагомим і значущим. Його діловий ентузіазм, заперечити який не можна було, не прагнув чим-небудь заволодіти; Арнгаймові це нагадало б навіть його службовців, якби Ульріхів альтруїзм від їхнього альтруїзму у ставленні до роботи не відрізнявся якоюсь надзвичайною гордовитістю. Скоріше Ульріха можна було назвати одержимим, який не хоче нічого мати. Напрошувалася навіть думка про борця, що добровільно прирікає себе на бідність. Можна було, здається, вести мову й про людину до самісіньких кісток «теоретичну»; але це теж не так, бо під визначення «теоретик» він, власне, не підпадав узагалі. Цієї хвилини Арнгайм пригадав, як одного разу недвозначно заявив був Ульріхові, що його здатність мислити відстає, мовляв, від його здатности практично діяти. Але якщо на цього чоловіка поглянути з боку практичного, то він виявиться абсолютно неможливим. Так Арнгаймові думки, як було вже не раз, блукали то сям, то там, але, попри сумніви в самому собі, які обступали його цього дня, він не міг визнати Ульріхову перевагу в якому-небудь окремому питанні й дійшов висновку: вирішальна відмінність між ними полягає найімовірніше в тому, що Ульріхові чогось бракує. І все ж таки загалом було в цьому чоловікові щось незмарноване й вільне, і Арнгайм, повагавшись, нерішуче зізнався собі, що це нагадує йому просто-таки «таємницю цілого», яку сам він мав, але наявність якої в нього ставив під сумнів Ульріх. А то як же можна було б, якби йшлося лише про щось доступне міркам розуму, перейнятися, дивлячись на такого далекого від дійсности чоловіка, тим самим моторошним почуттям «дотепности», якого Арнгайм навчився боятись, коли воно зринало у зв’язку з таким аж надто глибоким знавцем дійсности, як його батько! «Виходить, цьому чоловікові чогось бракує загалом!» – подумав Арнгайм, але, так наче то був лише другий бік цієї впевнености, на думку йому майже відразу й цілком незалежно від його волі спало: «Цей чоловік має душу!»

Цей чоловік мав іще незмарновану душу. На цю думку Арнгайм наштовхнувся інтуїтивно, тож із певністю й сам не сказав би, що мав на увазі; але якось воно виходило так, що кожна людина, як він знав, з плином часу розчиняє свою душу в розумі, моралі й великих ідеях, і цей процес незворотний; а в його товариша й ворога цей процес не завершився, лишилося щось наділене двозначною чарівністю, і визначити її з точністю не можна було, але вона виявлялася в тому, що це «щось» незвичайним чином поєднувалося з елементами зі сфери всього бездушного, раціонального й механічного, і зарахувати їх до культурних надбань у жодному разі було неможливо. Поки Арнгайм усе це обмірковував, відразу пристосовуючи до стилю своїх філософських праць, він, звичайно, не мав жодної хвилини, щоб визнати що-небудь із цього за Ульріхову заслугу, нехай навіть єдину його заслугу, таке глибоке він мав враження, що зробив відкриття; це ж бо він, Арнгайм, створив ці уявлення, і він здавався собі великим маестро, що відкривав у ще не сформованому голосі блискучі можливості. Думки його остудило лише обличчя Солимана, який вочевидь уже давно не зводив з нього погляду й тепер вирішив, що пора розпитувати далі. Від усвідомлення, що не кожному судилося робити відкриття за допомогою такого мовчазного малого напівдикуна, Арнгайма ще дужче окрилило щасливе відчуття; ще б пак, адже він – єдиний, хто знає таємницю свого ворога, хоч тут ще багато чого було незрозумілого й щодо майбутніх наслідків непевного. Його сповнювала любов лихваря до своєї жертви, в яку той уклав капітал. І, можливо, саме вигляд Солимана раптом підштовхнув Арнгайма до наміру привернути до себе цього хлопця, який видався йому новим утіленням його власної історії, привернути до себе за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться його всиновити! Арнгайм усміхнувся з приводу цього передчасного підкріплення наміру, форма якого спочатку ще мала визріти, й, хоч обличчя Солимана здригалося від трагічного прагнення що-небудь довідатись, не дав промовити йому жодного слова, ту ж мить звелівши:

 – Ну, з мене годі, а ти віднеси пані Туцці квіти, які я замовив. Якщо маєш іще запитання, то можемо поміркувати про це, мабуть, іншим разом.

113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою мішаною мовою на межі надрозумного й не зовсім розумного

Ульріх і справді не знав, як виконати бажання батька; той вимагав, щоб син, перейнявшись любов’ю до соціальної школи, підготував ґрунт для особистих перемовин з його ясновельможністю та іншими високопоставленими патріотами. Намагаючись про все це забути, Ульріх навідався до Ґерди й застав у неї Ганса. Хлопець одразу перейшов у наступ:

 – То ви взяли під захист директора Фішеля?

Ульріх ухильно відповів запитанням на запитання, поцікавившись, чи не Ґерда йому про це сказала. Так, хлопцеві сказала про це Ґерда.

 – І що далі? Чи не хочете почути чому?

 – Зробіть ласку, скажіть! – зажадав Ганс.

 – Гансе, любий, це не так просто!

 – Не називайте мене «любим»!

 – Ну, тоді, отже, люба Ґердо, – звернувся Ульріх до дівчини. – Це зовсім не просто. Я говорив про це вже так багато, збіса багато й гадав, що ви мене розумієте.

 – Я вас і розумію, але віри вам не йму, – відповіла Ґерда, намагаючись, однак, і тим, як вона це казала, й тим, як на гостя дивилася, надати своїй позиції на боці Ганса чогось примирливого для Ульріха.

 – Ми вам не віримо, – відразу поклав край Ганс цьому приємнішому тону розмови, – не віримо, що ви взагалі можете думати серйозно. Ви це десь підхопили!

 – Що?! Невже ви маєте на увазі те, чого… чого насправді не можна висловити? – спитав Ульріх, одразу збагнувши: зухвале Гансове зауваження стосується того, про що він, Ульріх, розмовляв з Ґердою віч-на-віч.

 – О, це можна висловити дуже добре, якщо думати про це серйозно!

 – Мені це хоч умри не вдається. Але я можу розповісти вам одну історію.

 – Знов історію! Схоже, ви навчилися розповідати історії, як той старий Гомер! – вигукнув Ганс іще зухваліше й самовпевненіше.

Ґерда благально подивилася на нього. Але Ульріх, не звертаючи уваги на Гансів випад, повів далі:

 – Одного разу я дуже закохався; років мені було тоді, мабуть, приблизно стільки ж, як оце тепер і вам. Закохався я, власне, не так у саму жінку, мою обраницю, як у своє кохання, у свій новий стан; отоді я й пізнав усе те, з чого ви, ваші друзі й Ґерда робите свої великі таємниці. Оце й уся історія, яку я хотів вам розповісти.

Ганс і Ґерда були спантеличені тим, що історія виявилася такою короткою. Нарешті дівчина, повагавшися, спитала:

 – То ви були колись дуже закохані?… – І ту ж мить розгнівалася на себе за те, що отак при Гансові, жахливо по-дитячому, мов дівча, про це поцікавилась.

Але Ганс перебив її:

 – Навіщо нам узагалі розводитися про такі речі?! Краще розкажіть, що поробляє ваша кузина, потрапивши до рук духовних банкротів!

 – Шукає ідею, яка в усій красі має показати всьому світові дух нашої батьківщини. Чи не хочете помогти їй якою-небудь пропозицією? Я ладний навіть перебрати на себе роль посередника, – відказав Ульріх.

Ганс іронічно засміявся:

 – Чому ви вдаєте, нібито не знаєте, що цій кампанії ми ставатимемо на перешкоді?

 – Але чому, власне, вона викликає у вас таке роздратовання?

 – Тому що вона – велика гидота, замислена проти німецького духу в цій державі! – заявив Ганс. – Невже ви справді не знаєте, що розгортається могутній рух протесту? До намірів вашого графа Ляйнсдорфа привернено увагу Німецького національного союзу. Проти зневаги німецького духу вже виступили з протестом гімнасти. Днями об’єднання зброєносних товариств при австрійських вищих школах висловиться проти загрози ослов’янення, і Спілка німецької молоді, до якої належу і я, не заспокоїться, навіть якщо нам доведеться вийти на вулиці! – Ганс випростався, в його голосі чулися гордощі. Але потім він усе ж таки додав: – Але все це, звісно, не має значення! Ті люди переоцінюють зовнішні обставини. Уся річ у тому, що тут узагалі не пощастить зробити нічого!

Ульріх поцікавився чому.

 – Великі раси, – відповів Ганс, – створили собі власний міф уже на самому початку своєї історії. А чи існує міф австрійський? – своєю чергою спитав Ганс. – Автохтонна австрійська релігія? Австрійський епос? Тут не виникла ні католицька, ні євангельська віра; книгодрукування й традиції живопису прийшли з Німеччини; династію підтримували Швейцарія, Іспанія й Люксембурґ, техніку поставляли Англія і Німеччина, найкращі міста – Відень, Прагу, Зальцбурґ – побудували італійці й німці; військову справу організовано за наполеонівським зразком. Така держава не повинна мати жодних власних починань; її порятунок лише в одному – в аншлюсі до Німеччини.

 – Ну ось, тепер ви знаєте про нас, мабуть, усе, що хотіли знати, – завершив по хвилі Ганс.

Ґерда не знала – пишатись їй хлопцем чи соромитися за нього. Її потяг до Ульріха останнім часом знову ожив, хоча цілком зрозуміле людське бажання відігравати певну роль самій її молодший приятель вдовольняв багато краще. Дивно, але цю юну дівчину бентежили два протилежні потяги – лишитися старою дівкою й віддатися Ульріхові. Цей другий потяг був природним наслідком кохання, з яким вона жила вже багато років, – щоправда, кохання, яке не спалахувало полум’ям, а несміливо в ній жевріло; і почуття її нагадували почуття, властиві коханню до негідної людини, коли скривджену душу мучить нікчемний потяг до фізичної покори. Дивну суперечність цьому, а може, все ж таки простий і природний наслідок цього, як туга за спокоєм, становило передчуття, що вона ніколи не вийде заміж і всі її мрії завершаться самотнім, спокійним і діяльним життям. Це бажання породили не переконання, бо якоїсь певної думки щодо себе самої Ґерда не мала; скоріше то був здогад, що осяває наше тіло іноді багато раніше, ніж наш розум. З цим був пов’язаний і той вплив, який мав на неї Ганс. Це був непоказний юнак, кістлявий, але й не високий і не кремезний, він витирав руки об чуб чи одежу й не проминав нагоди поглянути на себе у кругленьке кишенькове дзеркальце в залізній оправі, бо йому постійно не давав спокою який-небудь гноячок на недоглянутій шкірі його обличчі. Але саме такими уявляла собі Ґерда перших римських християн, які, незважаючи на гоніння, збиралися в підземних катакомбах; от лишень кишенькового дзеркальця в них, певно, не було. «Саме такими» означало, однак, не подібність у всіх деталях, а радше загальне, глибинне відчуття жаху, пов’язане в неї з уявленням про християнство; викупані й напомаджені погани завжди подобалися їй дужче, але бути заодно з християнами означало жертву, яку належало принести власному норову. Отож високі вимоги Ґерді трохи відгонили огидною затхлістю, а ця дуже пасувала до містичних поглядів, сферу яких їй відкрив Ганс.

Про ці настрої Ульріх знав дуже добре. Можливо, треба дякувати спіритизму за те, що своїми смішнимиповідомленнями з потойбічного світу, які нагадують дух померлих кухарок, він задовольняє грубу метафізичну потребу черпати ложками якщо не Бога, то принаймні духів – поживу, що крижаним холодом опускається в темряві горлянки до людського нутра. За давніших часів ця потреба особисто контактувати з Богом чи його побратимами, що відбувалося нібито в стані екстазу, все ж таки давала – хоч оформляли її тонко й досить химерно – суміш грубої земної поведінки з відчуваннями вкрай незвичайного й непевного стану уявлень і передчуттів. Метафізичним елементом була занурена в цей стан фізична основа, віддзеркалення земних бажань, бо люди вірили, що бачать у ньому те, стосовно чого сучасні їм уявлення спонукали їх палко сподіватися це побачити. Але з часом зазнають змін і стають сумнівними саме уявлення інтелекту; якби нині кому-небудь спало на думку сказати, що з ним розмовляв Бог, боляче схопивши його за чуба й піднявши до себе або не зовсім зрозумілим, однак досить солодким способом проникнувши йому в серце, то цим чітко окресленим уявленням, у які оповідач убирає свої почування і враження, не повірив би ніхто, а тим більше, звичайно, офіційні слуги Божі, бо їх, дітей доби здорового глузду, проймає цілком природний страх, що їх викриють екзальтовані й істеричні прихильники. Внаслідок цього почування і враження, досить поширені й очевидні в середні віки і в добу поганської античности, доводиться вважати химерами й хворобливими явищами або припускати, що в них є щось таке, що не залежить від міфічного зв’язку, в який доти це завжди ставили, – чисте ядро почувань і вражень, яке б мало бути вірогідним, навіть якщо його розглядати, спираючись на суворі емпіричні засади, і тому, само собою зрозуміло, становило б надзвичайну важливу проблему задовго до того, як на порядку денному постане ще одне питання: які належить зробити з цього висновки щодо нашого ставлення до потойбічного світу. І поки вірі, вибудуваній за теологічним розумом, доводиться повсюди вести запеклу боротьбу проти сумнівів і заперечень розуму нині панівного, насправді оголене, очищене від усіх традиційних поняттєвих оболонок віри, звільнене від усіх релігійних уявлень, глибинне відчуття містичної пов’язаности, яке навряд чи можна назвати суто релігійним, – це відчуття, схоже, неймовірно поширилося, й саме воно становить душу того розмаїтого ірраціонального руху, який, мов засліплений денним світлом нічний птах, неприкаяно поневіряється нашим часом.

Гротесковою крихтою цього багатогранного руху був і гурток, цей коловорот, у якому свою роль відігравав Ганс Зеп. Якщо перелічувати ідеї (робити чого, однак, відповідно до чинних там засадничих переконань, не можна було, бо ідеї не люблять, щоб їх лічили й міряли), які в цьому суспільстві приходили на зміну одні одним, то насамперед слід було б назвати скромну й цілком платонічну вимогу пробного й товариського шлюбу, ба навіть полігамії й поліандрії; далі, у сфері мистецтв, – непредметний, спрямований на загальнозначуще й вічне погляд, який тоді, маючи назву «експресіонізм», зневажливо відвертався від грубого зовнішнього вияву й оболонки, від «пласкої вітринности», точне відображення яких попереднє покоління казна-чому вважало революційним; але з цим абстрактним завданням передати, не дбаючи про зовнішні деталі, безпосередньо «вітрину самої суті» духу й світу, цілком уживалося, однак, і завдання дуже конкретне й дуже обмежене, а саме завдання національного мистецтва, й служити йому, на думку цих молодих хлопців і дівчат, їх зобов’язувала їхня німецька душа й святоблива вірність їй; і в цій строкатій мішанині знайшлися б і інші, підібрані на дорогах часу вельми чудові стебельця й травинки, з яких можна звити духу гніздо, але серед яких саме розкішні уявлення про право, обов’язок і творчу силу молодих відіграють таку велику роль, що на них треба спинитися докладніше. Сьогодення, вважали там, не знає права молоді, бо до свого повноліття людина, по суті, безправна. Батько, мати, опікун можуть її годувати, одягати, давати їй дах над головою, як їм заманеться, можуть покарати, а то й, на думку Ганса Зепа, звести в могилу, аби лиш вони не переступили далекої межі якої-небудь кримінальної статті, котра захищає дитину в дусі захисту тварин, не краще. Дитина належить батькові й матері, як раб – господареві, і через свою матеріальну залежність становить власність, об’єкт капіталістичної системи. Ця теорія «дитини в капіталістичній системі», згадку про яку Ганс колись давно десь вичитав, а потім розвинув далі сам, було перше, чого він навчив свою зачудовану ученицю Ґерду, доти в батьківському домі цілком щасливу й безтурботну. Християнство, казав Ганс, послабило ярмо тільки жінки, але не доньки; донька нидіє, бо її силоміць відчужують, мовляв, від життя; після такої підготовки він заходився викладати їй право дитини будувати своє виховання за законами власної натури. Дитина, мовляв, – істота творча, тому що постійно зростає і творить саму себе. Вона – постать велична, позаяк диктує світу власні уявлення, почуття й фантазії. Про випадковий готовий світ вона не хоче нічого знати, а будує власний світ ідеалів. У неї, казав Ганс, власна сексуальність. Дорослі коять жорстокий гріх, руйнуючи творчу основу дитини тим, що крадуть у неї світ, душать цю основу застарілими мертвими знаннями й спрямовують її на певні, чужі дитині цілі. Дитині не властиво прагнути до будь-якої мети, її творчість – це гратись і в ласці зростати; якщо їй не чинити перешкод насиллям, вона не сприйме нічого, крім того, що просто-таки в себе вбере; кожна річ, якої вона торкається, живе; дитина – це світ, це всесвіт, вона бачить кінцеве, абсолютне, хоч висловити цього й не може; але дитину вбивають, навчаючи її розуміти цілі й приковуючи її до вульґарних обставин моменту, облудно називаючи їх реальністю!

Так казав Ганс Зеп. Коли хлопець почав насаджувати це вчення в домі Фішелів, він мав уже двадцять один рік, і Ґерда була теж не молодша. Крім того, Ганс уже давно втратив батька, а з матір’ю – та держала невеличку крамницю, з якої годувала його самого і його братів та сестер, – він завжди був розгнуздано грубий, отож безпосередніх підстав для такої філософії на захист пригнічених, нещасних дітей, власне, не було.

Тому Ґерда, опановуючи цю філософію, навіть відчувала вагання між невиразним педагогічним потягом до виховання людей майбутнього й безпосереднім войовничим використанням її проти батька й матері. Ганс Зеп, навпаки, підходив до справи багато принциповіше й проголосив гасло: «Ми всі маємо бути дітьми!» Те, що він так уперто наполягав на бойовій позиції дитини, можна було пояснити, мабуть, його раннім прагненням до самостійности, але головна причина полягала в тому, що мова молодіжного руху, який тоді розгорнувся, була перша мова, котра надала слово його душі і, як те й має робити справжня мова, повела його від слова до слова й кожним новим словом казала більше, ніж ми, власне, знаємо. Отож і фраза про те, що всі ми маємо бути дітьми, також розвивала найважливіші положення. Бо дитині, щоб стати батьком чи матір’ю, не потрібно спотворювати свою суть чи зраджувати її; йде вона на це лише задля того, щоб стати «громадянином», рабом світу, зв’язаним і «націленим на мету». Отож саме громадянство робить людей старішими, й дитина чинить опір перетворенню себе на громадянина, завдяки чому у двадцять один рік поводитися по-дитячому стає багато легше: адже ця боротьба триває від народження до сивої старости й завершується аж тоді, коли світ кохання руйнує світ громадянства. Це був, сказати б, найвищий ступінь учення Ганса Зепа, і про все це Ульріх згодом довідався від Ґерди.

Це він виявив зв’язок між тим, що ті хлопці й дівчата називали своїм коханням, або ще, іншими словами, дружнім єднанням, і наслідками якогось дивного, дико-релігійного, неміфологічно-міфічного стану чи все ж таки, можливо, просто лише стану закоханости, який зачіпав його за живе, хоч вони про це й не здогадувались, бо він обмежувався тільки насмішками над слідами цього стану в них самих. Отак і тепер Ульріх вступив у дискусію з Гансом і навпрямки поцікавився, чому той не хоче спробувати скористатися паралельною акцією для того, щоб посприяти «дружньому єднанню остаточно позбавлених власного «я».

 – Бо так не можна! – відповів Ганс.

Із цього між ними виникла розмова, яка на чужу людину справила б, мабуть, дивне враження, тому що вельми нагадувала бесіду на жарґоні злочинців, хоча жарґон цих двох був не що інше, як мішана мова світської й релігійної закоханости. Тож краще буде переказати зміст їхньої розмови, ніж наводити її дослівно. Фразу «дружнє єднання остаточно позбавлених власного «я» придумав Ганс, хоч вона й досить зрозуміла, бо що більшою мірою позбувається себе людина, то світлішим і виразнішим стає все, що її в світі оточує, то легшою вона робиться, то піднесенішою почувається, й такий стан знайомий, либонь, кожному; не треба тільки плутати цей стан із радощами, веселощами, безтурботністю тощо, бо це – лише його замінники для нижчого, коли взагалі не для ницого вжитку. А справжній стан, можливо, взагалі слід було б називати не піднесенням, а станом без панцера. («Без панцера власного «я», – пояснив Ганс.) Людину оточують, казав він, два різні фортечні вали. Один із них вона щоразу долає вже тоді, коли робить що-небудь добре й некорисливе; але це – лише менший вал. Більший полягає у відданості собі навіть найбільш позбавленої себе людини; це просто-таки первородний гріх; будь-яке чуттєве враження, будь-яке почуття, навіть почуття самовіддачі в нашому виконанні означає, що ми більше беремо, ніж даємо, і цього просякнутого самолюбством панцера навряд чи можна якось позбутися. Ганс заходився наводити приклади. Так, знання, скажімо, – це ніщо інше, як привласнення чужої речі; її убивають, роздирають на шматки й пожирають, як тварину. Поняття – це щось убите й нерухомо заклякле. Переконання – це застиглі зв’язки, які не піддаються змінам. Дослідження – те саме, що констатація, визначення. Людська вдача – це інертність, небажання змінюватись. Знати людину – це коли вона тебе вже не хвилює. Зазирнути – просто поглянути. Істина – успішна спроба міркувати доцільно й жорстоко. У всіх цих взаємозв’язках бачимо вбивство, крижаний холод, потяг до власности й закляклости, суміш самолюбства й доцільної, боягузливої, підступної, нещирої самопозбулости!

 – І навіть саме кохання – хіба воно було коли-небудь чимось іншим, ніж бажанням володіти або віддаватися, розраховуючи на володіння?! – спитав Ганс, хоч знав лише невинну Ґерду.

Ульріх погодився з цими не зовсім бездоганними твердженнями обережно і з певними застереженнями. Це правда, мовив він, навіть від чогось відмовляючись і страждаючи, ми лишаємо собі щось про запас на чорний день; поки нема присудків без підмета, бліда, граматична, так би мовити, тінь егоїзму не сходить із жодної дії.

Але Ганс рішуче заперечив. Мовляв, він і його друзі сперечаються про те, як треба жити. Іноді вони доходять думки, що кожне має жити насамперед задля себе, а вже потім – задля всіх; іншим разом вони переконані, що коли зовсім по-справжньому, то кожне може мати лише одного товариша, але цьому потрібен, знову ж таки, ще один товариш, і тому оте дружнє єднання уявлялося їм круговою пов’язаністю душ, яка нагадує колірний спектр чи інші такі зчеплення окремих ланок; але найбільше подобалося їм вірити в існування психічного, лише затіненого себелюбством, закону духу дружнього єднання – величезного, внутрішнього, ще не використаного джерела життя, джерела, якому вони приписували надзвичайні можливості. Навіть дерево, що бореться в лісі і що його ліс оберігає, не почувається так непевно, як сприйнятливі люди відчувають нині темне тепло маси, її рушійну силу, невидимі молекулярні процеси її несвідомої згуртованости, котрі при кожному подиху нагадують цим людям, що й найбільший, і найменший на світі не самотній. Так було й з Ульріхом; він, певно, добре бачив, що приборканий егоїзм, з якого виростає життя, дає чітку структуру, тоді як подих спільности лишається тільки символом невиразних зв’язків, і сам Ульріх був схильний навіть до відокремлености, хоча його чомусь діймало до живого, коли юні Гердині друзі починали великорозумно розводитися про отой великий вал, через який належало перебратись.

Ганс, утупившись перед себе невидющим поглядом, то монотонно, то уривчастим голосом перелічував догмати своєї віри. Крізь усю світобудову, казав він, проходить неприродний вододіл, поділяючи її навпіл, ніби яблуко, обидві половинки якого через це засихають. Тому тепер доводиться штучним, протиприродним способом набувати того, з чим колись ти становив одне ціле. Але вододіл цей можна усунути, якось розкрившись, змінивши свою поведінку, бо що більшою мірою здатна людина себе забути, погасити, від себе відмежуватись, то більше снаги вивільняється в ній задля дружнього єднання, немовби позбуваючись хибного зв’язку; і водночас така людина, поступово наближаючись до дружнього єднання, чимраз більшою мірою стає сама собою; бо, як випливало з Гансових слів, ступінь справжньої своєрідности визначає не марнославна виокремленість, ні, він стає наслідком саморозкриття і через дедалі вищі ступені участи й самовіддачі веде, можливо, до того найвищого ступеня дружнього єднання цілком поглинених світом, остаточно позбавлених власного «я» людей, якого, ступеня, можна досягти таким способом!

Ці фрази, що їх наповнити, здавалося, нічим не можна було, спонукали Ульріха помріяти про те, як дати їм реальний зміст, але він лише холодно спитав у Ганса, як той практично уявляє собі оте саморозкриття й таке інше.

Для відповіді Ганс знайшов Грандіозні слова; трансцендентальне «я» замість чуттєвого, Готичне «я» замість натуралістичного, царство сутности замість явища, беззастережні враження й такі інші гучні словеса, в які він силкувався убгати свій нібито невимовно багатющий досвід, як це, до речі, звичайно роблять, намагаючись піднести авторитет справи, а насправді їй на шкоду. А оскільки стан, який йому іноді – чи, може, навіть досить часто – ввижався, ніколи не щастило втримати довше, ніж на коротку хвильку задумливости, то він пішов іще далі й заявив, що саме тепер потойбічне відкривається не виразніше, ніж різкими спалахами, надфізичними видивами, які, само собою зрозуміло, важко затримати зором і які лишають по собі слід у вигляді хіба лиш великих мистецьких творінь; потому він повів мову про символи (його улюблене слівце на означення цих та інших надприродно величезних виявів життя) й нарешті про давньогерманську, властиву тим, у кому тече давньогерманська кров, здатність творити й споглядати символи; так за допомогою величного варіанту формули «добрі давні часи» йому легко вдалося пояснити, що надійне володіння реальним, уникнувши сьогодення, лишилося в минулому, і саме після цього твердження й спалахнула суперечка.

Ульріхові ця марновірна балаканина діяла на нерви. Він уже давно не міг збагнути, чим Ганс, власне, приваблює Ґерду. Дівчина сиділи бліда, не беручи в розмові активної участи. Ганс Зеп мав велику теорію кохання, і в ній Ґерда, мабуть, знаходила глибокий сенс власного існування. Зрештою Ульріх надав дискусії нового повороту, він заявив – усіляко заперечуючи проти таких розмов узагалі! – що високе піднесення, яке відчуває людина, не виникає ні внаслідок звичайної егоїстичної поведінки, коли привласнюєш собі все, що трапляється на шляху, ні, як стверджують його друзі, від того, що можна назвати піднесенням власного «я» завдяки саморозкриттю й самовіддачі, а становить, по суті, спокійний, мов стояча вода, стан, в якому ніколи нічого не змінюється.

Ґерда пожвавішала й спитала, як він це собі уявляє.

Ульріх відповів, що Ганс, хоч іноді той умисне висловлювався й аж надто барвисто, весь час вів мову всього-на-всього про кохання, – про кохання святих, про кохання анахоретів, про кохання, яке виходить із берегів бажань і яке завжди змальовували таким собі розкладом, занепадом, ба навіть зіпсутістю всіх світських стосунків, кохання, що, в кожному разі, означає не просто почуття, а переміни у сприйнятті й мисленні.

Ґерда поглянула на нього так, немовби хотіла переконатися, чи він, знаючи куди більше, ніж вона, зазнав цього коли-небудь і сам, або чи від цього потай коханого чоловіка, коли він, не бажаючи нічого помічати, сидів тут поруч із нею, йшли ті дивні струми, що поєднують двох створінь, роз’єднаних власними тілами.

Ульріх цю перевірку зрозумів. Він мав таке враження, немовби спілкується чужою мовою і може вільно говорити нею й далі, але лише зовні, тому що слова не пустили в ньому коріння.

 – У такому стані, – промовив він, – коли виходиш за межі, поставлені поведінці загалом, усвідомлюєш усе, бо душа сприймає тільки те, що її стосується; певною мірою вона вже наперед знає все, про що довідається. Закохані не можуть сказати одне одному нічого нового; пізнання для них узагалі не існує. Адже закоханий не дізнається про людину, яку кохає, нічого, крім того, що вона в якийсь незбагненний спосіб спонукає його до внутрішньої діяльности. А пізнати людину, котру він не кохає, для нього означає ввести її до сфери кохання, як ото, буває, мертву стіну чи вал осяває сонячне світло. А пізнати неживу річ – це не вивідати всі її властивості одну по одній, ні, це означає, що спадає покривало чи стирається межа, котрі не належать світові, що піддається сприйняттю. Неживе, бувши невідомим, але сповненим довіри, також приєднується до товариського союзу закоханих. Природа й своєрідний дух закоханих зазирають одне одному в очі; це два напрями тієї самої дії, це течія у двох напрямках і горіння з двох кінців. І пізнати людину чи річ безвідносно до себе в такому разі взагалі неможливо; адже, довідуючись що-небудь про яку-небудь річ, ти в неї щось відбираєш, форму свою вона зберігає, але всередині немовби розсипається на попіл, з неї щось виходить, випаровується, й зостається лише її мумія. Тим-то для закоханих і немає істини; вона стала б глухим кутом, кінцем, смертю думки, яка, поки жива, нагадує сповнений живого подиху окрайок полум’я, де світло й морок припадають грудьми до грудей. Хіба може осяятись що-небудь окреме, коли світиться все?! Навіщо милостиня певности й однозначности, коли довкола вдосталь усього? І хіба можна жадати ще чого-небудь для себе одного, нехай навіть самого коханого чи кохану, коли ти пізнав, що закохані вже не належать самі собі, а мусять дарувати себе всьому, що їм, цій чотириокій сув’язі, трапиться?

Користуватися цією мовою, коли її опануєш, дуже легко. Ідеш, неначе зі свічкою в руці, і її ніжний пломінь падає то на один, то на інший життєвий вузол, і в усіх у них такий вигляд, немовби в звичайному своєму вияві, при надійному буденному світлі, вони були тільки грубими непорозуміннями. Якою недоречною видасться, скажімо, міна дієслова «мати» відразу, щойно її пов’яжеш із закоханими! Та хіба є що-небудь вишуканіше, ніж бажання мати переконання? Чи повагу збоку рідних дітей? Чи думки? Чи самого себе? Ця груба міна, ошкір незграбного звіра перед стрибком, звіра, готового всім своїм тілом підім’яти під себе здобич, – такий, хоч і з цілковитим правом, головний вираз нутра капіталізму, й у цьому виразі проглядає зв’язок між тими, хто володіє буржуазним життям, і тими, хто володіє знаннями й майстерністю, тими, на кого це життя обернуло своїх мислителів і митців, лишивши десь на узбіччі, мов двійко покинутих дітей, аскетизм і кохання. І хіба ці двійко дітей, коли вони стоять отак удвох, не справляють враження неприкаяних, позбавлених будь-якої мети – на відміну від сповненого цілей і намірів життя? Але слова «ціль» і «намір» – з лексикону стрільців. Чи не означають слова «не мати цілі й наміру» за своїм первісним змістом того самого, що «не бути вбивцею»? Виходить, досить лише піти слідами мови – затертими, однак зрадницькими слідами! – щоб побачити, як грубо змінене значення повсюди пропхалося на місце обережніших, цілком утрачених стосунків? Це – неначе отой взаємозв’язок, який скрізь відчуваєш, але ніде не можеш схопити; Ульріх не схотів розмовляти про це далі, але й Гансові не можна було дорікати за переконання, що коли потягти десь за одну ниточку, то вивернеться вся тканина, ось тільки чуття, яке підказало б, де та ниточка, втрачено. Ганс уже вкотре урвав і доповнив Ульріха:

 – Якщо ви спробуєте розглянути ці почування і враження як дослідник, то побачите в них те саме, що побачив би й банківський службовець! Будь-які емпіричні пояснення лише здаються поясненнями й не виводять із кола нижчих знань, що їх сприймають чуття. Ваше прагнення до знань воліло б звести світ усього-на-всього до механічного байдикування так званих сил природи!

Отакі були його зауваження, репліки. Ганс то грубіянив, то гарячкував. Він відчував, що викладає свої погляди погано, й провину за це складав на присутність цього чужого чоловіка, який не давав йому лишитися вдвох із Ґердою, бо віч-на-віч з нею ці самі слова лунали б зовсім інакше, вони здіймалися б угору, мов блискотливі бризки водограю, мов кружляння соколів, він це знав і відчував, що нині в нього, по суті, великий день. Водночас він дуже дивувався й лютував, слухаючи, як легко й докладно Ульріх говорить замість нього. Насправді Ульріх говорив зовсім не як неупереджений дослідник, він казав багато більше того, що хотів сказати у відповідь, хоч і не мав такого враження, нібито казав щось таке, у що не вірив сам. Притлумлена злість на це його окрилювала. Щоб так промовляти, потрібно бути в навдивовижу піднесеному, навіть трохи гарячковому настрої, а Ульріх мав настрій середній між таким і тим, що його викликав у нього вигляд Ганса з його скуйовдженим масним чубом, погано доглянутою шкірою, огидними настирливими рухами, з його потоком слів, у піні якого прозирало все ж таки щось заповітне – немовби здерта із серця шкіра; та якщо казати точніше, то Ульріх усе своє життя перебував поміж двома такими враженнями від цієї матерії і, скільки себе й пам’ятає, міг розмовляти про неї так само вільно, як розмовляв цього дня, й наполовину вірити в це, однак він ніколи не виходив за межі легкої жартівливости, бо не вірив у сенс тієї матерії, й тепер також був однаковою мірою і задоволений, і незадоволений цієї розмовою.

Але Ґерда не звертала уваги на глузливі зауваження, які він через це, мов пародист, час від часу вкидав; вона просто не могла позбутися враження, що нарешті він розкрився. Дівчина поглядала на нього майже з острахом. «Він багато м’якіший, ніж сам у цьому зізнається», – міркувала вона, поки він говорив, і відчуття, подібне до того, якого вона зазнала б, якби немовля шукало її грудь, робило її беззахисною. Ульріх перехопив її погляд. Він знав майже про все, що відбувалося між нею й Гансом, бо вона була цим налякана й відчувала потребу скинути тягар з душі бодай натяками, які Ульріх легко міг би доповнити сам. В оволодінні одне одним, що до нього юні закохані звичайно прагнуть як до мети, вони бачили початок духовного капіталізму, їм огидного, й гадали, нібито зневажають фізичну пристрасть, хоча зневажали й здоровий глузд, бо цей буржуазний ідеал викликав у них підозру. Так вони виявилися нефізично чи напівфізично поглиненими одне одним; обоє намагалися одне одного, як вони це називали, «схвалити» й відчували те трепетно-ніжне єднання душ, яке народжується, коли двоє споглядають одне одного, поринаючи в невидимі хвилі, які грають у голові й грудях другого, й тієї миті, коли обоє усвідомлюють, що розуміють одне одного, на них сходить відчуття, що кожне носить у собі другого й становить з ним одне ціле. Проте в години, не такі урочі, вони вдовольнялися й тим, що просто захоплювались одне одним; тоді вони лише нагадували одне одному про знамениті картинки й сцени, а коли цілувались, дивувалися тому, що – коли скористатись одним гордим висловом – на них з небес дивляться тисячоліття. Бо вони цілували одне одного; грубі почуття внутрішнього «я», що закохано корчилося в тілі, вони хоч і оголошували такими самими ницими, як корчі шлункові, але їхні тіла не надто переймалися переконаннями власних душ і притискались одне до одного на власну відповідальність. Після цього обоє щоразу бували геть розгублені. Їхня тендітна філософія була безсила проти усвідомлення того, що поблизу нікого нема, проти сутіні кімнат, проти бурхливого наростання притягальної сили тіл, що ніжно пригортались одне до одного, і Ґерду, надто її – як дівчина вона була старша з них двох – жадання цілком злитися в обіймах охоплювало з такою простодушною гостротою, яку відчуває, либонь, дерево, коли навесні щось не дає йому цвісти. Після таких половинчастих обіймів, прісних, як дитячі поцілунки, й розкутих, як пестощі літніх людей, обоє щоразу почувалися пригнічено. Гансові змиритися було легше, бо він дивився на це, коли все минало, як на випробування переконань. «Нам не судилося володіти, – повчав він, – ми – мандрівці, що долають сходину по сходині»; а коли помічав, як Ґерда від незадоволености вся тремтить, то, не вагаючись, вбачав у цьому слабкість, якщо взагалі не сліди негерманського походження; сам він поставав у власних очах богоугодним Адамом, колишнє ребро якого знов має позбавити віри його чоловіче серце. У такі хвилини Ґерда його зневажала. І, мабуть, саме тому, принаймні колись, скільки мога розповідала про це Ульріхові. Дівчина здогадувалася, що чоловік зробив би більше й менше, ніж Ганс, який, скривдивши її, ховав, мов хлопчик, своє залите слізьми обличчям поміж її колін; і вона, пишаючись цими своїми почуваннями і враженнями й водночас відчуваючи, як вони їй набридли, ділилася ними з Ульріхом, боязко сподіваючись, що своїми словами цю нестерпну красу той нарешті зруйнує.

Однак Ульріх рідко розмовляв з нею так, як вона того очікувала; зазвичай він іронічно остуджував її запал, бо, хоч Ґерда через це й відмовляла йому в довірі, добре знав, що їй уже давно хочеться бути йому відданою і що ні Ганс, ні будь-хто інший не мали над її душею такої влади, яку міг би мати він, Ульріх. Виправдовував він себе тим, що після того непевного нечепури Ганса й будь-який інший справжній чоловік на його, Ульріха, місці подіяв би на Ґерду цілюще. Та поки він обмірковував ці обставини й раптом відчув усю їхню злободенність, Ганс отямився й спробував іще раз перейти в наступ.

 – А загалом, – сказав він, – ви припустилися найбільшої помилки, якої можна припуститися взагалі; ви намагаєтесь висловити поняттями те, що іноді бодай трішки, та підносить думку над поняттями; але в цьому, либонь, і полягає різниця між добродіями від учености й нами. Спочатку треба навчитися цим жити, а вже потім, мабуть, учитися про це думати! – гордо додав він, і, коли Ульріх усміхнувся, з вуст його караючою блискавкою зірвалося: – Ісус виявився ясновидцем у дванадцять років, і йому не треба було спершу ставати доктором наук!

Ці слова спонукали Ульріха, всупереч його обов’язку мовчати, дати хлопцеві пораду, що виказувала обізнаність, якою він, Ульріх, міг завдячувати лише Ґерді. Він відказав Гансові:

 – Не розумію, чому ви, коли хочете цим жити, спиняєтесь на півдорозі. Я б узяв Ґерду в обійми, відкинув би всі сумніви й побоювання свого здорового глузду й не випускав би її з обіймів доти, доки наші тіла не обернулися б або на попіл, або, вслід за метаморфозою свідомости, на самих себе, хоч ми цього й уявити собі не можемо!

Ганс, якого ревнощі вкололи в саме серце, звів погляд не на Ульріха, а на Ґерду. Дівчина розгубилася й зблідла. Слова «я б узяв Ґерду в обійми й не відпускав» вона сприйняла як таємну обіцянку. Цієї хвилини їй було цілком байдуже, як найпослідовніше можна уявити собі «інше життя», вона не мала сумніву: якби Ульріх схотів по-справжньому, то зробив би все як належить. А Ганс, здогадавшись про Ґердину зраду й через це розгнівавшись, заперечив – мовляв, із того, про що каже Ульріх, навряд чи що-небудь вийде, не ті тепер часи, й перші душі, так само, як і перші аероплани, мають пускатися в політ з вершини, а не з низинної доби. Спочатку, либонь, має прийти хтось такий, хто вивільнить решту людей з їхніх власних пут, а вже потім може вдатися щось дуже високе! Як на нього, Ганса, то ще хтозна, чи цим спасителем у жодному разі не може бути він сам, але то, мовляв, його справа, а загалом він, мовляв, не вірить, що такий спаситель може з’явитися в умовах нинішнього занепаду.

На це Ульріх щось сказав про те, скільки спасителів є вже тепер. Мовляв, таким вважають кожного більш-менш солідного голову об’єднання чи товариства! Ульріх був певний, що якби зараз повернувся сам Христос, то він застав би картину ще гіршу, ніж вона була колись; заклопотаним мораллю газетам та книжковим об’єднанням його тон видався б не досить щирим, і велика світова преса навряд чи надала б йому свої шпальти!… Відтак їхня розмова почалася спочатку, все повернулося на круги свої, і Ґерда занепала духом.

Але сталася й одна зміна, Ульріх, хоч і не давав узнаки, трохи заплутався. Думки його не трималися його слів. Він поглянув на Ґерду. Все тіло в неї ніби загострилося, шкіра здавалася стомленою й тьмяною. Несподівано він виразно побачив у ній риси старої діви, хоч вони, мабуть, завжди були тією головною перешкодою, що не давала йому зійтися з цією юною, закоханою в нього дівчиною. Свою роль тут вочевидь відіграв і вплив Ганса з отим напівфізичним походженням його уявлень про дружнє єднання, в яких, мабуть, теж було щось не зовсім далеке від настроїв старої діви. Ґерда Ульріхові не сподобалась, і все ж йому хотілося цю розмову з нею продовжити. У зв’язку з цим він пригадав, що запрошував її до себе. Дівчина нічим не давала зрозуміти – пам’ятає вона ще про це запрошення чи вже забула, а він не знаходив нагоди нишком її про це спитати. Тож у ньому лишалося відчуття тривожного жалю й воднораз полегкости; так буває, коли бачиш, що небезпека, яку ти розгледів надто пізно, минає.

114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш

Його ясновельможності дуже хотілось, щоб Діотима докладно ознайомилася зі знаменитим злетом Макарта[32], який у сімдесяті роки об’єднав у піднесеному пориві всю Австрію; граф іще добре пригадував обвішані килимами повози, коней у важкій збруї, сурмачів і ті гордощі, якими людей сповнював вигляд середньовічного національного вбрання, вириваючи їх із буденности. Ось чому Діотима, Арнгайм та Ульріх виходили тепер із придворної бібліотеки, де вони розшукували тогочасні матеріали про це явище. Як Діотима, скрививши губки, передбачливо й сказала була його ясновельможності, результат виявився невтішним; таким псевдодуховним мотлохом тепер уже годі було вирвати людей з буденности, і вродливиця оголосила своїм супутникам про бажання порадіти яскравому сонцю і 1914 року, який розпочався вже кілька тижнів тому, далеко-далеко від тієї зітлілої доби. На сходах Діотима заявила, що бажає пройтися додому пішки, та щойно вони вийшли на світло, їм трапився ґенерал Штум, який саме простував до бібліотечної брами; непомалу пишаючись тим, що його застали за такою науковою діяльністю, ґенерал відразу виявив готовність повернути назад і збільшити своєю особою почет Діотими на її шляху додому. Тому вже через кілька кроків Діотимі довелося придумати вихід із цієї ситуації: вона сказала, буцімто стомилася й хоче взяти екіпаж. Але жодного вільного наразі не було, й усі четверо так і стояли перед бібліотекою на прямокутному коритоподібному майдані, замкненому з трьох боків чудовими давніми мурами й відкритому з четвертого, де перед невисоким видовженим палацом лискучою, мов ковзанка, асфальтованою вулицею повз них мчали автомобілі й запряги, які не реаґували ні на кивки головою, ні на інші знаки, що ними ці четверо, немов жертви кораблетрощі, намагалися їх підкликали, поки всім це набридло чи вони просто забували це робити й уже тільки час від часу стомлено повторювали свої спроби.

Арнгайм сам ніс під пахвою велику книжку. Ця його ініціатива робила йому радість і воднораз засвідчувала його протекційне й шанобливе ставлення до духовности. Він жваво розмовляв з Генералом.

 – Я радий і у вашій особі зустріти читача бібліотеки, – казав Арнгайм. – Треба час від часу навідувати дух у його власній домівці. Але нині серед людей зі становищем це стало рідкістю!

Ґенерал Штум відповів, що цю бібліотеку він знає добре. На думку Арнгайма, це заслуговувало всілякої похвали.

 – Тепер лишилися майже самі письменники, й уже немає людей, які читали б книжки, – провадив він. – Чи замислювалися ви коли-небудь про те, пане Генерал, скільки щороку друкують книжок? Якщо не помиляюся, щодня понад сотню в самій лише Німеччині. Крім того, щороку засновують понад тисячу часописів! Кожне пише; кожне користається з будь-якої думки, коли вона його влаштовує, наче зі своєї власної; ніхто не думає про відповідальність за все загалом! Відколи церква втратила вплив, у нашому хаосі авторитетів уже немає. Немає ані взірця в освіті, ані освітньої ідеї. За таких обставин цілком природно, що почуття й мораль дрейфують без вітрила й кітви і навіть дуже тверду людину починають брати сумніви!

Ґенералові пересохло в роті. Не можна було сказати, що доктор Арнгайм розмовляв саме з ним; просто чоловік стояв на майдані й розмірковував уголос. Ґенерал пригадав, що багато хто, куди-небудь поспішаючи, серед вулиці розмовляє сам із собою; правильніше сказати, багато хто з цивільних, бо солдата взяли б під арешт, а офіцера поклали б до психіатричної лікарні. Публічне філософування посеред, так би мовити, столиці імперії й міста-резиденції монаршого двору на Штума справляло прикре враження. Крім цих двох чоловіків, на майдані під сонцем стояв тільки ще один німий, і він був із бронзи й стояв на великому камені; Генерал не пригадував, кого той бронзовий зображує, та й узагалі помітив його оце вперше. Арнгайм, завваживши Генералів погляд, поцікавився, хто то такий. Штум вибачився.

 – А його ж поставили тут, щоб ми складали йому шану! – зауважив впливовий Арнгайм. – Але так уже воно, либонь, на світі ведеться! Щохвилини ми крутимося серед настанов, запитань та вимог, знаючи лишень їхню кінцівку, тож сьогодення безперервно втручається в минуле; ми провалюємось, якщо дозволите так висловитись, по самі коліна в якісь підвальні часи й сприймаємо їх, як справжнісіньке сьогодення!

Арнгайм усміхнувся; він бесідував. Його вуста без упину ворушились на сонці, розтулялися й стулялися, в очах спалахували вогники, наче сиґнали на пароплаві. У Штума на душі стало моторошно; стоячи в мундирі на цьому майдані, мов на таці, в усіх на очах, він докладав величезних зусиль, щоб знов і знов демонструвати свою увагу, коли розмова раз у раз набувала таких незвичайних поворотів. На бруківці у шпаринах поміж камінням росла трава; вона була торішня, але мала неймовірно свіжий вигляд, неначе труп, що довго пролежав у снігу; і взагалі це було надзвичайно дивно, навіть насторожувало – те, що тут поміж камінням росла трава, а за якихось кілька кроків звідси блищав асфальт, по-сучасному відшліфований автомобільними шинами. Генералові вже прикро шкребла на душі боязка думка, що коли йому доведеться послухати ще трохи, то він, чого доброго, впаде навколішки й у всіх на очах заходиться щипати зубами траву. Не знаючи чому, але він, прагнучи захисту, пошукав очима Ульріха й Діотиму.

Ті, рятуючись від сонця, сховалися під тоненькою габою затінку на розі муру, й лише чути було, як вони нерозбірливо тихими голосами про щось сперечаються.

 – Це позиція розпачлива! – сказала Діотима.

 – Що? – перепитав Ульріх радше машинально, ніж зацікавлено.

 – Але ж є в житті й індивідуальності! Ульріх спробував зазирнути їй збоку в очі.

 – О, Боже милий! – зітхнув він. – Ми ж бо про це вже розмовляли!

 – Немає у вас серця! А то б ви щоразу так не казали!

Вона промовила це м’яким голосом. Нагріте повітря підіймалося від кам’яних плит уздовж її ніг, закритих, мов ноги статуї, довгими спідницями й недоступних, недосяжних для світу. Ніщо не вказувало на те, що цієї миті вона що-небудь помічає. Це була ніжність, не пов’язана з жодним чоловіком, із жодною людиною взагалі. Очі в неї зблідли. Можливо, однак, що таке враження складалося просто через її стриманість у хвилину, коли вона була відкрита поглядам перехожих. Діотима обернулася до Ульріха й через силу промовила:

 – Коли жінці доводиться робити вибір між обов’язком і пристрастю, то на що ж їй опертись, як не на власну вдачу?!

 – Вам не треба робити вибору! – заперечив Ульріх.

 – Ви надто багато собі дозволяєте! – прошепотіла його кузина. – Я казала не про себе.

Він нічого не відповів, отож обоє якусь хвилю мовчки й вороже дивилися в бік майдану. Нарешті Діотима спитала:

 – Як ви гадаєте, чи може те, що ми називаємо душею, вийти з тіні, де воно звичайно ховається?

Ульріх спантеличено звів на неї погляд.

 – У людей особливих, привілейованих, – додала Діотима.

 – То ви хочете збагнути, як усе це зрештою між собою пов’язане? – скептично спитав Ульріх. – Чи не звів вас Арнгайм з яким-небудь медіумом?

Діотима була розчарована.

 – Ніколи б не подумала, що ви зрозумієте мене так хибно! – дорікнула вона йому. – Кажучи «вийти з тіні», я мала на увазі вийти з невластивого стану, з цієї мерехтливої потайливости, в якій ми іноді відчуваємо щось незвичайне. Воно нагадує розкинуті тенета, які завдають нам мук, тому що і не тримають, і не відпускають. Чи не здається вам, що були часи, коли все це діялося інакше? Внутрішній світ проступав виразніше; окремі люди йшли просвітленим шляхом; тобто вони йшли, як колись казали, святим шляхом, і чудеса ставали реальністю, бо вони – не що інше, як постійно наявний ще один різновид реальности!

Діотима сама здивувалася тому, як впевнено й навіть якось особливо не налаштовуючи себе, так ніби йшлося про щось реальне, вона все це висловила. Ульріх нишком злився, хоча насправді відчував глибокий страх. «Отже, дійшло вже до того, що ця велетенська курка розмовляє точнісінько так, як я?» – подумав він. І знов уявив Діотиму гігантською куркою, що дзьобає маленького черв’ячка – його душу. Ульріха пойняв прадавній дитячий жах перед Жінкою-велетом, змішаний з іще одним дивним відчуттям; йому було приємно, що нісенітна згода з людиною, котра доводилася йому далекою родичкою, немовби духовно його виснажує. Ця згода була, звичайно, лише випадковістю й безглуздям; Ульріх не вірив ні в магію споріднености, ні в те, що він, хай навіть на геть п’яну голову, може сприйняти кузину серйозно. Та останнім часом з ним відбувалися переміни; він ставав поступливішим, його внутрішня позиція, завжди наступальна, послаблювалась, виявляючи тенденцію трансформуватися, переходити в жадання ніжности, мрії, споріднености й бозна-чого ще, і виявлялося це й у протилежному настрої, настрої злої волі, який усьому тому впирався й часом наринав на нього ні з сього ні з того.

Тим-то Ульріх і тепер почав насміхатися з кузини.

 – Гадаю, ваш обов’язок, якщо ви в це вірите, – або відверто, або таємно, але принаймні якомога швидше стати Арнгаймовою коханкою «цілком і повністю»! – сказав він.

 – Замовкніть, прошу вас! Я не давала вам права розмовляти про це! – приструнчила його Діотима.

 – Я мушу про це розмовляти! Донедавна я не міг збагнути, які, власне, у вас із Арнгаймом взаємини. Але тепер я все зрозумів, і ви здаєтесь мені людиною, яка направду зібралася полетіти на Місяць. Ніколи б не подумав, що ви здатні на таке божевілля.

 – Я вам казала, що здатна втрачати почуття міри! – Діотима спробувала кинути сміливий погляд поверх його голови, але сонце змусило її примружитись, і очі в неї прибрали майже веселого виразу.

 – Це маячня любовного голоду, – промовив Ульріх, – вона минає, коли його погамовують.

Він питав себе, які в Арнгайма наміри щодо кузини. Може, той уже пошкодував, що зробив їй пропозицію, і тепер намагається замаскувати свій відступ, ламаючи комедію? Але в такому разі простіше було б поїхати й уже не повертатись; адже чоловікові, який ціле життя мав справу з комерцією, тоді не довелося б удаватись до потрібної для цього безцеремонности. Ульріх пригадав, що помічав у Арнгайма певні ознаки пристрасти, властиві чоловікові вже немолодого віку; обличчя в нього іноді бувало сіро-жовте, обвисле, стомлене й викликало порівняння з кімнатою, де опівдні ще не застелено постіль. Ульріх здогадувався, що швидше за все це наслідок тієї руйнації, до якої призводять дві приблизно однакові за глибиною пристрасті, коли вони марно змагаються за домінування. Але Ульріх не годен був уявити собі, яке нездоланне владолюбство панувало над Арнгаймом, отож не розумів і того, як затято впиралося цьому владолюбству кохання.

 – Дивна ви людина! – зітхнула Діотима. – Ви ніколи не такий, яким вас очікуєш! Хіба не самі ви казала мені про небесне кохання?

 – І ви гадаєте, що так справді можна робити? – неуважно спитав Ульріх.

 – Так, як описали це ви, робити, звісно, не можна!

 – Виходить, Арнгайм кохає вас коханням небесним?! – Ульріх тихенько засміявся.

 – Не смійтеся! – роздратовано, мало не прошипівши, кинула Діотима.

 – Ви ж бо не знаєте, чому я сміюсь, – вибачився Ульріх. – Сміх у мене, як то кажуть, нервовий. Ви з Арнгаймом – натури тонкі; сама ви любите поезію; я не маю жодного сумніву, що іноді вас торкається крилом якийсь повів; повів чогось такого…У тому ж і вся річ: повів чого? І ось ви з усією ґрунтовністю, на яку лише здатний ваш ідеалізм, хочете дістатися до істини?!

 – А хіба самі ви не вимагаєте завжди точности й ґрунтовности?! – відказала Діотима.

Це трохи збило Ульріха з пантелику.

 – Ви з глузду з’їхали! – сказав він. – Даруйте мені ці слова, але ви з’їхали з глузду! А вам з’їжджати з глузду не можна!

Тим часом Арнгайм повідомив ґенералові, що ось уже протягом двох людських поколінь у світі триває найбільший в історії переворот: душа сходить нанівець.

Ґенерала це дійняло до живого. Господи Боже, це було знов щось нове! Сказати правду, до цієї години він, незважаючи на Діотиму, гадав, що ніякої «душі» взагалі нема; у кадетському корпусі й у полку на таку попівську балаканину чхати хотіли! Та коли власник заводів з виробництва гармат і панцерних плит завів мову про це так спокійно, неначе бачив те, про що казав, десь зовсім поруч із собою, очі в ґенерала полізли на лоба й похмуро заблимали у прозорому повітрі.

Але Арнгайм не чекав, поки в нього попросять пояснень; слова спадали у нього з вуст, виливаючись крізь блідо-рожеву щілину поміж коротко підстриженими вусиками й борідкою клинцем. За його словами, вже за часів розпаду церкви,тобто приблизно в зародку буржуазної культури, розпочався процес усихання й старіння душі. Відтоді вона втратила Бога, непорушні цінності й ідеали, і нині людина дійшла, мовляв, до того, що живе без моралі, без засад, ба навіть, по суті, без почувань і вражень.

Ґенерал до пуття не зрозумів, чому не можна зазнавати почувань і вражень, коли не маєш моралі. Та Арнгайм уже розгорнув грубий том у палітурці зі свинячої шкіри, що його тримав у руці; це було дороге факсимільне видання рукопису, яке в бібліотеці не видавали додому навіть такому незвичайному смертному, як він. Ґенерал побачив янгола, чиї широкі крила простиралися на дві сторінки; янгол стояв посеред розвороту, де була зображена, крім того, темна земля, золотисте небо й дивні барвисті плями, що нагадували хмари; Генерал дивився на репродукцію одного з найкращих і найзворушливіших полотен раннього середньовіччя, та позаяк він про це не знав, зате чудово розумівся в полюванні на птахів та його зображеннях, то йому здалося лишень, що ота істота з крилами й довгою шиєю, не людина й не вальдшнеп, означає, либонь, якесь збочення, і на нього й хоче звернути увагу його співрозмовник.

Тим часом Арнгайм показав пальцем на репродукцію й замислено промовив:

 – Ось бачите, що хоче повернути світові ініціаторка австрійської акції!…

 – Так-так?! – відгукнувся Штум. Виходить, він цього вочевидь недооцінював і тепер має висловлюватись обережно.

 – Оця велич в експресії й воднораз така довершена простота, – провадив Арнгайм, – наочно демонструють те, що втратила наша доба. Що таке проти цього наша наука? Звалище брухту! А наше мистецтво? Крайнощі й жодного організму, який би їх пов’язував! Нашому духу бракує таїни єдности, й тому мене, бачте, захоплює цей австрійський задум подарувати світові об’єднавчий взірець, спільну для всіх ідею, хоч я й не вважаю її цілком здійсненною. Я – німець. Нині в усьому світі – суцільний галас і грубощі; але в Німеччині галас іще більший. У всіх країнах люди мордуються від рання до смеркання, незалежно від того – працюють вони чи розважаються; та в нас вони підхоплюються ще раніше, а спати лягають іще пізніше. У цілому світі дух підрахунку й насилля втратив зв’язок із душею; але в нас у Німеччині найбільше комерсантів і наймогутніша армія. – Він у захваті обвів поглядом майдан. – В Австрії все це ще не набуло такого розвитку. Тут є ще минуле, й люди зберегли дещо від первісної інтуїції. Якщо це взагалі ще можливо, то лише звідси могло б розпочатися звільнення німецького єства від раціоналізму. Але, – додав він, зітхнувши, – з цього, боюся, навряд чи що-небудь вийде. Велика ідея нині наражається на надто впертий опір; тепер великі ідеї придатні лише для того, щоб перешкоджати один одному зловживати ними; ми живемо, сказати б, у стані морального миру, озброєного ідеями.

Він усміхнувся на власний жарт. Згодом йому спало на думку ще дещо:

 – Щойно ми розмовляли про різницю між Німеччиною й Австрією. А ви знаєте, ця різниця завше нагадує мені гру в більярд; там теж ніколи не вцілиш, якщо покладатимешся на розрахунок, а не на відчуття!

Штум здогадався, що слова «моральний мир, озброєний ідеями» мали б його потішити, й вирішив довести, як уважно він слухав. У більярді ґенерал дещо тямив, отож сказав:

 – Даруйте, я граю в карамболь і в піраміду, але ще ніколи не чув, що є різниця між німецькою й австрійською технікою гри!

Арнгайм заплющив очі й замислився.

 – Сам я в більярд не граю, – озвався він нарешті, – але знаю, що кулю можна вдарити києм згори чи знизу, справа чи зліва; можна вцілити кулею просто в центр іншої кулі чи лише її зачепити; можна вдарити різкіше чи м’якше; «накочувати» кулю теж можна дужче або слабкіше; і таких можливостей запевне є ще багато. Кожен із цих елементів я можу уявити собі в будь-якому поєднанні, тож комбінацій виходить, по суті, нескінченна кількість. Якби я надумав теоретично вивести їхнє число, то мав би, крім законів математики й механіки твердих тіл, враховувати й теорію пружности; я мав би знати коефіцієнти матеріалів; вплив температур; щоб забезпечити координацію й ґрадацію своїх моторних імпульсів, я мав би володіти методами щонайтонших вимірювань; я мав би вміти точно, як за ноніусом, визначати відстань; щодо швидкости й надійности моя здатність комбінувати мала б перевершувати логарифмічну лінійку; я не кажу вже про потребу враховувати похибки, про ширину розсіювання й про те, що мета всього цього – ідеальне зіткнення двох куль – сама собою не однозначна, а становить групу ще достатніх умов, які складаються довкола якого-небудь середнього значення.

Арнгайм говорив повільно, вимагаючи від слухача уваги, – так ніби щось стікало з крапельниці у склянку; він хотів, щоб його візаві не пропустив повз вуха жодної подробиці.

 – Отже, ви, мабуть, бачите, – провадив далі він, – що мені належало б мати лише такі властивості й робити лише такі речі, яких я не можу ні мати, ні робити. Ви, певна річ, знаєте математику досить добре для того, щоб збагнути, що на розв’язання цього завдання – розрахувати в такий спосіб хід бодай одного звичайного карамболю – забракло б цілого життя; розум просто кидає нас напризволяще! І все ж я підходжу із сиґареткою в роті до більярдного столу, наспівую подумки яку-небудь мелодію, не скидаючи, так би мовити, капелюха, майже не завдаю собі клопоту розібратися в ситуації, вдаряю києм – і розв’язую завдання! Те саме, пане ґенерал, відбувається безліч разів і в житті! Ви не лише австрієць, але й офіцер, ви маєте мене розуміти: політика, честь, війна, мистецтво, вирішальні процеси життя протікають по той бік розуму. Коріння людської величі – в ірраціональному. Ми, комерсанти, теж не робимо підрахунків, як вам, може, хотілося б гадати; ні, ми – я кажу, звісно, про людей провідних, маленькі люди свої гроші все ж таки, либонь, рахують – ми вчимося розглядати свої справді успішні ідеї як таємницю, що глумиться з будь-якого розрахунку. Хто не любить почуттів, моралі, релігії, музики, поезії, форми, виховання, лицарства, щирости, відкритости, терплячости, той, повірте, ніколи не стане й комерсантом широких масштабів. Тому я завжди захоплювався людьми військовими, а надто австрійськими, які спираються на прадавні традиції, й дуже радий, що ви надаєте підтримку нашій ласкавій пані. Це мене заспокоює. Її вплив, як і вплив нашого молодшого приятеля, має надзвичайно важливе значення. В основі всіх великих речей лежать ті самі властивості; високі обов’язки – це благодать, пане Генерал! – Він мимоволі потис Штумові руку й додав: – Дуже мало людей знають, що справді велике не має під собою Грунту; я хочу сказати, все сильне – просте!

У Штума фон Бордвера перехопило подих; не втямивши, по суті, жодного слова, він відчув потребу кинутися до бібліотеки й годинами шукати пояснень думкам, ділячись якими цей великий чоловік вочевидь хотів зробити йому приємність. Але врешті ця весняна буря в Генераловій голові пронеслася, і небо разюче проясніло. «Трясця його матері, та він же чогось від тебе хоче»! – сказав сам собі Штум. Він звів очі. Арнгайм усе ще тримав обіруч книжку, але цієї миті саме відчайдушно намагався спинити екіпаж; обличчя він мав збуджене й трохи розчервоніле, яким буває обличчя в людини, котра щойно обмінювалася з ким-небудь думками. Генерал мовчав, як мовчать із поваги, коли пролунало велике слово; якщо Арнгайм від нього чогось хотів, то й Генерал Штум міг хотіти від Арнгайма чого-небудь такого, що пішло б на користь імператорській службі. Ця думка відкривала такі можливості, що наразі Штум і замислитись не посмів, чи все воно справді так і є. Та навіть якби янгол у книжці раптом здійняв свої намальовані крила, щоб дати мудрому Генералові Штуму трохи зазирнути під них, більшого збентеження й щастя той не відчув би!

Тим часом на розі перед Діотимою й Ульріхом постало таке запитання: як бути жінці в складному становищі Діотими – відмовитися від спокуси зважитись на подружню зраду чи ліпше зробити щось третє, середнє, тобто належати тілом одному чоловікові, а душею – другому або навіть тілом, можливо, взагалі нікому; щоправда, це третє не мало, сказати б, тексту, це було лише високе звучання музики. І Діотима й далі суворо пильнувала за тим, щоб розмовляти в жодному разі не про себе саму, а просто про якусь «жінку»; і коли Ульріх своїми словами пробував поєднати цих двох жінок в одну, Діотимин погляд щоразу суворо його спиняв.

Отож манівцями вів мову й він.

 – Чи бачили ви коли-небудь собаку? – спитав Ульріх. – Це вам тільки здається, що бачили! Ви завжди бачили лише щось таке, що вам більш чи менш справедливо уявлялося собакою. Те, що ми бачимо, не має всіх собачих властивостей, а має щось індивідуальне, чого, знову ж таки, не має жоден інший собака. Як же нам у житті робити щось «правильне»? Ми можемо робити лише те, що ніколи не буває правильне, а завжди більше чи менше, ніж щось правильне.

А хіба хоч одна цеглина падала коли-небудь із даху так, як їй приписує закон? Та ніколи! Навіть у лабораторії речі поводяться не так, як їм належить поводитись. Вони в усіх аспектах безладно відхиляються від норми, і вважати це похибкою у проведенні експерименту, припускаючи, що справжнє значення десь посередині, – певною мірою фікція.

Або знаходять які-небудь два камінці і, з огляду на спільні властивості, називають їх алмазами. Але один камінець – з Африки, а другий – з Азії. Одного викопав із землі негр, а другого – азіат. Може, ця відмінність аж така велика й нівелює все, що може бути між ними спільного? У рівнянні «алмаз плюс обставини в сумі дають однаково алмаз» споживча вартість алмаза така висока, що поряд із нею значення обставин зникає; але можна уявити собі обставини духовного характеру, за яких це співвідношення стає зворотним.

Усе становить часточку загального, але, крім того, ще й має свою особливість. Усе становить істину, але воно, крім того, ще й первісне й ні з чим не порівнянне. Я уявляю собі це так, що індивідуальна властивість будь-якого створіння – це саме те, що не збігається ні з чим іншим. Колись я сказав вам, що в світі лишається тим менше індивідуального, чим більше ми відкриваємо істинного, бо вже давно точиться боротьба проти індивідуального, якого чимдалі більшою мірою позбавляють ґрунту. Не знаю, що зостанеться від нас наостанку, коли все буде раціоналізованим. Може, нічого, а може, тоді, коли зникне хибне значення, що його надаємо тепер особистості, ми перейдемо до якої-небудь нової системи значень, мов до чудової пригоди.

То яке буде, отже, ваше рішення? Чи повинна «жінка» керуватися законом? Тоді нехай уже відразу чинить за законом цивільним. Мораль – цілком правомірна середня й колективна величина, дотримуватись якої треба, коли вже її визнаєш, скрупульозно й без відступів. Проте в окремих випадках розв’язати проблему за допомогою моралі не можна, моралі в них менше саме на стільки, на скільки глибше вони просякнуті незглибимістю світу!

 – Ви тут виголосили цілу промову! – сказала Діотима. Вона була непомалу задоволена, відчуваючи, які високі вимоги оце до неї поставлено; однак їй кортіло все ж таки показати свою перевагу тим, що вона не розводить зайвих балачок. – То що ж має робити в реальному житті жінка, опинившись у становищі, про яке ми щойно розмовляли? – спитала вона.

 – Розв’язати руки! – відповів Ульріх.

 – Кому?

 – Усім і всьому! Її рідному чоловікові, її коханцеві, її самозреченню – всьому поспіль.

 – Ви справді уявляєте собі, що це означає? – промовила Діотима, з болем згадуючи про те, як її високому наміру, можливо, зректися Арнгайма щоночі підрізала крила та проста обставина, що вона спала в одній кімнаті з Туцці.

Кузен, видно, щось уловив від цієї її думки, бо спитав напростець:

 – Чи не хочете спробувати зі мною?

 – З вами? – протяжно відказала Діотима; вона ризикнула захиститися, невинно поглузувавши: – Може, ви ще й змалюєте мені, як ви це, власне, уявляєте?

 – А чого ж, змалюю! – поважно погодився Ульріх. – Адже ви дуже багато читаєте, чи не так?

 – Звичайно.

 – І що потім робите? Я сам одразу й відповім: пропускаєте все, що не відповідає вашим поглядам. Те саме зробив уже й автор. Так самісінько ви щось пропускаєте вві сні чи в уяві. Отже, констатую: краса або схвильованість приходять у світ унаслідок того, що ми щось випускаємо чи відкидаємо. Наша позиція всередині реальности – це вочевидь такий собі компроміс, середній стан, у якому почуття заважають одне одному пристрасно розвиватись і певною мірою зливаються в сірість. Тому діти, які такої позиції ще не мають, і щасливіші, й нещасливіші, ніж дорослі. Хочу відразу додати: дурні теж щось випускають, адже дурість робить людину щасливою. Отже, пропоную: спершу спробуймо покохати одне одного, так ніби ви і я – персонажі письменника, що трапляються на сторінках його книжки. Принаймні відкиньмо всю оту жирову оболонку, яка округлює реальність.

Діотимі не терпілося заперечити; їй хотілось уникнути цієї розмови на надто особисту тему й, крім того, показати, що вона таки трохи розуміється на тому, про що вони дискутують.

 – Чудово, – відповіла вона, – одначе стверджують, нібито мистецтво – це перепочинок від дійсности, і його призначення – повертати людей до неї посвіжілими!

 – А я такий нетямущий, – відказав кузен, – що стверджую: ніяких «перепочинків» не має бути! Що то за життя, яке час від часу треба продірявлювати перепочинками?! Чи протикали б ми дірки в картині через те, що вона ставить до нас надто високі вимоги? Хіба у вічному раюванні вакації передбачено? Скажу вам відверто: іноді мені прикро думати навіть про сон.

 – Ось бачите, наскільки неприродне те, що ви кажете! – урвала Ульріха Діотима, скориставшись його прикладом. – Людина не має потреби спинитися й спокійно перепочити! Жоден інший приклад не продемонструє різниці між вами й Арнгаймом краще, ніж цей! З одного боку, розум, що не знає тіні речей, а з другого – розум, який розвивається з глибокої людяности, розвивається і в тіні, і в сонячному сяйві!

 – Я, певна річ, перебільшую, – незворушно визнав Ульріх, – ви побачите це ще виразніше, коли ми перейдемо до подробиць. Згадаймо, скажімо, про великих письменників. Можна рівнятися в житті на них, але з них життя не вичавиш. Тому, що їх хвилювало, вони надали такої твердої форми, що воно, аж до відступів між рядками, нагадує спресований метал. Але що вони, власне, сказали? Ніхто цього не знає. Вони й самі ніколи не знали цього цілком однозначно. Вони – наче те поле, над яким літають бджоли. Воднораз самі вони – політ над землею. Їхнім думкам і почуванням властиві всі ступені переходу між істинами чи навіть помилками – ці ступені в крайньому разі можна якось позначити – і мінливими істотами, які самочинно наближаються до нас або уникають нас, коли ми хочемо їх розгледіти.

Неможливо вивільнити думку книжки зі сторінки, яка цю думку в собі містить. Думка підморгує нам, мов людське обличчя, яке, проносячись повз нас у вервечці решти облич, лиш на коротку мить являє нам своє повне значення. Я, мабуть, знову трохи перебільшую; та нарешті мені хочеться спитати вас: що ж у нашому житті відбувається не так, як я оце описав? Я мовчу про ті виразні враження, що їх можна виміряти й назвати, але решта понять, на яких ми будуємо своє життя, – не що інше, як застиглі метафори. Поміж скількома уявленнями коливається й хитається хоч би вже таке простеньке поняття, як мужність?! Це – мов хмаринка пари з вуст, що змінює свою форму від найменшого подиху на неї, і немає нічого твердого – ні враження, ні порядку. Отож коли в літературі ми, як я вже казав, просто випускаємо все, що не відповідає нашим поглядам, то цим усього-на-всього відновлюємо первісний стан життя.

 – Любий мій друже, – озвалася Діотима, – всі ці міркування мені здаються безпредметними.

Ульріх саме на хвилю примовк, і слова ці Діотима промовила, скориставшись паузою.

 – Мабуть, що так. Сподіваюся, я говорив не надто голосно, – відповів він.

 – Ви говорили швидко, тихо й довго, – додала вона трохи іронічно. – І все ж таки не сказали жодного слова з того, про що хотіли сказати. Знаєте, що ви пояснювали мені ще раз? Що реальність треба скасувати! Коли я почула від вас це зауваження вперше – здається, під час одного з наших виїздів за місто, – то, зізнаюся, довго не могла про нього забути; сама не знаю чому. Але ви, на жаль, знов не сказали, як збираєтесь усе це робити!

 – Тоді мені, певна річ, іще раз довелося б говорити не менше, ніж я вже говорив. Але невже ви сподіваєтесь, що це буде так просто? Якщо не помиляюся, ви згадували про те, що хотіли б полетіти з Арнгаймом до якоїсь своєрідної святости. Виходить, ви уявляєте собі це як іще одну своєрідну реальність. А я казав про те, що потрібно знов опанувати нереальність; реальність уже втратила сенс!

 – О, з такою думкою Арнгайм навряд чи погодився б! – промовила Діотима.

 – Звичайно, не погодився б; у цьому ж бо й полягає вся суперечність між нами. Тій обставині, що він їсть, п’є, спить, що він – великий Арнгайм і не знає, одружуватись на вас чи ні, він хоче надати сенсу й задля цього ціле життя збирав усі скарби духу!

Зненацька Ульріх зробив паузу, що перейшла в мовчання. По хвилі він уже іншим голосом спитав:

 – Чи не скажете, чому я веду цю розмову саме з вами? Цієї хвилини я згадую про своє дитинство. Я був – не повірите! – славним хлопчиком, м’яким, як повітря теплої місячної ночі. Я міг по вуха закохатися в якого-небудь собаку чи в який-небудь ножик… – Він не доказав до кінця й цієї фрази.

Діотима недовірливо звела на нього погляд. Вона знову пригадала, як колись він обстоював «точність почуттів», а тепер ось виступав проти цього. Якось він навіть дорікнув був Арнгаймові за недостатню чистоту намірів, а тепер уже висловлювався за те, щоб «розв’язати руки». І в неї викликало тривогу те, що Ульріх був за «почуття без вакацій», тоді як Арнгайм двозначно заявив, що не треба ні безоглядно ненавидіти, ні безоглядно кохати! Думка про це викликала в ній глибоку непевність.

 – Невже ви справді гадаєте, що є безмежні відчування? – спитав Ульріх.

 – О, є безмежні почуття! – відповіла Діотима й знов немовби стала ногами на твердий Грунт.

 – А я, знаєте, не дуже в це вірю, – неуважно проказав Ульріх. – Ми на диво часто заводимо такі розмови, але це – саме те, чого ми все життя уникаємо, немовби боячись у цьому потонути.

Він завважив, що Діотима не слухає, а схвильовано стежить за Арнгаймом, чиї очі виглядали екіпажа.

 – Боюся, – сказала вона, – доведеться нам рятувати його від Генерала.

 – Я спиню екіпаж і візьму Генерала на себе, – запропонував Ульріх.

І тієї миті, коли він уже зібрався був рушити, Діотима взяла його за лікоть і, по-дружньому вдячна йому за готовність допомогти, м’яко промовила, немовби схвалюючи його слова:

 – Будь-які інші почуття, крім безмежних, нічого не варті.

115. Пипки твоїх персів – наче макові пелюстки

Згідно із законом, за яким услід за періодами високої стабільности настають бурхливі переміни, певного рецидиву зазнала й Бонадея. Усі спроби зійтися з Діотимою виявилися марними, тож нічого не вийшло з її чудового наміру покарати Ульріха тим, що обидві суперниці потоваришують, а його залишать ні з чим, – фантазія, яка часто навідувала її у мріях. Довелося Бонадеї принизити свою гідність і знов постукатись до коханого, але той, схоже, влаштовував усе так, що їм безперервно заважали, і її слова, якими вона намагалася пояснити йому, чому знову прийшла, хоч він цього, мовляв, і не заслуговує, в’янули від його бездушної люб’язности. Бонадеї аж-аж-аж як кортіло влаштувати йому жахливу сцену, але робити це, з другого боку, їй не давала її доброчесна поза, тому згодом вона почала відчувати велику відразу до чеснот, які сама ж таки й поставила собі за обов’язок. Ночами важка голова – наслідок непогамованої похоті – здавалася їй на плечах кокосовим горіхом, шкаралупа якого через недогляд природи зсередини заросла мавпячим волоссям, і Бонадею, мов п’яницю, в якого відібрали пляшку, врешті охопила безсила лють. Вона подумки проклинала Діотиму, називаючи ту аферисткою й нестерпною бабегою, і її буйна уява зі знанням справи нагороджувала шляхетно-жіночу велич, чарівливість якої була Діотиминою таємницею, всілякими коментарями. Наслідування зовнішнього вигляду цієї жінки, що досі приносило Бонадеї стільки щастя, тепер обернулося для неї в’язницею, звідки вона нарешті вирвалася на розгнуздану волю; дзеркало й щипці для завивання втратили свою здатність творити з неї ідеальний образ, і разом з цим настав крах і тому штучному стану свідомости, в якому вона перебувала. Навіть сон, який, попри всі її життєві конфлікти, завжди давав їй стільки насолоди, тепер вечорами іноді змушував на себе трохи чекати, і це було для неї такою новиною, що здавалося їй хворобливим безсонням; і в цьому стані вона відчувала те, що відчувають усі люди, вражені серйозною недугою: що дух утікає, полишаючи тіло, мов пораненого, напризволяще. Коли Бонадея в муках спокус немовби лежала на розпеченому піску, всі оті великорозумні Діотимині балачки, які колись викликали в неї захват, здавалися їй далекими-далекими, й вона щиро їх зневажала.

Бонадея не важилась навідатися до Ульріха ще раз, тому придумала інший план, щоб повернути його до природних почувань, і насамперед було готове завершення того плану: вона заявиться до Діотими, отої спокусниці, саме тоді, коли Ульріх буде в неї. Адже всі ті дискусії в Діотими вочевидь були тільки приводом, щоб похизуватися одне перед одним, замість справді зробити що-небудь для загального добра. А ось Бонадея, навпаки, задля загального добра таки щось зробить, отож тепер був готовий і початок її плану: ніхто ж бо не дбає вже про Моосбруґера, і той, поки всі тільки виголошують гучні слова, гине! У Бонадеї ані найменшого подиву не викликало те, що Моосбруґерові знов судилося вирятувати її з біди. Якби вона про того чоловіка замислилась, то він видався б їй чудовиськом; але вона лише думала: «Коли вже Ульріх так йому співчуває, то нехай же про нього й не забуває!» Розробляючи свій план далі, Бонадея спинилася ще на двох деталях. Вона пригадала, як у розмові про того вбивцю Ульріх стверджував, нібито ми маємо ще одну душу, завжди безневинну, і людина осудна щоразу може вчинити й інакше, а неосудна – ні; з цього Бонадея зробила щось на кшталт висновку: вона має бажання стати неосудною, бо тоді не буде ні в чому винна, і Ульріха, якому неосудности бракує, теж треба, йому ж таки на добро, привести до такого стану.

Готуючись здійснити свій план, вона кілька вечорів причепурена, ніби зібралась у світське товариство, блукали попід вікнами в Діотими; довго чекати їй не доводилося – невдовзі у вікнах уздовж усього фасаду спалахувало світло на знак того, що за ними почалося жваве життя. Своєму чоловікові Бонадея казала, що її кудись там запросили, але довго засиджуватись вона, мовляв, не має наміру; і завдяки цій брехні, завдяки цьому вечірньому походжанню перед будинком, куди її не кликали, за ті кілька днів, коли їй іще бракувало сміливости, й виник отой імпульс, який дедалі визрівав і невдовзі мав повести її сходами нагору. Її могли побачити тут знайомі, міг угледіти, випадково проходячи мимо, й рідний чоловік; на неї міг звернути увагу портьє, могло спасти на думку поцікавитись, що вона тут робить, і поліціянтові; і що частішими ставали такі її прогулянки, то більшими ввижалися їй ці небезпеки й то ймовірнішим ставало, що, поки вона й далі зволікатиме, що-небудь може статися. Загалом Бонадеї частенько доводилося шмигати в під’їзди й пробиратись такими шляхами, де треба було ховатися від чужих очей, але тоді їй допомагало, мов янгол-охоронець, усвідомлення, що все це – неминуча умова того, чого вона хоче домогтися, а тепер ось вона мала проникнути в дім, де на неї ніхто не чекав, і ще хтозна, що чекало її там узагалі; вона почувалася терористкою, яка спочатку не дуже чітко уявляла собі всю операцію, але внаслідок обставин доходить до такого напруженого стану, що його ще дужче вже не напружить ні звук пострілу, ні зблиски крапель бризнутої соляної кислоти.

Аж таких намірів Бонадея не мала, проте свідомість її була не менш далека від реальности, коли вона нарешті натисла на кнопку дзвінка й переступила поріг. Маленька Рахель непомітно підійшла до Ульріха й доповіла, що в передпокої його хтось хоче бачити; дівчинка не сказала, однак, що той «хтось» – незнайома жінка під низько опущеним серпанком, і Бонадея відкинула його з обличчя аж тоді, коли покоївка причинила за Ульріхом двері вітальні. Цієї миті Бонадея була твердо переконана, що доля Моосбруґера вже не терпить жодних зволікань, і зустріла Ульріха не як змучена ревнощами коханка, а захекавшись, мов марафонець. Пояснюючи мету свого приходу, вона, не довго думаючи, збрехала, буцімто напередодні чоловік сказав їй, що скоро Моосбруґера вже не можна буде врятувати нічим.

 – Ніщо не викликає в мене такої огиди, – завершила вона, – як оцей мерзенний різновид убивць; і все ж я ризикнула прийти сюди й видатись непроханою гостею, бо ти маєш негайно повернутися до господині дому та її найвпливовіших гостей і розповісти про свою справу, якщо взагалі хочеш іще чого-небудь домогтися!

Вона не знала, на що сподівалася. На те, що Ульріх розчулено подякує, що він покличе Діотиму, що та запросить її й Ульріха до якої-небудь окремої кімнати? Що Діотима, можливо, вже на гомін голосів вийде до передпокою, і вона, Бонадея, дасть їй зрозуміти, що не така вже вона, Бонадея, зовсім обмежена й темна, щоб не бути гідною шляхетних почуттів Ульріха! Очі її блищали вологою, руки тремтіли. Розмовляла вона голосно. Ульріх був дуже спантеличений і раз у раз усміхався, розпачливо намагаючись її заспокоїти й виграти час, щоб обміркувати, як її переконати якомога скоріше звідси піти. Становище було складне, й усе це скінчилося б, мабуть, істеричними криками й риданнями Бонадеї, якби не допомогла Рахель. Увесь цей час маленька покоївка з блискучими, широко розплющеними очима стояла неподалік збоку. Коли незнайома вродлива жінка, тремтячи всім тілом, стривожено попросила покликати Ульріха, дівчина одразу здогадалася: йдеться про щось незвичайне, романтичне. Вона чула майже всю їхню розмову, і прізвище «Моосбруґер» своїми складами вдарило їй у вуха, мов пострілами. Її увагу прикували горе, туга і ревнощі, які виразно відлунювали в жінчиному голосі, хоч вона тих почуттів і не розуміла. Дівчина здогадалася, що ця жінка – Ульріхова коханка, й ту ж мить закохалася в нього вдвічі дужче, ніж була закохана. Вона відчувала, що її пориває здійснити який-небудь вчинок, так ніби поряд могутньо лилася пісня, і вона мала її підхопити. І Рахель, благаючи поглядом не виказувати її, прочинила якісь двері й запросила обох ступити до єдиної кімнати, не зайнятої гістьми. Це стало її першою очевидною зрадою щодо господині, бо дівчина не повинна була мати жодного сумніву в тому, як усе обернеться, коли її вчинок випливе на чисту воду; але світ був такий чарівний, а солодка схвильованість – це стан завжди такий розхристаний, що вона навіть не встигла ні про що подумати.

Коли спалахнуло світло й Бонадея помалу розгледіла, де опинилась, у неї мало не підітнулися коліна й рум’янець ревнощів залив її щоки; бо це була Діотимина спальня; довкола валялися панчохи, щітки для кіс і ще багато чого такого, що лишається лежати де попало, коли жінка, виходячи до гостей, поспіхом переодягається з голови до ніг, а покоївка не встигає прибрати чи не прибирає вмисне, як оце тепер, бо другого ранку однаково доведеться Грунтовно робити все знов; адже коли бували такі багатолюдні врочисті вечори, спальню, щоб звільнити решту кімнат, також мусили обертати на склад для меблів. Повітря тут пахло цими щільно позсовуваними меблями, пудрою, милом і парфумами.

 – Ця мала втнула дурницю; тут нам лишатися не можна! – сказав сміючись Ульріх. – Та й узагалі тобі не слід було сюди приходити, адже Моосбругерові однаково нічим не зарадиш.

 – То мені, кажеш, не слід було сюди поспішати? – ледве чутно промовила Бонадея.

Очі її блукали кімнатою. Хіба покоївці самій спало б на думку, питала вона себе з болем, приводити Ульріха до цього найзаповітнішого куточка в домі, якби дівчина до цього не звикла?! Однак Бонадея, не в змозі закинути Ульріхові цього доказу, вирішила за краще сказати з глухим докором:

 – І ти можеш спокійно спати, коли діється така несправедливість? Я цілими ночами не змикаю очей, тому й наважилася розшукати тебе!

Вона стояла біля вікна спиною до кімнати, дивлячись у непроглядну темінь, що підступала знадвору крізь лискучі шибки до її очей. Там могли бути крони дерев чи глибокий двір. Попри свою схвильованість, Бонадея тут досить добре орієнтувалася, щоб зрозуміти, що вікна цієї кімнати виходять не на вулицю; але з якихось інших вікон можна було зазирнути до цього будинку, й коли вона уявила собі, що ось стоїть вона зі своїм зрадливим коханцем при незапнутих фіранках на яскравому світлі перед очима темної, чужої глядацької зали у спальні своєї суперниці, це викликало в ній глибоке збудження. Вона скинула капелюшка й розстебнула пальто, її чоло й теплі пипки на персах торкнулися холодних шибок; від ніжности й сліз очі її взялися вологою. Бонадея спроквола відхилилась од вікна й обернулася знов до свого приятеля, але щось від м’якої, поступливої чорноти, в яку вона щойно дивилась, лишилося в її очах, сповнених тепер непритомної глибина.

 – Ульріху! – переконливо мовила вона. – Ти людина непогана! Поганого ти просто вдаєш! Ти як тільки можеш створюєш собі труднощі, аби лиш не бути добрим!

Через ці недоречно розумні Бонадеїні слова ситуація знов стала небезпечною; це було вже не палке бажання знайти втіху в духовній шляхетності, бажання, досить смішне для такої жінки, підвладної власному тілу; ні, тепер сама краса цього тіла висловлювалася за своє право на спокійну гідність кохання. Ульріх ступив до неї й однією рукою обійняв її за плечі; вони знов обернулися до темряви й задивились у вікно вдвох. У безмежному, здавалось, мороці розпливалося трохи світла, що падало з будинку, й це мало такий вигляд, немовби повітря наповнював своєю м’якістю густий туман. Ульріх мав чомусь надзвичайно глибоке враження, ніби дивиться в прохолодну жовтневу ніч, хоч був кінець зими, й ніби ця ніч величезною вовняною ковдрою закутала місто. Потім йому спало на думку, що й вовняну ковдру так само можна порівняти із жовтневою ніччю. Він відчув, як його шкіра від невпевнености взялася сиротами, й ще міцніше пригорнув до себе Бонадею.

 – То ти підеш тепер туди? – спитала вона.

 – І не допущу несправедливости, яка загрожує Моосбруґерові? Ні, я ж бо навіть не знаю, чи з ним справді чинять несправедливо! Що я про нього знаю? Один раз я мигцем бачив його на суді й прочитав дещо з того, що про нього писали. Це от ніби мені примарилося, що пипки твоїх персів – наче макові пелюстки. Хіба через це я маю право вважати, що вони – й справді макові пелюстки?

Він замислився. Замислилась і Бонадея. Ульріх міркував: «А й справді, людина, навіть якщо дивитися на неї тверезо, для іншої людини означає не багато більше, ніж низку порівнянь». Бонадея, поміркувавши, вирішила:

 – Знаєш, ходімо звідси!

 – Це неможливо, – відповів Ульріх. – Там спитають, де я дівся, і якщо бодай довідаються, що тут була ти, це наробить такого шелесту, що не дай Боже!

Мовчання край темного вікна і щось таке, що могло бути й жовтневою ніччю, й січневою ніччю, й вовняною ковдрою, й щастям чи болем – їм усе це було однаково, – знов поєднало обох.

 – Чому ти ніколи не робиш найпростішого? – спитала Бонадея.

Зненацька Ульріхові пригадався сон, який наснився йому, мабуть, недавно. Ульріх був один із тих людей, котрі рідко бачать сни чи принаймні ніколи їх не пам’ятають, і те, що цей спогад несподівано відкрився і впустив його, справило на нього дивне враження. Він нібито раз у раз марно намагався подолати крутий схил гори, але в нього щоразу починала дуже паморочитися голова, й він мусив повертати назад. Тепер він, уже не потребуючи жодних пояснень, знав, що це видіння стосується Моосбруґера, хоч сам той чоловік у сні й не з’являвся. Сон у фізичних картинах символізував також – адже такі видіння часто можна тлумачити по-різному – марні зусилля його розуму, які останнім часом знов і знов давали про себе знати в його розмовах та стосунках з людьми й нагадували сліпе блукання, що далі певної межі не веде. Він не стримавсь, щоб не всміхнутися з приводу того, як просто й виразно це передав його сон: гладенький камінь, земляний оповзень, де-не-де самотнє дерево – щоб до нього дійти чи щоб під ним лише перепочити, – а сам схил, поки ним ідеш, спинається вгору то крутіше, то пологіше. Ульріх марно силкувався й підійматись, і спускатись, і в нього вже так паморочилося в голові, що аж нудило, коли це той, хто прошкував поруч, сказав: «Годі з нас, унизу в долині є ж бо зручна дорога для всіх!» Це було так очевидно! Ульріхові, до речі, здалося, що його супутником чи супутницею цілком могла бути Бонадея. Може, йому й справді наснилося також, що пипки її персів нагадували макові пелюстки; щось позбавлене будь-якого зв’язку, таке, що захопленому пошуками почуттю легко могло видатися чимось широким, із пощербленими краями, темним і синювато-червоним, наче мальва, випливло, мов туман, з іще не освітленого кутка його сновидінь.

Цієї миті у свідомості настало таке прояснення, коли досить одного погляду, щоб побачити її лаштунки й усе, що серед них відбувається, хоч передати своє враження словами годі й намагатися. Про зв’язок між снами й тим, що вони виражають, Ульріх знав, адже це – не що інше, як зв’язок аналогій, метафор, котрий уже не раз його захоплював. Метафора містить правду й неправду, для почуття нерозривно пов’язані одна з одною. Якщо взяти метафору такою, яка вона є, і, скориставшись реальністю як зразком, удихнути в неї почуття, то вийде сон і мистецтво, але між ними й реальним, повним життям стоятиме скляна стіна. Якщо розглянути метафору здоровим глуздом і відокремити те, що не збігається, від того, що з точністю збігається, то постануть правда й знання, але почуття тоді знищаться. На кшталт тих штамів бактерій, які розщеплюють органіку на дві частини, людський рід розкладає первісне буття метафори на тверду матерію реальности й правди і на склоподібну атмосферу здогаду, віри й штучности. Схоже, жодного третього варіанту, крім цих двох, нема; та як часто щось непевне завершується бажаним наслідком, якщо берешся за справу, не довго розмірковуючи! Ульріх мав таке відчуття, немовби щойно вибрався з плутанини завулків, якими його так часто вели власні роздуми й настрої, і тепер стоїть на головному майдані, звідки все бере свій початок. І дещицю з усього цього він сказав Бонадеї у відповідь на її запитання, чому він ніколи не робить найпростішого. Бонадея його, мабуть, не зрозуміла, але цей день у неї був, безперечно, великий; вона на хвилю замислилась, щільніше притислася, тримаючи Ульріха попідруч, до його плеча і підбила підсумок їхньої розмови:

 – Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою стається яка-небудь історія!

Це була майже правда. Він потис їй руку. В очах у неї раптом знову виступили сльози. Вони повільно-повільно потекли її щоками, і від шкіри, зволоженої їхньою сіллю, на нього війнуло невимовними пахощами кохання. Ульріх удихнув їх і відчув глибоку тугу за цією лоскітливо-слизькою насолодою, за піддатливістю й забуттям. Але він опанував себе й ніжно повів Бонадею назад до дверей.

 – А тепер тобі треба йти, – тихо промовив він. – І не сердься на мене; я не знаю, коли ми побачимось, у мене тепер багато клопоту із самим собою!

І диво сталося. Бонадея не чинила ніякого опору й жодним словом не виказала свого роздратування чи гордощів. Вона вже не ревнувала. Вона відчула, що з нею відбувається якась історія. Їй хотілось обійняти Ульріха й захистити його від усього на світі; їй ввижалося, що його потрібно опустити на землю; а найдужче їй хотілося осінити хрестом йому чоло, як вона робила своїм дітям. І Бонадеї здалося це таким прекрасним, що їй і на думку не спало побачити в цьому кінець. Вона вдягла капелюшка й поцілувала Ульріха, а тоді поцілувала його ще раз, уже крізь серпанок, нитки якого стали від цього гарячими, мов розпечене пруття ґрат.

З допомогою Рахель (та чатувала, підслуховуючи, під дверима) Бонадеї пощастило непомітно, хоч гості вже й почали розходитися, зникнути. За це Ульріх тицьнув у руку Рахель щедрі чайові й кількома словами похвалив її за терплячість; і те, й те викликало в дівчини такий захват, що її пальці – вона цього навіть не помітила – довго, дуже довго разом з грішми тримали і його руку, поки він, не стримавшись, засміявся й привітно поплескав її по плечу, а вона раптом густо зашарілася.

116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі

Цього вечора гостей у помешканні Туцці було вже не так багато, як колись, охочих брати учать у паралельній акції поменшало, й ті, що зібралися, порозходились раніше, ніж звичайно. Навіть поява в останню хвилину його ясновельможности (граф, до речі, був не в гуморі й справляв похмуре враження чимось заклопотаного, позаяк одержав приголомшливі повідомлення про націоналістичні підступи супроти свого творіння) не могли завадити гостям розбігатися. Щоправда, дехто ще трохи затримався, сподіваючись, що прихід Ляйнсдорфа пов’язаний, можливо, з якимись особливими новинами, та коли той ні на що таке навіть не натякнув і до присутніх, по суті, не виявив жодної цікавости, пішли й ці останні. Тож Ульріх, повернувшись сюди знову, побачив, на свій жах, що кімнати вже майже спорожніли, й невдовзі в них зосталося тільки «дуже вузьке коло», до якого долучився лише начальник відділу Туцці, що тим часом повернувся додому. Його ясновельможність знову казав:

 – Вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця можна, звичайно, назвати символом; у цьому закладено глибоку ідею; але треба наповнити її і якимсь політичним змістом! А то зацікавлення ослабне, і в цьому не буде нічого дивного. Одне слово, те, що залежало від мене, я, знаєте, зробив; німецькі націоналісти дихають чортом через Виснєчкі, заявляючи, нібито він – слов’янофіл, а слов’яни теж дихають чортом, заявляючи, що в міністерському кріслі той був вовком в овечій шкурі. Але з цього випливає лиш одне: Виснєчкі – щирий патріот, що стоїть над партіями, і я триматимуся за нього з усіх сил! А з другого боку, все це треба якнайскоріше доповнити культурними заходами, щоб дати людям якийсь позитив. Наше опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення посувається надто повільно. Австрійський рік чи рік усього світу – це штука досить непогана, але я хочу сказати вам таке: все, що виступає символом, помалу має ставати чимось істинним; тобто поки це – символ, він ще хвилює мою душу, і я ще нічого, анічогісінько не знаю, але згодом я відвертаюся від дзеркала своєї душі й роблю щось зовсім інше, що тим часом заслужило на моє схвалення. Чи зрозуміло, що я хочу цим сказати? Наша люба господиня докладає просто неймовірних зусиль, і тут уже з місяця в місяць точаться розмови про справді гідні уваги речі, однак кількість зацікавлених усе ж таки зменшується, й у мене таке відчуття, що незабаром нам доведеться на щось зважитися; не знаю лише, на що, можливо, на прибудову ще однієї вежі до собору святого Стефана чи на заснування кайзерівсько-королівської колонії в Африці – це, по суті, не має значення. Бо я певен, що останньої хвилини з цього може вийти й щось зовсім інше. Головне – це вчасно, так би мовити, запрягти винахідливість учасників, щоб вона не зійшла нанівець!

Граф Ляйнсдорф мав таке враження, що виголосив корисну промову. Від імени присутніх слово для відповіді взяв Арнгайм.

 – Те, що ви кажете про необхідність у певні моменти запліднювати розмисли дією, хай навіть тимчасовою, – надзвичайно життєво й істинно! І з огляду на це справді важливо те, що в інтелектуальному колі, яке тут збирається, від якогось часу панують інші настрої. Непевність і невиразність, яка завдавала стільки клопоту напочатку, минула; нові пропозиції вже майже не надходять, а про попередні якщо хто-небудь і згадує, то вони однаково не дістають відчутної підтримки. Складається враження, що в усіх сторін прокинулось усвідомлення того, що коли приймаєш запрошення, то береш на себе зобов’язання й доходити згоди, тож тепер кожна певною мірою прийнятна пропозиція мала б шанси дістати загальне схвалення.

 – Любий докторе, а як ідуть справи з цим у нас? – звернувся його ясновельможність до Ульріха, якого тим часом помітив. – Чи з’ясувалося вже що-небудь також?

Ульріхові довелося дати заперечну відповідь. Письмовий обмін думками можна розтягувати з куди більшим задоволенням, ніж усний, та й надходження пропозицій, спрямованих на ті чи ті поліпшення, не зменшувалося, тому він і далі засновував товариства й об’єднання і від імени його ясновельможности відсилав їх до різноманітних міністерств, чия готовність клопотатися ними останнім часом, щоправда, помітно ослабла. Про це Ульріх і доповів.

 – І не дивно! – промовив його ясновельможність, звертаючись до присутніх. – У нашого народу неймовірно високі державницькі прагнення; але треба мати енциклопедичну освіченість, щоб задовольнити ці прагнення в усіх сферах, де вони виявляються. У міністрів просто опускаються руки, і це – ще одне підтвердження тому, що настає пора втрутитися нам згори.

 – У зв’язку з цим, – іще раз узяв слово Арнгайм, – вашій ясновельможності буде, мабуть, цікаво довідатися про те, що останнім часом дедалі більшу увагу учасників наших нарад привертає ґенерал фон Штум.

Його ясновельможність уперше поглянув на ґенерала.

 – І чим же? – мовив граф, анітрохи не завдаючи собі клопоту приховати нечемність такого свого запитання.

 – Але мені це лише прикро! Я зовсім не мав таких намірів! – сором’язливо запротестував Штум фон Бордвер. – За столом таких нарад у солдата завдання скромне, і я цього правила дотримуюсь. Але ви, ваша ясновельможносте, пригадуєте, що я вже на першому засіданні й, сказати б, лише на виконання свого солдатського обов’язку попросив, аби комітет з випрацювання особливої ідеї, якщо йому не спаде на думку нічого кращого, поміркував про те, що наша артилерія не має сучасних гармат, та й наші військово-морські сили не мають кораблів, тобто достатньої кількости кораблів, потрібних для виконання майбутніх, можливо, завдань оборони країни.

 – І що? – урвав його граф, спрямовуючи на Діотиму здивовано-запитливий погляд, який неприховано виказував його невдоволення.

Діотима стенула своїми гарними плечима й покірливо їх опустила; вона вже майже звикла до того, що цей невеличкий кругленький Генерал, підтримуваний і керований хтозна-якими силами, з’являється, мов жаский сон, повсюди, хоч би куди вона пішла.

 – То отож, – повів далі фон Бордвер поквапно, щоб його скромність, з огляду на такий успіх, не взяла над ним гору, – саме останнім часом почали лунати голоси, ладні підтримати таку пропозицію, якби з нею спершу хто-небудь виступив. Казали ж бо, що війська і флот – це ідея, мовляв, колективна, до того ж ідея, зрештою, велика, і що так, мабуть, можна було б потішити і його величність. От уже прусаки здивувалися б. даруйте, пане фон Арнгайм!

 – Та ні, прусаки не здивувалися б, – заперечив, усміхнувшись, той. – А втім, само собою зрозуміло, що коли йдеться про такі суто австрійські справи, то мене тут, вважайте, взагалі немає, і я лише надзвичайно скромно користаюся з дозволу все ж таки слухати.

 – У кожному разі, отже, – провадив Генерал, – справді почали лунати голоси, які заявляли, що найпростіше було б припинити балаканину й спинитися на військовому проекті. Особисто мені здається, що це можна було б пов’язати ще з якою-небудь, можливо, з великою цивільною ідеєю; але солдатові, як я вже казав, у розмови втручатися негоже, а голоси, які стверджували, що від цивільних роздумів однаково нічого путнього не дочекаєшся, лунали саме з боку найвищих інтелектуальних кіл.

Завершення цієї промови його ясновельможність слухав із широко розплющеними, застиглими очима, й лише мимовільні спроби покрутити одним навколо одного великими пальцями виказували напружену й нестерпну роботу його душі.

Начальник відділу Туцці, якого тут чути не звикли, тихо й неквапно озвався:

 – Не думаю, що міністр чужоземних справ мав би проти цього якісь заперечення!

 – О, то відомства, виходить, уже порозумілися?! – спитав граф Ляйнсдорф іронічно й роздратовано воднораз.

Туцці незворушно й люб’язно відповів:

 – З приводу відомств ясновельможність зволять жартувати. Військове міністерство скоріше привітало б всесвітнє роззброєння, ніж пішло б на домовленість із міністерством чужоземних справ! – Тоді повів далі: – Ваша ясновельможність знає ж бо про історію з оборонними спорудами в Південному Тіролі, зведеними за останні десять років на настійну вимогу начальника ґенерального штабу? Кажуть, вони побудовані бездоганно й за останнім словом техніки. Певна річ, їх оснащено й дротяними загородженнями під електричною напругою, а також потужними прожекторними установками, для живлення яких під землею навіть поставлено дизельні двигуни; тож не можна сказати, що ми в чомусь відстаємо. Біда лишень у тому, що двигуни замовлено через артилерійське управління, а пальне постачає будівельне управління військового міністерства; такі вже правила, й тому запустити установки немає змоги, оскільки обоє управлінь ніяк не можуть домовитися, чим вважати сірники, потрібні для запуску двигунів, – пальним, яке поставляє будівельне управління, чи частиною двигунів, підвідомчих артилерії.

 – Чудово! – сказав Арнгайм, хоч і знав, що Туцці переплутав дизельні двигуни з газовими, та й у газових ніякого додаткового запалювання вже давно ніхто не використовував; це була одна з тих милих, сповнених самоіронії історій, що зазвичай гуляють у кабінетах, і начальник відділу Туцці розповів її голосом, в якому чулася радість із приводу змальованої халепи. Хто усміхався, хто сміявся, а найвеселіше з-поміж усіх було ґенералові Штуму.

 – Але винні в усьому лише цивільні чиновники, – підхопив він цей жарт. – Бо тільки-но ми надумаємо придбати щось таке, на що в бюджеті немає належного забезпечення, міністерство фінансів одразу нам заявляє, нібито ми нічого не тямимо в конституційній формі правління. Тому якщо до завершення року, не приведи Господи, спалахне війна, нам уже першого ж дня мобілізації доведеться телеграфом на світанку надати повноваження комендантам укріплень закупити сірники. А якщо зробити це в їхній гірській глухомані не пощастить, то їм не лишиться нічого іншого, як вести бойові дії, користуючись сірниками своїх денщиків!

Генерал, підхопивши цей жарт, усе ж таки надто його, мабуть, розтягнув; крізь тонке плетиво жарту раптом знову прозирнула вся загрозлива серйозність становища, в якому опинилася паралельна акція. Його ясновельможність замислено промовив:

 – За той час, поки… – Але відразу згадав, що в складних ситуаціях завжди розумніше слухати когось іншого, й фрази не доказав.

Хвилю всі шестеро мовчали, так наче стояли навколо колодязя й дивилися в його глибину. Нарешті Діотима сказала:

 – Ні, це неможливо!

 – Що? – спитали всі поглядами.

 – Так ми робитимемо якраз те, за що дорікають Німеччині: озброюватимемось! – завершила вона свою думку. Її душа не чула жартів чи вже забула про них і була все ще заклопотана ґенераловим успіхом.

 – Але що ж робити? – вдячно й стурбовано спитав граф Ляйнсдорф. – Ми ж бо маємо що-небудь придумати, бодай тимчасово!

 – Німеччина – досить наївна країна й аж пашить силою, – промовив Арнгайм, так ніби мав вибачитися за докір своєї приятельки. – Її прилучили до пороху й горілки.

Туцці всміхнувся на цю метафору, яка здалася йому більш ніж сміливою.

 – Не можна заперечувати, що в колах, які має охопити наша акція, Німеччина викликає чимдалі глибшу неприязнь!

 – Граф Ляйнсдорф не пропустив нагоди вкинути це зауваження. І загадково додав: – На жаль, навіть у тих колах, які вона вже охопила!

Заява Арнгайма про те, що його це не дивує, вразила графа.

 – Ми, німці, – сказав Арнгайм, – нещасливий народ; ми не лише живемо в серці Європи, а й страждаємо, як це серце…

 – Серце?… – мимоволі перепитав граф Ляйнсдорф.

Він сподівався почути не «серце», а «мозок» і з цим погодився б швидше. Однак Арнгайм наполіг на «серці».

 – Пригадуєте, – мовив він, – недавно празьке комунальне управління розмістило велике замовлення у Франції, хоч ми, певна річ, також зробили пропозицію й поставили б товар кращої якости й за нижчою ціною. Це просто неприязнь на рівні емоцій. І я, скажу вам, цілком її розумію.

Не встиг він розвинути свою думку далі, як ґенерал Штум зраділо взяв слово й виступив із власним тлумаченням.

 – У всьому світі люди зазнають мук, але в Німеччині – найбільше, – сказав ґенерал. – У всьому світі сьогодні вони здіймають галас, але в Німеччині – найдужче. Повсюди комерція втратила зв’язок із тисячолітньою культурою, але в райху становище з цим просто жахливе. Найкращу молодь запроторюють до казарм, звісно, скрізь, але в Німеччині казарм більше, ніж у решті країн. І тому наш братерський обов’язок у певному розумінні полягає в тому, – завершив він, – щоб не надто відставати від Німеччини. Ви вже даруйте мені, якщо мій висновок видасться вам парадоксальним, але нині інтелект постає саме перед такими ускладненнями!

Арнгайм на знак згоди кивнув головою.

 – Може, Америка ще гірша, ніж ми, – додав він, – але вона принаймні дуже наївна, і їй не властива наша духовна роздвоєність. Ми, з усіх поглядів, – народ середини, де перехрещуються всі мотиви світу. Синтез – ось що нам потрібне найдужче. Ми про це знаємо. Нам притаманне своєрідне усвідомлення власної гріховности. І хоч починаю я саме з цього, однак справедливість вимагає визнати й те, що ми страждаємо за інших, беремо на себе, наче взірець, їхні помилки, у певному розумінні нас за весь світ ганьблять, чи розпинають, чи як там іще це можна назвати. І якби Німеччина перемінилася, то це було б, мабуть, найвизначнішим з усього, що може статися. Мені здається, що в досить неоднозначному і, схоже, певною мірою упередженому ставленні до нас, про яке ви казали, є невиразне передчуття цього!

Нарешті втрутився й Ульріх:

 – Панове недооцінюють роль германофільських течій. Я маю надійні відомості про те, що найближчим часом відбудеться могутня демонстрація проти нашої акції, позаяк у місцевих колах вона зажила слави антинімецької. Ви, ясновельможносте, побачите віденський люд на вулицях. Виступатимуть проти призначення барона Виснєчкі. Є думка, що між панами Туцці й Арнгаймом існує таємна змова, а ви, ясновельможносте, стоїте на заваді німецькому впливу на паралельну акцію.

В очах графа Ляйнсдорфа тепер з’явилося щось від спокійного споглядання дослідника й роздратування бика. Туцці неквапно, прихильно підвів погляд і запитливо спинив його на Ульріхові. Арнгайм щиро засміявся й устав; він ладен був з гумором, але чемно позирнути на начальника відділу, щоб так вибачитися за ту абсурдну підозру, яка на них обох упала, але зустрітися з Туцці очима йому не пощастило, тож він обернувся до Діотими. Туцці тим часом узяв за лікоть Ульріха й поцікавився, звідки в того такі відомості. Ульріх відповів, що вони – не таємниця, а досить поширена чутка, в яку багато хто вірить і яка дійшла до його вуха в одному приватному домі. Туцці наблизив до нього обличчя, змусивши так Ульріха нахилитися й порушити їхнє коло, а тоді, скориставшись цією миттю, раптом зашепотів йому:

 – Невже ви й досі не здогадуєтесь, чому Арнгайм тут? Він – щирий друг князя Мозжутова й персона Грата в царя. Пов’язаний з Росією і має справляти пацифістський вплив на тутешню акцію. Усе – неофіційно; сказати б, приватна ініціатива російського монарха. Справа ідеологічна. Дещо для вас, друже мій! – ущипливо завершив він. – Ляйнсдорф не має про це жодного уявлення!

Ці відомості начальник відділу Туцці дістав через свій службовий апарат. Він довіряв їм, бо вважав пацифізм рухом, який пасував переконанням вродливої жінки; це пояснювало і те, чому Діотима захопилася Арнгаймом, і те, чому Арнгайм навідувався до їхнього дому частіше, ніж будь-куди. Ще недавно Туцці мало не впав у ревнощі. «Духовний» потяг він вважав можливим лише до певної межі, але йому було огидно вдаватися до всіляких хитрощів, щоб з’ясувати, чи не переступлено ще цю межу, тому він змусив себе довіряти дружині; та хоч так почуття зразково-чоловічої поведінки й довели свою силу перед почуттями статевими, ці другі викликали в ньому все ж таки ревнощі, цілком достатні для того, щоб він уперше усвідомив: чоловік, поглинений роботою, ніколи не знайде часу стежити за дружиною, якщо не хоче занедбати справу свого життя. Щоправда, він казав собі, що коли вже машиніст не має права тримати в себе на паровозі дружину, то чоловік, котрий править імперією, впадати в ревнощі не має права й поготів; однак шляхетний стан невідання, в якому він таким чином лишався, також не подобав дипломатові й певною мірою позбавляв Туцці його професійної впевнености. Тому коли все, що не давало йому спокою, дістало, здавалося, безневинне пояснення, він вельми вдячно повернув собі цілковите самовладання. Тепер Туцці навіть сприймав як невеличку покару дружині те, що сам знав про Арнгайма вже все, а вона бачила в тому просто людину й не підозрювала, що він – царський посланець; Туцці знову вельми задоволено звертався до Діотими з проханням добути йому яку-небудь дрібну інформацію, за що дружина бралася милостиво й водночас нетерпляче, й придумав цілу низку начебто безневинних запитань, маючи намір з відповідей на них робити власні висновки. Туцці залюбки дещо розповів би про це й «кузенові» і саме обмірковував, як це зробити, не компрометуючи дружини, але цієї миті ініціативу в розмові знов перехопив граф Ляйнсдорф. Тільки він ще лишався сидіти, й ніхто не помітив, що діялося в його душі, відколи випливли на поверхню всі ці труднощі. Та бойовий дух, схоже, повернувся до нього знов, і граф, покрутивши свої валенштайнівські вуса, неквапно, твердо промовив:

 – Треба щось робити!

 – Ви вже ухвалили яке-небудь рішення, ваша ясновельможносте? – поцікавилися в нього.

 – Мені не спало на думку нічого, – відповів він просто. – Але робити щось однаково треба!

Сидячи отак, він нагадував людину, яка не зрушить з місця, поки не виконають її волі. Від усієї цієї картини йшла якась сила, й кожне відчувало, що будь-яке марне зусилля що-небудь придумати калатається в ньому, наче залишена в карнавці монетка, і, хоч скільки труси ту карнавку, випадати із прорізу монетка не хоче.

 – Ох, але ж не варто так зважати на всі ці події! – сказав Арнгайм.

Ляйнсдорф змовчав.

Ще раз згадали про історію з пропозиціями, які мали наповнити паралельну акцію яким-небудь змістом.

Граф Ляйнсдорф відповідав на все, мов маятник, який щоразу відхиляється в інший бік, проте незмінно проходить той самий шлях. «Цього не можна робити з огляду на церкву. Цього не можна робити з огляду на отих вільнодумців. Проти цього виступила центральна спілка архітекторів. Проти цього має свої застереження міністерство фінансів». І отак тривало без кінця-краю.

Ульріх у цьому участи не брав; він мав таке враження, немовби решта п’ятеро, котрі оце розмовляли, щойно викристалізувалися з якоїсь рідкої каламуті, що вже місяцями обволікала його почуття. З якого це дива він сказав був Діотимі, що треба опанувати нереальність, або, іншим разом, що треба скасувати реальність? І тепер ось вона сидить, пригадує ті слова й думає про нього, мабуть, казна-що. А як дійшло до того, що він сказав їй, буцімто жити треба, як персонаж на сторінках книжки? Ульріх припускав, що Діотима вже давно переповіла про все це Арнгаймові!

Але він припускав також, що не гірше від будь-кого знає, котра тепер година чи скільки коштує парасолька! Коли він цієї хвилини займав усе ж таки проміжну позицію поміж собою й рештою людей, позицію, однаково далеку від власної й чужої, то це не прибрало форми чогось химерного, яка може витворитись у стані приглушеної, непритомної свідомости; ні, він, навпаки, знову відчув те світло, яке проникало в його життя і яке він відчував уже й доти, коли поруч була Бонадея. Ульріх пригадав, як ще зовсім недавно, восени, був із подружжям Туцці на кінних перегонах, і там після одного випадку з підозрілими великими втратами для тих, хто робив ставки, мирний натовп глядачів ураз обернувся на море, яке затопило іподром і не лише змело все на своєму шляху, але й розграбувало каси, перше ніж після втручання поліції знов обернулося на масу людей, які прийшли мирно й звично розважитись. З огляду на такі події смішно було думати про метафори й розпливчасті суміжні форми, що їх може чи й не може набути життя. Без тіні сумнівів Ульріх відчував, що життя – це грубий і тяжкий стан, коли людині не можна надто довго замислюватися про завтрашній день, бо в неї досить клопоту і з нинішнім. Хіба ж не видно, що людський світ – це не щось незавершене, аморфне, що він прагне якомога щільнішої твердости, боячись у разі будь-якого порушення ладу відразу розпастися зовсім! Ба більше, хіба ж пильний спостерігач може не визнати, що ця мішанина турбот, інстинктів та ідей, яка зветься життям і яка ґвалтує ідеї хіба що на виправдання власного існування чи використовує їх замість збудливого засобу, – хіба ж він може не визнати, що саме ця мішанина й саме в такому своєму вигляді формує й пов’язує ідеї, надає їм природного руху й установлює межі! Вино, звісно, вичавлюють із винограду, але наскільки чудовіший, ніж ціле море вина, сам виноградник з його неїстівною, грубою землею і неозорими, мерехтливими рядами стовпчиків із мертвого дерева! «Одне слово, – подумав Ульріх, – світ виник не задля якоїсь там теорії, а… – Він уже хотів був сказати: «Під впливом сили», але зненацька зринуло інше слово, і його думка завершилася так: «А виникає він під впливом сили й кохання, і звичайний зв’язок між ними хибний!»

Цієї хвилини сила й кохання були для Ульріха поняттями знову не зовсім звичайними. Усе, що він мав від схильности до зла й черствости, містилось у слові «сила», воно означало джерело будь-якої скептичної, доцільної й тверезої поведінки; адже зрештою саме якась черства, холодна гра сили відіграла роль і у виборі його фахових уподобань, і математиком він став, мабуть, не зовсім без якогось жорстокого наміру. Усе це було тісно переплетене, мов густа крона на дереві, що ховає навіть стовбур. І якщо про кохання розмовляєш не просто у звичайному сенсі, а на згадку про це слово тужиш за станом, аж до атомів тіла іншим, ніж стан, кохання позбавлений; або якщо відчуваєш, що й маєш усі властивості, й водночас їх не маєш; або якщо перебуваєш під враженням, ніби весь час відбувається лише те саме, позаяк життя – а воно аж зі шкури пнеться, хизуючись своїм «тут» і «тепер» (стан, зрештою, вельми непевний, ба навіть вочевидь нереальний!) – виливається в кілька десятків кондитерських формочок, з яких і складається реальність; або під враженням, що в усіх колах, де ми обертаємось, чогось бракує; що жодна із систем, нами побудованих, не має таємниці спокою, – то й усе це, на вигляд таке різне, пов’язане між собою, мов ото галузки на дереві, які зусібіч ховають стовбура.

В обох цих деревах росло окремо його життя. Він не сказав би, коли воно опинилося під знаком дерева черствої крони, але сталося це рано, бо вже його незрілі наполеонівські плани виказували в ньому людину, котра дивилася на життя, як на своє майбутнє завдання й покликання. Це прагнення взяти приступом життя й володіти ним виступало в ньому завжди виразно, незалежно від того, в чому це прагнення виявлялось – у запереченні порядку наявного чи в несталому потягу до порядку нового, в якій-небудь логічній чи моральній потребі або просто у звичайній потребі фізичного загартування тіла. Й усе, що згодом Ульріх назвав есеїзмом і відчуттям можливого й фантастичною (на відміну від педантичної) точністю, вимоги вигадувати історію, жити історією ідей, а не історією світу, опановувати те, чого ніколи не можна здійснити цілком, і, зрештою, можливо, жити так, ніби ти – не людина, а лише персонаж із книжки, від якого відкинуто все несуттєве, щоб те, що лишилося, магічно зімкнулося, – всі ці варіанти його думок, своєю незвичайною загостреністю ворожі реальності, мали одне спільне: вони з очевидною, нещадною пристрастю прагнули вплинути на дійсність.

Важче було розгледіти, позаяк вони нагадували радше тіні й сни, причинні зв’язки у другому дереві, образу якого набуло його життя. Основу тут становив, мабуть, первісний спогад про дитяче сприйняття світу, про довірливість і відданість: це жило далі у відчутті, нібито колись широкі простори ти вбачав у тому, що звичайно наповнює горня, в якому сходять хирляві паростки моралі. Нема сумніву в тому, що та, на жаль, трохи кумедна історія з майорихою була єдиною спробою набути багатого досвіду й знань, спробою, що постала на цьому м’якому тіньовому боці його єства й воднораз означала початок кризи, яка вже ніколи не завершувалась. Відтоді листя й гілля цього дерева погойдувалося на поверхні, а саме дерево не давало про себе знати, й лише за тими ознаками й видно було, що воно все ж таки ще є. Найвиразніше ця пасивна половина його єства виявлялася, либонь, у мимовільній переконаності, що активна й ділова половина корисна лише тимчасово, – переконаності, яка накривала цю активну половину, мов тінь. У всьому, хоч би за що він брався (ідеться про фізичні захоплення не меншою мірою, ніж про духовні), Ульріх зрештою поставав у власних очах бранцем готувань, які по-справжньому так і не завершились, і тому з роками відчуття необхідности вичахло в його житті, мов олива в лампаді. Його розвиток вочевидь розійшовся на два шляхи, один з них пролягав на очах, другий ховався в темряві, і стан морального застою, який облягав і пригнічував Ульріха вже давно й, мабуть, дужче, ніж треба, можна було пояснити ні чим іншим, як тим, що йому ніколи не щастило ці два шляхи поєднати.

Тепер, пригадавши, що неможливість їхнього поєднання востаннє уявилася йому напруженими стосунками між літературою й дійсністю, між метафорою й правдою, він раптом усвідомив, що все це означало куди більше, ніж просто випадкова інтуїція в одній із плутаних, наче стежки в нікуди, розмов, які він останнім часом провадив із випадковими людьми. Адже скільки й оком сягнеш у глибину людської історії, там можна вирізнити ці дві основні форми стосунків – метафоричну й однозначно прямолінійну. Однозначність – це закон тверезого мислення й тверезої дії, який однаково спрацьовує і в переконливому логічному висновку, і в голові шантажиста, котрий крок за кроком заганяє свою жертву в глухий кут, і породжують цю однозначність життєві нужди, які призвели б до загибелі, коли б обставинам не можна було надати однозначного вигляду. А ось метафора, навпаки, – це те поєднання уявлень, що панує в ілюзії, та перемінна логіка душі, якій відповідає спорідненість речей в поняттях мистецтва й релігії; але й усі властиві життю симпатії й антипатії, збіги й розбіжності, захоплення, підпорядкованість, домінування, наслідування й усі їхні протилежності, всі оці багатогранні взаємини людини з самою собою й природою, які цілком доцільними ще не стали й, мабуть, ніколи не стануть, не можна зрозуміти інакше, ніж за допомогою метафор. Поза всяким сумнівом: те, що називають високою гуманністю, – не що інше, як спроба злити водно ці дві великі половини життя – метафору й правду, спершу обережно їх роз’єднавши. Та, відділивши в метафорі все, що, певно, могло б бути правдою, від звичайного накипу, правди зазвичай дістають лише трохи, зате всю цінність метафори зводять нанівець; тому в духовному розвитку таке відділення було, може, й неминуче, але наслідок воно дало такий самий, як випаровування й ущільнення речовини, чиї внутрішня сила й дух у цьому процесі звітрюються хмаркою пари. Нині іноді не можна позбутися враження, що поняття й закони морального життя – то всього-на-всього виварені метафори, навколо яких клубочаться нестерпно масні кухонні випари гуманности, і якщо тут і вільно відступити від теми, то лише задля того, щоб сказати: наслідком цього невиразно поширеного на все враження було й те, що сьогодення чесно мало б назвати своїм пошануванням ницости. Адже нині брешуть не так через слабкість, як через переконаність, що людина, котра дає раду життю, має вміти брехати. Люди вдаються до насильства, тому що після тривалих марних балачок однозначність насильства здається просто-таки порятунком. Люди об’єднуються в групи, тому що послух дає змогу чинити все, чого з власного переконання робити вже давно зась, і ворогування цих груп дарує людям невичерпну взаємність кривавої помсти, тоді як любов дуже скоро згасла б. Питання, які люди – добрі чи злі, це стосується багато менше, ніж того, що вони втратили зв’язок між високим і низьким. І тільки ще один, суперечливий наслідок цього розпаду – вигадлива духовна прикраса, якою нині оздоблює себе недовіра до духу. Спаяність світогляду з різноманітними видами діяльности, котрі його ледве терплять, як, скажімо, політика; загальна пристрасть будь-який погляд, думку відразу обертати й на позицію, а будь-яку позицію вважати думкою, поглядом; потреба ревних поборників будь-якого відтінку товкмачити ту саму мудрість, що випала на їхню долю, розмножуючи її довкола, мов у кімнаті із дзеркальними стінами, – всі ці досить поширені явища означають не те, чим би їм хотілося бути, не прагнення до гуманности, а її занепад. А загалом виникає враження, ніби з усіх людських взаємин потрібно насамперед знову цілком вилучити душу, яка там не на місці; й Ульріх, подумавши про це, ту ж мить відчув, що життя його якщо взагалі й мало який-небудь сенс, то лише цей і жодного іншого й що обидві основні сфери людськости самі поставали в житті нарізно й у своєму впливі протистояли одна одній. Такі люди хоч нині вочевидь і з’являються на світ, однак вони ще поодинокі, й сам він був не в змозі заново зібрати докупи те, що розпалося. Він не тішив себе ілюзіями щодо цінности своїх експериментів з роздумами; хоч ці експерименти ніколи й не приточували думку до думки, не дотримуючись послідовности, та все ж це мало такий вигляд, немовби хтось ставив драбину на драбину, і зрештою ця конструкція починала розхитувався на висоті, дуже далекій від природного життя. Ульріха пойняла до всього цього глибока відраза.

І, мабуть, саме через це він раптом звів очі на Туцці. Той говорив. Ульріхові вуха, неначе відкрившись першим вранішнім звукам, почули, як начальник відділу промовляв:

 – Не мені судити – є нині великі людські й художні звершення чи їх, як ви кажете, немає; але зважуся стверджувати одне: ніде зовнішня політика не така важка, як у нас. Можна певною мірою передбачити, що політикою французів і в ювілейному році керуватиме ідея реваншу й колоніальних володінь, політикою англійців – їхня провінційна гра на шахівниці світу, як прозвали їхню манеру поводитись, нарешті, політикою німців – те, що вони не завше однозначно називають своїм місцем під сонцем. Одначе наша давня монархія невибаглива, й тому жодна душа наперед не знає, які думки й погляди нам можуть доти накинути!

Враження було таке, ніби Туцці хоче пригальмувати й застерегти. Він вочевидь не мав наміру іронізувати; ароматом іронії віяло тільки від тієї наївної діловитости, в сухій шкаралущі якої начальник відділу висловив переконання, що світська невибагливість – то велика небезпека. Ульріха це підбадьорило, так немовби він розжував кавове зерня. А Туцці тим часом ще дужче утвердився у своєму намірі застерегти й вів свою промову до завершення.

 – Хто нині взагалі ризикне втілювати в життя великі політичні ідеї?! – спитав він. – У такої людини має бути щось від злочинця й неспроможного боржника! Ви ж бо цього не хочете? Дипломатія на те й потрібна, щоб консервувати.

 – Консервація призводить до війни, – заперечив Арнгайм.

 – Може, й так, – відказав Туцці. – Тут, мабуть, лишається тільки одне: вдало вибрати момент, коли доведеться в неї вступити! Чи пам’ятаєте ви історію Олександра Другого? Його батько Микола був деспот, але помер він своєю смертю; а ось Олександр, навпаки, був монарх великодушний, навіть своє правління він розпочав із ліберальних реформ; і ось наслідок: з російського лібералізму вийшов російський радикалізм, і Олександр, після трьох невдалих замахів на його життя, став жертвою четвертого!

Ульріх перевів погляд на Діотиму. Та сиділа, випроставшись, уважно слухаючи, поважна й пишна.

 – Це правда, – потвердила вона чоловікові слова. – Навіть під час наших зусиль про інтелектуальний радикалізм у мене склалося таке саме враження: ти простягни йому пальця, то він відхопить усю руку.

Туцці всміхнувся; йому здалося, що він дістав невеличку перемогу над Арнгаймом.

А той незворушно сидів собі, дихаючи розтуленими, мов розпукла брунька, вустами. Замкненою вежею плоті дивилася на нього через глибоку долину Діотима.

Генерал заходився протирати свої рогові окуляри.

Ульріх неквапно промовив:

 – Так виходить лише через те, що намагання всіх, хто відчуває за собою покликання відновити сенс життя, мають нині одну спільну рису: там, де можна не лише надбати особистих поглядів, але й домогтися істин, вони зневажливо ставляться до міркування; натомість там, де потрібно продемонструвати невичерпність поглядів, вони зв’язують себе поняттями-одноденками й напівістинами!

Йому ніхто не відповів. Та й навіщо? Так, звісно, кажуть, але ж це – лише слова. Правда була в тому, що шестеро їх сиділи в кімнаті й провадили важливу бесіду; все, про що вони розмовляли й про що не розмовляли, а тим більше почуття, припущення, можливості, містилося в цій правді, хоч і не було їй рівноцінне; воно містилося в ній приблизно так, як ото темні порухи печінки й шлунка містяться в одягненій людині, котра саме ставить підпис на важливому папері. І порушувати цю субординацію не можна було, в цьому й полягала реальність!

Давній приятель Ульріха нарешті протер окуляри, надів їх і звів на нього погляд.

Досі Ульріх завжди гадав, що з усіма цими людьми він лише грає, однак тепер, серед них, на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Йому пригадалося, що кілька тижнів чи місяців тому щось таке, як цієї хвилини, він уже відчував; легенький віддих світобудови чинить спротив скам’янілому місячному краєвиду, де він опинився; і йому навіть здалося, що кожну вирішальну мить у його житті супроводжувало ось таке враження подиву й самотности. Та чи не страх додавався до такого враження цього разу? Йому несила було збагнути свого почуття; воно невиразно підказувало, що він ще ніколи в житті ні на що по-справжньому не зважувався, але невдовзі все ж таки муситиме зважитись, тільки про це він не думав відповідними словами, а, прикро вражений, лише відчував це, так ніби щось хотіло відірвати його від людей, серед яких він сидів, і хоч йому було до них цілком байдуже, воля його раптом почала впиратися цьому руками й ногами!

Мовчанка, що тим часом запанувала, графові Ляйнсдорфу нагадала про його обов’язки реалістичного політика, й він застережливо сказав:

 – То що ж робити? Адже ми маємо, принаймні поки що, вжити яких-небудь рішучих заходів і запобігти небезпекам, які загрожують нашій акції!

І тоді Ульріх зробив одну нерозважну спробу.

 – Ясновельможносте, – сказав він, – перед паралельною акцією стоїть одне-єдине завдання: покласти початок ґенеральній інвентаризації духовного скарбу! Ми маємо зробити приблизно те саме, що мусили б робити, якби день Страшного суду припав на тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік, якби завершилася доба старої духовности й почалася доба духовности нової, вищої. Заснуйте ім’ям його величности всесвітній секретаріат точности й душі; решту завдань нам доти не розв’язати, або завданнями вони лише здаватимуться! – І додав іще щось із того, про що розмірковував у хвилини свого мовчання.

Коли Ульріх казав про це, йому здавалося, що від подиву в усіх не лише очі лізуть на лоба, а й самі тіла відриваються від стільців; сподівалися ж бо, що зараз він услід за господарем дому розповість який-небудь смішненький анекдот, але цього не сталося, і тепер він сидів серед них, мов маленький хлопчик серед скособочених веж, які трохи ображено спостерігають його нехитру гру. Лише граф Ляйнсдорф зробив привітну міну і вражено промовив:

 – Цілком слушно, авжеж. Але ж наш обов’язок – вийти за межі натяків і нарешті знайти щось істинне; та ба – власність і освіченість неабияк нас підвели!

Арнгайм вирішив застерегти цього шляхетного чоловіка, щоб він не купувався на Ульріхові жарти.

 – Нашому приятелеві не дає спокою одна ідея, – пояснив Арнгайм. – Він гадає, нібито праведного життя можна домогтися в такий собі синтетичний спосіб – як ото створюють синтетичний каучук чи синтетичний азот. Одначе людський дух… – Він обернувся до Ульріха з такою лицарською усмішкою, на яку лишень був здатний. – Людський дух, на жаль, обмежений тим, що його життєві форми не можна розмножувати, як піддослідних мишей у лабораторії; тут величезної комори ледве стане для того, щоб прогодувати два-три, не більше, мишачі виводки!

Щоправда, потім Арнгайм вибачився перед усіма за таке ризиковане порівняння, проте сам лишився ним задоволений, бо в ньому було щось сільськогосподарсько-поміщицько-шляхетне, що пасувало графові Ляйнсдорфу й воднораз наочно виражало різницю між думками, за виконання відповідальними, й думками безвідповідальними.

Але граф Ляйнсдорф невдоволено похитав головою.

 – Та я пана доктора добре розумію, – сказав він. – Колись люди вростали в умови, які заставали, і то був надійний спосіб прийти до самих себе; але нині, коли все так переплуталось і відірвалося від ґрунту, не завадило б уже, так би мовити, й у виробництві душі традиційне ремісництво замінити культурним фабричним процесом.

Це була одна з тих примітних відповідей, що іноді несподівано спадали на думку цьому високому достойникові; адже перше ніж це сказати, граф увесь час лише геть розгублено дивився на Ульріха.

 – Але ж нічого, анічогісінько з того, про що каже пан доктор, виконати не можна! – з притиском констатував Арнгайм.

 – Чому ж нічого?! – коротко й войовниче заперечив граф Ляйнсдорф.

Втрутилася Діотима.

 – Даруйте, ясновельможносте, – промовила вона, немовби благаючи графа зробити щось таке, про що й згадувати лячно, тобто взятися за розум. – Адже ми вже давно намагаємося здійснити те, про що тут каже мій кузен! Хіба не про це свідчать такі широкі, напружені обговорення, як сьогоднішнє?!

 – Та невже? – роздратовано відказав його ясновельможність. – А я вже подумав був, що в цих розумних людей нічого не вийде! Адже отой психоаналіз, і теорія відносности, і як там іще воно називається – всього-на-всього марнота марнот, не більше! Кожному кортить скроїти світ на свій лад. Пан доктор тут висловився, скажу я вам, може, й не зовсім бездоганно, але по суті він має цілковиту рацію! Як тільки настають нові часи, люди щоразу заходжуються робити що-небудь нове, й ніколи не виходить нічого путнього!

Нервовість, викликана невдалим перебігом паралельної акції, вихопилася на поверхню. Граф Ляйнсдорф замість вусів роздратовано крутив тепер один круг одного великі пальці, не помічаючи цього. Вихопилася, мабуть, і неприязнь до Арнгайма. Адже коли Ульріх завів мову про душу, граф Ляйнсдорф спершу дуже здивувався, але те, що він почув далі, припало йому до вподоби. «Коли про неї стільки балакають такі люди, як Арнгайм, – подумав він, – то це вже чортибатьказна-що; нікому таке не потрібне, для цього є релігія». Але й у самого Арнгайма зблідли навіть губи. Таким тоном, як оце з ним, граф Ляйнсдорф розмовляв досі хіба що з ґенералом. Не той він чоловік, щоб таке стерпіти! Але рішучість, з якою його ясновельможність став на бік Ульріха, всупереч волі Арнгайма справила на нього враження й знову збудила в ньому образу на доктора. На душі йому було мулько, адже він хотів порозумітися з Ульріхом, але так і не знаходив для цього нагоди, аж поки дійшло, як оце тепер, до сутички при людях; і саме через це він звернувся не до графа Ляйнсдорфа, якого просто лишив поза увагою, а, демонструючи всі ознаки глибокого фізичного збудження, чого за ним зазвичай ніколи не помічали, до Ульріха.

 – Невже ви самі вірите в усе, про що оце казали?! – спитав він суворо, нехтуючи будь-якою ввічливістю. – Невже ви вірите, що це можна здійснити? Чи ви справді гадаєте, що можна жити просто за «законами аналогії»? То що ж ви зробили б, якби його ясновельможність дав вам повну волю діяти?! Скажіть же, уклінно вас прошу!

Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.

А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини – в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори – то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок – з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або – або» – то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.

Так Ульріх уперше знов налагодив контакт із рештою учасників дискусії. Начальник відділу Туцці навіть підвівся, вдав, ніби щось робить, і спробував навздогін сяк-так затушкувати цю нечемність. Його ясновельможність тим часом також заспокоївся; його потішило б, якби Ульріх спромігся дати «прусакові» відкоша, та коли цього не сталося, граф лишився теж задоволений. «Якщо хтось комусь подобається, то подобається – і край! – подумав він. – І тоді другий нехай каже які завгодно розумні речі!» І, дивлячись на аж ніяк не розумний цієї миті вираз Ульріхового обличчя, він сміливо, хоч і несвідомо, нахилився до Арнгайма з його «таємницею цілого» й весело додав:

 – Не гріх навіть висловити думку, що мила, симпатична людина нічого аж такого безглуздого ані сказати, ані зробити взагалі не може!

Розмова швиденько завершилася. Генерал сховав свої рогові окуляри до кишені для револьвера в штанях, спершу марно потикавши ними в поли мундира, – він ще не придумав належного місця для цього цивільного знаряддя мудрости.

 – Це – збройне замирення ідей! – по-змовницькому, задоволено промовив він при цьому до Туцці, натякаючи на те, як поквапно й дружно збиралися розходитись учасники розмови.

Лише граф Ляйнсдорф, сумлінно виконуючи свої обов’язки, ще раз затримав заклопотаних зборами гостей.

 – То на чому ж ми все ж таки зійшлися? – спитав він і, коли ні в кого не знайшлося відповіді, заспокійливо додав: – А втім, там, зрештою, побачимо!

117. Чорний день у Рахель

Пробудження в Солимані чоловіка і його намір спокусити Рахель зробили хлопця таким холодним, яким буває мисливець, побачивши дичину, чи різник, приступаючи до забою худобини; але мавр не знав, як домогтися своєї мети, що для цього робити і які обставини їхньої зустрічі йому сприяли б; одне слово, воля чоловіка спонукала його відчути всю слабкість хлопчика. Рахель також здогадувалася, до чого йдеться, й, відколи ненароком затримала Ульріхову руку в своїй і стала свідком пригоди з Бонадеєю, була сама не своя або, якщо можна так висловитись, упала у глибоку еротичну неуважність, яка проливалася, мов сліпий дощ, і на Солимана. Проте обставини складалися для них несприятливо, й усе відкладалося; захворіла кухарка, й Рахель довелося пожертвувати своїм вихідним; багато клопоту було через гостей у господині, і хоч Арнгайм навідувався до Діотими й частенько, ці двоє, певно, вирішили наглядати за юною служницею пильніше, бо Арнгайм брав із собою Солимана лише зрідка, а коли й брав, то хлопець із дівчиною бачилися всього-на-всього хвилин п’ять, та й то при господарях, і Солиманові з Рахель доводилося надавати своїм обличчям похмурого, безневинного виразу.

У цей час обоє мало не вогнем дихали одне на одного, тому що кожне змушувало другого відчувати, яка ж то мука, коли тебе тримають на надто короткому повідці. До того ж Солимана нетерплячка спонукала діяти на відчай душі, він замислив вибратися вночі з готелю, а щоб про це не довідався його господар, хлопець украв простирадло, покраяв його на стяжки, позсукував їх і спробував зробити таку собі мотузяну драбину; проте в нього нічого не вийшло, і зіпсовані стяжки він викинув у світлову шахту. Потім довго й марно міркував про те, як уночі злізти вниз і видертися нагору карнизами та ліпними фіґурами на мурі, й, цілими днями блукаючи славетним своєю архітектурою містом, не бачив у тій архітектурі нічого, крім переваг і труднощів для верхолаза, а дівчині, якій він коротко й пошепки довіряв свої плани й повідомив про перешкоди на шляху до їхнього здійснення, нерідко, коли вона ввечері гасила світло, ввижалося, немовби внизу під муром бачить повний місяць його чорного обличчя й чує стрекотливий поклик, і тоді вона несміливо на нього відповідала, далеко вихилившись із вікна своєї комірчини в порожню ніч, поки зрештою переконувалася, що ніч таки справді порожня. Та її вже не дратували ці романтичні тривоги, вона приймала їх із млосним смутком. Смуток цей стосувався, власне, Ульріха, а Солиман був той, кого не кохаєш, але кому, попри це, віддасися, у чому Рахель не мала жодного сумніву; адже те, що їй не давали з ним зустрітися, що останнім часом їм доводилося розмовляти лише пошепки й що вони обоє водночас попали в неласку до своїх господарів, – усе це діяло так, як на закоханих діє ніч, сповнена таємничости, непевности й зітхань, і збирало їхні палкі видіння, мов запалювальне скло, під чиїм променем відчуваєш не так приємне тепло, як те, що вже несила довше терпіти.

І в цих обставинах Рахель, яка на мотузяні драбини та верхолазні мрії часу не марнувала, виявилася практичнішою, ніж Солиман. Туманний образ викрадення на все життя незабаром обернувся на потай викроєну ніч, позаяк недосяжна була й вона, – на чверть години без нагляду; адже ні Діотима, ні граф Ляйнсдорф чи Арнгайм, коли «обов’язок» змушував їх після велелюдних і марних зборищ великих умів заклопотано обмінюватися думками з приводу результатів, затримуючись без будь-яких інших потреб нерідко ще на годину, – ніхто з них, зрештою, не думав про те, що така година складається з чотирьох чвертей. А ось Рахель цеврахувала, й, позаяк кухарка ще не зовсім видужала і, з дозволу господині, йшла спочивати рано, її молодшій товаришці, на щастя, випадало стільки роботи, що годі було сказати, де саме вона крутиться цієї хвилини, тож обов’язками покоївки її в такий час по змозі не обтяжували. Задля репетиції – просто як ото люди, надто легкодухі, щоб накласти на себе руки, роблять удавані спроби самогубства доти, доки одна з них ненароком вдається, – дівчина вже кілька разів тайкома приводила до себе Солимана (на той випадок, якщо його викриють, хлопець готовий був пояснити це якимсь там дорученням) і натякнула йому, що до її комірчини можна потрапити й звичайним шляхом, а не лише надвірною стіною. Але наразі ця закохана юна парочка так і просиджувала в передпокої, позіхаючи та прислухаючись до того, що діялося в помешканні, поки одного вечора, коли голоси у вітальні залунали один за одним так рівно, неначе там щось молотили, Солиман, скориставшись вичитаною десь у романі фразою, заявив: довше терпіти йому, мовляв, уже несила.

Він-таки замкнув на засувку й двері в комірчині; але потім вони ніяк не могли зважитися ввімкнути світло й спершу стояли одне перед одним сліпі, мов статуї в темному парку, так наче разом із зором утратили й решту чуттів. Можливо, Солиман і подумав про те, що треба було б стиснути дівчині руку чи вщипнути її за стегно, щоб вона скрикнула, бо досі його чоловічі подвиги зводилися саме до цього; але він мусив тримати себе в руках, адже здіймати шум вони не мали права, й коли хлопець несміливо все ж таки зробив одну невеличку грубу спробу, від Рахель на нього війнуло лише нетерплячою байдужістю. Бо дівчина відчула десницю долі, десницю, що лягла їй на талію й підштовхувала її вперед, а ніч і лоб у неї стали холодні, мов лід, так ніби вона втратила всі свої ілюзії вже тепер. Цієї миті й Солиман відчув себе геть спустошеним і жахливо незграбним, і обоє не знали, як покласти край цьому стовбиченню в темряві одне перед одним. Зрештою хоч і шляхетній, однак трохи досвідченішій Рахель довелося взяти на себе роль спокусника. У цьому їй допомогла злість на Діотиму, злість, яка заступила в ній колишню любов до господині, бо відколи дівчина вже не вдовольнялася простою участю у високих захопленнях Діотими й завела власний роман, вона дуже змінилася. Покоївка не лише брехала, щоб приховати свої зустрічі із Солиманом, але й, зачісуючи Діотиму, рвала гребінцем їй коси, щоб помститися за пильність, з якою берегли її, Рахель, цноту. Та найдужче лютило дівчину тепер те, що колись викликало в неї найбільший захват, – оті сорочки, штанці й панчохи, які їй дарувала Діотима, коли вони відслужували своє, і які вона, Рахель, мусила доношувати; бо хоч Рахель і вшивала ту білизну на дві третини до свого розміру й зовсім її переробляла, вона почувалася в ній, як у в’язниці, з ярмом звичаїв на голому тілі. Але тепер саме це й підказало їй винахідливу ідею, якої вона так потребувала в їхній ситуації. Адже Рахель ще доти розповідала Солиманові про зміни, які вже давно стала помічати в білизні господині, і їй досить було тільки показати хлопцеві цю білизну, щоб спритно пришвидшити розв’язку в цих обставинах.

 – Тепер сам бачиш, які вони погані! – кинула вона, показуючи Солиманові в темряві білясту облямівку на своїх штанцях. – І якщо між ними щось є, то вони запевне обдурюють господаря й у цій історії з війною, яку в нас готують! – А коли хлопець обережно обмацав ніжні й небезпечні штанці, вона, трохи задихаючись, додала: – Б’юсь об заклад, Солимане, підштанки в тебе такі самі чорні, як ти; я часто чула, як про це казали!

І Солиман ображено, але ніжно втиснув свої нігті в її стегно, й Рахель мусила податися ближче до нього, щоб не так боліло, й мусила щось іще сказати й зробити, але очікуваним успіхом це не увінчалось, тож вона скористалася своїми гострими зубками й повелася із Солимановим обличчям – воно по-дитячому притискалось до її обличчя й користалося з кожного поруху, щоб по-хлопчачому підставитись йому, – як із великим яблуком. І врешті вона забула посоромитися цих своїх зусиль, а Солиман забув посоромитися власної незграбности, і в темряву увірвався ураганний вітер кохання.

Коли він відпустив коханців, вони різко опинилися на землі; вітер кохання поглинули стіни, й темрява між ними була, мов шматок вугілля, яким зачорнили себе грішники. Вони не знали, котра година, й боялися, що збігло надто багато часу. Останній несміливий поцілунок Рахель мав для Солимана обтяжливий присмак; хлопцеві хотілося засвітити світло, й він поводився, мов грабіжник, що захопив здобич і тепер докладав усіх зусиль, намагаючись щасливо втекти. Рахель швиденько й сором’язливо дала лад своєму одягу й дивилася на Солимана поглядом, у якому не було ні мети, ні дна. На очі їй спадали скуйовджені коси, а в самих очах уперше знов постали всі величезні образи її добропорядности, про яку вона до цієї хвилини забула. Крім усіх можливих власних чеснот, вона мріяла про незвичайного, вродливого й багатого коханця, а перед нею стояв Солиман, не вельми пристойно вбраний, страхітливо потворний, і вона не йняла віри жодному слову з усього, що він їй казав. Можливо, в темряві вона, перше ніж вони мали відірватись одне від одного, досить-таки залюбки й попестила б його напружене повне обличчя ще трохи, але тепер, коли горіло світло, він був її новим коханцем і нічим більше – трохи кумедним малим парубчаком, який увібрав у себе тисячі інших чоловіків і який змушує забути про решту чоловіків. А Рахель знов була служниця, що дала спокусити себе й тепер дуже боялася дитини, через яку це випливе на чисту воду. Щоб застогнати, вона була просто надто налякана цією метаморфозою. Вона допомогла Солиманові вдягтися, бо в тому сум’ятті хлопець скинув із себе свій вузенький сурдут із численними ґудзиками, але допомогла не від ніжности, а щоб скоріше вшитися з комірчини. За все, здавалося їй, заплачено жахливо дорого, й викриття обернулося б нестерпним стражданням. І все ж, коли вони дали собі лад, Солиман обернувся до неї й гучно, самовдоволено зареготав – адже він був, зрештою, дуже гордий; а Рахель хутко схопила коробку сірників, погасила світло, тихо відсунула засувку й, перше ніж відчинити двері, шепнула йому:

 – Ти ще маєш мене поцілувати!

Бо так годилося; але на смак цей поцілунок обом видався таким, неначе на губах у них був зубний порошок.

Повернувшись до передпокою, вони непомалу здивувалися, що встигли прийти вчасно й розмови за дверима тривали точнісінько так само, як і доти; коли гості почали розходитися, Солиман зник, а Рахель уже за півгодини надзвичайно дбайливо й мало не з колишньою покірною любов’ю розчісувала господині коси…

 – Я рада, що мої напучування на тебе подіяли! – похвалила її Діотима, та, що багато в чому не знаходила втіхи, й поплескала свою маленьку покоївку по руці.

118. То вбивай же його!

Вальтер змінив на кращий костюма, в якому ходив на службу, й саме зав’язував краватку перед Кларисиним туалетним дзеркалом, що, попри кручену, за новітніми смаками рамку, давало неглибоке, спотворене відображення через дешевеньке, мабуть, пузирчасте скло.

 – Вони мають цілковиту рацію, – сердито сказав він, – ця знаменита акція – просто обман!

 – А який їм сенс кричати?! – озвалася Клариса.

 – А який нині взагалі сенс у житті?! Коли вони виходять на вулиці, то принаймні утворюють процесію. І відчувають тіло одне одного. Принаймні не думають і не пишуть. І з цього що-небудь вийде!

 – І ти справді гадаєш, що паралельна акція заслуговує на таке обурення?

Вальтер стенув плечима.

 – Хіба ти не читала в газеті резолюції німецьких уповноважених, яку вони передали прем’єр-міністрові? Образи й обмеження інтересів німецького населення і таке інше! А про глумливе рішення чеського клубу? Або оте зовсім коротеньке повідомлення, що депутати-поляки роз’їхалися до своїх виборчих округів? Якщо вміти читати поміж рядків, то воно каже багато чого, адже від поляків завжди залежить рішення, а вони кидають уряд напризволяще! Становище напружене. Не на часі було дратувати всіх загальною патріотичною акцією!

 – Сьогодні вранці я була в місті, – промовила Клариса, – й бачила, як марширувала кінна поліція; цілий полк; якась жінка сказала мені, що їх намагаються десь сховати.

 – Ну звісно. Війська в казармах теж напоготові.

 – Гадаєш, це до чогось призведе?!

 – Хто його знає!

 – Невже вони вженуться на конях у натовп? Як уявиш собі, що довкола самі крупи та гриви… Просто жах!

Вальтер іще раз розв’язав краватку й почав зав’язувати її знов.

 – А ти коли-небудь уже брав у такому участь? – поцікавилася Клариса.

 – Коли був студентом.

 – А відтоді – ні?

Вальтер заперечливо покрутив головою.

 – Колись ти сказав, що винен буде Ульріх, якщо до чого-небудь дійде? – спробувала Клариса впевнитися ще раз.

 – Я цього не казав! – заперечив Вальтер. – До політичних подій Ульріхові, на жаль, байдуже. Я сказав лише, що йому, схоже, нічого не варто легковажно щось таке накликати; він обертається в колах, на які лягає провина!

 – Мені б теж хотілося поїхати з тобою до міста! – зізналася Клариса.

 – У жодному разі! Це тебе надто розхвилювало б! – Вальтер заявив це дуже категорично; на службі він наслухався всіляких розмов про те, чого можна очікувати від демонстрації, й не хотів пускати туди Кларису. Адже це не для неї – ота істерія, яку породжує величезний натовп; із Кларисою потрібно було поводитись, як з вагітною. Він мало не поперхнувся на цьому слові, яке холодній роздратованості коханої, що цуралася його, несподівано надало безглуздого тепла вагітности. «Але такі взаємозв’язки, які сягають за межі звичайних понять, однаково є!» – зовсім не без гордощів сказав він сам собі й запропонував Кларисі: – Якщо хочеш, я теж лишуся вдома.

 – Ні, – відповіла вона, – принаймні ти маєш там бути.

Їй хотілося побути самій. Коли Вальтер розповів їй про майбутню маніфестацію і змалював, який вигляд вона матиме, перед очима у Клариси постала змія, вся в лусочках, що ворушилися кожна окремо. Кларисі кортіло переконатися особисто, що картина маніфестації буде саме така, а не розводити натомість довгі балачки.

Вальтер поклав їй руку на плечі.

 – То я теж лишуся вдома? – ще раз спитав він.

Клариса скинула з плечей його руку, дістала з полиці книжку й уже не звертала на нього увагу. Це був том її Ніцше. Але Вальтер, замість нарешті дати їй спокій, попрохав:

 – Дозволь поглянути, чим ти цікавишся!

Було вже далеко за полудень. У помешканні панувало якесь непевне передчуття весни; так ніби знадвору долинали голоси птахів, приглушені стінами й шибками; від покритої лаком підлоги, оббивки меблів, начищених мідних клямок оманливо здіймалися духмянощі квітів. Вальтер потягся рукою до книжки. Клариса обхопила її обіруч, заклавши пальцем те місце, яке саме розгорнула.

І ту ж мить розігралась одна з отих «жахливих» сцен, на які було таке багате подружнє життя цієї пари. Усі вони відбувалися за одним зразком. Уявімо собі театральну залу, темні лаштунки й дві освітлені ложі, одна навпроти одної; в них сидять по один бік Вальтер, по другий – Клариса; вони виділяються серед усіх чоловіків і жінок, поміж ними – глибока чорна безодня, тепла від невидимих людських тіл; і ось Клариса розтуляє вуста, а потім їй відповідає Вальтер, і всі слухають, затамувавши подих, бо це – така гра звуків, таке видовище, які ще ніколи не вдавалися людям… Отож так само сталося й цього разу, коли Вальтер благально простяг руку, а Клариса, за кілька кроків від нього, затисла пальцем сторінку в розгорненій книжці. Вона навмання натрапила саме на те чудове місце, де вчитель веде мову про зубожіння внаслідок занепаду волі, й у всіх формах життя це зубожіння виявляється в тому, що частковості розростаються на шкоду цілому. «Життя витіснене в найдрібніші форми; те, що лишилося, на життя убоге». Ці слова ще лунали в її пам’яті, але зміст ширшого контексту, який Клариса пробігала очима тієї миті, коли Вальтер знов перебив її, вона усвідомила тільки приблизно. І раптом вона, попри цю несприятливу ситуацію, зробила велике відкриття. Бо хоч у цьому місці учитель вів мову про всі мистецтва, ба навіть про всі форми людського життя, але прикладами він користався лише з літератури; і позаяк загального контексту Клариса не розуміла, то відкрила, що Ніцше не осягнув усього значення власних думок, бо їх можна було прикласти й до музики!! Цієї хвилини вона чула хвору чоловікову гру на роялі, немовби та лунала ось тутечки, поряд, чула його емоційні уповільнення, запинки й випадання звуків, коли його думки линули до неї, і, як каже вчитель в іншому місці, «моральний побічний потяг» брав гору в ньому над «митцем». Клариса вміла чути це, коли Вальтер німо жадав її, і могла бачити музику, коли та зникала з його обличчя. Тоді на ньому лише світилися вуста, й Вальтер мав такий вигляд, немовби врізав собі пальця й ось-ось зомліє. Такий самий вигляд він мав і цієї миті, коли, нервово всміхаючись, простяг руку до книжки. Про все це Ніцше, певна річ, знати не міг, але було ніби якесь знамення в тому, що Клариса з примхи випадку розгорнула книжку саме в тому місці, яке цього стосувалося, й коли вона все те раптом побачила, почула й усвідомила, її вразила блискавка інтуїції, й вона опинилася на високій горі під назвою Ніцше, яка поховала під собою Вальтера, а їй сягала лише до підошов! «Прикладна філософія й поезія» більшости людей, котрим чужа і творчість, і сама духовність, складається з таких проблисків, з такого злиття невеличких перемін в особистості з великою чужою думкою.

Тим часом Вальтер підвівся й ступив до Клариси. Він вирішив махнути рукою на маніфестацію, в якій мав намір узяти участь, і лишитися з Кларисою. Підходячи до неї, він бачив, що вона стоїть, незадоволено прихилившись до стіни, й ця підкреслено демонстративна поза жінки, яка сахається чоловіка, не заразила його, на біду, її відразою, а збудила в ньому таку гру чоловічої уяви, яка й могла б стати причиною її відрази. Адже чоловік має вміти наказувати й накидати свою волю тому, хто чинить опір, і раптом ця потреба показати себе чоловіком обернулася для Вальтера не чим іншим, як потребою боротися з розгубленими рештками сліпої віри його юности – віри, що треба бути чимось особливим. «Не треба бути нічим особливим!» – уперто казав він собі. Неспроможність позбутися цієї ілюзії йому здавалася боягузтвом. «Усі ми живемо з ексцесами, – зневажливо міркував він. – Ми живемо з хворобливим, моторошним, самотнім, злісним; кожен із нас здатний лише на те, на що здатен лише він. Це ще нічого, анічогісінько не означає!» Вся ота маячня, нібито своє покликання ми маємо вбачати в тому, щоб розвивати незвичайне, а не, навпаки, стримувати ці легко вразливі паростки, органічно їх опановувати й потроху освіжувати ними надто вже схильну до спокою кров цивілізованої людини, – вся ця маячня викликала в нього жорстоку лють. Отак він міркував і очікував того дня, коли музика й живопис означатимуть для нього не більш ніж такий собі шляхетний спосіб розважитись. Одним із тих нових покликань було його бажання завести дитину; прагнення стати титаном і добувати вогонь, прагнення, яке володіло ним замолоду, спричинило зрештою до того, що віру, буцімто спершу треба стати таким, як усі, він прийняв з певним перебільшенням; тепер він соромився того, що не мав дитини, він завів би й п’ятьох дітей, якби на це погодилася Клариса й дозволили його статки, бо йому так хотілося бути в центрі теплого життєвого кола, і він ще мріяв перевершити пересічністю ту велику людську посередність, на якій тримається життя, – мріяв попри суперечність, що саме в цьому прагненні й полягає.

Та, може, через те, що він надто довго розмірковував чи надто довго спав, перше ніж почати збиратися до міста й завести цю розмову, але тепер у нього горіли щоки, і Клариса, виявилось, відразу здогадалася, чому його зацікавила її книжка, і ці тонкощі в їхній взаємній злагоді, попри нестерпні ознаки відрази, хтозна-чому ту ж мить розхвилювали Вальтера, і це завдало шкоди його черствості, а від його простоти знов не лишилося й сліду.

 – Чому ти не хочеш показати мені, що читаєш? Побалакай зі мною! – несміливо зажадав він.

 – Не до «балакання»! – прошипіла Клариса.

 – Ти вся – клубок нервів! – вигукнув Вальтер.

Він спробував вихопити у неї з рук книжку розгорненою. Клариса затято притисла її до себе. Якусь хвилю вони ще отак позмагались, і раптом у Вальтера сяйнула думка: «А втім, навіщо мені ця книжка здалася?» І дав Кларисі спокій. На цьому інцидент, власне, й вичерпався б, якби саме тієї миті, коли Вальтер відпустив дружину, ця не припала до стіни так, немовби перед загрозою насилля мусила втиснутися спиною в цупкий живопліт. Важко дихаючи, бліда, вона крикнула йому:

 – Замість домагатися чого-небудь самому, ти хочеш продовжити себе в дитині!

Її вуста виплюнули на нього ці слова, мов отруйний вогонь, і Вальтер, також задихаючись, мимоволі знову сказав:

 – Таж побалакай зі мною!

 – Не хочу я з тобою балакати, ти мені осоружний! – відповіла Клариса, раптом знов цілком опанувавши своїм голосом і користаючись ним так цілеспрямовано, немовби точнісінько посередині між нею й Вальтером на підлогу зненацька хряснула важка порцелянова миска. Вальтер ступив крок назад і вражено звів на дружину очі.

Клариса сказала це, не маючи аж такого лихого наміру. Просто вона боялася, що через свою добродушність чи недбалість коли-небудь поступиться, і тоді Вальтер одразу прив’яже її до себе пелюшками, а цього, принаймні тепер, коли вона хоче вирішити найголовніше питання, допустити не можна. Ситуація «загострилася»; подумки Клариса бачила це слово жирно підкресленим, його вжив Вальтер, щоб пояснити їй, чому люди вийшли на вулицю; адже Ульріх, пов’язаний із Ніцше тим, що подарував їй на весілля його твори, стояв на другому боці, проти якого й обернеться вістря, коли тут що-небудь розпочнеться; а Ніцше щойно подав їй знак, і коли вона побачила себе на «високій горі», то що ж таке та висока гора, як не сама земля, випнута догори гостряком?! Це були, отже, дуже дивні взаємозв’язки, яких, либонь, ще нікому не щастило розгадати, й навіть Кларисі вони бачилися невиразно; та саме тому їй хотілося побути самій і спровадити Вальтера з дому. Дика ненависть, якою цієї хвилини палало її обличчя, не була однорідна й серйозна, це була тільки нестямна фізична ненависть без виразних особистих ознак, таке собі «фортепіанне шаленство», в яке, бувало, впадав, і Вальтер, і тому й він, на хвилю ошелешено втупившись у дружину, зненацька, хоч і запізніло, зблід, ошкірив зуби й у відповідь на те, що він їй осоружний, вигукнув:

 – Остерігайся ґенія! Саме ти й остерігайся!

Він кричав іще несамовитіше, ніж вона, й від темного свого пророцтва вжахнувся й сам, бо воно, сильніше, ніж він, просто вирвалося йому з горлянки, і раптом усе в кімнаті він побачив чорним, так наче настало затемнення сонця.

На Кларису це теж справило враження. Вона раптово змовкла.

Це – ефект такий самий разючий, як і затемнення сонця, й річ, звичайно, зовсім не проста, і хай там як він виник, а під його впливом у Вальтера несподівано прорвалися ревнощі до Ульріха. Але чому він ще й назвав його ґенієм? Мабуть, він мав на увазі щось на кшталт пихатости, яка не знає, що скоро згине, як роса на сонці. Раптом в уяві Вальтера постали картини минулого. Ульріх повертається в мундирі додому, варвар, що вже мав до діла з реальними жінками, коли Вальтер, хоч і старший, ще складав вірші про кам’яні статуї в парках. Згодом: Ульріх приносить додому новини про дух точности, швидкости, сталі; але для гуманіста Вальтера й це було, мов напад варварської орди. Щодо свого молодшого товариша Вальтер завжди відчував приховану ніяковість людини фізично слабкішої й не такої промітної, але водночас бачив у собі дух, а в ньому – лише грубу волю. І їхні взаємини, ніби на підтвердження цього погляду, завжди були такі: схвильований чимось прекрасним чи добрим Вальтер – і Ульріх, що похитує головою. Такі враження не забуваються. Якби Вальтерові пощастило було поглянути на те місце в розгорненій книжці, за яку йому довелося змагатися з Кларисою, то він у жодному разі не побачив би в описаній там руйнації, котра волю до життя витісняє з цілого до частковостей, осуду власної художньої мрійливости, як це зрозуміла Клариса, а переконався б, що то – чудовий опис його товариша Ульріха, починаючи від переоцінювання частковостей, властивого сучасній забобонній вірі в досвід, і аж до продовження цього варварського розпаду до власного «я», що він, Вальтер, назвав людиною без властивостей або властивостями без людини, тоді як Ульріх у своїй манії величі це визначення ще й схвалив. Усе це й мав на увазі Вальтер, викрикуючи оте образливе слово «ґеній». Бо якщо хто-небудь і мав право називати себе самотньою індивідуальністю, то це, на його думку, – він сам, Вальтер; і все ж таки він від цього відмовився, щоб повернутись до природного людського покликання, і відчував, що випередив тут свого товариша на цілу епоху. Та поки Клариса мовчала, не відповідаючи на його образу, він міркував: «Якщо зараз вона скаже бодай слово на захист Ульріха, я цього не витримаю!» І ненависть тіпала ним так, ніби робила це руками Ульріха.

Надміру збуджений, Вальтер відчув, що хапає капелюха й біжить із дому. Він мчав вулицями, не помічаючи їх. У його уяві будинки просто-таки відмітало вітром убік. Аж перегодом він уповільнив ходу й почав зазирати в обличчя людей, повз яких простував. Ці обличчя, привітні погляди заспокоювали його. І нарешті він заходився – тією мірою, якою його свідомість лишалася поза цією неймовірною пригодою, – пояснювати Кларисі, що мав на увазі. Але слова блищали у нього в очах, а не на вустах. Та й як узагалі описати щастя бути серед людей і братів! Клариса сказала б, що йому бракує самобутности. Але в безапеляційній самовпевненості Клариси було щось жорстоке, і він не хотів і далі вдовольняти зарозумілі вимоги, які вона перед ним ставила! Він відчував нестерпне бажання зажити одним із нею трибом, а не блукати серед очевидних ілюзій кохання й особистої анархії. «У всьому, що ти собою становиш і що робиш, і навіть тоді, коли ти заходиш у суперечність із рештою людей, потрібно відчувати глибинний рух до них», – приблизно так хотілося йому заперечити Кларисі. Бо Вальтерові з людьми завжди щастило; навіть у суперечці він викликав симпатію в них, а вони – в нього, і тому досить поверхова думка про те, нібито людській спільноті притаманна сила, яка все врівноважує і винагороджує всі зусилля і яка, зрештою, вміє дати собі раду, – ця думка стала в його житті твердим переконанням. Йому прийшло в голову, що трапляються люди, які приваблюють птахів; птахи залюбки підлітають до них, і нерідко ці люди й у самій своїй подобі мають щось пташине. Він узагалі був переконаний, що кожна людина якимсь незбагненим чином пов’язана з певною твариною. Цю теорію він колись придумав сам; вона не була наукова, однак Вальтер вважав: люди музикальні здогадуються багато про що таке, що лежить поза наукою; і вже в дитинстві він твердо з’ясував собі: його тварина – риба. До риб його завжди дуже вабило, хоч вони викликали в нього й жах, і коли починалися вакації, він завжди постійно метушився коло них, мов божевільний; він міг годинами стояти біля води, вивуджуючи їх із рідної їм стихії й складаючи їхні трупи біля себе в траві, поки це раптово кінчалося нападом відрази, що доходила до жаху. А риба на кухні – це була одна з ранніх його пристрастей. Кістяки випатраних рибин складали у глибоку, наполовину наповнену водою глиняну миску, формою схожу на човника й покриту зелено-білою, як трава і хмари, поливою; там кістяки з якоїсь причини, продиктованої законами кухонного царства, лежали доти, доки варився обід, після чого вони вирушали на гноярку; до тієї посудини таємниче тягло хлопчика, який під усілякими дитячими приводами ще протягом годин забігав на кухню, й, коли його просто в лоб питали, що йому там треба, стояв, проковтнувши язика. Тепер він, мабуть, відповів би, в чому полягають риб’ячі чари: у риб не дві стихії, а лиш одна-однісінька. Він знов бачив тих рибин перед собою, як часто бачив їх у глибокому дзеркалі води, й рухалися вони не так, як він сам, по землі, по самісінькій її межі з іще однією стихією – порожнечею («Не бувши вдома ні тут, ні там!» – зітхнув Вальтер, граючись цією думкою так і сяк; належиш землі, хоча спільного в тебе з нею тільки й того, що два невеличкі п’ятачки під підошвами, а всім, по суті, тілом стримиш у повітрі, яке витісняєш собою і в якому впав би!); ні, ґрунт риб, їхнє повітря, їхнє питво, їхня їжа, їхній страх перед ворогами, й примарний плин їхнього кохання, і їхня могила замикали їх у собі; вони рухалися в тому, що їх рухало, а людина знає про це лише зі снів чи, може, із жагучого бажання знову відчути надійну ніжність материнського лона, мріяти про що тоді саме входило в моду. Але чому ж у такому разі він вихоплював рибин з води й убивав їх? Це давало йому невимовну, священну насолоду! І він знати не хотів чому; він, Вальтер, людина загадкова! Одначе Клариса якось назвала рибу просто водяною буржуазією?! Вальтер ображено здригнувся. І поки він – у тому вигаданому стані, в якому перебував і саме про все це міркував, – поспішав вулицями, зазираючи в обличчя зустрічних перехожих, установилася гарна погода для риболовлі; ні, дощ іще не пішов, але повітря стало вологим, а хідники й бруківка, як він завважив аж тепер, уже певний час були темно-бурі. Люди, які ними йшли і їхали, тепер здавалися одягненими в чорне, і на них були циліндри, тільки не було комірців; Вальтера це не здивувало; принаймні ці люди були не буржуа, а виходили, схоже, з фабрики й простували нещільними гуртами, а інші люди, в котрих іще не скінчився робочий день, поквапно пробиралися, як і він, поміж них уперед, і Вальтер відчув себе дуже щасливим, ось тільки голі шиї нагадували йому щось таке, що муляло душу і з чим справа була не зовсім чиста. І раптом з цієї картини пороснув дощ; люди почали розбігатись, у повітрі зависло щось розпорене, білувато-лискуче; з неба падала риба; і над усім цим линув тремтливий, ніжний, немовби геть недоречний тут один-однісінький голос, що кликав на ім’я якогось собачку.

Ці останні переміни сталися так незалежно від нього, що вразили навіть його самого. Вальтер не помітив, як його думки обернулися на мрії і в образах та картинах з неймовірною швидкістю відлітали кудись далеко-далеко. Він підвів погляд і побачив обличчя своєї молодої дружини, все ще спотворене відразою. Почувався він дуже невпевнено. Пригадав, що мав намір докладно пояснити якийсь свій докір; рот його був усе ще роззявлений. Але Вальтер не знав, скільки часу відтоді минуло – кілька хвилин, кілька секунд чи лише тисячна частка секунди? Душу йому гріла квола гордість; так буває, коли після крижаної купелі по шкірі пробігає якийсь незбагненний мороз, промовляючи щось на кшталт: «Погляньте, на що я здатний!» Але не менш посоромленим почувався він тієї самої хвилини й оцим виверженням чогось потаємного, прихованого; адже недавно ще він хотів вести мову про те, що в духовному сенсі упорядкованість, самовладання й задоволеність собою в широкому світі – все це посідає куди вище місце, ніж відхилення від норм, і ось уже його переконання лежали корінням догори, і їх накривала лава з вулкана життя. Тому найгострішим його відчуттям після пробудження був, по суті, жах. Вальтер не мав сумніву, що його очікує щось жахливе. Розумного пояснення цей страх не мав; міркуючи почасти ще образами, Вальтер просто уявляв собі, що Клариса й Ульріх намагаються вирвати його з його образу. Він зібрався з думками, щоб розігнати цей сон наяву, й хотів сказати що-небудь таке, після чого можна було б розважливо повести далі розмову, паралізовану його гарячковістю; у нього вже навіть крутилося щось на язику, але здогад, що слова його припізнилися, що тим часом уже сказано й сталося інше, а він про це й не знає, – цей здогад стримав Вальтера, й раптом він, мовби наздоганяючи час, почув, як Клариса промовила до нього:

 – Якщо хочеш убити Ульріха, то вбивай же його! Ти надто совісний, митець спроможний на добру музику лише тоді, коли в нього немає совісти!

Довго, дуже довго Вальтер не хотів цього зрозуміти. Адже іноді збагнути що-небудь щастить аж після того, як даси на це відповідь сам, а він з відповіддю зволікав, боячись виказати свою відсутність. І в цьому непевному стані він усвідомив чи переконав себе: Клариса справді висловила те, що послужило причиною тієї жахливої нездатности зосередитись, яка щойно паралізувала його думки. Дружина сказала правду; Вальтер, коли б йому дозволили мати будь-яке бажання, часто нічого іншого й не бажав би, як бачити Ульріха мертвим. У дружбі, що зазвичай розпадається не так швидко, як кохання, це трапляється не дуже й рідко, якщо дружба надто вже зазіхає на цінність особистости. І думка ця була не казна-яка кривава; бо досить було йому уявити Ульріха мертвим, і давня юнацька любов до втраченого товариша ту ж мить знов нагадувала про себе, хоч і не дуже виразно; і як ото в театрі міщанське заціпеніння перед жахливим злочином минає під дією великого вдаваного почуття, так у Вальтера мало не склалося враження, що на думку про трагічну розв’язку відбувається щось прекрасне навіть із тим, кому призначено роль жертви. Вальтер відчував неабияке піднесення, хоча загалом був боязкий і не міг бачити крови. І хоч він щиро бажав, щоб Ульріхова зарозумілість коли-небудь зазнала краху, однак навіть задля цього не поворухнув би й пальцем. Але ж думки спершу не мають ніякої логіки, хай би там скільки цю логіку їм приписували; лише позбавлений фантазії спротив реальности спрямовує увагу на суперечності в поемі «Людина». Отож Клариса, мабуть, таки мала рацію, стверджуючи, що надлишок міщанської совісности може стати митцеві на заваді. І все це було водночас у Вальтерові, який нерішуче й уперто дивився на дружину. Але Клариса настійно повторила:

 – Якщо він стоїть на перешкоді твоїй творчості, ти маєш право усунути його з дороги!

Здавалося, ця ідея захоплює її і навіть розважає. Вальтерові хотілося простягти до неї руки. Його лікті немовби приросли до тіла, але він усе ж таки ступив до неї ближче.

 – Ніцше й Христос загинули через свою половинчастість! – прошепотіла вона йому на вухо.

Усе це було безглуздя. Навіщо вона приплела сюди Христа?! Як це розуміти: Христос загинув через половинчастість?! Такі порівняння лише справляли прикре враження. Одначе Вальтер, спостерігаючи, як ворушаться її вуста, й далі відчував, що вони наполегливо його до чогось підохочують; звичайно, його власній, так тяжко добутій рішучості приєднатися до більшости людства завжди впиралася притлумлена, але пекуча потреба у винятковості. Він щосили схопив Кларису, не даючи їй навіть поворухнутись. Її очі двома кружальцями застигли перед його очима.

 – І звідки лишень у тебе беруться такі думки?! – проказав він кілька разів поспіль, але відповіді не діждався.

І, сам того не бажаючи, притяг, мабуть, її до себе, бо Клариса розчепірила перед його обличчям, мов птаха, всі свої десять пальців із нігтями, тож нахилитися до її обличчя ближче він уже не міг. «Вона збожеволіла!» – відчув він. Але відпустити її не годен був. Якась незбагненно потворна личина лежала на її обличчі. Вальтер зроду не бачив божевільних. «Але вигляд у них, – промайнуло в нього, – має бути саме такий».

І раптом він простогнав:

 – Ти його кохаєш?!

Зауваження це було, звісно, не вельми оригінальне, до того ж вони вже не раз ламали навколо нього списи; та щоб не довелося повірити, що дружина хвора, він волів припустити, що вона кохає Ульріха, і таку самопожертву в ньому викликало, мабуть, певною мірою те, що Клариса, чиєю вузькогубою, в дусі раннього Відродження, вродою він завжди й досі захоплювався, вперше видалася йому потворною, і ця потворність, знову ж таки, була пов’язана, либонь, із тим, що її образ уже не захищало ніжне кохання до нього – тепер він був оголений грубим коханням суперника. Внаслідок цього виникло багато ускладнень, і вони тремтіли, здригалися в нього поміж серцем і зором, вони були чимось новим, своєрідним, сповненим однаковою мірою і загального, й особистого значення; але те, що Вальтер, промовляючи «Ти його кохаєш?», зовсім не по-людському простогнав, сталося, мабуть, через те, що він уже заразився Кларисиним божевіллям, і це його трохи налякало.

Клариса м’яко вивільнилась, а тоді ще раз сама наблизилася до нього й кілька разів, немовби наспівуючи якусь мелодію, промовила у відповідь:

 – Я не хочу дитини від тебе! Я не хочу дитини від тебе! – І щоразу після цієї фрази швидко й недбало його цілувала.

А потім пішла.

Чи вона й справді кинула ще: «Він хоче дитини від мене»? З певністю Вальтер цього не пригадував, але йому здалося, що вона так сказала. Він ревниво стояв перед роялем, відчуваючи, як з одного боку на нього віє чимось теплим, а з другого – чимось холодним. Що це було – струми геніальности й божевілля? Чи поступливости й ненависти? Чи кохання й розуму? Він уявляв собі, що може відкрити Кларисі шлях і покласти на нього власне серце, щоб вона пройшла по ньому, й уявляв собі, що може знищити страшними словами її й Ульріха. Він не знав, що йому робити – податися до Ульріха, чи сісти писати свою симфонію, з якої цієї хвилини може постати вічна боротьба між землею і зорями, чи спершу краще трохи остудити свій запал у русалчиному ставку забороненої музики Ваґнера. Невимовний стан, в якому він перебував, почав помалу розчинятися в цих роздумах. Вальтер відкрив кришку рояля, припалив сиґарету, й, поки чимдалі ширше розтікалися його думки, пальці на клавішах повели музику саксонського чарівника, яка хвилями сповнювала все його єство. Ця повільна розрядка тривала недовго, й нарешті йому стало цілком очевидно, що вони з дружиною перебували в несамовитому стані; та незважаючи на прикре враження, викликане цим усвідомленням, він знав, що тепер, відразу після того, що сталося, йти шукати Кларису й пояснювати це їй ще марно. І раптом його потягло до людей. Він надів капелюха й вирушив до міста, щоб здійснити свій первісний намір і влитися в загальне збудження, якщо таке пощастить знайти. Дорогою він був цілком під враженням, що несе в собі демонічне військо, ватажком якого й приєднається до решти маніфестантів. Але вже в трамваї життя набуло цілком буденного вигляду; думки, нібито Ульріх на боці противника, нібито палац графа Ляйнсдорфа, можливо, вже взяли приступом, нібито Ульріх, чого доброго, висить десь на ліхтарі, нібито його розтоптав збурений натовп або, навпаки, нібито він, Вальтер, узяв його, переляканого, під свій захист, – усе це були хіба що швидкоплинні тіні на світлій упорядкованості поїздки за твердим тарифом, із зупинками й застережними дзвінками, упорядкованості, з якою Вальтер, дихаючи тепер знову спокійніше, відчував себе спорідненим.

119. Контрманевр і спокушення

Тоді все мало такий вигляд, ніби події добігають якогось завершення, і для директора Лео Фішеля, що у справі з Арнгаймом терпляче очікував на свій контрманевр, також настала година сатисфакції. На жаль, пані Клементини в цей час саме не було вдома, і він мусив удовольнитися тим, що ввійшов до доньчиної кімнати з денною газетою, зазвичай добре поінформованою про справи на біржі; тут він сів у зручне крісло, показав на якесь невеличке повідомлення в газеті й привітно спитав:

 – А чи знаєш ти, дитино моя, чому цей глибокодумний фінансист перебуває в нашій країні?

Удома він ніколи не називав Арнгайма інакше, намагаючись показати, що він, поважний діловий чоловік, анітрохи не поділяє захоплення своїх жінок тим багатим балакуном. І нехай навіть ненависть нікого й не робить ясновидцем, але біржові чутки нерідко все ж таки відповідають дійсності, й неприязнь Фішеля до того фінансиста спонукала директора відразу слушно доповнити те, на що газета лише натякнула.

 – То ти знаєш? – допитувався він, силкуючись упіймати Ґердин погляд тріумфальним променем власного погляду. – Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!

По цих словах Фішель підвівся, схопив свою газету, як ото хапають за карк цуценя, й подався з кімнати, бо йому саме спало на думку зателефонувати кільком людям і переконатися остаточно. Він мав таке враження, ніби про те, що оце прочитав, завжди здогадувався й сам (як бачимо, біржові повідомлення справляють такий самий вплив, як і красне письменство), і був задоволений Арнгаймом, так наче від такого розважливого чоловіка нічого іншого не варто було й сподіватися, хоч за всім цим геть забув про те, що досі вважав його просто балакуном. Фішель не хотів завдавати собі клопоту, пояснюючи Ґерді значення того, що їй повідомив; кожне зайве слово тільки завдало б шкоди мові фактів. «Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!» Ще відчуваючи на язику вагу цієї простої фрази, директор вийшов з кімнати й лише подумав: «Виграє завше той, хто має витримку, аби виждати!» І це – давнє біржове правило, котре, як і всі істини біржі, якнайнепомильніше доповнює істини вічні.

Щойно він пішов, Ґерда не стримала своїх бурхливих почуттів; досі вона не хотіла робити батькові приємність, показуючи, що приголомшена чи бодай вражена, але тепер поквапно відчинила шафу, схопила пальто й капелюшка, поправила перед дзеркалом сукню та коси й так і лишилася сидіти перед дзеркалом, із сумнівом розглядаючи своє обличчя. Вона ухвалила рішення негайно податися до Ульріха. І сталося це тієї миті, коли вона, почувши батькове повідомлення, подумала, що все ж таки саме Ульріхові треба якомога скоріше довідатися про цю новину, адже про ситуацію в оточенні Діотими дівчина знала досить багато, щоб здогадатися, яке важливе значення має для нього батькова звістка. І тієї миті, коли вона це постановила, їй здалося, неначе в її почуттях почався рух, як ото в юрбі, що довго вичікувала на місці; досі Герда змушувала себе вдавати, нібито забула про запрошення Ульріха навідатися до нього, та щойно в темній юрбі її почуттів повільно зрушили з місця перші, як уже й подальші нестримно заворушилися, почали натискати й подалися вперед, і хоча рішучости їй і бракувало, рішення визріло саме, не зважаючи на неї.

 – Він мене не кохає! – промовила вона сама до себе, розглядаючи в дзеркалі своє обличчя, яке за останні дні ще дужче загострилося. «Та хіба він мене кохатиме, коли в мене такий вигляд!» – стомлено подумала вона. І ту ж мить уперто додала: – Він цього не вартий! Просто я все вигадала!

Герду охопив глибокий смуток. Події останнього часу її зовсім змучили. Взаємини з Ульріхом уявлялися їй такими, немовби обоє вони роками як тільки могли ускладнювали те, що було зовсім просте. А Ганс своїми дитячими ніжностями висотував з неї нерви; вона поводилася з ним різко, а в останні дні навіть зневажливо, але Ганс відповідав іще різкіше, мов хлопчик, що погрожує завдати собі якого-небудь лиха, й коли їй доводилося його вгамовувати, він знов її обіймав і торкався, наче тінь, від чого плечі її худнули, а шкіра втрачала свіжість. Усім цим мукам Герда поклала край, відчинивши шафу й діставши капелюшка, а страх перед дзеркалом скінчився тим, що вона хутко підхопилась і подалася з дому, анітрохи цього страху не позбувшись.

Ульріх, коли вона переступила поріг, усе зрозумів; на додачу вона ще й накинула серпанок, як це звичайно робила, приходячи зі своїми візитами, Бонадея. Герда всім тілом тремтіла й намагалася приховати це за вдавано невимушеними манерами, які справляли враження неприродних і безглуздих.

 – Я прийшла до тебе, бо щойно почула від батька одну дуже важливу річ, – сказала вона.

«Просто дивина! – подумав Ульріх. – Ні сіло ні впало вона називає мене на «ти»!» Це силуване «ти» викликало в нього лють, і він, щоб її не показувати, спробував пояснити собі Гердине «тикання» тим, що надмірно екзальтована поведінка дівчини покликана, безперечно, позбавити її прихід ознак чогось фатального та й узагалі будь-якого особливого значення, подати цей прихід таким собі тверезим, просто трішки запізнілим учинком, і з усього цього можна було виснувати протилежне: Герда вочевидь мала намір дійти до кінця.

 – Адже в думках ми вже давно перейшли на «ти», а на словах кажемо «ви» лише через те, що завше уникали одне одного! – пояснила Герда; дорогою вона обміркувала свій прихід сюди й була готова до подиву, який викличе її поява.

Але Ульріх, не довго думаючи, обійняв її за плечі й поцілував. Герда піддалася, мов м’яка свічка. Її подих, її пальці, що обмацували його, були наче непритомні. Цієї миті Ульріха опанувала жорстокість спокусника, котрий відчуває нездоланний потяг до нерішучої душі, яку волочить із собою власне тіло, ніби арештанта – його охоронці. О цій пополудній порі зимовий день проникав крізь вікна в чимдалі густіші сутінки кімнати матовим світлом, і в одній із таких блідих смуг стояв Ульріх, тримаючи в обіймах дівчину; голова її жовтою плямою різко виділялася на тлі білої подушки світла, а колір обличчя в неї був оливковий, і тому цієї хвилини Герда мала вигляд майже покійниці. Він повільно, переборюючи легеньку відразу, обціловував усю її відкриту шию від кіс аж до сукні, поки торкнувся її губів, що потяглися назустріч його губам так, як ото тягнуться кволі дитячі ручки, обвиваючи потилицю дорослої людини. Він подумав про вродливе Бонадеїне обличчя, яке в полоні пристрасти нагадувало голуба, чиї пір’їни стовбурчаться в кігтях хижого птаха, а також про Діотиму, чиєю скульптурною чарівністю втішатися йому не судилося; замість вроди, яку йому могли б дарувати ті дві жінки, перед його очима було тепер, хоч як дивно, спотворене жагою, безпорадно відразливе обличчя Герди.

Але в цьому притомно-непритомному стані Герда лишалася недовго. Вона гадала, що заплющила очі лиш на мить, та, коли Ульріх почав обціловувати її обличчя, їй здалося, неначе зорі в безкінечності простору й часу застигли, й вона втратила відчуття тривалости й меж цього процесу, однак тільки-но його напруженість почала спадати, вона повернулася до тями і знову твердо стала на ноги. Щойно вона вперше цілувала зі справжньою, а не з удаваною й уявною пристрастю, і, як сама відчувала, вперше так само цілували і її, і тіло в неї відгукнулося на це так палко, немовби вже сама ця хвилина зробила її жінкою. А з цим процесом справа стоїть так само, як із вириванням зуба; хоч потім тіла стає менше, ніж його було доти, тебе охоплює, однак, відчуття глибшої повноти, позаяк привід для тривоги остаточно усунено; й тепер, коли Ґерда дійшла до такого стану, вона випросталася, сповнена свіжої рішучости.

 – А ти ще навіть неспитав, що я прийшла тобі сказати! – заявила вона приятелеві.

 – Що ти мене кохаєш! – відповів Ульріх, трохи збентежившись.

 – Ні, що твій товариш Арнгайм ошукує твою кузину; прикидається закоханим, а наміри в самого зовсім інші! – І Ґерда розповіла йому про татусеве відкриття.

На Ульріха ця новина, хоч і досить проста, справила глибоке враження. Він відчув за собою обов’язок застерегти Діотиму, яка на розпростертих крилах душі линула до смішного розчарування. Бо, попри зловтіху, з якою він уявив собі цю картину, вродлива кузина все ж таки викликала в нього співчуття. Але це співчуття значно переважувала глибока вдячність татусеві Фішелю, і хоч Ульріх мало не завдав був йому великого лиха, він щиро захоплювався його надійним, старомодним, прикрашеним чудовими переконаннями діловим розумом, якому пощастило отак дуже просто розгадати таємниці новомодного гіганта думки. Через це Ульріхів настрій неабияк відхилився від вимог виявляти ніжність, що їх ставила перед ним присутність Ґерди. Він навіть здивувався, що ще кілька днів тому припускав можливість відкрити цій дівчині серце. «Таку блюзнірську ідею двох безтямно закоханих янголів, – подумав він, – Ганс називає подоланням другого фортечного валу!» І з насолодою, немовби проводячи подумки по ній пальцями, відчув дивовижно гладеньку, тверду поверхню тієї тверезої форми, якої набуває нині життя завдяки розважливим зусиллям Лео Фішеля та його однодумців. Тому він тільки й відповів:

 – У тебе татусь – просто чудо!

Ґерда, перейнята важливістю своєї звістки, сподівалася на інше; вона не знала, чого саме очікувала від свого повідомлення, але це мало певною мірою викликати враження тієї миті, коли в оркестрі всі інструменти сурмлять і співають, і байдужість, яку до неї, здалося їй, раптом виявив Ульріх, знов боляче нагадала їй про те, що при ній він завжди виступав захисником усього непоказного, звичайного, напутливо-розважливого. Адже коли вона іноді й переконувала себе, що це – просто колюча форма любовного зближення, приклад чого вбачала й у власній дівочій душі, то тепер, «коли вони все ж таки вже кохали одне одного» (принаймні так трохи по-дитячому уявлялася їй ситуація), якась очевидність відчайдушно застерігала її: чоловік, котрому вона віддає все, достатньо серйозно її не сприймає. Свою набуту впевненість вона значною мірою знову втратила, зате, з другого боку, оце «несприйняття її серйозно» було їй навдивовижу приємне; воно робило непотрібними всі оті зусилля, яких вимагали для свого підтримання взаємини з Гансом, і коли Ульріх похвалив її батька, вона, не зрозумівши, щоправда, як він може робити це в таку хвилину, відчула: відновлено якийсь непевний статус, що його вона порушувала, ображаючи через Ганса татуся Лео. Це приємне відчуття трохи незвичайного повернення до лона сім’ї, повернення, якому Ґерда тішилася тепер завдяки своєму необачному кроку, так відвернуло її увагу, що вона ніжно відтрутила Ульріхову руку й промовила:

 – Чи не краще нам спершу зійтися по-людському? Решта додасться саме собою!

