Полювання на чорного дика [Лора Підгірна] (fb2) читать онлайн

Лора Підгірна Полювання на чорного дика

Пригоди Марка Шведа

Частина четверта

Український історичний вестерн

«Бо нам треба бути приготованими на те, що, можливо, прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах і ще з меншими засобами…»

Євген Коновалець, Провідник ОУН, з листа 14 липня 1930 року

Присвячую Каріні та Богдану — моїй найбільшій підтримці у цей скрутний час.

Висловлюю щиру подяку усім причетним до створення і появи цього роману.

Деякі історичні події та участь у них реальних історичних осіб у романі змінені чи доповнені для більшої художньої виразності.

Марко Швед: шпигун, якого варто було придумати

9 липня 2010 року на летовищі у Відні відбулася непомітна стороннім очам, але водночас епохальна подія: США і РФ обмінялися шпигунами. Це був свого роду фінальний акт напруженої шпигунської драми, яка тривала не одне десятиліття. Драми, яка розгорталася між американськими і на той час радянськими розвідниками, минулу славу яких після завершення Холодної війни успадкувала Російська Федерація. Саме у липні 2010 року епосі колись блискучих радянських (на той час уже потьмянілих російських) шпигунів було покладено край. У Відні на летовищі Америка повертала Росії так званих нелегалів — розвідницькі «консерви», які роками вдавали із себе американців, але бездарно відкрилися, були заарештовані, в усьому зізналися і тепер безславно поверталися додому.

Утім, «безславно» — це на думку американців, а ось Росія зі своїх горе-розвідників нашвидкуруч зліпила героїв. Сьогодні достатньо погуглити імена Анни Чапман, Михайла Семенка, Андрія Безрукова, Людмили Вавилової (загалом законсервованих в американській глибинці невдах-шпигунів назбиралося десятеро), щоб дізнатися подробиці цієї досить непривабливої для зовнішньої розвідки Росії історії. Але Росія ще з часів Радянського Союзу добре опанувала мистецтво створювати героїв на порожньому місці. І не просто героїв, а бажано — героїв-розвідників. Бо ніщо так добре не влучає в ціль, як напівнатяки і недомовленості. Людям властиво домислювати історії самим. І в цьому — міць і сила вибудованої на шпигунському підґрунті ідеології.

Власне історія про печальний захід російського розвідницького сонця у віденському аеропорту влітку 2010 року до циклу романів про Марка Шведа сюжетно нібито не має жодного відношення. Чого не скажеш про два інші аспекти: державотворчий й ідеологічний.

Шпигунські протистояння в усі часи були маленькою верхівкою айсберга протистоянь державних. Бо держави в усі часи не лише стояли на сторожі своїх внутрішніх інтересів, але й просували інтереси зовнішні. У випадку Радянського Союзу, у складі якого волею недоброї долі на довгі десятиліття застрягла Україна, зовнішні інтереси полягли у світовому пануванні й домінуванні. А майже анекдотичне «наздогнати й перегнати Америку» передбачало й шпигунські перегони також. І в цьому змаганні шпигунів не останню роль відіграв ідеологічний компонент.

Коли цілком реальні, а не вигадані російські шпигуни на початку XXI століття після американського фіаско повернулася додому, в Росію, та зробила те, що могла і вміла робити найкраще: перетворила їх (щоправда, не всіх) на національну гордість. Об’єкт захоплення. Бо ідеологія — це той важіль, яким можна підважити будь-яку суспільну думку і зсунути її у потрібному вам напрямку. Іншими словами, навіщо Радянському Союзу був легендарний кіношний Штірліц? Або навіщо Юрій Дольд-Михайлик придумав радянського (нехай і українського походження) розвідника Григорія Гончаренка чи Генріха фон Гольдринга? В ім’я ідеології і величі радянської держави. Так само, як в ім’я величі держави британської Ян Флемінг придумав не менш легендарного агента 007 Джеймса Бонда, а американці на службу виготовлення кінодоказів величі їхніх секретних служб поставили цілий Голлівуд. Пальців обох рук не вистачить, щоб перерахувати фільми, в яких безстрашні американські хлопці самотужки рятують честь і гідність Америки, а заразом, щоб двічі не вставати, і цілий світ.

І саме з цих причини (в ім’я ідеології і підтримки державної величі) упродовж тривалого часу українська література не мала свого, питомо українського, але при тому не втягненого в радянську орбіту непереможного розвідника або ж шпигуна.

Передовсім на нашу долю випала тривала й почасти безрезультатна боротьба за державність. У горнилі цих протистоянь не лише перетоплювалися людські долі, але й горіли документи та речові докази. Поза сумнівом, державотворчі процеси в Україні, яка в XX столітті опинилася не просто в дуже непростих історичних умовах, а фактично стала жертвою геополітики, не обмежувалися теренами України радянської. Як діяв український уряд в екзилі, так само далеко за межами України працювали спочатку тисячі, потім сотні, а тоді лише десятки відданих українській справі розвідників, учорашніх вояків українських армій і угрупувань, які зазнали поразки й змушені були поступитися червоній владі, але не здалися. Тому приречено й підпільно вели боротьбу за Україну за її межами.

Боротьба ця була непростою в усіх відношеннях, бо бракувало всього — коштів, людей, а з часом забракло й надії на швидке завершення справи. Вони розхитували й підривали радянську систему, як тільки могли, аби вивільнити з її пазурів Україну. Але радянська система виявилася напрочуд живучою. Ба більше: руками своїх пронирливих спецслужб вона нищила все українське не лише в Україні, але і за її межами.

Тож не дивно, що за таких розкладів історії про українських — справжніх українських, а не українських радянських шпигунів — в українській літературі з’явитися не могли. Бо вже з моменту своєї появи такі персонажі однозначно ставали ворогами, а не героями. Радянський Союз потребував героїв радянських, а не українських. Фактично в такий спосіб ми отримали покоління, яке знало Штірліца, але ніколи не замислювалося, що не на ньому єдиному трималася звитяга шпигунського світу, і що у Штірліці як такому ідеології значно більше, ніж геройства. Це ідеологічний сценарій, за яким Росія працювала завжди і який використовує й донині.

Ми ж залишилися нібито без героїв. Точніше, наші герої зазвичай були переможені або лишилися стікати кров’ю на полі бою чи гнити у тюрмах. Як для ідеологічних засад формування нації, підґрунтя досить сумнівне. Хіба що для того, щоб додати жалю споконвічним плачам і голосінням. А ось героїв непереможних, всюдисущих, розумних, винахідливих і яких би не брали ворожі меч, куля й підступи, нам тривалий час бракувало.

Тому чудово, що з’явися Марко Швед. Український розвідник з британським паспортом, який хоч і працює офіційно у МІ-6, але насправді має на меті якнайшвидше зруйнувати зсередини хистку Радянську імперію. Він докладає до цього різних зусиль, хоча переважно йдеться про непомітні неозброєному оку шпигунські штучки, завдяки яким радянська звитяга й міць поступово береться розколинами.

Український Марко Швед — це суміш козацької звитяги, британської вишуканості, американської діловитості, французького шарму, німецької пунктуальності — і жодної краплини російського лицемірства.

