Одержимий [Раймон Радіґе] (fb2) читать постранично

Реймон Радiґе Одержимий

Мабуть, мені багато хто дорікне, та нічого не вдієш… Хіба я винен, що на початку війни мені ледве минуло дванадцятий? Безперечно, переживання, яких я зазнав у ті незвичайні часи, для такого піку не характерні, та я тоді потрапив у становище, в якому й дорослому було б нелегко. І я був не єдиний серед підлітків. Мої однолітки теж опинились у не меншій скруті. Отож кого мої спогади шокуватимуть, хай спробують уявити, що принесла нам, тодішнім підліткам, війна, оті канікули, що розтяглись на чотири роки.

Ми тоді мешкали в містечку Ф. над Марною.

Мої батьки не заохочували дружби хлопчиків і дівчаток. Але це не тільки не стримувало, а ще дужче розпалювало чуттєвість, яка народжується разом з нами.

Я ніколи не був мрійником. Те, що легковірним видавалося мрією, для мене було такою самою реальністю, як котові сир, схований у банці. Просто банка – перешкода, та й годі. Але варто її ненароком розбити, як сир дістанеться котові.

До дванадцяти років я не закохувався, коли не рахувати дівчинки на ім’я Кармен, якій я послав через свого меншого братика листа, освідчившись у коханні й призначивши їй побачення. То було вранці перед початком уроків. А звернув я увагу на цю дівчинку тому, що вбачив якусь подібність між нами: вона теж була чепурненька й ходила до школи разом з молодшою сестрою, точнісінько як я з молодшим братом. А щоб ці малюки мовчали, я вирішив познайомити їх. Отож, до свого листа Кармен я додав ще одне послання – її сестричці Фоветті, від імені мого братика, який ще тільки вчився писати. Я розкрив перед ним свій план і пояснив, як нам пощастило: адже ми зустріли двох сестричок, та ще з такими незвичайними іменами.

А що Кармен – дівчина взірцева, я пересвідчився того самого дня. Збігавши на великій перерві додому перекусити, я повернувся до школи. Того дня я чергував.

Тільки-но після дзвінка зайшов учитель і всі посідали за парти, а я діставав із стінної шафи в кінці класу якісь посібники, як увійшов директор. Усі повставали. Коли я побачив у директоровій руці лист, ноги мені підігнулись, а посібники посипалися на підлогу. Я заходився їх збирати, дослухаючись до розмови директора з учителем. Почувши моє прізвище, учні почали озиратися на мене, я ж стояв під стіною й червонів. Директор підкликав мене й, перепитавши, чи цього листа писав я сам, похвалив, що я в дванадцяти рядках не зробив жодної помилки. А тоді звелів іти з ним до директорської. Але до директорської він мене не довів – улаштував прочуханку на подвір’ї, під зливою, яка щойно почалась. Та мені було боляче не так від прочуханки, як від його твердження, нібито я не лише скомпрометував дівчину, батьки якої передали мого листа йому, а й украв десь оцей аркуш поштового паперу. Ще й погрожував передати листа моїм батькам. Я благав не робити цього. Він зглянувся на моє прохання, але застеріг: у разі повторення такого моя поведінка стане відома всім.

Я вернувся в клас. Учитель назвав мене донжуаном, але цей жарт не образив мене, тим більше що я вже читав про цього героя, а мої однокласники – ні. Я посміхнувсь у відповідь на звернення вчителя й раптом мовби виріс в очах однокласників. Мабуть, вони вже все знали…

О першій годині я благав директора нічого не говорити батькові, а о четвертій уже сам згорав од бажання викласти вдома все, хоча ніхто мене за язика не тягнув. Просто я відчув потребу висповідатися. Вдома я домагався, чого хотів, то впертістю, то покорою, а вчився на відмінно не через те, що був старанний, працьовитий, а тому, що мені все легко давалося. Знаючи, що батько не розсердиться на мене й тепер, я вирішив розповісти йому про свою витівку.

Розповівши все, я гордо додав, що директор, як дорослому, пообіцяв мені мовчати. Батькові заманулось переконатися, чи не вигадав я цієї історії, тож він пішов до директора.

– Як? – вигукнув прикро вражений директор. – Він вам усе розповів? А мене благав мовчати, мовляв, батько приб’є!

Директор виправдувався, й це ще дужче піднесло мене у власних очах. Я одним махом заробив і пошану товаришів, і лукаве підморгування вчителя, а тепер ще й це. Метатися мені директор не став. Бідолаха ще не знав, що мій батько, обурений його поведінкою, вирішив після закінчення навчального року забрати мене з цієї школи. Але був тільки початок червня, й він та мати, аби те їхнє рішення не вплинуло на відзнаки, не оголошували цього. Отож, фактично завдяки директорові золотий вінець у класі одержав я, хоч його заслуговував ще один відмінник. Директорів розрахунок виявився хибний: так школа втратила двох своїх найкращих вихованців, оскільки батько того, другого відмінника теж забрав зі школи свого сина.

А такі учні, як ми з ним, були за принаду для батьків записувати своїх дітей до тієї чи тієї школи.

Мати вважала мене замалим, щоб записати до ліцею Генріха Четвертого, бо туди доводилося далеко їздити. Отож два роки я вчився вдома.

Я втішався новоздобутою волею: впоравшись години за чотири з тим,