Ці слова, які вона запозичила з програми «Товариства дії», були тепер останнім, що лишилося від Ганса Зепа та його гуртка.

Але Ульріх знов обійняв дівчину за плечі, здогадуючись після звістки про Арнгайма, що його очікує щось важливе, тільки спершу цю зустріч із Ґердою треба довести до кінця. Він не відчував нічого, крім того, що необхідність відбути тут оте неминуче надзвичайно неприємна, і тому відразу знов обійняв Ґерду щойно відтрученою рукою, цього разу вдавшись, однак, до тієї німої мови, яка без насильства й переконливіше, ніж слова, провіщає: будь-який подальший спротив марний. Ґерда відчула, як мужність, що проливалася на неї з його руки, спускається її спиною вниз; дівчина похилила голову й уперто дивилася собі на лоно, так наче зібрала там, як у фартуху, всі свої думки, за допомогою яких вона «зійдеться» з Ульріхом «по-людському», перше ніж має дійти до того, чому належить стати лише вінцем; але їй здавалося, що обличчя її робиться чимдалі пустішим, безглуздішим, і нарешті воно підвелося, як ото спливає на поверхню порожня шкаралупина, й лягло очима під очі спокусника.

Він нахилився і вкрив його тими безцеремонними поцілунками, від яких прокидається плоть. Герда безвладно підвелася й дала себе повести. До Ульріхової спальні їм треба було пройти кроків десять, і дівчина спиралася на приятеля, як важкопоранений чи хворий. Мов чужі, переставляла вона ноги, хоч її ніхто не тяг, а йшла вона доброхіть. Такої порожнечі, попри таке хвилювання, вона ще не відчувала зроду; їй ввижалося, ніби з неї витекла вся кров, її поймав крижаний холод, вона поминула дзеркало, в якому, хоч воно було, здалося їй, дуже далеко, все ж таки вгледіла, що обличчя в неї мідяно-червоне й укрите блідими плямами. І раптом (так у разі нещасливого випадку погляд нерідко виявляє таку надчутливість, що вбирає в себе все одночасно) Герда побачила замкнену чоловічу спальню з усіма її деталями. Їй спало на думку, що якби вона перебралася сюди дружиною, то влаштувала б усе, мабуть, розумніше й доцільніше, і це принесло б їй велике щастя, однак вона добирала слів, щоб сказати, що не хоче ніяких вигод, а хоче лише принести себе в дар. Таких слів вона не дібрала, тож сказала собі: «Це має статися!» – і розстебнула комір сукні.

Ульріх відпустив дівчину; він не міг змусити себе ніжно допомагати їй, як це роблять закохані, роздягатись і, стоячи збоку, скидав одяг із себе. Герда побачила струнке, кремезне чоловіче тіло, в якому відчувалася рівновага грубої сили й краси. Дівчина злякано завважила, що її власне тіло, хоч вона була ще в спідній білизні, взялося сиротами. Вона знову почала шукати слів, які їй допомогли б; вигляд у неї був просто-таки жалюгідний! Те, що вона хотіла сказати, мало зробити Ульріха її коханцем так, як це їй ввижалося, – у безмежно солодкому взаємному розчиненні, і для цього зовсім не потрібно було робити того, що вона мала намір зробити. Це було такою самою мірою чудесно, як і незрозуміло. На мить їй привиділося, ніби вона сидить із ним серед безкрайого поля свічок, які стримлять у землі, наче рядочки фіалок, і на один знак спалахують біля їхніх ніг. Та, не в змозі мовити про це бодай слово, Герда почувалася жахливо огидною й нікчемною, руки в неї тремтіли, вона не годна була роздягтися до кінця, і її знекровлені вуста щільно стулилися, щоб не ворушитися, моторошно силкуючись зронити слова.

У цій ситуації Ульріх, завваживши її муки й усвідомивши небезпеку, що все, чого досі з такими зусиллями пощастило досягти, може зійти нанівець, ступив до неї й скинув їй з плеча бретельку. Герда, мов хлопчик, шмигнула в постіль. Якусь хвилю Ульріх спостерігав за рухами голого юного тіла; з коханням усе це мало спільного не більше, ніж зблиски рибини у воді. Напевно, Герда, подумалося йому, поклала собі якомога скоріше пройти через те, чого вже годі було уникнути, й ніколи ще йому не ставало так очевидно, як тієї миті, коли він рушив за нею, що жагуче проникнення в чуже тіло дуже нагадує продовження дитячої пристрасти до потайних, ніби призначених для злочину, схованок. Його руки торкнулися все ще шерхлої від ляку шкіри дівчини, й він і сам замість потягу відчув страх. Він не жадав цього тіла, ще незрілого й уже в’ялого; те, що він чинив, здавалося йому цілковитим божевіллям, найбільше йому зараз хотілося забігти з цього ліжка світ за очі, й, щоб так не зробити, йому довелося напружити всі свої придатні для цього думки. Ось чому він у відчайдушному поспіху закликав собі на поміч усі нині сущі загальні міркування й мотиви, щоб забути про серйозність, віру, повагу й задоволення; і в тому, що він без опору поринув у це, йому ввижався хоч і не любовний трепет, однак напівбожевільний трепет, який нагадує різанину, садистське вбивство на грунті статевого збочення чи, якщо таке взагалі буває, садистське самогубство на грунті статевого збочення, натхненне демонами порожнечі, котрі ховаються за всіма лаштунками життя.

Через якусь незбагненну обставину його становище раптом нагадало йому оту нічну сутичку з волоцюгами, й він сказав собі цього разу не зволікати. Однак тієї самої миті почалося щось жахливе. Герда доклала всіх зусиль, мобілізувала всю свою силу волі, на яку лишень була здатна, щоб побороти в собі ганебний, нестерпний страх; на душі в неї було так, немовби вона йшла на страту, й тієї миті, коли вона відчула поруч незвичну голизну Ульріха і його руки торкнулися її тіла, воно відкинуло від себе всю її волю. Десь глибоко в її грудях усе ще жевріли невимовно дружні почуття, трепетно ніжне бажання обійняти Ульріха, поцілувати його чуб, дати своїм вустам послухатися його голосу, і їй уявлялося, що коли вона торкнеться його справжньої суті, то розтане, мов грудочка снігу в теплій долоні; але Ульріхом був той, хто, звично одягнений, походжав знайомими кімнатами її батьківського дому, а не цей голий чоловік, ворожість якого вона розгадала і який не сприймав її жертви серйозно, хоч і не давав їй отямитись. І раптом Ґерда завважила, що вона кричить. Немов хмаринка, немов мильна бульбашка, завис у повітрі скрик, а вслід за ним пролунав ще і ще. Це були ледве чутні скрики, що вихоплювалися в неї з грудей так, неначе вона з чимось боролася, – жалібний стогін, з якого виділявся, заокруглюючись, лункий звук «а-а-а». Губи її звивалися, посмикувались і були вологі, ніби в нападі смертельної похоті; вона хотіла підхопитися, але не могла підвестись. Очі її не слухалися й робили знаки, робити які вона їм не дозволяла. Ґерда благала пожаліти її, як дитина, коли її мають покарати чи ведуть до лікаря, а вона не може ступити й кроку, бо звивається й надривається від крику. Ґерда прикрила руками перса, загрожуючи Ульріхові нігтями, й судомно стисла довгі стегна. Страшний був цей бунт її тіла проти неї самої. Відчуття вона мала точнісінько таке, немовби стоїть на театральній сцені, але водночас, покинута й самотня, сидить у темній глядацькій залі й не може завадити ні акторам бурхливо, з криками грати її долю, ні навіть самій собі мимоволі їм підігрувати.

Сповнений жаху, Ульріх втупився в маленькі чоловічки вкритих поволокою очей, погляд яких був навдивовижу твердий, і ошелешено бачив дивні рухи, в яких незбагненним чином поєднувалися бажання й заборона, душа й бездушність. Він мигцем постеріг бліду біляву шкіру з чорним волоссячком, яке там, де ставало суцільним, набувало рудуватого полиску. Помалу Ульріх усвідомлював, що це – напад істерики, однак не знав, що в такому разі робити. Він боявся, що ці нестерпно жахливі крики стануть іще гучнішими. І згадав, що такому нападу можна покласти край різким окриком або, можливо, навіть несподіваним ударом. Щось незбагненне, таке, що відвертає небезпеку, пов’язану з цим страшним нападом, спонукало його подумати, що чоловік молодший, мабуть, спробував би натискати на Ґерду й далі. «Може, воно й так минеться, – міркував він. – Може, поступатися цій дурепі якраз і не варто, коли вже вона зайшла так далеко»! Тож він нічого такого й не робив, хоча ці дратівливі думки все роїлися й роїлися в його голові; він мимоволі й безперестанку шепотів Ґерді втішливі слова, обіцяв, що нічого їй не зробить, пояснював, що з нею ще нічого такого не сталося, просив пробачення, але вся ця з відразою зібрана словесна полова здавалася йому вкрай смішною й негідною, і він ледве стримувався від спокуси просто схопити кілька подушок і заткнути ними цього рота, що ніяк не хотів угамуватися.

Нарешті напад, однак, минув сам собою, і тіло її заспокоїлося. В очах у дівчини стояли сльози, вона сіла в ліжку, невеличкі груденята в’яло обвисли на її тілі, яке ще не взяла назад під свій контроль свідомість, і Ульріх, з полегкістю зітхнувши, знову відчув глибоку огиду до тієї нелюдської, суто плотської втіхи, якої йому щойно довелося зазнати. Згодом до Ґерди повернулася звичайна свідомість, в її очах щось відкрилося (так дехто, хоч він іще й не прокинувся зовсім, хвилю лежить з уже розплющеними очима), якусь мить вона ще безтямно дивилася перед себе, потім завважила, що сидить гола, перевела погляд на Ульріха, і кров хвилями вдарила їй в обличчя. Ульріх не придумав нічого кращого, як іще раз повторити те, що їй уже нашіптував; він обійняв її за плечі, заспокійливо притис до своїх грудей і попросив не надавати тому, що сталося, ніякого значення. До Ґерди знов повернувся той стан, в якому з нею зненацька стався напад, але все здавалося їй навдивовижу блідим і далеким; розстелена постіль, її оголене тіло в обіймах чоловіка, який щось гаряче їй шепоче, й почуття, що її сюди привели. Вона знала, звісно, що це означало, як знала й те, що тим часом сталося щось жахливе, і пригадувала це лише туманно й з відразою, і хоч її уваги не уникло, що Ульріхів голос лунав уже ніжніше, вона пояснювала собі це тим, що тепер вона для нього – хвора, й подумала, що хворою її зробив він, але їй до всього було байдуже, і бажала вона тільки одного: мовчки щезнути звідси. Ґерда похнюпила голову й відтрутила Ульріха від себе, знайшла навпомацки свою сорочку й надягла її через голову, як дитина чи як людина, котра вже махнула на себе рукою. Ульріх допоміг їй одягатися. Він навіть сам натяг їй на ноги панчохи й теж мав таке враження, немовби вдягає дитину. Уперше знову ставши на ноги, Ґерда похитнулася. Пам’ять нагадала їй, з яким почуттям вона полишала батьківський дім, куди тепер поверталася. Ґерда відчувала, що не витримала цього випробування, й була глибоко нещасна й зганьблена. Жодним словом не відповідала вона на те, що їй казав Ульріх. Далека-далека від усього, що тепер діялося, вона пригадала, як одного разу він жартома сказав про себе, нібито самотність спонукає його чинити бешкет. У душі вона не мала на нього зла. Просто вона вже не хотіла чути нічого з того, що він казав. Ульріх запропонував вийти й узяти візника, але вона лише похитала головою, наділа на скуйовджені коси капелюшка й, навіть не глянувши на нього, рушила до дверей. Стоячи й дивлячись, як Герда йде від нього – тепер із серпанком у руці, Ульріх відчував себе хлопчаком; адже відпускати її в такому стані він, мабуть, не мав права, одначе йому не спадало на думку нічого такого, чим можна було б її затримати, та й сам він, змушений допомагати їй зібратися, стояв напіводягнений, і це теж надавало напруженій обстановці, в якій він зоставався, певної незавершености, так ніби спершу потрібно було повністю вдягтися, а вже тоді вирішувати, що робити з самим собою.

120. Паралельна акція викликає заворушення

Коли Вальтер дістався до центру міста, в атмосфері там уже щось відчувалося. Люди простували так само, як і щодня, й автомобілі та трамваї рухалися, як завжди; деінде, може, й траплялось якесь незвичайне пожвавлення, але воно вщухало, перше ніж його встигали по-справжньому розгледіти. А проте все було позначене, здавалося, невеличкою міткою, вістря якої показувало в певний бік, і Вальтер, ступивши кілька кроків, одразу відчув ту мітку й на собі. Він рушив у той бік з таким відчуттям, немовби службовець департаменту мистецтв, ким він був, а також войовничий художник і музикант, ба навіть страдницький Кларисин чоловік поступилися місцем людині, яка не перебувала в жодному з цих цілком певних станів; так само й вулиці з їхнім функціонуванням та розцяцькованими, фудульними будівлями набули подібного «первісного стану», як він висловлювався подумки, бо це справляло на нього невиразне враження такої собі кристалічної форми, що її площини вже почала роз’їдати якась рідина, й вони повертаються до свого давнішого стану. Вальтер був консервативний, коли доводилося відхиляти майбутні нововведення, та, коли йшлося про нього самого, не менш завзято ладен був засуджувати й що-небудь сучасне, і занепад порядку, відчував він, справляв на нього цілющий вплив. Люди – а їх дорогою траплялося дуже багато – нагадували йому видіння; вони навіювали враження руху й поспіху, і їхня згуртованість, що здавалася багато природнішою, ніж звичайна, підтримувана розумом, мораллю й розважливими запобіжними заходами, робила їх вільною, розкутою спільнотою. Він уявив собі, як розкривається, однак не розпадається, великий букет квітів, коли його розв’яжуть; а ще він уявив собі тіло, з якого скидають одяг, і перед очима постає усміхнена голизна, що ані знає слів, ані їх потребує. Та коли він, наддавши ходи, невдовзі наштовхнувся на великий загін поліції напоготові, це видовище його теж не насторожило, воно навіть викликало в нього захват, так наче то був військовий табір в очікуванні тривоги, й усі оті червоні комірці, спішені вершники й пересування окремих команд, що, прибуваючи або відбуваючи, віддавали рапорти, налаштовували його на войовничий лад.

Вальтерові одразу впало в око, що за цією загороджувальною лінією, хоч вона ще й не замкнулася, вулиці мали вигляд куди похмуріший; жінок на хідниках майже не видно було, а строкаті мундири офіцерів, які, знічев’я прогулюючись, зазвичай пожвавлювали тут загальну картину, теж, здавалося, поглинула атмосфера непевности. Але до центру міста поспішали, як і він, багато людей, і своїм рухом враження вони справляли тепер інше; цей рух нагадував полову й клапті, що їх підхопив і мете вздовж вулиці різкий подув вітру. Невдовзі Вальтер побачив і перші гурти, до яких людей збивала й у яких їх тримала, схоже, не лише цікавість, а й не меншою мірою нерішучість: вони не знали – піддаватися незвичайній спокусі й далі чи повернутися назад. На свої запитання Вальтер діставав суперечливі відповіді. Одні з тих, до кого він звертався, пояснювали, що триває велика демонстрація вірнопідданських почуттів, інші нібито чули, що демонстрація спрямована проти декотрих аж надто ревних патріотів, і так само розходилися думки й щодо того, чим вважати оце загальне збудження – збудженням німецького народу через недостатню твердість уряду, що потурає слов’янським забаганкам (такої думки трималася більшість), чи збудженням на підтримку уряду й закликом до всіх добромисних каканців виступити проти безперервних заворушень. Це були такі самі попутники, як і Вальтер, і він не довідався від них нічого такого, чого б уже не чув у себе на службі, але бажання потеревенити, з яким він не міг звладати, спонукало його розпитувати знов і знов. І чи то люди відповідали, що й самі не знають, у чому тут річ, чи то вони сміялися й глузували з власної цікавісти, але що далі він просувався, то одностайніше й поважніше всі додавали, нібито нарешті щось таки має статися, хоч ніхто й не виявляв бажання пояснювати, що саме має статися. І що далі він отак простував, то частіше помічав на обличчях, до котрих придивлявся, якусь безглузду розхристаність і розхристаність без глузду, і тепер уже справді здавалося байдужим, що відбувається там, куди всіх тягне, й уже того, що це – щось незвичайне, було досить, щоб усі втратили самовладання; і хоча слова «втратити самовладання» треба було розуміти в тому не зовсім прямому сенсі, який означає звичайнісіньке легеньке збудження, у них усе ж таки вчувалася віддалена спорідненість із забутим станом екстазу й просвітління, вчувалася немовби якась чимдалі рішучіша несвідома готовність вилізти з одягу й шкіри.

І отак, обмінюючись здогадами й висловлюючи думки, які не дуже й відповідали його натурі, Вальтер приєднався до решти людей, і з розрізнених гуртів тих, хто вичікував, і тих, хто нерішуче крокував далі, помалу формувалася процесія, яка посувалася до передбачуваного місця подій, посувалася без певних іще намірів, на очах ущільнюючись і набираючись внутрішньої сили. Та було ще в усіх тих відчуттях і передчуттях щось від поведінки кроликів, котрі шмигають навколо нори, ладні будь-якої миті в неї чкурнути, коли це від голови процесії, голови, якої навіть не було видно, безладною процесію аж до самого її хвоста пробігло збудження досить виразніше. Загін студентів чи, може, іншої молоді, який уже виконав завдання й повертався з «бойовища», влився там у натовп; долинали перекручені повідомлення й слова, яких ніхто не розумів, хвилі німого збудження котилися з краю в край колони, й люди, кожне залежно від власної натури й від того, що до нього доходило, проймалися обуренням або страхом, бажанням кинутися в бійку або виконати моральний припис, і тепер багато хто прагнув протиснутися наперед під враженням звичайнісіньких уявлень, які в кожного мали свій вигляд, але, хоч і домінували у свідомості, означали так мало, що поєднувались у спільну для всіх живу силу, яка діє більше на м’язи, ніж на розум. Вальтер, опинившись тепер посеред процесії, також перейнявся загальним настроєм і відразу впав у збуджений і спустошений стан, що нагадував початок сп’яніння. До пуття ніхто не знає, як настає така переміна, але в певні хвилини вольових людей вона обертає на безвольну масу, здатну на страшенні крайнощі – як на добрі, так і на злі – й нездатну замислитись, навіть коли більшість людей, з котрих вона складається, все своє життя ні про що не дбали так, як про міру й розважливість. Збуджений натовп, спраглий позбутися напружености й не знаходячи своїм почуттям виходу, ладний, либонь, кинутися на будь-який шлях, що зненацька відкриється, і відкривають його й показують приклад, певно, люди, найбільшою мірою збудливі, чутливі, найменше спроможні чинити опір, а отже, й екстремісти, здатні на раптове насильство чи на зворушливу великодушність; вони – осередки найменшого опору в масі, але крик, що лунає радше через них, аніж з їхніх уст, камінець, що опиняється в них у руці, почуття, якому вони дають волю, – все це розчищає шлях, яким безтямно кидаються інші, котрі до незмоги розігріли збудження одне в одного, і ці люди надають поведінці свого оточення тієї форми масових дій, яку всі сприймають почасти за примус, а почасти – за визволення.

У цьому збудженні, спостерігати яке нерідко можна навіть на прикладі глядачів будь-яких спортивних змагань чи слухачів якої-небудь промови, важливіша, втім, не стільки психологія його розрядки, скільки питання, чому народжується готовність до нього, бо якби все було гаразд із глуздом життя, то так само було б і з його безглуздістю, і цю безглуздість не супроводжували б супутні явища недоумства. Тепер Вальтер знав про це краще, ніж будь-хто інший, і мав чимало пропозицій, щоб виправити таке становище; всі ці пропозиції тепер спадали йому на думку, тож він невтомно, з якимсь тупим, огидним відчуттям боровся проти загального ентузіазму, що його все ж таки захоплював. У хвилину, коли в його свідомості наставало просвітління, на думку йому спала Клариса. «Добре, що її тут немає, – зітхнув він, – такого натиску вона не витримала б!» Але ту ж мить гострий біль збив його з цієї думки; він згадав, яке надзвичайно виразне враження божевільної справила на нього дружина, й подумав: «А може, я й сам божевільний, коли так довго цього не помічав!» Потім ще: «Або скоро таким стану, якщо й далі житиму з нею!» А тоді: «Я в це не вірю!» І ще: «Але ж у цьому немає сумніву!» А далі: «Її кохане обличчя в моїх долонях застигло у страшній гримасі!» Однак обміркувати все це як слід він уже не міг, бо свідомість йому засліпили розпач і безнадія. Вальтер відчув лише, що, попри цей біль, незрівнянно прекрасніше кохати Кларису, ніж плестися в цьому натовпі, й він, намагаючись сховатися від власного страху, глибше проштовхався в свою шеренгу.

Тим часом іншим шляхом, ніж Вальтер, Ульріх досяг палацу графа Ляйнсдорфа. Завернувши до брами, він побачив за нею двох вартових, а в самому дворі – численний поліційний наряд. Його ясновельможність спокійно привітав Ульріха й дав зрозуміти: він уже знає, що став об’єктом народного обурення.

 – Я мушу взяти деякі свої слова назад, – промовив він. – Якось я сказав вам, що коли за справу береться багато людей, то можна бути майже певним: у них щось путнє таки вийде. Але з цього, бачте, бувають і винятки!

Невдовзі після Ульріха нагору піднявся й мажордом; передавши тим часом одержане внизу повідомлення про те, що процесія наближається до палацу, він одразу стурбовано й обережно спитав, чи не замкнути браму й віконниці. Його ясновельможність похитав головою й поблажливо відповів:

 – Що це вам стукнуло в голову! Вони лише зраділи б, адже це мало б такий вигляд, неначе ми боїмося. А крім того, на місці ж бо всі вартові, яких нам прислала поліція! – І, обернувшись до Ульріха, ображено додав: – Нехай тільки спробують побити нам вікна! Я ж бо казав, що в розумників нічого не вийде!

Глибоко в душі у нього кипіла, схоже, злість, яку він приховував за сповненим гідности зовнішнім спокоєм.

Ульріх саме ступив до вікна, коли з’явилася процесія. Поряд із нею хідниками крокували поліціянти, змітаючи з дороги ґав, мов куряву, яку підняла, маршируючи, колона. Там і сям стояли вже затиснені натовпом екіпажі, й владний потік обгинав їх неозорими чорними хвилями, на яких мерехтіла розбризкана піна світлих облич. Коли передні в колоні побачили палац, надійшов, здавалося, чийсь наказ уповільнити ходу, хвиля відкотилася назад, і задні ряди, не встигнувши стишити крок, уклинилися в передні; утворилася тиснява, й виникла картина, що якусь мить нагадувала м’яз, котрий наливається перед ударом. Ще мить, і цей удар розітнув повітря, й мав він досить дивний вигляд, бо складався з обуреного крику, який спершу постав видовищем широко роззявлених ротів, а вже потім долетів і до слуху. І з кожним новим таким ударом обличчя, потрапляючи в поле зору, одразу відкривалися, й оскільки крики тих, котрі були далі, тонули у крику тих, котрі тим часом підійшли ближче, то, проводячи поглядом удалину, можна було спостерігати, як це німе видовище раз у раз повторюється.

 – Паща народу! – промовив граф Ляйнсдорф, ставши на хвильку позад Ульріха; промовив дуже серйозно, так ніби це було таке саме узвичаєне словосполучення, як «хліб наш насущний». – Але що вони там, власне, кричать? Я в цьому галасі не можу нічого розібрати.

Ульріх висловив думку, що там кричать переважно «Ганьба!»

 – Атож, і більш нічого?

Ульріх не сказав графові, що крізь глухі перекоти вигуків «Ганьба!» нерідко прохоплювався й протяжний, дзвінкий заклик «Геть Ляйнсдорфа!»; кілька разів йому з-поміж численних «Слава Німеччині!» почулося навіть «Слава Арнгаймові!», проте він і сам не був певен, чи не помилився, бо грубі віконні шибки спотворювали звук.

Ульріх відразу, щойно від нього побігла Герда, вирушив сюди, відчуваючи потребу повідомити бодай графові Ляйнсдорфу почуту новину, що викривала Арнгайма так, як того годі було й сподіватися; однак досі він не зронив про це жодного слова. Він дивився на темний рух під вікном і, пригадавши свої офіцерські часи, зневажливо сказав собі: «Рота солдатів – і цей майдан можна вимести начисто!» Він бачив це майже навіч, так ніби оті грізні пащеки вже злилися в одну пащу, яка бризкала слиною і в жахливих обрисах якої раптом промайнув страх; краї тієї пащі обм’якли й обвисли, губи поволі западали на зуби; і раптом його уява обернула грізну чорну масу на сполохану зграйку курей, яку розганяє собака! Це сталося так, немовби все зле ще раз стислося в ньому у тверду грудку, але колишнє задоволення, що його він мав, спостерігаючи, як керована моральними засадами людина відступає перед людиною бездушною, ладною вдатися до грубої сили, – це задоволення було, як завжди, почуттям двогострим.

 – Що з вами? – спитав граф Ляйнсдорф; він походжав туди-сюди за спиною в Ульріха й, завваживши якийсь дивний його рух, подумав, що той і справді боляче врізався чимось гострим, хоч нічого такого довкола й не було: не діставши відповіді, його ясновельможність спинився й похитав головою:

 – Зрештою, ми не повинні забувати, що великодушну ухвалу дарувати народові певне право брати участь у вирішенні власних справ його величність прийняв не так уже й давно; тож неважко зрозуміти, що не скрізь іще маємо таку політичну зрілість, яка з усіх боків була б гідна довіри, милосердо виявленої нашою найвищою інстанцією! Мені здається, я сказав про це вже на першому засіданні!

Вислухавши це, Ульріх утратив бажання розповідати його ясновельможності чи Діотимі про Арнгаймові інтриґи; попри все суперництво, Ульріх відчував більшу свою спорідненість із Арнгаймом, ніж із будь-ким іншим, а згадка про те, що він сам накинувся на Ґерду, наче великий пес на скулене цуценя, – згадка про це, як він тепер збагнув, відтоді мучила його безперестану, хоча ставала не такою нестерпною, щойно на думку йому спадала та підлість, яку Арнгайм дозволяв собі щодо Діотими. В історії з волаючим тілом, що влаштувало спектакль двом душам, завмерлим у нетерплячому очікуванні, можна було побачити, якби бажання, навіть смішний бік; і оті люди внизу, на яких і далі невідривно дивився Ульріх, не звертаючи уваги на графа Ляйнсдорфа, – адже вони теж тільки грали комедію! Саме це й приковувало до них його погляд. Вони, поза всяким сумнівом, не збиралися ані на когось нападати, ані когось шматувати, хоч вигляд мали саме такий. Вони намагалися лише показати, що досить серйозно розгнівані, але це була не та серйозність, яка жене людей під кулі; це не була навіть серйозність пожежної команди! «Ні, те, що вони виробляють, – міркував він, – то радше культовий обряд, жертовна гра з ображеними глибинними почуттями, якісь цивілізовано-нецивілізовані рештки колективних дій, що їх окремій людині не варто сприймати в усіх деталях аж так буквально». Він тим людям заздрив. «Які приємні вони навіть іще й тепер, коли намагаються стати якомога неприємнішими!» – подумав він.

Звідти, знизу, випромінювався захист від самотности, властивий натовпу, і те, що йому, Ульріхові, доводилося беззахисно стояти тут, нагорі, – а це він якусь хвилю відчував так виразно, неначе побачив з вулиці власний образ за шибкою у мурі будинку навпроти, – постало в його уяві відображенням його долі. Ця доля, відчував Ульріх, склалася б краще, якби він зараз розлютився або, замість графа Ляйнсдорфа, пробив наготованій охороні бойову тривогу, щоб іншим разом пройнятися до цих самих людей почуттям приязні й рівности; бо хто зі своїми сучасниками грає в карти, торгує, сперечається й поділяє втіхи, той має право при нагоді й наказати стріляти в них, і в цьому не буде нічого аж такого надзвичайного. Є певна домовленість із життям, і вона дає змогу кожній людині чинити так, як їй заманеться, – дає змогу, про людину не дбаючи й за умови, що й життя чинитиме з кожною людиною так, як йому заманеться. Ось про що міркував Ульріх. Правило це, може, трохи й дивне, проте воно не меншою мірою непомильне, ніж який-небудь природний інстинкт, бо вочевидь не позбавлене добре знайомого відчуття людського талану, і хто такої здатности до компромісу не має, хто самотній, серйозний і безцеремонний, той виводить з рівноваги решту людей у той хоч і безпечний, однак не менш огидний спосіб, ніж гусениця. Цієї хвилини він був геть пригнічений глибокою неприязню до неприродности самотньої людини та її абстрактних експериментів, неприязню, яку викликає зворушливе видовище розбурханого природними й спільними почуваннями натовпу.

Тим часом демонстрація набирала розмаху. У глибині кімнати граф Ляйнсдорф схвильовано ходив туди-сюди, час від часу кидаючи погляд у друге вікно. Схоже, він дуже страждав, хоч і намагався цього не показувати; його витрішкуваті очі нагадували два тверді кремінчики в м’яких борозенках обличчя, а закладені за спину руки він іноді різко випростував, немовби хотів щось заперечити. І раптом Ульріх збагнув, що це саме його, Ульріха, хто так довго стояв край вікна, приймають за графа. Усі погляди знизу були націлені на його обличчя, й палиці недвозначно замахувалися саме в його бік. За кілька кроків далі, де вулиця завертала за ріг, створюючи враження, ніби зникає за кулісами, більшість демонстрантів уже скидали грим; безглуздо було погрожувати, не маючи глядачів, і тієї самої хвилини з облич дуже природно, як здавалося самим їхнім власникам, зникало збудження, й багато хто навіть сміявсь і розважався, мов на прогулянці. Й Ульріх, спостерігаючи це, також сміявся, але ті внизу, котрі надходили пізніше, гадали, що то сміється граф, і їхня лють страхітливо зростала, а Ульріх сміявся, тепер уже не стримуючись.

Та раптом він з відразою урвав свій сміх. І поки очі його ще дивилися то на загрозливо роззявлені роти, то на веселі обличчя, а душа вже відмовлялася й далі вбирати ці враження, з ним сталася дивна переміна. «Я вже не годен жити цим життям і не годен уже повставати проти нього!» – відчув він; та водночас він відчував позад себе кімнату з великими картинами на стіні, довгим письмовим столом у стилі ампір, прямовисно застиглими шнурками від дзвінків та гардин. І навіть у всьому цьому тепер було щось від невеличкої сцени, де він стояв попереду всіх, а за вікном дія тривала на більшій сцені, й обидві ті сцени якимсь дивним чином, хоч поміж них стояв він, поєднувалися. Згодом це відчуття кімнати в нього за спиною стислось, вивернулося сподом назовні й чи то пройшло крізь нього, чи то, немовби щось м’якеньке-м’якеньке, обминуло його й потекло собі далі. «Яка дивна просторова інверсія!» – промайнуло в Ульріха. Люди поминали його позаду, він, пройшовши крізь них, дістався якогось небуття; а може, вони простували й перед ним та позад нього, омиваючи його, як омивають камінь мінливо-однакові хвилі в струмку. Це було явище, лиш почасти приступне розумінню, й що в ньому вражало Ульріха особливо, то це – склоподібність, порожнеча й незворушність стану, в якому він перебував. «Невже можна перейти з власного простору до якогось іншого, прихованого?» – подумав він, бо відчуття в нього було достоту таке, немовби випадок провів його крізь якісь потаємні вхідні двері.

Ульріх відкинув від себе ці видива таким різким рухом усього тіла, що граф Ляйнсдорф вражено спинився й спитав:

 – Що це з вами сьогодні?! Ви надто близько берете все до серця! Я й далі стою на своєму: німців ми маємо схилити на свій бік, скориставшись, хоч як це боляче, ненімцями.

Почувши ці слова, Ульріх спромігся принаймні знов усміхнутись і вдячно звів погляд на рясно покраяне зморшками й обліплене численними горбиками графове обличчя. Коли сідає літак, певної миті можна спостерігати особливий ефект: земля округло й пишно виступає зі схожої на карту площини, до якої вона на кілька годин зменшилась, і складається враження, немовби колишнє значення, що його знов набувають предмети внизу, виростає просто із землі. Саме ця мить і пригадалася Ульріхові. Але водночас у голову йому невідь-чому, зненацька прийшло рішення скоїти злочин; а втім, може, то була лише невиразна ідея, бо з нею в нього не поєдналися жодні конкретні наміри. Можливо, це було пов’язано з Моосбруґером, адже Ульріх охоче допоміг би тому блазневі, з яким доля звела його так само випадково, як двоє людей сідають у парку на ту саму лавку. Але в цьому «злочині» він вбачав, по суті, лише потребу вийти з гри чи полишити життя, яким живеш за домовленістю серед решти людей. Те, що називають антидержавними чи людиноненависницькими настроями, ці тисячократно обґрунтовані й заслужені почуття, не народжувалися, їх ніщо не підтверджувало й не доводило, вони просто були, й Ульріх пригадав, що вони не покидали його все життя, тільки рідко виявлялися так виразно. Можна, либонь, сказати, що досі від усіх переворотів на планеті завжди страждала людина духовна; всі перевороти починаються з обіцянки створити нову культуру, вони відкидають, наче власність ворога, те, чого вже досягла душа, і їх наздоганяє наступний переворот ще доти, як вони встигають перевершити колишній рівень. Тому те, що називають періодами культури, – не що інше, як довга низка віх, кожна з яких позначає крах невдалих спроб, і думка поставити себе поза цією низкою була для Ульріха зовсім не нова! Нові були тільки дедалі виразніші ознаки рішення, ба навіть дії, яка вже, здавалося, народжувалась. Ульріх анітрохи не завдавав собі клопоту наповнити цю ідею яким-небудь змістом; на кілька хвилин він до глибини душі перейнявся відчуттям, що цього разу все не зведеться знов до чогось теоретичного й загального, вже йому остогидлого, що тепер він має здійснити щось особисте, справжнє, доклавши до цього своїх рук, ніг і власної крови. Ульріх знав, що у хвилину того дивного «злочину», ще не осягненого його свідомістю, він уже не зможе чинити спротив світу, але відчуття це бозна-чому було якесь пристрасно-ніжне; воно зливалося з тим дивовижним просторовим спогадом, в якому змішалося все, що діялося перед вікнами й за ними, і глухе відлуння якого він міг оживити в пам’яті щохвилини, – зливалося в таке невиразно хвилююче ставлення до світу, яке Ульріх, коли б мав час про це подумати, підніс би, мабуть, до міфічної насолоди героїв, що їх проковтували богині, чийого кохання вони домагались.

Але думки його урвав граф Ляйнсдорф, який тим часом пройшов крізь власну битву.

 – Я маю лишатися тут, щоб дати відсіч цьому бунту, – почав його ясновельможність, – тому я не можу піти звідси! Але вам, любий мій, треба, власне, якомога скоріше вирушити до своєї кузини, поки вона ще не злякалася цих подій і, чого доброго, не зробила котромусь із наших журналістів недоречної нині заяви! Ви скажіть їй, мабуть… – Він знову замислився, перше ніж ухвалити рішення. – Атож, гадаю, найкраще буде сказати їй так: будь-які ефективні ліки мають і ефективну дію! І ще скажіть їй: хто хоче поліпшити життя, той нехай не боїться у критичних ситуаціях різати й палити! – Граф ще раз задумався; вигляд він мав тривожно рішучий, і його борідка клинцем то опускалася різко вниз, то підіймалась угору, коли він, уже роззявивши рота з наміром щось сказати, все ж таки знову замислювався. Та зрештою його природна доброта таки далася взнаки, й він повів далі: – Але ви маєте пояснити їй також, що лякатися вона геть нічого не повинна! Дикого натовпу взагалі не треба боятись. Що більше в тих людей справді за душею, то швидше вони пристосовуються до реальних умов, коли їм дають таку нагоду. Не знаю, чи помічали це коли-небудь і ви, та ніколи ще не було такої опозиції, яка не вийшла б з опозиції, допавшись до керма; і це, до речі, не просто, як може здатися, щось само собою зрозуміле, ні, це – річ дуже важлива, бо з неї постає, якщо вільно так висловитись, реалістичність, надійність і спадкоємність у політиці!

121. Обмін думками

Коли Ульріх прийшов до Діотими, Рахель, відчиняючи йому, повідомила, що ласкавої пані нема вдома, але доктор Арнгайм, мовляв, тут і чекає на неї. Ульріх сказав, що залишиться, не завваживши, однак, як обличчя його сповненої покаяння маленької подруги, коли вона вздріла його, залилося рум’янцем.

На вулицях іще плавом пливли збунтовані натовпи, й Арнгайм, що саме стояв край вікна, рушив назустріч Ульріхові, щоб привітатися. Ця випадкова й несподівана зустріч, якої Арнгайм шукав так нерішуче й довго, змусила його обличчя пожвавішати, але він поклав бути обережним і не знав, із чого краще почати. Ульріх також не важився відразу повести мову про галицькі нафтові родовища, тож після перших привітальних слів обидва відразу змовкли, зрештою разом підійшли до вікна й німо задивилися на збуджену юрбу внизу.

По хвилі Арнгайм промовив:

 – Я вас не розумію; хіба не стократ важливіше поринути в життя, ніж писати?!

 – Та я нічого й не пишу, – коротко заперечив Ульріх.

 – І добре робите! – догідливо сказав Арнгайм. – Писанина – це, як і захоплення перлами, хвороба. Ось погляньте… – Двома доглянутими пальцями він показав на вулицю, і цей жест, хоч і досить швидкий, трохи нагадував папське благословення. – Люди йдуть гуртами й поодинці, і час від часу щось усередині змушує одного з ротів роззявлятися й кричати! Іншим разом цей самий чоловік сів би, мабуть, писати; тут ви маєте рацію!

 – Але ж ви й самі – знаменитий письменник?!

 – О, це ще нічого не означає! – Та після цієї відповіді, якою Арнгайм за своєю люб’язною манерою лишив питання відкритим, він обернувся до Ульріха і, статечно поставши перед ним груди в груди на всю свою ширину й роблячи після кожного слова великі паузи, промовив: – Дозвольте у вас дещо спитати!

Сказати на це «ні», звичайно, не можна було; та позаяк Ульріх мимоволі трохи відступив назад, ця риторична чемність виявилася петлею, яка знову притягла його ближче до співрозмовника.

 – Сподіваюся, – почав Арнгайм, – ви не маєте на мене зла за нашу останню невеличку пересварку; ви ж бо знаєте, я симпатизую вашим поглядам, навіть коли вони – що, зрештою, нерідко трапляється – нібито суперечать моїм. Отож дозвольте спитати: чи ви справді тримаєтесь думки, що – я хотів би це узагальнити – що жити потрібно з обмеженим усвідомленням реальности? Чи правильно я висловився?

Усмішка, якою відповів Ульріх, промовляла: «Не знаю, я почекаю, що ти скажеш іще».

 – Адже ви казали, що життя треба лишати немовби в стані непевности, взявши за взірець метафори, які вагаються поміж двома світами, й у кожному з них вони ніби вдома? Крім того, ви розповіли своїй пані кузині й багато чого іншого, також надзвичайно цікавого. Я б дуже образився, якби ви мали мене за такого собі пруського комерсанта-мілітариста, який у цих речах нічого не тямить. Та ось ви кажете, наприклад, що нашу дійсність і нашу історію породжує лише байдужа частина нас самих; я розумію це десь так, що потрібно обновлювати форми й типи подій, а доти, вважаєте ви, цілком байдуже, що станеться з тією чи тією конкретною людиною?

 – На мою думку, – обережно й неохоче мовив Ульріх, – це нагадує виробництво тканини – тисячами сувоїв і з технічного боку дуже досконале, однак за старими зразками, про вдосконалення яких ніхто не дбає.

 – Інакше кажучи, – підхопив Арнгайм, – я розумію ваше твердження так, що причина нинішнього, поза всяким сумнівом, незадовільного стану світу полягає в тому, що вожді вбачають свій обов’язок у творенні світової історії, замість спрямовувати всі людські сили на те, щоб наповнювати ідеями владну сферу. Ще вдаліше це можна було б порівняти, мабуть, із фабрикантом, котрий усе виробляє й виробляє товар і на ринок лише орієнтується, замість того, щоб його реґулювати! Ось бачите, мене ваші думки неабияк хвилюють. Але саме через це ви маєте зрозуміти: на мене як на людину, котра мусить раз у раз ухвалювати рішення, від яких залежить безперебійна робота величезних підприємств, ці думки просто-таки наводять жах! Скажімо, коли ви вимагаєте, щоб ми відмовилися надавати реального значення своїм вчинкам; чи «тимчасово остаточного» характеру своїм діям, як чарівно висловлюється наш приятель граф Ляйнсдорф, хоча цілком відмовлятися від цього справді не можна!

 – Я нічого, анічогісінько не вимагаю, – сказав Ульріх.

 – О, та ви вимагаєте, либонь, іще більшого! Ви вимагаєте усвідомлення потреби в експерименті! – Арнгайм промовив це жваво, з теплом у голосі. – Відповідальні вождіповинні вірити, що їхнє завдання – не історію творити, а складати протоколи експериментів, які можуть слугувати основою для подальших експериментів! Я в захваті від такої несподіваної думки; але як бути, приміром, з війнами та революціями? Чи можна воскресити мертвих, коли експеримент завершено і його з робочого плану знято?

Нарешті Ульріх таки піддався спокусі слів, які втягують у розмову, мов ото сигарета в руці спонукає курити, й заперечив, що, мабуть, за все, щоб воно посувалося вперед, слід братися дуже серйозно, навіть коли знаєш, що жоден експеримент через п’ятдесят років після його завершення не вартий змарнованих на нього зусиль. Але ж загалом нічого незвичайного в цій «перфорованій серйозності» загалом, мовляв, нема; адже досить часто люди ризикують життям і ні за що. Психологічно, отже, життя у вигляді експерименту – цілком можлива, мовляв, річ; і якщо чогось і бракує, то лише волі взяти на себе необмежену, в певному сенсі, відповідальність.

 – Саме в цьому й полягає головна відмінність, – завершив він. – Колись люди відчували, сказати б, дедуктивно, виходячи з певних передумов, і цей час минув; тепер ми живемо без керівної ідеї, але й без методу усвідомленої індукції, – премося навмання, мов мавпи!

 – Чудово! – охоче визнав Арнгайм. – Але дозвольте поставити, даруйте вже, ще одне запитання, останнє. Ви, як мені не раз казала ваша кузина, виявляєте глибоку зацікавленість долею однієї патологічно небезпечної людини. Я вас, до речі, добре розумію. До того ж належного методу поводитися з такими людьми ще немає, і суспільство ставиться до них із ганебним недбальством. Але за нинішніх умов, які пропонують лише один вибір: або цю невинну людину вбити, або дати, щоб убивала невинних вона, – чи дозволили б ви їй уночі перед стратою втекти, якби мали таку змогу?

 – Ні! – сказав Ульріх.

 – Ні? Справді ні?! – несподівано досить жваво перепитав Арнгайм.

 – Не знаю. Гадаю, що ні. На своє виправдання я міг би, звичайно, заявити, що в хибно влаштованому світі не маю права чинити так, як мені здається слушним; але я просто зізнаюся вам, що не знаю, як би в такому разі повівся.

 – Того чоловіка треба, поза всяким сумнівом, знешкодити, – замислено промовив Арнгайм. – Та коли в нього трапляються оті його напади, він стає осереддям демонічних сил, що їх у всі яскраві епохи вважали спорідненими силам божественним. У давнину цього чоловіка, в разі такого нападу, спровадили б у пустелю; він, мабуть, убивав би й тоді, але в полоні великого видіння, як ото Авраам хотів зарізати Ісаака! Тож-бо й воно! Тепер ми вже не знаємо, що з цим робити, й міркувати про це щиро вже не вміємо!

Ці останні слова Арнгайм сказав, мабуть, у запалі, сам достоту не відаючи, що мав на увазі; Ульріхові забракло «душі й шаленства» дати, не вагаючись, ствердну відповідь на запитання, чи врятував би він Моосбруґера, і це розпалило в Арнгайма власне шанолюбство. Та хоч Ульріх і сприйняв цей поворот у їхній розмові мало не як знамення, що несподівано нагадало йому про власне «рішення», ухвалене в палаці графа Ляйнсдорфа, проте його неприємно вразила та марнотратність, з якою Арнгайм прикрашував думку про Моосбруґера, й обидві ці причини спонукали його нетерпляче, сухо спитати:

 – А чи звільнили б його ви?

 – Ні, – відповів, усміхнувшись, Арнгайм. – Але я хотів зробити вам іншу пропозицію. – І, не даючи Ульріхові часу на опір, повів далі: – Я хотів зробити вам цю пропозицію вже давно, щоб покласти край вашій недовірі до мене, яка, сказати відверто, мене ображає; я хотів би навіть привернути вас на свій бік! Чи ви уявляєте собі, який вигляд має всередині велике комерційне підприємство? У нього дві вершини: адміністрація і правління; над цими двома зазвичай стоїть ще й третя – виконавчий комітет, як ви його тут, у себе в країні, називаєте; він складається з представників адміністрації й правління і збирається щодня чи майже щодня. До складу правління, само собою зрозуміло, входять довірені особи власників більшости акцій. – Аж тепер доктор зволив зробити для Ульріха паузу, й вона була така, немовби він хотів переконатися, чи той устиг уже що-небудь збагнути. – Я сказав, що власники більшости акцій відряджають своїх людей до правління й виконавчого комітету, – додав він, немовби допомагаючи співрозмовникові. – Чи маєте ви більш-менш чітке уявлення про цю більшість?

Такого уявлення Ульріх не мав. Він мав лише невиразне загальне уявлення про фінансову систему з її службовцями, касовими віконцями, купонами й паперами, схожими на грамоти.

Арнгайм спробував допомогти ще раз.

 – Ви коли-небудь обирали правління? Та ніколи ви його не обирали! – сам-таки одразу відповів він. – І немає сенсу про це й думати, бо ви ніколи не станете власником більшости акцій якого-небудь підприємства!

Він сказав це з такою впевненістю, що Ульріхові, який цієї важливої властивости не мав, ледве не стало соромно; і це була риса суто арнгаймівська: отак за одним махом, без жодних зусиль перейти від демонів до правлінь. Усміхнувшись, Арнгайм провадив:

 – Досі я не назвав вам однієї людини, хоч значення вона має в певному сенсі найважливіше! Я казав «власники більшости акцій», так ніби йдеться про таку собі безневинну велику кількість. Одначе це – майже завжди лише одна людина, анонімний, невідомий широкій публіці власник головного пакету, якого прикривають ті, кого він садить замість себе у правлінні й виконавчому комітеті!

Нарешті до Ульріха дійшло, звичайно, що це – речі, про які можна щодня прочитати в газеті; й усе ж таки Арнгайм умів привернути до них напружену увагу. Ульріх зацікавлено спитав його, кому належить головний пакет акцій Ллойд-банку.

 – Цього ніхто не знає, – спокійно відповів Арнгайм. – Правильніше сказати, втаємничені, звісно, знають, але розмовляти про це не заведено. Краще дозвольте мені торкнутися суті цих речей. Скрізь, де в гру вступають такі дві сили – з одного боку, довіритель, а з другого адміністрація, – само собою виникає таке становище, коли вдаються до будь-яких можливих засобів збільшити прибуток, незалежно від того, моральні ці засоби, пристойні вони чи ні. Становище виникає, кажу, справді «само собою», бо воно жодною мірою не залежить ні від чиїх особистих властивостей. Довіритель не стикається з виконавцями безпосередньо, а адміністративні органи прикриваються тим, що діють не з особистих мотивів, а як службовці. Нині такі стосунки ви побачите всюди, аж ніяк не лише у сфері фінансовій. Не сумнівайтеся, наш приятель Туцці зі спокійною душею дасть сиґнал розпочати військові дії, навіть коли сам він не зміг би застрелити старого пса, і тисячі людей пошлють на смерть вашого приятеля Моосбруґера, тому що нікому з них, крім двох-трьох чоловік, не доведеться вбивати його власноручно! Ця доведена до віртуозности «опосередкованість» нині забезпечує чисте сумління кожному зокрема й суспільству загалом; кнопка, на яку хтось там натискає, завжди біла й гарненька, а що відбувається на другому кінці дроту – це стосується інших людей, а вони, знову ж таки, – не з тих, хто натискає на кнопки. Це викликає у вас огиду? Так ми прирікаємо тисячі людей на смерть або на животіння, породжуємо безмір страждань, зате ж чого-небудь і домагаємось! Я майже ладен стверджувати, що в цьому, у формі суспільного поділу праці, виявляється – щоправда, прибираючи Грандіозного, небезпечного вигляду – давня роздвоєність людського сумління на санкціоновану мету й на які вже там трапляться засоби.

Ульріх, у відповідь на Арнгаймове запитання, чи не викликає це в нього огиди, стенув плечима. Роздвоєність моральної свідомости, про яку казав Арнгайм, це найстрашніше явище в нинішньому житті, існувала завжди, але свого жахливого чистого сумління вона набула лише внаслідок загального поділу праці й тому позначена певними рисами його величної неминучости. Ульріхові гидко було навіть обурюватися з приводу цієї неминучости, внутрішній опір уперто породжував у ньому те смішне й приємне відчуття, яке дає стокілометрова швидкість, коли край дороги стоїть і свариться укритий курявою мораліст. Тому, коли Арнгайм змовк, він насамперед сказав:

 – Розвинути можна будь-яку форму поділу праці. Запитання, яке ви маєте право мені поставити, полягає, отже, не в тому, чи «викликає це в мене огиду», а в тому, чи вірю я, що можна досягти не такого ганебного становища, не повертаючи вимушено назад!

 – О, ця ваша Генеральна інвентаризація! – укинув Арнгайм. – Ми чудово розподілили види діяльности, лишень забули подбати про інстанції, які об’єднали б ті види в одну систему; ми постійно, за найновішими патентами руйнуємо мораль і душу й гадаємо, нібито їх можна зберегти, послуговуючись давніми домашніми засобами релігійних і філософських традицій! Я не люблю глузувати в такому тоні, – похопився він, – і взагалі дотепність вважаю річчю надто двозначною; але й пропозицію реорганізувати сумління, яку ви при нас зробили графові Ляйнсдорфу, я теж ніколи не вважав просто жартом.

 – То був жарт, – різко кинув Ульріх. – Я в таку можливість не вірю. Скоріше вже я припущу, що європейський світ побудував диявол, а Бог дає змогу своєму конкурентові показати, на що той здатний!

 – Гарна думка! – сказав Арнгайм. – Тоді чому ж ви на мене, однак, розгнівалися, коли я не схотів вам повірити?

Ульріх не відповів.

 – Те, що ви оце сказали, суперечить також досить конструктивному висловлюванню про той шлях, який може наблизити нас до праведного життя, – висловлюванню, яке ви зробили трохи раніше, – провадив Арнгайм тихо й уперто. – А загалом цілком незалежно від того, погоджуюся я з вами в деталях чи ні, мені впадає в око, як глибоко у вас переплітаються схильність до активних дій і байдужість.

Коли Ульріх не визнав за потрібне відповідати й на це зауваження, Арнгайм промовив з тією ввічливістю, на яку й заслуговує нечемність:

 – Я лише хотів звернути вашу увагу на те, наскільки серйозно сьогодні, ухвалюючи економічні рішення – а від них і так залежить майже все – потрібно уявляти собі й власну моральну відповідальність, а також на те, якої привабливости такі рішення через це набувають.

Навіть у цьому осудливо-скромному тоні вчувалися легенькі нотки догоджання.

 – Даруйте, – відповів Ульріх, – я замислився над вашими словами. – І, немовби все ще в роздумах, додав: – Хотів би я знати ось що: коли в душу жінки вселяють містичні почуття, воднораз вважаючи, що найрозумніше буде полишити її тіло її рідному чоловікові, то це, на вашу думку, що – також опосередкованість і розподіл свідомости, притаманні нашому часу?

Арнгайм, почувши ці слова, трохи зблід, однак контроль над ситуацією не втратив.

 – Я не певен, чи правильно вас зрозумів, – спокійно відповів він, – але якби ви вели мову про жінку, яку кохаєте, то цього не сказали б, тому що картина реальности завжди багатша, ніж обриси засад.

Арнгайм відійшов од вікна й запросив Ульріха сісти.

 – Вас нелегко впіймати! – провадив він голосом, у якому відчувалось і схвалення, й жаль. – Але я знаю, що для вас я – радше ворожий принцип, ніж особистий супротивник. А ті, котрі вважають себе найзапеклішими супротивниками капіталізму, у своїх справах нерідко виявляються найкращими його слугами; я, мабуть, можу навіть зарахувати до таких певною мірою й себе, а то я б собі не дозволив вам про це сказати. Безкомпромісні й пристрасні люди, коли вже вони усвідомили необхідність якоїсь поступки, зазвичай виявляються найобдарованішими її захисниками. Тим-то я хочу будь-що здійснити свій намір і пропоную вам: ідіть на службу в одному з підприємств моєї фірми.

Арнгайм умисне зробив цю пропозицію немовби між іншим, ба більше, говорячи рівним голосом і швидко, він, здавалося, навіть хотів пом’якшити цілком зрозумілий подив, що його, він не сумнівався, мали викликати його слова; жодним чином не реаґуючи на вражений погляд Ульріха, він заходився немовби перелічувати деталі, що їх належало б залагодити в разі згоди, проте висловлювати особисту думку з цього приводу наразі аж ніяк не хотів.

 – Спочатку вам, звісно, бракувало б досвіду, – м’яко промовив він, – щоб обійняти яку-небудь керівну посаду, та й бажання такого ви, мабуть, ще не мали б; тому я запропонував би вам місце поряд із собою – назвімо його секретар із загальних питань, – місце, яке я запровадив би спеціально для вас. Сподіваюся, своєю пропозицією я вас не ображаю, бо щодо платні зовсім не уявляю собі цю посаду аж такою привабливою; однак згодом ваша діяльність, звичайно, має дати вам можливість забезпечити собі будь-які доходи, яких ви забажаєте, і я певен, що через рік ви сприйматимете мене зовсім інакше, ніж оце тепер.

Завершивши цю промову, Арнгайм відчув, що все ж таки розхвилювався. Цієї хвилини він, власне, й сам був здивований, що справді зробив Ульріхові таку пропозицію, яка, коли б той від неї відмовився, його, Арнгайма, лише зганьбила б, а якби її прийняв – нічого приємного не обіцяла б. Бо уявлення, нібито цей чоловік перед ним здатний на щось таке, що не до снаги йому самому, Арнгаймові, протягом розмови розвіялось, а потреба цього чоловіка звабити й узяти під свою руку втратила сенс, щойно стала очевидною. Те, що він боявся отієї Ульріхової, як сам називав, «дотепности», Арнгаймові видалося чимось неприродним. Він, Арнгайм, великий чоловік, і для такого, як він, життя має бути простим! Він знаходить спільну мову з усім таким самим великим, наскільки це йому дозволено, він не повстає, як авантюрист, проти всього на світі й не бере все під сумнів, це суперечило б його натурі; але, з другого боку, трапляються, звичайно, чудові й сумнівні речі, й ти намагаєшся вхопити від них якомога більше. Ніколи ще, здавалося Арнгаймові, не відчував він так глибоко, як цієї хвилини, надійности західної культури, цієї чудовної сув’язі сил і перешкод! Якщо Ульріх цього не усвідомлював, то він – просто авантурник, і те, що через нього Арнгайм мало не схилився був до думки… Але в цьому місці слова, хоч Арнгайм і тримав їх у собі, його підвели, їх забракло; він не спроможний був досить чітко й виразно, хай навіть подумки, сказати, що мав намір наблизити до себе Ульріха, мов сина. Нічого аж такого не було б у тому, якби він це й висловив – думка, зрештою, як і безліч інших думок, за них не потрібно відповідати, і їх навіює, мабуть, звичайнісінька туга, що осідає на дні будь-якого діяльного життя, бо ніколи не знаходиш того, чим лишився б задоволений. Та, може, він і взагалі не мав цієї думки в такій вразливій формі, а просто відчув щось таке, чому можна було цієї форми надати. І все ж Арнгайм не мав бажання про це згадувати й лише до болю виразно відчував, що якщо від його віку відняти вік Ульріхів, то різниця вийде не така вже й велика; щоправда, за цим відчуттям стояла похмура тінь ще одного: що Ульріх має стати йому застереженням від Діотими! Він пригадав, що в своєму ставленні до Ульріха вже не раз помічав немовби певну подібність із сусіднім кратером, по якому можна передбачати ті жахливі процеси, що назрівають у головному кратері, і в нього викликало неабияку тривогу те, що тут уже дійшло до виверження, бо слова вилились і торували собі шлях у життя. «Що буде, – промайнуло в Арнгайма, – якщо він дасть згоду?!» Так добігали кінця ті напружені секунди, коли такий чоловік, як Арнгайм, мусив очікувати відповіді од чоловіка молодшого, якому він надав такої ваги лише через свою примху. З вороже розтуленими вустами Арнгайм укляк у кріслі, міркуючи: «Якось уже та викручусь, якщо уникнути лиха все ж таки не пощастить».

Поки емоції й думки текли собі цим руслом, ситуація, однак, на місці не стояла, запитання й відповіді змінювали, не затримуючись, одне одного.

 – І якими ж такими властивостями я завдячую цю пропозицію, з погляду комерції, либонь, навряд чи виправдану? – сухо спитав Ульріх.

 – Щодо цього ви весь час помиляєтесь, – відказав Арнгайм. – У моєму становищі не шукають виправдання комерційними інтересами, рахуючи кожен гріш; те, що я міг би на вас утратити, не грає жодної ролі проти того, що я сподіваюся надбати!

 – О, я вже згоряю від цікавости, – промовив Ульріх. – Про те, що я – надбання, мені кажуть не вельми часто.

Невеличким надбанням я міг би стати, можливо, для своєї науки, але і її сподівань я, як ви знаєте, не виправдав.

 – Про те, що ви надзвичайно розумні, – відповів Арнгайм (так само тоном зачаєної непохитности, якого зовні він дотримувався й далі), – ви добре знаєте й самі; казати вам про це немає потреби. Та можливо навіть, що на наших підприємствах знайдуться люди з розумом і гострішим, надійнішим. Але ваша натура, ваші людські властивості – ось те, на що я з певних причин хотів би завжди розраховувати.

 – Мої властивості? – Ульріх мимоволі всміхнувся. – А чи знаєте ви, як мене називають друзі? Людиною, що не має властивостей!

Арнгайм не стримався й зробив ледве помітну нетерплячу міну, яка означала приблизно таке: «Не розповідайте мені про себе того, що я й сам знаю вже давно і краще від вас!» Усе обличчя аж до плеча в нього пересмикнулось, і в цьому далося взнаки його невдоволення, але слова ще не зраджували його наміру й плану. Ульріх ту міну помітив, а позаяк роздратуватися через Арнгайма йому було дуже легко, то він заговорив тепер цілком відверто, чого досі уникав. Тим часом обидва знов повставали, Ульріх, щоб краще бачити ефект, на кілька кроків відступив від співрозмовника й промовив:

 – Ви поставили мені стільки важливих запитань, що я, перше ніж вирішувати, теж хотів би дещо довідатись. – І, коли Арнгайм жестом запросив його говорити далі, чітко, по-діловому повів: – Мені сказали, що ваша участь у всьому, що пов’язане з нинішньою «акцією» (а пані Туцці й ваш покірний слуга в цій акції – лише так, безплатний доважок!), продиктована наміром придбати велику частину галицьких нафтових родовищ!

Арнгайм, наскільки його можна було розгледіти в уже примерклому світлі, зблід і повільно рушив до Ульріха. У того склалося враження, що саме пора поберегтися якого-небудь нечемного випаду, й він уже пошкодував, що своєю необачною відвертістю дав Арнгаймові нагоду відмовитися від розмови саме тієї хвилини, коли вона, мабуть, стала йому неприємною. Тож Ульріх якомога привітніше додав:

 – Не хочу вас, певна річ, образити, але наш обмін думками не дав би бажаних результатів, якби ми не провадили його цілком відверто!

Цих небагатьох слів і часу, поки Арнгайм ступав кілька кроків до Ульріха, вистачило для того, щоб Арнгайм опанував себе; він став, усміхаючись, перед Ульріхом, поклав йому на плече долоню – ба навіть, по суті, півруки – й докірливо промовив:

 – Як ви могли купитися на таку біржову плітку!

 – Я почув це не як плітку, а від однієї добре поінформованої людини.

 – Атож, я теж чув уже, що ходять такі розмови. Але як ви могли в це повірити?! Ну звісно, я тут не лише задля власного задоволення; на жаль, я ніколи не можу дозволити собі зовсім забути про справи. Не хочу заперечувати й того, що про ті нафтові родовища я де з ким розмовляв, хоча, прошу вас, нехай це зізнання лишається між нами. Але ж усе це суттєвого значення не має!

 – Моя кузина, – провадив Ульріх, – про вашу нафту сном-духом не відає. Її чоловік доручив їй випитати у вас що-небудь про мету вашого приїзду, тому що вас мають тут за довірену людину царя; але цю дипломатичну місію, я певен, кузина виконує погано, бо не має сумніву, що мета вашої присутности тут – лише одна: вона сама, кузина!

 – Усе ж таки вам бракує делікатности! – Арнгайм легенько, по-дружньому штовхнув рукою Ульріха в плече. – Побічні обставини виникають, мабуть, завжди й у всьому; але щойно ви, хоч намагалися висловлюватись нібито й сатирично, говорили про це з відвертістю нечемного школяра!

Через цю руку в себе на плечі Ульріх утратив упевненість. Було прикро й смішно відчувати, що тебе обіймають, це відчуття можна було назвати навіть принизливим; але Ульріх тривалий час не мав друзів, і, мабуть, саме тому вся ця ситуація трохи збивала його з пантелику. Йому кортіло ту руку скинути із себе, і він мимоволі й намагався так зробити, але Арнгайм завважив ці кволі ознаки того, що його жест небажаний, і напружився, щоб цього більш ніхто не помітив; Ульріх, перейнявшись складним становищем Арнгайма, з чемности завмер, мовчки терплячи доторк, який тепер справляв на нього чимдалі дивніший вплив, так наче ото в сипкому насипу грузнув, розтинаючи його надвоє, важкий камінь. Ульріх, сам того не бажаючи, вже давно звів довкола себе цей вал самотности, й тепер у проломину в ньому прорвалося життя, прорвався пульс ще однієї людини, й це було безглузде відчуття, смішне, та все ж таки трохи й хвилююче.

Він згадав про Ґерду. Згадав, як іще товариш його юности Вальтер пробуджував у ньому бажання колись повернутися до такої повної й нестримної згоди з ким-небудь, немовби в цілому світі нема інших відмінностей, крім приязні й неприязні. Тепер, коли було вже надто пізно, бажання це знову прокидалося в ньому, здіймалося срібними хвилями, такими самим, здавалося, як хвилі води, світла й повітря, що зливаються на широкій ріці в єдиний потік срібла, і це бажання його дурманило, аж він мусив пильнувати, щоб не піддатися йому й у такому двозначному своєму становищі не викликати непорозуміння. Та коли його м’язи напружилися, він пригадав, як Бонадея колись заявила йому: «Ульріху, ти людина непогана, ти лише створюєш собі труднощі, щоб не бути добрим!» Бонадея, яка того дня була просто навдивовижу розумна і сказала ще: «Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою що-небудь стається!» А він сказав: «Я був хлопчиком, м’яким, мов повітря місячної ночі…» І тепер він пригадав, що в його уяві картина постала тоді, власне, зовсім інша: кінчик підпаленої магнієвої палички; бо саме таким здалося йому власне серце – воно горіло, розсипаючись іскрами й обертаючись на світло; але то було давно, й він так і не зважився висловити це порівняння, і над ним узяло гору порівняння інше, до того ж у розмові не з Бонадеєю, а, як йому щойно спало на думку, з Діотимою. «Життєві відмінності своїм корінням дуже близькі одна одній», – відчув він, дивлячись на чоловіка, що з якихось не дуже очевидних причин запропонував йому свою дружбу.

Арнгайм забрав свою руку. Вони стояли тепер знов у віконній ніші, де розпочали були цю розмову; внизу вже мирно горіли вуличні ліхтарі, але відчувалося, що збудження там ще не зовсім уляглося. Іноді ще проходили, гаряче розмовляючи, щільні гурти людей, час від часу в кого-небудь раптом ще роззявлявся рот, викрикуючи погрозу чи розкотисте «О-го-го!», після чого вибухав сміх. Панувало враження якогось напівсвідомого стану. І в світлі від цієї неспокійної вулиці, поміж шторами, що, рівно спадаючи, обрамляли тепер уже стемнілу картину кімнати, він бачив Арнгаймову постать і відчував поруч із нею свою постать, обидві з одного боку осяяні світлом, з другого – темні й через таке подвійне освітлення сповнені якоїсь пристрасної наструнчености. Ульріх пригадав крики «Слава!» на честь Арнгайма, які йому ніби причулися, та незалежно від того – був чи не був пов’язаний з усіма цими подіями Арнгайм, своїм цезарським спокоєм, що його він, замислено споглядаючи вулицю, виставляв напоказ, доктор справляв враження головної фіґури в цій породженій миттю картині і з кожним поглядом відчував, здавалося, свою присутність у ній. Поряд із ним ставало зрозуміло, що таке усвідомлення власної гідности. Сама собою свідомість не в змозі дати лад осяйному, збуреному сум’яттю світу, бо що гостріша вона, то безмежнішим, хай навіть тимчасово, стає світ; а ось усвідомлення власної гідности вступає у світ як режисер, обертаючи його на штучну щасливу єдність. Ульріх заздрив цьому чоловікові, заздрив його щастю. Цієї хвилини Ульріхові здавалося, що не було нічого легшого, ніж скоїти проти Арнгайма злочин, адже своїм прагненням до картинности той викликав на сцену й давні театральні тексти. «Візьми кинджал, і хай здійсниться його доля!» У голові в Ульріха виразно пролунали ці слова, виголошені з поганою акторською інтонацією, і все ж мимоволі він став так, щоб половина його корпусу була за спиною в Арнгайма. Він бачив перед собою широку, темну площину шиї й плечей. Надто шия викликала в нього роздратування. Рука його шукала у правих кишенях складаного ножика. Він став навшпиньки й ще раз опустив повз Арнгайма погляд на вулицю. Там, у напівтемряві, людей захоплювала, мов пісок, і несла хвиля, ворушачи їхні тіла. Адже чим-небудь усе ж таки мала завершитися ця демонстрація, і ось майбутнє вислало вперед хвилю, і в людей настало своєрідне надособисте творче просвітлення, хоч і було воно, як завжди, надто непевне й надто безпечне. Приблизно так сприймав Ульріх те, що бачив, і якусь коротку хвилю це приковувало його увагу, хоч він уже так стомився аналізувати, що його аж нудило. Він обережно опустився знову на п’яти, засоромився гри уяви, яка щойно змусила його стати навшпиньки, – а втім, надто великого значення він цьому не надавав, – і відчув велику спокусу торкнути Арнгайма за плече й сказати: «Дякую, всім цим я ситий донесхочу, мені хочеться спробувати що-небудь новеньке, і на вашу пропозицію я пристаю!»

Та позаяк насправді Ульріх не зробив і цього, вони вже не торкалися відповіді на запитання Арнгайма. Натомість цей повернувся до розмови на одну з давніших тем.

 – Чи ходите ви іноді в кіно? Ви неодмінно маєте це робити! – сказав він. – Можливо, в теперішньому своєму вигляді воно ще й не має по-справжньому великого майбутнього, але дайте лишень солідним комерційним інтересам – наприклад, інтересам електрохімії чи фарбникової промисловости – пов’язатися з ним, і за кілька десятків років ви побачите такий розвиток, який уже ніщо не стримає. Тоді почнеться процес, в якому знайдуть застосовування всі засоби примноження й зростання, і хай там що ввижається нашим письменникам та естетам, а народиться мистецтво Світової електричної компанії чи Німецької фарбникової індустрії. І це жахливо, любий мій! Чи пишете ви? Ні, ах так, я вас про це вже питав. Але чому ви не пишете? Маєте рацію. Майбутні письменники й філософи прийдуть містком, прокладеним журналістикою. Невже вам іще не впадало в око, що наші журналісти пишуть чимдалі краще й краще, а письменники – чимдалі гірше й гірше? Це процес, безперечно, закономірний; щось відбувається, і я не маю жодних сумнівів у тому, що саме: завершується доба великих індивідуальностей! – І, нахилившись уперед: – Не можу розгледіти, з якою міною ви мене слухаєте; може, я стріляю по горобцях?! – Він хихикнув. – Ви вимагали Генеральної інвентаризації духовного скарбу. Чи ви в це вірите? Невже ви вірите, що життя можна регулювати за допомогою духовного скарбу?! Ви, звісно, сказали «ні», але я вам не вірю, бо ви – людина така, яка схопила б в обійми самого чорта за те, що він не має собі рівних!

 – Звідки це? – поцікався Ульріх.

 – З вилученої передмови до «Розбійників».

«Ну звісно, з вилученої, – подумав Ульріх, – не з надрукованої ж!»

 – «Душі, котрих огидна розпуста приваблює величчю, що її овіває», – процитував Арнгайм далі зі своєї надзвичайної пам’яті. Він відчував, що знову став господарем становища й що Ульріх із тих чи тих причин пішов на поступки; в ньому вже не було ворожої твердости, й не доводилося вже повертатися до розмови про ту пропозицію; все складалося якнайкраще. Та як ото борець, здогадавшись, що супротивник виснажений, пускає в хід всю свою силу, Арнгайм відчув: пора продемонструвати всю вагомість тієї пропозиції. І він повів далі:

 – Гадаю, тепер ви зрозумієте мене краще, ніж спочатку. Скажу вам, отже, відверто: часом я почуваюся самотнім. Коли люди – з «нових», мислять вони надто по-комерційному; але в другому чи третьому поколінні родини комерсантів уже втрачають фантазію. Тоді вони тільки й здатні, що на бездоганних управителів, на палаци, полювання, на офіцерів та зятів-аристократів. Я знаю таку публіку в усьому світі; трапляються з-поміж них і люди розумні, тонкої натури, але вони не спроможні на жодну думку, хоч якось пов’язану з цим останнім станом душевної тривоги, неприкаяности й, можливо, розпачу, – станом, який я продемонстрував цитатою із Шілера.

 – На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, – відказав Ульріх. – Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?

Він увімкнув світло, щоб попрощатися, й зачекав на відповідь. Арнгайм по-дружньому, навіть велично поклав йому на плече руку – цей жест, здається, вже себе виправдав – і промовив:

 – Даруйте мені, якщо я, може, сказав що-небудь зайве. Це все через мій настрій самотности! До влади йде комерція, тож іноді питаєш себе: а що ж нам із такою владою робити? Не ображайтеся на мене!

 – Навпаки! – запевнив його Ульріх. – Я маю намір серйозно обміркувати вашу пропозицію!

Він промовив це швидко, й таку поквапність можна було витлумачити як хвилювання. Тому Арнгайм, лишившись чекати на Діотиму, був трохи збентежений і потерпав, що тепер не дуже просто буде в який-небудь пристойний спосіб змусити Ульріха забути про цю пропозицію.

122. Дорогою додому

Додому Ульріх вирушив пішки. Ніч видалася гарна, хоч і темна. Щільні ряди високих будинків утворювали дивний, угорі відкритий вуличний простір, над яким у повітрі щось вершилося – чи то пітьма, чи то вітер, чи то хмари. Дорога була така безлюдна, неначе недавні заворушення лишили після себе глибоку дрімоту. Коли Ульріхові траплявся самотній перехожий, то спершу від нього, неначе якесь важливе попередження, довго долинало лише відлуння кроків. Цієї ночі в місті можна було перейнятися таким самим, як у театрі, відчуттям подій. Було таке враження, що ти в цьому світі – явище; щось більше, ніж є насправді; щось таке, від чого розходиться луна, й, коли воно поминає освітлені площини, його супроводжує, мов блазень, власна тінь, яка спочатку шалено смикається, потім випростується, а наступної миті знов покірно припадає до ніг. «Яким же щасливим можна бути!» – подумав Ульріх.

Він увійшов крізь арку до кам’яного коридору, який кроків десять тягся поряд із вулицею і якого від неї відділяли товсті опори склепіння. З усіх кутків клубочився морок, на тьмяно освітленому вузькому хіднику чатували грабунок і вбивство. Бурхливе щастя, сповнене прадавньої й кривавої врочистости, охопило душу. Мабуть, цього було вже забагато; Ульріх раптом уявив собі, як самозакохано і з якою внутрішньою «режисурою» цієї хвилини тут ішов би, бувши ним, Арнгайм. Ульріха вже не тішила власна тінь і відлуння власних кроків, а примарна музика в мурах згасла. Він знав, що Арнгаймову пропозицію не прийме; але тепер він здавався собі лише привидом, що блукає ґалереєю життя й, украй розгублений, ніяк не знайде пройми, куди треба шаснути, й був непомалу радий, коли невдовзі, простуючи своїм шляхом, опинився в не такому гнітючому й розкішному кварталі.

Перед ним лежали темні широкі вулиці й майдани, а в звичайних будівлях, що мирно сяяли зорями освітлених поверхів, уже не було нічого чарівного. Вийшовши на відкрите місце, Ульріх перейнявся цим мирним спокоєм, і йому невідь-чому пригадалося кілька світлин дитячої пори, які він нещодавно розглядав. На них Ульріх був разом зі своєю рано померлою матір’ю, і він чужими очима дивився на малюка, який щасливо всміхався до старомодно вбраної вродливої жінки, навіюючи надзвичайно переконливий образ такого собі славного, милого, розумного хлопчика; сподівання, які зовсім іще не стали його власними; невиразні очікування бажаного, почесного місця в житті, очікування, що повивали його, мов розкинуті крила золотих тенет. Усе це, хоч колись і невидиме, тепер, через десятки років, дуже промовисто прочитувалося на давніх світлинах, і з цієї видимої невидимости, яка так легко могла стати дійсністю, на нього дивилося його м’яке, безвиразне дитяче личко із трохи розгубленою міною силуваної завмерлости. До цього хлопчика Ульріх не відчував ані найменшої приязні, й, хоч на вродливу матір він дивися не без гордощів, загалом усе справляло на нього переважно таке враження, немовби йому пощастило уникнути чогось дуже жахливого.

Кому знайоме враження, немовби він сам, у полоні давно минулої хвилини самовдоволення, дивиться на себе зі старих світлин, дивиться так, ніби зелений хвостик, що на ньому все трималося, пересох чи й узагалі відпав, той зрозуміє відчуття, з яким Ульріх питав себе, який же, власне, цей хвостик, коли в решти людей він не пересихає й не відпадає. Він стояв тепер в одному з тих скверів, котрі кільцем пролягають, перериваючись, уздовж лінії, де колись проходили вали, й міг би кількома кроками перетнути його, але широка смуга неба, що тяглася над деревами, спокусила його звернути й рушити вздовж неї, і йому здавалося, що він усе наближається, тільки ніяк не може наблизитись до надзвичайно домашніх на вигляд вогнів, які в божественній самотності ґірляндами пливли над зимовими скверами, де він простував. «Це завдяки своєрідній перспективі, що скорочує розум, – сказав він собі, – тут щовечора панує спокій, який, простираючись від дня до дня, навіює глибоке відчуття задоволеного самим собою життя. Адже загалом головна передумова щастя – аж ніяк не згладжувати суперечності, а стирати їх – так на довгій алеї змикаються дерева, поглинаючи проміжки між собою, й так само зміщуються повсюди видимі оку співвідношення, створюючи підвладну йому картину, де безпосередньо близьке здається великим, а те, що далі, навіть якщо воно величезне, – маленьким, де проміжки зливаються і врешті все набуває ладу, заокруглюється й стає гладеньким; достоту так стоїть справа і з невидимими співвідношеннями, розум і відчуття зміщують їх так, що несвідомо виникає щось таке, в чому ти почуваєшся ніби господарем у власному домі. Виходить, – сказав собі Ульріх, – я роблю це не так, як слід було б робити».

На мить він спинився перед широкою калюжею, що перетнула йому шлях. І чи то ця калюжа в нього під ногами, чи то голі, наче мітли, дерева довкола цієї ж таки миті раптом викликали в його уяві картину путівця, села і пробудили в ньому ту проміжну між виконанням бажань і їхньою марністю монотонність душі, яка властива провінційному життю і після тієї першої «поїздки-втечі» в юності не раз зваблювала його знову податися світ за очі. «Усе стає таким простим! – подумалося йому. – Почуття дрімають, думки розвіюються, як хмари після негоди, і з душі зненацька вихоплюється чисте, чарівне небо! І під цим небом серед шляху може засяяти навіть корова – видовище таке переконливе, немовби на світі, крім неї, більш нічого й нема. Те саме може зробити з цілою місцевістю одна-однісінька хмарка-мандрівниця: трава темніє, а вже за хвилину все довкруж вилискує від вологи, і хоч нічого такого й не сталося, однак це – ніби морська подорож на край світу! У якого-небудь старого діда випадає останній зуб, і ця дрібна подія – вже віха в житті всіх його сусідів, віха, до якої вони можуть прив’язувати свої спогади! І так само й пташки щовечора співають на сільських околицях, і завжди однаково, коли сідає сонце й западає тиша, але це щоразу стається но-новому, так наче світу нема ще й сімох днів! У селі боги ще навідуються до людей, – думав він, – там ти щось собою являєш і щось відчуваєш, а в місті, де всіляких подій у тисячу разів більше, ти вже не в змозі перейнятися ними і якось пов’язати їх із собою, і так, мабуть, починається горезвісне перетворення життя на абстракцію».

Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, – той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це – проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку – саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом – оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.

Коли Ульріх, дійшовши такого висновку, рушив далі, то пригадав, щоправда, як Ґьоте в одній зі своїх статей про мистецтво писав: «Людина – це така істота, яка не повчає, а живе, діє і впливає!» Він шанобливо стенув плечима. «Нині людина має право забувати про сумнівне тло знань, від якого залежить уся її діяльність, хіба що як актор, котрий не думає про куліси та грим, гадаючи, нібито здійснює вчинки насправді!» – розмірковував він. Але ця думка про Ґьоте трохи напливла, мабуть, на думку про Арнгайма, що завжди зловживав посиланнями на поета, бо ту ж мить Ульріх із прикрістю згадав про незвичну невпевненість, яку в нього викликала рука того чоловіка, коли лягла йому на плече. Тим часом він вийшов з-під дерев на узбочину вулиці й замислився, в який же бік простувати додому. Вичитуючи назви провулків, він мало не наскочив на якусь тінь, що одразу ж розтанула, і йому довелося спинитись, щоб не збити з ніг повію, яка загородила йому шлях. Вона стояла й усміхалася, замість розгніватись на нього за те, що він трохи не звалив її, мов буйвіл, і Ульріх раптом відчув, що ця професійна усмішка розливає в нічній темряві сяке-таке тепло. Повія щось сказала; то були заяложені слова, що мають на меті звабити й нагадують брудні рештки того, що лишилося від усіх попередніх чоловіків. Вона промовила: «Ходімо зі мною, хлопчику!» – чи щось таке. Плечі в неї були похилі, ніби в дівчинки, з-під капелюшка вибивалося пасемце білявих кіс, і в світлі від ліхтаря він розгледів, що обличчя її трохи бліде й риси його привабливо неправильні; нічна косметика могла приховувати шкіру ще молоденької дівчини з рясним ластовинням. На зріст вона була багато нижча від Ульріха й поглядала на нього знизу вгору, а проте ще раз сказала йому «хлопчику», на вбачаючи через свою байдужість нічого недоречного в цьому поєднанні звуків, яке вона промовляла сотні разів за вечір.

Ульріха це зворушило. Він її не відштовхнув, а лишився стояти, чекаючи, поки вона повторить свою пропозицію, так ніби перший раз не розчув. Несподівано він знайшов подругу, яка за невеличку винагороду цілком віддавала себе до його послуг; вона намагатиметься бути милою й уникати всього, що може йому не сподобатись; якщо він дасть їй знак згоди, вона візьме його попідручки трохи несміливо і з тією ніжною довірливістю, яка виникає лише тоді, коли близькі люди зустрічаються вперше після вимушеної розлуки; і якщо він пообіцяє їй і відразу викладе суму, в багато разів більшу від її звичайної такси, щоб вона не мала потреби думати про гроші й перейшла до того безтурботно приємного стану, який лишається після вдалої ділової оборудки, то виявиться, що й чиста байдужість також має перевагу всіх чистих почуттів – свободу від особистої зацікавлености і здатність надавати послуги без квапливого збентеження й претензій на почуття. Ульріх подумав про це напівсерйозно-напівжартома, і в нього забракло духу зовсім розчарувати цю маленьку незнайомку, яка сподівалася на ділові взаємини з ним. Він відчув, що прагне її ласки; але замість просто перемовитися з нею кількома словами її професійним лексиконом, він досить незграбно сягнув рукою до кишені, тицьнув дівчині в руку банкноту, яка приблизно відповідала вартості одного візиту, й пішов своєю дорогою. На мить він іще затримав у долоні руку, яка, на диво, чомусь спробувала вражено чинити опір, і промовив одне-однісіньке привітне слово. Потому облишив готову до послуг дівчину, певний, що зараз вона підійде до своїх товаришок у ремеслі – ті стояли, перешіптуючись, неподалік у темряві, – покаже гроші й зрештою кине який-небудь глузливий жарт, даючи вихід своїм почуттям, яких сама до пуття так і не збагнула.

Якусь хвилю ця зустріч ще жила в його свідомості скороминущою ніжною ідилією. Ульріх не мав ілюзій щодо жорстокого убозтва своєї випадкової подруги. Та коли він уявив собі, як би вона трохи закотила очі й видала одне з отих невмілих, тихеньких зітхань, що їх навчилася виконувати належної миті, від цього вкрай вульгарного, геть нездарного комедіантства за наперед обумовлену платню війнуло все ж таки й чимось зворушливим, і він сам не знав чому; може, тому, що це була сама людська комедія в балаганній постановці. І ще тоді, коли Ульріх розмовляв із дівчиною, одна досить очевидна асоціація нагадала йому про Моосбругера. Отого хворобливого комедіанта Моосбругера, мисливця на повій і їхнього згубника, що тої нещасливої ночі простував містом так само, як оце тепер він, Ульріх. Коли ненадійні, як лаштунки на сцені, вуличні тіні на мить завмерли, Моосбругер наштовхнувся на те незнайоме створіння, що в ніч убивства очікувало на нього біля мосту. Яке то чудесне було, мабуть, осяяння, яке потрясіння від голови до ніг! На мить Ульріхові здалося, що все це він може собі уявити. Він відчув, що його щось підіймає, як ото підіймає, бува, хвиля. Він утратив рівновагу, та вона йому й не була потрібна – його несло самим рухом. Серце в нього стислося, але в уяві все сплуталося, безмежно розпливлося й одразу розтануло вякійсь незвичайній, майже млосній насолоді. Він спробував позбутися цього п’янкого дурману. Очевидно, він так довго намагався жити без внутрішньої єдности, що тепер заздрив навіть психічно хворому з його невідчепними ідеями й вірою в свою роль! Але ж Моосбругер приваблював не лише його, а й багато кого ще? Ульріх почув, як Арнгаймів голос усередині в ньому питає: «Чи ви його звільнили б?» І як він відповідає: «Ні. Мабуть, ні». «Тисячу разів ні!» – додав він, відчувши, однак, як його засліпила картина, де намагання схопити, продиктоване неймовірним збудженням, і прагнення випручатися злилися в один невимовний загальний стан, і в ньому вже годі було відрізнити радість від примусу, сенс – від необхідности, щонайвище фізичне напруження – від блаженної покори. Мимохідь він згадав про думку, що такі нещасні створіння – це втілення притлумлених інстинктів, властивих усім людям, здійснення їхніх омріяних убивств і уявних наруг. Що ж, нехай ті, хто в це вірить, вирішують його долю як знають і, наситившись ним, виправдують його чи карають, щоб відновити власну мораль! Його, Ульріха, терзали сумніви інші, і полягали вони саме в тому, що він нічого ж не притлумлював і воднораз бачив: з портрета вбивці на нього не дивиться нічого такого, що було б чужіше, ніж на решті портретів у світі, всі вони такі, як його власні давні світлини: наполовину – сформований глузд, наполовину – знову нестримне безглуздя! Метафора порядку, що вирвалася на волю, – ось чим був для нього Моосбругер! І раптом Ульріх сказав: «Усе це…» – і зробив такий рух, неначе другим боком долоні відмітав щось убік. Він сказав це не в думці, ні, він сказав це вголос, а тоді враз зціпив вуста й завершив фразу вже подумки: «Усе це потрібно вирішити!» Він не хотів уже знати жодних подробиць того, що таке «все це»; «все це» було те, що не давало йому спокою, мордувало його, а часом і викликало в нього захват, відколи він узяв «відпустку», і сковувало його, мов сновиду, для якого нема нічого неможливого, крім одного: підвестися й піти; усе це спричиняло всілякі неможливі речі – від першого дня до останньої хвилини цього шляху додому! Й Ульріх відчув, що тепер він нарешті або має жити, як і решта людей, задля досяжної мети, або взятися за ці «неможливі речі» з усією серйозністю, а позаяк він уже майже дістався додому, то останній провулок поквапно проминув з дивним відчуттям, що з ним ось-ось щось станеться. Це відчуття окрилювало, спонукало що-небудь робити, але його не наповнював ніякий зміст, і тому воно було, знову ж таки, навдивовижу вільне.

Може, воно минуло б так само, як і багато інших; та коли він завернув на свою вулицю, то вже через кілька кроків помітив, що у вікнах його будинку ніби світиться, а невдовзі, коли підійшов до Гратчастих воріт свого парку, жодних сумнівів у цьому вже не мав. На цю ніч його старий слуга відпросився до родичів, що жили десь-інде, сам він, Ульріх, удома не був відтоді, як удень розмовляв з Ґердою, а садівник із дружиною, яких він поселив на нижньому поверсі, до його кімнат ніколи не входили; одначе повсюди горіло світло, складалося враження, що в будинок проникли якісь чужаки, злодії, і він зненацька їх заскочив. Ульріх був такий збентежений, і йому так не хотілося позбуватися цього незвичайного відчуття, що він, не вагаючись, поквапився до будинку. Він не знав, чого можна очікувати. За вікнами він побачив тіні, які давали підстави гадати, що там ходить хтось один; але всередині могли бути й кілька чоловік, і він не мав певности – вистрелять у нього, коли він ввійде до будинку, чи треба приготуватися стріляти самому. В іншому стані Ульріх, перше ніж на що-небудь зважитися, покликав би, мабуть, поліціянта чи бодай з’ясував би обстановку, проте йому хотілося розібратися з усім цим самому, й він навіть не дістав пістолета, що його іноді носив при собі після тієї ночі, коли його побили волоцюги. Йому хотілося… Він не знав, чого йому хотілося, це мало ще з’ясуватись!

Та коли він штовхнув вхідні двері, то з’ясувалося, що злодій, побачити якого він сподівався з такими непевними відчуттями, був усього-на-всього Кларисою.

123. Переміна

Спочатку в поведінці Ульріха, можливо, й була переконаність, що всьому знайдеться яке-небудь просте пояснення, була ота нехіть вірити в найгірше, з якою завжди очікуєш небезпеку; та коли у вестибюлі назустріч йому несподівано вийшов слуга, він мало не кинувся на старого й не збив його з ніг. На щастя, в останню мить стримавшись, Ульріх почув від нього, що принесли телеграму, яку прийняла Клариса, й що ця ласкава юна пані з’явилася десь годину тому, саме коли старий уже зібрався був піти, й відхилила прохання покинути будинок, отож він, мовляв, вирішив за краще теж лишитися вдома, відмовившись від сьогоднішнього відгулу, позаяк – нехай ласкавий пан уже дарує йому це зауваження – юна пані справила на нього враження дуже схвильованої.

Коли Ульріх подякував слузі й ступив до вітальні, Клариса лежала на канапі, трохи повернувшись набік і підібгавши під себе ноги; її струнка, хоч і без талії, постать, по-хлопчачому підстрижена голова з гарненьким довгастим личком, яке, спершись на руку, звело на нього погляд, коли він прочинив двері, були надзвичайно звабливі. Він сказав, що прийняв її за злодія. У Кларисиних очах з’явилося щось таке, що нагадувало неперервний вогонь із браунінґа.

 – А може, я і є злодій! – відповіла вона. – Той хитрун, твій слуга, нізащо не хотів лишати мене тут; я сказала, щоб він ішов спати, але він, я знаю, причаївся десь унизу! Гарно тут у тебе! – Не підводячись, вона подала йому телеграму. – Мені кортіло поглянути, як ти повертаєшся додому, коли гадаєш, що тут нікого немає, – провадила вона. – Вальтер на концерті. Додому повернеться аж за північ. Але я йому не сказала, що піду до тебе.

Ульріх розпечатав телеграму й почав читати, лише краєм вуха слухаючи, що каже Клариса; зненацька він зблід і, не вірячи власним очам, ще раз слово по слову перечитав дивний текст. Хоч Ульріх і забув відповісти на кілька батькових листів щодо паралельної акції та обмеженої осудности, проте нагадувань останнім часом від старого не одержував і не звертав на те уваги; і ось ця телеграма досить докладно, химерно перемішуючи не зовсім приховані докори й жалобну врочистість, у манері, яку виробив і до дрібниць продумав вочевидь іще сам батько, – ця телеграма повідомляла про його смерть. Великої ніжности один до одного вони не відчували, ба більше, згадувати про батька Ульріхові майже завжди було прикро, а проте, читаючи цей моторошно-кумедний текст удруге, він подумав: «Тепер я на світі зовсім самотній!» Ні, він не вкладав у ці слова аж такого буквального сенсу, який геть не відповідав тепер уже минулим їхнім взаєминам; скоріше він із подивом відчував, що спливає на поверхню, так ніби урвалася якась якірна линва, або що стає цілковитим чужинцем у світі, з яким був ще сяк-так пов’язаний через батька.

 – Помер мій батько! – сказав він Кларисі і з якоюсь мимовільною врочистістю підніс руку з телеграмою.

 – О-о! – відповіла Клариса. – Вітаю! – І, на хвильку замислившись, додала: – Тепер ти, мабуть, дуже розбагатієш?

 – Він був чоловік заможний, але не думаю, що багатий, – заперечив Ульріх. – Я жив тут не його коштом.

Клариса вислухала ці осудливі слова з ледь помітною усмішкою, яка ніби промовляла: «Зауваження сприйняла, перепрошую»; її виразні рухи нерідко були такі поквапні й підкреслено скупі, як поклони хлопчика, що має продемонструвати в товаристві своє виховання. Вона зосталася в кімнаті сама, бо Ульріх, вибачившись, на хвилину вийшов розпорядитися щось там підготувати до його від’їзду. Покинувши Вальтера після тієї бурхливої сцени між ними, Клариса далеко не пішла; поряд із дверима до їхнього помешкання були сходи, якими користувалися рідко і які вели на горище, й там вона, загорнувшись у хустку, сиділа доти, доки почула, що чоловік вийшов з дому. Клариса трохи знала, як усе влаштовано над театральною сценою; отож там, нагорі, звідки звисають линви, вона й сиділа, поки Вальтер спускався сходами. Вона уявляла собі, як актриси між виходами, коли їм нічого робити, сидять, закутавшись у хустки, серед балок над сценою й стежать за дією внизу; тепер вона теж була така сама актриса, й усі події відбувалися під нею внизу. У цьому знов нагадувала про себе її давня улюблена думка про те, що життя – це акторське завдання. «Життя, певна річ, не треба осягати розумом», – гадала вона. Що люди взагалі знають про життя, навіть якщо вони знають про нього більше, ніж вона, Клариса? Але інстинкт до життя треба мати непомильний, як у буревісника! Треба руки свої – а в неї це означало: свої слова, свої поцілунки, свої сльози – розпростерти, мов крила! Ця ідея стала для Клариси певним відшкодуванням за те, що вона вже не могла вірити у майбутнє Вальтера. Дивлячись униз, на круті сходи, якими він спустився, Клариса піднесла руки, розвели їх і тримала так поти, поки ставало сили: може, вона допоможе йому хоч цим! «Крутий шлях нагору й крутий шлях униз у своїй силі вороже споріднені й неподільні!» – подумала вона. «Тріумфальною крутизною світу» назвала Клариса свої розпростерті руки і спрямований униз погляд. Вона відмовилась від наміру тайкома подивитися на демонстрації в місті; що їй до того «стада», почалася жахлива драма одної-єдиної!

Отак Клариса й пішла до Ульріха. Дорогою на вустах у неї часом з’являлася її лукава усмішка, коли Клариса згадувала про те, що Вальтер мав її за божевільну, щойно вона виявляла своє глибше розуміння того стану, в якому обоє вони опинилися. Її тішило бачити його страх перед тим, що вона народить йому дитину, й усе ж таки він не міг цього дочекатися; «божевілля» означало для неї щось на кшталт вранішньої чи вечірньої зорі або таке міцне здоров’я, що воно аж лякає решту людей, і це була властивість, яка розвинулася в їхньому подружньому житті поступово, в міру того, як зростали її, Кларисині, перевага й верховенство. Але вона знала все ж таки, що іноді багато хто її не розумів, і коли Ульріх повернувся до кімнати, в неї було таке відчуття, що вона має йому щось сказати, як того й вимагала така прикметна подія в його житті. Вона хутко підхопилася з канапи, кілька разів пройшлася у вітальні, потім у сусідніх кімнатах і нарешті сказала:

 – Що ж, прийми найщиріші мої співчуття, друзяко! Ульріх здивовано звів на неї очі, хоч уже й знав цей її тон у хвилини, коли вона нервувала. «Тоді в ній часом з’являється щось таке несподівано холодне, – подумав він, – неначе у книжку помилково вклеїли аркуш з іншої книжки». Ті свої слова Клариса сказала йому не так, як це робила звичайно, а немовби кинула їх збоку, через плече, і складалося враження, ніби фальш лунала не так у самому тоні, як у хибно дібраному тексті; це наводило на досить моторошну думку, що Клариса й сама складається з багатьох таких плутаних текстів. Нарешті вона, не дочекавшись від Ульріха відповіді, спинилася перед ним і промовила:

 – Мені треба побалакати з тобою!

 – Я хочу запропонувати тобі чимось підкріпитися, – відказав Ульріх.

Клариса лише трохи піднесла руку й поквапно відмахнулася від його пропозиції. Потому, зібравшись із думками, почала:

 – Вальтер страшенно хоче мати від мене дитину. Розумієш? – Вона змовкла, ніби очікуючи від Ульріха відповіді.

Що він мав їй сказати?

 – Але я не хочу! – в запалі вигукнула вона.

 – Навіщо ж так одразу злитися, – промовив Ульріх. – Якщо ти не хочеш, то цього й не станеться.

 – Але ж пропаде через це він!

 – Люди, котрі, як їм здається, щохвилини помирають, живуть довго! Ми з тобою вже давно будемо старими печерицями, а в нього лише візьметься сивиною чуб, і він стане директором свого архіву й матиме обличчя, як у молодого хлопця!

Клариса замислено крутнулася на підборі й відійшла від Ульріха; трохи збоку вона знов зайняла позицію і, примруживши очі, «націлилася» в нього поглядом.

 – Чи знаєш ти, який вигляд матиме парасоль, коли вийняти з нього держално? Вальтер загине, якщо я від нього відвернусь. Я – його держално, а він… – Вона хотіла була сказати «парасоль», але на думку їй спало щось краще. – Він – моє прикриття, – завершила вона фразу. – Він вважає, що повинен мене прикривати. Задля цього він спершу хоче побачити мене з великим черевом. Потім переконуватиме мене, що природний материнський обов’язок – годувати дитину груддю. Потім схоче виховувати ту дитину в своєму дусі. Ти ж бо й сам знаєш. Він просто хоче привласнити собі всі права й, ховаючись за гучними словами, зробити з обох нас таких собі міщан. Та якщо я й далі, як досі, казатиму «ні», тоді йому гаплик! Просто я для нього – все!

У відповідь на такий Глобальний висновок Ульріх лише скептично посміхнувся.

 – Він хоче тебе вбити! – швидко додала Клариса.

 – Що?! Гадаю, зробити це йому порадила ти?

 – Дитину я хочу від тебе! – сказала Клариса. Ульріх вражено присвиснув крізь зуби.

Клариса всміхнулася, мов безвусий юнак, що висунув зухвалу вимогу.

 – Я не хочу зловживати довірою такої близької мені людини, як Вальтер. Про таке навіть гидко подумати, – повільно промовив Ульріх.

 – Он як?! Виходить, ти дуже порядний? – Клариса, здавалося, надавала цьому певного значення, якого Ульріх не розумів; на хвилю вона замислилася, потім агресивним тоном повела далі: – Але якщо ти мене кохаєш, то ти у нього в руках?!

 – Чому?

 – Це ж бо цілком зрозуміло, я тільки не можу пояснити. Тобі доведеться обходитися з ним тактовно й люб’язно. Нам буде його дуже шкода. Адже ти не зможеш просто ошукувати його, а отже, намагатимешся давати йому щось навзамін. Ну, й таке інше. Та головне ось що: ти змусиш його показувати найкраще, що в ньому є. Ти ж бо не заперечуватимеш, що ми сховані в собі, немов статуї в кам’яній брилі. Треба вирізьблювати себе із себе! Треба змушувати одне одного робити це!

 – Гаразд, – мовив Ульріх. – Тільки ти надто швидко припустила, що так воно й буде!

Клариса знов усміхнулася.

 – Можливо, я й поквапилася! – сказала вона. Потому ступила до нього й по-дружньому взяла його під руку, яка лишилася в’яло звисати вздовж тіла, не реагуючи на Кларисин жест. – Чи я тобі не подобаюсь? Чи ти мене не кохаєш? – І, коли Ульріх не відповів, повела далі: – Я тобі подобаюсь, я ж бо знаю; я досить часто помічала, як ти на мене дивишся, коли буваєш у нас! Пригадуєш, я тобі вже казала, що ти – диявол? Таке в мене враження. Зрозумій мене правильно. Не скажу, що ти диявол бідолашний, тобто такий, який бажає зла, бо нічого кращого не знає; ні, ти диявол великий, ти знаєш, у чому добро, але робиш якраз протилежне тому, чого бажаєш! Життя, яким усі ми живемо, тобі видається огидним, і тому ти на зло кажеш, що ним треба жити й далі. І страх як порядно заявляєш: «Друзів своїх я не ошукую!» – але лише через те, що в тебе вже сотні разів зринала думка: «Я хочу мати Кларису!» Та оскільки ти, Уло, – диявол, то в тобі є щось і від Бога! Від великого Бога! Того, який бреше, щоб його не впізнали! Ти хочеш мене.

Замість однієї його руки вона схопила тепер обидві й стояла перед ним, відхилившись усім тілом і закинувши назад голову – мов рослина, коли її легенько потягти за квітку. «Зараз її обличчя знов заллється слізьми, як тоді!» – злякався Ульріх. Але цього не сталося. Врода з її обличчя не зійшла. Клариса всміхалася не звичайною своєю кволою усмішкою, а усмішкою відкритою, яка показувала не лише розтулені вуста, а трохи й зуби, так наче Клариса приготувалася захищатись, а форма її рота нагадувала двічі вигнутий лук бога кохання, і лук цей повторювався у випуклостях чола й над ними ще раз у прозорій хмаринці кіс.

 – Ти б уже давно залюбки схопив би мене зубами свого брехливого рота й забіг би зі мною світ за очі, якби лишень зважився постати перед мною таким, який ти є! – провадила Клариса.

Ульріх легенько вивільнився з її рук. Клариса опустилася на канапу так, немовби туди її посадив він, і потягла його за собою.

 – Не перебільшуй так, – дорікнув їй Ульріх за її слова. Клариса відпустила його. Потому заплющила очі і, спершись ліктями на коліна, обхопила руками голову; друга її атака зазнала поразки, й тепер Клариса поклала собі переконати Ульріха залізною логікою.

 – Не чіпляйся до слів, – відповіла вона. – Це я тільки так кажу: диявол, Бог. Та коли зостаюся вдома сама, зазвичай на цілий день, і вирушаю поблукати околицями, то міркую собі – а надто часто це траплялося зі мною колись: «Ось поверну зараз ліворуч – явиться Бог, а поверну праворуч – явиться диявол». І таке саме відчуття нерідко бувало в мене, коли я мала взяти в руки яку-небудь річ і могла зробити це або лівою рукою, або правою. Коли я показувала це Вальтерові, той зі страху ховав руки до кишень! Його тішить кожна квіточка чи навіть який-небудь равлик; але скажи мені: хіба життя, яким ми живемо, не жахливо сумне? Не являється ні Бог, ані диявол. І так я блукаю вже багато років. А що ж може статися?! Нічого. Це – все; хіба лишень за допомогою мистецтва пощастить іще якимсь дивом що-небудь змінити!

Цієї хвилини вона справляла таке рахманно-журливе враження, що Ульріх не стримався перед спокусою торкнутися рукою її м’яких кіс.

 – Де в чому ти, либонь, маєш рацію, Кларисо, – промовив він, – але щодо твоїх висновків, то я ніколи не розумію зв’язку між стрибками в них.

 – Він простий, – відказала вона, не змінюючи пози. – З часом у мене визріла одна ідея. Ось послухай! – Нарешті вона випросталась і раптом знов пожвавішала. – Чи не сам ти колись сказав був, нібито стан, в якому ми живемо, має шпарини, і з них виглядає, так би мовити, неможливий стан? Можеш не відповідати, я давно вже знаю про це й сама. Кожному, звісно, хочеться, щоб з його життям було все гаразд, але так ні в кого не виходить! Ось я граю на роялі чи малюю; але ж це однаково, якби перед діркою в стіні я поставила ширму. Ви з Вальтером, крім того, маєте свої ідеї, в цьому я мало що тямлю, але й тут щось не те, і ти казав, що в ту дірку через лінощі чи інертність ніхто не зазирає чи люди просто відвертають свою увагу від неї всілякими дурницями. А насправді все дуже просто: крізь ту дірку треба вийти! І я можу це зробити! У мене бувають дні, коли я можу вислизнути із себе. Тоді стоїш – як би це краще сказати? – мов облуплений, серед речей, з яких також облущена брудна шкаралупа. Ти пов’язаний з усім, що тебе оточує, повітрям, як сіамський близнюк. Це неймовірно чарівний стан; усе обертається на музику, барви й ритми, і тоді я – вже не міська мешканка, яку охрестили Кларисою, а радше такий собі лискучий уламок, що проникає в якесь величезне щастя. Та ти знаєш про все це й сам! Адже саме це ти й мав на увазі, коли казав, нібито реальність приховує в собі неможливий стан, а те, що відбувається з тобою, нібито не можна обертати на себе й розглядати його як щось особисте й реальне, а треба обертати його назовні, так мовби його проспівали чи намалювали, і таке інше, і таке інше. Адже я могла б усе це переповісти тобі слово в слово!

Клариса поквапно говорила далі, раз у раз повторюючи оце «і таке інше» несамовитим рефреном, і майже щоразу рішуче додавала: «І на це в тебе досить снаги, ти тільки не маєш бажання; не знаю, чому ти не маєш бажання, але я тебе розворушу!!»

Ульріх її не перебивав; час від часу, коли вона приписувала йому що-небудь уже й геть далеке від можливого, він німо хитав головою, але не знаходив у собі волі запротестувати й не забирав руки з її кіс, під якими мало не відчував пучками пульсування цих плутаних думок. Ніколи ще не бачив він Кларису такою чуттєво збудженою, і його майже здивувало те, що і її тонке, міцно збите тіло також може розслаблюватись і в ньому може спалахувати й м’яко розливатися жіночий вогонь, і споконвічна несподіванка того, що жінка, котру ти знав лише закритою для всіх, раптом розкривається, – ця несподіванка нагадала про себе й цього разу. Але Кларисині слова його не відштовхували, хоч і ображали розум; бо коли вони наближалися до його внутрішнього світу, а тоді знов безглуздо далеко від нього відлітали, це тривале й швидке снування скидалося на посвист або дзижчання, милозвучність чи немилозвучність яких не виявляється через потужну вібрацію. Він відчував, що це полегшує йому ухвалювати власні рішення, як ото дика музика – слухати її, і аж коли йому здалося, що Клариса й сама вже заплуталась у своїх словах і не може дати їм ради, він легенько похитав долонею їй голову, щоб повернути її до тями й застерегти.

Але сталося протилежне тому, чого він хотів: зненацька Клариса кинулася на нього. Вона спритно, так, що він просто отетерів і не встиг їй завадити, обвила руками його шию і при-тислася губами до його губів, хутко підібгала ноги й стала навколішки в нього на колінах, а на плечі в себе він відчув м’ячик її груді. Він мало що розумів із того, що вона казала. Вона белькотіла щось про свою рятівну силу і про його боягузтво, й Ульріх тільки й розчув, що він – «варвар» і тому спасителя світу вона народить, мовляв, від нього, а не від Вальтера, але її слова були, по суті, лише несамовитою грою над його вухом, ледве чутним палким бурмотінням, вони були заклопотані радше самі собою, ніж тим, аби що-небудь повідомити, і тільки час від часу в цьому воркітливому струмку можна було розчути яке-небудь окреме слово, наприклад, «Моосбругер» чи «диявольський погляд». Захищаючись, він схопив свою маленьку нападницю за плечі й притис до канапи, й тоді вона заходилася обвивати його ногами, тицяючись косами йому в обличчя й силкуючись знов обійняти його за шию.

 – Уб’ю, якщо не поступишся! – сказала Клариса чітко й зрозуміло. Вона нагадувала збудженого хлопчика, що, охоплений ніжністю й роздратуванням воднораз, ніяк не вгомониться і розпалюється все дужче й дужче.

Намагаючись угамувати її, Ульріх лише невиразно відчував у її тілі пульсування похітливости; але тієї миті, коли він міцно схопив її за плечі й притис до канапи, це пульсування дало про себе знати з усією силою. Здавалося, її тіло проникло в його почуття; адже він знав її вже давно й частенько жартома брався з нею в ручки, але ніколи ще не торкався отак, згори донизу, цього невеличкого, знайомо-незнайомого створіння, в якого шалено калатало серце, й коли тепер Кларисині рухи, сковані його руками, стали м’якшими і це ослаблення спротиву ніжно промайнуло і в її очах, ледве не сталося того, чого він не хотів. Цієї миті він, однак, згадав про Ґерду, так ніби аж тепер перед ним постала потреба дійти якоїсь остаточної згоди із самим собою.

 – Я не хочу, Кларисо! – сказав він і відпустив її. – Зараз я хочу лишитися сам, мені треба ще багато чого залагодити перед від’їздом!

Коли Клариса збагнула, що він їй відмовляє, у голові в неї, здавалося, запрацював, зробивши кілька різких поштовхів, якийсь інший трибковий механізм. Вона побачила, що Ульріх із болісно спотвореним обличчям стоїть за кілька кроків від неї, побачила, що він щось каже, нічого, однак, не зрозуміла, але, стежачи за його губами, відчула, як у ній наростає відраза, потому завважила, що її спідниці задерлися вище колін, і підхопилась. Ще не отямившись, вона вже стояла на ногах; нарешті поправила коси й одяг, так ніби перед цим викачалась у траві, й промовила:

 – Авжеж, ну звісно, тобі треба спакувати речі, я тебе довше не затримуватиму! – І вже знову зі звичайною своєю усмішкою, що іронічно-невпевнено промкнулася крізь вузеньку шпарину вуст, побажала йому щасливої дороги. – Коли повернешся, у нас, мабуть, буде Майнгаст; він повідомив, що приїде, і про це, власне, я й прийшла тобі сказати! – додала вона ніби між іншим.

Ульріх затримав її руку в своїй.

Її палець грайливо дряпнув йому долоню; їй страх як кортіло знати, що, власне, вона йому сказала, бо наговорила вона, либонь, хтозна й чого і, бувши вкрай схвильована, просто про все забула! Невиразно Клариса усвідомлювала, що сталося, але не надавала цьому ніякого значення, бо чуття підказувало їй: вона поводилася відважно і з готовністю до самопожертви, а ось в Ульріха рішучости забракло. Їй хотілося тільки одного: попрощатися з ним суто по-товариському, щоб у нього не лишалося щодо цього жодних сумнівів.

 – А Вальтерові про те, що я приходила, краще не кажи, – мимохідь кинула вона. – І нехай те, про що ми розмовляли, до наступного разу буде між нами!

Надворі біля воріт вона ще раз подала йому руку й попросила далі її не проводжати.

До кімнати Ульріх повернувся в якомусь дивному стані. Потрібно було написати кілька листів, щоб попрощатися з графом Ляйнсдорфом і Діотимою, крім того, ще багато чому дати лад, бо він передбачав, що оформлення спадщини затримає його надовго; потім сховав до валіз, уже спакованих слугою, якого він відпустив спати, ще кілька дрібних речей, потрібних у побуті, а також книжки, й, коли все це попорав, лягати йому вже перехотілося. Після такого бурхливого дня він був украй збуджений і зморений, і обидва ці стани не минали, а навпаки, взаємно підсилювали один одного, тож Ульріх відчував: заснути йому, попри глибоку втому, не пощастить. Не думаючи, а здаючись на волю спогадів, що перескакували то на одне, то на інше, Ульріх спершу зізнався собі, що враження, яке вже не раз складалося в нього про Кларису – нібито вона створіння не просто незвичайне, а в глибині душі вже, мабуть, і психічно хворе, – жодних сумнівів тепер не допускає, й усе ж таки під час свого нападу, чи як там назвати отой недавній її стан, вона висловлювала думки, іноді тривожно суголосні його власним. Це могло б спонукати його замислитися про такі речі знов і ґрунтовно, але він відчув у цьому лише прикре, чуже природі свого напівсонного стану нагадування про те, що йому ще багато чого належить зробити. Майже половина того року, який він собі надав, уже збігла, а він ще жодного питання не вирішив. У нього промайнула думка, що Ґерда вимагала від нього написати про це книжку. Але він хотів жити, не роздвоюючись на реальну й примарну частини. На гадку йому спала хвилина, коли він розмовляв про це з начальником відділу Туцці. Він бачив, як вони стоять удвох у Діотиминому салоні, й у цьому було щось драматичне, щось акторське. Пригадалося, як він, Ульріх, мимохідь сказав, що йому доведеться, мабуть, або написати книжку, або накласти на себе руки. Але й думка про смерть була, коли він розглядав її тепер і, сказати б, зблизька, аж ніяк не справжнім виявом його стану; бо коли він, поринаючи в неї, уявляв собі, що, замість від’їздити, ще до ранку можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи – сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої – це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне – то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.

Та поки Ульріха ледве не до сліз зворушувала ця безглузда немічність усіх зусиль, якими він так хизувався, в його змученому безсонням стані наростало чи, можна навіть сказати, навколо нього, Ульріха, творилося якесь дивне відчуття. В усіх кімнатах ще горіли лампи, що їх позасвічувала, коли була тут сама, Клариса, і яскраві потоки світла пливли туди й сюди поміж стінами й речами, заповнюючи проміжний простір чимось майже живим. І, певно, ніжність, яка щоразу розливається в безболісній втомі, змінила загальне відчуття в його тілі, бо це завжди наявне, хоч і непомічене самовідчуття тіла, й так досить невиразно обмежене, перейшло у стан в’яліший і просторіший. Це була якась розслабленість, так ніби раптом розв’язався вузол; а позаяк ні в стінах, ні в речах насправді нічого не змінилося, і ніякий бог до кімнати цього невірника не ступив, і сам Ульріх у жодному разі не зрікався ясности у своїх міркуваннях (хіба що втома вводила його щодо цього в оману), то зазнати таких перемін могли тільки стосунки між ним і його оточенням, до того ж змінитися могла, знову ж таки, не матеріалізована частина цих стосунків і не свідомість та розум, які тверезо цій частині відповідають, – ні, змінилося, здавалось, якесь відчуття, що розливається глибоко-глибоко, як Грунтові води, відчуття, на якому звичайно стоять ці стовпи реального сприйняття й мислення, і стовпи тепер чи то м’яко розійшлися, чи то зійшлись. А втім, ця різниця ту ж мить також утратила свій сенс. «Це – інші погляди й інша поведінка; я стаю іншим, і тому іншим стає все, що зі мною пов’язане!» – міркував Ульріх, гадаючи, що пильно за собою спостерігає. Та можна було б сказати також, що його самотність (тобто стан-бо не лише в ньому, а й довкола нього, і цей стан, отже, пов’язував одне з другим), – можна було б сказати (і він відчував це й сам), що ця самотність робилася чимдалі щільнішою й чимдалі глибшою. Вона проникала крізь стіни, вростала в місто, вона, по суті, не розширюючись, вростала у світ. «Який світ? – подумав він. – Адже ніякого світу немає!» Ульріхові здавалося, що це поняття вже втратило будь-яке значення. Але він мав іще досить самовладання, тож йому відразу стало й прикро за таку аж надто пишномовну фразу; він уже не намагався знайти інших слів, навпаки, від цієї миті він немовби почав прокидатися цілком і за кілька секунд стрепенувся. Уже сірів день, своєю бляклістю швидко поглинаючи яскравість штучного світла.

Ульріх підхопивсь і всім тілом потягся. Але в ньому, у тілі, лишилося щось таке, чого стріпнути не пощастило. Ульріх протер пальцями очі, але погляд його зберігав щось від того м’якого доторку до речей, коли він занурюється в них. І раптом якимсь майже незбагненним чином, немовби щось відринуло, немовби йому просто забракло сили й далі це заперечувати, – раптом він усвідомив, що знову стоїть там, де вже був колись багато років тому. Він усміхнувся й похитав головою. Свій стан він іронічно назвав «нападом майорихи». Жодної небезпеки його здоровий глузд у цьому не вбачав, адже не було нікого такого, з ким він, Ульріх, міг би ще раз утнути таку дурницю. Він прочинив вікно. Повітря за ним було байдуже – звичайнісіньке вранішнє повітря з першими звуками міського гамору. Прохолода омивала Ульріху скроні, а тим часом несхильність європейця впадати в сентиментальну мрійливість почала сповнювати його ясною твердістю, і він поклав зустріти цю подію, коли вже так судилося, з усією пунктуальністю. І все ж, коли він довго стояв отак край вікна й, ні про що не думаючи, дивився в ранок, у ньому ще лишалося щось від мерехтливого буяння почуттів.

І коли до кімнати з урочистим виглядом людини, яка рано встала, раптом увійшов слуга, щоб розбудити його, Ульріх вражено стрепенувся. Згодом прийняв ванну, нашвидку, кількома жвавими рухами збадьорив тіло й поїхав на вокзал.

Частина третя До Тисячолітнього царства (Злочинці)

1. Забута сестра

Коли надвечір того самого дня Ульріх приїхав до…* і вийшов з вокзалу, його очам відкрився широкий, схожий на мілку улоговину майдан, який в обидва боки розтікався вулицями, й картина ця ледве не боляче вразила його пам’ять; так буває в місцях, що їх ти вже не раз бачив і завжди забував.

«Запевняю вас, доходи скоротилися на двадцять відсотків, а життя на двадцять відсотків подорожчало; виходить – сорок відсотків!» – «А я вас запевняю, що шестиденні перегони – це подія, яка єднає народи!» Голоси ці лунали тепер у його вухах; то були голоси купе. Потім він досить виразно почув, як хтось сказав: «І все ж таки опера для мене – понад усе!» – «У вас це, либонь, – наче спорт?» – «Ні, захоплення». Він схилив набік голову, так ніби хотів витрусити з вуха воду. У потягу було повно людей, а їхати довелося довго; краплі спільної розмови, що просочилися в нього за всю дорогу, витікали назад. Серед радісного пожвавлення й поспіху, з яким прибулий натовп гунув з вокзальних дверей, наче з гирла труби, у майданний спокій, Ульріх перечекав, поки цей потік розпався на окремі краплини, і тепер стояв у вакуумній тиші, що настає вслід за гамором. І одночасно з неспокоєм у вухах, викликаним такою обстановкою, завважив незвичний спокій перед очима. Усе видиме мало в цьому спокої чіткіші обриси, ніж будь-де, й коли він сягнув поглядом через майдан, то в другому його кінці цілком звичайні віконні рами на тлі блідого блиску шибок чорніли у вечірньому світлі так, немовби то були хрести Голгофи. І все, що на вулицях рухалося, відділялося від того, що на них позастигало, не так, як це буває в дуже великих містах. Те, що ворушилося, й те, що стояло на місці, тут вочевидь мало досить простору, щоб розширювати свою значущість. Ульріх звертав на це увагу, як то буває після розлуки, з певною цікавістю розглядаючи велике провінційне місто, де минуло кілька коротких, але малоприємних періодів його життя. У самій природі цього міста було, як він добре знав, щось безрідно-колоніальне. Одна з прадавніх гілок німецького бюргерства, яка кілька сторіч тому потрапила на слов’янську землю, тут захиріла, й тепер про неї нагадувало мало що, крім небагатьох церков та прізвищ; і від колишньої резиденції земського зібрання, чим це місто стало згодом, також не лишилося майже нічого, крім мальовничого палацу, який ще зберігся; але в добу абсолютного правління на цю минувшину осіло щільне напластування імператорського намісництва з його центральними представництвами в провінції, народними школами старшого ступеня й вищими школами, з казармами, судами, в’язницями, резиденцією єпископа, танцювальною залою, театром і всіма причетними до всього цього людьми, а також із торговцями й ремісниками, яких ті люди за собою привели, внаслідок чого врешті розвинулася ще й промисловість, бо вслід за тими першими й другими прийшли й підприємці, чиї заводи й фабрики, стіна до стіни, заповнили передмістя і за наступних поколінь впливали на долю цього куточка землі дужче, ніж будь-що. Це місто мало історію, мало воно й власне обличчя, але на ньому очі не пасували до рота, а підборіддя – до волосся на голові, і все тут було позначене слідами бурхливого, але внутрішньо порожнього життя. Можливо, за якихось виняткових особистих обставин усе це справляло благодатний вплив на щось надзвичайне й незвичне.

Щоб висловитись якомога лаконічніше й бездоганніше, можна сказати: Ульріх відчував якусь «порожнечу душевного наповнення», де людина губиться так, що в неї починає нестримно буяти уява. У кишені в нього лежала дивна телеграма від батька, й Ульріх знав її напам’ять. «Даю тобі знати про свою смерть» – велів сповістити йому старий добродій (чи краще сказати «сповіщав»? Адже саме на це вказував і підпис: «Твій батько»). Його превосходительство, дійсний таємний радник у серйозні хвилини ніколи не жартував; таке химерне формулювання було збіса логічне, адже звістку готував синові він сам, коли, очікуючи власної смерти, писав чи диктував цей текст, воліючи, аби створений у такий спосіб папір набрав чинности тієї миті, коли він випустить дух. Точніше змалювати ситуацію, мабуть, і не можна було, й усе ж від цього дійства, де сучасне намагалося заволодіти майбутнім, дожити до якого вже не могло, відгонило лиховісним трупним духом злісно зітлілої волі!

Розмірковуючи про цей вчинок, що за якоюсь асоціацією нагадував йому просто-таки вмисне неврівноважену вдачу невеличких містечок, Ульріх не без тривоги подумав про свою заміжню сестру, яка мешкала в провінції і з якою він, мабуть, за кілька хвилин побачиться. Він думав про сестру ще в дорозі, бо знав про неї небагато. Час від часу з батьковими листами до нього доходили звичайні сімейні новини, як-от: «Твоя сестра Агата вийшла заміж». Те повідомлення доповнювали подробиці, бо поїхати тоді додому Ульріх не зміг. А десь за рік він уже дістав звістку про смерть молодого сестриного чоловіка; а років, якщо йому не зраджувала пам’ять, за три надійшло повідомлення: «Твоя сестра, мені на втіху, вирішила знову вийти заміж». На цьому другому весіллі п’ять років тому він побував і бачив сестру кілька днів, але пригадував лише, що ті дні були наче велетенське колесо із суціль білих шат, яке безперервно крутилося. Пригадував він і сестриного чоловіка, який йому не сподобався. Агата мала тоді, здається, двадцять два роки, а сам Ульріх – двадцять сім, бо саме тоді він дістав докторський ступінь; отже, тепер його сестрі двадцять сім, і відтоді він жодного разу з нею не бачився й не листувався. Він пригадував тільки, що згодом батько не раз писав: «На жаль, подружнє життя у твоєї сестри, схоже, не завжди складається так, як могло б складатися, хоча чоловік її – прекрасна людина». Траплялося читати й таке: «Недавно мене вельми потішили успіхи чоловіка твоєї сестри Агати». Принаймні про такі речі писав батько в своїх листах, яким Ульріх, на жаль, ніколи не приділяв належної уваги; але один раз – Ульріх добре пам’ятав про це й досі – з несхвальним зауваженням щодо Агатиної бездітности батько пов’язав сподівання, що донька все ж таки задоволена своїм шлюбом, хоч її вдача, мовляв, ніколи й не дасть їй це визнати. «Цікаво, який у неї тепер вигляд?» – подумав Ульріх. Їхній старий батько, який так турботливо повідомляв кожному з дітей про другого, мав одну характерну рису: обох їх він у ще зовсім маленькому віці, відразу після смерти їхньої матері, спровадив з дому; виховувалися вони в різних закладах, окремо одне від одного, й Ульріхові через його погану поведінку часто не дозволяли поїхати на вакації додому, тож сестру він уже, по суті, від самого дитинства, коли вони, до речі, дуже любили одне одного, так до пуття й не бачив, якщо не брати до уваги одного-однісінького, але досить тривалого побачення, коли Агата мала десять років.

Ульріх не бачив нічого дивного в тому, що за таких обставин вони з Агатою й не листувалися. Та й про що вони одне одному писали б? Коли Агата вийшла заміж уперше, він, як тепер пригадував, був лейтенантом і після поранення на дуелі лежав у шпиталі. Господи, яким же він був віслюком! І то не одним, а, по суті, кількома різними віслюками одразу! Бо йому саме спало на думку, що ота лейтенантська пригода з пораненням тут ні до чого: скоріше за все він був тоді вже майже інженером і мав «важливі справи», того ж і не зміг приїхати на те сімейне свято! А про сестру він почув згодом, що вона дуже кохала свого першого чоловіка. Ульріх уже не пригадував, від кого про це довідався, але що, зрештою, означає: «Вона дуже кохала»?! Просто так кажуть. Агата знову вийшла заміж, і другого її чоловіка Ульріх не міг терпіти. Що-що, а це він знав напевно! Не любив він того чоловіка не лише через особисте враження від нього, але й за кілька його книжок, які він, Ульріх, прочитав, і дуже ймовірно навіть, що саме після того не зовсім випадково про сестру забув. Учинив він не зовсім гарно; однак мусив зізнатися собі, що навіть за минулий рік, коли скільки всього передумав, про сестру жодного разу не згадав, як не згадав про неї й після звістки про батькову смерть. Але на вокзалі він поцікавився у старого слуги, який його зустрів, чи приїхав уже зять, і зрадів, почувши, що професора Гагауера очікують аж на сам похорон, і хоч до похорону лишалося днів два-три, не більше, цей час видався йому самітництвом із необмеженим терміном, який він проведе тепер із сестрою так, неначе вони – найрідніші люди на світі. І марно він питав би себе, який тут зв’язок; мабуть, думка про «незнайому сестру» була однією з тих розлогих абстракцій, де знаходять собі місце багато почуттів, котрі ніде не бувають доречні по-справжньому.

Розмірковуючи про все це, Ульріх повільно входив до знайомого чужого міста, що поставало перед ним. Валізи, до яких він перед самим від’їздом позапихав іще досить чимало книжок, повіз із собою в бричці слуга, який його зустрів; Ульріх пам’ятав цього старого ще з дитинства, той поєднував обов’язки швейцара, мажордома й університетського служника так, що з роками їхні внутрішні межі просто розмилися. Очевидно, саме цьому скромно-замкненому чоловікові Ульріхів батько й продиктував телеграму про свою смерть, і тепер ноги Ульріха здивовано і з приємністю ступали дорогою, що вела їх додому, а його почуття жваво й зацікавлено вбирали ті свіжі враження, якими зачудовує, розростаючись, будь-яке місто, коли ти вже давно його не бачив. У певному місці, яке ноги Ульріха пригадали раніше, ніж він сам, вони разом з ним звернули з головної вулиці, й невдовзі він опинився у вузькому провулку, утвореному лише двома парковими мурами. Навскоси перед Ульріхом стояв невисокий двоповерховий будинок з мезоніном, збоку від нього – стара конюшня, і, все ще притискаючись до паркового муру, виднілася невеличка хатина, де жили слуга з дружиною; хатина мала такий вигляд, немовби геть старий господар будинку, попри всю свою довіру до цих двох, відсунув їх від себе якомога далі, але й від світу все ж відгородив своїми мурами. Ульріх у задумі ступив до замкненого входу в парк і постукав великим залізним кільцем, яке висіло там замість дзвоника на низенькій, почорнілій від старости хвіртці; але цієї миті надбіг слуга й виправив його помилку. Вони мали повернутись, обійшовши мур, до головного входу, де спинилася бричка, й аж коли Ульріх побачив перед собою щільно замкнені двері будинку, йому спало на думку, що сестра не зустріла його на вокзалі. Слуга повідомив йому, що в ласкавої пані мігрень і після сніданку вона пішла до своєї кімнати, звелівши збудити її, коли приїде пан доктор.

 – І часто в моєї сестри буває мігрень? – поцікавився далі Ульріх і відразу пошкодував, що поставив таке недотепне запитання, бо воно виказало його відчуженість цьому старому чоловікові, в батьківськомудомі своїй людині, й торкалося сімейних взаємин, про які краще мовчати.

 – Молода пані звеліла подати чай за півгодини, – відповів добре вишколений старий із шанобливо-непроникним обличчям слуги, яке обачливо запевняло: він не розуміє нічого, що не входить до його обов’язків.

Ульріх мимоволі звів очі вгору на вікна, припускаючи, що там, можливо, стоїть Аґата й спостерігає за його приїздом. «Цікаво, чи приємна вона людина?» – спитав він себе й невдоволено констатував, що коли вона йому не сподобається, то перебування тут буде досить обтяжливе. Щоправда, те, що вона не зустріла його з потяга й не вийшла до дверей, викликало в нього деяку довіру й свідчило про певну однаковість у ставленні одне до одного, бо, якщо казати відверто, квапитися йому назустріч було б так само безглуздо, як коли б він, щойно переступивши поріг, кинувся до батькового смертного одра. Тож він звелів переказати, що буде готовий за півгодини, і трохи дав собі лад. Йому приготували кімнату нагорі, в мезоніні; це була колишня його дитяча кімната, вона нагадувала мансарду, але тепер її обстановку по-чудернацькому доповнювали сякі-такі меблі, наспіх зібрані вочевидь задля зручности дорослих. «Мабуть, поки мрець іще в будинку, розміститися по-іншому не вийде», – подумав Ульріх, влаштовуючись серед руїн свого дитинства – хоч і не без труднощів, та все ж із досить приємним відчуттям, що підіймалося, мов туман із цього грунту. Ульріх почав перевдягатись, і йому спало на думку взяти схожий на піжаму домашній костюм, який трапився на очі, коли він розпаковував речі. «Могла б вийти вже бодай у самому будинку й привітатися!» – промайнуло в нього, і в цьому його недбалому виборі костюма було трохи осуду, хоча відчуття, що для такої поведінки сестра має, либонь, якусь причину, яка йому сподобається, – відчуття це не минало, надаючи його перевдяганню трохи тієї шанобливости, яка полягає в невимушеному вияві довіри.

Ульріх одяг простору, в чорно-сіру кратку м’якововну піжаму, що дуже нагадувала костюм П’єро й щільно облягала лише зап’ястки, щиколотки на ногах і талію; він любив цю піжаму за її зручність, яку після тривалої поїздки й безсонної ночі тепер з приємністю відчував, спускаючись сходами. Та коли він ступив до кімнати, де на нього вже чекала сестра, власне вбрання його глибоко вразило, бо із загадкової волі випадку опинився перед гінким, білявим П’єро в костюмі у сірі й іржаво-бурі смужки та кратки ніжних відтінків, – П’єро, який, на перший погляд, був дуже схожий на нього самого.

 – А я й не знала, що ми з тобою близнюки! – сказала Аґата, і її обличчя весело просіяло.

2. Довіра

Вітаючись, вони не поцілувались, а просто доброзичливо стали одне перед одним, потім кожне відступило трохи назад, і Ульріх роздивився сестру краще. Зростом вони пасували одне одному. Коси в Аґати були світліші, ніж чуб у нього, але її суха й духмяна шкіра нагадувала його шкіру – єдине, що йому подобалось у власному тілі. Груди її не розпливались, а були налиті й пружні, і руки й ноги в сестри, здавалося, мали ту видовжено-вузеньку веретеноподібну форму, яка поєднує в собі природну працездатність з красою.

 – Сподіваюся, твоя міґрень минула, принаймні слідів її вже не видно, – сказав Ульріх.

 – Ніякої міґрені в мене не було, я звеліла сказати тобі так, просто щоб уникнути зайвих пояснень, – відповіла Аґата. – Бо нелегко було б повідомити тобі через слугу річ куди складнішу: на мене найшли лінощі. Я спала. Я звикла лягати тут спати, тільки-но випаде вільна хвилина. Я взагалі ледача – мабуть, від розпачу. Та коли почули, що ти приїдеш, сказала собі: «Сподіваюся, тепер я вже востаннє така, мов сонна муха», – і мене знову схилило на сон – оздоровчий, так би мовити. А слузі я, гарненько поміркувавши, назвала все це міґренню.

 – А зі спортом ти не дружиш зовсім? – поцікавився Ульріх.

 – Трохи граю в теніс. А загалом я спорт ненавиджу. Поки вона розповідала, він ще раз роздивився її обличчя.

Воно видалося йому не дуже схожим на його власне; та, мабуть, він помилявся, можливо, воно було схоже на його обличчя, як пастель на ґравюру на дереві, тож різниця в матеріалах приховувала від ока збіги в лініях і площинах. Це обличчя чимось викликало в нього тривогу. За хвилю Ульріх збагнув: просто він не може сказати, що воно виражає. В її обличчі бракувало того, що зазвичай дає змогу судити про людину. Це було обличчя, сповнене змісту, але воно не мало нічого підкреслено-виразистого, нічого такого, з чого загалом складаються характерні риси.

 – Як вийшло, що ти вдяглася так само, як я? – спитав Ульріх.

 – Я про це навіть не замислювалась, – відповіла Аґата. – Я подумала, це буде так мило.

 – Це дуже мило! – засміявся Ульріх, – Таку витівку з людьми може утнути лише випадок! Та й батькова смерть і тебе, бачу, не дуже приголомшила?

Агата неквапно звелася навшпиньки й так само повільно опустилася.

 – Чи твій чоловік теж уже тут? – поцікавився брат, аби лишень не мовчати.

 – Професор Гагауер приїде аж перед похороном. – Здавалося, вона була рада нагоді промовити це прізвище так офіційно й відтрутити його від себе, як щось чуже.

Ульріх не знав, що на це відповісти.

 – Атож, я про це чув, – нарешті сказав він.

Вони знову звели одне на одного погляди, а тоді рушили, як і годиться в таких випадках, до невеликої кімнати, де лежав покійний.

Уже цілий день ця кімната стояла затемнена; вона була насичена всім чорним. Пахло квітами й запаленими свічками. Обидва П’єро стояли перед мерцем випроставшись, немовби стежачи за ним.

 – Я до Гагауера вже не вернуся! – промовила Аґата, щоб поставити крапку в цій розмові.

Складалося майже таке враження, ніби ці слова мав почути й покійник. Він лежав на своїх марах так, як про це й розпорядився: у фраку, під покривалом, яке сягало до середини грудей і з під якого виглядала накрохмалена сорочка; руки згорнені, без розп’яття, при орденах. Невеличкі, різко окреслені надбрівні дуги, запалі щоки й губи. Його тіло було немовби зашите в жахливу, безоку мертвецьку шкіру, яка ще й не перестала бути частиною людини, й уже їй чужа. Дорожній мішок життя. Мимоволі Ульріх відчув, як йому щось підірвало той корінь буття, де нема ні почувань, ні думок; але відчув тільки це, більш нічого. Якби йому довелося виразити це словами, він спромігся б сказати лише, що настав край обтяжливим взаєминам без любови. Як ото поганий шлюб псує людей, котрі не годні від нього звільнитися, так само псують людей і будь-які їхні розраховані на вічність, обтяжливі взаємини, коли під їхнім гнітом сходить нанівець тлінне буття.

 – Я дуже хотіла, щоб ти приїхав раніше, – провадила далі Агата, – але тато не погоджувався. Він сам розпорядився про все, що стосувалося його смерти. Гадаю, йому було б нестерпно помирати в тебе на очах. Я живу тут уже два тижні. Це було жахливо.

 – Чи любив він бодай тебе? – спитав Ульріх.

 – Усі розпорядження, які він хотів зробити, він зробив своєму старому слузі й після того вже справляв враження людини, якій нема до чого докласти рук і нема задля чого жити. Та мало не що чверть години підводив голову й дивився, чи я в кімнаті. Так було в перші дні. У наступні – що півгодини, згодом – щогодини, а того останнього жахливого дня це сталося взагалі тільки два-три рази. І за всі ці дні він не промовив до мене жодного слова, хіба лиш коли я сама про що-небудь у нього питала.

Поки Аґата про це розповідала, Ульріх міркував: «По суті, жінка вона тверда. Ще в дитинстві вміла мовчки виявляти надзвичайну впертість. Але ж на вигляд вона начебто поступлива?» І раптом він згадав про лавину. Якось він ледве не загинув у лісі, зруйнованому лавиною. То була лише м’яка хмара снігової пороші, але під дією якоїсь нестримної сили та хмара зробилася твердою, як кам’яна лавина.

 – Це ти вдарила мені телеграму? – спитав він.

 – Ні, старий Франц, звичайно! Батько тоді про все вже розпорядився. Й доглядати за собою мені теж не дозволяв. Він ніколи мене, певна річ, не любив, і я не знаю, навіщо він мене викликав. Я погано почувалась і намагалася якомога частіше замикатись у себе в кімнаті. І однієї з таких годин він помер.

 – Мабуть, він хотів тобі цим довести, що ти зробила помилку. Ходімо! – гірко зітхнув Ульріх і потяг її до дверей. – А може, він хотів, щоб ти погладила його по голові? Чи щоб стала навколішки в нього біля одра? Уже хоч би тому, що він часто читав, нібито так прощаються з батьком. А попросити тебе про це йому забракло духу?!

 – Можливо, – мовила Аґата.

Вони спинилися й ще раз подивились на нього.

 – Усе це, по суті, жахливо! – сказала Аґата.

 – Так, – відповів Ульріх. – І як мало про це знаєш! Коли вони вже виходили з кімнати, Аґата стала ще раз і промовила до Ульріха:

 – Я набиваюся до тебе з речами, до яких тобі, звісно, немає ніякого діла; але саме під час батькової хвороби я поклала собі ні за яких обставин не повертатися до свого чоловіка!

Її наполегливість викликала в брата мимовільну усмішку, бо поміж очима в Агати згори вниз залягла прямовисна зморщечка, й розмовляла сестра запально; схоже, вона потерпала, що він не стане на її бік, і нагадувала кішку, яка з великого страху відважно нападає перша.

 – А сам він згоден? – спитав Ульріх.

 – Він іще нічого не знає, – сказала Агата. – Але він не погодиться!

Брат запитливо глянув сестрі в очі. Але вона різко похитала головою й відповіла:

 – Ні-ні, не те, що ти думаєш. Ніхто третій між нами не став!

На цьому їхня розмова поки що завершилася. Агата вибачилася перед Ульріхом, – адже він стомлений і голодний, а вона про це, мовляв, і забула, – повела його до кімнати, де на них уже чекав чай, і, помітивши, що на столі чогось бракує, вийшла, щоб принести самій. Зоставшись сам, Ульріх скористався цією нагодою і, щоб краще зрозуміти Агату, спробував, як міг, уявити собі її чоловіка. Той був середній на зріст, тримався дуже рівно, грубо скроєні штани не приховували його повних ніг, над ледь товстуватими губами – торчкуваті вуса; він полюбляв краватки з лапастими візерунками – це, певно, мало означати, що він педагог не звичайний, а дуже прогресивний. Ульріх відчув, як у ньому знову прокидається колишня його недовіра до сестриного вибору, але про те, що Ґотліб Гагауер приховує якісь потаємні вади, годі було й подумати, пам’ятаючи, яким чистим сяйвом світилися його очі й чоло. «Адже це – просто освічений, вільний від упереджень, діяльний і порядний чоловік, який на своїй ниві сприяє людському поступу, не втручаючись у далекі йому справи», – констатував Ульріх, пригадавши й Гагауерову писанину, і поринув у невеселі роздуми.

Таких людей можна розпізнати вже змалечку, коли вони ще ходять до школи. Вони навчаються не стільки сумлінно – як це називають, плутаючи наслідок із причиною, – скільки старанно й практично. Будь-яке завдання вони готують заздалегідь, як ото звечора треба приготувати на другий день одяг, усе аж до останнього гудзика, якщо хочеш швидко й без затримки зібратися вранці; нема жодної послідовности думок, якої вони не могли б такими п’ятьма чи десятьма наготованими гудзиками закріпити у власній пам’яті, й тут уже нічого не скажеш: пам’ять ця потім має непоганий вигляд і витримує всі випробування. Так ці люди стають зразковими учнями, не викликаючи в товаришів неприязні й осуду, а люди, котрі, як і Ульріх, за своєю вдачею схильні то до невеликої надмірности, то до такої самої трохи недостатньої старанности, – люди ці, навіть коли вони багато обдарованіші, відстають від них так само потихеньку й непомітно, як, бува, підкрадається доля. Він помітив, що потай, по суті, побоюється цієї породи «взірцевих» людей, бо точність їхнього мислення робила в людських очах його власне захоплення точністю трохи сумнівним. «Такі не мають ані крапельки душі, – розмірковував він, – але люди вони добродушні; після шістнадцятьох років, коли в молоді прокидається жвавий інтерес до духовних питань, вони ніби трохи відстають від решти перевесників і ще не здатні до пуття зрозуміти нові думки й почуття, проте тоді орудують десятьма своїми ґудзиками, й настає день, коли вони можуть документально засвідчити, що завжди все розуміли («щоправда, без усіляких непотрібних крайнощів»), а тим часом саме вони зрештою і втілюють у життя нові ідеї, коли для інших людей ці ідеї вже давно стали відгомоном юности чи самотнім максималізмом!» Тож коли сестра знов увійшла до кімнати, Ульріх, хоч усе ще й не розумів, що там у неї, власне, сталося, уже відчував: війна проти її чоловіка, можливо, навіть несправедлива, навряд чи буде чимось аж надто таким гідним, щоб зробити йому велику втіху.

Аґата, схоже, й не сподівалася знайти якесь розумне пояснення своєму рішенню. Збоку її подружнє життя мало вигляд – а цього й слід було очікувати від такого чоловіка, як Гаґауер, – цілком щасливий. Жодних сварок, майже ніяких розбіжностей у думках – хоч би вже через те, що Аґата, як сама сказала, власні думки не звіряла йому з жодного приводу. Певна річ, ніяких скандалів, ані пиятики, ані карт. Навіть жодних парубоцьких звичок. Справедливий розподіл доходів. Лад у домашньому господарстві. Спокійні переходи від жвавого спілкування в людному товаристві до урівноваженого спілкування, коли лишалися вдвох.

 – Якщо ти покинеш його просто так, без причини, – сказав Ульріх, – то вас розлучать, але провина за це ляже на тебе. Якщо він, звісно, подасть позов.

 – Нехай подає! – з викликом заявила Аґата.

 – Можливо, варто було б запропонувати йому невеликі майнові відшкодування, якщо він погодиться залагодити справу миром.

 – Я взяла із собою лише те, – сказала вона, – що потрібно для поїздки на три тижні, а крім того, кілька сяких-таких дрібничок і дещо на згадку про ті часи, коли я ще не була заміжня за Гагауером. Решту нехай лишить собі, мені нічого не потрібно. Але позбавити мене чого-небудь у майбутньому нехай і не думає!

Ці останні фрази Аґата вигукнула знову з дивовижним запалом. Зрозуміти її можна було, мабуть, так: вона хотіла помститися тому чоловікові за те, що колись дозволяла йому надто багато чого себе позбавляти. Бойове завзяття, спортивний азарт Ульріха, його винахідливість у подоланні труднощів нарешті пробудилися, хоч він був тим і незадоволений, бо це нагадувало дію збудливого засобу, який спричинив лише зовнішній ефект, ще не викликавши жодного внутрішнього. Намагаючись якось зорієнтуватися, він повагався й перевів розмову на інше.

 – Я читав дещо з того, що він написав, і дещо про нього чув, – сказав він. – Як я знаю, в галузі викладання й виховання він навіть зажив слави нового світила!

 – Атож, зажив, – кинула Агата.

 – Наскільки я знаю його праці, в педагогіці він – не лише на всі руки майстер, а й один із перших виступив за реформи в наших вищих навчальних закладах. Пригадую, якось я читав його книжку, де, з одного боку, йшлося про неоціненну роль історико-гуманітарної просвіти для формування моралі, з другого – про неоціненну роль природничо-математичної просвіти для формування розумових здібностей, а з третього – про неоціненну роль спорту й військової підготовки для формування в людині активности. Це правда?

 – Мабуть, що так, – відказала Агата. – Та чи звернув ти увагу на те, як він використовує цитати?

 – Як він використовує цитати? Стривай, здається, мені там і справді дещо впало в око. Він наводить багато цитат. Із класиків. Він… ну звісно, сучасників він цитує також. О, пригадав: він цитує – і як для педагога, то просто-таки по-революційному – не лише стовпів педагогіки, а й нинішніх конструкторів аеропланів, політиків і митців. Але ж це, зрештою, – лиш те, що я вже казав і перед цим? – завершив він з тією розгубленістю, яку відчуваєш, коли твої спогади звертають зі сподіваної колії й заходять у глухий кут.

 – Він цитує ось як, – пояснила Аґата. – У музиці, скажімо, він без найменшого сумніву може дійти до Ріхарда Штрауса, а в малярстві – до Пікассо; але в жодному разі, навіть на підтвердження чогось хибного, він не назве ім’я, яке ще бодай трохи не прописалося в газетах – хоч би тим, що вони на всі заставки його сварять!

Он воно що! Саме цього й шукав у своїй пам’яті Ульріх. Він підвів погляд. Аґатина відповідь його потішила, вона свідчила про спостережливість і добрий смак.

 – Так він згодом став вождем, одним із перших плентаючись у хвості часу, – додав Ульріх, сміючись. – А всі, хто приходить іще пізніше, вже застають його поперед себе! Та чи подобаються тобі в нас ті, що йдуть попереду?

 – Не знаю. Принаймні я не цитую.

 – Але нам усе ж таки слід бути скромнішими, – мовив Ульріх. – Ім’я твого чоловіка – це нині вже програма, яка для багатьох означає вершину ідеалу. Його діяльність – солідний невеличкий проґрес. Його міжнародного визнання чекати вже недовго. Рано чи пізно з нього вийде принаймні університетський професор, хоч задля хліба насущного йому й довелося нидіти учителем середньої школи. А ось мені, бач, досить було лише не звертати зі свого прямого шляху. І чого ж я досяг? А того, що тепер мене й на доцента навряд чи візьмуть. І це вже щось та означає!

Аґата була розчарована, й, мабуть, через це обличчя її прибрало якогось порцелянового, безвиразного вигляду такої собі світської дами, коли вона люб’язно відповіла:

 – Не знаю, може, ти й маєш поважати Гаґауера.

 – Коли він приїде? – спитав Ульріх.

 – Перед самим похороном; більше часу він на це не змарнує. Але тут, у будинку, він не житиме, я цього не допущу!

 – Твоя воля! – несподівано рішуче заявив Ульріх. – Я його зустріну, відвезу до якого-небудь готелю, а там, якщо ти так бажаєш, скажу йому: «Кімнату для вас приготовано тут!»

Аґата вражено застигла, а тоді зненацька захоплено промовила:

 – Гаґауер страшенно розізлиться – це ж бо коштуватиме грошей, а він запевне має намір спинитись у нас. – Обличчя в неї ту ж мить перемінилося, до нього повернулося щось дитинно-первісне, як у малого шибеника.

 – А які тут складаються обставини? – поцікавився брат. – Кому належить цей будинок – тобі, мені чи нам обом? Чи є заповіт?

 – Тато розпорядився передати мені великого конверта, і там ми, мабуть, знайдемо все, що нам потрібно знати.

Вони рушили до кабінету, що був по другий бік від кімнати, де лежав покійник.

Вони знову пропливли крізь сяєво свічок, аромат квітів, проминули поле зору двох очей, які вже нічого не бачили. У мерехтливому сутінку Агата на мить обернулася на такий собі переливчастий золотисто-сіро-рожевий серпанок. Заповіт знайшовся, але розпечатати конверта вони, повернувшись із ним до чайного столу, так і забули.

Бо, коли вони посідали, Агата повідомила братові, що живе від чоловіка, по суті, окремо, хоч і під одним дахом; тільки не сказала, чи давно вже.

Спершу це справило на Ульріха погане враження. Багато хто із заміжніх жінок, вбачаючи в якому-небудь чоловікові можливого коханця, розповідають йому отаку казочку; і хоч сестра сказала про це збентежено, ба навіть суворо, з незграбно прихованим наміром дати який-небудь поштовх – і цього не можна було не помітити, – йому стало прикро, що вона не придумала наплести нічого кращого, й він вирішив, що вона згущує барви.

 – Я взагалі ніколи не розумів, як ти могла жити з таким чоловіком! – відверто зізнався він.

Агата відповіла, що цього хотів батько, й додала:

 – А хіба я могла вчинити проти його волі?

 – Але ж тоді ти була вже вдова, а не малолітня дівчина.

 – Тож-бо й воно. Я повернулася до тата; всі казали тоді, що я ще надто молода, щоб жити самій, бо хоч була вже й удова, а мала всього-на-всього дев’ятнадцять років. А потім я тут якраз і не витримала.

 – Але чому ти не пошукала собі іншого чоловіка? Чи не пішла вчитися, щоб розпочати так самостійне життя? – безцеремонно спитав Ульріх.

Агата лише похитала головою. Аж після короткої паузи відповіла:

 – Я тобі вже сказала, що я ледача. Ульріх відчував, що це не відповідь.

 – Отже, ти мала якусь особливу причину вийти за Гагауера?!

 – Так.

 – Ти кохала когось іншого, але він був тобі недоступний? Агата повагалася.

 – Я кохала свого покійного чоловіка.

Ульріх пошкодував, що так буденно скористався словом «кохати», немовби суспільні стосунки, які воно позначало, для нього самого були важливі й непорушні. «Коли хочеш когось утішити, поспішаєш кинути йому яку-небудь жебрацьку подачку», – промайнуло в нього. І все ж він не міг стриматися від спокуси й далі вести розмову в тому самому дусі.

 – А потім ти збагнула, що з тобою сталося, й улаштувала Гагауерові не життя, а пекло, – промовив він.

 – Так, – підтвердила Аґата. – Тільки не відразу… а пізніше, – додала вона. – Навіть дуже пізно.

Після цього в них зайшла невеличка суперечка.

Було видно, що ці зізнання давалися Аґаті нелегко, хоч вона робила їх і доброхіть, а проблеми статевого життя вочевидь вважала, як і належало в її віці, суттєвими й цікавими для всіх. Схоже, вона вже від самого початку поклала з’ясувати, розуміє її брат чи ні, шукала довіри і, можна навіть сказати, була сповнена щиросердої, палкої рішучости завоювати його. Але Ульріх, усе ще ладний кидати моралістичні подачки, не був здатний піти їй назустріч відразу. Попри свою душевну снагу, він аж ніяк не завжди був вільний від упереджень, що їх відкидав його розум, бо Ульріх надто часто пускав своє життя плисти за течією, тоді як розум його торував собі інші шляхи. Й оскільки своїм впливом на жінок він надто часто користався й зловживав з тією насолодою, з якою мисливець вистежує й ловить здобич, то йому майже завжди траплялася й відповідна картина, де жінка виступала дичиною, що знесилено падає від любовного списа чоловіка, і в Ульріховій пам’яті жило похітливо-солодке приниження, на яке йде закохана жінка, тоді як чоловік від такої самопожертви дуже далекий. Таке чоловіче уявлення про власну владу й жіночу слабкість – річ досить звичайна й нині, хоча водночас, у міру того, як молодіжні хвилі приходять на зміну одна одній, виникають погляди й новіші, і та невимушеність, з якою Аґата розповідала про свою залежність від Гаґауера, боляче вразила її брата. Ульріхові здалося, що сестра, сама того до пуття не усвідомлюючи, зганьбилась, коли піддалася впливу чоловіка, який йому, Ульріхові, так не подобався, і жила зі своєю ганьбою роками. Він цього не висловив, однак Аґата, мабуть, прочитала щось таке на його обличчі, бо раптом сказала:

 – Не могла ж я втекти від Гаґауера відразу, коли вже вийшла за нього заміж. Це було б узагалі божевілля!

Ульріх, усе ще в ролі старшого брата й поблажливого вихователя, стрепенувся і, не знаходячи потрібних слів, вигукнув:

 – Невже це було б і справді божевілля – пройнятись огидою й відразу зробити з цього всі висновки?! – Він спробував пом’якшити свої слова, всміхнувшись після них і якомога привітніше поглянувши на сестру.

Аґата й собі звела на нього очі; обличчя її зробилося зовсім відкритим від напруження, з яким вона вдивлялася в його риси.

 – Адже здорова людина не така чутлива до життєвих знегод?! – правила своєї вона. – Зрештою, що в них такого!

Унаслідок цього Ульріх зосередився й надалі вже не став довіряти свої думки якійсь одній частині себе. Тепер він знову був людиною функціонального мислення.

 – Маєш рацію, – мовив він. – Що, зрештою, в усіх цих подіях і процесах як таких?! Головне – система уявлень, крізь яку на ці події й процеси дивишся, а також та особиста система, що їх охоплює!

 – Що ти маєш на увазі? – недовірливо спитала Аґата. Ульріх вибачився за своє абстрактне висловлювання, та поки він шукав якогось зрозумілішого порівняння, до нього повернулися братерські ревнощі, які й визначили його вибір.

 – Припустімо, жінку, яка нам небайдужа, зґвалтували, – промови він. – За героїчною системою уявлень слід очікувати помсти або самогубства. За системою цинічно-емпіричною – що жінка струсне все це із себе, як курка полову. А те, що сталося б тепер насправді, було б, либонь, сумішшю того й того. І немає нічого огиднішого, ніж оце внутрішнє невідання.

Проте Аґата не погодилась і з такою постановкою питання.

 – Невже це, як на тебе, так жахливо? – спитала вона просто.

 – Не знаю. Мені здавалося, це принизливо – жити з людиною, якої не кохаєш. Але тепер… твоя воля!

 – Невже це гірше, ніж коли жінка, котра знов хоче вийти заміж, але раніше, ніж за три місяці після розлучення, за чинними державним законами має пройти офіційний гінекологічний огляд, щоб з’ясувати, чи вона не вагітна, й визначити права спадкоємців? І таке є, я сама читала! – Захищаючись, Аґата так розгнівалася, що чоло її, здавалось, округлилось, а поміж бровами згори вниз знов залягла складочка. – І, коли потрібно, крізь це проходить кожна! – зневажливо додала вона.

 – Я з тобою не сперечатимусь, – відказав Ульріх. – Усе, що відбувається – коли до цього й справді доходить, – минає, як дощова чи сонячна погода. Мабуть, ти багато розважливіша, ніж я, якщо вважаєш це природним. Але чоловіча природа неприродна, вона змінює природу й тому іноді буває божевільна.

Його усмішка благала дружби, а очі його бачили, яке юне в неї обличчя. Коли воно збуджувалося, зморщечок на ньому майже не було, й від того, що за ним діялося, воно, напружуючись, ставало ще більш гладеньким, як ото рукавичка, в якій рука стискається в кулак.

 – Я ніколи не замислювалася над цим так узагальнено, – нарешті відповіла Аґата. – Але після того, як я послухала тебе, мені знову здається, що я жила страшенно неправедно!

 – Причина всього лише в тому, – жартома визнав, своєю чергою, і власну провину брат, – що ти, так багато розповівши мені з доброї волі, не сказала, однак, головного. Як мені знайти слушну відповідь, коли ти нічого не довіряєш мені про того чоловіка, задля якого нарешті все ж таки кидаєш Гаґауера?!

Аґата поглянула на нього, ніби маленька дівчинка чи ніби школярка, яку образив учитель.

 – Невже ж конче має бути чоловік?! Хіба так не може вийти само собою? Чи я зробила щось погане, що втекла від нього без коханця? Я, мабуть, покривила б перед тобою душею, якби сказала, що коханця ніколи не мала; ні, такою смішною я теж не хочу бути. Але тепер коханця в мене немає, і я на тебе образилася б, якби ти вважав, що мені, аби піти від Гаґауера, неодмінно потрібен коханець!

Братові не лишалося нічого іншого, як запевнити Аґату, що жагучі в почуттях жінки втікають від своїх чоловіків і без коханців і що такий вчинок, на його думку, гідний навіть більшої поваги. Чай, за яким вони зустрілися, перейшов у ранню й безладну вечерю; таке побажання висловив Ульріх, тому що він дуже стомився й хотів лягти якомога раніше, щоб виспатися до другого дня, який обіцяв бути дуже клопітним. Перше ніж розійтися, вони припалили по сиґареті, а Ульріх усе ще не міг зрозуміти сестру. Ні від емансипованости, ні від богемности в ній нічого не було, хоч вона так і сиділа в тих широких штанях, у яких зустріла свого невідомого брата. Скоріше вже щось гермафродитне, принаймні так йому здавалося тепер; коли вона, розмовляючи, рухалася, її легенький чоловічий костюм напівпрозоро, ніби водяне дзеркало, натякав на сховані під ним ніжні форми, а її ноги почувалися вільно й незалежно поряд із гарними, по-жіночому підшпиленими косами. Але насамперед таке подвійне враження все ще створювало обличчя, в якому крилася бездонна глибина жіночих чар, але чар якихось неначе втятих, неначе недомовлених, і суті їхньої Ульріх розгадати не міг.

І те, що він так мало про неї знав і так довірливо з нею сидів, хоча й зовсім інакше, ніж із жінкою, яка бачила б у ньому чоловіка, – все це було чимось дуже приємним, надто коли зважити на втому, яка вже почала його долати.

«Від учора багато що змінилося!» – подумав Ульріх.

З удячности за це він спробував на прощання сказати Аґаті кілька по-братському щирих слів, та, позаяк говорити їх він не звик, на думку йому так нічого й не спало. Тому він просто обійняв її й поцілував.

3. Ранок у жалобному будинку

Другого дня Ульріх прокинувся рано й так легко вислизнув зі сну, як ото рибина вистрибує з води; йому нічого не снилося, він добре виспався, і втому минулого дня як рукою зняло. У пошуках сніданку Ульріх обійшов будинок. Жалоба тут ще не набрала сили, й лише її дух сповнював усі кімнати. Це нагадало йому крамницю, яка рано-вранці повідчиняла свої віконниці, коли на вулиці ще ні душі. Потім він дістав з валізи свою наукову працю й вирушив з нею до батькового кабінету. У грубі топилося, й коли Ульріх сів тут, кімната видалася йому людянішою, ніж напередодні ввечері. Хоч обставляв її розум педантичний, який зважував усі «за» і «проти» й навіть симетрично, один навпроти одного, порозставляв на рівні книжкових полиць гіпсові бюсти, багато покинутих дрібних особистих речей – олівці, монокль, термометр, розгорнена книжка, коробочки з перами тощо – все ж таки надавали кабінету зворушливої пустки в щойно полишеній оселі. Ульріх сидів серед усього цього хоч і поблизу вікна, однак за письмовим столом, що в цій кімнаті справляв враження органу в церкві, й відчував дивну стомленість волі. На стінах висіли портрети його предків, і частина меблів лишилася ще від їхніх часів; той, хто тут недавно мешкав, із шкаралуп їхнього життя зліпив яйце власного життя. І ось він помер, а речі його й досі стояли й лежали тут – так різко окреслені, немовби їх з цього простору вже випиляли, але лад, здавалося, ось-ось розкришиться, розпадеться й почне слугувати спадкоємцеві; відчувалося, що більша живучість речей уже ледь помітно пробивається з-під їхньої жалобної личини.

У такому настрої Ульріх розгорнув свою працю, перервану багато тижнів і навіть місяців тому, й погляд його відразу впав на те місце з гідрофізичними рівняннями, далі якого він не посунувся. Він невиразно пригадав, що тоді саме замислився був про Кларису, коли на прикладі трьох головних станів води спробував показати нові можливості математики, а Клариса відвернула його увагу. Але часом пам’ять відновлює не слово, а атмосферу, в якій його мовлено, й Ульріхові раптом спало на думку: «Вуглець.» І в нього немовби на голому місці виникло враження, що він посунувся б уперед, коли б тепер лишень знаття, у скількох станах існує вуглець; але він цього так і не пригадав, а натомість подумав: «Людина існує у двох станах. Як чоловік і як жінка». Міркував він про це досить довго, немовби застигнувши від подиву, так ніби це якесь надзвичайне відкриття – що людина живе у двох різних усталених станах. Але за цим застоєм у його мисленні крилося явище інше. Адже можна бути жорстоким, себелюбним, цілеспрямованим, неначе зверненим назовні, і можна раптом, лишаючись тим самим Ульріхом таким і таким, відчути себе й зовсім іншим, зануреним у себе, таким собі жертовно-щасливим альтруїстичним створінням у невимовно чутливому й певною мірою навіть якомусь жертовному стані всього навколишнього. І він спитав у себе: «Скільки часу минуло відтоді, коли я відчував це востаннє?» На його подив, виявилося, що навряд чи й більше доби. Довколишня тиша діяла на Ульріха підбадьорливо, і стан, що оце йому пригадався, не видався таким незвичайним, яким видавався завжди. «Адже всі ми – організми, – міркував він, заспокоївшись, – які в цьому непривітному світі мусять з усіх сил, пожадливо боротися одне проти одного. Але кожне з нас разом зі своїми ворогами й жертвами – все ж таки й частинка і дитя цього світу; і кожне із нас, можливо, не так уже й геть відірване від тих ворогів та жертв і самостійне, як ми це собі уявляємо». А коли так, то, як йому здавалося, не було нічого незбагненного в тому, що над світом іноді здіймається передчуття єдности й любови, така собі майже певність, що за звичайних умов нагальні життєві потреби дають змогу пізнати лише половину всіх взаємозв’язків живих істот. У цьому не було геть нічого образливого для людини, яка звикла мислити математично-природничо-науковими категоріями й любить точність. Ульріхові це навіть нагадало працю одного психолога, з яким він був знайомий особисто: в ній ішлося про те, що є дві великі, протилежні одна одній групи уявлень, одна з яких ґрунтується на тому, що суб’єкт завжди охоплений змістом переживань і вражень, друга – що суб’єкт охоплює цей зміст сам; автор висловлював переконання, що таке «перебування в всередині чогось» і «споглядання ззовні», «увігнутість» і «випуклість» сприйняття, «просторовість» і «уречевлення», «проникність» і «споглядальність» трапляються і в стількох інших протилежностях переживань і вражень та їхніх мовних образах, що за всім цим вочевидь угадується споконвічна двоїстість людського сприйняття. Праця та стала наслідком серйозних, об’єктивних досліджень, вона була з тих, котрі на крилах уяви випереджають час і своїм народженням завдячують імпульсу, що виникає за межами щоденної наукової діяльности; однак вона твердо дотримувалася певних засад і підводила до вельми вірогідних висновків, які вказували на сховану за туманом давнини єдність сприйняття, з хаотично розкиданих руїн якої – принаймні так тепер припускав Ульріх – врешті й постав нинішній погляд, що невиразно зводиться до протилежности чоловічого й жіночого способів сприйняття і таємниче затуманений давніми мріями.

У цьому місці Ульріх спробував застрахуватися – точнісінько, як ото альпініст на небезпечному спуску з гори користується мотузкою й скельними гаками, – і почав розмірковувати далі.

«У давніх, нам уже майже не зрозумілих, темних філософських ученнях ідеться про чоловіче й жіноче «начало»!» – подумав він.

«Богині, що існували в прадавніх релігіях поряд із богами, для нашого сприйняття насправді вже недосяжні, – міркував він. – Для нас будь-які взаємини з тими жінками надлюдської сили були б мазохізмом!»

«Але природа, – розмірковував він далі, – наділяє чоловіка пипками, а жінку – рудиментом чоловічого статевого органу, з чого, однак, не випливає, що наші предки були гермафродити. Не були вони такі, отже, і з погляду психіки. У такому разі можливість подвійного бачення – такого, що дає, й такого, що бере, – колись була прийнята, очевидно, ззовні, як подвійне обличчя природи, й усе те, мабуть, багато давніше, ніж різниця статей, які згодом у все це вбирали свою душу.»

Отак Ульріх міркував і доміркувався до того, що йому пригадався один випадок з дитинства, і це відвернуло його увагу від роздумів, бо пригадувати – а цього не траплялося з ним уже давно, – він любив. Але спершу слід зауважити, що батько його колись мав звичку їздити верхи й держав коней, про що й нині ще свідчила порожня конюшня під парковим муром (вона перша впала Ульріхові в око, коли він приїхав). То була, мабуть, єдина аристократична звичка, яку дозволив собі батько, захоплюючись своїми друзями-поміщиками; Ульріх був тоді ще малим хлопчиком, і та майже неозорість, принаймні та неомірність, що нею високе, м’язисте коняче тіло викликає захват у дитини, тепер знов постала в його уяві казково-моторошною горою, вкритою шерстяною порістю, якою тремтіння пробігало, наче хвилі вітру. Це був, усвідомив Ульріх, один із тих спогадів, які віддають блиском через неспроможність дитини здійснити свої бажання; але слова ці промовляють небагато порівняно з просто-таки неземною величчю цього або того, іншого, блиску, не менш дивовижного, до якого малий Ульріх доторкнувся пальчиками трохи згодом, коли шукав першого. Бо в той час розклеєні в місті афіші сповіщали про приїзд цирку, і на них можна було побачити не лише коней, а й левів, тигрів, а також великих, чудових собак, які жили в дружбі з рештою тварин, і він уже багато разів розглядав ті афіші, перше ніж йому пощастило роздобути один із таких строкатих плакатів і, вирізавши зображення тварин, закріпити їх на невеличких дерев’яних підпорах. Але те, що сталося потім, можна порівняти лише зі спрагою, яку, хоч би скільки ти пив, погамувати однаково не можна; він цілими тижнями не влягався, а тільки поглиблювався – отой безперервний потяг перейти в ці створіння, якими він тепер захоплювався, мов невимовно ощасливлена самотня дитина, і які він, дивлячись на них, уявляє своєю власністю настільки виразно, наскільки відчував, що тут бракує чогось завершального, чогось такого, чого нічим не заміниш, і саме тому його жадання набуло незмірної сили, яка осявала й пронизувала все тіло. Але разом із цим навдивовижу безмежним спогадом тепер цілком природно із забуття виринуло й одне, тільки трохи пізніше, враження тієї самої юної пори і, попри свою дитячу невпевненість, цілком заволоділо великим тілом, що оце марило з розплющеними очима. То була дівчинка, яка мала лише дві властивості: одна – це належати йому, а друга – його бійки за неї з рештою хлопчиків. І реальні з цих двох властивостей були тільки бійки, бо ніякої дівчинки насправді не було. Дивна пора, коли він, мов мандрівний лицар, хоробро кидався на незнайомих, заскочених зненацька супротивників; а надто любив він заводити бійку з вищими на зріст хлопцями, та ще коли вони траплялися на безлюдній вулиці, здатній приховати таємницю. Він не раз діставав за це лупки, хоч іноді й здобував великі перемоги, але щоразу, хоч би чим воно завершувалось, почувався ошуканим, бо очікуваного задоволення не мав. Природну думку, що дівчатка, яких він знав насправді, – такі самі створіння, як та, через котру він бився, – цю думку почуття його просто не приймали, бо він, як і всі хлопчики його віку, в жіночому товаристві лише ціпенів і дурнішав, поки одного дня, щоправда, не стався виняток. І ось Ульріх пригадав той вечір, коли Аґату вбрали до якогось дитячого свята, – пригадав так виразно, немовби картина ця стояла в окулярі спрямованої крізь роки далекоглядної труби. На сестрі була оксамитова сукня, й коси її стікали на сукню хвилями світлого оксамиту, і коли він побачив Аґату, то, хоч і сам був у страшному костюмі лицаря, раптом невимовно затужив, – достоту, як ото колись за звірами на циркових афішах, – через те, що він не дівчинка. Про різницю між чоловіком і жінкою він знав тоді надто мало, щоб у такому своєму перевтіленні побачити щось неможливе, та все ж уже й досить для того, щоб не спробувати відразу, як це зазвичай роблять діти, здійснити своє бажання. Тепер, коли він намагався знайти назву отому своєму подвійному стану, йому уявлялося, ніби він намацує в темряві двері, але наштовхується на якийсь теплий, мов людська кров, і приємний, як тепло, опір, силкується його здолати, все дужче й дужче притискається до чогось, і воно ніжно піддається його бажанню проникнути крізь нього, але в себе його не впускає. Можливо, це навіть нагадувало якусь безневинну форму вампірської пристрасти, що поглинає жадану істоту, однак той маленький чоловік прагнув не притягти до себе маленьку жінку, а цілком замінити її собою, і відбувалося це з тією осяйною ніжністю, яка притаманна лише ранньому пробудженню статі.

Ульріх устав і потягся, дивуючись зі своїх мрій. Менше ніж за десять кроків від нього, за стіною, лежало батькове тіло, й він аж тепер завважив, що довкола них двох уже досить тривалий час метушаться люди, які немовби з-під землі повиростали й тепер про щось клопоталися в цьому вимерлому, а проте й далі живому будинку. Якісь баби стелили килими й запалювали нові свічки, на сходах гупали молотки, хтось приносив квіти, натирав підлоги, й ось уся ця активність уже підкрадалася, схоже, й до нього, бо йому доповідали про людей, що так рано були вже на ногах, позаяк мали тут щось одержати чи про щось довідатися, і тепер їхня вервечка вже не переривалась. Університет прислав когось довідатися про похорон, прийшов лахмітник і несміливо спитав про одяг, за дорученням якоїсь німецької фірми прибіг, раз у раз перепрошуючи, міський букініст, щоб запропонувати ціну за рідкісну юридичну працю, яка, припускали, зберігалася в бібліотеці покійного, капелан за дорученням пастора хотів з’ясувати з Ульріхом якесь непорозуміння, добродій зі страхового аґенства прибув з якимись довгими поясненнями, хтось хотів купити недорого піаніно, представник фірми з торгівлі нерухомістю залишив візитку – на той випадок, якщо надумають продавати будинок, відставний чиновник запропонував свої послуги, якщо виникне потреба надписувати адреси на конвертах, і так уже й не припинявся в ці зручні ранні години потік тих, хто приходив, ішов, питав, чогось бажав, пов’язував з цією смертю якусь справу і усно й письмово обстоював своє право на існування. І так тривало й біля входу до будинку, де старий слуга як міг спроваджував ходаків, і нагорі, де Ульріхові все ж таки доводилося приймати всіх, кому щастило сюди прослизнути. Він навіть не уявляв собі, як багато людей отак шанобливо очікує смерти інших і як багато сердець змушуєш калататися тієї хвилини, коли спиняється твоє власне; він був трохи вражений, і йому бачилось: у лісі лежить мертвий жук, а до нього сповзаються й злітаються решта жуків, мурашки, птахи й, б’ючи крильцями, метелики.

Адже своєю запопадливістю ця корислива метушня дуже нагадувала пурхання й мерехтіння в темних лісових хащах. Корисливість світилася у віконцях зворушених очей, ніби засвічений серед білого дня ліхтар, коли добродій з чорною пов’язкою на рукаві чорного костюму, який становив щось середнє між жалобним вбранням і одягом кабінетного службовця, спинився на порозі з таким виглядом, немовби очікував, що або він сам, або Ульріх ось-ось заридає. Та коли минуло кілька секунд, а ні першого, ні другого не сталося, чоловіка, здавалося, влаштувало й це, бо він нарешті переступив поріг і так само, як зробив би будь-який звичайний комерсант, відрекомендувався, назвавшись директором похоронної контори, а тоді поцікавився, чи задоволений Ульріх тим, що вже зроблено. Він запевнив Ульріха, що й решту його люди виконають на такому рівні, який, безсумнівно, схвалив би, либонь, і «сам покійний тато», а йому ж бо, як усі знають, догодити було, мовляв, нелегко. Чоловік тицьнув Ульріхові в руки надрукований бланк з багатьма незаповненими графами, змусив його прочитати окремі місця з типової угоди, що передбачала всілякі варіанти обслуговування, як-от: «восьмериком або парокінним. катафалк із вінками… кількість… запряг à 1а… з форейтором, шлакування сріблом… почет à 1а… смолоскипи по-марієнбурзькому… по-адмонтському. кількість супровідних. вид освітлення. тривалість горіння… домовина з… дерева… вазони… ім’я, дата й місце народження, стать, професія. фірма не відповідає за непередбачені.» Ульріх уявлення не мав, звідки походять декотрі вмисне архаїзовані терміни, й спитав про це в директора; той лише здивовано звів на нього очі, бо не мав про це жодного уявлення й сам. Чоловік стояв перед Ульріхом, мов рефлекторна дуга в мозку людства, яка з’єднувала подразник і дію так, що свідомість не виникала. Цьому комерсанту від жалоби було довірено багатовікову історію, івін міг розпоряджатися нею, як списком товарів. Відчувши, що Ульріх відкрив у його механізмі не той вентиль, директор поквапився хутенько закрити його зауваженням, яке мало повернути розмову до обговорення замовлених послуг. Він пояснив, що такої конкретизації вимагає, на жаль, типова угода імперського об’єднання поховальних контор, але ця конкретизація не має, власне, жодного значення, якщо її не дуже дотримуватись (а цього, мовляв, і так ніхто не робить), і якщо Ульріх підпише угоду (бо ласкава добродійка сестра вчора, мовляв, не побажала підписати без добродія брата), то це просто означатиме, що добродій брат погоджується з вказівками, залишеними його батьком, а щодо першокласного їхнього виконання, то він, Ульріх, може, мовляв, не сумніватися.

Підписуючи угоду, Ульріх поцікавився в чоловіка, чи траплялося йому бачити тут у місті електричну ковбасну машину із зображенням на корпусі святого Луки – заступника різників; сам він, мовляв, якось бачив таку машину в Брюсселі… Але відповіді Ульріх так і не дочекався, бо місце того чоловіка вже зайняв наступний відвідувач, який від нього теж чогось хотів, і цей наступний був журналіст, і потрібні йому були відомості для некролога в головній крайовій газеті. Ульріх їх дав і відпустив похоронника, та, коли почав відповідати на запитання про найважливіші віхи в батьковому житті, вже не знав, які з них важливі, а які – ні, і відвідувач мусив йому допомагати. Аж тепер, завдяки професійній допитливості газетяра, що вмів немовби обценьками витягувати з людей потрібну інформацію, – аж тепер справа посунулася вперед, і в Ульріха склалося враження, немовби він став свідком створення світу. Той молодик, журналіст, спитав, як старий добродій помер – після тривалої хвороби чи несподівано, й коли Ульріх відповів, що батько до останнього тижня читав лекції, газетяр зробив із цього: «При доброму здоров’ї і сповнений творчої снаги». А потім від життя старого чоловіка просто тріски полетіли, аж поки лишилося кілька ребер та вузлів. Народився 1844 року в Проти-вині, освіту діставав там і там, призначений тим і тим. призначений тоді й тоді; на п’ятьох призначеннях і нагородах найважливіші віхи майже вичерпались. Поміж тим і тим – одруження. Кілька книжок. Одного разу трохи не став міністром юстиції – не вийшло через чиєсь там заперечення. Журналіст занотовував, Ульріх підтверджував – усе, мовляв, правильно.

Журналіст був задоволений, у нього набиралася потрібна кількість рядків. Ульріх дивувався – яка ж невеличка купка попелу зостається від життя. Для всіх відомостей, які він одержував, газетяр мав напоготові шести – й восьмикінні формулювання: видатний учений, широке коло зацікавлень, обережний і мудрий політик, універсальна обдарованість і таке інше; видно, тривалий час тут ніхто не помирав, цих слів давно не вживали, й вони нетерпеливилися прислужитись. Ульріх замислився; він залюбки сказав би про батька й ще що-небудь добре, але суть хронікер уже схопив завдяки своїм запитанням і тепер складав письмове начиння, а те, що лишилося, нагадувало спробу взяти в руку вміст склянки води без склянки.

Тим часом ходанина в будинку трохи стихла, адже напередодні Аґата відсилала всіх до брата, але тепер ця повінь спала, й Ульріх, коли репортер попрощався, лишився сам. І на душі в нього чомусь стало гірко. Чи не мав рації батько, тягаючи мішки знань і перелопачуючи потихеньку в засіках гори знань, а в усьому іншому просто здаючись на волю того життя, в якому вбачав силу й могутність?! Ульріх згадав про свою працю, яка лежала неторканою в письмовому столі. Про нього, Ульріха, мабуть, не можна буде навіть сказати, як про батька, що він щось перелопачував! Він ступив до кімнатки, де лежав покійник. Ця застигла, з голими стінами келія серед метушні, яку сама ж таки й спричинила, мала навдивовижу моторошний вигляд; заклякло, немов цурпалок, плавав мрець серед хвиль діловитости, хоча якоїсь хвилини картина ця оберталася на свою протилежність, і тоді живе здавалося застиглим, а мрець, здавалося, починав поковзом рухатися – спокійно, аж моторошно. «Що тому, хто пливе на пароплаві, – казав він тоді, – до міст, які лишаються за пристанями? Я тут жив і поводися так, як того вимагали, а тепер я знову пливу!…» Непевність людини, котра, живучи серед інших людей, хоче чогось іншого, ніж вони, стисла Ульріхові серце. Він кинув погляд на батькове обличчя. Можливо, все, що він вважав своєю особистою особливістю, було не що інше, як такий собі залежний від цього обличчя протест, що ним він колись давно по-дитячому загорівся? Ульріх пошукав очима дзеркала, але дзеркала ніде не було; крім цього сліпого обличчя, тут узагалі не було більш нічого, від чого відбивалося б світло. Він спробував знайти в цьому обличчі риси, подібні до своїх. Може, вони й були. Може, в ньому було все – порода, родинна пов’язаність, щось неособисте, потік спадковости, де кожне – ще не хвиля, а тільки баранці на ній, може, були обмеження, смуток, споконвічне повторення й повернення на круги свої духу, який він ненавидів усією своєю глибокою волею до життя!

Охоплений цим раптовим смутком, Ульріх подумав, чи не спакувати йому валізи й не поїхати звідси ще до похорону. Якщо він і справді ще здатний був чого-небудь домогтися в житті, то що йому було тут робити?

Та коли він вийшов звідси, то в сусідній кімнаті зіткнувся із сестрою, що саме шукала його.

4. «Мав я колись товариша…»

Це вперше Ульріх побачив її вбраною по-жіночому, й після вчорашнього враження тепер йому здалося навіть, що вона переодяглася так зумисне. У тремтливу сірість ранку крізь прочинені двері падало штучне світло, й ця світлокоса постать у чорному стояла, немовби в повітряному ґроті, наповненому променистим блиском. Коси Аґата зачесала дуже гладенько, і через це її обличчя мало жіночніший вигляд, ніж напередодні, тендітні перса причаїлися в чорноті строгої сукні з тією довершеною рівновагою між поступливістю й непокорою, яка, ця рівновага, властива легенькій, мов пір’їнка, твердості перлини, а стрункі, високі, як у нього, сестрині ноги, що їх він бачив учора, тепер були сховані під спідницями. Й оскільки цього ранку загалом вона була схожа на нього вже менше, то він завважив схожість їхніх облич. Ульріхові здалося, нібито це ввійшов у двері й ступає йому назустріч він сам, тільки вродливіший і осяяний блиском, в якому він ніколи себе не бачив. Уперше в нього промайнула думка, що сестра – це якесь казкове повторення й видозміна його самого; але таке відчуття тривало лише одну мить, і тому Ульріх забув про нього.

Аґата прийшла невідкладно нагадати братові про обов’язки, приступати до яких сама вона ледве не проспала. Тримаючи в руках заповіт, вона звернула його увагу на розпорядження, з виконанням яких зволікати не можна було. Насамперед належало врахувати одну досить пишномовну постанову небіжчика щодо орденів, про яку знав також слуга Франц, і Аґата старанно, хоча трохи й непоштиво, підкреслила це місце в останній волі старого добродія червоним олівцем. Батько хотів, щоб його поховали з орденами, яких він мав чимало, та оскільки цю його останню волю продиктувало не марнославство, то її супроводжувало довге й глибокодумне обґрунтування, і з нього Аґата прочитала тільки початок, а пояснювати їй решту полишила братові.

 – Як це тобі пояснити?! – промовив Ульріх, – переглянувши заповіт. – Тато хоче, щоб його поховали з орденами, тому що індивідуалістичну теорію держави вважає хибною! Він рекомендує нам універсалістську. Лише завдяки творчому єднанню в державі людина, мовляв, знаходить надособисту мету, доброту й справедливість; сама вона – ніщо, і тому монарх – це духовний символ. Одне слово, людина, вмираючи, має загорнутись у свої ордени, як ото загортають у знамено померлого моряка, перше ніж кинути його в море!

 – Але ж я читала, нібито ордени треба повертати? – спитала Аґата.

 – Спадкоємці повинні повернути ордени до канцелярії імперського управління. Тому тато замовив собі дублікати. Але ті, котрі він купив у ювеліра, мабуть, здавалися йому все ж таки несправжніми, й він хоче, щоб ми замінили їх у нього на грудях перед тим, як закрити віко труни. У цьому ж і вся проблема! Хто знає, може, це – німий протест проти такого припису, і висловити свій протест інакше він не хотів.

 – Але ж доти тут побувають сотні людей, і ми зробити це забудемо! – висловила побоювання Аґата.

 – Ми любесенько можемо зробити це й зараз!

 – Зараз ніколи. Читай далі, він пише там про професора Швунґа. Цей може з’явитися тут з хвилини на хвилину, я ще вчора чекала на нього цілий день!

 – Тоді зробимо це після того, як Швунґ піде.

 – Буде дуже прикро, – сказала Аґата, – якщо ми не виконаємо його бажання.

 – Він про це все одно вже не довідається. Аґата із сумнівом звела на нього очі.

 – Ти певен?

 – О?! – вигукнув Ульріх, засміявшись. – А ти що – не певна?

 – Я не впевнена ні в чому, – відповіла Аґата.

 – Навіть якби в цьому й не було певности, то він однаково ніколи не був нами задоволений!

 – Це правда, – мовила Аґата. – Що ж, тоді зробимо це потім. А поки що скажи мені одну річ, – додала вона. – Ти завжди байдужий до того, про що тебе просять?

Ульріх вагався давати відповідь. «А вона непогано вбирається, – подумав він. – Даремно я потерпав, що вона матиме міщанський вигляд!» Та, позаяк із цими словами був якось пов’язаний увесь вечір напередодні, то Ульріхові хотілося дати сестрі таку відповідь, яка б їй запам’яталася й пішла на користь; він не знав тільки, з чого почати, щоб вона в жодному разі не зрозуміла його хибно, і врешті із зайвим хлоп’яцтвом промовив:

 – Помер не лише батько, мертві й церемонії, пов’язані з його смертю. Мертва його духівниця. Мертві люди, які сюди приходять. Не хочу сказати цим нічого злого. Бачить Бог, треба, мабуть, дякувати тим, хто зміцнює нашу землю. Але все це – вапняк життя, а не його океан!

Ульріх помітив, як нерішуче сестра звела на нього погляд, і збагнув, що він висловлюється незрозуміло.

 – Що для суспільства – чесноти, те для святого – вади, – додав, сміючись, він.

Він трохи поблажливо, трохи грайливо поклав їй на плечі руки – просто через те, що був збентежений. Однак Аґата суворо відступила від нього, не приймаючи такої гри.

 – Ти це сам придумав? – спитала вона.

 – Ні, це сказав один чоловік, якого я люблю.

В її словах було щось від обурення дитини, якій доводиться напружено міркувати, коли вона підбила підсумок Ульріховим відповідям:

 – Виходить, людину, яка звикла бути порядною, ти навряд чи назвеш доброю? А злодія, який уперше вчиняє крадіжку і серце в нього мало не вискакує з грудей, ти назвеш добрим?!

Ці трохи дивні слова Ульріха здивували, й він споважнів.

 – Їй-богу, не знаю, – коротко мовив він. – Бувають, звісно, обставини, коли самому мені досить байдуже, чим це вважати – правильним чи неправильним. Але я не можу вивести тобі правила, яким тут треба керуватися.

Аґата повільно відвела від нього запитливий погляд і повернулася до заповіту.

 – Треба читати далі, тут іще дещо підкреслено! – нагадала вона сама собі.

Старий добродій, перше ніж злягти остаточно, написав кілька листів і в своїй духівниці дав пояснення, про що вони та кому їх відсилати. Особливо жирно небіжчик підкреслив те, що стосувалося професора Швунґа, а професор Швунґ був той самий старий колега, котрий отруїв останній рік у батьковому житті затятою боротьбою за параграф про обмежену осудність – і це після того, як вони ціле життя товаришували. Ульріх відразу згадав добре відомі тривалі суперечки про клопотання й звільнення на волю, про суворість закону й непевність природи, – суперечки, що їх батько перед смертю ще раз в узагальненому вигляді виклав йому, Ульріхові, у листі; в останні дні батько, схоже, тільки те й робив, що намагався розвінчати соціальну школу з її «доносом», цей «вияв пруського духу», до якої приєднався професор Швунґ. Батько саме почав був працювати над брошурою, яка мала називатися «Держава і право, або Послідовність і донос», коли відчув, що сили його покидають, і з гіркотою побачив, що повновладним господарем на бойовищі лишився його супротивник. У врочистих словах, промовляти які здатна тільки близькість смерти й боротьба за священний привілей мати репутацію, батько зобов’язував своїх дітей урятувати працю його життя від тліну, а сина, зокрема, – скористатися зв’язками, які той набув в авторитетних колах завдяки невтомним його, батьковим, напучуванням і остаточно покласти край сподіванням професора Швунґа домогтися своєї мети.

Після того, як людина отаке напише і здійснить свої побажання – чи, радше, запланує їх здійснити, – вона, цілком можливо, відчує потребу пробачити своєму колишньому товаришеві його помилки, викликані ницим марнолюбством. Коли людина зазнає глибоких страждань і за живого ще тіла відчуває, як помалу розходиться по швах її земна оболонка, вона відразу стає схильною просити прощення й прощати; та коли вона знов оклигує, то від усього цього відмовляється, бо у здоровому тілі від природи є щось непримиренне. І того, й другого старий добродій вочевидь зазнав перед смертю, коли у його здоров’ї наставали зміни, і перше видавалося йому, либонь, не менш виправданим, ніж друге. Але для шанованого юриста такий стан нестерпний, і тому залізна логіка підказала йому спосіб висловити свою волю так, щоб потім ніякий внутрішній голос не позбавив її значення волі останньої; він написав вибачливого листа, тільки не підписав його й не поставив на ньому дати, а доручив Ульріхові внести дату своєї смертної години й підписатися разом із сестрою, засвідчивши так його, батькову, волю, як це роблять у разі заповіту усного, коли поставити підпис вмирущому вже несила. По суті, він був, хоч сам цього ніколи й не визнав би, таким собі тихеньким диваком, цей невеличкий дідок, який посідав своє місце на ієрархічній драбині буття, ревно їй слугував і її захищав, але його переповнювали всілякі приховані протести, висловити які він на своєму обраному життєвому шляху не міг. Ульріх мимоволі пригадав одержану телеграму про смерть; очевидно, батько розпорядився скласти її, коли був теж у полоні таких самих розмислів; Ульріх побачив тут мало не спорідненість із собою, але цього разу не розлютився, а поспівчував – принаймні в тому сенсі, що, бачачи таку спрагу до самовираження, зрозумів батькову ненависть до сина, який полегшив собі життя неналежними вільностями. Адже батьки завжди гадають, що сини розв’язують свої життєві проблеми саме так, і Ульріх пройнявся якоюсь повагою, коли згадав про невирішені проблеми в собі самому. Але йому забракло часу прибрати це в належну, зрозумілу й Аґаті форму, він лише почав її шукати, коли сутінки рвучко внесли до кімнати якогось чоловіка. Він пройшов, підхоплений власним поривом, до осяяного свічками місця й там, за крок від катафалка, широким рухом підніс до очей руку; цієї миті ззаду наспів і батьків слуга, якого цей чоловік перегнав, і доповів про гостя.

 – Вельмишановний друже! – врочисто вигукнув відвідувач, і ось невеличкий старий чоловік у труні лежав зі зціпленими щелепами вже перед своїм ворогом Швунґом. – Юні друзі, над нами – велич зоряного неба, а всередині в нас – велич морального закону! – провадив він, дивлячись затуманеним поглядом на однокашника. – У цих охололих грудях жила велич морального закону! – Аж тепер він обернувся всім корпусом і потис братові й сестрі руку.

Та Ульріх вирішив скористатися цією першою нагодою, щоб покінчити з покладеним на нього завданням.

 – Останнім часом пан надвірний радник і мій батько були, на жаль, супротивниками? – спробував він промацати ґрунт.

Враження було таке, ніби ця сива борода, перше ніж зрозуміти, спершу мала добряче подумати.

 – Розбіжності в поглядах, про які шкода й згадувати! – великодушно відповів професор, проникливо дивлячись на покійного.

Та коли Ульріх, стоячи на своєму, ввічливо дав зрозуміти, що йдеться про останню волю небіжчика, атмосфера в кімнаті раптом зробилася напруженою, як ото в шинку, коли всі знають: щойно під столом хтось дістав ножа й наступної миті почнеться бійка. Небіжчик таки примудрився, вже й помираючи, накапостити своєму колезі Швунґу! Таке давнє ворогування вже давно було, звичайно, не почуттям, а звичкою мислити; якщо емоції не діставали нової поживи для ворожнечі, то вони вже не спалахували взагалі, а загальний зміст незліченних прикрих випадків у минулому спресувався у форму такої зневаги один до одного, що вже не залежав від появи й зникнення почуттів, як від них не залежить вільна від упереджень істина. Швунґ відчував це тут достоту так, як досі відчував це його тепер уже покійний нападник; прощати здавалося професорові чимось геть дитячим і зайвим, позаяк вияв поступливости перед самим кінцем (до того ж звичайнісінька собі емоція, а не наукове спростування) порівняно з досвідом багаторічної суперечки не мав, певна річ, жодної доказової сили, а мав, як здавалося Швунґові, лише просто-таки ганебно принизити його, коли він скористається перемогою. Зовсім інша річ, звичайно, – те, що професор Швунґ відчував потребу попрощатися з померлим товаришем. Господи, вони ж бо знали один одного, ще відколи були доцентами й парубкували! Чи ти пригадуєш, як у Палацовому саду ми чаркувалися з вечірнім сонцем і дискутували про Геґеля? Скільки ж відтоді зайшло сонць, а мені так запам’яталося те одне! А пригадуєш нашу першу наукову суперечку, яка вже тоді мало не зробила нас ворогами? Як це було гарно! І ось тебе вже нема, а я, на свою радість, ще стою тут, хоч і біля твоєї домовини! Такі почуття навідують, як відомо, літніх людей, коли помирають їхні перевесники. На схилі віку тягне на поезію. Багато з тих, хто після своїх сімнадцятьох років віршів уже не писав, на сімдесят сьомому році раптом, складаючи заповіт, візьмуть та й утнуть вірша. Як ото на Страшному суді мертвих викликають по одному – хоч на дні часу кожен лежить разом зі своєю добою, наче вантаж у потонулому судні! – так само й у заповіті кожну річ викликають на ім’я, і до неї повертається її індивідуальність, яку вона втратила, поки нею користувалися. «Бухарський килим із пропаленою сиґарою діркою, котрий лежить у моєму кабінеті.» – читаєш у таких останніх рукописах; або: «Парасоль із ручкою кості носорога, придбаний мною у травні 1887 року в «Зоненшайна і Вінтера»; навіть акційні пакети перелічують кожного за його номером.

І не випадково, що одночасно з цим останнім зблиском кожної окремої речі прокидається й бажання прив’язати до неї і яку-небудь мораль, яке-небудь застереження, яке-небудь благословення, який-небудь закон, і все це якою-небудь надійною формулою охопить оцю несподівану безліч, яка ще раз спливає на поверхню там, де судно пішло на дно. Тим-то одночасно з поезією пори заповіту пробуджується й філософія, і на світло Боже знову витягують філософію, само собою зрозуміло, переважно яку-небудь давню, припалу порохнею й забуту років п’ятдесят тому. Ульріх раптом збагнув, що жоден із двох цих старців не міг поступитися другому. «Нехай життя виробляє що завгодно, аби лишень недоторканними лишалися засади!» – така потреба вельми розумна, коли знаєш, що мине небагато місяців чи років і твої засади тебе переживуть. І було добре видно, як у старому надвірному радникові все ще боролися два мотиви. Його романтичність, його молодість, його поезія вимагали широкого, гарного жесту й благородного слова; його філософія, навпаки, вимагала, щоб він демонстрував незламність закону здорового глузду перед непередбачуваними поривами почуттів і минущими нападами душевної слабкости, що ними, мов пасткою, послуговувався його покійний ворог. Уже два дні Швунґ жив із думкою: тепер отого нема, й ніхто вже не чинитиме перешкод його, швунґівській, концепції обмеженої осудности; отож широкими хвилями полинули його почуття до давнього товариша, і Швунґ продумав сцену прощання, мов детально розроблений мобілізаційний план, який тільки й чекає на сиґнал вступити в дію. Але у сцену цю потрапив оцет і зробив її прозорішою. Почав Швунґ вельми зворушено, але потім затнувся – так буває, коли хтось декламує вірша і посеред строфи раптом похоплюється, не в змозі пригадати останніх рядків. Отак і лишалися вони один перед одним – колюча сива борода й сива щетина на неголеному обличчі, і в обох невблаганно зціплені вуста.

«І що ж він робитиме?» – спитав себе Ульріх, зацікавлено спостерігаючи цю сцену. Радісна впевненість, що статтю 318 Кримінального кодексу тепер приймуть у його редакції, в надвірного радника Швунґа зрештою взяла гору над гіркотою, і позаяк прикрі думки його вже не обсідали, то він, щоб висловити добрі й віднині єдині свої почуття, залюбки заспівав би: «Мав я колись товариша…» Але заспівати тут він не міг, тож обернувся до Ульріха й промовив:

 – Повірте мені, молодий сину мого товариша, спершу настає моральна криза, а за нею – соціальний занепад! – Потім він обернувся до Аґати й повів далі: – Велич вашого добродія батька полягала в тому, що він завжди ладен був допомагати ідеалістичній концепції прокладати шлях в основах права. – Після цього схопив руку Аґати й руку Ульріха, потиснув їх і вигукнув: – Ваш батько надавав аж надто великого значення невеличким розбіжностям у поглядах, які іноді неминуче виникають під час тривалої співпраці. Я завше був певен, що він робив це, щоб не мати докорів з боку свого загостреного відчуття справедливости. Завтра попрощатися з ним прийдуть багато професорів, але серед них не буде жодного такого, як він!

Отож сцена ця завершилася мирно, і Швунґ, коли вже йшов, навіть запевнив Ульріха, що той, коли все ж таки надумає обрати академічну кар’єру, може розраховувати на батькових друзів.

Аґата слухала з широко розплющеними очима, розглядаючи моторошні прикінцеві риси, яких людині надає життя.

 – Це було наче в лісі з гіпсовими деревами! – сказала вона братові перегодя.

А Ульріх усміхнувся й відповів:

 – Я почуваюся таким сентиментальним, як собака місячної ночі!

5. Вони чинять несправедливо

 – А пригадуєш, – спитала його по хвилі Аґата, – як одного разу, коли я була ще зовсім маленька, ти грався з хлопцями, впав по пояс у воду й хотів це приховати? Сів за стіл так, щоб було видно лише твою суху верхню половину, але другу мокру виказав тим, що почав цокотіти зубами!

Коли хлопцем Ульріх приїздив на вакації додому (а втім, за довгі роки він лише один той раз і приїздив) і коли оцей тепер невеличкий зморщений труп був для них обох ще мало не всемогутнім велетом, нерідко траплялося так, що Ульріх не хотів зізнаватися в якому-небудь негідному вчинку і відмовлявся покаятись, хоч і не мав мужности його заперечувати. Так було й того разу – від температури він аж горів, і його довелося швиденько покласти в ліжко.

 – І годували тебе самим супом! – додала Аґата.

 – Атож! – підтвердив, усміхнувшись, брат.

Спогад про те, що колись давно його покарали, цієї миті видався йому чимось чужим, зовсім до нього непричетним; це було однаково, що якби він зараз побачив на підлозі свої дитячі черевички – тепер вони його також уже не стосувалися б.

 – Тобі вже навіть через жар не можна було їсти нічого, крім супу, – знов нагадала про це Аґата. – Але на додачу тебе так ще й покарали!

 – Атож! – ще раз підтвердив Ульріх. – Але робили так не зі злости, а задля того, щоб сповнити так званий обов’язок.

Він не розумів, на що натякала сестра. Сам він усе ще бачив дитячі черевички. Ні, не бачив, він бачив лише, нібито їх бачить. Так само відчував і образи, з яких давно виріс. І подумав: «У цій «непричетності» якимсь чином знаходить вияв те, що людина в жодну пору свого життя не буває цілком у собі!»

 – Але тобі однаково не можна було їсти нічого, крім супу! – сказала Аґата ще раз і додала: – Мені здається, я все життя боялася, що тільки я, можливо, й не здатна цього зрозуміти!

Чи можуть спогади двох людей, що розмовляють про обом їм відоме минуле, не лише доповнювати одні одних, а й сплітатися водно – і то ще доти, як їх висловлять? Цієї хвилини саме щось таке й сталося! Їхній однаковий стан вразив, ба навіть спантеличив обох, як руки, що виткнулися з-під плаща там, де їх зовсім не очікували, й несподівано торкнулись одна одної. Кожне раптом згадало про минуле більше, ніж, здавалося йому, пам’ятало, й Ульріх знову відчув оте гарячкове світло, яке колись наповзало з підлоги на стіни так само, як оце тепер у кімнаті, де вони саме стояли, розповзалося мерехтіння свічок; потім увійшов батько, перетнув убрід пучок світла від настільної лампи й сів край його ліжка. «Якщо ти не спромігся повною мірою усвідомити можливі наслідки свого вчинку, то він може, мабуть, постати в м’якшому світлі, але в такому разі ти маєш спершу зізнатися в цьому собі!» Можливо, на пам’ять йому спливли слова із заповіту чи з листів про параграф 318? Загалом він ніколи не міг добре запам’ятати ні подробиць, ні дослівно текстів. Отож було щось украй надзвичайне в тому, що йому раптом пригадалися цілі фрази, і це якось пов’язалося із сестрою, немовби таку переміну в ньому викликало саме те, що вона стояла поруч, перед ним.

 – «Якщо ти знайшов у собі силу доброхіть, без примусу, незалежно від будь-якої необхідности скоїти ниций вчинок, то маєш визнати й свою провину!» – провадив далі Ульріх, а тоді додав: – З тобою він теж розмовляв, мабуть, так само!

 – Можливо, не зовсім так, – поправила його Аґата. – Щодо мене він зазвичай допускав «зумовлені внутрішніми схильностями обставини, які пом’якшують провину». Він завше нагадував мені, що хотіти – це, мовляв, діяти усвідомлено, а не інстинктивно.

 – «З розвитком інтелекту й здорового глузду, – процитував Ульріх, – саме воля у формі мислення й ухвалених внаслідок нього рішень має взяти гору над бажанням чи інстинктом!»

 – Це правда? – спитала сестра.

 – Чому ти питаєш?

 – Мабуть, тому, що я дурна.

 – Ти не дурна!

 – Мені завше було важко вчитись, і я нічого до пуття не розуміла.

 – Це ще нічого не доводить.

 – Тоді я, мабуть, погана, бо того, що я розумію, не сприймає моя душа.

Вони стояли близько одне напроти одного, прихилившись кожне до одвірка дверей, що вели в суміжну кімнату й після того, як пішов професор Швунґ, лишилися відчиненими; на їхніх обличчях грало денне світло й світло від свічок, а голоси їхні перепліталися, як під час поперемінного співу в церкві. Ульріх і далі говорив так, немовби проказував молитву, а Аґатині вуста спокійно вторували. Давні тортури напучуваннями, коли в ніжний, нетямкий дитячий розум утовкмачували жорстокий і чужий йому лад, робили обом утіху, і вони обернули це на гру.

І раптом Аґата, без будь-якого безпосереднього приводу, вигукнула:

 – Ти просто уяви собі, що це поширено на все, – і вийде Ґотліб Гаґауер! – І вона заходилася мавпувати свого чоловіка, мов школярка: – «Невже ти й справді не знаєш, що lamium album – це глуха кропива?» – «А як же ще ми посуватимемося вперед, якщо не пройдемо з надійним провідником той самий нелегкий шлях індукції, який крок за кроком, крізь тисячоліття тяжкої праці й помилок привів людський рід до нинішнього рівня знань?!» – «Хіба ти не розумієш, люба моя Аґато, що міркувати – це також моральний обов’язок? Зосереджуватися – означає постійно долати власну інертність». – «А духовне виховання означає таке дисциплінування духу, завдяки якому людина дедалі більшою мірою дістає змогу розумно, тобто бездоганними силогізмами, ланцюгами висновків і замиканням цих ланцюгів, індукціями чи висновками на основі ознак вибудовувати, постійно долаючи сумніви й усупереч власним здогадам, довгі низки думок і піддавати верифікації врешті одержаний результат доти, доки в усіх думках запанує цілковита гармонія».

Ульріха вразила така глибока пам’ять у сестри. Здавалося, Аґата відчувала непогамовну насолоду, коли бездоганно видавала ці по-наставницькому педантичні фрази, які бозна-звідки й узяла – можливо, вичитала десь у книжці. Вона заявила, нібито так розмовляє Гаґауер.

Ульріх у це не повірив.

 – Як же ти просто з розмов запам’ятала такі довгі, пишномовні фрази?

 – Вони вкарбувалися мені в пам’ять, – відповіла Аґата. – Така вже я.

 – Чи знаєш ти взагалі, що таке висновки на основі ознак або верифікація?

 – Уявлення не маю! – зізналася, засміявшись, Аґата. – Та й сам він це, мабуть, просто десь вичитав. Але розмовляє він саме так. А я, слухаючи його, завчила це напам’ять, наче якусь абракадабру. Мабуть, зі злости, – саме через те, що так розмовляє він. Ти не такий, як я. У мені застряє всяка всячина, бо я не знаю, що з нею робити, – ось і вся моя добра пам’ять. Страшенно добра пам’ять у мене через те, що я дурна!

Вигляд вона мала такий, ніби в цьому полягала якась сумна істина, й Аґата мусила її позбутися, щоб пустувати далі.

 – Та в Гаґауера навіть із тенісом те саме: «Коли я, навчаючись грати в теніс, уперше зумисне надаю своїй ракетці певного положення, щоб послати м’ячик, траєкторією якого доти я був задоволений, у певний бік, то я втручаюся в хід події: я експериментую!»

 – Чи добре він грає в теніс?

 – Я виграю в нього з рахунком шість – нуль. Обоє засміялися.

 – А чи знаєш ти, – сказав Ульріх, – що Гаґауер – якщо все, що ти йому приписуєш, правда, – по суті, має цілковиту рацію?! Хоч це й смішно.

 – Може, він і має рацію, – відповіла Аґата, – я ж бо в цьому нічого не тямлю. Але знаєш, якось один хлопчик з його школи дослівно переклав одне місце із Шекспіра так:

А Гаґауер виправив той переклад, я сама бачила зошита:

І так далі – тра-та-та, тра-та-та, як у шлеґелівському перекладі!

І ще пригадую одне таке місце! Здається, у Піндара є слова: «Закон природи, цей цар усіх смертних і безсмертних, панує, санкціонуючи насилля, править всемогутньою рукою!» А Гаґауер надав цим словам «останнього лиску»: «Закон природи, що панує над усіма смертними й безсмертними, править усемогутньою рукою, санкціонуючи навіть насилля». – А хіба не чудово, – спитала вона, – що той малюк з його школи, яким він був незадоволений, зробив такий жахливо дослівний переклад, немовби слова лежали перед ним безладною купою каміння?

 – І вона повторила: – «Боягузи часто помирають ще до своєї смерти… Хоробрі тішаться смертю лише один раз… З-поміж усіх див, про які я чув… найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися. бачачи, що смерть, цей неминучий кінець. приходить, коли їй завгодно.»!!!

Обхопивши долонею одвірок, мов стовбур дерева, Аґата вигукувала ці неоковирні рядки так само несамовито й прекрасно, якими були й вони самі; їй зовсім не заважало те, що під її поглядом, сповненим гордощів юности, лежало нещасне скулене тіло.

Ульріх поморщив чоло й звів на сестру очі. «Людина, яка не прилизує давнього вірша, а лишає його з наполовину вивітреним, утраченим змістом, нагадує того, кому й на думку не спаде приставляти стародавній статуї з відбитим носом нового мармурового носа, – подумав він. – Це можна було б назвати відчуттям стилю, однак це – не відчуття стилю. І це навіть не та людина, яка завдяки своїй живій уяві може легко без чого-небудь обійтися. Ні, це – радше та людина, котра повноті й завершеності взагалі жодного значення не надає й тому не очікує від своїх відчуттів, щоб вони були «цілковиті». «Вона, мабуть, і коли цілувалася, – несподівано з усього цього виснував він про сестру, – не втрачала голови цілковито!» Цієї хвилини йому здалося, що досить було почути від Аґати той пристрасний вірш, щоб збагнути, що вона ніколи «не поринає ні в що цілковито», що вона, як і він, – людина «пристрасної нецілісності». За цими роздумами він навіть забув про другу половину свого єства, яка вимагала міри й самовладання. Тепер він міг би з певністю сказати сестрі, що жоден її вчинок не відповідає її найближчому оточенню, навпаки, всі її вчинки залежать від оточення дуже й дуже широкого й надзвичайно сумнівного, яке, по суті, не має ні початку, ні кінця, – він міг би так сказати, і тоді й суперечливі враження першого вечора дістали б достатнє пояснення. Але стриманість, до якої він себе привчив, виявилася ще сильнішою, тож він зацікавлено, навіть не без сумнівів, очікував, коли Аґата спуститься з високої гілки, на яку вибралася. Адже вона все ще стояла перед ним, тримаючись піднятою рукою за одвірок, і одна зайва мить могла б усе зіпсувати. Він ненавидів жінок, котрі поводяться так, немовби їх привів на світ художник чи режисер, або котрі після такого, як оце в Аґати, збудження переходять на вдаване піано. «Може, – подумав він, – вона раптом зісковзне з вершини свого захвату, скориставшись якою-небудь трохи безглуздою, сомнамбулічною реплікою, що з нею виходять із трансу медіуми; а нічого іншого їй, мабуть, не залишиться, і це буде також досить прикро!» Однак Аґата, здавалося, й сама про це знала чи у братовому погляді прочитала, яка небезпека на неї чигає. Вона весело сплигнула на обидві ноги зі своєї висоти на землю й показала Ульріхові язика!

Але потім вона споважніла, зробилася мовчазна й, не сказавши жодного слова, пішла по ордени. Так донька й син почали виконувати останню батькову волю.

Робила це Аґата. Ульріх не зважився торкнутися безпомічного старого тіла на смертнім одрі, але Аґата мала таку манеру – чинити несправедливо, і ця манера й думки не припускала, що Аґата чинить несправедливо. Рухи її погляду й рук нагадували рухи жінки, яка доглядає хворого, а ще було в них іноді щось безпосередньо-зворушливе, що буває в молодих тварин, коли вони раптом перестають гратися, щоб переконатися, чи дивиться на них господар. А господар брав у неї з рук зняті ордени й подавав їй підроблені. Він нагадував собі злодія, в якого серце вискакує з грудей. І коли в нього складалося враження, що зірки й хрести в сестриній руці зблискують яскравіше, ніж у його власній, обертаючись просто-таки на якісь чарівні предмети, то так воно і справді могло бути в цій чорно-зеленій кімнаті з рясними відблисками свічок на лапастих листках вазонів; а може, вся річ була в тому, що він відчував несміливо-владну сестрину волю, яка молодо оволодівала його волею; й оскільки ніякого наміру тут не відчувалося, то в ці хвилини нічим не затуманеного спілкування знову зринуло майже безоднє і тому до болю глибоке відчуття їхньої двоєдности.

Аґата впоралася з орденами і стала. Лишилося зробити ще одну річ, і сестра, на хвильку замислившись, усміхнулася й промовила:

 – А чи не написати кожному з нас на клаптику паперу що-небудь приємне й покласти йому в кишеню?

Цього разу Ульріх відразу збагнув, що вона має на увазі, бо таких спільних спогадів вони мали небагато, і йому спало на думку, що в певному віці обоє дуже любили сумні вірші й історії, де хтось помирав і про нього всі забували. Причиною цього було, очевидно, їхнє самотнє дитинство, і вони часто вигадували такі історії й разом; однак Аґата вже й тоді була схильна такі історії і здійснювати, тоді як Ульріх верховодив лише в їхніх сміливіших витівках, зухвалих і бездушних. Отож спільна тодішня ідея відтяти собі на пальцях по нігтю й поховати обидва в парку належала Аґаті, й до нігтів вона додала ще й пасмо своїх білявих кіс. Ульріх гордо заявив, що через сотню років хто-небудь, можливо, все це знайде й здивовано спитає себе, чиї ж це останки, і мріяв він тоді лише про одне: нагадати про себе майбутнім поколінням; малій Аґаті, навпаки, цікавіше було просто що-небудь закопувати, байдуже що, їй здавалося, ніби вона ховає частину себе, надовго уникаючи пильних очей світу, педагогічні вимоги якого її лякали, хоч вона була про них і невисокої думки. Тоді в кінці парку саме будували невеликий будиночок для слуг, тож Ульріх з Аґатою змовилися утнути щось незвичайне. Вони вирішили написати на двох аркушах гарні вірші, додати кілька слів про себе, а тоді замурувати ті аркуші у стіну будиночка. Та коли вони почали складати вірші – за їхніми намірами надзвичайно чудові, – на думку їм нічого такого не спадало, а дні минали один за одним, і з котловану вже виростали стіни. Зрештою, коли зволікати вже не лишалося часу, Аґата переписала якесь речення з підручника арифметики, а Ульріх вивів просто: «Я…» – і додав своє прізвище. Але в кожного аж серце вискакувало з грудей, коли вони прокралися через парк до двох мулярів, які там працювали. Аґата просто кинула свою цидулку в котлован, де ті стояли, і втекла, а Ульріх – як старший і як чоловік, він боявся, звичайно ж, іще дужче, що муляри його затримають і, здивовані, спитають, чого йому тут треба, – від хвилювання взагалі не годен був поворухнути ні рукою, ні ногою, тож Аґата, посмілішавши – з нею ж бо нічого не сталося! – зрештою вернулася й узяла і його цидулку. Немовби сном-духом нічого не відаючи, вона пройшлася вздовж щойно викладеного ряду цеглин, вибрала поглядом у його кінці одну з них і, піднявши її, встромила в стіну Ульріхове ім’я, перше ніж її встигли прогнати, а сам Ульріх нерішуче ступав услід за сестрою й тієї миті, коли вона нахилилася над цеглиною, відчув, як його гнітюча, жахлива скутість перетворилася на колесо з гострими ножами, й вони оберталися в його грудях з такою швидкістю, що наступної миті злилися в іскрометне сонце, як це буває з феєрверком… Саме на це, отже, й натякала Аґата, і Ульріх довго, дуже довго не відповідав і лиш ухильно всміхався, бо повторювати таку гру з покійником було б, здавалося йому, все ж таки святотатством.

Але Аґата вже нахилилася, стягла з ноги одну з широких шовкових підв’язок, якими підтримують панчохи, щоб не так тягло вниз корсета, підняла розкішне покривало на батькові й сунула підв’язку йому в кишеню.

Ульріх? Той, навіч побачивши цей повернений до життя спогад, спершу очам своїм не повірив. Наступної миті він мало не підскочив до сестри, щоб покласти її витівці край, – просто через те, що це було щось уже геть нечуване. Але потім він піймав у Аґатиному погляді відблиски росисто-чистого ранку, якого ще не зіпсувала каламуть буденщини, і це його стримало.

 – Що ти робиш?! – несміливо спробував він відмовити сестру.

Він не розумів, чого вона хоче – задобрити покійника, позаяк із ним вчинили несправедливо, чи дати йому з собою що-небудь приємне, позаяк він сам так часто чинив несправедливо. Ульріх міг би її спитати, але на цю жорстоку ідею покласти задубілому мерцеві підв’язку, ще теплу від ноги рідної доньки, у нього, Ульріха, стислося в горлі, а в голові все переплуталося.

6. Старий добродій нарешті знаходить спокій

Недовгий час, що лишався до похорону, заповнили численні дрібні й незвичні турботи, збігав він швидко, і врешті з відвідувачів, які чорною вервечкою тяглися крізь усі ці години, в останні півгодини перед винесенням тіла вийшло своєрідне чорне свято. Люди з похоронної контори гупали молотками й човгали ногами ще гучніше, ніж доти (і так само поважно, як ото хірург, якому хворий довірив своє життя й відтепер уже не має права й слова сказати) і проклали серед незайманого повсякдення решти будинку таку собі стежку врочистих почуттів, яка вела від хвіртки, а далі сходами до кімнати з домовиною. Живі квіти й вазони, портьєри й фіранки з чорного сукна і крепу, срібні канделябри й тремтливі золотисті пломінці свічок, які зустрічали відвідувачів, знали своє завдання краще, ніж Ульріх з Аґатою, що мали вітати від імени родини кожного, хто приходив віддати останню шану покійному, але мало про кого знали, хто він такий, якщо старий батьків слуга не звертав нишком їхньої уваги на особливо поважних гостей. І всі, хто приходив, підпливали до них, потім відпливали й поодинці чи невеличкими гуртами кидали якір десь у кімнаті, застигло спостерігаючи за сином і донькою покійного. В обох на обличчях тужавіла личина суворої витримки, поки нарешті власник технічного майна чи господар похоронного підприємства (той чоловік, котрий зі своїми формулярами пропонував Ульріхові послуги й за ці останні півгодини збігав і вибігав сходами разів двадцять, не менше), – поки він нарешті підскочив збоку до Ульріха й, обережно підкреслюючи всім своїм виглядом важливість моменту, доповів, як ото на параді ад’ютант своєму ґенералові, що все готово.

Планувалося, що процесія врочисто пройде містом, а вже потім її учасники посідають до екіпажів, і Ульріх мав іти попереду всіх, поруч із кайзерівським і королівським намісником, який віддати останню шану членові Верхньої палати прибув особисто, а по другий бік від Ульріха простував такий самий поважний гість, старший у делеґації з трьох чоловік, надісланій Верхньою палатою; позад них ішли решта двоє сановитих делеґатів, далі – ректор і сенат університету, й аж за ними, але перед неозорим потоком циліндрів на різноманітних офіційних представниках, гідність яких повільно зменшувалася в міру наближення до хвоста процесії, ступала Аґата в обрамленні чорних жінок, позначаючи місце серед адміністративних вершин, відведене особистій жалобі; бо невпорядкована участь тих, хто прийшов «просто висловити співчуття», починалася вже позаду тих, котрі з’явилися зі службового обов’язку, а може навіть, її представляло лише подружжя старих слуг, що самотньо дріботіли у хвості. Процесія була, отже, переважно чоловіча, й поруч з Аґатою йшов не Ульріх, а її чоловік, професор Гаґауер, чиє обличчя, схоже на червонобоке яблуко й зі щетинистою осельнею над верхньою губою, тим часом стало їй чужим і крізь густий чорний серпанок, що давав їй змогу потай спостерігати за ним, здавалося синім. У самого Ульріха, який багато годин перед цим провів із сестрою, раптом виникло таке враження, що цей давній похоронний обряд, започаткований ще за часів заснування університету, відірвав її від нього, і він, не сміючи навіть озирнутися на неї, відчував, що йому її бракує; він намагався придумати жарт, яким привітається з нею, коли вони побачаться знов, але думкам його не давав вільно розпростерти крила намісник, який крокував поруч владно й мовчки, хоч іноді все ж таки тихенько й кидав слово-друге, на яке треба було якось реаґувати, та й узагалі всі ці превосходительства – від ректора до деканів і далі – виявляли йому увагу, позаяк тепер він мав славу тіні графа Ляйнсдорфа й недовіра, що помалу прокидалася повсюди довітчизняної графової акції, надавала Ульріхові ваги.

На хідниках і за вікнами також зібралося багато цікавих, і хоч Ульріх знав, що за годину, просто як на спектаклі, все завершиться, цього дня він, однак, відчував те, що відбувалося, особливо виразно, й участь у його долі стількох людей лежала в нього на плечах, ніби важка, облямована хутром мантія. Уперше він усвідомив непохитну твердість традиції. Трепет, що попереду процесії хвилями котився людськими масами на хідниках, масами, які гомоніли, завмирали й знову жвавішали, церковна магія, передчуття глухого гупання грудок землі по віку, важке мовчання процесії – все це проймало до хребців, перебираючи їх, мов струни допотопного музичного інструмента, й Ульріх з подивом відчував у собі невимовне відлуння, у коливаннях якого його тіло випростувалося, так ніби врочистість того, що діялося довкола, справді сповнювала врочистістю і його самого. Й, опинившись цього дня в гущі стількох людей, він ще й уявив собі, як інакше все було б, якби такої хвилини він, відповідно до первісного сенсу цієї майже безтямно перейнятої сьогоденням пишноти, простував тут і справді в ролі спадкоємця великої сили і влади. На цю думку скорбота розвіювалась, і смерть із страшної приватної справи оберталася на перехід, що відбувався як публічне свято; вже не зяяла та жахливо розверзла діра, що її в перші дні після свого відходу лишає по собі кожна людина, до існування якої ти звик; вже замість небіжчика крокував спадкоємець, натовп дихав одним диханням з ним, торжество поховання стало воднораз святом змужніння для того, хто приймав тепер меч і вперше сам, без будь-кого поперед себе, простував до свого власного кінця. «Я мав би, – мимоволі подумав Ульріх, – закрити батькові очі! Не задля нього й не задля себе, а…» Він не спромігся довести цю думку до кінця; але те, що ні він не любив батька, ні той – його, уявлялося йому, з огляду на таку закономірність, дріб’язковою переоцінкою особистої значущости, та й узагалі перед лицем смерти особисті думки набувають прісного присмаку ніщоти, а все, що цієї хвилини було значущого, йшло, здавалося, від велетенського тіла, що його утворювала, повільно посуваючись повз шпалери людей, процесія, хай навіть вона була пройнята звичайною цікавістю, нічев’ям і стадним інстинктом.

Однак музика грала далі, день видався легкий, ясний, чудовий, і Ульріхові почуття погойдувались, мов балдахін над святими дарами, що їх несуть у хресному ході. Іноді Ульріх поглядав у дзеркала катафалка перед собою і бачив у них свою голову в капелюсі й плечі, а час від часу він помічав на підлозі повоу, поряд з оздобленою гербом домовиною, давні, не зішкребані до пуття після попереднього похорону невеличкі вощані лусочки, й тоді йому, хоч ніякої такої думки в нього цієї миті й не зринало, робилося просто шкода батька, як ото буває шкода собаку, що серед вулиці попав під колеса. Тоді погляд в Ульріха ставав вологим, і коли він переводив його повз своє чорне оточення на глядачів обабіч вулиці, ті мали вигляд строкатих, покроплених водою квітів, і думати, що все це бачить тепер він, Ульріх, а не той, хто прожив тут усі свої дні, до того ж любив урочистість куди дужче, ніж він, було так дивно, що йому здавалося майже неможливим, щоб батько не брав участи у проводах самого себе зі світу, який він вважав загалом непоганим. Це глибоко зворушувало, однак Ульріхової уваги не уникло й те, що аґент чи розпорядник на похороні, який вів цю католицьку процесією на кладовище й стежив за порядком, був високий, кремезний юдей років тридцятьох; його прикрашали довгі світлі вуса, з кишені в нього виглядали якісь папери, наче в керівника туристської групи, він забігав уперед і назад, то поправляв збрую на котромусь із коней, то нашіптував щось музикантам. Це чомусь нагадало Ульріхові про те, що батькового тіла останнього дня вдома не було, його привезли вже незадовго до похорону – згідно з навіяною вільним дослідницьким духом останньою волею, яка надала його тіло до послуг науки, і можна було з певністю припустити, що після того анатомічного втручання старого добродія зашиють абияк; отож за шибками, що віддзеркалювали Ульріхів образ, тепер котилася, притягуючи до себе всі ці високі, чудові, врочисті помисли, якась сяк-так зшита докупи річ. «Без орденів чи з орденами?!» – збентежено спитав себе Ульріх; адже він про це вже забув і не знав, чи вдягли батька в анатомці знов, перше ніж закрита домовина повернулася додому. Та й хто знає, яка доля спіткала Аґатину підв’язку; можливо, її знайшли, і йому неважко було уявити, як жартували з цього приводу студенти. Усе це було вкрай прикро, й від таких втручань реальности почуття його, після того як на мить округлилися й стали мало не гладенькою оболонкою живої мрії, знов розпалися на численні фраґменти. Він відчував лише абсурдність, безладну подрібненість людського облаштування і свого власного. «Тепер я у світі зовсім самотній. – подумав він, – якірна линва урвалася. я підіймаюсь!» Тепер його почуття знов убралися в цей спогад про перше враження, викликане звісткою про батькову смерть, а він тим часом простував поміж людськими стінами далі.

7. Від Клариси надходить лист

Своєї адреси Ульріх нікому зі знайомих не давав, але Клариса довідалася її від Вальтера – цей пам’ятав ту адресу так само, як власне дитинство.

Вона писала:

«Мій любчику… мій боягузливий зайчику… мій чику!

Знаєш, що таке чик? Я ніяк не можу до цього докопатися. Вальтер, мабуть, слабунчик. (Склади «чик», «чику» були скрізь жирно підкреслені.)

Гадаєш, я приходила до тебе п’яна? Я не п’янію! (Чоловіки п’яніють швидше, ніж я. Дивовижа.)

Але я не пам’ятаю, що тобі казала; не можу пригадати. Боюся, ти забереш собі в голову щось таке, чого я не казала. Я того не казала.

Але це буде в листі – зараз! Насамперед: ти знаєш, як відкриваються сни. Іноді вві сні усвідомлюєш: ти тут уже була, з цією людиною вже колись розмовляла або… Це так, немовби віднаходиш власну пам’ять.

Я не зі сну знаю, що то було не вві сні!

(У снах я завела собі друзів.)

Чи ти взагалі ще пригадуєш, хто такий Моосбруґер? Я маю тобі дещо розповісти.

Його ім’я раптом спливло знов.

Три мелодійні склади.

Але музика – це омана. Я хочу сказати, коли вона сама собою. Музика сама собою – це естетство чи щось таке; життєва слабкість. Та коли музика поєднується з видінням, тоді мури починають хитатися, і з могили сьогодення встає життя прийдешніх. Я ті три мелодійні склади не лише чула – я їх і бачила. Вони спливли в пам’яті. Зненацька усвідомлюєш: там, де вони спливають, є ще щось! Я ж бо вже якось була написала твоєму графові листа про Моосбруґера. Хіба про таке забувають! Тепер я чую-бачу світ, де речі стоять, а люди ходять так само, як вони це робили завжди, але тепер – чутно й зримо. Я не можу змалювати цього досить виразно, бо з цього спливли тільки три склади. Чи ти мене розумієш? Можливо, заводити про це мову ще й зарано.

Я сказала Вальтерові: «Хочу познайомитися з Моосбруґером!»

А він питає: «А хто такий цей Моосбруґер?»

Я відповідаю: «Приятель Уло, вбивця».

Ми саме читали газету; було це вранці, й Вальтер мав уже йти на службу. Чи ти пригадуєш, якось ми всі втрьох читали разом газету? (У тебе нікудишня пам’ять, ти, звісно, не пригадуєш!) Отож розгортаю я ту частину газети, яку мені дав Вальтер, – одна рука ліворуч, друга праворуч. І раптом відчуваю тверде дерево, я прицвяхована до хреста. Питаю Вальтера: «Чи не було ще вчора в газеті чого-небудь про залізничну катастрофу в Ческе-Будейовице?»

«Було, – відповідає Вальтер. – А чому ти питаєш? Невеличка катастрофа, загинув один чоловік чи двоє».

Я по хвилі кажу: «Бо в Америці теж сталася катастрофа. А де та Пенсільванія?»

Він цього не знає. «В Америці», – каже.

Тоді я йому: «Машиністи ніколи не зіштовхують локомотиви зумисне!»

Вальтер зводить на мене очі. Бачу, він мене не розуміє. «Звичайно, ні», – каже.

Я питаю, коли до нас прийде Зиґмунд. Вальтер з певністю не знає.

Ти, звісно, сам знаєш: зумисне, зі злим наміром машиністи своїх потягів, звичайно, не зіштовхують; тоді чому ж вони це роблять? А я тобі скажу: у величезній мережі рейок, стрілок і світлофорів, що покриває цілу земну кулю, всі ми втрачаємо силу сумління. Адже якби ми були в змозі ще раз перевірити себе й ще раз згадати про своє покликання, то щоразу робили б те, що потрібно, й уникали б напасти. Напасть – це наша зупинка на передостанньому кроці!

Звичайно, годі сподіватися, що Вальтер збагне це відразу. Гадаю, мені пощастить здобутися на цю величезну силу сумління, а тоді мені довелося заплющити очі, щоб Вальтер не помітив у них блискавки.

З усіх цих причин вважаю за свій обов’язок познайомитися з Моосбруґером.

Ти знаєш, мій брат Зиґмунд – лікар. Він мені допоможе.

Я на нього чекала.

У неділю він до нас прийшов.

Коли Зиґмунда з ким-небудь знайомлять, він каже: «Але я ані… ані музикальний». Це він так жартує. Бо, оскільки його звати Зиґмунд, не хоче, щоб люди гадали, нібито він – юдей чи дуже музикальний. Його зачали у ваґнерівському захваті. Витягти з нього розумну відповідь – куди там! Я його вмовляла, переконувала, а він лише бурмотів якісь нісенітниці. То запустить камінцем у пташку, то заходиться палицею гребтись у снігу. Хотів навіть розчистити лопатою стежку. Він частенько приходить до нас попрацювати, бо не любить, як сам каже, лишатися з дружиною та дітьми вдома. Просто дивно, що він тобі ніколи не траплявся. «Ви маєте fleurs du mal^[23] і город!» – каже. Я й за вуха його тягала, й під бік штурхала – не помагало ніщо.

Потому ми пішли в будинок до Вальтера, який, звичайно ж, сидів за роялем; піджака Зиґмунд ніс під пахвою, бо руки в нього були по самі лікті брудні-бруднющі.

«Зиґмунде, – звертаюсь я до нього при Вальтерові, – коли ти розумієш музичну п’єсу?»

Він шкірить зуби й відповідає: «Та ніколи».

«Коли сам програєш її в душі, – веду я далі. – Коли ти розумієш людину? Коли сам програєш її в душі. Програвати! Це – велика таїна, Ульріху! Ти маєш бути, як та людина, але щоб не ти ввійшов у неї, а щоб вона ввійшла в тебе. Ми рятуємо, виводячи назовні. Це – міцна форма! Ми беремо участь у людських вчинках, але ми їх наповнюємо й підносимося над ними.

Даруй, що я так багато про це пишу. Але потяги зіштовхуються через те, що сумління не робить останнього кроку. Світи не спливають, якщо їх не витягувати. Але детальніше про це – іншим разом. Обов’язок геніальної людини – нападати! Для цього вона має страшну силу! Одначе Зиґмунд, отой боягуз, зиркнув на годинника й нагадав про вечерю, тому що йому пора було додому. Розумієш, Зиґмунд завше тримається посередині між пихатістю досвідченого лікаря, який не надто високої думки про можливості своєї професії, й пихатістю сучасної людини, яка за межами інтелектуальної традиції вже знов повернулася до гігієни простоти й роботи в садку. Але Вальтер як закричить: «Господи, і навіщо молоти такі дурниці?! Що вам від отого Моосбруґера, власне, треба?!» І це помогло.

Бо Зиґмунд нарешті сказав: «Він – або психічнохворий, або злочинець, що правда, то правда. Але що робити, коли Клариса забрала собі в голову, нібито вона може його виправити? Я лікар, а теж не можу заборонити лікарняному священикові забирати собі в голову те саме! Вона каже: «Урятувати»? То чом би їй того чоловіка бодай не побачити?!»

Він почистив щіткою штани, прибрав спокійного вигляду й помив руки; за вечерею ми потім про все й домовилися.

І ми вже побували в доктора Фріденталя – це один знайомий його колега. Зиґмунд відверто сказав, що бере на себе відповідальність за те, щоб під яким-небудь вигаданим приводом провести мене до в’язниці. «Ти, – сказав він, – будеш письменницею, яка нібито хоче поглянути на того Моосбруґера».

Але то була помилка, бо на таке відверте прохання доктор Фріденталь міг відповісти лише відмовою. «Якби ви були Сельма Лаґерлеф, ваш візит викликав би в мене захват, хоч я, певна річ, у захваті й так, але тут визнають інтереси, на жаль, лише наукові!»

Це просто чудесно, коли тебе мають за письменницю. Я суворо поглянула йому в очі й сказала: «У цьому випадку я – більше, ніж сама Лаґерлеф, тому що мені це потрібно не для якихось там досліджень!»

Тоді він зводить на мене погляд та й каже: «Зарадити вам може тільки одне, це – звернутися до шефа клініки з рекомендацією від вашої дипломатичної місії». Він прийняв мене за чужоземну письменницю й не втямив, що я – Зиґмундова сестра.

Зрештою ми зійшлися на тому, що я побачуся з Моосбруґером не як із хворим, а як із в’язнем. Зиґмунд роздобуде мені рекомендацію від якого-небудь добродійного товариства й дозвіл земельного суду. Уже згодом Зиґмунд сказав мені, що доктор Фріденталь вважає психіатрію наполовину мистецтвом, наполовину наукою, й назвав його директором демонського цирку. Але мені це сподобалося.

А найприємніше було те, що клініка виявилася в давньому монастирі. Нам довелося чекати в коридорі, а лекційна зала – в каплиці. Там великі церковні вікна, і я зазирнула туди через двір. Хворі всі в білому й сидять поруч із професором, біля катедри. І професор так по-дружньому схиляється над їхніми кріслами. Я подумала: «Зараз, мабуть, приведуть Моосбруґе-ра». Я мала відчуття, що тоді я візьму й залечу до зали просто крізь оте високе вікно. Ти скажеш, що літати я не вмію, отже, вскочила б крізь вікно? Але стрибати я запевне не стала б, тому що такого відчуття в мене не було.

Сподіваюся, ти скоро повернешся. Усього повік не висловити. А в листі – й поготів».

Унизу стояв жирно підкреслений підпис: «Клариса».

8. Сім’я вдвох

Ульріх каже:

 – Коли двом чоловікам або двом жінкам доводиться досить тривалий час ділити один життєвий простір – десь у поїздці, в спальному вагоні чи в переповненому готелі, – нерідко між ними заходить дивовижна дружба. Кожне на свій лад полоще рота, чи, роззуваючись, нахиляється, чи згинає ногу, коли лягає в ліжко. Білизна й верхній одяг, загалом однакові, у деталях, як виявляється, мають численні дрібні відмінності, й саме тут вони і відкриваються очам. Спочатку – певно, через надзвичайно яскраво виражений індивідуалізм нинішнього життєвого стилю – виникає певний опір, який нагадує невеличку відразу й захищається від надто тісного зближення, від зазіхань на власну особистість; та коли його нарешті щастить подолати, утворюється спільнота, походження якої таке саме незвичайне, як походження рубця на тілі. Після такої переміни багато хто стає веселішим, ніж буває зазвичай, більшість – простодушнішими, багато хто – балакучішим, майже всі – привітнішими. Особистість зазнала змін, можна навіть сказати, під шкірою її замінила інша особистість, уже не така самобутня. Замість колишнього «я» прийшов перший зародок такого собі «ми», і його виразно відчувають як щось незручне, тіснувате, а проте невідпорне. Аґата відповідає:

 – Ця антипатія, коли доводиться спілкуватись так тісно, особливо часто виникає поміж жінками. Я ніколи не могла звикнути до жінок.

 – Так буває і поміж чоловіком та жінкою, – відповідає Ульріх. – Просто тут цього не видно за обов’язковим ритуалом любовної інтриґи, який відразу приковує до себе всю увагу. Але досить частенько переплетені раптом прокидаються й бачать – кожне на свій лад, одне з подивом, друге з іронією, а третє і з бажанням утекти, – що поруч розляглася зовсім чужа людина; а з багатьма так стається й після багатьох років. Тоді така людина вже не може сказати, що природніше – її зв’язки з іншою людиною чи втеча свого ображеного «я» від цих зв’язків до химери власної неповторности, – адже нашій природі притаманне і те, й те. І в понятті сім’ї заплутане й те, й те! Життя в сім’ї – це життя неповне; в колі сім’ї молоді люди почуваються обікраденими, обмеженими, позбавленими права бути самим собою. Ти поглянь на незаміжніх підстаркуватих доньок: сім’я висмоктала їм усю кров, з них вийшли якісь геть чудернацькі, суперечливі натури, щось середнє між «я» і «ми».

Кларисиного листа Ульріх сприйняв як перешкоду. Несподівані спалахи емоцій у листі турбують його куди менше, ніж спокійна й майже розважлива на вигляд робота, яку вона виконує глибоко в душі задля вочевидь божевільного плану. Ульріх сказав собі, що після повернення треба буде, мабуть, поговорити про це з Вальтером, і відтоді вмисне розмовляє про інше.

Аґата лежить, випроставшись, на канапі, одне коліно в неї підібгане, вона жваво підтримує бесіду.

 – Цими своїми словами ти ж бо сам пояснюєш, чому мені довелося вийти заміж удруге! – каже вона.

 – І все ж у цьому так званому «священному чутті сім’ї» щось є – в цьому розчиненні одне в одному, у слугуванні одне одному, в цьому самовідданому русі у замкненому колі, – провадить Ульріх, не звертаючи уваги на те, що сказала Аґата.

І сестра дивується, що його слова знов раз у раз віддаляються від неї, хоч були вже зовсім близько.

 – Зазвичай це колективне «я» – всього-на-всього колективний егоїст, і в такому разі глибоке чуття сім’ї – це найнестерпніше з того, що лишень можна собі уявити; але таку неодмінну взаємовиручку, таку спільну боротьбу й спільні страждання від ран я уявляю собі і як невимовно приємне, одвічно людське, ба навіть розвинене вже й у тваринних стадах чуття, – долинають до Аґати братові слова.

Але вона не певна, як їх розуміти. Не певна вона, як розуміти й наступні слова:

 – Річ у тім, що цей стан швидко вироджується, як і всі давні стани, походження котрих уже годі й з’ясувати. – І аж коли він завершує фразою: – І лише за умови, що кожне зі свого боку буде чимось особливо порядним, ціле, що його утворюють окремі люди, не обернеться на безглузду карикатуру! – вона знов почувається поруч із ним спокійно, затишно й, дивлячись на нього, боїться кліпнути, щоб він, коли вона заплющить очі, тим часом не зник; адже це так чудово, що ось він сидить і розмовляє про речі, які то губляться десь у високості, то раптом знов падають на землю, мов ото ґумовий м’ячик, що застряг був серед гілок.

Надвечір брат із сестрою зустрілись у вітальні; після похорону вже минуло кілька днів.

Цей видовжений салон був обставлений і оздоблений не лише за смаками, але й справжнім начинням бюрґерського ампіру; поміж вікнами висіли високі прямокутники дзеркал у гладеньких золотих рамах, а стримано церемонні стільці стояли попід самими стінами, і складалося враження, ніби гола підлога залила кімнату притемненим блиском своїх квадратів і наповнила неглибокий басейн, в який можна ступити лише з осторогою. Край цієї влаштованої зі смаком салонної незатишности – бо кабінет, де Ульріх зупинився першого ранку, так і лишився за ним, – приблизно там, де в кутку, у ніші, суворою колоною стояла груба з вазою на ній (і одним-єдиним свічником якраз на осьовій лінії карнизу, що охоплював грубу на рівні пояса), влаштувала собі вельми особистий півострів Аґата. Вона звеліла поставити там отоманку, а поряд постелила килима, червоно-сині барви якого разом з турецьким узором на отоманці, що безмежно, безглуздо-безмежно повторювався, були погордливим викликом ніжній сіризні й розважливо-спокійним лініям, які поселилися в цій кімнаті з волі предків. А ще образи цій вишколеній і шляхетній волі Аґата завдала якоюсь зеленою рослиною в шаплику, з лапастим листям і заввишки на людський зріст; сестра лишила її від жалобного оздоблення будинку й поставила цей «гайок» собі в головах – по другий бік від великого яскравого торшера, під яким зручно було читати навлежачки і який серед класичного краєвиду кімнати справляв враження прожектора чи антени на щоглі. Цей салон з його поділеною на квадрати стелею, пілястрами й схожими на колони шафами за сто років майже не змінився, тому що ним рідко користувалися й він ніколи не відігравав помітної ролі в житті пізніших господарів; можливо, у предків стіни тут ще були обтягнені ніжними тканинами, а не пофарбовані, як тепер, у світлий колір, та й оббивка на стільцях мала, певно, інший вигляд, але таким, як тепер, Аґата пам’ятала цей салон змалечку й навіть не знала, хто його так опорядив – діди-прадіди чи чужі люди, бо вона в цьому будинку виросла і запам’ятала тільки одну особливість цієї кімнати: дівчинкою вона щоразу входила сюди з осторогою, яку дітям прищеплюють до того, що вони легко можуть зламати чи забруднити. Але тепер вона скинула жалобне вбрання, цей останній символ минулого, знов одягла свою піжаму, вляглася на отоманку, яка ґвалтом проникла сюди, й уже від самого ранку взялася читати книжки – добрі й погані, які лишень потрапили їй під руку, відкладаючи їх тільки час від часу, щоб поїсти чи поспати; й коли день отак і минув, вона поглянула крізь сутінки, що заповнювали кімнату, на світлі фіранки, що, вже зовсім занурившись у присмерки, вітрилами напиналися на вікнах, і почулася так, немовби щойно мандрувала у цупкому вінку променів від лампи цією ніжно-застиглою кімнатою й оце тільки-но спинилася. Отак Аґату й застав брат, окинувши поглядом її освітлений куточок; адже й він знав цей салон і навіть міг розповісти сестрі, що першим власником будинку був нібито якийсь багатий комерсант, але згодом він потрапив у скруту, і їхній прадід, імператорський нотар, внаслідок такого сприятливого збігу обставин і придбав цей гарний особняк.

Та й узагалі багато чого знав Ульріх про цей салон, що його тим часом уже добре роздивився, і особливе враження справило на Аґату його зауваження, що за часів їхніх прадідів таку застиглу обстановку вважали якраз дуже природною; зрозуміти це Аґаті було важко, бо ця обстановка здавалася їй якимсь породженням уроку геометрії, і минуло чимало часу, перше ніж вона збагнула ментальність доби, пересиченої надокучливими формами бароко такою мірою, що власна симетрична й уже трохи застигла манірність скувала її тонке сприйняття, не давши йому розвиватися в дусі чистої, невигадливої, розумно замисленої природи. Та коли Аґата нарешті уявила собі цю переміну понять з усіма подробицями, почутими від Ульріха, то лишилася задоволена цими багатими відомостями, хоч досі така обізнаність, з огляду на весь її життєвий досвід, викликала в неї відразу; а коли брат поцікавився, що вона читає, Аґата хутко підгорнула під себе весь запас книжок, зухвало заявивши, однак, що любить читати й добре, й погане.

Ульріх до полудня працював, а потім виходив з дому. Досі його сподівання зосередитись не збулися, й сприятливий вплив, якого слід було б очікувати від цього порушення узвичаєного плину життя внаслідок нових обставин, що раз у раз відвертали його увагу, зійшов нанівець. Аж після похорону в цій ситуації настали зміни, коли стосунки із зовнішнім світом, спочатку такі жваві, різко припинилися. Брат і сестра, які лише в своєрідній ролі батькових представників кілька днів перебували в центрі загальної теплої уваги й відчували різноманітні зв’язки, зумовлені їхнім становищем, у цьому місті не знали нікого, до кого могли б навідатися в гості, крім старого Вальтерового батька, а їх ніхто не запрошував через жалобу, й лише професор Швунґ не тільки прийшов на похорон, але й завітав другого дня поцікавитись, чи не лишив його покійний товариш якого-небудь рукопису, присвяченого обмеженій осудності, що його належало б посмертно опублікувати. Цей різкий перехід від хвилювання, яке безупинно нагадувало про себе, до важкої, гнітючої тиші, що настала потому, виявився просто-таки фізичним ударом. До того ж вони, позаяк кімнат для гостей у будинку не було, спали все ще в колишніх своїх дитячих кімнатах – нагорі, в мансарді, на таких собі розкладачках, серед сякої-такої обстановки дитинства, яка чимось нагадувала майже голі стіни палати для буйних божевільних і тривожила сни ганебним блиском церати на столах та лінолеуму на підлозі, серед пустелі якої коробка з кубиками колись утілювала в життя свої невідчепні архітектурні ідеї. З огляду на ці спогади, такі самі безкінечні й безглузді, як саме життя, що до нього вони мали підготувати брата й сестру, їм було приємно, що їхні спальні, відділені одна від одної комірчиною зі старим одягом та всіляким мотлохом, бодай містилися поряд; а що ванна була поверхом нижче, то їм доводилося бачитись і спілкуватись уже від самого ранку, зустрічаючись у порожнечі сходів і будинку, доводилося рахуватись одне з одним і разом шукати відповіді на всі запитання, які ставило перед ними чуже господарство, опинившись раптом під їхньою опікою. Відчували вони, звичайно, й комізм, якого не було позбавлене таке непередбачене й таке близьке сусідство, – комізм, споріднений із фантастичним комізмом кораблетрощі, що закинула обох на безлюдний острів їхнього дитинства, і все це привело до того, що вже після перших днів, перебіг яких від них не залежав, вони почали прагнути самостійности, хоч кожне з них прагло її не так задля себе, як задля другого.

Тому Ульріх підвівся ще доти, як Аґата влаштувала собі півострів у салоні, й тихенько прослизнув до кабінету, де й засів за своє перерване математичне дослідження – щоправда, радше аби згаяти час, аніж із наміром домогтися успіху. Та, на неабиякий свій подив, за кілька вранішніх годин він завершив (за винятком незначних дрібниць) усе, до чого не торкався місяцями. Так неочікувано розв’язати задачу йому допомогла одна з тих ідей, сказати про які, що вони осявають лише тоді, коли їх не ждеш, можна з меншим правом, ніж порівняти їх з коханою, котра давно вже ходила серед решти твоїх приятельок, перше ніж ти вражено перестаєш розуміти, як можна було порівнювати її з рештою. Такі несподівані ідеї спадають на думку не тільки за участі розуму – їхньою передумовою завжди виступає пристрасть, і на душі в Ульріха було так, неначе цієї миті він на чомусь поставив крапку й нарешті звільнився, а позаяк ні мети, ні причини для цього не бачив, то йому навіть здалося, що крапку він поставив завчасу, й невикористана енерґія перекинулася на мрії. Він побачив можливість застосувати ідею, яка допомогла йому розв’язати задачу, до багато глибших проблем, жартома накидав перший начерк такої теорії й у ці хвилини щасливої розрядки відчув навіть спокусу послухатися професора Швунґа, все ж таки повернутися до своєї професії й спробувати знайти шлях до власного утвердження і впливу. Та коли він, кілька хвилин отак пораювавши розумом, тверезо уявив собі, до яких наслідків може це призвести, коли він поступиться своєму шанолюбству й тепер навздогін зверне на академічний шлях, то вперше відчув себе застарим за що-небудь братися, а оце напівбезособове поняття «роки» він ще від самого дитинства ніколи не сприймав як щось таке, що має самостійний зміст, так само, як досі йому завжди була чужа думка: «Тобі це вже не до снаги!»

Розповідаючи про це потім, уже надвечір, сестрі, Ульріх випадково вжив слово «доля», і воно її зацікавило. Вона спитала, що таке «доля».

 – Щось середнє між «мій зубний біль» і «доньки короля Ліра»! – відповів Ульріх. – Я не з тих, хто любить це слово.

 – Але молодь не уявляє собі без нього самої пісні життя; вона хоче мати долю й не знає, що це таке.

Ульріх їй заперечив:

 – Згодом, коли настануть часи глибших знань, слово «доля» набуде, мабуть, статистичного змісту.

Аґата мала двадцять сім років. Досить молода, щоб зберегти ще декотрі незаповнені форми сприйняття, які людина утворює собі насамперед; досить доросла, щоб уже здогадуватися про ще один зміст, яким наповнює їх реальність.

Вона відповіла:

 – Старіння – це вже само собою, либонь, доля! – І лишилася дуже невдоволена цією відповіддю, бо свою юну журбу висловила в ній, як самій здалося, надто невиразно.

Але брат не звернув на це уваги й навів приклад.

 – Коли я став математиком, – сказав він, – то мріяв домогтися успіхів у своїй науці й докладав задля них усіх зусиль, хоч і вважав це лише першим кроком на шляху до чогось іншого. І справді, в перших моїх працях – не дуже досконалих, звісно, як воно завжди буває на початку, – траплялися ідеї, які на той час були нові й або лишилися непоміченими, або навіть наштовхнулися на опір, хоча в усьому іншому мене сприймали непогано. Отож можна, мабуть, назвати долею те, що невдовзі я втратив терпець і відмовився вгачувати в цей клин усю свою силу.

 – Клин? – перебила його Аґата, так наче саме звучання цього мужнього технічного терміна не могло не викликати прикрого враження. – Чому ти називаєш це клином?

 – Тому що тільки це я спочатку й хотів зробити: клином увігнатися в математику, але потім, бач, утратив терпець. І тепер, коли я завершую свою останню, можливо, працю, до якої приступив ще за тих часів, мені стало зрозуміло, що я, очевидно, не зовсім без підстав міг би вважати себе провідником певної течії в науці, якби тоді мені трохи більше пощастило або якби я виявив більше наполегливости.

 – Але ж ти міг би ще все надолужити! – сказала Аґата. – Чоловік-бо робиться застарим для якої-небудь справи не так швидко, як жінка.

 – Ні, – відповів Ульріх, – надолужувати я не хочу! Це дивно звучить, але так воно є: від цього – ні в розвитку самої науки, ні взагалі в усіх процесах – суттєво геть нічого не змінилося б. Можливо, я років на десять випередив свій час; але інші люди іншими шляхами і не так швидко й без мене прийшли до того, до чого я привів би їх хіба що трохи раніше, а ось чи досить було б такої переміни в моєму житті, щоб завдяки цій перевазі випередити власну мету, – ще хтозна. Ось тобі шматочок того, що називають особистою долею, хоча зводиться вона до чогось навдивовижу знеособленого.

 – А загалом, – провадив він, – з роками зі мною дедалі частіше трапляється, коли щось таке, чого я терпіти не міг, іде хоча й пізніше і кружними шляхами, але все ж у той самий бік, що й мій власний шлях, і раптом настає момент, коли я вже не можу відмовити тому «щось» у праві на існування. Або, буває, ґанджі виявляються в ідеях чи процесах, які я колись обстоював. Виходить, отже, що, за високим рахунком, цілком байдуже, чи ти хвилювався й у якому сенсі ти хвилювався. Потім усе зводиться до тієї самої мети, й усе слугує розвитку, який незбагненний і непохибний.

 – Колись це приписували незвіданій волі Божій, – відказала Аґата, наморщивши чоло; вона розмовляла тоном людини, яка каже про те, чого зазнала сама, й каже не надто шанобливо.

Ульріх пригадав, що сестру виховували в монастирі. Вона лежала на канапі у своїх довгих, зашнурованих на щиколотках штанях, а він сидів у неї в ногах; торшер освітлював обох, кидаючи на підлогу лапастий листок світла, й вони пливли в сутінках на цьому листку.

 – Тепер доля справляє скоріше враження руху якоїсь маси, керованого згори, – промовив Ульріх. – Ти перебуваєш усередині цієї маси, і вона несе тебе з собою.

Колись, пригадав він, йому вже спадало на думку, що будь-яка правда тепер приходить на світ розділеною на дві свої половини, й усе ж таки загальний результат такого ненадійного і слизького способу вагоміший, ніж коли б кожне намагалося з усією відповідальністю й поодинці повністю виконати свій обов’язок. Цю думку, яка черв’ячком сумніву точила його шанолюбство й усе ж таки не відкидала можливости величі, він уже навіть висловив був із висновком, хоч і сам серйозно в нього не вірив, що, отже, робити можна що завгодно! Бо насправді такий висновок був йому геть чужий, і саме тепер, коли доля, схоже, відвернулася від нього, не лишивши йому нічого, до чого він міг би докласти рук, у цей небезпечний для його шанолюбства момент, коли внаслідок якогось дивного імпульсу він завершив і те останнє, що пов’язувало його з колишніми часами, цю запізнілу працю, – саме в цей момент, отже, коли він особисто зостався ні з чим, він, замість дати самому собі спокій, відчув ту нову напруженість, яка виникла після його від’їзду. Назви вона не мала; наразі можна було з цілковитою підставою сказати, що молода, рідна йому людина очікувала від нього поради, як із такою самою підставою можна було сказати й що-небудь інше. Але він разюче виразно бачив осяйну рогожку ясного золота на чорно-зеленому тлі кімнати, а на рогожці – шаховий малюнок блазенського вбрання Аґати, й себе самого, й надзвичайно чітко окреслена, вихоплена з темряви їхня випадкова тут зустріч.

 – Що ти сказав? – перепитала Аґата.

 – Те, що тепер ще називають особистою долею, витісняють колективні процеси, які зрештою підпадають під статистичний облік, – повторив Ульріх.

Аґата замислилась, потім, не стримавшись, засміялася й промовила:

 – Я в цьому, звісно, не розуміюся, але хіба не чудово було б, якби нас розчинила в собі статистика? Адже коханню зробити це вже давно не щастить!

Ці слова раптом спонукали Ульріха розповісти сестрі про те, що було з ним, коли він, завершивши працю й не маючи до чого докласти рук, вийшов з дому до центру міста, щоб чимось заповнити свою неприкаяність. Він не мав наміру розмовляти на цю тему, бо вона здавалася йому надто особистою. Завжди, коли поїздки приводили його до міст, що з ними його не пов’язували жодні справи, він дуже любив своєрідне відчуття самотности, яке там зринало і яке рідко бувало таке глибоке, як цього разу. Він бачив барви трамваїв, екіпажів, вітрин, воріт, форми церковних веж, обличчя й фасади, і хоч усі вони були по-загальноєвропейському подібні, погляд, однак, пролітав повз них, ніби якась комаха, що заблукала над полем з манливими, але чужими барвами й не може сісти, хоч і рада була б. Таке блукання знічев’я, без чітко визначеної мети у жваво заклопотаному самим собою місті, це надзвичайно напружене сприйняття в надзвичайно чужій обстановці, чужість якої ще дужче поглиблює переконання, що вагу має не хтось один, а лише сукупність цих облич, ці відокремлені від тіл, зібрані в полчища рук, ніг і зубів рухи, яким належить майбутнє, – це напружене сприйняття здатне викликати відчуття, що коли ти ще не втратив цілісности й блукаєш сам собою, то ти вже просто-таки асоціальний елемент і злочинець; та коли здаватися на волю цього відчуття й далі, то несподівано може навіть виникнути така безглузда фізична приємність і безвідповідальність, неначе тіло належить уже не світові, де чуттєве «я» замкнене в невеличких нервових стовбурах і судинах, а світові, сповненому сонної насолоди. Такими словами Ульріх описав сестрі те, що породив, можливо, стан, в якому не маєш ні мети, ні шанолюбства, чи що було наслідком послабленого відчуття власної особистости, а може, навіть не чим іншим, як «первісним міфом богів», тим «подвійним образом природи», тим «видінням», яке «дає» і «бере» і за яким він просто-таки полював. І тепер він з цікавістю очікував, чи викаже Аґата чим-небудь свою згоду, чи дасть зрозуміти, що те саме вже траплялося і з нею, і коли нічого такого не дочекався, пояснив ще раз:

 – Це – наче легенька форма шизофренії. Відчуваєш, як тебе обіймає, охоплює і наскрізь проймає безвольно-приємна несамостійність; але, з другого боку, не втрачаєш бадьорости, лишаєшся здатним на вибагливий смак і навіть ладен сперечатися з цими речами й людьми, сповненими зашкарублої пихатости. Скидається на те, що в нас є немовби два досить самостійні пласти життя, які зазвичай перебувають у глибокій рівновазі. Та позаяк ми ведемо мову все ж таки про долю, то є в нас нібито й дві долі: одна активно-незначуща, яка вершиться, а друга – пасивно-значуща, пізнати яку нам так ніколи й не випадає.

Зненацька Аґата, яка довго слухала й не ворушилася, промовила:

 – Це – те саме, що цілувати Гаґауера! – Вона сперлася на лікті й засміялась; ноги її на отоманці були все ще випростані на всю довжину. Потім вона додала: – Звичайно, це не було так чудово, як ти описуєш!

Ульріх і собі засміявся. Було не зовсім зрозуміло, чому вони сміються. Якось найшов на обох цей сміх – чи то його навіяло повітря, чи будинок, чи сліди подиву й ніяковости, що їх лишили в них врочисті події останніх днів, які марно нагадують про потойбічне життя, чи незвичайна втіха від цієї розмови; адже будь-який до дрібниць відшліфований обряд уже несе в собі зародок перемін, і будь-яке хвилювання, що сягає за межі звичайного, невдовзі вкриває поволока журби, безглуздости й переситу.

Отак і таким кружним шляхом вони підійшли зрештою, ніби щоб перепочити, до певною мірою безневиннішої розмови про «я», «ми» та «сім’ю», а також до трохи кумедного, а трохи дивного відкриття, що вони вдвох становлять сім’ю. І тоді як Ульріх веде мову про потяг до спільноти (знову ж таки із запалом людини, котра завдає собі болю, спрямованого проти власної природи, тільки ця людина не знає, проти якої саме її природи цей біль спрямований – проти справжньої чи проти вигаданої), Аґата прислухається, як його слова долинають до неї й віддаляються, а він усвідомлює, як довго в ній, що оце так беззахисно лежить перед ним при яскравому світлі у своєму химерному вбранні, шукав чогось такого, що його відштовхнуло б, і ці пошуки вже ввійшли, на жаль, у його звичку, але так нічого й не знайшов, і він дякує за це з простою і чистою приязню, якої досі ніколи не відчував. І від їхньої розмови він у захваті. Та коли вона завершується, Аґата простодушно питає:

 – А ти, власне, за те, що сам називаєш сім’єю, чи проти цього?

Ульріх відповідає, що річ зовсім не в цьому, адже говорив він, по суті, про вагання світу, а не про свою особисту нерішучість.

Аґата замислюється над його словами. Та врешті вона несподівано каже:

 – Ні, я не можу про це судити! Одначе мені б хотілося бути цілком у мирі та злагоді з собою і… ну, якось так жити! А хіба тобі не хочеться спробувати також?

9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом

Тієї хвилини, коли Аґата сіла в потяг і вирушила в неочікувану подорож до батька, сталося щось дуже подібне до раптового розриву, й обидві половинки, на які розпадається хвилина від’їзду, розлетілися так далеко одна від одної, мовби ніколи й не були вкупі. Аґату проводжав її чоловік; він скинув свого цупкого круглого чорного капелюха, який, коли потяг рушив, просто на очах ставав дедалі меншим і меншим, і тримав він його так, як і належить тримати, коли прощаються, – трохи навкоси піднявши над головою, й Аґаті здавалося, ніби критий перон котиться назад з такою самою швидкістю, з якою потяг – уперед. Цієї хвилини Аґата, хоча щойно ще мала намір пробути у від’їзді не довше, ніж того вимагатимуть обставини, вирішила сюди вже не повертатись, і її свідомість сповнилася тривогою, як сповнюється, бува, тривогою серце, коли бачить, що раптом уникло небезпеки, про яку доти навіть не здогадувалося.

Коли Аґата розмірковувала про це згодом, цілковитого задоволення від свого рішення вона не відчувала, аж ніяк. У своєму вчинку вона засуджувала те, що своєю формою він нагадував якусь дивну недугу, такою вона захворіла була в дитинстві, невдовзі після того, як пішла до школи. Понад рік вона страждала тоді від температури, що, хоч була й не дуже висока, однак і не підскакувала, й не спадала, а схудла Аґата так, що стала, мов билинка, і це викликало тривогу в лікарів, які не знаходили цьому жодного пояснення. Те захворювання так і не розпізнали й згодом. Аґата з неабияким задоволенням спостерігала тоді, як великі університетські лікарі, що, сповнені гідности, з мудрим виглядом уперше переступали поріг її кімнати, з тижня на тиждень потрохи втрачали свою впевненість; і хоч вона слухняно приймала всі прописані їй ліки й навіть справді рада була б видужати, бо цього від неї всі очікували, її все ж таки тішило те, що своїми приписами й призначеннями лікарі не годні нічого домогтися, й почувалася в якомусь неземному чи принаймні незвичайному стані, тоді як від неї самої лишалося чимдалі менше й менше. Вона пишалася тим, що, поки хворіла, порядки дорослого світу не мали над нею влади, й не розуміла, як цього домагається її маленьке тіло. Та зрештою воно видужало саме і, здавалося, таким самим незвичайним чином.

Тепер вона майже про все те забула, крім того, що згодом їй розповіли слуги; вони запевняли, буцімто тоді їй зробила причину якась старчиха – вона часто приходила до них додому, і одного разу її грубо прогнали з порога; і Аґата так ніколи й не довідалася, скільки в цій історії правди, бо вдома хоч і щедрі були на натяки, однак не казали нічого конкретного, не приховуючи страху перед якоюсь суворою забороною, накладеною, очевидно, Аґатиним батьком. У самої в неї від тієї пори у пам’яті збереглася лиш одна-однісінька – щоправда, досить яскрава – картина: батько в запальному гніві накинувся на якусь підозрілу з вигляду жінку й надавав їй ляпасів; тільки один той раз у житті бачила Аґата цього невеличкого, розважливого й зазвичай нестерпно справедливого чоловіка таким несхожим на себе й безтямним; але було це, якщо вона не помилялася, не до, а вже під час її хвороби, бо вона, пригадувалося їй, лежала тоді в ліжку, а ліжко те стояло не в дитячій кімнаті, а поверхом нижче, «в дорослих», в одній із віталень, куди прислуга пустити старчиху не зважилася б, хоч у господарських кімнатах і на сходах та бувала як своя. Авжеж, Аґаті навіть здавалося, що це сталося радше вже наприкінці її хвороби й що за кілька днів вона раптом видужала, й підняла її з постелі якась дивна нетерплячка, якою та хвороба скінчилася так само несподівано, як і почалася.

Вона, щоправда, не знала, що послужило основою всіх цих спогадів – справжні факти чи вимисел гарячки. «У всьому цьому вражає, мабуть, лише те, – похмуро міркувала вона, – що картини ті збереглися в мені як щось середнє між правдою й вигадкою і що я не бачила в цьому нічого незвичайного!…»

Таксі на погано забрукованих вулицях трясло, й розмовляти було важко. Ульріх запропонував скористатися сухою зимовою дниною і прогулятися, він навіть придумав мету цієї прогулянки – власне, й не мету, а просто намір оживити в пам’яті напівзабуті краєвиди. І ось вони сиділи в машині, що везла їх на околицю міста. «Певна річ, лише це і вражає!» – ще раз проказала подумки Аґата, повертаючись до попередніх спогадів. Адже приблизно так само вона вчилася й у школі, тож ніколи й не знала, яка вона – дурна чи розумна, слухняна чи неслухняна; відповіді, яких від неї вимагали, легко вкарбовувалися в її пам’ять, але сенс тієї науки й тих запитань їй так і не відкривався – її захищала від нього, відчувала вона, глибока внутрішня байдужість. Після тієї хвороби вона ходила до школи так само залюбки, як доти, а позаяк одному з лікарів спало на думку, що не завадило б позбавити Аґату самотности в батьківському домі і звести з перевесницями, то її відіслали до монастирського навчального закладу. Її й там знали як веселу й слухняну дівчинку, а згодом вона пішла вчитися до гімназії. Коли їй казали, що те й те потрібне чи правильне, то вона з цією думкою рахувалася й охоче погоджувалася з усім, чого від неї вимагали, бо так, здавалося їй, буломенше мороки; безглуздо було б, на її думку, повставати проти усталених правил і звичаїв, які її жодним чином не стосувалися й вочевидь були частиною світу, створеного волею батьків і вчителів. Але Аґата не вірила жодному слову з того, що завчала, а оскільки, попри свою вдавану слухняність, зразковою ученицею аж ніяк не була й, коли її бажання суперечили її переконанням, спокійно робила те, що хотіла, то в однокласниць вона викликала повагу, ба навіть таку симпатію й захват, які в школі викликає лише той, хто вміє пристосовуватись до обставин. Можливо навіть, що саме так Аґата влаштувала була вже й свою дивну дитячу недугу, адже вона ніколи, крім того одного-єдиного виняткового випадку, власне, не хворіла й майже ніколи не нервувала. «Отже, просто така вдача – ледача й нікчемна!» – невпевнено констатувала Аґата. Вона пригадала, наскільки завзятіше, ніж вона, часто бунтували проти жорстокої інтернатської дисципліни навіть її подруги і якими моральними засадами обурено обставляли вони свої порушення порядку; та, наскільки їй пощастило простежити, саме ті, хто аж надто гаряче протестував проти чогось окремого, згодом найкраще знайшли спільну мову з життям загалом, і з цих дівчат повиходили найкраще влаштовані дружини й матері, й вони виховували своїх дітей майже так само, як колись виховали їх самих. Тим-то Аґата, хай там як невдоволена собою, й не була певна, що краще мати вдачу діяльну й лагідну.

Аґата ненавиділа жіночу емансипованість не менше, ніж зневажала жіночу потребу в приплоді, яка змушує чоловіка вити для неї гніздечко. Вона любила пригадувати ту пору, коли вперше відчула, як перса напинають її сукню, й коли проносила свої гарячі вуста крізь прохолоду вулиць. Однак ота загострена жіноча еротична заклопотаність, що вибирається з кокона дівоцтва, як округле колінце з-під рожевого тюлю, все життя викликала в неї відразу. Коли Аґата питала себе, в чому вона, власне, впевнена, то якесь відчуття відповідало їй, що її обрано зазнати чогось своєрідного, чогось зовсім незвичайного, – вже тоді, коли про світ вона, по суті, ще нічого не знала й не вірила тій дещиці, якої її навчали. І завжди їй ввижався якийсь таємничий поворот подій, суголосний тому враженню: нібито колись вона, якщо вже так має статися, піде на все, не надаючи цьому відразу надто великого значення.

Аґата поглянула збоку на Ульріха, який, застигнувши із суворим виглядом, похитувався в машині; вона пригадала, як важко було йому першого вечора збагнути, чому сестра не втекла від свого чоловіка вже першої шлюбної ночі, хоч його й не кохала. Вона відчувала надзвичайну повагу до свого великого брата, поки очікувала на його приїзд, але тепер усміхалася, потай згадуючи про те враження, яке в перші місяці справляли на неї товсті губи Гаґауера, коли вони закохано округлювалися під щетинистими вусами; тоді все його обличчя стягувалося товстошкірими складками до кутиків рота, й вона відчувала щось подібне до пересичення: «Ох, який же потворний цей чоловік!» Навіть його ненав’язливу вчительську метушливість і наставницьку доброту вона терпіла як суто фізичну нудоту, що виявляється більше зовні, ніж усередині. Коли перші приголомшливі враження вляглися, вона то з тим, то з тим ошукувала його, міркуючи: «Якщо так можна назвати те, що недосвідченому створінню, чуттєвість якого мовчить, зусилля чужого чоловіка першої миті видаються громовими ударами в двері!» Бо хист до подружньої зради в неї виявився невеликий: коханці, щойно вона пізнавала їх ближче, здавалися їй не більше недоступними, ніж власні чоловіки, й невдовзі їй уже уявлялося, що серйозно сприйняти танцювальні личини якого-небудь негритянського племені їй було б не важче, ніж любовні гримаси європейського чоловіка. Річ не в тому, що через це вона ніколи не втрачала розуму, та щойно це починало повторюватись, у душі в неї все гасло! Здійснений світ фантазій і театральність кохання її не п’янили. Усі ці розроблені переважно чоловіками режисерські приписи для душі, які зводяться до того, що життя суворе й у ньому треба час від часу влаштовувати невеличкі продухвини – з яким-небудь різновидом слабкости (погрузаєш у розпусті, залягаєш на дні, тебе беруть, ти віддаєшся, не в змозі опиратися, втрачаєш глузд і таке інше), – здавалися їй балаганним переграванням, бо не було такої години, щоб вона не почувалася слабкою у світі, так досконало влаштованому чоловічою силою.

Філософія, яку в такий спосіб опанувала Аґата, була просто філософією людини жіночого роду, яка не дасть напустити собі туману й мимоволі спостерігає, як людина чоловічого роду намагається напустити їй туману. Та це взагалі була й не філософія, а лише вперто приховуване розчарування, все ще змішане зі стримуваною готовністю до якого-небудь невідомого розчинення, яка, можливо, поглиблювалася тією мірою, якою згасав зовнішній протест. Аґата була жінка начитана, але від природи розводити теорії несхильна, і нерідко мала нагоду порівнювати власний досвід з ідеалами книжок і театру й дивуватися, що ні її спокусники не ловили її, мов ото пастка – дичину, як це відповідало б донжуанівському автопортрету, до манер якого зазвичай вдавався тоді чоловік, ступаючи на слизьку стежку з жінкою, ані її спільне життя з власним чоловіком не оберталося, як у Стрінберґа, на боротьбу статей, де жінка-бранка, що теж було модно, хитрощами й слабкістю на смерть замучувала свого владно-безпорадного велителя. Її ставлення до Гаґауера, на відміну від її глибших почуттів до нього, завжди було цілком непогане. Тож першого вечора Ульріх зовсім недоречно вдавався щодо цього до таких різких слів, як страх, шок і насильство. Коли Аґата згадувала про це, вона ще й тепер уперто (хоч і всупереч власній волі) шкодувала, що її не можна було назвати янголом; у їхньому шлюбі все складалося радше вельми природно. Її батько підтримав сватання Гаґауера розважливми доказами, вона сама поклала вийти заміж удруге. Гаразд, хай так і буде, треба перетерпіти все, що з цим пов’язано; це не надто чудово, але й не так уже неприємно! Їй ще й тепер було шкода, що вона, коли хотіла неодмінно образити Гаґауера, йшла на це свідомо! Кохання Аґата собі не бажала, ні; якось воно та буде, гадала вона, адже людина він добра.

А втім, скоріше він був, мабуть, один із тих, котрі завжди добре лише вчиняють; у самих таких людей доброти нема, міркувала Аґата. Скидається на те, що доброта покидає людину тією мірою, якою вона, доброта, обертається на добру волю чи на добрі справи! Як там висловився Ульріх? Потік, який надає руху фабрикам, втрачає свій натиск і силу. Він казав, казав і про це, але пригадати вона намагалась не це. Нарешті пригадала: «Скидається на те, що, по суті, лише люди, котрі роблять не багато добра, здатні зберегти всю свою доброту». Але тієї миті, коли Аґата пригадала цю фразу, яка так переконливо пролунала тоді з Ульріхових вуст, вона видалася їй геть безглуздою. Її не можна було вихоплювати з уже забутого контексту їхньої розмови. Аґата спробувала переставити слова й замінити їх подібними; але тепер виявилося, однак, що перша фраза була слушна, бо решта фраз були порожнім звуком, і від них зовсім нічого не лишилося. Отже, Ульріх висловився так, але: «Як же можна назвати добрими людей, котрі поводяться погано? – подумала вона. – Це ж бо справді безглуздя!» І збагнула: тієї хвилини, коли він висловлював це твердження, воно, хоч і втратило вже сенс, було прекрасне! «Прекрасне» – навіть не те слово; коли вона почула ту фразу, від щастя їй ледве не стало млосно! Такі фрази пояснювали все її життя. Така фраза, наприклад, пролунала під час останньої їхньої великої розмови, після похорону, коли професор Гаґауер уже поїхав; і раптом Аґата усвідомила, як необачливо вона завжди чинила, зокрема й тоді, коли просто подумала, що з Гаґауером «якось воно та налагодиться», адже «людина він добра»! Такі зауваження, які на мить переповнювали її щастям чи горем, Ульріх робив часто, хоча «зберегти» ці миті й не щастило. «Коли, – запитувала себе Аґата, – він сказав, наприклад, що за певних обставин міг би полюбити злодія, але повік не полюбив би людину, котра бути чесною просто звикла?» Тепер Аґата не могла цього пригадати, але найцікавіше було те, що дуже скоро вона збагнула: твердження це висловив зовсім не він, а вона сама. Та й узагалі, багато чого з того, що казав він, спадало на думку вже і їй самій, тільки це не виливалося в слова, бо таких недвозначних тверджень вона, полишена сама на себе, як це було доти, ніколи не зробила б!

Досі Аґата вельми спокійно почувалася в автомобілі, що підстрибував і смикався на вибоїстих вулицях передмістя, тримаючи обох пасажирів у тенетах механічної тряски й не даючи їм розмовляти, і згадувала в думках ім’я свого чоловіка теж дуже спокійно, – аби лиш прив’язати їх до певного часу й певних обставин; але тепер її, без будь-якого видимого приводу, помалу почав проймати безмежний страх: адже Гаґауер неначе був тут, поруч із нею! Об’єктивність, з якою вона досі про нього думала, де й ділась, і гіркота стисла їй горло.

Професор Гаґауер приїхав уранці того дня, коли ховали батька; як сповнений любови зять, він одразу, хоч і спізнився, побажав побачити тестя, вирушив до покійницької, затримав закриття домовини й був, виявляючи такт, щирість і сувору стриманість, дуже схвильований. Після похорону Аґата, пославшись на втому, поїхала додому, й Ульріхові довелося пообідати з її чоловіком у місті. Потім брат розповідав їй, що тривале спілкування з Гаґауером доводило його до шаленства, як надто тісний комірець, і вже через це він зробив усе, щоб спровадити зятя якомога скоріше. Гаґауер мав намір побувати на якомусь педагогічному конґресі в столиці й присвятити там один день візитам до міністерства та огляду міста, а доти він, як уважний чоловік своєї дружини, збирався провести два дні з нею й подбати про її частку спадщини; але Ульріх, попередньо домовившись із сестрою, вигадав історію, через яку Гаґауера не можна було поселити в них удома, й повідомив, що вони замовили йому номер у найкращому міському готелі. Гаґауер, як і слід було сподіватись, завагався; адже готель, чого доброго, ще виявиться незручним, дорогим, а платити за нього доведеться, задля звичаю, самому; а з другого боку, візитам до міністерства й огляду столиці можна присвятити, либонь, і два дні, а якщо виїхати вечірнім потягом, то можна заощадити й на ночівлі. Отож Гаґауер, облудно заявивши, нібито йому дуже шкода, але він, мовляв, не може скористатися Ульріховою люб’язністю, зрештою оголосив про своє вже майже остаточне рішення поїхати того ж таки вечора. Лишалося, отже, залагодити тільки справи, пов’язані зі спадщиною, і тепер Аґата всміхнулася знов, бо Ульріх на її бажання сказав Гаґауерові, що заповіт можна буде розпечатати аж за кілька днів. Але тут, додав Ульріх, зостається, зрештою, Аґата, щоб захищати його, Гаґауерові, права, і йому надішлють, мовляв, передбачене законом для таких випадків повідомлення, а щодо меблів, усіляких небіжчикових подарунків на згадку й такого іншого, то Ульріх не має, мовляв, жодних претензій, від яких він, чоловік неодружений, не відмовився б на користь сестри, якщо вона того побажає. Насамкінець Ульріх ще поцікавився в Гаґауера, чи той не заперечуватиме, якщо вони надумають продати будинок, адже жити в ньому ніхто з них, мовляв, не збирається, – поцікавився, звичайно, про всяк випадок, бо заповіту, мовляв, ніхто ще не бачив, і Гаґауер відповів – звичайно, про всяк випадок, – що наразі жодних заперечень не має, але на той випадок, якщо справа до цього таки дійде, він мусить, звісно, ще застерегти за собою право на остаточне рішення. Усе це придумала Аґата, і брат сказав зятеві так, як вона й запропонувала, ні про що не замислюючись, бажаючи тільки того позбутися. Та раптом Аґата знову відчула себе глибоко нещасною, бо, коли вони все це вже так щасливо залагодили, Гаґауер у супроводі Ульріха прийшов до неї попрощатися. Аґата повелася з чоловіком украй нелюб’язно й заявила, що сказати, коли вона повернеться, просто неможливо. Знаючи Гаґауера, вона відразу завважила, що він не був готовий до такої відповіді й образився, що через його рішення поїхати відразу на нього дивляться тепер, як на людину байдужу; несподівано він розізлився, пригадавши, як принизливо запропонували йому поселитися в готелі і як прохолодно його тут прийняли, але, звикнувши робити все заздалегідь продумано, нічого не відповів; усі свої докори він вирішив виказати дружині згодом, а поки що взяв капелюха й поцілував її, як і належить, у вуста. І цей поцілунок, свідком якого став Ульріх, тепер, здавалося, вбивав Аґату. «Як могло так статися, – вражено питала вона себе, – що я так довго терпіла цього чоловіка? Та, зрештою, хіба я не сприймала покірливо все своє життя?!» Вона гаряче дорікнула собі: «Якби я бодай чого-небудь була варта, то до цього ніколи не дійшло б!»

Аґата відвела очі від Ульріха, якого доти розглядала, й подивилась у вікно. Низенькі будинки передмістя, змерзлі вулиці, затушкані перехожі… Усі ці картини, що пропливали мимо, викликали враження огидної пустки, докірливого нагадування про ту життєву пустку, куди вона потрапила через свою нерозважливість і байдужість. Тепер вона сиділа вже не випростано, а трохи з’їхавши вниз на пропахлому старістю сидінні таксі, щоб зручніше було дивитись у вікно, й уже не міняла цієї не вельми вишуканої пози, в якій вибоїни на дорозі різкими поштовхами віддавалися в неї під грудьми. Це тіло, коли його отак трясло і стріпувало, мов ганчірку, викликало в неї якесь тривожне відчуття, бо, крім цього тіла, вона більш нічого не мала. Іноді, коли вона ще дівчинкою, живучи в пансіоні, прокидалась у вранішніх напівсутінках, їй здавалося, що вона пливе у власному тілі, немовби залігши на дно човна, назустріч майбутньому. Тепер вона була майже вдвічі старша, ніж тоді. І в машині було так само напівтемно, як тоді. Але й досі вона не мала уявлення ні про нинішнє своє життя, ні про майбутнє. Чоловіки були доповненням і вдосконаленням її тіла, але не духовним його змістом; вона брала їх, як вони брали її. Тіло її казало їй, що вже за кілька років воно почне втрачати свою красу – втрачати, отже, почуття, які народжувалися безпосередньо з його самовпевнености і лише невелику частину яких можна було передати словами чи думками. Тоді все мине, хоч нічого так і не було. Їй пригадалось, як Ульріх казав щось таке про марність свого захоплення спортом, і Аґата, не відвертаючи свого обличчя од вікна, вирішила розпитати брата про це докладніше.

10. Відвідини шведського земляного укріплення тривають далі. Мораль іще одного кроку

Біля останніх низеньких і вже зовсім сільських хат край міста Ульріх з Аґатою вийшли з машини й рушили широким, подовбаним вибоїнами путівцем, який полого здіймався вгору і замерзлі колії якого під їхніми ногами розсипалися на порох. Невдовзі на їхнє взуття вже ліг шар похмурої сіризни від цього візницького й селянського паркету, яка різко контрастувала з їхнім елеґантним міським одягом, і хоч було й не холодно, згори в обличчя віяв дуже колючий вітер, від якого в них уже починали горіти щоки, а губи шерхли так, що важко було говорити.

Спогад про Гаґауера спонукав Аґату пояснити братові свій вчинок. Вона не мала сумніву, що Ульріхові незрозумілий цей невдалий шлюб з усіх поглядів, навіть якщо взяти його найпростіший бік, соціальний; та хоч усередині в неї слова вже були готові, подолати опір гірського схилу, холоду й потоку повітря в обличчя вона не важилася. Ульріх простував попереду широкою колією, яка слугувала їм стежкою; Аґата дивилася на його широкі, худорляві плечі й зволікала. Вона завжди уявляла його різким, непоступливим і трохи авантурним – мабуть, через докори, що їх чула на його адресу від батька, а часом і від Гаґауера, – і їй було соромно перед цим уже зовсім чужим і далеким сім’ї братом за власну поступливість у житті. «Він слушно робив, що не дбав про мене!» – подумала вона й знову відчула збентеження, усвідомивши, що надто часто терпіла негідне становище. Але насправді в ній і досі жила ота бурхлива, суперечлива пристрасть, що спонукала її у дверях кімнати, де лежало батькове тіло, продекламувати оті несамовиті рядки з вірша. Важко дихаючи, вона наздогнала Ульріха, й раптом повітря розітнули запитання, які на цьому шляху, призначеному для іншої мети, ніколи ще, мабуть, не лунали, і вітер шматував слова, що їх на цих сільських пагорбах ще не чув жоден з його вітрів-побратимів.

 – Адже ти пригадуєш… – вигукнула вона й назвала кілька знаменитих прикладів з літератури. – Ти мені не сказав, чи зміг би простити злодієві. Але ці вбивці, на твою думку, люди все ж таки добрі?

 – Ну звісно! – крикнув Ульріх у відповідь. – Тобто… ні, ти все ж таки постривай. Може, в таких людей просто добрі нахили, й вони люди повноцінні. Це лишається в них і потім, коли вони вже стають злочинцями. Але добрими людьми вони вже не лишаються!

 – Тоді чому ж ти любиш їх і після того, як вони скоять злочин?! Адже не за колишні їхні добрі нахили, а через те, що вони тобі все ще подобаються!

 – Бо так воно завжди, – сказав Ульріх. – Того чи того характеру вчинку надає людина, а не навпаки! Ми розрізняємо добро і зло, хоча в душі знаємо, що вони становлять одне ціле!

Аґата почервоніла ще дужче, ніж від холоду, коли, щоб виразити й воднораз сховати в словах пристрасть своїх запитань, спромоглася лише послатися на книжки. «Освіченістю» надто зловживають, тож могло скластися враження, що вона недоречна там, де ростуть дерева і дме вітер, так немовби людська освіченість – це не узагальнення всього, що творить природа! Одначе Аґата, мужньо опанувавши себе, взяла брата попідруки й майже на вухо, тож кричати вже не довелося, зі своєрідним запалом, який тремтінням відбився на її обличчі, відповіла:

 – Того ж ми, либонь, і знищуємо злих людей, хоч перед стратою люб’язно пригощаємо їх останнім обідом!

Ульріх, невиразно здогадуючись, яка пристрасть вирує поруч із ним, нахилився до сестри й на вухо їй, хоч і досить гучно, промовив:

 – Кожне з нас ладне думати про себе, що ніякого зла воно не вчинить, адже всі ми – люди добрі!

Розмовляючи отак, вони дісталися нагору, де путівець уже не підіймався, а перетинав хвилі широкого плато, на якому не росло жодне дерево. Вітер зненацька вщух, і було вже не холодно, але в цій приємній тиші їхня розмова урвалася, ніби її раптом утяли, і повернутися до неї вже не щастило.

 – І як лишень на такому вітрі тобі спали на думку Достоєвський і Бейль^[24]? – спитав Ульріх трохи перегодя. – Якби за нами хто-небудь спостерігав, то подумав би, мабуть, що ми – двоє божевільних!

Аґата засміялася.

 – Він зрозумів би з нашої балачки не більше, ніж із пташиного крику!… До речі, зовсім недавно ти розповідав мені про Моосбруґера.

Вони простували далі. По хвилі Аґата озвалася:

 – Але він мені не до вподоби!

 – Та я про нього вже майже й забув, – відказав Ульріх. Ще якийсь час вони знов ішли мовчки, потім Аґата стала.

 – То як же це так? – спитала вона. – Адже ти, поза всяким сумнівом, теж накоїв багато чого безвідповідального? Пригадую, наприклад, одного разу лежав у шпиталі з кульовою раною. Ти, певна річ, теж не геть-чисто все обмірковуєш заздалегідь?…

 – Ох і запитаннячка ти сьогодні ставиш! – кинув Ульріх. – Що ж я маю тобі на це відповісти?

 – А ти ніколи не шкодуєш про те, що зробив? – швидко запитала Аґата. – У мене таке враження, ніби ти ніколи ні про що не шкодуєш. Колись щось таке ти сказав і сам.

 – Боже праведний! – зітхнув Ульріх, знов рушаючи. – У кожному мінусі є свій плюс. Може, я щось таке й казав, але ж не треба розуміти все аж надто буквально.

 – У кожному мінусі – плюс?

 – У будь-чому поганому – що-небудь добре. Чи принаймні багато в чому поганому. Зазвичай у варіанті, з погляду людини, мінусовому криється невпізнаний варіант плюсовий. Саме це я, мабуть, і хотів сказати. А коли ти про щось шкодуєш, то саме в цьому можеш знайти силу зробити що-небудь так добре, як у тебе без цього ніколи не вийшло б. Вирішальне значення завжди має не те, що робиш, а лише те, що робиш потім!

 – А якщо ти кого-небудь убив, то що ти можеш зробити потім?!

Ульріх стенув плечима. Йому хотілося, просто щоб бути послідовним, відповісти: «Можливо, завдяки цьому я спромігся б написати вірша, який тисячам людей дав би духовне життя, або навіть зробив би яке-небудь велике відкриття!» Однак він стримався. «Цього ніколи не сталося б! – промайнуло в нього. – Уявити таке міг би лише психічнохворий. Або вісімнадцятирічний естет. Такі думки суперечать, бозна-чому, законам природи. А втім, – виправився він, – у первісної людини так воно й велося: вона вбивала, тому що людська жертва була великим релігійним віршем!»

Ні про одне, ні про друге вголос він не сказав, і Аґата повела далі:

 – Може, мої заперечення й безглузді, та коли я вперше почула від тебе, що значення завжди має не той крок, який робиш, а лише наступний, то подумала собі: якби людина вміла внутрішньо літати – сказати б, літати в моральному розумінні, безперервно вдосконалюючись і вдосконалюючись, – то їй не доводилося б шкодувати! Я тоді страшенно тобі позаздрила!

 – Дурниці! – з притиском заперечив Ульріх. – Я сказав: значення має не хибний крок, а наступний після нього. Але що має значення після кроку наступного? Очевидно, знов-таки наступний після нього? А після енного – енний плюс перший?! Такій людині довелося б жити без остаточного рішення, по суті, без реальности. І все ж виходить так, що значення має щоразу лише наступний крок. Істина полягає в тому, що ми не виробили методу правильно обходитися з цим рядом без кінця-краю. Люба моя, – несподівано завершив він, – часом я шкодую про все своє життя!

 – Але ж саме цього з тобою й не має бути! – сказала сестра.

 – Чому ні? Чому саме цього?

 – Я, – відповіла Аґата, – ніколи нічого не робила й тому завше мала час шкодувати про те, що вряди-годи задумувала робити. Я певна, ти ніколи такого не звідав – отого стану потьмарення! Напливають тіні, й те, що було, бере мене під свою владу. Воно оживає в найменших подробицях, і я не можу нічого ні збагнути, ні забути. Це стан такий неприємний…

Ці слова вона промовила без будь-яких емоцій, дуже скромно. Ульріхові й справді був незнайомий цей відтік життя, бо його власне життя завжди прагло розширюватись, і Аґатині слова лише нагадали Ульріхові про те, що сестра вже не раз якось дивно сама на себе скаржилася. Але він уже не встиг ні про що її спитати, бо тим часом вони вийшли на пагорб, який Ульріх вибрав за мету їхньої прогулянки, й простували до його протилежного схилу. Це було чимале узвишшя, яке перекази пов’язували зі шведською облогою в Тридцятирічній війні, тому що воно мало вигляд земляного укріплення (щоправда, для укріплення надто велике), – ця зелена, хоч і без кущів та дерев, твердиня природи, обернена до міста високою і світлою скелястою кручею. Довкола лежав порожній світ невисоких пагорбів; не було видно ні сіл, ні хат, самі тіні від хмар та сірі пасовища на лугах. Ульріх знов замилувався цим пам’ятним йому з юности краєвидом. Далеко внизу так само лежало місто, злякано скупчившись навколо кількох церков, які так нагадували квочок з курчатами, що мимоволі зринало бажання доскочити туди одним стрибком і примоститися серед них або схопити їх величезною рукою.

 – А ті шведські авантюристи були, мабуть, щасливі, коли, проскакавши кілька тижнів верхи, нарешті дісталися до такого чудового місця і з сідла вперше побачили свою здобич! – промовив Ульріх і пояснив сестрі значення пагорба, на якому вони стояли. – Тягар життя – оце наше зачаєне невдоволення, що всім доведеться померти, що все таке коротке і, либонь, марне! – цей тягар спадає з нас, по суті, лише в такі хвилини!

 – Які хвилини ти маєш на увазі? – перепитала Аґата.

Ульріх не знав, що відповісти. Він узагалі не хотів відповідати. Він пригадав, що замолоду на цьому місці йому завжди хотілося зціпити зуби й мовчати. Зрештою він відповів:

 – Хвилини авантюрні, коли події немовби несуть нас на гребенях своїх хвиль, – тобто, по суті, хвилини безглузді!

Цієї миті йому здалося, ніби на плечах у нього не голова, а порожній горіх, і в ньому всілякі давні прислів’я, як-от: «Прийшла кирпата свашка з косою» чи «Я не я й рука не моя»; і водночас йому вчулося відлуння фортисимо тих років, коли ще не звівся мур поміж надіями на життя й самим життям. І він подумав: «Що я відтоді зазнав такого, що з певністю можна назвати щасливим? Нічого».

 – Я завше чинила безглуздо; це приносить лише нещастя, – відказала Аґата.

Вона підійшла до самого краю кручі; братові слова не проникали в її свідомість, вона їх не розуміла, вона лише бачила перед собою суворий, голий краєвид, смуток якого був співзвучний з її власним. Потім Аґата обернулася й промовила:

 – Ось де можна вчинити самогубство. – І всміхнулася. – Порожнеча моєї голови надзвичайно м’яко розчинялася б у порожнечі цього краєвиду! – Вона ступила кілька кроків назад до Ульріха. – Мені все життя дорікали за те, – провадила далі, – що я не маю сили волі, нічого не люблю, нічого не шаную, одне слово, що я – не та людина, котра націлена на життя. За це дорікав мені тато, засуджував мене Гаґауер. То скажи мені хоч ти, заради Бога, скажи нарешті, в які хвилини нам що-небудь у житті потрібно?!

 – Коли перекидаєшся з боку на бік у ліжку! – різко відповів Ульріх.

 – Як це розуміти?!

 – Вибач, – мовив Ульріх, – за такий банальний приклад. Але так воно й є. Людина невдоволена своїм становищем. Вона безперестану думає про те, щоб його змінити, й щось планує собі, планує, але планів своїх не виконує. Нарешті вона відмовляється від них – і враз повертається, туди, де була. Власне, правильніше буде сказати: її щось повертається туди, де вона була. Саме так, а не інакше ми чинимо й тоді, коли нами керує пристрасть, і тоді, коли довго виношуємо свої наміри.

Цієї хвилини Ульріх на Аґату не дивився, відповідав він самому собі. Він усе ще відчував: «Тут я стояв і про щось мріяв, але мрії мої так і не здійснилися».

Аґата всміхнулася й тепер, але вуста її немовби скривила гримаса болю. Вона вернулася туди, де стояла спочатку, й мовчки задивилася в авантюрну далечінь. Її хутряне пальто на тлі неба здавалося зовсім темним, а струнка постать уперто контрастувала з розлогою тишею краєвиду й тінями від хмар, що пропливали над ним. Дивлячись на все це, Ульріх невимовно гостро відчув причетним себе до того, що діялося довкола. Йому ледве не стало соромно за те, що він стоїть тут у товаристві жінки, а не поряд з осідланим конем. І хоч він добре усвідомлював, що спокою всій картині цієї хвилини надає саме сестра, йому здавалося, ніби щось важливе відбувається не тут, не з ним, а десь-інде у світі, а він це проґавлює. Він назвав себе смішним. І все ж таки було щось слушне у твердженні, яке ненароком зірвалося йому з язика: що він шкодує про своє життя. Іноді Ульріх мріяв про те, щоб устряти в яку-небудь справу, як ото встряють у спортивний бій, і нехай навіть вона виявиться безглуздою чи й злочинною, аби лиш була чимось реальним. Реальним і доконечним, а не чимось постійно тимчасовим, коли людина виявляється над тим, що з нею відбувається. «Отже, устряти в справу, доконечну своєю реальністю», – розмірковував Ульріх, з усією серйозністю шукаючи якої-небудь словесної формули, і ця думка зненацька перестала кружляти навколо примарних справ, а остаточно зосередилася на справжньому цієї хвилини вигляді Аґати, а не на якомусь її дзеркальному відображенні. Отак ці брат і сестра тривалий час і стояли неподалік одне від одного, кожне саме собою, і сповнена суперечностей нерішучість не давала обом зрушити з місця. Та найдивовижніше було, мабуть, те, що в такій ситуації Ульріхові й на гадку не спадало, що на цю хвилину все ж таки щось уже сталося, адже на прохання Аґати й щоб позбутися зятя, який сном-духом нічого не відав, він набрехав йому, нібито десь є запечатаний заповіт, і розпечатати його можна буде, мовляв, лише за кілька днів, і, знову ж таки покрививши душею, запевнив Гаґауера, нібито Аґата подбає про його інтереси (згодом Гаґауер назве це підсобництвом).

Вони все ж таки якось зрушили з цього місця, де кожне стояло, заглибившись у себе, й разом пішли далі, так і не вибалакавшись. Вітер знов посвіжішав, і Ульріх, оскільки Аґата мала стомлений вигляд, запропонував завернути до пастушої хижі, знаючи, що вона десь тут неподалік. Скоро вони знайшли цю кам’яну хижу, входячи до якої їм довелося понахиляти голови, й пастухова дружина втупилася в них збентежено-невдоволеними поглядом. Суржиком з німецько-слов’янських слів, який у тих краях розуміли і який Ульріх ще сяк-так пам’ятав, він попросив дозволу погрітися й перекусити під дахом цієї хижі прихопленими в дорогу харчами; він самохіть підкріпив своє прохання й грішми, тож злякана господиня несамохіть заходилася побиватись, що через свої кляті злидні не має змоги нічим пригостити «таких гарних гостей». Вона витерла засмальцьований стіл під вікном, затопила хмизом у плиті й поставила грітися козяче молоко. Аґата, однак, відразу протислася повз стіл до вікна, не звертаючи на все це жодної уваги, так наче й так було само собою зрозуміло, що пристановище однаково де-небудь знайдеться, а вже де – байдуже. Вона дивилася крізь невеличкий тьмяний квадрат із чотирьох шибок на місцевість, що простиралася за «укріпленням» і, ним таки й обмежена, викликала скоріше відчуття плавця, оточеного зеленими гребенями хвиль. День іще не хилився до вечора, проте через вершину свою вже перевалив і помалу пригасав.

 – Чому ти ніколи не розмовляєш зі мною серйозно?! Хіба міг Ульріх придумати кращу відповідь, ніж звести на неї погляд, що мав свідчити про його безневинність і подив?! Він саме розкладав шинку, ковбасу та яйця на аркуші паперу, який лежав між ним і сестрою. Однак Аґата правила своєї:

 – Коли ненароком торкнешся тебе, відчуваєш біль і лякаєшся того, яка між нами величезна різниця. Та коли я зберуся поставити тобі яке-небудь вирішальне запитання, ти розчиняєшся в повітрі!

Вона не взяла нічого з харчів, які він посунув ближче до неї, ба більше, не бажаючи завершувати цей день таким собі сільським застіллям, сиділа дуже рівно й навіть не торкалася столу. І цієї хвилини повторилося щось подібне до того, як вони підіймалися путівцем угору. Ульріх відсунув набік кухлі з козячим молоком, які господиня щойно поставила з плити на стіл і від яких ішов запах, дуже неприємний для незвиклого нюху; і твереза, легенька нудота, яку відчув Ульріх, прояснила його свідомість так само, як це іноді робить раптова гіркота.

 – Я завжди розмовляв з тобою серйозно, – заперечив він. – Якщо це тобі не до вподоби, то я нічого не можу вдіяти, бо те, що тобі в моїх відповідях не до вподоби, – це, як-не-як, мораль нашого часу.

Цієї миті Ульріх усвідомив своє бажання якомога вичерпніше пояснити сестрі все, що вона має знати, аби зрозуміти саму себе, а трохи й брата. І він з рішучістю людини, котра будь-які затримки вважає зайвими, почав досить довгу промову:

 – Хай там що кажуть, а мораль нашого часу – це мораль, яка слугує досягненню мети. П’ять більш чи менш злісних банкрутств – це непогано, якщо за п’ятим настає пора благословення й благодаті. Успіх може пустити в непам’ять усе. Дійшовши до того, що жертвуєш гроші на виборчу кампанію й купуєш картини, ти здобуваєш поблажливість з боку держави. У такому ділі існують неписані правила: коли жертвуєш гроші на церкву, доброчинні справи чи політичні партії, то можеш обмежитися щонайбільше десятою частиною того, що довелося б викласти, якби ти надумав доводити свою добру волю сприянням мистецтву. Є, крім того, й межі успіху: ще не можна досягати будь-якої мети будь-яким шляхом; декотрі засади монархії, дворянства й суспільства мають певну гальмівну дію на «вискочня з низів». Але з другого боку, держава, коли йдеться про її власну, надособисту особистість, сама стає відвертою прихильницею тієї засади, що можна грабувати, вбивати й обдурювати, аби лиш це сприяло могутності, цивілізації й блиску. Я, звісно, не стверджую, що все це дістає визнання й у теорії, ні, з теорією тут скоріше непроглядна темрява. Але я оце назвав тобі найзвичайнісінькі факти. Поряд із ними моральні арґументи – тільки ще один засіб на шляху до мети, засіб бойовий, і користуються ним приблизно так само, як брехнею. Такий вигляд має світ, створений чоловіками, і я б хотів бути жінкою, якби жінки. не кохали чоловіків!

Тепер за добро вважають те, що дає нам ілюзію, нібито воно до чогось нас приведе. Але ця переконаність – точнісінько те саме, що ти назвала летючою людиною, яка не знає каяття, а я – проблемою, розв’язати яку ми не маємо методу. Я – людина, вихована в науковому дусі й у будь-якому становищі відчуваю, що знання мої неповні, що вони лише вказують шлях і що я, можливо, вже завтра набуду якогось нового досвіду, і він спонукає мене міркувати інакше, ніж я міркую сьогодні. А з другого боку, й людина, цілком захоплена своїми почуттями, «людина на піднесенні», як ти її змалювала, сприйматиме кожний свій вчинок як сходинку, що нею вона підіймається на наступну. Виходить, щось таке є в нашому розумі й у нашій душі, є ота «мораль наступного кроку», та чи це – просто мораль п’ятьох банкрутств, чи сягає підприємницька мораль нашої доби так глибоко в душу, чи це – лише ілюзія відповідности, чи мораль кар’єристів – це потвора, передчасно породжена явищами глибшими, на це запитання відповісти зараз я не можу!

Невеличка пауза, яку Ульріх зробив у своєму поясненні, щоб перевести дух, була, власне, суто риторична, бо він мав намір розвивати свої погляди далі. Але Аґата, яка досі слухала у часом властивій їй безживно-живій манері, всупереч плану надала розмові нового імпульсу простим зауваженням, що ця відповідь їй байдужа, бо вона, мовляв, хоче лише знати думку самого Ульріха, а охопити всього, що можна собі уявити, вона, мовляв, не в змозі.

 – Але якщо ти в якій-небудь формі зажадаєш від мене, щоб я чого-небудь досягла, то краще вже нехай тоді в мене не буде взагалі ніякої моралі, – додала вона.

 – Слава Богу! – вигукнув Ульріх. – Адже в мене щоразу серце радіє, коли я бачу твою молодість, вроду й снагу, а тоді раптом чую від тебе, що в тебе немає ніякої енергії! Наш час і так наскрізь просякнутий активністю. Думки йому вже не потрібні, він хоче бачити лише дії. Причина цієї жахливої активности тільки в тому, що людям нічого робити – внутрішньо, я маю на увазі. Та, зрештою, кожне все життя й зовнішньо тільки повторює ту саму дію. Людина знаходить собі яку-небудь роботу і в ній помалу собі посувається. І ось тут, здається мені, ми повертаємось до запитання, яке ти поставила мені ще там, на пагорбі. Дуже легко бути активним для дій, і дуже важко надати діям сенс! Сьогодні це мало хто усвідомлює. Тому люди дії нагадують тих, хто грає в кеглі й уміє з наполеонівською міною збити якихось дев’ять дерев’яних оцупків. Я б не здивувався навіть, якби ті люди врешті накинулись одне на одного з кулаками, – просто через те, що їм невтямки: всіх їхніх дій замало!… – Почав він досить жваво, але потім знову зробився замисленим і навіть на хвилю примовк. Зрештою усміхнувся, підвів очі й лише додав: – Ти кажеш, нібито розчарувала б мене, якби я зажадав від тебе яких-небудь моральних зусиль. А я кажу, що розчарував би тебе, якби ти зажадала від мене порад морального плану. Гадаю, нічого певного ми одне від одного вимагати не повинні – я маю на увазі, ми всі. Насправді нам треба не вимагати одне від одного дій, а насамперед створювати для них передумови. Так мені здається!

 – Але ж як це зробити?! – промовила Аґата.

Вона, мабуть, помітила, що Ульріх відхилився від своєї великої, загальної промови, з якої почав, збився на щось своє, ближче йому, але, як на неї, й воно було надто загальне. Аґата, як відомо, упереджено ставилася до всіляких загальних аналізів і будь-яке зусилля, що сягало, так би мовити, за межі її власної натури, вважала досить марним; вважала, анітрохи не сумніваючись, якщо напружуватись доводилося їй самій, але й до чужих загальних тверджень ставилася також із підозрою. І все ж таки Ульріха вона розуміла дуже добре. Їй упало в око, що коли брат, нахиливши голову, тихо засуджував активність, то, не випускаючи з руки складаного ножика й навіть цього не помічаючи, дряпав і колупав ним стільницю, й усі жили в нього на руці понапиналися. Мимовільні, але майже пристрасні рухи його руки й те, що він так відверто сказав про її молодість і вроду, – це був безглуздий дует поза оркестром решти слів, у якому вона також не бачила ніякого глузду, крім того, що вона сиділа тут і просто дивилася.

 – Що слід було б зробити? – відказав Ульріх тим самим тоном, яким говорив досі. – Якось у нашої кузини я запропонував графові Ляйнсдорфу заснувати всесвітній секретаріат точности й душі, щоб і люди, котрі до церкви не ходять, знали, що їм робити. Я сказав це, звісно, просто так, жартома, адже для з’ясування істини ми вже давно створили науку, й тому, хто зажадав би чогось такого для з’ясування всього іншого, тепер довелося б за таку свою дурість мало не червоніти. А проте все, про що ми з тобою досі розмовляли, привело б нас до такого секретаріату!

Він завершив промову й, випроставшись, відкинувся на спинку лавки. Потім сказав:

 – Я, мабуть, знов розчинюся, якщо додам: але у що б це тепер вилилось?

Аґата не відповіла, й запала тиша. По хвилі Ульріх озвався:

 – А втім, мені й самому часом здається, що цієї переконаности я не витримаю! Коли я дивився, як ти стояла там, на укріпленні, – півголосом повів він далі, – у мене, сам не знаю чому, раптом прокинулося шалене бажання взяти й що-небудь зробити. Адже досі я й справді іноді робив необдумані речі. Магія тут ось у чому: коли це минало, зі мною немовби ще щось лишалося. Інколи у мене зринає думка, що людина може стати щасливою навіть завдяки злочину, бо він дає їй певний баласт і цим самим, можливо, більшу стійкість на хвилях життя.

Сестра й цього разу відповіла не відразу. Ульріх дивився на неї спокійно, можливо, навіть допитливо, але вже не відчуваючи того, про що перед цим казав, та й узагалі ні про що, по суті, не думаючи. По короткій хвилі Аґата спитала:

 – Чи розізлився б ти на мене, якби я скоїла злочин?

 – Що тобі на це відповісти?! – промовив Ульріх, знову схилившись над своїм ножиком.

 – Невже немає ніякого рішення?

 – Ні, жодного справжнього рішення на сьогодні немає. Після цього Аґата сказала:

 – Мені хочеться вбити Гаґауера.

Ульріх стримався, щоб не підвести погляду. Слова ці торкнулися його слуху легенько й тихо, але, відлетівши, лишили в пам’яті наче якусь широку колію. На котре з них упав наголос, він одразу забув, йому потрібно було побачити Аґатине обличчя, щоб збагнути, як ці слова розуміти, але йому не хотілося вірити навіть її обличчю.

 – Гаразд, – мовив він, – чом би тобі цього й не зробити! Чи є сьогодні на світі взагалі хоч хто-небудь, у кого б ще не прокидалося такого бажання?! То так і зроби, якщо справді на це здатна! Адже це те саме, якби ти сказала: «Мені хочеться кохати того чоловіка за його вади!»

Аж тепер він знову випростався й поглянув сестрі в обличчя. Воно було вперте й навдивовижу схвильоване. Не відводячи від нього погляду, Ульріх спокійно почав пояснювати:

 – Тут, бач, щось не так; на цій межі поміж тим, що діється в нас самих, і тим, що діється поза нами, тепер бракує якоїсь сполучної ланки, одне переходить в інше тільки з величезними втратами. Можна навіть сказати, що наші лихі бажання – це тіньовий бік життя, яким ми живемо насправді, а життя, яким ми живемо насправді, – то тіньовий бік наших добрих бажань. Уяви собі лишень, що ти це таки вчинила. Це було б зовсім не те, що ти мала на увазі, й тебе спіткало б принаймні жахливе розчарування.

 – А може, я раптом стала б іншою людиною. Ти ж бо сам таке припускав! – перебила його Аґата.

Цієї миті Ульріх кинув погляд убік і мимоволі згадав, що вони тут не самі і їхню розмову чують іще двоє. Стара господиня – а втім, вона мала навряд чи більше сорока, і старішою жінку робило оте лахміття на ній та сліди її смиренного життя – сиділа з радісним виглядом біля плити, а поруч із нею – пастух, який, поки Ульріх з Аґатою гомоніли, повернувся до хижі, хоч захоплені собою гості цього й не помітили. Позгортавши руки на колінах, обоє старих задоволено, схоже, й здивовано дослухалися розмови, що сповнювала їхню оселю, хоч і не розуміли з цієї розмови жодного слова. Вони бачили, що молока гості не пили, ковбаси не їли, це було для господарів справжнє видовище і, може, навіть досить урочисте. Старі навіть не перешіптувались. Ульріхів погляд пірнув у їхні широко розплющені очі, й гість, збентежений, всміхнувся до них, на що з двох господарів відповіла тільки жінка, а чоловік сидів застигло, дотримуючись поважної пристойности.

 – Нам треба поїсти! – звернувся Ульріх до сестри по-англійському. – На нас дивляться з подивом!

Аґата слухняно взяло трохи хліба й м’яса, а Ульріх заходився їсти рішуче й навіть випив трохи молока. Однак Аґата гучно й невимушено говорила далі:

 – Коли я замислююся глибше, то намір серйозно заподіяти йому біль стає мені неприємним. Виходить, убивати його мені, мабуть, не хочеться. Але хочеться стерти його з лиця землі! Роздерти на шматочки, розтовкти їх у ступці й викинути той порох у воду. Ось чого мені хочеться! Знищити геть-чисто все, що було!

 – А знаєш, це трохи смішно – те, про що ми тут розмовляємо, – зауважив Ульріх.

Аґата хвилю помовчала, але потім сказала:

 – Але ж першого дня ти обіцяв мені допомогти позбутися Гаґауера!

 – Ну звісно, допоможу. Але ж не так!

Аґата знов помовчала. Потому зненацька сказала:

 – Якби ти придбав чи взяв напрокат машину, ми могли б поїхати через Іґлау до мене, а повернутися кружним шляхом, здається, через Табор. Нікому й на думку не спало б, що ми побували там уночі.

 – А хатня прислуга? На щастя, я взагалі не вмію водити машину! – Ульріх засміявся, але потім невдоволено похитав головою: – Оце такі ідеї навідують тепер людей!

 – Атож, і це кажеш ти, – мовила Аґата. Вона в задумі пересовувала нігтем з місця на місце шматочок сала, і складалося враження, наче той ніготь, на якому вже з’явилася масна плямка, робить це сам собою. – Але ж ти кажеш і таке: чесноти суспільства – то для святого вади!

 – Тільки я не казав, що вади суспільства – це для святого чесноти! – уточнив Ульріх.

Він засміявся, схопив Аґатину руку й витер її своєю носовою хустиною.

 – Ти завше відмовляєшся від усіх своїх слів! – дорікнула йому сестра й незадоволено всміхнулася, намагаючись вивільнити пальця, від чого обличчя її взялося рум’янцем.

Обоє старих біля плити, які й далі не зводили з гостей поглядів,тепер, немовби відгукуючись, на все обличчя заусміхалися.

 – Коли ти розмовляєш зі мною то так, то так, – тихо видихнула Аґата, – мені здається, неначе я дивлюся у скалки від розбитого дзеркала. З тобою ніколи не можна побачити себе всю, з ніг до голови!

 – Ні, – відказав Ульріх, не випускаючи її руки. – Просто сьогодні взагалі не можна ані побачити себе всю, ані всім тілом поворухнутись. Ось у чому річ!

Раптом Аґата облишила спроби випручати свою руку.

 – Я, певна річ, не свята, скоріше навпаки, – тихо промовила вона. – Зі своєю байдужістю я була, мабуть, гірша, ніж утриманка. Немає в мене й ділової жилки, тож убити я, мабуть, нікого не зможу. Та коли ти вперше згадав щодо святого – то було вже досить давно, – я щось побачила цілком, «з ніг до голови». – Вона опустила голову, щоб подумати чи щоб не дати зазирнути собі в обличчя. – Я побачила святого – можливо, то була фіґура на водограї. Сказати щиро, я, мабуть, нічого й не побачила, але відчула щось таке, що треба було саме так висловити. Лилася вода, й те, що творив святий, теж лилося через вінця, неначе він сам був чашею водограю, яка спокійно розливалася навсібіч. Отакою, гадається мені, має бути й людина, тоді вона завше чинитиме праведно, і воднораз буде цілком байдуже, що вона чинить.

 – Аґата бачить, як вона стоїть серед світу, переповнена святістю й трепету через свої гріхи, і підозріливо помічає, що змії й носороги, гори й ущелини нишком лежать собі у неї в ногах і що вони багато менші, ніж вона сама. Тільки ж як тоді бути з Гаґауером? – стиха покепкував з неї Ульріх.

 – Ото ж бо й воно. Йому там не місце. Його треба усунути.

 – Я тобі також дещо розкажу, – промовив брат. – Щоразу, коли мені доводилося брати участь у чомусь загальному, в якій-небудь серйозній людській справі, я нагадував сам собі людину, яка перед останньою дією в театрі вибігає на хвилинку надвір, щоб ковтнути повітря, бачить велику темну порожнечу з міріадами зірок і йде геть, лишаючи капелюха, сурдута й саму виставу.

Аґата звела на нього допитливий погляд. Це й могла бути їй відповідь, і не могла.

Ульріх також поглянув їй в очі.

 – Тобі також часто завдає мук якась антипатія, а симпатії на пару їй ще немає, – промовив він і подумав: «Невже вона справді схожа на мене?» І знов йому спало на думку порівняння: можливо, так, як пастель на ґравюру на дереві. Себе він вважав міцнішим. А вона була вродливіша, ніж він. Така приємно вродлива. Тепер він тримав не лише її пальця, а й усю руку; це була довга, тепла рука, сповнена життя, й досі він брав її в свою лише тоді, коли вони віталися. Його молода сестра була схвильована, й хоча сльози в очах у неї насправді й не виступили, волога там усе ж таки стояла.

 – За кілька днів від мене поїдеш і ти, – проказала вона. – І як мені тоді з усім упоратися?

 – Ми ж бо можемо лишитися разом, ти можеш приїхати вслід за мною.

 – Як ти це собі уявляєш? – спитала Аґата, й на чоло їй набігла невеличка складка задуми.

 – Та… наразі ще не уявляю ніяк; адже це тільки щойно спало мені на думку.

Він підвівся й дав пастухам ще трохи грошей за «порізаний стіл». Аґата бачила, мов крізь туман, як ті всміхалися, кивали головою й дякували якимись короткими, незрозумілими, але радісними словами. Проходячи повз них, Аґата відчула в себе на обличчі відверті, але щирі й співчутливі погляди двох пар очей і збагнула, що їх з Ульріхом прийняли за коханців, які були посварилися, а тепер знов помирились.

 – Вони подумали, що ми – закохана пара! – сказала Аґата. Вона пустотливо підхопила брата попідручки, й уся її радість вихопилась на волю. – Тобі не завадило б мене поцілувати! – зажадала вона і, коли низенькі двері розчахнулись у вечірню темряву й обоє вже стояли на порозі хижі, притислася, засміявшись, до Ульріхового плеча.

11. Святі бесіди. Початок

Протягом тих кількох днів, що лишилися до Ульріхового від’їзду, про Гаґауера вони вже майже не розмовляли, але й до ідеї продовжити їхню зустріч чи розпочати спільне життя також довго не поверталися. Однак вогонь, що так рвучко шугонув був у нестримному Аґатиному бажанні усунути свого чоловіка, цілком під попелом не згас. Він нагадував про себе в бесідах, до яких брат із сестрою поверталися знову й знову і які нічим не завершувались; мабуть, правильніше було б сказати так: Аґатина душа шукала якоїсь іншої можливости горіти вільно.

На початку такої бесіди Аґата зазвичай ставила яке-небудь конкретне особисте запитання, внутрішньою формою якого було: «Можна мені чи не можна?» Досі неприборканість натури його молодої сестри мала подобу сумної й стомленої переконаности: «Мені можна все, але мені однаково не хочеться», – й тому її запитання інколи не без підстав справляли на Ульріха враження дитячих – вони були такі самі теплі, як рученята безпомічного маленького створіння.

Щодо його відповідей, то вони мали інший, хоч і не менш властивий йому характер. Він завжди любив похизуватися яким-небудь прикладом із власного досвіду й власних роздумів і висловлювався, що теж відповідало його манері, так само відверто, як і дотепно й цікаво. Він щоразу швидко підхоплював розмову про «мораль» тієї історії, яку саме розповідала сестра, виводив формули, охоче порівнював усе з собою і в такий спосіб багато розповідав Аґаті про себе, надто про своє життя колишнє, бурхливіше. Про себе Аґата йому нічого не розповідала, але захоплювалася його вмінням говорити отак про власне життя, і їй було дуже до серця те, що на кожну її ініціативу чи імпульс він намагався поглянути з боку моралі. Адже мораль – це не що інше, як лад у душі й речах, він панує і там, і там, отож і не дивно, що серед молодих хлопців і дівчат, чия воля до життя ще не зовсім притупилася, точиться так багато балачок про мораль. Пояснення потрібне радше тоді, коли йдеться про чоловіка такого віку, як Ульріх, і з таким, як у нього, досвідом; адже чоловіки розмовляють про мораль лише професійно, коли це слово належить до їхньої ділової мови, а загалом його вже давно в них поглинули буденні турботи, і на світ Божий воно вже не з’являється. Отож коли Ульріх заводив мову про мораль, то це означало глибокий безлад, який приваблював Аґату, відповідаючи її настрою. Тепер вона соромилася свого трохи простодушного зізнання, що хотіла б жити «в цілковитій злагоді із собою», бо почула, які складні передумови для цього потрібні; і все ж їй нестерпно хотілося, щоб брат скоріше дійшов якого-небудь висновку, адже їй часто здавалося, що всі його слова мають на меті саме такий висновок, і що ближче до нього, то цілеспрямованішими вони стають, і лиш на останньому кроці спиняються перед порогом, де Ульріх відмовляється від своїх намірів.

Ці останні кроки й цей поворот припадали на місце, яке – й це відчував і Ульріх – паралізувало людину і про яке в дуже загальних рисах можна сказати таке: будь-яка норма європейської моралі приводить до такої межі, за якою руху далі вже нема; тож людина, свідома власних дій, спершу, поки ще певна своїх твердих переконань, нагадує того, хто бреде мілководдям, а тоді раптом починає поводитися так, неначе боїться, що, коли ступить трохи далі, твердий ґрунт життя на цьому мілководді різко провалиться в безодню й вона, людина, втопиться. У брата й сестри це мало й певний зовнішній вияв: Ульріх міг спокійно, розтлумачуючи говорити про все, що хотів, але тільки доти, доки його слова контролював розум, і таке саме зацікавлення відчувала, слухаючи його, й Аґата; але потім, коли вони змовкали, їхні обличчя напружувалися, схвильовані ще дужче. Саме так і сталося одного разу, коли вони опинилися по той бік межі, перед якою доти несвідомо спинялись. Ульріх заявив:

 – Наша мораль має лише одну певну ознаку, це – суперечність її заповідей. А найморальніша з усіх норм – «виняток підтверджує правило»!

Сказати про це його спонукала, мабуть, просто неприязнь до такої системи моралі, яка лише вдає із себе непохитну, а в реальному житті мусить хитатися при кожній потребі, чим якраз і становить протилежність цілеспрямованим підходам і діям, що спираються насамперед на досвід, а вже з нього виводять закони. Ульріх знав, звичайно, про різницю між законами природи й законами моралі, й полягає ця різниця в тому, що першу виводять зі спостережень за аморальною природою, а другі доводиться не такій упертій людській природі накидати; однак він додержувався думки, що тепер таке розмежування в чомусь уже хибне, і саме хотів сказати, що з погляду інтелекту мораль відстала від часу років на сто, через що ж її й так важко пристосувати до нових потреб. Та не встиг він у своєму тлумаченні до цього дійти, як Аґата перебила його відповіддю, що здалася дуже простою, однак цієї миті збила його з пантелику.

 – Хіба бути добрим – це недобре? – спитала вона брата, і в її очах промайнуло щось таке, як того разу, коли вони робила з батьківськими орденами те, що, либонь, не кожне назвало б добрим.

 – Маєш рацію, – відказав він, пожвавішавши. – Щоб знову відчути первісний сенс, спочатку й справді треба виробити якусь таку норму. Але діти й досі люблять бути добрими, як люблять ласощі…

 – Як, до речі, й бути поганими, – додала Аґата.

 – А хіба «бути добрим» – це одна із пристрастей лише дорослих? – спитав Ульріх. – Це – одна з їхніх засад! Дорослі не «добрі» – бути такими їм здавалося б дитячою забавкою. «Добре» дорослі тільки чинять; добра людина – це людина, котра має добрі засади й робить добрі справи. І ні для кого не таємниця, що воднораз вона може бути жахливим мерзотником!

 – Дивись Гаґауера, – докинула Аґата.

 – У цих «добрих» людях криється щось парадоксально безглузде, – промовив Ульріх. – Зі стану вони роблять вимогу, з добродіяння – норму, з буття – мету! У цій сімейці «добрих» ціле життя їдять самі об’їдки, до того ж ходять чутки, буцімто колись було свято, від якого ті об’їдки й зосталися! Певна річ, час від часу ті чи ті чесноти повертаються в моду, але відразу по тому свою свіжість вони знов і втрачають.

 – Здається, якось ти сказав був, що той самий вчинок, залежно від обставин, може бути й добрим, і поганим? – спитала Аґата.

Ульріх відповів ствердно. Це була його теорія: що моральні цінності – не абсолютні величини, а поняття функціональні. Та коли ми вдаємося до моралізування й узагальнювання, то вихоплюємо їх з їхнього природного цілого.

 – І вже це, мабуть, – те місце, де на шляху до чесноти коїться щось негаразд, – сказав він.

 – А то чом би тоді люди моральні були такі нудні, – додала Аґата, – адже їхній намір бути добрими мав би бути, здавалося б, чимось найчарівнішим, найважчим і найцікавішим із того, що лишень можна собі уявити!

Брат завагався; і раптом у нього вихопилися слова, через які він і вона невдовзі опинились у незвичайних взаєминах.

 – Наша мораль, – заявив він, – це викристалізувані внутрішні порухи, цілком відмінні від самої моралі! Нічого з того, що ми кажемо, не відповідає дійсності взагалі! Візьми яку-небудь фразу – наприклад, мені саме спала на думку ось така: «У в’язниці має панувати каяття!» Це – фраза, яку можна сказати з чистим сумлінням; але ніхто не сприймає її дослівно, бо тоді довелося б зажадати для в’язнів пекельного вогню! То як же цю фразу розуміти? Безперечно, мало хто знає, що таке каяття, але кожне скаже тобі, де воно має панувати. Або просто уяви собі, як тебе щось підносить. Звідки ж воно в моралі взялося? Коли ж це ми так утелющилися обличчям у куряву, що були щасливі підвестися? Або витлумач буквально слова, що тебе захопила яка-небудь думка. Тієї миті, коли ти фізично відчула б її доторк, ти була б уже в царстві божевілля! І кожне слово слід розуміти саме так – буквально, а то воно, зотлівши, обертатиметься на брехню, але жодне з них сприймати буквально не можна, а то світ перетвориться на божевільню! Якийсь похмурий спогад глибоким дурманом іде від слова, і часом на думку спадає, що все, чого ми зазнаємо й що відчуваємо, – це окремі уламки чогось колись зруйнованого й пошматованого цілого, яке одного разу невдало склали докупи.

Бесіда, в якій Ульріх зронив це зауваження, відбувалася в бібліотеці-кабінеті, й поки брат сидів за книжками, прихопленими з дому, Аґата перебирала юридичні та філософські праці, співспадкоємицею яких вона стала й у яких почасти знаходила імпульси для своїх запитань. Після того виїзду за місто вони рідко виходили з дому. Час обоє збавляли переважно так. Іноді вони виходили прогулятися в парк, де листя на кущах до голизни пообривала зима, й тепер під ними повсюди проступила набухла від вологи земля. Видовище нестерпно гнітюче. Повітря було блякле, неначе воно довго пролежало у воді. Парк був невеликий. Доріжки дуже скоро поверталися до себе ж таки. Стан, в якому обоє опинялися на цих доріжках, нагадував коловорот, що його утворює потік, наштовхнувшись на перешкоду, а вода все прибуває й прибуває. Коли вони приходили до будинку, в кімнатах панувала темрява й затишок, а вікна були ніби глибокі шахти, крізь які денне світло проникало всередину так мляво й застигло, немовби було з тонкої слонової кості. Після останньої Ульріхової запальної тиради Аґата саме спустилася з приставленої до книжкових полиць драбинки, на якій сиділа, й, не відповідаючи братові, поклала йому руку на плечі. Це був незвичайний вияв ніжности, бо, якщо не брати до уваги двох поцілунків – одного поцілунку першого вечора, коли вони тут зустрілися, а другого кілька днів тому, коли виходили з пастушої хижі, – природна поміж братом і сестрою церемонність ще не розм’якла до чогось більшого, ніж слова чи невеличкі знаки люб’язности, та й у тих двох випадках враження від інтимного доторку пригасила один раз несподіваність, а другий – пустотливість. Але цього разу Ульріх відразу згадав про підв’язку, яку сестра, замість казати зайві слова, ще теплою дала на прощання покійному батькові. І ще в голові Ульріху промайнуло також: «Вона запевне має коханця; хоча, схоже, не дуже про нього думає, а то б їй так спокійненько тут не сиділося!» Неважко було здогадатися, що вона – жінка, яка незалежно від нього живе своїм жіночим життям і житиме ним і далі. Його плечі вже з того, як рівномірно розподілялася на них вага руки, відчували її красу, а боком, поверненим до сестри, він невиразно відчував близькість її білявої пахви й обриси її груді. І щоб отак просто не сидіти, без опору тішачись безмовними обіймами, він схопив Аґатині пальці, що лежали біля його шиї, й цим своїм доторком погасив відчуття її доторку.

 – Знаєш, у наших балачках є щось дитяче, – невесело промовив він. – Світ вирує рішучою діяльністю, а ми сидимо тут і ледачкувато розводимося про те, яка ж то насолода бути добрим, та про теоретичні горнята, які можна наповнити цією насолодою!

Аґата вивільнила свої пальці, але руку поклала туди, де вона лежала доти, й поцікавилася:

 – Що ти, власне, всі ці дні читаєш?

 – Та ти й сама знаєш, – відповів Ульріх, – частенько ж бо зазираєш через плече в мої книжки.

 – Але однаково не можу нічого до пуття зрозуміти.

Він не зважився заводити про це розмову. Аґата підсунула ближче стільця, всілася на ньому верхи позад Ульріха й просто спокійно ввіткнулася обличчям йому в чуб, немовби зібралася так заснути. Ульріхові це чомусь нагадало ту мить, коли його ворог Арнгайм поклав йому на плечі руку й у нього, Ульріха, поривчастим пульсуванням проник, ніби крізь якусь проломину, доторк чужої істоти. Але цього разу його власне єство не впиралося єству чужому, навпаки, його щось підштовхувало назустріч тому єству – щось поховане під валунами недовіри й антипатій, якими наповнюється серце людини, котра на своєму віку вже багато чого побачила. Аґатине ставлення до нього – воднораз і сестри, й просто жінки, і чужої людини, й подруги – було непевне й не тотожне ставленню жодної з них, і в ньому, про що він уже не раз замислювався, не прозирала надто велика гармонія думок і почуттів; але це ставлення, як він тепер майже з подивом завважив, цілком пояснювало той факт (за ці, по суті, лічені дні він постав з численних і неповторних вражень), що Аґатині вуста просто так, без претензій ховалися в його чубі, а чуб його ставав теплим і вологим від її подиху. І цей факт належав не меншою мірою до сфери духовної, ніж до сфери фізичної, бо коли Аґата повторила своє запитання, Ульріх зробився таким серйозним, яким не бував уже від своїх сповнених віри юнацьких днів; і поки не розтанула ця хмарка невагомої серйозности, що повила все його тіло, розпростершись від простору в нього за спиною до книжки, в яку Ульріх саме поринув думками, він дав відповідь, що вразила його більше своїм зовсім позбавленим іронії тоном, ніж змістом. Він сказав:

 – Я хочу знайти, що пишуть про шляхи святого життя. Він підвівся; але не для того, щоб відійти від сестри, а для того, щоб, відступивши на кілька кроків, краще бачити її збоку.

 – Не треба сміятися, – мовив він. – Я не набожний; я дивлюся на святий шлях і питаю себе, чи можна їхати ним і на автомашині!

 – Я засміялася, – відповіла Аґата, – лише ось чому: мені було дуже цікаво, що ти скажеш. Книжок, які ти з собою привіз, я не знаю, але вони мені, гадаю, не зовсім незрозумілі.

 – А з тобою таке бувало? – спитав брат, уже не маючи сумніву, що з нею таке бувало. – Стоїш ти посеред страшної метушні, і раптом твій погляд падає на гру якої-небудь речі, забутої Богом і людьми, і ти вже не годен від неї відірватися?! Нараз її нікчемне існування підхоплює тебе, мов невагому пушинку, яка безсило летить за вітром?!

 – Якщо не брати до уваги страшної метушні, на якій ти так наголошуєш, то мені це, мабуть, знайоме, – промовила Аґата й знову не стримала усмішки, побачивши на братовому обличчі прикре збентеження, яке зовсім не відповідало його м’якому тону. – Часом перестаєш бачити й чути, а дар мови втрачаєш і поготів. А проте саме в такі хвилини й відчуваєш, що на мить повернулася до самої себе.

 – Я сказав би, – жваво підхопив Ульріх, – що це нагадує те, як дивишся на величезне водяне дзеркало: все таке ясне, що очам здається, ніби вони бачать темряву, а предмети на протилежному березі немовби не стоять на землі, а позависали в повітрі, і їхня ніжна разюча чіткість просто-таки завдає болю й бентежить. У такому враженні не менше здобутку, ніж утрати. Ти з усім пов’язаний і ні до чого не можеш підступитися. Ти тут, а світ там, ти – надособистий, він – надреальний, але обидва просто-таки до болю чіткі, й обидві ці зазвичай неоднорідні суміші розділяє і поєднує темний полиск, переливи, згасання, завмирання й відновлення. Пливеш, як риба у воді чи як птах у повітрі, але немає ні берега, ні гілочки – нічого, крім цієї плавби!

На Ульріха вочевидь зійшло творче натхнення; але металічний тон його запальної й твердої мови контрастував з її невиразним і розпливчастим змістом. Здавалося, Ульріх відмахнувся від обережности, яка зазвичай панувала над ним, і Аґата дивилася на нього вражено, але водночас і з тривожною радістю.

 – То ти гадаєш, – промовила вона, – що за цим щось є? Щось більше, ніж «мана» чи яким там іще заспокійливо-огидним словом це можна назвати?

 – Ще б пак не гадати!

Ульріх знову сів на своє місце за столом і заходився перебирати книжки перед собою, а Аґата підвелася, щоб його пропустити. Нарешті він, розгорнувши одну з книжок, сказав:

 – Святі описують це так. – І почав читати: – «Усі ці дні я був надзвичайно неспокійний. То трохи посиджу, то поблукаю будинком. Це нагадувало муку, й усе ж таки назвати це можна було скоріше насолодою, ніж мукою, бо я не відчував ніякої гіркоти, а відчував щось дивне, неприродно приємне. Я перевершив усі свої здібності й засяг темної сили. Тепер я чув, коли не було звуку, бачив, коли не було світла. Потім серце моє стало незглибимим, дух – безформним, а моя природа – примарною».

Обоє відчули в цих словах щось подібне до того неспокою, який гнав будинком і садком і їх самих, а надто Аґату вразило те, що й святі називають своє серце незглибимим, а дух – безформним; та невдовзі до Ульріха, схоже, повернулась його іронія, і він промовив:

 – Святі кажуть: колись я жив ніби під замком, потім звільнився від самого себе й, сам того не усвідомлюючи, поринув у Бога. Імператори-мисливці, про яких ми знаємо з хрестоматій, описують це інакше: вони розповідають, нібито їм явився олень із хрестом поміж рогами, і смертоносний спис випав у них із рук; потім вони зводили на тому місці каплицю, щоб можна було все ж таки полювати й надалі. А багаті, розумні світські дами, з якими я спілкуюся, відразу, щойно ти їх про щось таке спитаєш, дадуть тобі відповідь, що останнім, хто змальовував такі події, був Ван Ґоґ. Щоправда, вони можуть повести мову й не про художника, а про поезію Рільке; але загалом вони надають перевагу Ван Ґоґу, бо в нього вигідно вкладати капітал, до того ж у розпал пристрастей він повідтинав собі вуха – власного малярства йому, бач, було вже замало. Проте більшість наших людей скаже, що відтинати вуха – то не німецький спосіб виражати почуття, а німецький – це неповторна порожнеча погляду згори, якої зазнаєш на гірських вершинах. Для наших людей усамітнення, квіточки й дзюрчання струмочка – втілення людської піднесености. Та навіть у цьому шляхетно-блазенському, примітивному замилуванні природою криється хибно витлумачений останній вияв якогось загадкового другого життя, а отже, виходить, воно, мабуть, усе ж таки є або було!

 – У такому разі краще тобі з цього не глузувати, – відказала Аґата, хмурячись від допитливости й сяючи від нетерплячки.

 – Я глузую лише через те, що люблю глузувати, – коротко відповів Ульріх.

12. Святі бесіди. Мінливе продовження

Згодом на столі вже постійно лежали стоси книжок, частину з яких Ульріх привіз із собою, а частину прикупив потім, і часом він говорив вільно, а часом, аби щось підтвердити чи навести яке-небудь висловлювання дослівно, розгортав котрусь на одній із помічених численними закладками сторінок. Це були переважно життєписи та власні трактати містиків або наукові праці про них, і зазвичай він переводив розмову на іншу тему словами: «Ану ж бо погляньмо на те, що тут діється, якомога тверезіше». Це була поведінка обережна, й відмовитися від неї самому йому давалося нелегко, тож якось він навіть сказав:

 – Якби ти прочитала всі ці описи стану одержимости Богом, залишені нам чоловіками й жінками минулих століть, то в кожній їхній літері знайшла би правду й реальність, але твердження, що складаються з цих літер, були б донезмоги огидні твоєму здоровому глузду. – Потім повів далі: – Вони пишуть про якесь переливчасте сіяння. Про безмежний простір і безмежне багатство світла. Про невловиму «єдність» усіх речей і духовних сил. Про чудесні й несказанні душевні злети. Про пізнання й осяяння, такі швидкі, що все роблять одночасним і нагадують вогненні краплі, що спадають у світ. А з другого боку, вони промовляють про забуття, втрату порозуміння, ба навіть про занепад усього на світі. Вони промовляють про дивовижний спокій, далекий від будь-яких пристрастей. Про оніміння. Про зникнення думок і намірів. Про сліпоту, в якій вони ясно бачать; про ясноту, в якій вони мертві й надзвичайно живі. Вони називають це «відходом», а проте стверджують, нібито живуть життям повнішим, ніж будь-коли. Чи не ті самі це відчуття, що тужаться прозирнути крізь мерехтливу словесну оболонку, відчуття, які навідують нас і тепер, коли серце – «жадібне й насичене», як вони кажуть, – випадково опиняється в утопічних сферах, схованих десь і ніде поміж безмежною ніжністю й безмежною самотністю?!

Ульріх на мить замислився, і в цю невеличку паузу вклинивсь Аґатин голос:

 – Чи це не те, що ти колись назвав двома пластами, які лежать у нас один над одним?

 – Я?… Коли?

 – Ти просто так, знічев’я пішов до міста, й тобі здавалося, немовби ти в ньому розчиняєшся, але водночас воно тобі не подобалося; а я тобі сказала, що й зі мною часто так буває.

 – Ах, так! Потім ти ще навіть згадала про Ґаґауера! – вигукнув Ульріх. – І ми засміялися. Тепер я добре пригадую. Але ж нічого такого конкретного ми на увазі не мали. Адже я взагалі вже розповідав тобі про видіння, яке дає й бере, про чоловічу й жіночу основу, про гермафродитизм первісної уяви тощо. Я про таке можу говорити багато! Неначе вуста мої від мене десь далеко-далеко, наче місяць, що завжди тут як тут, коли вночі треба з ким-небудь побалакати по щирості. Але те, що розповідають про пригоди своєї душі ті благочестиві люди, – провадив він, і в гіркоту його слів знову вплелися нотки діловитости й захвату. – нерідко не поступається глибиною й нещадною переконливістю стендалівському аналізу. Щоправда, – уточнив він, – поки вони обмежуються описом самого явища й не висловлюють власної думки, хибної через їхню підступно-солодку переконаність у тому, буцімто вони обрані Богом пізнати його безпосередньо. Бо від цієї хвилини вони вже не розповідають нам, звичайно, про свої невимовні сприйняття й відчуття, в яких немає місця ні іменникам, ні дієсловам, а розмовляють фразами з підметами й додатками, бо вірять у власну душу і в Бога, як у два одвірки, поміж яких відкриється диво. Отак вони й доходять до висловлювань, нібито душу їхню вийнято з тіла й переселено в Бога або нібито Бог проникає в них коханцем; Бог їх, мовляв, ловить, ковтає, засліплює, викрадає, ґвалтує, або їхня душа тягнеться до нього, проникає в нього, призволяється ним, любовно його обіймає і чує, як він промовляє. Земний прототип тут очевидний; і описи ці тепер нагадують уже не надзвичайні відкриття, а лише досить одноманітні картинки, що ними закоханий поет оздоблює об’єкт своїх захоплень, про який може бути лише одна думка. Принаймні для мене, призвичаєного до стриманости, такі звіти – сущі тортури, бо ці обранці, запевняючи, нібито до них звертався Бог чи нібито вони розуміли мову дерев і тварин, водночас не хочуть сказати мені, що ж саме вони почули; а якщо, бува, й скажуть, то, виявляється, йшлося всього-на-всього про приватні справи або про звичайні церковні новини. Просто шкода, що на дослідників у точних науках не сходить прозріння, – завершив він свою довгу відповідь.

 – Гадаєш, воно могло б на них зійти? – лукаво спитала Аґата.

Ульріх на мить завагався. Потому відповів так, немовби хотів захистити свою віру:

 – Не знаю; можливо, це могло б статися зі мною! – Почувши власні слова, він усміхнувся, намагаючись іще раз уточнити їхній зміст.

Аґата також усміхнулася; схоже, нарешті вона дістала відповідь, якої так прагнула, й на її обличчі на коротку мить відбилося те безпорадне розчарування, що настає після раптового спаду напружености. І заперечила вона, мабуть, лише через те, що хотіла ще раз розворушити брата.

 – Ти ж бо знаєш, – промовила вона, – я виховувалась у дуже релігійному закладі. Як наслідок, у мене часто прокидається бажання наводити на все карикатуру, й, коли хто-небудь заводить мову про релігійні ідеали, це моє бажання стає просто огидним. Наші виховательки носили форму, два кольори якої утворювали хрест, і це нагадувало, певна річ, про одну з найвищих ідей, яку ми цілісінький день мали бачити перед собою; але ми не думали про неї жодної секунди, а наших «паніматок» за їхній вигляд та їхню шовковисто-м’яку мову називали не інакше, як павучихами-хрестоносцями. Тож коли ти читав, мене й поривало то на сміх, то на сльози.

 – Знаєш, про що це свідчить? – вигукнув Ульріх. – Та лише про те, що сила добра, яку, мабуть, якимсь чином нам дано, ту ж мить, щойно її замикають у тверду форму, починає роз’їдати її стінки й через дірку одразу відлітає до зла! Це нагадує мені про той час, коли я служив офіцером і разом зі своїми товаришами був опорою трону й вівтаря. І ніколи в житті я вже не чув таких вільних розмов про те й те, як у тому нашому колі! Почуття не люблять, щоб їх прив’язували, а надто – почуття особливі. Я певен, ваші браві виховательки самі вірили в те, що вам проповідували. Але віра не повинна старіти ні на годину! Ось у чому вся річ!

Аґата й сама збагнула, хоч Ульріх у поспіху й не сказав про це собі на втіху: віра черниць, котрі відбили в неї бажання вірити, була просто «законсервована». Нехай законсервована, сказати б, і у власному соку, нехай вона й не втратила властивостей віри, але все ж таки та віра була не свіжа, вона навіть якимсь незбагненним чином перейшла в інший стан, ніж той первісний, який у цю хвилину невиразно відчула норовиста й невірна вихованка святенниць.

Разом із усім, що вони вже сказали про мораль, це була частина тих хвилюючих сумнівів, що їх заронив у її душу брат, а також того стану нового внутрішнього пробудження, який вона звідтоді відчувала, до кінця його не усвідомлюючи. Бо стан байдужости, який Аґата плекала в собі й умисне виставляла напоказ, домінував у її житті не завжди. Одного разу сталося таке, після чого ця потреба карати саму себе народилася безпосередньо з глибоко пригніченого стану; вона, як здалося їй, не зберегла тоді вірности високим почуттям, сприйняла це як щось її негідне й відтоді зневажала себе за власну інертність і черствість. Сталося те в пору між її дівоцтвом у батьківському домі й незрозумілим шлюбом з Гаґауером і в такому короткому часовому відтинку, що навіть в Ульріха досі не випадало нагоди поцікавитися про той випадок. Розповісти про це можна швиденько: у вісімнадцять років Аґата вийшла заміж за чоловіка, лише трохи старшого за себе, й у поїздці, що почалася їхнім весіллям, а завершилася його смертю, – вони ще не встигли навіть вирішити, де житимуть, – його всього-на-всього за кілька тижнів відібрала в неї хвороба, якою він заразився в дорозі. Лікарі назвали її тифом, і Аґата повторювали те слово вслід за ними, вбачаючи в цьому якусь видимість ладу, бо такий був гладенький, відшліфований бік цієї справи, призначений для зовнішнього світу; але невідшліфований мав інший вигляд. Доти Аґата жила з батьком, якого всі поважали, тож її брали сумніви, чи справедлива вона до нього, коли його не любить, і непевне очікування в інституті, невіра в себе, викликана тією непевністю, також не робили її зв’язки зі світом міцнішими; зате згодом, коли вона раптом немовби ожила й спільними зусиллями з товаришем юности за кілька місяців подолала всі перешкоди, що поставали перед її заміжжям через молодість обох, хоч родини закоханих нічого не мали проти одна одної, Аґата раптом позбулася своєї самотности і якраз завдяки цьому стала сама собою. Мабуть, це можна було б назвати, отже, коханням; але є закохані, котрі на кохання дивляться, як на сонце, вони від нього просто сліпнуть; а є закохані, котрі вперше вражено розплющують очі на життя аж тоді, коли його осяє кохання. Аґата належала до цих других і зовсім іще не знала – кохає вона свого супутника чи щось інше, коли прийшло те, що мовою неосяяного світу називалося інфекційною хворобою. То був ураган жаху, що зненацька вирвався з чужих життєвих сфер, то був опір, мерехтіння й згасання, покара двом людям, які чіплялись одне за одного, й загибель довірливого світу в блювоті, нечистотах і страху.

Аґата так ніколи й не повірила в те, що сталося й що вбило її почуття. У паніці від розпачу, стоячи навколішки біля ліжка вмирущого, вона переконувала себе, що заклинаннями спроможеться ще раз викликати ту силу, якою в дитинстві подолала власну хворобу; та коли занепад усе ж таки не припинився й уже почала згасати свідомість, вона в кімнаті якогось чужого готелю, не тямлячи себе, обняла коханого і, втупившись у безживне обличчя, не зважаючи на небезпеку, на реальні обставини, про які нагадувала обурена санітарка, тільки те й робила, що годинами шепотіла у вухо, яке її вже не чуло: «Не смій, не смій, не смій!» А коли всьому настав кінець, вона здивовано підвелася, і від хвилини цього порожнього подиву, ні про що таке не думаючи, просто через мрійливість і норовливість самотньої натури внутрішньо дивилася на те, що сталося так, немовби остаточно ще нічого не сталося. Поводитися так схильна, либонь, кожна людина, коли не хоче повірити гіркій звістці чи намагається надати втішного відтінку чомусь непоправному. Проте Аґатину поведінку вирізняла сила й розмах цієї реакції, адже вона, Аґата, по суті, зненацька пройнялася зневагою до світу. Відтоді все нове вона вперто сприймала лише так, неначе воно – не щось наявне, а просто вищою мірою невідоме, – позиція, триматися якої їй дуже допомагала і її давнішня недовіра до дійсности; а ось те, що сталося, від такого потрясіння обернулося на камінь, і час забирав його з собою багато повільніше, ніж це звичайно буває зі спогадами. Але це не мало нічого спільного з дурманом мрій, суб’єктивности й спотвореного сприйняття, коли потрібен лікар; навпаки, як на людське око, Аґата відтоді й далі жила життям вельми безхмарним, невибагливо-доброзвичайним і лише трішечки нудним, у ньому ледь-ледь прозирала нехіть жити, що справді нагадувала лихоманку, на яку вона так навдивовижу добровільно хворіла в дитинстві. А те, що в її пам’яті, яка свої враження й так ніколи легко не розчиняла в узагальненнях, кожнісінька година минулого жаху лишалася реальністю, мов ото загорнений у біле простирадло труп, – це, попри всі страждання, пов’язані з такими виразними спогадами, робило її щасливою, бо нагадувало припізнілий загадковий натяк на те, що не всьому ще кінець, і зберігало їй, занепалій духом, якусь непевну, однак шляхетну напруженість. Але насправді все зводилося лише до того, що Аґата знов утратила сенс свого існування й свідомо перейшла до стану, що не відповідав її рокам; адже тільки літні люди живуть, не бажаючи розлучатися зі своїми минулими клопотами та успіхами й відгородившись від сьогодення. На Аґатине щастя, однак, у тодішньому її віці рішення ухвалювали хоч і на вічність, але рік важив уже мало не половину вічности, і згодом це не минуло і її – пригнічена природа й скована уява вийшли на волю. Подробиці того, як це сталося, великого значення не мають; одному чоловікові, чиї зусилля за інших обставин навряд чи вивели б Аґату з її рівноваги, таки пощастило цього домогтися, і він став її коханим, і ця спроба повторити те саме ще раз скінчилася, по дуже короткім часі фанатичних сподівань, бурхливим отверезінням. Тепер Аґата відчула себе викинутою і зі свого реального, і зі свого нереального життя й негідною високих помислів. Вона була однією з тих сильних людей, які вміють довго вичікувати, не роблячи жодних рухів, поки раптом десь із головою заплутаються, тож вона, розчарувавшись, невдовзі ухвалила нове нерозважливе рішення; полягало воно, якщо казати коротко, в тому, що вона покарала себе у протилежний спосіб від того, в який согрішила: прирекла себе на подружнє життя з чоловіком, який викликав у неї легку відразу. І цим чоловіком, якого вона обрала собі на кару, був Гаґауер.

«Звичайно, це було щодо нього ані справедливо, ані делікатно!» – зізналася собі Аґата і зробила це, треба сказати, навіть цієї хвилини вперше, бо справедливість і делікатність – чесноти, серед молоді не вельми популярні. І все ж і її «самопокара» була в їхньому шлюбі не така вже й малозначуща, й Аґата заходилася розмірковувати на цю тему далі. Думки її зайшли далеко, та й Ульріх шукав щось у своїх книжках і, здавалося, забув підтримувати бесіду. «У минулі сторіччя, – міркувала Аґата, – людина з моїми настроями пішла б у монастир». А те, що вона, Аґата, натомість вийшла заміж, не було позбавлене безневинного комізму, хоч досі він уникав її уваги. Цей комізм, що його її юний розум не завважував раніше, був, щоправда, не що інше, як комізмом сучасности, а сучасність потребу у втечі від світу задовольняє в гіршому разі десь у туристському заїзді, але зазвичай в альпійському готелі й навіть прагне якомога затишніше умеблювати місця позбавлення волі. Тут дає про себе знати глибока європейська потреба нічого не перебільшувати. Нині жоден європеєць не стане себе бичувати, посипати голову попелом, відтинати собі язика, по-справжньому себе чому-небудь присвячувати чи бодай усамітнюватися від світу, згорати від пристрасти, кого-небудь колесувати чи прохромлювати списом; одначе така потреба іноді виникає в кожної людини, тож важко сказати, чого ліпше уникати – бажання чи бездіяльности. Навіщо, постає питання, морити себе голодом саме аскетові? Адже це лише вкрай розбурхає його уяву?! Розумний аскетизм полягає у відразі до їжі за умови реґулярного й здорового харчування! Такий аскетизм обіцяє бути тривалим і дає духові ту свободу, якої він не має, коли, палко протестуючи, потрапляє в залежність від тіла! Такі гіркувато-кумедні міркування, які Аґата перейняла від брата, тепер діяли на неї вельми цілюще, тому що розкладали «трагізм», уперто вірити в який вона через свою недосвідченість довго вважала обов’язком, – розкладали на іронію і пристрасть, які не мали ні назви, ні мети, й уже тому в жодному разі не завершувалися тим, чого вона зазнала.

Отак вона, відколи була з братом, узагалі почала усвідомлювати, що в широку шпарину поміж колишнім її безвідповідальним життям і примарними фантазіями ввійшов якийсь рятівний рух, що заново зв’язує розв’язане. Тепер, наприклад, у поглибленому книжками й спогадами мовчанні, що панувало між нею і братом, вона згадала Ульріхів опис того, як він, знічев’я блукаючи, ввійшов у місто, а місто воднораз ввійшло в нього. Це дуже виразно нагадало їй про кілька коротких тижнів її щастя; і вона слушно зробила, що засміялася, атож, вона засміялася безглуздо, без будь-якої причини, коли Ульріх їй про це розповідав, засміялася, бо збагнула, що дещо від цієї зіпсутости світу, від цієї блаженної й комічної «вивернутости», про яку він казав, було навіть у товстих губах Ґаґауера, коли той випинав їх, щоб її поцілувати. Звичайно, від цього її проймав дрож; але дрож проймає, міркувала вона, й від яскравого денного світла, і вона якимсь чином відчула, що не всі ще можливості для неї вичерпано. Якась ніщота, якась прірва, що завжди пролягали між минулим і теперішнім, останнім часом зникли. Аґата крадькома роззирнулася довкола. Кімната, де вона сиділа, була одна з тих, де складалася її доля; це спало їй на думку вперше, відколи вона сюди приїхала. Адже тут вона, коли знала, що батька нема вдома, сходилася зі своїм товаришем дитинства, після того як вони ухвалили велике рішення кохати одне одного; тут вона іноді приймала й «негідного», стояла, тамуючи сльози люті й розпачу, біля вікон, і тут, зрештою, за батькового сприяння до неї сватався Гаґауер. Оці меблі, стіни, це своєрідно замкнене світло, – все, що досі було тільки непримітним зворотним боком подій, цієї хвилини, коли вона почала його впізнавати, набувало дивовижної значущости, й те, що, мов якась пригода, тут минуло, витворювало таке відчутне на дотик, вже зовсім не сумнівне минуле, неначе це був попіл чи обвуглені поліняки. Тепер лишилося тільки, ставши майже нестерпно глибоким, комічно-примарне відчуття того, що було, ця дивна сверблячка, яку відчуваєш, уздрівши давні, висохлі на порох сліди самого себе, і тієї миті, коли ця сверблячка підкрадається, ти вже не годен ні прогнати її, ні затримати.

Аґата переконалася, що Ульріх не звертає на неї уваги й обережно розстебнула на грудях сукню, там, де носила на тілі медальйон з мініатюрою, з якою всі ці роки не розлучалась. Потому ступила до вікна й удала, ніби визирає надвір. Обережно натисла на гострий бік золотої устриці й, коли кришечка відскочила, крадькома поглянула на свого покійного коханого. У нього були повні вуста й м’який густий чуб, і з наполовину схованого у шкаралупі обличчя на неї дивився зухвалий погляд двадцятирічного юнака. Аґата довго не могла пригадати, про що перед цим міркувала, та раптом на думку їй спало: «Господи, людині двадцять один рік!»

Про що розмовляють одне з одним такі молоді люди? Якого значення надають своїм справам? Які смішні й самовпевнені вони часто бувають! Як помиляється їхній кмітливий розум щодо цінности своїх думок! Аґата з цікавістю розгортала цигарковий папір пам’яті й діставала з нього давні висловлювання, які зберігала там, вважаючи їх бозна-якими мудрими. «Господи, яке ж усе це було значуще!» – подумала вона; та, власне, з певністю не можна було стверджувати навіть цього, не уявивши собі парку, де вони про це розмовляли, й отих дивних квітів там, назв яких вони не знали, й метеликів, що сідали на ті квіти, мов стомлені п’янички, і світла, яке стікало їхніми обличчями так, немовби в ньому розчинилися небо й земля. Як на тодішню мірку, тепер вона була стара й досвідчена жінка, хоча проминуло не так уже й багато років, і Аґата трохи збентежено завважила невідповідність того, що вона, двадцятисемирічна, й досі кохала двадцятирічного. Він став для неї надто молодим. І вона спитала в себе: «Що, власне, було б з моїми почуттями, коли б цей чоловік, на вигляд хлопчик, у моєму віці й справді був мені найдорожчим на світі?!» Це були б почуття, мабуть, досить дивні; вони нічого для неї не означали, вона навіть не могла скласти собі про них чітке уявлення. По суті, все розчинилось, обернулося на ніщо.

Якийсь глибокий, чимдалі впевненіший здогад змусив Аґату визнати, що в одній-єдиній гордій пристрасті свого життя вона обернулася на жертву власної помилки, і ядро цієї помилки становив полум’янистий туман, який лишався невідчутним і невловимим, і байдуже, як тут можна було сказати – що віра не повинна старіти ні на годину, чи назвати це якось інакше; і відколи вона з братом опинилися разом тут, він щоразу заводив мову саме про це, й щоразу він заводив мову саме про неї, навіть коли церемонно розводився про всілякі абстракції, а його обережність нерідко здавалася її нетерпінню надто повільною. Вони знов і знов поверталися до тієї ж таки розмови, й Аґата сама палала бажанням, щоб полум’я цієї розмови не згасало.

Коли вона нарешті заговорила до Ульріха, він і не завважив, що їхня мовчанка надто затяглася. Але той, кому певні ознаки ще не підказали, що діялося між цими братом і сестрою, нехай відкладе вбік цей звіт, бо в ньому описано пригоду, якої він повік не схвалить: подорож на край можливого, подорож повз – а може, не завжди й повз – небезпеки неможливого й неприродного, ба навіть відразливого; «прикордонний інцидент» (так згодом назве це Ульріх) обмеженого й особливого значення, який нагадує ту свободу, що з нею математика, щоб дістатися істини, часом вдається до абсурду. Вони з Аґатою ступили на шлях, що мав багато спільного зі шляхом одержимих Богом, але йшли ним, не бувши релігійними, не вірячи ні в Бога, ні в душу, ні бодай у потойбічне життя та повторний прихід на цей світ; вони ступили на цей шлях людьми цього світу і як такі ним ішли. І значення мало саме це. Ульріх тієї миті, коли сестра знов звернулася до нього, ще був у полоні своїх книжок і запитань, що їх книжки перед ним ставили, однак ні на мить не випускав із пам’яті розмови, яка урвалася на Аґатиному спротиві благочестю її наставниць і його власній вимозі«точних видінь», отож відповів одразу:

 – Не конче бути святим, аби щось таке відчувати! Можна навіть сидіти на поваленому дереві чи на лавці десь у горах, спостерігати за чередою корів на пасовищі, й уже тоді почуватися – не більше й не менше, – немовби ти раптом переселився до іншого життя! Втрачаєш себе – й раптом приходиш до себе. Ти ж бо й сама про це вже казала!

 – Але що ж тут діється? – спитала Аґата.

 – Щоб збагнути це, сестричко, спершу ти маєш з’ясувати собі, в чому полягає звичайне! – відповів Ульріх, намагаючись пригальмувати жартом надто прудку й знадливу думку. – А полягає звичайне в тому, що череда для нас – не що інше, як яловичина на пасовищі. Або що череда – це мальовнича картинка із заднім планом. Або на череду не звертають уваги взагалі. Череди край гірських доріг – то неодмінна частина гірських доріг, і завважити, що ти відчуваєш, дивлячись на череду, можна було б лише в тому разі, коли б замість неї там виявився вуличний електричний годинник чи будинок на винайм. Зазвичай міркуєш собі: встати чи посидіти ще; надокучають мухи, що рояться навколо череди, виглядаєш, чи є серед корів бик; намагаєшся вгадати, куди побіжить дорога далі. Таких дрібних намірів, турбот, розрахунків і спостережень – безліч, і вони – немовби аркуш паперу, на якому намальовано череду. Самого паперу ми не бачимо, а бачимо лише череду на ньому…

 – І раптом папір рветься! – вкинула Аґата.

 – Авжеж. Це означає: у нас рветься якесь звичне сплетіння. Тоді ніщо їстівне на паші вже не пасеться; немає нічого мальовничого; на дорозі в тебе – жодної перешкоди. Ти вже не можеш навіть промовити слова «щипати траву» чи «пастися», тому що для цього потрібно мати безліч цілеспрямованих, корисних уявлень, а ти їх раптом втрачаєш. Те, що лишається на площині зображення, можна назвати радше хвилями відчувань, хвилями, що здіймаються, спадають, дихають і мерехтять, так ніби вони заповнювали все поле зору, не маючи обрисів. Певна річ, і тут є ще безліч окремих сприйняттів, барв, звуків, рухів, запахів і такого іншого, з чого складається реальність. Але це вже не визнають, хоч, мабуть, іще й упізнають. Я хочу сказати: подробиці вже втратили свій егоїзм, яким привертають нашу увагу, тепер вони по-братському й, у буквальному сенсі слова, «проникливо» пов’язані між собою. І, звісно ж, немає вже й ніякої «площини зображення», все якось розмито переходить у тебе.

Аґата знову жваво підхопила цей опис.

 – Тепер тобі, замість «егоїзм подробиць», просто досить сказати «егоїзм людей»! – вигукнула вона. – І вийде те, що так важко висловити: «Люби ближнього свого!» не означає «Люби його таким, яким є він і яким є ти», а означає своєрідний стан мрійливости.

 – Усі приписи моралі, – потвердив Ульріх, – означають своєрідний стан мрійливости, який уже вийшов за межі правил, які його визначають!

 – У такому разі, немає, по суті, добра і зла, а є лише віра… або сумніви! – вигукнула Аґата, якій первісний окрилений стан віри тепер видався таким самим близьким, як і та втрата його в моралі, що її, втрату, мав на увазі брат, коли зауважив, нібито віра не може постаріти ні на годину.

 – Авжеж, тієї миті, коли втікаєш від несуттєвого життя, між усім на світі виникають нові зв’язки, – погодився Ульріх. – Я б навіть сказав так: усе втрачає будь-які зв’язки. Бо це – зв’язки цілком невідомі, ми їх ніколи не знали, а решта зв’язків уже урвалися; але ці одні, попри свою туманність, такі очевидні, що їх не можна заперечувати. Вони міцні, але міцні незбагненно. Можна сказати й так: зазвичай дивишся отак на що-небудь, а погляд – як патичок чи як напнута нитка, якою око й те, на що воно дивиться, підтримують одне одного, і їх щомить підтримує якесь таке саме велике плетиво; і саме цієї ж таки миті промені очей щось нестерпно солодке радше розводить урізнобіч.

 – Нічого в світі не маєш, нічого вже міцно не тримаєш, і тебе вже ніщо міцно не тримає, – промовила Аґата. – Усе – мов те високе дерево, на якому не ворухнеться жоден листочок. І в такому стані не можна вчинити нічого ницого.

 – Кажуть, у такому стані не може статися нічого такого, що йому не відповідало б, – додав Ульріх. – Бажання «йому належати» – єдина причина, сповнене любови покликання і єдина форма всіх вчинків і думок, які в ньому трапляються. Такий стан – це щось незмірно спокійне і всеосяжне, й усе, що в ньому відбувається, надає ваги його спокійному, чимдалі глибшому значенню; або не надає ваги, але в такому разі це – щось недобре, а недобре статися не може, позаяк тієї ж таки миті розітнуться тиша й прозорість і цей дивовижний стан припиниться.

Ульріх допитливо подивився на сестру, намагаючись, щоб вона цього не помітила; все ж таки його не полишало відчуття, що цьому пора вже покласти край. Але обличчя в Аґати було замкнене; вона думала про те, що давно минуло.

 – Я дивуюся сама собі, – відповіла нарешті сестра, – але справді був такий недовгий час, коли заздрощі, злоба, марнославство, жадібність і таке інше були мені чужі; тепер у це важко повірити; але мені здається, що тоді вони раптово зникли для мене не лише із серця, а й зі світу! Тоді не можеш повестися ницо не лише сама, а цього не може зробити й решта людей. Добра людина робить добрим усе, чого лишень торкнеться, хоч би там що чинили проти неї решта людей; як тільки що-небудь потрапляє до її сфери, воно ту ж мить завдяки їй змінюється!

 – Ні, – урвав її Ульріх, – це не зовсім так; навпаки, це – одна з найдавніших хибних думок! Бо добра людина не робить світ кращим, аж ніяк, вона взагалі на нього не впливає, вона від нього лише відчужується!

 – Але ж вона лишається в ньому!

 – Вона лишається в ньому, але їй здається, немовби з речей вийняли простір чи взагалі діється щось уявне. Це важко передати словами!

 – І все ж таки мені здається, що людині «відважній» – це слово мені просто спало на думку! – ніколи не стане на перешкоді що-небудь нице. Може, це й нісенітниця, але так показує досвід.

 – Може, й показує, – відповів Ульріх, – але досвід показує й протилежне! Чи ти гадаєш, що воїнам, які розіпнули Христа, ниці почуття були чужі? А ті воїни були ж бо знаряддям Бога! Крім того, навіть за свідченнями людей екзальтованих бувають недобрі відчуття. Такі люди скаржаться, що їх полишає стан милости, й тоді їх обступає невимовна туга, вони знають страх, сором, страждання і, можливо, навіть ненависть. Й аж коли таке тихе горіння починається знов, каяття, лють, страх і страждання обертаються на блаженство. Ох, як же важко про все це судити!

 – Коли був так закоханий ти? – несподівано спитала Аґата.

 – Я? О, та я ж бо тобі вже розповідав. Я втік від коханої за тисячу кілометрів і, коли відчув себе в безпеці від будь-якої загрози потрапити до її реальних обіймів, завив на неї, як собака на місяць!

І тоді Аґата розповіла йому історією свого кохання. Вона була схвильована. Уже оте останнє своє запитання вона відпустила, мов надто туго напнуту струну, і так само тривало все й далі. Усередині в неї все тремтіло, коли вона відкривала те, що приховувала роками.

Але брата її розповідь не дуже приголомшила.

 – Зазвичай спогади разом з людьми старіють, – пояснив він їй, – і події, сповнені навіть найглибших пристрастей, згодом набувають перспективно-конічного вигляду, так ніби бачиш їх за останніми з дев’яноста дев’ятьох відчинених одні за одними дверей. Але іноді окремі спогади, коли вони були пов’язані з дуже яскравими почуттями, не старіють і тримають на собі цілі пласти особистости. Так було і з тобою. Майже в кожній людині є такі точки, які трохи порушують її психічну симетрію; поведінка такої людини протікає поверх них, немовби річка поверх підводною скелею, а в тебе це просто набуло гострого вияву, і та течія майже спинилася. Та врешті ти все ж таки здобула свободу, ти знову в русі!

Він пояснював це зі спокоєм майже професійного мислення; як же легко він абстрагувався! Аґата почувалася нещасною. Вона вперто промовила:

 – Звісно, я в русі, але ж я веду мову не про це! Я хочу знати, до чого я тоді ледве не дійшла!

Вона була ще й роздратована, хоч цього й не бажала, – роздратована просто через те, що її схвильованість мала знайти який-небудь вихід; а проте вона говорила далі, тримаючись того самого первісного напрямку свого руху, й у неї аж паморочилося в голові – почасти від ніжности власних слів, а почасти від прихованого роздратування. Так Аґата розповіла про своєрідний стан загостреного сприйняття й чуттєвости, в якому враження то клекочуть, то завмирають, і тоді виникає відчуття, що ти, немовби в м’якому дзеркалі водяної гладіні, пов’язаний з усім на світі й, незалежно від власної волі, даєш і береш. О, це дивне відчуття, коли зникають межі й зникає безмежжя поза тобою і всередині в тебе, відчуття, однаково властиве і коханню, й містиці! Аґата розповідала про це, звичайно, не такими словами, які вже самі собою все пояснювали, ні, вона просто навела поспіль кілька пристрасних уривків зі своїх спогадів; але й Ульріх, хоч уже й не раз про це замислювався, теж не міг пояснити ці переживання і враження, а головне – не знав, з чого виходити, намагаючись їх пояснити, – з них самих чи зі звичайної логіки здорового глузду; самому йому те й те було однаково близьке – йому, але не сестрі з її оголеною пристрастю. Тому його відповідь виявилася просто посередництвом, такою собі перевіркою можливостей. Він нагадав про дивовижну спорідненість між мисленням і мораллю, – спорідненість, що народжується в тому піднесеному стані, про який вони розмовляли й у якому кожну думку сприймають як щастя, подію й дарунок і не лише не відкладають про запас, а й узагалі не пов’язують з потягом до подолання й привласнення, утримання й спостереження, завдяки чому насолоду від володіння самим собою в голові не менше, ніж у серці, замінює безмежна самовіддача й самообмеження.

 – Один раз у житті, – мрійливо-рішуче відповіла на це Аґата, – все, що ти робиш, ти робиш задля когось іншого. Ти бачиш, як для нього світить сонце. Він повсюди, а тебе самої немає ніде. І все ж таки це – не «егоїзм удвох», адже з тим другим має відбуватися точнісінько те саме. Зрештою обоє майже перестають існувати одне для одного, а лишається тільки світ для двох людей, і складається він із поваги, вірности, дружби й самовідданости!

У темряві кімнати щока її горіла від запалу, мов троянда в затінку. Й Ульріх попрохав:

 – А тепер поговорімо знову тверезіше; у цих речах надто часто буває махлюють.

Їй і це не видалося несправедливим. Мабуть, через її роздратованість, яка все ще не зовсім уляглася, такий реалістичний заклик трохи притлумив її захват; але це непевне тремтіння межі назвати відчуттям неприємним не можна було.

Ульріх заявив, що це, мовляв, неподобство – тлумачити переживання й враження, про які вони розмовляли, так, немовби в них відбувається не просто своєрідна переміна мислення, а на зміну звичайному мисленню приходить надлюдське. І хай би там як те називали – божественним осяянням чи, за новітньою модою, просто інтуїцією, – він вважав це найбільшою перешкодою справжньому розумінню. На його переконання, нічого не виграєш, поступившись фантазіям, які не витримують зваженої перевірки.

 – Це, – вигукнув він, – тільки вощані крила Ікара, які у високості розтоплюються. Якщо хочеш літати не лише уві сні, то треба навчитися літати на крилах залізних. – І, кивнувши головою на свої книжки, по короткій хвилі повів далі: – Ось християнські, юдейські, індійські й китайські свідчення; декотрих з них відділяють одного від одного понад тисячу років. А проте в усіх виявляєш ту саму, відмінну від звичайної, але загалом цілісну структуру внутрішнього руху. Всі вони майже з точністю відрізняються одне від одного лише тим, що йде від їхнього зв’язку з тою чи тою теологічною системою, з релігійною будовою, під дахом якої вони знайшли прихисток. Виходить, ми маємо право припустити, що є ще один певний стан, незвичайний і дуже важливий, в який здатна перейти людина і який давніший за релігії.

А з другого боку, – додав він, – церкви, тобто цивілізовані колективи релігійних людей, завжди ставилися до цього стану з недовірою, що нагадує недовіру бюрократа до приватного підприємництва. Його захоплень вони ніколи не сприймали без застережень, а навпаки, докладали великих і, очевидно, виправданих зусиль до того, щоб замінити їх реґламентованою і зрозумілою мораллю. Тож історія цього стану – це ніби проґресивне заперечення й витіснення, що нагадує осушування болота.

А коли духовне панування церкви, – завершив він, – і її лексика застаріли, дійшло, певна річ, до того, що цей наш стан узагалі почали вважати всього-на-всього якоюсь вигадкою. Чому це буржуазна культура, що прийшла на зміну релігійній, мала бути релігійнішою, ніж та?! Вона довела той другий стан до убозтва, до ролі собаки, який приносить у зубах нагромаджений досвід. Нині безліч людей нарікають на розум і намагаються переконати нас, що у хвилини, коли на них сходить найглибша мудрість, їм допомагає мислити якась особлива здатність, вища, ніж звичайна здатність мислити. Це – останні, самі собою вже цілком і повністю раціоналістичні, публічні рештки такого явища; останні рештки висушеного болота виявилися казна-чим! Отож колишній стан тепер можуть дозволити собі, крім поетів у віршах, лише неосвічені люди в перші тижні кохання як тимчасове сум’яття; це, сказати б, запізнілі зелені листочки, що іноді розпускаються на дерев’яних ліжках і катедрах. Але там, де цей стан спробує повернутися до свого первісного бурхливого росту, його нещадно випалюють вогнем і затоптують!

Ульріх говорив майже так само довго, як хірург миє до ліктів руки, щоб не занести в операційне поле мікробів; і з таким самим терпінням, такою самою самовідданістю і спокоєм, які не в’яжуться з неминучим хвилюванням в операційній залі. Та, домігшись цілковитої стерильности, він мало не з тугою згадав про невеличку інфекцію й лихоманку, бо тверезість любив не заради неї самої. Аґата сиділа на драбинці, з якої діставали з полиць книжки, й коли брат примовк, нічим не виявила свого зацікавлення; вона дивилася в безкраю, океанську сіризну неба й прислухалася до мовчання так, як перед цим – до слів. Тож Ульріх із трохи відчутною впертістю – він ледве приховував її за жартівливим тоном – провадив далі:

 – То повернімося до нашої лавки в горах і череди, – запропонував він. – Уяви собі, що там сидить який-небудь канцелярист у новеньких, щойно з фабрики, шкіряних штанях із зеленими підтяжками, на яких вигаптувано: «Боже поможи!» Цей чоловік втілює реальний зміст життя – зміст, сказати б, у відпустці. Тому власне існування чоловік наразі усвідомлює, певна річ, не так, як завжди. Спостерігаючи за чередою, він корів не лічить, числами не оперує, не визначає живої ваги худоби, що перед ним пасеться, прощає своїх ворогів і з ніжністю думає про свою сім’ю. Череда обернулася для нього з речі практичної на річ, сказати б, моральну. Можливо, звісно, що він усе ж таки щось там прикидає на око, оперує числами й не зовсім прощає, але все це принаймні повито лісовим шелестом, дзюрчанням струмка й сонячним світлом. Однією фразою це можна сказати так: те, що загалом становить зміст його життя, йому видається «далеким» і «по суті, малозначущим».

 – Вакаційний настрій, – машинально докинула Аґата.

 – Цілком слушно! І коли невакаційне життя-буття видається йому тут «по суті, малозначущим», то це означає лише одне: поки триває відпустка. Отже, сьогодні істина полягає ось у чому: в людини два стани буття, свідомости й мислення, й від смертельного жаху, який це могло б їй навіяти, вона рятується тим, що один стан вважає відпусткою від другого, перервою всередині його, відпочинком від нього чи ще чим-небудь, про що вона, здається їй, знає. А містика, навпаки, була б пов’язана з планами на тривалі вакації. Той канцелярист, мабуть, побачить у цьому щось ганебне й ту ж мить, як він це, зрештою, й робить щоразу наприкінці відпустки, відчує: справжнє життя – в його впорядкованій канцелярії. А хіба ми відчуваємо щось інше? Можна дати чому-небудь лад чи ні – ось від чого завжди залежить те, як людина до чого-небудь поставиться – цілком серйозно чи ні; і саме тут цим переживанням і враженням щастить менше, бо за тисячі років вони не позбулися свого первісного безладу й незавершености. І для таких речей є готове поняття «манія» – манія релігійна чи любовна, як тобі завгодно; можеш не сумніватися: нині навіть більшість людей релігійних так позаражалися науковим мисленням, що не важаться придивитися, що ж це таке горить у самісінькій глибині їхнього серця, і завше ладні назвати той пал по-медичному – манією, навіть коли офіційно висловлюються й інакше!

Аґата звела на брата погляд, в якому щось зашипіло, як ото вогонь під дощем.

 – Нарешті ти таки вивів нас зі скрутного становища! – закинула вона йому, коли він змовк.

 – Маєш рацію, – погодився він. – Та ось що дивно: ми закрили все це, як ото затуляють дошками небезпечну криницю; але якась краплина цієї жахливої диво-води все ж таки лишилася й пропалює дірку в усіх наших ідеалах. Жоден із них не бездоганний цілком, жоден не робить нас щасливими; всі вони вказують на щось таке, чого немає. Та ми з тобою про це сьогодні вже балакали-перебалакали. Наша культура – то храм чогось такого, що якби воно було не під охороною, то його називали б манією, але воднораз воно й під її охороною, наче у в’язниці, і ми не певні, від чого страждаємо – від надлишку чи від нестачі.

 – Мабуть, ти ніколи не важився пускатись на таке безоглядно, – з жалем промовила Аґата, сходячи з драбинки.

Власне, вони давали лад письмовій батьковій спадщині, й від цієї роботи, що згодом стала невідкладною, їхню увагу просто відвертали спочатку книжки, а потім розмова. Нарешті обоє знов заходилися переглядати розпорядження й помітки, що стосувалися розподілу майна, бо день, до якого вони вмовили Гаґауера зачекати, був уже не за горами; та перше ніж вони серйозно приступили до цієї роботи, Аґата підвела очі від паперів і ще раз спитала:

 – Настільки ти сам віриш у все, про що розповідав мені? Ульріх, не підводячи погляду, відповів:

 – Уяви собі, що в тій череді, коли серце твоє зреклося світу, був злий бик! Спробуй таки повірити, що смертельна недуга, про яку ти розповідала, протікала б інакше, якби твої почуття ні не мить не пригасали! – Нарешті він підвів голову й показав на папери, що лежали в нього під руками. – А закон, право, міра? Гадаєш, вони зовсім зайві?

 – То наскільки ж ти віриш? – стояла на своєму Аґата.

 – І вірю, й не вірю, – сказав Ульріх.

 – Отже, не віриш, – виснувала Аґата.

Цієї миті в їхню бесіду втрутився випадок; коли Ульріх, який ані мав бажання повертатися до їхніх перемовин, ані був достатньо спокійний, щоб по-діловому міркувати, саме заходився збирати розкладені перед собою папери, на підлогу щось упало. То була сяк-так перев’язана пака всілякої всячини, яку разом із заповітом випадково видобули на світ Божий з кутка шухляди в письмовому столі, де вона, забута своїм власником, пролежала, мабуть, десятки років. Ульріх підняв її з підлоги, кинув на неї неуважний погляд і на окремих аркушах упізнав батьків почерк, але не старечий, а ще тієї пори, коли батько був при силі. Ульріх придивився пильніше й, крім списаних аркушів, побачив ще гральні карти, світлини та всілякі дрібнички й хутко збагнув, що саме знайшов. Це була «потайна шухляда» столу. Серед паперів виявилися ретельно записані, переважно масні анекдоти; світлини оголених натур, призначені для пересилання в конвертах поштові листівки з дебелими пастушками, в яких можна було ззаду стягти штанці; гральні карти, на вигляд цілком пристойні, та якщо подивитися на світло, вони показували жахливі речі; чоловічки, які, коли натиснути їм на черевце, витворяли казна-що; і ще багато чого іншого. Старий добродій про ці речі в шухляді вже давно, певна річ, забув, а то вчасно їх знищив би. Вони вочевидь лишилися ще від тієї пори, коли багато хто з уже літніх неодружених чоловіків і вдівців зігрівають собі душу такими непристойностями; однак Ульріх почервонів, опинившись віч-на-віч із несхованою батьковою фантазією, яку смерть відділила від плоті. Він ту ж мить виразно збагнув зв’язок із щойно перерваною розмовою.

І все ж таки першим його імпульсом було знищити ці свідчення, поки вони не потрапили на очі Аґаті. Проте Аґата вже завважила, що йому потрапило до рук щось незвичайне, тож він раптом передумав і підкликав її.

Він хотів зачекати й почути, що вона скаже. Несподівано ним знов опанувала думка, що сестра ж бо, як-не-як, жінка, котра, мабуть, має досвід, і про це він під час триваліших їхніх бесід геть забував. Однак з її обличчя не можна було прочитати, про що вона думає; підпільну батькову спадщину вона розглядала поважно й спокійно, часом неприховано, проте досить стримано всміхаючись. Тож Ульріх, усупереч власному наміру, заговорив сам.

 – Оце ось – останні рештки містики! – промовив він роздратовано й весело воднораз. – У тій самій шухляді й заповіт із суворими моральними настановами, й оця бридота!

Він підвівся й заходив туди-сюди по кімнаті. І щойно сказав перші слова, як Аґатине мовчання спонукало його говорити далі.

 – Ти спитала, у що я вірю, – почав він. – Я вірю, що всі приписи нашої моралі – це поступки суспільству дикунів.

Я вірю, що всі вони хибні.

З-поза них прозирає інший сенс. Вогонь, який має їх перетопити.

Я вірю, що ніщо не завершено.

Я вірю, що ні в чому немає рівноваги, що все прагне вивершитись коштом чогось іншого.

Ось у що я вірю; це народилося зі мною, чи з ним народився я.

Після кожної фрази він спинявся, бо говорив негучно й мав якось наголосити на важливості свого зізнання. Погляд його затримався тепер на класичних гіпсових бюстах, що стояли вгорі на книжкових полицях; він побачив якусь Мінерву, якогось Сократа; пригадав, що Ґьоте поставив був у себе в кімнаті гіпсову голову Юнони, більшу від натуральної величини. Тривожно далекою видалася йому та пристрасть. Те, що колись було квітучою ідеєю, відтоді обернулося на мертвий класицизм. Стало запізнілою непоступливістю й педантизмом батькових сучасників. Виявилося марним.

 – Мораль, яку ми успадкували, така, ніби нас послали йти напнутою над проваллям хисткою линвою, – сказав він, – і не дали нам жодної напутньої поради, крім однієї: «Тримайся рівно й твердо!»

А я, і пальцем не кивнувши, прийшов на світ, схоже, з іншою мораллю.

Ти спитала мене, у що я вірю! Я вірю, що мені можна тисячу разів підручними доказами довести: оце ось – добре чи гарно, і я лишуся до цього байдужим, а робитиму висновок з однієї-однісінької ознаки: підносить мене сама близькість цього чи опускає.

Пробуджує мене це до життя чи ні.

Що про це промовляє – лише мій мозок і мій язик чи й променистий трепет аж у моїх пучках. Але й довести я нічого не можу.

І я навіть не маю сумніву, що людина, котра цьому піддається, – пропаща. Вона опиняється в сутінках. У тумані й казна в чому. У нерозбірливій нудьзі.

Якщо наше життя позбавити однозначности, лишиться ставок із коропами без щуки.

Я вірю, що тоді підлота – це навіть наш добрий геній-охоронець!

Я, отже, не вірю!

Та насамперед я не вірю в те, що добро зв’язує руки злу, – в цю мішанину нашої культури. Це мені огидно! Я вірю, отже, й не вірю!

Але я вірю, можливо, що по якімсь часі люди стануть, з одного боку, дуже розумними, а з другого – містиками. Можливо, наша мораль уже й тепер розпадається на ці дві складові. Я міг би навіть сказати: на математику й містику. На практичну меліорацію й невідомі авантюри!

Уже багато років Ульріх не бував такий щиро схвильований. Він не звернув увагу на те, що у своїй промові вжив слово «можливо», воно здалося йому цілком природним.

Аґата тим часом стояла навколішки перед грубою; поряд на підлозі лежала пака світлин і паперів; Аґата ще раз переглядала кожен аркуш окремо й кидала їх у вогонь. Вона була не зовсім глуха до вульґарної похітливости цих непристойностей. Вона відчувала, як вони збуджують її тіло. У неї було таке враження, немовби вона майже перестала бути сама собою – так наче ото десь у глухій місцині відчуваєш, як зовсім неподалік прошмигнув кролик. Вона не знала, чи не соромно було б сказати про це братові; але вона до глибини душі стомилася й ні про що розмовляти вже не хотіла. Не слухала вона й того, що казав він; серце її надто змучилося від цих злетів і падінь, воно вже нічого не сприймало. Завжди хтось інший краще за неї знав, що правильно, а що – ні; вона про це міркувала, але міркувала – можливо, через те, що їй було соромно, – із зачаєною впертістю. Ступити на недозволений чи потайний шлях – у цьому вона відчувала свою перевагу над Ульріхом. Вона чула, як він обережно знов і знов вертав назад від усього, до чого, захопившись, дійшов, і слова його падали в її слух важкими краплями щастя й журби.