Роман «Полювання на чорного дика», який ви зараз тримаєте в руках, — четверта частина «Шведіани».

У початковому романі циклу, «Червона Офелія», йдеться про становлення Марка Шведа як українського розвідника: про його перші шпигунські ґулі, першу нібито справжню любов і першу по-справжньому болючу зраду.

Другий роман циклу, «Печатка Святої Маргарити», оповідає про Тарнорудські пригоди Марка, дивовижні скарби, завдяки яким зможе деякий час протриматися українська розвідка за межами України, а також про справжню (цього разу вже по-справжньому справжню) Маркову любов.

У третьому романі, «Під чужим прапором», Марко Швед опиняється в Британії і стає не просто підданим Її Величності, а ще й починає роботу в легендарній британській зовнішній розвідці МІ-6. Утім, захищає Марко не лише інтереси Сполученого Королівства: він знаходить не один спосіб підставити плече українській державності, хоча чудово розуміє, що вирвати Україну з Радянського Союзу поки що неможливо.

«Полювання на чорного дика» охоплює період перед початком Другої світової війни. Світ завмер у спробі розгадати задум Гітлера, і розвідники у розв’язанні цієї головоломки ведуть перед. Хоча Марко Швед представляє британську зовнішню розвідку, діє він також і в інтересах українства. Українці мріють про ослаблення міцної хватки Радянського Союзу. І, власне, до цього може спричинитися протистояння Гітлера й Сталіна. От лише питання, чи збираються вони зійтися в лиховісному герці? Чи більше мріють по-змовницьки розділити Європу і зжерти її шматками? І як цим планам можуть запобігти розвідники? Та й чи є сенс взагалі втручатися, коли два тирани вже вчепилися за кінці геополітичного канату?

На сторінках «Полювання на чорного дика» однаково переконливо живуть, кохають, страждають, ухвалюють рішення, зважуються на вчинки персонажі вигадані й герої історичні. Марко Швед не лише приятелює з відомим британським журналістом Яном Флемінгом (тим самим, хто вигадав Джеймса Бонда), але також вирушає на пікнік з не менш легендарним Вальтером Шелленбергом, компанію якому складає сама Коко Шанель. І це вже не кажучи про звану вечерю за участі фюрера, на яку Марко отримує особисте запрошення, і під час якої його з дружиною Елізабет у компанії Вальтера Шелленберга і Коко Шанель фотографує Єва Браун власною персоною. Як думаєте, ці знімки десь збереглися?

Власне, сага про Марка Шведа — це не просто віртуозне переплетіння ниток документальних і художніх. Це свого роду полотно ось тієї історичної героїки, яка потрібна кожній нації. Бо державотворчі процеси вкрай складно уявити і неможливо здійснити без історичних полотен й історичної ідеології. Зокрема, ідеології перемоги, вагу якої важко переоцінити на всіх етапах процесу творення нації і становлення держави.

Іншими словами, якби письменниця Лора Підгірна не придумала Марка Шведа, його б терміново треба було придумати комусь іншому, щоб у такий спосіб розповідати нам саме нашу історію. Бо якщо ми не будемо знати імена своїх шпигунів, держава-сусідка безсоромно й пафосно нав’яже нам гордість за шпигунів своїх, як робила це не раз і не двічі.

«Полювання на чорного дика» Лори Підгірної, як, власне, і вся «Шведіана», — хороше, відпочинкове чтиво для тих, хто цікавиться історією, цінує тонкий присмак теорії змов, не цурається гіпербол, вірить у збіги обставин, дива і в Україну.

Приємного читання!

Аліна Акуленко, журналістка, перекладачка

Полювання на чорного дика

1696 рік.

Стокгольм, Шведське королівство

Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.

Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надмірно важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.

Мріялося тільки про одне: впасти — бодай на оберемок сіна — і виспатись. Доби зо три. Так, аби ніхто його не рухав.

Ну, хіба для обіду. З’їв би цілого вола! І знову — спати. Та часу для відпочинку не мав. Справа сама не зробиться.

Холодний, пронизливий вітер трохи збадьорив його. Дістався таки Шведського королівства. Стокгольме, місто Карла XII, ось ти який!

За п’ять років на службі у ясновельможного гетьмана Маркові Вишневецькому не раз доводилося бувати по усіх форпостах землі української — від Карпатських гір до Чорного моря.

Бачив незворушні твердині Закарпаття, усі замки Поділля та Галичини, фортеці Криму. Бував у них, блукав їх безкінечними, звивистими підземними ходами, вслухався у ледь чутний подих і шепіт загублених душ, що навіки оселялися під похмурими склепіннями, оглядав холодні каземати і льохи, стрімкі вежі та вузькі бійниці…

Усе Маркові було цікаво. Усе викликало подив і захоплення.

Бував Марко у складі почту Мазепи й у Московії, коли того московський цар Петро запросив для особистої зустрічі. Хотілось побачити московитські укріплення та замки, бо уявляв їх собі надзвичайними. Не довелось.

Натомість побачили царя… Худий, довгов’язий, ні тіні шляхетності, ні натяку на м’язи. Пулькаті очі на круглому бабському обличчі, тонка ниточка вусиків над верхньою губою та такі ж тонкі, худі ноги, що підтримували вельми незграбне тіло. Вузькі плеченята Петра раз по раз сіпалися — чи то від хвилювання, чи то від якої хвороби.

Петро скидався більше на хлопчину-переростка, ніж на царя. Та погляд очей пулькатих був не по-хлопчачому різким, як лезо. Губи кумедно стискалися від погано стримуваного гніву.

Мабуть, Петрові здавалося, що саме так і означає виглядати по-царськи.

Та ясновельможний виду не подав. Підійшов, як і належить, привітався з государем Московії, навіть уклонився — однак із таким гідним виразом обличчя, що ні у кого не залишилося сумніву: перед Петром він — і сам володар.

Та й увесь Мазепин почет, що вирізнявся молодістю, високим зростом, доброю військовою виправою та ладною тілобудовою, прибув перед очі Петра: усі як один у дорогих парчевих кунтушах, оторочених соболиними хутрами; вправлених у нові сап’яни вузьких, за останньою Європейською модою шоссах, що підкреслювали стрункість дужих козацьких ніг; прибрані, напахчені, з кривими турецькими шаблюками у золочених піхвах, приторочених до широких шкіряних перев’язей. Стрункі юначі стани охоплювали не звичайні пояси, а дорогі персидські шалі, обмотані разів зо три навколо каптанів та сорочок з найтоншого білого полотна, гаптованих золотими і срібними шнурами.

— Мовчати, що б не сталося! Думки тримати при собі і не зубоскалити! — суворо наказав гетьман, коли входили до царя у покої. — Знаю я вас, чортяки!

Як ступили — аж луна пішла від їхніх кроків. Виграючи павичевими пір’їнами на соболиних шапках, стали й вклонилися цареві.

А той сидів, витріщившись, бо уперше бачив стільки малоросів, та таких славних. Уявляв їх собі дурниками, задрипанцями, низькорослими та опецькуватими. А тут… ніби сонце надвечір знову зійшло у низьких та похмурих царевих покоях!

