Українська республіка галичан [Степан Макарчук] (fb2) читать постранично

Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР

Хвилююча тема історіографії

Храм національності дорожчий тисячу разів, ніж храм Діани.

Я. Головацький

Коли військово-політична криза недвозначно віщувала близький крах Австро-Угорської імперії, 18 жовтня 1918 р. з ініціативи Української парламентарної репрезентації (УПР) у залі "Української Бесіди” в Народному Домі Львова зібралися українські посли Державної ради Австрії від Східної Галичини і Буковини, Галицького та Буковинського крайових сеймів, члени Палати Панів Австрії, єпископи-вірилісти сейму і по три представники від українських політичних партій, щоб виробити позицію українських політичних сил. З відчуттям відповідальності перед народом, перед минулими і майбутніми поколіннями високі збори в Народному Домі проголосили себе Українською Національною Радою.

В свою чергу УНР вирішила "проголосити утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави”. Безперечно, цей декларативний акт ще не означав утворення держави де-факто. І це усвідомлювала Рада. В другому пункті її рішення було записано: "Постановляється виробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя”.

Вже 1 листопада українські сили перейняли владу у Львові, за день-два — у всьому краї, а 13 листопада держава отримала офіційну назву Західноукраїнської Народної Республіки. Здійснилась українська національна революція. Через п’ять з половиною століть до життя відродилася державність корінного народу, що, як і всі інші поневолені народи Габсбурзької монархії (чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, поляки), піднявся на боротьбу за національну свободу та незалежність.

Як відомо, у зв’язку з багатьма несприятливими обставинами західним українцям у той період не вдалося відстояти своєї держави. Але всенародний чин 1918–1919 рр. не був даремним. Насамперед, він збагатив національну свідомість народу ідеями держави, рідної землі, соборності, національного обов’язку і солідарності. Перше Листопада зайняло в національному календарі особливе святе місце: його відзначала українська публіцистика, політичні партії та рухи, проводилося вшанування пам’яті полеглих У боях за Україну. Системно й уважно аналізувала уроки західноукраїнської національної революції демократична історіографія. Польський окупаційний режим намагався знищити або спотворити пам’ять про ЗУНР, а іноді вдавався до кривавих акцій проти тих, хто її беріг. Символом беззастережної антиукраїнської постави польської держави став кривавий розгін демонстрації 1 листопада 1928 року у Львові, присвяченої 10-річчю революції. І все-таки в умовах Польщі ще зберігалися можливості передачі знань про ЗУНР підростаючим поколінням, об’єктивного висвітлення в мемуарній літературі та історичних дослідженнях подій. Однак все змінилося з приходом у Західну Україну радянської влади. Практично всі активні учасники боротьби за національне визволення, яких застав на місці радянський режим, були репресовані, а сама історія західноукраїнського визвольного руху поставлена поза законом. Найголовнішим засобом для спотворення національної пам’яті українців стало замовчування найвизначніших подій і діячів минулого. Особливо виявлялася ”турбота” про вилучення з програм навіть спеціальної історичної освіти відомостей стосовно ЗУНР. Можна було закінчити історичний факультет Львівського університету і не знати про Листопад 1918 р. Це була тема, негласно піддана анафемі. Хоч майже кожного року провідний науковий журнал радянських істориків "Вопросы истории” або частину листопадового номера, або чергову статтю обов’язково присвячував подіям осені 1918 р. у Польщі, Чехословаччині чи інших поавстрійських країнах, написану з погляду позитивної, часто патетичної оцінки ролі відвоювання національної свободи і незалежності, національної державності поляками, чехами, словаками, хорватами, сербами, словенцями, угорцями та іншими народами. "Виникнення Чехословацької Республіки в 1918 р. було історичним прогресом”^[1]. При цьому критикувалися "результати національно-демократичної революції”, внаслідок якої "задоволені були лише претензії” національної буржуазії, а "вимоги робітничого класу” ”не були виконані”. Приблизно в такому ж руслі оцінювалися національно-демократичні революції в інших країнах. Встановлення "незалежності нових європейських країн” (називалися Фінляндія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія) визнавалося як "видатне завоювання їх народів”. Але знову ж таки додавалося, що ”буржуазним силам" "вдалося… використати видатні завоювання своїх народів"^[2].

Читач пропускав повз увагу штамп про "буржуазні претензії" та "буржуазні сили" і цілком як об’єктивну сприймав позитивну оцінку