Батальон необмундированих [Дмитро Міщенко] (fb2) читать постранично

БАТАЛЬЙОН

НЕОБМУНДИРОВАНИХ

ПОВІСТЬ

Сімдесят мільйонів жителів СРСР опинились в окупації за два роки війни. Почався наступ Радянської Армії. І їх, ненавчених і необстріляних, молодих і старшого віку, тих, для кого була графа в анкеті “Чи перебував в окупації?”, кидали в саме пекло війни — щоб ВИБИТИ! Адже кожна людина була під підозрою, цих солдатів, хоч і не були вони штрафниками, кидали під кинджальний вогонь, ними “затикали дірки” на фронтах, вони йшли в атаки беззбройними.

Згадаймо А. Дімарова, його спогади “Прожити й розповісти”. Командир наказав набрати цегли: кинеш — німець подумає, що граната, злякається, бери його автомат, пристрель — і вперед. Геноцид голоду 1933 року перейшов у військовий геноцид. От і ця повість, написана ще в часи М. Хрущова, донесла до нас життєву правду у художньому втіленні про жителів сіл Південної України, котрих кинули в атаку зі словами: “Зброю добудете в бою”. І ненавчені, неозброєні, необмундировані сільські хлопці і дядьки форсували Дніпро, закріпилися на плацдармі, героїчно відбивали атаки (зброя вже була!), а потім викликали вогонь на себе.

Коли ж на правий берег переправився полк, потім — ціла армія, командуючий просить дати йому списки героїв. З чотирьохсот залишилося дванадцять чоловік. Але полк не мав навіть списків батальйону. Його навіть не обмундирували, не взяли на постачання. Що, ті дванадцять навіть каші не заслужили? Олесь Гончар так сказав про повість: “Це винятково чесний в українській літературі твір, у якому правдиво розкрито трагедію українського народу у Другій світовій війні, коли всіх, хто був на окупованих землях, тодішня державна система вважала за потенційних ворогів... То було схоже на ідеологічну помсту тим, кому в цивілізованому світі належало б співчувати”.

Братові Михайлу, який загинув на фронті під час Другої світової війни необмундированим, присвячую...

І

Ви, очевидно, знали їх, наші довоєнні південно-українські села. Одні з вас проїжджали через них, мандруючи в Крим, на сонячні пляжі, інші були там учителями чи уповноваженими по заготівлі хліба, м’яса, молока, ще інші проходили потім через степові села на фронт чи відступали з фронтом і бачили, якими вони зеленими та чепурними були на початку війни, які лани лежали довкола них - цілі моря дорідної пшениці, стеблистої кукурудзи, золотоголових соняшників. Хати в степах лише подекуди вкриті соломою чи очеретом, більшість — під черепицею. А проте і ті, і другі — акуратні, чистенькі, завжди побілені. За хатою чи перед хатою — сад, як і в Центральній Україні. І звичаї тут ті самі: хазяї не замикають, ідучи з дому, дверей, не цураються гостя, кличуть на свято родичів і сусідів, люблять повеселитися... Де-де, а тут здавна знали, що таке труд до сьомого поту, уміли шанувати дружбу і не зносили наруги, не корилися ні панові, ні урядникові, ні царським законам. Тут багато чого любили і ненавиділи, та над усе любили землю і труд на ній. Бо земля та нелегко далася степовикам. За неї не раз і не двічі клали у січах з татарами голови, потім обробляли, з дикого колись поля робили культурний, заквітчаний садами край.

Можливо, саме тому люди тут такі незалежно-горді і такі співчутливі, особливо в лиху годину. Пам’ятаєте жінок, що стояли за ворітьми і плакали, проводжаючи нас, незнайомих їм чоловіків, на фронт, а через місяць-півтора виносили на шлях молоко, напували поранених чи стомлених кількаденним відступом бійців?

Як вони дивилися тоді нам у вічі, як тривожно і несміливо питали: “Відступаєте? А що ж буде з нами?”

Бійці мовчки простували на схід, а вони лишалися край дороги й не знали, куди подіти себе, дітей своїх. Бо чули вразливим жіночим серцем, що наближається велике лихо, і не комусь іншому — їм, матерям, доведеться зустрічатися з ним віч-на-віч.

Жінки ті не нарікали тоді на нас за те, що полишаємо їх напризволяще, як дорікали їм по визволенню ті, що були по другий бік воєнного лихоліття, за дволітнє перебування під німецькою окупацією. Навпаки, давали тим із нас, що потрапили в біду, нічліг, постачали їжею, охоче переховували поранених, хоч добре знали, що за все те доведеться розплачуватись: іде боротьба не з кимось там — з фашистами. Та й не вперше їм нести її, кормигу воєнної недолі. Усе то нащадки Марусі Богуславки, чигиринців і полтавців, які знали і татарську навалу, і турецьку неволю, і панську сваволю, були і воїнами, і орачами, і невольницями, і повстанцями в буремні роки революцій.

Хто-хто, а степовики не ждали від чужинців добра, одначе й не сподівалися, що принесене ними лихо буде таким пекельно-кривавим і жорстоким. Фашисти мали їх ні за що, не щадили навіть, як щадили свого часу татари, коли вели на арканах на невольницькі ринки. Тоді вони цінувалися як товар, як робоча сила, тепер не зважали на їхні золоті руки, на роботящу вдачу. --">