13. Ульріх повертається, і Генерал доповідає йому про все, що він пропустив

Через два дні Ульріх уже стояв у своєму покинутому будинку. День іще тільки починався. Помешкання було старанно прибране, ніде ні порошинки, все блищало; і книжки й папери, точнісінько так само, як він лишив їх, коли поквапно від’їздив, лежали на столах під наглядом слуги, просто розгорнені чи й помережені тепер уже незрозумілими позначками, а в декотрих поміж сторінками навіть стримів забутий ним олівець. Але все остигло й застигло, як ото метал у плавильного тиґлі, під яким уже ніхто не підтримує вогню. Нестерпно тверезо, безтямно дивився Ульріх на відбиток минулої пори, на матрицю бурхливих хвилювань і думок, що заповнювала ту матрицю пори. Торкатися цих решток самого себе йому було невимовно огидно. «Тепер це тягнеться, – подумалось йому, – крізь двері через увесь будинок, аж до безглуздя отих оленячих рогів у вестибюлі внизу. Яким життям я жив останній рік! – Він, де стояв, заплющив очі, щоб нічого не бачити. – Як добре, що скоро вона до мене приїде, ми влаштуємо тут усе по-іншому!» – подумав він. А потім усе ж таки відчув спокусу відновити в пам’яті останні години, які провів тут; йому здавалося, що він не був удома безкінечно довго, і його потягло на порівняння. Клариса – це було ніщо. Але до того й після того: дивне хвилювання, в якому він квапився додому, а потім цілу ніч таке враження, немовби світ плавиться! «Мов залізо, яке під дуже великим тиском стає м’яким, – подумав він. – Уже починає текти, а все ж лишається залізом. Чоловік силоміць проникає у світ, – ввижалося йому, – та раптом світ навколо нього змикається, й усе вже має інший вигляд. Розпалися зв’язки. Запався шлях, яким він прийшов і яким має йти далі. Мерехтлива замкненість там, де він ще тільки-но бачив мету чи, власне, тверезу порожнечу, що простирається перед кожною метою». Очей Ульріх усе ще не розплющував. Повільно, мов тінь, поверталося те відчуття. Це відбувалося так, немовби воно поверталося на те саме місце, де він стояв тоді й стояв тепер, – оте відчуття, яке жило радше в зовнішньому просторі, ніж усередині, у свідомості; власне, то взагалі було ні відчуття, ні думка, а був якийсь лиховісний процес. Якби тоді хтось був такий самий украй знервований і самотній, як він, той легко подумав би, що то сама сутність світу вивертається нутрощами назовні; і раптом йому стало очевидно (хтозна тільки, чому це сталося аж тепер), так наче він побачив це навіч, просто спокійно озирнувшись назад: передчуття вже тоді провіщало йому зустріч із сестрою, бо від тієї хвилини якісь дивовижні сили вели його дух до… Та перше ніж Ульріх устиг сказати подумки: «До вчорашнього дня», – він так різко стрепенувся й так поквапно відвернувся від своїх спогадів, немовби наштовхнувся на якийсь гострий кут; тут було щось таке, думати про що йому ще не хотілося!

Він ступив до письмового столу й, не роздягаючись із дороги, проглянув пошту на ньому. І був розчарований, коли не виявив там телеграми від сестри, хоча сподіватися на телеграму він і не мав підстав. На столі лежала гора співчуттів упереміш із науковою кореспонденцією та рекламними матеріалами від книготорговців. Були два листи від Бонадеї, на дотик такі товсті, що наразі він навіть не схотів їх розпечатувати. Серед пошти трапилося настійне прохання графа Ляйнсдорфа навідатися до нього, а також два солоденькі листи-цидулочки від Діотими, яка також запрошувала його завітати до неї відразу по приїзді; в одному з тих листів, пізнішому, Ульріх, коли перечитав його уважніше, виявив неофіційні нотки, вельми дружні, сповнені щему й ледве не ніжности. Він узяв список людей, котрі телефонували, коли його не було вдома: ґенерал фон Штум, начальник відділу Туцці, двічі – від домашнього секретаріату графа Ляйнсдорфа, багато разів – жінка, яка не називалася (либонь, Бонадея), директор банку Лео Фішель, а також усілякі ділові дзвінки. Поки Ульріх, усе ще стоячи край письмового столу, читав список, озвався телефон; узявши слухавку, Ульріх почув:

 – Військове міністерство, відділ освіти й навчання, капрал Гірш.

Той чоловік вочевидь був дуже спантеличений, несподівано почувши голос самого Ульріха, й поквапився запевнити, що телефонувати щоранку о десятій наказав пан ґенерал, і зараз він, мовляв, візьме слухавку сам.

За п’ять хвилин Штум уже особисто запевняв, що ще цього ж таки ранку має взяти участь у «винятково важливій нараді», а доти йому треба неодмінно поговорити з Ульріхом; на запитання, в чому річ і чи не можна з’ясувати все в телефонній розмові, ґенерал зітхнув у слухавку й відказав:

 – Новини, турботи, питання.

Тож нічого певного почути від нього не пощастило. А вже за двадцять хвилин біля воріт спинився фіакр військового міністерства, й ґенерал Штум ввійшов до будинку в супроводі ординарця з великою шкіряною текою на плечі. Це сховище ґенералових духовних турбот Ульріх добре знав ще від часів стратегічних планувань та кадастру великих ідей, тож запитально звів брови. Штум фон Бордвер усміхнувся, відіслав ординарця назад до екіпажа, розстебнув мундира, щоб дістати ключика від замка із секретом (того ключика він носив на ланцюжку на шиї), відімкнув теку й, не кажучи ні слова, дістав із неї дві солдатські хлібини (як виявилося, там нічого більше й не було).

 – Наш новий хліб, – пояснив він після вмисне витриманої паузи. – Я приніс тобі скуштувати!

 – Дуже мило з твого боку, – сказав Ульріх, – що після того, як я провів ніч у дорозі, ти, замість дати мені виспатися, приносиш хліб.

 – Якщо маєш удома горілку – а ти її, сподіваюся, маєш, – правив своєї ґенерал, – то після безсонної ночі кращого сніданку, ніж хліб та горілка, й не треба. Якось ти розповідав мені, що наш солдатський хліб – це єдине, що тобі припало до вподоби на імператорській службі, і я ладен стверджувати, що у випіканні хліба австрійське військо випереджає решту військ, надто відтоді, як інтендантство ввело в раціон цей новий ґатунок – «тисячу дев’ятсот чотирнадцять»! Того ж я його й приніс, це одна з причин. А крім того, тепер я, щоб ти знав, дотримуюся такого правила завжди. Я, звісно, не повинен цілісінький день висиджувати у своєму кріслі й звітувати про кожен крок, який роблю за поріг свого кабінету, це ж бо само собою зрозуміло; але ти знаєш, що ґенеральний штаб недарма називають єзуїтським корпусом, і завжди доходить до перешіптувань, коли кого-небудь часто не буває на місці, а його превосходительство фон Фрост, мій шеф, усе ж таки, либонь, загалом не має повного уявлення про масштаби розуму – я хочу сказати, розуму цивільного, тож із певного часу я, коли виходжу трохи розім’яти кісточки, завше беру із собою теку й ординарця, а щоб ординарець не думав, що тека порожня, я щоразу кладу в неї по дві хлібини.

Ульріх мимоволі засміявся, й ґенерал задоволено розсміявся й собі.

 – Схоже, великі ідеї людства тішать тебе вже не так, як колись? – спитав Ульріх.

 – Усіх вони тішать тепер не так, – відказав Штум, краючи своїм складаним ножиком хліб. – Тепер кинуто гасло «Діяти!»

 – Ти маєш мені це пояснити.

 – На те ж я й прийшов. Тебе людиною дії не назвеш!

 – Ні?

 – Ні.

 – Уже й не знаю!

 – Я й сам, либонь, не знаю. Але так кажуть.

 – Хто?

 – Арнгайм, приміром.

 – Ти в добрих стосунках з Арнгаймом?

 – Ну звісно! Ми з ним у прекрасних стосунках. Якби він не був такий великий розум, ми б уже давно перейшли б з ним на «ти»!

 – Чи й ти маєш до діла з нафтовими родовищами? Генерал надпив горілки, принести яку попросив Ульріха, й закушував хлібом, щоб виграти час.

 – Чудово смакує, – промовив він із напханим ротом, не кидаючи жувати.

 – Та маєш ти до діла з нафтовими родовищами, ну звісно, маєш! – раптом сяйнув здогад в Ульріха. – Адже це питання стосується вашого морського управління, яке потребує палива для суден, і якщо Арнгайм хоче скупити нафтоносні землі, то йому доведеться піти вам на поступки й дешево поставляти нафту. А з другого боку, Галичина – стратегічний плацдарм і ґласіс проти Росії, тож ви маєте вживати захотів, щоб нафтовидобуток, який він має намір там розгорнути, був особливо добре захищений на випадок війни. Виходить, вам, знову ж таки, піде назустріч його завод з виробництва панцерних плит для гармат, які вам потрібні. Як же це я досі про це не здогадався! Та ви ж бо просто-таки один для одного народжені!

Генерал задля обережности заходився жувати ще й другий окраєць хліба; але стримуватись далі він уже не міг і, докладаючи неймовірних зусиль, щоб одразу проковтнути все, що було в роті, промовив:

 – Тобі легко казати: «Піде назустріч!» Ти навіть не уявляєш собі, який він жмикрут! Перепрошую, – вибачився він за це слово. – Ти не уявляєш собі, з якою моральною гідністю він залагоджує такі справи! Я навіть не здогадувався, що, приміром, десять гелерів за тонно-кілометр залізницею – це питання переконань, і з цього приводу треба звертатися до Гьоте чи до якоїсь історії філософії!

 – Чи не ти провадиш ці перемовини? Генерал вихилив іще чарку.

 – Про перемовини я взагалі нічого не казав! Назви це, якщо хочеш, обміном думками.

 – І таке доручення дістав ти?

 – Ніякого доручення ніхто не діставав! Просто тривають розмови. Адже час від часу можна побалакати й про щось інше, крім паралельної акції. А якщо хтось і дістав доручення, то аж ніяк не я. Такі питання до сфери управління освіти й навчання не входить Це – компетенція імператорської канцелярії, у крайньому разі ще інтендантства. Якщо я взагалі до цього й причетний, то лише як такий собі консультант з питань цивільної духовности; так би мовити, тлумач, тому що цей Арнгайм такий освічений!

 – І тому що завдяки мені й Діотимі ти постійно з ним зустрічаєшся! Штуме, любий мій, якщо хочеш ховатися за мною, як за слоном-горою, то кажи мені правду!

Але Штум тим часом уже встиг до цього підготуватися.

 – Навіщо питаєш, коли й так знаєш усю правду! – обурено відказав він. – Гадаєш, із мене можна робити дурня, а я й не здогадуюся, що Арнгайм тобі довіряє?!

 – Анічогісінько я не знаю!

 – Але ж ти сам щойно сказав, що знаєш!

 – Про нафтові родовища знаю.

 – А потім ти сказав, що в нас із Арнгаймом спільні інтереси щодо тих родовищ. Дай слово чести, що про це знаєш, і тоді я зможу розповісти тобі все. – Штум фон Бордвер схопив нерішучу руку Ульріха й, зазирнувши йому в очі, лукаво сказав: – Гаразд, коли вже ти даєш мені слово чести, що про все знаєш, то я теж даю тобі слово чести, що ти про все вже знаєш! Адже так? А більш нічого й немає. Арнгайм хоче запрягти нас, а ми – його. А ти знаєш, у мене через Діотиму часом бувають надзвичайно складні душевні конфлікти! – вигукнув він. – Тільки нікому про це анічичирк., це військова таємниця! – Ґенерал був вочевидь задоволений. – А чи знаєш ти взагалі, що таке військова таємниця? – провадив він. – Кілька років тому, коли в Боснії оголосили мобілізацію, у військовому міністерстві мені хотіли були дати по шапці, я тоді ходив іще полковником, і мене зробили командиром батальйону ополченців; я міг би командувати, звісно, й бригадою, та позаяк я, буцімто, кавалерист і позаяк у них свербіли руки дати мені по шапці, то мене послали в батальйон. А оскільки без грошей не повоюєш, то мені, коли я прибув туди, передали ще й батальйонну касу. Чи ти, як служив у війську, коли-небудь бачив таку штуку? Вона скидається трохи на домовину, а трохи на ясла, сама з грубого дерева і з усіх боків укріплена залізними штабами, як ото фортечна брама. Каса має три замки, а ключі до них носять при собі три чоловіки, кожен по одному, щоб ніхто не міг відімкнути її сам. Це – командир і два касири-замикачі. Отож коли я туди прибув, ми зібралися, наче на молитву, й відмикали замки один по одному, і святобливо діставали паки банкнот, і я здавався сам собі таким собі архіпастирем, якому на літургії помагають двоє служників, тільки замість Євангелія ми читали числа з казенних протоколів. Зробивши те діло, ми закрили ту скриню, поставили на місце штаби, позамикали замки, себто зробили все у зворотному порядку, після чого мені ще довелося щось сказати – що саме, вже не пригадую, – і на цьому та врочиста церемонія завершилася… Принаймні так я собі подумав, та й ти подумав би те саме, і я перейнявся тоді неабиякою повагою до непохитної завбачливости військової адміністрації у воєнний час! Але тоді при мені був фокстер’єрчик, попередник мого теперішнього, така вже розумна тваринка, до того ж ніякі інструкції не забороняли мати при собі в таких випадках собаку. Але досить було йому вздріти де-небудь нору чи дірку, як він одразу заходжувався, мов скажений, гребтися в ній. Отож збираюся я вже йти, коли бачу – Спот (так звали того пса, він був англієць) крутиться коло тої скрині, й відтягти його звідти годі й думати. А всі ж бо не раз чули, що вірні собаки допомагають викрити й щонайтаємніші злочинні змови, а тут ще й до війни ось-ось дійде, тож я собі й подумав: ану ж погляну, що там Спот винюхав. І що ж, ти гадаєш, він там знайшов? Знаєш, ополченським батальйонам інтендантство видає обмундирування не дуже нове, тож і каса нам дісталася старенька, бувала в бувальцях. Але я й у думці не покладав, що, поки ми втрьох замикаємо її спереду, ззаду, біля самого дна, в ній зяє дірка, в яку можна закласти руку по самий лікоть! Там у дошці був сучок, і в одній з попередніх війн він випав. Та що тут удієш? Коли прийшла очікувана заміна, вся та тривога з Боснією вже вляглася, а доти ми щотижня так само проробляли оту свою врочисту церемонію, тільки Спота я вже лишав удома, щоб він нікому не виказав тої таємниці з діркою. Тож тепер сам бачиш, який вигляд має за певних обставин військова таємниця!

 – Гм, а мені здається, ти й досі не такий відкритий, як та твоя скриня, – відповів Ульріх. – То ви таки укладете угоду чи ні?

 – Не знаю, даю тобі ґенштабістське слово чести, що до цього ще не дійшло.

 – А Ляйнсдорф?

 – Той про це, звісно, нічого не здогадується. Схилити його на біг Арнгайма теж не можна. Я чув, нібито він страшенно розізлився через ту демонстрацію, яка була ще при тобі; тепер він лихої волі проти німців.

 – А Туцці? – спитав Ульріх, допитуючи ґенерала далі.

 – Хто-хто, а той має довідатися про це останнім! Він одразу поламав би весь план. Усі ми, певна річ, хочемо миру, але ми, військові, служимо йому не так, як бюрократи!

 – А Діотима?

 – Ох, прошу тебе! Це ж бо діло абсолютно чоловіче, про таке вона не годна думати навіть у рукавичках! У мене не стане духу обтяжувати її правдою. Як я розумію, Арнгайм теж нічого їй про це не каже. Адже він балакає, знаєш, дуже багато й доладно, і один раз про що-небудь змовчати – то для нього просто насолода. Це те саме, гадаю, що перехилити нишком чарку гіркої!

 – А ти знаєш, що ти став пройдисвітом?! За твоє здоров’я! – І Ульріх перехилив свою чарку.

 – Ні, я не пройдисвіт, – відказав, захищаючись ґенерал. – Я – учасник міністерської наради. А на нараді кожен викладає те, що сам вважає за правильне й за потрібне, і наприкінці з того всього виходить щось таке, чого цілком мати ніхто не хотів: не що інше, як результат. Не знаю, чи ти мене розумієш, але краще я пояснити цього не вмію.

 – Звичайно, розумію. Але з Діотимою ви поводитесь усе ж таки підло.

 – Шкода, якщо це так, – сказав Штум. – Але знаєш, у ката чести не питай, тут годі й сперечатись; а ось власник вірьовчаної фабрики, який просто поставляє в’язницям мотузки, може бути членом Товариства моралі. На це ти достатньої уваги не звертаєш.

 – Це тобі Арнгайм сказав!

 – Може, й він. Не пригадую. Тепер розібратися в духові стає чимдалі важче, – щиро поскаржився ґенерал.

 – І що ж тут маю робити я?

 – Я, бач, подумав собі… ти ж бо, як-не-як, колишній офіцер…

 – Гаразд, гаразд. Але як це пов’язати з «людиною дії»? – ображено спитав Ульріх.

 – Людиною дії? – здивовано перепитав ґенерал.

 – Ти ж бо почав усе це з того, що я – не людина дії?!

 – Ах, он воно що. «Людина дії» тут, звісно, зовсім ні до чого. Просто я з того почав. Я хочу сказати, то Арнгайм вважає, що ти – аж ніяк не людина дії; одного разу він так і сказав. Тобі немає чого робити, вважає він, і це наводить тебе на думки. Чи щось таке.

 – Тобто, на думки марні? На такі, яких не можна «перенести до владних сфер»? На думки задля думок? Одне слово, на слушні й незалежні? Так? Чи, може, на думки «далекого від світу естета»?

 – Так, – дипломатично підтвердив Штум фон Бордвер. – Десь у цьому дусі.

 – В якому дусі? Як ти гадаєш, що становить більше небезпеку для духу – мрії чи нафтові промисли? Тільки не запихай собі хлібом рота, облиш! Мені геть байдуже, що думає про мене Арнгайм. Але ти на початку сказав: «Приміром, Арнгайм.» То для кого ж іще я недостатньою мірою «людина дії»?

 – Ну, знаєш, таких немало, – запевнив Ульріха Штум. – Я ж бо тобі казав, що тепер кинуто гасло: «Діяти!»

 – І що це означає?

 – Цього я й сам добре не знаю. Ляйнсдорф сказав, буцімто тепер має щось статися! З того й почалося.

 – А Діотима?

 – Діотима каже: це – новий дух. І тепер багато хто так каже на Соборі. Хотілося б мені знати, чи й тобі знайоме таке відчуття, коли просто-таки в кишках крутить через те, що у вродливої жінки така розумна голова?!

 – Охоче вірю, – зізнався Ульріх, не даючи Штумові ухилитися од відповіді, – але хотілося б почути, що каже Діотима про цей новий дух.

 – Кажуть люди, – уточнив Штум. – Люди на Соборі кажуть, що час наповниться новим духом. Не одразу, а за кілька років, якщо доти нічого аж такого не станеться. І дух той буцімто на думки багатий не буде. Та й почуття тепер теж не на часі. Думки й почуття – то переважно для тих, кому нічого робити. Одне слово, це – такий собі дух дії, та й годі, а більше я й сам не знаю. Але часом, – замислено додав ґенерал, – мені вже спадало на гадку: а чи то кінець кінцем – попросту не військовий дух?!

 – Дія повиннамати сенс! – рішуче заявив Ульріх, і його сумління глибокою серйозністю, дуже далекою від оцих безглуздих, блазенських балачок, нагадало йому про першу таку розмову з Аґатою на шведському земляному укріпленні.

Але ґенарал і собі промовив:

 – Таж про це саме щойно сказав і я. Коли людині нічого робити й вона не знає, куди себе подіти, то вона така діяльна, що куди твоє діло! Тоді вона репетує, напивається, бешкетує, присікується до коней і людей. Але, з другого боку, адже ти не можеш не визнати: коли людина добре знає, чого хоче, то стає пронозою й лицеміром. Ти поглянь лишень на якого-небудь молоденького ґенштабіста, коли він мовчки зціплює вуста й кривить пику, як у Мольтке. Мине десять років, і він матиме під мундиром черево, як у полководця, тільки воно свідчитиме не про його доброзичливість, як у мене, а про те, що там у ньому – отрута. Отож сказати, скільки сенсу має бути в дії, нелегко. – Він подумав і додав: – Якщо підійти до цього діла правильно, то у військових узагалі можна багато чого навчитись, і в цьому я переконуюся чимдалі глибше й глибше. Та чи не здається тобі, що, сказати б, найпростіше було б усе ж таки знайти високу ідею?

 – Ні, – заперечив Ульріх. – То була дурниця.

 – Авжеж. Але тоді лишається й справді тільки діяти, – зітхнув Штум. – Та я, по суті, й сам кажу майже те саме. До речі, а чи пригадуєш ти, як я колись попереджував тебе, що всі ці зайві думки зрештою призводять до вбивства? Саме цьому й треба було б запобігати! – констатував він і спокусливо додав: – Хто-небудь там мав би очолити це діло!

 – І яке ж завдання твоя добрая ласка зволить покласти тут на мене? – поцікавився Ульріх і, не криючись, позіхнув.

 – Я вже йду, – запевнив його Штум. – Та після того, як ми з тобою так гарненько погомоніли, ти, якби хотів бути вірним товаришем, таки міг би взяти на себе одне важливе завдання. Між Діотимою й Арнгаймом діється щось не те!

 – Та що ти кажеш! – Господар трохи пожвавішав.

 – Сам побачиш, мені не доведеться тобі нічого розказувати! До того ж вона довіряє тобі ще більше, ніж мені.

 – Вона довіряє тобі? Відколи ж це?

 – Вона вже трохи звикла до мене, – гордо заявив ґенерал.

 – Вітаю.

 – Атож. А ще ти маєш якомога скоріше побалакати з Ляйнсдорфом. Через його антипатію до прусаків.

 – Цього я не робитиму.

 – Та ти послухай, я ж бо знаю, що Арнгайм тобі не до шмиги. Одначе зробити це ти однаково повинен.

 – Не через це. Я з Ляйнсдорфом узагалі не розмовлятиму.

 – Чому ж ні? Такий славний старий добродій. Пихатий, я теж не можу його терпіти, але ж до тебе він чудово ставиться.

 – Я тепер умиваю руки від усієї цієї історії.

 – Але ж Ляйнсдорф тебе не відпустить. І Діотима не підпустить. А вже я – то й поготів! Ти ж бо не покинеш мене самого?!

 – Мені вся ця історія здається надто безглуздою.

 – Щодо цього ти, як завжди, маєш цілковиту рацію. Але що на світі не безглузде?! Поглянь ось на мене, я теж геть безглуздий. Без тебе. То ти побалакаєш задля мене з Ляйнсдорфом?

 – Але що ж там з Діотимою й Арнгаймом?

 – Цього я тобі не скажу, а то ти не побалакаєш і з Діотимою! – Генералові раптом сяйнула думка: – Якщо схочеш, то Ляйнсдорф може взяти тобі в помічники секретаря, який робитиме за тебе все, що тобі не до шмиги. Або я виділю в твоє розпорядження чоловіка з військового міністерства. Ти вмивай руки скільки завгодно, аби лиш вони й далі скеровували мене!

 – Дай мені спершу виспатись, – попрохав Ульріх.

 – Я не піду, поки не почую від тебе «так».

 – Гаразд, посплю й обміркую, – погодився Ульріх. – Не забудь покласти до своєї теки хліб військової науки!

14. Новеньке у Вальтера з Кларисою. Постановник і його глядачі

То неспокійний його стан погнав Ульріха ввечері до Вальтера з Кларисою. Дорогою він намагався відновити в пам’яті листа, якого стромив кудись у багаж чи згубив, але так уже й не пригадав жодних подробиць, крім останнього речення: «Сподіваюся, незабаром ти повернешся», – та загального враження, що йому треба буде поговорити, власне, з Вальтером; з тим враженням були пов’язані не лише жаль і прикре відчуття, а й зловтіха. На цьому мимовільному, поверховому й мало значущому відчутті він тепер і застряг, замість прогнати його, а в голові панувало ніби запаморочення від висоти, яке минає, коли спускаєшся на землю.

Завернувши до будинку, він уздрів Кларису – та стояла на сонці під бічною стіною, обсадженою персиковими кущами; заклавши руки за спину, вона спиралася на пружне гілля й дивилася вдалину, не помічаючи Ульріха. В її позі було щось самозабутнє й заціпеніле, але воднораз і майже непомітна театральність, яку помічав лише товариш, котрий знав її характерні риси. Вигляд Клариса мала такий, наче грала роль у виставі важливих думок, що бентежили її душу, і одна з тих думок саме захопила її й уже не відпускала. Він пригадав, як вона сказала була: «Дитину я хочу від тебе!» Цього дня ті слова були йому не такі неприємні, як тоді; він тихенько гукнув подругу й зачекав.

А Клариса міркувала: «Цього разу Майнґаст перевтілюється, перебуваючи в нас!» Адже в його житті було вже досить багато дивовижних перевтілень, і він, жодним словом не відгукнувшись на докладну Вальтерову відповідь, одного дня виконав свою обіцянку – взяв та й приїхав. Клариса не мала сумніву, що робота, до якої він приступив одразу по приїзді до них, пов’язана з перевтіленням. Спогад про одного індійського бога, який перед кожним очищенням у кого-небудь спинявся, змішався в ній зі спогадом про те, що комахи вибирають собі певні місця, щоб залялькуватися, і від цієї думки, що видалася їй надзвичайно здоровою й приземлено-надійною, Клариса перейшла до чуттєвих духмянощів персикового живоплоту, плоди якого дозрівали на сонячному боці будинку. Логічним наслідком усього цього було те, що тепер вона стояла під вікном у розпеченому промінні призахідного сонця, тоді як пророк сховався до тінистого ґроту за стіною. Напередодні він оголосив їй з Вальтером, що німецьке Knecht^[25], як і англійське knight, спочатку означало «юнак, хлопчина, зброєносець, чоловік, вправний зі зброєю, герой»; тож тепер вона казала собі: «Я – його слуга й зброєносець!» – і прислуговувала йому, й охороняла його роботу. Для цього вже не потрібно було ніяких слів; вона просто нерухомо стояла із засліпленим обличчям на сонці, стійко зносячи його палюче проміння.

Коли Ульріх заговорив до неї, її обличчя неквапно повернулося в той бік, звідки несподівано пролунав голос, і Ульріх збагнув: сталась якась зміна. В очах, що дивилися йому назустріч, чаївся холод, який випромінюють, коли згасає день, барви природи; і він ту ж мить усвідомив: від тебе їй уже нічого не потрібно! В Кларисиному погляді вже ніщо не нагадувало про те, що колись вона прагнула «силоміць вивільнити його з кам’яної брили», що він був великий диявол чи Бог, що вона поривалася втекти з ним крізь «дірку в музиці», що хотіла його вбити, якщо він її не покохає. Загалом він, щоправда, не звернув на це аж такої уваги; таке може бути й звичайнісінькою житейською дрібницею – оте погасле тепло корисливости в чиєму-небудь погляді; і все ж воно вразило його, мов невеличка тріщина у покривалі життя, крізь яку прозирає байдужне ніщо, і тоді було покладено початок багато чому з того, що сталося згодом.

Ульріх довідався, що приїхав Майнґаст, і все зрозумів. Вони тихенько рушили в будинок по Вальтера й повернулися втрьох надвір так само тихенько, щоб не заважати творчості. Дорогою Ульріх крізь прочинені двері двічі загледів Майнґастову спину. Гість поселився в порожній кімнаті, ізольованій від решти помешкання; Клариса з Вальтером роздобули десь залізне ліжко; кухонний табурет і залізна миска слугували умивальником і ванною, і, крім цих речей, у кімнаті з голими вікнами стояв лише старий мисник, де лежали книжки, та маленький нефарбований столик м’якого дерева. За цим столиком Майнґаст сидів тепер і писав, навіть не повернувши голови до трійці, що проходила повз його двері. Усе це Ульріх почасти побачив сам, почасти довідався від Вальтера з Кларисою, які не вельми переймалися тим, що влаштували метра багато убогіше, аніж жили самі; навпаки, обоє чомусь навіть пишалися, що той лишився задоволений. Для них це було зручно й зворушливо; Вальтер запевняв, що та кімнатка, коли до неї ввійдеш, як там нема Майнґаста, дихає тим, чим дихає стара, потерта рукавичка, яку носила шляхетна й енерґійна рука! І Майнґаст справді-таки вельми задоволено працював у цій обстановці, що тішила його своєю солдатською простотою. Тут метр відчував власну волю, яка творила на папері слова. А коли на додачу Клариса стояла, як оце щойно, під його вікном чи вгорі на сходах або просто сиділа у себе в кімнаті («загорнувшись у плащ невидимого північного сяйва», як вона зізналася йому сама), то сусідство цієї шанолюбної учениці, на яку він впливав, мов удав на кролика, ще більше поглиблювало його радість. Тоді перо його строчило свіжі думки, а у великих темних очах над тремтливим гострим носом спалахував вогонь. У такій обстановці він мав намір завершити один із найважливіших розділів своєї нової книжки, і цю його працю слід було називати не просто книжкою, а бойовим закликом до духу чоловіків нової доби! Коли з-під вікна, де стояла Клариса, до Майнґаста долинув незнайомий чоловічий голос, метр перервав роботу й обережно визирнув надвір; Ульріха він не впізнав, хоч невиразно його й пригадував, тож кроки внизу на сходах не стали для нього причиною ані причинити двері, ані повернути назад голову. Під піджак він одягав грубого вовняного светра, й любив похизуватися, який він нечутливий до погоди й людей.

Ульріха повели прогулятися й сподобили чести вислухати захоплені відгуки про метра, який тим часом у поті чола звершував свою працю.

Вальтер сказав:

 – Коли потоваришуєш з таким чоловіком, як Майнґаст, то аж тоді й збагнеш, що доти ти завше страждав від антипатії до решти людей! У спілкуванні з ним усе набуває, я б сказав, чистих барв – і хоч би тобі крапелиночка сіризни!

А Клариса сказала:

 – У спілкуванні з ним відчуваєш, що маєш долю; стаєш цілковитою особистістю й бачиш себе в яскравому світлі.

Вальтер додав:

 – Нині все розпадається на сотні пластів, утрачає прозорість і виразність. А його дух – як скло!

Ульріх їм відповів:

 – Є цапи-відбувайли і є взірці чеснот. А є, крім того, кози, яким ті цапи потрібні!

Вальтер не лишився в боргу:

 – Я так і думав, що цей чоловік не припаде тобі до душі! А Клариса вигукнула:

 – Якось ти сказав був, що не можна жити ідеєю. Пригадуєш? А Майнґаст уміє так жити!

Вальтер висловився поміркованіше:

 – Я, звісно, міг би дещо йому закинути. Клариса перебила чоловіка:

 – Коли слухаєш його, відчуваєш, як усередині тебе проймає осяйний трепет.

Ульріх заперечив:

 – Коли в чоловіка надто гарна голова, він зазвичай нікчема; надто глибокі філософи зазвичай мислителі банальні; у поезії талантів, котрі ледве підносяться над посередністю, сучасники зазвичай називають великими.

Дивна це штука – захоплення. У житті окремої людини воно обмежене просто «нападами», а в житті спільноти це – тривале явище. Вальтер, власне, відчував би глибше задоволення, якби сам посідав те місце, яке, на його й Кларисину думку, належало Майнґасту, і хоч убий не розумів, чому це не так; але якась невеличка перевага все ж таки крилася й у тому, що все було так, як було. І заощаджені внаслідок цього почуття пішли на користь Майнґастові; так буває з чоловіком, який всиновлює чужу дитину. А з другого боку, саме тому його захоплення Майнґастом чистим і здоровим почуттям і не було, Вальтер розумів це й сам; воно було скоріше просто-таки нестямним бажанням віддатися вірі в нього. У цьому захопленні було щось умисне, штучне. Це було почуття «фортепіанне», яке вирує, не маючи цілковитої переконаности. Про це здогадувався й Ульріх. Одна з тих первісних потреб у пристрасті, котрі життя нині трощить на друзки й перемішує так, що їх уже годі впізнати, шукала тут вороття, бо Вальтер розхвалював Майнґаста так само несамовито, мов ото глядачі в театрі, нехтуючи будь-якими межами власної думки, плескають банальностям, що ними актори підстьобують їхню потребу в оплесках; розхвалював він метра з тієї нужди в захопленні, яку звичайно вдовольняють всілякі свята і ювілеї, великі сучасники або ідеї, а також почесті, які їм виявляють – і то за участю мас, хоч ніхто до пуття й не знає, кого й за віщо вшановують, і кожне в душі ладне другого дня бути вдвічі банальнішим, ніж звичайно, аби лиш не довелося ні в чому собі дорікнути. Так міркував Ульріх про своїх друзів, раз у раз дошкуляючи їм гострими зауваженнями на адресу Майнґаста; бо як і в будь-кого, хто знає більше, в Ульріха вже безліч разів викликала роздратування сліпота й невміння сучасників захоплюватись, бо вони майже завжди складали хвалу не тим і не тому, що треба, і так донищували й те, чого не занапастила байдужість.

Коли за такими розмовами вони повернулися до будинку, вже смеркло.

 – Цей Майнґаст живе тим, що нині люди плутають догадку й віру, – промовив нарешті Ульріх. – Бо майже про все, що не становить знань, можна лише здогадуватись, а для цього потрібна пристрасть і обачність. Отож методологія того, чого ми не знаємо, – майже те саме, що й методологія життя. А ви «віруєте» одразу, щойно перед вами вигулькне просто хто-небудь такий, як Майнґаст! І так роблять усі. А з цією вірою приблизно така сама напасть, як коли б вам спало на думку всією своєю дорогоцінною персоною вмоститися в кошик з яйцями, аби невідомо що там висидіти!

Вони стояли внизу перед сходами. І раптом Ульріх збагнув, чому прийшов сюди й знов розмовляв із цими двома так само, як колись. Він не здивувався, коли Вальтер відповів йому:

 – А світ, виходить, нехай стоїть на місці й чекає, поки ти випрацюєш методологію?

Вони всі вочевидь мали його за ніщо, бо не розуміли, в якому занедбаному стані ця сфера віри, що простирається поміж певністю знання й туманом догадки! У голові в нього зароїлися давні ідеї; від їхнього напливу думка мало не задихнулася. Але цієї миті він усвідомив, що тепер уже не варто починати все спочатку, як отому килимникові, чий розум засліпила мрія, і що він, Ульріх, саме через це знов тут і опинився. Останнім часом усе стало куди простішим. Два минулі тижні перекреслили всі попередні і зв’язали нитки внутрішнього руху в тугий вузол.

Вальтер сподівався на таку відповідь від Ульріха, яка викликала б у нього, Вальтера, роздратування. О, тоді він відплатив би йому тією самою монетою, ще й з лишком! Він поклав сказати, що такі люди, як Майнґаст, – справдешні цілителі. «Адже «зцілення» – слово того самого кореня, що й «цілий», – міркував він. – Цілителі можуть помилятись, але вони допомагають нам стати цілісними! – хотів сказати він. А ще він хотів додати потім: – А може, ти взагалі не годен такого собі уявити?» Цієї хвилини Вальтер відчував до Ульріха приблизно таку саму неприязнь, як до зубного лікаря, коли сідав до того в крісло.

Та Ульріх лише неуважно поцікавився, що, власне, Майнґаст писав і робив останні роки.

 – Ось бачиш! – розчаровано мовив Вальтер. – Бачиш, ти про це навіть нічого не знаєш, а ганьбиш чоловіка!

 – Ох, – зітхнув Ульріх, – та мені про таке й не треба знати, для цього досить уже кількох рядків! – І поставив ногу на східець.

Але цієї миті Клариса затримала його, схопивши за піджака, й прошепотіла:

 – Але ж насправді його звати зовсім не Майнґаст!

 – Ну звісно, не Майнґаст. Хіба це – таємниця?

 – Майнґастом він колись став, а тепер він у нас знов перевтілюється! – прошепотіла Клариса гаряче й загадково, і це шепотіння нагадувало сичання ацетиленового пальника.

Вальтер накинувся на це полум’я, щоб його погасити. – Кларисо! – благально промовив він. – Кларисо, облиш ці нісенітниці!

Клариса всміхалася й мовчала. Ульріх рушив перший сходами нагору; йому кортіло нарешті побачити того посланця, що спустився з гір Заратустри до сімейного життя Вальтера й Клариси, і коли вони піднялися, Вальтер був лихої волі вже не тільки на нього, а й на Майнґаста.

Цей прийняв своїх шанувальників у їхньому темному помешканні. Він бачив, як вони підходили до будинку, і Клариса відразу ступила до нього й на сірому тлі вікна стала маленькою, вузенькою тінню поруч із худою й високою Майнґастовою; їх не відрекомендували одного одному чи, радше, все ж таки відрекомендували, але тільки одного з них: метрові нагадали Ульріхове прізвище. Потому запала мовчанка; Ульріхові стало цікаво, що ж буде далі, й він відійшов до вільного другого вікна, а Вальтер несподівано приєднався до нього, – мабуть, через те, що за рівних цієї хвилини сил відштовхування його просто привабило світло, яке ще тьмяно падало до кімнати з менш затуленого вікна.

Стояв березень. Але на метеорологію можна покладатися не завжди, іноді вона влаштовує червневий вечір раніше або пізніше, ніж треба. Про це міркувала Клариса, коли темінь за вікном видалася їй літньою ніччю. Там, куди падало світло від газових ліхтарів, ця ніч відливала ясно-жовтим полиском. Сусідні кущі нагадували плинну чорну масу. Вихлюпуючись на світло, вони ставали зеленими або білуватими – власне, добре розгледіти це важко було, – обрамлялися зубчиками листочків і погойдувались у світлі від ліхтарів, мов білизна, яку полощуть у спокійному потоці. Тоненька залізна перекладина на карликових стовпчиках – всього-на-всього згадка й нагадування про сякий-такий лад – тяглася трохи вздовж газону, де росли кущі, а тоді зникала в темряві. Клариса знала, що там перекладина взагалі закінчується; колись цій ділянці планували, мабуть, надати доглянутого, як у садку, вигляду, але потім від такого наміру відмовилися. Клариса підступилася ближче до Майнґаста, щоб від його краю вікна бачити якомога далі дорогу; ніс її притиснувся до шибки, а обоє тіл торкалися одне одного так щільно й нерівно, немовби вона витяглася на весь свій зріст десь на гімнастичній драбині, що часом і траплялося; її праву руку, якій довелося потіснитися, відразу обхопили біля ліктя довгі Майнґастові пальці, немов жилаві лапи якогось украй неуважного орла, що бгає шовкову хустку абощо. Хвилину тому Клариса угледіла з вікна чоловіка, з яким було щось не гаразд, хоч вона й не могла збагнути, що саме. Він ішов, то уповільнюючи ходу, то ступаючи якось недбало; здавалося, щось сковувало його волю переставляти ноги; потім чоловік розривав внутрішні пута й кілька метрів ішов, як звичайна людина, котра хоч і не квапиться, але й не плететься. Ритм цього нерівномірного руху захопив Кларису; коли той чоловік проходив під ліхтарем, вона спробувала розгледіти його обличчя, і воно видалося їй застиглим і байдужним. Під передостаннім ліхтарем воно побачилося їй безвиразним, відлюдькуватим і неприємним; та коли він підійшов до останнього, який стояв майже під її вікном, обличчя те виявилося дуже блідим і погойдувалось у світлі туди-сюди, як у темряві погойдувалося туди-сюди саме світло, тому тонкий залізний ліхтарний стовп поряд із цим обличчям мав вигляд дуже випростаного й трепетного і бив в очі своєю ясною зеленавістю настирливіше, ніж йому, власне, годилося б.

Усі четверо помалу почали спостерігати за тим чоловіком, який гадав, що на нього ніхто не дивиться. Ось на очі йому трапилися кущі, вони купались у світлі й нагадали йому зубчасті краї нижньої спідниці, такої грубої, якої він іще зроду не бачив, але побачити хотів би. Цієї миті чоловіка опанувало його рішення. Він переліз через низеньку огорожу, постояв на траві, яка нагадувала йому зелені стружки під деревами в коробці з іграшками, хвильку розгублено дивився собі під ноги, отямився від поруху власної голови, яка обережно озирнулась, і за звичкою сховався в тіні. Поверталися додому ті, кого тепла погода виманила на свіже повітря, здалеку долинав їхній гамір і сміх; це налякало чоловіка, і він спробував знайти моральне відшкодування за це під нижньою спідницею кущів. Клариса й далі не розуміла, що чоловік там робить. Він виходив з-під кущів щоразу після того, як повз них проходив ще один гурт людей, і їхні очі, засліплені ліхтарем, у темряві вже нічого не бачили. Тоді чоловік рушав, не відриваючи ніг від землі, ближче до того світляного круга, як ото входять десь на пологому березі у воду, намагаючись не замочити кісточок. Кларисі впало в око, що його обличчя було змарніле й спотворене – простотаки якийсь блідий диск. Їй стало його страшенно шкода. Але він робив якісь дивні короткі рухи, яких вона довго не розуміла, поки їй раптом довелося з жахом шукати рукою опори; але Майнґаст і досі міцно тримав її за лікоть, тож відвести руку вона не могла й, шукаючи захистку, схопилася за його широку холошу, яка метлялася на нозі в метра, мов знамено в бурю. Так вони й стояли, не випускаючи одне одного.

В Ульріха, який перший (так він гадав) збагнув, що чоловік під вікном – один із тих хворих, котрі ненормальністю свого статевого життя викликають жваве зацікавлення в людей нормальних, спершу марно тривожився, не знаючи, як сприйме це відкриття Клариса – адже натура вона все ж таки дуже невпевнена. Згодом він забув про свою тривогу, і йому й самому скортіло довідатися, що ж, власне, в такій людині відбувається. Тієї миті, міркував він, коли чоловік перелазив через огорожу, переміна сталася, очевидно, така повна, що описати її докладно навіть годі й думати. І дуже природно, ніби таке порівняння було цілком доречне, він одразу згадав про одного співака, який ще хвилину тому їв і пив, а тоді підходить до рояля, згортає на череві руки й, роззявивши рота, щоб заспівати, почасти стає іншим, а почасти й не стає. І ще Ульріх подумав про його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, який умів приєднатися й до релігійно-етичного, й до всесвітньо-банківського, вільного від упереджень, електричного ланцюга. Ульріха вразила цілковита повнота такого перевтілення, яке відбувається всередині, але знаходить собі підтвердження в прихильності зовнішнього світу. Йому було байдуже, як той чоловік унизу дійшов до свого стану психологічно, але Ульріх мимоволі уявив собі, як у хворій голові помалу наростає напруга, мов ото в аеростаті, куди пускають газ, – мабуть, поступово, з дня на день, а він усе ще погойдується на линвах, що тримають його біля землі, поки нечутна команда, якась випадковість чи просто закінчення певного терміну, яке стає причиною чого завгодно, відпустить ті линки, й голова, втративши зв’язок зі світом людей, попливе в порожнечу протиприродности. І ось цей чоловік зі змарнілим і безвиразним обличчям і справді стояв, сховавшись за кущами, й вистерігав, мов хижак, свою здобич. Щоб сповнити свої наміри, він мав би, власне, дочекатись, аби людей на вулиці поменшало й він відчув би себе безпечніше; та щойно його поминав іще один гурт і з’являлася якась самотня жінка, ба іноді вже навіть коли жінка, весело сміючись і не без захисту, проходила повз нього, пританцьовуючи, в гурті, для нього це були вже не люди, а ляльки, що їх недоладно ліпила собі його свідомість. Тоді він переймався до них нещадною жорстокістю, як убивця, і його не спинив би навіть їхній страх перед смертю; але водночас його й самого трохи мордувала думка, що його помітять і проженуть, як собаку, перше ніж він порине в самісіньку глибину нестями, і від страху язик у нього в роті тремтів. Чоловік тупо вичікував, і помалу згасало останнє мерехтіння сутінків. Аж ось до його схованки почала наближатися самотня жінка, й хоч від нього до неї було ще кілька ліхтарів, він, забувши про все на світі, уже бачив, як вона з’являється й зникає у хвилях світла й темряви, нагадуючи просяклий світлом чорний клубок. Тепер і Ульріх розгледів, що це – безформна жінка середніх років. Тіло в неї було, як лантух, наповнений галькою, а обличчя не викликало жодної симпатії, навпаки, воно виказувало сварливу й деспотичну вдачу. Але цей блідий хирляк у кущах, мабуть, знав, як непомітно підскочити до жінки, поки кричати їй буде вже пізно. Тепер він, либонь, відчував у своїй плоті скуте посмикування її очей і ніг і готувався напасти на неї, не давши їй отямитись і захищатися, напасти вже самим своїм виглядом, що заскочить її зненацька, проникне в неї й навіки застрягне в ній, хай би там як вона випручувалась. Це збудження нуртувало й гуло в колінах, руках і горлянці; принаймні так уявлялося Ульріхові, коли він спостерігав, як той чоловік пробирається вже трохи освітленою частиною кущів, готуючись у вирішальну мить вийти й постати перед жінкою. Подолавши останній легкий опір гілля, нещасний безтямним поглядом прикипів до того потворного чужого обличчя, яке погойдувалося вже зовсім на світлі, і його важке хекання слухняно повторювало ритм її кроків. «Цікаво, чи закричить вона?» – промайнуло в Ульріха. Від такої дебелої жінки цілком можна було сподіватися, що вона не злякається, а навпаки, розлютиться й сама дасть волю рукам. Тоді тому божевільному боягузові доведеться кинутися навтіки, а обурена похіть ужене свої ножі в його плоть тупою колодочкою вперед! Але цієї напруженої миті до Ульріха долинули невимушені голоси двох чоловіків, що простували вулицею, і коли він почув їх крізь вікно тут, нагорі, то, очевидно, й там, унизу, вони все ж таки проникли крізь шкварчання збудженої жаги, бо той чоловік під вікном обережно відпустив уже відкинуту запону кущів і нишком шаснув у гущу темряви.

 – От погань! – ту ж мить палко прошепотіла Клариса до свого сусіда, анітрохи, однак, не обурившись.

До свого перевтілення Майнґастові не раз доводилося чути від неї такі слова, але тоді вони стосувалися його хвилююче вільної поведінки, і тепер це її слово можна було розуміти, отже, в контексті вже історичному. Клариса припускала, що й Майнґаст, попри своє перевтілення, ще не забув про це, і їй справді здалося, ніби його пальці в неї на руці у відповідь легенько поворухнулись. А загалом цього вечора не було нічого випадкового; і той чоловік теж не просто так, випадково вибрав Кларисине вікно й спинився під ним. Її думка, що вона немилосердно притягує до себе чоловіків, з якими щось не гаразд, була тверда й уже не раз діставала підтвердження. І взагалі, в її ідеях було не стільки плутанини, скільки звички пропускати проміжні ланки, або ж ці ідеї часто були просякнуті емоціями там, де в решти людей таких внутрішніх джерел нема. Її переконаність, що це вона дала колись Майнґастові можливість докорінно перемінитися, сама собою не була така вже й безглузда; а якщо, крім того, взяти до уваги, що ця переміна сталася сама, мимовільно (адже відстані й роки позбавляють людей контактів), і була досить глибока (бо з легковажного баламута зробила пророка), а на додачу ще й те, що невдовзі після від’їзду Майнґаста кохання між Вальтером і Кларисою сягнуло того піку боротьби, на якому лишалося й досі, то й Кларисине припущення, нібито їй з Вальтером довелося взяти на себе гріхи ще не перевтіленого Майнґаста й так допомогти йому в його піднесенні, – це припущення мало під собою не менше підстав, аніж незліченні поважні ідеї, що в них нині вірять люди. А звідси випливав і той обов’язок лицарського служіння, який відчувала за собою Клариса перед Майнґастом після його повернення, і коли тепер вона заводила мову про нове «перевтілення» метра, а не просто про переміну, то цим лише належним чином виражала ту піднесеність, в якій відтоді перебувала. Усвідомлення того, що її пов’язують з кимось багатозначні взаємини, могло Кларису в буквальному сенсі слова підносити. Ніхто до пуття не знає, чи потрібно святих змальовувати з хмарою під ногами, а чи вони просто стоять у повітрі, піднявшись на палець над землею, і саме так було тепер і з

Кларисою, відколи Майнґаст обрав її дім, щоб звершити в ньому свою велику працю з глибоким, очевидно, дуже глибоким підґрунтям. Клариса була закохана в нього не як жінка, а радше як хлопчик, що, захоплюючись дорослим чоловіком, щасливий, коли йому таланить одягти капелюха так, як той, і потай мріє позмагатися з ним і навіть його перевершити.

І Вальтер про це знав. Він не міг ані чути, про що Клариса шепотіла Майнґастові, ані розгледіти більше, ніж дві тіні, які злилися в щільну масу на сутінковому тлі вікна, але він бачив наскрізь усе, геть чисто все. Він також здогадався, що то був за чоловік у кущах, і тиша, яка запала в кімнаті, найважчим тягарем налягла саме на нього. Він бачив, що Ульріх, який нерухомо стояв поруч, напружено дивиться у вікно, і припускав, що ті двоє край другого вікна роблять те саме. «Чому ніхто не порушує цієї мовчанки?! – міркував Вальтер. – Чому ніхто не відчинить вікна й не прожене того виродка?!» Йому спало на думку, що не завадило б викликати поліцію, але телефону в будинку не було, а зробити що-небудь самому, що викликало б зневагу решти трьох, у нього забракло мужности. Адже йому зовсім не хотілося, щоб його називали потім «обуреним міщанином», він просто був украй роздратований! «Лицарський обов’язок» своєї дружини перед Майнґастом він розумів навіть дуже добре, адже Клариса і в коханні піднесення без зусиль собі не уявляла. Піднесення в неї траплялися не від чуттєвости, а лише від шанолюбства. Вальтер пригадував, яка тривожно активна іноді бувала вона в його обіймах, коли він ще мав справу з мистецтвом; але розпалити її інакше, ніж таким кружним шляхом, ніколи не щастило. «Може, в усіх людей справжнє піднесення буває лише від шанолюбства?» – із сумнівом міркував він. Його уваги не уникло те, що Клариса, поки Майнґаст працював, «стояла на чатах», бажаючи захистити його думки своїм тілом, хоч думок тих навіть не знала. З болем поглядав Вальтер на самотнього егоїста в кущах, і той неборака слугував йому застережним прикладом того, які спустошення можуть настати в надто замкненій душі. Водночас його мучило усвідомлення того, що він добре знає, яких відчуттів зазнає Клариса, дивлячись туди, вниз. «Вона, мабуть, трохи збуджена, так ніби щойно хутко вибігла сходами нагору», – подумав він. У картині, що стояла в нього перед очима, він і сам угадував якийсь тиск, так наче в ній, як ото в коконі, була така собі лялечка, що прагла розірвати кокон і вихопитись на волю; він здогадувався, що в тому таємничому тиску, який відчуває й Клариса, вовтузиться воля не просто спостерігати збоку, а, не чекаючи, негайно зробити що-небудь і самому, втрутитись у те, що діється, й звільнити його. Загалом у людей думки випливають, певно, все ж таки з життя, а в Клариси те, що з нею ставалося, щоразу випливало з думок, і цьому божевіллю можна було просто-таки позаздрити! І у Вальтера більше симпатій викликали перебільшення власної, можливо, душевнохворої дружини, ніж, скажімо, розмірковування свого товариша Ульріха, який забрав собі в голову, нібито він – обережний і сміливий. Те, в чому було менше глузду, лежало йому, Вальтерові, чомусь ближче до серця, воно, можливо, не торкалося його самого, закликаючи до його співчуття; принаймні багато хто віддає перевагу божевільним думкам над тяжкими, і Вальтер відчував навіть певне задоволення від того, що Клариса перешіптувалася в темряві з Майнґастом, тоді як Ульріхові судилося стояти німою тінню поруч із ним, Вальтером; він бажав Ульріхові зазнати поразки від Майнґаста. Але час від часу йому завдавало мук побоювання, що Клариса раптом розчахне вікно або збіжить сходами вниз, до кущів. Тоді він ненавидів обидві чоловічі тіні і їхню непристойно мовчазну присутність, яка з кожною хвилиною наражала на чимдалі більшу небезпеку становище того нещасного, маленького, опікуваного ним Прометея, беззахисного перед будь-якою спокусою духу.

На цю хвилину сором і непогамована похіть сплавились у хворому, що знов сховався до кущів, у єдність розчарування, яким, ніби гіркою масою, сочилася його вихолощена постать. Сягнувши самісінького дна темряви, він зламався, поваливсь на землю, і голова його повисла на шиї, мов листок на гілці. Світ стояв над ним, наче кат, і своє становище неборака бачив приблизно таким самим, яким воно видалося б обом перехожим чоловікам, якби вони його помітили. Та після того, як цей чоловік трохи поплакав без сліз над собою, з ним знов почала коїтися та сама переміна, тепер ще впертіше і мстивіше. Нічого не вийшло й цього разу. Мимо саме проходила дівчинка років п’ятнадцятьох, яка вочевидь затрималася десь довше, ніж годилося б, і вона видалася йому вродливою – таким собі невеличким ідеалом, який кудись поспішав. Хворий відчував, що нарешті йому, власне, слід було б відверто вийти зі схованки й привітно забалакати до дівчинки, але ця думка ту ж мить сповнила його несамовитим жахом. Його уява, ладна намалювати йому будь-яку можливість, що про неї здатна лишень нагадати жінка, зробилася полохливо-безпорадною перед єдиною природною можливістю: захоплено помилуватися вродою цього беззахисного невеличкого створіння. Що менше насолоди воно давало темному боці його єства, то більше подобалося боці денному, й він марно намагався зненавидіти це створіння, коли вже не міг його покохати. Отак нерішуче він і стояв на межі тіні й світла, ні від кого не ховаючись. Коли дівчинка завважила його таємницю, вона вже відійшла від нього кроків на вісім; спершу вона просто ковзнула поглядом по отому підозрілому місцю серед листя, не розуміючи, що там діється, а коли все збагнула, то була від тих кущів уже досить далеко, щоб відчути небезпеку й перелякатися на смерть. Щоправда, на мить вона таки німо застигла з роззявленим ротом, але потім різко вереснула й кинулася навтіки (та шельма, здається, навіть кілька разів задоволено озирнулась), а чоловік так і лишився стояти, почуваючи себе зганьбленим. Розлючений, він сподівався, що бодай краплина отрути впала дівчинці в очі, а згодом проїсть собі шлях і в її серце.

Ця досить безневинна й потішна розв’язка стала певною мірою полегкістю для гуманности глядачів, які цього разу, мабуть, таки втрутилися б, якби справа не обернулася саме так; перебуваючи під цим враженням, вони, по суті, й помітили, чим завершилася та сцена внизу, а в тому, що вона завершилася, вони переконалися, побачивши, як ця «гієна» чоловічої статі (так висловився тоді Вальтер) раптом безслідно зникла. Створіння, щодо якого чоловіків замисел удався, було з усіх поглядів пересічне; воно сторопіло, з огидою зиркнуло в бік незнайомця, на хвильку злякавшись, мимоволі спинилося, а тоді спробувало вдати, нібито нічого не помітило. Цієї миті чоловік відчув, що разом зі своїм листяним дахом і з усім світом навиворіт, з якого щойно вийшов, поринає у сповнений опору погляд беззахисної перехожої. Могло бути так, а могло бути й інак. Клариса не дуже придивлялася. Після того, як вони з Майнґастом відпустили одне одного, вона ще трохи постояла, нахилившись, біля вікна, потім глибоко зітхнула й випросталась. Їй здалося, ніби вона босими ногами раптом ступила на дерев’яну підлогу, й круговерть невимовної, жахливої насолоди в її тілі влігся. Вона не мала ані найменшого сумніву: все, що сталося внизу, сталося саме задля неї й має особливе значення; і від того огидного видовища в неї, хоч як дивно це чути, лишилося таке враження, немовби вона – наречена, і їй щойно проспівали під вікном серенаду, й у голові в неї шалено вирували плани, які вона вже ладна була здійснити, впереміж із новими, котрі в неї ще тільки народжувалися.

 – Комедія! – кинув раптом у темряву Ульріх, перший порушивши мовчанку чотирьох. – Смішно й аж не віриться, адже в того чолов’яги, власне, пропало б усяке бажання, якби він знав, що за ним без його відома спостерігають!

З порожнечі вузьким згустком мороку на Ульріхів голос виступила Майнґастова тінь і спинилася.

 – Сексуальності надають надто вже великого значення, – промовив метр. – А по суті, це – розпусні ігрища нашої доби.

Більше він нічого не сказав. Але Клариса, яка на Ульріхове зауваження обурено здригнулася, відчула, що Майнґастові слова посунули її вперед, хоч у них було стільки темного, що хтоз-на ще, куди саме.

15. Заповіт

Коли Ульріх повернувся додому, ще дужче, ніж доти, невдоволений тим, що довелося побачити, він уже не схотів і далі відкладати одне рішення і поклав собі якомога докладніше відновити в пам’яті отой «епізод» – так він м’яко називав те, що сталося в останні години їхнього з Аґатою спільного перебування й за кілька днів після їхньої великої розмови.

Ульріх уже зібрав речі, щоб їхати у спальному вагоні потяга, який проходив через те місто пізно вночі, й вони з Аґатою востаннє разом вечеряли; доти вони вже домовилися, що Аґата невдовзі приїде до нього, тож ця розлука триватиме, як обоє прикинули трохи навмання, тиждень-два, не довше.

За столом Аґата сказала:

 – Але спершу ми маємо дещо залагодити!

 – Що? – спитав Ульріх.

 – Доведеться змінити заповіт.

Ульріх пригадав, що поглянув тоді на сестру без подиву: попри все, про що вони вже перебалакали, він чекав, що наступної миті почує який-небудь жарт. Однак Аґата з уже добре знайомою йому складочкою задуми над переніссям не підводила очей від тарілки. Нарешті неквапно промовила:

 – Нехай у нього зостанеться від мене не більше, ніж зостається від спаленої пушинки!…

Останні дні в ній тривала, мабуть, якась напружена робота. Ульріх хотів був відповісти, що не дозволить собі й подумати про те, як нашкодити Гаґауеру, і не хоче навіть повертатися до такої розмови. Але тієї миті саме ввійшов із стравами старий слуга, який служив у батька вдома й на роботі, й висловлюватися вони могли вже тільки завуальовано, натяками.

 – Тітка Мальвіна… – сказала Аґата й усміхнулася до брата. – Чи ти пригадуєш тітку Мальвіну? Вона відписала всю свою маєтність нашій кузині. Справа то була вирішена, і про це знали всі! А ось у спадщині батька й матері частка кузини була обмежена обов’язковою пайкою на користь її брата, щоб жодному з дітей, яких батько любив однаково ніжно, не дісталося більше, ніж другому. Гадаю, ти про це не забув? Річну ренту, яку одержувала, вийшовши заміж, Аґата. Александра, твоя кузина, – виправилася, засміявшись, вона, – досі виплачували з урахуванням тієї обов’язкової пайки; це було придумано дуже складно, щоб тітка Мальвіна не квапилася помирати.

 – Я тебе не розумію, – буркнув Ульріх.

 – Та що ж тут не розуміти! Тітка Мальвіна вже померла, але ще до смерти вона втратила всі свої статки; їй навіть треба було допомагати. Якщо тепер тато з якої-небудь причини забув скасувати зміни у своєму заповіті, то Александрі взагалі нічого не дістанеться, навіть якщо її шлюбний контракт і визначає майнову спільність подружжя!

 – Я про це не знав, думаю, тут багато що непевно! – мимоволі відказав Ульріх. – А крім того, мають бути ж які-небудь ґарантії з боку батька. Адже не міг він усе це зробити, не погодивши попередньо із зятем!

Атож, Ульріх добре пригадував, що відповів саме так, бо просто не міг мовчати, бачачи, як небезпечно сестра помиляється. І ту усмішку, з якою потім вона глянула на нього, він немовби бачив перед собою ще й тепер. «Отакий він! – здавалося, подумала Аґата. – Досить лише подати йому яку-небудь справу так, ніби це не плоть і кров, а щось досить загальне, і його вже можна водити за ніс!» А потім вона коротко спитала:

 – А чи оформили вони такі домовленості в письмовому вигляді? – І сама ж таки й відповіла: – Я про це ніколи нічого не чула; хто-хто, а я про це, власне, мала б знати! Тато ж бо в усьому був дивак.

Цієї хвилини слуга саме накладав Ульріхові їжу, і Аґата, скориставшись тим, що брат не мав змоги нічого сказати, додала:

 – Усні домовленості завжди можна заперечити. Та якщо після того, як тітка Мальвіна зубожіла, до заповіту ще раз внесли зміни, то все свідчить про те, що цей другий варіант утрачено!

І Ульріх, знову спокусившись поправити Аґату, відповів:

 – Однаково лишається ще не така вже й маленька обов’язкова частка; а рідних дітей позбавляти її все ж таки не можна!

 – Я ж бо тобі вже казала: її сплатили ще за його життя! Адже Александра взагалі була заміжжю двічі!

На хвилину вони лишилися самі, й Аґата хутко додала:

 – Я уважно проглянула те місце. Досить лише замінити кілька слів, і тоді все матиме такий вигляд, ніби обов’язкову частку мені вже давно сплатили. Хто тепер про це що-небудь знає? Коли тітка все втратила й тато знов лишив нам однакові пайки, це зазначили в додатку, який можна знищити; а крім того, я ж бо могла від своєї пайки й відмовитись і з якихось там причин передати її тобі!

Ульріх спантеличено звів погляд на сестру, втративши нагоду відповісти на її вигадку так, як мав би відповісти. А коли нарешті зібрався був це зробити, їх у кімнаті знову вже виявилося троє, і він мусив говорити манівцями.

 – Про таке, – нерішуче почав він, – не треба, далебі, навіть думати!

 – Це ж чому не треба?! – заперечила Аґата.

Такі запитання дуже прості, коли їх не ставлять; та коли вже вони пролунають, то обертаються на страшну змію, яка доти лежала, згорнувшись у безневинний клубок. Ульріх пригадав, що у відповідь тоді сказав:

 – Навіть Ніцше радить «вільному розуму» задля внутрішньої свободи рахуватися з певними зовнішніми правилами!

Він промовив це з усмішкою, водночас відчуваючи, що ховатися за чужими словами – все ж таки легкодухість.

 – Це – безвольний принцип! – коротко відрубала Аґата. – За таким принципом я виходила заміж!

І Ульріх подумав: «Так, це принцип справді безвольний». Схоже, люди, які готові відповідати на певні запитання чимось новим, здатним привести до корінних перетворень, натомість з усім іншим укладають компроміс і так уживаються з будь-якою мораллю, тим більше що така поведінка, покликана зберегти незмінними всі передумови, крім тієї однієї, яку вони й прагнуть змінити, цілком і повністю відповідає творчій економії мислення, добре їм знайомій. Ульріхові цей спосіб також завжди здавався радше суворим, ніж недбалим, але тоді, коли вони із сестрою про це розмовляли, він відчув, що це стосується і його; він уже не міг терпіти нерішучості, яку колись любив, і йому здалося, що саме Аґаті судилося його до цього довести. І коли він усе ж таки дорікнув їй, пославшися ще й на «правило вільних розумів», вона засміялась і спитала, чи він не завважив, що тієї миті, коли він намагається вивести загальні правила, його місце заступає інша людина.

 – І хоч ти, певна річ, цілком справедливо ним захоплюєшся, тобі до нього, по суті, геть байдужісінько! – рішуче заявила Аґата.

Вона пустотливо й задирливо дивилася братові в очі. Він знову відчув, як щось не дає йому відповісти їй, і змовчав, очікуючи, що їхню розмову ось-ось переб’ють, хоч припиняти їй сам і не важився. Ця ситуація додала Аґаті сміливости.

 – За той короткий час, що ми з тобою тут, – повела вона далі, – ти давав мені такі чудові поради, як жити далі, що сама я до них не додумалася б повік, але потім ти щоразуперепитував, чи так воно є й насправді! Мені здається, правда у твоєму розумінні – це сила, яка глумиться над людиною!

Вона не знала, хто дав їй право кидати йому такі докори; адже самій їй власне життя здавалося таким нікчемним, що краще було б узагалі мовчати. Але свою сміливість вона черпала в ньому самому, й це був навдивовижу жіночий стан, коли вона, нападаючи на нього, в ньому ж і знаходила опору, – стан такою мірю жіночий, що це відчув і він.

 – Тобі незрозуміле бажання зібрати думки у великі, струнко організовані маси; радощі боротьби, яких зазнає розум, тобі чужі; ти бачиш у цьому лише якусь ритмічну ходу колон, позбавлену індивідуальности безліч ніг, які збурюють істину, наче хмару куряви! – відказав Ульріх.

 – А хіба то не ти змальовував мені два стани, в яких ти можеш жити, – змальовував так докладно й чітко, як сама я не спромоглася б зробити ніколи?! – відповіла Аґата.

Її обличчям промайнула, швидко змінюючи свої обриси, хмарка гарячої багряні. Аґаті хотілося довести брата до такої межі, звідки йому вже не було б вороття. Від цієї думки її проймав жар, але вона не знала, чи не забракне їй сміливости, й затягувала вечерю.

Усе це Ульріх знав, здогадався про це; але тепер він зібрався з духом і почав її відраджувати. Він сидів перед нею з непритомним поглядом, силоміць змушуючи свого язика говорити, і враження мав таке, ніби сам не при собі, а зостався, по суті, десь позаду себе й гукає навздогін собі те, що оце каже.

 – Припусти, – мовив він, – що в дорозі я надумав украсти в чужого чоловіка золотого портсиґара. І ось я питаю тебе: хіба про таке можливо бодай подумати?! Отож зараз я не хочу навіть розмовляти про те, можна чи не можна виправдувати високою свободою розуму рішення, яке тобі мріється. Нехай це було б навіть справедливо – завдати Гаґауерові образи. Але уяви мене десь у готелі, і я не в скруті, я не професійний злодій, розумово неповноцінним з усілякими спотвореннями в голові й у тілі мене теж не назвеш, і мати в мене – не істеричка, й батько – не п’яниця, і ніщо не затаврувало мене ганьбою, й ніхто не довів до нестями, – а я все ж таки йду на крадіжку! Кажу тобі ще раз: такого не буває в цілому світі! Просто не буває, та й годі! Можна навіть з науковою певністю стверджувати, що такий випадок просто неможливий!

Аґата дзвінко розсміялася:

 – Стривай, Уло! А що, коли хто-небудь на це все ж таки піде?!

На ці слова, яких він не очікував, Ульріх і собі засміявся; потім підхопивсь і поквапився посунути на місце стільця, щоб не довелося заохочувати сестру своєю згодою.

Аґата підвелася з-за столу.

 – Ти не маєш права цього робити! – благально промовив він.

 – Стривай, Улі, – відказала вона, – це ти сам міркуєш уві сні чи це тобі сниться, ніби щось відбувається?!

Це запитання нагадало Ульріхові про його власне твердження, яке він зробив кілька днів тому, – твердження про те, що всі вимоги моралі вказують на певний стан сну, і цей стан звітрився з них, коли вони набули остаточного вигляду. Сказавши про це, Аґата пішла до батькового кабінету, в якому тепер за двома відчиненими дверима спалахнуло світло, й Ульріх, який за сестрою не рушив, побачив в обрамленні цих дверей її постать. Вона читала якийсь папір, тримаючи його на світло. «Невже вона не уявляє собі, що оце на себе бере?!» – подумав він. Але в низці ключів, що її утворюють такі сучасні поняття, як «нервова неповноцінність», атрофія, дебільність і таке інше, не підходив жоден, та й у привабливій картині, яку становила Аґата під час свого прогріху, не було й натяку ні на корисливість, ні на мстивість, ані на якесь інше моральне каліцтво! І хоча, якщо послуговуватись такими поняттями, навіть вчинки злочинця чи напівбожевільного в Ульріхових очах постали б досить стриманими й цивілізованими (адже тут у глибині проглядають спотворені й зміщені мотиви буденного життя), то нестямно-м’яка Аґатина рішучість, в якій змішалися водно чистота й злочинність, цієї хвилини цілком позбавила його самовладання. Ульріх не міг навіть у думці припустити, що ця людина, котра, не криючись, збиралася скоїти лихий вчинок, може бути лихою, і він безпорадно дивився, як Аґата діставала з письмового столу папір за папером, перечитувала їх і відкладала вбік, вперто шукаючи якийсь один. Її рішучість, здавалося, зійшла з якогось іншого, вищого світу до рівня звичайних рішень.

Поки Ульріх спостерігав цю картину, його тривожило також запитання, чому він умовив Гаґауера так легковірно поїхати додому. Йому спало на думку, що від самого початку він поводився так, ніби був знаряддям волі своєї сестри, й досі, навіть коли не погоджувався з нею, давав відповіді, які допомагали їй посуватися до мети. «Правда збиткується над людиною», – заявила була Аґата. «Сказано дуже добре, – подумав Ульріх, – але ж вона зовсім не знає, що таке правда! З роками від неї дерев’яніють руки й ноги, хоча замолоду вона просто підносить людину на своїх крилах!» Він знову сів. Тепер йому раптом здалося, що Аґата не лише перейняла від нього те, що він сказав про правду, – на те, що вона оце робила в сусідній кімнаті, прирік її також він. Адже то він казав, що в найвищому стані людини нема ні добра, ні зла, а є лише віра й сумніви; що тверді правила суперечать глибокій суті моралі й що віра не може постаріти довше, ніж на годину; що, віруючи, не можна скоїти нічого ницого; що передчуття – це стан, сповнений ще глибшої пристрасти, ніж сама правда. І ось тепер його сестра мала намір вийти за межі моралі й пуститися в ті бездонні глибини, де нема жодного іншого виходу, крім одного: або піднестися, або впасти. Робила вона це так, як тоді, коли взяла з його нерішучої руки ордени, щоб замінити їх іншими, і в цю хвилину він любив Аґату, попри її недобросовісність, любив з дивним відчуттям, що це ж від нього перейшли до неї його власні думки, а тепер знов повертаються від неї до нього, збіднівши на розважливість, але пахнучи свободою, мов якась дика істота. І він, тремтячи від зусиль стримати себе, обережно запропонував їй:

 – Я відкладу на день свій від’їзд і проконсультуюся в нотаря або в адвоката. Може, те, що ти збираєшся зробити, – жахливо очевидно!

Але Аґата вже з’ясувала, що нотаря, послугами якого колись користувався батько, нема серед живих.

 – Тепер жодна душа вже не знає про цю справу, – сказала вона. – Не втручайся!

Ульріх помітив, що вона взяла папір і пробує підробити батьків почерк.

Зацікавившись цим, він підійшов ближче й став у неї за спиною. На столі стосами лежали аркуші, на яких жила батькова рука, і ще майже можна було відчути її рухи; а поруч чаклувала Аґата, немовби актор, що намагається повторити на сцені чиїсь рухи. Дивно було на неї дивитися. Мета, з якою вона це робила, думка, що все це служить підробці, зникла. А по суті, Аґата про це зовсім не замислювалась. Якесь відчуття справедливости проймало її радше полум’ям, аніж логікою. Доброта, порядність і законність, наскільки вона пізнала ці чесноти по знайомих їй людях, а надто по професорові Гаґауеру, завжди поставали в її уяві лише чимось на кшталт виведених з одягу плям; а несправедливість, яка цієї хвилини розпростерла свої крила над нею самою, була для неї світом, що втопає в промінні вранішнього сонця. Їй здавалося, що справедливість і несправедливість – це вже не загальні поняття, не компроміс, досягнений задля мільйонів людей, а чарівна зустріч «мене» й «тебе», безумство первісного творення, ні з чим іще не порівняного й жодним мірилом іще не зміряного. По суті, зі злочину Аґата робила Ульріхові подарунок, віддаючи себе в його руки й сповнена віри, що він зрозуміє її безрозсудство; вона поводилася, мов діти, яким, коли вони хочуть зробити подарунок, але не мають його, спадають на думку найнеймовірніші ідеї. І Ульріх майже про все це здогадався. Стежачи поглядом за її рухами, він відчував таку втіху, якої не відчував ще зроду, бо якесь казкове безглуздя було в тому, щоб раптом цілковито й беззастережно змиритися з тим, що робить хтось інший. Навіть коли й навернулася думка, що чиниться це комусь третьому на зло, то зблиснула вона лише на мить, мов сокира, й він швидко заспокоїв себе – адже те, що робить сестра за столом, наразі нікого ще, власне, не стосується; бо ще хтозна, чи цими спробами пера Аґата таки скористається, а що робить вона в чотирьох своїх стінах – то справа її, поки це не призводить до наслідків поза межами дому.

Нарешті Аґата гукнула брата, обернулась і здивувалася, побачивши, що він стоїть позад неї. Вона прокинулась. Вона написала все, що хотіла написати, й тепер рішуче присмалювала аркуш над свічкою, щоб надати йому давнього вигляду. Вільну руку вона простягла Ульріхові, він її не взяв, але й не стримався, щоб не зібрати на обличчі рясні похмурі зморшки. Тоді вона промовила:

 – Послухай! Коли ти бачиш тут суперечність – а ти любиш і один її бік, і другий, справді любиш! – то хіба вже цим самим ти її не усуваєш, незалежно від того, бажаєш цього чи ні?!

 – Надто легковажно ти поставила це запитання, – пробурмотів Ульріх.

Але Аґата знала, як він судитиме про це своїм «другим мисленням». Вона взяла чистий аркуш паперу й пустотливо написала старомодним почерком, який так добре вміла підробляти: «Моя лиха донька Аґата не дає жодних підстав змінити ці колись зроблені розпорядження на шкоду моєму славному синові Уло!» Не вдовольнившись цим, на ще одному аркуші вона написала: «Мою доньку Аґату має ще трохи повиховувати мій славний син Улі».

Ось як це, отже, було; але Ульріх, відновивши в пам’яті все до найменшої подробиці, наприкінці так само не знав, що робити, як і спочатку.

Годі й сумніватися: він не повинен був від’їздити, не довівши до ладу справи в батьківському домі. І сучасне марновірство, буцімто нічого не слід сприймати надто поважно, вочевидь влаштувало йому каверзу, спонукавши його наразі не надавати більшої ваги цьому суперечливому епізоду запеклим опором і поступитися полем битви. Не такий страшний чорт, як його малюють; із найнеймовірніших перебільшень, якщо полишити їх напризволяще, згодом постає якась нова середина; страшно було б сідати в потяг і треба було б виходити з дому завжди з пістолетом напоготові, якби не можна було покладатися на закон середніх чисел, що вже сам собою перебільшені можливості робить невірогідними. На волю цього європейського емпіризму Ульріх і здався, коли, всупереч усім побоюванням, вирушив додому. По суті, він був навіть радий, що Аґата показала себе з іншого боку.

А проте, щоб завершити цю справу законно й справедливо, іншого шляху не було: Ульріх мусив тепер – і то якомога скоріше – надолужувати прогаяне. Він мав би, не зволікаючи, надіслати сестрі термінового листа або телеграму, і там, уявлялося йому, мало б стояти приблизно таке: «Я відмовляюся підтримувати з тобою будь-які взаємини, поки ти не!…» Але писати так він не мав жодного наміру, просто тепер це було для нього цілком неможливо.

На додачу, тому фатальному інциденту передувало їхнє рішення чи принаймні намір у найближчі тижні з’їхатися й жити разом, і в той короткий час, що лишався до Ульріхового від’їзду, їм переважно про це й доводилося розмовляти. Спершу вони домовилися, що так буде, «поки триватиме шлюборозлучний процес», щоб Аґата мала пораду й захист. Але тепер Ульріх, відновлюючи все в пам’яті, згадав і про те, як ще раніше сестра заявила, нібито хоче «вбити Гаґауера», і план цей у ній вочевидь працював і набув нового вигляду. Вона рішуче наполягала на тому, щоб якомога скоріше продати сімейну ділянку, й навіть це, певно, мало на меті збути з рук усю власність, хоч могло видатися розважливим і з інших мотивів; у кожному разі сестра з братом вирішили найняти маклерську фірму й визначили умови продажу. Тепер Ульріх мусив, отже, подумати й про те, що буде, власне, із сестрою, коли він повернеться до свого недбало-тимчасового й не цінованого навіть ним самим життя. Становище, в якому вони опинилися, не могло тривати довго. Хоча за цей короткий час вони стали на диво близькі одне одному. «Враження таке, ніби перетнулися дві долі, – подумав Ульріх, – навіть якщо це сталося внаслідок збігу всіляких незалежних одна від одної незначних обставин». А ось щодо Аґати, то вона вбачала в цьому, либонь, більше романтики – адже вони так мало знали одне про одного з тих різноманітних поверхових граней, від яких залежить спільне життя. Коли Ульріх замислювався про сестру неупереджено, то наштовхувався на численні запитання, і навіть про її минуле він певної думки скласти не міг; найімовірнішим, здавалося йому, було таке припущення: до всього, що відбувалося через неї чи з нею, вона ставиться дуже недбало й живе дуже непевними і, можливо, навіть фантастичними очікуваннями, які й супроводжують її реальне життя; таке пояснення напрошувалося ще й через те, що вона так довго жила з Гаґауером і так швидко з ним розірвала. У цю картину вписувалася й та нерозважливість, з якою Аґата дивилася на майбутнє. Вона пішла з дому, й цього їй, схоже, наразі було досить, а від запитань про те, що буде далі, вона ухилялася. Ульріх не міг уявити собі також ані того, що тепер сестра лишиться без чоловіка і, мов юна дівчина, житиме в непевному, але впертому очікуванні, ані того, який має бути чоловік, щоб йому була до пари Аґата; про це він і сказав їй перед самим своїм від’їздом.

Але вона зі страхом – і, либонь, трохи вдаваним страхом – поглянула йому в очі й відповіла запитанням на запитання:

 – Хіба я не можу найближчим часом просто пожити в тебе, але так, щоб нам нічого не вирішувати?

Саме так, отже, без будь-яких уточнень вони підтвердили своє рішення з’їхатись. Але Ульріх розумів, що цей експеримент покладе край його «життю у відпустці». Йому не хотілося замислюватись, які це матиме наслідки, але те, що відтепер його життя зазнає певних обмежень, неприємним йому не було, і він уперше згадав про товариство, зокрема про жінок, із паралельної акції. Перспектива від усього відійти, ізолюватися, пов’язана з цією новою переміною, видалась йому прекрасною. Як ото в кімнаті, часто буває, досить лише змінити непомітну дрібницю, щоб замість нудної луни вийшло милозвучне відлуння, так тепер у його уяві невеликий власний будинок обернувся на мушлю, де міський гомін віддається далеким потоком.

А потім, здається, наприкінці тієї розмови, окремо відбулася ще одна, невеличка.

 – Ми житимемо, як пустельники, – сказала Аґата, весело всміхнувшись. – Але в любовних справах кожне й далі матиме, звичайно, свободу. Принаймні ти перешкод не відчуватимеш! – запевнила вона.

 – Чи знаєш ти, – відповів на це Ульріх, – що ми входимо до Тисячолітнього царства?

 – Що це таке?

 – Ми вже так багато розмовляли про кохання, що не поспішає, мов струмок, до якої-небудь мети, а утворює, наче море, своєрідний стан! Скажи по щирості: коли в школі тобі розповідали, нібито янголи в раю нічого не роблять, а лише славлять Всевишнього, не відходячи від нього, – чи уявляла ти собі такий стан, коли нічого не робиш і ні про що не думаєш?

 – Я завше уявляла собі, що це стан досить нудний; і причина цьому, певна річ, – моя недосконалість, – відповіла Аґата.

 – А тепер, – сказав Ульріх, – враховуючи все, про що ми домовились, уяви собі, що це море – така собі нерухома усамітненість, яку ненастанно наповнюють кришталево чисті події. У давнину люди намагалися уявити собі таке життя вже на землі. Це – Тисячолітнє царство, створене за нашим образом і подобою і все ж не схоже на жодне з царств, про які ми знаємо! І отак ми й житимемо! Ми забудемо про будь-яке себелюбство, не збиратимемо ні багатств, ні знань, ні коханих, ні друзів, ні принципів, ні самих себе. Завдяки цьому наш дух розбрунькується, відкриється людині й тварині й розквітне так, що ми вже не зможемо лишатися самими собою і по-справжньому збережемося, тільки злившись з усім світом!

Ту коротеньку, ніби випадкову, розмову вони провадили жартома; Ульріх сидів з олівцем у руці й аркушем паперу перед собою, робив помітки і водночас обговорював із сестрою, що на неї чекає в тому разі, якщо вона продасть будинок і меблі. До того ж він був ще сердитий і сам не знав, що означають його власні слова – блюзнірство чи фантазії. І за всіма цими балачками вони так і не вирішили по совісті, що робити із заповітом.

Та ще й тепер усе це розмаїття обставин було, мабуть, причиною того, що Ульріх до рішучого каяття аж ніяк не прийшов. В Аґатиній витівці багато чого йому подобалося, хоч побитим виявився він сам; він мусив зізнатися собі, що внаслідок цього людина, котра живе «за правилом вільних розумів», людина, котрій він у собі надто часто потурав, різко зайшла в небезпечну суперечність із тією глибоко непевною людиною, в якій криється сувора правда. Уникати такого плину подій, нашвидку поправивши його яким-небудь звичним способом, йому теж не хотілося. Але в такому разі виходило, що жодного правила нема й треба дати подіям розвиватися так, як вони розвиваються.

16. Зустріч із Діотиминим чоловіком-дипломатом

Ранок Ульріхові нічого не з’ясував, і ще задовго до вечора він, бажаючи розвіяти свою гнітючу серйозність, поклав навідатися до кузини, заклопотаної визволенням душі від цивілізації.

Не встигла Рахель повернутися з Діотиминої кімнати, як назустріч Ульріхові, на його подив, вийшов сам начальник відділу Туцці.

 – Сьогодні дружина погано почувається, – пояснив досвідчений одружений чоловік тим байдужо-ніжним тоном, який завдяки його щомісячному застосуванню вже став формулою всім відомого сімейного секрету. – Не знаю, чи зможе вона вас прийняти.

Він був уже одягнений, щоб вийти з дому, але охоче лишився з Ульріхом.

Цей скористався нагодою поцікавитися про Арнгайма.

 – Арнгайм їздив до Англії, а тепер він у Петербурзі, – сказав Туцці.

На Ульріха, пригніченого власними турботами, це малозначуще й цілком природне повідомлення справило таке враження, немовби на нього раптом наринув світ у всій своїй повноті й заклопотаності.

 – Це добре, дуже добре – мовив дипломат. – Нехай собі катається туди-сюди скільки завгодно. Так можна за ним поспостерігати й дещо довідатись.

 – То ви й досі гадаєте, що він роз’їздить з якимсь дорученням пацифістського характеру від царя? – спитав Ульріх, пожвавішавши.

 – Я в цьому впевнений більше, ніж будь-коли, – просто відповів високий міністерський чиновник, відповідальний за здійснення австрійсько-угорської політики.

Та раптом Ульріха взяв сумнів: Туцці справді такий простодушний чи тільки таким прикидається й має його, Ульріха, за дурня? Він трохи невдоволено облишив тему Арнгайма й поцікавився:

 – Я чув, тим часом тут висунули гасло «Діяти!»?

Як завжди, коли йшлося про паралельну акцію, Туцці, схоже, раденько вдавав із себе безневинного й хитренького спостерігача; він стенув плечима й ошкірив зуби в усмішці:

 – Не хочу випереджати дружину – ви ж бо почуєте це від неї самої, як тільки вона зможе вас прийняти! – Та по короткій хвилі вусики в нього здригнулися, й у великих темних очах на обличчі кольору чиненої шкіри промайнула якась невпевненість і гіркота.

 – Адже ви теж чоловік учений, – нерішуче промовив він, – то, може, поясните мені, що воно означає, коли людина «має душу»?

Скидалося на те, що Туцці справді кортить побалакати на цю тему, а враження, ніби йому гірко, викликала вочевидь його невпевненість. Ульріх відповів не відразу, й господар дому повів далі:

 – Коли про кого-небудь кажуть «щира душа», то мають на увазі віддану, обов’язкову, чесну людину – у мене є такий чоловік, директор канцелярії. Але ж це, зрештою, – властивість людини несамостійної! Або душа – властивість жінок, і тоді це означає приблизно те саме, що вони частіше, ніж чоловіки, плачуть і частіше червоніють…

 – Ваша пані дружина має душу, – поправив його Ульріх так поважно, ніби констатував, що в неї коси чорні, як воронове крило.

На обличчі в Туцці промайнула легенька блідість.

 – Моя дружина має розум, – неквапно проказав він, – її справедливо вважають розумною жінкою. Іноді я докучаю їй і закидаю, що вона – естетка. Тоді вона гнівається. Але це ще не душа… – Він на хвилю замислився, потому спитав: – Чи вам коли-небудь траплялося бачити жінку-містика? Така прочитає вам майбутнє з руки чи з волосини й часом з дивовижною точністю. Це – або такий хист, або викрутас. Та чи вгадуєте ви який-небудь сенс у тому, коли вам кажуть, приміром, буцімто бачать передвістя тої доби, в якій наші душі впізнаватимуть одна одну, не вдаючись до послуг почуттів?… Хочу відразу завважити, – хутко додав він, – що розуміти це треба не просто, скажімо, в переносному сенсі, а так, що коли ви, хоч би там що робили, – чоловік недобрий, то тепер, оскільки доба пробудження душі вже настала, це відчуватимуть багато виразніше, ніж у минулі століття! Чи ви в це вірите?

У Туцці ніколи не можна було втямити, над ким він кепкує – над собою чи над співрозмовником, і Ульріх про всяк випадок відповів:

 – Бувши вами, я перевірив би це на досліді!

 – Не жартуйте, вельмишановний, це не шляхетно, коли сам у безпеці, – жалісно промовив Туцці. – А дружина вимагає від мене, щоб такі слова я сприймав поважно, навіть якщо я з ними не згоден, і я змушений капітулювати, взагалі не маючи будь-якої змоги захищатися. Тож я й згадав у своїй нужді, що ви теж-бо чоловік учений.

 – Обоє тверджень належать, якщо не помиляюся, Метерлінку, – допоміг йому Ульріх.

 – Он як!? Невже Ме?… Атож, цілком можливо. Це той, котрий?… Ви тільки погляньте! Дуже добре. То це той самий, котрий стверджує, буцімто правди немає? «Крім, хіба що, для закоханих!» – каже він. Якщо я кого-небудь люблю, то, мовляв, беру безпосередню участь у таємничій правді, яка глибша від звичайної. А якщо ми, навпаки, висловлюємо свою думку, спираючись на спостереження й точні знання про людей, то це, мовляв, жодної цінности не має. І таке сказав теж отой ваш Ме. метр?

 – Не знаю, їй-бо не знаю. Може, й він. Це на нього схоже.

 – А я вже думав, що то Арнгайм.

 – Арнгайм багато чого запозичив у нього, а він – багато чого в інших. Вони обидва здібні еклектики.

 – Он як? Тоді це, виходить, речі давні. У такому разі поясність мені, заради Бога, як можна таке сьогодні друкувати?! – здивувався Туцці. – Коли рідна жінка мені відповідає: «Розум іще нічого не доводить, думки не сягають душі!» – або: «Над точністю стоїть царство мудрости й кохання, яке виваженими словами лише оскверняють!», то я розумію, як вона до цього дійшла. Вона – жінка й у такий спосіб захищається від чоловічої логіки! Але чому про це говорить чоловік?! – Туцці присунувся ближче й поклав руку Ульріхові на коліно. – «Правда плаває, як рибина, в невидимому принципі; тільки-но її звідти дістають, вона вмирає». Що ви на це скажете? Може, це пов’язано з відмінністю між людиною «еротичною» й людиною «сексуальною»? Ульріх усміхнувся.

 – Ви справді хочете, щоб я вам сказав?

 – Згораю від нетерплячки!

 – Уже й не знаю, з чого почати.

 – Ось бачите! Чоловіки про таке розбалакувати не люблять. Та якби ви мали душу, то зараз просто розглядали б мою душу й милувалися б нею. Ми піднеслися б на висоту, де немає ні думок, ні слів, ні вчинків. Зате є таємничі сили й приголомшливе мовчання! Чи можна душі закурити? – спитав він і припалив сиґарету; потім похопився й, згадавши про обов’язки господаря дому, простяг портсиґара Ульріхові.

Загалом Туцці трохи пишався тим, що нарешті прочитав Арнгаймові книжки, а позаяк вони лишилися для нього нестерпними, то його тішило власне відкриття: адже це саме він відкрив можливу користь їхньої пишномовної манери для незбагнених цілей дипломатії. Воно й справді, кому ж би ще скортіло марно виконувати таку тяжку роботу, і кожен, бувши ним, спершу, мабуть, досхочу потішився б, але дуже скоро не стримався б перед спокусою навести задля проби ту чи ту цитату або висловити щось таке, що однаково годі висловити з точністю однією з отих дратівливо туманних нових думок. Таке торує собі шлях натужно, адже нова вдяганка ще здається смішною, але до неї швидко звикають, і так непомітно змінюється у своїх формах вияву дух часу, і тут Арнгайм, зокрема, мав шанс надбати собі нового прихильника. Навіть Туцці визнавав уже, що вимогу поєднати душу й економіку можна сприймати, попри принципову ворожість між цими двома, як щось на кшталт психології економіки, і його непохитно захищала від Арнгайма, по суті, лише Діотима. Бо в її взаєминах з Арнгаймом тоді вже настала (про це ще ніхто не здогадувався) певна прохолода, яка на все, що Арнгайм казав про душу, накликала підозру, нібито всі його висловлювання – лише відмовки, і, як наслідок, саме тими висловлюваннями й кололи очі начальникові відділу Туцці ще роздратованіше, ніж будь-коли. І його можна було зрозуміти: за таких обставин він припускав, що дружинині взаємини з тим чужоземцем ще на піднесенні, – взаємини, які були не коханням (бо в такому разі він як чоловік своєї дружини міг би вжити відповідних заходів), а «станом кохання» і «закоханим мисленням», отож стояли настільки вище від усіляких негідних підозр, що Діотима сама відверто казала про те, на які думки ці взаємини її надихали, а останнім часом навіть досить нетерпляче вимагала від Туцці, щоб духовну участь у них брав і він.

Відчуваючи довкола цей стан, що засліплював його, мов сонячне сяйво, засліплював зусібіч, як тоді, коли не можеш зорієнтуватися, де саме те світило, й знайти собі тінь, щоб сховатися в ній, він почувався надзвичайно нетямущим і вразливим.

І він слухав Ульріха.

 – Але я хочу, щоб ви поміркували ось над чим. Зазвичай у нас невпинно триває приплив і відплив емоцій. Хвилювання, які в нас народжуються внаслідок зовнішніх стимулів, зростають і виплескують назовні у вигляді вчинків і слів. Уявіть собі, що це – робота такого собі механізму. А тоді уявіть собі, що в цій роботі настали перебої. Дійде, мабуть, до такої собі загати? До своєрідного виходу з берегів? А за певних обставин це може бути й просто здуття…

 – Ви бодай розумно кажете, навіть коли все це й нісенітниці. – схвально промовив Туцці. Він не одразу збагнув, що тут справді назріває пояснення, однак залишався спокійним, і хоч внутрішній стан у нього був жалюгідний, з вуст його гордо не сходила така зловтішна усмішечка, що сховатися за нею він міг будь-якої миті.

 – Здається, – провадив Ульріх, – фізіологи так кажуть: те, що ми називаємо усвідомленою дією, виникає з того, що подразник не просто, сказати б, вливається й виливається крізь рефлекторну дугу, а змушений обирати манівці. Виходить, світ, який ми сприймаємо, і світ, де ми діємо, – хоч обидва вони видаються нам світом тим самим, – насправді нагадують верхній і нижній б’єфи у млиновому посаді й з’єднані своєрідним водосховищем свідомости, від рівня поверхні в якому, напору й такого іншого залежить приплив і стік. Інакше кажучи: якщо на одному з двох боків виникає перешкода – тобто відчуження світу чи небажання діяти, – то цілком природно припустити, що в такий спосіб може утворитися й друга, вища свідомість? Чи ви так не вважаєте?

 – Я? – перепитав Туцці. – Сказати правду, мені це, гадаю, абсолютно байдуже. Нехай це з’ясовують між собою професори, якщо воно їм так важливо. Та якщо брати практичний бік… – Він замислено роздушив у попільничці сиґарету й підвів сердитий погляд. – Хто вирішує долі світу – люди з двома загатами чи люди з однією загатою?

 – Мені здавалося, ви хотіли тільки почути від мене, як, на мій погляд, народжуються такі думки?

 – Якщо ви хотіли мені це пояснити, то я вас, на жаль, не зрозумів, – сказав Туцці.

 – Та це ж бо дуже просто: у вас немає другої загати, а отже, немає й принципу мудрости, і ви не розумієте жодного слова з того, що кажуть люди, які мають душу. З чим я вас і вітаю!

Помалу Ульріх усвідомлював, що він у безглуздій формі висловлює в цьому дивному товаристві думки, цілком придатні для пояснення почуттів, які невиразно тривожили і його власне серце. Припущення, що в разі дуже гострої сприйнятливости емоції можуть вихлюпуватись через край, а потім входити в свої береги, м’яко й безкрайньо, немов водяна гладінь, поєднуючи почуття з усіма речами на світі, – припущення це викликало в його пам’яті спогад про великі розмови з Аґатою, і на його обличчі мимоволі проступила озлоблена й водночас розгублена міна. Туцці поглядав на нього з-під напівопущених повік і з Ульріхового сарказму невиразно відчував, що тут він, Туцці, – не один такий, чиї «загати» не відповідають його бажанням.

Обидва майже не помітили, як довго не було Рахель; її затримала Діотима, щоб дівчина швиденько допомогла дати лад і їй самій, недужій, і кімнаті, – лад не те що бездоганний, однак досить пристойний, аби прийняти Ульріха. Нарешті покоївка прийшла сказати, щоб Ульріх не йшов додому, а ще трохи зачекав, а тоді поквапилася знов до господині.

 – Усі слова, які ви мені тут навели, – то, звичайно, алегорії, – повернувся Ульріх до перерваної розмови, бажаючи винагородити господаря дому за те, що той погодився скласти йому товариство. – Це – своєрідна мова метеликів! А такі люди, як Арнгайм, справляють на мене приблизно таке враження, ніби вони, попиваючи оцей вишуканий нектар, нагулюють собі черевце! Тобто, – хутко додав він, вчасно зметикувавши, що не варто ображати заразом і Діотиму, – таке враження на мене справляє саме Арнгайм, хоча, з другого боку, цей чоловік викликає в мене і ще одне враження: ніби свою душу він носить, як гаманець, у потайній кишені, на грудях!

Туцці відклав теку й рукавички, які він узяв був, коли ввійшла Рахель, і різко відказав:

 – Знаєте, що це таке? Я маю на увазі те, що ви так цікаво мені пояснили. Це – не що інше, як дух пацифізму! – Він зробив паузу, щоб його відкриття подіяло на співрозмовника. – А в руках дилетантів пацифізм криє в собі, поза всяким сумнівом, велику небезпеку, – значуще додав він.

Ульріх мало не розсміявся, але Туцці говорив страшенно поважно і пов’язав між собою дві речі, справді споріднені, хоч і далеко, між собою, нехай це навіть і смішно – пов’язувати кохання з пацифізмом лише тому, що те й те викликало в нього враження якоїсь дилетантської невгамовности. Тож Ульріх, не знаючи, що відповісти, просто скористався нагодою повернутися до паралельної акції й нагадав, що в ній-бо тепер висунуто гасло «Діяти!»

 – Це ляйнсдорфська ідея! – зневажливо кинув Туцці. – Чи ви ще пригадуєте останню дискусію тут, у нас, незадовго до вашого від’їзду? Ляйнсдорф заявив: «Що-небудь має статися!» У цьому тепер і вся суть, це й називають тепер гаслом «Діяти!» І Арнгайм, звісно ж, намагається підсунути сюди свій російський пацифізм. Чи ви пригадуєте, як від цього застерігав я? Боюся, про мене ще згадають! Ніде зовнішня політика не така важка, як у нас, і я ще тоді казав: «Хто нині зважується провадити в життя фундаментальні політичні ідеї, у того має бути щось від банкрута й злочинця!» – Цього разу начальник відділу розбалакався аж надто відверто – очевидно, через те, що Ульріха вже ось-ось мали запросити до Діотими, або через те, що не бажав, аби в цій бесіді повчали лише його, Туцці. – В усьому світі паралельна акція викликає недовіру, – повідомив він, – і її вплив на внутрішню політику – акцію ж бо вважають і антинімецькою, й антислов’янською – відбивається й на зовнішній політиці. Але щоб ви повною мірою зрозуміли різницю між пацифізмом дилетантським і професійним, я вам дещо поясню. Австрія могла б відвернути будь-яку війну років на тридцять, не менше, якби приєдналася до Entente cordiale^[26]! І з нагоди імператорського ювілею вона могла б зробити це, звичайно, з небачено гарним пацифістським жестом, ще й запевнити Німеччину в своїй сестринській любові, надавши їй можливість вибирати – йти за собою чи ні. Більшість наших національностей зустріли б це із захватом. Завдяки дешевим французьким та англійським кредитам ми могли б зміцнити своє військо так, що Німеччина нас уже не злякала б. Італії ми позбулися б, Франція без нас нічого не вдіяла б. Одне слово, ми стали б ключем до миру й війни і робили б великий політичний ґешефт. Я не виказую вам ніякої таємниці, це – простий дипломатичний розрахунок, який до снаги навіть звичайному торговому аташе. То чому б цей розрахунок не реалізувати? Непередбачувані обставини при дворі: там уже так не можуть терпіти йот ве^[27], що зробити йому поступку – просто нижче їхньої гідности. Нині становище монархій невигідне, тому що вони надто обтяжені гідністю! Крім того, непередбачувані обставини так званої суспільної думки. Тут я вже переходжу до паралельної акції. Чому вона не формує суспільної думки?! Чому її не привчають дивитися на речі об’єктивно? Погляньте лишень… – Але далі міркування Туцці втратили переконливість, і від них повіяло радше зачаєною тугою. – Цей Арнгайм своєю писаниною мене навіть потішає! Це не його власна вигадка, і недавнечко, коли якось уночі я довго не міг заснути, у мене був час про це трохи помізкувати. Політики, котрі писали романи чи п’єси, були завжди – скажімо, Клемансо чи навіть той-таки Дізраелі; Бісмарк не писав, але Бісмарк був руйнівник. А погляньте на отих французьких адвокатів, які тепер при владі. Просто заздрощі беруть! Політичні торбохвати! Але порадами й директивами їх забезпечує чудовий професійний дипломатичний корпус, і всі вони колись без будь-якого страму-сорому пописували п’єси чи романи, принаймні замолоду, й пописують книжки ще й тепер. Гадаєте, ті книжки чого-небудь варті? Я так не гадаю. Але присягаюся вам, учора ввечері я подумав собі: наша дипломатія щось таки втрачає через те, що не пише книжок, і я скажу вам чому. По-перше, дипломат, точнісінько, як і спортсмен, має, звичайно, зганяти з потом жирок. А по-друге, це зміцнює суспільну безпеку. Чи знаєте ви, що таке європейська рівновага?…

Їхню розмову урвала Рахель – вона прийшла сказати, що Діотима чекає на Ульріха. Туцці звелів подати йому пальто й капелюха.

 – Якби ви були патріот… – мовив він, стромляючи руки в рукава пальта, яке йому тримала Рахель.

 – То що б я мав тоді робити? – спитав Ульріх і перевів погляд на чорні зіниці покоївки.

 – Якби ви були патріот, то бодай звернули б увагу моєї дружини чи графа Ляйнсдорфа на ці проблеми. Я зробити цього не можу: в устах рідного чоловіка таке пролунає для неї надто прісно.

 – Але ж мене тут ніхто серйозно не сприймає, – спокійно відповів Ульріх.

 – Ох, не кажіть! – жваво вигукнув Туцці. – Вас не сприймають серйозно в тому самому сенсі, що й решту людей, але вже давно вас усі дуже бояться. Потерпають, що ви дасте Ляйнсдорфу яку-небудь геть божевільну пораду. То чи знаєте ви, що таке європейська рівновага?! – настирливо правив своєї дипломат.

 – Та, мабуть, приблизно знаю, – відповів-промовив Ульріх.

 – Тоді вас можна привітати! – роздратовано й гірко сказав Туцці. – Жоден із нас, професійних дипломатів, цього не знає. Це те, чого не можна порушувати, а то всі тоді накинуться одне на одного. Але що саме не можна порушувати, ніхто напевно не знає. Пригадайте на хвилинку, що діялося навколо вас в останні роки і діється й досі: італо-турецька війна, Пуанкаре в Москві, багдадське питання, військова інтервенція в Лівії, напруження в австро-сербських стосунках, адріатична проблема… Це що – рівновага? Нас незабутній барон Еренталь… Але не хочу вас довше затримувати!

 – Шкода, – запевнив його Ульріх. – Якщо європейську рівновагу можна розуміти так, тоді вона – якнайкращий вияв європейського духу!

 – Авжеж, і саме це й цікаво, – уже в дверях відповів Туцці, покірно всміхнувшись. – І в цьому розумінні не можна недооцінювати духовних досягнень нашої акції!

 – Чому ви не стаєте цьому на перешкоді? Туцці стенув плечима.

 – Коли в нас чого-небудь хоче людина зі становищем його ясновельможности, виступати проти цього не можна. Це можна лише спостерігати!

 – А як справи у вас? – спитав Ульріх, коли Туцці пішов, у своєї маленької чорно-білої охоронниці, яка вела його до Діотими.

17. Діотима взялася за інше чтиво

 – Любий друже, – сказала Діотима, коли Ульріх ввійшов до неї, – я не хотіла відпускати вас, не побалакавши з вами, але доводиться приймати вас ось так!

На ній була домашня сукня, в ній її величні форми внаслідок якоїсь випадкової пози іноді нагадували про вагітність, і це надавало такому гордому тілу, що ніколи не народжувало, трохи чарівної безсоромности, пов’язаної з переймами; поряд на канапі лежала горжетка, якою вона вочевидь саме зігрівала собі живота, а на чолі в неї був компрес від мігрені – йому пощастило лишитися на місці, бо господиня знала, що він їй так само до лиця, як грецька пов’язка. Пора була вже пізня, але світло в кімнаті не горіло, а в повітрі стояв дух цілющих і відсвіжуючих засобів проти якоїсь невідомої недуги, що змішувався з ароматом різких парфумів, ховаючи під собою, мов ковдра, решту запахів.

Цілуючи Діотимі руку, Ульріх низько нахилився, немовби з пахощів її зап’ястка хотів відчути переміни, що сталися за той час, поки вони не бачилися. Але її шкіра дихала лише тими самими повними, густими, добре викупаними духмянощами, що й завжди.

 – Ах, любий друже, – знову промовила Діотима, – як добре, що ви повернулися. Ой! – раптом простогнала вона, всміхнувшись. – У мене так болить живіт!

Ці слова, які в устах людини звичайної лунають так само звичайно, як метеозведення, в Діотиминих устах набуло всієї глибини катастрофи й зізнання.

 – Кузино?! – вигукнув Ульріх і, всміхаючись, нахилився вперед, щоб зазирнути їй в очі.

Цієї миті тонкий натяк Туцці на погане самопочуття дружини змішався з підозрою, що Діотима, можливо, вагітна й тепер долю цього дому, отже, вирішено.

Вона стомлено відкинула цю підозру, майже здогадавшись про його думки. Насправді в неї були просто менструальні судоми, чого досі, щоправда, ніколи не траплялося і що, як можна було невиразно здогадатися, було пов’язано з її ваганнями між Арнгаймом та рідним чоловіком і вже кілька місяців спричиняло такі болі. Коли Діотима почула, що Ульріх повернувся, це її втішило, й вона, радо побачивши в ньому повірника в своїй боротьбі, саме тому його й прийняла. І ось вона лежала, тільки про людське око зберігаючи сидячу позу, терпіла біль, що ятрив їй тіло й душу, й була в його товаристві незахищеною частиною відкритої природи без будь-яких загорож і заборонних табличок, що траплялося з нею досить рідко. Вона все ж таки вирішила, що коли посилатиметься на болі в шлунку нібито на ґрунті нервів, то це скидатиметься на правду й навіть здаватиметься ознакою природної чутливости; у противному разі вона йому не показалася б.

 – То прийміть же які-небудь ліки! – запропонував Ульріх.

 – Ох, – зітхнула Діотима, – все це лише від хвилювань. – Мої нерви вже довго не витримають!

Запала коротка мовчанка, бо тепер Ульріх, власне, мав би спитати про Арнгайма, однак йому цікаво було довідатися що-небудь про події, які стосувалися його самого, і він дав собі раду не відразу. Нарешті спитав:

 – А визволяти душу від цивілізації – це річ, мабуть, дуже клопітна? – І додав: – Маю, на жаль, лиш одну втіху: я вже давно вам передрікав, що ваші намагання прокласти стежку у світ завершаться болісним крахом!

Діотима пригадала, як утекла від товариства й сиділа в Ульріха на підставці для взуття в передпокої. Стан у неї тоді був майже такий самий пригнічений, як оце тепер, і все ж відтоді в її надіях сталося безліч злетів і падінь.

 – Як усе ж таки було чудово, друже мій, – промовила вона, – коли ми ще вірили в цю велику ідею! Сьогодні можна, мабуть, сказати, що світ звернув на неї увагу, але яка ж розчарована я сама!

 – А власне, чому? – спитав Ульріх.

 – Не знаю. Причина, певно, в мені самій.

Вона зібралася була додати щось про Арнгайма, але Ульріх побажав почути, чим завершилася справа з демонстрацією; він пригадував тільки, що не застав Діотими вдома, коли граф Ляйнсдорф послав його заспокоїти й підготувати до можливих рішучих заходів.

Діотима зневажливо махнула рукою.

 – Поліція заарештувала кілька хлопців і дівчат, а потім відпустила їх. Ляйнсдорф дуже сердитий, але що можна було зробити ще?! Тепер він щосили тримається за Виснєчкі й каже, що має щось статися; але Виснєчкі не може розгорнути ніякої пропаганди, бо ніхто ж не знає, за що агітувати!

 – Я чув, тепер висунули гасло «Діяти!», – вкинув Ульріх.

Ім’я барона Виснєчкі, який, бувши міністром, зазнав поразки внаслідок опору німецьких партій і тому на чолі комітету, що закликав боротися за якусь непевну велику патріотичну ідею паралельної акції, не міг не викликати глибокої недовіри, – це ім’я збудило в його уяві живі картини політичних оборудок його ясновельможности, які й призвели до таких результатів. Схоже, невимушений плин графських думок – можливо, підкріплений очікуваним провалу всіх намагань розбуркати дух батьківщини, а в ширших масштабах і дух Європи завдяки співпраці її видатних умів, – зрештою привів до усвідомлення, що найкраще тепер – дати цьому духові поштовх, і то байдуже, з якого боку. Можливо, міркування його яновельможности спиралися навіть на досвід спілкування з одержимими, яким, коли на них безцеремонно нагримати чи добряче їх струсонути, це нібито йде іноді на користь; але такі припущення, що їх Ульріх поквапився зробити, перше ніж Діотима встигла заперечити, вона урвала своєю відповіддю.

Недужа й цього разу скористалася звертанням «любий друже».

 – Любий друже, – промовила вона, – у цьому є якась істина! Наше століття прагне дії. Дія…

 – Але дія яка? – перебив її Ульріх. – Дія якого штибу?!

 – Немає аніякісінького значення! У дії, на відміну від слів, криється чудовий песимізм. Годі й заперечувати, в минулому завше тільки розводили балачки. Ми жили задля великих і вічних ідеалів і слів: задля глибшої людяности; задля нашої найяскравішої самобутности; задля зростання загальної повноти буття. Ми домагалися синтезу, жили задля нових естетичних насолод і цінностей у щасті, і я не заперечуватиму, що пошуки істини – дитяча забавка проти неймовірно серйознішого завдання: стати істиною. Та це була просто завелика напруга порівняно з тією невеличкою часткою реальности, яка є нині в сучасній душі, і ми у замріяній тузі жили, можна сказати, ні задля чого! – Діотима рішуче звелася, спершись на лікоть. – І коли тепер відмовляються шукати завалений вхід до душі, а натомість намагаються впоратись із життям таким, яке воно є, то в цьому криється щось здорове! – завершила вона.

Отож тепер Ульріх, крім гаданого ляйнсдорфського, мав і ще одне, підтверджене тлумачення гасла «Діяти!». Діотима, схоже, взялася за інше чтиво; він пригадав, як, ввійшовши до кімнати, побачив біля неї багато книжок, але тим часом надто стемніло, щоб прочитати їхніназви, до того ж на частині книжок лежало тіло задумливої молодої жінки, наче товста змія, що тепер звелася ще вище й очікувально дивилася на нього. Діотима, яка ще дівчинкою зачитувалася дуже сентиментальними й суб’єктивними книжками, тепер, як виснував Ульріх з її слів, вочевидь була в полоні того духовного потягу до оновлення, який завжди прагне знайти в ідеях наступних двадцятьох років те, чого не знайшов в ідеях минулих двадцятьох років; звідси, мабуть, і постають, зрештою, навіть ті глибокі переміни настрою в історії, які коливаються поміж гуманністю й жорстокістю, пристрасністю й байдужістю чи поміж іншими суперечностями, для яких жодної цілком достатньої причини нема. В Ульріха промайнула думка, що ті невеличкі, нерозгадані рештки непевности, що їх щоразу лишає по собі моральний досвід (про це він так багато розмовляв з Аґатою), мабуть, і становлять, власне, причину цієї людської невпевнености; та, не бажаючи дозволяти собі щастя, яке давали спогади про ті розмови, він змусив свої думки відвернутися від них і перейти до ґенерала, який перший розповів йому про те, що в нинішню добу входить новий дух, і розповів так, що в його словах здорове обурення не лишило місця для насолоди від чарівливих сумнівів. І коли вже він згадав про ґенерала, то на думку йому спало прохання того поцікавитися, що там за розлад стався між кузиною й Арнгаймом, тож на прощальне Діотимине слово душі Ульріх зрештою відповів просто:

 – Видно, «безмежне кохання» на користь вам не пішло?!

 – Ох, ви які були, такі й лишилися! – зітхнула кузина й, відкинувшись на подушки, заплющила очі.

Адже поки Ульріха не було, вона відвикла від таких відвертих запитань і тепер мала спершу пригадати, чи багато чого вже йому довірила. І раптом його присутність оживила забуте. Вона невиразно пригадала одну розмову з Ульріхом про «незмірне кохання», до якої вони ще поверталися під час їхньої останньої чи передостанньої зустрічі, коли вона заявила, що душі можуть виходити з в’язниць своїх тіл чи принаймні наполовину витикатися з них, так би мовити, своїми тулубами, а Ульріх їй відповів, що це – маячня любовного голоду й що краще б вона виявила певну «прихильність» до Арнгайма, чи до нього самого, Ульріха, чи ще до кого-небудь; у зв’язку з цим він назвав тоді навіть Туцці, і це також спало їй тепер на думку; згадувати про такі пропозиції, мабуть, легше, ніж про решту, що висловлює така людина, як Ульріх. І вона справедливо, либонь, сприйняла тоді його слова як зухвальство; та позаяк той минулий біль проти цього нинішнього – просто безневинний давній товариш, то цей спогад мав сьогодні всі переваги чогось по-дружньому довірчого. Тож Діотима розплющила очі й промовила:

 – Кохати безоглядно на землі, мабуть, неможливо!

І всміхнулася. Але на чолі під пов’язкою в неї залягли зморщечки стурбованости, й через них її обличчя в сутінках набуло якогось дивного перекошеного вигляду. В питаннях, що стосувались її особисто, Діотима ладна була повірити в надприродні можливості. Навіть несподівана поява на Соборі ґенерала фон Штума налякала її, наче то була справа рук якихось духів, а в дитинстві вона молилася за те, щоб ніколи не померти. Завдяки цьому їй стало легше й своєму ставленню до Арнгайма надати такої собі надприродної віри чи, правильніше сказати, тієї неостаточної зневіри, тієї готовности до всього на світі, які лягли тепер в основу ставлення до самої віри. Якби Арнгайм був не лише здатний видобувати з її душі й зі своєї щось невидиме, що на відстані п’ятьох метрів від неї й від нього сходилося в повітрі, або якби їхні погляди здатні були зустрітися так, щоб їхня зустріч лишила по собі кавове зерня, манну крупинку, чорнильну пляму, який-небудь слід чи хоч би тільки невеличку переміну, то Діотима жила б з очікуванням, що одного дня станеться ще й не те і постануть котрись із тих надприродних зв’язків, що їх досить виразно уявити собі не можна, так само як і більшість природних. У неї ставало терпіння й на те, що останнім часом Арнгайм частіше від’їздив і не повертався довше, ніж колись, і навіть у ті дні, коли лишався в місті, його навдивовижу поглинали всілякі справи. Вона не дозволяла собі жодного сумніву в тому, що кохання до неї – все ще велика подія в його житті, й коли вони часом зоставалися самі, душевне піднесення ту ж мить виявлялося таким високим, а сама зустріч набувала такого значення, що почуття злякано нишкли, ба більше, якщо не траплялося нагоди завести мову про щось неособисте, виникав вакуум, що викликав потім гірку знемогу. Як не було сумніву в тому, що це – пристрасть, так вона (привчена своїм часом до того, що все непрактичне – однаково всього лиш об’єкт віри, тобто отієї непевної зневіри) не мала жодного сумніву в тому, що станеться ще щось таке, що суперечитиме всім розважним припущенням. Але цієї хвилини Діотима, розплющивши очі й спрямувавши відвертий погляд на Ульріха, від якого тепер виднілася тільки темна тінь, що не давала відповіді, спитала себе: «На що я очікую? Що, власне, має статися?»

Нарешті Ульріх відповів:

 – Але ж Арнгайм хотів одружитися з вами?! Діотима знову сперлася на лікоть і сказала:

 – Хіба проблему кохання можна вирішити розлученням чи одруженням?!

«Щодо вагітности я помилився», – подумки констатував Ульріх, не знаючи навіть, що й відповісти на кузинин вигук. І раптом він зухвало заявив:

 – А я ж вас від Арнгайма застерігав!

Можливо, цієї миті він відчував за собою обов’язок поділитися з нею тим, що знав про набоба, який пов’язав власну і її душу зі своїми ґешефтами, але Ульріх одразу від цього наміру й відмовився, усвідомивши, що в їхній розмові кожне слово має своє місце – достоту, мов ото речі в його кімнаті, на яких він, повернувшись додому, не побачив жодної пилинки, так ніби хвилину-дві просто був мертвий. Діотима осудливо мовила:

 – Не сприймайте це так легковажно. У нас з Арнгаймом глибока дружба, і коли між нами іноді все ж і заходить щось таке, що я назвала б великим страхом, то причина цьому – саме відвертість. Не знаю, чи ви таке коли-небудь відчували й чи на таке здатні, але між двома людьми, котрі досягли певної висоти почуттів, будь-яка фальш неможлива такою мірою, що їм навіть важко одне з одним розмовляти!

У цьому осуді чуйне Ульріхове вухо вловило, що вхід до кузининої душі йому відкрито ширше, ніж звичайно, і, коли вона мимоволі зізналася, що не може розмовляти з Арнгаймом без фальші, він неабияк розвеселився й у відповідь на її відвертість також кілька хвилин демонстрував свою відвертість тим, що й сам нічого не казав, а потім, коли Діотима знов лягла, схилився над нею й по-дружньому ніжно поцілував їй руку. Невагома, мов серцевина бузини, лежала вона в його руці й лишилася там після поцілунку. Пульс її віддавався в його пучках. Легенький, мов пудра, аромат її близькости завис хмаринкою біля його обличчя. І хоч цей поцілунок у руку був просто ґалантним жартом, він нагадував невірність – тим, що лишав після себе такий самий, як і вона, гіркуватий присмак насолоди – немовби ти низенько схилився над кимось і п’єш із нього, як ото п’є воду тварина, вже не бачачи на її поверхні свого віддзеркалення.

 – Про що ви думаєте? – спитала Діотима.

Ульріх тільки похитав головою, знову давши їй так – у темряві, освітленій лише останнім оксамитовим мерехтінням, – можливість провести порівняльні спостереження над мовчанням. На думку їй спали чудові слова: «Є люди, мовчати з якими не зважиться навіть найбільший герой». Принаймні зміст, якщо й не слово в слово, такий. Здається, пригадала вона, це була цитата; її навів Арнгайм, а вона, Діотима, сприйняла її на свою адресу. І, крім Арнгаймової руки, вона від перших днів свого заміжжя не затримувала руки жодного іншого чоловіка в своїй довше, ніж на дві секунди, і ось це сталося тепер лише з рукою Ульріха. Захоплена собою, вона не завважила, що тут відбувалося, але вже за мить відчула приємну переконаність у тому, що мала цілковиту рацію, коли не стала пасивно очікувати чи то прийдешньої, чи то неможливої години високого кохання, а скористалася часом нерішучого рішення для того, щоб трохи більше присвятити себе своєму чоловікові. Людям одруженим добре: коли хто-небудь порушує вірність своїй коханій чи своєму коханому, вони мають право сказати собі, що про свій обов’язок не забувають; а позаяк Діотима сказала собі, що повинна – хай буде, що буде – виконувати свій обов’язок там, куди її поставила доля, то вона намагалася виправити недоліки свого чоловіка і вдихнути в нього трохи більше душі. І знов їй спали на думку слова якогось письменника; їхній зміст полягав приблизно в тому, що нема нічого розпачливішого, ніж пов’язати свою долю з нелюбою, і це було ще одне підтвердження тому, що, поки їх не розлучила доля, вона, Діотима, повинна намагатися мати до Туцці якісь почуття. У розумному протистоянні непередбачуваним перипетіям душі, платити за які Діотима вже не хотіла змушувати його, її зусилля стали вже методичними; і вона пишалася книжками, на яких оце лежала, бо в них ішлося про фізіологію й психологію подружнього життя, і тепер ось одне якось доповнювалося одним – і те, що було темно, і що вона мала при собі ці книжки, і що Ульріх тримав її руку, і що вона натякнула йому про той чудовий песимізм, про який незабаром заявить, можливо, і в своїй громадській діяльності, відмовившись від своїх ідеалів; і Діотима, міркуючи отак, час від часу стискала Ульріхову руку так, немовби вже стояли спаковані валізи й настав час розпрощатися з минулим. Потім вона тихенько простогнала, й легенька хвиля болю пробігла на виправдання її тілом; тим часом Ульріх на її потиски заспокійливо відповідав пучкам, й коли так повторилося кілька разів, Діотима, хоч, мабуть, і подумала, що це вже, власне, занадто, але забрати руку не зважилася, бо її долоня так легко й сухо лежала в його долоні, іноді навіть здригаючись, що самій їй, Дотимі, це здавалося неприпустимим натяком на фізіологію кохання, а цього натяку вона нізащо не хотіла виказати, вивільнившись яким-небудь незграбним рухом.

То «Рашель», яка клопоталася чимось у суміжній кімнаті (від певного часу дівчина стала на диво неслухняною) поклала край цій сцені, несподівано ввімкнувши світло за прочиненими дверима. Діотима хутко висмикнула свою руку з Ульріхової, в якій хвилю ще лишалося відчуття заповненого невагомістю простору.

 – Рашель, – пошепки покликала дівчину Діотима, – ввімкни світло й тут!

Коли покоївка це зробила, їхні освітлені голови мали такий вигляд, немовби звідкись випірнули – так наче з них ще не зовсім стекла темрява. Навколо рота в Діотими лежали тіні, роблячи вуста вологими й підпухлими; невеличкі перламутрові жовна на шиї й під щоками, які зазвичай здаються ніби створеними для любителів розкішних делікатесів, були тверді, мов ліноґравюра, і страшенно затушовані чорнилом. Ульріхова голова в незвичному світлі також бовваніла, наче пофарбована в біле й чорне голова дикуна на стежці війни. Ульріх примружився, намагаючись прочитати назви книжок, які лежали навколо Діотими, і його вразила та жадоба до знань у сфері гігієни душі й тіла, яка продиктувала кузині вибір цих книжок. «Коли-небудь він мені що-небудь ще вчинить!» – раптом подумала вона, тривожно стежачи за його поглядом; але свідомість її цю думку у фразу так і не оформила; Діотима просто відчула себе надто незахищеною від кузена, коли ось так, на світлі лежала перед його очима, і їй захотілося прибрати впевненого вигляду. Широким жестом, що мав продемонструвати неабияку перевагу, як це й подобало б ні від кого й ні від чого «незалежній» жінці, вона показала на свої книжки і якомога діловитіше промовила:

 – Чи повірите, подружня зрада часом здається мені аж надто простим розв’язанням сімейних конфліктів?!

 – Принаймні це – засіб найм’якіший! – відповів Ульріх, роздратувавши кузину своїм іронічним тоном. – Я б навіть сказав, що він нікому ніколи не шкодить.

Діотима кинула на нього докірливий погляд і зробила йому знак, що Рахель у сусідній кімнаті може їх почути. Потім гучно промовила:

 – Та я кажу зовсім не про це!

І покликала покоївку, яка з’явилася з норовистим виглядом і з гіркими ревнощами вислухала наказ причинити двері з другого боку. Завдяки цьому інциденту в почуттях, однак, знов запанував лад; підохочена темрявою ілюзія, ніби вони вдвох здійснюють невеличку зраду, хоч ця зрада, так би мовити, й не має конкретної назви і в ній ніхто нікого не зраджував, – ілюзія ця при світлі розвіялась, і Ульріх поквапився нарешті перевести розмову на справи, які хотів устигнути ще обговорити.

 – Я ще не сказав вам, що складаю з себе обов’язки секретаря, – почав він.

Однак Діотима, як виявилося, про це знала й відповіла, що він має лишитись, бо інакше, мовляв, просто не можна.

 – Попереду роботи в нас і досі ще непочатий край, – благально промовила вона. – Потерпіть іще трішки, рішення скоро знайдеться! На поміч вам дадуть виконавчого секретаря.

Ульріх звернув увагу на оце непевне «дадуть» і побажав довідатися подробиці.

 – Арнгайм запропонував тимчасово передати вам свого секретаря.

 – Ні, дякую, – відповів Ульріх. – У мене таке враження, що з його боку це було б не зовсім альтруїстично!

Цієї хвилини Ульріх знову не проти був пояснити кузині простий зв’язок із нафтовими промислами, але вона навіть не завважила, скільки підозри пролунало в його відповіді, й спокійно вела далі:

 – А крім того, і мій чоловік виявив готовність виділити вам одного службовця зі свого відділу.

 – А чи влаштувало б це вас?

 – Сказати відверто, мені це було б не зовсім до душі, – висловилася Діотима цього разу прозоріше. – Тим більше, що великої потреби в цьому ми не відчуваємо. Ваш приятель, ґенерал, теж повідомив мені, що залюбки надав би у ваше розпорядження одного зі своїх підлеглих.

 – А Ляйнсдорф?

 – Ці три варіанти мені запропонували добровільно, тому я не мала підстав звертатися ще й до Ляйнсдорфа. Але він перед такою жертвою запевне не спинився б.

 – Зі мною панькаються! – Цими словами Ульріх узагальнив несподівану готовність Арнгайма, Туцці й Штурма в такий дешевий спосіб забезпечити собі певний контроль над усім, що відбувається в паралельній акції. – Та найрозумніше буде, мабуть, – узяти собі довірену людину вашого чоловіка.

 – Любий друже. – ще раз спробувала заперечити Діотима, хоч до пуття й не знала, що казати далі, й, мабуть, через це в неї вийшло щось дуже плутане. Вона знову звелася на лікоть і рішуче промовила: – Я відкидаю подружню зраду як надто грубе розв’язання сімейних конфліктів, я про це вам сказала! Але все ж таки: немає нічого тяжчого, ніж зв’язати свою долю з людиною, яку недосить кохаєш!

Це був найвищої мірою неприродний голос природи. Але Ульріх незворушно стояв на своєму.

 – Начальник відділу Туцці, поза всяким сумнівом, хотів би в такий спосіб здобути вплив на все, що ви робите в паралельній акції. Але ж цього домагаються й решта двоє! – пояснив він кузині. – Всі три вас кохають, і кожен мусить якось пов’язувати це зі своїми обов’язками. – Він просто дивом дивувався, що Діотима не розуміє ні мови фактів, ні мови коментарів до них, і, підводячись, щоб уже попрощатися, ще іронічніше завершив: -

Є лише один чоловік, який кохає вас самовіддано, це – я; тому що мені абсолютно нічого робити, і я не маю жодних обов’язків. Але почуття, якщо від них не відвертати свою увагу, мають руйнівну дію. Її ви зазнали на собі вже й самі, а до мене ви завжди й справедливо відчували, хоч лише й інстинктивно, недовіру.

Діотима не знала чому, але причиною цього послужила, мабуть, саме та досить втішна обставина, що в питанні про секретаря паралельної акції їй було приємно бачити Ульріха на боці свого дому, тож вона затримала його простягнену руку в своїй.

 – Тоді як, у зв’язку з цим, можна розуміти ваші взаємини з «тією» жінкою? – пустотливо спитала вона, маючи на увазі його зауваження (у цій своїй пустотливості Діотима нагадувала важкоатлета, якому спало на думку погратися пір’їною).

Ульріх не збагнув, на кого вона натякає.

 – З дружиною голови суду, яку ви мені відрекомендували!

 – Ви це помітили, кузино?!

 – Мою увагу на це звернув доктор Арнгайм.

 – Правда? Дуже приємно, що цим він сподівається нашкодити мені у ваших очах. Але мої взаємини з тією жінкою, звичайно ж, цілком бездоганні! – став Ульріх, як і годилося, на захист Бонадеї.

 – Поки вас не було вдома, вона навідалася туди лише двічі! – Діотима засміялася. – Один раз ми випадково побачили її самі, а про другий раз довідалися іншим шляхом. Отож приховувати це вам немає сенсу. А ось вас я хотіла б зрозуміти! Хотіла б, та не можу!

 – Господи, як же це пояснити – і саме вам?!

 – От-от, поясніть! – зажадала Діотима і прибрала «офіційно невинного» вигляду, немовби накинувши на обличчя окуляри, – вона робила так щоразу, коли розум наказував їй слухати чи казати речі, по суті, заборонені її жіночій душі.

Але Ульріх давати пояснення відмовився, ще раз сказавши, що може лише здогадуватись, яка вона, та Бонадея, насправді.

 – Гаразд, – погодилася Діотима. – Щоправда, сама ваша приятелька на натяки була щедріша! Схоже, вона вважає, що має виправдовуватись переді мною за якусь несправедливість! Але ви, якщо це вам більше до вподоби, можете казати так, нібито лише здогадуєтесь!

В Ульріха прокинулася цікавість, і він почув від Діотими, що та вже кілька разів приймала в себе Бонадею і не лише у справах, пов’язаних з паралельною акцією та становищем її, Бонадеєного, чоловіка.

 – Мушу сказати, що вона, як на мене, жінка вродлива, – зізналася Діотима. – До того ж неймовірна ідеалістка. Я, власне, лиха на вас за те, що на мою довіру ви претендуєте, а мені ніколи не довіряли!

Цієї хвилини Ульріхові хотілося послати всіх до бісового батька. Йому кортіло налякати Діотиму й покарати Бонадею за її настирливість; а може, він просто відчув на мить, яке далеке від нього те життя, жити яким він собі дозволяв.

 – Ну, тоді слухайте, – вирішив сказати він, напустивши на себе похмурого вигляду. – Та жінка – німфоманка, і проти цього я безсилий!

Діотима «офіційно» знала, що таке «німфоманка». Запала мовчанка, потім Діотима, розтягуючи слова, проказала:

 – Нещасна жінка! І оце таке ви любите?

 – Це таке божевілля! – відповів Ульріх.

Діотимі кортіло довідатись «подробиці»; йому довелося пояснити їй цей «феномен, гідний співчуття», й подати його «в людському світлі». Розповідав він не дуже докладно, а проте нею помалу опановувало відчуття задоволення, основою якого була, мабуть, загальновідома вдячність Господові за те, що вона, Діотима, не така, як та жінка, а верхівка губилася у страху й цікавості і не могла не вплинути на її пізніші взаємини з Ульріхом. Вона замислено промовила:

 – Адже це, либонь, просто жахливо – обіймати людину, якій у душі не ймеш віри!

 – Ви так гадаєте? – щиросердо відказав їй кузен.

Діотима відчула, як через цей ущипливий натяк у голову їй ударила образа й обурення, але показати це вона не мала права і вдовольнилася тим, що відпустила його долоню; потім, махнувши на прощання рукою, відкинулася на подушки.

 – Не треба було вам розповідати мені про це, – промовила вона, вже лежачи. – Щойно ви вчинили дуже негарно щодо тієї нещасної жінки, виказавши її таємницю!

 – Я ніколи нічиїх таємниць не виказую! – заперечив Ульріх, не стримавшись, щоб не засміятися з кузини. – Ви таки несправедливі. Ви – перша жінка, якій я довіряю щось про іншу жінку, і підбили мене на це ви самі!

Діотима лишилася задоволена. Вона ще хотіла була сказати щось на кшталт того, що без духовного переродження, мовляв, позбавляєш сам себе найкращого; але на таку заяву вона не зважилася, бо це раптом дійняло до серця її саму. Зрештою, однак, вона згадала про одну з книжок, які оточували її, і це допомогло їй знайти нехитру відповідь, немовби захищену бар’єром офіційности:

 – Ви робите помилку, властиву всім чоловікам, – осудливо промовила вона. – У коханні ви сприймаєте партнера не як рівноправну людину, а просто як доповнення до вас самих, а тоді ще й розчаровуєтесь. Ви, бува, не ставили перед собою запитання: а чи не веде до окриленої й гармонійної еротики лише суворіше самовиховання?!

Ульріх мало не роззявив рота; але, мимоволі захищаючись від цієї вченої аґресії, відповів так:

 – Чи знаєте ви, що про можливості виникнення і виховання душі мене вже розпитував сьогодні й начальник відділу Туцці?!

Діотима різко звелася в ліжку.

 – Як?! Невже Туцці розмовляє з вами про душу? – вражено спитала вона.

 – Авжеж, звичайно. Хоче з’ясувати, що воно таке, – підтвердив Ульріх, але вирішив довше не затримуватись і тільки пообіцяв, що, можливо, іншим разом порушить обов’язок мовчати й розповість і про це.

18. Моралістові важко дається написати листа

Цей візит до Діотими поклав край тривожному стану, який не полишав Ульріха після його повернення додому: вже другого дня, ближче до вечора, він сів за письмовий стіл, відразу знову відчув себе тут на місці й затишно і почав писати листа Аґаті.

Йому було ясно – таким легким і ясним іноді буває безвітряний день, – що її легковажний намір украй небезпечний; те, що вона вже зробила, ще могло означати не більше, ніж ризикований жарт, який стосувався лише їх двох; але це залежало тільки від того, чи сестра від свого наміру відмовиться, перше ніж він почне втілюватися в життя, а така небезпека з дня на день зростала. Дописавши до цього місця, Ульріх відклав ручку, і його взяли сумніви, чи варто довіряти пошті листа, в якому відверто йшлося про такі речі. Він сказав собі, що було б, мабуть, з усіх поглядів розважливіше, замість відсилати листа, вже найближчим потягом виїхати до Аґати самому; але робити це йому, з другого боку, видалося, звичайно, й безглуздим, адже він стільки днів про цю справу навіть не згадував. Зрештою Ульріх збагнув: нікуди він не поїде.

Він усвідомив, що причиною цього послужило щось майже таке саме тверде, як рішення. Йому хотілося зачекати й подивитись, чим усе це скінчиться. Перед ним стояло лише одне запитання: якою мірою він справді й недвозначно бажав зачекати, і щодо цього в голові його роїлися всілякі далекосяжні думки.

Отож на самого початку він завважив, що досі щоразу, коли поводився «морально», в духовному сенсі виявлявся в гіршому становищі, ніж тоді, коли діяв чи міркував так, як це зазвичай називають словом «аморально». І це тенденція загальна: адже в ситуаціях, які протиставляють людину її оточенню, вона мобілізує всі свої сили, а там, де людина просто виконує свої обв’язки, вона поводиться, само собою зрозуміло, не інакше, ніж тоді, коли сплачує податки; звідси випливає, що будь-яке зло люди коять з більшою чи меншою мірою фантазії й пристрасти, тоді як добру, навпаки, притаманна очевидна убогість емоцій і їхній жалюгідний стан. Ульріх пригадав, що Аґата дуже безпосередньо висловила це тяжке становище моралі запитанням, чи вже недобре бути добрим. Це ж, мабуть, важко й страшенно цікаво, стверджувала вона, дивуючись тому, що майже всі моральні люди все-таки нудні.

Він задоволено всміхнувся й, міркуючи так далі, виснував, що тепер вони з Аґатою разом опинилися в особливій опозиції до Гаґауера, яку можна приблизно назвати опозицією людей по-доброму поганих до людини по-поганому доброї. Й коли не брати до уваги великої середини життя, яку справедливо займають люди, в чиїх помислах загальні поняття «добро» і «зло» взагалі вже не трапляються, відколи такі люди відірвалися від материної спідниці, то крайні широти, де хто-небудь іще докладає моральних зусиль, нині справді полишені таким по-злому добрим чи по-доброму злим людям, декотрі з яких зроду не бачили, як літає добро, й не чули, як воно співає, і тому вимагають від усіх довкола себе, щоб вони вкупі з ними захоплювалися такою природою моралі, де на засохлих деревах сидять пташині опудала; у відповідь на це другі, по-доброму злі смертні, роздратовані своїми суперниками, виявляють ревне прагнення – принаймні подумки – до зла, ніби переконавшись, що тепер лише в злих діяннях, які ще не такі до решти заяложені, як добрі, ще ворушиться трохи моральної живини. Таким чином, світ міг тоді (певна річ, Ульріх не зовсім усвідомлював таку перспективу) вибирати, від чого йому померти – від своєї спаралізованої моралі, чи від своїх гнучких противників моралі, і він, либонь, і донині не знає, на що з таким грандіозним успіхом урешті зважився, хіба що та більшість, якій узагалі про мораль думати ніколи, взялася б за неї в цьому особливому випадку, позаяк втратила довіру до своєї ситуації, а згодом, звичайно, й багато чого ще; адже людей злих по-злому – тих, на кого дуже легко скласти за все відповідальність, – вже й тоді було так само мало, як тепер, а по-доброму добрі становили собою завдання таке саме далеке, як безкінечно далека зоряна туманність. Та саме про них і міркував Ульріх, а до всього іншого, про що він нібито міркував, йому було байдуже-байдужісінько.

І своїм роздумам він надав ще загальнішої й ще не виразнішої форми, поставивши замість «добра» і «зла» співвідношення, яке існує між вимогами «Зроби!» й «Не зроби!» Адже поки мораль (і це однаковою мірою стосується і духу любови до ближнього, й духу варварської орди) перебуває на піднесенні, «Не зроби!» – то лише зворотний бік і природний наслідок отого «Зроби!»; дія й бездіяльність розпечені до червоного жару, а помилки, з ними пов’язані, великого значення не мають, бо то – помилки героїв і мучеників. У такому стані добро і зло – те саме, що щастя й нещастя всіх людей. Та щойно суперечливе починає домінувати, поширюється і його здійснення вже не викликає аж таких труднощів, співвідношення між вимогою й забороною неминуче виходить за межі вирішального стану, де обов’язок уже не народжується щодня живим і новим, а його, знекровленого й розкладного на «якщо» та «але», доводиться тримати напоготові для всіляких потреб; і ось тут і починається процес, в подальшому перебігу якого чесноти й вади, внаслідок свого походження з тих самих правил, законів, винятків і обмежень, чимдалі дужче уподібнюються одні одним, поки зрештою доходить до тієї дивовижної, але, по суті, нестерпної внутрішньої суперечности, від якої відштовхувався Ульріх: що різниця між добром і злом втрачає будь-яке значення порівняно з тією втіхою від чистої, глибокої й щирої поведінки, яку, втіху, викрешують, мов іскру, і дозволені, й недозволені дії. Атож, хто поцікавиться станом справ неупереджено, той, мабуть, виявить, що заборонна частина моралі на-ладована цією напругою дужче, ніж вимогова. Водночас здається досить природним те, що певних вчинків, які називають «негожими», не можна або, коли вже їх усе ж таки скоєно, то принаймні не слід було скоювати, – наприклад, привласнювати чужу власність чи віддаватися розпусті, тоді як про відповідні моральні традиції – у цьому випадку, отже, щиро, від усієї душі дарувати або з радістю умертвляти тлінну плоть – люди вже майже позабували, а там, де їх іще дотримуються, то це роблять дурні, диваки й хирляві взірці чеснот. І ось у такій ситуації, коли чеснота немічна, а моральна поведінка полягає переважно в обмеженні аморальної, ця друга цілком може видатися не лише самобутнішою й активнішою, ніж перша, але просто-таки моральнішою, якщо можна скористатися цим словом не в контексті права й закону, а як мірило всієї пристрасти, яку взагалі ще викликають питання совісти. Та чи буває що-небудь суперечливіше, ніж потай підтримувати зло, тому що останніми рештками душі, які в тебе ще збереглися, шукаєш добра?!

Цієї суперечности Ульріх ще ніколи не відчував так глибоко, як тієї миті, коли висхідна дуга, якою розвивалися його роздуми, повернула його, опустившись, знов до Агати. Її природжена готовність виявитися – коли ще раз скористатися цими досить неточними словами – по-доброму злою, що знайшло своє вагоме втілення у втручанні до батькового заповіту, завдавало образи такій самій його природженій готовності, яка в нього набула форми звичайних розмислів, можна сказати, форми просто-таки духівничого захоплення дияволом, тоді як сам він міг не лише жити як попало, але й свідомо не хотів, щоб йому в цьому заважали. Задоволено, але водночас із сумом і іронічною виразністю констатувавши, що все його теоретизування про зло зводиться, по суті, до того, що найдужче йому хочеться захищати все злостиве від злостивих людей, які за нього беруться, він раптом відчув потребу в добрі – так людина, що марно блукала на чужині, уявляє собі, як колись повернеться додому, в рідне село, й відразу вирушить до криниці напитися джерельної води. Та якби йому не спало на думку це порівняння, то він, мабуть, завважив би, що всі його спроби уявити Аґату людиною, з морального погляду, сказати б, неоднозначною, людиною, яких щедро приводить на світ сучасність, були тільки приводом захистися від перспективи, яка лякала його куди більше. Адже сестрина поведінка, якщо подумати тверезо, заслуговувала на осуд, вона вводила, хоч як дивно, в дурманно-чарівливу спокусу, досить було тільки дозволити помріяти й собі; бо тоді все суперечливе й неоднозначне зникало, й поставало враження пристрасної, переконливої доброти, яка закликала до дії і на тлі своїх немічних буденних форм легко могла прибрати вигляду якої-небудь прадавньої вади.

Ульріх не давав своїм почуттям так легко злітати вгору, а щоб це сталося саме тоді, коли він писав листа, – то й поготів; тож він повернув свої роздуми в загальне русло. Вони лишилися б незавершеними, якби йому не спало на думку, як часто й легко за його часів бажання мати який-небудь обов’язок, що випливало з усієї повноти буття, приводило до того, що з наявних під рукою окремих чеснот підхоплювали то ту, то ту й робили її головним об’єктом галасливого пошанування. Чесноти національні, християнські, гуманістичні чергувалися: то високоякісна сталь, то доброта; то особистість, а то спільнота; сьогодні десята частка секунди, а напередодні – історична незворушність. Переміна настрою в суспільному житті ґрунтується, по суті, на тому, що люди міняють свої уявлення про такі важливі речі. Але це завжди лишало Ульріха байдужим і призводило тільки до того, що він почувався чужим. Та й тепер він сприймав це лиш як доповнення до загальної картини, бо тільки неповне розуміння наштовхує на думку, нібито неможливість витлумачити життя з морального погляду, яка виникла на стадії надто глибоких ускладнень, пощастить подолати за допомогою одного з тих тлумачень, які в тій неможливості й криються. Такі спроби нагадують просто рухи хворої людини, коли вона неспокійно змінює позу, тоді як параліч, що приковує її до ліжка, нестримно проґресує. Ульріх не мав сумніву, що стан, в якому з’являються такі спроби, неминучий, і означає він стадію, від якої в розвитку кожної цивілізації починається зворотний процес, оскільки досі ще жодна з них не спромоглася втрачену внутрішню напругу замінити якою-небудь новою. Не мав Ульріх сумніву й у тому, що будь-яку мораль прийдешнього очікує те саме, що сталося з усіма моралями минулого. Бо моральна виснага відбувається поза сферою заповідей та їхнього дотримання, вона не залежить від їхніх відмінностей, зовнішня суворість на неї впливу не має, вона – цілковито внутрішній процес, рівнозначний втраті сенсу всіх дій і віри в одностайну відповідальність за них.

І таким побитом думки в Ульріха, хоч сам він цього наміру й не мав, знов повернулися до тієї ідеї, яку він, звертаючись до графа Ляйнсдорфа, іронічно назвав «ґенеральним секретаріатом точности й душі»; він і взагалі ніколи не заводив мови про це інакше, ніж збитошно й жартома, але тепер зрозумів, що, відколи й виріс, поводився не інакше, ніж якби такий «ґенеральний секретаріат» і справді можна було створити. Очевидно, міг би він сказати собі на власний захист, кожна розважлива людина носить у собі таку ідею порядку, достоту як ото дорослі носять під одягом образок, що його в дитинстві їм почепила на груди мати, і цей образ порядку, який ніхто не важиться ані сприймати серйозно, ані скинути з себе, може мати вигляд приблизно такий: з одного боку – невиразне віддзеркалення туги за законом праведного життя, законом природним і залізним, таким, що не допускає винятків і враховує будь-які заперечення, законом, що розслаблює, як хміль, і протвережує, як істина; але з другого боку, в тому образі відбивається переконаність, що на власні очі такого закону ніколи не побачиш, власними думками до нього ніколи не дійдеш, що домогтися його виконання можна не проповідями й владною рукою когось одного, а лише зусиллями всіх, якщо це не химера взагалі.

Хвилю Ульріх повагався. Він був, поза всяким сумнівом, чоловік віруючий, який просто ні в що не вірив. Його надзвичайній відданості науці ніколи не щастило змусити його забути, що красу й доброту в людях породжує те, у що вони вірять, а не те, що вони знають. Але віра завжди була пов’язана зі знанням, хай навіть лише з примарними, від давніх-прадавніх днів їхнього чарівного приходу на світ. І та стара частина знань уже давно струхлявіла, заразивши своїм тлінням і віру. Отож тепер цей зв’язок потрібно відновлювати. І, певна річ, не просто піднісши віру «на висоту знань», а все ж, мабуть, якось інакше – так, щоб вона з цієї висоти злетіла над світом. Мистецтва підноситися над знаннями треба вчитися заново. А позаяк нікому окремо це не до снаги, то свої почуття й розум має націлити на це кожна людина, хоч би чим іще вони в неї були заклопотані; і коли цієї хвилини Ульріх подумав про десятирічний, сторічний або й тисячорічний план, що його мало б накреслити собі людство, щоб спрямувати свої зусилля до мети, розгледіти яку насправді воно ще не в змозі, то він, не довго ламаючи собі голову, збагнув, що давно вже уявляв собі це під різноманітними назвами як воістину життя-експеримент. Адже під словом «віра» він розумів не те захиріле бажання знати, не те віруюче невігластво, яке звичайно мають на увазі під цим словом, а радше підковане знаннями передчуття, щось таке, чого не можна назвати ні знаннями, ні ілюзією, але й не вірою, а саме «отим іншим», що не підпадає під ці поняття.

Він рвучко присунув ближче листа, але відразу й відсунув його від себе.

Обличчя в Ульріха, яке щойно в запалі ще горіло, знов погасло, і його небезпечна улюблена думка видалася йому смішною. Немовби поглянувши в різко розчахнуте вікно, він відчув, що його оточувало насправді: гармати, європейські оборудки. Годі було навіть уявити собі, що люди, які отак живуть, коли-небудь зійдуться, щоб обміркувати шляхи своєї духовної долі, й Ульріх мусив визнати, що й історія ніколи не розвивалася в такому продуманому поєднанні ідей, яке можливе хіба в голові окремої людини; ні, історію споконвіку творили так бездумно й марнотратно, немовби її, мов карту, жбурнув на стіл кулак якого-небудь грубого гравця. Ульріхові навіть стало трохи соромно. Усе, про що він протягом цієї години думав-передумав, підозріло нагадувало таке собі «Опитування з метою ухвалення керівних рішень і з’ясування бажань зацікавлених верств населення»; та вже саме те, що він узагалі моралізував, цей спосіб теоретичного мислення, який розглядає природу при світлі від свічок, видався йому вкрай неприродним, адже людина проста, звикла до сонячного світла, завжди береться лише за те, що їй ближче, й ніколи не морочить собі голову жодним іншим запитанням, крім одного, цілком певного: чи може вона зробити те, за що береться, і взагалі на це зважитися.

Наступної хвилини думки в Ульріха потекли знов назад – від загального до нього самого, і він відчув, що означає для нього сестра. Він показав їй той дивовижний і необмежний, той неймовірний і незабутній стан, в якому нема нічого іншого, крім «так». Стан, коли ти не здатний на жоден інший духовний порух, крім морального, а отже, той неповторний стан, коли мораль не знає перерви, навіть якщо ця мораль полягає в тому, що всі дії в такому стані втрачають під собою ґрунт і зависають. А Ульріхова сестра нічого ж бо не зробила, крім того, що простягла до цього руку. Вона була людина, що простягає руку, і замість Ульріхових роздумів прийшли тіла й образи реального світу. Все, про що він міркував, тепер видалося йому просто зволіканням і перехідним станом. Він хотів «поглянути», що вийде із Аґатиного заміру, і цієї хвилини йому було цілком байдуже, що ця таємнича обітниця почалася з ганебного як на звичні уявлення вчинку. Лишалося тільки зачекати й подивитися, чи можна буде мораль «злету й падіння» застосувати тут так само, як просту мораль порядности. І він пригадав, як сестра пристрасно спитала, чи сам він вірить у те, про що їй розповідає; але він і тепер не міг дати їй ствердну відповідь так само, як тоді. Він зізнався собі, що очікує на Аґату, щоб відповісти на це запитання.

Задеренчав телефон, і Вальтер (а це був він), не дуже добираючи слів, заходився квапливо йому щось пояснювати. Ульріх слухав байдуже й терпляче, а коли поклав слухавку й випростався, враження мав таке, ніби дзвінок аж тепер нарешті змовк; довкола знов цілюще розлилася темрява й глибина, але він не сказав би, в чому полягала таємниця – у звуках чи в барвах: це була неначе сама глибина всіх відчуттів. Він усміхнувся, взяв аркуша, на якому почав був писати сестрі листа, і, перше ніж вийти з кімнати, спроквола порвав його на дрібні клаптики.

19. Гайда до Моосбруґера!

У цей самий час Вальтер, Клариса й пророк Майнґаст сиділи навколо великої тарелі з редискою, мандаринами, нелущеним миґдалем, м’яким сиром та великим турецьким чорносливом і поглинали цю вишукану й здорову вечерю. Пророк, худорляві груди якого прикривав знов лише вовняний светр, час від часу нахвалював запропоновані йому натуральні ласощі, а Кларисин брат Зиґмунд – той у капелюсі й рукавичках сидів збоку від столу – доповідав про перемовини, які він знову «провадив» з доктором Фріденталем, лікарем із психіатричної клініки, щоб допомогти своїй «геть божевільній» сестрі побачити Моосбруґера.

 – Фріденталь зможе зробити це лише з дозволу суду федеральної землі, він на цьому наполягає, – невимушено завершив Зиґмунд. – А тому суду мало клопотання опікунського товариства «Остання година», яке я вам роздобув, там вимагають рекомендаційного листа від дипломатичної місії, – ми ж бо, на жаль, набрехали, нібито Клариса – чужоземка. Тепер іншої ради вже немає, докторові Майнґасту доведеться завтра навідатися до швейцарського посольства!

Зиґмунд був схожий на сестру, тільки обличчя він мав, хоч і старший, не таке виразне. Якщо поставити їх поруч, то ніс, рот і очі на блідому Кларисиному виду нагадували тріщини на сухій землі, тоді як у брата ті самі риси викликали враження м’яких, ледь розмитих ліній на порослому травою лужку, хоч Зиґмунд, якщо не брати до уваги невеличких вусиків, був гладенько виголений. Міщанського в його зовнішності стерлося багато менше, ніж у Кларисиній, і це надавало йому якоїсь невинної природности навіть тієї хвилини, коли він так безсоромно зловживав дорогоцінним часом філософа. Ніхто б не здивувався, якби у відповідь на його слова з редиски на тарелі раптом ударила блискавка й торохнув грім; але великий чоловік вислухав Зиґмундову вимогу привітно (його прихильники сприйняли це просто-таки як анекдот) і кліпнув очима, мов орел, який терпить на жердці поруч із собою горобця.

І все ж через цю раптову напруженість, яка до кінця так і не розрядилася, Вальтер стримуватись далі вже не міг. Він відсунув свою тарілку, почервонів, як хмаринка на світанку, і з притиском заявив, що здоровій людині, якщо вона не лікар і не санітар, у божевільні робити нічого. Метр погодився і з ним, ледь помітно кивнувши головою. Зиґмунд, помітивши це й за своє життя загалом дечого навчившись, доповнив цей згідливий кивок гігієнічним зауваженням:

 – Багатенькі буржуа мають, безперечно, одну паскудну звичку: бачити у психічнохворих і злочинцях щось демонічне.

 – Тоді поясність мені нарешті, – вигукнув Вальтер, – чому всі ви намагаєтесь допомогти Кларисі зробити те, чого самі не схвалюєте й що тільки ще дужче її рознервує?!

Йому не відповіла навіть дружина. Вона зробила невдоволену міну, яка своєю відчуженістю від дійсности могла лише викликати страх; на її обличчі дві гордовито довгі лінії залягли уздовж носа вниз, а підборіддя загострилося й затверділо. Зиґмунд не відчував за собою ні права, ні обов’язку говорити за решту товариства. Тож після Вальтерового запитання запала тиша, яку по короткій хвилі порушив Майнґаст; тихо й байдуже він промовив:

 – Клариса зазнала надто глибокого потрясіння, цього не можна лишати просто так.

 – Коли? – гучно спитав Вальтер.

 – Недавно. Увечері біля вікна.

Вальтер зблід, тому що був єдиний, хто довідався про це аж тепер, адже Майнґастові й навіть братові Клариса свою таємницю вочевидь уже довірила. «Але така вже вона!» – подумав Вальтер.

І хоч це ще нічого такого й не означало, у нього раптом склалося враження – ніби через отой таріль з городиною – що всі вони на років десять молодші. То був час, коли Майнґаст, ще колишній, до перевтілення, поїхав, і Клариса зробила вибір на користь Вальтера. Згодом вона зізналася йому, що Майнґаст тоді, хоч від неї вже й відмовився, іноді її все ж таки ще цілував і торкався. Цей спогад нагадував розгойдування на гойдалці. Усе вище й вище злітав Вальтер, і все в нього тоді виходило, хоч траплялися й глибокі падіння. І тоді Клариса теж, коли поблизу був Майнґаст, не могла розмовляти з Вальтером; йому часто доводилося дізнаватися від людей, про що вона думала й що робила. Поруч із ним вона застигала. «Коли ти торкаєшся мене, я вся застигаю! – казала вона йому. – Тіло моє враз поважніє, це зовсім не так, як із Майнґастом!» А коли він поцілував її вперше, вона сказала йому: «Я обіцяла мамі ніколи цього не робити!» Хоча згодом зізналася, що в ту пору Майнґаст за столом потай завжди торкався ногами її ніг. Ось як впливав на неї Вальтер! Багатство її внутрішнього розвитку, викликане в ній до життя ним, не давало їй триматися невимушено, – так це пояснював собі він.

І на гадку йому спали листи, якими він тоді обмінювався з Кларисою. Він і тепер вважав, що не легко знайти що-небудь таке саме пристрасне й самобутнє, як вони вдвох, навіть якщо перешукати всю літературу. У ту бурхливу пору він карав Кларису тим, що втікав із дому, коли вона дозволяла Майнґастові бути з нею, а потім писав їй листа; і вона писала йому листа, в якому запевняла його в своїй вірності й щиро зізнавалася, що Майнґаст знов поцілував її крізь панчоху в коліно. Вальтер хотів тоді видати ті листи окремою книжкою, та ще й тепер іноді подумував про те, що коли-небудь свій намір усе ж таки здійснить. Але досі з цього, на жаль, нічого не вийшло, крімодного непорозуміння з Кларисиною вихователькою, яке сталося на самому початку й спричинило до серйозних наслідків. Річ у тім, що якось Вальтер тій жінці сказав: «Ось побачите, скоро я все виправлю!» Він мав на увазі своє, мріючи про великий успіх, яким в очах сім’ї його виправдає публікація «листів», зробивши його знаменитим; адже, по суті кажучи, між ним і Кларисою багато чого було тоді не так, як мало б бути. Але Кларисина вихователька – сімейна спадщина, яка дістала свій виділ під тим почесним приводом, що виконуватиме роль такої собі тимчасової матері, – зрозуміла це не так, по-своєму, і внаслідок цього в сім’ї невдовзі поширилася чутка, нібито Вальтер має намір зробити щось таке, що дасть йому право просити Кларисиної руки; і коли це припущення одного разу пролунало вголос, виникли досить своєрідні радощі й неминучі обов’язки. Життєві реальності прокинулися, сказати б, зненацька. Вальтерів батько заявив, що більше не дбатиме про сина, якщо той не зароблятиме бодай трохи сам; а майбутній тесть Вальтера запросив його до себе в майстерню й завів мову про труднощі й розчарування, які можуть чекати людину в чистому, можна навіть сказати, святому мистецтві, байдуже в якому саме – у малярстві, музиці чи поезії; зрештою й самих Вальтера з Кларисою почала лоскотати думка, що раптом постала реальністю, про самостійне домашнє вогнище, дітей та офіційну спільну спальню. І ця думка була, мов ото подряпина на тілі, яка ніяк не хоче заживати, бо її раз у раз мимоволі розчухуєш. Сталося так, що за кілька тижнів після своєї необачної заяви Вальтер і справді заручився з Кларисою, і це обох неабияк ощасливило, хоч і дуже схвилювало, бо тепер почалися пошуки постійного місця в житті, з якими на людину звалюються всі труднощі Європи з тієї причини, що роботу, яку шукав Вальтер, хапаючись то за одне, то за інше, визначала не лише платня, а й шість її зворотних впливів – на Кларису, на нього, на еротику, на поезію, на музику й на живопис. Із коловерті проблем, які почалися від тієї хвилини, коли він так необачно розбалакався при тій старій мадемуазелі, вони вибралися, по суті, аж недавно, коли він знайшов місце у відомстві з питань охорони пам’ятників і поселився з Кларисою в цьому скромному будинку, де тепер усе мала вирішити доля.

І в глибині душі Вальтер тримався думки, що було б досить непогано, якби доля нарешті вгамувалася; щоправда, завершилося б тоді не зовсім так, як мріялось на початку, але ж яблука, коли достигають, падають із дерева теж не вгору, а на землю.

Так розмірковував Вальтер, а тим часом по другий бік столу над краєм строкатого тареля зі здоровою рослинною їжею бовваніла невеличка дружинина голівка, і Клариса спробувала якомога діловитіше – власне, не менш по-діловому, ніж це робив сам Майнґаст, – доповнити його пояснення.

 – Я маю щось зробити, аби розвіяти те враження; воно, каже Майнґаст, виявилося для мене надто глибоким, – промовила вона й додала вже власну думку: – А крім того, це, певна річ, – не просто випадковість, що той чоловік сховався в кущі саме під моїм вікном!

 – Дурниці! – відмахнувся Вальтер від її слів, як сонна людина від мухи. – Вікно ж бо й моє!

 – Ну, тоді під нашим вікном! – виправилася Клариса, тоненько розтягнувши вуста в усмішці, і з цього її ущипливого зауваження важко було збагнути, що воно виражає – іронію чи гіркоту. – Ми привернули його увагу. А хочеш, я скажу тобі, як можна назвати те, що він там… робив? Той чоловік крав статеву насолоду!

Від цих слів Вальтерові стрельнуло в голову. Голова в нього була напхом напхана минулим, а коли в нього вклинилося сучасне, переконливої різниці між тим і тим не лишилося. Стояли в його голові ще кущі, які змикались у світлу листяну масу, і крізь усю її товщу тяглися велосипедні доріжки. Сміливість тривалих поїздок і прогулянок була ще така жива, ніби навідала його сьогодні-таки вранці. Знов маяли дівочі сукні, які в ті роки вперше зухвало оголили щиколотки на ногах і показали, як у новому спортивному русі піниться біла облямівка нижніх спідниць. Коли Вальтер гадав тоді, що в них із Кларисою «багато чого не так, як має бути», то цю оцінку слід назвати, мабуть, вельми скромною, бо, якщо казати відверто, на тих велосипедних прогулянках навесні того року, коли вони заручилися, доходило до всього, до чого може дійти, й після чого юна дівчина все ж таки лишається незайманою. «Як на порядну дівчину, то це майже неймовірно», – подумав Вальтер, захоплено віддаючись спогадам. Клариса називала це «брати на себе Майнґастові гріхи»; на той час метр ще мав інше прізвище й саме виїхав за кордон. «Тепер не бути чуттєвим – боягузтво, тому що він був чуттєвий!» Так це пояснила Клариса й додала: «Але ж ми прагнемо чуттєвости духовної!» Щоправда, Вальтера інколи турбувало те, що все це було все ж таки надто тісно пов’язано зі щойно зниклим Майнґастом, хоча Клариса відповідала: «Хто прагне чогось великого, як, наприклад, ми в мистецтві, той не має права турбуватися чим-небудь іншим». І Вальтер пригадав, як затято вони знищували минуле, повторюючи його в новому дусі, і з якою радістю відкривали чарівну здатність виправдувати недозволенні плотські втіхи тим, що доля судила їм надособисте призначення. По суті, у хтивості Клариса виявляла в той час не менше завзяття, ніж згодом у відмові на його домагання, зізнався собі Вальтер, і якась перекірлива думка, порушивши на мить логічний зв’язок, шепнула йому, що перса в неї й досі такі самі тугі, як тоді. Це бачили всі, навіть крізь одяг. Майнґаст навіть цієї хвилини відверто дивився на її перса; можливо, він не здогадувався про це й сам. «Її перса німі!» – подумки продекламував Вальтер так багатозначно, ніби це було видіння чи поетичний рядок; і водночас крізь товщу почуттів майже так само багатозначно в нього проникла реальність.

 – Усе ж таки скажіть, Кларисо, про що ви думаєте! – почув він, як Майнґаст, ніби лікар або вчитель, підбадьорив Кларису; повернувшись на батьківщину, той іноді чомусь переходив знову на «ви».

Вальтер завважив також, що Клариса звела на Майнґаста запитливий погляд.

 – Ви розповідали мені про якогось Моосбруґера, він нібито тесля…

Клариса мовчки дивилася на метра.

 – А хто ще був також тесля? Спаситель! Хіба ви про це не сказали?! Ви ж бо навіть розповідали мені, що з цього приводу написали листа якомусь впливовому чоловікові?

 – Та облиште! – благально кинув Вальтер. У нього паморочилося в голові. Та щойно він з обуренням вигукнув ці слова, як відразу збагнув, що й про той лист досі нічого не чув, і він, знесилюючись, спитав: – А що то за лист?

Йому ніхто не відповів. Майнґаст пустив його запитання повз вухо й сказав:

 – Це – одна з найсучасніших ідей. Ми не годні визволити себе самі, в цьому немає жодних сумнівів; ми називаємо це демократією, але це – просто політичне визначення того душевного стану, коли «можна так, а можна й інак». Ми – доба виборчого бюлетеня. Адже ми вже щороку визначаємо свій сексуальний ідеал, королеву краси, за допомогою виборчого бюлетеня, а те, що своїм духовним ідеалом ми зробили позитивні знання, означає не що інше, як тицьнути цей виборчий бюлетень в руку так званим фактам, щоб вони проголосували замість нас. Наш час далекий від філософії і боягузливий; він не має мужности вирішити, що – цінне й що – ні, а демократія, якщо висловлюватись дуже коротко, означає: роби, що робиться! До речі, це – одне з найганебніших зачарованих кіл в усій історії нашої раси.

Пророк сердито розколов горіха, полущив і тепер запихав до рота зерня. Ніхто його не зрозумів. Він урвав мову, щоб зосередитись на повільних жувальних рухах своїх щелеп; у цих рухах брав участь і трохи задертий кінчик носа, тоді як решта обличчя лишалася аскетично застиглою; однак очі його були прикуті до Кларисиних грудей. Мимоволі й двоє інших чоловіків перевели свої погляди з обличчя метра туди, куди непритомно дивився він. Клариса відчула, як усередині в неї щось засмоктало, так ніби ці шестеро очей, якщо вони витріщатимуться отак на неї й далі, витягнуть з неї її саму. Але метр, зробивши зусилля, проковтнув решки горіха й узявся повчати далі:

 – Клариса з’ясувала, що християнська леґенда подає Спасителя як теслю. Але це не зовсім так – лише його названого батька. І вже зовсім не тримається купи, звичайно, висновок, що його Клариса намагається зробити потім: буцімто злочинець, який привернув її увагу, випадково виявився теслею. З погляду інтелектуального це не витримує жодної критики. З погляду моралі – легковажно. Але з її боку це – мужність, що правда, то правда! – Він зробив паузу, даючи слову «мужність», яке пролунало в нього чітко й твердо, справити враження. Потому знову спокійно повів далі: – Оце недавнечко Клариса, як і всі ми, побачила тут психопата-ексгібіціоніста. Вона це переоцінює, в наш час сексуальні питання взагалі страшенно переоцінюють. Але Клариса каже: «Це не випадковість, що той чоловік спинився саме під моїм вікном!» А тепер розберімося докладніше! Це, звісно, не правда, бо з погляду причинного зв’язку такий збіг – звичайна випадковість. А проте Клариса каже собі: «Якщо я вважатиму, що всьому вже є пояснення, то людина ніколи нічого у світі не змінить». Для Клариси непояснимо те, що вбивця, чиє ім’я, якщо не помиляюся, Моосбруґер, саме тесля; для неї непояснимо те, що невідомий хворий, який страждає на сексуальний розлад, спиняється саме під її вікном; і отак вона звикла вже вважати непояснимим і багато чого іншого, що трапляється в її житті, отож. – Майнґаст знову змусив своїх слухачів хвилю зачекати; наприкінці голос його нагадував рухи рішучої людини, яка надзвичайно обережно підкрадається навшпиньках і раптом зважується на різкий крок: – І тому вона щось зробить! – твердо заявив він. У Клариси похололо на душі.

 – Кажу вам іще раз, – промовив Майнґаст, – з погляду інтелектуального критикувати це можна. Але інтелектуальність, як ми знаємо, – всього-на-всього вияв або інструмент висхлого життя; а те, що виражає Клариса, йде вже, мабуть, з іншої сфери – зі сфери волі. Клариса, очевидно, ніколи не зможе пояснити того, з чим вона стикається, але розгадати, мабуть, зможе; і вона вже цілком слушно називає це «спасти», вона інстинктивно знаходить для цього відповідне слово. Адже хто-небудь з нас міг би, либонь, не довго думаючи, сказати, що йому це здається маячнею, оманою, або що у Клариси не витримують нерви; але в цьому не було б ніякого глузду: нині світ такою мірою позбавлений оман, що ні в чому вже не певний – любити це чи ненавидіти, а позаяк усе таке двозначне, то й усі люди – неврастеніки й маруди. Одне слово, – завершив несподівано пророк, – філософові нелегко відмовитись від пізнання, але найглибша істина, яку осягає двадцяте сторіччя, полягає, либонь, у тому, що пізнавати таки треба. Мені в Женеві нині важливіше те, що там є один француз – тренер з боксу, ніж те, що там творив прискіпливий критик Руссо!

Майнґаст розійшовся так, що міг би говорити ще й ще. По-перше, про те, що ідея спасіння інтелекту завжди була антиінтелектуальна. «Отож нині світу побажати вже нема чого, крім доброї, здорової омани» – ця фраза вже навіть крутилася в нього на язику, але він проковтнув її задля іншої кінцівки. По-друге, про те побіжне фізичне значення ідеї спасіння, яка випливає, мовляв, уже з самого кореня слова «спасати», спорідненому зі словом «послаблювати»; це побіжне фізичне значення вказує на те, що «спасти» можуть лише дії, тобто події, які захоплюють людину цілком, з усіма її бебехами. По-третє, він мав намір сказати про те, що через надінтелектуалізацію чоловіка ініціативу в діях за певних умов інстинктивно може перехопити жінка, і один із перших прикладів цього, мовляв, – Клариса. Нарешті він хотів сказати про трансформацію ідеї спасіння в історії народів загалом і про те, як нині в цьому процесі на зміну багатовіковому домінуванню віри в те, нібито спасіння – це просто поняття, породжене релігійним почуттям, приходить усвідомлення того, що спасіння потрібно домагатися рішучою волею, а якщо доведеться, то й насильством. Бо цієї хвилини ідея спасіння світу насильством посідала в його думках головне місце. Але Клариса тим часом відчула, що ота звернена до неї увага, яка висмоктує й витягує з неї її саму, стає нестерпною, й вона урвала мову метра, звернувшись до Зиґмунда як до місця найменшого опору й надто гучно сказала йому:

 – Я ж бо тобі казала: збагнути можна лише те, до чого безпосередньо причетний. Тому до божевільні нам треба йти самим!

Вальтер – щоб стриматися, він саме заходився чистити мандарина, – цієї миті надрізав шкірку надто глибоко, і в очі йому бризнула їдка цівка, змусивши його відсахнутися й пошукати в кишенях носову хустину. Зиґмунд, як завжди, вишукано вбраний, спершу зацікавлено поспостерігав, як реаґують на подразнення зятеві очі, тоді перевів погляд на свої замшеві рукавички, що разом із циліндром лежали таким собі статечним натюрмортом у нього на колінах, і нарешті, не дочекавшись, що сестра відведе очі від його обличчя й замість нього, Зиґмунда, відповість хтось інший, підвів погляд, поважно кивнув головою і незворушно пробурмотів:

 – Я ніколи не мав сумніву, що всім нам місце в божевільні. Після цього Клариса обернулася до Майнґаста і сказала:

 – Про паралельну акцію я ж бо тобі розповідала. Це теж, либонь, надзвичайна нагода, яка зобов’язує покласти край отому «можна так, а можна й інак», чим грішить наше століття!

Метр усміхнувся й махнув рукою.

А Клариса, в захваті від власної значущости, вперто й досить недоладно вигукнула:

 – Жінка, яка дає волю чоловікові, хоч це й ослаблює його дух, – теж убивця на ґрунті статевої ненормальности!

 – Не відходьмо від загального! – закликав її Майнґаст. – До речі, в одному можу тебе заспокоїти: на тих трохи кумедних нарадах, де демократія, хоч вона вже й при смерті, силкується ще спородити велику місію, я вже давно маю своїх спостерігачів і повірників!

У Клариси шкіра на голові аж морозом узялася. Вальтер ще раз марно спробував стримати те, що діялося. З великим пієтетом виступаючи проти Майнґаста, зовсім іншим тоном, ніж розмовляв би з тим-таки Ульріхом, він звернувся до метра зі словами:

 – Ти говориш, мабуть, про те саме, що вже давно кажу і я: малювати треба лише чистими барвами. Треба покласти край усьому змішано-розпливчастому, поступкам порожнечі, боягузливому погляду, який уже не важиться розгледіти, що кожна річ має чіткі обриси й локальний колір. Я кажу про це мовою малярства, а ти – мовою філософії. Та хоч ми й однодумці. – Раптом він знітився й відчув, що не зможе висловити при людях, чому так боїться, щоб Клариса спілкувалася з психічно хворими. – Ні, я не хочу, щоб Клариса це робила! – вигукнув він. – І своєї згоди на таке не дам!

Метр вислухав привітно, а тоді так само привітно, немовби жодне з цих вагомо виголошених слів не торкнулося його вуха, відповів:

 – Клариса, до речі, дуже гарно висловила й ще дещо. Вона сказала, що всі ми, крім «гріховного образу», в якому живемо, маємо ще й «образ безневинности»; збагнути це можна в тому чудовому сенсі, що наша уява, незалежно від жалюгідного так званого емпіричного світу, здатна осягнути світ прекрасного, де ми у світлі хвилини відчуваємо, що наше світосприйняття підвладне динаміці тисячократно іншій! Як ви про це сказали, Кларисо? – підбадьорливо спитав він, обернувшись до неї. – Хіба ви не стверджували, що якби вам пощастило, не відчуваючи відрази, визнати себе відповідальною за того негідного чоловіка, проникнути до нього в камеру й день і ніч невтомно грати там на роялі, то ви немовби вийняли б із нього його гріхи, взяли б їх на себе і з ними піднеслися б?! Звичайно, – мовив він, знов обертаючись до Вальтера, – не треба розуміти це буквально, це – глибинний процес у душі доби, який втілився у притчу про того чоловіка й надихає її волю…

Цієї хвилини він не знав, як йому бути далі – все ж таки додати що-небудь іще про ставлення Клариси до ідеї спасіння чи спокусливіше буде пояснити їй ще раз віч-на-віч її місію проводаря; але цієї миті вона, мов надміру збуджена дитина, підхопилася з місця, рвучко скинула догори стиснену в кулак руку, збентежено всміхнулася й різко поклала край усім подальшим похвалам на свою адресу пронизливим вигуком:

 – Гайда до Моосбруґера!

 – Але ж я не бачу тут нікого, хто роздобув би нам допуск… – озвався Зиґмунд.

 – Я з вами не піду! – рішуче заявив Вальтер.

 – Мені не потрібна ласка від держави зі свободою й рівністю на будь-яку ціну й будь-якого рівня! – заявив Майнґаст.

 – Тоді про дозвіл нам нехай подбає Ульріх! – вигукнула Клариса.

Усі радо пристали на її рішення, завдяки якому вони (й це після безперечно тяжких зусиль відчуло кожне) наразі дістали перепочивок, і навіть Вальтер, попри весь свій спротив, зрештою погодився зателефонувати із сусідньої крамниці товаришеві, на якого вони поклали всі свої надії. Коли він так і зробив, Ульріх остаточно облишив листа, якого хотів написати Аґаті. Він з подивом почув і голос Вальтера, і те, що той сказав. Тут можна міркувати, мабуть, усяко, додав від себе Вальтер, але це, безсумнівно, не просто примха. Може, й справді треба, мовляв, із чого-небудь починати, і не так уже важливо з чого. А те, що в цьому зв’язку виплив саме Моосбруґер, – також, звичайно, лише випадковість; але ж Клариса така, мовляв, на диво безпосередня; її мислення завжди нагадує оті нові картини, намальовані незмішаними, чистими барвами, – суворі й недоладні, та, якщо придивитися до цієї манери ближче, нерідко навдивовижу справжні. Докладно пояснити це в телефонній розмові він, мовляв, не може, але сподівається, що Ульріх не кине його напризволяще.

Те, що Вальтер зателефонував, Ульріхові було якраз на руку, і він погодився приїхати, хоча на дорогу мало піти незрівнянно більше часу, ніж тих чверть години, які йому залишаться на розмову з Кларисою, бо її разом з Вальтером та Зиґмундом уже запросили на вечерю батько з матір’ю. Дорогою Ульріх з подивом подумав, що вже давно не згадував про Моосбруґера й що нагадує йому про нього щоразу Клариса, хоч колись той чоловік майже не йшов йому з голови. Навіть у темряві, крізь яку Ульріх простував оце від кінцевої трамвайної зупинки до будинку друзів, не було місця для такого видіння; порожнеча, куди воно доти проникало, замкнулася. Ульріх звернув на це увагу з приємністю і з тією зачаєною невпевненістю в собі, яка виникає внаслідок перемін, масштаби яких очевидніші, ніж їхні причини. Він задоволено розтинав негусту пітьму щільнішою чорнотою власного тіла, коли назустріч йому непевною ходою вийшов Вальтер, який у цій безлюдній місцині почувався боязко, але дуже хотів сказати кілька слів, перше ніж вони приєднаються до решти товариства в помешканні. Тож він жваво повернувся до того місця у своїй розповіді, на якому вони перервали телефонну розмову. Здавалося, він хотів захистити себе, а заразом і Кларису від якихось хибних тлумачень. Мовляв, хоч між її примхами, як може скластися враження, немає жодного зв’язку, за кожною з них помічаєш симптоми хвороби, що нею заражена наша доба; і в цьому – найдивовижніший хист Клариси; вона, мовляв, – ніби та чарівна лозинка, яка вказує на схований під землею скарб, а в цьому випадку – на потребу замінити пасивну, суто інтелектуальну й чуттєву, поведінку сучасної людини знову «цінностями»; інтелект доби вже ніде не лишив твердого ґрунту, і тепер, отже, тільки воля чи навіть, якщо по-іншому не виходить, насильство може створити нову ієрархію цінностей, в якій людина знайде початок і кінець для свого внутрішнього світу. Вальтер нерішуче, а проте захоплено повторив те, що почув від Майнґаста. Ульріх, здогадавшись про це, обурено спитав:

 – Чому ти висловлюєшся так пишномовно? Видко, тому, що так робить ваш пророк? Чи тобі завжди бракувало простоти й природности?!

Заради Клариси Вальтер проковтнув це, щоб товариш не відмовився їй допомогти; та якби цієї безмісячної ночі звідкись промкнувся був хоч один промінчик світла, то стало б видно, як зблиснули у Вальтера зуби, коли він безсило роззявив рота. Він нічого не відповів, але стримуваний гнів знесилив його, а те, що поруч був кремезний супутник, в якому він вбачав захист від цього досить страхітливого відлюддя, його розслабило. Раптом він сказав:

 – Уяви собі, що ти кохаєш жінку, й ось тобі трапляється чоловік, який викликає в тебе захват, і ти довідуєшся, що він викликає захват і в твоєї жінки, й вона його кохає, і тепер ви обоє, кохаючи, ревнуючи й захоплюючись, відчуваєте недосяжну перевагу цього чоловіка.

 – Ні, цього я уявити собі не можу!

Ульріх мав би вислухати товариша до кінця, натомість він звів плечима й, засміявшись, урвав його.

Вальтер уїдливо зиркнув у його бік. Він хотів був спитати: «А що зробив би в такому разі ти?» Але повторилася давня гра друзів юности. Коли вони перетинали сутінь перед сходами, Вальтер вигукнув:

 – Не прикидайся! Ти ж бо зовсім не такий бундючний, щоб нічого не відчувати!

Але потім йому довелося бігом наздоганяти Ульріха й ще на сходах тихенько розповідати про все, що той мав знати.

 – Що тобі сказав Вальтер? – спитала Клариса нагорі.

 – Зробити я це можу, – без зайвих слів відповів Ульріх, – але не певен, що в цьому є глузд.

 – Чи ти чуєш?! – крикнула, сміючись, Клариса до Майнґаста. – Перше, про що він згадав, це – «глузд»!

Вона метушилася поміж шафою з одягом, умивальником, дзеркалом і прочиненими дверима з її кімнати до тієї, де сиділи чоловіки. Час від часу вона поставала на порозі – обличчя мокре, коси то спадають на очі, а то вже зачесані вгору, ноги то голі, а то вже в панчохах, але ще не взуті, внизу вже у вечірній сукні, вгорі – ще в пеньюарі, що нагадував білий лікарняний халат… Їй було хороше отак з’являтися й зникати. Відколи Клариса домоглася свого, всі її почуття були огорнені легеньким серпанком хтивости.

 – Я танцюю на линві зі світла! – гукнула вона через поріг.

Чоловіки заусміхалися; лише Зиґмунд поглянув на годинника й по-діловому поквапив сестру. Він дивився на все це, мов на якісь гімнастичні вправи.

Потім Клариса ковзнула своїм «світляним променем» у куток кімнати, щоб узяти брошку, й гучно грюкнула шухлядкою в нічному столику.

 – Я вбираюся швидше, ніж будь-хто з чоловіків! – крикнула вона із сусідньої кімнати до Зиґмунда й раптом затнулася, усвідомивши подвійне значення слова «вбиратися», бо цієї хвилини воно означало для неї, що вбиратися можна не лише в одяг, а й у таємничу долю. Вона хутенько завершила туалет, стромила голову в двері й суворим поглядом обвела одного по одному друзів. Хто не сприйняв це за жарт, той міг би злякатися, що на її суворому обличчі погасла якась риса, властива його звичайному, здоровому виразу. Клариса вклонилася друзям і сказала:

 – Ну, ось я і вбралася в свою долю!

Та коли вона випросталась, то вигляд мала звичайний, навіть досить привабливий, і її брат Зиґмунд вигукнув:

 – Ну, тоді гайда! Тато не любить, коли на вечерю спізнюються!

Коли вони вчотирьох вирушили до трамвая (Майнґаст ушився ще доти, як усі вийшли з дому), Ульріх із Зиґмундом трохи відстав і поцікавився в того, чи останнім часом сестра не викликає в нього тривоги. Припалена сиґарета у Зиґмундовій руці плавно описала в темряві знизу вгору дугу.

 – Вона, безперечно, ненормальна! – відповів Зиґмунд. – А Майнґаст хіба нормальний? Чи й той-таки Вальтер? Хіба грати на роялі – це нормально? Це – незвичайний, збуджений стан, пов’язаний із тремтінням у зап’ястках і гомілковостопних суглобах. Для лікаря немає нічого нормального. Та якщо хочете, щоб я сказав серйозно, то моя сестра просто надто збуджена, і це в неї, гадаю, минеться, як тільки отой великий метр звідси поїде. А що думаєте про нього ви? – Він трохи ущипливо наголосив на слові «поїде».

 – Базікало! – кинув Ульріх.

 – Правда ж?! – зраділо вигукнув Зиґмунд. – Бридота бридотою!

 – Але як мислитель – цікавий, цього б я так рішуче не заперечував! – додав Ульріх, перевівши дух.

20. Граф Ляйнсдорф бере під сумніви власність і освіченість

Трапилося так, що Ульріх знову з’явивсь у графа Ляйнсдорфа.

Він застав його ясновельможність за письмовим столом, перед ним на високому стосі паперів лежала розгорнена газета, й він читав її, оточений тишею, відданістю, врочистістю й красою. Граф, що мав над собою лише одну владу – імператора, ще раз висловив Ульріхові співчуття і стурбовано похитав головою.

 – Ваш тато був одним з останніх справжніх поборників власности й освічености, – сказав він. – Я ще добре пригадую ті часи, коли ми сиділи з ним у чеському ландтазі. Він заслуговував тієї довіри, яку ми завше йому виявляли!

З чемности Ульріх поцікавився, як посувалась паралельна акція, поки його не було в місті.

 – Через отой гармидер на вулиці перед моїми вікнами – ви ж бо ще були тут – ми запровадили «Опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами», – сказав граф Ляйнсдорф. – Прем’єр-міністр сам волів передати це наразі нам, оскільки ми як починання патріотичне маємо, так би мовити, загальну довіру.

Ульріх з поважною міною запевнив графа, що принаймні вже саму назву вибрано вдало й вона обіцяє певний успіх.

 – Так, від правильного формулювання залежить багато чого, – замислено промовив його ясновельможність і раптом спитав: – А що ви скажете з приводу отієї історії з муніципальними службовцями у Трієсті? Як на мене, то уряд уже давно мав би зважитись на тверду позицію! – Він хотів був передати Ульріхові газету, яку згорнув, ще коли той увійшов, але останньої миті передумав, знов розгорнути її і з азартом почав зачитувати гостеві якесь довжелезне й нудне висловлювання. – Як ви гадаєте, чи є десь у світі ще одна держава, де можливі такі речі?! – спитав він, дочитавши. – Австрійське місто Трієст уже роками бере на роботу до муніципальних служб лише італійських підданих, щоб цим підкреслити, що почуває свою належність не до нас, а до Італії. Колись я був там на день народження імператора й у всьому Трієсті не побачив жодного прапора, хіба що на резиденції намісника, на податкових відомствах, на в’язниці й на дахах кількох казарм! Зате якщо прийдете у справі до якої-небудь трієстської установи на день народження італійського короля, то не знайдете жодного службовця, який у петельці не мав би квітки!

 – Але чому ж це й досі терплять? – поцікавився Ульріх.

 – А чом би й не терпіти?! – невдоволено відповів граф Ляйнсдорф. – Якщо уряд примусить місцеві самоуправління позвільняти чужоземних службовців, то відразу скажуть, що ми когось «германізуємо». А саме такого докору й боїться будь-який уряд. Його величності він теж не до шмиги. Ми ж бо не прусаки!

Ульріх невиразно пригадував, що приморське й портове місто Трієст заснувала передбачлива Венеційська республіка на слов’янських землях і тепер воно заселене великою мірою словенцями; тож навіть якщо дивитися на місто лише як на приватну справу його мешканців, хоч воно, крім того, слугувало всій монархії воротами для торгівлі зі Сходом і від монархії ж таки в усьому, що стосувалося його розквіту, й залежало, – то навіть у такому разі не можна було забувати, що численна його дрібна буржуазія слов’янського походження запекло обстоювала перед привілейованою італомовною великою буржуазією право розглядати місто як свою власність. Ульріх про це так і сказав.

 – Та воно то так, – повчально промовив граф Ляйнсдорф. – Але ж тільки-но почнуться балачки про те, що ми «германізуємо», словенці відразу злигаються з італійцями, хай би там як несамовито вони між собою чубились! У такому разі італійці дістануть підтримку й від решти національностей. Таке в нас уже частенько бувало. Якщо хочеш мислити в політиці реалістично, то небезпеку для нашої злагоди хоч-не-хоч мусиш убачати все ж таки в німцях! – Ці останні слова він промовив у глибокій задумі й на хвилю в задумі так і застиг, бо торкнувся великого політичного проекту, який обтяжував його помисли, хоч і досі не прибрав у його уяві виразних обрисів. Та раптом граф знов пожвавішав і з полегкістю повів далі: – Та цього разу вони принаймні дістали добрячого відкоша!

Невпевненим через нетерплячку рухом він знов накинув на носа пенсне й ще раз виразно, задоволено прочитав Ульріхові всі ті місця з надрукованого в газеті указу канцелярії імператорсько-королівського намісника у Трієсті, які йому припали до душі особливо.

 – «Неодноразові нагадування державних наглядових інстанцій не дали наслідків… Шкідливий вплив на місцевих мешканців. З огляду на таку позицію, відверто ворожу розпорядженням влади, намісник Трієста віднині змушений зі свого боку вживати заходів, які забезпечуватимуть дотримання положень чинного закону.» Як, на вашу думку, чи не гідна це відповідь? – урвав сам себе граф. Потому підвів голову, але відразу й опустив її знов, бо йому вже не терпеливилося спинитись на завершальному реченні, казенно-світську гідність якого графів голос тепер підкреслював з естетичною насолодою: «Надалі, – читав він, – канцелярія намісника застерігає, певна річ, за собою право в кожному окремому випадку доброзичливо розглядати прохання про надання підданства, якщо з ним звертатимуться такі громадські діячі, оскільки вони, з огляду на їхню особливо тривалу й бездоганну службу в комунальних установах, видаються гідними такої виняткової чести, і в таких випадках канцелярія імператорсько-королівського намісника схильна утримуватися від негайного виконання цього припису, цілком зберігаючи свою позицію щодо можливого втручання в майбутньому». Ось яким тоном завжди має розмовляти уряд! – вигукнув граф Ляйнсдорф.

 – Чи не здається вам, ясновельможносте, що з огляду на таку кінцівку цього припису все зрештою лишиться, як було?! – спитав Ульріх трохи перегодом, коли хвіст цієї придворної фрази-змії цілком зник у його вусі.

 – От-от, у тім-то й річ! – відповів його ясновельможність і, певне, з хвилину крутив великими пальцями обох рук один навколо одного, як це робив щоразу, коли мусив добряче помізкувати. Але потім він звів допитливий погляд на Ульріха й вирішив йому довіритись.

 – Пригадуєте, як ми з вами були на відкритті поліційної виставки й міністр внутрішніх справ багатонадійно говорив про дух «суворости й готовности прийти на допомогу»? Ну ось, я ж бо не вимагаю негайно запроторити до в’язниці всіх отих підбурювачів, які тоді здіймали галас у мене під дверима, але ж міністр усе-таки мав би знайти які-небудь гідні слова на мій захист у парламенті! – ображено промовив він.

 – Я гадав, що, поки мене не було, це вже сталося?! – вигукнув Ульріх з удаваним, певна річ, подивом, збагнувши, що душу його доброзичливого товариша крає справжній біль.

 – Сталося? А дзуськи! – відповів його ясновельможність. Він знов допитливо зазирнув Ульріхові в обличчя своїми стурбовано вибалушеними очима й довірився ще трохи: – Але щось таки станеться! – Потім, не встаючи, випростався на стільці й мовчки відкинувся на його спинку.

Він сидів із заплющеними очима. Згодом, розплющивши їх, спокійно, ніби розтлумачуючи, почав:

 – Розумієте, друже мій, наша конституція тисяча вісімсот шістдесят першого року надала німецькій національності, а разом із нею власності й освіченості, безперечно, провідну роль у запровадженому задля спроби політичному житті. То був великий, сповнений довіри й, може, навіть не зовсім своєчасний дарунок щедрої душі його величности. Бо що сталося відтоді з власністю й освіченістю?! – Граф Ляйнсдорф підніс одну руку й смиренно опустив її на другу. – Коли тисяча вісімсот сорок восьмого року його величність зійшов на трон – в Ольмюці, себто, вважайте, в екзилі, – неквапно провадив він, але раптом утратив чи то терпець, чи то впевненість, тремтячими пальцями дістав з кишені чернетку, пововтузився з пенсне, збуджено намагаючись прилаштувати його на носі, й далі часом тремтячим від схвильованости голосом і раз у раз напружено вчитуючись у те, що сам і написав, заходився вже вголос читати: – «Навколо нього вирували несамовиті пристрасті народів, що прагнули свободи. Їхні поривання йому пощастило погамувати. Зрештою він, хоч і зробив кілька поступок волі народів, усе ж таки виявився переможцем, до того ж переможцем милостивим і доброзичливим, який простив помилки своїх підданих і простяг їм руку, запропонувавши мир, почесний і для них. Щоправда, конституцію й решту свобод він запровадив під натиском подій, і все ж таки це був акт вільного волевиявлення його величности, плід його мудрости, його милосердя, його сподівань на культурний розвій народів. Однак в останні роки ці чудові взаємини між імператором і народом потьмарює діяльність підривних, демагогічних елементів.»

Граф Ляйнсдорф перестав читати свій виклад політичної історії, в якому кожне слово було ретельно обмірковане й відточене, і замислено задивився на стіну, де висів портрет його предка, кавалера ордена Марії Терезії й маршала. І коли Ульріхів погляд, що очікував продовження, відвернув його погляд від портрета, граф промовив:

 – Далі наразі ще немає. Але ж ви бачите, останнім часом я всі ці причини й обставини ґрунтовно обміркував, – пояснив він. – Те, що я оце вам прочитав, – початок відповіді, яку міністр мав би дати парламенту з приводу спрямованої проти мене демонстрації, якби він належним чином виконував свої обов’язки! Тепер я потрохи працюю над цим сам і можу, либонь, по секрету сказати вам, що, як тільки буду готовий, матиму нагоду подати це і його величності. Адже конституція шістдесят першого року, знаєте, недарма довірила керівництво власності й освіченості; у цьому має бути певна Гарантія. Але де власність і освіченість тепер?!

Схоже, він був дуже лихий на міністра внутрішніх справ, і Ульріх, щоб утішити графа, щиросердо завважив, що принаймні про власність можна все ж таки сказати: вона – не лише в руках банків, а й у надійних руках аристократів-землевласників.

