Остання битва [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Олесь Бердник ОСТАННЯ БИТВА
Мені приснилось чи привиділось — не знаю… Немов лечу я над Землею. А ще летять зі мною поруч люди — їх міріади незлічені. Я бачу негрів, і арабів, китайців, фіннів, ескімосів, англійців, росіян, вірмен… Ну, словом, всіх людей планети — чорних, червоних, жовтих, білих… А з ними поруч й понад ними летять лелеки і ворони, летять орли, сичі й сови, журавлі, і горобці. А по землі повзуть гадюки, вужі, пітони, саламандри, стрибають тигри, антилопи, вовки, собаки та олені. І все це мчить і поспішає в одному напрямку… — Двобій! Двобій! На суд — лунає всюди слово. — Який двобій! — питаю я орла. — Змагатися виходять Краса й Потворність, — сказав володар птахів. — А судді хто? — Уся Земля. Всі птахи, і тварини, рослини й люди… Й ось я бачу неосяжний плац серед високих гір. Над нами баня неба темно-синя. Зірки спалахують, немов свічки вселенські. Амфітеатром розійшлися хмари… Вся живність, всі людські й тваринні душі кільцем широким розмістились. Ліси стіною оточили плац. — Ідуть, ідуть — над горами гримить. Завмерло все. Посередині кола з'явилися дві постаті. Немовби рівні на зріст. Але одна в простому полотні, а друга в шатах осяйних. Одна з косою русою, з блакитними очима, з рожевими і ніжними вустами, без прикрас. А друга — у вінці дорогоцінному, надітому на чорні пишні кучері, у мантії із горностаю королівського, з яскравими визивними вустами і поглядом манливим, із перснями блискучими на пальцях… Почувся шепіт біля мене: — А хто із них Краса, а хто Потворність? — Ото дурні — відповіла Сова. — Хiба ж не видно? Краса блищить i око милує. А сіра та непоказна — Потворнiсть. Її і не помітиш… — Красі — вітання! — заревли Гiєни. — Яке чудове в неї все — i шати, і камені, і постава! — Дорогоцінні персні блищать у неї, ніби наша шкіра, — Гадюки шепотіли. — Тобі вітання наше, рiвнице! І жінка у вінці зареготалась. Здивовано замовкли всі. Блакитноока дiвчина мовчала. Й мовила чорнокоса: — От бачиш, сестро, як вони стрічають такі поняття, як Краса й Потворність. Усе відносне. У давні дні мене батьки Потворністю назвали, тебе — Красою, І що ж ми бачимо — тебе повсюди б'ють, руйнують, проклинають і женуть. Мене ж — вітають, люблять і шанують, Усе відносне — я сказала. І будуйся й руйнування; любов і ненависть, війна i мир, народження і смерть. Що для одних Краса, те іншому — Потворність. І навпаки. Ти нинi захотіла поєдинку. Як можеш ти перемогти у ньому? Чим доведеш, що ти Краса? Блакитноока мовила спокійно: — Сказала ти неправду про відносність Краси й Потворності. Потворність смертна. А Краса — безсмертна. Потворність прийме за Красу лиш той, хто творчості не розуміє, хто блиск мари приймає за основу, хто цінить спокій, а не вічний пошук, хто хоче насолоди й споживання, а не відкриттів і віддавання… Почулись голоси людські: — Чого ви сперечаєтесь даремно? Ми хочемо бачити битву!