Ясновельможний гетьман Іван Мазепа і сам попри поважний вік був усе ще струнким та дужим, вражав розкішним каптаном та золотим перснем на вказівному пальці. Шляхетними манерами та елеганцією, набутими замолоду по Європейських дворах. Розумною розмовою та, власне, знанням мов — бо з усіма іноземними послами спілкувався по-’їхньому, без тлумачів, а з деякими посланцями був знайомий особисто.

— Дивись, дивись, Марку, у царя Петра від одного тільки погляду на пана гетьмана писок склався в кобилячу сраку! — ледве стримуючись, аби не пирснути сміхом, тихо зашепотів Маркові його побратим Максим Перепеличенко.

Заздрість та злість і справді майнули лихою, помітною тінню у Петрових темних очах.

Його водночас зачарувала, збентежила й обурила оця елеганська розкіш почту ясновельможного — стільки молодих, шляхетних, освічених, світлолицих малоросів!

Подивувало уміння й самого Мазепи триматися суворо та невимушено, наче він і не перед царем усія Московії стоїть!

А ще сталося, як увійшли — від товариства гетьмана Мазепи повіяло впевненістю, здоровою молодечою силою, звитягою, свіжістю та дорогими французькими парфумами, тоді як котрийсь із бородатих бояр Петра голосно пустив «злого духа» у довгу, до підлоги, бобром оторочену шубу — наче в трубу загудів…

Лице Петра вкрилося багряними плямами. А ясновельможний лише зиркнув на хлопців, мовляв — я що вам, вражі діти, наказав? НЕ ЗУБОСКАЛИТИ!!!

Словом, ні Московія, ні її цар Марка не вразили. Замість вітання понюхали бездин царевих бояр. А царева потішна фортеця, зведена для юнацьких государевих забав та ігор, і зовсім розвеселила.

На бенкет цар покликав Мазепу самого, без почту. А коли той повернувся — був невеселий. Промовив тихо:

— Може, воно й даремно я тягнув вас усіх за собою, товариство, до Московії, — жупанами перед Петром світити. Це злісне вовченя московитське ледь не скавуліло від лихої заздрості. Сили поки у нього ніякої, та на землю нашу вже оком подумки наклав… Не дай Бог йому здійснити те, що сьогодні я у його очах прочитав… Віддати усе Петрові на поталу? То вірна загибель нашого краю. Хіба… спробуємо те вовченя приручити або ж погнати іншим, хибним слідом…

Марко не дуже зрозумів тоді сказане гетьманом, бо той у деталі не вдавався, але Вишневецький вірив йому: із самої юності довелося ясновельможному бувати по землях чужинських, набираючись мудрості; Мазепа був майстром хитромудрих рішень!

Аж сьогодні збувалося ним сказане — погнати московського царя Петра хибним слідом… І задля цього самому Маркові довелося стати таємним посланцем Івана Мазепи.

Опинившись так далеко від рідної землі, у підставленому для обіймів усім північним вітрам промерзлому Стокгольмі, він споглядав замок на пагорбі, який не міг не вразити його уяву — давню резиденцію шведських королів Тре-Крунур — «Три корони» по-нашому.

Дерев’яна у своїй основі, вона височіла могутніми, схожими на гігантські шахові фігури вежами, немов якийсь казковий велет розклав їх тут, на невидимій шахівниці.

Марко відчував, що від того споглядання у нього терпне шия, але не міг відвести погляду, водночас дивуючись, що комусь із предків теперішнього короля Карла XII спало на думку звести таку велич із дерева, та не вистачило мудрості за віки укріпити її та убезпечити каменем.

Черкни кресалом — і від «Трьох корон» залишиться тільки згарище…

Вечоріло. Усе дужче брав морозець. Над чужим містом у темній глибині неба мерехтливими каганцями спалахували зорі.

Марко попри втому, неспішно направляючи коня вздовж чепурних, щільно притиснутих один до одного будиночків, рухався вузькою вулицею, доки не виїхав на площу. Біля міської ратуші якраз згорталася торговиця.

Купці ховали свій крам, змотували сувої тканини, зачиняли ятки. Торгівці харчем складали непродане у дерев’яні короби, вантажили їх на сани. У повітрі витали найрізноманітніші запахи: свіжої риби, хліба; звідкілясь завіяло смаженим м’ясом і гарячим вином.

У шлунку зрадницьки забуркотіло. Вишневецький нагадав собі раптом, що сьогодні від ранку і ріски у роті не мав, тож непогано було 6 знайти якийсь притулок на ніч та повечеряти з дороги.

Кінь під Марком, немов прочитавши думки господаря, схвально мотнув головою, нетерпляче переступив з ноги на ногу, чмихнув, випустивши у морозяне повітря хмару теплої пари.

— Стій, Соколе! — наказав той коневі тихо. — Зараз і про тебе подбаю!

Поправив рукою, затягнутою у шкіряну рукавицю, комір. Там, між хутряною підкладкою та щільним верхнім шаром тканини, був зашитий лист ясновельможного гетьмана — послання королю шведському Карлу. Марко відчував його майже фізично, наче він крізь товщу лисячого хутра зігрівав йому шию і груди.

Ну що ж… Коли Господь дозволив йому дістатися Стокгольма, то і з королем зустрітися допоможе безперешкодно. Бо як король його не прийме і не вислухає — уся та подорож марна!

Кажуть, Карл XII і зовсім хлопчисько, ледь п’ятнадцять виповнилося. Отож, цілком можливо, що розмовляти доведеться не так із ним, як із його радниками.

Але наказ від Мазепи мав чіткий: переказати юному королю якнайщиріші вітання від гетьмана Війська Запорозького, від усього козацького краю, нагадати про старовинні кревні зв’язки, що колись міцно пов’язували Шведське королівство з українськими теренами, і що не може бути поміж ними ніякої ворожнечі, тілько спільність та мир. А разом із тим й особливе, секретне послання, зміст якого мав загинути разом із Марком, якщо доведеться. Усе, що наказував йому гетьман ясновельможний, пам’ятав, як «Отче наш».

Але не годиться до самого короля та у такому вигляді подорожньому!

Тільки от знайти б, де у цьому місті переночувати. Довго шукати не довелося. Дерев’яна розмальована дошка скрипнула і гойднулася на поржавілих кільцях над головою. Сніг із неї полетів Маркові просто за комір.

Підвів голову. «Золоторогий олень» — прочитав шведською назву таверни. Так от звідки линули заманливі аромати печені й вина!

Ось тут він і зупиниться! Далі шукати немає сили. До того ж йому, чужому у цьому місті, усі таверни на один ґатунок.

Уже зовсім скоро, розсідлавши Сокола і впевнившись, що за ним доглянуть як належить, увійшов до таверни. Всівся за дерев’яним столом, замовивши добрячий шмат печені та кухоль темного пива.

Коли перший, нахрапний голод було втамовано, поманив до себе біляву дівчину, що снувала поміж столами, розносячи кухлі та наїдки.