 – Я геть не маю нічого проти юдеїв, – з власної волі запевнив граф Ляйнсдорф Ульріха, неначе цей сказав щось таке, що вимагало спростування. – Вони люди розумні, старанні й вірні. Але великою помилкою було те, що їм подавали такі неподобні прізвища. Скажімо, Розенберг і Розенталь – прізвища аристократичні. Лев, Бер^[28] і таке інше – це колись Геральдичні звірі; Майєр^[29] – то вже від землеволодіння; Ґельб, Блау, Рот, Ґольд^[30] – кольори гербів. Усі ці юдейські прізвища, – несподівано повідомив його ясновельможність, – не що інше, як наслідок пихатого ставлення нашої бюрократії до аристократії. Спрямовано це було саме проти неї, а не проти юдеїв, тому юдеям, крім цих прізвищ, давали й такі, як Абель, Юдель, Трьопфельмахер. Оцю неприязнь нашої бюрократії до давньої аристократії ви, якби були в курсі справи, нерідко могли б спостерігати й нині, – похмурим і твердим голосом пророчо завважив він, так ніби боротьба центральної влади з феодалізмом не лишилася в далекій історії й цілком не зникла з поля зору нинішнього покоління.

Його ясновельможність і справді не дратувався нічим так щиросердо, як, скажімо, соціальними привілеями, що їх високі чиновники мали завдяки своєму становищу, навіть коли прізвища в них були Фуксенбауер чи Шлосер. Граф Ляйнсдорф не був якийсь там упертий провінційний дворянин, він прагнув іти в ногу з часом, і до таких прізвищ йому було байдуже ні коли йшлося про якого-небудь члена парламенту, нехай навіть міністра, ні про яку-небудь впливову приватну особу; ніколи він не мав нічого і проти політичної та економічної ваги буржуа, однак саме високі урядовці з буржуазними прізвищами викликали в нього глибоке роздратування, цей вияв останніх решток традицій, гідних поваги. В Ульріха промайнула думка, чи не став причиною такого графового зауваження чоловік його, Ульріхової, кузини; могло бути й так. Але Ляйнсдорф говорив далі, й невдовзі, як це завжди з ним траплялося, одна ідея, що цікавила графа вочевидь уже давно, піднесла його над усім особистим.

 – Усе так зване юдейське питання зникло б з лиця землі, якби юдеї нарешті зважилися розмовляти давньоєврейською мовою, повернути собі давні юдейські імена й носити східну одіж, – заявив він. – Це правда, який-небудь галичанин, котрий розбагатів лише недавно, вже в нас, у штирійських строях і в зеленому капелюсі з китичкою із шерсті сарни десь на еспланаді в Бад-Ішлі матиме вигляд ніякий. Але спробуйте нацупити на нього довгу, всю в складках халамиду, нехай навіть дорогу, під якою сховаються його ноги, і ви побачите, як чудово пасує до такої одежини його обличчя і його розгонисті, жваві рухи! Усе, над чим нині дозволяють собі кепкувати, було б тоді на місці, навіть оті коштовні персні, що їх так полюбляють носити юдеї. Я проти асиміляції, яку практикує англійська аристократія; це процес тривалий і ненадійний. Та поверніть юдеям їхню справжню суть, і ви неодмінно побачите, як вони стануть перлиною, ба навіть своєрідною аристократією серед народів, що вдячно юрмляться навколо трону його величности, або, якщо маєте бажання уявити це собі в картинах буденних і живих, як вони прогулюються нашою Рінґштрасе, а вона ж бо саме тому в світі така й неповторна, що на тій, серед найвищого західноєвропейського шику, за бажанням можна вздріти й мусульманина в його червоній фесці, й словака в овчині, й тірольця з голими литками!

Після цих слів Ульріхові не лишалося нічого іншого, як висловити свій захват прозірливістю його ясновельможности, на долю якого випало, мовляв, ще й відкрити «істинного юдея».

 – Авжеж, щира католицька віра привчає, знаєте, бачити речі такими, які вони є насправді, – доброзичливо пояснив граф. – Але ви не вгадаєте, що навело мене на цю думку. Не Арнгайм, ні, про них, прусаків, я тепер не кажу. Одначе є в мене один банкір – віри він, звісно, юдейської, – і з ним мені вже давно й постійно доводиться радитись; і спершу мене завше трохи дратувала його інтонація, та так, що я навіть забував думати про справи. А розмовляє він, бачте, так, ніби хоче переконати мене, що він – мій дядько, себто так, ніби щойно зліз із коня чи повернувся з полювання на тетеруків; одне слово, розмовляє, як люди нашого кола. Але часом, коли він, бува, надто розпалиться, це в нього не виходить, і тоді в його мові прохоплюються юдейські інтонації. Спершу це мене – я про це вже, здається, казав – дуже дратувало, бо щоразу ставалося, як на зло, у важливий для справи момент, отож я мимоволі вже очікував цього і зрештою геть не міг стежити за розмовою чи просто пропускав повз вухо що-небудь важливе. Отоді мені й прийшла в голову ця думка: щоразу, коли той чоловік починав отак розмовляти, я просто уявляв собі, що він перейшов на давньоєврейську, і почули б ви, як приємно це тоді звучить! Заслухатися можна! Адже це – мова богослужіння. Такий мелодійний наспів. Я ж бо, щоб ви знали, дуже музикальний. Одне слово, відтоді він просто немовби під рояль проспівує мені оті складнющі розрахунки із сумарними відсотками й обчислення дисконтного відсотка.

Сказавши це, граф Ляйнсдорф чомусь меланхолійно всміхнувся.

Ульріх дозволив собі вкинути зауваження, що ті люди, вшановані, мовляв, такою увагою й прихильністю ясновельможности, мабуть, не пристали б на його пропозицію.

 – Ну звісно, вони на це не пішли б! – сказав граф. – Але тоді їх довелося б примусити – їм же на добро! У такому разі монархія мала б виконати просто-таки світову місію, і тоді вже немає значення – хоче цього друга сторона чи ні! Знаєте, вже багато до чого доводилося спершу примушувати. Але подумайте й про те, що означало б, якби згодом ми виявилися союзниками вдячної юдейської держави, а не імперських німців та прусаків! І це тоді, коли наш Трієст – так би мовити, Гамбурґ Середземного моря, не кажучи вже про те, що з дипломатичного погляду ми були б непереможні, якби на своєму боці мали, крім папи, ще й юдеїв!

Потім він без будь-якого зв’язку додав:

 – Не забувайте про те, що тепер я дбаю й про валютні справи. – І знов усміхнувся якось навдивовижу сумно й непритомно.

Викликало подив, що досі його ясновельможність не раз настійливо запрошував Ульріха до себе, а тепер, коли той нарешті прийшов, вів мову не про нагальні справи, а марнотратно розводив балачки про свої ідеї. Та, видно, за той час, поки граф не мав слухача, в нього народилося безліч думок, і вони нагадували тих заклопотаних бджіл, які далеко розлітаються, але в належний час злітаються кожна зі своїм медом.

 – Ви, либонь, могли б мені закинути, – знов почав граф Ляйнсдорф, хоч Ульріх і мовчав, – що колись я при нагоді не раз відгукувався про фінансові справи досить-таки неґативно. Я цього й не заперечую, аж ніяк. Бо що занадто, те, звісно, занадто, а в нинішньому нашому житті фінансових справ таки забагато. Та саме через це ми й повинні про них дбати! Ви лишень погляньте: освіченість не стала рівновагою власности, і в цьому – вся загадка в розвитку подій після тисяча вісімсот шістдесят першого року! Ось чому нам треба дбати про власність.

Його ясновельможність зробив ледь помітну паузу, достатню якраз для того, щоб слухач зрозумів: зараз він почує загадку власности. Потім граф похмуро-довірчим тоном повів далі:

 – Бачте, в освіченості найважливіше те, що вона людині забороняє. Що-небудь їй не відповідає – і все, гаплик. Освічена людина, наприклад, ніколи не їстиме підливи з ножа. Бозна-чому. У школі цього не доведеш. Це – так званий такт, для цього потрібен привілейований стан, переваги якого визнає освіченість, – одне слово, взірець освічености, якщо можна так сказати, аристократія. Скажу по щирості, наша аристократія не завше була така, якою б могла бути. І саме в цьому й полягає сенс, просто-таки революційний експеримент конституції тисяча вісімсот шістдесят першого року: власність і освіченість мали стати на бік аристократії. Чи вони цього домоглися? Чи потрапили скористатися широкими перспективами, які перед ними відкрив тоді зі своєї ласки його величність?! Я певен: ви теж не візьметеся стверджувати, що досвід, який ми щотижня бачимо у великому експерименті вашої пані кузини, відповідає таким сподіванням! – Голос його знов пожвавішав, і він вигукнув: – А ви знаєте, це ж бо дуже цікаво: і що лишень не називає себе нині духовністю! Недавно я сказав про це його превелебності, кардиналові, на полюванні в Мюрцштеґу… Ба ні, то було в Мюрцбруці, на весіллі в маленької Гостніц! А кардинал тільки сплеснув у долоні, сміється та й каже: «Як рік, так і що-небудь інше! Ось бачиш, які ми невибагливі: майже дві тисячі років не розповідаємо людям нічого нового!» І в цьому – велика правда! У вірі ж бо головне що? Що віриш завше в те саме. Ось як би я висловився, навіть якщо це ієресь. «Ти знаєш, – каже кардинал, – я частенько виїжджаю на полювання, бо мій попередник ще за Леопольда Бабенберґського теж виїздив на полювання. Але я не вбиваю жодного звіра (кардинал, бач, відомий тим, що на полюванні ніколи не робить жодного пострілу), бо якась внутрішня відраза підказує мені, що це не пасує до мого одіння. Адже з тобою, – провадить він, – я можу про це розмовляти, ми ж бо ще хлопчаками разом училися танцювати. Але на людях я ніколи не виступлю й не скажу: не стріляйте на полюванні! Господи, хтозна, чи це правильно, принаймні церква щодо цього жодних вказівок не дає. Одначе люди, котрі бувають у твоєї кузини, з такими заявами виступають, тільки-но їм стукне в голову! Оце й маєш те, що нині називають духовністю!» Йому добре сміятися, – провадив далі граф Ляйнсдорф, тепер уже знову від себе, – адже в нього обов’язки ніколи не міняються. А ми, люди світські, маємо тяжкий обов’язок знаходити добро навіть серед примхливих перемін. Про це я йому й сказав. Я в нього спитав: «Навіщо Господь узагалі допустив, щоб була якась там література, малярство й таке інше, коли загалом вони наводять на нас таку нудьгу?» І він дав мені дуже цікаве пояснення. «Ти вже чув що-небудь про психоаналіз?» – питає мене. Я не знав до пуття, що й відповісти. «Так ось, – провадить він далі, – ти, мабуть, скажеш, що це – якась бридота. Не варто про це сперечатися, всі так кажуть; а проте вони бігають до тих новомодних лікарів частіше, ніж до нашої католицької сповідальні. Кажу тобі, вони сунуть туди хмарами, тому що плоть людська квола. Вони виносять на обговорення свої потаємні гріхи, бо для них це – неабияка втіха, а коли щось і шпетять на всю губу, то повір мені: що люди шпетять, те й купують. Але я міг би тобі навіть довести: те, що втовкмачили собі в голову їхні лікарі-безвірники – буцімто вони щось там відкрили, – не що інше, як те, що від самісінького свого початку робила церква: виганяла диявола й зцілювала біснуватих. Цей збіг із ритуалом екзорцизму стосується навіть дрібниць, приміром, коли вони у свій спосіб намагаються довести одержимого до того, щоб він почав розповідати, що в нього всередині. А це ж бо й за церковним ученням – саме той поворотний момент, коли диявол уперше збирається вийти! Просто ми не встигли своєчасно пристосуватися до нових потреб і повести мову не про мерзоту й диявола, а про психоз, підсвідомість і такі інші теперішні нісенітниці». Чи не здається вам, що це дуже цікаво? – спитав граф Ляйнсдорф. – Але далі буде, либонь, іще цікавіше, бо він сказав: «Побалакаймо ліпше не про те, що плоть людська квола, а про те, що кволий і дух! І ось тут церква виявила, мабуть, свою мудрість і не вскочила в халепу! Річ у тім, що диявола, який вселяється людині в плоть, вона, людина, хоч і вдає, ніби його долає, боїться куди менше, ніж власного просвітлення, яке сходить на неї від духу. Ти богослов’я не вивчав, але бодай поважаєш його, а це – більше, ніж те, чого будь-коли досягав який-небудь світський філософ у своєму засліпленні. Ось що я тобі скажу: богослов’я таке складне, що, прочапівши років п’ятнадцять лише над ним, тільки й збагнеш, що насправді нічогісінько в ньому не тямиш! І жодна людина в світі не йняла б віри, звісно, якби знала, як це, по суті, складно, всі нас лише шпетили б! Шпетили б точнісінько так – тепер розумієш? – хитренько перепитав він, – як нині шпетять тих, хто пише книжки, малює картини й висуває всілякі ідеї. І сьогодні ми з легким серцем попускаємо віжки їхній самовпевненості, бо, ти вже мені повір, що поважніший котрийсь із цих людей, що менше він дбає лише про балачки та свої доходи, що ревніше, отже, на свій лад, хоч і хибно, служить Богові, то нудніший він людям і то більше вони його шпетять. «Це – не життя!» – кажуть вони. Але ж хто-хто, а ми знаємо, що таке справжнє життя, і показуватимемо це їм, і оскільки ми вміємо й чекати, то ти, ще, мабуть, сам побачиш, як вони, розлютившись на марне розумування, знов побіжать до нас. На прикладі наших власних родин ти можеш спостерігати це вже тепер. А за часів наших батьків вони, бачить Бог, гадали, буцімто обернуть небо на університет!»

 – Не стверджуватиму, – промовив граф Ляйнсдорф, завершуючи цю частину своєї розповіді й переходячи до нової, – що він казав усе саме так, слово в слово. Річ у тім, що Гостніци тримають у Мюрцбруці знамените райнське вино, яке тисяча вісімсот п’ятого року там лишив і забув про нього Генерал Мармон, тому що йому довелося терміново виступити на Відень; і те вино подавали на весіллі. Але в головному кардинал, безперечно, влучив у саму ціль. І коли я тепер питаю себе, як мені це розуміти, то можу лишень сказати: щодо правильности тут сумніву немає, але бути так, либонь, не буде. Тобто немає жодного сумніву в тому, що люди, котрих ми запросили – адже нам кажуть, нібито вони мають представляти розум нашого часу, – зі справжнім життям не мають нічого спільного, і церква може спокійно собі почекати; але ми, добре виховані світські політики, чекати не можемо, ми повинні витиснути добро з такого життя, яке вже воно є. Адже не хлібом єдиним живе людина, а й душею. Душа потрібна, сказати б, для того, щоб людина добряче перетравлювала хліб, і тому слід нарешті. – Граф Ляйнсдорф тримався думки, що політика має стимулювати душу. – Одне слово, має щось статися, – сказав він, – цього вимагає наш час. Нині це відчувають усі, не лише ті, хто має до діла з політикою. Час несе в собі щось тимчасове, і надовго терпцю на нього ні в кого не стане.

У нього народилася ідея дати поштовх хисткій рівновазі ідей, на якій тримається не менш хистка рівновага європейських потуг.

 – Який саме поштовх – це, по суті, не має аж такого значення! – запевнив він Ульріха, який з удаваним жахом заявив, що за той час, поки вони не бачилися, його ясновельможність став майже революціонером.

 – А чом би й ні! – задоволено відповів граф Ляйнсдорф. – Його превелебність був, звичайно, теж тої думки, що якби пощастило переконати його величність посадити в міністерство внутрішніх справ кого-небудь іншого, то це б означало бодай невеличкий крок уперед, хоча надовго такі дрібні реформи, хай там які нагальні, не зарадять. А ви знаєте, останнім часом я у своїх розмірковуваннях і справді іноді згадую про соціалістів?! – Він зачекав, поки співрозмовник оговтається від неминучого, як він сподівався, подиву, а тоді рішуче повів далі: – Повірте, справжній соціалізм був би зовсім не такий уже й страшний, як люди думають. Ви, мабуть, заперечите, що соціалісти, мов, – республіканці. Атож, просто не треба дослухатися до їхніх балачок, та якщо підійти до них з погляду реалістичної політики, то можна майже з певністю сказати: соціал-демократична республіка з міцною рукою на чолі – цілком можлива форма держави. Особисто я переконаний: якщо тільки ступити їм трохи назустріч, то вони залюбки відмовляться від застосування грубої сили й самі відсахнуться від своїх ганебних принципів. Вони вже й так схиляються до того, щоб пом’якшити класову боротьбу й вороже ставлення до приватної власности. І з-поміж них справді трапляються люди, які ще ставлять державу над партією, тоді як буржуазія після останніх виборів через свої суперечності в національних питаннях повністю радикалізувалася. Лишається імператор, – провадив він, довірчо стишивши голос. – Я вже вам натякнув був, що нам треба навчитися мислити категоріями економічними; однобока національна політика спустошила імперію. Імператорові на всю цю чесько-польсько-німецько-італійську шамотню зі свободою… Не знаю, як це вам краще пояснити, скажу просто: у глибині душі начхати. У глибині душі його величність бажає лише одного: щоб у бюджеті без скорочень схвалили видатки на оборону, бо на них ґрунтується міць імперії, а ще в нього викликають відверту огиду всі оті бундючні буржуазні ідеї, і ця огида живе в ньому, либонь, ще від сорок восьмого року. Але ж, якщо зважити на ті й ті почуття його величности, то він – не хто інший, як, сказати б, перший соціаліст у державі! Гадаю, тепер ви бачите ту чудову перспективу, про яку я оце розповідаю! Лишається тільки питання релігії, де ще є непереборна суперечність, і про це я маю ще раз побалакати з його превелебністю.

Його ясновельможність змовк і поринув у задуму, переконаний, що історія, а надто історія його вітчизни, невдовзі змушена буде переступити через безплідний націоналізм, на якому вона схибнулася, і зробити крок у майбутнє, бо суть історії йому уявлялася двоногою, хоча, з другого боку, – такою собі філософською необхідністю. Тож не дивно, що випірнув граф зі своєї задуми раптово і з тривогою в очах, мов ото нирець, що сягнув був надто глибоко.

 – Принаймні ми повинні бути готові виконати свій обов’язок! – сказав він.

 – У чому ж ваша ясновельможність бачить тепер наш обов’язок? – спитав Ульріх.

 – У чому наш обов’язок? Саме в тому, щоб виконувати свій обов’язок! Це – єдине, що можна робити завжди! Та, щоб побалакати про щось інше. – Граф Ляйнсдорф, здавалося, аж тепер згадав про стос газет і паперів, на яких лежав його кулак. – Бачте, нині народ вимагає міцної руки; але міцній руці потрібні гарні слова, а то нині вона прийдеться народові не до шмиги. І у вас, саме у вас, гадаю я, такого хисту хоч відбавляй. Те, що ви казали, наприклад, останнього разу, перед своїм від’їздом, коли ми всі зібрались у вашої кузини, – що тепер нам – пригадуєте? – не завадило б, мовляв, заснувати ще головний комітет з питань блаженства, щоб воно узгоджувалося з нашою земною старанністю в мисленні. Так просто це, звісно, не вийде, але його превелебність щиро посміявся, коли я йому про це розповів; я, бачте, як то кажуть, трішечки тицьнув його в це носом, і хоч він і любить завше з усього поглузувати, але я добре знаю, як він сміється – від щирого серця чи від гіркоти. А нам без вас не обійтися, любий докторе.

Хоч досі всі висловлювання Ляйнсдорфа цього дня були позначені складною мрійливістю, однак про своє бажання, щоб Ульріх «бодай тимчасово, проте однозначно» відмовився від наміру скласти почесні повноваження секретаря паралельної акції, він заявив так чітко й категорично, до того ж так рішуче поклав руку на плече Ульріха, що в того склалося не зовсім приємне враження, ніби всі ці довгі графові балачки були куди хитріші, ніж він, Ульріх, гадав, і мали на меті лише приспати його пильність. Цієї хвилини він був дуже лихий на Кларису, яка поставила його в таке становище; та оскільки він одразу, щойно в розмові настала перша пауза, скористався люб’язністю графа Ляйнсдорфа й негайно дістав від цього доброзичливого високого вельможі, якому кортіло без упину балакати й балакати, що-найсприятливішу відповідь, то йому, Ульріхові, не лишалося нічого іншого, як, пересилюючи себе, віддячити добром за добро.

 – До речі, – зраділо мовив граф Ляйнсдорф, – Туцці вже переказав мені, що ви, може, погодитесь узяти собі кого-небудь з його відділу, щоб перекласти на нього всю неприємну роботу. «Гаразд, – відповів я, – якщо він на це взагалі пристане!» Принаймні це буде чоловік, що склав службову присягу, а мій секретар, якого я теж залюбки надав би у ваше розпорядження, – на жаль, бовдур бовдуром. Тільки секретні службові справи ви тому чоловікові, мабуть, усе ж таки ліпше не показуйте, бо, зрештою, не велика радість, що його рекомендує нам саме Туцці. А загалом робіть надалі так, як вам буде приємно й зручно! – прихильно завершив його ясновельможність ці успішні перемовини.

21. Кинь усе, що маєш, у вогонь – аж до черевиків

Увесь цей час, від тієї хвилини, коли Аґата лишилася сама, вона жила, цілком розслабившись, не підтримуючи ні з ким зв’язків, зачаровано погойдуючись на хвилях безвольної меланхолії; стан цей нагадував захмарну височінь, звідки видно лише безкрає синє небо. Щодня вона на втіху собі трохи блукала містом; коли була вдома – читала; вона цілком віддавалася тому, що саме робила, і з солодкою вдячністю приймала цей спокійний спосіб життя, який ні до чого не зобов’язував. У такому стані її ніщо не пригнічувало; вона не чіплялася за минуле, не робила жодних зусиль задля майбутнього; коли погляд її падав на що-небудь довкола, то це було так, немовби вона приманювала до себе ягня: воно або покірно, крок за кроком підступало ближче, або просто не звертало на неї уваги, але вона ніколи не осягала нічого вмисне, мобілізуючи всю свою волю, що надає будь-якому холодному розумінню насильницького відтінку й усе ж таки марности, позаяк сполохує зачаєне в речах щастя. Тому все, що оточувало Аґату, тепер здавалося їй багато зрозумілішим, ніж звичайно, але цікавили її й досі переважно розмови з братом. Вона мала таку надзвичайно надійну й своєрідну пам’ять, що жодні наміри й упередження не деформували закладеного в ній матеріалу, й навколо Аґати знову спливали живі слова, невеличкі несподіванки в інтонаціях і мінах тих розмов, і то без особливого зв’язку, радше такими, якими вони буди ще до того, як Аґата їх сприйняла й усвідомила, що за ними стояло. А проте все мало свій глибинний сенс; її спомини, в яких уже так часто панувало каяття, тепер були сповнені спокійної прив’язаности, і минуле довірливо горнулося до тепла тіла, замість губитися, як це часто буває, в холоді й мороці, куди кануть марно прожиті дні.

І отак, огорнена невидимим світлом, розмовляла Аґата і з адвокатами, нотарями й діловими людьми, до яких тепер її приводили справи. Їй ніде не відмовляли; чарівній молодій жінці, рекомендацією якій слугувало, до того ж, і батькове ім’я, йшли назустріч у всьому, чого вона бажала. Сама вона діяла загалом так само дуже впевнено, як і неуважно. Її рішення було остаточне, але немовби не стосувалося її самої, а її набута в житті досвідченість – тобто також щось таке, що не можна порівняти з особистістю, – й далі працювала над цим рішенням, ніби спритний найманець, який незворушно користається з усіх вигод свого завдання; того, що мета її зусиль одна: підготувати обман – цього сенсу своїх дій, досить очевидного для чужого ока, в цей час сама Аґата не усвідомлювала взагалі. Цілісність її сумління такого не припускала. Сяєво її сумління затьмарювало темну плямку, яка в ньому все ж таки була, як є серцевина в полум’ї. Аґата й сама не знала, як це висловити; завдяки своєму заміру вона перебувала у стані, від цього огидного заміру такому далекому, як небо від землі.

Уже того ранку, коли брат поїхав, Аґата заходилася пильно себе розглядати. Почалося це випадково, з обличчя, бо її погляд упав саме на нього й уже не відривався від дзеркала. Вона затрималася так, як ото іноді буває, коли зовсім не хочеться далі йти, а ти все ж таки ступаєш ще й ще одну сотню кроків, аж поки врешті побачиш щось таке від чого, як стає очевидно, можна остаточно повернути назад, а ти однаково знов не повертаєш. Отак, не відчуваючи ніякого марнолюбства, вона затрималася на рисах власного «я», що відкрилися їй під серпанком скла. Вона звернула увагу на коси, що все ще нагадували світлий оксамит; вона розстебнула своєму віддзеркаленню комірець і скинула йому з плечей сукню; нарешті вона роздягла його зовсім і оглянула аж до рожевих накривок-нігтів, де на руках і ногах закінчується й навряд чи вже належить собі тіло. Ще все було, мов яскравий день, що наближається до свого зеніту; в усьому відчувалося піднесення, чистота, виразність і те становлення, яке передує полудню і яке в людині чи в молодій тварині виявляється таким самим невимовним чином, як у м’ячі, який до своєї найвищої точки ще не долетів, але ось-ось долетить. «Може, цієї миті він саме проходить крізь неї», – промайнуло в Аґати. Ця думка її налякала. Та, може, це станеться не так скоро: їй було всього-на-всього двадцять сім років. Її тіло, що не зазнало впливу ні вчителів гімнастики, ні масажистів, не знало ні пологів, ні материнства, формував лише власний розвиток. Якби це тіло можна було перенести голим до одного з тих величних і пустельних краєвидів, що утворюють звернений до неба бік високого гірського пасма, то широкі й безплідні хвилі таких висот несли б його, мов якусь поганську богиню. На такій природі полудень не заливає все потоками світла й спеки, він немовби лише на мить сягає свого зеніту і непомітно переходить у красу другої половини дня, яка плавно спускається над світом. Із дзеркала верталося назад трохи моторошне відчуття цієї невідомої години.

Аґаті раптом спало на думку, що й Ульріх дає волю своєму життю минати так, ніби воно триватиме вічно. «Може, це й погано, що ми не зустрілися вже старими людьми», – сказала вона собі подумки й уявила похмуру картину: ввечері на землю спускаються двоє пасом туману. «Вони не такі гарні, як осяйний полудень, – міркувала вона, – але що цим двом безформним сірим масам до того, як їх сприймають люди! Настала їхня година, й вона така сама м’яка, як і година надзвичайно палюча!» Аґата вже майже відвернулася була від дзеркала, але якась схильність до перебільшення, що панувала в її настрої, несподівано змусила її ще раз поглянути на своє зображення, і вона засміялася, згадавши про двох гладких курортників у Марієнбаді (вона побачила їх багато років тому, коли вони так ніжно й лагідно пестили одне одного на зеленій лавці). «І в кожного з них під жиром також ритмічно б’ється серце, й вони, зачаровані картиною свого внутрішнього світу, навіть не здогадуються, як смішно на них дивитися збоку», – дорікнула собі Аґата, і на її обличчі відбився захват, коли вона спробувала надутися, щоб зробити своє тіло гладким і зібрати на ньому жирні складки. Коли цей напад пустощів минув, в очах у неї, схоже, виступило кілька крихітних сльозинок гніву, й вона, тверезо взявши себе в руки, почала знов пильно розглядати себе в дзеркалі. Загалом вона була ніби й струнка, однак тепер зацікавлено завважила, що в майбутньому її тіло все ж таки може обважніти. Та й огруддя було, мабуть, трохи зашироке. На дуже білошкірому обличчі, яке біляві коси, ніби запалені вдень свічки, робили темнішим, трохи надміру виступав ніс, а його майже класичну лінію з одного боку, біля самого кінчика, порушувала впадинка. Загалом в основній формі, що викликала враження полум’я, повсюди немовби чаїлася ще одна, ширша й журливіша, мов липовий листок, який упав у лавровий кущ. Власний образ зацікавив Аґату, так ніби вона так добре розгледіла себе вперше. Такою, мабуть, бачили її й чоловіки, з якими вона мала справу, а їй це й на думку не спадало. Від цього відчуття на душі в неї стало трохи мулько. Та з якоїсь примхи уяви вона, ще не встигнувши дати лад спогадам про це, за всім, чого їй довелося зазнати, почула протяглий, похітливий любовний покрик віслюка, покрик, який завжди викликав у неї дивне збудження. Лунає він украй огидно й безглуздо, та саме через те ні в чому іншому немає, мабуть, такого розпачливо-солодкого героїзму кохання, як у цьому покрику. Аґата стенула плечима, подумавши про власне життя, і знов обернулася до свого відображення з твердим наміром знайти в ньому місце, де на обличчі вже дається взнаки вік. Є такі місця біля очей і вух, які зазнають змін насамперед, і спершу мають такий вигляд, немовби на них щось переспало, або ота округлість під грудьми, що так швидко втрачає свою чіткість. Тепер, якби Аґата помітила там які-небудь зміни, це її втішило б і пообіцяло б душевний спокій, але жодних змін ще ніде не видно було, і краса її тіла, що мріла у глибині дзеркала, навіювала мало не тривожне відчуття.

Цієї хвилини в Аґати й справді викликало подив те, що вона – пані Гаґауер, і різниця між залежними від цього чіткими й невиразними стосунками і непевністю, якою вони оберталися для неї, була така велика, що здавалося, ніби сама вона стоїть тут без тіла, а тіло її належить отій пані Гаґауер у дзеркалі, і тепер нехай вона й думає, як їй з ним, тілом, упоратись, коли вже воно пов’язало себе з обставинами, його не гідними. У цьому також було щось від тих трепетних радощів життя, які часом нагадують переляк, і перше, на що зважилася, нашвидку знову вдягнувшись, Аґата, повело її до спальні на пошуки капсули, схованої десь у валізах. У тій невеличкій, герметичній капсулі (Аґата не розлучалася з нею, по суті, відтоді, як вийшла заміж за Гаґауера) була крихітна доза огидної на колір речовини, про яку їй сказали, що це – смертельна отрута. Аґата згадала, на які жертви їй довелося піти, щоб роздобути цей заборонений порошок; вона не знала про нього нічого, крім того, що їй розповідали про його дію, а також крім однієї з тих хімічних назв, які звучать, мов магічні заклинання, і які людина невтаємничена мусить запам’ятовувати, не розуміючи їхнього значення. Та, мабуть, без таких засобів, що трохи наближують кінець – таких, як отрути й зброя чи пошуки небезпечних пригод, – життєві радощі втрачають свою романтику, і, можливо, життя в більшости людей таке гнітюче, таке непевне, в його світлому боці стільки мороку, та й узагалі воно минає так безглуздо, що прихована в ньому втіха вивільняється лише тоді, коли людина у віддаленій перспективі бачить можливість покласти йому край. Аґата заспокоїлася, коли на очі їй нарешті потрапила невеличка залізна річ, яка в тій непевності, що простиралася перед нею, здавалася їй талісманом і запорукою щастя.

Це, однак, зовсім не означало, що вже в той час Аґата мала намір накласти на себе руки. Навпаки, вона боялася смерти не менше, ніж її боїться будь-яка молода людина, коли, наприклад, їй увечері, в ліжку, перед сном, після щасливо проведеного дня раптом сяйне думка: «Колись такого самого чудового дня, як нині, я помру, це неминуче». Тим більше не хочеться помирати, коли бачиш, як помирає хтось інший, і батькова смерть завдавала їй мук враженнями, страхіття яких знов почали даватися взнаки, відколи брат поїхав і вона лишилася в будинку сама. Але оце відчуття: «Я трохи мертва» – навідувало Аґату вже не раз, і саме в такі хвилини, як ця, коли вона щойно усвідомила, яке зграбне й здорове її молоде тіло, усвідомила його застиглу в напруженні красу, таку саму безпричинну в своїй загадковій доладності, як розклад її елементів у смерті; Аґата легко переходила від стану щасливої впевнености до стану страху, подиву й оціпеніння, в який потрапляєш, вийшовши раптом із сповненої людським гамором кімнати під мерехтіння зірок. Попри наміри й плани, що роїлися в її голові, й усупереч задоволенню тим, що пощастило врятуватися від невдалого життя, вона почувалася тепер трохи відділеною від самої себе і зв’язаною із собою лише в якихось невиразних межах. Вона тверезо розмірковувала про смерть як про стан, де людина позбавлена всіляких клопотів та ілюзій, і уявляла її таким собі солодким зануренням у сон: лежиш у долоні Божій, і долоня ця – мов колиски чи гамак, прив’язаний до двох великих дерев, що їх ледь-ледь похитує вітер. Смерть Аґата малювала собі як велику стому й глибоке заспокоєння, вільне від будь-яких бажань і напружень, від потреби зосереджуватись і міркувати, смерть нагадувала їй оту приємну знемогу, що її відчуваєш у пальцях, коли сон обережно звільняє їх від останнього земного предмета, який вони ще тримають. Але так вона склала собі про смерть, поза всяким сумнівом, досить зручне й поверхове уявлення, тільки й потрібне тому, хто не готовий нести тягар життя, і зрештою їй і самій стало весело, коли вона завважила, як нагадує все це оту отоманку, що її вона звеліла поставити до строгої батьківської вітальні (єдина зміна в будинку, яку вона запровадила з власної ініціативи), щоб на ній навлежачки читати.

І все ж думка відмовитися від життя аж ніяк не була в Аґати просто грою. Їй здавалося цілком вірогідним те, що на зміну такій сповненій розчарувань схвильованості має прийти стан п’янливий, спокій якого в її уяві мимоволі набував своєрідного фізичного образу. Вона відчувала це тому, що не мала потреби в оманливій ілюзії, нібито світ потрібно поліпшувати, і всякчас ладна була зовсім відмовитися від своєї частки в ньому, аби лиш це можна було зробити у приємний спосіб; а крім того, ще й під час тієї дивної недуги, яка спіткала її на межі між дитинством і юністю, в неї вже відбулася особлива зустріч зі смертю. Тоді не було такої хвилини, такої секунди, щоб сили її майже непомітно для ока, та загалом усе ж нестримно швидко не танули, і від неї з дня на день відділялися й помирали все нові й нові частинки її тіла; та в лад цьому занепаду й цьому відходу від життя в ній пробуджувалось і якесь незабутнє нове прагнення до мети, що проганяло з її недуги всі тривоги й страхи, і то був своєрідний, сповнений сенсу стан, в якому вона навіть діставала трохи влади над дорослими, які були поруч із нею й дедалі втрачали впевненість. Цілком можливо, що ця перевага, яку вона усвідомила за таких разючих обставин, згодом стала ядром її психічної готовности піти подібним шляхом від життя, бентеги й тривоги якого чомусь не відповідали її сподіванням; та, ймовірніше, все було навпаки, й та недуга, завдяки якій вона уникала вимог школи й батьківського дому, була першим виявом її прозорого ставлення до світу, ставлення, немовби пронизаного невідомим їй променем почуттів. Бо Аґата почувалася людиною вдачі простої, сповненої тепла, жвавої, ба навіть веселої й невибагливої; вона й справді поступливо пристосовувалася до найрізноманітніших життєвих обставин і ніколи не впадала в байдужість, як це буває з жінками, котрим не до снаги дати раду своєму розчаруванню. Та й серед сміху, й серед сум’яття чуттєвого авантюризму, яким через це й не було кінця-краю, і далі тривало оте знецінювання, яке кожну фібру її тіла стомлювало й змушувало тужити за чимось іншим, чому скоріше всього можна дати назву «ніщо».

Оте «ніщо» мало певний зміст, хоч дати певне визначення йому й важко. Тривалий час Аґата з різноманітних нагод проказувала сама до себе слова Новаліса: «То що ж мені зробити для власної душі, яка живе в мені, мов нерозгадана загадка? Душі, яка попускає зримій людині необмежену сваволю, бо ніяк не може підкорити цю людину собі?» Але мерехтливе світло цих слів, миттєво, мов спалах блискавки, осяявши Аґату, щоразу знову гасло в мороці, бо в душу вона не вірила: це було б, здавалося їй, надто нескромно, а як для неї, то й надто просто. Але й у земне вірити вона також не могла. Щоб це по-справжньому зрозуміти, треба лиш усвідомити собі, що така відмова від ладу земного без віри в лад неземний – це щось глибоко природне, бо в будь-якій голові, крім логічного мислення з його суворою й простою любов’ю до ладу, цим віддзеркаленням зовнішніх обставин, дає про себе знати мислення афективне, логіка якого, якщо про таку випадає говорити взагалі, відповідає особливостям почуттів, пристрастей і настроїв; таким чином закони цих двох видів мислення співвідносяться приблизно так, як закони лісоскладу, де штабелями лежать прямокутно обтесані й приготовані до відправлення колоди, і заплутані, темні закони лісу з його копошінням і шарудінням. А позаяк об’єкти нашого мислення аж ніяк не цілком незалежні від його стану, то обидва ці види мислення в кожній людині не лише зливаються, але й можуть певною мірою зводити перед нею два світи, принаймні безпосередньо перед тією і вслід за тією «першою загадковою і невимовною миттю», про яку один знаменитий релігійний мислитель стверджував, нібито вона трапляється в кожному чуттєвому сприйнятті, перше ніж почуття й зорове споглядання відділяться одне від одного й займуть місця, де ми звикли їх знаходити: стануть річчю у просторі й роздумами, замкненими тепер у спостерігачеві.

Отже, хоч би яке було співвідношення між речами й почуттям у зрілому світогляді цивілізованої людини, кожне все ж таки знає про ті екзальтовані хвилини, коли до поділу надвоє ще не дійшло, так наче вода й суходіл ще не відділились одне від одного і хвилі почуттів становлять один суцільний круговид разом із горами й долами, що творять образ речей. Не варто навіть припускати, нібито в Аґати такі хвилини траплялися надзвичайно часто й викликали в неї глибокі емоції; просто вона сприймала їх гостріше чи, якщо хочете, навіть забобонніше, бо всякчас ладна була вірити світу й водночас не вірити йому, як це робила ще за шкільних часів і не забула робити й згодом, коли ближче познайомилася з чоловічою логікою. У цьому сенсі, який не має нічого спільного з навіженством і примхливістю, Аґата, якби вона була самовпевненіша, цілком могла б претендувати на титул найнелогічнішої жінки у світі. Та їй ніколи й на гадку не спадало вбачати в очужілих почуттях, яких вона зазнавала, щось більше, ніж власну незвичайність. Лише внаслідок зустрічі з братом у ній сталася переміна. У порожніх, суціль схованих у тінях самотности кімнатах-печерах, ще недавно сповнених розмов і відчуття взаємности, яке проникало до глибин душі, мимоволі зникала різниця між фізичною розлукою й духовною присутністю, і поки один за одним збігали дні, не лишаючи по собі слідів, Аґата як ніколи виразно відчувала своєрідні чари всюдисущности і всемогутности, пов’язані з переходом світу, яким його сприймаєш внутрішньо, у світ, яким його бачиш зором. Тепер її увага, здавалося, не зосереджувалась на відчуттях і почуттях, а відкривалась одразу глибоко в серці, куди проникало лише те, що світилося так само, як саме серце, і попри невігластво, в якому Аґата зазвичай звинувачувала себе, їй, коли вона пригадувала братові слова, тепер ввижалося, що найголовніше в них вона розуміє, навіть про це не замислюючись. І позаяк дух її був такою мірою сповнений самим собою, що навіть у найсміливішій її думці було щось від нечутного пурхання спомину, то все, що їй траплялося, розросталось до безкрайого сьогодення; і навіть коли вона що-небудь робила, то зникав, по суті, лише вододіл між нею, хто це робив, і тим, що відбувалося, а рухи її нагадували шлях, яким речі самі линули до неї, якщо вона простягала до них руку. Але цю м’яку силу, те, що Аґата знала, і промовисте сьогодення світу, коли вона, всміхаючись, питала себе, що ж вона оце, власне, робить, важко було відрізнити від байдужости, безпорадности й глибокої німоти духу. Лише трохи перебільшивши свої відчування, Аґата могла б сказати про себе, що тепер уже не знає, де вона. Зусібіч її оточувало щось застигле, і їй здавалося, ніби вона й піднеслася вгору, й воднораз зникла. Вона могла б сказати: «Я закохана, тільки не знаю в кого». Її сповнювала ясна воля, якої досі їй завжди бракувало, але вона не знала, що їй з такою ясною волею робити, бо все, що в її житті було доброго й поганого, не мало значення.

Тож не лише тоді, коли Аґата розглядала капсулу з отрутою, а й щодня їй спадало на думку, що вона мріє про смерть і що щастя померти, мабуть, нагадує те щастя, в якому вона жила ці дні, готуючись поїхати до брата й роблячи тим часом саме те, від чого він благав її відмовитись. Аґата не уявляла собі, що буде, коли вона опиниться у брата в столиці. Майже з докором пригадувала вона, як іноді він безтурботно висловлював сподівання, що її там чекає успіх і що невдовзі вона знайде собі нового чоловіка чи бодай коханця; бо вона знала: саме цього й не буде! Кохання, діти, чудові дні, веселі товариства, подорожі й трохи мистецтва… Адже гарне життя – таке просте, вона розуміла його привабливість і не була до неї байдужа. З легким серцем вважаючи себе людиною нікчемною, вона носила в собі, однак, глибоку зневагу природженого бунтаря проти цієї нехитрої простоти. Вона бачила в ній обман. Повнокровне, на перший погляд, життя насправді «позбавлене сенсу»; кінець кінцем, тобто в буквальному розумінні в його кінці, перед смертю, в ньому завжди чогось бракує. Воно – Аґата пошукала відповідних слів – мовби нагромадження речей, якому не дала ладу жодна нагальна потреба; не наповнене при всій своїй повноті, воно протилежне простоті – всього-на-всього плутанина, що з нею миряться залюбки, мовби за звичкою! І Аґата, несподівано перескочивши думкою на інше, сказала собі: «Це – ніби зграйка чужих дітей, яких споглядаєш виховано й привітно, але з чимдалі глибшим страхом, тому що з-поміж них тобі не щастить побачити власне дитя!»

Її заспокоював намір покінчити життя самогубством, якщо воно й після останнього повороту, який був у неї ще попереду, не стане іншим. Мов шумування у вині, бродило в ній очікування, що смерть і жах не будуть останнім словом істини. Аґата не відчувала потреби про це замислюватись. Вона навіть боялася цієї потреби, якій так любив поступатися Ульріх, і то був страх аґресивний. Бо вона виразно відчувала: все, що так міцно взяло її в свої лабети, не було цілком позбавлене незмінної ознаки, що це – лише видимість. Але так само не викликало сумніву й те, що у видимості була й ріденька, розбавлена дійсність. «Дійсність, яка, можливо, ще не стала землею», – подумала Аґата. І однієї з тих дивовижних хвилин, коли місце, де стояла Аґата, ніби розчинялося в непевності, вона ладна була повірити, що за нею, у просторі, до якого ніколи не можна зазирнути, можливо, стоїть Бог! Такого надміру вона злякалася! Раптово її пройняла жаска далина й порожнеча, безкрає сіяння затьмарило їй розум і сповнило страхом її серце. Її молодість, через свою недосвідченість досить схильна до такої тривоги, шепнула Аґаті на вухо, що їй загрожує небезпека підтримати в собі зародки божевілля. Вона різко повернула назад. Вона суворо нагадала собі, що в Бога зовсім не вірить. Вона, відколи її вчили вірити, і справді в нього не вірила, і це була одна зі складових недовіри, яку вона відчувала до всього, чого її навчали. Ким-ким, а набожною Аґату не можна було назвати в тому цілком певному сенсі, в якому вірять у неземне чи бодай мають для цього моральну переконаність. Та по хвилі вона, вже знесилена, з трепетом змушена була знов зізнатися собі, що відчула «Бога» достоту так само виразно, мов чоловіка, який би стояв позад неї й накидав їй на плечі пальто.

Добре поміркувавши над усім і знов посміливішавши, Аґата усвідомила: те, що вона оце пережила, було зовсім не «сонячне затемнення», яке настало в її фізичних почуваннях, а мало переважно моральний характер. Раптова переміна в її внутрішньому стані, а відтак і в усьому ставленні до світу дала їй на мить ту «єдність сумління й почуттів», про яку доти вона знала лише з дуже невиразних натяків, і цієї єдности тільки й вистачало на те, аби вносити в щоденне життя якусь безнадію і похмуру пристрасність, хоч би як намагалася вчинити Аґата – добре чи погано.

Їй здавалося, що ця переміна була такою собі ні з чим незрівнянною хвилею, що котилася й від її оточення, й від неї самої, Аґати, до нього, була єдністю щонайвищого сенсу з найменшим порухом думки, яка ледве виділяється на тлі реальних речей. Реальні речі пройнялися відчуваннями, а відчування – реальними речами так переконливо, що нічого з того, до чого доти Аґата, як вона здогадувалася, прикладала слово «переконаність», тепер не справило б на неї ані найменшого враження. І сталося це за обставин, що, у звичайному розумінні, ніякої переконаности не допускали.

Отож значення того, чого вона зазнала у своїй самотності, полягало не в ролі, скажімо, що її можна було б приписати цьому з погляду психології як певній вказівці на дратівливу чи дуже нестійку вдачу, ні, бо полягало воно, по суті, не в людині, а в чомусь загальному чи у зв’язку людини з цим загальним, зв’язку, який Аґата досить справедливо вважала моральним – у тому сенсі, що їй, молодій жінці, котра розчарувалася в собі, здавалося, що якби вона завжди мала змогу жити так, як у ці виняткові хвилини, й не була надто слабка, щоб їх продовжувати, то могла б доброзичливо змиритися зі світом і полюбити його; а по-іншому їй цього просто не домогтися! Тепер вона відчула палке бажання повернутися до того колишнього свого стану; але такі миттєвості високого піднесення не можна повернути силоміць, і дуже виразно – такої виразности набуває блідий день, коли зайде сонце, – Аґата, усвідомивши марність своїх відчайдушних зусиль, аж тепер збагнула: єдине, чого вона могла очікувати й чого справді очікувала з нетерпінням (воно просто ховалося в її самотності), була та дивна перспектива, яку її брат одного разу напівжартома назвав Тисячолітнім царством. Він, мабуть, міг би легко придумати для цього й іншу назву, бо для Аґати значення мало лише переконливе й сповнене надії звучання чогось такого, що наближається. Стверджувати це вона не зважилася б. Адже вона й тепер з певністю ще не знала, чи це справді можливо. Вона взагалі не знала, що це таке. Цієї хвилини Аґата знов забула всі слова, котрими брат доводив, що за тим, що наповнює її дух лише осяйними туманами, криється можливість, яка простирається в незмірну далину. Та поки він не поїхав, вона мала достоту таке враження, неначе з його слів поставало якесь царство, і поставало воно не в її голові, а насправді в неї під ногами. Саме те, що він нерідко казав про це лише іронічно, та й узагалі перепади в його настрої від прохолоди до запалу, які колись так часто її бентежили, – все це сповнювало тепер Аґату радістю в її безпорадній самотності як своєрідна порука того, що він справді так і думав, бо саме в такій поруці і полягає перевага будь-якого похмурого стану душі перед екзальтованим. «Я думала про смерть, мабуть, лише зі страху, що він каже про це не зовсім серйозно», – зізналася вона собі.

Останній день, який Аґата мала провести у відлюдді, приніс їй несподіванку; зненацька в будинку все виявилося прибраним і опорядженим, лишилося тільки передати ключі старенькому подружжю, яке, діставши за духівницею сяке-таке забезпечення, зоставалося мешкати в прибудові для прислуги, поки садиба знайде собі нового господаря. Аґата не схотіла перебиратися до готелю й вирішила до самого від’їзду – а потяг відходив далеко за північ, майже перед ранком, – зоставатися на місці. У будинку все було спаковано й накрито від пилу. Блимали тільки окремі лампочки – про всяк випадок. Зсунуті ящики слугували за стіл і стільці. Подати вечерю Аґата попросила на край ущелини – на терасі з ящиків. Батьків старий слуга балансував з посудом серед світла й тіней; він і його дружина не відмовили собі в задоволенні пригостити Аґату з власної кухні, намагаючись якнайкраще обслужити «ласкаву молоду пані», як вони висловлювалися, за її останньою вечерею в батьківському домі. І раптом Аґата, зовсім незалежно від того настрою, в якому вона прожила ці дні, подумала: «Цікаво, чи вони все ж таки що-небудь помітили?!» Адже могло статися, що вона, готуючи виправлення в заповіті, знищила не всі чернетки. Її пройняв холодний жах, страшний, тяжкий кошмар, що скував усе її тіло, неситий жах реальности, який духу нічого не дає, а лише все в нього відбирає. Цієї хвилини в ній знову прокинулося палке, нездоланне бажання жити. Воно вилилось у бурхливий протест проти самої можливости того, що її життю хтось чи щось стане на перешкоді. Коли слуга вкотре вже повернувся до кімнати, вона рішуче спробувала прочитати що-небудь на його обличчі. Але старий простодушно снував туди-сюди зі своєю обережною усмішкою, і в усьому його образі відчувалося щось німотне і врочисте. Аґата не могла зазирнути в нього, як не можна зазирнути в мур, і не знала, чи не ховається в ньому за цим сліпим лиском щось іще. Тепер і її огорнула якась німота, врочистість і смуток. Цей старий завжди був у її батька донощиком і, коли дізнавався про яку-небудь таємницю дітей свого господаря, всякчас ладен був без вагань її виказати. Але Аґата в цьому будинку народилась, а все, що відтоді сталося, цього дня завершувалось, і її зворушувало те, що обоє вони тепер такі врочисті й самі. Вона надумала подарувати старому трохи грошей і від себе й у полоні раптової легкодухости вирішила сказати, що робить це за дорученням професора Гаґауера; на цю ідею її наштовхнула не хитрість, а бажання хоч якось спокутувати свою провину і намір нічого не лишити поза увагою, хоч вона й розуміла, що бажання це таке саме недоцільне, як і марновірне. Коли старий знов на ненадовго вийшов, вона дістала обидві свої різні завбільшки капсули; ту другу, з портретом свого незабутнього коханого, вона, спохмурнівши й востаннє поглянувши на його юне обличчя, засунула під погано прибиту кришку ящика, який на невідь скільки часу ще лишався тут і в якому було, очевидно, кухонне начиння або світильники, бо вона чула, як залізо там билося об залізо, так наче з дерева обпадало галуззя; а капсулу з отрутою поклала туди, де доти зберігала портрет.

«Яка ж я старомодна! – подумала вона й усміхнулась. – Адже є, безперечно, речі, важливіші, ніж любовні справи!» Однак Аґата в це не вірила.

Цієї хвилини не можна було сказати, що вона відкинула думку вступити з братом у недозволені стосунки, як не можна було сказати й того, що вона цього бажала. Усе вирішить, очевидно, майбутнє; а в нинішньому своєму стані вона нічого певного в цьому питанні не бачила.

Дошки, серед яких сиділа Аґата, світло підфарбовувало в яскраво-білий і густо-чорний кольори. І така сама трагічна машкара, яка надавала цим загалом досить простеньким кольорам чогось моторошного, лежала й на роздумах про те, що ось вона, Аґата, проводить останній вечір у будинку, де її народила жінка, про яку вона ніколи не могла нічого пригадати і яка народила й Ульріха. У неї раптом зринув спогад про одне дуже давнє враження: немовби довкола неї стовпилися клоуни зі страшенно суворими обличчями і з якимись дивними музичними інструментами. Вони почали грати. Аґата впізнала свій сон наяву з дитинства. Їй несила було слухати ту музику, але всі клоуни не зводили з неї очей. Вона сказала собі, що цієї хвилини її смерть не була б утратою ні для кого й ні для чого, та й для неї самої означала б, мабуть, лише зовнішнє завершення внутрішнього згасання. Поки клоуни підносили свою музику до стелі, вона сиділа неначе на потрушеній тирсою підлозі в цирку й отак собі міркувала, і на пальці їй крапали сльози. То було відчуття глибокої безглуздости, яке часто поймало її в дитинстві, й вона подумала: «Може, я й досі лишилася отою дівчинкою?» Однак це не завадило їй водночас подумати й про щось таке, що через ті сльози видалося їй неймовірно важливим, – про те, що вже в першу годину їхньої з братом зустрічі вони постали одне перед одним в отих клоунських балахонах. «Що б це означало: адже те, що ношу я, перейшло саме до мого брата?» – спитала вона себе. І раптом заплакала насправді. Причини, чому так сталося, вона не назвала б жодної, крім тієї, що сталося це в неї на радощах, і вона різко крутнула головою, так наче там було щось таке, чого вона не могла ні розікласти, ні скласти.

Водночас вона, цілком природно, міркувала про те, що Ульріх уже якось та знайде відповіді на всі запитання; міркувала, поки знов увійшов старий і розчулено поглянув на розчулену.

 – Ох, ласкава молода пані!… – промовив він, також похитуючи головою.

Аґата спантеличено звела на нього очі, та коли збагнула, яке недоречне це співчуття до її дитячої журби, в ній знову прокинулася пустотливість юности.

 – «Кинь усе, що маєш, у вогонь – навіть черевики. Коли в тебе вже нічого не зостанеться, не думай навіть про саван і кинься голим у вогонь!» – сказала вона слузі.

То був давній вислів, його захоплено процитував їй колись Ульріх, і старий несміливо, з розумінням усміхався у відповідь на м’яку й сувору мелодику цих слів, коли Аґата промовляла їх з блискучими крізь сльози очима, і поглядав туди, куди показувала рука господині, яка хотіла допомогти йому збагнути, вводячи його в оману, – поглядав на гору язиків, складених немовби для того, щоб розпалити з них багаття. Почувши «саван», він порозуміло кивнув головою, ладний не відставати від її слів, хоч їхній шлях і здавався йому трохи непроторенним; та після слова «голим», коли Аґата проказала той вислів ще раз, старий накинув на обличчя личину чемного слуги, вираз якої переконував, що він не бажає нічого бачити, чути й судити.

Поки він служив у свого старого господаря, цього слова при ньому жодного разу ніхто не згадував, хіба що казали «роздягнений»; але молодь була тепер інша, і своєю службою він їй, мабуть, уже не догодив би. Зі спокоєм на душі, з яким зустрічають завершення робочого дня, старий відчув, що його кар’єра тут добігла кінця. А в Аґати остання думка, перше ніж вона вирушила в дорогу, була: «Чи кине Ульріх і справді все у вогонь?»

22. Від критики Конятовського на теорему Данієллі до гріхопадіння. Від гріхопадіння до загадки сестринських почуттів

Стан, у якому Ульріх вийшов з палацу графа Ляйнсдорфа на вулицю, нагадував тверезе відчуття голоду. Ульріх спинився біля дошки з об’явами, щоб потамувати свій голод на міщанську буденність усілякими повідомленнями та оголошеннями. Кількаметровий щит був увесь обписаний словами. «По суті, складається таке враження, – спало йому на думку, – що саме ці слова, які трапляються на всіх перехрестях і в усіх кінцях міста, мають пізнавальну цінність». Ті слова здавалися йому ріднею отих банальних штампів, що ними у важливих життєвих ситуаціях послуговуються персонажі популярних романів. І він читав: «Чи носили ви коли-небудь щось таке саме приємне й практичне, як шовкові панчохи фірми «Топінам»?», «Його світлість розважається», «Нова редакція Варфоломіївської ночі», «Затишний відпочинок у «Чорному конику», «Запальна еротика й танці у «Червоному конику». Неподалік йому впав у вічі політичний плакат: «Злочинні підступи». Проте стосувався він не паралельної акції, а хлібних цін. Ульріх відвернувся й за кілька кроків побачив вітрину книгарні. На картонній табличці, що стояла поряд із п’ятнадцятьма однаковими, поставленими один побіля одного томами він прочитав: «Новий твір великого письменника». Напроти цієї таблички у другому кутку вітрини стояв додаток до того п’ятнадцятитомника з надрукованою на машинці вказівкою на ще один твір: «І чоловік, і жінка з однаковим захватом зачитуються «Вавилоном кохання», що його написав.»

«Великий» письменник?» – подумав Ульріх. Він пригадав, що читав лише одну книжку цього автора і ще тоді поклав собі ще однієї вже ніколи не читати. Однак відтоді той чоловік став знаменитістю. І Ульріхові, коли він стояв отак перед вітриною німецького розуму, на думку спав давній солдатський жарт: «Мортаделла!» Так за часів його військової служби прозивали одного непопулярного дивізійного ґенерала (за популярним ґатунком італійської свинячої ковбаси), а тим, хто питав, що це має означати, відповідали: «Трохи свиня, трохи – віслюк!» Ульріх залюбки розвивав би це порівняння й далі, якби його роздумів не урвала якась жінка, що звернулася до нього зі словами:

 – Чи й ви очікуєте тут трамвая?

Так Ульріх здогадався, що стоїть уже не перед книгарнею. Він і не завважив, як тим часом спинився перед табличкою на трамвайній зупинці. Жінка, що звернула на це його увагу, була із заплічником і в окулярах; вона виявилась його знайомою – астроном, асистентка з інституту, одна з небагатьох жінок, котрі в цій чоловічій галузі робили щось значне. Він поглянув на її ніс і мішки під очима, які від щоденного розумового напруження почали нагадувати ґутаперчеві підпахівники; потім унизу побачив підтикану грубововняну спідницю, а вгорі – куріпкове перо на зеленому капелюшку, який вінчав її вчений образ; нарешті всміхнувся і спитав:

 – Чи не в гори зібралися?

Так, доктор Штраштиль їхала на три дні в гори – «перепочити».

 – А що ви скажете про роботу Конятовського? – спитала вона в Ульріха.

Ульріх нічого не відповів.

 – Кнеплер лютуватиме, – кинула вона. – Але критика, яку Конятовський наводить на Кнеплерів висновок з теореми Данієллі, цікава. Ви теж так гадаєте? На вашу думку, цей висновок можливий?

Ульріх стенув плечима. Він був один із тих математиків, яких називали логістиками і які взагалі нічого не визнавали за правильне й створювали нове фундаментальне вчення. Але й логіку логістиків він теж не вважав за цілком правильну. Якби він працював далі, то ще раз повернувся б до Арістотеля; щодо цього Ульріх мав власну думку.

 – Однак я вважаю, що кнеплерівський висновок не лише невдалий, а й просто хибний, – зізналася доктор Штраштиль.

Так само легко вона могла б заявити, що вважає цей висновок невдалим, але, попри все, в головних його положеннях не хибним; доктор Штраштиль знала, що мала на увазі, але звичайною мовою, де слова не мають точного значення, ніхто не може висловитись однозначно. Коли вона послуговувалася цією відпускною мовою, під її туристським капелюшком давало про себе знати щось від тієї боязкої бундючности, яку викликає, мабуть, чуттєвий світ мирян у ченця, коли той з необережности надумає мати з ним яку-небудь справу.

Ульріх сів у трамвай разом із панною Штраштиль. Він і сам не знав чому. Може, тому, що надав такої ваги критиці Конятовського на адресу Кнеплера. А може, хотів побалакати із супутницею про художню літературу, в якій та нічого не тямила.

 – А що ви робитимете в горах? – поцікавився він. Вона їхала на Гохшваб.

 – Там ще надто багато снігу. На лижах вибиратися туди вже пізно, а без лиж – іще рано, – намагався відрадити її Ульріх від гір, які добре знав.

 – Тоді лишуся внизу, – сказала панна Штраштиль. – У хатинах на Ферзенальмі, біля підніжжя; я там якось уже цілих три дні була. Мені ж бо нічого не треба, лише трішки природи!

Міна, якою ця прекрасна астрономка відреаґувала на слово «природа», спонукала Ульріха поцікавитися, чому це її, власне, потягло на природу.

Доктор Штраштиль щиро обурилась. Адже вона може, мовляв, цілих три дні пролежати на гірському лугу, не поворухнувшись.

 – Мов кам’яна брила! – додала вона.

 – Це лише через те, що ви – вчена! – відказав Ульріх. – Селянинові там було б нудно!

Панна Штраштиль із цим не погодилась. Вона нагадала йому про тисячі людей, які кожного вихідного дня пішки, на велосипедах чи водними шляхами намагаються вибратися на природу.

Ульріх сказав про селян, які втікають із села, тому що їх вабить місто.

Панна Штраштиль засумнівалася в тому, що він говорить від щирого серця.

Ульріх запевнив її, що прагнути до комфорту – це так само природно, як їсти й кохати, принаймні природніше, ніж вибиратися на альпійські луги. Природне відчуття, яке нібито спонукає до цього, – то, мовляв, радше сучасний руссоїзм, поведінка сентиментальна й складна… Ульріх зовсім не був упевнений, що висловлюється добре, і йому було байдуже, що саме він казав, провадив далі він лише тому, що це було все ще не те, чого йому хотілося від себе домогтися.

Панна Штраштить кинула на нього недовірливий погляд. Вона не годна була його зрозуміти; її великий досвід мислити абсолютними категоріями анітрохи їй не допомагав; думок та ідей, якими він, здавалося, розкидався навсібіч просто завиграшки, вона не могла ні розмежувати, ні зібрати докупи; вона підозрювала, що він говорить не думаючи. Тішило її й поглиблювало в ній радість від очікуваної самотности лише одне: те, що такі слова вона слухала з куріпковим пером на капелюшку.

Цієї миті Ульріх випадково поглянув на газету в руках сусіда й прочитав надрукований великими літерами заголовок оголошення: «Час ставить запитання, час дає відповіді». Нижче могли йти поради купувати які-небудь устілки чи послухати яку-небудь лекцію (різниця між тим і тим нині вже невелика), але думки його раптом ускочили в потрібну йому колію. Його супутниця, прагнучи бути об’єктивною, невпевнено зізналася: – На жаль, я погано знаю художню літературу, адже ми не маємо на це часу. Можливо, і знаю я навіть зовсім не те, що треба. Та ось, наприклад… – і вона назвала популярне ім’я, – дає мені неймовірно багато. Я гадаю, якщо письменник уміє змусити нас так гостро відчувати, то в цьому, мабуть, є щось велике!

Але Ульріх уже, як йому здалося, достатньо збагатився властивим розуму доктора Штраштиль поєднанням надзвичайно розвиненого абстрактного мислення і разючої кволости душевних порухів, тому зраділо підхопився, сказав своїй майже колезі облесливий комплімент і поквапно зійшов з трамвая, пославшись на те, нібито вже проїхав дві зайві зупинки. Коли він уже з вулиці ще раз помахав панні Штраштиль рукою, та пригадала, що останнім часом до неї доходили якісь несхвальні відгуки про його діяльність, і відчула, як тепла хвиля, викликана його люб’язними прощальними словами, по-людському її зворушила, хоч це, якщо зважити на її переконання, зовсім не свідчило на його користь; а Ульріх тепер знав (щоправда, ще не до кінця), чому його думки кружляли довкола літератури й що вони там шукали, – від перерваного порівняння з «мортаделлою» до несвідомого підбивання добромисної Штраштиль щиросердо зізнаватися. Зрештою, відколи він двадцятирічним написав свого останнього вірша, до літератури йому вже не було ніякого діла; однак доти він певний час досить регулярно тайкома пописував і від тієї звички відмовився не через те, що подорослішав чи зрозумів, що в нього замало хисту, а з причин, для визначення яких він, з огляду на теперішній досвід, скористався б швидше за все яким-небудь словом, котрим позначають прихід до порожнечі після численних зусиль.

Бо Ульріх був один із тих книголюбів, котрі вже не мають бажання читати, тому що все це писання й читання сприймають, мов якусь сваволю. «Якщо та розумаха Штраштиль хоче, щоб її «змушували відчувати», – міркував він («І тут вона має рацію! Якби я був їй заперечив, вона висунула б мені свій коронний арґумент – музику»!) і міркував, як це часом буває, лише почасти словами, оскільки почасти роздуми вплітались у свідомість безмовними репліками, – отож якщо кмітливиця Штраштиль хотіла, щоб її змусили відчувати, то це зводилося до того, чого хочуть усі, – щоб мистецтво людину розважало, хвилювало, вражало, приголомшувало, давало їй понюхати шляхетних думок, тобто справді змушувало її щось «переживати» й саме було «живим» чи «переживанням». І Ульріхові зовсім не хотілося цього відкидати. Якоюсь зачаєною думкою, що завершувалася сумішшю легенького зворушення і впертої іронії, він думав: «Почуття – штука досить рідкісна. Підтримувати в почуттях певну температуру, щоб вони не замерзали, – це означає, мабуть, зберігати кров у теплі, з якого постає будь-який духовний розвиток. І коли людина на хвилю підноситься над хаосом своїх раціональних намірів, які путами пов’язують її з безліччю чужорідних предметів, до геть безглуздого стану, отож коли вона, скажімо, слухає музику, то її стан нагадує життєвий стан квітки, скропленої дощем і сонячним світлом». Ульріх ладен був визнати, що вічність, більш вічна, ніж у діяльності людського духу, міститься в паузах у його діяльності й у його спокої; але тепер подумки він уживав слова то «почуття», то «переживання», і це спричиняло певну суперечність. Адже були переживання волі! Були ж бо переживання високих діянь! Щоправда, можна було, мабуть, припустити, що кожне з таких переживань, досягнувши своєї найвищої, осяйної гіркоти, стає вже тільки почуттям; але в такому разі тим більше виникала б суперечність у думці, що стан почування у своєму чистому вигляді – це «занурення у спокій», згасання діяльности?! Чи така суперечність усе ж таки не виникла б? Чи не було якогось дивовижного причинного зв’язку, внаслідок якого висока діяльність у суті своїй застигала б? Але тут стало очевидно, що така послідовність ідей приводила до висновку не так випадкового, як небажаного, бо Ульріх, раптово відчувши спротив її сентиментальному повороту, зрікся всіх роздумів, в які був утягнувся. Він не мав ані найменшого наміру розмірковувати про певні обставини й, замислюючись про почуття, самому потрапляти в їхній полон.

Зненацька йому сяйнув здогад: адже те, що викликало в нього зацікавлення, найкраще, до того ж без зайвих слів, можна охарактеризувати як марну актуальність або вічну миттєвість літератури. Хіба вона дає які-небудь результати? Вона – або тяжкий кружний шлях від переживання до переживання, який замикається в самому собі, або сукупність збуджених станів, з якої в жодному разі нічого певного не випливає. «Калюжа, – міркував він тепер, – багато частіше й сильніше викликає в кожного мимовільне враження глибини, ніж океан, і саме з тієї простої причини, що людям частіше трапляються в житті калюжі, ніж океани». Так само, здавалося йому, стоїть справа і з почуттями, і з тієї самої причини почуття пересічні люди сприймають за глибокі. Бо та притаманна всім «чутливим» людям риса, що вони надають перевагу відчуванню перед почуттям, як і бажання змусити відчувати й бути змушеним відчувати, – бажання, спільне для всього, що слугує почуттям, – призводить до зниження рівня й самої суті почуттів порівняно з їхньою миттєвістю як таким собі індивідуальним станом і зрештою до тієї поверховости, затримки в розвитку й цілковитої втрати значущости; і прикладів усьому цьому загалом не бракує. «Звичайно, такий погляд, – провадив подумки Ульріх, – має відштовхувати всіх тих, кому в їхніх почуттях так само затишно, як півневі в його пір’ї, й кого, можливо, ще трохи тішить думка, що вічність з кожною «особистістю» починається спочатку!» Він мав чітке уявлення про жахливу зіпсутість просто-таки вселюдських масштабів, однак висловити це цілком задовільним для себе чином не міг, позаяк причинні зв’язки тут були, мабуть, надто багатогранні.

Заклопотаний такими думками, Ульріх позирав на трамваї, що проїздили повз нього, й виглядав того, котрий підвіз би його якомога ближче до центру міста. Він бачив, як виходили і входили люди, й неуважно прикидав своїм досить досвідченим у техніці оком, як пов’язані кування і лиття, вальцювання і клепання конструкції і її виконання в цеху, історичний розвиток і сучасний рівень – усе, на чому ґрунтувався винахід цих бараків на колесах, в яких пересуваються люди. «А насамкінець на вагонний завод приходить делегація з управління трамвайним транспортом і вирішує, якою має бути дерев’яна обшивка, пофарбування, оббивка сидінь, де ставити бильця, клямки, попільнички й таке інше, – тим часом міркував він. – І саме такі дрібниці мають значення, і має значення червоний або зелений колір кузова, й висота приступки на вході має значення для десятків тисяч людей і виявляється тим єдиним, що вони насправді бачать і що запам’ятовується їм і лишається для них від усього генія. Це формує їхню вдачу, надає їй рис запальности чи інертности, спонукає їх сприймати червоні трамваї як часточку вітчизни, а сині – як чужину й утворює той неповторний запах, що складається з маленьких фактів і йде від вбрання кожного сторіччя». Тож не можна було заперечувати – і це раптом пов’язалося з тим, іншим, що становило головний потік Ульріхових думок, – що й велика частина самого життя вливається в малозначущу дійсність або, якщо висловлюватись мовою технічною, що коефіцієнт духовного впливу дуже низький.

І раптом Ульріх, відчуваючи, як сам уже рвучко вскакує до трамвая, сказав собі: «Я маю переконати Аґату: «Мораль – це підпорядкування кожної миті нинішнього стану нашого життя якомусь тривалому стану!» Ці слова несподівано спали йому на думку як своєрідне визначення. Але цій до блиску відшліфованій формулі передували, супроводжували її й уточнювали ідеї, не до кінця розвинені й класифіковані. У загальних, невиразних рисах тут прозирала перспектива суворого погляду і постановки завдань з метою безневинного розгляду почуттів і їхньої строгої ієрархії; почуття мають або слугувати, або належати до якогось всеосяжного, ще зовсім не вивченого стану, глибокого, як безкраїй океан. Чим це можна було назвати? Ідеєю? Тугою? Ульріхові довелося лишити це запитання без відповіді, бо тієї миті, коли він згадав про сестру, її тінь затьмарила його думки. Як завжди, коли він замислювався про неї, йому здавалося, що він, коли бував з нею, виявляв інший духовний стан, ніж звичайно. І він усвідомлював, що його нестримно тягне повернутися до того стану. Однак ці самі спогади сповнювали його й соромом; він, гадалося йому, дозволяв собі зайве, поводився смішно, наче сп’янілий, не краще, ніж людина, котра в нетверезому чаду падає навколішки перед людьми, яким назавтра не зважиться позирнути в очі. З огляду на в міру стримані духовні стосунки між братом і сестрою це було жахливе перебільшення, і якщо воно й мало під собою хоч якесь підґрунтя, то лише як реакція на почуття, які ще не сформувалися. Він знав, що за кілька днів Аґата має приїхати, й не чинив цьому перепон. Хіба вона взагалі зробила щось не те? Адже можна було припустити, що згодом вона, трохи вгамувавшись, від свого наміру відмовиться й лишить усе так, як було. Проте якесь досить настирливе передчуття впевнено підказувало йому, що Аґата від своїх намірів не відступилася. Можна було б спитати в неї самої. Він знову відчув за собою обов’язок застерегти її листом. Та замість бодай на мить серйозно замислитися над цим, він спробував уявити собі, що могло штовхнути сестру на таку незвичну поведінку. Він побачив у ній неймовірно рішучий жест, яким Аґата дарувала йому свою довіру й віддавала себе до його рук. «У неї дуже мало відчуття реальности, – подумав він, – зате чудова манера робити те, що вона хоче. Робити, можна сказати, нерозважливо, але саме тому й зопалу! Коли вона злиться, то світ постає в її очах рубіново-червоним». Він щиро всміхнувся й поглянув на своїх супутників. Злі думки водилися в кожного з них, годі й сумніватися, і кожне їх у собі притлумлювало, й ніхто на них аж так не гнівався. Але ніхто й не мав таких думок поза собою, в якійсь людині, котра надає їм чарівливої неприступности сновидінь.

Відколи Ульріх не дописав листа, тепер він уперше з усією очевидністю усвідомив, що вибирати йому вже нема чого, що він уже в тому стані, ввійти в який ще вагається. За законами цього стану (зарозуміло дозволяючи собі двозначність, Ульріх називав його святим) в Аґатиній помилці не можна було покаятись, її могли виправити лише події, які настануть після неї, що, втім, і відповідало, здається, первісному сенсу каяття – стану не занепадницькому, а полум’яно-очисному. Відшкодувати нелюбому Аґатиному чоловікові втрати чи навіть узагалі його винагородити означало б не що інше, як пробачити йому заподіяну ним шкоду, тобто означало б просто ту подвійну і гнітючу відмову, яка й становить суть звичайної добропристойної поведінки, що внутрішньо зводить себе до нуля. А з другого боку, «звести до нуля», усунути, мов навислий тягар, те, на що заслуговував Гаґауер, можна було, лише маючи до нього глибокі почуття, а про це без жаху годі було й подумати. Отож за логікою, до якої намагався пристосуватись Ульріх, виправити_можна було щось інше, тільки не завдану шкоду, і він жодної миті не сумнівався в тому, що цим іншим має бути все його життя і життя сестри. «Якщо висловлюватися зухвало, – міркував він, – то це означає: Савл не заходився виправляти кожного окремого наслідку своїх гріхів, а став Павлом!» Почуття й переконання проти цієї своєрідної логіки, однак, зазвичай повставали, принаймні було б порядніше й не пішло б на шкоду пізнішому піднесенню, якби спершу як слід розрахувалися із зятем, а вже потім подумали про нове життя. Адже загалом з тією моральністю, яка його так приваблювала, годі було залагоджувати фінансові справи й конфлікти, що з них випливали. Тому на межі того іншого життя й життя буденного мали виникнути суперечливі й нерозв’язні ситуації, що їх найкраще було б, либонь, не доводити до крайнощів, а заздалегідь усувати у звичайний, спокійний спосіб, за законами порядности. Але тепер Ульріх знову відчув, що, коли зважуєшся діяти у сфері безумовної доброти, то рахуватися з умовностями доброти не можна. Завдання, яке перед ним стояло, – зробити крок у нове – не терпіло, схоже, жодних попусків.

Останній редут, його останню оборону, утримувала глибока відраза до того, що поняття «я», «почуття», «доброта», «інша доброта», «зло», що ними він широко послуговувався, були такою мірою особистісні й воднораз такою мірою піднесено-абстрактні й прозоросто-загальні, як це було б притаманно, власне, лише моральним засадам людям багато молодшим. З ним діялося те, що запевне діятиметься з багатьма тими, хто простежує його історію; він роздратовано вихоплював окремі слова й ставив перед собою, наприклад, такі запитання: «Виробництво й наслідки почуттів?» Який механічний, раціоналістичний, чужий людській психології підхід! «Мораль як проблема хронічного стану, що йому підпорядковані всі окремі стани». І більш нічого? Як же це не по-людському!» Досить було поглянути на це очима людини розважливої, і все здавалося перекинутим з ніг на голову. «Просто суть моралі ґрунтується ні на чому іншому, як на тому, що важливі почуття ніколи не міняються, – міркував Ульріх, – і індивідові лишається тільки у злагоді з ними діяти!» Але саме цієї миті створені рейсшиною і циркулем лінії простору на колесах, що його оточував, спинилися там, де Ульріхів погляд, вибираючись з утроби сучасного транспортного засобу й мимоволі ще зачіпаючись за його нутрощі, впав на кам’яну колону, яка стояла край хідника від часів бароко, і тому між створеними розумом технічними зручностями, інстинктивно ввібраними ним у себе, й зовнішньою навалою пристрасти цієї ґримаси минулих часів, що неабияк нагадувала скам’янілу різачку, зненацька виникла суперечність. Унаслідок такої оптичної сутички дістали надзвичайно рішуче підтвердження думки, яких Ульріх щойно хотів уникнути. Чи ж могла вся безглуздість життя виявитися виразніше, ніж це сталося завдяки цьому випадковому погляду? Ульріхів розум, не стаючи на бік ні нинішнього дня, ні минулого (залежно від смаку), як це зазвичай буває в разі таких порівнянь, ту ж мить відчув, що й нові, й давні часи лишили його на самоті із собою, і побачив у цьому тільки величну демонстрацію проблеми, в основі своїй, либонь, моральної. Він не мав підстав сумніватися, що марність того, у чому вбачають стиль, культуру, віяння часу або світосприйняття і чим захоплюються, – то ознака морального занепаду. Адже в широких часових масштабах цей занепад – те саме, що вийшло б у вужчих масштабах власного життя, якби людина свій хист розвивала надто однобоко, марнуючи себе на всілякі розтлінні крайнощі, не знаючи міри в бажаннях, не прагнучи власної довершености й у безладних своїх пристрастях хапаючись то за одне, то за інше. Тому й те, що називають зміною чи навіть поступом часів, йому видавалося лише означенням того, що жоден експеримент не сягає туди, де всі вони мали б поєднатися, не виходить на шлях до глибокого переконання, а отже, й до можливости безперервного розвитку, постійної насолоди й тієї значущости великої краси, від якої нині на життя хіба що іноді падає тінь.

Певна річ, думати, нібито нічого так-таки й не було, Ульріхові здавалося жахливою зухвалістю. І все ж то було ніщо. Неомірне як факт буття, плутанина як сенс. Принаймні, якщо міряти за результатами, не більше того, з чого постала душа сьогодення, а отже, щось досить мале. Міркуючи про це, Ульріх, однак, захопився цим «малим» з такою насолодою, немовби це була остання трапеза зі столу життя, яку йому подарували власні наміри. Він зійшов із трамвая і завернув у вулицю, яка швидко привела його знов до центру міста. У нього склалося враження, неначе він вийшов з підвалу. Вулиці аж вищали від утіхи і, хоч літо ще й не настало, були сповнені тепла. У роті розтанув солодкувато-ядучий присмак розмови із самим собою; все було на сонці й мало привітний вигляд. Ульріх спинявся майже перед кожною вітриною. Ці пляшечки стількох кольорів, замкнені в капсули пахощі, а також незліченні різновиди ножичок для нігтів – скільки ж того генія крилося навіть у простій перукарні! Крамниця рукавичок: які несподівані ходи й винаходи, перше ніж козяча шкіра обляже жіночу руку й шкура тварини стане шляхетнішою, ніж людська. Його дивували простенькі предмети, численні вишукані особисті речі, ці ознаки безтурботного життя, так ніби він бачив їх уперше. «Які ж це чарівні слова – особисті речі! – відчув він. – І яке ж то щастя – оця глибока злагода спільного життя!» Тут уже ніщо не нагадувало ні про земну кору життя, ні про нестелені шляхи пристрасти, ані – він це просто-таки відчував – про нецивілізованість душі! Увага зосереджено й легко пурхала над цими розсипами фруктів, дорогоцінних каменів, тканин, форм і спокус із улесливо-напосідливими очима всіх барв. Тоді любили й захищали від сонця білизну шкіри, тож над юрбою вже погойдувалися поодинокі строкаті парасольки, відкидаючи шовкові тіні на бліді жіночі обличчя. Ульріхові очі причаровувало навіть тьмаво-золотисте пиво, яке стояло, завважив він, проходячи повз дзеркальні шиби в ресторані, на скатерках таких білих, що тіні на них лежали синіми плямами. Потім повз нього проїхав архієпископ: важка й м’яка чотиримісна коляса, в теміні якої виднілося щось червоне й фіолетове. Це мав бути таки екіпаж архієпископа, бо весь запряг, що його Ульріх проводжав поглядом, мав досить церковний вигляд, і двоє поліцаїв виструнчилися й віддали честь послідовникові Хреста, не думаючи про своїх попередників, котрі стромили архієпископовому попередникові списа під ребра.

У ці враження – Ульріх щойно назвав їх «марною злободенністю життя» – він поринув з таким захватом, що помалу, в міру того як він насичувався світом, усе це знов повернуло його до колишнього стану, сповненого ворожости. Тепер Ульріх напевно знав, де в його роздумах слабке місце. «Що це має означати: з огляду на таке самовеличання очікувати ще й якогось результату, який був би над ним, за ним чи під ним?! – спитав він себе. – Може, це якась філософія? Якесь усеосяжне переконання, якийсь закон? Чи Боже провидіння? Чи натомість – припущення, що досі моралі бракувало «індуктивного мислення», що бути добрим – багато важче, ніж гадали, і що для цього виникне потреба, як і взагалі в дослідженні, у безкінечній спільній праці? Я припускаю, що моралі немає, позаяк її не можна вивести з чогось незмінного, а є лише правила для непотрібного збереження якихось минущих обставин і станів; і я припускаю також, що без глибокої моралі немає глибокого щастя. Але те, що я про таке замислююсь, свідчить про стан якийсь неприродний і непевний, і це взагалі не те, чого я хочу!» Насправді він міг би поставити собі запитання куди простіше: «Що я на себе взяв?» І він його й поставив. Але це запитання стосувалося скоріше його чуттєвости, ніж думок, воно навіть урвало їх і помалу позбавило його завжди живої радости стратегічного планування й то ще доти, як визріло. Спочатку це запитання нагадувало глухий звук над самісіньким вухом, потім той звук залунав уже в ньому самому, тільки на октаву нижче, ніж решта звуків, і нарешті Ульріх злився зі своїм запитанням водно й уже здавався самому собі навдивовижу глухим звуком у лунко-твердому світі, звуком із широким інтервалом навколо нього. Що ж він насправді на себе взяв і що обіцяв?

Ульріх напружив пам’ять. Він усвідомлював, що не лише жартома, хоч і тільки задля аналогій, вжив вислів «Тисячолітнє царство». Якщо сприймати цю обіцянку серйозно, то вона зводилася до бажання жити у взаємному коханні в такому піднесеному земному стані, коли відчуваєш і робиш лише те, що здатне цей стан підносити й зберігати. У тому, що ознаки такого стану людини є, він, наскільки пригадував, сумніву ніколи не мав. Почалося це «історією з пані майорихою», не багатий був і подальший досвід, але щоразу такий самий. Якщо все це узагальнити, то виходило приблизно те, що Ульріх вірив у «гріхопадіння» й «первородний гріх». Тобто він просто-таки ладен був повірити, що в людській поведінці колись сталася докорінна переміна, як це буває із закоханим, коли до нього повертається здоровий глузд: тоді закоханий, либонь, хоч і бачить усю правду, але щось більше розірвано, а сама правда, куди не кинь оком, – просто частина чогось такого, що розпалося, а потім його стулили докупи. Може, то було навіть і справді «яблуко пізнання», яке привело до тієї духовної переміни й виштовхнуло людський рід із первісного стану, повернутися до якого він міг би, лише набувши в житті величезного досвіду, а в гріхах – мудрости. Але в Ульріха такі історії викликали довіру не в своєму традиційному вигляді, а в тому, в якому він відкрив їх для себе: він вірив у них, як математик, котрий має перед собою всю систему своїх почуттів і з огляду на те, що виправдати жодне з них не можна, доходить висновку про необхідність такої собі фантастичної гіпотези, суть якої можна визначити інтуїтивно. І це було неабищо! Про таке він замислювався вже не раз, але ще ніколи не доводилося йому так швидко, за кілька днів вирішувати, чи надавати цьому життєво важливого значення. Він трохи спітнів під капелюхом і комірцем, і його нервували люди, що снували довкола. По суті, він міркував про те, що більшість живих зв’язків рвуться; щодо цього він не помилявся. Адже нині живеш, розділений на частини, й цими частинами перехрещуєшся з рештою людей; те, про що мрієш, пов’язане з самою мрійливістю і з тим, про що мріє решта людей; те, що робиш, пов’язане з самим собою, а ще більше – з тим, що робить решта людей; а те, в чому ти переконаний, пов’язане з переконаннями, яких сам маєш лише дрібку. Отож вимога, щоб ти діяв цілком відповідно до власної реальности, зовсім нереальна. А він усе своє життя якраз і був проникнутий упевненістю, що свої переконання потрібно ділити, що треба мати мужність жити серед моральних суперечностей, бо це – плата за великі звершення. Чи був Ульріх переконаний принаймні в тому, що думав оце про можливість і сенс жити по-іншому? В жодному разі ні! І все ж він не міг стати на заваді своїм почуттям ринути до цього так, немовби перед ними були очевидні ознаки того, на що вони, почуття, довгі роки очікували.

Щоправда, тепер йому, звісно, довелося спитати себе, за яким таким правом він, мовби якийсь самозакоханий, узагалі дійшов до того, щоб надалі не робити нічого байдужого для душі. Це суперечить засадам активного життя, що їх дотримується нині кожна людина, і навіть коли таке прагнення могло розвинутися за набожних часів, то під дедалі могутнішим сонцем воно розвіялося, як досвітні сутінки. Ульріх відчув аромат усамітнення й насолоди від власної особи, який викликав у нього чимдалі глибшу відразу. Тому він і спробував якомога швидше стримати свої розперезані думки і з докором сказав собі, хоч і не зовсім щиро, що та обіцянка Тисячолітнього царства, яку він бозна-чому дав сестрі, не означає, якщо подумати тверезо, нічого, крім такого собі доброчинного кроку; очевидно, спілкування з Аґатою мало зажадати від нього такої ніжности й самовідданости, яких досі йому дуже й дуже бракувало. Він пригадував – так пригадують, буває, надзвичайно прозору хмарину, що пропливає в небі, – окремі хвилини їхнього спільного перебування в батьківському домі, які вже були тим царством. «Можливо, суть Тисячолітнього царства й полягає саме в наростанні цієї сили, яка спершу виявляється, лише коли разом опиняються двоє, а тоді розростається до бурхливого єднання всіх?» – подумав він трохи збентежено. Він знову пригадав свою «історію з пані майорихою» і спробував знайти пояснення в ній. Поминувши любовні фантазії, незрілість яких і стала причиною тієї помилки, Ульріх зосередив усю свою увагу на сторожких почуттях добра й святобливости, на які був здатний тоді в своїй самотності, і йому видалося, що мати чиюсь довіру й прихильність, жити задля когось іншого – це, мабуть, до сліз зворушливе щастя, таке саме прекрасне, як розпашіле занурення дня у вечірній супокій, і воднораз трохи розпачливо-безрадісне й душевно принишкле. Бо іноді власний намір уже здавався йому навіть смішним – як ото домовленість двох старих парубків з’їхатися й жити разом, і з таких проблисків уяви він відчував, як мало придатна ідея добродійної братської любови для того, щоб наповнити його життя. Досить-таки байдуже він зізнався собі, що на їхні з Аґатою взаємини від самого початку лягла важка тінь чогось такого, що було чуже суспільству. Не лише справи з Гаґауером і заповітом, а й усе емоційне забарвлення свідчило про якусь затятість, і в цьому братанні було, безперечно, не більше любови одного до одного, ніж осоруги до решти світу. «Ні! – подумав Ульріх. – Хотіти жити задля когось іншого – це не що інше, як банкрутство егоїзму, що тут-таки, по сусідству відкриває нову крамницю, тільки тепер уже з компаньйоном!»

Насправді його внутрішня напруженість, попри це блискуче відточене зауваження, минуло свій апогей уже тієї миті, коли він спокусився перенести невиразне своє внутрішнє світло до невеличкого земного світильника; і коли з’ясувалося, що то була помилка, намір пошукати якого-небудь рішення вже вивітрився йому з голови, і він з готовністю забув про нього. Неподалік саме зіткнулися двоє чоловіків і заходились обзивати один одного останніми словами, ладні вже дати волю рукам, і Ульріх почав спостерігати за цими двома з новою цікавістю, а тільки-но від них відвернувся, погляд його наштовхнувся на погляд жінки, що нагадував повну квітку, яка погойдується на стеблині. У тому приємному настрої, що його навіюють почасти почуття, почасти спрямована назовні увага, він усвідомив, що ідеальну вимогу любити ближнього свого реальні люди виконують двома етапами: перший полягає в тому, що таких як сам людей не можеш терпіти, а другий залагоджує справу тим, що з одною їхньою половиною вступаєш у сексуальні стосунки. Не довго думаючи, Ульріх через кілька кроків вернувся й рушив за жінкою; сталося це ще суто машинально, як реакція на доторк її погляду. Він бачив попереду її постать під сукнею, неначе велику білу рибину під самісінькою водяною поверхнею. Йому хотілося рішуче, по-чоловічому запустити в неї гарпуном і подивитись, як вона тріпатиметься на ньому, і в цьому було не менше відрази, аніж бажання. За якимись ледве помітними ознаками він здогадувався: ця жінка знає, що він слідкує за нею, і не має нічого проти цього. Він намагався збагнути, яке місце в суспільній ієрархії вона посідає, і спинився на верхівці середнього класу, де достеменно визначити становище важко. «З родини комерсантів? Чиновників?» – питав він себе. Але самовільно спливали найрізноманітніші образи, зокрема й аптеки: він відчув нуднувато-солодкуватий запах, що його приносить додому її чоловік; густу атмосферу дому, де вже й сліду не лишилося від того трепету, з яким щойно спалахнув, осяявши її, злодійський ліхтар квартирного злодія. Безперечно, це було огидно й усе ж таки ганебно-спокусливо.

І поки Ульріх і далі простував услід за жінкою, насправді боячись, що вона затримається перед однією з вітрин і змусить його або по-дурному потюпати далі, або забалакати до неї, щось у ньому все ще ніяк не могло вгамуватися й забутись. «Чого, власне, Аґата може хотіти від мене?» – вперше спитав він себе. Ульріх цього не знав. Він, либонь, припускав, що це мало бути приблизно те саме, чого він хотів би від неї, але підстави так гадати в нього були суто емоційні. Хіба ж не мав він дивуватися тому, що все вийшло так швидко й несподівано? Крім кількох дитячих спогадів, він про неї нічого не знав, а ті дрібниці, про які довідався, – наприклад, про вже кількарічні взаємини з Гаґауером, – припали йому скоріше не до смаку. Пригадав він тепер і ті дивні вагання, майже внутрішній опір, з якими по приїзді підходив до батьківського дому. І раптом у голову йому закралася думка: «Мої почуття до Аґати – всього-на-всього вигадка!» У чоловіка, який постійно прагне чогось іншого, ніж його оточення, міркував він знов уже серйозно, в такого чоловіка, який завжди відчуває лише неприязнь і ніколи не доходить до приязні, звичайна доброзичливість і людське тепло, мабуть, легко розкладаються й розпадаються на холодну твердість, над якою зависає туман знеособленого кохання. «Ангельського кохання», – назвав він його колись давно. Можна також сказати: «Кохання без партнера», – подумав він. – Або з таким самим успіхом: «Кохання без статевої основи». Тепер узагалі кохають лише коханням статевим. Ті, котрі одне одному рівня, не терплять одне одного, а на статевому перехресті кохають одне одного з чимдалі більшим спротивом проти переоцінки цієї неминучости. А ось ангельське кохання позбавлене й одного, й другого. Це – кохання, вільне від протиборств соціальних і сексуальних антипатій. Воно повсюди відчувається поряд із жорстокістю нинішнього життя, і його воістину можна назвати сестринською любов’ю доби, в якій нема місця для любови братерської.

Так він сказав собі й роздратовано здригнувся.

Та хоч Ульріх зрештою й дійшов такого висновку, водночас і час від часу він мріяв про жінку, геть недосяжну. Її образ мрів перед ним, як дні пізньої осени в горах, коли у повітрі витає якась смертельна знекровленість, а барви палають гарячою пристрастю. Перед очима в нього стояли блакитні далечі, безкраї у своєму загадковому багатстві відтінків. Він зовсім забув про жінку, яка справді простувала перед ним, був далекий від будь-яких жадань і, можливо, близький до кохання.

Його думки розвіяв лише погляд іншої жінки, який затримався на ньому, – погляд, схожий на погляд тої першої, тільки не такий зухвалий і ситий, а по-світському делікатний, мов пастельний мазок, і все ж із тих, що вкарбовуються в пам’ять за якусь дрібку секунди. Ульріх підвів очі й у стані цілковитого внутрішнього виснаження побачив дуже вродливу жінку, в якій упізнав Бонадею.

Цей чудовий день звабив її вийти на вулицю. Ульріх поглянув на годинника: він прогулявся лише чверть години, а відколи вийшов з ляйнсдорфського палацу, не минуло й сорока п’ятьох хвилин. Бонадея сказала:

 – Сьогодні я маю справи.

А Ульріх подумав: «Який же довгий навіть цілий день, цілий рік, а очікування цілого життя – й поготів!» Виміру цьому не було.

23. Бонадея, або Повернення

Отак і вийшло, що невдовзі після цього до Ульріха завітала його покинута подруга Бонадея. Зустрічі на вулиці не вистачило ні йому для докорів, які він хотів зробити їй з приводу зловживання його ім’ям, коли вона надумала познайомитися з Діотимою, ні Бонадеї на те, щоб дорікнути Ульріхові за його довгу мовчанку й не лише захиститися від звинувачень у нетактовності й назвати Діотиму «ницою зміюкою», але й придумати на підтвердження цього який-небудь доказ. Тим-то вона і її відставний приятель поспіхом домовилися зустрітися ще раз.

Жінка, яка прийшла до нього, була вже не та Бонадея, що, розглядаючи себе примруженими очима в дзеркалі й маючи намір стати такою самою чистою й шляхетною, як Діотима, крутила в руках свої коси доти, доки вони надавали її голові до певної міри вигляду гречанки; це була вже й не та, що бурхливими ночами безсоромно і з жіночою винахідливістю проклинала себе за такий спосіб викорінення деяких звичок; ні, це була та сама колишня, мила Бонадея, з кучериками, що або спадали на її не дуже мудре чоло, або, залежно від моди, із зачесаними назад, і в чиїх очах завжди щось нагадувало повітря, що тремтить над полум’ям. Поки Ульріх нарікав на те, що вона відкрила його кузині свої взаємини з ним, Бонадея статечно скидала перед дзеркалом капелюшка, а коли він побажав з’ясувати, що вона сказала конкретно, то з подробицями й задоволено змалювала, як наплела Діотимі, нібито одержала від нього листа, де він просив її подбати про те, щоб не забули про Моосбруґера, й вона не придумала, мовляв, нічого ліпшого, ніж звернутися з цим до жінки, про високі помисли якої їй не раз розповідав автор листа. Потому Бонадея вмостилася на бильце крісла, де сидів Ульріх, поцілувала його в чоло і скромно запевнила, що насправді все ж бо так і є, за винятком листа.

Глибоким теплом дихали її груди.

 – Тоді чому ж ти назвала мою кузину змією? Сама ти була змією! – сказав Ульріх.

Бонадея задумливо перевела погляд з нього на стіну.

 – Ох, навіть не знаю, – відповіла вона. – Твоя кузина така мила зі мною! Так мені співчуває!

 – Як це розуміти? – спитав Ульріх. – Чи не поділяєш ти тепер її турботи про добро, істину й красу?

Бонадея відповіла:

 – Вона пояснила мені, що жодна жінка не може жити коханням на повну свою силу, і вона – так само, як я. І тому кожна жінка має виконувати свій обов’язок там, де їй судила доля. Твоя ж бо кузина – надзвичайно порядна, – провадила Бонадея ще задумливіше. – Вона вмовляє мене бути поблажливою до мого чоловіка й каже, що жінка високих помислів знаходить глибоке щастя в тому, щоб давати лад своєму подружньому життю; для неї це – куди вище, ніж будь-яка подружня зрада. Та я, власне, й сама завше так думала!

І це було справді так; адже Бонадея ніколи не думала інакше, інакше вона завжди тільки робила й могла погодитися з Бонадеєю з чистим сумлінням. Коли Ульріх так їй і сказав, то заробив іще один поцілунок – цього разу вже трохи нижче від чола.

 – А ти якраз і порушуєш мою полігамну рівновагу! – легенько зітхнула вона на виправдання суперечности, що виникала між її поглядами й поведінкою.

Після численних навідних запитань з’ясувалося, що вона хотіла сказати «полігландулярну рівновагу» – фізіологічний термін, зрозумілий на той час лише людям обізнаним, його можна було перекласти як «рівновага соків», маючи на увазі, що стимулююча й стримуюча дія певних залоз на кров сприяє формуванню вдачі людини й зокрема її темпераменту, надто того його різновиду, який Бонадею в певному її стані доводив просто-таки до страждань.

Ульріх зацікавлено наморщив чоло.

 – Виходить, це щось із залозами, – промовила Бонадея. – Коли знаєш, що твоєї провини тут немає, то це вже трохи заспокоює! – Вона сумно всміхнулася до свого втраченого приятеля. – А коли швидко втрачаєш рівновагу, то саме тоді легко й потрапляєш у невдалі сексуальні пригоди!

 – Але ж, Бонадеє! – здивовано озвався Ульріх. – Як ти розмовляєш?!

 – Як навчилася. Ти – невдала сексуальна пригода, каже твоя кузина. Але вона каже також, що можна уникнути жахливих фізичних і психічних наслідків, якщо не забувати, що всі наші вчинки – не лише наша особиста справа. Твоя кузина до мене дуже добра. Вонастверджує, буцімто моя особиста помилка в тому, що в коханні я надто зосередилася на одній окремішності, замість розглядати любовне життя загалом. Розумієш, під окремішністю вона має на увазі й те, що називає «грубим досвідом». Нерідко буває дуже цікаво поглянути на такі речі в її тлумаченні. Але мені не подобається в ній одне: хоч вона й каже, що сильна жінка шукає справу свого життя в моногамії й має цю справу любити, як художник, у самої в неї, зрештою, троє, а з тобою, може, й четверо чоловіків у запасі, а в мене з моїм щастям тепер – жодного!

Погляд, який вона звела на свого запасника-дезертира, був теплий і сповнений сумнівів. Проте Ульріх не хотів цього помічати.

 – То ви розмовляєте про мене? – здогадливо спитав він.

 – Ох, та не часто, – відповіла Бонадея. – Лише коли твоїй кузині потрібен приклад або при твоєму товаришеві, ґенералі.

 – Може, з вами буває ще й Арнгайм?!

 – О, той з гідністю прислухається до балачок шляхетних дам, – поглузувала з Арнгайма Бонадея, яка вміла отак тишком-нишком кого-небудь передражнити; але потім поважно додала: – А загалом мені не до вподоби те, як він поводиться з твоєю кузиною. Здебільшого десь роз’їжджає, а коли в місті, то надто багато з усіма розбалакує, і коли вона наводить приклад з пані фон Штерн і отою…

 – Пані фон Штайн? – перепитав, виправляючи її, Ульріх.

 – Ну звісно, я маю на увазі оту Штайн, адже Діотима справді так часто про неї розказує! Отож коли вона заводить мову про стосунки між пані Штайн і отою другою, Вуль. Як же її? У неї ще таке не дуже пристойне прізвище…

 – Вульпіус.

 – Ну звісно. Ти знаєш, я чую там стільки чужоземних слів, що вже починаю забувати найпростіші! Одне слово, коли вона порівнює пані фон Штайн з отою, Арнгайм щоразу довго дивиться в мій бік, так ніби поруч з його ненаглядною мене саме за таку, як ти щойно сказав, і можна прийняти!

Однак Ульріх зажадав, щоб вона докладніше пояснила, що означають такі переміни.

Як виявилося, Бонадея, відколи вона оголосила себе близькою подругою Ульріха, домоглася чималих успіхів і в дружбі з Діотимою.

Слава німфоманки, яку так легковажно пустив спересердя Ульріх, справила на його кузину глибочезне враження. Діотима залучила цю новеньку жінку, що в якийсь важко збагненний спосіб нібито працювала задля загального добра, до свого товариства й кілька разів крадькома спостерігала за нею, і ця проноза з очима, що вбирали, мов м’який промокальний папір, картину її дому, була їй не просто якимсь несосвітенним чудовиськом, а й викликала в неї не менше жіночої цікавости, ніж жаху. Сказати правду, коли Діотима вимовляла слово «сифіліс», відчуття в неї були такі самі невиразні, як тоді, коли вона уявляла собі поведінку своєї нової знайомої, і раз у раз вона з тривогою на серці очікувала якої-небудь несподіваної витівки, сорому й ганьби. Однак Бонадеї пощастило трохи розвіяти цю недовіру своїми шанолюбними манерами, що нагадували надто зразкову поведінку погано вихованих дітей в оточенні, яке пробуджує в них дух морального суперництва. Вона навіть забула про свої ревнощі до Діотими, і та вражено завважила, що її морочлива підопічна симпатизує ідеальному так само, як і вона сама. Бо ця «сестричка, що збилася зі шляху праведного», як тепер її подумки називала Діотима, вже таки стала підопічною, і невдовзі Діотима виявила до неї особливо глибоке зацікавлення, бо власне становище спонукало її, як вона сама відчувала, вбачати в ганебній таємниці німфоманії своєрідний жіночий дамоклів меч, який, казала вона, може повиснути на тонкій ниточці навіть над головою якої-небудь Ґеновеви. «Я знаю, дівчинко моя, – втішливо повчала вона Бонадею, майже свою однолітку, – немає нічого трагічнішого, ніж обіймати людину, в якій глибоко в душі не маєш певности!» І цілувала Бонадею в її розпусні вуста з такою сміливістю, якої вистачило б, щоб притиснутися губами до закривавленої й колючої лев’ячої бороди.

А тодішнє Діотимине становище було якраз проміжне поміж Арнгаймом і Туцці – становище, коли казати образно, горизонтальне, таке, якому один надавав надто великої, другий – надто малої ваги. Адже після свого повернення Ульріх і сам застав кузину з пов’язкою на голові і з теплими компресами; але ці глибокі жіночі страждання, що їх причиною був, як вона невиразно здогадувалася, протест власного тіла проти суперечливих вказівок, які йому давала душа, пробудили в Діотимі й ту шляхетну рішучість, що була їй властива, тільки-но вона відмовлялася бути схожою на решту жінок. Щоправда, спочатку вона не знала, з якого краще боку приступати до розв’язання цього завдання – з боку душі чи з боку тіла – і з ким, з огляду на це завдання, міняти взаємини – з Арнгаймом чи з Туцці; але вирішити це їй допоміг зовнішній світ, бо коли душа з її любовними загадками вислизала від Діотими, мов рибина, яку намагаєшся втримати голіруч, то численні поради заклопотана пошуками страдниця знайшла, на свій подив, у книжках, написаних у дусі часу, коли вперше зважилася взятися за свою долю з другого, фізичного кінця, що його представляв її чоловік. Діотима не знала, що наш час, який поняття любовної пристрасти покинуло, очевидно, через те, що воно має характер швидше релігійний, ніж сексуальний, – отож що наш час зневажливо гребує звертати увагу ще й на кохання, маючи його за дитячу забавку, натомість, однак, спрямовує свої зусилля на шлюб і досліджує його природні процеси в усіх їхніх різновидах активно й докладно. Уже тоді з’явилося багато таких книжок, які зі щирим переконанням учителя фізкультури вели мову про «перевороти в статевому житті» й намагалися допомогти людям бути й одруженими, й усе ж таки задоволеними. У тих книжках чоловік і жінка називалися лише «носіями чоловічих і жіночих зародків» або «сексуальними партнерами», а нудьгу між ними, яку належало проганяти, чергуючи всілякі розумові й фізичні розваги, охрестили «сексуальними проблемами». Коли Діотима обклалася цією літературою, чоло в неї спершу наморщилось, а тоді розгладилося, бо це било по шанолюбству; адже досі її оминало нове велике віяння часу; і нарешті Діотима у захваті вражено схопилася за чоло: вона, хто все ж таки спромігся подарувати світові мету (хоч іще й не зрозуміло було, яку саме), ніколи навіть не здогадувалася, що й до виснажливих прикрощів подружнього життя можна ставитися з інтелектуальною перевагою. Така можливість дуже відповідала її схильностям і раптом відкрила перед нею перспективу підійти до взаємин із власним чоловіком, що в них доти вона вбачала лише джерело своїх страждань, як до певної науки чи й мистецтва.

 – Навіщо пориватися в далечінь, коли добро – ось воно, поруч, – казала Бонадея, підтверджуючи свої слова властивою їй пристрастю до банальних фраз і цитат.

Бо потім вийшло так, що завжди ладна допомагати Діотима невдовзі вже дивилася на неї як на свою ученицю в таких питаннях і відповідно з нею й поводилася. Діялося це за педагогічним принципом «учитися навчаючи» і, з одного боку, тривалий час допомагало Діотимі діставати з поки що досить безладних і їй самій незрозумілих вражень від її нового чтива щось таке, в чому вона була твердо переконана, – завдяки тій щасливій загадці «інтуїції», коли говориш навмання, а поціляєш у саме яблучко; а з другого боку, це було вигідно й Бонадеї, позаяк давало їй змогу справляти той зворотний вплив, без якого учень лишається безплідним навіть для найкращого вчителя. Її багаті, здобуті на практиці знання, хоч вона з обережности їх і приховувала, теоретику Діотимі слугували джерелом досвіду, до якого вона боязко приглядалася, відколи дружина начальника відділу Туцці заходилася з книжками в руках давати лад у своєму подружньому житті.

 – Ось поглянь, – пояснювала Бонадея, – розумом мені до неї ой як далеко, безперечно, але в її книжках нерідко трапляються речі, в яких навіть я анічогісінько не петраю, й іноді це кидає її в такий розпач, що вона сумно так каже: «Ото ж бо й воно, що цього не можна вирішити, не виходячи за офіційний поріг подружньої спальні, для цього потрібна, на жаль, велика сексуальна практика й великий сексуальний досвід, набутий на живому матеріалі!»

 – О Боже! – вигукнув Ульріх, якого вже на саму думку про те, що його доброчесна кузина захопилася «сексуальною наукою», душив сміх. – То чого ж вона, власне, хоче?

Бонадея зібрала докупи свої спогади про щасливе поєднання наукових зацікавлень доби з бездумною манерою висловлюватись.

 – Йдеться про якомога кращий розвиток її статевого інстинкту й контролю над ним, – нарешті відповіла вона в дусі своєї вчительки. – І Діотима тримається переконання, що шлях до окриленої й гармонійної еротики має вести через якнайсуворіше самовиховання.

 – І ви виховуєте себе обдумано? Та ще й, кажеш, якнайсуворіше?! Висловлюєшся ти просто чудово! – знову вигукнув Ульріх. – Але зроби ласку, поясни мені, навіщо Діотимі себе виховувати?

 – Насамперед вона виховує, звісно, свого чоловіка! – поправила його Бонадея.

«Бідолашний!» – мимоволі подумав Ульріх і сказав:

 – Тоді мені хотілося б знати, як вона це робить. Чого це ти раптом затнулася?

Через усі ці розпитування Бонадею справді скувало шанолюбство, як це буває з учнем-відмінником на іспиті.

 – Її сексуальна атмосфера отруєна, – обережно пояснила вона. – І, щоб урятувати цю атмосферу, є лише один вихід: вони з Туцці мають якнайретельніше переглянути свою поведінку. Загальних правил тут немає. Треба придивлятися, як реаґує на життєві ситуації друге. А щоб нічого не пропускати, слід мати певне уявлення про статеве життя. Потрібно вміти порівнювати досвід, набутий на практиці, з результатами теоретичних досліджень, каже Діотима. Річ у тім, що нині жінка ставиться до сексуальної проблеми по-іншому, по-новому. Від чоловіка вона вимагає не просто, щоб він діяв, а щоб він діяв з глибоким знанням жіночої натури! – І, щоб відвернути Ульріхову увагу чи, може, через те, що це тішило її саму, весело додала: – Уяви собі лишень, як це має подіяти на її чоловіка, адже він про такі нові речі сном-духом не відає, а довідується переважно тоді, як роздягається в спальні, коли Діотима, скажімо, затиснувши поміж колін спідницю, шукає в напіврозпущених косах шпильки й раптом заводить таку розмову. Я перевірила це на власному чоловікові, і його тоді аж заціпило. Виходить, можна визнати одне: якщо «міцний шлюб» і є, то він має бодай ту перевагу, що спонукає партнера розкривати всю його еротичність. Саме це Діотима й намагається зробити з Туцці, якому трішечки бракує делікатности.

 – Тяжкі часи настали для ваших чоловіків! – покепкував з неї Ульріх.

Бонадея засміялась, і з її сміху він зрозумів, як радо вона при нагоді уникла б гнітючої поважности своєї школи кохання.

Проте дослідницький запал в Ульріха не вгамовувався; він нюхом відчував, що його подруга, тепер уже перемінившись, замовчує щось таке, про що б їй кортіло побалакала, по суті, куди охочіше. Він довірчо заперечив, що, як ходять чутки, недолік обох тих нещасливих чоловіків досі нібито полягав скоріше в надто глибокій «еротичності».

 – Ага, ти завше тільки про це й думаєш! – дорікнула йому Бонадея, закінчивши цю фразу довгим гострим поглядом, що завершувався гачком, і це досить легко можна було витлумачити як жалкування з приводу того, що до неї повернулася цнотливість. – Ти ж бо теж зловживаєш фізіологічним недоумством жінок!

 – Чим-чим я зловживаю? О, та ти знайшла чудові слова для історії нашого кохання!

Бонадея легенько ляснула його по щоці й нервовими пальцями заходилася поправляти перед дзеркалом коси. Поглядаючи на Ульріха із дзеркала, вона кинула:

 – Це з однієї книжки!

 – Звичайно. І то з досить відомої.

 – Але Діотима з цим не згодна. Вона щось там знайшла в іншій книжці, яка називається «Фізіологічна неповноцінність чоловіка». Ту книжку написала жінка. Гадаєш, це справді відіграє таку велику роль?

 – Не знаю, про що ти, тому відповісти не можу нічого!

 – Ну, то слухай! Діотима виходить з відкриття, яке вона називає «постійною готовністю жінки до сексуальної насолоди». Чи уявляєш ти, що це таке?

 – Коли йдеться про Діотиму – ні!

 – Не будь таким брутальним! – дорікнула йому подруга. – Це теорія дуже делікатна, і я спробую пояснити її тобі так, щоб ти не зробив хибних висновків з тої обставини, що я сиджу зараз у тебе вдома наодинці з тобою. Так ось, ця теорія ґрунтується на тому, що жінку можна кохати навіть тоді, коли вона не хоче. Тепер утямив?

 – Утямив.

 – Та цього, на жаль, і не заперечиш. А ось чоловік, стверджує ця теорія, дуже часто не може кохати, навіть якщо й хоче. Діотима каже, це науково доведено. Ти в це віриш?

 – Кажуть, буває й так.

 – Не знаю, – засумнівалася Бонадея. – Але Діотима каже, що якщо поглянути на це у світлі науки, то все стає зрозумілим само собою. Бо на відміну від жінки, яка готова до сексуальної насолоди постійно, чоловік, ну, одне слово, найбільш чоловіча його частина, дуже легко дає себе залякати. – Нарешті вона відвела від дзеркала обличчя, й воно виявилося бронзовим.

 – Мені дивно чути це про Туцці, – промовив Ульріх, намагаючись відвернути її увагу.

 – Я теж не думаю, що так воно було завжди, – сказала Бонадея. – Так вийшло потім і стало ще одним підтвердження цієї теорії, бо Діотима торочить йому про неї день при дні. Вона називає її теорією «фіаско». Оскільки носій чоловічих зародків так легко піддається цьому фіаско, то сексуально впевненим він почувається лише там, де йому немає потреби побоюватись будь-якої духовної переваги жінки, й тому чоловіки майже ніколи не зважуються мати до діла з жінкою, по-людському їм рівною. Принаймні вони відразу намагаються її якось притиснути. Діотима каже, буцімто лейтмотив усієї чоловічої еротики, а надто чоловічої пихи, – це страх. Великі люди його показують – тут вона має на увазі Арнгайма. Не такі великі ховають свій страх за зухвалістю й брутальним фізичним натиском і глумляться над духовним життям жінки – це я маю на увазі тебе! А вона – свого Туцці. Оце неодмінне ваше «Зараз або ніколи!», яким ви так часто доводите нас до падіння, – то лише своєрідне компост.

Вона хотіла була сказати «компостування», але Ульріх допоміг їй і сказав:

 – Компенсація.

 – Атож. Так ви позбуваєтесь думки про свою фізичну неповноцінність!

 – І що ж ви надумали робити? – смиренно спитав Ульріх.

 – З чоловіками треба намагатися бути люб’язними! Тим-то я до тебе й прийшла. Побачимо, як ти це сприймеш!

 – А Діотима?

 – Господи, що тобі до Діотими?! В Арнгайма очі на лоба лізуть, коли вона каже йому, що чоловіки високого розуму цілковите задоволення дістають, схоже, лише з неповноцінними жінками, на жаль. А з жінками такого самого духовного рівня, як у них самих, зазнають невдачі, і це науково доведено завдяки тій пані фон Штайн і отій Вульпіус. (Бачиш, тепер це прізвище вже не викликає в мене труднощів. А що вона була відомою сексуальною партнеркою одного вже не молодого олімпійця, то про це я знала, певна річ, завжди!)

Ульріх іще раз спробував перевести розмову на Туцці, щоб відвернути її від себе. Бонадея засміялася; вона розуміла жалюгідний стан того дипломата, що як чоловік їй дуже подобався, і в ролі Діотиминої спільниці зловтішалася з приводу того, що йому доводилося страждати під різками душі. Вона розповіла, нібито Діотима у взаєминах зі своїм чоловіком виходить з передумови, що має звільнити його від страху перед нею і через це навіть трохи змирилася з його «сексуальною брутальністю». Діотима, мовляв, визнає: помилка всього її життя в тому, що її значення виявилося завеликим для простодушної потреби в перевазі, властивої як чоловікові її партнеру в шлюбі, й тепер вона намагається, мовляв, це згладити, приховуючи свою духовну перевагу за пристосовницьким еротичним кокетуванням.

Ульріх перебив її, зацікавлено спитавши, що вона під цим розуміє.

Бонадея втупилася в нього серйозним поглядом.

 – Наприклад, вона каже йому: «Досі суперництво між нами – хто з нас двох важливіший – псувало нам життя». А потім погоджується з ним у тому, що отруйний вплив прагнення чоловіків до самоствердження позначається й на всьому суспільному житті…

 – Але ж це – ні кокетування, ані еротика?! – заперечив Ульріх.

 – Ба ні! Ти не забувай, що чоловік, якщо в ньому справді кипить пристрасть, обходиться із жінкою так, як кат зі своєю жертвою. Без цього немає прагнення до самоствердження, як це тепер називають. А з другого боку, ти ж бо не заперечуватимеш, що сексуальний інстинкт має значення й для жінки?!

 – Звичайно, не заперечуватиму!

 – Гаразд. Але в сексуальних стосунках для повноти щастя потрібно, щоб партнери були рівне з рівним. Якщо хочеш, щоб обійми твого партнера в коханні завершилися успіхом, треба визнати його рівноправним, а не дивитися на нього, лише як на безвольне продовження самого себе, – провадила вона, вдавшись до манери висловлюватися своєї наставниці, як ото, бува, на слизькій поверхні мимоволі з переляку піддаються інерції власного руху. – Бо коли вже й жодні інші людські стосунки не терплять постійного пригнічення й пригнічености, то статеві – й поготів!…

 – Ого! – відказав Ульріх.

Бонадея стиснула його руку вище ліктя, й очі її зблиснули, мов летюча зірка.

 – Мовчи! – видихнула вона. – Усім вам бракує самостійно набутого знання жіночої психіки! І якщо ти хочеш, щоб я й далі розповідала про твою кузину… – Але цієї миті сили її вичерпались, і тепер очі в неї зблиснули, наче в тигриці, повз чию клітку проносять м’ясо. – Ні, я не можу чути про це вже й сама! – вигукнула вона.

 – Невже вона й справді так говорить? – спитав Ульріх. – Вона й справді так сказала?

 – Та я що Божого дня тільки й чую, що «сексуальна практика», та «вдалі обійми», та «животрепетні моменти кохання», та «залози», та «секреція», та «притлумлені бажання», та «еротичне тренування» й «реґулювання статевого потягу»! Либонь, кожне має ту сексуальність, на яку він чи вона заслуговує, принаймні так стверджує твоя кузина. Але невже я доконче заслуговую на таку високу?!

Вона затримала своїм поглядом Ульріхів погляд.

 – Гадаю, що ні, – неквапно відповів її приятель.

 – Зрештою, можна ж бо й сказати, що моя багата емоційна обдарованість свідчить про особливо цінні фізіологічні властивості? – спитала Бонадея, щасливо-двозначно всміхаючись.

До відповіді вже не дійшло. Коли по досить тривалому часі Ульріх відчув у собі якийсь спротив, крізь просвіти у фіранках іскрився живий день, і досить було поглянути в бік вікон, як затемнена кімната починала скидатися на склеп почуттів, що до невпізнання всохлися. Бонадея лежала із заплющеними очима, не подаючи жодних ознак життя. Відчуття, які тепер давало їй власне тіло, певною мірою нагадували відчуття дитини, впертість якої зламано дубцем. Кожна латочка її тіла, донесхочу ситого й розбитого, очікувала ніжности морального прощення. Від кого? Певна річ, не від чоловіка, в чиєму ліжку вона оце лежала і кого недавно благала вбити її, тому що хіть її годі було вгонобити ані жодними новими, ані ще натужнішими зусиллями. Очей вона не розплющувала, щоб не бачити його. Вона лише спробувала подумати: «Я лежу в його ліжку!» Цю фразу та ще одну: «Я вже не дам прогнати мене звідси!» доти вона викрикувала подумки; тепер обидві ці фрази просто виражали ситуацію, з якої годі було вийти без прикрих прецедентів, що її ще очікували. Бонадея неквапно, спроквола повернула свої думки до того місця, де вони урвалися.

Вона згадала про Діотиму. Помалу на пам’ять спадали слова, цілі фрази й уривки фраз, але переважно це було лише відчуття задоволення своєю присутністю, коли в розмовах довкола бриніли, проносячись повз її вуха, такі незрозумілі слова (їх навіть важко було запам’ятати), як гормони, миґдалики, хромосоми, зиготи чи внутрішня секреція. Бо, щойно їх розмивало наукове освітлення, цнотливість її навчительки не знала жодних меж. Діотимі нічого не варто було сказати в колі своїх слухачів: «Статеве життя – це не ремесло, яке можна опанувати, воно має завжди лишатися для нас високим мистецтвом, і його нам судилося опанувати в самому житті!» – але воднораз не відчувати нічого ненаукового, як тоді, коли в запалі говорила про «стимулюючий» чи «вагомий момент». І такі ось вирази її учениця пригадувала тепер з усією точністю. Критичний аналіз обіймів, з’ясування їхнього фізичного аспекту, ерогенні зони, шлях до найвищого задоволення жінки, дисципліновані, уважні до своєї партнерки чоловіки… Ще якусь годину тому Бонадея почувалася підло ошуканою цими науковими, інтелектуальними, піднесено-шляхетними термінами, які зазвичай викликали в неї захват. Те, що такі слова мають значення не лише для науки, а й для почуттів, вона, на свій подив, усвідомила аж тоді, коли з їхнього залишеного без уваги емоційного боку вже шугонуло полум’я. І тоді вона зненавиділа Діотиму. «Про такі речі говорити так, що від них уся втіха пропадає!» – подумала вона й, охоплена страшним бажанням помсти, вже майже не сумнівалася, що Діотима, сама маючи чотирьох чоловіків, їй, Бонадеї, анічогісінько не дозволяє й отак дурить їй голову. Атож, просвіта, за допомогою якої сексологія покладає край темним підступам статі, Бонадеї й справді видалася Діотиминими інтрижками. Тепер вона не розуміла цього так само, як своєї палкої туги за Ульріхом. Вона спробувала відновити в пам’яті хвилини, коли розбурхалися всі її думки й почуття. Приблизно так, мабуть, не може збагнути себе людина, що сходить кров’ю, коли згадує про свою нетерплячку, яка спонукала її зірвати із себе пов’язку! Бонадеї спав на думку граф Ляйнсдорф, який подружнє життя назвав високим служінням, а Діотимині книжки, де йшлося про подружнє життя, порівняв із раціоналізацією службових стосунків; на думку їй спав мультимільйонер Арнгайм, який відродження подружньої вірности за допомогою ідеї тіла назвав справжнім велінням часу; спали їй на думку й багато інших знаменитих чоловіків, що з ними вона познайомилася за цей час і вже навіть не пригадувала, гладкі вони чи худі, короткі в них ноги чи довгі. Бо вона бачила в них лиш осяйне поняття знаменитости, і його доповнювала невиразна фізична маса на взірець того, як смаженій тушці молодого голуба надає змісту добре натоптана начинка з городини, що прожилками просвічується крізь ніжну шкірку. Міркуючи про все це, Бонадея заприсягалася собі, що вже повік не стане здобиччю тих раптових штормів, які збивають докупи високе й низьке, і присягалася так ревно, що духовним зором, не маючи жодної фізичної певности, вже бачила себе, якщо тільки вона суворо дотримуватиметься власних намірів, коханою найкращого, найшляхетнішого з усіх чоловіків, котрого вибере собі з-поміж залицяльників своєї великої подруги. Та позаяк наразі не можна було заперечувати, що вона, до того ж іще сяк-так одягнена, лежала в Ульріховому ліжку, не бажаючи розплющувати очей, то це глибоке відчуття добровільного самоприниження, замість і далі давати втіху, обернулося на жалюгідне роздратування й злість.

Глибока причина пристрасти, через яку Бонадеєне життя поділялося на такі протилежності, полягала не в чуттєвості, а в шанолюбстві. Про це розмірковував Ульріх, який добре знав свою подругу; він мовчав, щоб не викликати її докорів, і розглядав її обличчя, яке ховало від нього свій погляд. Первісна форма всіх її палких жадань уявлялася йому жаданням почестей, яке заблукало й потрапило не в ті канали, навіть буквально не в ті нервові канали. А й справді, чому соціальне шанолюбство в намірах побивати рекорди, яке зазвичай має право тріумфувати, коли випивають найбільше пива чи поначіплюють на шию найбільших коштовних каменів, – чому це шанолюбство не могло коли-небудь виявитися й так, як у Бонадеї, – німфоманією?! Щоправда, тепер, коли це сталося, вона цю форму покаянно відкинула, він це бачив і добре розумів, що саме глибока Діотимина неприродність Бонадеї, чиє тіло й без сідла завжди вмів осідлати диявол, мала б імпонувати, здаватися райською. Він розглядав її очні яблука, які, вгамувавшись, важко лежали в своїх улоговинах; він бачив перед собою її смаглявий, зухвало-кирпатий ніс і почервонілі ніздрі з гострими краями; він трохи збентежено розглядав різноманітні лінії цього тіла: ту, де на гладенькому корсеті ребер лежала велика, кругла грудь; ту, де з цибулини клубів виростала прогнута спина; розглядав лінію гострих, цупких клавіш нігтів поверх м’яких пучок. А коли він нарешті довго і з відразою заходився придивлятись до кількох невеличких волосин, що стриміли перед його очима з ніздрів коханки, на нього також наринули спогади про те, якою звабою ще недавно була для його жадань ця сама людина. Поривчасто-двозначна усмішка, з якою Бонадея прийшла «порозумітися», невимушеність, з якою вона відкидала всі докори чи повідомляла що-небудь новеньке про Арнгайма, ба навіть майже дотепна цього разу точність її спостережень… Вона справді змінилась на краще, стала, здавалося, більш незалежною, сили, що підносили її вгору й кидали вниз, почувалися в ній урівноваженіше й вільніше, і Ульріха, який останнім часом дуже страждав від власної серйозности, ця відсутність у неї морального тягаря цілюще освіжила; він ще й тепер відчував, як радо слухав її тоді й спостерігав за грою її обличчя, що нагадувала гру сонця й хвиль. І раптом, поки очі його ще розглядали тепер уже спохмурніле Бонадеїне обличчя, йому спало на думку, що злими можуть бути, власне, лише люди серйозні. «Люди веселі, – міркував він, – від цього, можна вважати, просто застраховані. Це так само, як злодій в опері завжди співає басом!» Якимсь підозрілим чином це означало й для нього, що глибоке й похмуре між собою пов’язані; адже нема сумніву в тому, що будь-яка провина стає легшою, якщо її припустилася весела людина «через свою легковажність»; а з другого боку, можливо, що це стосується лише кохання, де спокусники мляві й нерішучі спричиняють біди куди руйнівніші й непростиміші, ніж легковажні, навіть якщо одні й другі роблять просто те саме. Отак він розмірковував і був не лише розчарований тим, що година кохання, легко розпочавшись, завершувалася сумно, але й несподівано пожвавішав.

За всім цим Ульріх якось непомітно для себе забув про теперішню Бонадею; в задумі повернувшись до неї спиною й підперши рукою голову, він дивився крізь стіни на щось далеке-далеке, коли оце його глухе мовчання спонукало її нарешті розплющити очі. Цієї хвилини він, ні про що не здогадуючись, міркував про те, як одного разу перервав був поїздку, не доїхавши туди, куди хотів, бо той прозорий день по-звідницькому скинув таємниче покривало з околиць, спокусив його вийти зі станції на прогулянку, а коли настала ніч, облишив без речей у якомусь містечку, де він саме опинився, проблукавши кілька годин. Ульріх узагалі, як йому пригадувалося, завжди схильний був завіюватися хтозна-куди й на хтозна-скільки часу і ніколи не повертатись тим самим шляхом; і раптом один дуже далекий спогад, що належав до того періоду його дитинства, куди він зазвичай ніколи не діставався, пролив світло на його життя. Крізь шпарину незмірно короткого часу він, здалося йому, знову відчув оте загадкове бажання, що тягне дитину до речі, яку вона бачить і хоче її торкнутися чи навіть стромити до рота, на чому й завершуються, немовби зайшовши в глуху вуличку, всі чари; і стільки ж, мабуть, часу йому здавалося, ніби точнісінько таке саме, не краще й не гірше, і те бажання дорослих, яке вабить їх у далеку далину, щоб зробити її близькою, бажання, що володіло й ним самим і, судячи з його лише трохи замаскованої допитливістю беззмістовности, вочевидь вирізнялося якоюсь необхідністю; і втретє тло цієї картини обернулося, нарешті, на той сповнений нетерпіння й розчарування епізод, в який, хоч обоє вони цього й не прагнули, вилилося їхнє нинішнє побачення. Оце вилежування поруч у ліжку тепер видалося йому таким по-дитячому наївним і безглуздим, що далі вже нікуди. «Але що ж можна цьому протиставити – оту застиглу, повітряно-безмовну любов до далекої далини, таку саму безплотну, як день ранньої осени? – спитав він себе. – Теж, мабуть, просто своєрідна дитяча гра, – із сумнівом подумав він і пригадав кольорові картинки з тваринами, картинки, що їх у дитинстві він любив палкіше, ніж оце сьогодні свою подругу. Але Бонадея надивилася на його спину вже досить для того, щоб усвідомити свій неталан, і сказала йому:

 – Це все через тебе!

Ульріх з усмішкою обернувся до неї і, не довго думаючи, відповів:

 – За кілька днів приїде моя сестра й зостанеться жити в мене. Я тобі вже казав? Ми тоді навряд чи зможемо зустрічатись.

 – Надовго? – спитала Бонадея.

 – Надовго, – відповів Ульріх і знов усміхнувся.

 – То й що? – сказала Бонадея. – Хіба це – перешкода? Чи не хочеш ти переконати мене, що сестра не дозволить тобі мати коханку?

 – Саме в цьому я й хочу тебе переконати, – відповів Ульріх. Бонадея засміялася.

 – Сьогодні я прийшла до тебе просто так, без ніякого наміру, а ти навіть не дав мені розповісти все до кінця! – дорікнула вона йому.

 – Натура в мене влаштована, як та машина, що безперервно знецінює життя! – відповів Ульріх. – Мені хочеться коли-небудь стати іншим!

Зрозуміти Ульріха Бонадея ніяк не могла, однак цієї хвилини норовливо згадала, що кохає його. Вона раптом перестала бути невгамовним привидом власних нервів, зробилася якоюсь переконливо природною і сказала просто:

 – Ти закрутив з нею роман!

За ці слова Ульріх її покартав і то суворіше, ніж хотів.

 – Я поклав собі довго не любити жодної жінки по-іншому, ніж так, ніби вона мені – сестра, – сказав він і змовк.

Його мовчання затяглося й справило на Бонадею враження глибшої рішучости, ні це, можливо, було в ньому закладено.

 – О, та ти ж збоченець! – раптом застережливо-пророчо вигукнула вона й підхопилася з ліжка, щоб якомога скоріше податися знов до Діотими, до її школи любовної премудрости, двері якої перед покаянно-посвіжілою блудницею стояли простодушно відчинені.

24. Аґата вже справді тут

Увечері цього дня надійшла телеграма від Аґати, а пополудні другого дня приїхала й вона сама.

Ульріхова сестра мала з собою лише кілька валіз – так, як вона й задумала: зоставити все в минулому; а проте число тих валіз не зовсім відповідало її намірам: «Викинь усе, що маєш, у вогонь – аж до черевиків!» Ульріх, почувши про ці наміри, розсміявся: вогню уникли навіть дві коробки з капелюшками.

На Аґатиному чолі проступив чарівний вираз образи й марних роздумів про неї.

Чи мав рацію Ульріх, коли висловив невдоволення таким недосконалим виявом почуттів, глибоких і прекрасних, – хтозна, бо це запитання Аґата обійшла мовчанкою; радість і рейвах, мимоволі викликані її приїздом, шуміли в неї у вухах і мерехтіли в очах, як танок під духовий оркестр. Вона була дуже весела й почувалася трохи розчарованою, хоч нічого певного й не очікувала, і, поки їхала сюди, навіть зумисне не важилася ні на що розраховувати. Вона лише враз відчула глибоку втому, пригадавши минулу ніч, коли до ранку не склепила очей. І зраділа, коли невдовзі Ульріх зізнався, що, одержавши її телеграму, вже не встиг перенести якусь свою зустріч, призначену на пообідню пору; він пообіцяв за годину повернутись і з милою, аж смішною, церемонністю влаштував сестру на канапі у себе в кабінеті.

Коли Аґата прокинулася, та година вже давно минула, а Ульріха не було. Кімнату поглинали глибокі сутінки, і все в ній здалося Аґаті таким чужим, що їй аж страшно стало на думку, що ось воно – нове життя, на яке вона так очікувала. Наскільки вона могла розгледіти, стіни були заставлені полицями з книжками, як колись у батьківському домі, а столи закидані паперами. Аґата з цікавістю прочинила двері й ступила до сусідньої кімнати. Тут її погляд упав на шафи з одягом, ящики для взуття, боксерську грушу, гантелі, шведську стінку. Вона рушила далі й знову наштовхнулася на книжки. Потім дійшла до одеколонів, есенцій, щіток і гребінців у ванній кімнаті, до братового ліжка, до мисливських прикрас у передпокої. Шлях її позначали спалахи й згасання світла, але Ульріх з волі випадку нічого цього не бачив, хоч і був уже вдома; він вирішив поки що сестру не будити, щоб вона якомога довше відпочила, й тепер зіткнувся з нею на сходах, коли підіймався з кухні; кухня була в підвалі, й користувався він нею рідко. Він шукав там для Аґати якогось поживку, бо цього дня в будинку через його непередбачливість не виявилося навіть найнеобхіднішої прислуги. Коли вони опинилися віч-на-віч, Аґата відчула, як доходять ладу доти хаотичні її враження, і їй стало так незручно, аж охопив розпач, і перше, що їй спало на думку, – це втекти. Була в цьому домі якась апатія, якесь нагромадження байдужости, і це її лякало.

Ульріх, завваживши це, вибачився й заходився жартома давати пояснення. Він розповів, як улаштовував це своє житло, докладно спинився на його історії, починаючи від оленячих рогів, що їх придбав, не бувши мисливцем, і завершуючи боксерською грушею, яку змусив перед Аґатою потанцювати. Аґата ще раз оглядала все так серйозно, що це аж викликало тривогу, й щоразу, коли вони переходили з кімнати в кімнату, навіть сторожко повертала назад голову. Від цього іспиту Ульріхові хотілося дістати задоволення, але в міру того як він далі показував своє житло, воно ставало йому чимраз неприємнішим. На поверхню спливало те, що звичка досі приховувала, – що мешкав він лише у справді необхідних кімнатах, а решта були немовби сяким-таким декором для них. Коли вони обійшли будинок і посідали, Аґата спитала:

 – То навіщо ж ти це зробив, коли воно тобі не до вподоби?

Брат пригощав її чаєм і всім, що знайшлося на кухні, намагаючись бодай із запізненням показати свою гостинність, щоб ця друга зустріч хоча б турботою про побут не поступалася першій. Бігаючи туди-сюди, він запевняв сестру:

 – У мене тут усе якесь тимчасове, якесь не таке й зі мною не має геть нічого спільного.

 – Чого ж, усе дуже мило, – втішила його Аґата.

Тоді Ульріх завважив, що якби зробив був інакше, то вийшло б, мабуть, іще гірше.

 – Терпіти не можу помешкань, обставлених за душевними мірками, – сказав він. – У такому разі мені здавалося б, що я замовив в інтер’єрника й самого себе!

На це Аґата відповіла:

 – Я теж боюся таких помешкань.

 – І все ж так воно лишатися не може, – рішуче заявив Ульріх.

Він сидів поруч із нею за столом, і вже те, що тепер їм доведеться завжди їсти разом, тягло за собою цілу купу запитань. По суті, він був просто вражений, усвідомивши, що віднині багато чого справді має змінитися; в його очах це було небачене досягнення, якого від нього очікують, і попервах завзяття йому, як це буває з кожним новеньким, не бракувало.

 – Самотня людина, – відповів він на поблажливу готовність сестри лишити все так, як є, – може мати слабкість; серед решти її властивостей цієї й не видно, вона в них розчиняється. Та коли яку-небудь слабкість ділять двоє, то порівняно з властивостями, які в них не спільні, ця слабкість набуває подвійної ваги й наближається до бажаного переконання.

Аґата так не гадала.

 – Інакше кажучи, як братові й сестрі нам не можна робити багато чого такого, що ми дозволяли собі порізно. Але ж саме тому ми й з’їхалися.

Аґаті це сподобалося. Однак неґативне потрактування – нібито з’їжджаються люди лише задля того, щоб чогось не робити, – її не вдовольнило, і по хвилі вона, повертаючись до меблів, замовлених у дорогих поставників, сказала:

 – Усе ж таки я цього до кінця не розумію. Навіщо ж, власне, ти так усе влаштовував, якщо це, на твою думку, була помилка?

Ульріх бачив веселі очі сестри і вдивлявся в її обличчя; над трохи пом’ятою подорожньою сукнею, якої вона ще не перевдягла, це обличчя раптом видалося йому сріблисто-гладеньким і таким навдивовижу реальним, що було від нього однаково й близько, й далеко або що близькість і далекість у цій реальності сходили нанівець, як ото, бува, над сусідським дахом з небесної далини зненацька з’являється місяць.

 – Навіщо я так зробив? – перепитав він, усміхаючись. – Уже й не пригадую. Мабуть, через те, що так само легко можна було зробити й по-іншому. Я не відчував відповідальности. Я мав би менше шансів пояснити тобі, що безвідповідальність, з якою ми тепер живемо, вже б могла бути щаблем до нової відповідальности.

 – Яким чином?

 – Ох, та будь-яким. Ти ж бо знаєш: життя окремої людини – це, мабуть, дише невеличке відхилення в той чи той бік від найімовірнішого середнього значення певного ряду. Ну, і таке інше.

З усього цього Аґата чула лише те, що розуміла.

 – Так і виходить оте «досить мило» та «дуже мило», – промовила вона. – Скоро вже й не відчуватимемо, як гидко живемо. Та часом аж моторошно стає, немовби раптом прокидаєшся від летаргійного сну й бачиш, що лежиш у морзі!

 – А як був обставлений твій дім? – спитав Ульріх.

 – По-міщанському. По-гаґауерському. «Дуже мило». Так само фальшиво, як і твій.

Тим часом Ульріх узяв олівця й накидав ним на скатерці план будинку й новий розподіл кімнат. Він зробив це так легко і швидко, що Аґата, по-хазяйському спробувавши захистити рукою скатерку, спізнилася, й урешті її рука марно лягла на його руку. До ускладнень знов дійшло аж тоді, коли довелося визначати принципи умеблювання.

 – Ось маємо будинок, – стояв на своєму Ульріх, – і треба обставити його по-новому, для нас обох. Але загалом це питання на сьогодні вже застаріло й утратило сенс. «Створити дім» – це однаково що оздобити вітрину, за якою більш нічого немає; нині суспільні й особисті стосунки для власного дому вже не досить міцні, ніхто вже не дістає справжнього задоволення, демонструючи про людське око постійність і сталість. Колись це робили, й кількістю кімнат, прислуги та гостей можна було показати, хто ти такий. А тепер майже всі відчувають, що безформне життя – це єдина форма, яка відповідає різноманітним бажанням і можливостям, що наповнюють життя, і молодь або віддає перевагу голій простоті, що нагадує театр без стільців чи крісел, або мріє про величезні валізи й змагання з бобслею, про тенісні чемпіонати й фешенебельні готелі край автостради з видом на затоку і з тихоплинною музичкою в номерах, яку можна робити й гучнішою, й тихішою.

Так він казав, казав досить спокійно, ніби провадив світську бесіду й перед ним сиділа чужа жінка; говорячи, він, по суті, намагався вибратись на поверхню, тому що в цій їхній зустрічі його бентежило поєднання завершености й початку.

Але сестра, вислухавши Ульріха, спитала:

 – То ти, отже, пропонуєш, щоб ми поселилися в готелі?

 – Та ні, в жодному разі! – поквапився запевнити її Ульріх. – Хіба що іноді, як кудись поїдемо.

 – А на решту часу поставимо собі на якому-небудь острові курінь або десь у горах зруб?

 – Ми влаштуємося, звичайно, тут, – відповів Ульріх поважно, як це такій розмові й годилося.

Їхня бесіда на хвилю урвалась; Ульріх підвівся й заходив туди-сюди кімнатою. Аґата вдала, ніби поправляє щось в облямівці сукні, й нахилила голову нижче від того рівня, на якому доти зустрічалися їхні погляди. Зненацька Ульріх спинився й силувано, але щиро промовив:

 – Аґато, люба моя, є коло питань, яке дуже широке, але не має центра. І всі ці питання зводяться до одного: «Як мені жити?»

Аґата встала й собі, але на нього все ще не дивилася. Тільки стенула плечима й сказала:

 – Треба спробувати! – До чола їй прилинула кров; та коли вона підвела голову, очі її пустотливо сяяли, й лише на щоках затримався рум’янець, немовби, пропливаючи, хмарка. – Якщо ми хочемо лишитися разом, – промовила вона, – то насамперед ти маєш допомогти мені розпакувати речі й розкласти їх, куди треба, а також допомогти мені переодягтися, бо покоївки я тут ніде не бачила!

Нечисте сумління знов електричним струмом ударило її братові в руки й ноги, ґальванізувавши їх, щоб вони зарухалися й під орудою Аґати і з її допомогою надолужили його неуважність. Він заходився спорожнювати шафи так, як ото мисливець патрає дичину, й пішов зі своєї спальні, поклявшись, що тепер вона належить Аґаті, а сам він, мовляв, уже десь знайде собі канапу. Ульріх жваво переносив хатні речі, які доти тихенько, мов квіти в декоративному саду, жили на своїх місцях, очікуючи єдиної переміни у своїй долі, коли їх вибере собі чиясь рука. На стільцях повиростали гори костюмів, а на скляних поличках у ванній кімнаті – після того, як там усі причандали для догляду за тілом були ретельно відсунуті в один бік, – утворилися чоловічі й жіночі відділення; і коли весь лад було більшою чи меншою мірою обернено на безлад, забутими на колишньому місці врешті лишилися тільки Ульріхові лискучі шкіряні пантофлі, що нагадували тепер ображену болонку яку викинули з її кошика, – жалюгідне видовище зруйнованого комфорту з його не менш приємною, аніж нікчемною природою. Але розчулюватися з цього приводу часу не було, бо вже надійшла черга Аґатиних валіз, і хоч їх було, здавалося, й не багато, в них виявилося невичерпне багатство дбайливо складених речей, які, виходячи на волю, розстилалися й просто-таки розквітали в повітрі сотнями троянд, що їх штукар видобуває зі свого капелюха. І все це треба було розвішати й розкласти, пострушувати й поскладати стосиками, а позаяк Ульріх допомагав, то не обходилося без інцидентів і сміху.

Але за всією цією метушнею Ульріх не міг думати, по суті, ні про інше, крім незмінно про одне: що все своє життя і навіть ще кілька годин тому він був сам. І ось тут – Аґата. Ця коротка фраза: «Аґата вже тут» повторювалася хвилями, нагадувала подив хлопчика, якому подарували іграшку, мала в собі щось таке, що сковувало розум, а з другого боку – й майже незбагненну повноту реальности, і зрештою раз у раз повертала до коротенької фрази: «Аґата вже тут». «Виходить, вона висока й струнка?» – міркував Ульріх, крадькома стежачи поглядом за сестрою. Але вона була зовсім не така: на зріст нижча від нього, а плечі мала широкі й на вигляд міцні. «Чи вона приваблива?» – питав він себе. Але й цього сказати не можна було: її гордий ніс, наприклад, був, якщо дивитися збоку, трохи кирпатий; тут ховалася куди глибша чарівливість, аніж просто привабливість. «Чи вона, зрештою, гарна?» – якось дивно спитав себе Ульріх. Бо це запитання далося йому нелегко, хоч Аґата, якщо відкинути всі формальності, була для нього жінка чужа. Адже внутрішнього табу на те, щоб дивитися на кревну родичку з чоловічою любов’ю, нема, це – просто звичай або це ґрунтується на кружних шляхах моралі й гігієни; та й те, що вони з Аґатою виховувалися не разом, завадило виникненню між ними стерильних братерсько-сестринських почуттів, які зазвичай панують у європейських сім’ях. Але досить було вже того, що вони – рідня, щоб їхнє сприйняття одне одного –навіть у такій безневинній дрібниці, як лише думка про красу другого, – на самому початку втратило ту виняткову гостроту, брак якої Ульріх відчув цієї миті з очевидного свого збентеження. Адже, щоб назвати кого-чи що-небудь гарним, потрібно, мабуть, насамперед його знайти, хай це буде який-небудь краєвид чи кохана жінка; і ось воно, знайшовшись, – перед утішеним шукачем, зазирає йому в очі, й здається, що тільки його одного воно й чекало; і хоч отакою, зачарованою тим, що тепер вона належить йому й хоче, щоб він її відкрив, сестра надзвичайно йому подобалася, він усе ж таки подумав: «Назвати рідну сестру по-справжньому гарною не можна, можна хіба лише тішитися тим, що вона до вподоби решті чоловіків». Але потім там, де доти стояла тиша, він кілька хвилин чув Аґатин голос. І який же був у неї голос? Хвилі духмянощів линули вслід за маянням її суконь. І які ж були ті духмянощі? У маянні суконь проглядало то коліно, то ніжний пальчик, то непокірний кучерик. Про це можна було сказати лише одне: воно вже тут. Воно було тут, де досі не було нічого. Різниця у зворушливості поміж найбільш натхненною хвилиною, коли Ульріх думав про покинуту сестру, й найбільш порожньою з хвилин теперішніх – ця різниця чарувала так само глибоко й очевидно, як тоді, коли сонце сповнює затінену місцину теплом і духмянощами розквітлих трав!

Аґата помічала, що брат спостерігає за нею, але взнаки не давала. Коли западала мовчанка і їхні запитання й відповіді не те що уривались, а, здавалося, радше зависали, наче автомобіль з вимкненим двигуном, над глибокою й небезпечною провалиною, – в такі хвилини вона, відчуваючи, що Ульріхів погляд стежить за її рухами, також тішилася цією надрельністю і спокійним запалом, пов’язаним із цим возз’єднанням. А коли вони завершили розпаковувати й розкладати речі й Аґата сама лишилась у ванній кімнаті, сталася пригода, яка мало не вовком удерлася до цієї чарівної мирної картини. Аґата роздяглася до білизни в кімнаті, де тепер, покурюючи сиґарету, сторожем сидів біля її майна Ульріх. Хлюпаючись у воді, Аґата розмірковувала про те, що робити. Прислуги не було, дзвонити, отже, не мало сенсу так само, як і гукати, й не лишалося, схоже, нічого іншого, ніж загорнутися в Ульріхів купальний халат, що висів на стіні, постукати у двері й вислати брата з кімнати. Проте Аґата зраділо засумнівалася в тому, чи за таких серйозних довірчих взаємин, які поміж них хоч іще й не усталились, але щойно все ж таки виникли, – чи годиться їй, отже, поводитись, як юній дамі, і просити Ульріха вийти; тому вона поклала не допускати ніякої двозначної жіночности й постати перед ним природно, запанібрата, – такою, якою він мав сприймати її і не зовсім одягненою.

Та коли вона рішуче вийшла з ванної, серце в кожного з них несподівано забилося частіше. Обоє намагалися не показувати свого збентеження. Якусь хвилю обоє не могли позбутись отієї природної непослідовности, яка на пляжі дозволяє майже цілковиту голизну, а в кімнаті облямівку сорочки чи штанців обертає на контрабандистську стежку романтики. Коли Аґата постала у відчинених дверях на тлі освітленого передпокою, наче огорнена легеньким батистовим серпанком срібляста статуя, Ульріх безпорадно всміхнувся; намагаючись говорити аж надто невимушено, вона зажадала подати їй панчохи й сукню, які виявились, однак, аж у наступній кімнаті. Ульріх повів сестру до тієї кімнати, й Аґата, викликаючи в нього приховуваний захват, попростувала туди трохи аж по-хлопчачому, сама втішаючись цим зі своєрідною впертістю, до якої схильні вдаватися жінки, коли не почуваються під захистом своїх спідниць. Згодом, коли Аґата, наполовину вдягнувши сукню, а наполовину зашпортавшись у ній, покликала Ульріха на допомогу, сталася нова пригода. Поки він порався коло застібок у неї на спині, вона – без сестринських ревнощів, ба більше, навіть якось аж задоволено – збагнула, що він чудово розуміється в жіночому одязі, й сама жваво поверталася туди й сюди, як того й вимагав характер цього процесу.

А Ульріха, що нахилився до трепетно-ніжної й усе ж таки пругкої шкіри її плечей і зосереджено, з почервонілим чолом клопотався незвичним ділом, охопило на диво приємне відчуття, яке навряд чи можна було визначити словами, бо тоді довелося б сказати, що тіло його було однаковою мірою збентежене й тим, що поруч із ним жінка, й тим, що поруч ніякої жінки нема. А втім, так само легко можна було сказати, що Ульріх, хоч і не мав сумніву в тому, що твердо стоїть на ногах, водночас відчував, немовби витягується із самого себе, так ніби щойно дістав у цілковиту власність іще одне тіло, багато доладніше.

Тому коли він випростався, то першими його словами до сестри були:

 – Тепер я знаю, хто ти. Ти – моє себелюбство!

Це пролунало, може, й досить дивно, але він висловив справді те, що його хвилювало.

 – У певному розумінні мені завжди бракувало справжнього себелюбства, такого глибокого в багатьох людей, – пояснив він. – А тепер воно – чи то через якусь помилку, чи то так судила доля – замість мене самого вочевидь втілилось у тобі! – просто додав він.

Того вечора це була його перша спроба відзначити сестрин приїзд яким-небудь висновком.

25. Сіамські близнюки

Згодом того самого вечора він повернувся до цієї теми ще раз.

 – Мені, щоб ти знала, – почав він розповідати сестрі, – не властивий певний вид себелюбства – таке собі ніжне ставлення до самого себе, природне, здається, для більшости людей. Не знаю, як пояснити це якомога краще. Я міг би, приміром, сказати, що завжди мав коханок, з якими ніколи не знаходив спільної мови. Вони були ніби ілюстрації до несподіваних моїх ідей, карикатури на мій настрій, тобто, по суті, лише приклади моєї нездатности мати природні взаємини з людьми. Уже це свідчить про те, як людина ставиться до самої себе. Власне, я завжди знаходив собі коханок, які мені не подобались…

 – О, щодо цього ти маєш цілковиту рацію! – перебила його Аґата. – Якби я була чоловіком, то не відчувала б жодних докорів сумління через те, що поводилася б із жінками казна-як. Я б теж бажала їх лише через своє недбальство і з подиву.

 – Правда? Дуже мило з твого боку!

 – Жінки – кумедні паразити. Життя чоловіка вони ділять разом із собакою. – Аґата заявила про це без будь-якого морального обурення. Очі в неї були заплющені, вона відчувала приємну втому, рано лягла, й Ульріх, прийшовши сказати їй на добраніч, побачив, як сестра лежить на його місці в ліжку.

Але це було те саме ліжко, де півтора дні тому лежала Бонадея. Мабуть, тому Ульріх знов і завів мову про своїх коханок.

 – Але цим я хотів лише нагадати про свою нездатність до бодай трохи обґрунтованих взаємин із самим собою, – ще раз промовив він, усміхнувшись. – Якщо мене й може щось зацікавити, то це – ланка певного взаємозв’язку, суголосна якій-небудь ідеї. Сам факт я, власне, волів би бачити вже в минулому, в пам’яті; марнувати на нього емоції зараз – це, як на мене, річ малоприємна і до смішного недоречна. Отак стоїть справа, якщо спробувати змалювати тобі себе без поблажливости. А найперша й найпростіша ідея, принаймні замолоду, полягає в тому, що ти – мерзотник, якого світ іще не бачив, але очікував. Та коли тобі вже за тридцять, це минає! – Він на хвилю замислився, потому сказав: – Ні! Про себе розповідати дуже важко! Адже я, власне, мав би сказати, що жодної постійної ідеї ніколи не тримався. Така мені не траплялася. Ідею треба було б любити, як жінку. Раювати, коли повертаєшся до неї. І вона завжди в тобі! І ти шукаєш її в усьому, крім себе! Таких ідей я ніколи не знаходив. З так званими великими ідеями в мене завжди були стосунки, як у чоловіка з чоловіком. Можливо, і справедливо званими так. Я не вважав, що народжений підкорятися, вони спонукали мене скидати їх і ставити на їхнє місце нові. Так, мабуть, саме ці ревнощі привели мене в науку, закони якої люди шукають спільно й також не вважають непорушними! – Він знову примовк і засміявся – чи то із самого себе, чи то зі своєї розповіді. – Та хай там що, – споважнів він, – але я, не пов’язуючи з собою жодної ідеї чи пов’язуючи з собою будь-яку, помалу забув, як треба по-справжньому сприймати життя. Багато глибше воно хвилює мене, по суті, тоді, коли я читаю про нього в романі, де його підпирає яка-небудь концепція. Та коли я збираюся жити ним в усій його ґрунтовності й повноті, воно щоразу починає здаватися мені вже застарілим і по-старомодному детальним, а щодо ідей – відсталим. І я не думаю, що тут справа в мені. Адже більшість людей нині не відрізняються одне від одного. Щоправда, багато хто дурить сам собі голову тим, нібито життя дарує йому страшенно велику радість, – це так, як ото учнів молодших класів учать перестрибувати через квітничок, приховуючи за цим певний намір, і діти це відчувають. Насправді вони здатні так само спокійнісінько заподіяти одне одному смерть, як і щиро поладнати між собою. Адже наш час, безперечно, не сприймає серйозно подій і пригод, якими він переповнений. Коли вони стаються, то викликають схвильованість. Але тоді вони одразу спричиняють і нові події, таку собі кровну помсту подій, необхідність проказати всі літери абетки від «б» до кінця, тому що вже сказано «а». Але в таких подіях нашого життя менше життя, ніж у книжці, тому що їх не пов’язує ніякий сенс.

Так казав Ульріх. Навмання. То з таким настроєм, то з таким. Аґата не відповідала; очей вона все ще не розплющувала, проте всміхалася.

Нарешті Ульріх промовив:

 – Уже й не пригадую, про що я тобі розповідав. Схоже, повернутися на початок мені вже не пощастить.

Вони хвилю помовчали. Ульріх міг пильніше придивитися до обличчя сестри, незахищене поглядом її очей. Воно лежало перед ним латкою голого тіла, як лежать жінки, коли збираються гуртом у жіночій купальні. Природний жіночий цинізм, залишений без охорони, цинізм цього видовища, не розрахованого на чоловіка, все ще справляв на Ульріха незвичний вплив, хоч і давно вже не такий глибокий, як у перші дні їхньої першої зустрічі, коли Аґата відразу наполягла на своєму сестринському праві розмовляти з ним по змозі без жодних сентиментальних манівців, позаяк він для неї, мовляв, – не такий самий чоловік, як решта. Ульріх пригадав, як у дитинстві жахавсь і воднораз чудувався, коли бачив на вулиці вагітну жінку чи матір, котра годувала дитину груддю; тоді таємниці, старанно приховувані від хлопчика, зненацька невимушено й випукло проступали на сонці. І, мабуть, рештки таких вражень він носив у собі ще довго-довго, бо раптом у нього зринуло таке відчуття, немовби тепер він цілком їх позбувся. Те, що Аґата була жінка й у своєму житті вже, певно, дещо побачила, йому уявлялося чимось приємним і вигідним; у розмові з нею не потрібно було стежити за собою так, як у розмові з молодою дівчиною; ба більше, йому видавалося зворушливо-природним те, що з дорослою жінкою, коли брати моральний бік, усе простіше. Крім того, він відчував потребу взяти її під захист і за що-небудь віддячити їй яким-небудь добром. Він поклав собі зробити для неї все, що тільки в його змозі. Він навіть вирішив підшукати їй нового чоловіка. І ця потреба чинити добро майже непомітно для нього повернула йому втрачену нитку розмови.

 – Наше себелюбство, мабуть, зазнає змін у період статевого визрівання, – несподівано сказав він. – Адже тоді такий собі луг ніжности, де ми доти гралися, йде під косу, і з нього виходить корм для одного досить певного інстинкту.

 – Щоб корова давала молоко! – грубо і з гідністю, але не розплющуючи очей, докинула після невеличкої паузи Аґата.

 – Авжеж, усе це між собою, мабуть, пов’язане, – промовив Ульріх і повів далі: – Отож у нашому житті настає такий момент, коли воно втрачає майже всю свою ніжність, і вона зосереджується на тому одному-єдиному пункті, який потім так і лишається нею перевантажений. Чи не здається й тобі, що це – те саме, коли б повсюди на землі стояла жахлива засуха, а десь в одному-єдиному місці безперестанку лив дощ?!

 – Мені здається, в дитинстві я так любила своїх ляльок, як ніколи в житті не любила жодного чоловіка, – відповіла Аґа-та. – Коли ти поїхав, я знайшла на горищі коробку з колишніми своїми ляльками.

 – І що ти з ними зробила? – поцікавився Ульріх. – Роздарувала?

 – Кому б я їх дарувала? Я влаштувала їм у грубі кремацію, – відказала вона. Ульріх пожвавішав:

 – Коли я згадую про свою ранню-ранню пору, то мені хочеться сказати, що тоді між внутрішнім і зовнішнім світами майже не було поділу. Коли я намагався навкарачки до чого-небудь доп’ястися, воно летіло до мене на крилах; а коли ставалося що-небудь важливе для нас, то хвилювалися не лише ми – закипали навіть самі речі. Не хочу стверджувати, що в таких випадках ми були щасливіші, ніж згодом. Адже тоді ми ще не належали самі собі; нас, по суті, ще не було взагалі; особистий стан кожного з нас іще не був чітко відмежований від стану світу. Це звучить дивно, але все ж таки це правда, якщо я скажу, що наші почуття, наші бажання, та й самі ми не були ще цілком у собі. Ще дужче здивує, коли я з таким самим правом скажу: ще не цілком від себе відійшли. Адже якщо сьогодні ти, вважаючи, що цілком належиш собі, як виняток раптом спитаєш себе, хто ти, власне, така, то зробиш саме таке відкриття. Ти завжди бачитимеш себе збоку, немовби яку-небудь річ. І виявиш, що за одних обставин ти злишся, а за інших – сумуєш, як ото, буває, пальто в тебе один раз мокре, а іншим разом – аж парке. Спостерігай скільки завгодно, а зазирнути тобі пощастить лише в те, що позаду тебе, не далі, і в жодному разі не в те, що в самому тобі. Роби що завгодно, а ти однаково лишатимешся поза собою, і винятки з цього становлять лише ті нечисленні моменти, коли про тебе можуть сказати: «Він вийшов із себе». Щоправда, ми, повироставши, вже маємо змогу винагородити себе тим, що при будь-якій нагоді, коли це нам приємно, дозволяємо собі подумати: «Я є». Ти бачиш автомобіль, і тобі якимсь чином невиразно спливає на думку: «Я бачу автомобіль». Ти кохаєш чи сумуєш і бачиш, що кохаєш чи сумуєш ти. Але в повному розумінні немає ні того автомобіля, ні твого суму, ні твого кохання, ані цілком тебе самого. Вже немає нічого цілком такого, яким воно було колись у дитинстві. Усе, чого ти торкаєшся – аж до самісінького твого нутра, певною мірою застигає, щойно тобі вдається стати «особистістю», і зостається лише огорнена винятково й суто зовнішнім буттям, примарна, туманна ниточка самовпевнености й похмурого себелюбства. Що тут не так? Складається враження, немовби щось можна ще повернути! Адже ніхто не стверджуватиме, нібито маленький хлопчик відчуває що-небудь не так, як дорослий чоловік! Я не маю на це жодної остаточної відповіді, хоч яка-небудь окрема думка з цього приводу в мене й знайшлася б. Але я вже давно дав відповідь на це тим, що розлюбив отакі «Я є» й отакий світ.

Ульріхові було приємно, що Аґата слухала його не перебиваючи, бо він не очікував відповіді від неї так само, як і від самого себе, й був певен, що потрібної йому відповіді наразі не дав би ніхто. Проте в нього ні на мить не зринало побоювання, що те, про що він казав, виявиться для неї надто складним абощо. У своїх розмислах він не вбачив філософування й навіть не вважав, що завів мову на якусь незвичайну тему; так термінологічні труднощі не стають на заваді якому-небудь юнакові – а саме його Ульріх і нагадував у цій ситуації – вважати все простим, коли він з кимось іншим, хто його під’юджує, обмінюється вічними запитаннями: «Хто ти такий? Я – ось хто». Впевненістю, що сестра здатна зрозуміти кожне його слово, Ульріха наснажувала її присутність, а не власні роздуми. Він не зводив погляду з її обличчя, і в цьому обличчі було щось таке, що робило його щасливим. Це обличчя із заплющеними очима зовсім не відштовхувало. Невідь-чому воно притягувало його до себе; йому навіть здавалося, що воно тягло його в якусь бездонну глибину. Занурюючись у споглядання цього обличчя, він ніде не знаходив того мулистого дна усунених перешкод, від якого відштовхується, пірнувши в кохання, людина, щоб повернутися на берег. Але Ульріх звик сприймати симпатію до жінки як силоміць перекинуту з ніг на голову антипатію до людини, що – хоч він цього й не схвалював – дає певну ґарантію в цій симпатії не загубитись, отож чиста прихильність, до якої він з цікавости схилявся чимдалі дужче, злякала його, майже як порушення рівноваги, і невдовзі він уник цього стану й, щоб повернути Аґату до реальности, на радощах вдався до трохи хлопчачої витівки: якомога обережніше спробував розплющити їй пальцями очі. Аґата, засміявшись, розплющила їх і вигукнула:

 – Я маю бути твоїм себелюбством, а ти на віддяку за це так грубо зі мною поводишся?!

Ця відповідь була така сама хлопчача, як і його витівка, і їхні погляди відверто зіткнулися, як ото двоє хлопчаків, що хочуть завести бійку, але обох розбирають веселощі, й вони ніяк не можуть розпочати. Та раптом Аґата похопилася й поважно спитала:

 – Чи знаєш ти міф, що його Платон переказує за якимись давніми-давніми джерелами, – міф про те, нібито боги поділили людину, яка на самому початку становила єдине ціле, надвоє – на чоловіка й жінку?

Вона звелася на лікті й несподівано зашарілася, збагнувши, що питати в Ульріха, чи знає він цю загальновідому, либонь, історію, – досить нерозумно. Тож відразу рішуче додала:

 – І тепер ці бідолашні половинки вичворяють усілякі дурниці, щоб поєднатися знов. Про це пишуть усі підручники для старших класів; на жаль, там не сказано лишень, чому це їм не вдається!

 – Це можу сказати тобі я, – відповів Ульріх, щасливий тим, як точно вона його зрозуміла. – Ніхто ж бо не знає, котрої саме з цих мільйонів половинок, що крутяться довкола, йому бракує. Людина хапає ту, котра, як вона гадає, їй потрібна, й робить відчайдушні, але марні спроби злитися з нею водно, поки остаточно з’ясовується, що з цього нічого не виходить. Якщо з цього виходить дитина, то ті половинки кілька років, поки молоді, гадають, буцімто поєдналися принаймні в дитині. Але то – лише третя половинка, й невдовзі вона виявляє прагнення якомога далі забігти від перших двох і пошукати собі четверту. Отак людство фізіологічно й «половиниться» далі, а справжнє поєднання лишається далеким-далеким, як місяць за вікном спальні.

 – Слід гадати, що брати й сестри бодай половину цього шляху все ж таки вже пройшли! – вкинула Аґата чомусь охриплим голосом.

 – Можливо, близнюки.

 – А хіба ми – не близнюки?

 – Безперечно! – раптом ухилився від прямої відповіді Ульріх. – Близнюки трапляються рідко. А близнюки різної статі – взагалі велика рідкість. А якщо вони, до того ж, іще й різного віку й дуже довго майже не знали одне одного, то це – вже диковинка, справді гідна нас! – заявив він, повертаючись просто до веселого марнослів’я.

 – Але ж ми зустрілись як близнюки! – стояла на своєму Аґата, не піддаючись його тону.

 – Тому що несподівано виявились однаково вбраними?

 – Можливо. І взагалі! Ти, звісно, можеш сказати, що то була випадковість. Але що таке випадковість? Гадаю, саме вона – доля, фатум, називай це як хочеш. Тобі ніколи не здавалося випадковим те, що ти народився саме собою? Двічі випадково те, що ми – брат і сестра.

Так витлумачила це Аґата, й Ульріх скорився цій мудрості.

 – Отже, оголошуємо себе близнюками! – погодився він.

 – Тепер ми – симетричні творіння примх природи: обоє такого самого віку, такого самого зросту, в обох однакові чуб і коси, й людськими шляхами простуватимемо ми в однаковому смугастому одязі й з однаковими шаликами на шиї. Але хочу звернути твою увагу на те, що люди поглядатимуть нам услід трохи розчулено, а трохи насмішкувато, як це буває завжди, коли хтось нагадує їм про таємницю їхньої появи на світ.

 – Але ж одягатися ми зможемо якраз і по-різному, – заперечила, розвеселившись, Аґата. – Коли одне буде в синьому, друге буде в жовтому, або червоне поєднуватимемо із зеленим, а коси або чуб можна буде пофарбувати у фіолетовий колір чи в пурпуровий, і я намощу собі горба, а ти собі – черево. Але ми однаково близнюки!

Але на цьому жарт видихнувся, привід для нього вичерпався, і обоє на хвилю примовкли.

 – А ти знаєш, – раптом озвався згодом Ульріх, – що ми розмовляємо про досить серйозні речі?!

Щойно він це сказав, сестра знову прикрила очі віялами повік і зі схованою за ними готовністю дала йому говорити далі самому. А може, то лише здавалося, що вона заплющила очі. В кімнаті стояли сутінки; ввімкнене світло не так увиразнювало речі довкола, як, падаючи на них ясними плямами, розмивало їхні обриси. Ульріх повів далі:

 – Так само, як міф про поділ людини, можна згадати й Піґмаліона, Гермафродита чи Ізіду й Осіріса, адже це – щоразу те саме, тільки на інший лад. Ця потреба в двійникові другої статі стара, як світ. Вона прагне кохання істоти, котра була б цілком схожа на нас, та все ж не така, як ми, прагне чарівного створіння, котрим є ми, але котре й саме лишалося б чарівним створінням, а насамперед духом самостійности й незалежности перевершувало б усі наші вимисли. Цю мрію про флюїд життя, який, незалежно від обмежень фізичного світу, виявляється у двох однакових формах, самотня алхімія породжувала в ретортах людських голів уже безліч разів…

Ульріх затнувся; йому вочевидь спало на думку щось таке, що завадило говорити далі, і він завершив такими, майже непривітними словами:

 – Адже сліди цього ще трапляються навіть серед звичайнісіньких, буденних обставин кохання – у привабливості, пов’язаній з кожною переміною, з кожним перевдяганням, так само як і в значенні відповідности й повторення себе в комусь іншому. Невеличкі чари зостаються чарами, незалежно від того, бачиш уперше голою яку-небудь жінку чи вперше в закритій сукні дівчину, котру доти звик бачити голою, і всі глибокі, відчайдушні любовні пристрасті пов’язані з тим, що людина придумує собі, нібито її найпотаємніше «я» підглядає за нею із-за завісок чужих очей.

Це звучало так, немовби він просив її не переоцінювати того, про що вони розмовляли. Аґата, однак, ще раз згадала про те, якою блискавкою її вразив подив, коли вони вперше побачили одне одного в однаковому домашньому одязі, немовби повбиралися на маскарад. І вона відповіла:

 – Виходить, таке триває вже тисячі років. Та хіба це легше зрозуміти, якщо його пояснювати з погляду двох ілюзій?!

Ульріх мовчав.

А по хвилі Аґата радісно сказала:

 – Але ж у снах так воно й буває! Там усе ж таки іноді бачиш себе чимось іншим. Або зустрічаєш себе у вигляді чоловіка. І тоді ставишся до нього так добре, як ніколи не ставишся до себе самої. Ти, мабуть, скажеш, що то – сни сексуальні, але мені здається, що це феномен багато давніший.

 – І часто тобі сняться такі сни? – поцікавився Ульріх.

 – Іноді. Рідко.

 – А мені такі не сняться ніколи, – зізнався він. – Я таких снів не бачив уже цілу вічність.

 – А проте якось ти розповідав мені, – промовила Аґата, – здається, то було на самому початку, ще там, у колишньому нашому будинку, – що тисячі років тому людина справді мала інші переживання і враження!

 – А-а, ти маєш на увазі видіння, здатне «брати» й «давати»? – відказав Ульріх і всміхнувся, хоч Аґата цього й не бачила. – Дух, здатний бути «охопленим» і «охоплювати» сам? Авжеж, я, звісно, мав би говорити й про цю загадкову двостатевість душі. А втім, про що б і не мав я говорити? Щось від цього проглядає в усьому. Навіть будь-яка аналогія не позбавлена решток чарів бути однаковим і бути неоднаковим. Але хіба ти не помітила: в усіх тих різновидах поведінки, про які ми розмовляли, у снах, у міфі, в поезії, в дитинстві й навіть у коханні більшу частину почуттів покриває брак тямущости, тобто брак реальности.

 – Виходить, насправді ти в це не віриш? – спитала Аґата. Ульріх нічого не відповів. Але по хвилі сказав:

 – Якщо це перекласти на жахливу нинішню мову, то те, чого сьогодні, як кожне вважає, страшенно мало, можна назвати відсотком участи людини в її переживаннях і вчинках. У снах здається, нібито це становить усі сто відсотків, а наяву не набереться й половини! Адже сьогодні ти це відразу завважила з вигляду мого житла; але мої взаємини з людьми, з якими ти ще познайомишся, точнісінько такі самі. Одного разу – якщо не помиляюся, то було справді в розмові з однією жінкою і прийшлося, додам, дуже до речі, – я назвав це акустикою порожнечі. Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш – ти кричиш чи стоїть мертва тиша. Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається? Але даруй, – урвав він себе, – ти, мабуть, стомилася, а я не даю тобі відпочити. Схоже на те, що в моєму побуті й у моєму оточенні тобі багато чого припаде не до смаку.

Аґата розплющила очі. Її погляд, так довго схований, виражав щось таке, що було вкрай важко збагнути й що співчутливо розливалося, як відчув Ульріх, усім його тілом. І він раптом повів далі:

 – Коли я був молодший, то намагався саме в цьому вбачати певну силу. Немає чого протиставити життю? Гаразд, тоді нехай саме життя втікає від людини в її творіння! Оце десь так я й міркував. І є ж бо, мабуть, і щось могутнє в бездушності й безвідповідальності нинішнього світу. Принаймні тут є щось від невігластва нашого століття, адже й століття, зрештою, як і роки зростання, бувають незрілі. І, як і всі молоді люди, спершу я з головою занурився в роботу, у пригоди й утіхи; мені здавалося: що робити – однаково, аби лиш на повну силу. Пригадуєш, якось ми розмовляли про «мораль досягнення»? Вона – вроджений наш взірець, на який ми й орієнтуємось. Та що старшим стаєш, то виразніше усвідомлюєш: цей нібито надлишок, ця незалежність і гнучкість у всьому, ця суверенність рушійних частин і часткових рушіїв – зокрема й суверенність твоїх власних проти тебе самої, а також твоя суверенність проти світу, – одне слово, що все, що ми, «люди сучасні», вважали силою й характерною своєю природною рисою, – по суті, не що інше, як слабкість цілого перед його частинами. Пристрастю й волею тут нічого не вдієш. Тільки-но спробуєш зануритись у що-небудь з головою, цілком, аж глядь – тебе вже знов вихлюпнуло на край. Нині це переживаєш в усьому, що переживаєш!

Аґата, тепер із розплющеними очима, очікувала, що з його голосом ось-ось щось станеться; та коли нічого такого не сталося й братова мова урвалась, як стежка, що збігає з дороги й уже на неї не повертається, вона промовила:

 – Виходить, твій досвід свідчить про те, що діяти справді з переконань не можна й не можна буде ніколи. Під переконаннями, – уточнила вона, – я маю на увазі не якусь там науку й не моральну муштру, якій нас піддали, а відчуття, що ти у злагоді із собою і з усім на світі, відчуття, ніби щось таке, що досі було порожнє, вже наповнене по самі вінця, я маю на увазі, щось таке, з чого виходиш і куди повертаєшся. Ох, та я й сама не знаю, що маю на увазі, – різко урвала вона себе. – Я сподівалася, що ти мені це поясниш!

 – Ти маєш на увазі саме те, про що ми розмовляли, – м’яко відповів Ульріх. – Крім того, ти – єдина людина, з якою я можу про це так розмовляти. Але мені немає сенсу починати все спочатку, щоб додати ще кілька привабливих слів. Швидше за все я, певно, мав би сказати, що такої «безоглядности», такого стану незайманої «щирости» життя, – якщо це слово розуміти не в сентиментальному значенні, а в тому, якого ми йому щойно надали, – вимагати здоровим глуздом, мабуть, не можна. – Він нахилився до неї, торкнувся її плеча й довго дивився їй в очі. – Може, це взагалі чуже людській природі, – тихо промовив він. – Очевидно одне: нам цього нестерпно бракує! Бо з цим, либонь, пов’язане бажання братерсько-сестринського споріднення, бажання як приправи до звичайного кохання і як потягу в уявний бік кохання без усіляких домішок чужости й нелюбови, – І по хвилі додав: – Ти ж бо знаєш, як любить дехто в ліжку все, що пов’язане з братиками й сестричками: люди, здатні вбити рідних братів і сестер, самі прикидаються братиками й сестричками, котрі опинилися під однією ковдрою.

Ульріх глузував над собою, і тому обличчя його в напівтемряві посмикувалось. Але Аґата вірила цьому обличчю, а не сум’яттю слів. Вона вже бачила обличчя, які отак посмикувались, а наступної миті падали ницьма. Це обличчя не наближалось; здавалося, воно линуло з безмежно великою швидкістю десь на безмежно далекому шляху. Відповіла вона дуже коротко:

 – Брат і сестра – цього замало!

 – Ми ж бо добалакалися вже й до «близнюків», – відказав Ульріх і тихо підвівся, бо йому раптом здалося, що сестру нарешті здолала глибока стома.

 – Треба бути сіамськими близнюками, – додала Аґата.

 – Отже, сіамські близнюки! – повторив брат.

Ульріх намагався якомога обережніше випустити зі своєї руки й обережно покласти на ковдру її руку, і слова його пролунали невагомо; він уже вийшов з кімнати, а вони все ще пливли в ній, не маючи ні ваги, ні значення.

Аґата всміхнулася й помалу поринула в самотню журбу, темрява якої невдовзі перейшла в темряву сну, чого вона через утому вже не помітила. А Ульріх прослизнув до свого кабінету й там, не в змозі працювати, дві години, поки не зморився й сам, знайомився зі станом уважного ставлення до іншої людини. Він дивувався: йому хотілося зробити в цей час багато чого такого, що наробило б галасу й тому мало зачекати. Це було для нього щось нове. І це його навіть трохи дратувало, хоч він і досить зацікавлено намагався уявити собі, що б вийшло, якби справді з кимось зростися. Він мало що знав про те, як працюють дві такі нервові системи, що нагадують два листки на одній стеблині й пов’язані одна з одною не лише кров’ю, але й – ще дужче – цілковитою взаємозалежністю. Він припускав, що будь-якими хвилюваннями однієї душі переймається друга душа, а процес, що викликає ці хвилювання, відбувається в тілі, яке, у головному, не належить тобі. «Взяти, наприклад, обійми, – міркував він. – Тебе обіймають у другому; ти, може, навіть не згоден, але твоє друге «я» заполонює тебе могутньою хвилею згоди! Що тобі до того, хто цілує твою сестру? Але її хвилювання… Їх ти маєш любити разом із нею! Чи, скажімо, кохаєш уже ти, й тоді ти маєш якось залучити до свого почуття і її, адже не можна просто заполонювати її безглуздими фізіологічними процесами?!» Ця думка прикро вразила Ульріха й сповнила його глибоким роздратуванням; провести чітку межу між новими поглядами й спотвореними колишніми тепер було, здавалося йому, дуже важко.

26. Весна в городі

Похвала, яку Клариса дістала від Майнґаста, а також нові думки, що їх вона почула від нього, справили на неї глибоке враження.

Її душевні тривоги й дратівливість, що іноді не давали спокою їй самій, уляглися, але цього разу на зміну їм прийшла не нудь, пригніченість і зневіра, як це звичайно бувало, а вкрай напружена очевидність і прозора внутрішня атмосфера. Вона знову взялася докладно й критично розбиратися в собі. Без сумнівів, ба навіть до певної міри задоволено Клариса усвідомила, що вона не дуже розумна, бо надто мало вчилася. Ульріх (коли вона, вдаючись до такого порівняння, згадувала саме про нього) – той був, навпаки, мов ковзаняр, який на розумовому льоду наближався або віддалявся, коли хотів цього сам. Коли він що-небудь казав чи сміявся, коли гнівався, коли в нього зблискували очі, коли він приходив сюди і своїми широкими плечима забирав у Вальтера місце в кімнаті, – ніколи не можна було збагнути, звідки це в нього, Ульріха, бралося. Навіть коли він просто з цікавости повертав голову, жили на шиї в нього напинались, мов линви на вітрильнику, якого жене вперед лункий вітер. В Ульріхові завжди було щось таке, що виходило за межі їй приступного й будило бажання всім тілом кинутися на нього і схопити оте неприступне. Але водоверть, у якій це іноді ставалося, та так, що одного разу на світі вже не зосталося нічого певного, крім бажання мати від Ульріха дитину, – та водоверть тепер відринула кудись далеко-далеко, не лишивши навіть тих уламків, якими невідь-чому буває всіяна пам’ять, коли пристрасті вляжуться. Кларису хіба що брало роздратування, коли вона згадувала – якщо взагалі ще згадувала – про свою невдачу в Ульріха вдома, але її відчуття власної гідности не постраждало й навіть трохи ожило. Саме так вплинули на неї нові уявлення, якими її наділив їхній гість і філософ, не кажучи вже про безпосередні хвилювання, що їх принесла зустріч із давнім приятелем, з яким сталися такі чудові зміни. Так у багатогранному напруженні минали дні за днями, і в невеликому, тепер уже залитому весняним сонцем будинку всі очікували – принесе чи не принесе Ульріх дозвіл відвідати Моосбруґера в отому його жахливому притулку.

І в зв’язку з цим Клариса надавала особливої ваги переважно одній думці: метр назвав світ «такою мірою позбавленим ілюзій», що сам він, мовляв, уже ні в чому не певний – любити це чи ненавидіти; й відтоді Клариса була переконана: якщо хто-небудь сподобився милости відчути ілюзію, то він має здатися на її волю. Бо ілюзія – то милість. Хто ж бо ще знав тоді, в який бік йому рушати, вийшовши з дому, – праворуч чи ліворуч, хіба що в нього була робота, як у Вальтера, хоча вона, з другого боку, гнітила його, або домовленість, як у неї, побачитися з батьком-матір’ю, братами чи сестрами, які наганяли на неї нудьгу! Зовсім інша річ – ілюзія! У ній життя влаштоване так само практично, як на сучасній кухні: сидиш собі по-серединці й, не встаючи з місця, майже не ворухнувшись, пускаєш у дію будь-яке причандалля. До таких речей Клариса завжди мала смак. А крім того, під ілюзією вона розуміла те саме, що називають волею, тільки в найвищому її вияві. Мало з того, що діялось у світі, Клариса вміла пояснити правильно, і досі це її лякало, та відколи в її житті знову з’явився Майнґаст, саме в його появі вона побачила підтвердження свого права любити, ненавидіти й поводитися на власний розсуд. Бо людство, за словами метра, нічого не потребувало так, як волі, а цю чесноту – вміння палко хотіти – вона мала завжди! Коли Клариса міркувала про це, у неї мороз ішов поза шкірою від щастя і її кидало в жар від відповідальности. Волею тут були, звичайно, не похмурі зусилля вивчити яку-небудь фортепіанну п’єсу чи довести справедливість своїх тверджень у суперечці, а беззастережний послух перед життям, зачарованість собою, самозабуття у щасті.

І зрештою Клариса не стрималася, щоб не розповісти дещо про це Вальтерові. Вона розповіла йому, що сумління її з дня на день набирає сили. Але Вальтер, хоч і захоплювався Майнґастом, який, очевидно, й став причиною таких обставин, роздратовано відказав:

 – Це, либонь, справжнє щастя, що в Ульріха з тим дозволом, схоже, нічого не виходить!

Клариса лише на мить боляче скривила вуста, але в цій міні промайнув жаль з приводу його цілковитої необізнаности й упертости.

 – Що тобі, власне, треба від того злочинця, який нічого спільного ні з ким із нас не має?! – спитав Вальтер.

 – Я зрозумію це, коли там побуваю, – відповіла Клариса.

 – А мені здається, ти мала б знати це вже тепер! – мужньо заперечив Вальтер.

Його невеличка дружина всміхнулася – вона робила так щоразу перед тим, як завдати йому болю. Але потім лише сказала:

 – Я щось придумаю.

 – Кларисо! – твердо промовив Вальтер. – Ти не смієш нічого робити без мого дозволу; юридично я твій чоловік і опікун.

Такий тон був для неї новий. Вона відвернулася від нього, спантеличено ступила кілька кроків.

 – Кларисо! – вигукнув навздогін їй Вальтер і підхопився, щоб рушити вслід за нею. – Я таки щось робитиму проти божевілля, яке завелося в нашому домі!

Цієї миті Клариса збагнула, що цілюща сила її рішення дається взнаки вже й у тому, як прибуває сили у Вальтера. Вона крутнулася на п’ятах і спитала:

 – Що ж ти робитимеш?!

Блискавка з її приспущених повік ударила в його вологі, широко розплющені карі очі.

 – Послухай, – заспокійливо мовив він, відступаючи, бо її вимога дати конкретну відповідь застала його зненацька, – оця інтелектуальна схильність до всього нездорового, жахливого й сумнівного сидить-бо в усіх нас, людях духовних, але.

 – Але ми розв’язуємо філістерам руки! – урвала його, тріумфуючи, Клариса. Тепер вона рушила за ним, не зводячи з нього погляду. Вона відчувала, як його проймає й долає її цілюща сила. Серце її раптом сповнилося якоюсь дивною й невимовною радістю.

 – Але ми не здіймаємо навколо цього такого галасу, – пробурмотів Вальтер, невдоволено завершуючи свою фразу.

За спиною внизу, де закінчується піджак, він відчув якусь перешкоду; сягнувни туди рукою, намацав край одного з тих тонконогих легких столиків, які стояли в помешканні й раптом видалися йому примарними. Вальтер збагнув, що коли поточиться ще далі, то зрушить з місця столика й стане посміховиськом. Тож він поборов у собі це раптове бажання опинитися якомога далі від цієї боротьби – десь на порослому густою зеленню лузі, під розквітлими фруктовими деревами й серед людей, здорові веселощі яких омили б і очистили його рани. Це було спокійне, тверде бажання в оздобі жінок, які у вдячному захваті прислухалися до кожного його слова. І тієї миті, коли Клариса ступила до нього ближче, він сприйняв її, по суті, як страхітливий тягар, що може лише приверзтися вві сні. Але Клариса, на його подив, не кинула: «Ти – боягуз!», а сказала:

 – Вальтере! Чому ми такі нещасні?!

Почувши цей звабливий, прозірливий голос, Вальтер відчув, що його нещастя з Кларисою не замінить йому ніяке щастя з жодною іншою жінкою.

 – Ми маємо бути нещасні! – відповів він у такому самому пориві почуттів.

 – Ні, ми не мали б такими бути! – м’яко запевнила його Клариса.

Вона схилила голову набік, намагаючись знайти щось таке, що його переконало б. Загалом не мало навіть значення, що це буде; вони стояли одне перед одним, як день без вечора, день, що година за годиною віддає свій вогонь, а цього вогню не меншає.

 – Ти зі мною погодишся, – врешті почала вона так само нерішуче, як і вперто, – що по-справжньому великі злочини стаються не через те, що їх скоюють, а через те, що їм дають скоїтись!

Вальтер уже знав, звичайно, чого слід очікувати далі, і це його глибоко розчарувало.

 – О Господи! – нетерпляче вигукнув він. – Я ж бо також розумію, що байдужість і легкість, з якою нині можна заспокоїти своє сумління, занапащають багато більше людських життів, ніж чия-небудь зла воля! І можна тільки подивуватися словам, які ти зараз скажеш: мовляв, тому перше ніж зробити будь-який крок, кожне має загострити своє сумління й щонайретельніше цей крок зважити.

Клариса урвала його тим, що вже розтулила була рота, але потім передумала й не відповіла нічого.

 – Адже я теж замислююся про те, що серед людей допускають бідність, голод, усілякий занепад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на техніці безпеки, – розгублено провадив Вальтер, – і щодо всього цього з тобою вже погоджувався.

 – Але в такому разі двоє закоханих навіть не мають права кохати одне одного, поки не досягнуть стану «чистого щастя», – промовила Клариса. – А світ не зробиться кращим доти, доки не буде таких людей!

Вальтер сплеснув у долоні.

 – Невже ти не розумієш, наскільки чужі життю такі великі, сліпучі, беззастережні вимоги?! – вигукнув він. – Адже так само стоїть справа і з цим Моосбруґером, який час від часу зринає у тебе в голові, наче на обертовому крузі! По суті, ти маєш рацію, коли заявляєш, що ми не маємо права на спокій, поки таких бідолашних тварюк просто вбивають, бо суспільство не знає, що з ними робити; та, сказати б, ще більшою мірою «по суті» рацію має звичайне здорове сумління, коли воно просто відмовляється піддаватись таким надто витонченим сумнівам. Адже є якісь останні ознаки тверезого мислення, наявність яких довести не можна, їх треба просто мати в своєму нутрі!

На це Клариса промовила:

 – Якщо брати твоє нутро, то «по суті» – це завжди, звісно, «по суті, ні»!

Вальтер ображено покрутив головою, давши їй зрозуміти, що відповідати на це не має наміру. Він уже стомився застерігати її, що однобічна духовна пожива згубна, а може, з часом уже почав вагатися й сам.

Але Клариса завдяки своїй нервовій чутливості, яка завжди вражала Вальтера, прочитала його думки; вона підвела голову й, перескочивши через усі проміжні ступені й діставшись до нього на самісіньку вершину, тихенько, але наполегливо спитала:

 – Чи уявляєш ти Ісуса Христа директором шахти? Обличчя її виказувало, що під Ісусом Христом вона має на увазі, по суті, його, Вальтера, впадаючи в одне з тих перебільшень, коли кохання вже не відрізняється від божевілля. Вальтер заперечив порухом руки, в якому було не менше обурення, ніж розпачу.

 – Не так прямолінійно, Кларисо! – благально промовив він. – Не можна говорити так прямолінійно!

 – Можна! – заперечила Клариса. – Треба бути якраз прямолінійними! Якщо ми виявимося нездатними врятувати його, то виявимося нездатними врятувати й себе!

 – Та що ж такого, зрештою, станеться, якщо він і здохне?! – різко вигукнув Вальтер. Задоволений цією грубою відповіддю, він, здавалося йому, навіть на язику відчував рятівний присмак самого життя в чудовому поєднанні з присмаком безславного занепаду й смерти, – присмак, що його, як дух, викликала своїм натяком Клариса.

Вона очікувально дивилася на нього. Але Вальтер мовчав – чи то з нього було вже досить і цього свого спалаху, чи то він вагався що-небудь сказати. І Клариса, як картяр, що змушений викинути свій останній і найбільший козир, промовила:

 – Мені було знамення!

 – То все лише твої химери! – вигукнув Вальтер, закотивши очі до стелі, яка замінювала небо.

Але з останніми своїми невагомими словами Клариса облишила Вальтера, не схотівши слухати його далі.

Зате трохи згодом він побачив, як дружина жваво розмовляє з Майнґастом. Того гнітило відчуття, що за ними спостерігають, – адже метр недобачав, – і гнітило не безпідставно. Насправді Вальтер не працював у садку так ревно, як його шуряк Зиґмунд, що тим часом завітав до них у гості, із закасаними рукавами стояв навколішки на грядці й робив щось таке, з приводу чого Вальтер заявив, що це треба робити навесні, коли хочеш бути людиною, а не просто пласкою закладкою в томах фахової літератури.

Ні, Вальтер крадькома позирав на ту пару в іншому кінці городу, де було все видно, мов на долоні.

Він не думав, що в тому кінці городу, за яким стежив, діється щось недозволене. І все ж відчував якийсь неприродний холод у руках, відкритих весняному повітрю, і в ногах, на яких були мокрі плями через те, що він час від часу ставав навколішки, даючи вказівки Зиґмундові. Вальтеррозмовляв з ним спогорда, як це роблять слабкодухі люди з ображеним самолюбством, коли хочуть зірвати на кому-небудь свій паскудний настрій. Він знав, що Зиґмунд забрав собі в голову шанувати його, і відмовити шуряка від цього не так легко. І все ж на душі у Вальтера було так самотньо, як буває після заходу сонця, й віяло, як йому здавалося, просто-таки могильним холодом, бо він бачив, що Клариса в його бік навіть не дивиться, зате з Майнґаста не зводить зацікавленого погляду. А крім того, Вальтер цим ще й пишався. Відколи Майнґаст замешкав у нього вдома,

Вальтер, з одного боку, пишався безоднями, що тут розверзались, а з другого – дбайливо намагався їх засипати. З висоти людини на випростаних ногах він промовив до Зиґмунда, що колінкував поруч:

 – Усі ми про це, звичайно, знаємо й відчуваємо його – отой потяг до нездорового й сумнівного!

Ні, святенником він не був. За той короткий час, відколи Клариса за цю фразу назвала його філістером, він придумав вислів «невеличкі нечесності життя».

