Лікарі (Збірка оповідань) [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать постранично, страница - 5


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

стрепенувся чоловік у чорному костюмі. — У мене — третя. В армії перевіряли.

«У нього стомлене, сердите обличчя, третя група крові та новий костюм з чорного трико; купив, мабуть, у районному універмазі, — подумав Ігор. — Тільки чому Марія не помітила, що костюм великуватий? Третя група крові. Був, певно, на війні. Привіз із Німеччини велосипед. Як Махов. Тоді привозили акордеони або велосипеди. В чохлах ці велосипеди нагадували якісь дивовижні музичні Інструменти. Працює цей Микола на цукрозаводі… чи, може, механізатор? Ні, мабуть-таки, на цукровому. І характер у нього гордий та запальний. Любить, щоб жінка шанувала його… Щоб не суперечила, коли зайву чарку вип'є, щоб терпіла… в усьому погоджувалася з чоловіком, тому що, здається йому, душа чоловіча повинна бути як кулак — міцна, важка, мозоляста…»

— Якого чорта ви дозволили їй зробити це? — напався він на чоловіка. — Чи самі примусили?

— Та, знаєте, — промимрив той, — тут я проґавив, конєшно. Вона каже: все буде гаразд… їй нібито соромно в лікарню лягати… знаєте… як у нас. Я й дозволив… Сам винний, конєшно…

— Дурість, звичайно, — повчально сказав шофер. — Таке просте діло. Адже для цього є лікарня.

— Воно, конєшно, вірно… Якби знаття, — скрушно зітхнув чоловік.

Лектор здивовано втупився в нього, але не зміг побачити вираз обличчя цього чоловіка. А голос — що ж, голос був трохи хрипкий, буденний.

Марія не чула цієї розмови, вона знепритомніла, її свідомість погрузла в передсмертних сутінках, Марія була далеко-далеко, ще два кілометри залишалось до Грицева. Вони проїхали повз цегельний завод, почала підніматися стрімко вгору.

Нарешті машина в'їхала на вершину — і одразу ж всі побачили мерехтливі вогники райцентру.

— Гриців, дивіться, Гриців, — збуджено сказав лектор, хоча всім було ясно, що це і є Гриців.

— Газуй до головного корпусу, — сказав Ігор.

Чоловік у чорному костюмі нахилився до дружини — лектор побачив, як він пробував розворушити жінку, як швидко провів рукою по її обличчю.

— Маріє! — скрикнув він так, що у всіх завмерли серця. — Маріє… Марієчко… приїхали… прокинься!

Вона опритомніла і розбірливо мовила:

— Ти вибач, Миколо… Дітей шкода… Я винна. Машина зупинилась біля самих дверей приймального покою.

— Швидше! — скомандував Ігор. — Виносьте її. Я — до чергового!

Чоловік у чорному костюмі взяв дружину на руки — шофер і лектор допомогли йому — і зупинився нерішуче перед дверима.

— Ой, пробачте, — шепотіла Марія. — Пробачте, бога ради. Я, здається, наслідила… здається…

— Ну й дурна ти, як подивлюсь я на тебе, — сказав шофер.

— Сюди, сюди, — покликав Ігор, — виглядаючи з дверей. — Несіть її сюди. Пощастило вам. Кость чергує. Він як бог… Все може… З мого випуску хлопець.

В приймальному покої було парко; пахло хлоркою. Марія байдуже лежала на тапчані. Кость виявився дитинно-рожевим монументом — гладким, рудобровим, трохи вайлуватим хлопцем у важких окулярах.

— А я вже думав, старий, що ти знову нам підкинеш енцефаліт. Злякався навіть. Бо ця сволота, Кубайчук, з мене шкуру здере…

— Там все гаразд, — сказав Ігор. — Енцефалітів там не буде. Це, — він кивнув на Марію, — по твоїй частині.

— Тоді, старий, їдь, — сказав Кость. — Наталочку вітай, їдь, їдь. Тут твоя вища санітарна освіта не потрібна.

— Гад ти, — тицьнув його кулаком під ребра Ігор. — Живодер. Дивись, щоб усе було в ажурі. Зрозумів? Де ти таку будку відгодував? Може, залишитися? Допоможу.

– Їдь. Без тебе тут… Бувай.

«Розцілував би я тебе, друже», — подумав Ігор. Слідом за Ігорем вискочив Маріїн чоловік.

— Лікарю, лікарю. Скажіть тільки правду. Вона житиме?

— Чого ж їй не жити? Все гаразд. Готуй півлітра. Знаєш, хто такий Кость? Титан. З мого випуску. Він може все.

— Дякую, лікарю. Приїздіть коли-небудь. Вип'ємо.

— Гаразд, гаразд. Тільки запам'ятай. Я люблю горілку з перцем. Самогону в рот не беру. Ну, щасливо…

Машина рушила, вибіливши пронизливими променями паркан, лавки, стовбури лип, од яких віялом розбіглися тіні, та маленький будиночок із заґратованим віконцем, що стояв у глибині парку.

— Може й померти… — обізвався Ігор. — Крові страшенно багато втратила.

Знову рука машинально потяглася до приймача. «Раї Радіо Рома Раї Радіо Рома», — сказав диктор. Потім у машину вповзло приглушене калатання дзвонів. Звуки були зловісні, повільні. Спереду з'явилася залізнична колія. Машину добре труснуло на переїзді, мелодію дзвонів заглушив тріск, а коли тріск ущух, почулася впевнена скоромовка пастиря:

«Аве Марія грація плена домінус текум бенедікта ту ін муліерібус ет бенедіктус фруктус вентріс туї. Амен».

Цей чоловік говорив швидко і впевнено. Оператор, очевидно, використав штучну реверберацію звуку так, що здавалось, ніби пастир звертається до неба, ніби монолог проголошується на безлюдній землі, яка спокутувала всі гріхи. Але ось почулися несамовиті жіночі голоси:

«Аве Марія грація плена