Тиша. Притча [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Едґар Аллан По
ТИША. ПРИТЧА
Переклав з англійської Віктор Шовкун
Дрімають гірські верхівки, Тиша в долинах, печерах і на скелях. Алкман*
«Послухай-но, ― сказав Демон, Поклавши руку мені на голову, ― Край, про який я тобі розповім, це похмура долина у Лівії, Понад берегами річки Заїри, І нема там ані спокою, ані тиші.
Води річки мають шафраново-хворобливий колір І не течуть до моря, А вічно пульсують під малиновим оком сонця, Тремтять і здіймаються хвилями. На багато миль попід грузькими берегами річки Тягнеться бліда пустеля велетенських білих лілей, І зітхають вони, бо їм сумно в цій глушині, І простягують до неба довгі, моторошно-білі шиї, І одвічно кивають головами. І линуть від них дивні шерехи, Мовби вони шепочуться між собою, Шерехи, схожі на дзюркотіння підземних вод. І зітхають лілеї, бо їм сумно в цій глушині.
Але існує межа їхньому царству ― Темний, дрімучий, високий ліс. Там, наче море навкруг островів, Постійно хвилюється низенький підлісок, А в небі ― жодного подмуху вітерцю. І високі правічні дерева розгойдуються з давніх-давен, І шумлять листям, і тріщать гіллям, І з їхніх верхів'їв крапля за краплею Скапує одвічна роса. А там, де вони входять у землю корінням, Дивні отруйні квіти звиваються, мов у тривожному сні. А вгорі з шумом і свистом сірі хмари одвіку плинуть на захід, До вогненного урвища обрію, з якого вони скочуються водоспадом. А в небі ― жодного подмуху вітерцю. І на берегах річки Заїри Нема ані спокою, ані тиші. То була ніч, і дощ падав; І падаючи, він був дощем, А упавши, на кров обертався. І стояв я в болоті серед високих лілей, І дощ мочив мені голову ― А лілеї сумно-сумно зітхали, Горді навіть у розпачі.
Аж раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман, І був він темно-червоний. А мій погляд упав на величезну сіру скелю, Що височіла над річкою, Осяяна жовтим місячним світлом. І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком ― Та скеля була мертвотно-сіра. І побачив я літери, висічені на ній, І пішов я через болото між водяними лілеями, Щоб наблизитися до берега Й прочитати літери на стіні скелі. Але розгледіти мені їх не вдалося. І я вже хотів повернутися назад у болото, Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом, І я обернувся і знову глянув на скелю І на висічені там літери ― І ті літери були РОЗПАЧ.
І я подивився вгору, І там стояв чоловік на вершині скелі; А я сховався між водяних лілей, Щоб підглянути за діями того чоловіка. І мав він гордий вигляд, і був високий І завинутий Від плечей до ступнів у давньоримську тогу. І обриси його постаті були невиразні ― Але риси його обличчя були рисами божества; Бо мантія ночі, І туману, і місяця, і роси Залишила його обличчя відкритим. І його чоло променилося розумом, А в очах палахкотіла тривога; І в кількох зморшках, що мережали його щоки, Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві І тугу за самотою. І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову, Й подивився на навколишню пустку. Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок, І вгору на високі правічні дерева, І ще вище на шумливе небо, І на темно-червоний місяць. А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями, І спостерігав за діями того чоловіка. А він тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, А він сидів і сидів на вершині скелі.
І чоловік відвернув погляд від неба І подивився на сумну річку Заїру, І на жовто-мертвотні води, І на бліді легіони лілей, І почав він дослухатися до їхніх зітхань І до шепотіння, яке від них линуло. А я лежав зовсім близько в своєму сховку І стежив за діями того чоловіка. А чоловік тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
Тоді знову я рушив у глиб болота І розчинився в далечі посеред пустки лілей, І я покликав гіпопотамів, Які жили поміж папороттю, В глухих закутнях того болота. І гіпопотами почули мій поклик І прийшли з бегемотом до підніжжя скелі. І заревли гучно й жахливо, а місяць сяяв у небі. І я зачаївся неподалік у своєму сховку І спостерігав за діями того чоловіка. А він тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
І тоді прокляв я стихії громовим прокляттям, І страшна буря зібралася в небесах, Де перед тим не було жодного подмуху вітру, І небеса зблідли перед могуттю бурі, І дощові краплі впали на голову того чоловіка, А річка збурилася повінню І від горя забіліла шумовинням, І лілеї кричали в своєму ложі, І ліс тріщав під натиском вітру, І гуркотів грім, І палахкотіли блискавиці ― І скеля двигтіла й розгойдувалась. А я лежав неподалік у своєму сховку І стежив за діями того чоловіка. А він тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
І розгнівався я тоді і прокляттям тиші Прокляв річку, лілеї, вітер, і ліс, І небеса, і грім, і зітхання лілей, І, ставши прокляті, вони притихли. І місяць перестав дертися вгору по небесній стежці, І грім завмер, І не спалахували блискавиці, І зависли в нерухомості хмари, А води опустилися до свого рівня, але не нижче, І перестали розгойдуватися дерева, І лілеї більш не зітхали, І вже не чулося їхнього шепотіння, І жодного звуку чи шереху не долинало крізь неозору пустелю, І я подивився на літери, висічені на скелі, І вони змінилися, І вони були тепер ТИША.
І мій погляд упав на лице того чоловіка, І було воно сіре від жаху. І він рвучко відірвав голову від долоні, І звівся на ноги, і стояв на скелі, дослухаючись, Та не чулося жодного звуку в неозорій безмежній пустелі; І літери на камені були ТИША. І той чоловік здригнувся, І відвернув обличчя, І швидко подався геть, І я вже більше його не бачив».
Справді чудові легенди можна знайти в книгах Магів, У книгах, окутих залізом і сповнених прадавнього смутку. Є там дивовижні історії про Небеса, І про Землю, і про могутнє море, І про Духів, Які панували над морем і над Землею, і над високими Небесами. Багато мудрості таїлося й у висловлюваннях Сивіл; А скільки священних слів було почуто в давнину під тьмяним листям, яке тріпотіло навкруг Додони!* Але, клянуся Аллахом, Ту притчу, яку розповів мені Демон, Сидячи поруч мене в затінку могильного каменя, Я вважаю найчудеснішою з усіх! І коли Демон закінчив свою розповідь, Він упав у розкриту могилу, з якої й вийшов, І засміявся. А я не міг засміятися з Демоном, І прокляв він мене за те, що я не міг сміятися. Тоді рись, яка вічно живе в могилі, Вийшла зі свого сховку І лягла у Демона біля ніг, Невідривно дивлячися йому в обличчя.
_____________________________
Примітки
Притча Едґара Аллана По, представлена тут в українському перекладі Віктора Шовкуна «Тиша. Притча», в оригіналі називається “Silence ― A Fable”. Притча писалася в 1832 році; вперше надрукована 1838 року в The Baltimore Book, під заголовком “Siope — A Fable“. Єдину зміну автор вніс у 1842 році: змінив назву. Є й інший український переклад цього твору Едґара По, зроблений Майком Йогансеном, під назвою «Мовчання ― баснь», опублікований у виданні «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928.Алкман (VII ст. до н.є.) ― давньогрецький ліричний поет, уступ, з якого взято рядки епіграфа, надихнув Ґете і Лєрмонтова на створення відомих ліричних шедеврів.
Додона ― давньогрецьке місто, в якому перебував Зевсів оракул, що віщував через листя священного дуба.
Последние комментарии
38 минут 20 секунд назад
9 часов 41 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад