Маркевич Игорь [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
МАРКЕВИЧ Ігор Борисович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: французький.
Диригент, піаніст, композитор.
З дворянської родини. Дід, Маркевич М., – історик і етнограф, автор п’ятитомної «Історії
Малоросії», якому Т. Шевченко присвятив вірша «Бандуристе, орле сизий».
Народився 14 (27) липня 1912 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 27 березня 1983 г. в м. Антибі (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.
Спеціальної освіти не має, навчався в Парижі у відомих на той час композиторів.
Брав участь в італійському Русі Опору (1939-1945), працював викладачем диригування у
Зальцбурзі (1949-1956), керівником паризького (Франція) «Оркестру Замурзо» (з 1957),
монреальського (Канада) симфонічного оркестру, гастролює країнами Європи, Латинської
Америки, Японії.
Лауреат премії Шарля Кро (1958).
Кавалер золотої медалі «Партизан Північної Італії» (1946).
В якості композитора дебютував п’єсою для фортепіано «Весілля» (1924).
Потім настала черга симфонієтти (1928), кантат для сопрано й чоловічого хору з оркестром,
«Concerto grosso» (обидві – 1930), концерту для фортепіано з оркестром (1931), балетів «Ребус»
(1931), «Політ Ікара» (1933), кантати «Псалом» (1934), ораторій «Втрачений рай» (1935), «Гімн
коханню», «Нове століття» (обидві – 1937), концертної обробки «Музичної пожертви» І. Баха
(1938), ораторії «Лоренцо Чудовий» (1941).
Перший виконавець музики балету Стравінського «Орфей», а також «Симфонії псалмів».
М. віддавав перевагу великим формам за участю хорів і солістів, але чудово диригував і
мініатюрами. Його виконання вражало стрункістю втілення композиторського задуму, завдяки
чому складні для виконавців і слухачів добутки ставали простими і ясними.
Всього репертуар нашого земляка нараховував понад 300 музичних добутків різних композиторів
різних стилів і епох.
Друкувався в італійських партизанських газетах, журналі «Музичне життя».
Як письменник дебютував книгою «Зроблено в Італії» (1946).
Потім настала черга енциклопедичного видання всіх симфоній Бетховена, статей «Мистецтво
диригування в наш час», «Диригент, оркестр, партитура» (обидві – 1963), книг «Органний пункт»
(1959), «Сучасне і минуле» (1980). Остання залишилася незавершеною.
Через хворобу батька сім’я М. емігрувала до Швейцарії ( 1913).
Серед друзів та близьких знайомих М. – В. Маяковський, А. Корто, Н. Буланже, С. Лифар, Ф.
Шаляпін, І. Стравінський, С. Прокоф’єв, П. Дюк, С. Дягілєв, К. Леві, Б. Христов, Г. Вишневська, А. Тосканіні, С. Ейзенштейн, В. Фуртвенглер, Б. Вальтер, К. Ростан, Б. Барток, Г. Шерхен, В. Рієті
та ін.
***
НЕ БОЯТИСЯ «НУЛЯ»,
з життєвого кредо І. Маркевича
Не боятися починати з нуля.
УСВІДОМЛЮВАВ СЕБЕ СЕРЕД РУЇН, з книги І. Маркевича «Зроблено в Італії»
Довелося звикати бути цивільним (по завершенні другої світової війни – авт.). ...Мені здавалося, що я нова людина, яка живе в новому світі, котрий сам намагався усвідомити себе серед руїн...
Я був дуже старим композитором далеких часів і зовсім молодим диригентом – у майбутньому.
КОРЕНІ ПАМ’ЯТАЮ, з листа І. Маркевича М. Аносову
Якщо я подав думку дати коли-небудь курс диригування, то це тому, що я був гордий і щасливий
внести щось у країну, яка, незважаючи на довгу відсутність, завжди є для мене чимось
найдорожчим.
МУЗИКА, МОВ КРИШТАЛЬ, з рецензії Е. Франко
Слухач, зштовхнувшись з потужними кульмінаціями, з проникливим ліризмом, з пластичною і
прозорою, як гірський кришталь, музикою, відчуває подив і замилування талантом композитора.
МИСТЕЦТВО, НАУКА Й УПРАВЛІННЯ, з нарису С. Разумової «Маркевич Ігор Борисович»
Його прадід по батьківській лінії, Микола Андрійович М., – відомий український історик і
етнограф, був зв’язаний дружбою з Глинкою й навіть допоміг йому з твором «Руслан і Людмила»
(дописав частину віршів для Балади Фіна); будучи музикантом-аматором, створив один з перших
вокальних добутків на слова Т. Шевченка, виданих за життя поета («Сирота»); відомі також його
політичні зв’язки з декабристами Рилєєвим, Бестужевим, Пестелем і Граббе.
Дід, Андрій Миколайович М., – блискучий віолончеліст, учасник численних концертів, де він
виступав разом з А. Рубінштейном, М. Римським-Корсаковим, О. Глазуновим; один із засновників
Петербурзької консерваторії, член-засновник Російського музичного товариства.
Дід по материнській лінії, Іван Павлович Похитонов, – учасник російсько-турецької війни, друг І.
Мечникова й Л. Толстого, відомий художник.
Дитинство М. пройшло у Швейцарії, у Відні, де він відвідував школу, вивчав іноземні мови, навчався, під керівництвом батька, грі на фортепіано. Коли Ігореві виповнилося 10 років, батько
помер, залишивши родину (матір й трьох дітей) у скрутному матеріальному становищі.
Одна з приятельок матері була знайома з А. Корто, і на її настійну вимогу знаменитий
французький піаніст і диригент переконав відвезти хлопчика до Парижу для отримання серйозної
музичної освіти, він також надав М. безкоштовний пансіон у Паризькій музичній школі.
В 1928 М. уклав контракт з С. Дягілєвим, який звернув увагу на талановитого молодого
композитора. За контрактом склав концерт для фортепіано з оркестром і став працювати над
створенням балету на сюжет казки Андерсена «Нове вбрання короля». На жаль, незабаром Дягілєв
помер, і балет не побачив сцени.
В 1933 р. у Лондоні почалася диригентська діяльність М. Він диригував одним зі своїх добутків
(«Гімн»), був присутній Герман Шерхен – німецький диригент і педагог, який запропонував
юному обдаруванню навчати техніці диригування. Протягом двох років вони разом репетирували, їздили з виступами різними містами Європи.
…За пропозицією представників союзних військ М. диригував урочистим концертом у Римі.
Програма відкрилася виконанням гімнів союзних країн. Після довгих років заборони пролунала
неповторна музика «Марсельєзи», і зал несамовитів!
У звільненій Флоренції М. протягом трьох років керував всім музичним життям: відновив
флорентійські «Травневі музичні фестивалі», диригував відтвореним ним оркестром – практично
першим колективом, яким він керував.
У Лондоні в «Covent Garden» він поставив «Золотого півника» М. Римського-Корсакова, у Відні –
«Любов до трьох апельсинів» С. Прокоф’єва.
Наприкінці 50-х М. став художнім керівником паризького оркестру Ламуре, значно обновивши
репертуар і довівши до досконалості якість звучання. Він очолював також оркестри в Монреалі й
Гавані. Протягом семи років, на запрошенням Фуртвенглера, вів семінари з диригування під час
літніх фестивалів у Зальцбурзі, а також панамериканський курс – у Мексиці.
В 1963 М. запросили в місто Скоп’є – столицю Македонії для відновлення оркестру після
найсильнішого землетрусу.
Він мріяв створити свою оркестрову редакцію «Бориса Годунова».
А ще зі знанням справи стверджував: «Диригування оркестром є в той самий час мистецтво, наука
й управління».
РОЗШИРИВ МЕЖІ МУЗИЧНОЇ СВІДОМОСТІ, з розвідки І. Вишневецького «Євразійський
ухил в музиці 1920-1930-х років»
Не можна не згадати …Ігоря Борисовича Маркевича, у відчутті своєї музичної вибраності дуже
схожого на Скрябіна, який в ранній творчості продовжив розширення меж музичної свідомості, почате його російськими попередниками, у першу чергу, Стравінським «варварського» періоду.
ПОЇХАВ НА ЗАПРОШЕННЯ, з книги Г. Рождєственського «Моя Іспанія»
Уперше я відвідав Іспанію на початку 1966 року. Радянському громадянинові зробити це в той час
було досить тяжко. Справа в тому, що СРСР не підтримував тоді дипломатичних відносин з
Іспанією, а, отже, одержати іспанську візу в Москві було неможливо. Однак наш тодішній
«монопольний хазяїн» – Держконцерт – уклав контракт з іспанською концертною дирекцією
«Кесада», яка мала своє представництво в Аргентині.
За планом моїх гастролей Іспанія перебувала між Ізраїлем і Голландією. У Москві мені
роз’яснили, що іспанську візу я легко зможу одержати в Ізраїлі, де я повинен був перебувати
близько трьох тижнів. Після прибуття в Тель-Авів я відразу ж, в аеропорту «Бен Гуріон», попросив зустрічаючого мене представника оркестру допомогти в одержанні іспанської візи. І що
почув у відповідь?