— Тебе як зовуть, дівчино? — поцікавився, витираючи пальці об тонкого полотна хустину, яку завжди носив при собі. — Як твоє ім’я?

— Єва, — відповіла та.

Погляд її сумних блакитних очей прикипів до Маркового обличчя. Чого ще забажає цей дивний чужоземець?

— Ось що, Єво! — повільно проказав шведською. — Я зупинитися хочу у вас доби на дві-три… Розумієш мене? Чи знайдеться вільна кімната?

Дівчина на мить замислилась, але далі приязно хитнула головою.

— Розумію. Аякже, знайдеться.

— Тоді отаке саме принеси мені до тієї кімнати, — мовив, — бо я усе ще голодний.

Дівчина здивовано глипнула на нього і, певне, вловивши у Маркових словах непристойний натяк, усміхнулася.

— Ви ще й за це не розрахувалися, — показала дрібненькі білі зубки.

Марко повів бровою.

— Пробач, зголоднів, тільки й міг думати, що про їжу. Не зауважив.

Добув кілька монет зі шкіряного капшука.

— Вистачить, Єво? Чого ти така непривітна?

За весь час, поки батько тримав цю таверну, хто з постояльців за таке вибачався чи запитував її про настрій? Монет було навіть більше, ніж потрібно, тож Єва промовчала, швидко згорнувши їх рукою зі столу і заховавши до кишені свого вишитого фартуха.

— А це тобі, за обслугу та люб’язність, — подав ще одну монету.

Золото зблиснуло при вогні свічі. Єва розгублено поправила кучерик, що вибився з-під чепця. Чужоземець був молодий і на диво вродливий. Від нього віяло чоловічою силою та мужністю. А шляхетне поводження з нею і зовсім її збентежило.

— Дякую, — швидко вимовила вона, і так само швидко заховала монету собі за пазуху, поміж пружних грудей, що спокусливо виглядали з вирізу майстерно гаптованої нижньої сорочки — так, наче Марко ту монету, призначену особисто їй, мав намір назад забрати.

— Ну, ось… — Марко зітхнув і перевів погляд нижче, на безжально затиснутий у тугий суконний корсет тонкий стан Єви. — Тепер скажи мені, — звернувся до неї знову, — чи можна у вас тут помитися? Гаряча вода… — проказав тихо, повільно промовляючи кожне слово. Можливо, його шведська не така вже й добра, і ця білявка не второпала, чого саме йому від неї потрібно.

— Помитися? — повторила вона ще більш зачудовано. — Наші постояльці рідко коли про таке просять, але трапляється… Зазвичай вистачає і глека з водою для вмивання. Однак, пане, зауважу, що дрова недешеві… Та й гарячої води треба буде наносити… Батько порахує вам усе до останньої гілячки.

— То ти — донька господаря цієї таверни? — поцікавився, видобуваючи з капшука ще кілька монет. — Досить? — запитав у неї.

— Так, так, досить, — відповіла дівчина і зашарілася. — Правда, у нас для купання нічого підходящого не знайдеться, хіба… стара дубова бочка, пане…

— Нічого, — зітхнув він, — бочка — то й бочка.

— Ну, то я все влаштую… — запевнила Єва. — Ідіть, пане, нагору, розташовуйтеся якнайзручніше. Зараз і ключа вам принесу.

Марко важко підвівся. Після кухля пива ноги стали наче ватяні, слухати не хотіли. Давно з коня зліз, а усе здавалося, немов іще верхи їде.

Кімната, яку винайняв нагорі, була невеличкою, однак добре прибраною, привітною, з вузьким, застеленим чистою білизною ліжком — вочевидь, йому дісталося краще, що пропонувалося постояльцям у цій таверні.

Увійшовши, перехрестився, хоч жодної ікони на стіні не було. Причинив за собою двері. Заховав пістоля під подушку, відчепив від пояса інкрустовані сріблом піхви із шаблею та мисливський ніж.

Відсунув мереживну фіранку, що затуляла єдине вікно — воно виходило на вулицю, на якій попри пізню годину все ще кипіло міське життя. Вікно було маленьке, ґратоване, засклене візерунками різнокольоровою слюдою, наче вітражі у катедрі. І не прочинялося. Через таке вікно при потребі не виберешся…

Хтось, доки він їв унизу, розпалив камін, і від того по усій кімнаті ширилося благодатне тепло.

«Не кімната, а справжні гетьманські покої!» — усміхнувся Марко сам до себе, уявляючи, як впаде, чистий і вимитий, на це вистелене ліжко, зімкне очі і порине у сон.

Біля ліжка на дерев’яному стільці у глибокій тарелі стояв глек із водою — для умивання, та чистий рушник із грубого полотна. Поруч — схожа на домовину, помальована темно-синіми та зеленими хексами дерев’яна скриня — для речей та одягу.

Біля вікна — стіл і ще один стілець. На столі миготіла свічка у глиняному підсвічнику.

Усе просто, але чисто і пристойно.

Марко поклав у кут сідло та сакви, відхилив віко скрині, заглянув досередини — вдихнув запах листя тютюну та сухих трав, якими було вистелене її дно.

«Ну, хоч шведська міль мого лиса не зжере!» — гмикнув сам до себе, недбало вкинувши до скрині свого хутряного каптана та шапку.

За дверима почувся гуркіт, двері прочинилися і двоє здорових хлопаків на німака вкотили до кімнати бочку, ледве протиснувши її у двері. За ними, сяючи подібно до золотої монети, яку заховала собі поміж грудей, увійшла й сама Єва.

У руках тримала згорнутий шмат білої матерії і, тільки-но хлопаки вийшли, взялася ретельно вистелити бочку зсередини тим білим полотном, спускаючи кінці назовні.

У світлі вогню видалася Маркові ще гарнішою — білих кучериків з-під чепця вибилося більше, а тонкий стан перегнувся через край бочки подібно до гнучкої вербової лозини — Єва розправила тканину по дну, випрямилася й усміхнулася до Марка. Тепер м’якше і привітніше.

— То моє власне простирадло, — проказала до нього. — Не хвилюйтеся, пане, воно зовсім нове і добре випране.

— А білизну мою, будеш така люб’язна, випереш? — запитав Марко, і собі усміхнувся, всівшись на віко тієї скрині-домовини, поглядаючи на дівчину.

— Аякже… Ще й висушу і напрасую. До ранку матимете, — відповіла Єва.

— Чи ж довго на воду чекати?

— Ні, пане… Воду вже гріємо, наші робітники вам і наносять.

— А я гадав, ти носити будеш… — проказав Марко усміхаючись. — Але побачив твої маленькі тендітні ручки… і вже ладен був сам то зробити.

Шведська мова раптом полилася з нього попри втому.

— Ні… — похитала головою Єва, — у нас є кому важку роботу робити. А мене чекають інші постояльці, внизу, у залі. Тому пива подай, тому смаженину принеси. Я хіба… можу панові спину потерти! — хитнулася на каблуках своїх сап’янових черевичків й усміхнулася лукаво.

— Можна, — гмикнув і собі Марко.

— То найміть мене… — тихо, майже пошепки проказала Єва, заправляючи неслухняного кучерика під чепець.

