Таємниче полум'я цариці Лоани [Умберто Еко] (fb2) читать постранично, страница - 2

померлих душ, що я й не уявляв, як стільки встигло смерті причаститься^[14]. Смердить вокзалом і кіптявою^[15].

Знову світло, цього разу м’якше. Мені здалося, що крізь туман я розчув звуки шотландської волинки, котрі несе луною у вересовому гаю^[16].

Можливо, я знову надовго заснув. Потім просвітлення. Здавалося, що я пливу у склянці води з анісовою настоянкою^[17].

Він стояв переді мною, навіть попри те, що видавався тінню. У голові все плуталося, немов я прокинувся з перепою. Гадаю, я насилу щось пробурмотів, мов тієї хвилини вперше заговорив: «posco reposcoflagito»^[18] керуються інфінітивом майбутнього часу? «Cujus regio, ejus religio»^[19] — «Чия земля, того і віра»... Це Ауґсбурзький мир чи Празька дефенестрація?^[20]І далі: «На апеннінській ділянці швидкісного автобану «Північ—Південь», а також від Ронкобілачіо до Барберіно дель Муджело^[21] все затягло туманами...»

Він поблажливо посміхнувся: «Тепер розплющіть-но гарненько очі й спробуйте роздивитися навкруги. Розумієте, де ми?» Тепер я міг його роздивитися краще. Він був зодягнений у сорочку — як-бо ж то, чекайте, — білу. Я оглядівся і зміг поворушити головою: кімната була простою й чистою, вбрана кількома меблями світлих кольорів, я лежав у ліжку, а з руки у мене стирчала голка. Крізь зачинені жалюзі у кімнату заглядали сонячні промінчики, за вікном у повітрі грає весна, торжествуючи на полях і в хмарах^[22]. Я прошепотів:

— Ми у лікарні, а ви... ви лікар. Зі мною трапилося нещастя?

— Так, трапилося, поясню потім. Та наразі ви вже при тямі. Тримайтеся. Мене звуть лікар Ґратароло. Вибачте, я поставлю вам кілька незручних питань. Скажіть, що це, скільки пальців?

— То — долоня, а то — пальці. Їх чотири. Чотири, так?

— Звісно. А скільки буде шість по шість?

— Безперечно, що тридцять шість. — Думки в голові гримкотіли, хоч приходили самі по собі: — Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи.

— Дивовижно. Як я пам’ятаю, це теорема Піфагора, хоч у школі з математики я мав трійку.

— Піфагора Самосського. Основи евклідової геометрії. Розпачлива самотність паралельних прямих, котрі ніколи не перетинаються.

— Як видається, ваша пам’ять у чудовому стані. До слова, а як же вас звати?

Осьдечки я завагався. Ім’я крутилося мені на язиці. За мить я якнайпереконливіше відповів:

— Моє ім’я — Артур Ґордон Пім.

— Ні, вас не так кличуть.

— Звісно, Ґордоном Пімом звали когось іншого. Він пішов геть і більше не повернувся.

Я силкувався дійти згоди з лікарем.

— Кличте мене... Ізмаїлом?^[23]

— Ні, вас звуть не Ізмаїл. Ну ж бо, напружтеся.

Однісіньке слівце. Наче в’їхати в стіну. Згадати Евкліда чи Ізмаїла мені було так само легко, як сказати «котилася торба з великого горба, а в тій торбі...» Але вимовити власне ім’я було все одно, що обернутися назад і — отакої, перед очима — стіна. Але ні, не стіна, намагався пояснити я лікареві:

— Жодних виразних завад, але щось подібне до блукання в тумані.

— Розкажіть, у якому тумані? — спитав.

— У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман, під повівом містралю біліє шумуючи море...^[24] В якому тумані?

— Не збивайте мене з пантелику, я звичайнісінький лікар. Крім того, за вікном квітень, тож я не можу вам показати туман. Сьогодні 25 квітня.

— Квітень — найлютіший місяць.

— Я не надто начитаний, та, гадаю, це цитата. До слова, можна було б ще додати, що сьогодні День визволення^[25]. Знаєте, який нині рік?

— Безперечно, Америку вже відкрили...

— Не пригадаєте якоїсь дати до... до того, як ви прийшли до тями?

— Будь-яку? Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий рік — закінчення Другої світової війни.

— Далеченько. Ні, наразі 25 квітня 1991 року. Якщо не помиляюся, ви народилися 1931-го, тож вам уже майже шістдесят.

— П’ятдесят дев’ять з половиною, якщо точно.

— Щодо математичних здібностей — усе просто фантастично. Бачите, з вами трапився, як би то мовити, нещасний випадок. Але, вітаю, ви лишилися на цьому світі. Та, очевидно, дещо таки вийшло з ладу. Така собі легка ретроградна амнезія. Не переймайтеся, зазвичай такі явища довго не тривають. Якщо ваша ласка, дайте відповідь ще на кілька питань. Ви одружений?

— Це я вас мушу питати.

— Так, одружений з однією надзвичайно привітною пані на ім’я Паола. Вона ходила за вами вдень і вночі, і лишень учора я змусив її піти додому, інакше вона б упала замертво. Зараз, коли ви прокинулися, я покличу її, але спочатку маю її підготувати. А наразі треба зробити ще кілька тестів.

— А якщо я сплутаю її з капелюхом?

— Як це?

— Якось чоловік сплутав дружину з капелюхом