– Ізраїль не підтримує дипломатичних відносин з фашистською Іспанією, у Тель-Авіві немає ні
іспанського посольства, ні консульства.
– Що ж мені робити? – запитав я.
– Їхати до Мадриду через будь-яку країну, яка має іспанське посольство, скажімо, через Відень
або Париж.
Ця пропозиція була для мене неприйнятною з двох причин: відсутності в моєму паспорті
австрійської й французької віз і відсутності часу, необхідного для їхнього одержання. У
радянського громадянина така процедура віднімала біля двох тижнів.
«Ну, що ж, –подумав я, – ні, так ні».
І раптом почув тихий голос:
– Вам потрібна іспанська віза? Так ви будете неї мати через мене. Дозвольте відрекомендуватися –
технічний адміністратор Ізраїльського Філармонічного Оркестру Шапіро. Наступного тижня ми з
вами поїдемо в Єрусалим і там усе зробимо. В Єрусалимі живе мій приятель, він – консул Іспанії в
Йорданії.
…Наступного дня я поїхав на репетицію: мав зіграти програму, котра включала в себе симфонію
Чайковського «Манфред» з оркестром Іспанського радіо. Власне кажучи, у Мадрид мене запросив
Ігор Борисович Маркевич, коли… був гостем у моєму будинку. Він тоді керував Оркестром
Іспанського Радіо й охарактеризував його мені як один із кращих у Європі. Саме тому я й включив
у програму «Манфред» – п’єсу дуже важку.
На мій жах, після спроби зіграти перші дві сторінки, я зрозумів, що про виконання «Манфреда» не
може бути й мови! Оркестр насправді виявився не «одним із кращих у Європі», а «одним з
гірших». Коли я запропонував замінити «Манфреда» на що-небудь інше, ніхто особливо не
засмутився, а, скоріше, навпаки...
ЛЮДИНА-ТАЄМНИЦЯ, з статті Ф. Котрельова «Російський диригент італійського тероризму»
Через 21 рік після одного з найгучніших терактів століття – викрадtння і вбивства прем’єр-
міністра Італії Альдо Моро – стали надбанням гласності деякі результати слідства. За однією з
версій, за злочином може стояти вихідець з Росії, диригент і композитор, друг Маяковського і
Дягілєва Ігор Маркевич.
...Ім’я Маркевича викликає сьогодні в Італії найсуперечніші думки. Хтось вважає, що загадковість
його фігури пояснюється повною зануреністю маестро в світ музики. А хтось говорить, що
Маркевич – одна з ключових фігур «Червоних бригад». Всі сходяться в одному: його особа
оповита ореолом таємничості.
...Знайомих Ігоря Маркевича завжди дивували вельми і вельми ліві політичні погляди останнього.
За деякими спогадами, його настрої іноді були майже екстремістськими. ...Ймовірно, підозри
щодо спільництва з «Червоними бригадами» сягають корінням ще у той час.
Слідство у справі про викрадання і вбивство Альдо Моро донині не закінчене, хоча поліція й
добсягла певних результатів. За два десятиліття вдалося зібрати величезну кількість свідчень, доказів і свідоцтв. ...Близько 200 бойовиків «Червоних бригад» все ще перебувають у розшуці, і це
тільки ті, кого вдалося ідентифікувати. Про деяких членів «бригад» правоохоронні органи просто
нічого не знають. І, мабуть, одним з них є Ігор Маркевич.
...Слідству вдалося встановити, що, окрім квартири в Монтеверді, був ще один притулок
терористів. Але який? Над цим питанням італійські поліцейські б’ються донині. За однією з
гіпотез, це був римський палац княгині Каєтане, дружини Ігоря Маркевича.
Персоною музиканта слідство зацікавилося давно – ще з тих пір, як його ім’я прослизнуло в
свідченнях одного з членів «Червоних бригад».
У слідчих є рапорт італійських спецслужб: «14 жовтня 1978 року наше джерело повідомило про
те, що одну з головних ролей в організації «Червоних бригад» грав якийсь Ігор з сім’ї князів
Каєтане. Він же проводив усі допити Моро в ході засідань «трибуналу». Рапорт датується 1980
роком. У 1983 році Ігор Маркевич помер. У 1991-му померла княгиня Топазія.
...Не виключено, що в майбутньому роль Ігоря Маркевича роз’ясниться. Аж надто багато
матеріалу про нього скупчилося за 20 років слідства у справі Альдо Моро у італійських
поліцейських.
Последние комментарии
17 часов 58 минут назад
17 часов 59 минут назад
18 часов 7 минут назад
18 часов 16 минут назад
19 часов 14 минут назад
19 часов 32 минут назад