— Наймаю, — відповів Марко, відчуваючи, що лукава посмішка дівчини спонукає його до цієї гри. — Прийдеш?

— Звісно! — пирхнула Єва. — Я ж іще маю вам замовлену печеню та пива принести…

Чекати на гарячу воду для купелі попри обіцянку Єви таки довелося довго. Марко встиг роззутися, стягнути теплі вовняні панчохи й вузькі «угорські» штани, роздягнутися майже до спіднього, чмихнувши від запаху поту, яким у дорозі просякла його сорочка.

Вклався на важке домоткане покривало ліжка. Відчув, як дрімота хвиля за хвилею лягає важким туманом на свідомість.

Спати… Як же хочеться спати!

Та коли вже був ладен віддатися цьому бажанню, забувши про купіль й усе на світі, двері знову прочинилися і Вишневецький інстинктивно підхопився.

Ті самі хлопаки, що допіру вкотили до кімнати бочку, тепер увійшли, несучи по два здоровенних цебра з гарячою водою.

Вона полилася до бочки, паруючи, та чотири цебра було замало.

Зиркаючи з-під лоба на дивного постояльця, дебелі шведи мовчки знову і знову носили до бочки гарячу воду, поки не наповнили до середини.

За ними увійшла й Єва, несучи в руках тацю з обіцяною печенею, кухлем пива, сиру та свіжого хліба. Поруч на таці лежав пучок сухого різнотрав’я. Дістала з кишені фартуха шмат мила.

Єва вправно поклала тацю на стіл, пучок різнотрав’я вкинула до бочки у гарячу воду і подивилася на Марка.

— Ось, пане, маєте! — проказала швидко. — А це вам моє мило, аби вже й зовсім відмитися з дороги.

— Дякую! — Марко поволі підвівся з ліжка. — Куди ж ти, Єво йдеш? А спину мені хто потре? Найняв же я тебе чи ні?

— Увійду, коли до бочки залізете, — проказала вона скоромовкою, — а поки наготуйте, що там для прання. Швидше поперу — швидше висохне!

Не стямився, як Єва уже зникла за дверима.

Тим часом він зняв спіднє, помацав рукою воду — така як треба!

Зв’язане у пучок різнотрав’я розпарилось у гарячій воді, і вона тепер пахнула м’ятою та ще чимось незнайомим.

Марко поволі заліз до бочки і, занурившись у воду, застогнав від блаженства.

Мило… він забув про мило… Ось воно, залишилось лежати на столі, біля кухля з пивом!

Вичекавши якусь хвильку, увійшла до кімнати Єва, зачинила за собою двері.

Марко стомлено повернув у її бік голову і ще глибше занурився у воду.

— Ну, Єво, — проказав насмішкувато, — мило он там, я — ось тут. Єво, швидше, вода стигне…

Вона мовчки взяла мило і приступила до нього. Мовчки провела руками по його спині та грудях, взялася намилювати його, розтирати і терти шматком грубої тканини, яку принесла із собою.

Вишневецький блаженствував. Навіть у найприємніших думках, які витали у його голові, коли в’їхав до Стокгольма, не міг собі уявити, що пощастить аж так розкошувати.

— Зніміть оце… — показала на срібну ладанку, що висіла на Марковій шиї.

— Нехай, — проказав, — вона тобі не заважає…

— Звідки ви, пане? — запитала дівчина нарешті. — По-нашому добре балакаєте, однак видно, що ви — чужоземець.

— Здалеку, — коротко відповів Марко, упіймавши Єву за руку. — Ну… досить, дякую, а то зітреш мене зовсім… далі вже я сам.

Вона слухняно відступила, повернулася, підійшла до каміна. Поворушила кочергою жар і шматки недогорілих дрів спалахнули з новою силою.

Підібрала у подолок його сорочку, спідні штани та панчохи.

— Пан — негоціант? — поцікавилася знову, підкладаючи кілька полін у вогонь.

— Щось таке… — неохоче відповів Марко, краєм ока спостерігаючи за діями Єви.

Через відчуття чистоти й свіжості, аромату трав і мила він зовсім розімлів.

Єва тим часом взялася розстеляти ліжко та підбивати подушки.

— Для негоціанта ви занадто молодий та міцний… — раптом проказала вона, кинувши поглядом на оголений торс Марка, що виглядав із бочки. — Я знаю, які негоціанти.

— Та ти що! І які ж?

— Товстенькі, ледачі, старі… — продовжила Єва з відчутною гіркотою у голосі. — І скупі! — додала за мить. — Їм ніколи не догодиш! Усе їм у нашій таверні не так, усього мало, усе занадто дороге! А ви… жодного разу не поскаржилися. Ви радше… — продовжила вона, — на військовій службі… Або ж і зовсім — сам собі пан.

Єва підняла подушку, щоб підбити її, проте, угледівши Маркового пістоля й мисливського ножа, мовчки поклала подушку на місце.

Повернулася до нього і багатозначно поглянула у вічі.

— Піду, виперу та розкладу сохнути вашу білизну. За це окремо заплатите чи як? — посуворішала раптом.

— Заплачу.

— А за те, що я вам спину терла?

— І за спину, — гмикнув він.

Єва вийшла і Вишневецький полегшено видихнув.

Вона була занадто сміливою і прямою, і це бентежило його.

Вилазити з бочки не хотілося, отак і задрімав би, у купелі, якби не було так тісно та незручно.

Нарешті, вимокнувши досхочу, виліз, постояв голий, обсихаючи біля каміна.

У саквах знайшлася білизна на переміну, а ще розклав по віку скрині новий одяг, який привіз із собою для королівської аудієнції — аби розправився.

Нові шосси темно-зеленого італійського сукна, шовкові панчохи такого ж кольору, темно-зелений кунтуш із соболиною випушкою по шву і з прорізами на рукавах, через які мала виглядати тканина тонкої білої сорочки. Срібно-зелений шнур змієм звивався на її грудях, виплітаючи чудернацькі візерунки. Комір тієї сорочки прикрашав дорогоцінний смарагд у срібній оправі, і такий самий смарагд на срібному перстені Марко мав одягнути на безіменний палець правої руки.

Ясновельможний, відправляючи його сюди, застерігав, що королівство Швеція — країна протестантська і при дворі можуть панувати вельми суворі порядки. Аби не виряджався павичем, але й злиднем до короля не підеш, то ж сам підбирав йому одяг для королівської аудієнції.

А для Марка, не звиклого до гетьманових парчевих уборів, навіть такий стримано-елегантний стрій видавався розкішним.

Нарешті він загасив свічу на столі, пересунув пістоля, щоб не муляв під подушкою, відкинув покривало та ковдру і з насолодою вклався у ліжко.

Уже за якусь мить, збиваючись від утоми, прошепотів «Отче наш» і стулив очі. Розслаблене після купелі тіло жадало сну.

