Золоті ворота [Іван Головченко] (fb2) читать постранично, страница - 2

одноплемінцям шляху до Золотих Воріт. Смерть студеним вином поволі розтікалася по його жилах, густим туманом застеляла зір. Та нараз в його згасаючій свідомості яскраво зблиснув спомин — він неждано побачив перед собою покійного батька. І почув його пророчі слова: «Ти кров’ю клявся на моїй могилі знайти розсипища сонячного каменю. Тож пам’ятай: ти один тепер в усьому світі, хто знає шлях до Золотих Воріт людського щастя. На віки вічні прокляття ляже на наше плем’я, якщо понесеш із собою в небуття цю таємницю. Так що забудь про втому і в путь збирайся!..» Почув він ці батьківські слова і надзвичайним зусиллям волі пересилив–таки смертельну втому. І на ліктях поповз до розсипищ сонцесяйних зір. Кров’ю скроплював кожну п’ядь землі, та все ж дістався до заповітних Золотих Воріт. А от перебратися через поріг уже не міг. Тоді простягнув руку, схопив одну з зірок, щоб передати людям, але… Тієї ж миті зупинилось його серце в грудях…

Скінчив Олесь свою оповідь, і враз довкола запала гнітюча тиша. Хлопці йшли з пониклим зором. Думки, думки… Здавалося, навіть стодужий бір застиг в елегійній задумі, задивившись в уже по–вечірньому глибоке і пастельно синє небо. І вітер щось надто раптово перестав шастати по засніженому верховіттю та обтрушувати на землю сріблисту порошу.

— Сумна, Олесю, твоя легенда, — першим по паузі озвався Андрій. — Поетична, але сумна. Виходить, життя людині замало, аби відшукати своє щастя…

— Виходить, що так.

— Але ж чому тоді всі його з діда–прадіда шукають? — прилучився до розмови й Іван.

— Бо така вже вдача людська.

— Е, ні, на вдачу нічого списувати! Зараз, коли всі ми ковалі власного щастя…

Зненацька уривчастий голос із–за спин:

— Хлопці? Час додому б повертати. — Його ніби й не чули. — Та, хлопці ж, погляньте, де сонце! Скільки ще можна тинятися по цьому бездоріжжю?

Іван круто зупинився, повернув назад голову:

— А в тебе, Федоре, наче душа з лопуцька. Ми ж умовились: із кожного — по новелі. До речі, твоя зараз черга оповідати.

— На який ляд мені треба ваші новели, — невдоволено буркнув Мукоїд. — Аби ж ще хоч їсти не хотілось і ноги не так боліли.

— Давай напружуй, Федюню, свою фантазію, інакше тобі ходу в Київ не буде, — Андрій жартома.

— Та кинь ти свої хахоньки! — Мукоїд уже сердито. — Знайшли чим бавитись: якісь там розсипища… Золоті Ворота… Все то вигадки пусті.

— Кажеш, вигадки пусті? Ні, брат, народ знічев’я пісні не скла дає, — мрійливо почав Андрій і рушив з місця. За ним попростували й інші. — Подумати тільки: скільки світить сонце, стільки люди й мріють про щастя. А чи часто його хтось знаходив?.. Ось того воно й стало уявлятись бідакам то смарагдовим променем, що вихоплюється на якусь мить з морських пучин при заході сонця, то вогненним цвітом папоротника, який раз на тридцять років розквітає в горобину ніч, то падаючою зорею, котру ніхто не може вхопити з неба… Це дуже прикметно, що люди впродовж тисячоліть зуміли в кращу долю віру зберегти.

Андрій любив і вмів мріяти. Палко, натхненно, до самозабуття. В такі хвилини він нібито підносився над землею, і тоді його високе круте чоло, темні врозліт, тремтливі брови, виразні, з вечоровою просинню очі робилися особливо прекрасними і принадними.

— Еге–ей, хлопці, — цього разу перебив його Олесь, — дивіться, Федь і справді дух спускає.

Оглянулися. За кільканадцять кроків маячила знайома постать. Невисокий, натоптуватий, ніби виповнений пашнею лантух, Мукоїд стояв відхекуючись, на широко розставлених ногах і важко спирався грудьми на встромлені у сніг палиці. Вигляд у нього, чесно кажучи, був кепський. Заношений овечий полушубок розхристаний, шапка перекособочилась і з’їхала десь аж на потилицю, а розчервоніле до синяви, округле обличчя, на якому ледь проглядалися щілини очей і пиптикуватий ніс, лисніло від поту, ніби вимащене смальцем.

— Хіба таким круті стежки долати?.. — процідив зневажливо про себе Іван і наморщив лоба, метикуючи, що робити в такій ситуації. Продовжувати похід утрьох, залишивши Мукоїда на лісовій просіці напризволяще, якось ніби й незручно, а повертатися до Києва, не здійснивши своїх намірів, він просто не міг. Адже на цю лижну вилазку Іван покладав стільки притаєних надій…

Ще на прозимках, у перших числах грудня, він намітив план,з ким і як буде святкувати Новий рік, продумав навіть маршрут лижного переходу і відтоді почав приготування. Агітувати хлопців довго не довелося — після чотиримісячного нидіння по читальнях та аудиторіях вони самі рвалися на лоно природи. Отож без довгих зборів та пересудів на світанні першого січня 1941 року четверо їх дружно вирушили в дорогу. До Святошина дісталися робочим поїздом, далі майнули через забурковані снігом поля до села Біличі, а вже звідти взяли курс через надірпінські ліси до Пущі–Водиці з тим, щоб увечері добратися в місто трамваєм. Все складалося так, як і планував Іван, — задушевні розмови, пісні на коротких привалах, конкурс на кращу новелу… І ось на тобі: на півдорозі