Таємниче полум'я цариці Лоани [Умберто Еко] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (165) »
Умберто Еко Таємниче полум’я цариці Лоани
Частина перша НЕЩАСТЯ
1. Найлютіший місяць[1]
— А як же вас звати? — Чекайте, крутиться на язиці...Так усе почалося. Я неначе прокинувся після тривалого сну, хоча й досі висів у молочнистій сіровині. Одначе я не прокинувся, а бачив сон. То було дивне марево, без жодного образу, заповнене лише звуками. Немов я не бачив, а чув голоси, які навчали мене, що я мав побачити. Вони казали мені, що я досі нічого не бачив, хіба що куриво уздовж каналів, де розчинялись обриси пейзажу: Брюґґе, я у Брюґґе, кажу, та хіба я був колись у мертвому Брюґґе? Де туман гойдається поміж веж, як ладан з ведінь? Місто сіре і скрушне, мов могила, уквітчана хризантемами, де мряка гобеленом спадає з фасадів. Душа моя висушувала віконця трамваїв, щоб потім потонути у плинному тумані ліхтарів. Імла, сестра моя цнотлива...[2] Щільна, непроглядна імла, що огортала галас навкруги і здіймала примарні образи...[3] Врешті я опинявся у безкраїй прірві і бачив, як здійнялася невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Мене звуть Артур Ґордон Пім. Я жував туман...[4] Примари проминали, ледь торкаючись мене, і розчинялися. Немов даремні вогники на кладовищі, вдалечині миготіли ліхтарі... Хтось безшумно наближається до мене, немов босоніж, йде без підборів, черевиків, сандалій; штих поволоки торкається моєї щоки, ватага випивак горлає десь унизу, на краєчку порома. Порома? Це не я кажу «порома». Це голоси. Туман тихо прослизав на маленьких котячих лапках...[5] Лишився тільки туман, мов світ розчинився у ньому. Поза тим, розплющуючи очі, я щораз неначе бачив спалахи. Чув голоси: «Пані, насправді це зовсім не кома... Ні, на бога, не зважайте на рівні покази енцефалограми. Реакційної здатності не втрачено...» Хтось направляв мені у вічі промінь світла, але потому знов було темно. Чув, як десь мене вкололи голкою. «От бачите, руховий рефлекс є». Меґре йшов у такому густому тумані, що не видно було, куди ступати[6]. Туман переповнений людськими створіннями, він кишить насиченим і таємничим життям. Меґре? Елементарно, любий Ватсоне, як десять маленьких індіанців, а собака Баскервілів схороняється у тумані. Багато незвичайних явищ указують на те, що ми входимо в невідому область океану, де відбуваються справжні чудеса. На південному обрії часто виникає широка смуга світло-сірої пари, яка то шугає стовпами вгору, то швидко переміщується зі сходу на захід або з заходу на схід, то знову розтягується в рівне пасмо — одне слово, постійно змінює обриси та барви і цим дуже нагадує північне полярне сяйво... Потім нас затягнуло у пащу водоверті, де розійшлася страшезна безодня, готова нас проковтнути. Я чув, як навколо балакають люди, хотів заволати, сповіщаючи їх, що я тут. Навколо стояв неугавний галас, мов мене заковтнули гострозубі парубоцькі машини[7]. Я був у виправному таборі. У голові було так важко, немов на мене нап’яли залізну маску. Здавалось, я бачив блакитне світло. — У нього асиметрія зіниць. Мої думки були уривчастими, безсумнівно, я приходив до тями, проте не міг поворухнутися. Аби лишень я міг повернутися до тями. Я знову заснув? На кілька годин, діб, століть? Знову все заволокло туманом, голоси у тумані, про туман. Seltsam, іт Nebel zu wandern![8] Якою це мовою? Здавалось, я пливу морем, я відчував, що берег десь поряд, та ніяк не міг його дістатися. Ніхто мене не бачив, і мене відносило відпливом. Благаю, скажіть мені щось, прошу, торкніться мене. Я відчув на чолі чиюсь руку. Яке полегшення. Знову хтось заговорив: — Пані, траплялися випадки, коли пацієнти раптом приходять до тями і на власних ногах йдуть геть. Хтось надокучав мені неугавним світлом, дзенькаючи камертоном. Я почувався так, ніби мені під носа тицьнули баночку з гірчицею, а потім зубчик часнику. Земля пахне грибами[9]. Знову чиїсь голоси, але цього разу зсередини: довгі стогони пароплава, химерні попи у поволоці, що присліпом простують підтюпцем до Сан-Мікеле ін Боско[10]. Небо з попелу[11]. Поволока здіймається за річкою, поволока йде проти течії, туман кусає руки маленької продавчині сірників[12]. Перехожі, що йдуть через мости із Собачого острова[13], дивляться на бридко-нависле затягнуте імлою небо, самі огорнені туманом, неначе у повітряній кулі, що закутана у безпросвітний коричневий туман; за ним така неслася плетениця
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (165) »
Последние комментарии
3 часов 30 минут назад
13 часов 50 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 11 часов назад