У голові запантеличилися видіння за видіннями… Начебто він з усім гетьманським полком на військовій виправі під Батурином… Зелені луки — куди не кинь оком! А вони удвох із Перепеличенком затіяли погоню верхи на конях. Ворог у них уявний — за ворога інші побратими. Тільки от справжніх куль у пістолях немає. Вітер б’є в обличчя, сонце сліпить очі, коні мчать луками, немов навіжені… Сокола не спинити — мчить, аж земля під копитом гуде… А далі — відпрацювання прийомів «татарського» бою, Маркових улюблених.

Аж раптом якась незрозуміла сила змусила його виринути зі сновидіння. Підхопився у ліжку, стискаючи в лівиці пістоля і завмер від несподіванки.

То була Єва. Стояла біля його ліжка із свічкою в руці, в одній сорочці, розхристана, не приховуючи тугих опуклих грудей.

Довге волосся більше не ховала під чепцем. Воно виблискувало щирим золотом при миготливому світлі свічі.

— Єво? — проказав Марко, споглядаючи її, наче нове видиво, ніби намагався второпати, чи це продовження його сну, чи вже ні. — Ти чого? Як увійшла? Що сталося?

— Моєму батькові сподобалася ваша щедрість… — проказала Єва тихо, — тому наказав мені вам… догоджати.

Марко від подиву сів.

— Е-е-е… Твій батько посеред ночі відправив тебе до мене? Е-е-е… догоджати?

Єва заперечно похитала головою:

— Ні, звісно… Як би він міг таке вчинити… Він суворий. Якби дізнався — побив би мене. І вам на горіхи дісталося б. Я сама прийшла…

— Сама? Навіщо?

Єва схилила голову, наче подумки підбирала правильні слова. А далі заговорила скоромовкою, Марко ледь встигав складати в голові ті її слова докупи.

— Він обіцяв мене панові Ларгу. Заміж хоче видати. Ларг — удівець, та ще й старший набагато. Має трійко дітей від попереднього шлюбу… і гроші. А я… усього лише дочка господаря таверни. На кращу пару мені годі розраховувати…

Тепер Марко, проганяючи залишки сну, струсонув головою.

— Єво, то воля твого батька, ваші родинні справи… а я тут до чого? — проказав розгублено.

— Не думайте, що я пропаща, — відповіла вона тихо, — чи пропоную себе кожному, хто в нашій таверні зупиняється… Але прожити усеньке життя зі старим Ларгом, а перед тим… віддати йому своє дівоцтво… краще вже смерть. Я, коли вас побачила, подумала…

— Бачу, що не довго…

— Не гоніть мене, пане, — схлипнула Єва, — будь-ласка. І я буду згадувати цю мить як найщасливішу, коли доведеться стати жоною Ларга.

Вона замовкла, стенула плечем і сорочка, розхристана на грудях, сповзла по стану, затрималась на якусь мить на талії і м’яко впала їй до ніг, відкриваючи Марковому погляду найсокровенніше.

Вона, немов приречена, залишалася стояти перед ним зовсім гола, поки Марко розгублено дивився на неї.

Нарешті поклала свічу на стіл, а поряд із нею ключа — хазяйського, запасного, яким відчинила двері його кімнати, коли увійшла.

Він не знав, що відповісти, бо чув таке уперше в житті, замість самому залицятися до жінки.

Вона наблизилася до нього знову.

І Марко ледве встиг заховати пістоля, якого усе ще стискав у руці, бо у наступну мить Єва взяла його руку у свою і притулила собі до грудей.

Раптом відчув себе Иосифом, відчув усім єством, що то зовсім неправильно, що мусить протистояти такій спокусі, мусить випровадити дівчину. Що навіть, коли Єва й не лукавить, то не пасує дівчині отак пропонувати себе і вкладатися до першого-ліпшого незнайомця у ліжко.

Навіть за таких обставин, навіть за такої несправедливості…

Уже було хотів суворо їй наказати одягнутися і піти геть, але тепло її грудей, пружність шкіри і близькість її тіла, що бентежило і збивало з пантелику своєю красою…

І він не знайшов у собі сили.

Нахилився, обхопив її тонкий стан руками, притягнув до себе, піддаючись споконвічному чоловічому інстинкту, і торкнувся рожевих пуп’янків грудей раптом пересохлими від бажання устами.

— Може, не все так погано… З тим Ларгом? — запитав поміж поцілунками. — Га? Єво? Шкодуватимеш потім…

— Ніколи… — похитала вона головою. — І нізащо!

Подих її затремтів, коліном Єва обперлася об ліжко і ступила туди, до нього, у тепло, що пахло свіжістю його тіла, наче у глибоку воду…

* * *

А у Московії подейкували, шведський король, мовляв, із батьківських ботфортів ще не виріс… А він он який хлопака!

Карл XII і справді не видавався жовторотим горобцем, що заледве здатен шаблю тримати. Був не по роках високого зросту, ладної, тренованої статури — тож вишитий сріблом блідо-зелений каптан сидів на ньому по-чоловічому, влито, а не бовтався недбало, як на худому московському цареві.

Світлошкірий, як і належить синові північного народу, Карл XII мав доволі привабливе обличчя, яке сьогодні, наче в хмарах, втопало у білій куделі пишної перуки.

Увесь час, відколи Марко увійшов до зали, король не зводив очей із чужоземного посланця. Погляд тих світло-сірих, майже водянистих очей був серйозним та проникликим, як у дізнавача, що вимагав чіткого і беззаперечного зізнання.

Під таким поглядом незатишно почувалися навіть власні Карлові міністри, що вже казати про інших…

Тож Марко глибоко вдихнув і ступив уперед, вклонився шведському королеві, краєм ока помітивши, як у погляді Карла суворість змінилася легким подивом.

Він чув про козаків, адже гетьманські посланці у недалекому минулому не раз відвідували королівську резиденцію у Стокгольмі. Однак самому бачити живого козака довелося вперше.

Шведська прибулого гостя була майже досконалою, і юний Карл ясно розумів кожнісіньке слово.

А Марко почувався невимушено, без хвилювання. Переказував вітання з далекої незнаної землі від її володаря, ясновельможного гетьмана Івана Мазепи.

— Хіба ваша земля не Московії належить, а ваш володар — не цар Петро? — поцікавився Карл і його уста скривилися у легкій посмішці.

Гість не збентежився. Злегка хитнув головою.

— Земля наша, мій королю, лежить окремо від Московії й ніколи москвинською не була, — відповів просто. — Ми завжди мали власних володарів, достатньо мудрих, аби тутешні, європейські королі мали за честь знатися з нами.

— Так, так, — проказав Карл. — Мені відомо про давні династичні зв’язки наших народів… Але ті часи давно минули й кістки шведської принцеси Інгігерди стали порохом… — додав він. — Хоча, здається, не так вже їй добре у вас велося. Чув я, вона покинула ваші землі та прийняла постриг в одному з московських монастирів…

— То все вигадки, мій королю, — спокійно мовив Марко Вишневецький. — Прах княжої жони Інгігерди віками покоїться разом із прахом її чоловіка, князя нашого Ярослава, у Софії Київській. А москвини видають за її прах чужі кістки, стверджуючи, що то Московія удостоїлася такої честі…

Карл усміхнувся:

— Мене давно бентежило це питання, проте мої учителі не мали щодо нього одностайної відповіді… А я усе думав: забажай княгиня Інгігерда і справді постригтися у черниці, невже у ті часи у вашому Києві своїх монастирів було замало?

