Я, мені, мене... (і довкруги). Спогади. Ч. 1 [Юрій Шевельов] (fb2) читать постранично

Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль через посередництво Оксани Соловей та Мар’яна Коця. Лише для приватного некомерційного використання.

Видавництво часопису "Березіль"

Видавтництво М. П. Коць

Харків - Нью-Йорк, 2001.

наклад 1000

Спогади видатного мовознавця і літературознавця, знаного у світі культурного діяча, лауреата Шевченківської премії Юрія Шереха (Шевельова) містять унікальні свідчення про факти, що зберігаються в пам’яті небагатьох нині сущих, індивідуальне і глибоко осмислене бачення подій, характеристики й оцінки людей, чиї життєві шляхи так чи інакше перетнулися з долею автора спогадів.

Перша частина спогадів «В Україні» висвітлює життя автора від дитинства до Другої світової війни, коли шляхи простелилися до Києва і далі — до західних меж України.

Юрій Шевельов

(Юрій Шерех)

Я, мені, мене ... (і довкруги)

Спогади.

Частина перша. В Україні.

Docendo discimus

(за Л.А. Сенекою)

Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом тієї тимчасової єдности, що дану людину становить, виникає бажання лишити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія продовження себе в дітях. Творче життя, що не було простим існуванням, а ставило перед собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зробити підсумок своєї діяльности, окреслити вагу свого життьового завдання, труднощі в його осягненні, радість здобутку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друкувати. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбігаються або збігаються незалежно від бажання, а в машинці вони пропускаються, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без сліду, як не втілити себе в інших, молодших, життєздатних?

Мені такі ілюзії чужі. Життя неповторне і невідтворне. Самооцінки й спогади можуть бути високої щирости й віри, у них ніхто не перевтілиться і в них не повірить. Одні поглянуть на рукопис чи книжку і скажуть, що нема часу й сенсу їх читати. Другі нудьгуючи перегорнуть сторінки, аби прогаяти час. Прийде самовпевнений вісімнадцятилітній молодик, що все знає і понад усім озирає світ, і напише про них статтю або дисертацію, де викриє ницість і забріханість автора, доведе, що його щирість — поза, а поза — щирість. За яких сто років і цього не буде. Мова буде застарілою й неоковирною, нормальний читач уже того не торкатиме, учений фахівець підрахує, скільки разів ужито однієї граматичної форми чи синтаксичної конструкції, не звертаючи уваги на зміст і чуття. А потім уже взагалі ніхто того не братиме до рук і не розумітиме, як сьогодні клинопис Вавилону. Життя не можна зробити безконечним, і людина не перевтілюється духово в іншу людину. Життя не було б життям, якби на нього не чатувала смерть. Є терміни і строки, і їх не перейти.

Моя мати любила повторювати слова Гомера (в російському перекладі Жуковського): «Будет некогда день, и погибнет великая Троя и с нею народ венценосца Приама». Це стосувалося до її дня смерти. Вона не знала тоді, що ним стане 8 грудня 1953 року, але вона знала, що такий день прийде. Вона не була активно творча людина, і вона переливала себе в свою дитину, мене. Але цей ДЕНЬ — чи це буде ніч — прийде і для мене, прийде він, хоч трохи пізніше й поступово для всього, що я робив, зробив і лишив, отже й для того, що тут тепер вистукую на машинці (з переплутаними літерами). Якщо я це все таки пишу, то не тому, щоб себе увічнити, а тому, що поки я живий, я дію. Це такий самий закон життя, як смерть, і так само безглуздий.

Так, цей слід, якщо й переживе творця, то не надовго. Він нікого і нічого не навчить, не переконає, що автор мав рацію, а його супротивники помилялися й кривдили його, що поставлене ним життьове завдання було варте заходу і що він його виконав. Мовляв Шевченко: «Малого сліду не покину... на нашій — на своїй Землі». Я тільки поставив велике З в слові землі. Бо маю тут на увазі не тільки одну країну, а всю нашу несвою планету.

Але є ще одна мотивація для цього писання. Можливість бути щирим. Закон усякого людського суспільства — брехня і цензура на правду. Це може бути формальна цензура, це може бути цензура звичаю й духового стандарту. Кажучи фігурально, в «Правді» не більше правди, ніж у «Свободі» свободи. Готуючися скласти останні свої суспільні обов’язки, не мавши потреби робити кар’єру, обтрусивши або розгубивши свої товариські зв’язки, сидячи сам-на-сам із своєю старенькою друкарською машинкою і не дуже дбаючи, чи це писання колись стане приступне іншим людям, а чи його викинуть на смітник, можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим. Себто говорити правду або принаймні думати, що говорю правду, як я її бачу. Мої характеристики людей і подій можуть бути слушні або хибні, вони напевне забарвлені особисто, але вони не