 – Невеличка нечесність приємна, як що-небудь солоденьке чи кисленьке, – повчав він тепер шуряка, – але наш обов’язок – перетравлювати її в собі доти, доки вона почне робити честь здоровому життю! А я під такою невеличкою нечесністю, – провадив він далі, – розумію і сповнений туги компроміс зі смертю, який ми відчуваємо, слухаючи музику з «Трістана», й загадкову привабливість більшости злочинів на сексуальному ґрунті, хоч ми їй і не піддаємося! Бо нечесним і чужим людині я називаю, щоб ти знав, і будь-яку стихійність у житті, коли вона бере гору над нами в недузі й нужді, й гіпертрофовану духовність і совісність, які намагаються вчинити насильство над життям. Усе, що пробує переступити покладені нам межі, – нечесне! Містика не менш нечесна, ніж ілюзія, нібито природу можна звести до математичної формули! І намір відвідати Моосбруґера такий самий нечесний, як. – Вальтер на мить замислився, щоб висловитись якомога влучніше, і завершив словами: – Як коли б ти біля ліжка хворого заходився волати до Бога!

Цим, певна річ, було таки дещо сказано й навіть несподівано закликано на допомогу професійну й мимовільну лікарську гуманність, щоб показати, що Кларисин задум і його пишномовні обґрунтування переходять межі дозволеного. Але проти Зиґмунда Вальтер був геній, і це виявилося в тому, що саме здоровий глузд і підказав йому такі одкровення, тоді як іще здоровіше здоров’я його шуряка повелося по-іншому: з приводу всіх цих сумнівних матерій той рішуче мовчав. Не розмикаючи вуст, Зиґмунд підгортав руками рослини, часом нахиляючи голову то в один бік, то в другий, ніби провадив дослід і саме збирався струснути пробірку чи, наслухавшись одним вухом, просто хотів підставити друге. А коли Вальтер вибалакався, запала жахливо глибока тиша, й у ній Вальтер почув фразу, яку, здається, і йому кинула була колись Клариса; бо до нього долинули – хоч і не так виразно, як буває в галюцинаціях, але все ж таки немовби заповнюючи вільні місця в тиші, – слова:

 – Ніцше й Христоса занапастила їхня половинчастість!

І його це, хоч і якимсь дивним чином нагадавши про «директора шахти», втішило. Ситуація склалася досить своєрідна: він, саме здоров’я, стояв тут, у холодному садку, між чоловіком, на якого він бундючно поглядав згори вниз, і двома неприродно збудженими людьми, на чию німу гру жестів він позирав спогорда й усе ж таки з тугою. Адже Клариса була, ніде правди діти, невеличкою нечесністю, яка, щоб не зав’янути, потребувала його здоров’я, і якийсь таємний голос підказував Вальтерові, що саме цієї хвилини допустиму мализну тієї нечесности Майнґаст намагається безмежно збільшити. Метр викликав у нього той захват, який викликає знаменитий родич у незнаменитого, й, Вальтер, спостерігаючи, як Клариса по-змовницькому перешіптується з Майнґастом, більше заздрив, ніж ревнував, а заздрощі в’їдаються в душу глибше, ніж ревнощі; але це почуття воднораз і якось підносило його; усвідомлюючи власну гідність, він не хотів бути злим, тож заборонив собі підходити й заважати їм; бачачи, як вони розгарячилися, він відчував свою перевагу, і з усього цього народилася, незбагненно й для нього самого, поза будь-якою логікою, по-гермафродитському невиразна думка, що ті двоє в кінці городу в якийсь досить розкутий і вартий осуду спосіб закликають Бога.

Якщо таку химерну плутанину в голові взагалі можна назвати міркуванням, то описати її словами годі й сподіватися, адже хімія її темряви у світлі мови враз гине. До того ж Вальтер, як він уже показав Зиґмундові, зі словом «Бог» не пов’язував жодної віри, і після того як це слово спало йому на думку, довкола нього виникла боязка порожнеча; отож перше, що сказав шурякові Вальтер після тривалої мовчанки, від усього цього було дуже далеке.

 – Якщо ти вважаєш, нібито не маєш права якнайрішучіше відмовляти її від цих відвідин, то ти – віслюк. Який же з тебе лікар?!

Зиґмунд анітрохи не образився й на це.

 – Ти вже розбирайся з нею сам, – спокійно відповів він, підвівши погляд, і знов узявся за роботу.

Вальтер зітхнув.

 – Клариса, звісно, людина незвичайна! – почав він іще раз. – Я дуже добре її розумію. Визнаю навіть, що зі своїми категоричними поглядами вона певною мірою має рацію. Згадай лишень про те, чим нині сповнений світ, – про бідність, про голод, про всілякий занепад, згадай, наприклад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на підпорах та кріпленні!…

Зиґмунд і знаку не подав, що згадав про це.

 – Отож вона й замислюється про такі речі! – суворо провадив Вальтер. – І це, як на мене, чудово її характеризує! Ми всі аж надто легко заспокоюємо своє сумління. А Клариса виявляється кращою від нас, коли вимагає, щоб усі ми змінились і обзавелися сумлінням діяльнішим – таким собі сумлінням без кінця-краю, безмежним. Але я хочу спитати тебе ось про що: чи не призведе це, якщо чогось такого взагалі ще не сталося, до втрати глузду на ґрунті моралі? Адже тобі це видніше?!

Зиґмунд, почувши цей наполегливий заклик, присів на одну ногу, допитливо звів очі на зятя й промовив:

 – Божевільна! Але не можна сказати, що в сенсі медичному.

 – А що ти скажеш про її твердження, – допитувався далі Вальтер, забувши про свою погорду, – нібито їй являються знамення?

 – Вона стверджує, що їй являються знамення? – стривожено перепитав Зиґмунд.

 – Авжеж! Отой божевільний убивця, наприклад! А недавнечко отой божевільний собака в нас під вікном.

 – Собака?

 – Та ні, якийсь ексгібіціоніст.

 – Он як? – мовив Зиґмунд і замислився. – Тобі теж являються знамення, коли ти знаходиш об’єкт для малювання. Просто вона висловлюється емоційніше, ніж ти, – нарешті виснував він.

 – А те, що вона заявляє, нібито має взяти на себе гріхи тих людей, і мої гріхи, і твої, і ще казна чиї?! – збуджено вигукнув Вальтер.

Зиґмунд випростався і струсив з рук землю.

 – Чи почувається вона пригніченою гріхами? – спитав він без потреби ще раз і, немовби на радощах, що може нарешті погодитись із зятем, ввічливо визнав:

 – Це – симптом!

 – Це – симптоми? – приголомшено перепитав Вальтер.

 – Манія гріховности – це симптом, – неупереджено, як фахівець, підтвердив Зиґмунд.

 – Так воно то так, – додав Вальтер, ту ж мить оскаржуючи вирок, що його сам-таки й накликав. – Тоді ти спершу маєш сам поставити собі запитання: «А чи є гріх узагалі?» Гріх, певна річ, є. Однак у такому разі є й манія гріховности, яка насправді зовсім не манія. Ти цього, мабуть, не розумієш, адже це – надемпірично! Це – скривджена відповідальність людини за вище життя!

 – Але ж вона запевняє, що їй являються знамення! – заперечив, стоячи на своєму, Зиґмунд.

 – Але ж мені, кажеш ти, теж являються знамення! – різко кинув Вальтер. – І я зізнаюся тобі, що іноді мені хочеться навколішки благати долю, аби дала мені спокій. Проте вона посилає мені знамення знов і знов, а найпрекрасніші – через Кларису! – Потому, вгамувавшись, повів далі: – Тепер, наприклад, вона стверджує, що той Моосбруґер втілює нас із нею в нашому «гріховному образі» й що того чоловіка послано нам як застереження. Але це можна зрозуміти й так: він – символ того, що ми нехтуємо найвищими можливостями свого життя, його, так би мовити, світлим образом. Багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас.

 – Одначе манія гріховности – це симптом певних порушень! – нагадав йому Зиґмунд з незворушним спокоєм фахівця.

 – Ти, звісно, тільки симптоми й знаєш! – уперто захищав свою Кларису Вальтер. – Адже все інше виходить за межі твого досвіду. Та, може, в цьому упередженні – вбачати лише порушення в усьому, що не відповідає щонайпростішому досвіду, – й полягає гріх і гріховний образ нашого життя?! А Клариса вимагає внутрішнього спротиву цьому. Ще багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас, ми… – Він пригадав історію, коли вони з Кларисою «взяли на себе» Майнґастові гріхи, але пояснювати Зиґмундові процес духовного пробудження було річчю марною, і тому він завершив фразу, непевно додавши: – А втім, ти й сам, либонь, не заперечуватимеш, що в усі часи знаходилися люди, які немовби спрямовували на себе чи й зосереджували в собі гріхи решти людей?!

Шуряк задоволено поглянув на нього й привітно відповів:

 – Ну ось! Тепер ти й сам доводиш те, що я стверджував ще на самому початку. Те, що вона, як їй здається, відчуває на собі тягар гріхів. – типова поведінка, спричинена певними порушеннями. Але в житті трапляються й нетипові види поведінки. А більш нічого я не стверджував.

 – А ота надмірна суворість, з якою вона все робить? – по хвилі спитав, зітхнувши, Вальтер. – Хіба такий риґоризм можна назвати нормальним?

Тим часом Клариса провадила важливу розмову з Майнґастом.

 – Ти сказав, – нагадала вона йому, – що той, хто пишається, нібито він розуміє світ і вміє його пояснити, ніколи в ньому нічого не змінить.

 – Так, – відповів метр. – «Істинно» й «фальшиво» – це відмовки тих, хто не хоче нічого вирішувати. Бо істина – річ безмежна.

 – Тому ти й сказав, що треба мати мужність зробити вибір між «цінністю» й «малоцінністю»?! – допитувалася Клариса.

 – Авжеж, – мовив метр трохи знудьговано.

 – Вражає зневагою і оця твоя чітка формула! – вигукнула Клариса. – Мовляв, у нинішньому житті люди роблять лише те, що відбувається!

Майнґаст спинився й опустив очі долу; можна було подумати, і що він прислухається, і що розглядає камінчика на стежці праворуч від себе. Але Клариса вже облишила розсипатися перед ним у похвалах; тепер вона й собі нахилила голову, мало не впершись підборіддям у ямку на горлі, і її погляд уп’явся в землю поміж носаками Майнґастових черевиків; на її блідому обличчі проступив легенький рум’янець, коли вона, обачливо стишивши голос, повела далі:

 – Ти сказав, будь-яка сексуальність – то лиш цапині вистриби?!

 – Так, я сказав це з певного приводу. Нашому часу бракує волі, й він замінює її не лише своєю так званою науковою діяльністю, а й сексуальністю!

Клариса хвилю повагалася, тоді промовила:

 – Особисто в мене волі достатньо, а ось Вальтер вдається до цапиних вистрибів!

 – А що, власне, між вами діється? – спитав метр, у якого раптом прокинулася цікавість, але відразу майже з огидою й додав: – Можу собі, звичайно, уявити.

Вони спинилися в кінці городу, де не росли дерева й земля була цілком відкрита весняному сонцю, а приблизно в протилежному по діагоналі кінці сидів навпочіпки Зиґмунд, і його в чомусь рішуче переконував, стоячи поруч, Вальтер. Садок підступав до поздовжньої стіни будинку й мав форму прямокутника, що його обрамляла, огинаючи грядки та клумби, посипана рінню стежка, й перетинали вздовж і впоперек ще дві такі самі стежки, виділяючись, завдяки ріні, світлим хрестом на ще не порослій зеленню землі.

Клариса, обережно позираючи на двох інших чоловіків, відповіла:

 – Може, це й не його провина, але я, щоб ти знав, приваблюю Вальтера якось не так.

 – Уявляю собі, – відповів метр, цього разу співчутливо поглянувши на неї. – У тобі є щось хлопчаче.

Після такої похвали Клариса відчула, як щастя підскакує у неї в жилах, ніби град на стежці.

 – Хіба ти тоді не помітив, що я вмію вдягатися швидше за будь-якого чоловіка?! – хутко спитала вона.

Доброзичливо-зморшкувате обличчя філософа вражено застигло. Клариса хихикнула.

 – Це таке подвійне слово, – пояснила вона. – Є й інші: вбивство на ґрунті статевих збочень, наприклад.

Метр, мабуть, вирішив за краще не показувати, що не дивується вже нічому.

 – Чого ж, – відказав він – пригадую. – Ти ж бо якось заявила, що вбивство на ґрунті статевих збочень – це коли гасять кохання у звичайних обіймах.

Але Майнґаст хотів ще знати, що вона має на увазі, коли каже про вдягання.

 – Надавати свободу дій – це вбивати, – швиденько пояснила Клариса, як це зробила б людина, що, витинаючи на льоду колінця, надто захопилася й послизнулась.

 – Ти знаєш, – зізнався Майнґаст, – тепер я справді не розумію вже, що й до чого. Ти ж бо знов завела мову про отого типа, про теслю. Чого тобі від нього треба?

Клариса замислено розгрібала носаком черевика рінь на стежці.

 – Це – те саме, – нарешті відповіла вона. І раптом звела на метра очі й різко кинула коротку, ніби втяту, фразу: – Гадаю, Вальтерові пора навчитися відмовлятись від мене.

 – Не мені про це судити, – промовив Майнґаст, так і не дочекавшись продовження. – Але радикальні рішення – завжди найкращі, поза всяким сумнівом.

Він сказав це просто на всякий випадок. Але Клариса знов нахилила голову, і її погляд уперся кудись у Майнґастів костюм, а по хвилі вона неквапно піднесла руку до його ліктя. Зненацька їй нестримно захотілося схопити цю тверду, худу руку під широким рукавом і доторкнутися до метра, який лише прикидався, нібито геть забув про ті пророчі слова, які сам колись сказав був про того теслю. Поки це діялося, в ній домінувало відчуття, ніби вона підштовхує до нього якусь частину самої себе, й у тій повільності, з якою її рука зникала в його рукаві, в тій схожій на приплив повільності кружляли уламки незбагненної похітливости, яку породжувало усвідомлення того, що метр стояв нерухомо й давав їй, Кларисі, торкатися себе.

А сам Майнґаст чомусь приголомшено дивився на руку, що обхопила його лікоть і повзла ним угору так, як ото багатоногий самець вилазить на свою самку; метр уздрів під опущеними повіками цієї невеличкої жіночки якийсь незвичайний трепет і здогадався: тут коїться щось сумнівне, і воно зворушило його тим, що коїлося на очах у людей.

 – Ходімо! – запропонував він, лагідно відтручуючи її руку. – Якщо ми тут отак і стоятимемо, то всім буде видно нас, як на долоні. Краще пройдімося туди-сюди ще раз!

Поки вони походжали, Клариса розповідала:

 – Я вдягаюся швидко; якщо треба, швидше за будь-якого чоловіка. Тіло немовби саме притягує мій одяг, коли я… як би його висловитись? Ну, коли я оце саме така! Мабуть, це якийсь різновид електрики. Те, що стосується мене, я притягую до себе, наче одежу. Але зазвичай це притягування виявляється фатальним.

Майнґаст усміхався з приводу цієї словесної гри, якої він усе ще не розумів, і навмання силкувався придумати яку-небудь ефектну відповідь.

 – Виходить, ти притягуєш до себе одяг, сказати б, як герой – долю? – нарешті промовив він.

На його подив, Клариса, спинившись, вигукнула:

 – Авжеж, саме так воно і є! Хто отак живе, той відчуває це, навіть коли має до діла з одягом, взуттям, ножем чи виделкою!

 – Якась істина тут є, – підтвердив метр це не вельми переконливе твердження. Потім, не церемонячись, спитав: – А як у тебе, власне, з Вальтером?

Клариса не зрозуміла. Вона звела на нього погляд і в його очах раптом побачили жовті хмари, що їх немовби гнав дикий вітер.

 – Ти сказала, – провадив Майнґаст, повагавшись, – що приваблюєш його «якось не так». Не так, мабуть, як це жінці годилося б? Як же це? Ти що – з чоловіками взагалі фриґідна?

Слова «фриґідна» Клариса не знала.

 – Жінка фриґідна тоді, – пояснив метр, – коли в обіймах чоловіків не дістає задоволення.

 – Але ж я знаю лише Вальтера, – злякано відказала Клариса.

 – Ну звісно, але після всього, що ти сказала, хіба не можна такого припустити?

Клариса була спантеличена. Вона мала поміркувати. Про таке вона нічого не знала.

 – Я? – сказала вона. – Я ж бо й не повинна. Навпаки, я маю ставати цьому на заваді! Я не повинна такого допускати!

 – Що ти таке кажеш?! – непристойно засміявся метр. – Ти маєш ставати на заваді своїм відчуттям?! Чи тому, щоб Вальтер дістав задоволення?

Клариса зашарілася. Але воднораз і збагнула, що саме вона має сказати.

 – Якщо поступатися, все тонутиме в статевій насолоді, – поважно відповіла вона. – Я не допущу, щоб насолода чоловіків відділялася від них і ставала моєю насолодою. Тим-то я й притягую їх ще відтоді, як була маленькою дівчинкою. З насолодою в чоловіків щось негаразд.

З різних причин Майнґаст вирішив з цим не погодитись і спитав:

 – Невже ти так владаєш собою?

 – Та, всяк буває, – щиро зізналася Клариса. – Але ж я тобі вже казала: якби я давала йому волю, то стала б убивцею на ґрунті статевих збочень! – І, чимдалі розпалюючись, повела далі: – Мої подруги кажуть, що в обіймах чоловіка «конаєш». Я не знаю, що це таке. У чоловічих обіймах я ще ніколи не конала. Але я знаю, що це таке, незалежно від обіймів. Ти, певна річ, знаєш також, адже сам казав, що світ надто позбавлений ілюзій!…

Майнґаст відмахнувся таким жестом, ніби вона хибно його зрозуміла. Але тепер Клариса надто багато чого збагнула.

 – Адже коли ти кажеш, наприклад, що треба поступатися чимось неповноцінним задля чогось повноцінного, – вигукнула вона, – то це означає, що можна жити у глибоченній насолоді, насолоді без меж! Це – насолода не статі, а насолода генія! І коли я не стаю Вальтерові на заваді, він цю насолоду зраджує!

Майнґаст похитав головою. Це був жест заперечення такого палкого й спотвореного тлумачення його слів, – заперечення, сповненого остраху, майже переляку; і з усього, що було в цьому запереченні, для відповіді він вибрав зовсім випадкове:

 – Це ще хтозна, чи він узагалі здатний на щось інше! Клариса стала, наче громом прибита.

 – Він повинен! – вигукнула вона. – Хто ж, як не ти, вчив нас, що ми повинні!

 – Це правда, – визнав, повагавшись, метр і марно спробував власним прикладом спонукати її рушити далі. – Але чого ти, власне, хочеш?

 – Розумієш, поки ти не приїхав, я ще нічого не хотіла, – тихо проказала Клариса. – Але ж воно таке жахливе, це життя, яке з моря своїх насолод зачерпує лише трішечки статевої втіхи! І тепер чогось хочу і я.

 – Про це ж бо я тебе й питаю, – підказав їй Майнґаст.

 – На світі треба жити задля якої-небудь мети. Треба бути на щось «придатним». А то зостанеться лише якась жахлива плутанина, – відповіла Клариса.

 – Чи пов’язане те, чого ти хочеш, із Моосбруґером? – допитувався Майнґаст.

 – Цього не можна пояснити. Треба побачити, що з цього вийде! – відповіла Клариса. Потім замислено додала: – Я його викраду, я вчиню скандал! – Вона прибрала таємничого вигляду й раптом промовила: – Я спостерігала за тобою. У тебе бувають таємничі люди! Ти запрошуєш їх, коли гадаєш, що нас немає вдома. Це хлопчики і юнаки. Ти не кажеш, чого вони хочуть!

Майнґаст розгублено втупився в неї.

 – Ти щось замислив, – провадила далі Клариса, – й щось готуєш! Але я… – випалила вона пошепки, – я теж така сильна, що можу водити дружбу з багатьма одночасно! Я нажила чоловічу вдачу й чоловічі обов’язки! У спілкуванні з Вальтером я навчилися відчувати по-чоловічому!…

Рука її знов потяглася до Майнґастового ліктя. По Кларисі було видно, що вона цього не помічає. Пальці її виткнулися з рукава скарлюченими, мов кігті. – Я дволика, так і знай! – прошепотіла вона. – Але це нелегко. Маєш рацію, тут не варто цуратись насильства!

Майнґаст дивився на неї все ще збентежено. У такому стані він не бачив її ніколи. Зв’язок між її словами лишався йому загадкою. А для Клариси цієї хвилини не було нічого простішого, ніж поняття дволикости; але Майнґаст питав себе, чи не здогадується вона що-небудь про його потаємне життя й чи не натякає на це. Та й про що тут уже лишалося здогадуватись! Згідно зі своєю чоловічою філософією він тільки недавно став помічати переміну в своїх почуттях і приваблювати юнаків, котрі були для нього чимось більшим, ніж просто учнями. Та, може, саме через це він і переїхав сюди, де почувався в безпеці від чужих очей; досі він такої можливости навіть не припускав, але тепер оця невеличка істота ось-ось, здавалося, збагне, що з ним діється, й уже почала наводити на нього жах. Її рука чомусь щораз далі витикалася з рукава сукні, хоч відстань між двома тілами, які ця рука з’єднувала, не змінювалась, і цей голий, худий лікоть разом з долонею, що торкалася Майнґаста, мав тепер такий незвичайний вигляд, що в уяві метра сплуталося все, що доти ще мало свої межі.

Але Клариса вже мовчала про те, що хотіла сказати ще хвилину тому, хоч тепер це було їй ясно, як Божий день. Свідченням цього були оті слова з подвійним значенням, розкидані в мові, неначе гілки, що їх надламують, чи листя, яким потрушують землю, щоб позначити для когось таємну стежку. І «вбивство на ґрунті статевих збочень», і оте «притягування», і «швидко», й багато інших, а може, навіть усі слова вказували на двоє значень, одне з яких було таємним і особистим. Одначе подвійне значення слів означає й подвійне життя. Звичайна мова – це вочевидь життя гріха, таємна – життя в образі світла. Так, наприклад, слово «швидко» у своєму гріховному образі означало звичайний, виснажливий, щоденний поспіх, а в образі насолоди від нього все пружко, з насолодою відскакувало й відлітало. Але замість «образ насолоди» можна сказати й «образ сили» чи «образ безневинности», а гріховний образ, із другого боку, можна назвати будь-яким словом, де є щось від пригнічености, в’ялости й нерішучости буденного життя. Це були своєрідні стосунки між речами і власним «я», стосунки, внаслідок яких те, що ти робив, справляло вплив там, де цього навіть не очікували; і що менше вдавалося Кларисі це висловити, то буйніше розпукувалися слова всередині в ній і вихоплювалися назовні швидше, ніж їй щастило зібрати їх докупи. Але тепер вона вже тривалий час не мала сумніву в одному: обов’язок, привілей, завдання того, що називають сумлінням, ілюзією, волею, – знайти яскравий образ, образ світла. Це – той образ, де нема нічого випадкового, нема місця ваганням, де щастя й необхідність збігаються. Хтось називав це «жити значуще», казав про «інтелігібельну вдачу», інстинкт порівнював з безневинністю, а інтелект – із гріхом. Клариса міркувати так не вміла, але зробила відкриття, що певним явищам можна надавати руху, й потім до них іноді самі собою пристають часточки образу світла, стаючи так їхньою складовою. З причин, пов’язаних насамперед із багатим на емоції Вальтеровим байдикуванням, а також через своє героїчне шанолюбство, якому завжди бракувало засобів, Клариса дійшла висновку, що хто завгодно може якимсь насильницьким вчинком поставити собі наперед пам’ятник, і потім він притягуватиме цю людину до себе. Тим-то вона й не знала, що робити з Моосбруґером, і не могла нічого відповісти Майнґастові на його запитання.

Не могла, та й не хотіла відповідати. Хоч Вальтер і заборонив їй говорити про те, що метр знову перевтілюється, розум його, поза всяким сумнівом, приступив до таємної підготовки вчинку, про який вона нічого не знала і який мав бути не менш прекрасний, ніж його розум. Отже, метр не міг не розуміти її, хоч і вдавав, що не розуміє. Що менше вона говорила, то більше показувала йому свою обізнаність. Кларисі вільно було навіть торкатися його, і він не міг їй цього заборонити. Так він визнавав її замисел, а вона проникала в його замисел і прилучалася до нього. І це теж був якийсь різновид дволикости й такий могутній, що Клариса вже навіть не могла його осягнути. Уся снага, яку вона мала й про глибину якої навіть не здогадувалася, просто-таки невичерпним потоком переливалася її рукою до її загадкового приятеля, виснажуючи й спустошуючи її дужче, ніж на те здатне кохання. Цієї хвилини Клариса неспроможна була ні на що інше, крім як лише з усмішкою позирати то на свою руку, то йому в обличчя. І Майнґаст також тільки те й робив, що переводив погляд то на неї, то на її руку.

І раптом сталося таке, що спершу вразило Кларису, як грім серед ясного неба, а потім огорнуло її чадом вакхічного захвату. Майнґаст намагався затримати на обличчі гордовиту усмішку, щоб не виказати Кларисі своєї невпевнености; але ця його невпевненість із хвилини на хвилину лише поглиблювалася, знов і знов постаючи з чогось ніби незбагненного. Бо перед кожним вчинком, відповідальність за який береш на себе із сумнівом, трапляється мить слабкости, що нагадує хвилини каяття після вчинку, хоч у природному плині подій цю мить майже не помічаєш. Переконання й виразні фантазії, які схвалюють і захищають учинене дійство, ще не досягли тут вершини свого розвитку й у напливі пристрасти хитаються так само невпевнено й нетвердо, як згодом, можливо, тремтітимуть або розпадатимуться у відпливі пристрастного каяття. У цьому стані своїх намірів Майнґаст і виявився заскоченим зненацька. Йому було двічі прикро – і з огляду на минуле, і з огляду на авторитет, який він мав тепер в очах Вальтера й Клариси, а будь-яке глибоке хвилювання на додачу ще й змінює картину дійсности на свій манір, знаходячи в цьому нові для себе імпульси. Через такий свій лиховісний стан Майнґаст побачив щось лиховісне у Кларисі, його страх надав чогось страшного і їй, а спроби тверезо оцінити реальність лише поглибили його збентеження своєю безпорадністю. Тож і вийшло, що усмішка на його обличчі, замість демонструвати гордовитий спокій, з хвилини на хвилину ціпеніла, ба навіть оціпеніло зависала й зрештою якось заціпеніло, мов на хідлях, щезла. Цієї миті Майнґаст повівся саме так, як поводиться великий собака, побачивши перед собою незвично маленьку істоту, на яку він не важиться напасти, – гусеницю, жабу чи змію: чоловік як міг випростався на своїх цибатих ногах, скривив губи, прогнув спину й раптом усвідомив, що потоки прикрого відчуття вже віднесли його від того місця, де було їхнє джерело, а він навіть не спромігся жодним словом, жодним порухом замаскувати свою втечу.

Клариса його не відпускала; коли Майнґаст нерішуче ступив кілька перших кроків, можна було ще подумати, мабуть, що він простодушно погарячкував; але потім метр просто потяг її за собою, ледве знаходячи сякі-такі слова, щоб пояснити, що він квапиться до себе в кімнату попрацювати. Аж у передпокої йому пощастило звільнитися від неї остаточно, а сюди він дістався лише завдяки своїй волі до втечі, а також завдяки тому, що не дослухався до Кларисиних слів і водночас з усіх сил намагався не привернути до себе уваги Вальтера й Зиґмунда. Насправді Вальтер у загальних рисах здогадувався, що діялось. Він бачив, що Клариса палко вимагала від Майнґаста чогось такого, в чому той їй відмовляв, і в його груди двома свердлами вгвинчувалися ревнощі. Бо хоч Вальтер нестерпно й страждав від підозри, що дружина пропонує їхньому приятелеві свою прихильність, та мало не ще глибше його ображало те, що Кларисою, здавалося йому, гребують. Якщо ці почуття довести до логічного кінця, то йому хотілося змусити Майнґаста взяти Кларису до себе, – змусити, а тоді, підкоряючись тому самому внутрішньому пориву, впасти у розпач. Він був схвильований меланхолійно й героїчно. Тієї хвилини, коли Кларисина доля зависла на волосинці, йому просто несила було чути Зиґмундове запитання про те, як саджати розсаду – в розпушений ґрунт чи землю довкола них утрамбовувати. Вальтер мав що-небудь сказати й почувався, ніби фортепіано в соту долю секунди між могутнім десятипалим ударом по клавішах і вибухом акорду. У горлі в нього застрягло світло. Слова, що мали передати все зовсім не так, як звичайно. Але те, що він тільки й спромігся промовити, несподівано виявилося чимось цілком іншим.

 – Я цього не потерплю! – удруге повторив Вальтер, звертаючись радше до садка, ніж до Зиґмунда.

Але Зиґмунд, заклопотаний, здавалося б, лише розсадою та підгортанням, також спостерігав, як виявилося, за тими двома й навіть розмірковував про те, що між ними відбувається. Бо він підвівся, обтрусив з колін землю й дав зятеві пораду.

 – Якщо ти вважаєш, що вона зайшла надто далеко, то просто наведи її на інші думки, – промовив він так, ніби весь час і справді сумлінно, як і належить лікареві, розмірковував про те, з чим довірився йому Вальтер.

 – Як же мені це зробити?! – збентежено спитав Вальтер.

 – Так, як це роблять чоловіки, – відповів Зиґмунд. – На всі жіночі охи й ахи є лише одні ліки – чи як там кажуть?!

Зиґмунд багато чого натерпівся від Вальтера, а в житті між людьми часто складається так, що одне тисне й гне другого, коли це друге не опирається. Коли казати точніше, та й на переконання самого Зиґмунда, якраз здорове життя таке і є. Бо світ загинув би ще за часів великого переселення народів, якби кожне захищалося до останньої краплини крови. А натомість слабкіші завжди покірно відходили вбік і шукали собі інших сусідів, яких могли б витіснити вже самі; за таким взірцем будуються людські взаємини здебільшого й донині, і все з часом завжди залагоджується само собою. До Зиґмунда в його сімейному колі, де Вальтера мали за генія, завше ставилися трішечки як до дурника, і він це й сам визнавав, і навіть цього дня, якби на карті стояла сімейна ієрархія, в будь-якому разі виявив би покірність і шанобливість. Бо ця давня структура вже багато років тому втратила своє значення порівняно з новими взаєминами, що склалися в житті, і свою форму зберегла просто задля традиції. Зиґмунд мав не лише досить непогану лікарську практику (а лікар, на відміну від чиновника, має владу над людьми не завдяки чужій силі, а завдяки особистому вмінню, він приходить до людей, які очікують від нього допомоги й слухняно її приймають!), – він мав ще й заможну дружину, яка за короткий час подарувала йому себе й трьох дітей і яку він хоч і не часто, однак регулярно, коли йому було зручно, зраджував з іншими жінками. Тож у своєму становищі Зиґмунд мав цілковиту змогу самовпевнено дати Вальтерові, коли цього хотів, надійну пораду.

Цієї хвилини Клариса знову вийшла надвір. Вона вже забула, про що вони з Майнґастом розмовляли, коли так стрімко рушили до будинку. Пригадувала лишень, що метр кинуся від неї навтіки; але цей спогад утратив подробиці, згорнувсь і замкнувся. Щось таки сталося!… З цією єдиною думкою в голові Клариса почувалася людиною, над якою щойно пронеслася гроза й усе тіло якої ще заряджене чуттєвою енерґією. Просто перед собою, за кілька метрів від невисоких кам’яних сходів, з яких вона щойно зійшла, Клариса побачила чорного-пречорного дрозда з вогненно-червоним дзьобом; птах саме клював жирного черв’яка… У цьому птахові чи, може, в контрасті його кольорів відчувалася величезна енерґія. Не можна було сказати, що цієї миті Клариса про щось думала; радше з-поза спини в неї, звідусіль їй щось відповідало. Чорний дрозд – то був образ гріха в момент здійснення насильства. Черв’як був образом метелика. Обох істот Кларисі послала доля на знак того, що вона, Клариса, має діяти. Вона бачила, як дрозд своїм полум’яно-оранжевим дзьобом убирає в себе гріхи черв’яка. Чи дрозд – не «чорний геній»? На взірець того, як голуб – «білий дух»? Чи обидва ці знаки – не ланки того самого ланцюга? Отой ексгібіціоніст із теслею, з утечею метра?… Жодна з цих думок не набула досить розвиненої форми в ній самій, вони чаїлися, невидимі, у стінах будинку, вже покликані, але ще не готові дати відповідь; та що Клариса таки відчула, вийшовши на сходи й уздрівши дрозда, який поглинав черв’яка, то це – неймовірну відповідність між внутрішнім процесом і зовнішнім.

Це відчуття якимсь незбагненним чином передалося Вальтерові. Враження, яке в нього склалося, ту ж мить стало співзвучним тому, що він називав «закликати Бога»; тепер у нього не виникло щодо цього жодних вагань. Він не міг розгледіти, що діялося з Кларисою, до неї було надто далеко; але щось невипадкове побачив він у її поставі, в тому, як вона стояла перед світом, що до нього вели ті невисокі сходи, мов у купальні до води східці. Тут була якась піднесеність. Це не була постава звичайного життя. І раптом він збагнув: саме таку невипадковість має на увазі Клариса, коли каже: «Той чоловік опинився під моїм вікном не випадково!» Дивлячись на дружину, він сам відчував, як в усе, що являлося очам, вливається, вщерть наповнюючи це все, потужний потік якихось чужих сил. У тому, що він, Вальтер, стояв тут, а Клариса – там, навскоси від нього, хто, мимоволі спрямувавши погляд уздовж поздовжньої вісі садка, змушений був повернути цей садок, щоб розгледіти Кларису чіткіше, – навіть у цьому простому співвідношенні німа енергія життя раптом переважила природну випадковість. З безлічі згромаджених перед очима картин випливало щось незвичайне, лінійно-геометричне. Так, мабуть, було тоді, коли Клариса в майже нематеріальних відповідностях (як у тій обставині, що один чоловік стояв під її вікном, а другий був тесля) вбачала якийсь сенс; події й факти тоді, мабуть, були в якихось інших стосунках одне з одним, ніж звичайно, належали до чужого цілого, яке підкреслювало інші їхні грані й, видобуваючи їх з їхніх непомітних схованок, давало Кларисі право стверджувати, нібито те, що відбувається, вона притягує до себе сама. Важко було дати цьому розумне пояснення, та зрештою Вальтер завважив: адже все це глибоко споріднене з тим, що добре знайоме і йому самому, – зі станом, коли малюєш картину. Картина також у якийсь незбагненний спосіб не допускає будь-якої барви й лінії, які чужі її основній формі, її стилю й палітрі, а з другого боку – просто вихоплює з рук те, що їй потрібно, відповідно до геніальних законів, відмінних від звичайних законів природи. Цієї хвилини в ньому не лишилося й сліду від того щасливого, повного відчуття здоров’я, яке, відчуття, оцінює потворні життєві явища щодо їхньої корисности, хоч іще недавно він це й вихваляв; скоріше він страждав, ніби хлопчик, що не зважується пристати до гри.

Але Зиґмунд був не той чоловік, щоб, узявшись за яку-небудь справу, так одразу від неї відмовитись.

 – Клариса перенервувала, – констатував він. – Їй завше хотілося пробити головою стіну, й тепер голова її десь застрягла. Ти маєш як слід за неї взятися, навіть якщо вона й відмагатиметься!

 – Ви, лікарі, у психологічних процесах анічогісінько не тямите! – вигукнув Вальтер. Він пошукав ще один пункт для свого нападу й таки знайшов його. – Ось ти кажеш про «знамення», – провадив він, і його роздратування притлумила втіха, що він може говорити про Кларису, – й заклопотано зважуєш, коли знамення – це патологія, а коли – ні! А я тобі скажу: справжній стан людини – це коли все – знамення! Просто все! Може, ти й здатний поглянути правді в очі, але правда ніколи не погляне в очі тобі! Цього божественно непевного відчуття ти не пізнаєш повік!

 – Та ви божевільні обоє! – сухо кинув Зиґмунд.

 – Ну звісно, божевільні! – вигукнув Вальтер. – Але ти – людина не творча. Ти ніколи не пізнав, що таке «виражати себе», а для художника це взагалі означає «розуміти»! Вираз, якого ми надаємо речам, тільки й розвиває нашу здатність сприймати їх правильно. Я розумію, чого хочу або чого хоче хтось інший, лише тоді, коли роблю це сам. Це – наш живий досвід на відміну від твого мертвого! Ти, звичайно, скажеш, що це – парадокс, сплутування причини й наслідку, ти, зі своєю медичною казуальністю!

Але Зиґмунд мав на увазі не це, тому лише твердо додав:

 – Ти їй не дуже потурай, це їй запевне піде на користь. Нервові люди потребують певної суворости.

 – А коли я граю на роялі біля відчиненого вікна, – промовив Вальтер, немовби не чуючи шурякового застереження, – то що я роблю? Попід вікнами проходять люди, можливо, з-поміж них є й дівчата; хто хоче – спиняється, я граю для молодих парочок і самотніх дідів та бабів. Є серед них і розумні, й дурні. Та і я ж бо розуму їм не додаю. Те, що я граю, – не розум. Я розказую їм про себе. Сиджу невидимкою у себе в кімнаті й посилаю їм знаки – кілька нот, і це і їхнє життя, й моє життя. Ти справді міг би сказати, що це – теж божевілля!…

Зненацька він змовк. Відчуття «Ох, хто-хто, а я знаю, що вам усім сказати!» – це головне шанолюбне відчуття громадянина землі з посередніми творчими здібностями, якого гнітить палке бажання що-небудь повідомити людям, заніміло. Щоразу, коли Вальтер сидів у м’якій тиші край відчиненого вікна і, гордо усвідомлюючи, що він – митець, який ощасливлює тисячі незнайомих йому людей, випускав свою музику в світ, відчуття це нагадувало туго напнуту парасольку, й щоразу, коли він кидав грати, воно опадало, немов парасолька згорталася. Тоді вся легкість де й дівалася, всього, що було, ніби ніколи й не було, і говорити він міг тоді лише про що-небудь на кшталт того, що мистецтво, мовляв, утратило зв’язок з народом, і все погано. Вальтер згадав про це, і його огорнув смуток. Вальтер спробував з ним боротися. Адже й Клариса казала: «Музику треба грати «до кінця». Клариса казала: «Поки що-небудь робиш і сам, поти це й розумієш!» Але ж Клариса сказала й таке: «Тому ми самі маємо йти в божевільню!» Вальтерова «внутрішня парасолька», наполовину згорнувшись, метлялася на поривчастому вітрі.

 – Нервовими людьми треба певною мірою керувати – задля їхньої ж таки вигоди, – промовив Зиґмунд. – Ти ж бо сам казав, що терпець твій скоро урветься. І як лікар, і як чоловік можу дати тобі ту саму пораду: покажи їй, що ти – справжній чоловік. Вона проти цього повстане, я знаю, але дарма, якось уже змириться!

Мов надійна машина, Зиґмунд невтомно товкмачив про «результат», якого колись домігся сам.

Вальтер, усе ще на «поривчастому вітрі», відповів:

 – Таке медичне переоцінювання впорядкованого статевого життя взагалі застаріло! Коли я сиджу за роялем, малюю картину чи розмірковую, то справляю вплив на людей близьких і далеких, не позбавляючи одних того, що даю другим. Навпаки! Дозволь сказати тобі, що тепер уже немає, мабуть, жодної сфери, де людина має право керуватися лише власним світоглядом. Навіть у подружньому житті не має права!

Але дужчий тиск був на боці Зиґмунда, й вітер відніс Вальтера до Клариси, якої той під час цієї розмови не спускав з очей. Йому було прикро, що про нього хтось міг сказати, нібито він – не справжній чоловік; до цієї заяви Вальтер повернувся спиною, давши їй погнати себе до Клариси. І на півшляху відчув зі свого зляканого вищиру, що муситиме почати із запитання: «Як розуміти те, що ти заводиш мову про знамення?!»

Але Клариса вже побачила, що він іде до неї. Вона бачила, як він завагався ще тоді, коли стояв. Потім його ноги відірвалися від землі й понесли його до неї. Клариса спостерігала все це, відчуваючи неймовірну насолоду. Сполоханий дрозд спурхнув, хутко прихопивши з собою черв’яка. Тепер шлях для притягання був цілком вільний. Та раптом Клариса передумала й цього разу зустрічі уникла; вона неквапно рушила попід будинком за обійстя, воднораз не відвертаючи голови від Вальтера, але швидше, ніж він, хто зволікав, отож відстань між ними зросла так, що про будь-які арґументи й контрарґументи вже шкода було й думати.

27. Невдовзі Генерал Штум відкриває Аґату для товариства

Відколи Аґата переїхала до Ульріха, світські стосунки й обов’язки, що пов’язували його з широким колом людей, знайомих йому по дому Туцці, забирали в нього досить багато часу, бо жваве спілкування зимової пори, хоч уже й настала весна, ще не завмерло, а співчуття, яке йому виявляли після батькової смерти, вимагало зустрічного кроку – щоб він не ховав Аґату, хай навіть жалоба і звільняла обох від необхідности брати участь у бучних урочистостях. Якби Ульріх повною мірою скористався з переваг, котрі давала жалоба, то зміг би навіть тривалий час узагалі уникати будь-якого світського товариства й так облишити коло людей, до якого він потрапив лише через дивні обставини. Та відколи Аґата довірила йому своє життя, Ульріх діяв усупереч власним почуттям і перекладав на якусь частину себе – він підігнав її під традиційне поняття «обов’язки старшого брата» – багато рішень, ухвалювати які все його єство опиралось, а то й відмовлялося зовсім. До цих обов’язків старшого брата належало насамперед переконання, що Аґатина втеча з чоловікового дому має завершитися не інакше, ніж у домі кращого чоловіка. «Якщо так піде й далі, – зазвичай відповідав він сестрі, коли в них заходила мова, що їхнє спільне життя вимагає зробити те чи те, – то незабаром кілька претендентів запропонують тобі руку чи бодай серце»; а коли Аґата виношувала які-небудь плани довше, ніж на кілька тижнів, він відказував: «Але ж доти все переміниться!» Така його поведінка ображала б її ще дужче, якби вона не помітила у братові розладу з самим собою, і поки що це стримувало її від більшого спротиву, коли він висловлювався за те, щоб усіляко розширювати світське коло, в якому вони оберталися. Отак і вийшло, що після Аґатиного приїзду брат із сестрою поринули у світське життя куди глибше, ніж зробив би це Ульріх, якби жив сам.

Їхня спільна поява в товаристві, де тривалий час знали тільки Ульріха й ніколи жодного слова не чули від нього про сестру, викликала неабияку сенсацію. Одного дня до Ульріха знову завітав ґенерал Штум фон Бордвер – з ординарцем, своєю текою і з хлібиною. Він недовірливо принюхався до повітря. Запах у ньому стояв невимовний. Нарешті фон Штум уздрів на спинці стільця жіночу панчоху й осудливо сказав:

 – Ох, ці вже мені молодики!

 – Моя сестра, – пояснив Ульріх.

 – Ой, та облиш! Ніякої сестри в тебе немає! – заперечив ґенерал. – У нас голова лускає від таких важливих турбот, а ти ховаєшся тут з якоюсь дівкою!

Цієї миті до кімнати ввійшла Аґата, й фон Штум розгубився. Побачивши, що ці двоє по-сімейному схожі й що Аґата тримається досить невимушено, ґенерал відчув: Ульріх сказав таки правду. І все ж він не міг позбутися підозри, що перед ним Ульріхова коханка, хоча, звісно, й чомусь облудно на нього схожа.

 – Не знаю, що зі мною тоді коїлося, ласкава пані, – розповідав він згодом Діотимі, – але тієї хвилини я здивувався б не більше, якби він сам раптом постав переді мною знову випускником кадетського корпусу!

Бо коли Штум уздрів Аґату, він, позаяк вона надзвичайно йому сподобалася, застиг у тому заціпенінні, в якому звик вбачати ознаки глибокого замилування. Його ніжна опасистість і чутлива натура схилялися до того, щоб якомога скоріше вшитися, по суті, втекти від цієї каверзної ситуації, й Ульріх,попри всі свої спроби його затримати, мало що довідався про ті важливі турботи, які привели до нього освіченого ґенерала.

 – Ні! – картав той сам себе. – Немає нічого аж такого важливого, щоб через це перебивати вам так, як оце перебиваю я!

 – Але ж ти нам зовсім не перебиваєш! – запевнив його, усміхнувшись, Ульріх. – Що ти можеш нам перебити?!

 – Ну звісно, нічого! – погодився Штум, уже й геть збитий з пантелику. – У певному сенсі, звісно, нічого. Але як-не-як! Знаєш, краще я зайду якось іншим разом!

 – То бодай скажи ж, поки не втік, чому ти приходив! – зажадав Ульріх.

 – Та нічого такого! Анічогісінько! Дрібниця! – кинув Штум, якому нетерпеливилось ушитися. – Схоже, «велика подія» вже назріває!

 – Коня! Коня! На судно – і до Франції! – невідь чому загукав весело збуджений Ульріх.

Аґата звела на нього здивований погляд.

 – Даруйте, ласкава пані, – звернуся до неї ґенерал, – ви ж бо, либонь, не знаєте, про що йдеться.

 – Паралельна акція знайшла ідею, яка стане її вінцем! – завершив Ульріх.

 – Ні, я цього не казав, – заперечив ґенерал. – Я хотів лише сказати, що подія, на яку всі чекали, нарешті починає вимальовуватись!

 – Он воно що! – сказав Ульріх. – Але ж вона вимальовується ще від самого початку.

 – Ні, – поважно мовив ґенерал. – Річ не лише в цьому. Нині в повітрі зависла цілком очевидна порожнеча: ніхто не знає, як бути. На днях у твоєї кузини відбудеться вирішальна зустріч. Пані Набридер…

 – Хто це така? – перебив його Ульріх, почувши це нове ім’я.

 – Ти геть відбився від справ! – скрушно дорікнув йому ґенерал і, щоб відразу виправити становище, звернувся до Аґати:

 – Пані Набридер – це жінка, яка протегує поетові Фоєрмаулю. Чи ти не знаєш і його? – спитав він, повертаючи своє кругле тіло знову назад, коли не почув підтвердження від Ульріха.

 – Чого ж. Лірик.

 – Надісь, віршики, – кинув ґенерал, недовірливо уникаючи незвичного слова.

 – І навіть непогані. Й усілякі театральні п’єси.

 – Про це я не знаю. Та й записів своїх не прихопив. Але це той, що каже: «Людина добра». Одне слово, пані Набридер протегує, надісь, тезі, що людина добра, а це теза, кажуть, європейська, і тепер на Фоєрмауля буцімто чекає велике майбутнє. Але в неї вже був чоловік, знаменитий на цілий світ лікар, і тепер вона, либонь, хоче зробити знаменитим і цього Фоєрмауля. У всякому разі є небезпека, що твоя кузина втратить керівну роль, і її перехопить пані Набридер зі своїм салоном, де також уже крутяться всі знаменитості.

Ґенерал утер із чола піт; однак Ульріхові така перспектива видалася зовсім непоганою.

 – Ну, знаєш! – осудливо відповів Штум. – Як ти можеш так казати, адже ти теж поважаєш свою кузину! Чи не здається й ласкавій пані, що з його боку це – нечувана зрада й невдячність щодо жінки, яка всіх надихає?! – звернувся він до Аґати.

 – Я своєї кузини зовсім не знаю, – зізналася йому Аґата.

 – О! – мовив Штум і додав слова, в яких лицарські наміри змішалися в темній поступці Аґаті з мимовільним не лицарством: – Щоправда, останнім часом вона трохи подалася!

На це ні Ульріх, ні Аґата нічого не відповіли, й ґенерал відчув, що свої слова він має пояснити.

 – І ти ж бо знаєш чому! – значуще сказав він Ульріхові. Ґенерал не схвалював захоплення Діотими сексологією, яке відвертало її розум від паралельної акції, і був стурбований тим, що її взаємини з Арнгаймом не поліпшувались; але він не знав, скільки можна дозволяти собі, розповідаючи про такі речі при Аґаті, вираз обличчя якої робився чимдалі холоднішим. Проте Ульріх спокійно відповів:

 – А ти зі своєю нафтою так і тупцюватимеш, мабуть, на місці, якщо наша Діотима вже не матиме на Арнгайма колишнього впливу?

Штум зробив благально-жалісну міну, немовби закликаючи Ульріха утриматися від недоречного при жінці жарту, й водночас застережливо поглянув йому просто в очі. Знайшов він у собі й силу по-юнацькому хутко підняти з крісла своє незграбне тіло й поправив на собі мундира. У нього ще не розвіялася недовіра до Аґатиної появи в цьому домі, й він побоявся виказувати при ній секрети військового міністерства. Уже в передпокої, куди його провів Ульріх, ґенерал учепився в його лікоть, хрипко прошепотів, усміхаючись: «Заради Бога, тільки не вибовкай державної таємниці!» – й суворо заборонив йому згадувати про нафтові родовища при будь-якій третій особі, навіть якщо це буде рідна сестра.

 – Гаразд, гаразд, – заспокоїв його Ульріх. – Але ж це – моя сестра-близнючка.

 – І при близнючці не можна! – врочисто запевнив приятеля ґенерал, в якого «сестра» викликала таку вже недовіру, що її не могла розвіяти навіть «сестра-близнючка». – Пообіцяй мені!

 – Це не поможе, – не вгамовувався Ульріх, – навіть якщо я тобі й пообіцяю. Ми ж бо близнюки сіамські, розумієш?

Нарешті Штум таки збагнув, що Ульріх, якого ніколи не можна було змусити відповісти просто «так», з нього кепкує.

 – У тебе жарти іноді бували і вдаліші, ніж оцей! – дорікнув ґенерал. – Набалакувати на цю чарівну жінку – та нехай вона хоч сто разів буде твоя сестра, – таку бридоту, буцімто вона з тобою зрослася!

Та позаяк цієї хвилини у ньому знову прокинулася підозрілива настороженість із приводу усамітнення, в якому він застав Ульріха, то ґенерал усе ж таки додав ще й кілька запитань, які мали з’ясувати ситуацію, а саме: «Чи приходив уже до тебе новий секретар? Чи був ти в Діотими? Чи виконав ти свою обіцянку побалакати з Ляйнсдорфом? Чи знаєш ти, що відбувається тепер між твоєю кузиною й Арнгаймом?» Цей опецькуватий скептик добре про все це, звичайно, знав, але так він перевіряв Ульріха на щирість і результатом лишився задоволений.

 – Ну, то зроби мені послугу, не спізнися на доленосне засідання, – попросив він Ульріха й, ще важко сопучи після натужного вовтузіння з рукавами, застебнув шинелю. – А я тобі попередньо ще зателефоную й заїду по тебе на своїй машині, так буде краще!

 – І коли ж має відбутися ця нудота? – не вельми охоче спитав Ульріх.

 – Та, гадаю, тижнів так через два, – відповів ґенерал. – Ми ж бо хочемо привести до Діотими іншу партію, треба лишень, щоб там був і Арнгайм, а цей наразі десь їздить. – Він постукав пальцем по золотистій китиці, що звисала з кишені його шинелі. – А без нього «нам» яка ж радість?! Сам розумієш. Але знаєш, що я тобі кажу? – зітхнув він. – Хай там як, а я бажаю тілько одного: щоб духовний провід лишався за твоєю кузиною; мені було б страшенно прикро, якби довелося пристосовуватись до зовсім іншої ситуації!

Так завдяки цьому візиту Ульріх повернувся, тепер уже з Аґатаю, до товариства, яке покинув, коли був іще сам, і поновити свої світські зв’язки йому довелося б, навіть якби він цього зовсім не хотів, бо вже не міг ховатися з сестрою жодного дня довше, а сподіватися, що Штум мовчатиме про своє відкриття, таке знадливе для перегудів, теж не випадало. Коли «сіамці» прийшли з візитом до Діотими, та, виявилося, вже чула про таке незвичайне й сумнівне їхнє назвище, хоч у захваті від нього ще й не була. Бо вона, божественна, знаменита завдяки високоповажаним і незвичайним особистостям, яких усякчас можна було побачити в її домі, неоголошену заздалегідь появу Аґати сприйняла спершу дуже болісно, – адже родичка, котра не припала б до вподоби її гостям, могла б становити загрозу для її власної, Діотиминої, позиції куди більшу, ніж якийсь там кузен, а про цю нову кузину вона знала не більше, ніж колись про Ульріха, і це вже само собою дратувало її, хто знав геть-чисто все, коли їй довелося зізнатися в цьому ґенералові. Тож вона придумала Аґаті назву «осиротіла сестричка» – з одного боку, задля самозаспокоєння, з другого – задля превентивного вживання в ширших колах, і приблизно з таким настроєм і прийняла цих своїх родичів. Її приємно вразила та світська досконалість, яку пощастило продемонструвати Аґаті, й ця – пам’ятаючи про своє добропорядне виховання в монастирському інтернаті й скоряючись своїй насмішкувато-здивованій готовності сприймати життя таким, яке воно є (за що картала себе перед Ульріхом), – ця вже від першої хвилини, майже того не бажаючи, забезпечила собі доброзичливу прихильність могутньої молодої жінки, чиї шанолюбні претензії на велич були їй, Аґаті, цілком незбагненні й байдужі. Вона дивилася на Діотиу з таким самим простодушним подивом, з яким дивилася б на величезну електричну установку, в загадкову функцію якої – поширювати світло – ніхто не втручається. А вже виявившись колись завойованою, та ще й побачивши невдовзі, що Аґата всім до вподоби, Діотима й далі всіляко сприяла її успіхам у товаристві, роблячи їх – що робило честь і їй самій – чимдалі більшими. «Осиротіла сестричка» викликала співчутливе зацікавлення – спершу в ближчих знайомих у формі щирого подиву тим, що вони ніколи нічого про неї не чули, а в міру того, як коло знайомих розширювалося, це зацікавлення перейшло в ту непевну симпатію до всього нового й разючого, що пов’язує княжі династії й редакції газет.

І тоді Діотима з її естетським хистом інстинктивно вибирати з-поміж багатьох варіантів той найгірший, котрий ґарантує успіх у вищому світі, й зробила крок, завдяки якому «сіамці» дістали постійне місце в пам’яті аристократичного товариства: Аґатина покровителька раптом і сама побачила чар у тому, що почула на самому початку, й відразу заходилася розповідати всім як про щось чарівне, що її кузен з кузиною возз’єдналися за романтичних обставин після розлуки, яка тривала мало не все їхнє життя, і тепер називають себе сіамськими близнюками, хоч досі зі сліпої примхи долі становили майже цілковиту протилежність одне одному. Чому це так сподобалося спершу Діотимі, а тоді й решті товариства, й чому завдяки рішенню брата й сестри жити разом ця історія видалося не менш незвичайною, ніж зрозумілою, сказати важко. Усе це зробив талант Діотими-керівниці. У кожному разі одне й друге сталося, довівши, що, попри всі підступи конкурентів, Діотима, завдяки своїй м’якій силі, все ще може домогтися чого завгодно. Арнгайм, коли вже вкотре повернувся до міста й дізнався про це, виголосив у вибраному колі ґрунтовну промову, завершивши її словами глибокої шаноби до аристократично-народних сил. Якимсь чином поширилася навіть чутка, що Аґата, яка втекла до брата, доти жила в нещасливому шлюбі з одним знаменитим чужоземним ученим; а оскільки в колах, що задавали тон, до розлучення за поміщицькою традицією ставилися тоді не дуже схвально й обходилися подружньою зрадою, то Аґатине рішення багатьом літнім людям поставало в якомусь просто-таки подвійному світлі високого життя, світлі, в якому поєднується сила волі й наука іншим і яке граф Ляйнсдорф – і він до брата із сестрою ставився особливо прихильно – одного разу схарактеризував такими словами: «Ось із чого мав би брати приклад Бурґтеатр! А то на сцені завше показують такі жахливі пристрасті!»

Діотима, при якій граф це сказав, відповіла:

 – Дехто, намагаючись не відстати від моди, стверджує, нібито людина добра; та коли заглибишся в дослідження, як оце я, й пізнаєш плутані шляхи-дороги статевого життя, починаєш розуміти, що такі приклади трапляються вельми рідко!

Чого вона хотіла – пригасити чи підсилити похвалу його ясновельможности? Діотима ще не пробачила Ульріхові того, що, відколи він нічого не сказав їй про майбутній приїзд сестри, називала браком довіри до нього; але вона пишалася успіхом, до якого була причетна, й це відбилося в її відповіді.

28. Надміру веселощів

Аґата користалася перевагами, які відкрило перед нею світське товариство, з природним хистом, і її впевнена поведінка у такому дуже гоноровому колі братові подобалась. Роки, коли вона була дружиною шкільного вчителя у провінції, немовби опали з неї, не лишивши й сліду. Але наслідок цього Ульріх, стенувши плечима, поки що означив такими словами: «Високій аристократії до вподоби, що нас називають зрощеними близнюками. Вона завжди цікавилася більше звіринцями, ніж, скажімо, мистецтвом».

У мовчазній згоді вони сприймали все, що відбувалося, лише як інтерлюдію. У їхньому домашньому побуті треба було багато чого змінити чи влаштувати по-новому, обоє зрозуміли це вже першого дня. Але вони нічого не робили, боячись повернутися до розмови, межі якої годі було вгадати наперед. Віддавши свою спальню Аґаті, Ульріх перебрався до ґардеробної кімнати, де його відділяла від сестри ванна кімната, а згодом поступився сестрі ще й більшістю своїх шаф. Співчуття з цього приводу він відхилив, пославшись на колосник святого Лаврентія; проте Аґата серйозно й не думала, що порушила братові його життя старого парубка, позаяк він запевнив її, що дуже щасливий, і позаяк лише вельми туманно уявляла собі, якою мірою щастя було приступне йому доти. Тепер їй подобався цей будинок з його небуржуазною обстановкою, з безліччю непотрібних декоративних і підсобних кімнат довкола нечисленних придатних для житла й тепер переповнених; у всьому цьому було щось від церемонної ввічливости минулих часів, беззахисної перед самовдоволено-зневажливим ставленням до них нинішніх, але іноді німий протест ошатних кімнат проти непроханого безладу наводив і смуток, як його наводять обірвані й переплутані струни на темпераментно вигнутомій деці. В такі хвилини Аґата усвідомлювала, що брат вибрав цей відлеглий від вулиці будинок аж ніяк не випадково й не без наміру, як він намагався це подати, і в давніх стінах озивався не зовсім німий, але й не зовсім чутний голос пристрасти. Але ні сама вона, ні Ульріх не зізнавалися собі ні в чому, крім того, що цей безлад довкола їх тішить. Вони мешкали без комфорту, після Аґатиного вторгнення їжу замовляли в сусідньому готелі й у всьому знаходили привід для трохи надмірних веселощів, як це буває на пікніку, коли на лужку обходишся гіршою їжею, ніж подають за столом.

За таких умов не було й справжньої прислуги. Від досвідченого слуги, якого Ульріх, поселившись у цьому будинку, найняв тільки на короткий час – адже чоловік то був уже літній, збирався піти на спочинок і очікував лише, поки залагодяться якісь там формальності, – не можна було вимагати надто багато, й Ульріх навантажував його якомога менше; а обов’язки покоївки Ульріхові довелося виконувати самому, бо справа з облаштуванням кімнати, де можна було б поселити порядну дівчину, ще й досі, як і багато чого іншого, далі намірів не посунулась, і кілька спроб зрушити її з місця нічого путнього не дали. Отож Ульріх домагався неабияких успіхів у ролі зброєносця, збираючи свою лицарку на світські завоювання. До того ж Аґата тим часом почала обновлювати своє спорядження, і її покупки заповнювали будинок. А що ні його планування, ні умеблювання на жінку розраховані не були, то Аґата взяла собі за звичку використовувати весь будинок як ґардеробну кімнату, і внаслідок цього Ульріх хоч-не-хоч мусив знайомитися з її обновами. Двері поміж кімнатами стояли навстіж, його гімнастичні пристрої слугували манекенами й вішаками, а самого його, щоб і він сказав свою думку, відривали від письмового столу, як Цинцинната від плуга. Це зводило нанівець усі його намагання засісти за роботу, хоч таке бажання й далі жило в ньому, очікуючи своєї години, але він не просто терпів ці перешкоди з надією, що колись їм настане край, а й діставав від них задоволення, для нього нове, мов якесь омолодження. На вигляд бездіяльна активність сестри потріскувала в його самотності, наче вогник у ще не прогрітій печі. Світлі хвилі чарівливих веселощів, темні хвилі людської довіри заповнювали кімнати, де він мешкав, і в тих хвилях кімнати переставали бути простором, де він доти пересувався лише так, як йому заманеться. Але в цій невичерпності чиєїсь присутности його вражала насамперед та особливість, що незліченні дрібниці, з яких вона, присутність, складалася, разом давали величезний, зовсім неочікуваний результат: нетерпіння втратити свій час, це невтоленне відчуття, що не полишало його все життя, хоч би які великі й важливі, на загальну думку, речі випадали на його долю, – відчуття це, йому на подив, цілком зникло, й він уперше любив своє буденне життя, анітрохи ні про що не замислюючись.

Авжеж, він навіть аж надто захоплено затамовував подих, коли Аґата з властивою жінкам поважністю в таких речах спонукала його милуватися привабливими дрібничками, які вона скуповувала. Ульріх вдавав, ніби його зачаровує кумедна своєрідність жіночої натури, яка, бувши такою самою розважливою, все ж таки чутливіша, ніж чоловіча, і саме через це відкритіша ідеї грубого прикрашання, ще дальшої від виваженої людяности, ніж грубість чоловіча. А може, так воно насправді й було. Адже оті численні, невеличкі, до смішного ніжні несподівані ідеї, з якими він тепер стикався, – прикрашати себе бісером, кучериками, мереживом і гаптуванням з безглуздими візерунками просто-таки огидно-привабливих барв, – ці красоти, що нагадують оздоби в ярмарковому тирі, красоти, які наскрізь бачить кожна розумна жінка, але які через це анітрохи не втрачають для неї своєї принадности, почали обплутувати його павутиною свого осяйного безумства. Бо все, навіть блазенське й вульґарне, якщо сприймати його з усією серйозністю й ставити себе на один рівень з ним, поширює довкола власний смак і лад, хмільний аромат свого себелюбства, притаманну йому волю грати й подобатись. Ось що відчував Ульріх, коли спостерігав, як чепуриться, вдаючись до всіляких маніпуляцій, сестра. Він приносив, відносив, милувався, схвалював, давав, коли просила, поради, допомагав приміряти. Він застигав з Аґатою перед дзеркалом. У наші дні, коли жінка своїм виглядом нагадує добре обсмалену курку, з якою вже не треба довго морочитись, важко уявити собі її колишній вигляд у всій чарівності довго стримуваного апетиту, який тим часом уже став смішним. Довга спідниця, немовби пришита кравцем до підлоги й усе ж таки якимсь дивом здатна пливти над нею, мала під собою спершу потаємні легенькі спідниці – пістряві шовкові пелюстки, тихе погойдування яких раптом переходило у білі, ще м’якіші тканини й лише їхнім ніжним шумовинням торкалося тіла; це вбрання, нагадуючи хвилі тим, що поєднувало щось принадно-спокусливе з чимось таким, що відштовхувало погляд, воднораз було ще й мудрованою системо перешкод і укріплень довкола майстерно захищених чудес, а крім того, за всієї своєї неприродности становило вміло задрапований театр кохання, захопливу темінь якого осяває лише слабеньке світло уяви. Тепер? Це втілення підготовки Ульріх щодня бачив тепер немовби зсередини, в розібраному вигляді й у деталях. І хоча жіночі таємниці вже давно не становили для нього таємниць – саме тому, що він усе життя повз них лише пробігав, мов через передпокої чи палісадники, – тепер, коли не було ні проходу, ні мети, вони набували зовсім іншого сенсу. Віддавалася рикошетом напруженість, прихована в усіх тих речах. Ульріхові важко було сказати, до яких змін вона спричиняла. Він з цілковитим правом мав себе за чоловіка з яскраво вираженою чоловічою натурою, і йому здавалося досить природним, що такий чоловік може спокуситися поглянути на те, чого так часто жадаєш, і з другого боку; але іноді через це серце його мало не облягала тривога, й він, сміючись, проти цього повставав.

 – Таке враження, неначе вранці я прокинувся, а навколо мене раптом виросли мури жіночого пансіону й з усіх боків відгородили мене від світу! – заявив він.

 – І це лякає? – спитала Аґата.

 – Не знаю, – відповів Ульріх.

Потім він назвав сестру плотолюбною рослиною, а себе – нещасною комахою, що заповзла до її осяйної чашечки.

 – Ти зімкнула її навколо мене, – промовив він, – і ось я сиджу серед барв, ароматів та блиску й, ставши вже, всупереч своїй природі, частиною тебе, чекаю на самчиків, яких ми привабимо!

На душі в нього ставало справді досить дивно, коли він бачив, яке враження сестра справляє на чоловіків, – він, хто саме тим і клопотався, щоб «знайти їй чоловіка». Він Аґату не ревнував, ні, та й хто він був такий, щоб її ревнувати?! Її щастя було йому важливіше, ніж власне, і він бажав, щоб якомога скоріше знайшовся гідний чоловік і вивів сестру з того перехідного стану, в якому вона опинилася після розриву з Гаґауером. А проте коли він бачив її серед гурту чоловіків, що упадали коло неї, чи коли на вулиці який-небудь чоловік, приваблений її вродою, зазирав їй в обличчя, не зважаючи на її супутника, Ульріх не знав тоді, що з ним діється. У такі хвилини в нього (позаяк на звичайну реакцію – чоловічі ревнощі – він права не мав) також часто прокидалося відчуття, ніби довкола змикається світ, до якого він ще не ступив. Про чоловічі дивацтва й примхи він знав із власного досвіду так само добре, як і про обережніший жіночий флірт, і страждав, коли бачив, що суб’єктом і об’єктом усього цього стає й Аґата; йому здавалося, ніби він спостерігає женихання коней чи мишей; форкання й іржання, згорнені в трубочку й розтягнені губи, все, за допомогою чого незнайомі люди самовдоволено й так, щоб задоволеним лишився й ще хтось, відрекомендовуються одне одному, було йому огидне, – йому, хто на все це дивився без співчуття, як на важкий дурман, що підіймається з людського нутра. І хоч він усе ж таки й прирівнював себе до сестри, бо це відповідало його глибокій внутрішній потребі, однак іноді, вже згодом, збентежений такою своєю терплячістю, відчував мало не сором, що його зазнає нормальна людина, коли з нею під яким-небудь приводом зближується ненормальна. Коли Ульріх зізнався в цьому Аґаті, та засміялася й відповіла:

 – У нашому колі є ж бо й кілька жінок, які дуже упадають біля тебе.

Що тут діялося? Ульріх сказав:

 – По суті, це протест супроти світу. І ще він додав:

 – Ти знаєш Вальтера. Ми давно вже не любимо один одного. Та хоч я й злюся на нього і знаю, що і я його дратую, але в мене все ж таки нерідко, тільки-но побачу його, зринає тепле відчуття, так ніби у нас із ним цілковита злагода, хоч насправді це зовсім не так. Знаєш, ми багато чого в житті розуміємо, хоча з ним і не згодні, й тому погоджуватися з ким-небудь заздалегідь, ще доти, як ти його зрозумів, – це така сама казково чарівна нісенітниця, як те, що навесні вода зусібіч стікає в долину!

І Ульріх відчув: «Тепер це так!» І подумав: «Як тільки мені пощастить геть позбутися егоцентризму, егоїзму, найменшого відразливо-байдужого почуття до Аґати, тоді вона витягне з мене властивості, як магнітна гора цвяхи із судна! У своїй моралі я розпадуся на атоми, повернуся до первісного стану, в якому не буду ні собою, ні нею! Може, в цьому й полягає найвище щастя?!»

Але сказав він лише:

 – Так смішно спостерігати за тобою! Аґата густо зашарілася й відповіла:

 – Чому це «смішно»?

 – Ох, та не знаю, – сказав Ульріх. – Іноді ти мене соромишся. Але потім згадуєш, що я ж бо – «лише твій брат». А іншим разом, навпаки, не соромишся, коли я застаю тебе за обставин, які дуже зацікавили б чужого чоловіка. Але потім тобі раптом все ж таки спадає на думку, що це – не для моїх очей, і ти кажеш мені відвернутися.

 – Але чому це смішно? – допитувалась Аґата.

 – Мабуть, це просто щастя – стежити за ким-небудь поглядом, не знаючи навіщо, – промовив Ульріх. – Це нагадує прив’язаність дитини до своїх речей. Без розумової безпорадности дитини.

 – Може, тобі просто смішно грати у брата й сестру, – відповіла Аґата, – тому що грати в чоловіка й жінку ти вже ситий донесхочу?!

 – Може, й так, – мовив Ульріх, стежачи за нею. – Спочатку кохання – це просто прагнення наблизитись, інстинкт схопити. Його розклали на два полюси – чоловічий і жіночий, і між ними виникли божевільні напруги, перешкоди, конвульсії й переродження. Сьогодні ми ситі цією роздутою ідеологією, що вже мало не така сама смішна, як гастрософія. Я певен, Аґато: більшість людей були б вельми задоволені, якби пощастило розірвати цей зв’язок між дрібним подразненням шкіри й усією особистістю! І рано чи пізно настане ера простої сексуальної товариськости, коли хлопчик і дівчинка з одностайним нерозумінням дивитимуться на купу старих, зламаних заводних пружин, які колись були чоловіком і жінкою!

 – Але якби я лишень спробувала сказати тобі, що ми з Гаґауером були піонерами цієї ери, ти на мене знов образився б! – відповіла Аґата з усмішкою, терпкою, як добре, непідсолоджене вино.

 – Я вже ні на що не ображаюся, – промовив Ульріх. І всміхнувся. – Воїн скинув із себе лати! Уперше від давніх часів він відчуває на шкірі не куте залізо, а подих природи, й бачить, як тіло в нього стає таким стомленим і ніжним, що його можуть підхопити й понести птахи! – переконливо додав він.

І, так само всміхаючись, просто забувши стулити вуста, звів очі на сестру, що сиділа на краю столу й погойдувала ногою в чорній шовковій панчосі; крім сорочки, на ній були тільки коротенькі штанці. Але ці враження немовби відокремилися від її призначення й поставали картинно-самостійними. «Вона – мій товариш, а переді мною чарівно грає роль жінки, – подумав Ульріх. – Як же це ускладнює реальність – те, що вона – справді жінка!»

А сестра спитала:

 – А кохання справді немає?

 – Є! – відповів Ульріх. – Але у виняткових випадках. Треба бачити різницю. По-перше, є фізичні відчування, які належать до категорії шкірних подразнень; їх і без моральних аксесуарів, навіть без будь-якого почуття можна викликати як чисте задоволення. По-друге, зазвичай є, крім того, душевні переживання, що, певна річ, дуже глибоко пов’язані з фізичними відчуваннями, проте лиш такою мірою, що в усіх людей вони з незначними відхиленнями однакові. Ці головні й неминуче однакові моменти кохання я все ж таки зарахував би скоріше до сфери фізично-механічної, ніж до душевної. Та є в коханні, зрештою, і суто душевні відчування, тільки вони зовсім не конче причетні до решти двох його боків. Можна любити Бога, можна любити світ; а втім, лише Бога чи світ узагалі й можна, мабуть, любити. Принаймні не конче любити яку-небудь людину. Та коли вже її любиш, то фізичний бік притягує до себе цілий світ, внаслідок чого він постає перед тобою немовби навиворіт.

Раптом Ульріх змовк. Аґата густо зашарілася.

Якби Ульріх добирав слова з облудним наміром донести до Аґатиної свідомости неминуче пов’язані з ними уявлення про процес кохання, то свого домігся б.

Щоб якось розрядити напруженість, що мимоволі виникла, він заходився шукати сірники.

 – У всякому разі, – промовив він, – кохання, якщо це кохання, – винятковий випадок, і взірцем для буденного життя воно слугувати не може.

Аґата підхопила край скатерки й обгорнула ним собі ноги.

 – Якби нас побачили й почули чужі люди, то чи не зринула б у них думка про якісь неприродні почуття? – зненацька спитала вона.

 – Дурниці! – заперечив Ульріх. – Що кожне з нас відчуває, то це – невиразне подвоєння себе в протилежній природі. Я – чоловік, ти – жінка; кажуть, нібито людина до кожної своєї властивости має в собі й ледь окреслену або притлумлену протилежну властивість. Принаймні якщо людина не безнадійно самовдоволена, то вона за такою протилежною властивістю тужить. Виходить, мій антипод, що з’явився на світ Божий, прослизнув у тебе, а твій – у мене, й обидва пречудово почуваються в поміняних тілах, – просто через те, що не надто високої думки про колишнє своє оточення й вигляд, який звідти відкривався!

«Колись про все це він уже сказав був більше, – подумала Аґата. – Чому він відступає?»

Ульріхові слова пасували, мабуть, до теперішнього їхнього життя – життя двох товаришів, які іноді, коли товариство решти людей дає їм для цього час, дивуються, що вони – чоловік і жінка, але воднораз і близнюки. Якщо між двома людьми заходить така злагода, то особисті стосунки кожного з них зі світом набувають чарів невидимої прихованости одного в другому, обміну одягом і тілами й веселого, схованого за двома личинами зовнішности обману, яким двоєдині морочать голови тим, хто про нього не здогадується. Але ці грайливі й надто захоплені радощі – так діти часом здіймають галас замість того, щоб просто погаласувати, – не пасували до тієї поважности, тінь якої, падаючи з великої висоти, інколи мимоволі змушувала мовчати серце цих двох, брата й сестри. Так і сталося якось увечері, коли перед сном вони випадково зустрілися знов, і Ульріх, уздрівши сестру в довгій нічній сорочці, надумав пожартувати:

 – Якби ми жили сто років тому, я зараз вигукнув би: «О, мій ангеле!» Шкода, що це слово вийшло з моди!

І відразу змовк, вражено подумавши: «Чи це – не те єдине слово, яким я мав би її називати?! Не «подруга», не «жінка»! А ще казали: «Небесне створіння!» Може, це було б і до смішного пишномовно, та все ж таки краще, ніж узагалі не мати мужности повірити собі!»

Тим часом Аґата подумала: «Чоловік у нічній піжамі ангелом не здається!» Але цей здавався широкоплечим і несамовитим, і їй раптом стало соромно за своє бажання, щоб це велике обличчя з розкуйовдженим чубом затьмарило їй очі. Вона відчула якесь фізично невинне чуттєве збудження; кров могутніми хвилями билася в тілі й, забираючи всю її внутрішню снагу, розливалася шкірою. Аґата не була така фанатична, як брат, тож відчувала те, що відчувала. Коли це була ніжність, то це була ніжність – не ясність думки чи моральне осяяння, хоч і це в ньому однаковою мірою і притягувало її, й відлякувало.

І день у день, знов і знов Ульріх у думках усе узагальнював і доходив висновку: по суті, це – протест супроти життя! Вони простували попідруки містом. Пасуючи одне до одного зростом, пасуючи одне до одного віком, пасуючи одне до одного поглядами на речі. Йдучи пліч-о-пліч, вони не могли одне одного добре розгледіти. Високі, приємні одна одній постаті, вони лише на радощах виходили з дому на вулиці й що крок відчували подих свого доторку посеред усього чужого довкола. Ми – одне ціле! Це відчуття, просто-таки незвичайне, ощасливлювало їх, і Ульріх, почасти віддаючись на його волю, почасти чинячи йому опір, казав:

 – Сміх, та й годі: ми так задоволені тим, що ми – брат і сестра! Для цілого світу такі двоє – звичайнісінька собі рідня, а ми бачимо в цьому щось особливе?!

Можливо, він образив цим Аґату.

 – Але я хотів цього завжди, – додав Ульріх. – Ще хлопчиком вирішив: одружуся лише на жінці, яку візьму собі за доньку ще дівчинкою й сам виховаю. Щоправда, мені здається, що такі ідеї, просто-таки банальні,виникають у багатьох чоловіків. Але я, вже в дорослому віці, справді закохався був у таку дитину, хоча й усього-на-всього на три чи на чотири години! – І повів свою розповідь далі: – Сталося це у трамваї. До нашого вагона ввійшла дівчинка, років дванадцятьох, з неї був чи то дуже молодий батько, чи то старший брат. Увійшла, сіла, недбало подала кондукторові гроші на два квитки. Справжнісінька тобі світська дама, навіть жодного сліду дитячої неприродности. У такій самій манері вона розмовляла й зі своїм супутником або просто слухала його. Вона була навдивовижу чарівна – смаглява, губи повні, брови густі, трохи кирпатий ніс. Мабуть, темнокоса полька чи з південних слов’ян. Мені здається, й одяг її нагадував якийсь національний стрій, тільки жакетка була довга, в талію, з коротенькою облямівкою й на шнурках, а на шиї й на руках – рюшики; одне слово, жакетка на свій лад не менш досконала, ніж усе те дівча. А може, то була албанка? Я сидів надто далеко й не чув, як вона розмовляла. Мені впало в око, що риси її суворого обличчя випереджали її вік і здавалися цілком дорослими. Однак то було обличчя вочевидь дитяче, а не маленької, як карлиця, жінки. А з другого боку, те дитяче обличчя не було незрілою, попередньою стадією дорослого, аж ніяк. Іноді жіноче обличчя справляє враження завершеного й у дванадцять років, і навіть з погляду духовного воно вже ніби становить перший шкіц, накиданий розгонистими мазками майстра, тож усе, що він згодом додасть у процесі доопрацювання, лише зіпсує первісну велич. Можна палко закохатися в таке личко, закохатися на смерть, навіть, по суті, не відчуваючи жаги. Пригадую, я заходився несміливо озиратись на решту пасажирів, бо на душі в мене було так, ніби світ довкола пішов перекидом. Потім я висів услід за тим дівчам, але у вуличній юрбі згубив його з очей, – завершив він свою невеличку розповідь.

Аґата хвилю ще зачекала, тоді всміхнулася й спитала:

 – А як це в’яжеться з тим, що ера кохання минула й зосталася лише сексуальність і товариськість?

 – А ніяк не в’яжеться! – вигукнув Ульріх, розсміявшись. Сестра замислилась і не без гіркоти в голосі завважила (враження було таке, ніби вона зумисне повторює його слова, які він сказав того вечора, коли вони зустрілися вперше):

 – Усім чоловікам кортить погратись у братиків і сестричок. Мабуть, у цьому справді є щось несосвітенне. Братик і сестричка, коли трішки хильнуть, називають одне одного «татусем» і «матусею».

Ульріх отетерів. Аґата не просто мала рацію; обдаровані жінки вміють безжально спостерігати за коханими чоловіками, але такі жінки не мають теорій і тому не користаються зі своїх відкриттів, хіба лиш тоді, коли роздратовані. Ульріх відчув себе трохи ображеним.

 – Цьому, звичайно, вже є пояснення з погляду психології, – сказав він, повагавшись. – Немає також жодного сумніву в тому, що з погляду психології ми з тобою викликаємо підозру. Схильність до кровозмішення виявляється в дитинстві так само рано, як антисоціальні нахили і протест супроти життя. Можливо навіть, недостатньо усталена одностатевість, хоч я…

 – Я теж ні! – кинула Аґата й знову засміялася, хоча, власне, й знехотя. – Жінки мене зовсім не приваблюють.

 – Немає значення, – промовив Ульріх. – У кожному разі, все це – душевні потрухи. Можеш додати ще, що є така собі «султанська» потреба: в цілковитій самотності, замкнувшись від усього світу, обожнювати і щоб обожнювали тебе. У давнину на Сході з тієї потреби виник гарем, а тепер цьому слугує сім’я, кохання й собака. А я можу сказати, що прагнення володіти людиною отак одноосібно, щоб ніхто інший і підступитись не смів, – ознака особистої самотности в людському суспільстві, й цю ознаку рідко заперечують навіть соціалісти. Якщо подивишся на це з такого боку, то ми з тобою – не що інше, як один із прикладів буржуазних надмірностей. О, поглянь, яке чудо! – урвав він себе й потяг її за лікоть.

Вони стояли перед невеликим базарчиком серед старих будинків. Навколо статуї у стилі класицизму, що зображувала якогось ученого мужа, лежала різнобарвна городина, над прилавками були розіпнуті великі парасолі з мішковини, під ногами качалися фрукти, хтось тягав кошики, хтось проганяв собак від виставлених на продаж щедрот, тут і там вигулькували червоні обличчя простолюду. У повітрі дзвеніли й гриміли по-діловому збуджені голоси і пахло сонцем, що світило на земну всяку всячину.

 – Хіба можна не любити світ, коли просто дивишся на нього й відчуваєш його запахи?! – захоплено спитав Ульріх. І додав: – А ми любити його не можемо, бо не згодні з тим, що діється в його головах.

Аґаті таке застереження прийшлося не до смаку, й вона нічого не відповіла. Тільки притислася до братового плеча, і обоє зрозуміли це так, немовби вона лагідно затулили йому долонею рота.

Ульріх засміявся і сказав:

 – Я ж бо й сам собі не подобаюсь! Це через те, що завжди знаходиш якісь вади в людях. Але ж і я, зрештою, маю бути здатним що-небудь любити, й ось тут сіамська сестра, яка не є ні мною, ні собою, і є такою самою мірою мною, як і собою, – це вочевидь єдина точка перетину всього на світі!

Аґата знов повеселішала. Зазвичай вона завжди переймалася його настроєм. Але так, як першої ночі після її приїзду до нього чи й доти, вони не розмовляли вже ніколи. Це щезло, розвіялось, як повітряні замки з хмар: коли вони громадяться не над безлюдною місцевістю, а над сповненими життя міськими вулицями, в них не віриш по-справжньому. Причину належало шукати, мабуть, лише в тому, що Ульріх не був певен, наскільки міцні ті відчування, які його бентежили; але в Аґати часто складалося враження, що він бачить у них лише химерні надмірності. А довести йому, що це не так, Аґата не могла: адже вона завжди говорила менше, ніж він; говорити так, як він, вона не вміла, та й не намагалася. Вона відчувала тільки, що він ухиляється від рішення, а ухилятися він не мав права. Так обоє вони, по суті, й ховались у своєму потішному щасті, й через це Аґату з дня на день огортав чимдалі глибший смуток, хоч сміялася вона не рідше, ніж брат.

29. Професор Гаґауер береться за перо

Але переміни настали через Аґатиного чоловіка, про якого вони майже забули.

Якось уранці – і цей ранок поклав край їхнім радісним дням – Аґата одержала важкого листа канцелярських розмірів, запечатаного великою, круглою жовтою облаткою з білими літерами штампу Кайзерівсько-королівської гімназії імени імператора Рудольфа в місті такому й такому. Ту ж мить, ще поки вона тримала в руці нерозкритого конверта, в її уяві з нічого постали будинки – триповерхові, з німими дзеркалами доглянутих вікон; з білими термометрами знадвору, на бурих рамах, по одному на кожному поверсі, щоб знати, яка погода; з грецькими фронтонами й барочними мушлями над вікнами, з головами, що виступають з мурів, і такими самими міфічними чатовими, які мали такий вигляд, ніби їх вирізьбив у своїй столярні червонодеревець і розфарбував під камінь. Бурі й мокрі, тяглися містом вулиці з такими самими розбитими коліями, з якими влилися в нього ще путівцями, а крамниці обабіч них із зовсім новенькими вітринами скидалися все ж таки на жінок, якими ті були тридцять років тому, коли підбирали свої довгі спідниці й не важилися ступити з хідника на залиту багном бруківку. Провінція в Аґатиній голові! Плутанина в Аґатиній голові! Просто незбагненно: чому все це не пощезло зовсім, адже вона гадала, що позбулася цього навік?! І ще незбагненніше: невже вона була колись з усім цим пов’язана?! Вона бачила шлях, що пролягав від їхніх дверей попід стінами знайомих будинків до школи, шлях, який чотири рази на день проробляв Гаґауер і яким попервах часто ходила й вона, проводжаючи чоловіка з дому на роботу, – в ту пору, коли намагалася не розхлюпати жодної краплини свого гіркого цілющого трунку. «Тепер Гаґауер ходить обідати, мабуть, до готелю? – спитала вона себе. – Чи відриває він тепер аркушики від календаря, як це щоранку робила я?» Усе це раптом знов набуло такої безглуздо-злободенної гостроти, немовби повік не могло померти, й вона із зачаєним жахом усвідомлювала, що в ній прокидається добре знайоме відчуття заляканости, яке складалося зі збайдужіння, втраченої сміливости, пересичености всім, що викликало відразу, і з непевного стану власної ефемерности. Якось нетерпляче, аж пожадливо розпечатала вона грубезного листа від свого чоловіка.

Коли професор Гаґауер після похорону тестя й короткого візиту до столиці повернувся туди, де жив і працював, оточення прийняло його достоту так, як приймало щоразу після його нетривалих поїздок; він поринув у це оточення з приємним усвідомленням того, що добре залагодив справу й тепер може перевзутися з дорожніх черевиків у домашні пантофлі, в яких удвічі краще працюється. Професор Гаґауер вирушив до своєї школи; швейцар зустрів його шанобливо; розмовляючи з учителями, підлеглими йому, професор відчував, що йому раді; у канцелярії на нього очікували ділові папери й питання, розглядати які без нього ніхто не важився; поквапно простуючи коридорами, він мав таке відчуття, ніби його хода окрилює всю школу. Ґотліб Гаґауер був особистістю і про це знав; його чоло випромінювало веселий норов і натхнення, осяваючи підлеглий йому виховний заклад, і коли поза школою в нього цікавились, як почувається й де тепер його пані дружина, він відповідав з душевним спокоєм чоловіка, котрий знає: із сімейним життям у нього все гаразд. Відомо, що істота чоловічої статі, поки вона ще спроможна давати життя нащадкам, короткі перерви в подружньому житті сприймає так, ніби з неї скидають легеньке ярмо, навіть якщо не пов’язує з цим жодних лихих намірів, а після такого відпочинку зі свіжими силами звалює на себе своє щастя. Отак і Гаґауер – попервах сприймав Аґатину відсутність, нічого не підозрюючи, і спочатку навіть не помічав, скільки часу нема дружини.

Його увагу на це звернув і справді отой настінний календар, який через аркуші, що їх день при дні доводилося відривати, в Аґатиній пам’яті обернувся на страшний символ життя; висів календар у їдальні – чужа як для стіни пляма, новорічний подарунок від крамниці канцелярського начиння, який так і лишився тут, відколи Гаґауер приніс його зі школи, й Аґата цей невтішний на вигляд календар не лише терпіла, а навіть про нього дбала. Це був би справжній Гаґауер, якби після Аґатиного від’їзду він почав був відривати аркуші від календаря сам, бо прирікати цю частину стіни, можна сказати, на пустку суперечило його звичкам. Але, з другого боку, Гаґауер був такий чоловік, котрий завжди знає, на якому градусі місяця й тижня він перебуває в океані безкінечности, а крім того, він мав календаря й у шкільній канцелярії; і нарешті, саме тієї хвилини, коли йому спало на думку все ж таки піднести руку, щоб налагодити лік часу у власному домі, він відчув якусь дивну, ніби усмішкувату затримку, один із тих імпульсів, якими – згодом так воно й виявилося – дає про себе знати доля, але який він спершу сприйняв за ніжний вияв лицарський почуттів. Це його здивувало й водночас потішило. Гаґауер вирішив до повернення Аґати, на знак поваги й пам’яті, не торкатися аркуша з тим днем, коли вона поїхала з дому.

Так настінний календар став згодом гнійною раною, яка, щойно Гаґауер кидав на неї погляд, нагадувала йому, скільки часу вже дружина уникає домівки. Ощадний у побуті і в почуттях, він писав їй листівки, в яких повідомляв про себе й помалу щораз наполегливіше запитував, коли Аґата повернеться. Жодної відповіді він не одержував. Невдовзі Гаґауер уже перестав сяяти, коли знайомі співчутливо цікавилися в нього, чи надовго ще затримують його дружину її сумні обов’язки, але професор, на своє щастя, повсякчас мав багато роботи, бо кожен день, крім шкільних турбот та справ у різноманітних товариствах, членом яких він був, приносив йому поштою безліч запрошень, запитів, схвальних і звинувачувальних листів, коректур, часописів і важливих книжок. Хоча тлінний образ Гаґауера мешкав у провінції, бувши частиною того непривабливого враження, яке провінція справляла на чужу проїжджу людину, однак дух його жив у Європі, і це тривалий час не давало йому усвідомити всього значення відсутности Аґати. Але одного дня серед пошти виявився лист від Ульріха, і той лист сухо повідомляв про те, про що й мав повідомити: що Аґата повертатися до Гаґауера вже не має наміру і просить його дати згоду на розлучення. Цей лист, попри його ввічливу форму, був такий короткий ібезцеремонний, що обурений Гаґауер зрозумів: Ульріх дбав про його, адресата, почуття не більше, ніж дбав би про яку-небудь комашку, струшуючи її з листка. Першим порухом його внутрішнього спротиву було: не сприймати серйозно, це – якась примха! Звістка здавалася такою собі примарою-блазнем серед ясної, як Божий день, безлічі невідкладних турбот і почесного потоку схвалень і подяк. Аж увечері Гаґауер, повернувшись у своє порожнє помешкання, сів до письмового столу й коротко, але гідно відписав Ульріхові: найкраще буде, мовляв, вважати, що ніякого листа той не надсилав. Але невдовзі від Ульріха надійшов іще один лист, де той, відкидаючи таку позицію, без відома Аґати ще раз нагадував про її волю і лише трохи ввічливіше й докладніше просив Гаґауера не ускладнювати, наскільки це з його боку можливо, юридичних кроків, як це й личить чоловікові його високих моральних засад, а також уникати небажаних прикрих публічних ексцесів. Нарешті Гаґауер усвідомив усю серйозність становища й дав собі три дні, щоб знайти відповідь, яка потім не викликала б ні невдоволення, ні жалю.

Два із цих трьох днів він страждав через відчуття, немовби йому хтось завдав удару ножем у серце. «Страшний сон!» – раз у раз жалісно казав він собі й, коли не дуже тримав себе в руках, забував вірити в реальність того, про що його просили. Усі ці дні в його грудях визрівало глибоке сум’яття, яке дуже нагадувало ображене кохання, а до сум’яття додавалися ще й непевні ревнощі, спрямовані, мабуть, не стільки супроти якого-небудь коханця, що його Гаґауер вважав причиною Аґатиної поведінки, скільки супроти чогось незбагненного, чогось такого, що, здавалося йому, відтісняло його вбік. Це був своєрідний сором, подібний до того, який відчуває вельми вимоглива до себе людина, коли що-небудь розіб’є чи збуде. Раптом розпалося навпіл щось таке, що від давніх-давен твердо посідало в голові своє місце, якого вже не помічаєш, але від якого багато чого залежить. Блідий і розгублений, з нестерпною мукою в серці, яку не варто недооцінювати лише через те, що в ній не було краси, блукав Гаґауер, уникаючи людей, боячись пояснень, які довелося б давати, й ганьби, яку довелося б терпіти. Аж на третій день у цьому його стані нарешті визріли ознаки твердости. До Ульріха Гаґауер відчував не менш глибоку природну неприязнь, ніж той до нього, і хоч досі ніколи цього по-справжньому не показував, тепер це раптом виявилося в тому, що всю провину за поведінку Аґати, якій геть заморочив голову вочевидь її по-циганському невгамовний брат, він пророчо звернув на шуряка. Гаґауер сів за письмовий стіл і в кількох словах зажадав, щоб дружина негайно повернулася додому, категорично заявивши, що решту питань він, її законний чоловік, обговорюватиме лише з нею.

Від Ульріха надійшла відмова – така сама коротка й категорична.

Тоді Гаґауер вирішив узятися за саму Аґату; він зняв копії свого листування з Ульріхом, додав до них довге, добре продумане послання, й усе це жужмом і побачила перед собою Аґата, коли розкрила того великого, запечатаного офіційною облаткою конверта.

Самому Гаґауерові здавалося, ніби всього цього, що насувалося, просто не могло бути. Повернувшись увечері від своїх службових обов’язків у «спорожнілий дім», він сидів над аркушем поштового паперу, як колись Ульріх, і не знав, із чого почати. Але в житті Гаґауера вже не раз виправдовував себе добре відомий «ґудзиковий метод», і він скористався ним і цього разу. Метод цей полягає в тому, що людина починає методично впливати на свої думки, навіть коли йдеться про завдання, пов’язані з емоціями; це приблизно так, як ото пришиваєш до одягу ґудзики, бо якби забрав собі в голову, буцімто без них швидше роздягався б, то лише гаяв би час. Англійський письменник Сервей, наприклад, чиєю працею скористався для цього Гаґауер, позаяк навіть у біді йому важливо було порівняти її з власними поглядами, у процесі успішного мислення виділяє п’ять таких ґудзиків: а) спостереження за явищем, у процесі яких виникають труднощі в його безпосередньому сприйнятті; б) подальше окреслення й уточнення цих труднощів; в) гіпотеза щодо можливого вирішення; г) логічні висновки з цієї гіпотези; д) подальші спостереження з метою прийняти чи відхилити гіпотезу й, таким чином, успішне завершення процесу мислення. Аналогічний метод Гаґауер уже вдало застосував був до такої світської речі, як лавнтенніс, коли вивчав цю гру в клубі державних службовців, завдяки чому вона й набула для нього неабиякої інтелектуальної привабливости, хоча у справах суто емоційних він до цього методу жодного разу ще не вдавався; адже щоденне його душевне життя наповнювали стосунки переважно професійні, а у взаєминах більш особистих – те «справжнє почуття», яке в білої раси становить суміш у такому разі всіх можливих і узвичаєних почуттів з певною перевагою тих, які з причин локальних, професійних чи станових найшвидше потрапляють під руку. Тому застосовувати ґудзики до незвичайного дружининого бажання розлучитися з ним доводилось без достатнього тренування, а щодо «справжнього почуття», то в разі труднощів, які стосуються тебе особисто, воно виявляє властивість легко роздвоюватись. З одного боку, воно підказувало Гаґауерові, що такий сучасний чоловік, як він, з багатьох причин зобов’язаний не створювати труднощів нічиїй волі розірвати стосунки, основані на взаємній довірі; одначе з другого боку, якщо ти цього не хочеш, то воно промовляє й багато чого такого, що від цього обов’язку звільняє, бо нині поширену в таких речах легковажність схвалювати у жодному разі не можна. У такому разі – Гаґауер про це знав – сучасна людина має «розслабитись», тобто розпорошити свою увагу, прибрати вільну позу й прислухатися до того, що долине із потаємних глибин її нутра. Він обережно урвав свої роздуми, втупився в осиротілий календар на стіні й прислухався до себе; по хвилі голос ізсередини, з глибини підсвідомости, таки й відповів достоту те, що вже спадало йому на думку: що він, зрештою, не конче має рахуватися з такою необґрунтованою і принизливою вимогою дружини!

Але так розум професора Гаґауера несподівано перенісся вже й до сервеєвських ґудзиків від а) до д) чи до іншого еквівалентного ряду ґудзиків і, пожвавішавши, наштовхнувся на труднощі у витлумаченні явища, спостерігати яке йому довелося. «Чи винен я, Ґотліб Гаґауер, у цій прикрій історії?» – спитав себе професор. Він ще раз обміркував свою поведінку й не виявив у ній геть нічого такого, чим можна було б собі дорікнути. «Може, причина в іншому чоловікові, якого вона кохає?» – шукав він далі можливу розгадку. Але припустити таке йому було важко, бо коли Гаґауер змусив себе зважити все об’єктивно, то виявилося, що навряд чи який-небудь інший чоловік міг запропонувати Аґаті щось краще, ніж він. Та оскільки особисте марнолюбство могло затуманити це питання швидше, ніж будь-яке інше, то Гаґауер поклав розглянути його якомога докладніше; і тоді йому відкрилися грані такі, про які доти він ніколи навіть не замислювався. Раптом Гаґауер відчув, що підійшов до пункту в) за Сервеєм і напав на слід можливої розгадки, який вів далі через г) і д). Уперше після одруження на думку йому спав комплекс явищ, властивих, як він знав, лише жінкам, у котрих кохання до протилежної статі в жодному разі не буває ні пристрасне, ні глибоке. І в нього защеміло серце через те, що в його пам’яті не знайшлося жодного доказу тієї щирої, мрійливо-безоглядної, повної самовіддачі, яку він колись, ще парубком, відчував у жінок, чия легка поведінка не полишала сумнівів, хоч це дало йому ту перевагу, що тепер він із цілковитим науковим спокоєм відкинув можливість зруйнування свого подружнього щастя кимось третім. Отож поведінка Аґати сама собою зводилася до суто особистого протесту супроти цього щастя, а позаяк і поїхала вона, ні словом, ні півсловом не обмовившись про свої наміри, до того ж ніякі обґрунтовані переміни в її голові за такий короткий час статися на могли, то Гаґауер дійшов висновку, тепер уже остаточного: незбагненний Аґатин вчинок можна пояснити лише однією зі спокус упасти в песимізм, яким, спокусам, дедалі частіше піддаються, кажуть, натури, котрі не знають, чого хочуть.

Та чи була Аґата такою натурою насправді? Це ще належало з’ясувати, і Гаґауер у задумі покуйовдив другим кінчиком ручки свої вуса. Зазвичай вона справляла враження, звісно, «людини товариської», як він це називав, але навіть у питаннях, котрі надзвичайно його цікавили, виявляла велику байдужність, щоб узагалі не сказати відсталість! По суті, в ній було щось таке, що не гармоніювало ні з ним, ні з рештою людей та їхніми інтересами; але воно й нікому і нічому не суперечило; адже Аґата й засміється разом з усіма, й споважніє, коли треба, та, коли добре подумати, всі ці роки вона завжди справляла враження якоїсь трохи неуважної. Вона немовби й прислухалася до того, що їй казали чи пояснювали, й водночас немовби ніколи цьому не вірила. Якщо замислитись глибше, то вона здавалася йому просто-таки хворобливо байдужною. Часом складалося враження, ніби свого оточення вона не помічає взагалі. І раптом його перо, перше ніж він устиг це усвідомити, забігало на папері, роблячи характерні закрути. «Ти забрала собі в голову казна-що, – писав він, – гадаючи, нібито надто прекрасна, щоб любити життя, яке я в змозі тобі дати і яке хоч і досить скромне, зате чисте й наповнене. Ти завжди підходила до нього, як мені тепер здається, немовби з камінними щипцями. Ти відмовилася від щедрот людяности й моральности, що їх може дати й життя скромне, і навіть якби я припустив, нібито ти з якоїсь причини відчула своє право на це, ти однаково не виявила б доброзвичайної волі до перемін і натомість вибрала б рішення неприродне й примарне!»

Він замислився про це ще раз. Подумки перебирав учнів, що пройшли крізь його виховательські руки, – перебирав, щоб знайти випадок, який що-небудь йому підказав би; та не встиг він по-справжньому заглибитись у спогади, як йому сама спала на думку та частина роздумів, котрої доти бракувало й через котру його не полишало якесь невиразне й прикре відчуття. Цієї миті Аґата перестала бути для нього цілком особистим випадком, закритим для загального доступу; бо досить було йому згадати про те, від чого лишень вона з готовністю відмовлялася, не бувши осліпленою якоюсь особливою пристрастю, як він, собі на радість, неминуче приходив до основної, відомої сучасній педагогіці гіпотези, що Аґата позбавлена здатности до надоб’єктивного мислення й міцного духовного контакту з довколишнім світом! Він швидко написав: «Либонь, ти ще й досі достатньою мірою не усвідомлюєш, що задумала зробити; але, поки ти не ухвалила остаточного рішення, я тебе застерігаю! Ти, мабуть, діаметральна протилежність тому типу людей, що до нього належу я, – людей, які спрямовані в життя і які тямлять у ньому смак; та саме через це тобі й не варто так легковажно відмовлятися від опори, яку становлю для тебе я». А втім, Гаґауер хотів був написати не про це. Адже розум людини – властивість не ізольована від усього й ні з чим не пов’язана, брак розуму спричиняє брак моральних чеснот (адже говорять про моральне недоумство), так само як і моральні вади (на що, втім, звертають увагу рідше) здатні спрямувати силу інтелекту в потрібний їм бік або її засліпити! Тож в уяві Гаґауер бачив такий собі завершений тип і, спираючись на вже наявні визначення, схильний був називати його швидше за все «загалом досить розумним різновидом морального недоумства, яке виявляється лише в окремих неґативних явищах». Він тільки не зважився скористатися цим повчальним зворотом у листі – почасти через те, що не хотів ще дужче дратувати дружину-втікачку, а почасти через те, що нефахівець такі визначення, коли вони стосуються його самого, зазвичай сприймає хибно. Однак тепер досить об’єктивно було з’ясовано, що сукупно всі ці неґативні явища належать до великої категорії розумової неповноцінности, і зрештою Гаґаер знайшов вихід із цього конфлікту між сумлінням і лицарською шляхетністю, позаяк помічені в його дружини неґативні явища можна ж було, з огляду на їхній зв’язок з вельми поширеною функціональною неповноцінністю жінок, назвати й суспільним слабоумством! Спинившись на такій позиції, він зворушливими словами й завершив листа. З пророчою люттю знехтуваного коханця й педагога Гаґауер змалював Аґаті чужу суспільству, позбавлену відчуття солідарности й небезпечну схильність її натури як «мінусову варіанту», ніколи й ніде неспроможну розв’язувати життєві проблеми творчо й активно, чого «від своїх людей» вимагає «нинішня доба», – «мінусову варіанту», що, доброхіть замкнувшись у собі, «відгородившись від дійсности скляною стіною», постійно балансує на грані патологічної небезпеки. «Якщо тобі що-небудь у мені не подобалося, ти мала б чинити цьому спротив, – писав він, – але вся правда в тому, що твоїй натурі не до снаги енерґії нашого часу, й вона ухиляється від його вимог! А я просто застеріг тебе від твоєї власної вдачі, – завершував він, – і нагадую ще раз, що надійної опори ти потребуєш нагальніше, ніж решта людей. У твоїх-таки інтересах я наполягаю на тому, щоб ти негайно повернулася додому, і заявляю, що відповідальність, яка лежить на мені, твоєму законному чоловікові, забороняє мені поступитися твоєму бажанню».

Перше ніж підписатися під листом, Гаґауер перечитав його ще раз, подумав, що згаданий у ньому психологічний тип змальовано дуже неповно, але міняти вже нічого не став і лише наприкінці – пихкаючи крізь вуса від незвичних, з гордістю зроблених зусиль порозмірковувати про дружину і зважити, скільки всього ще, власне, слід було б сказати й до питання про «новий час», – аж наприкінці, там, де стояло слово «відповідальність», дописав лицарський зворот щодо дорогоцінного заповіту високоповажаного покійного батька.

Коли Аґата все це прочитала, сталося диво: зміст цих розмірковувань усе ж таки справив на неї враження. Ще раз перечитавши листа слово по слову навстоячки – вона так і не встигла сісти, розпечатавши конверта, – Аґата повільно опустила руку з аркушами й передала їх Ульріхові, який з подивом спостерігав за схвильованою сестрою.

30. Опісля Ульріх з Аґатою шукають причину

А тепер, поки читав Ульріх, Аґата збентежено спостерігала за його мімікою. Він схилився над листом, і обличчя його, здавалося, не знало, якого вигляду прибрати – насмішкуватого, поважного, прикро враженого чи зневажливого. Цієї хвилини на Аґату опускався важкий тягар; він навалювався зусібіч, так ніби неприродна чарівна легкість, що панувала досі, розвіялась і повітря зробилося густим-густим, обернувшись на нестерпну задуху. Уперше Аґата відчула гніт на серці через те, що вона зробила з батьковим заповітом, Та було б хибно сказати, що вона раптом усвідомила, в чому насправді провинилася; по-справжньому свою провину вона відчула радше перед рештою людей, зокрема й перед братом, і відчуття це було невимовно тверезе. Усе, що вона зробила, тепер видалося їй незбагненним. Вона казала про те, щоб убити свого чоловіка, вона підробила заповіт, вона переїхала до брата, не спитавши, чи не порушить цим його життя. Вона робила все те в якомусь захмелінні, сповненому химер. А надто соромно було Аґаті цієї хвилини за те, що їй і в голову не наверталася найпростіша й найприродніша в таких випадках думка, – адже будь-яка інша жінка, позбувшись осоружного чоловіка, або шукатиме кращого, або винагородить себе в якийсь інший спосіб, але такий самий природний. Про це їй часто казав навіть Ульріх, але на його слова вона ніколи не звертала уваги. І ось Аґата стояла, знаючи, що він тепер скаже. Власна поведінка так нагадувала їй поведінку істоти і справді не зовсім сповна розуму, що вона погодилася з Гаґауером, який на свій лад, докорами показав їй, хто вона така; і його лист в Ульріхових руках пригнічував її так, як може пригнічувати підсудного щойно одержаний лист від його колишнього вчителя, де той висловлює йому свою зневагу. Впливу Гаґауера вона, звичайно, ніколи не піддавалася, й усе ж таки враження було таке, ніби він мав право сказати їй: «Я в тобі помилився!» або: «На жаль, я в тобі ніколи не помилявся й завжди відчував, що ти погано кінчиш!» Щоб позбутися цього смішного й гіркого враження, вона завчасу урвала Ульріха, який усе ще уважно читав і, здавалося, ніяк не міг дочитати листа, й нетерпляче промовила:

 – А власне, змальовує він мене досить-таки вдало. – Слова її пролунали ніби й байдуже, одначе з відтінком виклику, який недвозначно свідчив про бажання почути протилежне. – І хоч відверто він про це й не пише, але що правда, то правда: або я була несповна розуму тоді, коли без вагомої причини виходила за нього заміж, або я несповна розуму тепер, коли кидаю його, теж не маючи для цього достатньої причини.

Ульріх, що цієї хвилини вже втретє перечитував ті місця в листі, котрі робили його уяву мимовільним свідком тісних взаємин сестри з Гаґауером, неуважно кинув якусь незрозумілу відповідь.

 – Але ж послухай! – попросила його Аґата. – Хіба я, сучасна жінка, заклопотана якоюсь господарською чи розумовою працею? Ні. Закохана жінка? Теж ні. Добра дружина й мати, яка все загладжує, спрощує і в’є сімейне гніздечко? І поготів ні. Що ж лишається? Навіщо я, виходить, живу на світі? Скажу тобі відразу: товариство, де ми обертаємось, мені, по суті, глибоко байдуже. І я майже певна, що спокійнісінько могла б обійтись і без усього того, чим освічені кола так захоплюються в музиці, літературі й мистецтві. А Гаґауер, наприклад, не міг би. Йому все це потрібно вже хоча б задля цитат та посилань. Принаймні він – як той колекціонер: завше тішиться, даючи лад своєму зібранню. То чи не має він, отже, права, закидати мені, що я нічого не роблю, що я відмовляюся від «щедрот краси й моралі» і можу розраховувати на розуміння й поблажливість хіба лишень з боку професора Гаґауера?!

Ульріх повернув їй листа й спокійно відповів:

 – Подивімося правді в очі. З погляду суспільного, ти, якщо казати коротко, – справді недоумкувата! – Він усміхнувся, але в голосі його відчувалося роздратування, яке лишилося в нього після ознайомлення з цим відвертим листом.

Аґату, однак, така братова відповідь не вдовольнила. Вона засмутилася ще дужче. І з ледь відчутним глузуванням спитала:

 – Коли так, то чому ж ти нічого мені не сказав, а наполягав на тому, щоб я розлучилася й утратила єдиного свого захисника?

 – Ох, та, мабуть, тому, що це ж бо просто чудесно – отак круто, по-чоловічому побалакати один з одним. Я гупнув кулаком по столу, він гупнув кулаком по столу. Потім мені, певна річ, довелося гупнути по столу вдвічі дужче. Ось чому, здається мені, я це зробив.

Досі Аґата, хоч сама вона через свій пригнічений настрій цього й не помічала, все ж таки дуже, навіть нестямно раділа, що Ульріх нишком учинив цілком протилежне тому, чого з вигляду притримувався в пору, коли вони жартома, як брат і сестра, кокетували одне з одним; адже Гаґауера він образив, схоже, лише задля того, щоб звести позад неї перешкоду й позбавити її будь-якої можливости повернутись. Але тепер і замість тих прихованих радощів зяяла тільки безодня втрати, й Аґата змовкла.

 – Ми не повинні дивитися крізь пальці на те, – вів далі Ульріх, – що Гаґауерові майже навдивовижу добре вдається, якщо можна так сказати, тебе не розуміти. Остерігайся, він на свій лад, не наймаючи детективів, просто проаналізувавши слабкі місця в твоєму ставленні до людей, ще здогадається, що ти зробила з батьковим заповітом. Як ми тоді тебе захищатимемо?

Уперше відтоді, як вони знов опинилися разом, між ними зайшла мова про нещасливо-щасливу витівку, яку Аґата утнула з Гаґауером. Вона різко стенула плечима і якось непевно махнула рукою, ніби захищаючись.

 – Гаґауер, звичайно, має рацію, – м’яко, але переконливо нагадав їй Ульріх.

 – Ніякої рації він не має! – заперечила Аґата, знов махнувши рукою.

 – Почасти він має рацію, – промовив Ульріх. – У такій небезпечній ситуації ми маємо насамперед поглянути правді в очі. Те, що ти вчинила, для обох нас може скінчитися в’язницею.

Аґата злякано звела на нього широко розплющені очі. Вона про це, власне, й знала, однак ніколи ще жодне з них не висловлювалося так незаперечно.

На її погляд Ульріх відповів привітною міною.

 – І це ще не найгірше, – провадив він, – Але як уберегти те, що ти зробила, а також спосіб, у який ти це зробила, від закиду в тому… – Він намагався знайти потрібні слова й не знайшов. – Ну, якщо казати просто, в тому, що це все ж таки трохи нагадує те, про що пише Гаґауер. Що це тяжіє до тіньового боку, до неґативних явищ, до вад, спричинених якимсь органічним недоліком. Гаґауер представляє голос світу, хоч у його вустах цей голос звучить і смішно.

 – А тепер – про табакерку! – знічено вигукнула Аґата.

 – Атож, тепер про табакерку, – вперто промовив Ульріх. – Я мушу сказати тобі про одну річ, яка вже давно мене пригнічує.

Аґата не хотіла, щоб він говорив далі.

 – Чи не краще буде лишити все так, як є?! – спитала вона. – Може, мені варто побалакати з ним по-доброму й запропонувати йому яке-небудь вибачення?

 – Пізно вже. Тепер він може скористатися цим, щоб примусити тебе повернутися до нього, – пояснив Ульріх.

Аґата нічого не відповіла..

Ульріх завів мову про табакерку, яку краде в готелі заможний чоловік. Ульріх виробив теорію: для такого злочину проти власности є лише три причини: нужда, професія або, якщо те й те відпадає, порушення психіки.

 – Одного разу, коли ми про це розмовляли, ти мені заперечила, що на таке можна піти і з переконання, – додав він.

 – Я сказала, що це можна зробити просто так! – кинула Аґата.

 – Авжеж, із принципу.

 – Ні, не з принципу!

 – То ж бо й воно! – сказав Ульріх. – Коли йдеш на таке, треба принаймні пов’язувати це з яким-небудь переконанням! У мене це просто не вкладається в голові! Нічого не роблять «просто так»; усьому є певні причини – або зовнішні, або внутрішні. Може, їх нелегко одні від одних відділити, але філософувати про це нам зараз не варто. Я скажу тільки ось що: коли людина що-небудь абсолютно безпричинне вважає слушним або коли її рішення виникає немовби з нічого, тоді вона накликає на себе підозру в тому, що вона хвора або страждає на які-небудь розлади.

Цим Ульріх наговорив, звичайно, багато більше й гіршого, ніж збирався сказати; його сумнівам і побоюванням ці слова відповідали лише своїм духом.

 – І це все, що ти можеш мені сказати? – стиха спитала Аґата.

 – Ні, не все, – розгнівано відповів Ульріх. – Якщо причини не знаєш, то треба її шукати!

Жодне з них не мало сумніву в тому, де її шукати. Але Ульріх хотів не цього й, хвилю помовчавши, замислено промовив:

 – Від тієї миті, коли виходиш за межі гармонії з людьми, вже повік не знатимеш, що добре, а що – погано. Якщо хочеш бути добрим, маєш бути, отже, переконаним, що світ добрий. А ми з тобою не такі. Ми живемо в добу, коли мораль або розкладається, або її зводять корчі. Та задля світу, який іще може настати, потрібно тримати себе в чистоті!

 – Невже ти віриш, що це якось вплине на те – настане він чи не настане? – спитала Аґата.

 – Ні, я в це, на жаль, не вірю. Я вірю лише ось у що: коли й люди, котрі це бачать, не чинитимуть праведно, то він запевне вже не настане, і спинити розпад не пощастить!

 – А що тобі до того, як буде через п’ятсот років – так чи не так?!

Ульріх завагався.

 – Я виконую свій обов’язок, розумієш? Може, як солдат. Річ була, мабуть, у тому, що цього нещасливого ранку Аґата потребувала іншої розради, ніжнішої, ніж та, яку почула від Ульріха. Вона відповіла:

 – А зрештою, просто, як твій ґенерал?! Ульріх змовчав.

Аґата вже не могла спинитися.

 – Але ж ти зовсім не певен, що це твій обов’язок, – провадила вона. – Ти робиш це через те, що такий уже вдався, й через те, що дістаєш від цього задоволення. Я теж нічого іншого не робила!

Зненацька вона втратила самовладання. Було в цьому щось дуже сумне. На очі їй раптом набігли сльози, і в горлі клубком застрягло гірке ридання. Щоб приховати це від очей брата, вона обвила руками його шию й увіткнулася обличчям йому в плече. Ульріх відчув, як вона плаче і як тремтить у неї спина. Ним опанувало гнітюче збентеження; він завважив, що все тіло його холоне. Хоч би скільки ніжних і щасливих почуттів до сестри він, здавалося йому, мав, цієї хвилини, яка могла б його зворушити, вони німували; його збита з пантелику чуттєвість відмовлялася реаґувати. Він погладив Аґату й, пересилюючи себе, прошепотів кілька заспокійливих слів. Внутрішньо він лишався байдужий до її хвилювань, і йому здалося, що тіла їхні торкаються одне одного, мов два солом’яні скрутні. Він поклав цьому доторку край, підвівши Аґату до стільця й сівши сам на інший, за кілька кроків від неї. А на її заперечення він відповів словами:

 – Адже історія із заповітом тебе анітрохи не тішить! І не тішитиме ніколи, бо в ній було щось неправедне!

 – Праведність?! – вигукнула крізь сльози Аґата. – Обов’язок?!

Вона просто-таки не тямила себе через те, що Ульріх поводився так холодно. Та ось вона вже знов усміхнулася. Аґата зрозуміла, що має дати собі раду сама. Відчуття в неї було таке, немовби усмішка, на яку вона спромоглася, зависла десь далеко-далеко від її крижаних губ. Ульріх, навпаки, вже впорався зі своїм збентеженням і був навіть задоволений, що в ньому не прокинулася звичайна фізична розчуленість; йому стало очевидно, що між ними двома й це має бути іншим. Але замислюватися про таке він, бачачи, як страждає Аґата й не лише через свою провину, не мав часу й тому заговорив.

 – Не сприймай оті мої слова так болісно, – попрохав він, – і не ображайся за них! Мабуть, не слід було мені вживати такі слова, як «неправедність» і «обов’язок»! Вони й справді нагадують якусь проповідь. Але чому, – раптом знов перебив він себе, – чому, хай йому біс, проповіді викликають зневагу? Адже вони мають приносити нам глибоке щастя?!

Відповідати на це Аґата не мала ані найменшого бажання. Ульріх відступився від свого запитання.

 – Не думай, нібито я вдаю перед тобою праведника! – попросив він. – Я не хотів сказати, що не роблю нічого поганого. Але робити це тишком-нишком – не для мене. Я люблю розбійників від моралі, а не злодюжок. Тож мені й хочеться зробити з тебе моральну розбійницю, – пожартував він, – і я не дам тобі грішити через слабкість!

 – А я тут питання чести для себе не бачу! – промовила сестра за своєю дуже далекою від неї усмішкою.

 – Страшенно смішно, що бувають часи – такі, як оце наш, – коли молодь тягнеться до всього поганого! – кинув, засміявшись, Ульріх, щоб уже не розмовляти про особисте. – Оце нинішнє захоплення, з погляду моралі, жахливим свідчить, звичайно, про слабкість. Це, мабуть, ознака буржуазного пересичення добром, добром вихолощеним. Я й сам спочатку гадав, що всьому треба казати «ні». Так гадали всі, кому тепер від двадцятьох п’ятьох до сорока п’ятьох. Але то був, звісно, лише різновид моди. Я цілком припускаю, що скоро станеться перелом, а разом із ним прийде молодь, яка замість аморальности знов устромить собі в петельку мораль. Старі віслюки, які зроду не відчували моральних бентег і при нагоді виголошували тільки банальні фрази на тему моралі, тоді стануть раптом попередниками й піонерами якої-небудь нової якости!

Ульріх підхопився й неспокійно заходив туди-сюди.

 – Ми можемо, мабуть, сказати так, – запропонував він. – Добро за своєю природою стало вже майже банальністю, зло лишається критикою! Аморальність набуває дивовижних прав як гостра критика моралі. Аморальність показує нам, що жити можна й по-іншому. Вона ловить на брехні. За це ми досить поблажливо їй дякуємо. Те, що є люди, котрі підробляють заповіти й усе ж таки, поза всяким сумнівом, чарівні, мало б доводити, що з недоторканністю приватної власности в нас щось негаразд. А втім, може, це й не потребує ніяких доказів. Але тут постає завдання: адже ми маємо визнати, що можна виправдати злочинця в разі будь-якого злочину, навіть якщо це – діто-губство чи що-небудь іще таке саме жахливе…

Марно намагався він перехопити погляд сестри, хоч і дратував її нагадуванням про заповіт. У відповідь вона лише мимоволі зробила такий жест, немовби хотіла захиститися. Теорія була їй далека, вона могла знайти виправдання тільки власному злочину, братове порівняння її, по суті, знову образило.

Ульріх засміявся.

 – Це нагадує гру, але в тому, що ми можемо так жонґлювати, є свій сенс, – переконано сказав він. – Це свідчить про те, що з оцінкою наших вчинків щось негаразд. І так воно й є.

У суспільстві, де підробляють заповіти, ти й сама виступала б за непорушність правових норм; тільки в суспільстві праведників це втрачає чіткі межі й обертається на свою протилежність. Авжеж, якби Гаґауер був негідник, ти стала б навіть полум’яною праведницею. Це просто-таки біда, що навіть він – порядний! Тож чоловіка й заносить то туди, то сюди!

Ульріх зачекав на відповідь, але її не було; тоді він знизав плечима й почав знову:

 – Ми шукаємо причину для тебе. Ми констатували, що чесні люди навіть вельми охоче – щоправда, лише, звичайно, в уяві – йдуть на злочин. Ми маємо підстави додати, що зате майже всі без винятку злочинці, якщо послухати їх самих, хочуть, аби їх мали за порядних людей. Отже, можна було б, мабуть, дати таке визначення: злочини – це поступове нагромадження в панах грішниках усього того, чому решта людей знаходять вихід у невеликих відхиленнях. Тобто в уяві й у тисячах щоденних капостей та підленьких думок. А можна сказати й так: злочини витають у повітрі й тільки шукають шляху найменшого спротиву – шляху, який приведе їх до певних людей. Можна сказати навіть, що злочини, хоч вони й виливаються у вчинки окремих людей, позбавлених моралі, все ж таки становлять переважно сконцентрований вияв загальнолюдської неспроможности бачити різницю між добром і злом. І це – саме те, що вже від юних літ сповнювало нас критичним духом, за межі якого наші сучасники так і не вийшли!

 – Але що таке добро і зло? – укинула запитання Аґата, й Ульріх навіть не помітив, що своєю відвертістю завдає їй страждань.

 – Атож, саме цього я й не знаю! – відповів, засміявшись, він. – Я ж бо щойно тепер уперше збагнув, що ненавиджу зло. До сьогодні я цього й справді такою мірою не усвідомлював. Ох, Аґато, ти навіть не уявляєш собі, як воно буває, – замислено поскаржився він. – Узяти, наприклад, науку! Для математика, якщо казати зовсім просто, мінус п’ять – не гірше, ніж плюс п’ять. Дослідник не має права ненавидіти нічого, і за певних обставин гарний різновид раку хвилює його глибше, ніж гарна жінка. Людина обізнана знає, що ніщо не істинне й уся істина відкриється аж наприкінці всіх днів. Наука аморальна. Усе це чудесне проникнення в невідоме відучує нас від особистого спілкування з нашим сумлінням, ба більше, навіть не дає нам змоги з усією серйозністю до такого спілкування ставитись. А мистецтво? Хіба це – не безперервне творення образів, які не відповідають тому, що творить життя? Я кажу не про фальшивий ідеалізм і не про сластолюбне малювання оголеної натури в часи, коли всі вдягаються до самого кінчика носа, – знов пожартував він. – Але візьми який-небудь справжній мистецький твір. Чи ти ніколи не мала такого враження, ніби в ньому щось нагадує про запах підгорілого, який іде від ножа, коли його гостриш на камені? Це – запах космічний, метеорологічний, грозовий, захопливо моторошний!

Лише в цьому одному-єдиному місці Аґата урвала його з власної волі.

 – Хіба ти не писав колись віршів і сам? – спитала вона.

 – Невже ти ще пам’ятаєш? Коли ж я поділився з тобою своєю таємницею? – спитав Ульріх. – Так, вірші ми коли-небудь пишемо всі. Я робив це навіть іще й тоді, коли вже став математиком, – зізнався він. – Та що старшим я ставав, то гірші вони в мене виходили; і не так, гадаю, через нездарність, як через дедалі глибшу відразу до неправедности й до циганської романтики цього збочення в почуттях.

Сестра тільки легенько хитнула головою. Але Ульріх це завважив.

 – Авжеж! – стояв на своєму він. – Адже вірш, так само як і акт доброї волі, не повинен бути лише винятковим явищем! Але що буде, дозволь спитати, з миттю піднесення наступної миті? Ти вірші любиш, я знаю. Але я хочу сказати ось що: людині мало запаху згарища в носі, запаху, який однаково вивітрюється. Така половинчаста позиція дуже добре доповнює половинчасту моральну поведінку, яка вичерпується неповною критикою. – І, раптом повернувшись до головного, сказав сестрі: – Якби в цій справі з Гаґауером я повівся так, як ти сьогодні від мене сподіваєшся, то мав би виявитись іронічним і байдужим скептиком. Дуже доброчесні, певна річ, діти, які ще, либонь, можуть бути в тебе чи в мене, тоді й справді скажуть про нас, що ми жили за часів міщанського затишку, за часів, які не знали жодних турбот, крім хіба що непотрібних. А ми ж бо вже так намордувалися зі своїми переконаннями!…

Ульріх, мабуть, хотів сказати ще багато чого; адже він, по суті, ладен був стати на бік сестри, тільки зволікав із цим, і було б непогано, якби своїми намірами він із нею поділився.

Але вона зненацька підвелась і під якимсь непевним приводом зібралася вийти з кімнати.

 – Отже, на тому й станемо: я – морально недоумкувата? – спитала вона, через силу спробувавши пожартувати. – Твої заперечення проти цього – понад моє розуміння!

 – Ми обоє морально недоумкуваті! – чемно запевнив її Ульріх. – Обоє!

І його трохи засмутила та поквапність, з якою пішла сестра, не сказавши навіть, коли повернеться.

31. Аґата хоче накласти на себе руки і знайомиться з одним чоловіком

Насправді Аґата поквапилася вийти через те, що не хотіла ще раз показати братові свої сльози, які вона вже ледве стримувала. На серці в неї було так сумно, як буває сумно людині, котра все втратила. Чому – Аґата не знала. Це наринуло на неї, коли Ульріх говорив. Навіщо – вона теж не знала. Краще б він зробив щось інше, замість говорити. Що саме – вона не знала. Він, звісно, мав рацію, коли не надав значення «безглуздому збігу» її схвильованости з отриманням листа й говорив далі так, як говорив завжди. Однак Аґаті довелося вибігти.

Спершу вона просто не могла всидіти на місці. І подалася з дому, куди очі світять. Якщо вулиці змушували її звертати, вона звертала. Вона втікала; втікала так, як люди й тварини втікають від біди. Чому – вона себе не питала. Аж коли її здолала втома, Аґата збагнула, яку мала мету: не повертатись!

Вона хотіла йти до самого вечора. З кожним кроком усе далі й далі від дому. Вона гадала, що коли на шляху їй застане вечір і доведеться спинитись, остаточно визріє й рішення. Це було рішення вкоротити собі віку. Власне, це було не саме рішення вкоротити собі віку, а очікування, що рішення визріє ввечері. За цим очікуванням – розпачлива плутанина в голові. Вона навіть не мала при собі нічого такого, чим можна було б укоротити собі віку. Невеличка капсула з отрутою зосталася десь у шухляді чи у валізі. Для смерти дозріло лише бажання вже не повертатись. Вона хотіла піти з життя. Того ж так і поспішала. З кожним кроком вона немовби вже йшла з життя.

Стомившись, вона відчула тугу за лугами й лісом, за прогулянкою в тиші й на волі. Але туди треба було доїхати. Вона сіла в трамвай. Її навчили опановувати себе при чужих людях. Тому в її голосі, коли вона платила за квиток і питала про маршрут, хвилювання ніхто не завважив. Вона сиділа рівно й спокійно, в неї не тремтів жоден палець. І коли вона так сиділа, прокинулися думки. Їй, звичайно, стало б легше, якби вона могла вибухнути; але все тіло її було скуте, і ці думки лишалися великими вузлами, що їх вона марно силкувалася протягти крізь якийсь отвір. Вона ображалася на Ульріха за те, що він сказав. Вона не хотіла на нього за це ображатися. Вона відмовляла собі у праві на це. Що Ульріх від неї мав? Вона забирала в нього час, а натомість нічого не давала; вона заважала йому працювати і порушила весь його побут, усі звички. На думку про його звички їй кольнуло в грудях. Поки вона жила в тому будинку, туди, схоже, не ступала нога жодної іншої жінки. Аґата не мала сумніву, що в брата завжди була яка-небудь жінка. Отже, через неї, Аґату, він стримувався. А позаяк вона нічим не могла його винагородити, то вона – людина корислива й погана. Цієї хвилини їй страшенно хотілося повернутись і попрохати в нього прощення. Але наступної миті вона знову пригадала, який він був холодний. Він вочевидь шкодував, що взяв її до себе. Чого тільки він не планував і не розповідав, поки вона йому не набридла! Тепер він про те вже й мови не заводив. Велике протверезіння, що прийшло з листом, знову краяло Аґаті серце. Вона була ревнива. Ревнива нестямно й банально. Вона хотіла нав’язатися братові й відчувала, якою пристрасною й безпорадною буває дружба людини, котра наштовхується на відмову. «Задля нього я могла б скоїти крадіжку чи піти на панель!» – думала вона й, хоч і розуміла, що це смішно, не думати так не могла. Ульріхові розмови з їхніми жартами і їхньою начебто безсторонньою перевагою здавалися глузуванням над цим. Вона захоплювалася такою перевагою й усіма духовними запитами, ширшими й глибшими, ніж її власні. Але вона не розуміла, чому всі люди завжди мають однаково сприймати всі думки! Збентежена й присоромлена, вона потребувала особистої втіхи, а не загальних настанов і повчань. Вона не хотіла бути хороброю!! А вже за хвилину дорікала собі в тому, що вона така, й розтроюджувала свою рану вигадкою, що нічого кращого, крім Ульріхової байдужости, вона й не заслуговує.

Це самоприниження, якому ні Ульріхова поведінка, ні навіть прикрий Гаґауерів лист достатнього приводу не давали, було спалахом темпераменту. Все, що від того не дуже далекого часу, коли її дитинство лишилося в минулому, Аґата сприймала як власну безпорадність перед вимогами суспільного життя, було спричинене тим, що цей час вона провела з відчуттям, немовби живе без найзаповітніших своїх прагнень чи навіть усупереч їм. Це були прагнення до самовіддачі й довіри, бо вона ніколи не почувалася в самотності так добре, як її брат; та коли досі їй і не щастило віддатися кому-небудь або чому-небудь усією душею, то лише через те, що в ній, Аґаті, жила можливість самовіддачі ще глибшої, хоч би куди ця простягала руки – до світу чи до Бога! Є ж бо дуже відомий спосіб віддати себе всьому людству: не жити у злагоді зі своїми сусідами; й достоту так само потаємна й глибока потреба в Богові може постати з того, що асоціальний елемент виявиться здатним на велике кохання. Набожний злочинець у цьому сенсі – не більший абсурд, ніж набожна стара дівка, яка не знайшла собі чоловіка, і поводження Аґати з Гаґауером, що набуло вкрай безглуздої форми корисливого вчинку, стало таким самим спалахом нетерплячої волі, як і та гарячковість, з якою вона звинувачувала себе в тому, що завдяки братові прокинулася до життя, а тепер через свою слабкість змушена його втрачати.

Трамвай котився повільно, й Аґата висиділа в ньому недовго; коли будинки обабіч лінії потяглися нижчі й прибрали сільського вигляду, вона зійшла й далі попростувала пішки. Двори були відчинені, крізь ворота й низенькі огорожі погляд падав на ремісників, тварин і захоплених грою дітей. Повітря сповнював розлогий спокій, і в ньому чулися голоси й перестук інструментів; м’яким і нерівним пурханням метелика ворушилися ці звуки в ясному повітрі; й Аґата відчувала, як вона тінню пропливає повз них до виноградників та гаїв, що ярусами тяглися неподалік угору. Але один раз вона спинилася біля двору, де бондарі хвацько вистукували киянками по клепках. Вона все життя любила спостерігати таку хвацьку роботу, відчуваючи втіху від скромно-осмисленої, продуманої праці рук. Аґата й цього разу не могла відірватися від ритму киянок і надивитися на рівномірне кружляння бондарів довкола бочок. Завдяки цьому вона на хвилину забула про свою біду й поринула в безтурботний і приємний зв’язок зі світом. Вона завжди захоплювалася людьми, котрі вміли робити щось таке, що багатогранно й природно випливало із загальновизнаних потреб. Тільки сама не любила виявляти активність, хоч і мала всілякі корисні розумові здібності. Життя було заповнене й без неї. І раптом вона – перше ніж усвідомила зв’язок – почула бемкання дзвонів і ледве стрималася, щоб не заплакати знов. Невеличка церковця в цьому передмісті уже давно, мабуть, дзвонила у два свої дзвони, проте Аґата почула їх аж тепер, і ту ж мить її вразило відчуття того, як глибоко ці непотрібні звуки, що втратили зв’язок із доброю, щедрою землею й пристрасно злітали до небес. споріднені з її власним існуванням.

Вона поквапно рушила далі й у супроводі дзвону, який тепер весь час лунав у її вухах, хутко вийшла, поминувши останні будинки, до пагорбів, порослих унизу на схилах виноградом та край стежок поодинокими кущами, а вгорі увінчаних світло-зеленим лісом. Тепер Аґата знала, куди її тягло, і це було приємне відчуття, немовби вона щокрок занурювалася дедалі глибше в природу. Від напруження й захвату серце в неї калатало, коли вона часом спинялась і переконувалася, що дзвони супроводжують її й далі, хоч уже й сховавшись у високості й ледве чутні. Їй здавалося, що вона ніколи ще не чула церковних дзвонів ось так, серед будня, ніби й без особливого святкового приводу, демократично змішаних із природними й самовпевненими клопотами. Але з усіх язиків тисячоголосого міста останніми до неї тепер промовляли ці два, й було тут щось таке, що немовби підхоплювало її й намагалося понести до гір, але потім щоразу все ж таки відпускало й губилося в негучному металічному шумі, який у цих краях не мав жодних переваг перед рештою шумів – шелестом, стрекотанням і дзижчанням. Так Аґата сходила на погорби й блукала, мабуть, ще з годину, коли раптом опинилася перед невеликими заростями, про які ще пам’ятала з минулого. Ці зарості ніби живоплотом оточували занедбану могилу на узліссі, де майже сто років тому наклав на себе руки якийсь поет і де, згідно з останньою волею небіжчика, його й поховали. Ульріх казав, що поет то був такий собі, хоч його й нахвалювали, і все ж трохи короткозора поезія, яка виражає себе в бажанні знайти свій останній прихисток на землі в місці, звідки все видно, натрапила в Ульріхові на суворого критика. Але Аґата любила той напис на великій кам’яній плиті, відколи вони, якось прогулюючись тут, разом насилу прочитали розмиті дощами гарні бідермаєрівські літери, й тепер вона схилилася над чорними ланцюгами з великих гранчастих ланок – ланцюгами, що відгороджували від життя цей чотирикутник смерти.

«Я був для вас ніщо», – заповів написати на своїй могилі той невдоволений життям поет, і Аґата подумала, що так можна сказати й про неї саму. Ця думка тут, крайпорослого лісом пагорба, над зеленню виноградників і величезним, чужим містом, яке на вранішньому сонці спроквола ворушило хвостами своїх димів, розчулила її знов. Зненацька вона впала навколішки й прихилилася чолом до одного з кам’яних стовпчиків, на яких висіли ланцюги; незвична поза й холодний доторк каменю допомогли їй уявити оціпенілий, безвольний спокій смерти, що на неї очікував. Вона спробувала зосередитись. Але це вдалося їй не відразу. У вуха проникали пташині голоси, і тих різноманітних пташиних голосів було так багато, що це її просто вразило; гілля погойдувалось, а позаяк вітру вона не відчувала, то їй ввижалося, ніби дерева погойдують гіллям самі; в раптовій тиші чулося якесь тихеньке дріботіння; камінь, до якого вона припала, був такий гладенький, що в неї склалося враження, неначе поміж ним і її чолом лежить крижинка, не даючи їй притиснутися до нього щільніше. Аж по хвилі Аґата усвідомила: в усьому, що відвертало її увагу, знаходило вияв саме те, що вона хотіла викликати в собі, – глибоке відчуття своєї зайвости, яке найпростіше можна було б передати словами: життя й без неї таке наповнене, що їй нема чого в ньому шукати й від нього очікувати. Це жорстоке відчуття не було, по суті, ні розпукою, ні образою, а полягало в тому, щоб дивитися й слухати, і Аґата завжди так і робила, тільки без найменшого пориву, навіть без можливости спробувати зробити що-небудь самій. У цій відчуженості крилася мало не безпека, як ото є подив, що забуває ставити будь-які запитання. Вона могла б спокійнісінько собі й піти. Куди? Яке-небудь «куди», либонь, знайшлося б. Аґата була не з тих, у кого й переконаність у нікчемності всіх ілюзій здатна викликати своєрідне задоволення, рівнозначне войовничій або підступній стриманості, з якою приймають свою неочікувано лиху долю. У таких питаннях вона була великодушна й безжурна, не така, як Ульріх, що створював своїм почуттям неймовірні труднощі, щоб потім їх собі заборонити, якщо вони не витримували випробувань. Річ у тім, що вона була дурна! Атож, так вона собі й казала. Вона не хотіла замислюватись! Нахиливши голову, вона вперто притискалася чолом до залізних ланцюгів, які трохи піддавались, а тоді, напнувшись, чинили опір. Останні тижні вона знов почала якось вірити в Бога, хоч і не задумуючись про нього. Певний стан, у якому світ завжди поставав перед нею іншим, ніж бачиться, і таким, що й сама вона жила тоді вже не відокремлено, а цілком у якісь осяйній переконаності, – такий стан завдяки Ульріху був близький до внутрішньої метаморфози й повного перевтілення. Вона й ладна була б уявити собі якого-небудь бога, що відкриває свій світ, мов притулок. Але Ульріх казав, що в цьому нема потреби, бо уявляти собі більше, ніж можна довідатися, – це, мовляв, навіть шкідливо. І то був його клопіт – вирішувати такі речі. Але ж тоді він мав би й вести її, не кидаючи. Він був порогом між двома життями, і вся її туга за одним із них, уся її втеча від другого вели насамперед до нього. Вона любила його так само безсоромно, як люблять життя. Вранці, коли вона розплющувала очі, він прокидався в усьому її тілі. Він і тепер дивися на неї з темного дзеркала її журби. Й аж тепер Аґата згадала, що хотіла накласти на себе руки. Вона мала таке відчуття, немовби наперекір йому втекла з дому до Бога, коли вибігла з будинку з наміром укоротити собі віку. Але намір цей, мабуть, уже вичерпався й повернувся до своєї першопричини, яка полягала в тому, що Ульріх її, Аґату, образив. Вона була на нього лиха й відчувала це й досі, але пташки щебетали, й вона чула їх знов. Вона була така сама збентежена, як доти, але тепер радісно збентежена. Їй хотілося що-небудь зробити, тільки щоб це зачепило й Ульріха, не лише її. Коли вона випростувалася, заціпеніння, в якому вона безкінечно довго стояла навколішки, відступило перед теплом крови, що бадьоро ринула в усі її жили.

Аґата підвела очі й уздріла поруч якогось чоловіка. Вона розгубилася, не знаючи, відколи він спостерігає за нею. Коли її ще затьмарений хвилюванням погляд зустрівся з його поглядом, вона побачила, що чоловік дивиться на неї з неприхованим співчуттям і вочевидь хоче викликати в неї щиру довіру. Він був високий на зріст, худий, у темному одязі й зі світло-русявою борідкою, що закривала підборіддя й щоки. З-під борідки виглядали трохи повні, м’які губи, і проти сивини, що вже повсюди прозирала в борідці, вони мали навдивовижу молодий вигляд, тож Аґата не могла зрозуміти, скільки чоловікові років. Розгадати це обличчя взагалі було не дуже просто. Перше враження наводило на думку про вчителя середньої школи; суворість цього обличчя не була вирізьблена з твердого дерева, а нагадувала радше про щось м’яке, що затверділо в щоденних дрібних гіркотах. Та якщо відштовхуватись від цієї м’якости, на якій мужню бороду виростили, здавалося, зумисне, задля ладу, що його любив у всьому її власник, то в цьому колись, мабуть, жіночному образі все ж таки не можна було не завважити окремих твердих, майже аскетичних рис, створених з м’якого матеріалу, очевидно, невтомною волею.

Аґата не знала, що й думати про це обличчя, воно однаковою мірою і приваблювало її, й відштовхувало, і зрозуміла вона лише одне: цей чоловік хоче їй допомогти.

 – Життя дає стільки ж приводів для зміцнення волі, скільки й для її ослаблення; ніколи не треба втікати від труднощів, треба намагатися з ними впоратись! – промовив незнайомець і, щоб краще бачити, протер запітнілі окуляри.

Аґата вражено дивилася на нього. Він спостерігав за нею вочевидь уже давно, бо ці слова прийшли із самої середини якоїсь внутрішньої розмови. Цієї миті він ніби чогось злякався й трохи підняв капелюха, щоб зробити, хоч і з запізненням, те, про що не гоже забувати; але він швидко опанував себе і знов пішов напрямець. – Даруйте, коли поцікавлюсь, чи не можу я вам чим-небудь допомогти, – провадив він. – Мені здається, що біль, далебі, нерідко навіть глибоке особисте потрясіння – таке, яке я оце бачу, – краще довірити чужій людині!

Виявилося, що говорити незнайомцеві було нелегко; звернувшись до цієї вродливої жінки, він мовби виконав якийсь обов’язок милосердя й тепер, коли вони пішли поруч, просто-таки боровся зі словами. Бо Аґата, не довго думаючи, підвелася й неквапно рушила в його товаристві від могили, з-під дерев убік галяви край пагорбів, хоч ні він, ні вона ще не знали, чи спускатимуться вони тепер униз однією зі стежок і яку з них виберуть. Розмовляючи, вони пройшли чималий відтинок шляху горою, потім повернули назад, а тоді знов рушили в той самий бік ще раз; жодне з них не знало, куди саме збиралося йти друге, й усе ж таки намагалося з цим рахуватися.

 – Чи не хочете сказати мені, чому ви плакали? – повторив незнайомець м’яким голосом лікаря, який питає пацієнта, де болить.

Аґата похитала головою.

 – Мені не легко було б пояснити це вам, – сказала вона й раптом попросила його: – Але дайте мені відповідь на моє запитання: чому ви такі впевнені, що зможете мені допомогти, не знаючи мене? Я, навпаки, схильна думати, що допомогти нікому не можна!

Супутник відповів не відразу. Він кілька разів хотів був заговорити, але, здавалося, сам себе від цього й стримував. Нарешті промовив:

 – Допомогти можна, либонь, лише тому, чиїх страждань ти зазнав колись сам!

І змовк. Аґата засміялася з припущення цього чоловіка, нібито він зазнав її страждань, які, коли б він почув про їхню причину, мабуть, викликали б у нього відразу. Супутник, здавалося, пропустив її сміх повз вуха або подумав, що вона просто не може звладати зі своїми нервами. Він замислився, а тоді спокійно сказав:

 – Я, звісно, не думаю, що хтось когось зважиться повчати, як треба повестися. Але знаєте, під час катастрофи страх – штука заразна, і порятунок. теж штука заразна! Я маю на увазі сам голий факт порятунку. Це як на пожежі: всі втрачають голову й кидаються у вогонь. І яка ж то величезна допомога, коли бодай хтось один лишається надворі, махає руками – просто нічого не робить, а лише махає руками – й нерозбірливо кричить усім, що вихід є!…

Аґата ледве знов не засміялася з тих жахливих ідей, які все ж таки жили в цьому доброму чоловікові; та саме через те, що ці ідеї були чужі йому, вони надали мало не лиховісного вигляду його м’якому, як віск, обличчю.

 – О, ви розмовляєте, як пожежник! – відповіла вона вмисне насмішкуватим тоном, наслідуючи таку собі легковажну жінку, щоб приховати свою цікавість. – Але певне уявлення про те, яка катастрофа мене спіткала, ви собі, мабуть, усе ж таки склали?!

Усупереч її волі серйозність насмішки все ж таки дала про себе знати, бо наївне припущення, нібито цей чоловік хоче допомогти їй, обурило її через таку саму наївну вдячність за це, яка в ній ворухнулася. Незнайомець вражено звів на неї погляд, потім зібрався з духом і відповів, мало не приструнюючи її:

 – Ви, либонь, ще надто молода й не знаєте, що життя наше дуже просте. Нездоланно заплутане воно лише тоді, коли думаєш про себе. Але тієї хвилини, коли не думаєш про себе, а питаєш себе, як комусь допомогти, воно дуже просте!

Аґата замислено мовчала. І незнайомець – чи то через її мовчання, чи то через підбадьорливий простір, у який відлітали його слова, – не дивлячись на супутницю, провадив далі:

 – Переосмислення особистого – це сучасний забобон. Адже нині так часто можна почути про культуру особистости, про виявлення й утвердження себе в житті. Але такими розпливчастими й багатозначними поняттями їхні апологети лише виказують, що їм потрібен туман, аби приховати за ним справжній сенс свого протесту! Бо що тут, власне, утверджувати? Усе поспіль і впереміш? Розвиток завжди пов’язаний із протидією, сказав один американський мислитель. Ми аж ніяк не можемо розвивати один бік нашої природи, не стримуючи зростання іншого. А що має себе виявляти? Розум чи інстинкти? Настрої чи вдача? Егоїзм чи любов? Якщо наша вища природа має виявлятися, то нижча мусить учитись усього зрікатися й коритись.

Аґата замислилася про те, чому дбати про когось нібито простіше, ніж дбати про себе. Вона була одна з тих зовсім не егоїстичних натур, котрі хоч завжди, можливо, й думають про себе, однак ніколи про себе не дбають, а це від звичайного егоїзму, заклопотаного лише власними вигодами, багато далі, ніж задоволена самовідданість тих, хто дбає про решту людей. Отож те, про що казав її супутник, було для неї глибоко чуже, хоч усе ж таки якось її зачіпало, й окремі, із запалом виголошені фрази тривожно зависали перед нею, так ніби їхній сенс легше було розгледіти в повітрі, ніж почути. До того ж вони вже вийшли на узлісся, звідки Аґаті відкрився чудовий вигляд на глибоку звивисту долину, тоді як її супутникові цей краєвид вочевидь нагадав амвон чи катедру. Аґата спинилася й капелюшком, яким увесь цей час недбало розмахувала, перекреслила все, що казав незнайомець.

 – Отже, ви, – сказала вона, – все ж таки вже склали собі про мене певну картину. Я відчуваю це з ваших слів, і нічого втішного для мене в цій картині немає!

Довготелесий незнайомець злякався, бо образити її він не хотів, і Аґата поглянула на нього, привітно засміявшись.

 – Здається, ви плутаєте мене з правом вільної особистости, – промовила вона. – І, до того ж, з якоюсь трохи нервовою й досить неприємною особистістю!

 – Я казав лише про головну передумову особистого життя, – вибачився він. – Щоправда, становище, в якому я вас застав, навело мене на думку, що вам, мабуть, можна допомогти порадою. Сьогодні головною передумовою життя часто нехтують. У сучасних умовах причина всієї нервозности з різноманітними її ексцесами полягає лише у в’ялій внутрішній атмосфері, позбавленій волі, тому що без особливої мобілізації власної волі ніхто не досягне тієї цілісности й сталости, яка підносить людину над темним хаосом організму!

І знову трапилися двоє слів, «цілісність» і «сталість», які були Аґаті немовби нагадуванням про її тугу й докори на власну адресу.

 – Поясність мені, що ви під цим маєте на увазі, – попрохала вона. – Адже воля може з’явитися, власне, лише тоді, коли вже є мета?!

 – Річ не в тім, що я маю на увазі! – почула вона відповідь, сказану тоном м’яким і категоричним водночас. – Хіба вже великі книги людства не вказують неперевершено чітко на те, що нам робити й чого не робити?

Аґата розгубилася.

 – Щоб визначати головні життєві ідеали, – пояснював її супутник, – треба так глибоко знати життя й людей і водночас уміти так героїчно долати пристрасті й егоїзм, як це протягом цілих тисячоліть судилося лише дуже небагатьом особистостям. І ці вчителі людства в усі часи сповідували ту саму істину.

Аґата мимоволі перейшла до оборони, як це робить будь-хто, коли вважає, що його юні плоть і кров кращі, ніж мощі мудреців.

 – Але ж не можуть людські закони, які виникли тисячі років тому, бути придатними й у нинішніх умовах! – вигукнула вона.

 – Вони зовсім не такі вже й непридатні, як це стверджують скептики, відірвані від живого досвіду й від самопізнання! – з гірким задоволенням відповів її випадковий супутник. – Уже Платон сказав: «Глибока життєва істина в суперечці не народжується». Людина чує її як живе витлумачення і здійснення самої себе! Повірте мені, те, що робить людину справді вільною, і те, що позбавляє її свободи, те, що дарує їй справжнє високе щастя, й те, що її занапащає, – все це не підвладне проґресу. Кожна людина, яка живе праведно, добре відчуває це серцем, якщо тільки до нього прислухається!

Вислів «живе витлумачення» Аґаті сподобався, але на думку їй несподівана спала одна ідея.

 – Ви, мабуть, людина релігійна? – спитала вона. І з цікавістю звела очі на співрозмовника.

Той нічого не відповів.

 – Але ж ви, зрештою, не священик?! – перепитала вона й заспокоїлася, спинивши погляд на його борідці, тому що в усьому іншому його вигляд для такого несподіваного припущення раптом видався їй цілком природним.

На її виправдання, слід зауважити, що вона не здивувалася б дужче, якби незнайомець у розмові мимохідь кинув: «Наш найясніший володар, божественний Авґуст…» Аґата знала, що релігія відіграє в політиці велику роль, але люди так звикли не сприймати серйозно ідей, розрахованих на громадську думку, що припущення, нібито партії віри складаються з віруючих людей, легко може видатися таким самим абсурдним, як і вимога до поштового службовця бути філателістом.

Після тривалої, якоїсь непевної паузи незнайомець промовив:

 – Я волів би не відповідати на ваше запитання. Ви надто далекі від усього цього.

Але Аґата загорілася живою цікавістю.

 – Я хочу знати нарешті, хто ви! – зажадала вона, і це був, звичайно, жіночий привілей, чинити опір якому було просто-таки неможливо.

В очах у незнайомця знову промайнула та сама, трохи смішна невпевненість, як тоді, коли він, вітаючись, із запізненням підняв капелюха; здавалося, в нього аж руки свербіли знов оголити, як і належить, голову, але потім у ньому щось застигло, одна армія думок немовби вступила в бій з другою і врешті здолала її, і зробила вона це аж ніяк не завиграшки.

 – Мене звати Лінднер, я вчителюю в гімназії імені Франца-Фердинанда, – відповів він і, трохи подумавши, додав: – А ще я – доцент в університеті.

 – Тоді ви, може, знаєте мого брата? – зраділо спитала Аґата й назвала йому Ульріхове прізвище. – Недавно він виступав – якщо не помиляюся, в Педагогічному товаристві – з доповіддю про математику й гуманність чи про щось таке.

 – Знаю лише за прізвищем. А доповідь я сам слухав, – зізнався Лінднер.

У його відповіді Аґаті почулося небажання розмовляти про ту доповідь далі, але вона відразу й забула про це, бо Лінднер уже заговорив знову, спитавши:

 – А ваш добродій батько був відомий правник?

 – Так, він недавно помер, і я живу тепер у брата, – розкуто сказала Аґата. – Чи не завітаєте коли-небудь до нас на гостину?

 – На жаль, на світське життя я не маю часу, – різко відповів Лінднер і опустив очі.

 – У такому разі ви ж бо не станете заперечувати, – провадила Аґата, не звертаючи уваги на його внутрішній опір, – якщо я коли-небудь завітаю до вас. Мені потрібна порада! – І, позаяк він усе ще називав її «панною», гадаючи, що вона незаміжня, додала: – Я «пані», і прізвище в мене – Гаґауер.

 – Виходить, ви – дружина заслуженого педагога, професора Гаґауера?! – вигукнув Лінднер.

Цю фразу він почав з гучним захватом, але ближче до кінцівки завагався й приглушив її. Бо професор Гаґауер мав дві подоби: він був педагог, і він був проґресивний педагог. Лінднер ставився до нього, по суті, вороже, але яка ж радість виявити такого знайомого ворога в хистких туманах жіночої душі, якій щойно ударило в голову неможливе – прийти додому до незнайомого чоловіка; поступовий перехід від другого з цих почуттів до першого й відбився в тоні його запитання.

Аґата це завважила. Вона не знала, чи варто казати Лінднерові, в якому стані тепер її взаємини з Гаґауером. Якби вона сказала йому про це, між нею й цим новим приятелем усе могло б одразу скінчитися. Аґата відчувала це дуже виразно. І тоді вона пошкодувала б; адже Лінднер, багато чим провокуючи її покепкувати з нього, воднораз викликав у неї й довіру. Враження – а його переконливо підтверджував увесь його вигляд, – що цей чоловік для себе нічого не прагне, якимсь дивним чином змушувало її бути відвертою. При ньому їй уже нічого не хотілося, й відвертість напрошувалася сама собою.

 – Я маю намір розлучитися! – зізналася нарешті Аґата. Запала мовчанка; вигляд у Лінднера був пригнічений. Тепер цей чоловік видався Аґаті все ж таки якимсь аж надто жалюгідним. Нарешті він, ображено всміхнувшись, промовив:

 – А мені, коли я вас побачив, відразу щось таке й спало на думку!

 – Виходить, ви ще й противник розлучень! – вигукнула Аґата, не стримавши роздратування. – Ну звісно, ви ним, либонь, і маєте бути! Але знаєте, ви таки трохи відстали від часу!

 – Принаймні я, на відміну від вас, не бачу в цьому нічого природного, – замислено промовив на свій захист Лінднер, потому скинув окуляри, протер їх, знов надів і звів погляд на Аґату. – Мені здається, у вас замало волі, – констатував він.

 – Волі? От саме розлучитися волі мені й не забракне! – вигукнула Аґата, хоч і знала, що відповідь її нісенітна.

 – Ви мене не так зрозуміли, – м’яко закинув їй Лінднер.

 – Адже я припускаю, що ви маєте вагомі причини. Але в мене про це своя думка: свобода моралі, яку тепер собі дозволяють, на практиці завжди виявляється лише ознакою того, що індивід міцно прикутий до власного «я» і не спроможний жити й діяти з ширшим розмахом. А добродіям поетам, – ревниво додав він, пробуючи пожартувати над щиросердим паломництвом Аґати (ця спроба в його вустах обернулася досить кислою міною), – які підігрують настроям молодих жінок і тим заслуговують від них надто високої оцінки, – тим добродіям, певна річ, легше, ніж мені, коли я кажу вам, що шлюб – це інститут відповідальности людини і її верховенства над своїми пристрастями! Та перше ніж звільнятися від зовнішніх захисних засобів, створених людством завдяки раціональному самопізнанню супроти власної ненадійности, індивід мав би, либонь, сказати собі, що ізолювання від високого цілого й непослух йому завдає більшої шкоди, ніж розчарування тіла, якого ми так боїмося!

 – Це звучить, як бойова настанова для архангела, – сказала Аґата. – Але не думаю, що ви маєте рацію. Я вас трохи проведу. Я хочу, щоб ви пояснили мені, як можна так міркувати. Ви зараз куди йдете?

 – Мені треба додому, – відповів Лінднер.

 – Хіба ваша дружина мала б щось проти, якби я провела вас додому? Внизу, в місті, ми могли б узяти машину. Я ще маю час!

 – Зі школи приходить мій син, – з гідністю відхилив пропозицію Лінднер. – Ми обідаємо завжди в той самий час. Отож я маю бути вдома. Моя дружина, до речі, кілька років тому померла наглою смертю, – виправив він помилкове припущення Аґати і, кинувши погляд на годинника, злякано й роздратовано додав: – Я мушу поспішати!

 – Тоді вам доведеться пояснити це мені іншим разом, для мене це важливо! – настійливо запевнила його Аґата. – Якщо не хочете заглянути до нас, то я можу завітати до вас.

Лінднер хапнув ротом повітря, але це йому не допомогло. Нарешті він сказав:

 – Але ж вам, жінці, не можна приходити до мене!

 – Можна! – запевнила його Аґата. – Ось побачите, одного прекрасно дня я постану у вас на порозі. Тільки не знаю ще, коли саме. І нічого поганого в цьому, звісно, не буде!

Після цього вона попрощалась і звернула на стежку, що розходилася з тією, якою пішов він.

 – У вас мало волі! – стиха проказала Аґата, намагаючись перекривити Лінднера.

Але від слова «воля» вона відчула в роті свіжість і прохолоду. З ним були пов’язані такі почуття, як гордощі, впевненість, віра, висока тональність серця. Цей чоловік справив на неї цілющий вплив.

32. Тим часом ґенерал привозить Ульріха й Кларису до божевільні

Коли Ульріх був удома сам, зателефонували з міністерства оборони й спитали, чи не може з ним зустрітися особисто пан начальник відділу військового виховання й освіти, якщо прибуде до нього за півгодини, і через тридцять п’ять хвилин на невеликий похилий в’їзд викотив змилений службовий запряг ґенерала фон Штума.

 – Нічогенька собі історія! – вигукнув гість до товариша, якому відразу впало в око, що цього разу ординарця з «хлібом духу» той із собою не прихопив. Ґенерал був у мундирі й навіть при орденах. – У нічогеньку ж історію ти мене вплутав! – знову сказав він. – Сьогодні ввечері у твоєї кузини велике засідання. Я навіть не встиг доповісти про це своєму начальству. І раптом на тобі – новина: нам треба їхати до божевільні. Ми маємо бути там за півгодини, не пізніше!

 – Але чому так?! – здивувався, як і слід було сподіватись, Ульріх. – Зазвичай-бо про час домовляються заздалегідь?!

 – Не став так багато запитань! – благально промовив ґенерал. – Краще негайно зателефонуй своїй подрузі, чи кузині, чи хто вона тобі така, і скажи, що ми по неї заїдемо!

Поки Ульріх телефонував крамареві, в якого Клариса звичайно купувала всілякі дрібниці, й чекав, щоб вона підійшла до апарата, фон Штум скаржився йому на свою біду. Виявляється, він, щоб виконати Кларисине бажання, передане йому через Ульріха, звернувся до начальника військово-медичної служби, який потім зв’язався зі своїм знаменитим цивільним колегою, завідувачем тієї університетської клініки, де Моосбруґер очікував на повторну експертизу вищої медичної комісії. Але через непорозуміння обидва начальники домовилися відразу й про день та годину, і Штума повідомили про це, дуже вибачаючись, аж в останню хвилину, до того ж йому одночасно сказали, що на прийом до славетного психіатра помилково записали його самого, фон Штума, і лікар з великою радістю, мовляв, чекає на його візит.

 – Мені зле! – заявив ґенерал.

Ця формула вже давно ввійшла в його вжиток і означала, що йому хочеться перехилити чарчину.

Коли він випив, нерви в нього вгамувалися.

 – Яке мені діло до божевільні? Доводиться їхати туди лише задля тебе! – нарікав він. – Що я взагалі скажу тому недоумкуватому професорові, якщо він спитає, чому я з вами приїхав?

Цієї миті на другому кінці дроту пролунав тріумфальний бойовий клич.

 – Чудово! – невдоволено кинув ґенерал. – Але мені, крім того, доконче треба побалакати з тобою про сьогоднішній вечір. А ще я повинен доповісти про це його превосходительству. А він о четвертій уже йде! – Він поглянув на годинника й через безнадію не зміг підвестися.

 – Ну, то я вже готовий! – сказав Ульріх.

 – А хіба твоя добродійка з нами не їде? – розчаровано спитав Штум.

 – Сестри немає вдома.

 – Шкода! – зітхнув ґенерал. – Такої дивовижної жінки, як твоя сестра, я ще зроду не бачив!

 – Я гадав, така жінка – Діотима? – промовив Ульріх.

 – Вона теж, – відповів ґенерал. – Діотима теж дивовижна. Але відколи вона присвятила себе сексології, я здаюся собі школярем. Я ж бо від неї просто в захваті. Адже війна, Господи, – це, як я завше кажу, ремесло просте й грубе. Зате саме в сексуальній сфері – о, тут офіцерська честь, так би мовити, повстає проти того, щоб з тобою поводилися, як із дилетантом!

Тим часом вони, однак, сіли в екіпаж і швидким клусом вирушили до божевільні.

 – А твоя приятелька бодай гарненька? – недовірливо поцікавився Штум.

 – Вона своєрідна, сам побачиш, – відповів Ульріх.

 – Отже, сьогодні ввечері, – зітхнув ґенерал, – щось таки розпочнеться. Сподіваюся, це стане подією.

 – Ти казав так щоразу, коли бував у мене, – зауважив, усміхнувшись, Ульріх.

 – Можливо. І все ж таки це правда. А сьогодні ввечері ти станеш свідком зустрічі твоєї кузини з професоркою Набридер. Сподіваюся, ти забув іще не все з того, що я тобі про неї розповідав? Одне слово, поки до цього дійшло, та Набридер – це ми її так називаємо, я й твоя кузина, – та Набридер, одне слово, довго набридала твоїй кузині. Нікому не давала спокійно жити. І сьогодні ці дві нарешті побалакають одна з одною. Ми чекали тільки на Арнгайма, щоб і він склав собі думку.

 – Правда? – Ульріх і не знав, що Арнгайм, якого він давно не бачив, уже повернувся.

 – Ну звісно. На кілька днів, – пояснив Штум. – Тож нам і довелося взятися за справу… – Раптом він змовк і рвучко, що про нього так ніхто й не подумав би, смикнувся з пухких подушок до передка. – От бовдур! – з гідністю гаркнув він на вухо перевдягненому на візника ординарцеві, що поганяв міністерських коней; тим часом екіпаж так розгойдало, що ґенерал безпорадно вчепився за спину щойно облаяного підлеглого. – Ви ж робите гак!

Вояк у цивільному тримав спину нерухомо, мов дошку, не звертаючи уваги на позаслужбові ґенералові намагання з її допомогою врятуватися, й, повернувши голову рівно на дев’яносто градусів, через що вже не бачив ні свого ґенерала, ні його коней, гордо доповів вертикалі, яка губилася в порожнечі, що попереду ця дорога через ремонтні роботи закрита, але скоро вони, мовляв, виїдуть на неї знов.

 – Ну ось, виходить, я все ж таки маю рацію! – вигукнув, відкидаючись на спинку сидіння, Штум, щоб, з одного боку, перед ординарцем, а з другого – перед Ульріхом виправдати марний вибух своєї нетерплячки. – І треба ж таке – цей чолов’яга робить гак, коли я ще до вечора мушу доповісти моєму превосходительству, бо його превосходительство о четвертій годині хоче піти додому, а доти ще сам повинен з’явитися на доповідь до міністра!… Річ у тім, що його превосходительство міністр пообіцяв особисто побувати сьогодні ввечері в Туцці! – вже тихіше, тільки для Ульріхового вуха, додав він.

 – Та що ти кажеш?!

Ульріх вдав, ніби ця новина його приголомшила.

 – А я тобі вже давно товчу: щось воно та назріває. Нарешті Ульріхові все ж таки скортіло почути, що ж воно назріває.

 – Ну, то кажи вже, чого хоче міністр? – зажадав він.

 – Та цього він і сам не знає, – добродушно відповів Штум.

 – Його превосходительство нюхом чує: настав саме той час. Старий Ляйнсдорф теж нюхом чує: настав саме той час. Начальник ґенерального штабу так само нюхом чує: настав саме той час. Якщо так багато людей чують нюхом, то в цьому є, либонь, якась правда.

 – Але «саме той час» – для чого? – допитувався Ульріх.

 – А ось про це знати поки що й не конче! – повчально сказав ґенерал. – Просто це – абсолютне враження! То скільки там, до речі, буде нас сьогодні? – спитав нарешті він якось чи то неуважно, чи то замислено.

 – Чому ти питаєш про це мене? – здивовано відповів Ульріх.

 – Я маю на увазі, – пояснив Штум, – скільки нас поїде до тої божевільні? Даруй! От непорозуміння, аж смішно, еге? Бувають дні, коли на голову людині стільки всього звалюється! То скільки нас там буде?

 – Не знаю, хто ще прийде. Залежно від цього – від трьох до шістьох душ.

 – Просто я хотів сказати, – стурбовано промовив ґенерал, – що якщо нас буде більше трьох душ, то доведеться взяти ще одного візника. Я ж бо в мундирі, сам розумієш.

 – Авжеж, звичайно, – заспокоїв його Ульріх.

 – Мені не можна їздити, як у консервній бляшанці.

 – Певна річ. Але скажи, звідки в тебе оце абсолютне враження?

 – Та чи знайдемо ми там візника? – розмірковував уголос Штум. – Це ж бо десь аж у чорта на болоті?!

 – Візьмемо дорогою, – рішуче відповів Ульріх. – А тепер прошу тебе, поясни мені, звідки у вас це абсолютне враження, нібито настав для чогось «саме той час»?

 – Та тут немає чого пояснювати, – відказав Штум. – Коли я про що-небудь стверджую, що воно абсолютно таке, а не інакше, то це якраз і означає, що пояснити цього я не можу! Можна лише додати, що та професорка Набридер – своєрідна пацифістка й, либонь, через те, що Фоєрмауль, якого вона проштовхує, клепає віршики про те, що людина добра. Тепер у це вірить багато хто.

Але він не переконав Ульріха.

 – Але ще зовсім недавно ти казав мені протилежне – що тепер в акції виступають за дії, за тверду руку й таке інше!

 – За це теж, – визнав ґенерал. – А ось впливові кола підтримують ту Набридер. Вона в такому ділі собаку з’їла. Від вітчизняної акції вимагають якого-небудь акту людської доброти.

 – Правда? – каже Ульріх.

 – Атож. Ти теж тепер палець об палець не вдариш! А де в кого за це болить голова. Хочу нагадати тобі, до прикладу, що німецька братовбивча війна шістдесят шостого року почалася з того, що у франкфуртському парламенті всі німці оголосили себе братами. Я, звісно, аж ніяк не хочу сказати, що через це так дуже болить голова, приміром, у військового міністра чи в начальника ґенерального штабу; думати так було б з мого боку безглуздо. Але так уже воно ведеться, що одне тягнеться за одним! Чи ти мене розумієш?

Це було туманно, але правильно. І до цього ґенерал додав одне дуже мудре зауваження.

 – Послухай, ти завше вимагаєш чіткости, – докірливо сказав він своєму супутникові. – Я за це від тебе, звісно, в захваті, але помізкуй хоч один раз у плані історичному: звідкіля безпосереднім учасникам якої-небудь події наперед знати, чи стане вона великою? Таке вони можуть собі хіба що уявити, тільки й того! Отож якщо дозволиш мені висловити такий парадокс, то я скажу, що світова історія пишеться ще доти, як вона відбувається; спершу це – завше просто балаканина. І перед діяльними людьми постає якраз дуже важке завдання.

 – Щодо цього ти маєш рацію, – похвалив його Ульріх. – А тепер усе ж таки розкажи мені про все!

Але ґенерал, хоч йому кортіло поговорити про це й самому, у такі напружені хвилини, коли кінські копита затупотіли вже по небрукованій вулиці, раптом знов перейнявся іншими турботами.

 – Я ж бо прибрався вже, мов ялинка, до міністра – на той випадок, якщо він мене викличе! – вигукнув Штум, ще й показав на свій блакитний мундир, пообчіплюваний орденами. – Чи не думаєш ти, що може дійти до якогось прикрого інциденту, якщо я покажуся перед тими ідіотами отак в уніформі? А як мені бути, якщо котрийсь із них, скажімо, образить мій мундир? Не хапатися ж мені тоді за шаблю, а змовчати теж дуже небезпечно?!

Ульріх заспокоїв товариша, пообіцявши йому, що поверх мундира той накине білого лікарняного халата; та не встиг Штум висловити своє задоволення таким розв’язанням проблеми, як вони побачили Кларису: вбрана в просторий літній одяг, та в супроводі Зиґмунда нетерпляче поспішала просто серединою вулиці їм назустріч. Вона сказала Ульріхові, що Вальтер і Майнґаст відмовилися йти з нею. І коли їм трапився ще один візник, ґенерал задоволено мовив до Клариси:

 – Добродійко, коли ви йдете отак вулицею, поглянеш на вас – точнісінько тобі янголятко!

Та коли перед воротами клініки Штум фон Бордвер зійшов з екіпажа, обличчя в нього було червоне й вигляд він мав трохи розгублений.

33. Божевільні вітають Кларису

Клариса бгала в руках рукавички, поглядала на вікна вгорі й жодної секунди не могла спокійно встояти, поки Ульріх намагався заплатити візникові. Штум фон Бордвер не дозволяв Ульріхові робити це, і кучер, сидячи на передку й задоволено всміхаючись, чекав, поки обидва добродії кинуть сперечатися. Зиґмунд, як завжди, струшував пучками порошинки з піджака або задивлявся в порожнечу. Ґенерал стиха промовив до Ульріха:

 – Дивна жінка ця твоя приятелька. Пояснювала мені дорогою, що таке воля. Жодного слова не зрозумів!

 – Вона така, – мовив Ульріх.

 – Гарненька, – прошепотів ґенерал. – Як чотирнадцятирічна балеринка. Але чому вона каже, буцімто ми приїхали сюди, щоб поринути в свої «ілюзії»? Світ, каже, надто «вільний» від ілюзій? Ти знаєш про це що-небудь докладніше? Було так прикро, у мене, по суті, не знайшлося жодного слова, щоб їй відповісти.

Ґенерал вочевидь не поспішав платити візникові лише через те, що хотів поставити ці запитання; та не встиг Ульріх відповісти на них, як його звільнив від цього обов’язку посланець, що привітав гостей від імени головного лікаря; посланець переказав ґенералові фон Штуму вибачення свого шефа за невеличку затримку через термінові справи й повів усе товариство до почекальні нагорі. Дорогою Кларисиних очей не уникав жоден камінь на сходах і в коридорах, і навіть у маленькій приймальні, яка своїми потертими, оббитими зеленим оксамитом стільцями нагадувала старомодні залізничні зали першого класу, погляд її майже весь час повільно рухався. Коли посланець пішов, усі четверо спочатку так і сиділи, не кажучи ні слова, поки Ульріх, щоб якось порушити мовчанку, покепкував з Клариси запитанням, чи не боїться вона зустрітися з Моосбруґером віч-на-віч.

 – Ет! – зневажливо кинула Клариса. – Він-бо справжніх жінок ніколи не знав; тож так воно й мало статися!

Ґенералові, хоч і запізно, спало щось на думку, і він спробував повернути собі честь.

 – Тепер воля дуже в моді, – промовив він. – Ми в патріотичній акції приділяємо цій проблемі теж багато уваги.

Клариса всміхнулася до нього й випростала руки, щоб зняти в них напруження.

 – Коли доводиться отак чекати, то відчуваєш те, що має статися, всіма фібрами душі, так наче дивишся в далекоглядну трубу, – відповіла вона.

Штум фон Бордвер замислився; цього разу спізнюватися він не хотів.

 – Слушна думка! – сказав він. – Це пов’язано, либонь, із сучасною фізичною культурою. Їй ми приділяємо увагу теж!

Цієї миті стрімко ввійшов надвірний радник з цілою кавалькадою асистентів та волонтерок; він був люб’язний, надто до Штума, сказав щось про якусь невідкладну справу й висловив жаль із приводу того, що змушений, усупереч своїм намірам, обмежитися цим привітанням, тож показати клініку сам він, мовляв, не зможе. І відрекомендував їм доктора Фріденталя, який, мовляв, зробить це замість нього. Доктор Фріденталь був високий, стрункий, хоч і трохи крихкотілий, чоловік, мав буйну чуприну й, коли його називали, всміхався, мов акробат, який вибирається на драбину, щоб виконати смертельний стрибок. Шеф попрощався, і їм принесли халати.

 – Щоб не тривожити пацієнтів, – пояснив доктор Фріденталь.

Клариса, вдягаючи халата, відчула незвичайний приплив сили. Вона стояла, нагадуючи маленького лікаря. Собі вона здавалася дуже білою й дуже мужньою.

Ґенерал пошукав очима дзеркала. Важко було дібрати халата, який відповідав би своєрідному співвідношенню між його зростом і повнотою; коли нарешті пощастило обгорнути його тіло цілком, він мав вигляд дитини в надто довгій нічній сорочці.

 – Як ви гадаєте, чи не варто мені скинути шпори? – спитав він у доктора Фріденталя.

 – Військові лікарі теж носять шпори! – заперечив Ульріх.

Штум зробив ще одне складне й безпорадне зусилля, силкуючись побачити себе ззаду, де лікарняний балахон рясними фалдами спадав на його шпори. Потім усі вони рушили. Доктор Фріденталь попросив не втрачати самовладання, хоч би з чим вони зіткнулися.

 – Поки що все йде більш-менш! – прошепотів Штум до свого товариша. – Але мене це, власне, анітрохи не цікавить; краще б я використав цей час, щоб побалакати з тобою про сьогоднішній вечір. Тож слухай сюди, ти хотів, щоб я розказав тобі про все відверто. Тут немає нічого складного. Весь світ озброюється. У росіян цілком нова польова артилерія. Ти чуєш? Французи запровадили дворічну військову службу задля того, щоб значно розбудувати свою армію. Італійці…

Вони спустилися тими самими по-княжому старомодними сходами, якими піднялись нагору, завернули кудись убік і опинилися в лабіринті невеличких кімнаток та звивистих коридорів, де зі стель виступали побілені сволоки. Це були переважно господарські й канцелярські приміщення, в яких через брак місця у старій будівлі віяло, однак, чимось похмурим і чужим. Їх населяли якісь моторошні люди почасти в лікарняному, почасти в звичайному одязі. На одних дверях стояв напис: «Приймальна палата», на інших – «Чоловіча». Штумові заціпило рота. Він мав таке передчуття, ніби ось-ось може статися якийсь надзвичайний інцидент, і це вимагатиме від нього глибокого самовладання. Мимоволі ґенералові не давало спокою також запитання, як йому повестися, коли нездоланна нужда змусить його усамітнитись і він без досвідченого супроводу зустрінеться сам на сам із психічнохворим у тому місці, де всі люди рівні. Клариса, навпаки, весь час простувала на півкроку поперед доктора Фріденталя. Його прохання вдягти білі халати, щоб не лякати хворих, тримало її на хвилях вражень, мов рятівний жилет. Вона була в полоні улюблених думок Ніцше: «Чи існує песимізм сили? А інтелектуальна схильність до жорстокого, лиховісного, злого, проблематичного боку життя? А потреба в жахливому як у гідному ворогові? Можливо, божевілля – не конче ознака виродження?» Вона не думала про це словами, а згадувала загалом; її думки спресували все це в малесенький пакуночок і якимсь дивовижним чином стиснули до зовсім невеличкого розміру, як ото відмичка злодія. Для неї цей шлях був наполовину філософією, наполовину подружньою зрадою.

Доктор Фріденталь спинився перед залізними дверима й дістав з кишені штанів ключа з гострою борідкою. Коли він відчинив двері, в очі екскурсантам ударило яскраве світло; вони вийшли з-під захисту будівлі, й ту ж мить Клариса почула різкий, жахливий крик, якого вона не чула зроду. Незважаючи на свою хоробрість, вона здригнулася.

 – Просто кінь! – мовив доктор Фріденталь і всміхнувся.

Вони й справді стояли на дорозі, що вела від під’їзду вздовж службового корпусу до заднього, господарського двору клініки. Ця дорога з її давніми коліями й глухими бур’янами нічим не відрізнялася від решти доріг, і сонце пряжило тут немилосердно. А проте все товариство, крім самого Фріденталя, стояло навдивовижу вражене, ба навіть якось збентежено й спантеличено обурене тим, що, пройшовши такий довгий, ризикований шлях, опинилися на цілком здоровій, звичайній вулиці. Першої миті ця свобода їх вразила, хоч і була неймовірно приємна й до неї спочатку довелося знову звикати. У Клариси, яка всі колізії сприймала безпосередніше, напруженість розрядилася в гучному, дзвінкому хихотінні.

Доктор Фріденталь, усміхаючись, перший перетнув вулицю й на протилежному боці відчинив вузеньку, важку залізну хвіртку в парковому мурі.

 – Оце тут і починається! – м’яко промовив він. Нарешті вони справді опинилися в тому світі, який бозна-чому вже кілька тижнів вабив до себе Кларису і то не лише священним трепетом чогось незрівнянного й замкненого в собі, але й так, неначе їй судилося зазнати тут чогось незвичайного, чого досі вона не могла собі навіть уявити. Ввійшовши, вони спочатку не побачили, однак, нічого такого, що відрізняло б цей світ від великого старого парку, який полого підіймався в один бік і в якому вгорі, серед гуртів могутніх дерев, мріли невеличкі, біленькі, схожі на дачні, будиночки. Далі за ними небо, підносячись усе вище й вище, обіцяло відкрити звідти мальовничий краєвид, і в одному місці там Клариса вгледіла хворих із санітарами – вони стояли й сиділи гуртами, нагадуючи білих янголів. Ґенералові фон Штуму здалося, що настала саме та хвилина, коли можна повернутися до розмови з Ульріхом.

 – То я ще хотів би підготувати тебе до сьогоднішнього вечора, – почав він. – Італійці, росіяни, французи, а тоді й англійці, розумієш, – усі озброюються, а ми.

 – Ви хочете мати свою артилерію, я ж бо вже знаю, – урвав його Ульріх.

 – Артилерію теж! – правив своєї ґенерал. – Але якщо ти й далі не даватимеш мені доказати, то зараз ми знов опинимося біля отих психопатів і не зможемо спокійно побалакати. Я хотів сказати, що ми застрягли якраз посередині, і з погляду військового наша позиція дуже небезпечна. А в цій ситуації дехто серед нас – я маю на увазі патріотичну акцію – вимагає лише людської доброти, більш нічого!

 – І ви тут – проти! Я це вже втямив.

 – Та навпаки! – запевнив товариша Штум. – Ми не проти! До пацифізму ми ставимося дуже поважно! Ми тільки хочемо провести в парламенті наш артилерійський проект. І якби нам пощастило просунути його, так би мовити, рука в руку з пацифізмом, то це якнайкраще захистило б нас від усіляких звинувачень в імперіалістичних зазіханнях і загрозах миру! Що ж, я тобі зізнаюся: ми з тією Набридер справді трохи заодно. Але, з другого боку, тут треба діяти обережно, адже її супротивники, націоналістична течія, яка тепер також прилучилася до нашої акції, виступає проти пацифізму, але за зміцнення війська!

Довести свою думку до кінця ґенералові не пощастило, і те, що він хотів іще сказати, йому довелося з гіркою міною на обличчі проковтнути, бо вони вже майже дістались на пагорб, і доктор Фріденталь очікував, поки весь гурт збереться навколо нього. Майданчик янголів, як виявилося, був обнесений легенькою огорожею, і екскурсовод перетнув його, не звертаючи ні на кого уваги, так наче це була тільки прелюдія.

 – «Відділення тихих», – пояснив лікар.

Тут були тільки жінки; коси в усіх вільно спадали на плечі, а жирні, одутлі обличчя з м’якими рисами викликали огиду. Одна з жінок відразу підбігла до лікаря й тицьнула йому в руки якогось листа.

 – Щоразу та сама історія, – пояснив Фріденталь і прочитав уголос: – «Адольфе, коханий мій! Коли вже ти приїдеш?! Чи ти про мене забув?!»

Ця стара, років шістдесятьох жінка стояла поруч і слухала з тупим виразом на обличчі.

 – Ти ж бо одразу відішлеш його?! – попросила вона.

 – Неодмінно! – пообіцяв доктор Фріденталь, а тоді тут-таки, в жінки на очах порвав листа й усміхнувся до санітарки.

Клариса не стерпіла.

 – Як ви так можете?! – обурено звернулася вона до лікаря. – До хворих треба ставитися з усією серйозністю!

 – Ходімо! – мовив у відповідь Фріденталь. – Не варто марнувати тут час. Якщо хочете, я покажу вам потім сотні таких листів. Ви ж бо самі бачили, ця стара й бровою не повела, коли я порвав листа.

Клариса булазбентежена: Фріденталь казав таки правду. Але це сплутало її думки, і не встигла вона дати їм лад, як вони сплуталися знов, бо тієї хвилини, коли всі вже йшли з майданчика, ще одна стара, яка нетерпляче підстерігала їх, задерла аж до пупа халата й заходилася показувати чоловікам свої огидні старечі клуби над грубими вовняними панчохами.

 – Стара свинюка! – стиха лайнувся Штум фон Бордвер, через обурення й відразу забувши на хвилину про політику.

А Клариса зробила відкриття: стегно у старої було схоже на її обличчя. І там, і там проступали, очевидно, ті самі ознаки фізичного розпаду внаслідок ожиріння, але у Клариси через це вперше виникло відчуття дивних взаємозв’язків і світу, де все відбувається не так, щоб це можна було осмислити за допомогою звичайних понять. Цієї миті їй спало на думку також, що вона не завважила, як білі янголи перевтілились у цих старих жінок, і, навіть проходячи крізь їхній гурт, не розгледіла, хто з них хворі, а хто – санітарки. Вона озирнулася, але дорога вже завернула за ріг, і Клариса нічого не побачила; спотикаючись, мов дитина, що весь час крутить головою, вона поквапилася за своїми супутниками далі. Вервечка вражень, які з цього почалися, утворювала тепер уже не прозорий струмок подій, яким зазвичай уявляється життя, а піняву водоверть, з якої лише час від часу проглядали, вкарбовуючись у пам’ять, латочки гладенької поверхні.

 – Тут іще одне «відділення тихих». Але чоловіче, – пояснив доктор Фріденталь, зібравши свій почет перед входом до будинку, а коли відвідувачі спинилися біля першого ліжка, чемно притишеним голосом відрекомендував її господаря як випадок депресивної «dementia paralytica».

 – Старий сифілітик. Манія гріховности й маячні нігілістичні ідеї, – пошепки пояснив своїй сестрі Зиґмунд.

Клариса стояла перед старим добродієм, який, судячи з усього, колись належав до вищого світу. Він сидів на ліжку випроставшись, років мав під шістдесят, а обличчя в нього було дуже біле. Його, доглянуте й натхненне, обрамляла така сама біла, пишна чуприна, і воно мало такий неймовірно шляхетний вигляд, як про це пишуть лише в найгірших романах.

 – Хоч портрета з нього малюй! – промовив Штум фон Бордвер. – Втілення духовної краси. А картину я подарував би твоїй кузині! – звернувся він до Ульріха.

Доктор Фріденталь на це сумно всміхнувся й пояснив:

 – Шляхетний вигляд спричинений послабленням м’язів обличчя.

Потім він ще коротко махнув перед очима у хворого рукою, продемонструвавши так глядачам рефлекторну нерухливість зіниць, і повів усіх далі. Часу за такого багатства матеріалу було обмаль. Старий добродій, який понуро кивав головою на все, про що казали біля його ліжка, ще тихо й заклопотано щось відповідав, коли п’ятеро відвідувачів уже спинилися через кілька ліжок далі, щоб познайомитися з іще одним випадком, вибраним Фріденталем.

Тепер це був чоловік, який присвятив себе мистецтву, – веселий, гладкий художник, чиє ліжко стояло під яскраво освітленим вікном; на ковдрі в нього лежав аркуш паперу й багато олівців, і він цілий день не випускав їх з рук. Що Кларисі впало в око насамперед, то це – його радісна невгамовність. «Отак мав би малювати й Вальтер!» – подумала вона. Помітивши, що художник зацікавив Кларису, Фріденталь хутко вихопив у нього аркуша й простяг його їй; гладун захихотів і почав поводитися, мов жінка, яку вщипнули. А Клариса, на свій подив, побачила перед собою етюд, накиданий досить упевненою рукою й цілком осмислений – за змістом навіть банальний етюд до великого полотна з численними, переплетеними за законами перспективи одна з одною постатями й залою, інтер’єр якої був виписаний так разюче детально, що весь малюнок справляв цілком здорове, професійне враження, немовби вийшов зі стін державної академії.

 – Напрочуд добре! – мимоволі вигукнула Клариса. Фріденталь лише задоволено всміхнувся.

 – Облизався! – крикнув йому, однак, художник. – А цьому добродієві, бач, до вподоби! Покажи йому ще! Він сказав: «Напрочуд добре!» То покажи ж! Ти з мене тільки насміхаєшся, я знаю, а йому ось – до вподоби.

Він говорив добродушно і, схоже, був із лікарем, якому тепер подавав також інші малюнки, запанібрата, хоч той його мистецтва й не шанував.

 – Сьогодні нам ніколи з тобою розмовляти, – відповів йому Фріденталь і, обернувшись до Клариси, втілив свій висновок у таких словах: – Він не шизофреник. На жаль, іншого художника зараз у нас немає, а нерідко серед шизофреників трапляються великі, цілком сучасні митці.

 – І вони хворі? – висловила сумнів Клариса.

 – А чом би й ні? – похмуро відповів Фріденталь. Клариса закусила губу.

Тим часом Ульріх зі Штумом уже стояли на порозі наступної палати, й Генерал сказав:

 – Коли я бачу таке, мені, їй-бо, стає шкода, що обізвав сьогодні свого ординарця бовдуром. Тепер цього повік не робитиму!

Перед ними була палата з хворими тяжкими формами недоумства. Клариса сюди ще не дійшла, вона міркувала: «Виходить, навіть таке шановане й визнане мистецтво як академічне має свою знехтувану, обікрадену й усе ж таку разюче схожу на нього рідню в божевільні?!» Це справило на неї чи не глибше враження, ніж обіцянка Фріденталя іншим разом показати їй художників-експресіоністів. Але вона вирішила повернутися й до цих його слів. Похнюпивши голову, вона все ще кусала губу. Щось тут було не так. Тримати під замком таких талановитих людей було, на її думку, вочевидь помилкою. «На недугах лікарі, – міркувала вона, – може, й знаються, але на мистецтві з усією його глибиною – мабуть, усе ж таки навряд». Вона мала таке відчуття, що тут треба щось робити. Ось тільки що – цього вона ще не знала. Проте віри не втрачала, адже той гладкий художник одразу назвав її «добродієм», і це видалося їй добрим знаком.

Фріденталь допитливо дивився на неї.

Відчувши його погляд, Клариса зі своєю тремтливою усмішкою підвела очі й рушила до нього; та не встигла вона що-небудь сказати, як усі її думки погасило жахливе видовище. У цій новій палаті сиділи на ліжках або звисали з них жахливі істоти. Усе в їхніх тілах було покарлючене, брудне, спотворене або паралізоване. Почварні зуби. Хисткі голови. Надто великі, надто маленькі й зовсім викривлені голови. Відвислі щелепи, з яких текла слина; роти, де не було ні їжі, ні слів, розтулялися й стулялися, наче у тварин. Важкі, мов олово, перегородки метрової товщини відділяли, здавалося, ці душі від світу, й після тихенького хихикання й гамору в сусідній палаті тут слух вразило тупе мовчання, що його порушувало тільки глухе бурмотіння й ремствування. У таких палатах з олігофренами на останній стадії ідіотії дістаєш найбільш приголомшливе враження, яке лишень може справити оця бридота в божевільні, і Клариса відчула себе просто на самісінькому дні якогось суцільного жахливого мороку, де вже годі що-небудь розгледіти.

Провідник Фріденталь бачив, однак, і в темряві; показуючи то на те, то на те ліжко, він пояснював:

 – Оце – ідіотія, а ото – кретинізм. Штум фон Бордвер прислухався й спитав:

 – А хіба ідіот і кретин – не те саме?!

 – Ні, з погляду медицини це – речі різні, – повчально відповів йому лікар.

 – Цікаво, – мовив Штум. – У буденному житті про таке й не замислюєшся!

Клариса переходила від ліжка до ліжка, свердлила поглядом хворих, до краю напружувала очі, але не могла нічого, анічогісінько зрозуміти з цих облич, які її просто не помічали. Вони гасили будь-яку її уяву. Доктор Фріденталь нечутно ступав за нею, пояснюючи:

 – Сімейна амавротична ідіотія. Сухотний гіпетрофований склероз… Міопа Шугпіса…

Ґенерал, який тим часом вирішив, що вже досить надивився на «цих придурків», і припустив, що такої самої думки й Ульріх, поглянув на годинника й сказав:

 – То на чому ми, власне, спинилися? Треба скористатися часом! – І трохи несподівано почав: – Ти, будь ласкавий, пригадай: військове міністерство розраховує на підтримку, з одного боку, пацифістів, а з другого – націоналістів.

Ульріх, який не вмів так спритно, як Штум, відвернутися від того, що його оточувало, дивився на ґенерала, нічого не розуміючи.