— Ваша Величносте, скажу більше: за часів княгині Інгігерди на місці Москви ще жаби квакотіли. А вона прожила із князем усе своє життя і не мала до Московії жодної причетності, — відповів Марко. — От і наша земля не мала б до Московії жодної причетності, якби Московія не робила нас у всякий спосіб меншими, незначущими та своїми підданими попри нашу волю.

— Ну, як же… — очі юного Карла зблиснули. — Ну, як же, попри вашу волю… Я чув, піввіку тому ви самі добровільно віддали себе Московії під владу!

— Ваша Величносте, то мав би бути взаємовигідний військовий альянс, але аж ніяк не віддання власної душі задарма. Та московський цар розцінив це інакше, і ми наїлися тієї «братньої любові» по самісінькі вуха. Крім того, і в нас, як і у вас, манкуртів вистачає…

Король Карл повів білявою бровою.

— Он як… Говоріть далі.

— Про то, мій королю, можна окремо розповідати і не одну годину, — продовжив Вишневецький, — але кожному володареві відомо: будь-яка угода є непорушною, допоки обидві сторони мають повагу до неї… та коли до нас поваги немає від тих, кого братами та єдиновірцями називаємо, — має бути тверезий, а не ідеалістичний погляд на подальші наші взаємини.

— Так… У діяннях святих апостолів стверджується, що Господь у своїй милості кожному народу відвів власні межі для замешкання… І межі ті священні в очах Господніх, — повільно промовив юний Карл.

— Воістину, Ваша Величносте. Та якби Ваша Величність погодилися вислухати мене наодинці… — проказав Марко далі.

— Вислухаю, за вечерею, — відповів Карл XII, — допоки ви як посланець гетьмана Івана Мазепи та народу свого — гість у нас. Зупиніться у палаці та насолодіться нашою гостинністю.

* * *

Марко швидко перейшов порожню залу таверни. Була обідня година, шведи у такий час за чаркою не сидять.

Найменше йому хотілося зараз, після зустрічі із королем, зіткнутися у залі чи тут, нагорі, з Євою.

Ніч, проведена з нею, попри солодкі поцілунки і пестощі каменем лежала йому на душі. А ще більше картав себе за те, що подібно до біблійного Иосифа не знайшов у собі сили протистояти спокусі. Єва, дівчина-чужинка, що прийшла до нього уночі і віддалася йому, бентежила Марка всебільше…

Похапцем, підібгавши хвоста, утекти з таверни було б не по-чоловічому, не по-лицарськи, нечесно. Не в натурі Марка.

Власне… а що він їй винен? Хіба він спокушав її? Хіба він просив прийти до нього у ліжко? Так, Єва чарівна і вродлива. Спокуслива, неймовірно прекрасна!

Насупився…

Мовчки відімкнув двері й увійшов до кімнати. Підвів очі і застиг від несподіванки… Вона сиділа на стільці за столом, вдивляючись у вікно. Немов його виглядала.

— Єво… Хіба я не говорив тобі вночі, що пошкодуєш? — запитав похмуро. — А тепер і ти почуваєшся винною, і я, бо не зупинив тебе, дозволив собі втілити це безумство…

Вона обернула до нього заплакане, аж запухле від сліз обличчя.

— Батько думає, я пішла до кірхи, — мовила повільно, — а у мене сил немає підвестися. Усе думаю, думаю…

Марко глибоко вдихнув. Підійшов до скрині, відімкнув помальоване хексами віко. Дістав звідти свої речі.

— Єво… Я навіть не знаю, що тобі сказати. Просто зараз мушу їхати до вашого короля. Я і так картаю себе за те, що ми з тобою вчинили… Але хоч ти не картайся так, — може, твоє заміжнє життя буде не таким вже й поганим із тим паном?

— Може… — відповіла вона і зайшлася беззвучним плачем.

Господи, навіщо я встряг у це? Навіщо піддався? Хіба я не молився, щоб ти визволив мене від лукавого і не ввів у спокусу?

— Єво… Чому ти плачеш? Через те, що ми зробили? Чи… через що?

Вона підвелася з-за столу.

— Не думай, — проказала тихо, — я ні в чому тебе не виню. І не картаю себе. Так вже сталося, що твоя кімната для мене зараз — єдине місце, де я можу побути на самоті зі своєю бідою. Сховатися від очей батька… І пана Ларга…

— Він тут? — Марко запитав здивовано і мало не вкусив себе за язика. Яка йому направду різниця, тут він чи не тут?

Заплакані очі Єви переповнював невимовний жаль.

— Тут. У батька. Прийшов із самого ранку. Хоче, щоб наше весілля відбулося уже цього тижня… В неділю. Каже, його дітям потрібна матір, а йому — дружина і чекати більше немає сенсу. Батько геть здурів, віддає за мною в придане оцю таверну. І тепер… тепер усе перейде Ларгові. Я не тільки своє життя занапащу, так ще й втрачу батьків спадок… Він не розуміє… якщо я помру під час пологів чи від якої хвороби — Ларг його виставить на вулицю, усім керуватиме він та його діти від першого шлюбу…

Марко зітхнув. Підійшов до Єви ближче, обійняв та притулив до себе. Тепло і близькість її тіла враз нагадали нічну пристрасть, змусили Марка вдихнути глибоко.

— Де ти на мою голову взялася, Єво? — проказав тихо, українською, проводячи рукою по її волоссю. — Якби вчора знав, минув би цю таверну десятою дорогою…

Вона принишкло слухала його мову, хоч нічого з проказаного ним не розуміла. Підвела обличчя і подивилася на Марка поглядом, сповненим смутку.

Не втримався, нахилився і знову торкнувся її вуст поцілунком.

— Ти така солодка, Єво! — прошепотів тихо. — І ніч із тобою була, наче усе життя…

Провів рукою по її обличчю. Смарагдовий перстень зблиснув на пальці. Марко втупився у той камінь. Рішення прийшло саме, хоч і було вкрай божевільним.

— Кажеш, той пан хоче з тобою взяти шлюб у неділю?

— Так… — схлипнула вона.

— І батько тому радий?

— Так… — хитнула головою дівчина.

— Гаразд… Веди мене до свого батька…

— Але…

— Веди! — наказав суворо. — Іншого виходу немає…

Єва ледве встигала за Марком, а він, тримаючи її за руку, мало не тягнув за собою дерев’яними сходами донизу.

— Як звуть твого батька? — запитав поспіхом.

— Хальстен. Його зовуть Хальстен.

— Хальстен… добре.

— Що… що ти надумав? — перелякано мовила вона. — Зупинися! Що ти надумав?

— Побачиш… Ну, веди мене до нього, Єво! Де ж він?

— Там… через кухню, далі… двері за прилавком! Там його кімната… Але поясни мені… що ти надумав? — не вгавала вона.

Марко мовчки, не випускаючи руку Єви, обійшов прилавок, разом вони під здивований і розгублений погляд кухарки, що якраз над киплячим казаном патрала курчат, підійшли до важких дубових дверей.