— На бій, на бій! — ревів амфітеатр, — Ми хочемо видовиська! — Гаразд! — Краса сказала. — Видовисько вам буде! — Яке ж змагання пропонуєш ти? — зневажливо промовила Потворність. — А ось яке. Ти твердиш, що можеш зруйнувати все. I що однаково відносне й те, що я роблю, й те, що дієш ти! — Атож. Ти правильно сказала… — Тоді дивись… Ти маєш цілу Землю. Ну, покажи, що з нею зробиш. Краса махнула полотняним рукавом. І виникла у просторі планета. Все зборище побачило її — свою колиску і домівку. Блищали на планеті океани, ліси синіли життєдайні, широкі ниви золотилися хлібами, міста і села виростали над шляхами, пишалися будівлі світлоокі, шпилями зазирали в ясне небо… — Докладено багато праці, — Потворність мовила, поглянувши на Землю, — Та тільки глузду мало в ній. Сказала ти, що нібито Краса безсмертна! Я доведу тобі, що це брехня! Я знищу все, що створено тобою. І царство тьми і небуття навік постане над простором неба! Сказавши так, метнулася Потворність, мов чорна блискавиця, до планети. Знялися вихорі над океаном. Насупилися хмари, потемніли, i понесли шалені грози над селами, містами і полями. Великі води полилися з неба, наповнили озера, ріки. Руїнна повінь заливала села. Тонули в ній і люди, і худоба, пливли у вирі хати, скарб домашній… Стовпи вогню і диму здіймалися над вулканами. Струснулися материки. В стовпах пилюки, в стогонах проклять на шмаття розпадалися міста. А потім в небо піднялись ракети. Вони несли страхітливий вантаж з одного краю в інший. Сліпучі вибухи спопелювали все, в зловісній хмарі викидаючи у Космос здобутки розуму людського… Вже попелом покрилася планета. Уже нема на ній лісів, нема тварин. Розвіялось повітря у просторі. Запанувала тиша небуття. Потворність не заспокоїлась на тому. Вогні підземні розкололи Землю і порохом розвіяли її у зоряне Безмежжя… Потворність повернулася на плац — розпатлана, втомлена, але щаслива. Пашіли щоки в неї від напруги, горіли очі радістю й натхненням. — Всі бачили? — вдоволено спитала вона. Тварини й люди, квіти i рослини пригнічено мовчали. Й усміхнулася Краса. А потім запитала: — Оце й усе? — А все. Чого ж iще бажаєш? — А далі що? — Нема чого робити. Нема планети, пусто у просторі. Моя робота скінчена… — От бач, — промовила Краса. — Сама призналась ти, що руйнувати й кидати в Потворність можна не довіку. Тепер дивись на значення Краси… І синьоока дівчина злетіла з землі у небо. Немов дбайлива господиня, оглянула простір. Потворність завмерла. А Краса збирала докупи розсіяну матерію планети, формувала її в сяючу кулю, обертала, як гігантську дзигу в просторі, штовхала навколо Сонця. Потім планета потьм'яніла, наполнилася океаном. Над нею поповзли хмари. З грунту визирнули рослини, квіти, потяглися до неба дерева. В хащах заворушилася живність, полетіли в повітрі птахи, вдарив десь на планеті творящий молот Людини, аж гук покотився в небі. — Дивись! — радісно гукнула Краса. — Дивись на дорогу мою! Чи є у неї край? Зводилися вгору будівлі, ще чудовіші, ніж раніше. Білосніжні палаци несли на плечах колонад сферичні бані, і легкокрилі кораблі помчали в небо, і вже ступили Люди мiж планети, з'єдналися з далекими Братами. І заповіт Краси несли у Безмір не маючи у творчості спочинку… Потворність скам'яніла. Блискучі шати в неї потемніли, розсіялися прахом разом з нею. І пил той зник у просторі широкім. Краса блакитноока усміхнулась, привітно руки підняла угору і в небо, ніби блискавка, полинула зливаючись із творчістю своєю… Я кинувся. Все зникло, мов мара… На обрії вставало ясне сонце. Троянди у саду пили росу ранкову. Летіли в небі бджоли золотаві, зачувши поклик Матерi-Краси… Мені приснилось чи привиділось — не знаю…
Последние комментарии
20 часов 35 минут назад
22 часов 52 минут назад
1 день 13 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 18 часов назад
1 день 22 часов назад