 – Та мені не до жартів! – заявив Штум. – Те, про що я кажу, – політика. Треба, аби що-небудь сталося. Ми ж бо один раз на цьому вже були спинилися. Якщо невдовзі нічого не станеться, наспіне кайзерів день народження, і ми сядемо в калюжу. Але що має статися? Логічне запитаннячко, еге ж? І якщо тепер грубо підсумувати все, що я тобі вже сказав, то виходить, що одні вимагають від нас, аби ми допомагали їм любити всіх людей, а другі – аби ми дозволяли їм цькувати людей задля перемоги шляхетної крови чи як там це називають. І в тому, й у тому щось є. Одне слово, щоб не дійшло до біди, ти маєш усе це якось об’єднати!

 – Я?! – обурився Ульріх, коли товариш отак зненацька зірвав свою бомбу, і якби вони були десь інде, то підняв би його на сміх.

 – Ну звісно, ти! – твердо відповів ґенерал. – Я залюбки тобі допоможу, але ж секретар акції і права рука Ляйнсдорфа – ти!

 – Я подбаю, щоб тобі дали місце отут, – рішуче заявив Ульріх.

 – Чудово! – мовив ґенерал, який з військової науки знав: у разі несподіваного спротиву краще відступити, аніж показувати, що тебе заскочили зненацька. – Якщо ти виклопочеш мені тут місце, то я, може, все ж таки познайомлюся з кимось таким, хто придумав найвеличнішу в світі ідею. Бо там, за цими мурами, до великих думок однаково вже ніхто не має смаку. – Він знов кинув погляд на годинника. – А тут, кажуть, ще трапляються, як-не-як, такі, котрі вважають себе папою чи всесвітом. З них ми наразі нікого не бачили, а саме з ними мені й хотілося познайомитись! А твоя приятелька страх яка допитлива… – поскаржився він.

Доктор Фріденталь обережно відірвав Кларису від споглядання олігофренів.

Пекло не цікаве, воно жахливе. Коли його ще не олюднили (як Данте, що заселив його літераторами й іншими знаменитостями й цим відвернув увагу від техніки покарання), а намагалися дати про нього первісне уявлення, навіть люди з буйною фантазією не йшли далі банальних мук і примітивних спотворень характерних земних рис. Але саме марна ідея неймовірної і тому неминучої безкінечної покари й мук, припущення переміни на гірше, байдужої до будь-якої протидії, – ось що приваблює, мов та безодня. Отакі й божевільні. Це, власне, богадільні. Є в них щось від позбавленого фантазії пекла. Одначе більшість людей, які не мають жодного уявлення про причини психічних недуг, нічого так не бояться – крім загрози втратити свої гроші, – як загрози одного дня втратити розум; і просто дивом дивуєшся, як же багато таких людей, котрих мучить думка, нібито вони можуть раптом утратити себе. Із переоцінювання того, що вони бачать у собі, випливає, мабуть, переоцінювання тих жахів, що, як гадають люди здорові, панують у таких лікарнях. Клариса також була трохи розчарована, і причина цього полягала в якомусь непевному очікуванні, прищепленому їй вихованням. А в доктора Фріденталя все було навпаки. Він до такого шляху звик. Порядок, як у військовій казармі чи в іншому такому гуртовому житлі, полегшення гострих болів і допомога в разі скарг, запобігання погіршенням, яких ще можна уникнути, сяке-таке лікування чи навіть незначне видужання – такі були складові його щоденної діяльности. Багато спостерігати, багато знати, але не мати достатнього пояснення всіх взаємозв’язків – ось що судилося цьому чоловікові на його духовній ниві. Призначати під час обходу, крім ліків од кашлю, нежитю, затвердіння й ран, які-небудь заспокійливі засоби – в цьому полягала його щоденна лікарська праця. Облудну мерзенність світу, в якому жив Фріденталь, він відчував лише тоді, коли йому доводилося стикатися зі світом звичайним і між цими двома світами виникав контраст; щодня відчувати її не можна, але відвідувачі якраз і дають таку нагоду, й тому те, що бачила Клариса, лікар показував не без своєрідної режисури й відразу, щойно виводив гостю із задуми, доповнював чимось новим і щораз драматичнішим.

Бо тільки-но вони вийшли з палати, як до них приєдналося кілька дебелих чоловіків з м’ясистими плечима, привітними фельдфебельськими обличчями й у чистих халатах. Це відбулося так нечутно, що вразило, мов барабанний дріб.

 – А тепер – «відділення буйних», – оголосив Фріденталь.

І ось вони вже наближалися до криків і ґелґотання, що долинали, здавалося, з якогось величезного пташника. Коли вони підійшли до дверей, на них не виявилося клямки, але один із санітарів відімкнув їх загостреним на кінці ключем, і Клариса хотіла була переступити поріг першою, як це робила досі; але доктор Фріденталь різко смикнув її назад.

 – Тут треба зачекати! – сказав він, не вибачаючись, багатозначно й стомлено.

Санітар, який відімкнув двері, ледь прочинив їх, заступив вузеньку щілину своїм могутнім тілом, прислухався, а потім, спершу зазирнувши досередини, поквапно протиснувся в палату; за ним рушив другий санітар, який став на позицію по другий бік від входу. У Клариси закалатало серце. Ґенерал схвально промовив:

 – Аванґард, ар’єрґард, флангове прикриття!

І під таким прикриттям вони й увійшли, і санітари-велети повели їх від ліжка до ліжка. Те, що вони побачили на ліжках, не могло всидіти на місці, збуджено розмахувало руками, закочувало очі й рикало; враження було таке, ніби кожне кричить у простір, який існує лише для нього, і водночас усі, здавалося, були захоплені бурхливою розмовою, немовби замкнені в спільній клітці чужі один одному екзотичні птахи, кожен з яких розмовляв мовою свого острова. Одні сиділи вільно, інші були прив’язані до ліжок ременями, які майже не давали змоги поворухнути руками.

 – Щоб запобігти самогубству, – пояснив лікар і почав називати недуги: – Параліч, параноя, dementia praecox…

Так і подібно називалися породи, до яких належали ці екзотичні птахи.

Під впливом плутаних вражень Клариса знову відчула страх і спершу не могла отямитись. І коли один із хворих, до якого лишалося ще кілька ліжок, уже здалеку заходився жваво кивати їй головою і щось гукати, вона сприйняла це як добрий знак. Чоловік вовтузився в ліжку, так наче розпачливо намагався звільнитися й поквапитись їй назустріч, перекриваючи загальний гамір своїми звинувачувальними викриками та вибухами гніву й щораз завзятіше привертаючи до себе увагу Клариси. Вона все ближче підходила до нього, і її чимдалі дужче тривожило враження, що він звертався, здавалось, лише до неї, а вона хоч убий не могла збагнути, що він хоче їй сказати. Коли Клариса нарешті спинилася біля його ліжка, санітар щось шепнув лікареві так тихенько, що вона нічого не розчула, а Фріденталь одразу дуже споважнів і віддав якесь розпорядження. Але потім він дозволив собі пожартувати й звернувся до хворого. Божевільний відповів не відразу, але раптом спитав:

 – А хто оцей добродій? – І жестом дав зрозуміти, що має на увазі Кларису.

Фріденталь показав на її брата й відповів, що це – лікар із Стокгольма.

 – Ні, отой! – стояв на своєму хворий і знов показав на Кларису.

Фріденталь усміхнувся й сказав, що це – лікарка з Відня.

 – Ні, це – чоловік, – заперечив хворий і змовк. Клариса відчувала, як гупає в неї серце. Отже, й цей прийняв її за чоловіка!

Нарешті хворий повільно промовив:

 – Це – сьомий імператорів син.

Штум фон Бордвер штовхнув ліктем Ульріха під бік.

 – Це неправда, – відповів Фріденталь і, граючи далі, звернувся до Клариси зі словами:

 – Скажіть йому самі, що він помиляється.

 – Це неправда, друже, – тихо промовила до хворого Кла-риса, яка від хвилювання ледве розмовляла.

 – Але ж ти – сьомий син! – уперто відказав чоловік.

 – Ні, ні, – запевнила його Клариса і, як у любовній сцені, схвильовано всміхнулася йому затерплими від страху перед виходом на кін вустами.

 – Ти – сьомий син!! – повторив хворий і кинув на неї погляд, визначення для якого вона не мала.

Їй хоч умри не спадало на думку, що б йому відповісти ще, і вона з тією самою безпорадно-привітною усмішкою дивилася в очі божевільному, який прийняв її за принца. Але всередині в неї діялося щось дивовижне: складалася можливість визнати, що він має рацію. Під натиском його наполегливого твердження в ній щось розчинялося, вона в чомусь утрачала контроль над своїми думками, й виникали нові взаємозв’язки, обриси яких проступали в тумані. Цей хворий не перший хотів знати, хто вона така, й приймав її за «добродія». Та поки Клариса, намагаючись збагнути цей дивний збіг, і далі дивилася йому в обличчя, про вік якого вона не замислювалася так само, як і про решту слідів, що лишилися на ньому від життя на волі, з цим обличчям і з усім чоловіком діялося щось геть незрозуміле. Здавалося, її погляд став раптом надто важким для очей, на які він падав, бо в них почало щось ковзати й спадати. Але й губи заворушилися, пожвавішали, і в нерозбірливе ґелґотання, наче великі краплини, які робилися чимдалі тугішими, влилися цілком очевидні непристойності. Кларису це нице перевтілення приголомшило так, немовби щось нице діялося з нею самою, і вона мимоволі простягла до нещасного обидві руки; і, перше ніж хто-небудь устиг цьому завадити, хворий і собі скочив назустріч їй. Він скинув із себе ковдру, ту ж мить став у ногах ліжка навколішки й заходився масувати рукою свого члена, як ото мастурбують у неволі мавпи.

 – Припини це свинство! – суворо гримнув лікар.

Санітари, не гаючись, схопили чоловіка й ковдру і за мить зробили з обох вузол, що нерухомо завмер на підлозі. А Клариса побагровіла; у неї закрутилася голова, як у ліфті, коли підлога немовби провалюється під ногами. Їй здалося раптом, ніби всі хворі, повз яких вона вже пройшла, кричать їй навздогін, а решта, до яких вона ще не дійшла, кричать їй назустріч. І чи то випадково, чи то під дією заразної сили збудження й сусід, привітний дідок, який досі добродушно жартував з відвідувачами, поки вони ще стояли поруч, також підхопився, коли Клариса поквапно проминала його, й вибухнув брудною лайкою, що повисла в нього на губах огидною піною. Він також потрапив під лапища санітарів, подібні до важких пресів, здатних розтрощити що завгодно.

Але штукар Фріденталь умів надати своїм номерам ще більшої привабливости. Під прикриттям помічників усі, як і тоді, коли входили до палати, вийшли з неї в її протилежному кінці й раптом пірнули, здавалося, у м’яку тишу. Вони опинилися в чистенькому, привітному коридорі з лінолеумом на підлозі й побачили по-недільному вбраних людей із гарними дітками, які вельми довірливо й чемно віталися з лікарем. Це були відвідувачі, вони чекали тут на побачення з родичами, і зустріч зі світом здорових людей знову справила дуже дивне враження; ці скромні й ґречні люди в найкращому своєму одязі першої миті здавалися якимись ляльками чи дуже майстерно зробленими штучними квітами. Але Фріденталь швидко проминув їх, пояснивши своїм друзям, що зараз покаже їм колекцію божевільних убивць та інших тяжких злочинців. І коли незабаром вони підійшли до ще одних залізних дверей, застережні заходи й міни на обличчях у санітарів і справді віщували найгірше. Вони ступили до закритого, оточеного ґалереєю двору, схожого на один із тих сучасних декоративних садків, де багато каміння й мало рослин. Мов куб із мовчання, стояло у ньому спочатку порожнє повітря; аж по хвилі розгледіли вони людей, які німотно сиділи попід стінами. Біля входу повклякали навпочіпки кілька брудних і шмаркатих хлопчиків-ідіотів, так ніби якась дивна примха скульптора посадила їх на ворітниці. Неподалік від них перший під стіною й відсунувшись від решти, сидів простий на вигляд чоловік, ще в темному вихідному костюмі, тільки без комірця; його привезли сюди, мабуть, зовсім недавно, і своєю непричетністю до всього він справляв невимовно зворушливе враження. Клариса раптом уявила собі, якого болю вона завдали б Вальтерові, коли б покинула його, і ледве не заплакала. Таке сталося з нею вперше, але вона хутко опанувала себе, бо решта хворих, повз яких її вели, просто скидалися на мовчазних в’язнів, що змирилися зі своєю долею; вони боязко й чемно вітались і зверталися до відвідувачів з невеличкими проханнями. Лише один із них, ще юнак, почав чіплятися зі скаргами; Бог його знає, з якого забуття він випірнув. Юнак вимагав від лікаря, щоб його випустили й пояснили, чому його тут тримають, і коли Фріденталь ухильно відповів, що рішення ухвалює не він, а тільки директор, скаржник не вгамувався; прохання його почали повторюватися так, немовби чимраз швидше розмотувався ланцюг, і помалу в голосі нещасного з’явилися настирливі нотки, які, наростаючи, перейшли в погрози і зрештою у тваринно-нестямне шаленство. Коли дійшло вже до цього, санітари-велети притисли його до лави, й він нечутно, мов побитий собака, знову заповз у своє мовчання, так і не діставши відповіді. Клариса таке вже бачила, і враження від цього додалося до загальної тривоги, яка її опосіла.

Та й не мала вона часу на щось інше, бо в кінці двору були ще одні залізні двері, й тепер санітари стукали в них. Це було вже щось нове, бо досі вони просто обережно відчиняли двері самі, без попередження. А в ці санітари чотири рази вдарили кулаком, а тоді прислухалися до гомону зсередини.

 – На цей знак усі, хто там є, повинні поставати попід стінами, – пояснив Фріденталь, – або посідати на лавки попід стінами.

І справді, коли двері повільно, градус за градусом прочинились, виявилося, що всі, хто доти чи то мовчки, чи то гамірно вештався в палаті, тепер послухалися наказу, як добре вимуш-трувані арештанти. І все ж таки санітари, переступаючи поріг, вдалися ще до таких застережних заходів, що Клариса схопила раптом доктора Фріденталя за рукав і схвильовано спитала, чи це не тут Моосбруґер. Лікар мовчки похитав головою. Йому було ніколи. Він суворо попередив відвідувачів, що до кожного хворого вони не повинні підступати ближче, ніж на два кроки. Схоже, відповідальність за ці відвідини все ж таки трохи його пригнічувала. У цьому відрізаному від світу, обнесеному муром дворі, де мешкали самі божевільні, майже кожен з яких уже скоїв убивство, їх було семеро проти тридцятьох. Той, хто звик ходити при зброї, без неї почувається в більшій небезпеці, ніж решта людей; тим-то й ґенералові, який лишив свою шаблю в почекальні, не можна дорікнути за те, що він спитав у лікаря:

 – А ви,власне, озброєні?

 – Увагою й досвідом! – відповів Фріденталь, радий такому приємному запитанню. – Вся штука в тому, щоб придушити будь-який протест уже в самому зародку.

І справді, щойно хто-небудь робив бодай найменшу спробу відійти від стіни, як на нього ту ж мить накидалися санітари й повертали його на місце так швидко, що ці напади здавалися єдиними тут актами насильства. Клариса була з ними не згодна. «Чого лікарі, мабуть, не усвідомлюють, – казала вона собі, – то це того, що такі люди, хоч вони цілісінький день сидять тут замкнені й без нагляду, одне одному не завдають ніякої шкоди; небезпечні вони лише для нас – тих, хто приходить із чужого їм світу!» І їй схотілося з котримсь із них поговорити; вона раптом повірила, що їй пощастить з ним добре порозумітися. Відразу біля дверей стояв у кутку кремезний, середній на зріст чоловік з густою каштановою бородою й колючим поглядом; він згорнув на грудях руки й, прихилившись до стіни, мовчки, зі злістю дивився на відвідувачів. Клариса ступила до нього, але доктор Фріденталь ту ж мить схопив її за руку вище ліктя й спинив.

 – Не з цим, – стиха сказав він.

Фріденталь вибрав Кларисі іншого вбивцю й щось йому сказав. Це був невеличкий, приземкуватий чоловік з гострою, наголо обстриженою арештантською головою. Фріденталь, мабуть, знав його товариську вдачу, бо чоловік одразу виструнчився перед лікарем і, послужливо відповідаючи на запитання, показав два ряди зубів, що якось лиховісно нагадували два ряди надгробків.

 – Ви все ж таки поцікавтеся в нього, чому він тут, – прошепотів доктор Фріденталь до Кларисиного брата, й Зиґмунд спитав у гостроголового крем’язня:

 – Чому ти тут?

 – Сам добре знаєш! – пролунала коротка відповідь.

 – Ні, не знаю, – досить по-дурному заперечив Зиґмунд, не бажаючи відступати одразу. – Ну, то кажи вже, чому ти тут?!

 – Сам добре знаєш!! – уже з притиском повторив гостроголовий ту саму відповідь.

 – Чому ти зі мною так нечемно розмовляєш? – спитав Зиґмунд. – Я справді не знаю!

«От брехня!» – подумала Клариса й зраділа, коли хворий відповів просто:

 – Тому що мені хочеться!! Я можу робити, що мені хочеться!! – знов проказав він і ошкірив зуби.

 – Але ж не можна ні з сього ні з того бути нечемним! – нагадав чоловікові бідолашний Зиґмунд, бо на думку йому, як і божевільному, теж, власне, не спадало нічого кращого.

Клариса була лиха на брата, бо той виконував безглузду роль людини, яка в зоопарку дражнить звіра у клітці.

 – Це тебе не стосується! – по-унтер-офіцерському гаркнув психічнохворий. – Я роблю те, що мені хочеться, втямив?! Що мені хочеться!! – І засміявся чимось в обличчі, але не ротом і не очима, які радше палали лютою ненавистю.

Навіть Ульріх подумав: «Не хотів би я опинитися зараз із цим типом сам на сам». А Зиґмунд уже ледве стояв на місці, тому що божевільний підступив до нього впритул, і Кларисі хотілося, щоб той схопив брата за горло і вп’явся йому зубами в обличчя. Фріденталь задоволено спостерігав, як ця сцена сама собою розвивається далі, – адже колезі-лікареві можна було, мабуть, усе ж таки дещо й довірити, до того ж Зиґмундове збентеження його навіть тішило. Фріденталь зі знанням справи дав напруженню дійти епогею й, аж коли його колега вже не годен був сказати й слова, зробив знак рушати далі. Однак у Клариси знову прокинулося оте бажання втрутитись! Воно чомусь наростало з посиленням барабанного дробу відповідей хворого, Кларисі раптом уже несила стало стримуватись, вона підійшла до чоловіка й сказала:

 – Я приїхала з Відня!

Ця фраза була безглузда, як випадковий звук, видобутий із труби. Клариса не знала, ані що вона хотіла цим сказати, ані як таке спало їй на думку, ані того, чи знає хворий, в якому він місті, а якщо й знає, то слова її були безглузді й поготів. І все ж її не полишало відчуття глибокої впевнености. Адже дива й справді іноді ще трапляються, хоч переважно й у божевільнях. Коли вона сказала про це, стоячи перед убивцею й палаючи від збудження, на нього раптом зійшло якесь осяяння; його зуби-надгробки сховалися за губами, а колючий погляд зробився доброзичливим.

 – О, золотий Відень! Чарівне місто! – промовив чоловік шанолюбно, як колишній міщанин, котрий зажди знає, що й коли сказати.

 – Вітаю вас! – кинув, сміючись, доктор Фріденталь.

Але для Клариси ця сцена набула дуже великого значення.

 – А тепер ходімо до Моосбруґера! – сказав Фріденталь.

Але дійти до Моосбруґера їм не пощастило. Коли вони обережно вибралися з обох дворів і рушили парком угору, до якогось самотнього на вигляд бараку, до них звідкілясь раптом підбіг санітар, що шукав їх, схоже, вже давно. Він підійшов до Фріденталя й довго пошепки переказував йому якесь повідомлення – судячи з міни на обличчі в лікаря, що час від часу перебивав санітара запитаннями, повідомлення важливе й неприємне. Повернувшись із поважним і прикро враженим виглядом до гурту, який очікував його, Фріденталь сказав, що в одному з відділень стався інцидент і кінця йому наразі не видно, тож він, Фріденталь, змушений, на жаль, їхню екскурсію перервати. При цьому насамперед він звертався до поважної особи в Генеральському мундирі, схованому під лікарняним халатом; але Штум фон Бордвер вдячно відповів, що й так уже дістав достатнє уявлення про порядок і прекрасну дисципліну в цій установі і що після побаченого знайомство з іще одним убивцею, зрештою, вже не має значення. Клариса, навпаки, мала таке розчароване й приголомшене обличчя, що Фріденталь відвідини Моосбруґера й ще дещо запропонував перенести на інший день і повідомити Зиґмундові телефоном відразу, щойно цей день визначать.

 – Дуже люб’язно з вашого боку, – подякував за всіх Генерал, – тільки щодо мене, то я, далебі, не знаю, чи мої справи дадуть мені змогу приєднатися до всіх.

Так вони й домовилися зробити, і Фріденталь звернув на стежку, яка завела його за пагорб, де він невдовзі й зник з очей, а решта в супроводі санітара, якого їм залишив лікар, рушили до виходу. Вони зійшли зі стежки й попростували навпростець униз мальовничим схилом, порослим буками й платанами. Генерал скинув халата й весело ніс його на руці, мов плаща на заміській прогулянці, але балачка вже не в’язалася. Ульріх не виявляв бажання ще раз вислуховувати настанови до наступного вечора, а сам Штум був уже надто заклопотаний поверненням додому; за свій обов’язок він вважав сказати кілька розважливих слів лише Кларисі, від якої ґалантно крокував ліворуч. Але Клариса була неуважна й мовчазна. «Може, їй, зрештою, й досі ніяково через отого паскуду?» – питав себе ґенерал, відчуваючи потребу якось пояснити, що в тій особливій ситуації він не міг по-лицарському за неї заступитись; а з другого боку, обставини склалися так, що про це краще було не розмовляти. Тож на зворотному шляху панувала похмура мовчанка.

Аж коли Штум фон Бордвер сів до свого екіпажа, полишивши Ульріхові подбати про Кларису та її брата, до ґенерала повернувся його добрий настрій, а з ним з’явилась і думка, завдяки якій ці гнітючі враження набули певного ладу. Він дістав з великого шкіряного портсиґара, якого завжди носив із собою, сиґарету й відкинувся на спинку сидіння, пахкаючи в сонячне повітря першими блакитними хмарками. І з приємністю сказав:

 – Либонь, страшна це річ – така душевна недуга! Мені аж тепер спало над думку, що, поки ми там були, я не бачив жодного, хто б курив! Людина, далебі, й не здогадується, скільки в неї переваг, поки вона здорова!»

34. Назріває велика подія. Граф Ляйнсдорф і річка Інн

Услід за цим хвилюючим днем настав «Великий вечір» у Туцці.

Паралельна акція красувалася в усій своїй пишноті й блиску; сяяли очі, сяяли коштовності, сяяли імена, сяяв розум. За певних умов психічнохворий міг би зробити з цього висновок, що на такій світській вечірці очі, коштовності, імена й розум зводяться до того самого. І не можна сказати, що він зовсім не мав би рації. Поприходили всі, хто не поїхав на Рив’єру чи на північно італійські озера, крім тих небагатьох, хто о цій порі, наприкінці сезону, принципово не очікував уже ніяких «подій».

Натомість з’явилося багато людей, котрих тут іще ніколи не бачили. Через тривалу перерву в списку наявного складу утворилися прогалини, і, щоб їх заповнити, новеньких залучали поквапніше, ніж це відповідало Діотиминій звичці бути обережною. Граф Ляйнсдорф сам передав своїй приятельці список тих, кого він хотів запросити з політичних міркувань, і коли вже принцип винятковости її салону принесли в жертву цим високим міркуванням, то й решті вона не надала тепер такого значення, як зазвичай. А загалом причиною цього врочистого зібрання був тільки його ясновельможність; Діотима трималася думки, що людству можна допомагати лише попарно. Але граф Ляйнсдорф уперто стояв на своєму: «У процесі історичного розвитку власність і освіченість не виконали свого обов’язку; ми повинні зробити останню з ними спробу!»

І граф Ляйнсдорф повертався до цього щоразу.

 – Люба моя, ви й досі не зважилися? – питав, бувало, він. – Давно пора. Хто вже тільки не вилазить зі своїми деструктивними тенденціями! Ми повинні дати освіченості останній шанс зберегти рівновагу.

Але Діотима, заклопотана розмаїттям форм поєднання людей у пари, забувала про все на світі.

Зрештою граф Ляйнсдорф заходився її наставляти:

 – Ви знаєте, люба, я не звик вас такою бачити! Ми ось звернулися до всіх із гаслом «Діяти!» Я особисто змусив міністра внутрішніх справ. ну, вам-бо я можу довірити, що то я змусив його подати у відставку. Все робилося, звісно, там, нагорі, дуже високо нагорі. Але то був уже справдешній скандал, і ніхто не мав мужности покласти цьому край! Отож я довіряю це лише вам, – провадив він, – а тепер прем’єр-міністр попросив мене, щоб ми самі взяли активнішу участь в опитуванні з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами, позаяк новий міністр ще не встиг у всьому розібратись. І саме ви, хто завше виявляла найбільшу стійкість, – саме ви хочете тепер лишити мене напризволяще? Ми повинні дати власності й освіченості останній шанс! І знайте: або так, або… інак!

Цю не зовсім завершену кінцівку фрази його ясновельможність промовив з такою погрозою в голосі, що сумнівів не лишалося: він знає, чого хоче, й Діотима з готовністю пообіцяла поквапитись; але потім знову про це забула й нічого не зробила.

І ось одного дня графа Ляйнсдорфа охопила його відома жага діяльности. Й він з’явився до Діотими на своїх сорока кінських силах.

 – Чи нарешті що-небудь сталося?! – спитав він, і Діотимі довелося дати неґативну відповідь.

 – Чи знаєте ви Інн, люба? – спитав він.

Діотима, певна річ, знала цю річку, найвідомішу з-поміж усіх, крім Дунаю, і всіляко пов’язану з історією й географією їхньої вітчизни. Діотима трохи підозріливо поглянула на гостя, але усмішку з себе таки видушила.

Однак вигляд у графа Ляйнсдорфа й далі був надзвичайно поважний.

 – Якщо не брати до уваги Інсбрука, – сказав він, ніби відкриваючи їй таємницю, – то оті крихітні хутори в долині Інна – просто курям на сміх, а тим часом яка ж видатна, навпаки, в нас річка – Інн! Самому мені таке ніколи й на думку не спадало! – Він похитав головою й нарешті пояснив остаточно: – Сьогодні я, між іншим, випадково поглянув на карту автомобільних доріг і раптом помітив, що Інн тече до нас із Швейцарії. Я, звісно, знав про це, либонь, і так; ми всі це знаємо, тільки ніколи про це не думаємо. Витікає річка поблизу Малої – такий собі жалюгідний струмочок, я ж бо його там і сам бачив; як у нас Камп чи Морава. Але що зробили з нього швейцарці? Енґадін! Знаменитий на цілий світ Енґадін! Енґад-Інн, люба моя!! Ви коли-небудь замислювалися над тим, що весь цей Енґадін походить від слова «Інн»?! Тож мені сьогодні й стукнуло в голову: а чого ж ми зі своєю нестерпною австрійською скромністю ніколи нічого, звісно, не робимо з того, що належить нам!

Після цієї розмови Діотима терміново скликала бажане товариство – з одного боку, усвідомлюючи, що повинна з його ясновельможністю погодитись, а з другого – потерпаючи, що підштовхне свого високого приятеля до крайнощів, якщо нічого не робитиме й далі.

Та коли вона дала графові обіцянку, той сказав:

 – І прошу вас, шановна моя, не забудьте цього разу запросити й оту... ну, оту, котру ви називаєте Набридер. Її подруга, Вайден, через ту жіночку вже кілька тижнів не дає мені проходу!

Діотима пообіцяла зробити навіть це, хоча іншим часом у такій терплячості до своєї конкурентки побачила б порушення обов’язку перед вітчизною.

35. Назріває велика подія. Урядовий радник Мезерічер

Коли кімнати спалахнули блиском святкового освітлення й вишуканого товариства, «пильне око» могло помітити не лише його ясновельможність поряд з іншими вершками аристократії, про появу яких він подбав, але і його превосходительство пана військового міністра, а в його почті й натхненне, трохи перевтомлене обличчя Генерала Штума фон Бордвера. Пильне око могло помітити Пауля Арнгайма. (Його титулів воно не згадувало – все просто, добре продумано, але й з найбільшим ефектом. Цю майстерну простоту висловлюватися називають літотою, коли «пильне око», так би мовити, жертвує якоюсь дрібницею, як ото король перснем із власного пальця, й поступається нею комусь іншому.) Крім того, пильне око помічало всіх міністерських представників, гідних того, щоб про них згадали (міністр освіти й культури вибачився перед його ясновельможністю, зустрівшись із ним у Верхній палаті, за те, що не зможе прийти особисто, бо цього самого дня має виїхати до Лінца на освячення великої вівтарної огорожі). Далі пильне око помітило, що чужоземні посольства й представництва прислали свою «еліту». Далі – імена відомих постатей у «промисловості, науці та культурі», й у цьому незмінному поєднанні трьох сфер буржуазної діяльности крилася давня алегорія старанности, яка сама водила плідним пером. Далі це спритне перо перелічувало й змальовувало великосвітських дам: у бежевій, рожевій, вишневій, кремовій… у гаптованій і зі шлярками, з трьома складками чи вільно спадала нижче талії… І між графинею Адліц та дружиною радника комерції Веґгубера стояло прізвище широко відомої пані Меланії Набридер, удови знаменитого на весь світ хірурга, жінки, яка «має звичай і сама люб’язно приймати у своєму домі високу духовність». Нарешті, наприкінці цієї частини згадували й Ульріха фон такого й такого «із сестрою», бо пильне око не було певне, чи варто додати щось на взірець: «про чиє самовіддане служіння такому глибоко духовному і, з погляду патріотизму, такому відрадному починанню всі знають», або навіть назвати його «a coming man^[31]»; уже давно ходили чутки, нібито цей улюбленець графа Ляйнсдорфа міг іще раз, як багато хто припускав, підштовхнути свого покровителя до досить необачного кроку, тож спокуса заздалегідь виявитися серед утаємничених була велика. Та коли про щось знаєш, то найбільше задоволення дістаєш від того, що мовчиш, надто коли ти обережний; і саме цьому мовчанню Ульріх з Аґатою завдячували простим згадуванням їхніх імен наприкінці переліку, безпосередньо перед тими вершками суспільства й духовности, кожного з яких уже не згадували окремо, а всіх зібрали у братській могилі «та інші високопоставлені й відомі особи». Потрапило туди багато людей, зокрема й відомий правник надвірний радник професор Швунґ, що тимчасово перебував у столиці як член однієї з міністерських комісій; а цього разу й ще молодий поет Фрідель Фоєрмауль, бо хоч і знали, що покликати до життя цей вечір допоміг його дух, однак аж ніяк не слід було забувати, що це ще зовсім не забезпечує такого міцного становища, як розкішні убори й титули. Таких людей як номінального директора банку Лео Фішеля з родиною (права прийти до Діотими вони домоглися завдяки великим зусиллям і на настійну вимогу Ґерди, не завдаючи клопоту Ульріхові, тобто лише внаслідок недбалости, що тут панувала) пильне око взагалі коли й помічало, то лише своїм краєм. І лише до дружини одного відомого – але не аж так, щоб на нього звертали увагу в цьому товаристві, – юриста, яка мала таємне, не відоме навіть пильному оку ім’я Бонадея, це око згодом придивилося пильніше й помістило його серед розкішних уборів, тому що її вигляд привернув до себе всі погляди й викликав захват.

Це «пильне око», ця невсипуща цікавість публіки була, певна річ, людиною; зазвичай таких людей багато, але в столиці Каканії над усіма ними тоді вивищувався один чоловік, і ним був урядовий радник Мезерічер. Виходець із Мезеріча у Валахії, сліди чого збереглися в його прізвищі, цей видавець, головний редактор і головний кореспондент заснованих ним «Парламентських і громадських новин», перебрався до столиці в шістдесяті роки минулого сторіччя юнаком, який, спокусившись блиском яскраво розквітлого тоді лібералізму, проміняв перспективу успадкувати батьківський шинок у валахському Мезерічі на журналістську професію. І невдовзі й він зробив свій внесок у цю добу, заснувавши аґентство, яке спочатку надавало газетам дрібну місцеву інформацію поліційного характеру. Завдяки старанності, надійності й добропорядності власника це аґенство у своїй первісній формі не лише здобуло визнання газет і поліції, але незабаром привернуло увагу й інших високих інстанцій, що почали постачати насамперед його матеріалами для розповсюдження, відповідати за які самі вони не бажали, і зрештою аґентство посіло спершу привілейоване, а згодом і виняткове становище у сфері хоч і неофіційної, але добутої з офіційних джерел інформації. А коли Мезерічер побачив, що його справи йдуть успішно, він, чоловік енергійний, старанний і невтомний, розширив свою діяльність, збагативши її вже й придворною та світською хронікою; зрештою, він би, либонь, ніколи б і не переїхав зі свого Мезеріча до столиці, якби про таке йому завжди не мріялося й доти. Він умів скласти перелік присутніх, не припустившись жодного пропуску, це вважали його спеціальністю. Його надзвичайна пам’ять на людей і на те, що про них розповідали, допомагала йому легко підтримувати однаково чудові стосунки і з салоном, і з каторжною в’язницею. Він знав «вищий світ» так, як той не знав себе сам, і з невичерпною любов’ю, мов старий кавалер, якого десятки років утаємничували в усі шлюбні плани й замовлення кравцям, умів познайомити людей уже другого дня після їхньої зустрічі напередодні в якому-небудь товаристві. Так цей старанний, жвавий, завжди послужливий і люб’язний невеличкий добродій зрештою став на святах і врочистостях відомою всьому місту постаттю, а на схилі його віку такі світські сходини набували незаперечного значення взагалі лише завдяки йому і його присутности.

На вершину своєї кар’єри Мезерічер дістався, здобувши звання урядового радника, позаяк титул цей мав одну особливість. Каканія була, певна річ, наймиролюбніша країна у світі, але колись давно вона, глибоко-наївно переконана в тому, що війн уже ніколи не буде, надумала поділити своїх чиновників на ранґи, які відповідали офіцерським званням, і навіть запровадила для них такі самі строї й знаки розрізнення. Відтоді ранґ урядового радника відповідав званню підполковника кайзерівського й королівського війська; та хоча цей ранґ сам собою не дуже високий, особливість його, коли він дістався Мезерічерові, полягала в тому, що за непорушною традицією, котру, як і все непорушне, в Каканії порушували тільки у виняткових випадках, Мезерічеру належало б стати, власне, кайзерівським радником. Бо ранґ кайзерівського радника був не вищий, як можна виснувати із змісту цих слів, а нижчий від ранґу урядового радника; ранґ кайзерівського радника відповідав лише званню капітана. Отож Мезерічер мав би стати кайзерівським радником, тому що цей титул надавали, крім канцелярських чиновників, лише представниками вільних професій – скажімо, придворним перукарям і каретникам, хоча з тієї ж таки причини й письменникам та художникам; а титул урядового радника був тоді справжнім чиновницьким. Те, що Мезерічер дістав його все ж таки перший і єдиний, було свідченням, отже, чогось більшого, ніж просто високого титулу, ба навіть чогось більшого, ніж щоденні заклики не ставитися надто поважно до того, що діється в рідній країні. Цим необґрунтованим титулом невтомному літописцеві тонко й обережно підтвердили йоготісні взаємини з двором, державою й суспільством.

Мезерічер слугував взірцем для багатьох журналістів свого часу і входив до складу правлінь багатьох авторитетних письменницьких об’єднань Ходили чутки, нібито він замовив собі мундира із золотим комірцем, але вдягав його лише зрідка й удома. Та навряд чи це була правда, бо в глибині душі Мезерічер завжди зберігав певні спогади про шинкарство в Мезерічі, а добрий шинкар сам не п’є. Крім того, добрий шинкар знає таємниці всіх своїх гостей, хоч користається не з усього, що знає; він ніколи не встряє до чужих балачок із власною думкою, зате любить запам’ятовувати й переповідати всілякі бувальщини, анекдоти й жарти. Отож Мезерічер, якого можна було побачити на всіх святах як визнаного інформатора вродливих жінок і аристократичних чоловіків, сам ніколи навіть не намагався знайти собі доброго кравця; він був у курсі всіх закулісних таємниць політики і не втручався в неї жодним рядком; він знав про всі винаходи й відкриття свого часу й не розумів жодного з них. Йому цілком достатньо було знати, що все це є і «є сьогодні». Він чесно любив свій час, і цей час віддячував йому певною любов’ю, бо Мезерічер щодня сповіщав світові, що ось він, цей час, він є.

Коли він увійшов, Діотима, побачивши його, відразу зробила йому знак підійти до неї.

 – Любий Мезерічере, – сказала вона якомога привітніше, – сподіваюся, промова його ясновельможности у Верхній палаті не видалася вам виявом нашої позиції, і ви тим більше не сприйняли її буквально?!

Річ у тому, що його ясновельможність, роздратований своїм клопотом у зв’язку зі скиненням міністра, не лише виголосив у Верхній палаті гучну промову, де звинуватив свою жертву у бракові справжнього, конструктивного духу співпраці й суворости, але в запалі висловив і деякі загальні міркування, які казна-чому завершив визнанням важливої ролі преси й дорікнув цій «інстанції, що домоглася становища великої держави», мало не за все, за що незалежний і неупереджений християнин шляхетних поглядів може дорікнути інституту, ні в чому, на його думку, на нього не схожому. Саме це Діотима й намагалася тепер дипломатично загладити, і поки вона добирала щораз гарніших і малозрозуміліших слів, щоб змалювати справжню позицію графа Ляйнсдорфа, Мезерічер замислено слухав. Та раптом він поклав руку їй на лікоть і великодушно урвав її.

 – Ласкава пані, не варто вам через це так хвилюватися, – підсумував він. – Адже його ясновельможність – наш добрий приятель. Так, він трохи перебрав міру. Але чом би такому бравому чоловікові й не перебрати міри?! – І, щоб одразу засвідчити їй своє нічим не затьмарене ставлення до графа, додав: – Зараз я до нього підійду!

Отакий був цей Мезерічер! Але перше ніж відійти, він іще раз довірчо звернувся до Діотими:

 – А що, власне, з Фоєрмаулем, ласкава пані?

Діотима усміхнулася й знизала своїми гарними плечима.

 – Та нічого надзвичайного, справді, любий урядовий раднику. Ми не хочемо, щоби про нас казали, нібито ми відвертаємося від когось такого, хто йде до нас із доброю волею!

«Добра воля – це добре!» – подумав Мезерічер дорогою до графа Ляйнсдорфа. Та не встиг він дійти до нього, ба навіть раніше – не встиг він додумати свою думку, кінець якої був цікавий навіть для нього самого, шлях йому люб’язно перепинив господар дому.

 – Любий Мезерічере, офіційні джерела знов показали свою неспроможність, – почав, усміхаючись, начальник відділу Туцці, – і я звертаюся до джерела напівофіційного: чи можете ви сказати мені що-небудь про Фоєрмауля, який оце сьогодні завітав до нас?

 – А що я можу сказати, пане начальник відділу?! – поскаржився Мезерічер.

 – Кажуть, нібито він – геній!

 – Радий чути! – відповів Мезерічер.

Якщо треба швидко й чітко повідомити що-небудь нове, то воно не повинно надто відрізнятися від старого, вже відомого. Не виняток тут і геній, тобто геній справжній і визнаний, щодо значення якого його час швидко доходить одностайної думки. Інша річ – геній, якого таким визнають не всі й не відразу. У ньому є щось, сказати б, геть негеніальне, але навіть у цьому він не ориґінальний, тим-то в ньому легко помилитися з усіх поглядів. Урядовий радник Мезерічер визначив для себе, отже, сталий склад геніїв і оточував його увагою й любов’ю, однак поповнювати цей перелік він не любив. І що старшим і досвідченішим він ставав, то навіть глибше вкорінювалася в ньому звичка дивитися на новоспечених геніїв у мистецтві, а надто на професійно близьких йому геніїв у літературі, лише як на легковажні спроби завадити його інформаційній місії, і у своєму доброму серці він плекав ненависть до них доти, доки вони дозрівали для рубрики особистих відомостей. А Фоєрмаулю до неї було тоді ще далеко, туди його ще належало довести. Таким бажанням урядовий радник Мезерічер аж ніяк не палав.

 – Кажуть, він великий поет, – невпевнено нагадав начальник відділу Туцці, й Мезерічер твердо відповів:

 – Це хто ж так каже?! Так кажуть критики з літературних відділів у газетах! Але яке це має значення, пане начальник відділу?! – провадив він. – Так кажуть фахівці. А що таке фахівці? Багато хто з них каже протилежне. А трапляються приклади й того, що сьогодні фахівці кажуть одне, а завтра – інше. І до чого тут вони взагалі? Якщо слава справжня, то вона докотиться й до нефахівців, ось тоді на неї й можна покластися! Як хочете почути мою думку, то скажу вам таке: про те, що робить видатна людина, не можна знати нічого, крім того, що вона або приїздить, або від’їздить!

Він похмуро розпалювався, не відриваючи погляду від начальника відділу. Туцці ухильно мовчав.

 – А що, власне, сьогодні відбувається, пане начальник відділу? – спитав Мезерічер.

Туцці всміхнувся й неуважно стенув плечима.

 – Нічого. Власне, нічого. Трішечки шанолюбства. Чи ви коли-небудь читали якусь Фоєрмаулеву книжку?

 – Я знаю, про що там: мир, дружба, добро й таке інше.

 – Виходить, ви про нього невисокої думки? – припустив Туцці.

 – О Боже! – почав, викручуючись, Мезерічер. – Хіба я фахівець?…

Цієї миті до них рушила пані Набридер, і Туцці з чемности мусив ступити кілька кроків їй назустріч; цією миттю й скористався, не довго думаючи, Мезерічер; він уже вгледів прогалину в гурті навколо графа Ляйнсдорфа й, не давши затримати себе ще раз, кинув якір біля його ясновельможности. Граф Ляйнсдорф саме розмовляв з міністром і ще кількома добродіями, та, щойно Мезерічер висловив усім їм своє глибоке шанування, його ясновельможність одразу трохи відвернувся від решти співрозмовників і відвів урядового радника вбік.

 – Мезерічере, – настійливо промовив його ясновельможність, – пообіцяйте мені, що не виникне жодних непорозумінь, адже газетярі ніколи не знають, що писати. Отже: від останнього разу ані найменших змін у ситуації не сталося. Можливо, певні зміни й стануться. Ми про це не знаємо. Поки що не треба нам заважати. Отож я вас прошу: навіть якщо хто-небудь з колег і спитає вас, то весь цей сьогоднішній вечір – лише домашнє прийняття, влаштоване дружиною начальна відділу Туцці!

Повіки в Мезерічера неквапно й заклопотано підтвердили, що оголошений йому стратегічний план він зрозумів. А позаяк за довіру платять довірою, то вуста його взялися вологою й заблищали так, як належить блищати, власне, очам, і він промовив:

 – Ясновельможносте, а що з Фоєрмаулем, якщо можна спитати?

 – А чого ж не можна? – здивовано відповів граф Ляйнсдорф. – 3 Фоєрмаулем нічого такого. Його запросили просто через те, що баронеса Вайден не могла вгамуватися, поки його не запросили. А що ж іще? Може, що-небудь знаєте ви?

Досі урядовий радник Мезерічер не хотів узагалі надавати будь-якого значення справі з Фоєрмаулем, вважаючи, що це – всього-на-всього один із тих багатьох випадків великосвітського суперництва, про які він довідувався щодня. Але те, що важливість цієї справи тепер так енерґійно заперечував і граф Ляйнсдорф, уже не дозволяло йому, Мезерічерові, лишатися при такій думці й далі, і врешті він усе ж таки переконався, що тут готується щось важливе. «Що вони замислили?» – сушив собі голову він, простуючи далі й перебираючи подумки найсміливіші варіанти внутрішньої й зовнішньої політики. По хвилі, однак, дійшов рішучого висновку: «Та нічого не буде!» І зосередив увагу лише на своїй репортерській діяльності. Бо хоч би там як це, здавалося б, суперечило сенсу його життя, а у великі події Мезерічер не вірив, ба більше, він їх не любив. Коли ти певен, що живеш у дуже важливий, дуже прекрасний і дуже великий час, тобі нестерпна вже сама думка, нібито в цей час може статись іще що-небудь аж таке важливе, прекрасне й велике. Мезерічер альпінізмом не захоплювався, але якби захоплювався, то сказав би, що цей його погляд такий самий слушний, як той незаперечний факт, що спостережні вежі ставлять завжди в середніх заввишки горах, а не на вершинах високих гір. Та позаяк таких порівнянь йому бракувало, то він удовольнився прикрістю на душі й наміром у своєму звіті нізащо не згадувати за це Фоєрмауля навіть на ім’я.

36. Назріває велика подія. Заразом трапляються давні знайомі

Поки Діотима розмовляла з Мезерічером, Ульріх стояв поруч, а коли на хвилинку лишився з кузиною сам, сказав:

 – На жаль, я спізнився. Як минула перша зустріч із тією Набридер?

Діотима звела на нього один-однісінький, стомлений світом погляд, опустила важкі повіки й промовила:

 – Дуже мило, звичайно. Вона зробила мені візит. Сьогодні ми про що-небудь домовимось. Це ж бо не має аніякісінького значення!

 – Ось бачите! – кинув Ульріх.

Ця фраза пролунала, як у колишніх розмовах; здавалося, вона підбивала їм підсумок.

Діотима повернула голову й запитливо глянула на кузена.

 – Я ж бо вам про це вже давно сказав. Усе вже, по суті, скінчилося, а нічого й не було, – заявив Ульріх.

Йому хотілося поговорити; повернувшись пополудні додому, він застав іще Агату, але невдовзі вона знов пішла; перед від’їздом сюди вони перемовилися лише кількома короткими фразами; Агата покликала садівникову дружину й одяглася з її допомогою.

 – Я вас застерігав! – сказав Ульріх.

 – Застерігав від чого? – неквапно спитала Діотима.

 – Ет, не знаю. Від усього!

І це була правда; він уже й сам не знав, від чого лишень її не застерігав. Від її ідей, від її шанолюбства, від паралельної акції, від кохання, від розуму, від отого «року всього світу», від афер, від її салону, від її захоплень; від чутливости й від байдужої безтурботности, від надмірности й від правильности, від подружньої зради й одруження; не було нічого такого, від чого він її не застерігав би. «Така вже вона вдалася!» – міркував він. Усе, за що Діотима бралася, йому здавалося смішним, а проте вона була така вродлива, що аж сум на серце находив.

 – Я вас застерігав, – повторив Ульріх. – А тепер вас, крім проблем сексології, більш нічого, здається, не цікавить.

Діотима пропустила це повз вухо.

 – На вашу думку, цей улюбленець пані Набридер – талановитий? – спитала вона.

 – Звичайно, – відповів Ульріх. – Талановитий, молодий і ще незрілий. Успіх і ця жінка його зіпсують. У нас-бо псують навіть немовлят, кажучи їм, що вони чарівні своїми інстинктами й що інтелектуальний розвиток може лише завдати їм шкоди. У голову йому часом приходять прекрасні ідеї, але він не годен прожити й десятьох хвилин, щоб не бовкнути якої-небудь дурниці. – Він нахилився Діотимі до вуха. – А цю жінку ви добре знаєте?

Діотима ледь помітно похитала головою.

 – Вона небезпечно шанолюбна, – сказав Ульріх. – Хоча могла б зацікавити вас у ваших нових студіях. Там, де вродливі жінки колись носили фіґовий листок, вона носить лавровий! Я таких жінок ненавиджу!

Діотима не засміялася, навіть не всміхнулась; вона просто уважно слухала «кузена».

 – А що ви думаєте про нього як про чоловіка? – спитав він.

 – Сумний, – прошепотіла Діотима. – Як без пори ожирілий баранчик.

 – То й що! У чоловіка краса – лише вторинна статева ознака, – відказав Ульріх. – Головне, чим він збуджує, – це надія на успіх. За десять років Фоєрмауль стане знаменитістю світового рівня, про це подбають зв’язки Набридер, і тоді вона вийде за нього заміж. Якщо слава його не зрадить, це буде щасливий шлюб.

Діотима схаменулась і суворо поправила його:

 – У подружньому житті щастя залежить від умов, навчитися судити про які не можна без дисциплінованої роботи над собою!

Після цього вона полишила його, як гордий корабель, виходячи в море, полишає причал. Її кликали обов’язки господині дому, й вона, коли забирала швартові, непомітно, не дивлячись на кузена, кивнула йому головою. Та лиха на нього вона не була; навпаки, Ульріхів голос бринів для неї, мов давня музика юности. Потай Діотима навіть питала себе, які висновки дало б сексологічне висвітлення його собистости. Дивно, але своїх докладних досліджень у цих питаннях досі вона ніколи не пов’язувала з ним.

Ульріх підвів погляд і крізь прогалину в гурті захоплених бесідами гостей, мов ото крізь оптичний канал, яким, очевидно, вже скористалася й Діотима, перше ніж отак досить несподівано покинула його, Ульріха, побачив через одну кімнату від себе Пауля Арнгайма; той розмовляв з Фоєрмаулем. Руку із сиґарою Арнгайм тримав піднесеною вгору, немовби намагаючись мимоволі від чогось захиститись, хоча всміхався він досить привітно; Фоєрмауль жваво про щось розповідав, сиґару тримав двома пальцями й жадібно посмоктував її поміж фразами, мов теля, що тикається мордою в материнське вим’я. Ульріх міг уявити собі, про що вони розмовляють, але робити це не завдав собі клопоту. Він так і стояв, покинутий і щасливий, а погляд його шукав сестру. Знайшов він її в гурті малознайомих йому чоловіків, і крізь його неуважність пробіг якийсь протверезний морозець. Цієї миті Штум фон Бордвер легенько ткнув йому пальцем під ребра, а відразу по цьому з другого боку до Ульріха рушив надвірний радник Швунґ, але за кілька кроків від нього професора затримав якийсь столичний колега.

 – Нарешті я тебе знайшов! – з полегкістю прошепотів ґенерал. – Міністр питає, що таке «фетиші».

 – Які «фетиші»?

 – Які – не знаю. То що воно таке, оті фетиші? Ульріх пояснив:

 – Вічні істини, які й не істинні, й не вічні, а мають силу для певного часу, щоб він міг на що-небудь орієнтуватися. Це – таке собі філософсько-соціологічне слівце, вживають його рідко.

 – Ага, так воно й є, – промовив ґенерал. – Бо Арнгайм заявив: учення, буцімто людина добра – це лише фетиш. А Фоєрмауль, навпаки, у відповідь сказав: що таке фетиші, він, мовляв, не знає, але людина – добра, і це, мовляв, вічна істина! Тоді Ляйнсдорф заявив: «І це цілком слушно. Злих людей, по суті, взагалі не буває, бо хотіти зла ніхто не може. То лишень люди ошукані. Нині всі просто знервовані, тому що за таких часів, як теперішні, з’являється дуже багато скептиків, котрі не вірять у жодні сталі цінності». А я подумав собі: «От якби сьогодні пополудні він був із нами!» Та загалом він і сам вважає, що коли люди не хочуть утямити чогось самі, то зробити це їх треба примусити. Тож міністр і побажав довідатись, що таке фетиші. Я зараз тільки хутенько збігаю до нього й одразу повернуся. Ти ж бо постоїш поки що тут, щоб я потім тебе не шукав?! Я, бач, маю терміново побалакати з тобою ще про одну річ, а тоді відвести тебе до міністра!

Не встиг Ульріх зажадати пояснення, як Туцці, що саме проходив повз них, підхопив його під руку й сказав:

 – Давненько вас тут не бачили! – І повів далі: – А пригадуєте, я вам ще коли казав, що нам доведеться мати до діла з навалою пацифізму?!

По цих словах начальник відділу по-дружньому поглянув в очі й Штумові, але той поспішав і відповів лише, що хоч у нього, офіцера, фетиш і інший, але проти будь-якого переконання, гідного поваги, він, мовляв. Завершення цієї фрази зникло разом із ґенералом, бо Туцці завжди викликав у нього злість, а це формуванню думки не сприяє.

Начальник відділу примружив очі, весело поглянув услід ґенералові, а тоді знов обернувся до «кузена» й промовив:

 – Ота афера з нафтовими родовищами – це, звісно, лише окозамилювання.

Ульріх вражено звів на нього очі. – Ви про ту нафтову історію, мабуть, іще нічого не знаєте? – спитав Туцці.

 – Чого ж, – відповів Ульріх. – Просто мене здивувало, що про неї знаєте ви. – І, щоб не здатися неввічливим, додав: – Вам чудово пощастило це приховати!

 – Я знаю про це вже давно, – задоволено сказав Туцці. – Цього Фоєрмауля сьогодні привів до нас, звичайно, Арнгайм, домовившись із Ляйнсдорфом. До речі, а ви читали його книжки?

Ульріх дав ствердну відповідь.

 – Архіпацифіст! – кинув Туцці. – А ця Набридер, як її називає моя дружина, нянькує коло нього з таким шанолюбством, що задля пацифізму, коли доведеться, ладна поперегризати всім горло, хоч її змалку цікавить зовсім не пацифізм, а лише художники та поети. – Він на хвилю замислився, а тоді довірливо повідомив Ульріхові: – Пацифізм – це, звісно, головне, а нафтові родовища – лише маневр, аби відвернути увагу; тим-то й виштовхують наперед Фоєрмауля з його пацифізмом, адже тоді кожне думатиме собі: «Ага, це такий маневр, щоб відвернути нашу увагу!» І гадатимуть, що насправді йдеться про нафтові промисли! Чудово придумано! Тільки надто розумно, щоб цього не помітити. Бо якщо цей Арнгайм матиме галицькі нафтові промисли й угоду з військовим міністерством на постачання нафти, то нам, певна річ, доведеться захищати кордон. Доведеться нам і будувати нафтові бази для флоту на Адріатиці, що стривожить Італію. А якщо ми дратуватимемо отак сусідів, то, само собою зрозуміло, загостриться потреба в мирі й у його пропаганді, і якщо цар виступить тоді з якою-небудь ідеєю Вічного Миру, то ґрунт для цього, з погляду психології, вже буде підготовлено. Ось чого домагається Арнгайм!

 – А ви маєте щось проти цього?

 – Проти цього ми, звичайно, нічого не маємо, – сказав Туцці. – Та як ви, мабуть, пригадуєте, колись я вам уже пояснював, що немає нічого небезпечнішого, ніж мир за всяку ціну. Від дилетантизму нам треба захищатися!

 – Але ж Арнгайм – військовий промисловець! – заперечив, усміхнувшись, Ульріх.

 – Атож, військовий промисловець! – прошепотів Туцці трохи роздратовано. – Заради Бога, не думайте про такі речі надто наївно! Адже тоді угода у нього в руках. А в найгіршому разі ще почнуть озброюватись і наші сусіди. Ось побачите, у вирішальний момент виявиться, що він – пацифіст! Пацифізм – це надійна оборудка з озброєнням на багато років, а війна – це ризик!

 – Гадаю, військова партія зовсім не має таких страшних намірів, – перейшов на примирливу позицію Ульріх. – Просто оборудкою з Арнгаймом вона хоче пришвидшити переозброєння своєї артилерії, ото й усе. Зрештою, в цілому світі тепер озброюються лише задля миру; тож вона, мабуть, гадає, що буде просто коректно коли-небудь зробити це і з допомогою друзів миру!

 – І як же ті добродії збираються робити це практично? – поцікавився Туцці, не реагуючи на жарт.

 – Гадаю, так далеко вони ще не зайшли, наразі це лише їхні емоції.

 – Ну звісно! – роздратовано погодився Туцці, так ніби нічого іншого й не сподівався. – Військові мали б думати ні про що інше, крім війни, а з рештою їм належить звертатися до компетентного відомства. Але ж вони, замість робити це, своїм дилетантизмом ладні наразити на небезпеку цілий світ. Кажу вам іще раз: у дипломатії немає нічого небезпечнішого, ніж непрофесійні балачки про мир! Щоразу, коли потреба в них досягала певної гостроти і їх уже годі було стримати, з цього спалахувала війна! Можу довести вам це з документами на руках!

Цієї хвилини надвірний радник професор Швунг нарешті позбувся свого колеги й зі щирим серцем скористався люб’язністю Ульріха, щоб той відрекомендував його господареві дому. Ульріх, намагаючись зробити приємність Туцці, зауважив, що цей знаменитий учений засуджує, можна сказати, пацифізм у галузі кримінального права так само, як авторитетний начальник відділу засуджує його у галузі політики.

 – О, Боже праведний! – засміявся, протестуючи, Туцці. – Ви зовсім не так мене зрозуміли!

І Швунг, хвилю поміркувавши, також приєднався до цього протесту, заявивши, що зовсім не хотів би, щоб його погляди на обмежену осудність вважали кровожерними й негуманними.

 – Навпаки! – вигукнув він, як старий катедральний актор, тільки, замість розвести руками, професор надав своєму розгонистому голосу ще глибшої переконливости. – Саме пацифікація людини спонукає нас до певної суворости! Зважуся припустити, що пан начальник відділу дещо чув про мої нині злободенні зусилля в цій сфері?

Він звертався тепер безпосередньо до Туцці, який хоч нічого й не чув про суперечку щодо того, чим можна обґрунтувати обмежену осудність хворого злочинця – лише його уявленнями чи лише його волею, – але тим ввічливіше з усім погодився. Швунґ, вельми задоволений враженням від своїх слів, заходився розхвалювати серйозний погляд на життя, свідченням якого, мовляв, став нинішній вечір, і сказав, що він, прислухаючись там і сям до розмов, дуже часто чув слова «чоловіча суворість» і «моральне здоров’я».

 – Наша культура надто отруєна неповноцінним, морально спотвореним, – додав він уже від себе й поцікавився: – Але яка, власне, мета сьогоднішнього вечора? Проходячи повз різноманітні гурти, я навдивовижу часто чув просто-таки руссоїстські думки про вроджену доброту людини!

Туцці – а це запитання було звернене насамперед до нього – усміхався й мовчав; але саме цієї миті до Ульріха повернувся ґенерал, і Ульріх, бажаючи вшитись від нього, познайомив його зі Швунґом. Професорові Ульріх відрекомендував ґенерала як людину, більше, ніж будь-хто з присутніх, здатну відповісти на його запитання. Штум фон Бордвер енерґійно запротестував, але Швунґ та й Туцці відпускати його не хотіли; Ульріх радо потирав руки й уже ступив був кілька кроків убік, збираючись утекти, коли це його затримав один давній знайомий, який сказав:

 – Моя дружина й донька теж тут. Це був директор банку Лео Фішель.

 – Ганс Зеп склав державний іспит, – повідомив він. – Що тут скажеш? Тепер ще тільки один іспит – і він уже доктор! Ми всі сидимо он там, у кутку, – показав він аж на останню кімнату. – Ми тут мало кого знаємо. Давненько, до речі, ми вас у себе не бачили! Як там ваш добродій батько, га? Ганс Зеп роздобув нам запрошення на сьогоднішній вечір, моїй дружині страх як кортіло. Хлопець він, виявляється, не такий уже й безпорадний. Вони тепер напівофіційно заручені, Ґерда й він. А ви, либонь, і не в курсі? Але Ґерда, знаєте, таке дівчисько…

Я навіть не певен – кохає вона його чи просто забрала це собі в голову. Може, підійдете до нас на хвилинку?…

 – Підійду, тільки потім, – пообіцяв Ульріх.

 – Так-так, підходьте! – повторив своє запрошення Фішель і змовк. Згодом прошепотів: – А ото, либонь, господар дому? Чи не познайомите мене з ним? Бо ми ще не мали нагоди. Ще не знаємо ні його, ні її.

Та коли Ульріх уже зібрався був познайомити їх, Фішель спинив його.

 – А великий філософ? Як там йому ведеться? – поцікавився він. – Моя дружина й Ґерда просто-таки закохані в нього. Але що з тими нафтовими родовищами? Тепер кажуть, буцімто це була фальшива чутка. Не вірю! Таке завше спростовують! Знаєте, як це буває? Коли моя дружина розгнівається, бува, на нашу служницю, то дівчина, виявляється, – і брехуха, і грубіянка, й поводиться аморально; самі, так би мовити, душевні Ганджі. Та тільки-но я потай пообіцяю дівчині збільшити платню – аби лишень мати спокій, – і душі наче й не було! Про душу вже ніхто й не згадує, в домі раптом стає все лихо-тихо, і дружина навіть не знає чому. Чи не так? Адже так воно й буває? А щодо нафтових родовищ, то, з погляду комерції, надто вже це скидається на правду, щоб повірити спростованню.

І, позаяк Ульріх мовчав, а Фішелеві кортіло повернутися до дружини в ореолі обізнаности, то він почав іще раз:

 – А тут досить мило, нічого не скажеш. Але моїй дружині невтямки: що це тут за такі дивні розмови? І хто такий, власне, цей Фоєрмауль? – додав він одразу. – Ґерда каже, він, мовляв, великий поет; а Ганс Зеп каже, що він – не хто інший, як кар’єрист, і люди просто попадаються йому на вудочку!

Ульріх відповів, що істина десь посередині.

 – Це ви добре сказали! – подякував йому Фішель. – Річ у тім, що істина завжди посередині, а про це тепер усі забувають, упадають у крайнощі! Я щоразу кажу Гансові Зепу: свої погляди може мати кожне, але життєві випробування витримують лише ті з них, котрі дають змогу що-небудь заробляти, бо це доводить, що їх розуміє і решта людей!

Тим часом з Фішелем непомітно сталася якась важлива переміна, але зрозуміти її Ульріх, на жаль, не завдав собі клопоту, поквапившись передати Ґердиного батька гурту довкола начальна відділу Туцці.

А там уже вправлявся у красномовстві Штум фон Бордвер, адже заволодіти Ульріхом йому не пощастило, а бажання вибалакатись розпирало йому груди так, що він просто скористався першою-ліпшою нагодою.

 – Як пояснити сьогоднішній вечір? – вигукував він, повторюючи запитання надвірного радника Швунґа. – Я б відповів у його ж таки, так би мовити, виваженому дусі: найкраще – не пояснювати взагалі! Це не жарт, панове, – провадив він не без скромних гордощів. – Сьогодні пополудні я показував одній молодій дамочці психіатричну клініку нашого університету. В нашій розмові я випадково поцікавився, що вона в тій клініці, власне, шукає, щоб можна було все ж таки дати їй вичерпне пояснення. І я почув дотепну відповідь, яка спонукає до глибоких роздумів. А сказала та дамочка таке: «Якщо все пояснювати, то людина ніколи нічого у світі не змінить!»

У відповідь на ці слова Швунґ несхвально похитав головою.

 – Що вона мала на увазі, я, звісно, не знаю, – сказав, ніби на своє виправдання, Штум, – і не поділяю її думки цілком, але частка істини в цьому виразно відчувається! Розумієте, сам я, до прикладу, дуже багатьма настановами завдячую своєму товаришеві, який уже не раз допомагав порадами його ясновельможності, а заразом і нашій акції. – Він шанобливо показав на Ульріха. – Але те, що сьогодні народжується отут, – це своєрідне неприйняття настанов. Так я повертаюся до того, що стверджував на початку!

 – Але ж ви хочете… – промовив Туцці, – тобто кажуть, нібито добродії з військового міністерства сьогодні хочуть спровокувати якесь патріотичне рішення – збирання громадських коштів чи щось таке – задля переозброєння артилерії. Звичайно, це має набути лише демонстративного характеру, щоб, скориставшись громадською думкою, вчинити певний тиск на парламент.

 – Принаймні саме так схильний розуміти багато чого з того, що тут сьогодні пролунало, і я! – погодився надвірний радник Швунґ.

 – Усе це багато складніше, пане начальник відділу! – кинув ґенерал.

 – А доктор Арнгайм? – спитав Туцці напрямець. – Дозвольте сказати відверто: чи ви певні, що й Арнгайм не хоче нічого, крім галицьких нафтових родовищ, які становлять, сказати б, одне ціле з питанням про гармати?

 – Я можу казати лише про себе й про те, якою мірою це стосується мене, пане начальник відділу, – ще раз зауважив про всяк випадок Штум. – Усе це багато складніше!

 – Звичайно, складніше! – відказав, усміхнувшись, Туцці.

 – Звичайно, гармати нам потрібні, – розпалювався Генерал, – і така співпраця, як ви натякнули, з Арнгаймом, можливо, й вигідна. Але кажу вам іще раз: я можу висловлювати лише власну думку – думку експерта з питань освіти. І ось я питаю вас: яка користь із гармат, коли немає духу?!

 – Тоді чому ж такої ваги надають залученню до цього пана Фоєрмауля? – ущипливо спитав Туцці. – Адже це – чистісіньке поразництво!

 – Даруйте, що заперечую, – рішуче сказав Генерал, – але це – дух часу! Нині дух часу втілюють дві течії. Його ясновельможність – он він стоїть з міністром, я щойно звідти, – його ясновельможність, до прикладу, каже, що треба виступити з гаслом «Діяти!», цього вимагає, мовляв, сучасний розвиток. І справді, адже великі ідеї людства тепер тішать усіх куди менше, ніж, приміром, сто років тому. А з другого боку, й альтруїстські настрої мають, звісно, свої переваги, хоча з цього приводу його ясновельможність каже: якщо хтось відмовляється від власного щастя, то за певних умов не завадить і примусити його бути щасливим! Його ясновельможність, отже, виступає за одну течію, хоча не цурається й другої!…

 – Цього я не зовсім зрозумів, – озвався професор Швунг.

 – Та це й не так просто зрозуміти, – погодився Штум. – Почнімо, либонь, ще раз із того, що в самому дусі часу я розрізняю дві течії. Перша течія стверджує, що людина за своєю природою добра, якщо тільки їй, так би мовити, дають спокій…

 – Як це «добра»? – урвав його Швунг. – Хто це так наївно сьогодні міркує? Ми ж бо вже не живемо у світі ідей вісімнадцятого сторіччя?!

 – Тут я вже не можу з вами погодитись, – ображено перейшов у захист Генерал. – Візьміть хоч би пацифістів, вегетаріанців, супротивників насильства, прихильників природного способу життя, антиінтелектуалів, тих, хто відмовляється служити у війську. Отак відразу я про всіх згадати не можу. І всі, хто, так би мовити, сповнює людину цією вірою, створюють разом одну велику течію. Та якщо хочете, – додав він з такою притаманною йому готовністю, – то можемо підійти і з другого боку. Почнімо хоч би з того, що коли людина сама, власною волею нічого не робить так як слід, то її треба до цього приневолити. Тут нам дійти спільної думки буде, либонь, легше. Маси потребують міцної руки, вони потребують вождів, які згинають їх у баранячий ріг, а не розводять з ними теревені, одне слово, масам потрібно, щоб ними правив дух дії. Адже людське суспільство складається, так би мовити, лише з невеликого числа добровольців, наділених необхідними нахилами, і з мільйонів, які позбавлені високого шанолюбства і слугують тільки з примусу. Адже приблизно так воно і є? А позаяк завдяки досвіду усвідомлення цього помалу проклало собі шлях і в нашій Акції, то перша течія (адже те, що я оце описав, – уже друга течія духу часу), так би мовити, потерпає, що велика ідея любови й віри в людину згине взагалі, й тоді до роботи взялися сили, які запустили в нашу Акцію саме Фоєрмауля, щоб в останню хвилину врятувати те, що можна ще врятувати. Так зрозуміти все багато простіше, ніж спершу здається, чи не так? – додав Штум.

 – І що ж буде? – спитав Туцці.

 – Гадаю, нічого, – відповів Штум. – У нашій Акції було вже багато течій.

 – Але ж між цими двома – непримиренна суперечність! – зауважив професор Швунґ, який, бувши юристом, змиритися з такою непевністю не міг.

 – Якщо казати правду, то ні, – заперечив Штум. – Друга течія теж хоче, звісно, любити людину. Тільки вона вважає, що для цього людину треба спершу силоміць переробити. Різниця, сказати б, суто технічна.

Тепер слово взяв директор Фішель.

 – Я надійшов пізніше й усієї розмови, на жаль, не чув; та з вашого дозволу хотів би зауважити, що повага до людини стоїть, як на мене, все ж таки принципово вище своєї протилежности! Сьогодні ввечері я з кількох боків чув неймовірні думки – хоч це були вочевидь винятки – про інакодумців і насамперед про людей інших національностей!

Завдяки бакенбардам, що їх розділяло гладенько виголене підборіддя, а також пенсне (воно криво сиділо в нього на носі) Фішель мав вигляд англійського лорда, який твердо вірить у високі ідеї людської свободи й свободи торгівлі; він не згадав про те, що ці ганебні думки чув від Ганса Зепа, свого майбутнього зятя, рідною стихією якого була «друга течія духу часу».

 – Брутальні думки? – перепитав спраглий до інформації ґенерал.

 – Надзвичайно брутальні, – підтвердив Фішель.

 – Ішлося, мабуть, про «загартування», такі речі, бачте, легко переплутати, – сказав Генерал.

 – Ні-ні! – вигукнув Фішель. – Це були сповнені зневаги, просто-таки революційні думки! Ви, мабуть, не знаєте нашої підбуреної молоді, пане Генарал-майор! Я дивом дивувався, що таких людей узагалі сюди допускають.

 – Революційні думки? – насторожився Штум, бо йому це прийшлося не до шмиги, й посміхнувся так холодно, як лишень давало змогу посміхнутися його округле обличчя. – На жаль, пане директор, мушу сказати, що особисто я проти самих революційних настроїв нічого, анічогісінько не маю. Тобто доти, звісно, доки їм не дають і справді розв’язати революцію! Адже в усьому цьому нерідко стільки ідеалізму, що просто жах! А щодо того, кого допускати, то Акція, покликана охопити всю вітчизну, не має аніякісінького права відштовхувати від себе конструктивні сили, хоч би в чому вони виявлялися!

Лео Фішель мовчав. Професор Швунг не надавав аж такого значення думці вельможі, який до цивільної адміністрації не належав. Туцці подумки проказував: «Перша течія… Друга течія…» Це нагадувало йому про двоє трохи подібних словосполучень – «перша загата, друга загата», – але ні самі ці словосполучення, ні розмова з Ульріхом, в якій вони трапилися, до голови йому не навертались; у ньому лише прокинулися незбагненні ревнощі до дружини, пов’язані з цим незагрозливим Генералом якимись невидимими проміжними ланками, й він хоч умри не міг у них розібратися. Коли начальника відділу збудила мовчанка, йому скортіло показати цьому вояка, що його, Туцці, не зіб’ють з пуття ніякі словесні викрутаси.

 – Якщо все це узагальнити, пане Генерал, – почав він, – то військова партія хоче.

 – Ох, пане начальник відділу, та ніякої військової партії немає! – ту ж мить урвав його Штум. – Ми тільки й чуємо: військова партія та військова партія, а тим часом природа військових така, що вони стоять вище від будь-яких партій!

 – Ну, тоді, отже, військове відомство, – досить різко відреагував Туцці на те, що його перебили. – Ви сказали, нібито самих гармат війську замало, нібито йому потрібен і відповідний дух. То яким же духом ви тепер зволите заряджати свої гармати?

 – Ого, як замахнулися, пане начальник відділу! – вигукнув Штум. – Ми почали з того, що я мав дати добродіям пояснення з приводу сьогоднішнього вечора, і я сказав, що тут, власне, немає чого пояснювати. Це – єдине, в чому я непохитний! Бо якщо дух часу справді має дві течії, про які я казав, то обидві вони теж не за те, щоб «давати пояснення». Нині тягнуть руку за силами інстинкту, силами крови й таким іншим. Я, звісно, не прихильник усього цього, але щось тут таки є!

По цих словах директор Фішель знову скипів і заявив, що військові за певних умов ладні навіть піти на змову із самим антисемітизмом, аби лиш дістатися до своїх гармат, і це – аморально!

 – Але ж пане директор! – заспокоїв його Штум. – По-перше, дрібка антисемітизму не робить погоди, коли люди вже взагалі «анти»: німці – проти чехів і мадярів, чехи – проти мадярів і німців, і так далі – кожен проти всіх. А по-друге, саме австрійський офіцерський корпус завше був інтернаціональний, досить лишень поглянути на всі оті італійські, французькі, шотландські й казна ще які прізвища; є в нас і ґенерал піхоти фон Кон – командує корпусом в Ольмюці…

 – Боюся все ж таки, ви берете на себе надто багато, – своєю чергою й Туцці урвав Штума. – Ви інтернаціональні й войовничі, а хочете мати оборудку з націоналістичними й пацифістськими течіями. Це ледве не більше, ніж може зробити професійний дипломат. Сьогодні військову політику з використанням пацифізму в Європі провадять найдосвідченіші фахівці!

 – Але ж політику робимо взагалі не ми! – знов тоном стомленого скаржника запротестував Штум проти такого прикрого непорозуміння. – Його ясновельможність хотів дати власності й освіченості останню нагоду духовно об’єднатися. Оце й стало приводом для сьогоднішнього вечора. Звісно, якщо цивільний дух так і не спроможеться об’єднатись, то ми опинимося в такому становищі.

 – Цікаво, в якому ж? Ось про це якраз і непоганого було б почути! – вигукнув Туцці, необачливо підбиваючи ґенерала прохопитися словом.

 – У складному, звісно, – промовив Штум обережно й скромно.

Поки ці четверо отак розмовляли, Ульріх уже давно нишком ушився й тепер розшукував Ґерду, обминаючи збоку гурт його ясновельможности й військового міністра, щоб його звідти не покликали.

Він угледів її ще здалеку, вона сиділа під стіною поруч із матір’ю, яка застиглими очима дивилася в салон, а по другий бік з неспокійним і норовистим виглядом стояв Ганс Зеп. Після тієї нещасливої останньої зустрічі з Ульріхом дівчина ще дужче схудла, і що ближче він до неї підходив, то менш чарівніше, але чомусь саме через це фатально привабливіше виділялася на тлі кімнати її голова й кволі плечі. Коли Ґерда побачила Ульріха, щоки її враз спалахнули рум’янцем, що його потім змінила ще глибша блідість, і дівчина мимоволі зробила всім тілом такий рух, немовби в неї заболіло серце, але вона чомусь не може схопитися рукою за груди. У пам’яті в нього промайнула сцена, коли він, знавіснівши від своєї тваринної переваги збуджувати її тіло, вчинив наругу над її волею. І ось це тіло, видиме для нього під сукнею, сиділо на стільці, діставало накази ображеної волі триматися тепер гордо й тремтіло. Ґерда на нього не гнівалася, він це бачив, але вона хотіла будь-що з ним «покінчити». Він непомітно уповільнив ходу, щоб якомога довше помилуватися цією картиною, і таке сповнене насолоди затягування зустрічі, схоже, відповідало взаємному ставленню цих двох людей, які ніколи не могли зійтися цілком.

І коли Ульріх був уже близько й не бачив нічого, крім трепету в обличчі, яке його очікувало, на нього впало щось невагоме, – чи то тінь, чи то хвиля тепла, й він побачив Бонадею, яка, мабуть, слідкувала за ним і тепер німо, але навряд чи невмисно пройшла повз нього, і він привітався з нею. Світ чарівний, якщо його сприймати таким, який він є. На мить безневинний контраст поміж розкішним і вбогим, що знайшов свій вияв у цих двох жінках, видався йому таким величезним, як контраст поміж лугом і камінням біля підніжжя скель, і в Ульріха зринуло таке відчуття, ніби він виходить з паралельної акції, хоч і з провинною усмішкою на вустах. Коли Ґерда побачила, як ця усмішка повільно опускається назустріч її простягненій руці, повіки в неї затремтіли.

Цієї миті Діотима завважила, що Арнгайм повів молодого Фоєрмауля до гурту його ясновельможности й військового міністра, і, бувши досвідченим тактиком, вирішила завадити будь-яким знайомствам і розмовам, запустивши до кімнат усю обслугу з прохолодними напоями.

37. Порівняння

Таких розмов, як оце щойно наведені, було багато, десятки, й усі вони мали щось спільне, що не так просто описати, але що й замовчати теж не можна, коли не вмієш так, як це вмів урядовий радник Мезерічер, подати блискучу картину товариства за допомогою самого лише переліку: присутні були той і та, вбрані були в те й те, казали те й те; саме до цього, до речі, і зводиться те, що багато хто вважає щонайсправжнісіньким мистецтвом оповіді. Фрідель Фоєрмауль не був, отже, жалюгідним облесником – таким він узагалі ніколи не був, – просто йому вчасно й доречно спало дещо на думку, коли він при Мезерічері сказав про Мезерічера: «По суті, він – Гомер нашої доби! Ні, цілком серйозно, – додав поет, бо Мезерічер уже хотів був зробити якийсь невдоволений жест, – епічно непохитне «і», за допомогою якого ви шикуєте в один ряд усіх людей і всі події, набуває в моїх очах справжньої величі!» Фоєрмауль заволодів шефом «Парламентських і громадських новин», позаяк той не хотів полишати цього вечора, не засвідчивши своєї поваги Арнгаймові; однак Фоєрмауля серед названих на ім’я гостей Мезерічер усе ж таки не згадав.

Не вдаючись у тонкощі різниці між ідіотами й кретинами, дозволимо собі лише нагадати, що ідіотові певного ступеня вже не до снаги утворити поняття «предки», тоді як уявлення про «батька» і «матір» для нього ще цілком звичне. Але цим простим сполучним «і» Мезерічер якраз і пов’язував суспільні явища. Крім того, слід згадати про те, що в нехитрій конкретності мислення ідіотів є щось таке, що – і це підтверджує досвід усіх спостерігачів – якимсь загадковим чином бере за душу; і що поезія також бере переважно за душу, і навіть майже в такий самий спосіб, позаяк її творці нібито прагнуть вирізнятися якомога своєріднішим мисленням. Отож коли Фрідель Фоєрмауль назвав Мезерічера поетом, то він міг би так само легко – тобто з тих самих темних мотивів (а в його випадку, знову ж таки, у хвилину раптового осяяння) – назвати його й ідіотом і то в прикметний навіть для всього людства спосіб. Адже те спільне, про що тут ідеться, – це розум у такому стані, коли його не стримують жодні широкі поняття, не облагороджують жодні розмежування й абстракції, розум у такому стані, в якому можливі щонайгрубіші поєднання, і це особливо наочно виявляється саме в тому, як він обмежується найпростішим сполучником «і», що безпорадно сточує й сточує все докупи, замінюючи недоумкуватому складні взаємозв’язки; можна стверджувати, що й світ, попри весь свій розум, перебуває в такому самому спорідненому з недоумством стані; цей висновок навіть напрошується сам собою, коли події, що відбуваються у світі, намагаєшся збагнути в усій їхній сукупності.

Тільки не треба гадати, нібито ті, хто висуває й поділяє ці погляди, – одні такі розумні на цілому світі! Річ тут зовсім не в окремій людині й не в оборудках, які залагоджує вона чи які більш чи менш спритно залагоджує кожен, хто цього вечора прийшов до Діотими. Бо коли, наприклад, невдовзі, у перерві, ґенерал Штум зав’язав з його ясновельможністю розмову, під час якої люб’язно-вперто й шанобливо-відверто заперечив: «Ви вже даруйте мені, ясновельможносте, що я категорично не згоден, але в тому, що люди пишаються своєю расою, є не лише зарозумілість, а й щось привабливо шляхетне!», – то він добре знав, що хотів сказати цими словами; погано він знав тільки, що ними сказав, бо такі цивільні слова завжди прикриває якась обслонка, мов ото груба рукавиця – руку, що нею намагаєшся видобути одного сірника з повної коробки. І Лео Фішель, який не відстав від Штума, помітивши, що той нетерпляче подався до його ясновельможности, додав:

 – Людей треба розрізняти не за расами, а за заслугами!

І в тому, що відповів його ясновельможність, теж була своя логіка; граф не звернув уваги на щойно відрекомендованого йому директора Фішеля й сказав ґенералові:

 – Навіщо буржуазії раса? Що камергер має бути дворянином у шістнадцятому коліні, – цим вона завжди обурювалась, це, мовляв, зухвальство. А що вона робить тепер сама? Тепер вона хоче того самого, ще й більшого. Шістнадцятого коліна їй уже мало! Це вже просто снобізм!

Його ясновельможність був роздратований, тож висловлювався він, цілком природно, саме так. Та й узагалі те,що людина має розум, сумніву не викликає, вся штука лише в тому, як вона застосовує свій розум у суспільному плані.

Його ясновельможність був невдоволений проникненням до паралельної акції «народних» елементів, яке він-таки і спричинив. Зробити це його змусили різноманітні міркування політичного й суспільного характеру; сам він визнавав лише «населення держави». Його друзі в політиці радили йому: «Не велика біда, якщо ти послухаєш, що вони кажуть про расу, про її чистоту й про кров; хто взагалі сприймає таку балаканину поважно!» – «Але ж вони говорять про людину так, немовби вона – худобина!» – заперечував граф Ляйнсдорф; він тримався католицьких уявлень про людську гідність, які не давали йому, хоч він і був великий землевласник, зрозуміти, що ідеали птахівництва й конярства можна застосовувати й до дітей Божих. На це його друзі відповідали: «Та не дивись ти відразу в корінь! До того ж, може, це навіть краще, ніж якби вони розводилися про гуманність і такі інші чужоземні революційні штучки, як це завжди було досі!» І це зрештою переконало його ясновельможність. Але граф був невдоволений і тим, що цей Фоєрмауль, запросити якого він спонукав Діотиму, лише викликав нове замішання в паралельній акції і розчарував його. Баронеса Вайден підносила цього поета до небес, і він, Ляйнсдорф, зрештою не встояв проти її натиску. «Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, – визнав граф, – за нинішнього курсу нас справді можуть звинуватити в онімеченні. Маєте ви рацію й у тому, що нам не завадить, либонь, запросити якого-небудь поета, котрий говорить про те, що треба любити всіх людей. Але ж зрозумійте, накидати це пані Туцці я просто не можу!» Проте Вайден стояла на своєму і, мабуть, знайшла нові переконливі арґументи, бо наприкінці розмови Ляйнсдорф таки пообіцяв їй зажадати від Діотими, щоб та запросила Фоєрмауля. «Роблю я це без великого бажання, – сказав він. – Але міцній руці, щоб люди її зрозуміли, потрібні й гарні слова. У цьому я з вами згоден. Маєте ви рацію й у тому, що останнім часом усе посувається надто повільно, немає вже того справжнього завзяття!»

Але тепер ось його ясновельможність був невдоволений. Людей він за дурнів не мав, аж ніяк, хоч і вважав себе розумнішим від решти й не міг узяти втямки, чому ці розумні люди сукупно справляють на нього таке кепське враження. Ба більше, все життя справляло на нього таке враження, немовби поряд із станом розумности й у вчинках окремо взятої людини, і в діях офіційних інституцій, що до них він, як відомо, залічував і віру та науку, існував стан цілковитої нестями загалом. Раз у раз народжувалися доти невідомі ідеї, розпалювали пристрасті і з плином часу зникали; люди гналися то за цим, то за тим, упадали з одного забобону в інший; сьогодні вони вітали радісними вигуками його величність, а назавтра виголошували жахливі підбурювальні промови в парламенті; але з усього цього так нічого й не виходило! Якби все це можна було зменшити в мільйон разів і перевести, сказати б, у масштаби однієї голови, то вийшла б стеменно та картина непередбачуваности, забудькуватости, невігластва й блазнювання, яка в уяві графа Ляйнсдорфа завжди була пов’язана з пацієнтом божевільні, хоча досі нагоду замислитися над цим граф мав не часто. І ось він похмуро стояв у колі добродіїв, розмірковуючи про те, що саме ж бо паралельна акція мала виявити істину, й не годен був сформувати яку-небудь думку про віру, думку, від якої лише відчував щось приємно-заспокійливе, мов ото тінь від високого муру, і мур той був, мабуть, церковний.

 – Сміх та й годі! – мовив він до Ульріха, по хвилі відмовившись від цієї думки. – Якщо поглянути на все трохи збоку, то це нагадує шпаків, що зграями сидять восени в саду на деревах!

Ульріх повернувся до Ґерди. Їхня розмова не справдила того, що обіцяв її початок; від дівчини не можна було почути майже нічого, крім коротких відповідей, через силу відрубаних від чогось такого, що клином застрягло в неї у грудях; зате більше розмовляв Ганс Зеп, він удавав із себе її чатового й відразу дав зрозуміти, що це гниле оточення його не залякає.

 – Чи знаєте ви великого фахівця з расових проблем Бремсгубера? – поцікавився він в Ульріха.

 – Де він мешкає? – спитав Ульріх.

 – У ШердінГу на Лаа, – відповів Ганс.

 – Хто він такий? – спитав Ульріх.

 – Яке це має значення?! – сказав Ганс. – Тепер приходять саме нові люди! Він аптекар!

Ульріх звернувся до Ґерди:

 – Тепер ви, я чув, заручені по-справжньому! А Ґерда відповіла:

 – Бремсгубер вимагає без жалю придушувати всіх, хто належить до інших рас. Принаймні це не так жорстоко, ніж жаліти і зневажати!

Губи в неї знову тремтіли, коли вона вичавлювала із себе цю неоковирно зліплену фразу.

Ульріх лише глянув на неї й похитав головою.

 – Я цього не розумію! – промовив він, подаючи їй на прощання руку.

І ось він стояв біля графа Ляйнсдорфа, не почуваючи за собою жодної провини, мов зірка у безкінечному всесвіті.

 – Але якщо дивитися на це не збоку, – по хвилі неквапно продовжив свою нову думку граф Ляйнсдорф, – то в голові все крутиться, наче ото собака, що намагається схопити зубами кінчик власного хвоста! Ось погляньте, – вів далі він, – я оце поступився своїм друзям, поступився баронесі Вайден, і якщо прислухатися до того, про що ми тут розмовляємо, то окремо ж бо все справляє дуже розумне враження, але саме в тому ушляхетненому духовному зв’язку, який ми намагаємося знайти, це справляє враження розгнузданої сваволі й цілковитого хаосу!

Навколо військового міністра й Фоєрмауля, якого підвів до нього Арнгайм, виник гурт, де жваво говорив і любив усіх людей Фоєрмауль, а навколо самого Арнгайма, коли той знову відійшов убік, склався ще один гурт, у якому згодом Ульріх завважив і Ганса Зепа з Ґердою. Чути було, як Фоєрмауль вигукував:

 – Життя пізнають не через навчання, а через доброту! Життю треба вірити!

Пані професорка Набридер, що стояла випроставшись позаду поета, підтвердила:

 – Ґьоте теж не став доктором!

Як на неї, то Фоєрмауль узагалі мав багато спільного з Ґьоте. Військовий міністр стояв також дуже рівно й усміхався так само терпляче, як звик на парадах, відповідаючи на привітання, довго тримати руку біля козирка.

Граф Ляйнсдорф поцікавився:

 – А скажіть, хто такий, власне, цей Фоєрмауль?

 – Його батько держить в Угорщині кілька підприємств, – відповів Ульріх. – Здається, щось пов’язане з фосфором, причому робітники там довше, ніж до сорока років, не живуть. Некроз кісток, професійна хвороба.

 – Гаразд, а цей хлопець? – Доля робітників Ляйнсдорфа не цікавила.

 – Кажуть, учився в університеті. Здається, на юридичному. Його батько домігся всього самотужки, і йому, кажуть, було болісно, що син не хотів учитися.

 – А чом же він не хотів учитись? – допитувався граф Ляйнсдорф, який цього дня був вельми розважливий.

 – Господи Боже, – промовив, стенувши плечима, Ульріх, – мабуть, «батьки і діти». Коли батько бідний, сини люблять гроші; а коли татусь має гроші, то сини люблять, навпаки, всіх людей. Хіба ви, ясновельможносте, нічого не чули про проблему синів у наш час?

 – Чого ж, я про це щось чув. Але чому цьому Фоєрмаулю протегує Арнгайм? Невже це пов’язано з нафтовими родовищами? – поцікавився граф Ляйнсдорф.

 – Ясновельможність знають і про це?! – вигукнув Ульріх.

 – Ну звісно, я знаю про все, – терпляче відповів Ляйнсдорф. – Але ось чого я не можу взяти втямки ніяк: про те, що люди мають одне одного любити й що для цього уряду потрібна міцна рука, було відомо завжди. То чого ж питання раптом стає так: або – або?

 – Ясновельможносте, ви завжди хотіли бачити вияв почуттів, що йде з гущі народу. Отакий вигляд він і повинен мати!

 – Ет, це неправда!… – гаряче заперечив Ляйнсдорф, але сказати що-небудь іще йому не дав Штум фон Бордвер, який відійшов від гурту Арнгайма, схвильовано поспішаючи довідатися про щось від Ульріха.

 – Даруйте, ясновельможносте, що я вас перебиваю, – попросив ґенерал. – Але ти мені скажи, – звернувся він до Ульріха, – чи справді можна стверджувати, нібито людина слухається лише своїх емоцій, але аж ніяк не здорового глузду?

Ульріх спантеличено звів на нього очі.

 – Там є один такий марксист, – пояснив Штум, – який стверджує, так би мовити, що економічний базис людини цілком і повністю визначає її ідеологічну надбудову. А йому заперечує психоаналітик; той стверджує, що ідеологічна надбудова – цілком і повністю продукт базису, який становлять інстинкти.

 – Не так це просто, – сказав Ульріх, збираючись ушитися.

 – Так я завше й кажу! Але що з того! – одразу відповів ґенерал, не зводячи очей з Ульріха.

Але тепер слово взяв знову Ляйнсдорф.

 – А ви знаєте, – звернувся він до Ульріха, – десь приблизно про таке щойно хотів побалакати і я. Адже хай там який буде базис – чи то економічний, чи то статевий, – одне слово, перед цим я хотів сказати ось що: чому в надбудові люди такі ненадійні?! Бо є такий вислів, він уже став приказкою: світ збожеволів. Зрештою, іноді справді здається, що так воно й є!

 – Це – психологія мас, ясновельможносте! – знову втрутився вчений ґенерал. – Поки справа стосується мас, я дуже добре це розумію. Масами керують лише інстинкти, до того ж, певна річ, саме ті, які властиві більшості індивідів. Це – логічно! Тобто це, звісно, нелогічно. Масам логіка чужа, логічними думками вони послуговуються тільки задля того, щоб причепуритися! Чим вони керуються насправді, то це – тільки й лише навіюванням. Якщо ви віддасте в мої руки газети, радіо, кіно-промисловість і, може, ще кілька інших засобів культури, то я обіцяю за кілька років – як колись сказав мій товариш Ульріх – з людей зробити людоїдів! Саме через це людству й потрібна тверда оруда! А втім, ви, ясновельможносте, знаєте про це краще, ніж я! Але що й окремо взята людина, за певних умов така високопоставлена, може бути теж нелогічною – в це я нізащо не повірю, хоч це стверджує навіть Арнгайм.

Чим міг Ульріх підсобити своєму товаришеві в цій випадковій суперечці? Як ото вудка замість рибини часом витягує з води жмут водоростей, так на Генераловому запитанні повис заплутаний клубок теорій. Чи людина керується лише своїми емоціями й робить, відчуває, ба навіть обмірковує тільки те, до чого її спонукають позасвідомі потоки бажань або, як тепер припускають, трохи лагідніший бриз насолоди? Чи не керується вона все ж – а сьогодні припускають і таке – скоріше здоровим глуздом і волею? Чи вона керується переважно певними емоціями, наприклад сексуальними, як тепер припускають? Чи, може, вона зазнає все ж таки психологічного впливу економічних умов, а не впливу переважно сексуальних емоцій, як нині також припускають? Таку складну структуру, яку становить людина, можна розглядати з багатьох боків, обираючи віссю для теоретичної картини то те, то те; виходять неповні істини, із взаємопроникнення яких поволі виростає повна. Та чи виростає вона насправді? Досі щоразу, коли яку-небудь неповну істину приймали за єдино слушне пояснення, це за себе помщалося. Але, з другого боку, навряд чи можна було б прийти до цієї неповної істини, не надавши їй спочатку надто великого значення. Тож історія істини й історія почуттів пов’язані численними нитками, однак історія почуттів канула в морок. Ба більше, на Ульріхове переконання, то була навіть не історія, а якесь безладне нагромадження подій. Смішно, наприклад, що релігійні, а отже, либонь, і сповнені пристрасти думки про людину, народжені середньовіччям, були перейняті вірою в її розум і волю, тоді як нині багато вчених (єдина їхня пристрасть, якщо вони взагалі на неї здатні, полягає в тому, що вони надто багато курять) вважають почуття основою всього, що є в людині.

Отакі думки снували в голові Ульріха, і він, звичайно, не мав жодного бажання відповідати на балаканину Штума, який, утім, на це й не очікував, а лише намагався остигнути, перше ніж повернутись туди, звідки прийшов.

 – Графе Ляйнсдорф! – стиха промовив Ульріх. – Пригадуєте, колись я порадив вам заснувати Генеральний секретаріат з усіх питань, для вирішення яких однаковою мірою потрібні душа і точність?

 – Пригадую, звичайно, – відповів Ляйнсдорф. – Я розповів про це навіть його преосвященству, й він щиро посміявся. Але сказав, що ви надто пізно з’явилися!

 – І все ж таки це – саме те, ясновельможносте, з приводу чого ви щойно пошкодували, що його немає! – вів далі Ульріх. – Ви кажете, що сьогодні світ уже не пам’ятає про те, чого він хотів учора, що його настрої міняються без достатньої на те причини, що він завжди збуджений, що він не приходить до жодного результату й що якби уявити собі в одній-єдиній голові все, що діється в головах усього людства, то в ній справді виявилася б ціла низка відомих ознак атрофії, які свідчать про розумову неповноцінність.

 – Надзвичайно слушно! – вигукнув Штум фон Бордвер, який, пишаючись надбаними пополудні знаннями, визнав за потрібне затриматися ще трохи. – Це – досить точна картина… Ет, знов забув, як називається та психічна недуга, але це – її точна картина!

 – Ні, – відказав, усміхнувшись, Ульріх, – назвати це картиною якоїсь певної психічної недуги, безперечно, не можна. Бо що відрізняє здорову людину від психічно хворої? Саме те, що здорова має всі психічні недуги, а хвора – лише одну!

 – Дуже дотепно! – вигукнули в один голос, хоч і трохи різними словами, Штум із Ляйнсдорфом, а потім такою самою манерою додали: – Але що це, власне, означає?

 – Це означає, – відказав Ульріх, – ось що: якщо під мораллю розуміти регулювання всіх отих стосунків, до яких належать почуття, уява й таке інше, то кожен окремий індивід у цих стосунках пристосовується до решти людей, нібито набуваючи в такий спосіб певної усталености, але всі разом у моралі не виходять зі стану божевілля!

 – Ну, це вже занадто! – добродушно промовив граф Ляйсдорф, а Генерал і собі докинув:

 – Але ж послухай, у кожного має бути все ж таки власна мораль; адже нікому не можна диктувати, кого йому любити – кішку чи собаку!

 – Невже цього не можна диктувати, ясновельможносте?! – настійно спитав Ульріх.

 – Так, колись, – дипломатично відповів граф Ляйнсдорф, хоч усе ще й у полоні своєї довірливої переконаности, що «істинне» є в усіх сферах, – колись із цим було краще. А тепер?

 – У такому разі нам лишається перманентна війна релігій, – сказав Ульріх.

 – Ви називаєте це війною релігій? – зацікавлено спитав Ляйнсдорф.

 – А як же ще?

 – Що ж, досить непогано. Дуже влучне визначення нинішнього життя. До речі, я завше здогадувався, що у вас криється зовсім непоганий католик!

 – Я католик дуже поганий, – відповів Ульріх. – Я не вірю, що Бог на землі був, а вірю в те, що він іще прийде. Але аж тоді, як шлях йому робитимуть коротшим, ніж робили досі!

Його ясновельможність відкинув це твердження сповненими гідности словами:

 – Це – понад моє розуміння!

38. Назріває велика подія. Але ніхто цього не помічає

А Генерал, навпаки, вигукнув:

 – На жаль, я мушу негайно повернутися до його превосходительства. Але ти неодмінно ще поясниш мені все це потім, я тебе так не відпущу! З вашого дозволу, панове, я підійду до вас ще раз!

Лайнсдорф, судячи з його вигляду, хотів був щось сказати, думка в нього напружено працювала, та щойно вони з Ульріхом лишилися самі, як їх оточили люди, котрих принесла сюди загальна коловерть і затримала притягальна постать його ясновельможности. Про те, що перед цим сказав Ульріх, ніхто вже, звичайно, не згадував і словом, усі, крім нього самого, про це вже забули, коли ззаду хтось узяв його під руку, й поруч постала Агата.

 – Чи ти знайшов уже причину захищати мене? – лагідно, але ущипливо спитала вона.

Не випускаючи її руки, Ульріх відвернувся разом з Аґатою від людей, з якими досі стояв.

 – Чи не пора нам додому? – спитала Аґата.

 – Ні, – відказав Ульріх, – я піти ще не можу.

 – Тебе, мабуть, не відпускають звідси прийдешні часи, задля яких ти маєш берегти тут свою чистоту? – збиткувалася над ним Аґата.

Ульріх притис до себе її лікоть.

 – Мені здається, це промовляє на мою користь, що моє місце не тут, а у в’язниці! – прошепотіла вона йому на вухо.

Вони пошукали куточка, де могли б усамітнитися. Сходини вже просто-таки вирували й поволі перемішували своїх учасників. Та загалом усе ще вирізнялися два головні гурти: навколо військового міністра розмови точилися про мир і любов, навколо Арнгайма тепер – про те, що німецька м’якість найпишніше розквітає під захистом німецької сили.

Арнгайм слухав це доброзичливо, бо ніколи не відкидав щиро висловлених думок, а надто любив свіжі. Його турбувало, чи не наштовхнеться справа з нафтовими родовищами на труднощі в парламенті. Він не мав сумніву, що уникнути протидії слов’янських політиків у жодному разі не пощастить, і сподівався заручитися підтримкою німецьких. В урядових колах усе йшло непогано, коли не брати до уваги певної ворожости в міністерстві чужоземних справ, великого значення якій він не надавав. Другого дня він мав їхати до Будапешта.

Ворожих «спостерігачів» навколо нього й решти головних постатей крутилося чимало. Найшвидше їх можна було розпізнати з того, що вони з усім погоджувалися й були такі люб’язні, хоч до рани прикладай, тоді як решта людей трималися все ж таки переважно різних поглядів.

Одного такого Туцці спробував переконати словами:

 – Усе, що кажуть, нічого не означає! Це взагалі нічого не означає!

Ще один йому повірив. Це був парламентар. Але він не змінив думки, з якою сюди прийшов, – що тут коїться все ж таки щось недобре.

А його ясновельможність у розмові зі ще одним таким допитливим, захищаючи цей вечір, сказав, навпаки, таке:

 – Шановний ви мій, від тисяча вісімсот сорок восьмого року навіть революції робляться лише балаканиною!

Хибно було б у таких відмінностях не бачити нічого, крім припустимого відступу від загалом неминучої в житті одноманітности; а проте цю багату на наслідки помилку роблять майже так само часто, як промовляють фразу: «Це справа почуттів!», обійтися без якої наш розум, схоже, ну геть не може, бо так уже він влаштований. Ця неодмінна фраза відділяє те, що в житті має статися, від того, що може статися.

 – Вона відділяє, – сказав Ульріх Агаті, – усталений лад від наданої особистої свободи дій. Ця фраза відділяє раціоналізоване від того, що вважають ірраціональним. У звичайному своєму вживанні вона означає визнання того, що людяність у головних речах – це необхідність і неминучість, а в речах другорядних – якась підозріла сваволя. Люди вважають, що життя обернулося б на в’язницю, якби ми не мали змоги віддавати перевагу вину над водою, бути атеїстами чи святенниками, і ніхто й думки не припускає, що коли йдеться про почуття, то справді можна віддавати чому-небудь перевагу; щодо почуттів, то скоріше є речі дозволенні й недозволенні, хоча чітких меж між ними й немає.

Питання почуттів між Ульріхом і Агатою було недозволенне, і вони, тримаючись попідруки й марно шукаючи очима затишного куточка, розмовляли лише про це зібрання, хоч потай не переставали нестямно тішитися тим, що після пересварки зійшлися знов. А щодо вибору – любити всіх людей на світі чи спершу якусь їхню частину знищити, – то він, навпаки, вочевидь був питанням почуттів двічі дозволенним, а то в Діотиминому домі й при його ясновельможності це питання не обговорювали б так гаряче, хоч воно, до того ж, ще й поділяло гостей на два ворожі табори. Ульріх стверджував, що винахід «питання почуттів» зробив справі почуттів найгіршу послугу з усіх, які цій справі будь-коли робили, й, бажаючи пояснити сестрі неймовірне враження, яке на нього справив цей вечір, повів мову про це так, що мимоволі повернувся до перерваної вранці розмови, немовби хотів знайти для неї виправдання.

 – Просто не знаю, з чого й почати, – промовив він, – щоб не навести на тебе нудьгу. А можна, я поясню тобі, що я розумію під «мораллю»?

 – Прошу, – відповіла Агата.

 – Мораль – це регламентування поведінки всередині якої-небудь спільноти, але насамперед – регламентування вже своїх власних мотивів, тобто почуттів і думок.

 – Як на кілька годин, то це – великий прогрес! – відказала, засміявшись, Агата. – Ще сьогодні вранці ти сказав, нібито не знаєш, що таке мораль!

 – Звичайно, не знаю. А проте можу дати тобі добрий десяток пояснень. Найдавніше – що Бог з усіма подробицями відкрив нам порядок життя.

 – Найдавніше і, мабуть, найпрекрасніше! – сказала Агата.

 – Але найімовірніше те, – наголосив Ульріх, – що мораль, як і будь-який порядок, народжується внаслідок примусу й насилля! Група людей приходить до влади й просто накидає решті правила й засади, які забезпечують їй, цій групі, панування. Але водночас вона дотримується тих правил і засад, які піднесли на висоту її саму. Тому водночас вона слугує прикладом. Водночас вона під впливом протидії сама зазнає змін. Усе це, звісно, багато складніше, ніж можна описати кількома словами, а оскільки відбувається це аж ніяк не без участи розуму, але й аж ніяк не завдяки розуму, а завдяки практиці, то внаслідок цього зрештою виходить таке собі неозоре плетиво, яке незалежно, мов небо Господнє, простирається над світом. І все ідентифікує себе з цією сферою, хоча ця сфера не ідентифікує себе ні з чим. Інакше кажучи: все моральне, але сама мораль – не моральна!…

 – З її боку це просто чарівно, – сказала Агата. – Але знаєш, сьогодні я зустріла гарну людину!

Такий поворот у розмові трохи здивував Ульріха, та коли Агата заходилася розповідати йому про зустріч із Лінднером, він насамперед спробував витлумачити цю зустріч у руслі власних думок.

 – Гарних людей ти знайдеш сьогодні й тут, десятки, – промовив він, – але якщо дозволиш мені сказати ще кілька слів, то довідаєшся, чому тут є люди й погані.

Отак розмовляючи й обходячи метушню, вони дійшли до передпокою, й Ульріх замислився, в який бік їм тепер повернути; на думку спала й Діотимина кімната, й комірчина Рахель, але ні туди, ні туди входити йому вже не хотілось, отож вони з Агатою лишилися поки що серед безлюдного одягу, що висів у передпокої. Ульріх не знав, як продовжити розмову далі.

 – Я мав би, власне, ще раз почати спочатку, – промовив він, зробивши нетерплячий і безпорадний жест. І раптом сказав: – Ти не хочеш знати, як учинила – добре чи погано, але тебе тривожить, що й те, й те ти робиш, не маючи твердого мотиву!

Агата кивнула головою.

Він узяв обидві її руки в свої.

Тьмяве мерехтіння її шкіри й запах невідомих йому рослин, що йшов із неглибокого викоту сукні в нього перед очима, – все це на мить утратило земне значення. Поштовхи крови передавалися з рук у руки. Глибокий рів несьогосвітнього походження, здавалося, замкнув їх на нічийній землі.

Йому раптом забракло уяви, щоб усе це назвати; десь поділися навіть слова, до яких він часто вдавався в такому разі. «Ми поводитимемось не під впливом миттєвого імпульсу, а відповідно до стану, що триватиме до кінця». – «Так, щоб це привело нас до того центру, звідки вже не можна вернутись і взяти все назад». – «Не від останньої грані з її непостійністю, а від єдиного, незмінного щастя». Такі фрази просилися Ульріхові на язик, і він міг би, здавалося йому, промовити їх уголос, якби тепер потрібно було лише говорити; але в тій конкретній їхній із сестрою ситуації, де такі фрази можна було застосувати, це виявилося раптом неможливим. І це його хвилювало й робило безпорадним. Однак Агата добре його розуміла. І мала бути б щасливою, що це вперше шкаралупа навколо нього луснула і її «суворий брат» оголив усе, що мав у собі, мов яйце, що впало додолу. Але цього разу її почуття, на подив їй, були не цілком готові приєднатися до його почуттів. Між ранком і вечором тепер лежала ота незвичайна зустріч із Лінднером, і хоч той чоловік викликав у неї просто зчудування й цікавість, навіть такої зернинки було вже досить, щоб не виникло безкінечного віддзеркалення пустельницького кохання. Ульріх відчув це по її руках, перше ніж Агата встигла що-небудь відповісти, і вона. не відповіла нічого.

Він здогадався, що ця несподівана її замкненість пов’язана з подією, про яку сестра недавно йому розповіла. Присоромлений і спантеличений тим, що його почуття дістали відкоша, він похитав головою й сказав:

 – Ти так багато очікуєш від доброти того чоловіка, що аж прикро!

 – Мабуть, таки прикро, – визнала Агата.

Ульріх звів на неї погляд. Він зрозумів, що для сестри ця зустріч означає більше, ніж усі залицяння, що випали на її долю, відколи вона була під його опікою. Він навіть трохи знав того чоловіка; Лінднер брав участь у громадському житті; то він колись, на першому засіданні паралельної акції, виголосив коротку, зустрінуту гнітючою мовчанкою промову, де йшлося про «історичний момент» чи про щось таке, – незграбну, щиру й малозначущу. Мимоволі Ульріх озирнувся; але він не пригадував, щоб той чоловік траплявся йому серед цих гостей, та й знав, що його вже не запрошували. Ульріх, мабуть, зустрічав його час від часу де-небудь іще, либонь, в учених колах, або читав які-небудь його праці, бо в міру того, як він напружував пам’ять, з ультрамікроскопічних слідів, що лишилися в ній, в’язкою, відразливою краплею тужавіла думка: «Прісний віслюк! Якщо претендуєш на досить високий рівень, то такого чоловіка не можна сприймати серйозно, як і професора Гаґауера!»

Він сказав про це Аґаті.

Аґата нічого не відповіла. Навіть потисла йому руку.

Ульріх відчував: діється щось украй безглузде, але спинити його не можна!

Цієї миті до передпокою ввійшли люди, і брат із сестрою відступили одне від одного.

 – Провести тебе знов туди? – спитав Ульріх.

Аґата відповіла заперечливо й роззирнулася, шукаючи вихід із становища.

Ульріхові раптом сяйнула думка, що сховатися від людей можна лише на кухні.

Там кухарка наповнювала напоями батареї склянок і накладала на таці тістечка. Жінка метушилася не присідаючи; Рахель і Солиман очікували своєї поклажі, але між собою не перешіптувались, як бувало при такій нагоді колись, а стояли нерухомо й нарізно. Коли ввійшли Ульріх з Аґатою, маленька Рахель зробила кніксен, а Солиман просто чемно викотив свої темні очі, й Ульріх сказав:

 – У кімнатах така духота. Можна у вас чим-небудь освіжитися?

Він сів з Аґатою біля вікна й поставив на підвіконня про людське око тарілки й склянки, щоб, коли хто-небудь увійде, все мало такий вигляд, ніби двоє друзів дому дозволили собі трохи розважитись. Коли вони всілися, Ульріх стиха зітхнув і сказав:

 – Отже, це лише питання почуттів, якою людиною вважати професора Лінднера – доброю чи нестерпною!

Агата знайшла роботу своїм пальцям: вона заходилася розгортати цукерку.

 – Інакше кажучи, – провадив далі Ульріх, – почуття не можуть бути щирі чи фальшиві! Почуття лишаються справою особистою! Вони зостались у сфері навіювання, уяви, переконання! Ми з тобою не відрізняємося від тих, хто там, у кімнатах! Чи знаєш ти, чого вони там хочуть?

 – Ні. А хіба це не однаково?

 – Може, й не однаково. Адже вони становлять два табори, з яких один так само має рацію чи її не має, як і другий.

Агата сказала, що, на її думку, вірити в людську доброту – все ж таки трохи краще, ніж вірити лише в гармати й політику, навіть якщо те, як ти в цю доброту віриш, і смішно.

 – І який же він, той чоловік, з яким ти познайомилась? – поцікавився Ульріх.

 – Ох, сказати про це не можна. Він добрий! – промовила сестра й засміялась.

 – Ти не повинна надавати значення ні тому, що здається добрим тобі, ні тому, що здається добрим Ляйнсдорфу! – сердито відповів Ульріх.

Усміхнені обличчя в обох були напружені від збудження; легенький струм ввічливих веселощів стримували глибші супротивні струми. Рахель відчувала це корінцями волосся під наколкою; але вона й сама була така нещасна, що сприймала це відчуття багато глухіше, ніж колись, і воно нагадувало спомин про кращі часи. Чарівна округлість її щічок непомітно змарніла, чорний вогонь в очах потьмянів від журби. Якби Ульріх мав настрій, щоб порівняти її вроду з вродою сестри, то завважив би, що колишній чорний блиск Рахель розкришився, як вуглина, яку переїхав важкий віз. Але Ульріх не помічав дівчини. Вона була вагітна, й ніхто про це не знав, крім Солимана, який, не розуміючи реальности біди, відповідав на неї романтичними й безглуздими планами.

 – Уже століттями, – вів далі Ульріх, – світ усвідомлює істинність думки й тому розумом до певної міри визнає свободу думки. Водночас почуття досі не мали ні суворої школи істини, ні свободи пересування. Бо кожна мораль регламентувала почуття для своєї доби лише тією мірою – й у цих межах регламентувала досить суворо, – якою для дій, вигідних цій моралі, потрібні були певні головні засади й головні почуття; а решту вона віддавала на волю особистости, її власній грі почуттів, непевним зусиллям мистецтва й академічним дискусіям. Отож мораль пристосовувала почуття до власних потреб, вона не дбала про їхній розвиток, хоч сама від них і залежить. Адже вона ж таки й становить порядок і єдність почуттів.

Але в цьому місці Ульріх змовк. На своєму збудженому обличчі він відчув зацікавлений погляд Рахель, хоча тепер захоплюватися справами великих людей так безоглядно, як колись, вона вже й не могла.

 – Смішно, мабуть, що я навіть тут, на кухні, розбалакую про мораль, – збентежено сказав він.

Агата дивилася на нього напруженим, замисленим поглядом. Ульріх нахилився до неї ближче і з нервово-жартівливим усміхом додав:

 – Але це – тільки ще одне означення такого стану пристрасти, який повстає проти цілого світу!

Проти його волі знов дала про себе знати суперечність минулого ранку, коли він виступив у неприємній ролі такого собі ментора. Але по-іншому він не міг. Мораль означала для нього не залежність, не осмислену мудрість, а безкінечну сукупність можливостей жити. Він вірив у здатність моралі вдосконалюватись, у міру її поширення, а не лише, як це часто буває, в міру її пізнання, так ніби вона – щось готовеньке, для чого людина ще просто недостатньо чиста. Він вірив у мораль, не вірячи якійсь певній моралі. Зазвичай під мораллю розуміють щось на кшталт поліційних вимог, завдяки яким у житті підтримують лад; а позаяк життя не дослухається навіть їх, то вони нагадують щось таке, що не зовсім можна виконати, і в такий сумнівний спосіб нагадують, отже, й ідеал. Але до такого рівня мораль зводити не можна. Мораль – це фантазія. Ось що він хотів, щоб побачила Агата. І ще одне: фантазія – це не сваволя. Якщо віддати фантазію на поталу сваволі, то помста неминуча. Слова крутилися в нього на язику. Він ладен був повести мову про ту обділену увагою відмінність, що розум різноманітні часи на свій лад розвивали, а моральну фантазію на свій лад стримували й замикали. Він ладен був вести мову про це, бо результат – ось він: з одного боку, більш-менш рівна, попри всі сумніви, лінія розуму і його утворень, яка проходить, здіймаючись, крізь усі метаморфози історії, а з другого – схоже на гору черепків звалище почуттів, ідей, життєвих можливостей, де всі вони так і лежать шарами, народившись вічним непотребом і виявившись покинутими. Бо ще один результат такий: є, зрештою, безліч можливостей мати ту чи ту думку, щойно мова зайде про сферу життєвих засад, але нема жодної можливости ці думки поєднати. Бо результат такий: ці думки, на маючи жодної можливости дійти згоди, стають на прю одна проти одної. Бо загалом результат такий: роздратовані емоції бовтаються в людстві, мов у незакріпленій діжці вода. І Ульріх мав одну ідею, яка вже цілий вечір не давала йому спокою; загалом то була його давня ідея, просто цього вечора їй раз у раз траплялися підтвердження, й він хотів показати Агаті, в чому полягає помилка і як можна було б її виправити, коли б усі захотіли, і річ була, власне, лише в його болісному намірі довести, що й відкриттям власної фантазії також краще не довіряти.

Й Агата, нишком зітхнувши, як ото хутенько робить жінка, перше ніж відмовитися від опору й здатися, сказала:

 – Виходить, усе треба робити все ж таки «з принципу»? – І поглянула йому в очі, усміхом відповідаючи на його усміх.

Але він відповів:

 – Так, але тільки з якогось одного принципу!

І це було зовсім не те, що він мав намір сказати. Це прийшло знову зі сфери Сіамських близнюків і Тисячолітнього царства, де життя розквітає в чарівній тиші, мов квітка, і хоч слова свої він узяв не зі стелі, натякали вони саме на межі думки, самотні й оманливі. Агатин погляд нагадував розколений агат. Якби цієї миті Ульріх сказав був трохи більше чи торкнувся її рукою, сталося б щось таке, що зникло, розтануло б, перше ніж вона збагнула б, що то було. Бо казати щось більше Ульріх не хотів. Він узяв якийсь фрукт і почав чистити його ножем. Ульріх був щасливий, що відстань, яка ще недавно відділяла його від сестри, злилася в неомірну близькість, але він і зрадів, коли їхню розмову цієї хвилини перебили.

Це був Штум фон Бордвер; з лукавим поглядом командира дозору, який зненацька заскочив ворога на ночівлі, Генерал зазирнув на кухню.

 – Даруйте, що заважаю! – вигукнув він, переступаючи поріг. – Але tête-à-tête з братом, ласкава пані, – не такий уже й великий злочин! – Потому звернувся до Ульріха: – Тебе шукають, як голку в стіжку сіна!

І тоді Ульріх сказав генералові те, що перед цим хотів сказати Агаті. Але спершу спитав:

 – Хто шукає?

 – Я ж мав повести тебе до міністра! – дорікнув йому Штум. Ульріх махнув рукою.

 – Та вже й не треба, – добродушно сказав Генерал. – Старий щойно вже пішов. Але я, з огляду на мої власні повноваження, потім, коли ласкава пані знайде собі краще товариство, ніж твоє, ще маю допитати тебе, що ти мав на увазі, коли казав про оту «війну релігій», якщо ти зволиш пригадати свої ж таки слова.

 – А ми саме про це й розмовляємо, – відповів Ульріх.

 – Невже?! Цікаво! – вигукнув Генерал. – Виходить, ласкава пані теж думає про мораль?

 – У мого брата тільки й розмов, що про мораль, – поправила його, всміхнувшись, Агата.

 – Сьогодні це було просто-таки головне питання на порядку денному! – зітхнув Штум. – Ляйнсдорф, наприклад, лише кілька хвилин тому заявив, буцімто мораль має таке саме значення, що й їжа. А я так не вважаю! – сказав він, з насолодою схиляючись над солодощами, які йому запропонувала Агата. Це в нього мав бути жарт.

 – Я теж так не вважаю! – втішила його Агата.

 – Офіцер і жінка повинні мати мораль, хоч вони й не люблять про це балакати, – імпровізував далі Генерал. – Хіба я не правду кажу, ласкава пані?

Рахель старанно витирала своїм фартушком стільця, якого принесла для Генерала, й слова його вразили її в саме серце; в неї мало не виступили сльози.

А Штум усе не давав спокою Ульріхові:

 – То як там щодо «війни релігій»?

Але не встиг Ульріх і рота розтулити, як Генерал знов урвав його словами:

 – Ти знаєш, у мене таке враження, що й твоя кузина шукає тебе в усіх кімнатах, і я випередив її лише завдяки своїй військовій кмітливості. Тож не гаятиму часу. Це вже, знаєш, ні в тин, ні у ворота – те, що там коїться! Нас просто-таки компрометують! А вона. як би це сказати? Вона попустила віжки! Знаєш, що там вирішили?

 – Хто вирішив?

 – Багато хто вже пішов. А дехто лишився й дуже уважно прислухається до того, що діється, – пояснив Генерал. – Отож сказати, хто вирішує, не можна.

 – Тоді, мабуть, краще буде, якщо ти спершу скажеш, що вони там вирішили, – промовив Ульріх.

Штум фон Бордвер стенув плечима.

 – Ну гаразд. Але у процедурно-формальному сенсі слова це, на щастя, ніяке не рішення, – заявив він. – Бо всі відповідальні особи, хвалити Бога, вчасно пішли. Тож можна сказати, що це – всього-на-всього партикулярне рішення, пропозиція, вотум меншости. Я стоятиму на тому, що офіційно ми про це нічого не знаємо. Але ти маєш сказати своєму секретареві, щоб нічого не потрапило до протоколу. Даруйте, ласкава пані, – звернувся він до Аґати, – що я тут розмовляю про справи!

 – Але що, власне, сталося? – спитала вона. Штум зробив широкий жест.

 – Фоєрмауль. Якщо ласкава пані пригадує цього молодика, якого ми запросили, по суті, лише задля того. як би його сказати?… тому що він представляє дух часу й тому що нам однаково довелося запрошувати й опозиційних представників. Отож можна було сподіватися, що без шкоди для справи й навіть діставши певні духовні стимули, пощастить обговорити речі, які мають, на жаль, велике значення. Ваш брат-бо про це знає, ласкава пані; думалося звести міністра з Ляйнсдорфом і Арнгаймом, щоб побачити, чи не заперечує Ляйнсдорф проти певних… патріотичних концепцій. І якщо брати загалом, то не можна сказати, що я цілком незадоволений, – довірчо звернувся він знов до Ульріха. – Щодо цього справа пішла на лад. Та поки це діялося, той Фоєрмауль і такі, як він. – У цьому місці Штум вирішив, що треба дати Аґаті певні пояснення. – То отож, представник думки, нібито людина – це таке собі мирне й ніжне створіння, яке треба пестити й леліяти, а також представники, котрі стверджують приблизно протилежне, тобто що задля порядку потрібна міцна рука й таке інше, – цей Фоєрмауль укупі з тими другими завели між собою суперечку й, перше ніж їм устигли завадити, ухвалили спільне рішення!

 – Спільне? – хотів переконатися Ульріх.

 – Атож. Це я тільки так розповідав, ніби все оте – жарти, – запевнив його Штум, який і сам нарешті з приємністю усвідомив увесь мимовільний комізм власної розповіді. – Ніхто цього не очікував. А коли я тобі скажу, яке те рішення, то ти не повіриш! І позаяк сьогодні пополудні мені довелося, вважай, зі службових обов’язків відвідати Моосбруґера, то тепер усе міністерство ще й не матиме сумніву, що до цього доклав рук і я!

Ульріх зареготав і вже й далі раз у раз переривав розповідь Штума сміхом; цілком розуміла це лише Аґата, а сам Генерал кілька разів трохи ображено завважував товаришеві, що в того, схоже, щось негаразд із нервами. Але події цього вечора аж надто відповідали зразку, що його перед цим Ульріх намалював сестрі, щоб вони його не потішили. Група Фоєрмауля заявила про себе в останню мить, щоб урятувати те, що можна було ще врятувати. У таких випадках намір зазвичай буває очевидніший, аніж мета. Молодий поет Фрідель Фоєрмауль – у колі наближених його називали Пепі, бо він захоплювався старим Віднем і намагався бути схожим на юного Шуберта, хоча з’явився на світ у невеличкому угорському містечку, – вірив у місію Австрії й вірив, крім того, в людство. Годі й сумніватися, що така ініціатива, як паралельна акція, коли вже його до неї не залучили, від самого початку мала викликати в нього занепокоєння. Хіба ж могла успішно розвиватися без нього загальнолюдська ініціатива з австрійським відтінком чи австрійська ініціатива із загальнолюдським відтінком?! Певна річ, висловив він це, знизавши плечима, лише своїй приятельці Набридер, одначе та, як вдова, що робить честь своїй вітчизні, до того ж господиня блискучого духовно-косметичного салону, що його Діотимин салон перевершив тільки за останній рік, казала про це кожній впливовій людині, з якою мала до діла. Так розійшлася чутка, нібито паралельній акції загрожуватиме небезпека, якщо не… Оце «якщо не» й ота «небезпека» лишалися, само собою зрозуміло, невеличкою загадкою, бо спершу треба було змусити Діотиму запросити Фоєрмауля, а там уже, либонь, буде видно. Але звістка про якусь небезпеку, що нібито йде від вітчизняної акції, насторожила тих пильних політиків, котрі не визнавали «вітчизни», а визнавали лише батька «народ», який жив у накинутому йому шлюбі з державою, зазнаючи від неї всілякої наруги; ті політики вже давно мали підозру, що паралельна акція породить лише нове гноблення. І хоча з ввічливости вони це й приховували, однак відверненню такої небезпеки надавали меншого значення (адже зневірені гуманісти серед німців траплялися завжди, хоча більшість із них лишалися гнобителями й паразитами на тілі держави!), ніж корисному натяку на те, що самі німці визнають небезпеку свого народного духу. Завдяки цьому пані професорка На-бридер і поет Фоєрмауль у своїх прагненнях дістали підтримку, сприйнявши її за доброчинність, причини якої з’ясовувати не стали, а Фоєрмауль, маючи репутацію натури емоційної, запалився ідеєю сказати самому військовому міністрові що-небудь на користь миру й любови. Чому саме військовому міністрові і яку йому відводили роль, лишалося, знову ж таки, загадкою, але сама ідея була така драматична й блискуча, що навіть не потребувала жодних обгрунтувань. Такої думки був і Штум фон Бордвер, зрадливий Генерал, якого допитливість часом приводила до салону пані Набридер без відома Діотими; крім того, первісна версія, нібито військово-промисловий магнат Арнгайм – це складова небезпеки, завдяки зусиллям Генерала поступилася місцем іншій версії: що мислитель Арнгайм – це важлива складова добра.

Досі все йшло, отже, так, як і очікували учасники сходин, і в тому, що розмова міністра з Фоєрмаулем не дала, попри сприяння пані Набридер, нічого, крім кількох зблисків фоєрмауль-ського розуму й терплячої уваги до них з боку його превосходительства, – в тому не виявилось, як це зазвичай буває, нічого незвичайного. Але потім Фоєрмауль знайшов у собі резерви; а оскільки військо його складалося з молодих і немолодих літераторів, надвірних радників, бібліотекарів і кількох прихильників миру, одне слово, з людей різного віку й становища, об’єднаних певними почуттями до старої вітчизни та її загальнолюдської місії, почуттями, які спонукали однаково палко виступати за повернення скасованих кінних омнібусів з їхньою історичною трійкою й за віденську порцеляну, й оскільки протягом вечора ці вірні друзі минувшини вступали в різноманітні контакти зі своїми супротивниками, що теж-бо не хапалися відразу за ножі, то раз у раз виникали розмови, в яких думки сліпо сплутувалися й переплітались. Саме тоді Фоєрмауля й очікувала спокуса, коли його відпустив військовий міністр, а пильне око пані Набридер на хвилю відвернули якісь невідомі обставини. Штум фон Бордвер міг лише розповісти, що Фоєрмауль завів надзвичайно жваву розмову з одним молодиком, опис якого давав підстави припускати, що то був Ганс Зеп. Принаймні це був один із тих, хто шукає цапа-відбувайла, щоб скинути на нього провину за всі напасті, з якими вони не можуть упоратися самі; адже національна пиха – це тільки той особливий випадок, коли зі щирих переконань вибираєш собі такого цапа-відбувайла, з котрим не маєш кревного зв’язку й котрий узагалі якомога менше схожий на тебе самого. Адже коли злишся й маєш кого-небудь, щоб вилити на нього свою злість (навіть якщо ця людина – зовсім ні при чому), товідчуваєш, як відомо, велику полегкість; але не так відомо це, коли йдеться про любов. А тим часом справа тут стоїть так самісінько, й любов нерідко доводиться виливати на когось такого, хто зовсім ні при чому, позаяк іншої можливости вилити її не знаходиш. Щодо Фоєрмауля, наприклад, то це був бідовий молодик, здатний у боротьбі за власну вигоду виявляти вельми недобрі властивості, хоч його коником була «людина», і як тільки він замислювався про людину загалом, його невдоволена доброта вже не знала стриму. Ганс Зеп, навпаки, був хлопець, по суті, непоганий, йому навіть не вистачало духу ошукати директора Фішеля, зате його цапом-відбувайлом був «ненімець», і на ньому Ганс зганяв свою лють за все, чого не міг змінити. Бозна, про що ці два розмовляли спочатку; мабуть, кожен відразу сів на свого коника, й вони рушили один на одного, бо Штум розповідав:

 – Я й досі не втямлю, як воно так вийшло, але раптом поряд опинилася й решта, потому вмить набіг цілий натовп, і нарешті їх обступили всі, хто був у кімнатах!

 – І про що ж вони сперечалися, ти знаєш? – спитав Ульріх. Штум здвигнув плечима.

 – Фоєрмауль крикнув тому другому: «Ви хотіли б ненавидіти, але на ненависть ви не здатні! Бо кожна людина народжується з любов’ю в серці!» Чи щось таке. А другий йому у відповідь: «А вам хотілося б любити? Але ж на любов ви здатні ще менше! Ви, ви.» Дослівно вже не можу переказати, бо я через мундир мусив триматися трохи збоку.

 – О, – мовив Ульріх, – то це ж тепер найголовніше! – І обернувся до Агати, намагаючись зустрітися очима з її поглядом.

 – Найголовніше – це все ж таки оте рішення! – нагадав Штум. – Вони там трохи не поїли один одного, і раптом ні сіло ні впало з того виходить оте спільне рішення, та ще й таке підле!

Уся кругляста Штумова постать виражала глибоку серйозність.

 – Міністр одразу, не гаючись, пішов, – повідомив Генерал.

 – І що ж вони там вирішили? – поцікавилися брат із сестрою.

 – Не скажу напевно, – відповів Штум, – бо я, звісно, теж одразу вшився, а вони тоді ще не скінчили. Але такого й у голові не втримаєш. Щось на захист Моосбруґера й проти військових!

 – Моосбруґера? З якого це побиту? – засміявся Ульріх.

 – «З якого це побиту?»! – уїдливо повторив ґенерал. – Тобі добре сміятись, а я лишаюся з отакенним носом! Або, у кращому разі, на цілий день муситиму засісти за писанину. Хіба, коли маєш до діла з такими людьми, можна сказати «з якого це побиту»?! Може, це через отого старого професора, який сьогодні скрізь виступав за повішення й проти милосердя. А може, причина в тому, що останніми днями газети знов узялися за це чудовисько. Принаймні мова раптом зайшла про нього. Цьому треба прокласти край! – твердо, що було на нього несхоже, заявив він.

Цієї миті на кухню ввійшли майже одне за одним Арнгайм, Діотима, ба навіть Туцці і граф Ляйнсдорф. Арнгайм почув голоси ще з передпокою. Він уже зібрався був нишком піти, скориставшись переполохом у домі й сподіваючись цього разу уникнути ще однієї розмови з Діотимою, а другого дня він мав знов на якийсь час від’їздити. Але цікавість спонукала його зазирнути на кухню, а позаяк Аґата його вгледіла, то він, людина чемна, не міг дозволити собі просто взяти й піти. Штум відразу закидав його запитаннями про те, що сталося.

 – Можу навіть навести вам той текст дослівно, – відповів, усміхаючись, Арнгайм. – Дещо там було таке кумедне, що я не стримався й потай записав.

Він видобув з гаманця аркушик і, розшифровуючи свій стенографічний запис, повільно прочитав зміст запланованої заяви:

 – «На пропозицію пана Фоєрмауля і пана…» – друге прізвище я не розчув – «вітчизняна акція ухвалила: кожне має бути готовим померти за власні ідеї, але той, хто примушує людей іти на смерть за чужі ідеї, – убивця!» Така була пропозиція, – додав він, – і в мене склалося враження, що міняти вже ніхто нічого не збирається.

 – Це дослівний текст! – вигукнув ґенерал. – Це саме вже чув і я! Яка ж мерзота, ці інтелектуальні дебати!

Арнгайм коротко відказав:

 – Це – бажання нинішньої молоді: стабільність і керівництво.

 – Але ж там – не лише молодь, – з відразою заперечив Штум, – навіть лисі стояли й підтакували!

 – Тоді це – потреба в керівництві загалом, – сказав Арнгайм, привітно кивнувши головою. – Тепер це – потреба загальна. До речі, основою для резолюції послужила, якщо не помиляюсь, одна сучасна книжка.

 – Справді? – мовив Штум.

 – Так, – сказав Арнгайм. – І до цієї резолюції треба ставитися, певна річ, так, ніби її й не було. Але якби пощастило скористатися тією душевною потребою, яку вона втілює, то це, мабуть, окупилося б сторицею.

Ґенерал, схоже, трохи заспокоївсь і звернувся до Ульріха:

 – Що тут можна зробити? Чи маєш ти яку-небудь ідею?

 – Звичайно! – відповів Ульріх.

Увагу Арнгайма тим часом відвернула Діотима.

 – Тоді прошу тебе! – тихо сказав Генерал. – Не мовчи! Я волів би, щоб керівництво лишилося за нами!

 – Ти повинен мати чітке уявлення про те, що, власне, сталося, – неквапно промовив Ульріх. – Адже не можна сказати, що люди геть не мають рації, коли один дорікає другому за те, що той і любив би, якби лишень міг любити, а другий відповідає першому, що точнісінько те саме ж бо стосується й ненависти. Це стосується всіх почуттів узагалі. Нині в ненависті є щось миролюбне, а з другого боку, щоб відчувати до людини те, що справді було б любов’ю. Я стверджую, – коротко завершив він, – що таких двох людей світ іще не знав!

 – Це, звісно, дуже цікаво, – хутко урвав його Генерал, – бо я ну геть не візьму втямки, як ти можеш таке стверджувати. Але завтра я маю писати звіт про те, що тут сьогодні сталося, і тому благаю тебе зважити на це! У війську найголовніше – щоб завше можна було доповісти про який-небудь прогрес; трохи оптимізму не завадить навіть у разі поразки, така вже в нас професія. То як же мені, отже, подати те, що сталося, як прогрес?!

 – Напиши так: «Це була помста моральної фантазії»! – порадив, підморгнувши, Ульріх.

 – Але ж у війську такого не пишуть! – роздратовано відповів Штум.

 – Тоді не вживай цих слів, – уже серйозно провадив далі Ульріх, – а напиши так: «Творчі часи завжди були суворі. Нема глибокого щастя без глибокої моралі. Нема моралі, якщо вона не може спертися на тверду основу. Нема щастя, яке не Грунтувалося б на певному переконанні. Без моралі не живе навіть тварина. Але людина сьогодні вже не знає, з якою…»

Штум урвав і це спокійне, здавалося б, диктування:

 – Друже, любий мій, я можу вести мову про моральний дух якого-небудь підрозділу, про бойову мораль чи про мораль якої-небудь молодиці, але щоразу – про мораль у конкретному розумінні. Одначе про мораль без такого уточнення у військовому рапорті не може йтися так само, як про фантазію і про Господа Бога. Та ти й сам знаєш!

Діотима дивилася, як Арнгайм стоїть край вікна її кухні; після того, як вони за цілий вечір перемовилися лише кількома обережними словами, ця картина справляла навдивовижу таємниче враження. Несподівано вона відчула суперечливе бажання продовжити перервану розмову з Ульріхом. У голові в неї панував той приємний розпач, який, вриваючись одночасно з усіх боків, влягається і обертається мало не на втішливо-спокійне очікування. До давно передбачуваного краху Собору їй було байдуже. Арнгаймову зраду вона сприймала, як їй здавалося, також майже байдуже. Він дивився на неї, коли вона входила, й на мить колишнє почуття ожило. Їх поєднував живий простір. Але потім вона знову згадала, що Арнгайм уже кілька тижнів її уникав, і думка «Еротичний боягуз!» повернула її колінам силу, щоб велично рушити до нього. Арнгайм усе це бачив – як вона дивиться на нього, як вагається, як тане відстань між ними; над безліччю скованих кригою шляхів, які їх поєднували, зависло передчуття, що ці шляхи ще можуть відтанути. Він стояв спиною до всіх, хто був на кухні, але останньої миті він і Діотима обернулись, і це привело їх до Ульріха, Генерала Штума й решти гостей, що стояли по другий бік.

Те, що Ульріх називав «моральною фантазією» (або, простіше кажучи, почуттям), у всіх своїх виявах – від інтуїцій неординарних людей до мистецької вульгарщини, що об’єднує народи, – це безперервне багатовікове бродіння без виброджування. Людина – істота, яка не може обійтися без захвату. А захват – це такий стан, коли всі її думки й почуття проникнуті тим самим духом. Гадаєш, захват – це, мало не навпаки, стан, коли якесь одне почуття надзвичайно глибоке, одне-однісіньке, котре (чари, та й годі!) зачаровує собою решту почуттів? Ні, ти нічого не хотів про це сказати? І все ж це правда. Правда й це. Але глибина такого захвату не має опертя. Стійкими почуття й думки стають лише завдяки одні одним, лише в сукупності, вони повинні мати ту саму спрямованість і взаємно зачаровувати одні одних. І всіма ж бо засобами – наркотиками, уявою, навіюванням, вірою, переконаннями, а нерідко й просто власною дурістю, яка все на світі спрощує, – людина прагне домогтися стану, подібного до цього. В ідеї вона вірить не тому, що іноді вони слушні, а тому, що вона мусить вірити. Тому що вона має давати лад своїм емоціям. Тому що вона має заткнути ілюзією діру в мурах свого життя, діру, через яку її почуття розлетяться на всі чотири вітри. Найкраще було б, мабуть, не здаватися на волю якого-небудь минущого ілюзорного стану, а бодай пошукати умов для справжнього захвату. Та хоча загалом число рішень, котрі залежать від почуттів, незмірно більше числа рішень, котрі можна ухвалити чистим розумом, і хоч усі події, що хвилюють людство, постають з фантазії, виявляється, що надособистий лад наведено лише у сфері здорового глузду, а для почуттів не зроблено нічого, що заслуговувало б назви спільних зусиль чи хоч би натякало на усвідомлення відчайдушної необхідности таких зусиль.

Приблизно так казав Ульріх, не зважаючи на цілком зрозумілі протести Генерала.

У подіях цього вечора – хоч вони були й досить бурхливі, а в разі несприятливого їхнього витлумачення могли спричинити навіть до небажаних наслідків – Ульріх бачив лише приклад безмежного безладу. Цієї хвилини до пана Фоєрмауля йому було так само байдуже, як до вселюдської любови, до націоналізму так само байдуже, як до пана Фоєрмауля, і Штум марно допитувався в нього, як же з цієї суто особистої думки викристалізувати ідею відчутного прогресу.

 – Напиши у своєму донесенні, – відповів Ульріх, – що це – Тисячолітня релігійна війна. І ніколи ще люди, мовляв, не були до неї так погано озброєні, як у наш час, тому що зі сміття «марно зазнаних почуттів», яке одна доба скидає на іншу, виросла вже ціла гора, і проти цього ніхто й пальцем не ворухне. Отож військове міністерство може спокійнісінько очікувати ще однієї загальної біди.

Ульріх передбачав долю, сам про це не здогадуючись. Та справжні події його й не цікавили, він боровся за власне раювання. І намагався не випускати з уваги нічого, що цьому раюванню могло б стати на заваді. Того ж він і сміявся, того ж і намагавсь ошукати решту людей, удаючи, нібито перебільшує й глумиться. Перебільшував він задля Агати; він провадив свою розмову з нею далі, й не лише цю останню. Насправді він зводив проти неї бастіон думок, знаючи, що в певному місці цього бастіону є невеличка засувка: досить лишень її відсунути – й усе затоплять і поховають під собою почуття! І ця засувка, по суті, ні на мить не йшла йому з голови

Діотима стояла поблизу й усміхалася. Вона здогадувалась, що Ульріх намагається дбати про сестру, була невесело зворушена, забула про сексологію, і перед нею щось розкрилося – мабуть, майбутнє, принаймні трохи розтулились і її вуста.

Арнгайм звернувся до Ульріха:

 – І ви гадаєте. проти цього можна щось удіяти?

З тону, яким він спитав, можна було зрозуміти, що за перебільшенням він побачив серйозність, хоч і вона, на його думку, була все ж таки перебільшена.

А Туцці сказав Діотимі:

 – У кожному разі не можна допустити, щоб усе це набрало широкого розголосу.

Ульріх відповів Арнгаймові:

 – Невже це не очевидно? Сьогодні перед нами надто багато можливостей відчувати й жити. Але хіба ці труднощі – не такі самі, як ті, що їх долає розум, коли опиняється перед силою-силенною фактів і цілою історією теорій? Однак для нього ми знайшли незавершену, а проте сувору лінію поведінки, описувати яку вам я не маю потреби. А тепер я питаю вас: чи не можна знайти щось таке й для почуттів? Адже нам, безперечно, хочеться все ж таки збагнути, навіщо ми тут, на землі, це – головне джерело будь-якого насильства у світі. Зробити це своїми недостатніми засобами намагалися й інші часи, але велика доба досвіду загалом ще не скористалася своїм розумом.

Арнгайм, який швидко все схоплював і любив перебивати співрозмовника, благально поклав Ульріхові на плече руку.

 – Але ж це означало б дедалі тісніший зв’язок із Богом! – стишеним і застережливим голосом вигукнув він.

 – Але ж це було б і не найстрашніше? – відказав Ульріх не без гострої іронії з приводу цього нерозважливого побоювання. – Одначе так далеко я й не заходив!

Арнгайм ту ж мить опанував себе й усміхнувся.

 – Приємно, коли після тривалої відсутности застаєш кого-небудь таким самим, який він був доти; тепер це рідко трапляється! – промовив він.

А втім, йому й справді було приємно завдяки цій доброзичливій обороні відразу відчути себе в безпеці. Адже Ульріх міг повернутися до тієї невдалої пропозиції щодо роботи, й Арнгайм був вдячний йому за те, що він з безвідповідальною впертістю гордував спускатися на грішну землю.

 – Нам не завадило б якось про це поговорити, – щиро додав Арнгайм. – Мені не зрозуміло, як ви уявляєте собі таке застосування наших теоретичних поглядів на практиці.

Ульріх знав, що це справді ще незрозуміло. Адже він мав на увазі не «життя дослідника», не життя «у сяйві науки», а «пошуки почуттів», що нагадують пошуки істини, лише з тією різницею, що річ тут була не в істині. Він поглянув услід Арнгаймові, який рушив до Агати. Там стояла й Діотима; Туцці з Ляйнсдорфом походжали туди-сюди. Аґата перемовлялася з усіма й думала: «Чому він до всіх забалакує?! Краще пішов би звідси зі мною! Сам знецінює те, про що казав мені!» Окремі слова, які долітали до її вух, їй подобалися, та все ж завдавали болю. Тепер усе, що Аґата чула від Ульріха, знов завдавало їй болю, і вона вже вдруге цього дня раптом відчула бажання від нього втекти. Їй не вірилося, що її, такої упередженої, йому було б досить, і думка про те, що невдовзі вони вирушать додому просто як двоє знайомих людей, котрі базікають про минулий вечір, була їй нестерпна!

А Ульріх міркував далі: «Арнгайм не зрозуміє цього ніколи!» І подумки додав: «Адже навіть людина науки саме в почуттях і обмежена, а людина практична – й поготів. Це потрібно так само, як твердо стояти на ногах, коли хочеш схопити що-небудь руками». За звичайних обставин він був такий і сам. Щойно він починав міркувати, нехай навіть про ті ж таки почуття, допускав він їх, почуття, лише з осторогою. Аґата називала це байдужістю; але він знав: якщо хочеш бути чимось цілком іншим, потрібно спершу відмовитися від життя, як це буває в смертельній авантюрі, бо важко уявити собі, чим усе врешті обернеться! Його така перспектива приваблювала й цієї хвилини вже не лякала. Він довго дивився на сестру. Жвава гра мови на далекому від цієї мови, схованому в глибині обличчі… Йому хотілося попросити її піти з ним. Та не встиг він зрушити з місця, як до нього заговорив, знов опинившись поруч, Штум.

Генерал, добра душа, любив Ульріха; він уже пробачив йому жарти на адресу військового міністерства, та й слова про «релігійну війну» Штумові чомусь припали до вподоби, адже в них було щось урочисто-військове, як ото дубове листя на ківері чи гучне «Слава!» на день народження кайзера. Ґенерал узяв Ульріха під руку й відвів убік, щоб їх не чули.

 – А знаєш, як на мене, гарно ти сказав – що всі події породжує фантазія, – почав він. – Це думка, звісно, скоріше моя особиста, ніж моя офіційна з цього приводу. – І запропонував Ульріхові сигарету.

 – Я мушу йти додому, – сказав Ульріх.

 – Твоя сестра чудово розважається, не втручайся! – відповів Штум. – Арнгайм так упадає коло неї, з усіх сил старається! А сказати я хотів тобі ось що: нікого вже по-справжньому не тішать великі ідеї людства; ти маєш знову дати який-небудь поштовх. Я хочу сказати, час проймається новим духом, і саме його ти й повинен узяти у свої руки!

 – Як це ти до такого додумався?! – підозріливо спитав Ульріх.

 – Та вже якось додумався. – Не затримуючись на цьому, Штум провадив: – Ти ж бо також за порядок, це видно з усього, що ти кажеш. І ось я питаю себе: чого в людині більше – доброти чи бажання міцної руки? Саме цього тепер певною мірою бракує для нашої рішучости. А загалом я ж бо тобі вже казав, що був би спокійний, якби керівництво Акцією ти знов узяв на себе. А то, зрештою, просто хтозна, до чого призведуть усі ці балачки!

Ульріх засміявся.

 – Знаєш, що я тепер зроблю? Я сюди більше не прийду! – щасливо сказав він.

 – Як це не прийдеш?! – спаленів Штум. – Тоді матимуть рацію ті, хто каже, що справжньої сили волі ти ніколи не мав!

 – Якби я відкрив людям свої думки, вони казали б так і поготів! – відповів, сміючись, Ульріх і вивільнився від товаришевої руки.

Штум розсердився, але потім його добродушність узяла гору, і він, стенувши плечима, сказав:

 – Це збіса складні історії. Часом мені навіть спадає на думку, що найліпше було б, якби за всі ці пропащі діла нарешті взявся який-небудь несосвітенний дурень – така собі Жанна Д’Арк. Може, він би нам і поміг!

Ульріх шукав поглядом сестру й не знаходив її. Коли він спитав про неї в Діотими, з кімнат саме повернулися Туцці й Ляйнсдорф і повідомили, що всі вже розходяться.

 – А я відразу сказав, – збуджено кинув господині дому його ясновельможність, – усі їхні балачки тут – це не те, що вони думають насправді. І пані Набридер зрештою сяйнула таки рятівна ідея: продовжити сьогоднішнє зібрання іншим разом. На цьому й стали. Але Фоєрмауль, чи як там його, прочитає тоді якогось довгого свого вірша, й усе піде спокійніше. Розмірковувати не було коли, тож я, звісно, дозволив собі дати згоду й від вашого імени!

Аж тепер Ульріх довідався, що Агата несподівано попрощалася й пішла додому без нього; йому сказали, що вона, мовляв, не хотіла турбувати його своїм рішенням.

З опублікованого посмертно

39. Після знайомства

Сходячи в долину, професор Август Лінднер, чоловік, який увійшов у Агатине життя біля поетової могили, бачив перед собою картини порятунку.

Якби Агата, попрощавшись, поглянула була йому вслід, то їй упало б у вічі те, як рівно, мов свічка, цей чоловік спускався, пританцьовуючи, кам’янистим шляхом, бо його хода була на диво бадьора, горда й усе ж таки якась нерішуча. Капелюха Лінднер ніс у руці, часом пригладжуючи чуба; на серці в нього стало привільно й хороше.

«Як рідко в людей буває справді чуйна душа!» – казав він сам до себе. І уявляв собі душу, здатну цілком переноситись до іншої людини, співчувати найпотаємнішим її болям і поринати в самісіньку глибину її слабкости. «Яка прекрасна перспектива! – вигукнув він подумки. – Яке чудесне відчуття милости Божої, яка втіха і яке свято!» Але потім йому спало на думку, як мало хто на світі спроможний бодай лиш уважно вислухати ближнього; бо Лінднер належав до тих добромисних людей, котрі перескакують з п’ятого на десяте, не вбачаючи в цьому нічого аж такого особливого. «Як мало серйозного зацікавлення, наприклад, у звичайному запитанні про те, як тобі ведеться, – міркував він. – Спробуй лишень докладно відповісти, що в тебе насправді на серці, й дуже скоро побачиш перед собою знуджений, непритомний погляд!»

Але сам він – ні, він такої помилки ніколи не припускавсь! Він тримався правила, що захищати слабкого – це особлива й конче потрібна гігієна для сильного, який без такого цілющого самообмеження надто швидко впадає в жорстокість; і навіть освіта, щоб захиститися від прихованих у ній небезпек, потребує добродіянь. «Тому, хто намагається розтлумачити нам, що таке «універсальна освіта», – подумки вигукнув він на підтвердження своєї думки, радісно підбадьорений блискавицею, яку зненацька запустив у свого колегу педагога Гаґауера, – таки не завадить спершу дати пораду: «Ти поцікався, як у людини на душі! Бо дістати знання через співчуття – це стократ важливіше, ніж дістати його з книжок!» Те, на чому він оце зганяв злість у зв’язку, з одного боку, з ліберальним уявленням про освіту, а з другого – у зв’язку з дружиною свого побратима у професії, була давня розбіжність у поглядах, бо окуляри в Лінднера зблискували навсібіч, мов два щити в ратоборця подвійної моці. При Аґаті він почувався ніяково; та якби вона побачила його тепер, то він видався б їй офіцером, і то офіцером загону досить грізного. Адже справді мужня душа завжди ладна допомогти, а ладна допомогти вона через те, що мужня. Він спитав себе, чи правильно поводився перед вродливою жінкою, й відповів собі: «Було б хибно, якби горда вимога підкорятися закону стосувалася тих, хто для цього надто слабкий; і гнітюча вийшла б картина, якби формувати й берегти мораль мали право лише бездушні педанти; тому на живих і міцних покладено обов’язок усіма силами й інстинктами свого здоров’я прагнути дисципліни й обмеження; вони мають підтримувати слабких, торсати неуважних і стримувати невгамовних!» Враження він мав таке, що цього домігся.

Так само, як набожна душа з Армії спасіння користується військовою уніформою й військовими звичаями, Лінднер почав послуговуватись певними солдатськими формами мислення і навіть не боявся поступатись ніцшеанській «владній людині», яка для буржуазного розуму тієї доби була ще каменем спотикання, а для Лінднера – й каменем гострильним. Про Ніцше він зазвичай казав, що не можна стверджувати, буцім той був поганою людиною, але його теорії, очевидно, не позбавлені перебільшення й далекі від життя, і причина цього в тому, що філософ зневажливо ставиться до співчуття; бо через це він, мовляв, не пізнав дивовижного дарунку у відповідь від слабкого, дарунку, яким слабкий надає сильному ніжности! І Лінднер, протиставляючи цьому власний досвід, сповнений щасливих намірів, міркував: «По-справжньому великі люди в жодному разі не допускають, щоб із них робили марний культ, відчуття власної величі вони пробуджують у людей тим, що схиляються до них, а то й, коли треба, задля них навіть офірують собою!» Переможно і з дружнім осудом, що закликав не забувати про гідність, Лінднер зазирнув у вічі молодій закоханій парі, яка, міцно обійнявшись, саме простувала знизу йому назустріч. Парочка, однак, виявилася досить вульгарною, бо юний телепень, що становив її чоловічу частину, у відповідь на Лінднерів погляд примружив очі, несподівано вистромив язика й кинув: «Фе!» Професор, не готовий до такої глузливої й ницої погрози, злякався, проте вдав, нібито нічого не помітив. Він був чоловік дії і заходився шукати поглядом поліцая, який мав бути десь поблизу й забезпечити публічний захист його чести; але цієї миті Лінднер, наткнувшись ногою на камінь, спіткнувся, зробив різкий рух і злякав зграйку горобців, що саме влаштували багату трапезу на купі кінських яблук; цей горобиний переполох став для Лінднера застереженням і останньої миті змусив його, не давши йому з ганьбою впасти, в такому собі немовби танцювальному па перескочити через подвійну перешкоду. Озиратися він не схотів і вже по хвилі лишився дуже задоволений собою. «Треба бути твердим, як алмаз, і ніжним, як матір!» – пригадався йому давній вислів сімнадцятого сторіччя.

Він високо ставив і чесноту скромности й тому якимсь іншим разом нічого такого про себе не стверджував би. Але Агата ох як збентежила йому кров! З другого боку, негативний полюс його почуттів становило те, що ця божественно ніжна жінка, яку він застав у сльозах, наче янгол пресвяту діву в росі, – ні, хизуватися він не хотів, одначе як же все-таки швидко робить людину пихатою її схильність до поезії! Тому далі він почав розмірковувати вже суворіше: те, отже, що ця нещасна жінка надумала порушити складену перед Богом обітницю, бо в її намірі розірвати шлюб він вбачав саме таке порушення. На жаль, він не сказав їй про це рішуче, як належало б сказати – тоді, коли стояв з нею віч-на-віч (Господи, скільки, знову ж таки, близькости в цих словах!); отже, він, на жаль, не заявив їй про це досить рішуче; він пригадував лише, що говорив загалом про надто легковажні звичаї і про те, як і чим від них захиститися. Боже ім’я тоді, до речі, з його вуст не злетіло, запевне ні, хіба що випадково, коли до слова прийшлося; і та безпосередність, та, можна сказати, невимушена, нешаноблива поважність, з якою Агата спитала в нього, чи вірить він у Бога, ображала його навіть тепер, коли він про це згадував. Бо по-справжньому набожна людина не дозволить собі просто так, ні з сього ні з того, грубо й відверто думати про Бога. Авжеж, і щойно Лінднерові спало на думку це припущення, він пройнявся до Агати такою відразою, ніби наступив на гадюку. І поклав собі, що в разі якщо йому доведеться коли-небудь нагадати тій жінці про її обов’язок, то зробить він це, лише спираючись на здоровий глузд, який тільки й гідний земних справ і задля того й існує на світі, щоб не кожна невихована людина обтяжувала Господа Бога своїми давно вирішеними бентегами; а тому він уже тепер, не гаючись, звернувся до здорового глузду, і йому відразу пригадалися слова, які слід було б сказати жінці, що збилася з праведного шляху. Слова про те, наприклад, що шлюб – це не особиста справа, а суспільний інститут; що перед ним стоїть величне завдання – розвивати почуття взаєморозуміння й відповідальности, загартовувати народ, привчаючи людину зносити жорстокі труднощі; ба навіть – хоча про це можна додати, лише суворо дотримуючись такту, – що саме завдяки своїй тривалості подружнє життя стає найкращим захистом від надмірних пристрастей. Людину Лінднер уявляв собі – можливо, й не без підстав – таким собі напханим чортами лантухом, якого треба міцно зав’язати, а зав’язку професор вбачав у непохитних засадах.

Як цей співчутливий чоловік, котрий з фізичного боку нічим, крім зросту, не вирізнявся надмірністю, дійшов переконання, що треба щокроку приборкувати себе, лишалося, звісно, загадкою, і легко розгадати її можна було, знаючи тільки, яка з цього користь. Коли Лінднер уже спустився до підніжжя пагорба, шлях йому перетнув загін солдатів, і він зворушено й ніжно дивився на спітнілих молодих хлопців, що, позбивавши на потилицю пілотки, з отупілими від стоми обличчями нагадували вервечку вкритих курявою гусениць. На тлі цього видовища його відразу до легковажности, з якою Агата ставилася загалом до розлучення, пом’якшила мрійлива втіха, що таке буде і з його вільнодумним колегою, і цей внутрішній порух усе ж таки знов нагадав йому про неминучу потребу недовіряти людській природі. Тож він поклав собі (якщо така нагода справді трапиться, до того ж не з його вини, ще раз) без будь-якої поблажки показати Агаті, що егоїстичні сили, зрештою, лише спричиняють руйнацію і що її, Аґатин, особистий розпач, хай там який глибокий, має поступитися місцем моральному усвідомленню того, що істинний спробний камінь життя – тільки життя спільне.

Та чи трапиться така нагода ще раз, вочевидь і було тим запитанням, на якому так схвильовано зосередилися всі духовні сили Лінднера. «Є багато людей зі шляхетними властивостями, які в них просто ще не злютувались у тверде переконання», – хотів він сказати Агаті. Але як це зробити, якщо він її вже не побачить? І все ж таки думка, що вона могла б до нього навідатися, суперечила всім його уявленням про ніжну й незайману жіночність. «Треба показати це їй одразу і з усією рішучістю!» – сказав собі Лінднер, і позаяк відмовлятися від цього наміру він уже не збирався, то не мав уже він і сумніву, що вона таки прийде. Він уперто вмовляв себе спершу безкорисливо розглянути разом із нею мотиви, які Агата назве на своє виправдання, й аж після того переконати її в тому, що вона помиляється. Своїм непохитним терпінням Лінднер хотів уразити її в саме серце, і, коли він уявив собі й це, його власне серце сповнилося шляхетним почуттям братерської уважности й турботливости, а також утаємничености, яка буває поміж рідними людьми і з приводу якої він завважив, що на ній узагалі мають будувати свої взаємини статі. «Мало хто з чоловіків, – задоволено вигукнув він, – має уявлення про те, яку гостру потребу відчувають шляхетні жіночі створіння у шляхетності чоловіка, котрий просто, без будь-якого статевого бажання сподобатися звертається до людської основи в жінці!» Думки ці, мабуть, окрилили його, бо він і не спам’ятавсь, як опинився на кінцевій трамвайній зупинці, але раптом усвідомив, що стоїть біля вагона, й, перше ніж увійти, скинув і протер спітнілі від внутрішнього жару окуляри. Потому забився в куток, роззирнувся в порожньому вагоні, дістав гроші на квиток, поглянув в обличчя кондукторові й відчув рішучу готовність вирушити додому в чудовому громадському засобі, що його називають міським трамваєм. Солодко позіхнувши, він скинув із себе стому від прогулянки, щоб зібратися на силі для нових обов’язків, і підбив підсумки дивовижних думок-мрій, в які був поринув, словами: «Усе ж таки для людини немає нічого здоровішого, ніж забути про себе!»

40. Доброчинець

Проти непередбачуваних поривань палкого серця є лиш один надійний засіб: якнайсуворіша планомірність – у всьому, до найменших дрібниць; саме їй Лінднер, вчасно себе до неї привчивши, завдячував як свої успіхи в житті, так і віру в те, що з природи він чоловік палкий і недисциплінований. Він уставав рано-вранці, влітку й узимку в той самий час, і мив біля невеличкого залізного умивальника обличчя, шию, руки й сьому частину тіла – щодня, певна річ, іншу, – після чого решту тіла витирав мокрим рушником, внаслідок чого купання у ванні, процедуру марудну й солодку, можна було обмежити одним вечором один раз на два тижні. У цьому полягала мудра перемога над матерією; і хто мав коли-небудь нагоду спостерігати, в яких нужденних умовах доводилося митись і в яких незручних ліжках доводилося спати особистостям, котрі потім увійшли в історію, той навряд чи відкине припущення, що між залізними ліжками й залізними людьми має бути якийсь зв’язок, хоч ми й не хочемо його перебільшувати, бо тоді мусили б спати просто-таки на втиканих цвяхами дошках. Тут, отже, належало обміркувати ще й посередницьку місію, і Лінднер, помившись у відблисках натхненних взірців, навіть витирався в міру, щоб, уміло користуючись рушником, дати тілу трохи порухатись. Адже це – фатальна помилка: основу здоров’я вбачати у тваринній частині людини, тоді як здатність до фізичного опору ґрунтується радше на духовній і моральній шляхетності; й навіть якщо це не завжди стосується окремо взятої людини, то тим справедливіше це загалом, адже сила народу – то наслідок здорового духу, а не навпаки. Тим-то Лінднер, докладаючи старанних, особливих зусиль, виробив власну систему розтирань, яка давала змогу уникати в такому ділі грубого ідолопоклонства, зазвичай властивого чоловікам, зате забезпечувала участь у цій процедурі всієї особистости, поєднуючи рухи його тіла з виконанням прекрасних внутрішніх завдань. Велику огиду викликало в нього дуже небезпечне обожнювання пронозливости, яка, прийшовши з-за кордону, вже й на його батьківщині уявлялася декому ідеалом. У своїх вранішніх вправах Лінднер намагався якомога відмовлятися від неї й, виконуючи їх, вельми обачливо замінював її політично зрілою, державницькою поведінкою в гімнастичному застосуванні всіх членів тіла й поєднував напруження волі зі своєчасною поступливістю, а подолання болю – з розумною людяністю, і коли він, перейшовши до завершальної вправи на мужність, стрибав, наприклад, через перекинутий стілець, то робив це не менш стримано, ніж самовпевнено. Відколи кілька років тому він захопився фізичними вправами, такий розвиток усього багатства людських можливостей обернув для нього ці вправи на справжнє тренування чеснот.

Але стільки ж можна було б мимохідь сказати й про нездоровий дух тлінного самоствердження, який під модним гаслом «особистої гігієни» заволодів загалом здоровою ідеєю спорту. І ще дещо – проти особливої жіночої форми цього нездорового духу: косметичного догляду за тілом. Лінднерові було втішно належати до тих небагатьох, хто потрапляв і тут вдало розподіляти світло й тіні, тож він, завжди ладен знаходити в дусі часу незіпсуте зерно, визнавав і моральний обов’язок мати якомога здоровіший і приємніший вигляд. Сам він щоранку старанно доглядав бороду й чуба, коротко обрізав і тримав у бездоганній чистоті нігті, легенько змащував брильянтином голову й захисним кремом – натруджені за день ноги. А з другого боку, кому б спало на думку заперечувати, що світська жінка протягом дня надто багато уваги приділяє тілу? Та коли вже по-іншому справді не можна, – жінкам Лінднер ішов назустріч залюбки й ніжно, адже серед них могли бути і дружини можновладних чоловіків, – коли вже ванни для тіла й обличчя, креми і примочки, манікюри й педикюри, масажисти й перукарі мають ледве не безперервно змінювати одні одних, то як противагу такій однобокій турботі про тіло він висував сформоване ним в одному публічному виступі поняття турботи про внутрішню красу або, якщо казати коротше, про душу. Нехай умивання, наприклад, нагадує нам про внутрішню чистоту, змащення – про обов’язки перед душею, масаж – про руку долі, яка нас веде, а педикюр – про те, що мати гарний вигляд нам треба і в своїх прихованих глибинах. Так бачення власного образу він переносив на жінок, полишаючи, однак, їм самим пристосовувати деталі до потреб їхньої статі.

Звичайно, сам вигляд Лінднера на службі краси й здоров’я, а надто коли він умивався і втиравсь, у людини непідготовленої міг би викликати сміх. Адже його рухи, з погляду суто фізичного, викликали асоціацію з кілька разів перекрученою лебединою шиєю, до того ж не округлою, а такою, що складається з гострих колін та ліктів; його звільнені від окулярів короткозорі очі по-мученицькому дивилися вдалину, так наче погляд їхній одразу натикався на перешкоду, а під вусами від напруження й болю кривилися м’які губи. Але хто вмів бачити духовним зором, той міг добре розгледіти картину глибоко продуманого взаємного породження зовнішніх і внутрішніх сил; і коли в такі хвилини Лінднер замислювався про нещасних жінок, які годинами товклися у ванних та гардеробних кімнатах, однобічно розпалюючи свою уяву культом кохання, він рідко стримувався від думки, що їм не завадило б коли-небудь поглянути на нього. Простодушно й невинно вітають вони сучасну гігієну тіла і дбають про неї, не підозрюючи у своєму невігластві, що така велика увага до тваринної основи дуже легко будить у ній претензії, які, коли не взяти їх під суворий контроль, можуть зруйнувати саме життя!

Лінднер узагалі обертав на моральний імператив геть усе, з чим стикався; і незалежно від того – був він одягнений чи роздягнений, кожна година дня аж до занурення в позбавлений сновидінь сон у нього була заповнена важливим змістом, якому ця година була присвячена раз і назавжди. Спав він сім годин; вчительське навантаження, яке міністерство, схвалюючи його письменницьку діяльність, дозволило обмежити, забирало в нього від трьох до п’ятьох годин на день, куди входили й лекції з педагогіки, що їх він двічі на тиждень читав в університеті; п’ять годин поспіль – тобто майже двадцять тисяч годин за десятиріччя! – були присвячені читанню; дві з половиною години слугували створенню його власних праць, що привільно, мов чисте джерело з гірських порід, струменіли з глибин його особистости; на їду в нього йшла одна година на день, ще одна – на прогулянки й водночас на задоволення від розв’язання серйозних фахових і життєвих проблем, і ще одна – на пов’язане з роботою пересування й заразом на те, що Лінднер називав «малими роздумами» – зосередження розумових зусиль на змісті того, що він щойно зробив чи того, що саме збирався робити; решта часових відтинків, знову ж таки, були розподілені – почасти раз і назавжди, почасти поперемінно в межах тижня – на вдягання й роздягання, фізичні вправи, листи, хатні справи, всілякі установи та заклади й корисне спілкування. Природно також, що цей життєвий план Лінднер виконував, не лише суворо дотримуючись його головних напрямів, але й з урахуванням усіляких особливостей, як-от, скажімо, неділя з її неповсякденними обов’язками, чи тривала прогулянка за містом (двічі на місяць), чи ванна для всього тіла; природно й те, що сюди входила і ще не згадана тут щоденна подвійна діяльність – наприклад, спілкування із сином за обідом чи за вечерею або загартування вдачі терплячим подоланням непередбачуваних труднощів під час швидкого вдягання.

Такі вправи на загартування вдачі не лише можливі, а й надзвичайно корисні, і Лінднер мав до них якусь первородну пристрасть. «У тому малому, що я роблю як слід, мені бачиться образ усього великого, що робиться як слід у цілому світі», – писав іще Ґьоте, й у цьому сенсі простий обід чи вечеря може слугувати місцем постановки доленосного завдання так само, як і школою самовладання й ареною перемоги над пожадливістю; авжеж, узявши за приклад недоступний будь-якому розумінню спротив звичайної шпонки на комірці, глибокий розум здатний навчитись навіть поводитися з дітьми. Лінднер, звичайно, зовсім не дивився на Ґьоте як на взірець у всьому; але скільки солодкого смирення він знаходив уже в тому, що намагався сам забити молотком цвяха в стіну, заштопати розірвану рукавицю чи полагодити зіпсований дзвінок! Коли він, роблячи це, й поціляв собі молотком по нігтю чи колов голкою пальця, то біль, хай і не відразу, а за кілька жахливих секунд, перемагала радість на думку про діловитість людського духу, яка виявляється навіть у таких дрібних навичках і в тому, що їх, як-не-як, набувають, хоч людина освічена нині гордовито гадає – загалом собі ж таки на шкоду, – нібито їх не має! Тоді він задоволено відчував, як у ньому воскресає Гьотевський дух, а надто тішився тим, що завдяки методам нової доби усвідомлював усе ж таки й свою перевагу над практичним аматорством класика і над радістю, яку іноді дає розважлива вправність. Лінднер узагалі не був схильний робити собі кумира з давнього автора, що жив у світі лише напівосвіченому – світі, який саме через свою напівосвіченість і переоцінював освіту; цього автора Лінднер брав собі за взірець радше в чарівно малому, ніж у великому й серйозному, не кажучи вже про горезвісну похітливість того міністра-звабника.

Лінднерова шанобливість була, отже, старанно зважена. Одначе від певного часу в ній почала відчуватися якась дивна невдоволеність, часто змушуючи професора замислюватись. Власний погляд на героїчне він і доти завжди вважав правильнішим, ніж погляд Ґьоте. Про Сцеволів, що стромляють руки у вогонь, про Лукреціїв, що протикають себе списами, чи про Юдіф, що відтинають голови чоловікам, котрі зазіхнули на їхню честь, – «мотиви», які для Ґьоте всякчас були б значущі, хоч сам він за них ніколи не брався, – про все це Лінднер був невисокої думки; ба більше, попри авторитет класиків, він навіть сумніву не мав, що в наші дні таких чоловіків і жінок, котрі скоїли злочини заради особистих переконань, потрібно не на котурни підіймати, а радше садити на лаву підсудних. Їхньому потягу до тяжких каліцтв він протиставляв «глибоко усвідомлений і соціальний» погляд на мужність. У думках і розмовах він доходив навіть до того, що понад усі такі вчинки ставив добре зважений запис у класному журналі чи відповідальне рішення з приводу того, як дорікнути своїй економці за надмірну запопадливість, бо тут не можна лише слухатися власних пристрастей, а треба враховувати й резони ще когось. І коли він висловлював такі речі, йому здавалося, що він, вбравшись у добропристойний цивільний одяг одного з пізніших століть, озирається на пишний моральний костюм давнини.

Відтінок смішного, пов’язаний з такими прикладами, в жодному разі не уникав його уваги; однак Лінднер називав його сміхом духовної голоти й мав на це дві вагомі підстави. По-перше, він не тільки стверджував, що будь-яким приводом можна скористатися і задля зміцнення, і задля ослаблення людської природи; ні, для її зміцнення приводи не дуже значні здавалися йому навіть придатнішими, ніж великі можливості, тому що блискуче служіння чесноті мимоволі розвиває і людську схильність до фудульности й марнославства, тоді як служіння непомітне, щоденне – це не що інше, як чиста, нічим не прикрашена чеснота. А по-друге, у планомірному використанні «морального надбання народу» (цей вислів, поряд із солдатським слівцем «муштра», Лінднер полюбляв за поєднання в ньому чогось селянського з чимось цілком новим) не можна було нехтувати «малими можливостями» й через те, що безбожна віра, яку ввели в моду «ліберали й масони», віра, нібито великі людські звершення постають, так би мовити, з нічого, нехай це навіть називають ґеніальністю, старіла вже тоді. Яскравіше світло суспільної уваги вже виявило, що «герой», з якого минула доба зробила зарозумілого феномена, – це невтомний і копіткий трудівник, який тривалим і впертим навчанням готує себе в першовідкривачі й, коли він атлет, має поводитися зі своїм тілом так само дбайливо, як оперний співак зі своїм голосом, а коли політичний реформатор – повторювати на численних зібраннях щоразу те саме. І Ґьоте – він-бо все життя так і прожив самовдоволеним бюрГером-аристократом – ще не мав про це жодного уявлення, а Лінднер бачив, до чого воно йдеться! Тож і було цілком зрозуміло, що він вважав себе захисником кращої частини Ґьоте від його частини тлінної, віддаючи перевагу розважливій товариськості, такою втішною мірою притаманній класику, над його трагізмом; і можна, либонь, стверджувати, що коли Лінднер – саме через свій педантизм, а не з якоїсь іншої причини – вважав себе людиною, котрій загрожують небезпечні пристрасті, то тут не обійшлося без глибоких роздумів.

І справді, невдовзі після цього однією з найулюбленіших людських можливостей стало дотримання якогось «режиму», що дає однаково сприятливі результати і в боротьбі з ожирінням тіла, і в політиці, і в духовному житті. У такому разі терплячість, слухняність, добропорядність, урівноваженість та інші вельми позитивні чесноти стають головними складовими людини в особистому плані, а все неприборкане, насильницьке, одержиме хворобливою пристрастю й небезпечне, чого людина, цей невиправний романтик, усе ж не позбавлена теж, у цьомурежимі любесенько нагріває собі місце. Мабуть, така дивна схильність дотримуватися режиму, жити напруженим, неприємним і нужденним життям за приписами лікаря, тренера чи ще якого-небудь тирана, хоча з таким самим негативним результатом можна було б махнути на все це рукою, – це вже наслідок посування в бік робітничо-солдатсько-мурашиної держави, до якої наближається світ; та саме тут і пролягала межа, переступити яку Лінднер уже не міг і якої видющий погляд його вже не сягав, тому що на заваді йому стояла його частка Гьотевської спадщини.

Не можна сказати, що з цим не мирилася його набожність, ні, адже Богове він полишав Богу, а нерозтрачену святість – святим; але він і в думці не припускав, щоб відмовитися від своєї особистости, а ідеалом світу йому уявлялася спільнота глибоко відповідальних і високоморальних особистостей – цивільне військо Боже, яке хоч і бореться проти непостійности ницої природи й робить із буднів святиню, але й оздоблює цю святиню великими творіннями мистецтва й науки. Тому коли б хто-небудь погодинно обрахував його робочий день, то виявилося б, що за будь-якого варіанту в підсумку вийшло б лише двадцять три години, до повної доби бракувало б, отже, ще шістдесятьох хвилин, і з цих шістдесятьох хвилин сорок Лінднер раз і назавжди відвів на бесіди і сповнені любови намагання розібратися в душевному складі й пориваннях решти людей, до чого в нього входили й відвідини художніх виставок, концертів та всіляких розважальних заходів. Усе це він ненавидів. Своїм змістом такі заходи майже щоразу завдавали образи його душі; у цих безпланових і переоцінюваних утіхах, на його думку, давав собі волю горезвісний нервовий розлад сучасности з її надлишком подразників і справжніми стражданнями, з її невситимістю, нестабільністю, допитливістю й неминучим занепадом моралі. Він навіть вражено всміхався у свою ріденьку борідку, коли при такій нагоді бачив, як «чоловічки й жіночки» з розпашілими щоками поклоняються ідолам культури. Вони не знали, що життєва снага зростає внаслідок її зосередження, а не внаслідок її розпорошення. Усі вони страждали від страху, що не мають часу на все, й не здогадувалися, що мати час – то не що інше, як не мати часу на все. Лінднер усвідомив, що незадовільний нервовий стан спричиняє не робота й навіть не нагальна робота, на що складають провину в цю добу, а навпаки, культура й гуманність, перепочинки, перерви в роботі, нічим не заповнені хвилини, коли людина прагне жити задля себе самої й шукає чогось такого, що могла б вважати чудовим, чи приємним,чи важливим. Саме від цих хвилин і йдуть міазми нетерплячости, безглуздя й усіляких лих. Так він відчував, і, коли б на те його воля, тобто коли б усе було так, як йому бачилося в такі хвилини, він вимів би всі оці мистецькі центри залізною мітлою, і замість отих позірних духовних подій прийшли б свята праці й утіхи, тісно пов’язані з буденними справами; не треба було робити, власне, нічого, крім як щодня відбирати в усієї нашої доби по кілька хвилин, які своїм хворобливим буттям завдячують хибно зрозумілій ліберальності. Але на те, щоб обстоювати свою позицію серйозно й публічно, йому завжди бракувало рішучости.

І Лінднер звів раптом погляд – адже під час усіх цих роздумів-мрій він усе ще їхав у трамваї – і відчув роздратування й пригніченість, як це буває тоді, коли перед людиною зненацька постають перешкоди й вона розгублюється, і на мить йому невиразно здалося, що він весь час думав про Агату. Їй випала й та честь, що невдоволення, яке зринуло наївно, мов радість від Ґьоте, тепер злилося з нею, хоч на це не було жодних видимих причин. Тому Лінднер своїм звичаєм нагадав собі: «Присвяти частину своєї самотности спокійним роздумам про свого ближнього, надто якщо ти з ним не згоден. Можливо, тоді ти краще збагнеш і навчишся використовувати те, що тебе відштовхує, і знатимеш, як змилосердитись над його слабкістю й підтримувати його просто налякану, мабуть, чесноту!» Ці слова він прошепотів німими вустами. Це був один із постулатів, які він винайшов проти сумнівної метушні так званої культури і в яких зазвичай знаходив спокій, щоб цю метушню зносити; але успіх не приходив, і справедливість виявилась вочевидь не тим, чого йому цього разу бракувало. Він дістав годинника. І переконався, що Агаті приділив більше часу, ніж йому було дано. Але він цього не зробив би, якби в своєму плані на день не передбачив був ще двадцять хвилин, які лишалися, на неминучі втрати часу; і виявилося, що на цьому рахунку втрат, від цього недоторканного запасу часу, коштовні краплі якого в його щоденній роботі були змащувальним мастилом, навіть такого незвичайного дня в нього, коли він переступить поріг дому, зостануться ще цілих десять хвилин. Чи додалося йому завдяки цьому мужности? Уже вдруге за цей день на думку йому спала ще одна улюблена його сентенція. «Що непохитні-ший ти будеш у своїй терплячості, – сказав Лінднер Лінднерові, – то з більшою певністю поцілиш у серце іншій людині!» А поціляв у серце він із задоволенням, яке відповідало й героїчній жилці в його натурі; а що ті, в кого так поціляють, удару у відповідь ніколи не завдають, жодної ролі тут не грало.

41. Брат і сестра другого ранку

Про цього чоловіка Ульріх із сестрою вже вдруге й завели мову, коли знов побачилися другого ранку після того, як Агата так несподівано зникла з товариства в кузини. Напередодні Ульріх невдовзі після неї також полишив збуджені суперечками сходини, але він уже не встиг поцікавитися в сестри, чому вона спершу підійшла, а потім пішла від нього, бо вдома вона замкнулася й чи то вже спала, чи то вмисне не відгукнулася, коли він, прислухаючись, тихенько спитав, чи вона ще не спить. Отож день, коли Аґаті трапився той дивакуватий незнайомець, завершився так само химерно, як і розпочався. Другого дня від неї теж не щастило що-небудь довідатись. Вона й сама не знала, що в неї на душі насправді. Коли Аґата згадувала про того нежданого листа від свого чоловіка, листа, ще раз перечитати якого вона не могла себе змусити, хоч він час від часу опинявся перед її очима, їй просто не вірилося, що, відколи він надійшов, не минуло й доби; так часто змінювався останнім часом її стан. Іноді їй здавалося, що саме такого листа й стосується отой жаский вислів «привиди майбутнього»; і все ж вона й справді його боялася. А часом лист викликав у неї просто легеньке невдоволення, яке міг би викликати й несподіваний вигляд годинника, що зупинився; але інколи на неї навіювало марну задуму те, що світ, звідки надійшов цей лист, претендував бути для неї реальним. Те, що анітрохи не зачіпало її внутрішньо, неозоро оточувало її, все ще не відпускаючи, зовнішньо. Мимоволі вона порівнювала з цим усе, що сталося між нею і братом, відколи надійшов лист. Це були насамперед розмови, і хоч одна з них навіть навела її на думку про самогубство, зміст листа забувся, хоч, мабуть, ще й не зовсім і щохвилини міг ожити. Виходить, не дуже було вже, власне, й важливо, про що точилася та чи та розмова, й коли Аґата порівнювала теперішнє своє щемливе життя з листом, її поймала глибока, незмінна, незрівнянна, але безсила схвильованість. Через усе це вона почувалася нинішнього ранку, з одного боку, прохмелілою й стомленою, а з другого – ніжною й стривоженою, як це буває з хворим, коли в нього спаде жар.

У такому стані вона, сповнена безпорадної бадьорости, раптом промовила:

 – Пройнятися співчуттям до людини так, щоб самому відчути, як у неї на душі, – це, мабуть, неймовірно важко!

На її подив, Ульріх одразу відповів:

 – Декотрі люди забрали собі в голову, нібито вони на це здатні.

Він був не в гуморі, зрозумів Аґату не зовсім, і в його репліці відчувався натяк. Після її слів щось немовби відступило вбік, звільнивши місце роздратуванню, яке лишилося від попереднього дня, хоч, видалося йому, й було гідне зневаги. На цьому їхній обмін думками наразі й завершився.

Ранок приніс дощову погоду й замкнув брата із сестрою вдома. За вікнами невтішно, наче мокрий лінолеум, поблискувало листя на деревах, бруківка крізь прогалини у кронах лисніла, мов калоша. Очі на цю сльоту не хотіли дивитись. Агата вже пошкодувала про свої слова й не знала, навіщо їх кинула. Вона зітхнула й знов почала:

 – Сьогодні світ нагадує наші дитячі кімнати.

Вона натякала на голі кімнати нагорі в батьківському будинку, дивна зустріч з якими стала для них обох святом. І Агата, хоч це здалося досить неприродним, додала:

 – Що раз у раз повертається, то це – перший смуток людини серед її іграшок!

Після гарної погоди, що надовго затрималась останнім часом, душа знов мимоволі прагла гожої днини, і тому груди сповнювало відчуття марно очікуваної радости й нетерплячої журби. Ульріх тепер також виглянув у вікно. За сірою стіною води, що стояла за шибками, мріли нездійснені плани прогулянок, зелені простори й безмежний світ; і, може, за тією стіною привидом блукало й бажання лишитись одного разу самому й знову вільно податися куди очі світять, бажання, солодкий біль якого – то страстотерпна історія пристрасти й воднораз уже нове воскресіння любови. Ще зі слідами чогось такого у виразі обличчя й усієї постави, він обернувся до сестри й досить різко спитав:

 – Я, мабуть, не з тих, хто здатний перейматися співчуттям до чужого болю?

 – Що ні,то ні! – відповіла вона й усміхнулася йому.

 – Але саме на те, що забирають собі в голову такі люди, – провадив він, бо аж тепер усвідомив, наскільки серйозно говорила сестра, – а вони забирають собі в голову, нібито страждати можна й разом, – саме на це вони здатні менше, ніж будь-хто. Вони, мов ті сестри-жалібниці, вміють хіба тільки вгадувати, що хоче почути нужденний.

 – Виходить, вони все ж таки знають, що вийде йому на добре, – заперечила Агата.

 – Аж ніяк! – ще впертіше стояв на своєму Ульріх. – Мабуть, вони взагалі втішають лише тим, що кажуть: «Хто багато розмовляє, той по краплині розряджає біль чужої людини, як дощ – електричний заряд у хмарі». Хто ж бо не знає, що співчуттям співрозмовник може полегшити будь-яке горе!

Агата мовчала.

 – Такі люди, як твій новий приятель, – сказав Ульріх тепер уже з викликом, – діють, мабуть, теж, немов засіб від кашлю: катару він не усуває, зате пом’якшує подразнення, викликане катаром, і тоді воно минає саме собою!

За будь-яких інших обставин Ульріх міг би очікувати, що сестра з ним погодиться, але вона, від учора так дивно перемінившись і несподівано перейнявшись слабкістю до чоловіка, щодо чеснот якого Ульріх мав сумніви, вперто всміхнулась і заходилася грати пальцями. Ульріх підхопився й переконливо сказав:

 – Та я ж бо його знаю! Щоправда, не дуже, але кілька разів чув, як він виступав!

 – Ти навіть назвав його «нудним віслюком», – укинула Агата.

 – А чом би й ні?! – спробував захиститись Ульріх. – Такі люди, як він, здатні перейнятися почуттями когось іншого менше, ніж будь-хто! Вони навіть не знають, що це таке. Вони просто не відчувають, яка це складна, яка це жахливо сумнівна вимога!

Тоді Агата спитала:

 – А чому ця вимога здається тобі сумнівною?

Тепер змовк Ульріх. Він навіть закурив на доказ того, що відповідати на її запитання не має наміру, адже про це вони вже стільки розмовляли напередодні! Агата про це також не забула. Їй не хотілося ще раз викликати пояснення. Ці пояснення були такі самі чарівливі й руйнівні, як споглядання неба, коли на ньому пропливають сірі, рожеві й жовті міста з мармурових хмар. І вона подумала: «Як би добре було, коли б він не сказав нічого, крім: «Я хочу любити тебе, як самого себе, і любити тебе так мені легше, ніж будь-яку іншу жінку, бо ти – моя сестра!» Але сказати ці слова він не хотів, тож вона взяла ножички й почала старанно обрізати нитку, що вибилася з одягу, – так старанно, немовби цієї хвилини ніщо в світі, крім нитки, не заслуговувало на її цілковиту увагу. Ульріх так само уважно спостерігав за нею. Тепер Агата постала всім його почуттям чарівнішою, ніж будь-коли, і про щось із того, що вона приховувала, він здогадувався, хоч і не про все. Бо тим часом у неї вже визріло рішення: якщо Ульріх міг забути, що вона й сама сміється з того незнайомця, який забрав собі в голову, нібито допоможе їй, то зараз він, Ульріх, від неї про це й не почує. А крім того, з Лінднером у неї все ж таки було пов’язане якесь сповнене надії передчуття. Вона того чоловіка не знала. Але те, що він так альтруїстично й упевнено запропонував їй допомогу, викликало в неї, мабуть, довіру, бо радісна мелодія серця, глибокі органні звуки волі, переконаности й гордощів, цілюще протилежні її власному стану, здавалося, чулись їй, підбадьоруючи її, за всім комізмом цієї історії. «Хай там які великі будуть труднощі, вони, якщо прагнути чого-небудь по-справжньому, нічого не варті!» – подумала вона й, зненацька охоплена каяттям, порушила мовчанку приблизно так, як зривають квітку, щоб потім над нею схилилися дві голови, й до першого свого запитання додала ще одне:

 – А пригадуєш, ти завжди казав, що оте «люби ближнього» від обов’язку відрізняється так само, як повінь насолоди – від краплі задоволення?

Її вразило те, з яким запалом Ульріх відповів:

 – Я добре розумію всю іронію свого становища. Від учора, та, мабуть, і завжди, я тільки те й робив, що збирав військо доказів на користь того, що ця любов до ближнього – не щастя, а жахливо Грандіозне завдання, розв’язати до кінця яке не можна! Отож нічого дивного немає в тому, що захистку від цього завдання ти шукала в людини, котра про все це не має жодного уявлення, і я, бувши тобою, зробив би те саме!

 – Але ж це – зовсім неправда, я цього не роблю! – коротко заперечила Агата.

Ульріх не стримався, щоб не кинути на неї погляд, сповнений не меншою мірою вдячности, ніж недовіри.

 – Навряд чи варто вести про це мову, – запевнив він її. – Та я, власне, й не мав такого наміру. – Він хвилю повагався, тоді повів далі: – Але ось поглянь: якщо вже треба любити кого-небудь так, як самого себе, й навіть якщо так уже його й любиш, то це, по суті, – не що інше, як обман і самообман, бо просто неможливо разом із ним відчувати, як у нього болить голова чи палець. Це щось украй нестерпне – те, що не можна по-справжньому співчувати тому, кого любиш, – украй нестерпне й украй просте. Так влаштовано світ. Ми носимо свою шкуру шерстю всередину й не маємо змоги її вивернути. І цього жаху ніжности, цього жахіття затримок у наближенні одного до одного люди по-справжньому добрі – просто «добрі» та й годі – ніколи не зазнають. Те, що вони називають своїм співчуттям, допомагає їм не думати, нібито їм чогось бракує!

Агата вже забула, що хвилину тому сказала щось, таке саме близьке до брехні, як і далеке від неї. Вона бачила, що в Ульріхових словах прозирає розчарування маревом взаєморозуміння, маревом, перед яким звичайні докази любови, доброти й співчуття втрачали своє значення; і вона зрозуміла: він заводив мову частіше про світ, ніж про себе, через те, що, прагнучи позбутися марнославних мріянь, хотів поглянути на нього, вийнявши себе з реальности, як виймають двері з луток. Цієї хвилини Аґата була дуже далека від несміливо-суворого чоловіка з ріденькою борідкою, який хотів зробити їй добро. Але сказати про це вона була не в змозі. Вона лише поглянула на Ульріха, а тоді мовчки відвела очі. Потім зробила якийсь рух, потім погляди їхні знову зустрілися. Минуло зовсім небагато часу, а в них склалося враження, що мовчанка ця триває годинами.

Мрія бути двома людьми й одним цілим… Насправді наслідок цієї фантазії в деякі хвилини нагадував наслідок сновидіння, що вихопилося за межі ночі, й навіть тепер цей наслідок здавався чи то вірою, чи то запереченням у такому стані почуттів, де місця для здорового глузду вже не лишалося. Повертала почуття до реальности тільки природа тіл, яка не піддається жодним впливам. Ці тіла, позаяк вони все ж таки кохали одне одного, своє буття розкривали перед спраглим поглядом для несподіванок і захоплень, які розквітали знов і знов, мов розпущений у напливах хтивости павиний хвіст; та коли погляд не був прикутий лише до стоокого видовища, що його кохання влаштовувало коханню, а намагався проникнути у створіння, яке поза всім цим думало й відчувало, тіла ці оберталися на нелюдські в’язниці. Тоді одне з них знов опинялося перед другим, як уже так часто бувало й доти, і не знало, що сказати, бо все, що могла б іще сказати чи повторити жагуча туга, мало б покотитися по надто похилій площині, для якої не було ні основи, ні опори.

А невдовзі через це й фізичні рухи мимоволі уповільнились і завмерли. За вікнами дощ і далі наповнював повітря тремтливою завісою із крапель та заколисливим шумом, крізь монотонність якого з небесних висот сіялась безвихідь. Аґаті здавалося, що тіло її вже цілу вічність самотніє; а час спливав, немовби його зносила з неба вода. Світло в кімнаті тепер нагадувало порожнистий срібний шестигранник. Блакитні солодкуваті пасма диму від недбало викурених сиґарет повивали її з Ульріхом. Аґата вже не знала, як вона ставиться в глибині душі – чуйно й ніжно чи нетерпляче й зле – до брата, чия витримка викликала в неї захват. Вона пошукала очима його погляд і знайшла його застигло повислим у цій непевній атмосфері, неначе два місяці. І тієї самої миті – ні, це не було породжено її волею, це прийшло, здавалося, звідкись іззовні – потік за вікнами зробився раптом м’ясистим, ніби розтятий ножем плід, і його м’якість, набухаючи, втиснулася поміж нею й Ульріхом. Може, їй стало соромно і вона через це трохи навіть зненавиділа себе, однак на неї почала находити суто чуттєва пустотливість (і не лише те, що називають розкутістю почуттів, аж ніяк), а також – і навіть насамперед – добровільна й вільна відмова почуттів від світу! Але вона ще встигла відвернути це й навіть приховати від Ульріха, підхопившись і поквапившись із кімнати під нашвидку вигаданим приводом, нібито забула щось зробити.

42. Небесною драбиною до чужої оселі

Зробивши це, Аґата відразу поклала навідатися до того дивного чоловіка, який запропонував їй допомогу, й, не гаючись, взялася виконувати своє рішення. Вона хотіла зізнатися йому, що вже не знає, як їй бути. Чіткого уявлення про Лінднера вона не мала; нелегко розгледіти, хто насправді той, кого ти побачила крізь сльози й у товаристві кого ці сльози висохли. Тому Аґата розмірковувала про нього дорогою. Вона гадала, що розмірковує тверезо, хоча, по суті, лише фантазувала. Хутко простуючи вулицями, вона несла перед очима світло з братової кімнати. «Тільки то було аж ніяк не звичайне світло», – подумалось їй; радше вона сказала б, що всі речі в тій кімнаті раптом утратили самовладання чи якийсь своєрідний здоровий глузд, що його загалом вони, очевидно, мали. Та коли самовладання чи здоровий глузд утратила лише вона сама, то це однаково не обмежилося тільки нею, бо й у речах прокинулася якась свобода, а з нею в усьому дивом почався рух. «Ще хвилина, і це, мов срібний ножик, зчистило б із нас лушпиння одягу, і ми справді й пальцем не поворухнули б!» – міркувала вона.

Але тепер Аґата помалу заспокоїлася завдяки дощу, який із шумом лив їй на капелюшок і пальто безневинну сіру воду, й думки її ставали стриманішими. Може, цьому сприяв і простенький, нашвидкуруч накинутий одяг, повертаючи її спогади до безтурботних шкільних днів і прогулянок без парасольки. Простуючи, вона несподівано пригадала навіть одне наївне літо, яке провела з подругою та її батьком і матір’ю на невеликому острові на півночі; там, серед суворої краси моря й неба, вона наткнулася на гнізда морських птахів – виярок, повний м’якого білого пір’я. І тепер зрозуміла: чоловік, до якого її тягло, нагадував те місце гніздування. Ця думка її втішила. Щоправда тоді, за часів суворої щирости, з якою юність прагне набути досвіду, Аґата навряд чи дозволила б собі так нелогічно, ба навіть так по-дівочому незріло, як намагалася робити це тепер, на думку про щось біле й м’яке опинятися в полоні надзвичайного страху. Цей страх стосувався професора Лінднера; але й надзвичайне стосувалося також його.

Сповнений певности здогад, що все, з чим вона стикається, має якийсь казковий зв’язок із чимось прихованим, був їй знайомий з усіх бентежних періодів її життя; вона відчувала це як щось близьке, відчувала в себе за плечима й ладна була чекати на годину дива, коли їй лишиться тільки заплющити очі й відкинутися назад. А ось Ульріх у надприродних мріяннях порятунку не бачив, і його помисли були зосереджені, здавалося, переважно на тому, щоб їхній надприродний зміст безмежно поволі обертати на природний. Аґата розгледіла в цьому причину того, що вже втретє за добу покинула його, втікаючи в туманному очікуванні чогось такого, що взяло б її під опіку й дало б їй відпочити від тривог чи хоч би від нетерплячих її пристрастей. Та щойно вона потім заспокоювалася, то сама знов опинялася поруч із ним і бачила всю цілющість того, чого він її вчив; якийсь час це тривало й тепер. Та тільки-но в ній знов ожив спогад про те, що «ледве» не сталося вдома, – і все ж таки не сталося! – вона знов геть розгубилася. Тепер вона то намагалася переконати себе, що, якби вони потерпіли ще якусь мить, на допомогу їм прийшла б неосяжна сфера чогось неймовірного, то картала себе за те, що не зачекала, як поведеться Ульріх; але зрештою гору взяли мрії про те, що найкраще було б просто поступитися коханню й на запаморочливій небесній драбині, якою вони підіймалися, дати змученій надмірними вимогами природі вибрати щабель для відпочинку. Та, щойно визнавши це, вона видалася собі схожою на тих безталанних казкових героїнь, які не вміють стриматися й через цю свою жіночу слабкість передчасно порушують мовчанку чи яку-небудь іншу обітницю, і тоді все з гуркотом розпадається прахом.

Тепер, коли її сподівання знову звернулися до чоловіка, який мав знайти їй раду, на його боці були не лише ті великі переваги, що їх нечема розпач надає ладу, впевнености, поблажливій суворості й зосередженій поведінці; цей незнайомець мав ще й ту характерну рису, що про Бога говорив упевнено й без емоцій, так ніби щодня бував у нього вдома й давав навтямки, що там зневажають усілякі пристрасті й химери. То що ж її з ним очікувало? Поставивши собі це запитання, вона почала твердіше карбувати крок і глибоко вдихнула дощову прохолоду, щоби прийти до тями остаточно; і цієї миті їй видалося цілком імовірним те, що Ульріх судить про Лінднера хоч і однобічно, все ж таки правильніше, ніж вона, бо до розмови з братом, коли її враження від Лінднера було ще свіже, вона й сама мала думку про того добрягу вельми іронічну. У неї викликали подив власні ноги, які несли її все ж таки до нього, і вона, щоб довше не зволікати, навіть сіла до омнібуса, що їхав у той самий бік.

Агата тряслася разом з людьми, що нагадували щільно розвішану мокру грубу білизну; важко було зберегти цілим плетиво думок, але вона стояла з упертим обличчям і намагалася втримати це плетиво, щоб воно не розпалося. Вона хотіла донести його до Лінднера неушкодженим. Вона це плетиво навіть звузила. Усе її ставлення до Бога, якщо вже вдаватися до цього ім’я в такій незвичайній ситуації, обмежувалося тим, що перед нею щоразу (коли життя ставало надто гнітючим і відразливим або – а це було щось нове – надто привабливим) поставало якесь тьмаве подвійне світло. Тоді вона у своїх пошуках стрімголов кидалася в те світло. Ось і все, що вона могла сказати про це, поклавши руку на серце. А результату ніколи не було. Так вона казала собі під поштовхи коліс. І воднораз усвідомлювала, що тепер їй, по суті, нетерпеливилося побачити, як її незнайомець вийде з цієї історії, розплутати яку вона довіряла йому, немовби заступникові Бога; адже для такої місії велика неприступність мала вділити йому й трохи здогадливости, адже Агата, стиснута зусібіч незнайомими людьми, тим часом твердо вирішила нізащо не зізнаватися йому відразу в усьому. А вийшовши з омнібуса, вона несподівано виявила в собі глибоко сховану переконаність, що цього разу все буде не так, як звичайно, і що вона ладна навіть на свій страх і ризик вивести щось зовсім незбагненне з подвійного світла на світло денне. Може, ці надміру сильні слова Агата відразу взяла б назад, якби вони взагалі дійшли до її свідомости; але там були тепер не слова, а просто розгублене почуття, від якого її кров скипала, наче від вогню.

Тим часом чоловік, до якого оце линули такі гарячі почуття й фантазії, сидів зі своїм сином Петером за обіднім столом, тому що обідали тут, за добрим давнім звичаєм, ще рівно ополудні. У його оточенні не було нічого «люксусового» чи, краще сказати, надмірного; бо друге слово відкриває нам сенс, що його перше, чужоземне, закриває. А втім, адже й «люксусовий» має значення чогось надмірного й зайвого, що його нагромаджує, мабуть, гуляще багатство; а «надмірне», навпаки, означає не так «понад міру» (і в цьому сенсі «люксусове»), як «надлишкове», й означає тоді таке, що трохи вихлюпується через вінця побутового затишку – тобто надлишкову зручність і розмах європейського життя, яких позбавлені лише цілковиті злидарі. Лінднер проводив різницю між цими двома поняттями розкоші, й коли розкоші в першому значенні в його оселі не було, то в другому вона була. Щойно відчинялися вхідні двері, відкриваючи очам у міру просторий передпокій, як уже зринало це своєрідне враження, що про нього навіть важко було сказати, звідки воно бралося. Згодом, роззирнувшись, годі було не помітити жодного з пристроїв, створених на службу й пожиток людині. Особлива підставка, спаяна з бляхи й покрита емалевою фарбою, дбала про парасольку від дощу. Грубошерста постілка знімала з черевиків бруд, якщо його лишала на них спеціальна щітка. У настінній кишені стриміли дві щітки для одягу, і не бракувало й вішака для пальт і плащів. Освітлювала передпокій електрична лампочка, тут висіло навіть дзеркало, й усі ці речі були щонайкраще доглянуті, а в разі пошкоджень їх вчасно замінювали новими. Однак лампочка горіла дуже тьмяно, і при ній було ледве видно, де що лежить чи стоїть; на вішаку було тільки три гачки; у дзеркалі ставало місця лише для чотирьох п’ятих обличчя дорослої людини, а постілка була саме такої якости й така завтовшки, що ноги в її м’якості ще не тонули, але підлогу вже відчували. А втім, описувати дух цієї оселі, вдаючись до таких подробиць, – марна праця; зате досить було лише переступити поріг, щоб відчути цей дух загалом, пройнятися своєрідною атмосферою не суворости й не недбальства, не заможности й не бідности, не пікантности й не несмаку, а саме того твердження, що випливає з двох заперечень, яке найкраще передають слова «брак марнотратности». Але це – досить було тільки ввійти до внутрішніх кімнат – зовсім не означало, що тут бракувало відчуття краси, ба навіть затишку, бо те й те пильний погляд помічав у всьому. На стінах висіли чудові ґравюри в рамках, вікно біля письмового столу прикрашав кольоровий вітраж із зображенням лицаря, який зграбним рухом звільняв від дракона діву, а у виборі кількох розмальованих ваз, де стояли гарні паперові квіти, у придбанні, хоч господар і не курив, попільниці, та й у численних дрібничках, що немовби кидали світло на те коло поважних обов’язків, яких вимагає утримання будинку й догляд за ним, Лінднер дав уволю розгулятися своєму смаку. І все ж повсюди й крізь усе прозирала дванадцятигранна строгість кімнатної форми, мовби нагадуючи про суворість життя, про яку не можна забувати й серед такого затишку; і навіть там, де що-небудь по-жіночому недисципліноване – яка-небудь вишита хрестиком серветка, подушечка з трояндами чи абажур із шлярочкою – порушувало, лишившись від минулих часів, цю єдність, вона була однаково досить глибока, щоб завадити сибаритській стихії зовсім вийти за рамки.

А проте цього дня – і не вперше від учорашнього – Лінднер мало не на чверть години спізнився до столу. Він був уже накритий; тарілки – по три, стосиком одна на одній, перед кожним із двох місць – докірливо поглядали на нього своїми круглими очима; скляні підставки для столового начиння, на яких ножі, ложки й виделки позастигали, мов гарматні цівки на лафетах, і згорнені в трубочки серветки в кільцях вишикувалися, наче військо, покинуте своїм Генералом напризволяще. Лінднер хутко прихопив із собою пошту, яку зазвичай переглядав перед обідом, поквапився з нечистим сумлінням до їдальні й, збентежений, не міг узяти втямки, що, власне, тут сталося. Схоже, він не вірив власним очам, бо ту ж мить з інших дверей і так само поквапно до кімнати ввійшов його син Петер, так ніби хлопець тільки й очікував на батька.

43. Доброчинець і ледащо. Але ще й Аґата

Петер був досить показний хлопець років сімнадцятьох, чималий зріст Лінднера в ньому поєднувався з кремезнішою, ніж у того, статурою, яка цей зріст і вкорочувала; він сягав батькові лише до плечей, але його голову, схожу на кутасто-круглу кеґельну кулю, підтримувала міцна м’ясиста шия, плоті якої татусеві вистачило б і на стегно. Уроки Петер прогуляв на футбольному майданчику, а дорогою додому забалакав, на лихо, до якоїсь дівчини, і його чоловіча краса змусила її майже пообіцяти йому побачення; через це він, спізнюючись на обід, покрадьки прослизнув у будинок і до дверей їдальні; до останньої миті так і не придумавши, чим виправдовуватися, він, на свій подив, у їдальні нікого не почув і, вбігши туди, вже хотів був накинути на обличчя знуджену від тривалого очікування міну, але зненацька зіткнувся з батьком і неабияк розгубився. Його червоні щоки взялися ще червонішими плямами, і він ту ж мить вилив на батька цілі потоки слів, злякано позираючи скоса на нього, коли гадав, що той цього не помічає, і сміливо дивлячись батькові в очі, коли відчував на собі їхній погляд. Це була добре розрахована й не раз випробувана поведінка, що мала справляти враження до нерозважливости відвертого й оприскливого юнака, здатного на що завгодно, крім одного: що-небудь приховати. Та коли було замало й цього, Петер не боявся кинути – нібито ненароком – яке-небудь нешанобливе чи інше ненависне батькові слівце, що виконувало роль громовідводу, який притягував блискавку й відводив її в безпечніший бік. Бо Петер трепетав перед батьком, як пекло трепече перед небесами, трепетав із самолюбством тушкованого на сковороді м’яса, на яке згори позирає дух. Він любив футбол, але водночас навіть іще дужче, ніж напружуватися самому, любив з міною знавця спостерігати цю гру й висловлювати вагомі думки. Петер мріяв стати льотчиком і коли-небудь здійснювати подвиги; але він уявляв собі це не як мету, що задля неї потрібно докладати зусиль, а як особистий хист, так ніби був однією з істот, здатних одного дня взяти й полетіти. І те, що його відраза до праці суперечила шкільним настановам, на нього ніяк не впливало. До поваги з боку вчителів цьому синові визнаного педагога взагалі було байдуже; він удовольнявся тим, що в класі був фізично найміцніший, а коли хто-небудь з однокашників здавався йому надто розумним, Петер, не вагаючись, міг зацідити йому кулаком у ніс чи в живіт і відновити сяку-таку рівновагу. Як відомо, поваги серед людей можна домагатись і таким чином, а Петерів спосіб мав лише той недолік, що його не можна було застосувати вдома проти батька, та й знати про нього батькові належало якомога менше. Бо перед цим духовним авторитетом, який виховав його і тримав у м’яких лещатах, Петерове шаленство оберталося на жалісні спроби протесту, що їх Лінднер-старший називав жалюгідними зойками пристрастей. Найкращі життєві засади Петерові прищепили змалечку, тож лишатися глухим до їхньої правди йому було важко, й чинити на догоду своїй честі й непокірливості він міг, лише вдаючись до індіанських військових хитрощів – уникаючи відкритої словесної боротьби. Щоб пристосуватися до свого супротивника, він, утім, користався й багатьма словами, однак ніколи не опускався до потреби казати правду, бо це вже була б, на його думку, балакучість, не гідна чоловіка.

Цього разу Петер також одразу дав волю своїм присяганням та Гримасам, але вони не зустріли жодної протидії з боку господаря дому. Похапцем перехрестивши тарілку із супом, професор Лінднер заходився їсти поважно, квапно й мовчки. Лише час від часу його погляд не надовго й неуважно затримувався на проділі в сина на голові. Вранці цей проділ Петер за допомогою гребінця, води й великої кількости помади проклав у своєму густому рудувато-каштановому чубі, ніби вузькоколійку у важко прохідній лісовій гущавині. Коли Петер відчував батьків погляд, він опускав голову, щоб затулити підборіддям червону, крикливо гарну краватку, якої його вихователь іще не бачив. Бо наступної миті батько, зробивши таке відкриття, міг м’яко й широко розплющити очі, а вслід за цим з його рота могли вихопитися слова про «мавпування моди блазнів і бельбасів» чи про «соціальне кокетування й рабське франтівство», які ображали Петера. Але цього разу нічого такого не сталося, й лише перегодя, коли міняли тарілки, Лінднер добродушно і якось непевно (важко було навіть зрозуміти, що саме стало причиною його нагадування – краватка чи щось мимоволі побачене) сказав:

 – Люди, котрим належить іще вперто боротися зі своїм марнославством, мають уникати будь-якої яскравости у своєму зовнішньому вигляді!…

Петер скористався тим, що батько був такий на диво незосереджений, і розповів історію про оцінку «незадовільно», яку одержав нібито через своє «лицарство»: коли його викликали відповідати після одного з його товаришів, він, мовляв, зумисне показав себе непідготованим до уроку, щоб, з огляду на нечувано високі вимоги, які слабкішим учням просто не до снаги, того хлопця собою не затьмарити.

З цього приводу професор Лінднер лише похитав головою.

Та коли після другого вже прибрали зі столу й подали солодке, він замислено й обережно почав:

 – Знаєш, саме в роки найбільшого апетиту можна домогтися найважливіших перемог над собою, і то не вдаючись до нездорового голодування, а принагідно відмовляючись від улюбленої страви після того, як уволю наситишся!

Петер мовчав і своєї згоди з цим твердженням не показував, але вся його голова, навіть за вухами, знов узялася яскраво-червоними плямами.

 – Хибно було б, – стурбовано провадив батько, – якби за оте «незадовільно» я тебе покарав; адже позаяк ти на додачу ще й по-дитячому брешеш, то моральне поняття про честь тобі, виходить, таке чуже, що спершу треба підготувати ґрунт, щоби покара, впавши на нього, могла справити свій вплив. Тому я нічого від тебе не вимагаю, крім того, щоб ти усвідомив це сам, і не маю сумніву, що тоді ти й покараєш себе сам!

У відповідь на це Петер поквапився нагадати про своє слабке здоров’я, а також про перевтому, що останнім часом стало, певно, причиною його відставання у школі й позбавляло його змоги загартовувати свою вдачу відмовою від останньої страви.

 – Французький філософ Конт, – незворушно відказав професор Лінднер, – після обіду, навіть без особливого приводу, замість десерту любив пожувати окраєць черствого хліба – просто, щоб поміркувати про тих, хто не має навіть черствого хліба. Це – чудова риса, вона нагадує нам про те, що будь-яке вправляння у простоті і стримуванні має глибоке суспільне значення!

Про філософію в Петера вже давно склалось уявлення вкрай невигідне, але тепер батько викликав у нього прикрі спогади й про літературу, повівши далі:

 – Письменник Толстой також каже, що стримування – це перша сходинка до свободи. У людини багато рабських пристрастей, і, щоб успішно з ними боротися, треба починати з елементарних – обжерливости, лінощів і хтивости.

Кожне з цих трьох слів, котрі часто траплялися в його настановах, професор Лінднер завжди вимовляв так само невиразно, як і решту двоє; і ще задовго до того, як зі словом «хтивість» Петер спромігся пов’язати певні уявлення, він уже усвідомив потребу боротися з нею так само, як і з обжерливістю та лінощами, не замислюючись при цьому про що-небудь інше, ніж батько, якому при цьому вже й не треба було ні про що замислюватись, оскільки він не мав сумніву, що з цього починається елементарний курс самовизначення. Отак і вийшло, що одного дня Петер, ще не знаючи, що таке хтивість у її найпожадливішому вигляді, все ж таки вже доторкнувся до її спідниць, уперше, раптово і вражено пройнявшись несамовитою відразою до жорстокої батькової звички пов’язувати хтивість з обжерливістю й лінощами. Тільки сказати про це напрямець хлопець не зважився, тож змушений був збрехати й вигукнув:

 – Я – проста людина й не можу порівнювати себе з письменниками й філософами!

Петер був збуджений, але слова добирав обережно. Його вихователь на це нічого не відповів.

 – Я хочу їсти! – додав Петер ще палкіше. Лінднер посміхнувся скрушно й зневажливо.

 – Я помру, якщо мені не даватимуть їсти вволю! – мало не крізь сльози промовив Петер.

 – На будь-яке втручання чи напад з боку зовнішніх сил людина відповідає, вдаючись насамперед до свого голосового апарату! – повчально промовив батько.

І «жалісний зойк пристрастей», як це називав Лінднер, змовк. Цього особливо чоловічого дня плакати Петерові не хотілось, але необхідність зібратися з духом і дати переконливу відсіч страшенно його гнітила. На думку хлопцеві більш нічого не спадало, і навіть брехня цієї хвилини була йому ненависна, бо, щоб удатись до неї, довелося б говорити. В його очах прозирала то кровожерність, то жалісне скімлення. Коли дійшло вже до цього, Лінднер добродушно сказав синові:

 – Ти маєш серйозно повправлятися в мовчанні, щоб у тобі замість людини необачливої й неосвіченої заговорила людина розважлива й вихована, чиї слова несуть спокій і твердість! – Він замислився з привітним виразом на обличчі. – Якщо хтось хоче зробити добрими решту людей, то я не можу порадити йому нічого іншого, – повідомив він синові свій висновок, – ніж стати добрим самому. Навіть Матіас Клавдіус каже: «Не можу придумати нічого кращого, ніж самому бути таким, якими хочеш виростити дітей»!

І професор Лінднер, сказавши це, доброзичливо й рішуче відсунув від себе солодке, навіть його не скуштувавши, хоч то була в нього улюблена страва – зварений на молоці рис із цукром і шоколадом; бачачи таку його сповнену любови непохитність, син, скреготнувши зубами, змушений був зробити те саме.

Цієї хвилини до кімнати ступила економка й повідомила, що прийшла Аґата. Авґуст Лінднер розгублено підвівся. «Отже, все ж таки прийшла!» – жахливо чітко промовив до нього німий голос. Лінднера мало не охопило обурення, але водночас він був ладен і пройнятися братерським милосердям, сповненим вишуканої моральної чуйности, і ці двоє протилежних почуттів, кожне з яких Грунтувалося на численних засадах, учинили в його тілі дику колотнечу, перше ніж він устиг дати просте розрпорядження провести гостю до вітальні.

 – Зачекаєш на мене тут! – суворо сказав він синові й розгонистою ходою вийшов з кімнати.

Але Петер завважив у батьковій поведінці щось незвичайне, тільки не міг збагнути, що саме; і все ж це надало йому досить легковажности й сміливости, щоб він, зоставшись сам і трохи повагавшись, кинув до рота повну ложку шоколадного порошку, приготованого посипати десерт, потім – ложку цукру й нарешті велику ложку рису, шоколаду й цукру; він зробив так ще кілька разів, після чого те, що лишилося в тарілочках, про всяк випадок пригладив ложкою.

Тим часом Агата сиділа в чужій оселі сама й чекала на професора Лінднера, бо той снував з кутка в куток в іншій кімнаті, збираючись із думками, перше ніж вийти до цієї вродливої й небезпечної жінки. Вона роззирнулася й раптом відчула страх, так ніби вилізла надто високо на якесь примарне дерево й тепер боялася, що вже не вибереться цілою зі світу його покрученого гілля й рясного листя. Її бентежили безліч дрібниць, і в невибагливому смаку, що позначився на них, непривітна суворість украй дивовижно поєднувалася з якоюсь своєю протилежністю, що їй Агата через схвильованість не відразу дібрала й назву. Ця непривітність нагадувала, мабуть, замерзле оціпеніння крейдяних малюнків, хоча воднораз кімната мала й такий вигляд, немовби просякла якимись ніжними бабусиними запахами ліків та мазей, і в її стінах стояв старомодний і не гідний чоловіка дух, до прикрого зумисне зосереджений на людських стражданнях. Агата принюхалася. І хоч у повітрі не було нічого, крім її фантазій, вона полинула на своїх почуттях далеко-далеко назад і пригадала той несміливий «запах неба», той не зовсім вивітрений і позбавлений своєї пряности, той залишений на сукні сутан аромат ладану, що ним колись віяло від її вчителів, коли вона ще дівчинкою разом зі своїми малими подругами виховувалась у благочестивому закладі й зовсім не вмирала від благочестя. Бо хоч як цей запах підносить душу людям, котрі пов’язують із ним усе праведне, в серцях по-світському норовистих дівчаток-підлітків він був живим нагадуванням про запахи протесту, що їх уява й перший досвід пов’язують із вусами якого-небудь чоловіка або з його напористими щоками, які після гоління духмяніють міцними есенціями та присипками. Бачить Бог, і цей запах не виконує того, що обіцяє! І поки Аґата сиділа, очікуючи, на одному з аскетичних, хоч і м’яких, лінднерських стільців, навколо неї щільно зімкнувся порожній запах світу з порожнім запахом небес – наче дві порожнисті півкулі, і її пойняло таке передчуття, ніби зараз вона має надолужити якийсь неуважно вислуханий життєвий урок.

Нарешті Аґата усвідомила, де вона. З боязкою готовністю вона спробувала пристосуватися до цього оточення й пригадати приписи, про які, можливо, надто рано дозволила собі забути. Але серце її, попри цю готовність, тремтіло, мов кінь, що не слухається ніяких умовлянь, і калатало в шаленому страху, як це буває, коли зринають почуття, що намагаються застерегти розум, але не знаходять слів. І все ж по хвилі вона зробила таку спробу ще раз; і, щоб її підтримати, подумала про батька, який, хоча тримався й ліберальних поглядів і сам любив при нагоді виставити напоказ своє трохи поверхове уявлення про освіченість, однак, попри це, ухвалив рішення віддати її, Аґату, на виховання до монастирської школи. Вона ладна була сприйняти це як своєрідну примирну жертву і як вимушену, продиктовану глибоко схованою невпевненістю спробу зробити коли-небудь протилежне тому, в чому вважаєш себе переконаним; а оскільки в будь-якій непослідовності вона відчувала щось рідне, то ця ситуація, що в неї вона сама себе й поставила, на мить видалася їй якимсь загадковим, несвідомо-сестринським повторенням. Але й цей другий побожний трепет, викликаний власною волею, також довго не тривав; очевидно, коли її душею почали опікуватися надто суворо, вона раз і назавжди втратила здатність знаходити у віріпристань для своїх бентежних передчуттів. Бо досить було їй лише ще раз обвести очима своє оточення, як вона раптом відчула – і то з жорстокою чутливістю молодости до відстані, що відділяє безмежність учення від обмежености вчителя, ба навіть часом спокушає робити висновок, дивлячись на слугу, про його господаря, – як вона раптом відчула, що не може втриматися від сміху, оглядаючи цю оселю, де вона сиділа в добровільному полоні й на щось очікувала.

І все ж їй стало соромно за свою нерішучість, і вона мимоволі вп’ялася нігтями в дерево стільця. А найдужче тепер хотілося їй якомога скоріше – відразу, щойно цей незнайомець, який зухвало надумав її втішати, зволить постати перед нею, – кинути йому в обличчя все, що її пригнічувало. Про оту бридку оборудку із заповітом – якщо казати відверто, геть непрощенну. Про листи від Гаґауера, які огидно, мов погане дзеркало, спотворювали її образ, хоча цілком заперечувати подібність вона й не стала б. А ще, можливо, про те, що вона хотіла знищити того чоловіка, тільки, однак, не вбивати по-справжньому; і що вона, хоч і вийшла колись за нього заміж, але теж не по-справжньому, а засліплена зневагою до самої себе. В її житті були самі лишень незвичайні половинчастості; але тоді, зрештою, треба було б звести все докупи і сказати й про ті передчуття, що стосувалися їхніх з Ульріхом взаємин, а піти на таку зраду вона ж бо не могла, ніколи й нізащо! Вона була роздратована, мов дитина, яку завжди змушують розв’язувати надто складні арифметичні приклади. Чому світло, яке іноді зблискувало перед нею, щоразу так швидко гасло, мов ліхтар, що погойдується в глибокій темряві, і вона то ковтає, то випускає на волю його блимання?! У неї вже не лишилося й краплини рішучости, а на додачу до всього вона ще й пригадала, як Ульріх одного разу сказав: той, мовляв, хто шукає це світло, має подолати безодню, де нема ні дна, ні мосту. Виходить, у глибині душі він і сам не вірив у можливість того, що вони вдвох шукали? Так міркувала Аґата, і хоч засумніватися по-справжньому вона й не важилась, а проте була прикро вражена. Ніхто їй, отже, не допоможе – ніхто, крім самої безодні! І ця безодня – Бог. Ох, та що вона знає! З відразою, зневажливо оглядала вона місточки, які нібито вели в той бік, бачила смирення кімнати, набожно розвішані на стінах картинки, – все, що симулювало довірчі взаємини з ним. Вона була однаково близька й до того, щоб принизити себе, й до того, щоб із жахом відвернутися. А найдужче їй хотілося, мабуть, ще раз утекти; та, згадавши про свої постійні втечі, вона ще раз подумала про Ульріха й видалася собі «страшною боягузкою». Адже мовчання вдома було вже, мов затишшя перед бурею, і передчуття її наближення й погнало її, Аґату, сюди. Так бачила вона тепер ситуацію, і вуст її вже торкалася легенька усмішка; й нічого дивного не було в тому, що цієї хвилини на думку їй спали ще декотрі з Ульріхових висловлювань, бо одного разу він сказав: «Людина ніколи не має себе за цілковитого боягуза; але вона, чого-небудь злякавшись, утікає саме на таку відстань, на якій знову відчуває себе героєм!» Тож Аґата тут і сиділа!

44. Серйозна розмова

Цієї миті до вітальні ступив Лінднер із наміром сказати стільки ж, скільки і його гостя; та, коли вони опинились одне перед одним, усе вийшло по-іншому. Аґата відразу перейшла в наступ словами, які, на її подив, виявилися куди буденнішими, ніж це відповідало б їхній передісторії.

 – Ви, певно, пригадуєте, я просила вас дещо мені пояснити, – почала вона. – Ось я й прийшла. Я добре пам’ятаю, що ви сказали проти мого розлучення. Мабуть, я зрозуміла це відтоді навіть іще краще!

Вони сиділи за великим круглим столом, відділені одне від одного всією довжиною його діаметру. Уже першої миті, щойно Лінднер переступив поріг, Аґата після тих останніх хвилин своєї самотности відчула себе так, немовби спершу пішла під воду, але потім торкнулася ногами дна; стоячи на цьому твердому ґрунті, вона кинула слово «розлучення» як принаду, хоч їй і справді хотілося почути думку Лінднера.

І він таки відповів – майже ту ж мить:

 – Я добре розумію, чому ви вимагаєте від мене цього пояснення. Вам ціле життя нашіптували, нібито віра в надлюдське й покірність заповідям, що випливають з цієї віри, – то атрибут середньовіччя! Ви довідалися, що наука таким казочкам поклала край! Та чи впевнені ви в тому, що так воно й є насправді?!

Аґата, на власний подив, завважила, що мало не на кожному третьому слові губи його під ріденькими вусиками аґресивно випиналися. Вона нічого не відповіла.

 – Чи ви про це замислювалися? – суворо провадив Лінднер. – Чи знаєте ви, яка сила-силенна запитань насправді з цим пов’язана? Я бачу: ви не маєте про них уявлення! Але ви вмієте відмахнутися від цього чудовим жестом, навіть не здогадуючись, либонь, що дієте просто з примусу чужої волі!

Лінднер наразився на небезпеку. Лишалося нез’ясованим, яких нашіптувачів він мав на увазі. Він відчував, що вже не може зупинитись. Мова його нагадувала довгий тунель, який він прорив у горі, щоб на другому її боці накинутися на поняття «побрехеньки вільнодумних чоловіків», що хизувалося там у хвалькуватому світлі. Лінднер не мав на увазі ні Ульріха, ні Гаґауера, а мав на увазі обох; він мав на увазі всіх.

 – І навіть якби ви замислились, – вигукнув він, сміливо підвищуючи голос, – і були переконані цими фальшивими вченнями в тому, що тіло – не що інше, як система мертвих корпускул, душа – гра залоз, а суспільство – торба механіко-економічних законів… І навіть якби воно так і було – а це зовсім не так, – то я не визнав би, що такі думки відбивають істину життя! Адже в того, що називає себе наукою, немає ані найменших повноважень пояснювати своїми зовнішніми методами те, що живе в людині як внутрішня, духовна переконаність. Життєва істина – це знання, що не мають початку, і факти істинного життя довести неможливо. Хто живе і страждає, той носить їх у собі як загадкову владу високих запитів і як живе витлумачення самого себе!

Лінднер підвівся. Очі в нього зблискували, мов два проповідники на подіумі, утвореному його цибатими ногами. Він позирав згори вниз на Аґату з почуттям власної вищости. «Чому він одразу так багато говорить? – міркувала вона. – І що він має проти Ульріха? Адже він із братом ледве знайомий, а виступає вочевидь проти нього!» Цієї миті жіночий досвід викликати почуття швидше, ніж це зробили б роздуми, вселив у неї впевненість, що Лінднер каже так лише через те, що в нього – просто смішно! – прокинулися ревнощі. Вона з чарівною усмішкою поглянула знизу вгору на нього. Він стояв перед нею високий, тонкий і при повній зброї, нагадуючи величезного войовничого цвіркуна якоїсь прадавньої ери. «Боже милий, – подумала вона, – зараз я знову скажу що-небудь таке, що його роздратує, і він знов напуститься на мене. Де я? В яку гру я граю?!» Її бентежило те, що вона, хоч Лінднер і викликав у неї сміх, ніяк не могла позбутися декотрих його слів, таких як «знання, що не мають початку» чи «живе ви тлумачення», – слів таких нині чужих, але у глибині душі їй знайомих, немовби вона сама завжди ними послуговувалась, не пригадуючи, однак, чи коли-небудь чула їх узагалі. На думку їй спало: «Це жахливо, але окремі свої слова він уже зронив мені в серце, мов дітей!»

Лінднер завважив, що справив на неї враження, і, задоволений цим, трохи вгамувався. Він бачив перед собою молоду жінку, в якій, здавалося, підозріло чергувалися схвильованість і награна байдужість, ба навіть зухвалість; а позаяк він мав себе за великого знавця жіночої душі, то його це не збентежило, адже вродливих жінок, як він знав, надзвичайно легко спокушає гордовитість і марнославство. Лінднер узагалі рідко дивився на вродливе обличчя без певного співчуття. Майже всі люди, обдаровані таким обличчям, були, на його переконання, мученики свого блискучого зовнішнього вигляду, який підбиває їх на чванство, а його неминучий наслідок – холодне серце й любов до всього показного. А проте буває й так, що за вродливим обличчям криється душа, і скільки невпевнености нерідко вже приховувалося за гордовитістю, скільки відчаю – за легкодумством! Часто це – люди навіть особливо шляхетні, які просто не мають змоги спертися на правильні й непохитні переконання. І тепер Лінднером помалу знов цілком опанувала думка, що людина удачлива має перейнятися помислами людини знедоленої; і коли він так і зробив, то виявив, що у формі Агатиного обличчя й тіла криється той чарівливий спокій, який притаманний лише великому й шляхетному, а її коліно у складках одягу навіть видалося йому коліном Ніоби. Лінднера вразило те, що в нього виникло саме таке порівняння, адже воно аж ніяк не відповідало його досвіду, але щодо цього шляхетність його морального болю, очевидно, мимоволі пов’язалася з підозріливим уявленням, властивим багатьом дітям, бо він відчував, що його потяг не менший, ніж його страх. Звернув він увагу тепер і на її груди, які швидко дихали, здіймаючись невеликими хвилями. Йому стало моторошно, і, якби на допомогу йому знов не прийшов його життєвий досвід, він навіть розгубився б. Але найпідступнішої миті досвід підказав йому, що в цих грудях таїться щось невисловлене, і, судячи з усього того, що він знав, таїна ця стосувалася розлучення з його колегою Гагауером; і це врятувало Лінднера від ганебного безумства, ту ж мить надавши йому можливість побажати оголення тієї таїни замість оголення цих грудей. Він побажав цього, скільки було сили, і поєднання гріха з лицарським убиванням дракона гріха явилося йому в гарячих барвах, подібних до тих, що світилися на вітражі в його кабінеті.

Агата перервала ці роздуми запитанням, з яким вона, знов опанувавши себе, звернулася до нього спокійно, ба навіть стримано.

 – Ви сказали, нібито я дію з чиєїсь намови, з примусу чужої волі! Що ви мали на увазі?

Лінднер збентежено підвів погляд, що лежав на її серці, до її очей. Такого з ним ще не було ніколи: він уже не пригадував, що сказав наприкінці. У цій молодій жінці він бачив жертву вільнодумства, яке збиває з пуття нову добу, і на радощах від перемоги забув про це.

Аґата повторила запитання, трохи його змінивши:

 – Я зізналася вам, що хочу розлучитися з професором Гаґауером, а ви відповіли мені, що я дію з чиєїсь намови. Мені корисно було б знати, що ви під цим розумієте. Кажу вам іще раз: пояснити мій крок вичерпно не можна жодною зі звичайних причин. За загальноприйнятими мірками навіть антипатія не була нездоланна. Просто я переконалася, що її потрібно не долати, а незмірно поглибити!

 – Хто вас переконав?

 – Оце і є саме те питання, вирішити яке ви й маєте мені допомогти.

Вона знов поглянула на нього з тією м’якою усмішкою, що мала, сказати б, жахливо глибокий виріз і оголювала внутрішні груди так, немовби їх прикривала тепер лише чорна мереживна шаль.

Лінднер мимоволі затулив собі від цього очі, зробивши такий порух рукою, неначе поправляв окуляри. Правда полягала в тому, що хоробрість у його світогляді, як і в почуттях, що їх він демонстрував Аґаті, відігравала ту сама боягузливу роль. Він був один із тих, хто збагнув, що смиренню дістати перемогу легше тоді, коли воно спершу зіб’є кулаком пиху, а власна вчена натура спонукала його дужче, ніж будь-якої іншої пихи, боятися пихи вільної науки, яка закидає вірі, що та – ненаукова. Якби йому сказали, що святі з їхніми молитовно піднесеними порожніми руками вже застаріли й що тепер їх потрібно зображувати із шаблюками, пістолетами й іще новішими струментами в руці, то це його, либонь, обурило б, але він не хотів, щоби зброю знань приховували од віри. Це була майже цілковита помилка, хоч її припускався не лише він; тим-то Лінднер і напустився на Аґату зі словами, які заслуговували б на почесне місце в його публікаціях, – та, мабуть, там його й посідали, – однак були недоречні щодо жінки, яка йому оце звірилась. Дивлячись на цю посланницю ворожого йому світу, яка у скромній задумі сиділа перед ним, віддана до його рук доброю чи демонічною долею, Лінднер відчував це й сам і збентежено намагався знайти їй відповідь.

 – Ет! – кинув він якомога загальніше й зневажливіше і випадково мало не влучив у саме яблучко. – Я мав на увазі той дух, який тепер у нас панує і змушує молодих людей потерпати, що їх вважатимуть дурнями, ба навіть неуками, якщо вони не поділятимуть усіх сучасних забобонів. Хіба я знаю, які гасла у вас у голові?! Дати волю пристрастям! Утвердитися в житті! Культурний розвиток особистости! Свобода думки й мистецтва! У кожному разі – будь-що, тільки не вимоги простої і вічної моралі!

Оце вдале посилення «дурнями, ба навіть неуками» втішило Лінднера своєю витонченістю й повернуло йому бойовий дух.

 – Вас, певно, дивує те, – провадив він далі, – що в розмові з вами я надаю великого значення науці, навіть не знаючи, скільки років їй присвятили ви.

 – Ніскільки! – урвала його Аґата. – Я – жінка темна! Вона на цьому аж наголосила й від такого свого, можливо, удаваного зухвальства дістала, схоже, задоволення.

 – Але ж це – ваше середовище! – з притиском уточнив Лінднер. – І нехай це буде свобода звичаїв чи то свобода науки – в тому й у тому виявляється те саме: звільнений від моралі дух!

Аґаті й ці слова видалися непоказними тінями, які падали немовби від чогось темнішого, що було десь неподалік. Вона не мала наміру приховувати свого розчарування, однак продемонструвала його зі сміхом і ущипливо нагадала Лінднерові:

 – Щойно ви порадили мені не думати про себе, а самі тільки про мене й говорите.

Лінднер сказав іще раз:

 – Ви боїтеся видатися собі несучасною!

В Аґатиних очах промайнуло роздратування.

 – Ваші слова так не пасують до мене, що я просто не знаю, що й сказати!

 – А я вам кажу: «За вас дорого заплачено, не йдіть у рабство до людей!»

Його інтонація, чужа всьому його образу, як важка квітка – хисткій стеблині, розвеселила Аґату. Настійливо, майже різко вона спитала:

 – То що ж мені робити? Я чекаю від вас якоїсь певної відповіді.

Лінднер проковтнув клубок у горлі й аж потемнів від поважности.

 – Робіть те, в чому полягає ваш обов’язок!

 – Я не знаю, в чому полягає мій обов’язок!

 – Тоді пошукайте собі обов’язків!

 – Але ж я не знаю, що таке обов’язки! Лінднер похмуро всміхнувся.

 – Ось вам і свобода особистости! – вигукнув він. – Не свобода, а лише її видимість! Ви ж бо по собі бачите: коли людина вільна, вона нещасна! Коли людина вільна, вона – привид! – додав він, ще трохи підвищивши від збентеження голос. Потому знову стишив його й переконано завершив: – Обов’язок – це те, що піднесло людство над його власними слабкостями завдяки справжньому самопізнанню. Обов’язок – це та сама істина, яку всі великі особистості або визнавали або на яку вони пророчо вказували. Обов’язок – це плід багатовікового досвіду й результат прозорливости обдарованих. Але обов’язок – це й те, що в потаємних глибинах душі виразно відчуває й найпростіша людина, якщо тільки вона живе праведно!

 – Це була пісня у тремтливому сяйві свічок, – похвально констатувала Аґата.

Лінднер також відчував, що «проспівав» фальшиво, і йому було прикро. Він мав би сказати що-небудь інше, але йому забракло духу усвідомити, в чому полягав відступ від справжнього голосу власного серця. Він дозволив собі лише подумати, що це юне створіння, мабуть, глибоко розчарувалось у своєму чоловікові, коли вже так зухвало, з таким запалом лютує на себе й хоч і заслуговує глибокого осуду, а проте гідне чоловіка сильнішого; та водночас у нього склалося враження, що вслід за цією думкою зрине ще одна, куди небезпечніша.

А тим часом Аґата повільно, однак вельми рішуче похитала головою і з тією мимовільною впевненістю, з якою одна схвильована людина дає другій звабити себе на те, що доводить сумнівну ситуацію до цілковитого краху, провадила далі:

 – Але ж ми ведемо мову про моє розлучення! І чому ви сьогодні вже не згадуєте про Бога? Чому не скажете мені просто: «Бог велить, щоб ви зосталися з професором Гаґауером!»? Я ж бо навіть не уявляю собі, що він може таке звеліти!

Лінднер роздратовано стенув своїми високими плечима; коли він зводив їх, то й сам, здавалося, просто-таки здіймався вгору.

 – Я ніколи з вами про це не розмовляв, просто ви самі робили такі спроби! – різко запротестував він. – А щодо решти, то не думайте тільки, що Господа Бога цікавлять невеличкі егоїстичні чвари в наших почуттях! На це є його закон, якому ми повинні підкорятися! Чи вам здається, що в цьому мало героїчного, тому що нині людина в усьому хоче мати «особисте»? У такому разі всім вашим претензіям я протиставляю героїзм вищий – героїзм героїчної покірности!

Кожне його слово промовляло значно більше, ніж мав право дозволити собі мирянин, навіть лише в думках; у відповідь на таку грубу наругу Аґаті, якщо вона не хотіла встати й завершити цей візит, знов лишалося тільки раз у раз усміхатись, і вона робила це так природно й упевнено, що Лінднера це чимдалі дужче збивало з пантелику й дратувало. Він відчував, як думки його тривожно бурхають, щораз розпалюючи хміль, що позбавляв його розважливости й послаблював волю зламати опір непокірного розуму і, можливо, врятувати душу, що оце перед ним опинилася.

 – Обов’язок наш нестерпний! – вигукнув він. – Обов’язок наш може виявитись огидним і мерзенним! Тільки не думайте собі, нібито я хочу бути адвокатом у вашого чоловіка й стою на його боці через те, що в мене така натура. Але ви повинні коритися закону, бо лише він ґарантує нам тривалу злагоду й захищає нас від нас самих!

Аґата засміялася з нього; вона збагнула, яку зброю обіцяють їй наслідки її розлучення, й крутнула ножа в рані.

 – У всьому цьому я мало що тямлю, – промовила вона. – Але ви дозволите, я відверто поділюся з вами одним враженням? Коли ви гніваєтесь, то стаєте якимсь трохи двозначним!

 – Ох, та облиште ви! – відмахнувся Лінднер. Він аж відсахнувся, маючи тільки одне бажання: в жодному разі більш такого не допускати. Потому, переходячи до захисту, підвищив голос і звернувся із заклинаннями до гріховного привиду, що оце сидів перед ним. – Дух не сміє коритися плоті і її чарам та страхам! Навіть удаючись до огиди! Я вам так скажу: навіть якщо приборкання плотських прикрощів, що його, схоже, зажадала від вас школа подружнього життя, виявилося нестерпним, утікати від нього ви однаково не маєте права. Бо в людині живе прагнення визволитись, і ми не повинні бути рабами огиди своєї плоті так само, як не повинні бути рабами її хтивости! Адже вам вочевидь хотілося почути саме це, а то ви до мене не прийшли б! – завершив він піднесено й уїдливо воднораз.

Лінднер стояв перед Аґатою, випроставшись на повен зріст, волосся у вусах і бороді навколо його губів ворушилося. Ніколи ще не казав він таких слів жодній жінці, крім своєї покійної дружини, але тоді почуття в нього були інші. Бо тепер до них додалася хтивість, так ніби він, замахуючись батогом, карав земну кулю, і водночас у них відчувався страх, неначе його, мовби зірваного з голови капелюха, вихором понесла вгору ця покаянна проповідь.

 – Щойно ви знов говорили якось дивно! – холодно зауважила АГата, маючи намір кількома сухими словами збити з нього пиху; але потім вона уявила собі, з якої висоти йому доведеться падати, й визнала за краще покірно змиритись; вона змовкла, а тоді голосом, який від каяття раптово немовби зробився глухішим, повела далі:

 – Я прийшла просто через те, що хотіла, аби ви мене наставляли.

У безпорадному запалі Лінднер і далі розмахував отим словесним батогом; він невиразно усвідомлював, що Агата зумисне збиває його з пантелику, але повернути назад йому було вже несила, і він вирішив покластися на майбутнє.

 – Ціле життя бути прив’язаним до людини, не відчуваючи до неї фізичного потягу, – це, звісно, тяжкий хрест! – вигукнув він. – Та хіба саме тоді, коли наш партнер виявився негідним, ми не накликали на себе цю кару тим, що не звертали достатньої уваги на знаки душевного життя?! Багато жінок усе ж таки дають засліпити себе зовнішніми обставинами, і хто знає, чи не карають людину взагалі задля того, щоб привести її до тями!

І раптом голос у нього зірвався. Агата слухала його, на згоду киваючи головою; але уявити собі Гагауера сліпучим звабником було їй не до снаги, і її веселі очі це виказали. Лінднер, украй збитий з пантелику, заверещав фальцетом:

 – Бо хто шкодує дубця, той ненавидить дитину, а хто її любить, той і карає!

Спротив його жертви остаточно обернув тепер цього житейського філософа, що досі не полишав своєї надійної спостережної вежі, на співця покарань і бентежних обставин, які їх супроводжують. Лінднер сп’янів від невідомого йому почуття, породженого тісним зв’язком його моральних осудів, що ними він допікав свою гостю, зі збудженням усієї його мужности, відчуттям, яке символічно (тепер він розумів це й сам) можна було назвати хтивістю.

Але «зухвала завойовниця», хоч вона вже мала б нарешті відкинути порожній гонор своєї земної вроди й упасти в розпач, по-діловому відреагувала й на його погрози дубцем, тихенько спитавши:

 – Хто мене карає? Кого ви маєте на увазі? Чи не маєте ви на увазі Бога?

Але ж говорити про це не можна було! Відвага раптом покинула Лінднера. Голова в нього впріла. Ім’я Всевишнього згадувати в такому зв’язку негоже. Його погляд, таким собі двозубом спрямований уперед, поволі відвернувся від Аґати. Вона це відчула. «Отже, він теж не важиться!» – промайнуло в неї. З нестямною насолодою термосила б вона цього чоловіка доти, доки з його вуст не злетіло б те, чого він не хотів їй виказати. Але на цей раз було досить; розмова дійшла своєї крайньої межі. Аґата зрозуміла, що це була тільки палахка й прозора від палахкотіння відмовка, щоб не сказати чогось вирішального. А втім, тепер і Лінднер знав: усе, що він казав, та й усе, що його бентежило, ба навіть саме перебільшення породжував лише страх перед перебільшеннями, найзухвалішим з яких було, здавалося йому, підступитись до того, що має лишатися схованим за високими словами, – підступитися з нескромними струментами почуттів і відчуттів, на що його вочевидь штовхала ця «перебільшена» молода жінка. Тепер подумки він назвав це «образою скромности віри». Бо за ці хвилини кров у Лінднера відринула від голови й потекла своїм звичним шляхом; він прийшов до тями як людина, що вздріла себе голою далеко від порогу рідної домівки, і згадав, що не має права відпускати Аґату, не втішивши її й не напутивши. Він глибоко зітхнув, відступив від неї й, погладивши бороду, докірливо промовив:

 – У вас неспокійна й несьогосвітня вдача!

 – А у вас своєрідне уявлення про чемність! – холодно відказала Аґата, бо розмовляти далі вона вже не мала бажання.

Тим часом Лінднер, щоб відновити свій авторитет в очах гості, вирішив додати ще дещо:

 – Вам би не завадило повчитись у школі реальности невблаганно тримати свою суб’єктивність у шорах, бо того, хто робити цього не вміє, його уява й фантазії дуже швидко скинуть на землю!…

Лінднер затнувся, бо ця дивна жінка й далі спонукала його голос вихоплюватися з грудей усупереч його волі.

 – Лихо тому, хто пориває зі звичаєм; він пориває з реальністю! – тихо додав він.

Аґата стенула плечима.

 – Сподіваюся побачити вас другого разу в нас! – запропонувала вона.

 – На це я змушений, однак, відповісти: «Ні, ніколи!» – несподівано й тепер уже цілком по земному відкинув пропозицію Лінднер. – У нас із вашим братом такі супротивні погляди на життя, що контактів нам краще уникати, – додав він на своє виправдання.

 – Тоді мені доведеться, мабуть, старанно відвідувати школу реальности, – спокійно відказала Аґата.

 – Ні! – ще раз кинув Лінднер, водночас якось дивно, ледь не з погрозою загородивши собою їй шлях, бо вона вже зібралася йти. – У жодному разі! Ви не повинні ставити мене у двозначне становище перед колегою Гаґауером, навідуючи мене без його відома!

 – Ви завжди такі пристрасні, як сьогодні? – насмішкувато спитала Аґата, спонукавши його так звільнити їй шлях.

На цю хвилину вона почувалася виснаженою, але загалом сповненою сил. Страх перед нею, що його таки виказав Лінднер, підштовхував її до дій, чужих її справжньому стану; та коли від братових вимог у неї враз опускалися руки, то цей чоловік повернув їй свободу порядкувати у себе в душі на власний розсуд, і її втішало те, що вона його бентежить.

«Може, я принизив свою гідність абощо?» – спитав себе Лінднер, коли Аґата попрощалася. Він звів плечі й кілька разів пройшовся туди-сюди кімнатою. Зрештою вирішив не поривати з нею зв’язків і свою ніяковість, уже досить глибоку, висловив по-солдатському: «Треба мати тверду волю, щоб, попри будь-які прикрі відчуття, не втрачати мужности!»

А Петер, коли Аґата підвелася, відскочив від замкової шпарини, де не без подиву підслуховував, що кукурікав батько «тій дурній курці».

45. Починається низка дивовижних подій

Невдовзі після цих відвідин повторилося те «неможливе», що вже мало не фізично витало навколо Ульріха й Аґати, і сталося це воістину так, що нічого й не сталося.

Того вечора вони зібралися десь розвіятись і саме перевдягалися; щоб допомогти Аґаті, вдома нікого, крім Ульріха, не було, почали вони досить пізно й тому вже чверть години страшенно поспішали, коли це настала коротка пауза. На спинках стільців, повсюди, де тільки можна, в кімнаті ще було розкладене майже все бойове спорядження, що його при такій нагоді одягають жінки, й Аґата саме дуже пильно нахилилася над своєю ступнею, як це роблять усі вони, натягуючи тоненьку шовкову панчоху. Ульріх стояв у неї за спиною. Він бачив її голову, шию, плечі й цю майже голу спину; тулуб схилився над підібганим коліном трохи набік, і від напруження на шиї напнулися три круглі складки, рівненькі й кумедні, проносячись світлою шкірою, наче три стріли; нараз розлилася тиша, й породжена нею чарівна тілесність цієї картини, здавалось, позбулася своїх рамок і перейшла в Ульріхове тіло так зненацька й безпосередньо, що він зрушив з місця і – не зовсім так мимоволі, як розгортається на вітрі полотнище стяга, але й без окремої на те волі – підкрався навшпиньках ближче і несподівано для заклопотаної панчохою Аґати дико й лагідно вп’явся зубами в одну з тих стріл, а рука його водночас обійняла сестру. Потому зуби Ульріха так само обережно відпустили свою жертву; його права рука обхопила коліно Аґати, і він, притиснувши лівою її тіло до свого, рвучко випростався й високо підняв сестру вгору. Аґата злякано зойкнула.

Досі все це відбувалося в такому самому жартівливому й пустотливому тоні, як і багато чого доти, й коли на цю сцену й лягли барви кохання, то лише, по суті, з несміливим наміром приховати його незвичайну й уже небезпечнішу природу під такою веселою і добре знайомою запоною. Та коли Аґата подолала переляк і відчула, що, власне, не витає в повітрі, а скоріше зависла в ньому, позбувшись раптом усієї ваги й підвладна вже не їй, а м’якому примусу дедалі повільнішого руху, коли вона, отже, відчула це, одна з тих випадковостей, над якими ніхто не владний, зробила так, що Аґата видалася собі в такому становищі навдивовижу впокореною, спокійною, просто-таки звільненою від усіх земних тривог; одним порухом, який змінив рівновагу її тіла і якого Аґата ніколи не змогла б повторити, вона позбулася й найостаннішої шовковинки примусу, повернулася обличчям, падаючи, до брата, і, немовби здіймаючись ще й у падінні, хмаринкою щастя опустилася йому в руки. М’яко притискаючи її тіло до свого, Ульріх відніс сестру через уже огорнену сутінками кімнату до вікна й поставив поруч із собою в лагідне вечорове світло, яке залило її обличчя, мов сльози. Попри зусилля, потрібні для всього цього, й примус, якого Аґата зазнала з боку Ульріха, їхній вчинок здавався обом на диво далеким від зусиль і примусу; це можна було б знов порівняти, либонь, із дивовижним вогнем картини, яка для руки, що її торкається, становить усього-на-всього сміховинну, покриту фарбами площину. Так само й вони не бачили в цьому нічого іншого, крім фізичного процесу, який цілком опанував їхню свідомість; і все ж поряд із звичайним, за своєю природою безневинним, спершу навіть трохи грубуватим жартом, що змусив працювати всі м’язи, мав цей процес і ще одну природу, яка надзвичайно ніжно розслаблювала все тіло й водночас проймала його невимовною чуттєвістю. Вони запитально обійняли одне одного за плечі. Спорідненість тіл відгукнулася в них так, неначе обоє виросли з одного кореня. Вони поглянули одне одному в очі так допитливо, мовби нічого подібного досі не бачили. І хоч розповісти про те, що, власне, сталося, ні він, ні вона не змогли б, оскільки брали в цьому надто палку участь, обоє все ж таки, здавалося їм, знали, що хвилину тому на мить зненацька опинилися в самісінькому цьому спільному стані, на межі якого вже так довго зволікали, який уже так часто одне одному змальовували і за яким завжди спостерігали, однак, лише збоку.

Якби вони подумали тверезо (а обоє потай так і зробили), то це навряд чи виявилося б, звичайно, чимось більшим, ніж чарівною випадковістю, і наступної хвилини – або принаймні коли б вони повернулися до якої-небудь справи – не лишило б по собі й сліду. Але цього не сталося. Навпаки, вони відійшли од вікна, ввімкнули світло, взялися кожне за щось своє, але невдовзі все облишили; і Ульріх, хоч вони нічого одне з одним і не погоджували, ступив до телефону й повідомив туди, де їх очікували, що вони не прийдуть. Він був уже у вечірньому костюмі, але незастебнута Аґатина сукня ще звисала в неї з плеча, і вона аж тепер заходилася поправляти коси. Технічні шуми, що домішувалися до його голосу в слухавці, й поновлений зв’язок із зовнішнім світом анітрохи не протверезили Ульріха; він сів навпроти сестри, що кинула клопотатися собою, і, коли погляди їхні зустрілися, ні в чому вже не було більшої певности, ніж у тому, що рішення ухвалено й тепер до будь-яких заборон їм байдуже. Та вийшло інакше. Їхня згода нагадувала їм про себе з кожним подихом; це була згода вперто вистраждана – нарешті скинути з душі камінь палкого жадання, – і вистраждана так солодко, що думки здійснити мрію майже відривалися від них і в уяві вже їх поєднували, подібно до того, як буря жене перед хвилями пінясте шумовиння. Та ще глибше бажання закликало їх до спокою, і вони були вже не в змозі ще раз потягтися одне до одного. Вони цього й прагли, але порухи плоті стали їм не до снаги, й обоє відчували якусь невимовну пересторогу, яка не мала нічого спільного з вимогами доброзвичайности. Зі світу поєднання досконалішого, хоч іще й невиразного, яким вони доти раювали, немовби в алегорії-мрії, до них долинула, здавалося, вимога вища, повіяло передчуттям вищим, чи то цікавістю, чи то передбаченням.

Вони застигло сиділи, збентежені й замислені, і нарешті, опанувавши свої почуття, нерішуче почали розмову.

Ульріх непритомно, як ото звертаються до порожнечі, промовив:

 – Ти – місяць… Аґата його зрозуміла. Ульріх сказав:

 – Ти літала на місяць, а він подарував тебе мені знов. Аґата мовчала. Так усім серцем вбирають у себе місячні розмови.

Ульріх сказав:

 – Це – алегорія. «Ми були в нестямі», «ми помінялися тілами, не торкаючись одне одного» – це теж алегорії! Але що таке алегорія? Крапля реальности з дуже великою часткою перебільшення! І все ж таки я міг би заприсягтися, що перебільшення, хоч це й малоймовірно, було дуже незначне, а реальність – вже майже величезна!

Далі він не став говорити. Він подумав: «Про яку реальність я кажу? Хіба є ще одна?»

Якщо в цьому місці розмову брата із сестрою облишити і вдатися до якого-небудь порівняння, що принаймні певною мірою визначило її русло, то можна, мабуть, сказати, що ця реальність, далебі, найбільше була споріднена з тією реальністю, яка в місячні ночі зазнала фантастичних змін. Якщо, однак, не розуміти і її, вбачаючи в ній лише привід для такого собі фанатизму, що його вдень краще тримати в шорах, то тоді, коли вже казати правду, краще уявити собі геть неймовірне: що на певному клапті землі всі емоції справді, немовби якимись чарами, змінюються, щойно цей клапоть вислизає з марної метушливости дня й пірнає у сповнену почуттів і відчуттів тілесність ночі! У шепітному пошлюбленні світла й тіней не лише тануть і утворюються наново зв’язки зовнішні, але й внутрішні сходяться водно по-новому. Вимовлене слово втрачає впертий власний сенс і набуває сусіднього. Усі запевнення виражають тільки одну-однісіньку плинну подію. Ніч обіймає всі суперечності своїми мерехтливими материнськими руками, й біля грудей її жодне слово не фальшиве й не праведне, а кожне становить те незрівнянне народження духу з мороку, яке людина пізнає в новій думці. Тож усе, що відбувається місячної ночі, позначене неповторністю. Воно позначене врочистістю. Безкорисливою щедрістю й поступливістю. Кожна звістка – це доброзичлива дільба. Кожна пожертва – одержання. Кожне зачаття тисячами ниток вплітається у схвильованість ночі. Просто бути – це єдиний шлях до пізнання того, що діється. Бо в такі ночі «я» нічого собі не лишає – ні суворого владання собою, ні навіть спогадів; урочиста самосутність переливається в безмежну самовідданість. Ці ночі сповнені безглуздого передчуття, немовби має статися щось небувале, таке, чого збіднілий денний розум навіть не годен собі уявити. І мріють не вуста, а тіло, від голови до ніг, над темінню земною й під світлом небесним воно впряжене у хвилювання, що тріпоче поміж двома світилами. І перешіптування із супутниками сповнене цілком невідомої чуттєвости, це – не чуттєвість якоїсь окремої людини, а чуттєвість земного, загалом усього того, що намагається проникнути у відчуття, це – раптово оголена ніжність світу, яка повсякчас торкається всіх наших почуттів і якої торкаються почуття наші.

Ульріх, далебі, ніколи не помічав за собою аж такої пристрасти помріяти під місяцем; та коли зазвичай ковтаєш життя, нічого не відчуваючи, то іноді, вже багато пізніше, на язику з’являється його присмак, що вже став примарним; і ось тепер усе, про що він не домріяв при місяці, всі безтурботно, в самоті, поки він не пізнав сестри, проведені ночі раптом знов ожили в ньому безкраїми, залитими сріблом чагарями, місячними відблисками на траві, розлогими яблунями, скрипучим морозом і позолотою на чорній воді. Усе це були деталі, не пов’язані між собою, вони ніколи не становили чогось цілого, але тепер змішалися, мов пахощі численних трав в ароматі хмільного трунку. Й коли він поділився своєю думкою з Аґатою, вона це також відчула.

Тому все, що він казав доти, Ульріх зрештою узагальнив у словах:

 – Те, що відразу, вже першої миті звело нас докупи, можна сміливо назвати життям місячних ночей!

А сестра глибоко зітхнула. Це могло означати що завгодно; і, мабуть, означало: «Але чому ж ти не знаєш таких чарів, щоб нам не розлучитися в останню мить?!» І вона знову зітхнула – так природно й відверто, що й сама того не помітила.

І це був новий початок руху, який їх зближував і водночас тримав на відстані одне від одного. Глибоке хвилювання, що його сповна зазнають разом двоє людей, лишає в них голу інтимність знемоги; це робить навіть суперечка, а ніжність почуттів, що висмоктує з людини мало не всі соки, – й поготів! Отож тепер Ульріх, слухаючи, як нарікає без слів Аґата, мало не обійняв її розчулено й захоплено, як коханець уранці після перших бур обіймає свою обраницю. Його рука вже торкнулася її плеча, все ще оголеного, й Аґата, всміхнувшись, здригнулася від цього доторку; але в очах її ту ж мить знов промайнуло й мимовільне застереження. Дивні видива постали цієї хвилини в його голові. Аґата за ґратами. Або її силоміць відірвали від нього чужі кулаки, й вона, віддаляючись, злякано махає йому руками. Потім і сам він, знесилений, виявився не лише покинутим, а й таким самим розлучником… Може, то були одвічні картини любовних сумнівів, тільки потріпані буденщиною, а може, й ні. Він залюбки поговорив би про це з Аґатою, але вона вже відвела від нього погляд до прочиненого вікна й нерішуче підвелася. У їхніх тілах не вщухала лихоманка кохання, але тіла ці не важилися пройти все спочатку, а за вікном, фіранки на якому були майже відслонені, було те, що позбавило їх уяви, без якої плоть лишається грубою або легкодухою. Коли Аґата ступила перші кроки в той бік, Ульріх, здогадавшись про її згоду, погасив світло, щоб було видно ніч. Місяць завис над верхівками сосон, чорнота яких із зеленуватим вилиском флеґматично бовваніла на тлі золотисто-синьої височіні й мерехтливо-блідої далини. Аґата невдоволено розглядала цей невеличкий, глибокий клаптик світу.

 – Отже, все ж таки не більше, ніж місячна романтика?! – спитала вона.

Ульріх дивився на неї, не відповідаючи. У сутінках її золотисті коси на тлі білястої ночі палали вогнем, розтулені вуста обернулись на тіні, краса її була чарівна й нестерпна.

Та, мабуть, і вона бачила його таким самим – із синіми очницями на білому обличчі, – бо повела далі:

 – А знаєш, на кого ти тепер схожий? На «місячного П’єро»! Це – заклик до обережности!

Розхвильована, ладна заплакати, вона хотіла його трохи образити. Адже колись усі молоді нікчеми накидали на себе бліду машкару помісячному самотнього П’єро – напудреного й білого, мов крейда, з червоними, наче кров, губами, покинутого Коломбіною, якої самі вони ніколи не мали, – й здавалися собі хворобливо-примхливими; через це пристрасть до місячних ночей значною мірою набувала смішного відтінку. Але

Ульріх, спершу неабияк засмутивши сестру, з готовністю погодився з нею.

 – І від «Смійся, паяце!» у тисяч міщан, коли вони слухали цю арію, поза спиною пробігав мороз глибокого співчуття, – гірко запевнив він її. Але потім тихенько, майже пошепки додав: – Річ у тім, що все це коло почуттів викликає підозру! А тим часом вигляд у тебе цієї хвилини такий, що за нього я віддав би всі спогади свого життя!

Агатина рука знайшла його руку. Тихо й палко Ульріх провадив:

 – Наша доба під високою розкішшю почуттів розуміє просто розкошування почуттів і звела місячний хміль до сентиментальної розбещености. Цій добі і невтямки, що він має бути або незбагненним психічним розладом, або фрагментом якогось іншого життя!

У цих словах – саме через те, що в них, мабуть, крилося перебільшення – була віра, а коли так, то були й крила авантюри.

 – На добраніч! – несподівано сказала Агата.

Вона відступила од вікна, запнувши фіранку так поквапно, що картина, де вони стояли в місячному сяйві, вмить зникла. І, перше ніж Ульріх увімкнув світло, Агата, прихопивши з собою ніч, устигла вийти з кімнати.

А крім того, Ульріх і не намагався її затримати.

 – Цієї ночі ти спатимеш так нетерпляче, як перед великою екскурсією! – гукнув він їй навздогін.

 – Так я й хочу зробити! – почув він у відповідь, коли причинялися двері.

46. Місячне сяйво вдень

Коли другого ранку вони побачилися знов, то здалеку враження спочатку було таке, ніби у звичайному помешканні раптом наштовхуєшся на незвичайну картину, ба навіть таке, ніби десь на природі натрапляєш на видатний мистецький витвір: зненацька перед тобою постає в чуттєвому сприйнятті острів сенсу, піднесення й ущільнення духу над плинним низькодолом буття! Та коли потім вони підійшли одне до одного ближче, то обоє розгубились, і від минулої ночі в їхніх поглядах відчувалася лише стома, яка затінювала ці погляди ніжним теплом.

А втім, хто знає, чи викликало б кохання таке саме зачудування, якби воно не стомлювало! Коли Аґата з Ульріхом завважили болісне відлуння вчорашньої схвильованости, вони знову відчули щастя, як його відчувають закохані, пишаючись тим, що ледве не померли від фатальної пристрасти. Але радість, яку брат із сестрою давали одне одному, була не лише таким почуттям, вона хвилювала ще й очі. Барви й форми, що поставали перед ними, були розмиті й бездонні і все ж таки різко виділялися, мов букет квітів, що пливе на темній воді. Вони мали чіткіші обриси, ніж звичайно, однак такі, що важко було сказати, чим це спричинено, – виразністю того, що бачили очі, чи його глибше прихованим замилуванням. Враження це стосувалося як чітко окресленої сфери сприйняття та уваги, так і туманної сфери почуттів; саме через це воно й зависало поміж світом внутрішнім і зовнішнім, як поміж вдихом і видихом зависає затриманий подих, і нелегко було збагнути – що якось дивно суперечило глибині цього враження, – чи то воно належить до сфери фізичного, чи то своїм виникненням завдячує просто загостреному внутрішньому зацікавленню. Обоє вони навіть не хотіли про це замислюватись, бо їх стримувала якась сором’язливість здорового глузду; і згодом вона ще довго спонукала їх триматися на відстані одне від одного, хоч їхня чуттєвість стала ще глибшою й, либонь, могла навести на думку, що межі й між ними самими, й між ними та світом раптово трохи змістилися.

Погода знову настала літня, й вони подовгу бували на природі. У парку цвіли квіти й кущі. Коли Ульріх задивлявся на яку-небудь квітку, – ні, це зовсім не була давня звичка колись нетерплячого чоловіка, – то тепер цьому спогляданню іноді вже не бачив кінця-краю, та й початку, якщо вже казати правду, теж ні. Якщо він випадково знав назву квітки, то це був порятунок у морі безкінечности. Тоді золотисті зірочки на голій стеблині означали «куряча сліпота», а оті ранні листочки й китички – «бузок». Та коли назви він не знав, то навіть кликав садівника, бо тоді той старий чоловік називав яке-небудь незнайоме слово, й у всьому знов наставав лад, і прадавні чари, коли знання правильного ім’я захищає від непогамовної дикости речей, доводили, як і десятки тисяч років тому, свою заспокійливу силу. Але ставалося й так, що Ульріх опинявся перед якою-небудь гілочкою чи квіточкою сам, без помічників, поблизу не було навіть Аґати, щоб поділитися з нею своєю необізнаністю. Тоді йому раптом починало здаватися, що збагнути ясну зелень молодого листочка годі й думати, а загадково обмежене розмаїття форм малесенького квіткового віночка ставало неперервним колом безкінечних перемін. До того ж такий чоловік, як Ульріх, якщо він себе не ошукував (а цього не могло статися вже хоча б з огляду на Аґату), навряд чи вірив у сором’язливе побачення з природою, шепіт, короткі погляди, побожність і німа музика якого – то радше привілей святої простоти, якій, щойно вона покладе голову в траву, ввижається, нібито їй уже лоскоче шию сам Господь Бог, хоч у будень вона не має нічого проти, щоб цією природою поторгували й на фруктово-овочевій біржі. Ульріх відчував огиду до такої примітивної, нічого не вартої містики, яка в основі свого незмінного замилування понад усяку міру розбещена, й надававперевагу скоріше безпорадним спробам позначити словами яку-небудь до болю виразну барву чи описати одну з тих форм, що так необачно-настирливо промовляли самі за себе. Бо в такому стані слово не крає, і плід лишається на гілці, хоч і здається, нібито він уже в тебе у роті; це, мабуть, – перша загадка світлої, як день, містики. Й Ульріх намагався пояснити це сестрі, хоч і з тією прихованою метою, щоб одного разу це не щезло, мов ілюзія.

Та завдяки цьому після стану, сповненого пристрасти, помалу запанував стан спокійнішої, іноді майже дозвільної бесіди, який заслоняв їх, ніби ширма, одне від одного, хоч вони й бачили крізь цю ширму наскрізь. Зазвичай вони лежали в парку на двох великих шезлонґах, що їх завжди перетягували вслід за сонцем; на початку літа це сонце мільйонний раз осявало чудеса, які воно творить щороку; й Ульріх розповідав багато чого з того, що саме наверталося йому в голову й там обережно заокруглювалось, як місяць, що став тепер зовсім блідим і бруднуватим, чи як мильна булька. Отак і вийшло, й то досить скоро, що одного разу він завів мову про той прикрий абсурд, який багато хто проклинає: нібито будь-яке розуміння передбачає певну поверховість, потяг до поверхні, і це, до речі, відбивається, мовляв, у слові «схоплювати» і пов’язано з тим, що на самому початку всі враження й переживання люди осягали не окремо одне від одного, а в поєднанні одне з одним і тому неминуче зводили їх докупи частіше на поверхні, ніж у глибині. Далі він провадив:

 – Отож коли я стверджую, що отой газон перед нами – зелений, то це звучить досить певно, хоча сказав я не так уже й багато. І справді, не більше, ніж якби повідомив тобі про якого-небудь зустрічного чоловіка, що він – із родини Ґрюнів^[32]. А скільки ж, Боже ти мій, на світі тих Ґрюнів! Краще вже мені обмежитися висновком, що цей зелений газон – зелений по-газонному чи взагалі що він зелений, як газон, недавно побризканий невеличким дощиком… – Він мляво примружився, поглядаючи на молоденьку, осяяну сонцем травичку й промовив: – Ти, либонь, і справді описала б це саме так, бо шовки та ситці привчили тебе все унаочнювати. А ось я, навпаки, міг би цей колір, либонь, навіть зміряти. Довжина його хвилі – здається, п’ятсот сорок мільйонних міліметра; і тоді цей зелений колір виявляється немовби впійманим і прибитим цвяхами до певного місця! Але він ту ж мить від мене втікає, поглянь-бо: адже в цьому земляному кольорі є щось і матеріальне, щось таке, для чого кольорові визначення не придатні взагалі, бо воно не таке, як той-таки зелений колір шовкової чи вовняної тканини. І ось ми знов повертаємось до глибокого відкриття, що зелена трава – саме трав’янисто зелена!

На думку Аґати, закликаної у свідки, цілком зрозуміло було те, що не можна було нічого зрозуміти, й вона відповіла:

 – Я раджу тобі якось уночі поглянути на дзеркало: воно темне, аж чорне, ти в ньому взагалі майже нічого не бачиш. І все ж таки це «нічого», поза всяким сумнівом, – щось інше, аніж «нічого» темряви поза дзеркалом. Ти здогадуєшся, що перед тобою – скло, подвоєння глибини, що це скло ще має якусь залишкову здатність мерехтіти, – і все ж таки нічого, анічогісінько там не бачиш!

Ульріх посміявся з того, що сестра ладна отак відразу зіпсувати репутацію знань; він зовсім не вважав, що поняття нічого не варті, й добре розумів – хоч цього й не показував, – чого ними можна досягти. Він хотів лише звернути увагу на те, які незбагненні часом бувають окремі переживання і враження, що їх із цілком зрозумілих причин доводиться зазнавати самому й на самоті, навіть бувши вдвох. Він сказав ще раз:

 – Адже «я» ніколи не сприймає кожне своє враження й те, що з нього випливає, окремо, а завжди сприймає його у зв’язках, в реальній чи вигаданій, подібній чи неподібній відповідності з рештою; тому все, що має назву, прилягає одне до одного багатьма різноманітними гранями й лініями, як ланки великих і неозорих сукупностей, одне спирається на одне й виявляється під загальною з ним напругою. Та саме через це, – раптом повів він уже іншим тоном, – коли ці зв’язки з якої-небудь причини не спрацьовують і не реаґує жоден із внутрішніх ланцюгів, відразу знов опиняєшся перед нелюдською, навіть анульованою й безформною світобудовою, яку навіть неможливо описати.

Так вони повернулися до того, з чого почали розмову, але як наслідок Аґата відчула темну світобудову, безодню всесвіту, відчула Бога, який мав їй допомогти!

Брат сказав:

 – Розуміння поступається місцем невтоленному подивуванню, а навіть найдрібніше враження – від оцієї ось травинка чи від м’яких звуків, коли твої вуста он там промовляють яке-небудь слово, – стає ні з чим не порівнянним, самотнім, як світ, набуває незбагненної егоїстичности й розливає густий дурман!…

Він змовк, нерішуче покрутив у руці травинку й зрадів, почувши, що Аґата – схоже, так само необачно, як і безпідставно, – повернула розмову знов на землю. Бо тепер вона відповіла:

 – Якби тут було сухіше, я лягла б на траву! Поїдьмо куди-небудь! Так кортить полежати на лугу, скромно повернутися до природи, як викинутий черевик!

 – Але це теж означає тільки одне: дістати свободу від усіх почуттів, – відказав Ульріх. – А сам Бог, либонь, відає, що б із нами було, якби й вони не ходили чередою – всі оці кохання, ненависті, страждання й чесноти, які в кожної людини нібито свої. Ми позбулися б, мабуть, будь-якої здатности міркувати й діяти, бо наша душа створена задля того, що повторюється, а не задля чогось нечуваного й небаченого.

Ульріх почувався пригніченим; йому здавалося, що він посунувся ще далі в нікуди, й він, тривожно нахмуривши брови, пильно вдивлявся в сестрине обличчя.

Та Аґатине обличчя було ще ясніше, ніж повітря, яке оточувало його і бавилося її косами, коли вона відповіла, процитувавши щось із пам’яти: – «Не знаю, де я, себе я ще шукаю, про це довідатися хочу, почути звістку. Пірнув я в джерело його кохання, неначе в море – глибоко на дно, де, крім води, нічого вже не бачиш і не відчуваєш».

 – Звідки це? – поцікавився Ульріх, аж тепер завваживши, що вона тримає в руках книжку з його власної бібліотеки.

Аґата, не відповідаючи братові, прочитала з книжки:

 – «Я всі свої спромоги перевершив і дійшов до темних сил. Я чути став у безгомінні й бачити – в пітьмі. Бездонним стало в мене серце, душа кохання позбулась, мій розум форму втратив, моя природа – суть свою».

Нарешті Ульріх упізнав книжку й усміхнувся. Аж тепер Аґата сказала:

 – З твоїх книжок. – І, згортаючи томик, завершила цитату напам’ять закликом: «Чи ти – це сам ти, а чи ні? Про це нічого я не знаю, й нічого в цьому я не тямлю, і в собі не тямлю теж. Я закохавсь, але не знаю, в кого; ні вірний я, ані зрадливий. Що ж я таке? Не тямлю я в своїм коханні навіть; у мене серце сповнене кохання, і водночас порожнє від кохання!»

Загалом її чіпка пам’ять не любила втілювати свої спогади в поняття, а зберігала їх чуттєво нарізно, як зберігають там вірші, й через це в її словах завжди невловимо відчувалася присутність душі й тіла, навіть коли Аґата казала про що-небудь просто так, ненароком. Ульріхові пригадалася сцена перед батьковим похороном, коли Аґата прочитала йому несамовито-прекрасні вірші Шекспіра. «Який же несамовитий її норов проти мого! – подумав він. – Таки мало я дозволив собі сьогодні сказати!» Він ще раз зважив подумки тлумачення «ясної, як день, містики», що його дав сестрі. Ним він загалом припускав можливість тимчасово відступати від звичного й перевіреного ладу у сприйняттях і переживаннях; і якщо дивитися на це так, то їхні переживання і враження просто улягали закону емоційнішому, ніж закон звичайного досвіду, й нагадували малих дітей з буржуазної родини, що опинились у трупі мандрівних акторів. Більше він, виходить, сказати не зважився, хоч кожен куточок простору поміж ним і сестрою вже багато днів був повен незавершених подій! І помалу він почав замислюватись над тим, чи не можна повірити в щось більше, аніж у те, в чому він собі зізнавався.

Після такої напруженої кульмінації в цьому обміні думками вони з Аґатою знову повідкидались у своїх шезлонґах, і їхні слова, відлунавши, потонули в парковій тиші. Оскільки ми вже згадували, що Ульріх почав замислюватися над одним запитанням, то треба, звичайно, сказати й про те, що нерідко відповіді передують своїм запитанням, як ото чоловік, поспішаючи, – розмаяним полам свого розстебнутого плаща. Думка, яка не давала Ульріхові спокою, була несподівана й разюча, і віри вона, по суті, й не вимагала, а вже тим, що з’явилася, породжувала подив і враження, що такий мимовільний здогад тепер ніколи, мабуть, не забудеться, і через його претензійність на душі в Ульріха було трохи незатишно. Він звик міркувати не так безбожно, як незалежно від Бога, що, коли висловлюватись по-науковому, означає: при будь-якій нагоді надавати змогу звертатися до Бога почуттям, адже таке звертання не сприяє пізнанню, а лише заводить у непрохідні нетрі. І цієї хвилини він також анітрохи не сумнівався в тому, що так і лише так діяти й треба, адже найпомітніші відкриття людський розум почав робити мало не після того, як став уникати зустрічатися з Богом. Але думка, що несподівано прийшла Ульріхові в голову, казала: «А що, коли саме це небожественне і є сучасний і своєчасний шлях до Бога?! Кожна доба мала до нього власний духовний шлях, який відповідав її найбільшим інтелектуальним силам; то чи не наша це доля – доля доби мудрого й практичного досвіду: зректися всіх мрій, леґенд і надуманих понять лише через те, що ми, опинившись на вершині пізнання й відкриття світу, знову ступимо на цей шлях і набуватимемо на ньому досвіду початківців?!»

Такий висновок доказової сили не мав, жодної, і Ульріх про це знав; більшості людей цей висновок видався б навіть безглуздим, але Ульріха це не тривожило. Власне, він не мав би дійти його й сам. Науковий метод – адже зовсім іще недавно Ульріх вважав його правомірним – полягає не лише в логіці, а й у тому, що поняття, здобуті на поверхні явищ, на «практиці», цей метод занурює у глибину явищ і тлумачить їх, спираючись на доти здобуті поняття; усе земне, щоб заволодіти ним, спустошують і споганюють, і напрошувалося заперечення, що цей метод не варто було б поширювали й на неземне. Але тепер це заперечення Ульріх опротестовував: пустеля – не заперечення, вона з давніх-давен була колискою небесних видінь; а крім того, перспектив, яких ще не досягнуто, не можна й передбачити! При цьому його уваги уникло те, що він перебував, можливо, ще в одній суперечності з самим собою або звернув зі свого шляху. Апостол Павло називає віру впевненим очікуванням речей, на які покладаєш надії, а також переконаністю в існуванні речей, яких не бачиш; і спротив цьому визначенню, спрямованому на осягнення, визначенню, що стало переконанням освічених людей, домінував у серці Ульріха. Віра як зменшувальна форма знання була огидна його єству, вона – завжди «наперекір здоровому глузду»; зате він мав хист бачити, «дослухаючись здорового глузду», особливий стан і поле діяльности для промітних голів. Згодом Ульріх мав іще докласти чимало зусиль, щоб цей спротив тепер послабився, та поки що він нічого такого не помічав, бо цієї хвилини в його голові роїлися інші думки, які його захоплювали й розважали.

Він почав перебирати приклади. Життя ставало чимдалі одноманітнішим, позбавленим своєрідности. В усі розваги, хвилювання, різновиди відпочинку, ба навіть у пристрасті проникало щось типове, механічне, статистичне, серійне. Воля до життя ставала якоюсь просторою й мілкою, мов річка, уповільнена перед гирлом. Воля до мистецтва вже мало не викликала підозри сама в себе. Скидалося на те, що час починав знецінювати індивіда, не в змозі відшкодувати цю втрату новими колективними звершеннями. Такий вигляд мало обличчя часу. І це обличчя, яке було так важко збагнути, яке він колись любив і намагався поетично обернути на клекітний кратер гуркотливого вулкана, бо разом з тисячами таких самих відчував себе молодим, обличчя, що від нього він, як і ті тисячі, відвернувся, не звладавши з тим жахливо потворним видовищем, – це обличчя змінилося, стало спокійним, лукаво-прекрасним і засвітилося зсередини завдяки одній-однісінькій думці! Бо що, коли світ знецінює не хто інший, як сам Бог?! Хіба світ ураз не набуває тоді знову сенсу й радощів? І хіба Бог уже не мав би його знецінити, якби наблизився до нього бодай на один-однісінький невеличкий крок? І хіба не було б уже єдиною справжньою пригодою побачити хоч би натяк на таке наближення?! Роздуми ці мали безглузду послідовність низки пригод і були в голові Ульріха такі чужі, що йому ввижалося, ніби він бачить сон. Час від часу він обережно позирав збоку на сестру, так наче потерпав, що вона зверне увагу на його поведінку, і кілька разів її білява голова бачилася йому світлом у світлі на тлі неба, й повітря, що бавилося в її косах, бавилося, здавалось йому тоді, і з хмарами.

У такому разі Аґата теж трохи підводилась і вражено роззиралася. Тоді вона намагалась уявити собі, як воно було б, якби раптом звільнитися від усіх життєвих почуттів і відчуттів. Навіть простір, цей завжди незмінний, позбавлений будь-якого змісту куб, мабуть, змінився б, міркувала вона. Коли Аґата на хвильку заплющувала очі, а потім їх розплющувала, внаслідок чого парк поставав перед її зором незайманим, ніби щойно створеним, вона помічала так виразно й так нереально, немовби це було видиво, що напрямок, який пов’язував її з братом, вирізняється з-поміж решти напрямків. Парк «обступав» цю лінію, і хоч ні в деревах, ні в алеях, ні в решті реального оточення нічого не мінялося, в чому вона легко могла переконатись, усе було дотичне до цього зв’язку, як до осі, й через те помітно зазнавало непомітних змін. Нехай це звучало й суперечливо, але вона могла б із таким самим правом сказати, що світ там чарівніший, а може, й болісніший; вражало те, що здавалося, ніби бачиш це навіч. Крім того, впадало в очі, що всі речі довкола мали жахливо занедбаний і покинутий вигляд, але воднораз і жахливо прекрасний, живий; складалося враження, що вони помирали від ніжности чи знепритомніли від пристрасти, так наче їх щойно облишило щось таке, чому й ім’я не придумаєш, таке, що надавало їм просто-таки людської сприйнятливости й чуттєвости. І те саме, що сталося зі сприйняттям простору, сталось і з відчуттям часу; цей конвеєр, цей ескалатор з його жахливою причетністю до смерти іноді, здавалося, спинявсь, а іноді, ні з сього ні з того рушав далі. Бувало, на якусь одну зовнішню мить час усередині зникав, і не лишалося жодних ознак того, чи надовго він перервався – на хвилину, на годину?

Якось Ульріх застав сестру за таким дослідженням і, мабуть, щось про нього здогадався, бо, всміхнувшись, тихо промовив:

 – Мудреці кажуть, нібито для богів тисячоліття – це не довше, ніж змигнути оком!

Потім обоє знову відкинулися в своїх шезлонгах, наслухаючи далі мрійливу мову тиші.

Агата міркувала: «Усе це зробив лише він; і все ж таки в кожній його усмішці проглядає сумнів!» Але сонце невтомно й ніжно лило своє тепло, мов снодійне, на його розтулені вуста, Агата відчувала це по своїх вустах, і їй ввижалося, що вона з братом – одне ціле. Вона спробувала уявити себе на його місці й угадати його думки, чого обоє вони, власне, не допускали, бо такий імпульс ішов не від творчої участи, а ззовні; до того ж такий відступ від взаємної згоди вимагав ще більшої секретности. «Він не хоче, щоб із цього вийшла тільки любовна історія! – сказала подумки вона й додала: – Я теж цього не хочу!» – І відразу по цьому: – Після мене він уже не кохатиме жодної іншої жінки, бо це – вже не любовна історія, це – взагалі остання любовна історія, яка може бути! – І ще додала: – Ми станемо, мабуть, такими собі останніми могіканами кохання!» Цієї хвилини вона була здатна розмовляти з собою і таким тоном, бо, поклавши руку на серце, могла сказати, що, звичайно, й цей зачарований парк довкола них з Ульріхом – радше мрія, ніж дійсність. Направду вона не думала, що Тисячолітнє царство вже, можливо, настало, хоч у цій назві, колись ужитій Ульріхом, і відчувався твердий ґрунт. Їй здавалося навіть, що снага чогось бажати назавжди покинула її, а там, де в неї звичайно зринали мрії (вона й сама не знала, де це), тепер жорстоко промовляв здоровий глузд. Вона пригадувала, що доти, як у її життя ввійшов Ульріх, їй, по суті, легше було злетіти на крилах уяви, сон наяву – як той, що в ньому цієї хвилини витала її душа, – переносив її, бувало, за межі життя, у світ після смерти, ближче до Бога, до сил, які приходили і брали її з собою; або той сон переносив її лише в сусідство з життям, де зникають поняття й починається перехід до лісів і лугів уявлень. І ніколи ж бо не можна було зрозуміти, що то таке! І ось вона спробувала пригадати оті давні уявлення. Але на думку їй спав лише гамак, напнутий поміж двома величезними пальцями, і розгойдувало його безмежне терпіння; потім у тиші щось здіймається над тобою – неначе двоє високих дерев, – і ти поміж них підносишся вгору й зникаєш; і нарешті – порожнеча, незрозуміло як і чому наповнена якимсь зрозумілим змістом. Оце, либонь, і всі проміжні образи і картини інтуїції й уяви, в яких колись знаходила втіху її жага. Та чи були ці образи й картини і справді лише проміжні й половинчасті? На свій подив, помалу Аґата почала помічати щось дуже незвичайне. «Далебі, – подумала вона, – таки правду кажуть: з очей спадає полуда! І що більше вона спадає, то краще стає видно!» Адже те, що колись вона, Аґата, собі уявляла, майже в усьому було, мабуть, саме те, що тепер спокійно й уперто поставало перед нею, щойно вона придивлялася пильніше! Нечутно ввійшло воно в її світ. Щоправда, Бог – на відміну від догматика, який повівся б, мабуть, інакше, – лишився далекий від її пригоди, зате вона вже не була в цій пригоді сама. Такими виявились єдині дві зміни, якими здійснення відрізнялося від провіщення, і відрізнялося воно на користь земній природності.

47. У світі людей

У наступні дні й тижні вони сховалися від усіх знайомих, здивувавши їх тим, що послалися на свій від’їзд і так відмовилися спілкуватись.

Здебільшого вони тайкома лишалися вдома, а коли виходили, то уникали місць, де могли трапитися люди їхнього кола; але вони відвідували місця розваг і невеликі театри, де були певні, що нікого не зустрінуть, а загалом, виходячи з дому, відразу просто вливалися в потоки великого міста, які, втілюючи його потреби, залежно від пори дня чи ночі з точністю припливів і відпливів десь в одному місці збирають людську масу, а десь в іншому її розсмоктують. Ульріх з Аґатою здавалися на волю цих потоків, не маючи певних намірів. Їм було приємно робити те, що робило багато людей, і вони жили разом із ними життям, яке тимчасово знімало з них душевну відповідальність за власний спосіб життя. І ніколи ще їхнє місто не здавалося їм таким привабливим і воднораз таким чужим. Будинки у своїй сукупності становили величну картину, навіть коли в чомусь окремому чи кожен окремо привабливі й не були; гамір розливався в розрідженому спекою повітрі, ніби глибока річка, що піднялася до самісіньких дахів; у навальному, приглушеному глибиною вулиць світлі люди мали пристрасніший і загадковіший вигляд, ніж цього, мабуть, заслуговували. Усе бриніло, пишалося, пахло – так своєрідно й незабутньо, немовби давало зрозуміти, яким воно уявляється у своїй миттєвості самому собі; і брат із сестрою не без задоволення приймали це запрошення повернутися до світу.

І все ж робили вони це досить стримано, тому що обоє відчували безпросвітний розлад. Те непевне й таємниче, що пов’язувало їх самих, хоч розмовляти про це відверто вони й не могли, відділяло їх від решти людей; але та сама пристрасть, яку вони незмінно відчували, бо наштовхувалася вона не так на заборону, як на обітницю, також лишала їх у стані, подібному до гнітючих перерв у фізичній близькості. Непогамоване жадання поринало назад у тіло, сповнюючи його ніжністю, такою самою непевною, як день пізньої осени чи ранньої весни. І хоч до кожної окремої людини й до всього світу вони й не мали, певна річ, таких почуттів, як одне до одного, то серцем усе ж таки відчували чарівну тінь того, «як це могло б бути», і серцю несила було ні цілком повірити цій ніжній ілюзії, ні цілком її уникнути, хай би там що траплялося на його шляху.

Через це в добровільних близнюків склалося враження, що завдяки їхньому очікуванню і їхньому аскетизму у них прокинулася чулість до всіх іще живих у мріях симпатій світу, але воднораз і до перешкод, що їх реальність і здоровий глузд ставлять будь-яким почуттям; і перед обома виразно постала своєрідна двобічність життя, яка високі прагнення нерідко притлумлює низькими. До кожного проґресу вона прив’язує який-небудь реґрес, а до кожної сили – яку-небудь слабкість; вона нікому не дає права, якого не позбавила б когось іншого, не залагоджує жодного ускладнення, не вчинивши нового безладу, й навіть велич творить, схоже, лише задля того, щоб належними їй почестями при іншій нагоді вшанувати банальність. Так справді нерозривний і, можливо, вкрай необхідний зв’язок поєднує всі сміливі людські поривання зі здійсненням їхньої протилежности й робить життя – незалежно від решти суперечностей і розбіжностей – для людей розумних чи навіть лише більш-менш розумних досить нестерпним, водночас спонукаючи їх, однак, шукати цьому пояснення.

І міркували про цю пов’язаність почесного й зворотного боку життя також вельми по-різному. Набожні циніки вбачали в цьому наслідок тлінности земного буття; шибайголови – найсоковитішу частину життя, його полядвицю; люди пересічні почуваються в цій суперечності так само затишно, як поміж своєю правою і лівою рукою; а хто міркує обережно, той просто каже, що світ створено не задля того, щоб він відповідав людським поняттям. На це дивилися, отже, як на недосконалість світу чи людських уявлень, це сприймали й по-дитячому довірливо, й меланхолійно, і з байдужною впертістю, а якщо казати загалом, то ухвалювати з цього приводу рішення – скоріше справа темпераменту, аніж почесне завдання здорового глузду. Та коли світ, поза всяким сумнівом, створено не задля того, щоб відповідати людським вимогам, то людські поняття, поза всяким сумнівом, створено задля того, щоб відповідати світу, бо таке їхнє завдання; і чому саме у сфері справедливого й прекрасного вони ніколи цього не роблять – це питання лишається, зрештою, навдивовижу відкритим. Блукання просто так містом показувало це, мовби книжка з картинками, й наводило на розмови, які супроводжувало зрадливе хвилювання, що його породжує гортання такої книжки.

Жодна з цих розмов не досліджувала своєї теми досить ґрунтовно й вичерпно, зате кожна мимоволі торкалася найрізноманітніших причинних зв’язків; водночас пов’язаність думок загалом ставала щораз глибшою, їхня структурованість залежно від конкретного приводу – а такі приводи траплялися один за одним – раз по раз відступала перед навальним напливом цікавих спостережень; і так тривало довго, тривало з утратами й здобутками, допоки нарешті став очевидним результат.

Так У. – випадково чи ні, з певністю чи наздогад – насамперед припустив можливість того, що перешкода почуттям, так само, як і забігання життя наперед або його відставання чи принаймні кидання з боку в бік, одне слово, його духовна ненадійність, – усе це виконує, мабуть, якесь небезкорисне завдання, а саме: створювати й підтримувати такий собі середній життєвий стан.

Він не мав наміру вимагати від світу, щоб той був парком розваг для Генія. Історія світу лише на його вершинах, якщо взагалі не на його горбах та наростах, – це історія Генія і його творінь; а в основному це – історія пересічної людини. Вона – матеріал, з яким працює історія і який знов і знов із неї відроджується. Можливо, таку думку навіяла хвилина стоми. Можливо, Ульріх просто взагалі гадав, що все пересічне, не дуже високе, – стійке і має найкращі шанси зберегти свій вид; можна було припустити, що це – щонайперший закон життя: зберігати самого себе; і так воно, мабуть, і було. Але якщо починати з цього, то треба враховувати, безперечно, й ще одну перспективу. Адже нехай навіть нема сумніву в тому, що людська історія своїми злетами завдячує аж ніяк не пересічній людині, то вона, історія, якщо брати все разом – Геніальність і дурість, героїзм і легкодухість, – усе ж таки історія мільйонів імпульсів і спротивів, властивостей, рішень, настанов, пристрастей, знань і хибних поглядів, що їх пересічна людина зусібіч дістає і навсібіч роздає. В історії і в цій людині перемішані ті самі елементи; й тому людська історія, в кожному разі, – це історія пересічности або (залежно від того, як на це поглянути) пересічний рівень мільйонів історій, і навіть якщо їй судилося хитатися навколо чогось пересічного, то що може бути, зрештою, безглуздішим, аніж ображатися на пересічний рівень за його пересічність!

Але серед цих роздумів зринули й спогади про обчислення пересічних, або середніх, величин, як їх тлумачить теорія випадковости… З холодною, мало не безсоромною незворушністю правила ймовірности починаються вже з того, що події тривають то так, а то вже так і можуть навіть обернутися на свою протилежність. Тому для того, щоб виник і утвердився пересічний рівень, потрібно, щоб великих і виняткових величин було значно менше, ніж середніх, ба навіть щоб вони ніколи не з’являлись і щоб це стосувалося й величин непропорційно малих. І ті, й ті лишаються, в кращому чи в гіршому разі, величинами граничними, і то не лише в розрахунках, але й, як показує досвід, повсюди, де домінують близькі до випадковости обставини. І хай навіть такий досвід набуто у страхуванні від граду чи в складанні зведених таблиць смертности, проте малій імовірності граничних величин недвозначно відповідає те, що і в процесі історичного розвитку однобічні формоутворення й абсолютне здійснення надмірних вимог рідко витримували іспит часу. І якщо, з одного боку, це здається половинчастістю, то, з другого, це досить часто сприяло порятунку людства від заповзятливого ґенія не менше, ніж від глупства, охопленого жагою діяльности! Мимоволі уявлення про ймовірність Ульріх усе рішучіше переносив на духовні й історичні події, а механічне поняття пересічности переводив до сфери морального; і в такий спосіб він повернувся до тієї самої двобічности життя, з якої розпочав. Адже межі і зміни в ідеях та почуттях, їхня марність, загадковий і оманливий зв’язок між їхнім сенсом і здійсненням його протилежности – все це й таке інше міститься як внутрішній наслідок уже в самому припущенні, що те й те однаково можливе. А це припущення і є тим основним поняттям, з якого теорія ймовірности черпає свій зміст, і її визначенням випадковости; те, що воно, припущення, накладає свою печать і на хід світових подій, дає підстави, отже, зробити висновок, що цей хід тривав би не набагато інакше, ніж триває, якби від самого початку на все була тільки воля випадку.

Аґата поцікавилася, чи отаке зумисне, химерне прирівнювання перебігу речей до випадку не потьмарює істини й чи це – не романтичний песимізм.

 – Аж ніяк ні! – заперечив Ульріх. – Ми почали з того, які марні всі сміливі сподівання, і нам здалося, що в цій їхній марності є підступна таємниця. Але тепер ми, порівнюючи цю марність із правилами ймовірности, оголошуємо ту таємницю – яку, іронічно обігравши знаменитий антонім, коротко можна назвати «продуктивною дисгармонією» світобудови, – вкрай невибагливою з тієї причини, що всупереч їй просто нічого не відбувається! Розвиток і далі триває сам собою, йому не накидають жодних законів, що регулювали б його духовний аспект; він немовби залежить від випадковости; і хоча при цьому не може постати й істинне, проте ця сама передумова все ж таки принаймні обґрунтовує ймовірне! Але воднораз ми, виходячи з імовірного, знаходимо пояснення у винятковій стабільності пересічного, надзвичайно небажане зростання якого відчувається повсюди. Отже, в цьому немає нічого романтичного й, можливо, навіть нічого такого, що потьмарювало б істину; це, мабуть, – хочемо ми чи ні, – радше така собі заповзятлива спроба!

Але говорити про це далі Ульріх не схотів і облишив цю, на перший погляд, вдячну тему, не вийшовши за межі вступу до неї… У нього було таке відчуття, немовби він докладно, але незграбно торкнувся чогось великого. Цим великим була глибока двозначність світу, яка полягала в тому, що він, схоже, іде і вперед, і назад, воднораз і приголомшуючи, й окрилюючи, а також у тому, що на духовну людину світ не може справляти іншого враження вже через те, що його історія – це історія людини не значної, а все ж таки вочевидь пересічної, чий розгублений і двозначний образ накладає на світ свій відбиток. Але цей глибокий і несподіваний, як сама ідея, висновок обтяжувала спроба надати знайомій суті пересічної людини, порівнюючи цю суть із суттю ймовірности, тло не цілком вивченої новизни. Основна думка й при такому порівнянні була, на перший погляд, проста: адже пересічне – це завжди й щось імовірне, і пересічна людина – це згусток усіляких імовірностей. Та Ульріх, порівнявши те, що сказав, з тим, що можна було б сказати ще, майже зневірився в доцільності говорити далі про те, що розпочав своїм протиставлянням імовірности й історії.

Аґата пустотливо-нерішуче сказала:

 – Економка в захваті від лото й сподівається на виграш! Отож якщо я гідна зрозуміти тебе правильно, то завдання історії – лишати щораз пересічніший людський тип і закладати підвалини його життя, й на користь цього, мабуть, багато чого промовляє чи принаймні нашіптує. А для цього немає нічого простішого й надійнішого, як здатись на волю випадку, і нехай тоді всі події розподіляють і змішують його закони?

Ульріх кивнув головою:

 – Тут діє правило: «Якби… то…» Якби людська історія взагалі мала завдання і воно полягало саме в цьому, то вона не могла б бути краща, ніж є, і досягала б мети вже тим дивним чином, що ніякої мети не мала б!

Аґата засміялася:

 – І тому ти заявляєш, нібито низька стеля, під якою живуть люди, має виконувати «небезкорисне» завдання?

 – Завдання вкрай необхідне – сприяти пересічному рівню! – підтвердив Ульріх. – З цією метою стеля дбає про те, щоб ніяке почуття й ніяка воля ніколи не виростали до неба!

 – Краще нехай би вже було навпаки! – сказала Аґата. – Тоді вуха мої не стомилися б слухати доти, доки я не почула б усього!

Така розмова, як ця – про ґенія, посередність і ймовірність, – Аґаті здавалася змарнованим часом, тому що давала роботу лише розуму й не зачіпала душі. Не зовсім так сприймав це Ульріх, хоч і був щиро невдоволений тим, що сказав. У всьому цьому не було нічого певного, крім одного: коли що-небудь – гра випадку, то результат демонструє такий самий розподіл виграшних і програшних білетів, як і саме життя. Але з того, що друга частина такого умовного речення правдива, зовсім не випливає, що правдива й перша! Зворотне відношення, щоб бути вірогідним, потребувало порівняння точнішого, яке лише й давало б змогу перенести поняття ймовірности на історичні й духовні події і протиставити один одному два такі різні кругогляди. А бажання робити це тепер Ульріх не мав; та що виразніше він усвідомлював свій недогляд, то глибше переконувавсь у тому, якого важливого завдання торкнувся. Не тільки чимраз більший вплив духовно розбещених мас, внаслідок якого людство стає дедалі пересічнішим, надає ваги будь-якому питанню про структуру пересічного, але й з інших причин, зокрема й загального та духовного походження, основне питання – в чому ж суть імовірного – все більше, здається, прагне посісти місце питання про суть істини, хоча спочатку це питання було лише підручним засобом для розв’язання окремих завдань.

Усе це можна було передати й словами, що «ймовірна людина» і «ймовірне життя» помалу вже посідають місце «істинної» людини й «істинного» життя, які нібито виявилися всього-на-всього вигадкою й симуляцією; саме на щось таке Ульріх уже й натякнув був, сказавши, що це питання – не що інше, як наслідок безтурботного розвитку. Сенс усіх таких зауважень вочевидь іще не цілком розумів і він сам, але саме ця вада наділяла їх властивістю осявати, наче сполохами блискавиці, широкі простори, і він знав таку безліч прикладів сучасного життя й сучасного мислення, до яких вони пасували, що відчував пекучу потребу обернути їхнє поняття, основане на емоціях, на яке-небудь чіткіше. Тож не відпала й необхідність продовжити розмову, і він поклав усе ж таки неодмінно повернутися до неї, щойно трапиться зручніша нагода.

Він не стримався й від подиву аж усміхнувсь, усвідомивши, що цей намір уже спонукає його, хоч сам він того й не бажає, розповісти Аґаті про що-небудь давнє, таке, про що він колись, у хвилини тривог і сумнівів, казав: «У світі не стається нічого нового». Це був світ неспокою, позбавлений сенсу, світ, що тече собі, мов струмок, крізь пісок, не порослий зеленню; тепер Ульріх назвав його «світом імовірної людини». Зі свіжою цікавістю спостерігав він за людськими потоками, берегами яких вони з Аґатою простували і які своїми пристрастями, звичками й чужими радощами відвертали їхню увагу від них самих. Це був світ отих пристрастей і радощів, а не світ іще ілюзорних можливостей! Тому це був і світ перешкод, який ставить у рамки навіть найнестримніші почуття, – світ середнього життєвого стану. Уперше не просто емоційно, а так, немовби очікуєш чого-небудь насправді, він подумав про те, що різницю, яка не дає світському почуттю в одному випадку вгамуватися й надовго реалізуватись, а в іншому – по-світському розвиватися, посуватись уперед, – цю різницю можна пояснити, мабуть, двома докорінно відмінними станами або видами цього почуття.

Урвавши свої роздуми, Ульріх кинув:

 – Поглянь!

І свідомість в обох осягла те, що постало їхньому зору. Це сталося тоді, коли вони саме перетинали один відомий і, якщо можна так сказати, всіма шанований майдан. Тут стояла будівля Нового університету – таке собі наслідування барокового стилю, перевантажене дрібними деталями; неподалік виднілася дорога «неоґотична» церква з двома вежами, яка нагадувала вдалий карнавальний жарт, а задній план утворювала, поряд із двома невиразними університетськими закладами й банківським палацом, велика, похмуро-вбога споруда суду і в’язниці, вік якої налічував кілька десятків років. Цю картину перетинав масивний і швидкий екіпаж, і досить було одного погляду, щоб охопити й усю солідність того, що вже відбулося, й ознаки подальшого процвітання, а заразом і неабияк зачудуватися людською діяльністю та зіпсувати собі настрій ледве відчутним осадом малозначущости всього цього. І Ульріх, не змінюючи, по суті, теми розмови, повів далі:

 – Уяви собі, що владу над світом захопила ватага розбійників, за душею в яких – нічого, крім ницих принципів та грубих інстинктів! Навіть на цьому дикому ґрунті по якімсь часі постали б творіння духу! А ще по якімсь часі дух, коли він удосконалився б, уже став би перешкодою на власному шляху! Урожай зростає, а його якість падає, так ніби плоди, коли ними облиті всі гілки, набувають присмаку тіні!

Він не спитав чому. Він просто вибрав це порівняння, щоб сказати: більша частина того, що називається культурою, перебуває, на його думку, поміж настроями ватаги розбійників і бездіяльною зрілістю; а коли так, то це було все ж таки виправдання всій розмові, на яку він збився, хоч початок їй поклав якийсь перший ніжний відтінок.

48. Погляди на значуще й початок розмови про це

Якщо хто-небудь заводить мову про двоєдушність і безладність людської натури, то сам він, слід гадати, вважає себе здатним уявити собі цю натуру ліпшою.

Людина набожна може так вважати, а Ульр. набожний не був. Навпаки, щодо віри він мав підозру в тому, що вона схильна до нерозважливости, і незалежно від того, що було в основі такої духовної поведінки – яка-небудь несподівана земна думка чи неземна ідея, сама ця поведінка, вже як спосіб душевного розвитку, нагадувала йому марні потуги курки злетіти. Виняток становила тут лише Агата; він казав, що заздрить її вмінню вірити палко й необачливо, і суто жіночний брак у неї розважливої стриманости іноді відчував майже так само фізично, як одну з-поміж решти статевих відмінностей, знати про які – щаслива омана. Він прощав їй непередбачуваність навіть тоді, коли ця її властивість здавалася йому, по суті, непрощенною, зокрема у взаєминах з отим смішним професором Лінднером, щодо яких сестра багато чого від нього, Ульріха, приховувала. Він відчував поруч із собою потайливе тепло її тіла і пригадував одне палке зауваження, зміст якого полягав у тому, що сама собою людина не буває вродлива чи потворна, добра чи лиха, видатна чи смертельно нудна, ні, її значення завжди залежить від того, що вона викликає – довіру чи сумнів. Це було твердження зухвале й вельми великодушне, але воднораз і ненадійне через свою неточність, яка допускала всілякі суперечливі висновки; і глибоко зачаєне запитання, чи не стосується те зауваження, зрештою, отого цапа легковір’я, отого чоловіка Лінд,, про якого У. майже нічого не знав, – це запитання хвилею ревнощів скаламутило підземний потік його думок. Та коли У. замислився про це, він не міг пригадати, хто взагалі зробив те зауваження – Аґата чи, може, навіть він сам, і перше здалося йому таким самим можливим, як і друге. І тоді в ньому через цю плутанину в душевних і фізичних відмінностях ніжною піною розтеклася хвиля ревнощів, і він ладен був нарешті сказати, чому, власне, упереджено ставиться до будь-якої готовности вірити. Вірити чому-небудь і вірити в що-небудь – це душевні стани, які, черпаючи силу в якомусь іншому стані, використовують чи навіть марнують її задля себе самих; але той інший стан був не лише, як це напрошувалося насамперед, усталеним станом знання, він, навпаки, міг бути також ще меншою мірою матеріальним станом, ніж сама віра. І що все, що хвилює його і сестру, скоріше саме так і є – ця обставина спонукала Ульріха висловитись; але думки його були ще далекі від того, щоб на це зважитись, і тому він не висловився, а натомість вирішив за краще змінити тему.

Адже й ґеніальна людина має в душі, либонь, таку собі мірку, яка могла б дати їй право вважати, що все на світі просто незбагненним чином рухається так само назад, як і вперед. Але хто ґеніальний? Замислюватися над цим Ульріх спершу не мав ані найменшого бажання; але запитання це не відпускало його, і він не знав чому.

 – Ґеніальність як вид треба відрізняти від ґеніальности як найвищого ступеня людської особистости, – почав він, ще не знаходячи потрібних слів. – Колись я іноді гадав, що є взагалі лише дві основні людські породи, які погано змішуються, – порода ґеніїв і порода дурнів. Але люди з породи ґеніїв, або ґеніальні, – це ще, мабуть, не ґенії. Ґеній, який викликає захват, по-справжньому постає лише на біржі марнолюбств; у його блиску довкола сяють дзеркала глупоти; він завжди пов’язаний з чимось таким, що надає йому ще й ваги, як її надають гроші чи нагороди. Тож нехай там які великі в нього заслуги, його зовнішній вигляд – то, власне, опудало ґеніальности.

Аґаті цікаво було почути про інше, й вона перебила його:

 – Гаразд, а сама ґеніальність?

 – Якщо з опудала витрусиш середину – по суті, солому, – то, мабуть, солома соломою й зостанеться, – відповів Ульріх, але похопився й недовірливо додав: – Я й сам до пуття не знаю, що можна назвати ґеніальним, як не знаю й того, хто це мав би вирішувати!

 – Сенат мудреців! – мовила, всміхнувшись, Аґата. Вона знала про нерідко досить ідеократичні погляди брата, якими він не раз допікав її в розмовах, і трохи облудно нагадала йому своїми словами про знамениту, але за дві тисячі років так і не виконану вимогу філософії, щоб правити світом людство довірило академії найбільших мудреців.

У. кивнув головою:

 – Про це знали ще за часів Платона. І якби можна було це здійснити, то після Платона на чолі провідного духу виявився б, очевидно, який-небудь платонік, і так тривало б доти, доки одного прекрасного дня справжніми філософами назвали б – Бог його знає чому – послідовників Плотіна. І так само стоїть тепер справа і з тим, що називають ґеніальним. А що зробили б плотініки з платоніками – а перед тим платоніки з плотініками, – як не те, що робить усяка істина з помилкою? Істина помилку невблаганно знищує! Бог діяв обережно, коли ухвалював рішення, що зі слона знов може вийти лише слон, а з кота – лише кіт. Зате з філософа виходить спершу вчений папуга, а потім – антифілософ!

 – Тоді нехай Бог сам і вирішує, що ґеніальне, а що – ні! – нетерпляче вигукнула Аґ., з одного боку, трохи пишаючись цією думкою, а з другого, з жахом усвідомлюючи її |дитячу| нерозважливу гарячковість.

 – Боюся, це Богові набридне! – відказав У. – Принаймні християнському. Він ласий до сердець, і йому байдуже, скільки в них розуму – більше чи менше. А втім, у тому, що церква так зневажливо ставиться до буржуазної ґеніальности, щось таки є!

Аґата трохи помовчала, тоді сказала просто:

 – Досі ти говорив не так!

 – Я міг би відповісти тобі, що поганське вірування, нібито всі ідеї, які цікавлять людину, колись вийшли з божественного розуму, було, мабуть, прекрасне. Але й що важко думати про божественні еманації відтоді, як серед важливих для нас ідей з’явилися ті, що називаються нітроцелюлоза чи пневматика, – одразу заперечив У., але потім, схоже, завагався й вирішив цей жартівливий тон облишити; раптом він зізнався сестрі в тому, що вона хотіла знати. Він сказав: – Я завжди, мало не за своєю натурою, вірив, що дух, коли вже ти відчуваєш у собі його силу, зобов’язує тебе також дбати про його утвердження у світі. Я вірив, що жити варто лише вагомо, й ніколи не бажав собі робити що-небудь байдуже. І те, що з цього випливає для цивілізації загалом, звучить, може, й спотворено-пишномовно, але незаперечно одне: терпіти можна лише ґеніальне, а на людей пересічних треба натискати, щоб вони його або творили, або визнавали! Щось із цього, разом із силою-силенною іншого, становить навіть загальне переконання. Тим-то мені неабияк соромно, одначе я мушу відповісти тобі: я ніколи не знав, що справді ґеніальне, і не знаю цього й досі, хоч кілька хвилин тому щиросердо натякнув був, що схильний приписувати цю властивість не стільки якій-небудь особливій людині, скільки певному людському різновиду.

Нічого погано на думці він, схоже, не мав, і Аґата, коли брат змовк, щиро вирішила підтримати розмову.

 – А хіба в тебе самого просто й легко не злітає з язика згадка про якого-небудь «ґеніального» акробата? – спитала вона. – Адже сьогодні цим поняттям, схоже, зазвичай позначають щось важке, неординарне йвельми вдале.

 – Це почалося зі співаків; і коли того, хто співає вище, ніш решта його колег, називають ґеніальним, то чом би не зватися |?| ґеніальним і тому, хто вище стрибає! Але ж так можна дійти, зрештою, і до ґеніальности лягавого пса. І чоловіки, котрі не з полохливих, вважають таку ґеніальність навіть соліднішою, ніж ґеніальність чоловіка, який уміє витягувати собі з горла свої голосові зв’язки. Ситуацію тут вочевидь затуманює подвійне вживання цього слова; крім ґеніальности удачі, ґеніальности, яка поширюється на все так, що й найбезглуздіший анекдот може виявитися «на свій лад» ґеніальним, є ще висота, гідність і значення того, що вдається зробити, – тобто такий собі ступінь ґеніальности.

Веселий вираз витіснив поважність з очей У., тож Аґ. зажадала від нього подальшого пояснення, яке він, здавалося, від неї приховував.

 – Мені оце спало на думку, що питання про ґеніальність я колись обговорював з нашим приятелем Штумом, – сказав Ульріх. – І він наполягав на тому, що доцільно розрізняти поняття ґеніальности військової й ґеніальности цивільної. Щоб ти його зрозуміла, я маю, очевидно, пояснити тобі дещо з кайзерівсько-королівської військової галузі. Геніальні війська – яке дивовижне вже саме словосполучення! – провадив він, – це підрозділи, що зводять оборонні споруди й таке інше, і до їхнього складу входять солдати, унтер-офіцери, а також офіцери, які не мають особливого майбутнього, хіба що пройдуть «вищі Геніальні курси» й після них потраплять до «Геніального штабу». «Вище від Генія, – каже Шт. фон-ф. Б. – у війську стоїть, отже, лише Геніальний штабіст. А вже на самому вершечку – певна річ, Генеральний штаб, бо він – узагалі найрозумніше з усього, що створив Господь Бог». Так Генерал, хоч він і досі любить називати себе антимілітаристом, намагався переконати мене в тому, що, зрештою, по-справжньому, диференційовано Генія тепер використовують ще тільки у війську, а ось у всій цивільній балаканині про це, мовляв, такого порядку, на жаль, якраз і бракує. І коли він усе отак перекручує, що правду видно, мов на долоні, то не скористатися провідною ниткою його міркувань нам просто гріх!.

Але те, що У. доточив про неоднакові поняття Геніальности, мало на увазі не так найвищий ступінь Генія, як ту основну форму Геніального чи значущого, сумнівність якої йому уявлялася особливо прикрою й ганебною. Йому здавалося, що виносити присуд чому-небудь надзвичайно значущому легше, ніж просто значущому. Адже перше – то лише крок за межі чогось такого, цінність чого вже незаперечна, тобто щось таке, що завжди Грунтується на більшою чи меншою мірою традиційній системі духовних цінностей, тоді як друге, навпаки, вимагає зробити перший крок у непевний і безкінечний простір, а це майже не лишає шансів досить чітко відрізняти значуще від незначущого. Тим-то само собою зрозуміло, що слововживання воліло орієнтуватися радше на Геніальність ступеня й удачі, ніж на Геніальну цінність того, що вдається; але природно й те, що породжена звичка називати Геніальною будь-яку виняткову спритність пов’язана з нечистим сумлінням і, певна річ, не просто з нечистим, а саме з таким, яке лишає по собі невиконане завдання чи занедбаний обов’язок. Брат із сестрою жартома й мимохідь побідкалися з цього приводу, але далі розмовляли вже в тоні поважному.

 – Особливо виразно це усвідомлюєш, – сказав У. сестрі, – коли звертаєш увагу – а таке буває майже зажди випадково – на одну малопомітну зовнішню ознаку, а саме на оцю нашу традицію вимовляти слова «Геній» і «Геніальний» по-різному, а не так, ніби друге походить від першого^[33].

Аґ. трохи здивувалася; так буває з кожним, коли його увагу звернуть на звичку, що її доти він не помічав.

– Я тоді, після розмови зі Штумом, зазирнув до словника Гріма, – вибачився У. – Війський термін «ґеній», тобто «вояк ґеніальних військ», прийшов до нас, як і багато іншої військової лексики, з французької мови. Інженерна справа там називається le genie, і з цим пов’язані génie corps, arme du génie, école du génie, а також англійське engienе, французьке engin та італійське ingenio macchina, майстерне знаряддя; а початок увесь цей виводок бере від пізньолатинських genium та ingenium – слів, у яких тверде «ґ» дорогою обернулося на м’яке «ж» і головне значення яких – «уміння», «вправність».

Це поєднання нагадує трохи застарілий вислів «ремесла й мистецтва», яким тепер нас інколи ще тішать офіційні підписи та написи. А звідси, отже, веде розгрузлий шлях і до «ґеніального» футболіста, навіть до «ґеніального» мисливського пса чи «ґеніального» скакуна, хоча логічніше було б вимовляти оце «ґеніальний» так само, як оте «ґеній». Є ж бо ще один «ґеній» і ще одне «ґеніальний», вони також трапляються в усіх мовах і початок беруть не від genium, а від genius, – від чогось більшого, ніж просто людське, чи принаймні від святобливої поваги до духу й душі як до чогось найвищого в людині. Навряд чи треба додавати, що обоє цих значень повсюди безнадійно змішались і переплуталися, ще багато століть тому – і в житті, і в мові, й не лише в німецькій. Але тут – і це особливо прикметно – найбільшою мірою, так що це вже можна назвати суто німецькою рисою – не бачити різниці між ґеніальністю й винахідливістю. До того у німецькій мові ця риса має свою історію, яку я з певного погляду беру близько до серця…

Аґ. слухала це розлоге пояснення, як буває в таких випадках, трохи недовірливо, ось-ось ладна знудитись, та все ж очікуючи повороту, що покладе край такій непевності.

 – Чи не вважатимеш ти мене мовним критиканом, коли я запропоную тобі надалі послуговуватися висловом «осяяний ґенієм»? – спитав У.

Усмішка на вустах у сестри й порух її голови мимоволі виказали йому, що вона всім нутром опирається цьому застарілому вислову, який пасує до театру, всілякої чортівні, фізики й моралі, але у сферах сентиментальности, ідей, монументальности, колегіальности й т. ін. вийшов з ужитку і трохи відгонить ветхим одягом і старими скринями.

 – Вислів застарілий, – визнав У., – але часи, коли ним послуговувались, були чудові! Я про це, як уже казав, дещо почитав; і якщо тобі не заважає те, що ми стоїмо на вулиці, то зараз я погляну, що можна сказати з цього приводу ще! – Він усміхнувся, дістав з кишені папірець і розшифрував кілька написаних олівцем рядків. – Ґьоте! – оголосив він. – «Тут я побачив каяття й покару, доведені до карикатури й, оскільки будь-яка пристрасть замінює ґенія, воістину осяяні ґенієм». А ось в іншому місці: «Її осяяний ґенієм спокій часто в іскристому захваті линув мені назустріч». Віланд: «Плоди годин, осяяних ґенієм»; Гьольдерлін: «Греки – і досі прекрасний, осяяний ґенієм і радісний народ». І таке саме значення цього вислову можна знайти ще й у молодого Шляєрмахера. Та вже в Імермана трапляється «ґеніальне господарювання» й «ґеніальна недбалість». Отак поняття ганебно й обертається на заяложений ходовий вислів, і в ньому оце «ґеніальний» і досі вживають переважно в іронічному сенсі.

Ульріх покрутив у руках папірець, сховав його до кишень, потім видобув знов.

 – Але первісна причина й передісторія проглядають і в попередні часи, – додав він. – Уже Кант засуджує модний тон «ґенієподібної свободи мислення» й роздратовано висловлюється про «чоловіків-ґеніїв» і «ґеніїв-бовдурів». Роздратування в нього викликає чималий відтинок німецької духовної історії. Бо й до нього, й не меншою мірою, що показово, після нього в Німеччині то захоплено, то з осудом вели мову про «натиск ґеніальности», «лихоманку ґеніальности», «бурю ґеніальности», «стрибки ґеніальности», «заклики ґеніальности», «волання ґеніальности», і навіть у філософії – а надто тоді, коли вона гадала, що незалежну істину можна висмоктати з пальця, – нігті виявлялися не завжди чистенькі.

 – А як той Кант визначає, що таке ґеній? – спитала Аґата; з цим знаменитим ім’ям у неї була пов’язана лише одна згадка: колись вона чула, що Кант перевершив усе.

 – У суті ґенія він вирізняв творчу основу й своєрідність, «своєрідний дух». Завдяки цьому Кант має величезний вплив і донині, – відповів У. – Згодом Ґьоте, мабуть, спирався на нього, навіть коли описував «осяяність ґенієм» словами: «Такими бувають багато речей, і навіть вельми далекі одна від одної з легкістю визнають одна в одній – і то без самолюбства й самовдоволення – цю властивість». Але таке тлумачення дуже розраховане на роботу розуму й веде до того трохи гімнастичного уявлення про «ґеніальне», жертвою якого ми стали. Аґата засміялася й скептично спитала:

 – Виходить, тепер ти знаєш, що таке «ґеній», «ґеніальний» і «осяяний ґенієм»?

У відповідь на цю іронію У. стенув плечима й промовив:

 – Принаймні ми з’ясували, що німці, коли вже не видно ознак суворого кантівського «своєрідного духу», за ґеніальну сприймають і зухвалу, екстраваґантну поведінку.

49. Розмови про кохання

Людина, а по суті, тварина, наділена мовою, – це єдина тварина, яка й для продовження роду потребує розмов. І розмовляє вона не лише через те, що розмовляє й без цього; ні, схоже, її велелюбність пов’язана з її балакучістю в самій своїй суті й то так загадково-глибоко, що це мало не нагадує давніх мудреців, за чиєю філософією Бог, люди й речі постали з «логосу», під яким ті мудреці поперемінно розуміли то святого духа, то розум, то мову. Та навіть психоаналіз і соціологія своїми дослідженнями не додали тут нічого суттєвого, хоч обидві ці новітні науки своєю здатністю втручатися в усі людські справи вже можуть позмагатися з католицизмом. Виходить, треба самому взяти собі до тями, що в коханні розмови грають чи не важливішу роль, ніж будь-що інше. Кохання – найбалакучіше з-поміж усіх почуттів, і велика його частина – це сама балакучість. Якщо людина молода, то ці розмови про все на світі – ознака такого явища, як зростання; якщо людина вже у зрілому віці, то вони – її павиний хвіст, і він, навіть якщо від пір’їн у ньому лишилося саме цурпалля, розпускається тим спритніше, чим пізніше це робить. Причина цього полягає, мабуть, у пробудженні споглядального мислення завдяки коханню і в тривалому зв’язку такого мислення з цим почуттям; але поки що питання це потребує, звісно, додаткового вивчення, бо хоча словом «споглядання» послуговуються майже так само часто, як і словом «кохання», зрозумілішим воно, однак, не стає.

А втім, це ще не дає підстав називати чи не називати коханням те, що пов’язувало Аґату й Ульріха, хоч вони просто не могли одне з одним набалакатись. Та й те, що обоє казали, завжди оберталося – хоч так, а хоч інак – навколо кохання, що правда, то правда. Одначе з коханням завжди виходить так само, як і з рештою почуттів: його полум’я перекидається тим більшою мірою на слова, чим більша відстань наразі відділяє слова від дій; і те, що після перших глибоких і туманних душевних бентег спонукало брата із сестрою поринати в розмови й іноді здавалося їм якимись чарами, була насамперед їхня непевність у тому, як діяти далі. Але пов’язаний з цим острах перед власними почуттями й нетерпляча цікавість проникнути за їхні лаштунки інколи робили їхні розмови на словах поверховішими, ніж вони були в глибині.

50. Труднощі там, де їх не шукають

Як стоїть справа з не менш знаменитим, ніж улюбленим і поширеним прикладом кохання між двома так званими особами різної статі? Це – особливий випадок заповіді «люби ближнього свого, не знаючи, який він» і випроба зв’язків між коханням і дійсністю.

Люди роблять собі одне з одного ляльок, якими вже гралися в любовних мріях.

А хіба на це не впливає те, що друге вважає, думає і чим воно є насправді?

Поки його кохаєш і позаяк його кохаєш, усе тебе зачаровує; але навпаки не буває. Ще ніколи жодна жінка не кохала чоловіка за його погляди й думки, і жоден чоловік не кохав жінку за її погляди й думки. Погляди й думки відіграють лише важливу другорядну роль. Крім того, про це можна сказати те саме, що й про злість: якщо те, що має на увазі друге, розумієш  неупереджено, то обеззброєною виявляється не лише злість, а здебільшого, всупереч її очікуванню, й кохання.

Але ж захват, коли думки збігаються, часто, а надто на початку, відіграє все ж таки головну роль?

Чоловік, слухаючи голос жінки, чує, як йому, чоловікові, вторує чудесний невидимий оркестр, а жінки – просто-таки мимовільні черевомовці; не кажучи жодного слова, вони чують свої надзвичайно розумні відповіді. Це – щоразу такий собі невеличкий благовіст; людина спускається до кого-небудь із хмар, і все, що вона висловлює, тому другому здається небесним вінцем, зробленим, як на загад, для його власної голови! Згодом почуваєшся, звісно, п’яницею, що проспався.

А крім того – справи! Хіба справи кохання, його вірність, його жертви й знаки уваги – не найкращий йому доказ? Але справи завжди двозначні, як і все німе! Коли пригадуєш власне життя як рухомий ланцюг подій і вчинків, то воно скидається на п’єсу, з діалогів якої тобі не запам’яталося жодне слово й усі сцени якої мають такі самі, досить одноманітні кульмінації!

Виходить, кохають не за заслуги й не в нагороду, а під антифон смертельно закоханих безсмертних душ?

Те, що тебе кохають не так, як того заслуговуєш, – біда всіх старих дівок обох статей!

Таку відповідь дала Аґата. Лиховісно чарівна безпричинність кохання й легкий хміль несправедливости перейшли в реальність із минулих любовних романів, змусивши її, Аґату, змиритися навіть із браком гідности й серйозности, за який вона через свою гру з професором Лінднером іноді дорікала собі і якого завжди соромилася, коли знов опинялася поруч з Ульріхом. Але завів цю розмову Ульріх, і, поки вона тривала, йому скортіло почути від неї деякі її спогади, бо на ці свої життєві перлини вона дивилася так само, як і він – на свої.

Вона звела на нього очі й засміялась.

 – Хіба ти ніколи не кохав кого-небудь понад усе на світі й за це себе не зневажав?

 – Я міг би відповісти на це: «Ні». Але не хочу цього й обурено заперечувати, – промовив Ульріх. – Це могло статися.

 – Ти ніколи не кохав кого-небудь усупереч лиховісній переконаності, – збуджено провадила Аґата, – що ця людина – чи то вона з бородою, чи то з персами, – людина, яку ти, здається тобі, добре знаєш, цінуєш і яка без угаву говорить про себе й про тебе, – що вона, власне, лише в гостях у кохання? Можна відкинути погляди й заслуги такої людини, можна змінити її долю, можна причепити їй іншу бороду й приробити інші ноги, можна навіть відвернутись від неї – і все ж таки кохати її!… Тобто якщо взагалі її кохаєш! – додала вона вже м’якішим тоном.

Голос її лунав низько, тривожно, дзвінко спалахуючи десь у глибині, наче від вогню. Нарешті вона, ніби усвідомлюючи свою провину, знову сіла, бо в запалі мимоволі підхопилася була зі стільця.

Через цю розмову Ульріх теж відчув себе трохи винним і всміхнувся. Він і наміру не мав бодай словом згадувати про кохання як про одне із суперечливих почуттів, які відповідають духові часу; за останньою модою ці почуття називають «амбівалентними», і розуміти це треба приблизно так, що душа, присягаючи правою рукою, завжди, як це ведеться поміж шахраїв, підморгує лівим оком. Ні, Ульріха просто тішило те, що коханню, щоб воно зародилося й тривало, ніщо не важить. Тобто люди кохають одне одного всупереч усьому або, можна сказати, просто ні за що; а це означає: або все – химери, гра уяви, або ця гра уяви – одна цілість, як цілісний світ, де й горобець не впаде з даху без того, щоб цього не помітив Усевидець..

 – Виходить, тут узагалі ніщо не важить! – вигукнула, підсумовуючи, Аґата. – Не важить, що становить із себе людина, не важить, що вона думає, чого хоче, що вона робить!

Обоє розуміли, що вони ведуть мову про впевненість душі, або, позаяк такого гучного слова краще, либонь, уникати, про невпевненість, яку кожне з них – якщо цього слова вживати скромно, неточно й узагальнено – відчувало в душі. А причина того, що вони заговорили про кохання, нагадуючи одне одному про його мінливість і метаморфози, була тільки одна: адже це почуття – одне з найглибших і найвиразніших, хоча для суворого почуття пізнання, яке всьому дає лад, воно таке сумнівне, що змушує похитнутися навіть його. А почалося це в них ще тоді, коли вони щойно вийшли на сонце любови до ближнього; і, пригадавши слова про те, що навіть у солодкому потьмаренні свідомости не знаєш, чи справді любиш людей, і чи любиш людей справжніх, а чи тебе вводить в оману – і якими саме властивостями – якась гра й вигадка уяви, Ульріх продемонстрував щиру готовність скріпити вузлом сумнівні стосунки між почуттям і пізнанням – скріпити бодай тепер і так, як вони вимальовуються із щойно завершеної розмови.

 – Обидві ці суперечності тут завжди очевидні й становлять квадригу, – промовив він. – Людину кохаєш тому, що її знаєш. І тому, що її не знаєш. І пізнаєш її тому, що кохаєш. І не пізнаєш тому, що кохаєш. І часом це набуває таких масштабів, що раптом стає дуже відчутним. Тоді настають ті горезвісні хвилини, коли Венера крізь Аполлона й Аполлон крізь Венеру дивляться на голомозого манекена й страшенно дивуються, що колись на голові в нього бачили чепчика. Якщо кохання виявляється тоді глибшим, ніж подив, то між ними доходить до боротьби, й іноді перемога дістається знов коханню, хоч і змученому, зневіреному й невиліковно скаліченому. Та якщо воно не дуже глибоке, то доходить до боротьби між тими, хто почувається ошуканим, а також до образ, до грубого втручання реальности, до безмежної ганьби, й усе це має стати покутою за те, що ти виявився таким наївним.

У житейському морі ці бурі кохання заставали його надто часто, щоб описувати їх тепер спокійно, не кваплячись.

Проте Аґата поклала цьому край.

 – Якщо ти не проти, то я хотіла б зауважити, що загалом усі ці справи з подружньою й неподружньою честю в нас усе ж таки дуже переоцінюють! – заперечила вона і знову прибрала зручної пози.

 – Переоцінюють кохання загалом! Шаленець, який вихоплює ножа й прохромлює ним ні в чому не винну людину, котра випадково опинилася в центрі його галюцинацій, – у коханні він цілком нормальна людина! – впевнено промовив Ульріх і засміявся.

51. Кохати не просто

Зручна поза й спокійне, ненабридливо ніжне сонячне світло сприяли таким розмовам; а заходили вони здебільшого поміж двома шезлонґами, що стояли не стільки в затишку й у затінку під будинком, скільки на затіненому світлі, яке лилося з парку й свободу якого обмежували по-вранішньому ще свіжі стіни. Не слід, однак, гадати, нібито шезлонґи стояли там тому, що брат із сестрою через марність своїх взаємин (у звичайному сенсі марні вони були вже тепер, а у високому ще, мабуть, загрожували такими стати) мали намір на шопенгауерсько-індійський манір обмінятися думками з приводу облудної суті кохання й аналізом захиститися від його дурманної спокуси продовжувати життя; ні, вибирати напівтіні, бути обережними й стримувати свою цікавість їх спонукало щось інше, й пояснити його простіше. Сама тема розмов була така, що в безмежному досвіді, завдяки якому поняття кохання лише й стає зрозумілим, можна було вгадати найрізноманітніші шляхи, котрі ведуть від запитання до запитання. І двоє таких запитань – як любити свого ближнього, котрого не знаєш, і як – самого себе, кого знаєш іще менше, – викликали зацікавлення і привели до запитання, що охоплювало ті обоє: як любити взагалі? Або, інакше кажучи: що таке любов «насправді»? На перший погляд, це запитання може видатися трохи замудрим, а для закоханої пари воно, власне, навіть заскладне. Але в ньому, досить лише поширити його на мільйони закоханих пар і на їхню неоднаковість, можна помітити й щось божевільне.

Ті мільйони неоднакові не лише своїми суто особистими властивостями (чим вони можуть пишатися), але й тим, як поводяться, хто об’єкт їхнього почуття і які між ними стосунки. Іноді говорити про закохані пари не можна взагалі, зате все ж таки можна говорити про кохання; іноді можна говорити про закохані пари, але не про кохання, і частіше так і буває. А загалом це слово охоплює стільки ж суперечностей, скільки недільний день у провінційному містечку, де селянські парубки о десятій ранку вирушають до меси, об одинадцятій завертають до дому розпусти десь у невеличкому провулку, а о дванадцятій приходять до шинку на головному майдані випити й перекусити. Чи варто досліджувати таке слово зусібіч? Але люди, послуговуючись ним, чинять без тямку, так ніби за всіх відмінностей вбачають у ньому щось спільне…

Це – як море й калюжа: любити тростинку або честь, і нікому не вдарило б у голову забувати про різницю, якби не звичка робити це день при дні. Інші різновиди такого, як море й калюжа, і все ж того самого, можна назвати словами, сказавши: любити чарку, тютюн і ще гірші отрути. Шпинат і прогулянки на свіжому повітрі. Спорт чи розум. Правду. Жінку, дитину, собаку. Ті, хто про це розмовляв, додали: Бога. Красу, батьківщину і гроші. Природу, товариша, роботу й життя. Свободу. Успіх, владу, справедливість чи просто доброчесність. Усе це люблять; одне слово, з любов’ю пов’язують майже стільки ж речей, скільки є видів прагнень і мовних зворотів. Але що всі любові об’єднує і що різнить?

Доречно, мабуть, згадати слова з коренем «вил». Є дво – і тризубі вила, є гнойові вила, є вилка у стрільбі з гармат, є розвилина на дереві, розвилка на дорозі тощо; і всі ці слова мають одну спільну ознаку – «вилкість». Це – вирішальне враження від надзвичайно різних речей, які так називаються: їхня вилкоподібна форма, їхня вилкість. Якщо відштовхуватись від неї, то виявляється, що всі ці речі підпадають під те саме поняття; якщо виходити з первісного враження від «вилкости», то виявляється, що його наповнюють і доповнюють враження від різноманітних, цілком певних видів вил і вилок. Спільна в них, отже, форма, загальний вигляд, а відмінність полягає насамперед у тих різноманітних формах, яких вони можуть прибирати, а відтак і в предметах, що мають таку форму, у їхньому матеріалі, призначенні й т. ін. Та коли будь-які вила чи вилки можна порівнювати безпосередньо з будь-якими іншими вилами чи вилками й сприймати їх чуттєво, нехай навіть вони будуть лише у крейдяному малюнку чи в нашій уяві, то не так стоїть справа з різноманітними образами кохання; й увесь сенс цього прикладу зводиться до запитання, чи нема й тут, у всіх випадках, позаяк усі вила й вилки вилкоподібні, якої-небудь головної ознаки – чогось любовного, чи з категорії любови, чи такого, що нагадує любов. Але кохання – не предмет чуттєвого пізнання, його не сприймеш ні зором, ні яким-небудь іншим чуттям, воно – таке саме явище морального штибу, як і вмисне вбивство, справедливість чи зневага; а це, з-поміж усього іншого, означає, що можна вибудувати вельми звивистий, закріплений на різноманітних опорах ланцюг порівнянь між прикладами кохання, найвіддаленіші з яких бувають анітрохи, аж до діаметральної протилежности, не схожі один на одного й усе ж таки пов’язані між собою якимсь лише їм притаманним зв’язком. Виходить, ведучи мову про кохання, можна дійти навіть до ненависти; й усе ж таки причина цьому – не ота «амбівалентність», на яку так часто посилаються, не роздвоєність почуттів, а навпаки, саме абсолютна цілісність життя.

І все ж розмова, що вже зав’язувалася, могла продовжитись і з такого слова. Бо навіть якщо не закликати на допомогу вила, вилки й такі інші невинні речі, освічена бесіда нині здатна хутко перетерти на зубах суть і природу кохання, висловлюючись при цьому так захопливо, немовби ця природна суть криється в усіх виявах кохання, як ота «вилкість» – у гнойових вилах чи в розвилині на дереві. У такому разі кажуть (і Ульріха з Аґатою також могла підштовхнути до цього загальна звичка), що головне в усьому, пов’язаному з коханням, – лібідо, або кажуть, що це – еротика. Кожне з цих двох слів має свою, відмінну від другої історію, а проте ці історії, надто з огляду на сучасність, все ж таки можна порівнювати. Річ у тім, що коли психоаналіз (адже доба, яка ніколи не опускається в духовні глибини, любить почути, що вона має глибинну психологію) почав перетворюватися на буденну філософію, внісши авантюризм у міщанський побут, то й усе на світі заходилися пояснювати, посилаючись на лібідо, внаслідок чого тепер про це ключове й навіть схоже на відмичку поняття можна сказати все що завгодно, й не можна нічого сказати до пуття. І точнісінько те саме стосується й еротики; тільки в тих, хто глибоко переконано пов’язував з нею всі фізичні й психологічні зв’язки на світі, з власною еротикою було так уже від самого початку. Марна річ намагатися перекласти «лібідо» як «потяг і хтивість», тобто як сексуальне чи пресексуальне, а «еротика» – як «духовна, навіть надчуттєва ніжність»; до такого перекладу довелося б прикласти спеціальний історичний аналіз. Необізнаність робить таку нудну роботу приємною. І саме це й стало передумовою того, що розмова поміж двома шезлонґами не потекла заздалегідь визначеним руслом – куди спокійнішою і привабливішою їй видалася манера просто перелічувати якомога більше прикладів того, що називають коханням, і невимушено вмисне нагромаджувати їх, мов у якій-небудь грі, не гребуючи навіть геть безглуздими.

І вони, спокійно теревенячи, поділяли приклади, що спадали їм на думку, на всілякі групи й за всілякими ознаками – залежно від почуття, від предмета, на який воно спрямоване, й від форми, в яку воно виливається. Корисно було також спершу розглянути ту чи іншу поведінку й подивитись, чи заслуговує вона більшою чи меншою мірою у прямому або в переносному значенні своєї назви. Так зусібіч нагромаджувався різноманітний матеріал.

Та насамперед мова мимоволі зайшла про почуття; адже вся суть кохання, здавалося б, у почуванні. Тим глибше може вразити відповідь, що в коханні чого-чого, а почуття – найменше. Для незайманої недосвідчености воно – мов цукор і зубний біль: не зовсім, либонь, таке солодке й не зовсім таке болісне, але воднораз докучливе, мов ґедзі, що обсідають худобину. Можливо, не кожному, хто сам страждає від мук кохання, це порівняння видасться зразковим; проте й звичайний опис кохання, по суті, мало чим відрізняється від такого порівняння: тривоги і страхи, туга, щем і невиразні бажання! Нічого певнішого сказати про цей стан споконвіку ще нікому, здається, не щастило. Але така невиразність почуттів властива не лише коханню. Незалежно від того, щаслива людина чи сумна, пізнає вона теж не так категорично й прямолінійно, як відрізняє гладеньке від шерехатого; та й решту почуттів не дуже легко розпізнати шляхом суто чуттєвим, сказати б, на дотик. Тим-то вже за такого повороту в розмові слід було зробити зауваження, яке могли б гідно його доповнити, а саме про неоднакові задатки й розвиток почуттів. Такі слова Ульріх сказав, перше ніж зробити своє зауваження; а міг би й сказати: задатки, розвиток і зміцнення.

Бо своє зауваження він почав зі звичайного, відомого з досвіду факту, що будь-яке почуття приносить із собою переконливу впевненість у ньому (і це становить, очевидно, невіддільну рису його суті), й додав, що з таких самих загальних причин слід припустити: вже в цій суті немалою мірою закладена й відмінність почуттів. Це підтверджують, мовляв, і його (приклади). Любов до товариша має інше походження й інші головні риси, ніж кохання до дівчини, кохання до жінки вже змарнілої – інші, ніж кохання до жінки священно неприступної; і вже зовсім докорінно різняться між собою почуття, котрі відходять одне від одного ще далі; це, щоб тему кохання вже не полишати, – саме кохання, пієтет, похітливість, послух та всілякі різновиди кохання й відрази. Якщо взяти до уваги обоє цих припущень, то почуття, виходить, від початку до кінця мають бути міцні й прозорі, як кристали. Й усе ж таки нема такого почуття, щоб воно було беззастережно тим, чим здається; і певности щодо цього не дає ні самоаналіз, ні поведінка, яку викликає почуття. Ця відмінність між самовпевненістю й непевністю почуттів, безперечно, не маленька. Та якщо розглядати процес виникнення почуття у зв’язку з психологічними й соціальними причинами цього виникнення, то такий зв’язок стає цілком зрозумілим. Причини ці зумовлюють – і то в загальних рисах – сказати б, лише різновид почуття, не визначаючи його в деталях; адже кожному інстинкту й кожній життєвій ситуації, яка цьому інстинктові надає руху, відповідає цілий букет почуттів, які можуть їх задовольнити. І те, що бачимо на початку, можна назвати, звичайно, суттю почуття, яке перебуває ще поміж буттям і небуттям; та якщо надумаєш цю суть описати, то, хоч би там як вона була влаштована, про неї не скажеш нічого влучнішого, ніж те, що вона – щось таке, що в процесі свого розвитку й залежно від багатьох супутніх обставин чи від їхньої відсутности виросте в те почуття, яке й мало з нього вийти. Отже, будь-яке почуття має, крім своїх первісних задатків, ще й долю; а що його подальший розвиток уже й геть залежить від супутніх умов, то нема почуття, яке вже від початку вочевидь було б самим собою, і нема, либонь, навіть такого, яке безсумнівно було б суто почуттям і нічим іншим. Інакше кажучи, з цієї взаємодії задатків і розвитку випливає, що у сфері почуттів домінують не абсолютна наявність і однозначне здійснення, а поступне наближення й приблизне здійснення. І це стосується десь усього, що прагне осягти почуття.

Так Ульріх завершив своє зауваження, що містило приблизно ці пояснення й у цій послідовності. Навряд чи так коротко й так перебільшено, як твердження, нібито самого почуття в коханні – найменше, можна було сказати, отже, й про те, що кохання, оскільки воно – почуття, годі розпізнати за почуттям. Це, до речі, проливало трохи світла на питання, чому кохання він назвав моральною подією. А три іменники – задатки, розвиток і зміцнення – були ті головні вузли, які зв’язували систематизоване розуміння феномена почуттів, принаймні – з певної принципової позиції, на яку Ульріх досить охоче ставав, коли йому потрібне було таке пояснення. Та позаяк докладний розгляд усього цього породив би ще більші претензії і міг би привести до ще глибшого менторства, ніж Ульріх готовий був узяти на себе, то далі в розпочатому він не пішов.

Їхня розмова потекла двома руслами. Якщо судити з того, що про неї вже сказано, то тепер мала б настати черга предмета кохання й дій, які воно на нього спрямовує, щоб, спираючись на них, визначити, до чого приводить надзвичайно нерівний його феномен; і щоб нарешті довідатися, що ж воно «за суттю своєю» таке – кохання. Тим-то й мова про роль дій у визначенні почуття заходила навіть у зв’язку з його зародженням, а вже до його подальшої долі вона мала повернутися й поготів. Однак Агата поставила ще одне запитання; річ у тім, припустила вона, – а сестра мала підстави якщо й не підозрювати, то принаймні боятися такої підозри, – що вибране братом пояснення стосується лише неглибокого почуття або досвіду, який про глибокі почуття не хоче нічого знати.

Ульріх відповів:

 – Аж ніяк! Адже саме надзвичайно глибоке почуття часто й не має в собі аж такої певности. Вкрай перелякана людина, замість захищатися чи втікати, виявляється паралізованою або вчиняє крик. До безмежного щастя нерідко домішується якийсь своєрідний біль. Навіть надто велике завзяття, кажуть, «лише шкодить». І взагалі, можна стверджувати, що почуття у хвилини особливо гострих почувань, як у хвилини затемнення, бліднуть і вмирають. Можливо, весь відомий нам світ почуттів пристосований лише для середнього рівня життя, а на вищих його рівнях припиняє своє існування, так само як і починається він не на найнижчих рівнях.

Непрямим чином це стосується й того, з чим стикаєшся, коли спостерігаєш за власними почуттями, надто коли розглядаєш їх «крізь лупу». Вони втрачають тоді свою виразність, і розрізняти їх важко. Але виразністю сили, яку почуття в такому разі втрачають, вони мали б хоч певною мірою відшкодовувати виразністю уваги до них; та навіть цього вони й не роблять… Так відповідав Ульріх, і це порівнювання згасання почуттів у процесі самоспоглядання й на вищих рівнях їхнього вияву не було випадкове. Бо те й те – це стани, коли дії припиняються або наштовхуються на перешкоду, а позаяк зв’язок між «відчувати» й «діяти» такий тісний, що багато хто вважає його єдністю, то обидва приклади доповнюють один одного не просто так.

Та чого Ульріх уникав, то це – згадувати саме про те, що обоє вони знали з власного досвіду: що з найвищим рівнем любовного почуття справді може бути пов’язаний стан розумового згасання й фізичної безпорадности. Тому Ульріх досить свавільно відвернув розмову від значення, яке для почуттів мають дії, – відвернув, немовби з наміром знов торкнутися поділу кохання на групи залежно від його предмета. На перший погляд, ця трохи химерна можливість і справді краще відповідала потребі дати лад чомусь багатозначному. Адже якщо, почнімо з прикладу, любов до Бога позначати тим самим словом, що й любов до риболовлі, – це святотатство, то річ тут, безперечно, у відмінності того, на що любов спрямована; і так само можна робити висновки про значення предмета, беручи й інші приклади. Виходить, величезних відмінностей любовному ставленню до чого-небудь надає не так сама любов, як щось інше. Так, є предмети, які любов оздоровлюють і збагачують; а є й інші, котрі її збіднюють і роблять хворобливою, неначе це залежить лише від них. Є предмети, які, щоб любов виявила всю свою своєрідність і силу, мають на неї відповісти; а є предмети, у випадку з якими така вимога була б уже заздалегідь позбавлена сенсу. Саме цим, поза всяким сумнівом, відрізняється ставлення до живих істот від ставлення до істот неживих; але навіть предмет, позбавлений душі, – справжній партнер любови, і його властивості впливають на її властивості.

Що нерівноцінніший цей партнер, то викривленішою, щоб не сказати спотворенішою пристрастю, стає сама любов.

 – Порівняй здорове кохання двох молодих людей одне до одного, – закликав сестру Ульріх, – і кумедно гіпертрофовану любов самотньої людини до собаки, кішки чи пташеняти. Поглянь, як пристрасть між чоловіком і жінкою згасає або починає надокучати, мов жебрак, якому не подають милостиню, коли на цю пристрасть не відповідають взаємністю або відповідають не повною мірою. Не забувай також, що коли союз нерівний, як це буває між батьками-матерями й дітьми або між господарем і слугою, між чоловіком і предметом його шанолюбства чи його розбещености, взаємність у любові – це щось украй ненадійне й просто-таки згубне. Повсюди, де недостатньо регулюється природний обмін між станом і партнером любови, вона відмирає, як нездорова тканина в тілі!

Ця думка приваблювала його, здавалося, чимось особливим. Ульріх ладен був спинитися на ній докладніше й навести численні приклади; та поки ще він обмірковував їх, щось інше, чого він не мав на увазі, але що, мов занесені з поля пахощі, оживило замислений шлях очікуванням, – щось інше майже помилково, здавалося, перевело його думки на те, що в малярстві терміном однієї з чужих мов називають nature morte, натюрморт, а по-німецькому – Stilleben, тобто «тихе життя».

 – Це досить смішно, що людина цінує добре намальованого омара, – несподівано повів далі Ульріх, – або лискуче, мов дзеркало, виноградне гроно, або підвішеного за лапи зайця, поблизу якого щоразу виявляється ще й фазан; адже людський апетит уже сам собою смішний, а намальований апетит – ще смішніший, аніж природний.

І обоє мали відчуття, що таке продовження розмови пов’язане з їхньою темою глибше, ніж здавалося на перший погляд, і стосувалося того, чого вони не схотіли казати про самих себе.

Адже у справжніх натюрмортах – у речах, тваринах, рослинах, краєвидах і людських тілах, вигнаних до сфери мистецтва, – виказує себе щось інше, ніж вони демонструють, а саме таємничий демонізм мальованого життя. З-поміж таких картин є й знамениті, тож обоє знали, що на них зображено насправді; та краще вести мову не про певні картини, а про який-небудь їхній різновид, котрий, до того ж, не становить і школи, а постає безсистемно, з веління всесвіту. Аґата поцікавилася, за якою ознакою можна впізнати школу. Ульріх усміхнувся й, вочевидь не бажаючи називати яку-небудь вирішальну прикмету, неквапно, але без вагань промовив:

 – Невиразне, безкінечне, хвилююче відлуння!

І Аґата його зрозуміла. Таке відчуття, ніби ти – на морському березі. Дзижчать комахи. Легіт приносить з лугів сотні запахів. Заклопотано блукають удвох думка й почуття. Але перед очима – німа морська пустеля, яка не відгукується, й усе, що має значення на березі, губиться в одноманітному русі безкрайого видовища. Аґаті спало на думку, що всі справжні натюрморти («тихі життя») можуть навіювати цей щасливий, невситимий смуток. Що довше на них задивляєшся, то стає очевидніше: зображені на них предмети немовби лежать на строкатому березі життя, і в очах у них застигло щось небачено-дивовижне, а мову їм відібрало.

Цього разу Ульріх відповів іншими словами:

 – По суті, всі натюрморти показують світ на шостий день після його сотворіння, коли Бог і світ були ще сам на сам, без людини! – І, помітивши в очах усміхненої сестри запитання, додав: – Суто по-людському вони викликають, мабуть, ревнощі, таємничу цікавість і журбу!

Це був «експромт» і навіть не найгірший; Ульріх подумав про це невдоволено, бо не любив таких несподіваних думок, котрі нагадували обточені на токарному верстаті й нашвидкуруч позолочені кулі. Але не спробував він і поправитись, та й сестра нічого не перепитала. Бо досить відверто висловитись про жахливе мистецтво натюрморту, цього «тихого життя», обом не давала його дивна подібність до їхнього власного життя.

Ця подібність відігравала в ньому велику роль. Нема потреби докладно повторювати все, що сягало своїм корінням у спільні спогади дитинства, а після їхньої зустрічі знов прокинулося й відтоді всім враженням і більшості розмов надавало якогось дивного відтінку, але не можна змовчати й про те, що в усьому цьому завжди відчувався своєрідний дурманний подих отого «мертвого життя». Тому вони мимоволі, не маючи на оці нічого певного, чим можна було б керуватися, звертали свою допитливість до всього, що могло бути спорідненим із суттю натюрморту; тож і виник такий чи приблизно такий діалог, який, мов коловорот, ще раз напружив і наново прокрутив подальшу їхню розмову.

Людина, змушена благати про щось перед незворушним образом, який ніколи не дає відповіді, – така людина поринає в дурман розпачу, аґресії або приниження. Але як же зворушливо й невимовно прекрасніше впасти навколішки перед застиглим образом, в якому життя згасло кілька годин тому, лишивши на ньому відблиск, як його лишає призахідне сонце!

Цей другий приклад – досить банальний відбиток почуття, якщо так можна назвати що-небудь узагалі! Світ веде мову про священність і гідність смерти; сотні, якщо не тисячі, років лунає поетичний мотив коханої в домовині; з ним споріднена ціла поезія смерти, поезія надзвичайно лірична. У цьому є, мабуть, якесь хлоп’яцтво. Хто уявляє собі, що смерть дарує йому найшляхетні-шу з коханих? Той, у кого нема мужности чи змоги мати живу!

Від цього поетичного хлоп’яцтва недалеко до жахів заклинання духів померлих; ще один шлях веде до мерзот справжньої некрофілії; третій, мабуть, – до патологічних протилежностей: ексгібіціонізму й насильства.

Порівняння ці, можливо, дивні й навіть вельми несмаковиті. Та якщо на це не зважати й поглянути на ці порівняння, сказати б, із медично-психологічного боку, то виявиться, що всі вони мають одне спільне: неможливість, нездатність, брак природної мужности або мужности жити природним життям.

З них можна також зробити висновок (коли вже задля цього вдаватися до ризикованих порівнянь), що мовчання, немічність чи будь-який інший ґандж партнера може призвести до навіженства душі.

Одне слово, загалом усе ж таки повторюється те, про що вже сказано: нерівноцінний партнер викривлює кохання; треба лишень додати, що вибрати такого партнера нерідко взагалі змушує саме викривлене почуття. І навпаки, партнер, який відповідає взаємністю, живий, активний, – такий партнер дає лад почуттям і визначає їх, а без нього вони звиродніють і обертаються на облуду.

А натюрморт? Хіба його дивовижна чарівливість – також не облуда? Чи мало не некрофілія неземного походження?

А проте така облуда помітна й у поглядах щасливо закоханих як вияв для них чогось найвищого. Вони задивляються одне одному в очі, не можуть одне від одного відірватись і чахнуть у бездонному й тягучому, як ґума, почутті!

Приблизно так, отже, почався їхній діалог; але в цьому місці нитка його, перше ніж потягтися далі, по суті, зависла, і то досить надовго. Вони справді поглянули одне на одного, й через це між ними запала мовчанка.

Та якщо потрібне зауваження, яке пояснило б цю ситуацію і взагалі ще раз виправдало б такі розмови й передало б їхній сенс, то можна, мабуть, сказати, що цієї хвилини Ульріх, як можна здогадатися, просто позбавив слова одну несподівану думку, а саме: що кохати зовсім не так просто, як намагається запевнити нас природа, довіряючи знаряддя для цього першому-ліпшому дилетантові з-поміж своїх творінь.

52. Подих літнього дня

Тим часом сонце підбилося вище; Ульріх з Аґатою покинули шезлонґи, мов човни на березі, у неглибокому затінку під будинком і лежали тепер на траві в парку, глибоко на дні цього літнього дня. Вони перейшли сюди вже досить давно, і, хоч обстановка довкола була інша, їхня свідомість цю переміну, по суті, не сприйняла. Не помітили вони, власне, й того, що їхня розмова стихла; вона просто зависла, навіть не лишивши по собі враження, ніби урвалася.

У сонячному світлі від гурту відцвілих дерев сніговим завоєм тихо плив потік мерхлих пелюсток; і подих, який ніс їх, був такий легкий, що не ворушився жодний листочок. Жодна тінь не падала звідти на зелень моріжка, хоч вона, здавалося, темнішала зсередини, мов очі. Ніжно й марнотратно вбрані молодим літом дерева й кущі, що стояли збоку чи утворювали задній план, справляли враження розгублених глядачів, які, заскочені зненацька й зачаровано позастигавши у своєму веселому одязі, брали участь у цій похоронній процесії і святі природи. Весна й осінь, мова й мовчання природи, навіть чари життя і смерти змішалися в цій картині; серця ніби спинилися, випурхнули з грудей і приєдналися до цієї німої процесії в повітрі. «І серце вийняли мені з грудей», – сказав один містик. Аґата саме згадала про нього.

Вона пам’ятала також, що прочитала ці слова Ульріхові з однієї з його книжок.

Це було тут, у парку, неподалік від місця, де вони тепер лежали. Спогад став повнішим. На думку їй спали й інші слова, що їхвона оживила тоді в його пам’яті: «Це ти чи не ти? Я не знаю, де я, і не хочу про це знати!» – «Я вичерпав усі свої можливості й дійшов до темних сил! Я закохавсь, не знаючи у кого! І серце в мене сповнене кохання й воднораз порожнє через нього!» Виходить, у ній знов залунали нарікання містиків, у чиє серце Господь проник глибоко, мов колючка, яку не здатні витягти нічиї пальці. Багато таких щасливих нарікань прочитала вона тоді Ульріхові. Тепер вона відтворювала їх, мабуть, не дослівно, пам’ять поводиться досить свавільно з тим, що хоче почути; але Аґата здогадалася, про що йшлося, й ухвалила рішення. Отже, такий загадково самотній і жвавий вигляд, як цього дня, коли осипається цвіт, парк колись уже мав; і було це саме тоді, коли серед Ульріхових книжок вона натрапила на оті містичні звірення. Час зупинився, тисячоліття тривало не довше, ніж змигнути оком, вона досягла Тисячолітнього царства, і, можливо, навіть давав себе відчути Бог. І поки вона – хоч самого часу вже й не мало бути – відчувала це поспіль, одне за одним, і поки брат, щоб вона не боялася цього сну, був поруч із нею – хоча простір, схоже, вже також перестав існувати, – світ, попри ці суперечності, здавалось, по вінця повнився просвітленням.

Те, чого вона відтоді зазнала, проти того, що було доти, не могло не видатися їй такою собі стриманою розповіддю; а втім, як же воно могло бути чимось більшим і виразнішим, коли вже втратило майже фізично-теплу безпосередність першої несподіваної думки про це! За таких умов Аґата вирішила обачливо поставитися тепер до мало не казкового захвату, який охопив її тоді в цьому парку. Вона не знала, чому пов’язувала з цим назву «Тисячолітнє царство». Це були емоційно-дзвінкі слова, майже відчутні на дотик, мов яка-небудь річ, однак для розуму вони лишалися недоступні. Тому вона могла поводитися з цим уявленням так, ніби Тисячолітнє царство могло настати будь-якої хвилини. Його називають також царством кохання, про це Аґата знала теж; проте аж останньої миті вона згадала про те, що обидві ці назви існують ще з біблейських часів і означають царство Господнє на землі, вже недалекий початок якого розуміють у цілком реальному сенсі. Ульріх, до речі, також, хоч і не вірив через те у Святе Письмо, іноді вживав цих слів так само невимушено, як і сестра; тож її це вже й геть не здивувало, тому що вона немовби наперед знала, як поводитись у Тисячолітньому царстві. «Там слід триматися тихо-тихо, – підказувала їй якась інтуїція. – Не можна дозволяти собі жодних бажань, навіть бажання запитувати. Треба забути й про кмітливість, з якою залагоджують справи. Треба позбавити свій розум усіх його знарядь і завадити йому слугувати знаряддям самому. Треба відібрати в нього всі знання і жадання; треба відмовитись від реальности й від прагнення звертатися до неї. Треба стримуватися доти, доки голова, серце й усе тіло обернуться на суцільну мовчанку. Та щойно такої найвищої самовідданости досягнеш, як зовнішній і внутрішній світи нарешті зійдуться, так наче клин, що стримів у всесвіті, розколюючи його, випав!…»

Можливо, вона міркувала й не зовсім тверезо. Але якщо прагнути по-справжньому, здавалося їй, то всього цього можна досягти; і вона зібралася на силі, так ніби хотіла прикинутись мертвою. Та згодом виявилося, що зовсім спинити думки, відняти голос у почуття й волі – завдання таке саме важке, яким у дитинстві було завдання не припуститися гріха між сповіддю і причастям; і після деяких зусиль Аґата відмовилася від цієї спроби взагалі. Вона піймала себе на тому, що трималася свого наміру лише зовні й що він уже давно не привертає її уваги. Тепер ця увага була прикута до питання, зовсім від усього цього далекого, просто жахливо далекого. Аґата вкрай безглуздо, навіть нестямно прагнучи цього безглуздя, питала себе: «Чи справді я була коли-небудь жорстока, зла, сповнена ненависти й нещасна?» На гадку їй спав один чоловік без прізвища; прізвища він не мав через те, що вона взяла його собі й забрала із собою. Подумавши про того чоловіка, вона відчула своє прізвище, як відчувають рубець на тілі; але ненависти до Гаґауера вона вже не відчувала й тепер повторила своє запитання з тією трохи сумною впертістю, з якою проводжають поглядом хвилю в годину відпливу. Де поділося бажання завдати йому мало не смертельної образи? Через свою неуважність вона те бажання майже втратила і, мабуть, гадала, що воно ще знайдеться десь поблизу. До того ж замінити собою те бажання ворожости міг, по суті, сам Лінднер; бо вона мимохідь думала й про нього і питала себе й про це. Можливо, цієї хвилини її здивувало те, як багато чого з нею вже сталося; адже молодим людям дивуватися з приводу того, як багато всього їм уже довелося відчути, просто властивіше, ніж старшим, хто до мінливости пристрастей і життєвих перипетій звик не менше, ніж до погодних змін. Але що могло взяти за душу Аґату так, як те, що тієї самої хвилини на тлі круговерті життя, плетениці його ситуацій і пристрастей, на тлі примхливого потоку почуттів, де молодість, сама про це майже не здогадуючись, у власних очах постає природно-прекрасною, – що на всьому цьому тлі знов загадково проступило кам’яно-ясне небо застиглої замріяности, від якої вона щойно прокинулась?

Отож думки її хоч усе ще й не полишали тієї похоронної процесії переквітлих пелюсток, однак уже не рухалися разом із нею і на її німотно-врочистий лад; ні, Агата міркувала «про се, про те», як це можна назвати на відміну від того душевного стану, що в ньому життя триває «тисячу років» без жодного помаху крил. Цю різниця між двома душевними станами вона бачила дуже виразно і трохи збентежено усвідомила, як часто саме про неї чи про щось дуже з нею споріднене вони з Ульріхом уже заводили мову. Не відводячи погляду від довколишнього видовища, Агата глибоко зітхнула й мимоволі спитала у брата:

 – Чи не здається й тобі такої хвилини, що, порівняно з нею, все інше на світі – хибке і тлінне?

Ці кілька слів розігнали захмарений тягар мовчання і спогадів. Адже брат також спостерігав за спіненим потоком пелюсток, що без мети плив своєю дорогою; а позаяк думки й спогади в нього були налаштовані на той самий лад, що й у неї, то не було потреби в жодному іншому вступі, щоб Ульріх міг сказати їй те, що давало відповідь і на її невисловлені думки. Він спроквола потягся і промовив:

 – Я вже давно – ще відтоді як ми з тобою розмовляли про так званий натюрморт, та, власне, й щодня, – хотів тобі дещо сказати, навіть якщо це й не влучить у саме яблучко. Є два способи – якщо цю протилежність дуже гіперболізувати – жити пристрасно й два різновиди пристрасної людини. Можна щоразу здіймати ревище, як мала дитина, від злости, біди чи захвату, позбуваючись свого почуття таким коротким, нікчемним вибухом. У такому разі – а тут немає нічого незвичайного – почуття, зрештою, це буденний посередник буденного життя; і що стрімкіше воно, що легше піддається збудженню, то більше нагадує спершу неспокій у клітці з хижаками, коли настає пора годувати їх і повз грати проносять м’ясо, а невдовзі по тому – ситу втому. Хіба не так? А другий спосіб бути пристрасним і пристрасно чинити такий: ти себе стримуєш і категорично забороняєш собі вчинки, до яких тебе тягне й підштовхує кожне почуття. І в такому разі життя починає скидатися на страшний сон, де почуття підноситься аж до верхівок дерев, до шпилів на вежах, до самого зеніту!… Дуже ймовірно, що саме про це ми з тобою й думали, коли ще вдавали, нібито розмовляємо про картини й ні про що інше, крім картин.

Агата зацікавлено звелася на лікоть.

 – Чи не казав ти вже колись, – спитала вона, – що є два докорінно відмінні між собою способи жити й що вони просто-таки з точністю відповідають різним тональностям почуттів?

Один – це нібито спосіб «земних» почуттів, які ніколи не знаходять спокою й здійснення, а другий – не пригадую вже, чи ти як-небудь його називав, але це мав би бути, певно, спосіб «містичних» почуттів, що довго лунають в унісон, але ніколи не досягають «цілковитої реальности»?

Говорила вона зумисне повільно, але потім заквапилася й завершила збентежено. Однак Ульріх досить виразно пригадав, що він того разу, очевидно, сказав, і проковтнув клубок, так ніби в роті йому зібралося щось дуже гаряче; і спробував усміхнутись. Потому відповів:

 – Якщо я справді мав на увазі саме це, то тепер мушу висловитись, навпаки, дуже скромно! Обидва ці різновиди пристрасного буття я – просто за одним відомим взірцем – назву так: один – смаковитий, а другий, як протилежність йому, – несмаковитий, незалежно від того, як це звучить – гарно чи погано. Адже в кожній людині сидить голод, і він поводиться, як хижак. Але, крім голоду, є в людині й щось таке, що не знає жадібности й переситу, і дозріває воно ніжно, як виноград на осінньому сонці. І навіть у кожному з наших почуттів є те й те.

 – Тобто, крім тваринних задатків, просто-таки рослинні, а то й узагалі веґетаріанські?

У цьому Аґатиному запитанні відчувалася втіха й кепкування.

 – Майже! – відповів Ульріх. – Можливо, тваринне й рослинне в людині, якщо їх розглядати як головну протилежність пристрасних потягів, – це навіть глибоченне джерело для філософа! Та хіба ж я хочу ним бути?! Зухвальства мені не бракує лише на те, що я вже сказав, і то саме наприкінці: що взірець, а може, й корінь обох різновидів пристрасного буття є вже в кожному почутті. У кожному почутті можна виявити ці дві грані, – провадив він.

Але далі Ульріх, на диво, повів мову лише про той різновид буття, котрий називав «смаковитим». Цей різновид прагне дії, руху, насолоди. Завдяки йому почуття обертається на витвір або й на ідею, переконання чи розчарування. Усе це – форми його розрядки, хоч вони можуть бути й формами його перезарядки й подальшого зміцнення. Адже в такий спосіб почуття зазнає змін, притуплюється, переходить у свій результат і знаходить у ньому свій кінець; або замикається в ньому, перетворюючи свою живу силу на акумульовану, яка згодом повертає йому живу, а принагідно – і з підсумованим відсотком.

 – І хіба завдяки цьому не стає зрозумілим уже хоч би те, що жива активність нашого земного почуття і його тлінність, з приводу якої ти так солодко зітхнула, для нас не становлять великої різниці, навіть якщо вона й глибока? – завершив наразі він свою відповідь.

 – Маєш рацію, поза всяким сумнівом! – погодилась Агата.

 – Боже милий, усе, що творять почуття, їхні земні багатства, оці бажання й радощі, вчинки і зради – просто лише через те, що вони спонукають! – разом з усім, про що довідуєшся й забуваєш, про що думаєш, мрієш і все ж таки знов забуваєш… Скільки ж бо в цьому краси – як у дереві, обліпленому яблуками найрізноманітніших кольорів! Але яке ж бо все й безформне та одноманітне – як те, що з року в рік однаково наливається й опадає!

Ульріх кивав головою, слухаючи цю сестрину відповідь, що пашіла запалом і покірністю долі.

 – Усіма своїми творіннями й красотами, всіляким прогресом, але й усіма тривогами, а зрештою й усім своїм безглуздим коловоротом світ завдячує «смаковитій» частині почуттів, – підтвердив він. – До речі, чи ти знаєш, що під оцим «смаковитим» мають на увазі просто ту частку в кожному нашому почутті, яку посідають вроджені інстинкти? Отож, – додав він, – цим ми сказали, що саме інстинктам світ завдячує красою й прогресом.

 – І своїми туманними тривогами, – докинула Агата.

 – Зазвичай саме так і кажуть. Тому мені здається, що нам не варто випускати з уваги інше! Адже це принаймні несподівано, що своїм прогресом людина має завдячувати тому, що властиве, по суті, стадії тваринного розвитку! – Ульріх усміхнувся. Тепер він також звівся на лікоть і цілком обернувся до сестри, немовби надумав її просвітити; однак говорив він і далі стримано, як людина, котра, старанно добираючи слів, хоче спершу наставити саму себе. – В основі активних почуттів людини, – промовив він, – і ти справедливо казала тут про тваринні задатки, – лежать, безперечно, ті самі кілька інстинктів, які вже має тварина. Коли йдеться про головні почуття, то тут усе цілком зрозуміло: адже в голоді, гніві, радощах, упертості чи в коханні навряд чи яка-небудь психологічна запона приховає голе бажання!…

Здавалося, він говоритиме так і далі. Та хоч ця розмова – вона виникла з мрій на природі, з картини опалого цвіту, яка полишила в душі якийсь дивний, непримітно-одноманітний слід, – жодним словом не відвертала уваги від питання, вирішального для долі брата й сестри, а навпаки, від першого до останнього слова перебувала під впливом цього символу, якоїсь сповненої загадкового сенсу «події, в якій нічого не сподіялось», і точилася в атмосфері м’якої пригнічености, – хоч усе це так і було, наприкінці розмова все ж привела до протилежности такої головної ідеї і її емоційного відтінку, й це сталося тоді, коли Ульріх не стримався й наголосив не лише на шкідливій, але й на творчій дії глибоких інстинктів. Таку очевидну реабілітацію інстинктів, а воднораз, треба розуміти, й імпульсивної, діяльної людини загалом (бо це мало й такий сенс) могло породити, певна річ, «західне, європейське, фаустівське світосприйняття», зване так книжною мовою на відміну від будь-якого іншого світосприйняття, що тією ж таки самозаплідною мовою має називатися «східним» або «азіатським». Він пригадав ці фудульні модні слівця. Але брат із сестрою не мали ані наміру, ані взагалі звички такими десь підхопленими, ще не вкоріненими як слід слівцями надавати оманливого значення тому, що їх глибоко хвилювало; ні, все, що вони одне одному казали, вони казали щиро й переконано, навіть якщо воно й було народжене в захмарних емпіреях.

Тому під ніжний туман почуттів Ульріх з неабиякою втіхою підвів пояснення в дусі природничих наук; з утіхою (хоч це й скидалося на підтримку «фаустівської основи») насправді лише через те, що вірний природі розум обіцяв відкинути будь-які зайві ілюзії. Принаймні він натякнув на спробу дати таке пояснення. Тим більше дивно було, звичайно, що натякнув він на неї лише у зв’язку з тим, що назвав «смаковитим» у почуттях, але зовсім поза увагою лишив можливість застосувати таку думку й до несмаковитого, хоча спочатку надавав йому, певна річ, не меншої ваги. Цьому були свої причини. Чи то психологічний і біологічний аналіз цього боку почуттів видався йому важчим, чи то він остаточно прийняв його за лише прикрий допоміжний засіб – могло бути всяк; але найбільший вплив на нього справило інше; та він уже кілька разів це й передбачав після того, як тяжке Аґатине зітхання виказало прикру й відрадну суперечність між тривожними життєвими пристрастями в минулому й тією нібито неминущою пристрастю, яка привільно почувалася в одвічній позачасовій тиші пелюсткового завою. Бо – якщо повторити те, що він уже не раз на всі лади повторював сам, – не лише в кожному окремому почутті можна виділити два типи задатків, унаслідок і залежно від характеру яких воно може перерости в пристрасть; є ще й два типи людей, або кожна людська доля має свої періоди, які відрізняються один від одного тим, що в них беруть гору то одні задатки, то інші.

Ульріх вбачав у цьому велику різницю. Люди одного ґатунку – про це ми вже згадували – енерґійно беруться й хапаються за все; вони перекочуються через перешкоду, як водоспад, або, скипівши на ній піною, ринуть новим шляхом далі; пристрасті їхні палкі й примхливі, а результат – різко покраяні життєві стежки, які не лишають по собі нічого, крім відлуння гомону. Цього типу людей стосувалося поняття «смаковитий», коли Ульріх хотів зробити з нього головне поняття пристрасного життя; бо другий тип, на противагу першому, не відповідає цьому поняттю анітрохи: це люди несміливі, неуважні, невиразні, нерішучі, сповнені мрій і журби, у своїй пристрасті схильні замикатися в собі. Інколи – в думках, про які мова наразі не йшла, – Ульріх послуговувався для цього типу й визначенням «споглядальний» – прикметником, що його зазвичай вживають в іншому контексті, лише в теплуватому значенні слова «глибокодумний»; але для Ульріха воно мало глибший, ніж цей звичайний, сенс, просто-таки рівнозначний уже згаданому «східно-нефаустівському». Можливо, в цьому «споглядальному», надто в поєднанні зі «смаковитим» як його протилежністю, вимальовувалась головна відмінність життя. Це приваблювало Ульріха дужче, ніж яке-небудь поняття, призначене для навчальної мети. Але те, що всі такі багатоскладові й претензійні життєві поняття можна було звести до двошаровости, властивої вже будь-якому почуттю, – ця дуже проста можливість дати пояснення все ж таки робила йому приємність.

Він, звичайно, розумів, що обидва різновиди людського буття, поставлені тут на карту, не означали нічого іншого, крім «людини без властивостей» – на противагу наділеній усіма властивостями, які тільки може продемонструвати людина. Одну таку людину можна було назвати й нігілістом, що мріє про мрії Господні, – на противагу активістові, якого, однак, з його нетерплячою манерою діяти можна назвати також своєрідним богомрійником, а не реалістом з чіткими й практичними поглядами на світ. «Чому ж ми не реалісти?» – питав себе Ульріх. Реалістами вони не були обоє, ні він, ні вона, щодо цього їхні думки і вчинки не викликали жодних сумнівів уже давно; а ось нігілістами й активістами вони були, й часом одними, часом другими – як уже складалося. 

Примечания

1

В умовному способі, що виражає можливість (лат.).

(обратно)

2

Герой однойменного роману німецького письменника Йозефа Віктора Шефеля (1826-1886).

(обратно)

3

Авторське утворення від нім. абревіатури «k.-k.» (kaiserlich-königlich – імператорсько-королівська).

(обратно)

4

Володар карликів, герой німецького середньовічного епосу «Трояндовий сад Лаурина».

(обратно)

5

Назва низки об’єднань німецьких та австрійських художників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

(обратно)

6

1866 р. під Кьоніхґрецом пруська армія здобула перемогу над австро-угорською.

(обратно)

7

Соромітної частини (фр.).

(обратно)

8

Якщо хочеш миру, готуйся до війни! (лат.).

(обратно)

9

Початок гімну кайзерівської Німеччини.

(обратно)

10

Спиною до спини (фр.).

(обратно)

11

До справи, в архів (лат).

(обратно)

12

Войовничої церкви (лат.).

(обратно)

13

Розташування сил перед боєм (фр.).

(обратно)

14

Поділяй і владарюй (лат.).

(обратно)

15

Падаццо делла Канчеллерія – пам’ятка італійської архітектури XVI ст.

(обратно)

16

Трохи галасу навколо нашої душі (фр.).

(обратно)

17

На пониження і на підвищення (фр.).

(обратно)

18

Повірений у справах (фр.).

(обратно)

19

Каштани в цукрі (фр.).

(обратно)

20

Вірю, щоб збагнути (лат.).

(обратно)

21

Тобто до революції 1848 року в Німеччині.

(обратно)

22

Ганс Макарт (1840-1884) – австрійський художник, який справив великий вплив на ґрюндерство.

(обратно)

23

Квіти зла (фр.).

(обратно)

24

Бейль, Анрі-Марі – справжнє ім’я французького письменника Фредеріка Стендаля (1783–1942).

(обратно)

25

Раб, слуга, наймит (нім.).

(обратно)

26

Сердечна згода (фр.). Йдеться про військово-політичну угоду між Францією, Росією та Великою Британією (1904-1909), відому під назвою «Антанта».

(обратно)

27

Його величність.

(обратно)

28

Від нім. Bär – «ведмідь».

(обратно)

29

Від нім. Meier – «фермер, орендатор, сільський староста».

(обратно)

30

Від нім. Gelb, Blau, Rot, Gold – кольори «жовтий», «блакитний», «червоний», «золотистий».

(обратно)

31

Чоловік з майбутнім (англ.).

(обратно)

32

Прізвище Ґрюн (від нім. grün) означає «зелений».

(обратно)

33

Нім. Genie («ґеній») вимовляється на французький манір – «жені», тоді як нім. genial («ґеніальний») – «ґеніаль».

(обратно)

Оглавление

Роберт Музіль. Життя і творчість 

Книга перша

Частина перша  Своєрідний вступ

  1. Звідки, що цікаво, нічого не випливає

  2. Будинок і оселя людини без властивостей

  3. Навіть людина без властивостей має батька з властивостями

  4. Якщо є відчуття реальности, то має бути й відчуття можливости

  5. Ульріх 

  6. Леона, або Зміщення перспективи

  7. Ульріх у кволому стані заводить собі нову коханку

  8. Каканія

  9. Перша із трьох спроб стати знаменитістю

  10. Спроба друга. Основи моралі чоловіка без властивостей

  11. Спроба найважливіша

  12. Жінка, кохання якої Ульріх домігся після розмови про спорт і містику

  13. Завдяки Геніальному скакуну визріває усвідомлення того, що ти – людина без властивостей

  14. Друзі юности

  15. Духовний переворот

  16. Загадкова хвороба часу

  17. Вплив людини без властивостей на людину з властивостями

  18. Моосбруґер

  19. Лист із настановами й нагода надбати властивості. Змагання двох сходжень на трон

Частина друга Триває те саме

  20. Зіткнення з дійсністю. Попри брак властивостей, Ульріх діє енергійно й завзято

  21. Справжній винахід графа Ляйнсдорфа: паралельна акція

  22. Паралельна акція в подобі впливової жінки невимовної духовної привабливости ладна проковтнути Ульріха

  23. Перше втручання великого чоловіка

  24. Власність і освіченість; Діотимина дружба з графом Ляйнсдорфом і функції’, які допомагають знаменитим гостям знайти єдність із душею

  25. Недуга заміжньої душі

  26. Поєднання душі й економіки. Чоловік, який здатний зробити це, прагне насолоди від барокових чар австрійської культури. Як наслідок народжується ідея для паралельної акції

  27. Суть і зміст великої ідеї

  28. Розділ, що його може пропустити кожен, хто не дуже високої думки про копирсання в думках

  29. Порушення й пояснення нормального стану свідомости

  30. Ульріх чує голоси

  31. На чиєму ти боці?

  32. Забута, але надзвичайно важлива історія з дружиною одного майора

  33. Розрив із Бонадеєю

  34. Гарячий промінь і захололі стіни

  35. Директор Лео Фішель і принцип недостатніх підстав

  36. Завдяки згаданому принципу паралельна акція набуває конкретних обрисів ще доти, як стає зрозуміло, що це таке

  37. Один публіцист придумує «австрійський рік» і завдає цим графові Ляйнсдорфу великих прикрощів; його ясновельможність відчуває гостру потребу в Ульріху

  38. Клариса і її демони

  39. Людина без властивостей складається з властивостей без людини

  40. Чоловік з усіма властивостями, хоч йому до них і байдуже. Князя духу заарештовують, а в паралельної акції з’являється почесний секретар

  41. Рахель і Діотима

  42. Велике засідання

  43. Перша зустріч Ульріха з великим чоловіком. У світовій історії нічого нерозумного не стається, однак Діотима виступає з твердженням, що істинна Австрія – це весь світ

  44. Продовження й завершення великого засідання. Ульріх проймається симпатією до Рахель, Рахель – до Солимана. Паралельна акція набуває чіткої організаційної форми

  45. Мовчазна зустріч двох гірських вершин

  46. Ідеали й мораль – найкращий засіб, щоб заповнити велику безодню, звану душею

  47. Те, що розпорошено на всіх, в Арнгайма зібрано в одній особі

  48. Три причини слави Арнгайма й таємниця цілого

  49. Зародження суперечностей у поглядах між старою й новою дипломатією 

  50.Подальші події. Начальник відділу Туцці надумує дістати чітке уявлення про особистість Арнгайма

  51. У домі Фішеля

  52.Начальник відділу Туцці виявляє прогалину в діяльності свого міністерства

  53. Моосбруґера переводять до іншої в’язниці

  54. У розмові з Вальтером і Кларисою Ульріх показує себе реакціонером

  55. Солиман і Арнгайм

  56. У комітетах паралельної акції кипить робота. Клариса надсилає його ясновельможності листа, пропонуючи провести рік Ніцше

  57. Велике піднесення. Діотима робить дивовижні відкриття щодо суті великих ідей

  58. Паралельна акція викликає сумніви. Але історія людства добровільного вороття не знає

  59. Моосбруґер міркує

  60. Мандрівка до царства логіки й моралі

  61. Ідеал трьох статей або Утопія точного життя

  62. Земля також, але Ульріх насамперед, схиляється перед утопією есеїзму

  63. У Бонадеї видіння

  64. Генерал Штум фон Бордвер навідує Діотиму

  65. Із розмов Арнгайма й Діотими

  66. Між Ульріхом та Арнгаймом не все гаразд

  67. Діотима й Ульріх

  68. Відступ від теми: чи мають люди бути у злагоді з власним тілом?

  69. Діотима й Ульріх. Продовження

  70. Клариса приходить до Ульріха, щоб розповісти йому про одну історію

  71. Комітет з підготовки настанов у зв’язку із сімдесятиріччям правління його величности починає засідати

  72. Наука всміхається в бороду, або Перша ґрунтовна зустріч зі злом

  73. Донька Лео Фішеля Ґерда

  74. Четверте сторіччя до н. Х. проти 1797 року. Ульріх одержує від батька ще одного листа

  75. Для Генерала Штума фон Бордвера візити до Діотими – це приємне урізноманітнення службових обов’язків

  76. Граф Ляйнсдорф виявляє стриманість

  77. Арнгайм як друг журналістів

  78. Діотимині перевтілення

  79. Солиман кохає

  80. Нагода ближче познайомитися з генералом Штумом, який несподівано з’являється на Соборі

  81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу реалістичної політики. Ульріх засновує товариства

  82. Клариса вимагає року Ульріха

  83. Відбувається те саме, або Чому не придумують історію?

  84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

  85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

  86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також: Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад

  87.Моосбруґер танцює

  88. Зв’язок із великими речами

  89. Іти в ногу з часом

  90. Повалення ідеократії

  91. Ігри à la baisse і à la hausse[27] на біржі духу

  92. Із життєвих правил багатих людей

  93. До цивільного розуму нелегко підступитися навіть за допомогою фізичної культури 

  94. Діотимині ночі

  95. Великий письменник, вигляд ззаду

  96. Великий письменник, вигляд спереду

  97. Таємничі сили й покликання Клариси

  98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

  99. Про напівглузд та його плодючу другу половину; про подібність двох часів, привітну вдачу тітки Джейн і неподобство, яке називають новим часом

  100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки й довідується дещо про бібліотекарів, бібліотечних служників та духовний лад

  101. Родичі сваряться

  102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

  103. Спокуса

  104. Рахель і Солиман на стежці війни

  105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

  106. У що вірить сучасна людина – у Бога чи в голову всесвітнього концерну? Арнгайм вагається

  107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

  108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума про слово «розкріпачення», а також слова, споріднені з ним

  109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

  110. Розпад і збереження Моосбруґера

  111. Для юристів напівбожевільних людей нема

  112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до сонму богів і ухвалює рішення заволодіти Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися про свого величного батька

  113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою мішаною мовою на межі надрозумного й не зовсім розумного

  114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш

  115. Пипки твоїх персів – наче макові пелюстки

  116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі

  117. Чорний день у Рахель

  118. То вбивай же його!

  119. Контрманевр і спокушення

  120. Паралельна акція викликає заворушення

  121. Обмін думками

  122. Дорогою додому

  123. Переміна

Частина третя До Тисячолітнього царства (Злочинці)

  1. Забута сестра

  2. Довіра

  3. Ранок у жалобному будинку

  4. «Мав я колись товариша…»

  5. Вони чинять несправедливо

  6. Старий добродій нарешті знаходить спокій

  7. Від Клариси надходить лист

  8. Сім’я вдвох

  9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом

  10. Відвідини шведського земляного укріплення тривають далі. Мораль іще одного кроку

  11. Святі бесіди. Початок

  12. Святі бесіди. Мінливе продовження

  13. Ульріх повертається, і Генерал доповідає йому про все, що він пропустив

  14. Новеньке у Вальтера з Кларисою. Постановник і його глядачі

  15. Заповіт

  16. Зустріч із Діотиминим чоловіком-дипломатом

  17. Діотима взялася за інше чтиво

  18. Моралістові важко дається написати листа

  19. Гайда до Моосбруґера!

  20. Граф Ляйнсдорф бере під сумніви власність і освіченість

  21. Кинь усе, що маєш, у вогонь – аж до черевиків

  22. Від критики Конятовського на теорему Данієллі до гріхопадіння. Від гріхопадіння до загадки сестринських почуттів

  23. Бонадея, або Повернення

  24. Аґата вже справді тут

  25. Сіамські близнюки

  26. Весна в городі

  27. Невдовзі Генерал Штум відкриває Аґату для товариства

  28. Надміру веселощів

  29. Професор Гаґауер береться за перо

  30. Опісля Ульріх з Аґатою шукають причину

  31. Аґата хоче накласти на себе руки і знайомиться з одним чоловіком

  32. Тим часом ґенерал привозить Ульріха й Кларису до божевільні

  33. Божевільні вітають Кларису

  34. Назріває велика подія. Граф Ляйнсдорф і річка Інн

  35. Назріває велика подія. Урядовий радник Мезерічер

  36. Назріває велика подія. Заразом трапляються давні знайомі

  37. Порівняння

  38. Назріває велика подія. Але ніхто цього не помічає

З опублікованого посмертно

  39. Після знайомства

  40. Доброчинець

  41. Брат і сестра другого ранку

  42. Небесною драбиною до чужої оселі

  43. Доброчинець і ледащо. Але ще й Аґата

  44. Серйозна розмова

  45. Починається низка дивовижних подій

  46. Місячне сяйво вдень

  47. У світі людей

  48. Погляди на значуще й початок розмови про це

  49. Розмови про кохання

  50. Труднощі там, де їх не шукають

  51. Кохати не просто

  52. Подих літнього дня

*** Примечания ***