Марко зупинився, перевів дух.

— Тут?

— Тут, — ствердно відповіла Єва.

— Мовчи, ні слова, ні пари з уст! — проказав Вишневецький суворо. — Говоритиму я. — І прочинив двері.

Двоє чоловіків від несподіванки аж стріпонулися. Один із них, батько Єви, ще не старий кремезний чоловік, поспіхом згорнув зі столу кілька золотих крон і витріщився на Марка.

Інший, вочевидь, жених, отой самий Ларг, сивочубий ровесник Євиного батька, забачивши свою майбутню наречену, підвівся, переводячи погляд з неї на незнайомця, що міцно тримав її за руку.

— Ви пан Хальстен, власник таверни «Золоторогий олень» і батько цієї дівчини? — запитав Марко, не даючи ні одному, ні іншому спам’ятатися.

— Та-а-ак… — протягнув Хальстен, — так і є, пане… Так і є… А ви — наш постоялець, якщо не помиляюся? Вибачте мені, я не впізнав вас сьогодні. Учора ви мали вигляд подорожнього, були такі стомлені з дороги, а сьогодні…

Він здивовано обвів поглядом Марка.

Марко кивнув:

— Так, пане Хальстен. Я ваш постоялець.

Хальстен поволі підвівся, в голові вирувала добра сотня думок.

— І я тільки-но від вашого короля, — додав Марко.

— В-в-від короля? — здивовано перепитав Хальстен. — Від н-н-нашого короля? А… що сталося? Ми не вгодили вам чи порушили якісь приписи? Єво, доню, що потрібно нашому шановному гостю?

Єва схвильовано ковтнула повітря і лише німо похитала головою.

— Пане Хальстен, — промовив знову Марко, — я людина державна, служу своєму володарю та, перебуваючи у Шведському королівстві у справах, переконаний, що маю з повагою ставитися до звичаїв та законів, яких дотримуються у вашому краї, тож сьогодні, побувавши на прийомі у шведського короля, ясновельможного Карла XII, я запитав Його Величність, чи мав би я право одружитися з однією із його підданих, коли б забажав того. І король запевнив мене, що для одруження з панянкою некоролівської, немонаршої крові жодних перепон не існує, окрім мого визнання протестантського вчення як чистої Христової науки, якщо я не мав свідомого хрещення.

— Е-е-е, — протягнув Хальстен, здивовано дивлячись на свого постояльця, — то ви вирішили… одружитися?

— Так, пане Хальстен, — твердо мовив Марко, — і, не відкладаючи справу, хочу засвідчити вам: мені припала до серця ваша чарівна донька Єва. І я маю намір одружитися з нею.

— Себто… як одружитися? — і собі промовив Ларг, який увесь цей час мовчки спостерігав за дивовижею, що розгорталася просто перед його очима.

— А як у вас одружуються? — промовив Марко, не звертаючи жодної уваги на Ларга. — Звичайно, я не протестант, але християнин. Вірю в того ж Спасителя, що і ви, пане Хальстен. Зрештою… якщо ви у цьому вбачаєте перешкоди, я готовий прийняти свідоме хрещення і здійснити все, чого вимагає ваша церква. Та, зрештою, я прийшов сюди з однією метою, а саме — просити руки вашої доньки Єви, і цим перстенем засвідчити і вам, і їй, що мої наміри якнайсерйозніші.

Марко поспіхом зняв зі свого пальця смарагдовий перстень і швидко надягнув його на палець занімілій та розгубленій Єві.

— Але… але… — розгублено вимовив Ларг, — Хальстене… Ти мені обіцяв… Ти обіцяв мені свою доньку. Єво, ми ж уже майже заручилися з тобою… Хальстене, ми ж із тобою вже і придане Єви обговорили… І коли цей пан веде мову про повагу до наших звичаїв…

— Тихше, Ларгу! — цитьнув до нього Хальстен. — Дай-но мені розібратися у цій дивній справі!

Підійшов ближче до Марка.

— То ви, пане, стверджуєте, що маєте намір одружитися з моєю донькою?

— Так… стверджую… Власне ж, от у вашій присутності, пане Хальстен, та у присутності ось цього добродія одягнув їй тільки-но на пальця мого перстеня… Хіба цього недостатньо? — стенув плечима Марко. — Хіба двох свідків замало для заручин?

— Гм… — батько Єви стурбовано глипнув на руку доньки, де виблискував дорогоцінний смарагд. — І ви готові згідно з нашим віросповіданням прийняти хрещення та відмовитися від ідолів, яким вклоняється решта християнського світу? — перепитав він затинаючись.

— Так, готовий, — відказав Марко Вишневецький.

— Коли ж ви встигли… закохатися у мою доньку, ваша милосте? Коли встигли зрозуміти, що бажаєте її собі за дружину?

Марко гмикнув.

— Мені було достатньо поглянути на неї, аби зрозуміти, що вона буде мені до душі. Про решту, гадаю, турбуватися не варто, коли мова ведеться за освячений Богом і церквою шлюб.

— Так… не варто… — луною повторив розгублений Хальстен. — Не варто.

— Тобто… як не варто? — промовив Ларг. — Хальстене, тобто як не варто? Ти ж мені обіцяв Еву! Ти ж…

— Помовч, Ларгу! — знову промовив Хальстен суворо. Його голос одразу пом’як, коли він звернувся до Марка: — Ваша милосте… Коли вже так сталося… Коли сам король не вбачає у такому союзі нічого поганого… То хочу запевнити вас, що жодних перепон вашим намірам і я чинити не буду. Я бажаю найкращого для моєї доньки… То правда, з добродієм Ларгом, присутнім тут, ми мали певні домовленості, проте, Ларгу, що казати, усі вони були укладені поміж нами без згоди самої Єви. Ну, а ти, Єво… що скажеш?

Єва глипнула на батька, на Ларга, а потім підвела очі на Марка.

— Я… я згодна, батьку.

— Вона згодна, пане… Чуєте, вона теж згодна! — майже радісно проказав Хальстен. — Ларгу, Єва згодна вийти заміж за цього пана.

— Тобто, Хальстене, ти порушуєш наші домовленості? Ти…

— Ну, але ж не мені виходити заміж, а моїй доньці, Єві… І коли так усе повернулося… — жалібно мовив Хальстен, — не сперечатися ж мені через таку дурницю з нашим славним королем! Ти ж чуєш, Ларгу… А придане… Придане, ваша милосте, вас же, певно, цікавить придане Єви! — раптом проказав він. — Ви маєте знати, що скромна донька власника таверни не принесе вам ані земель, ані скарбів, ані титулів, яких ви, безперечно, очікуєте…

— Так, звісно, пане Хальстен, — твердо відповів Марко, — не принесе, тому я не потребую за нею приданого. Найкраще придане Єви — її врода та… — Марко з посмішкою глипнув на принишклу дівчину, — та її скромність. Від вас я вимагатиму хіба твердої обіцянки, що тепер вона стане повноправною господинею цієї таверни та керуватиме нею, як вважатиме за краще… А ви не втручатиметеся у її справи.

— Зрозуміло… — видихнув Хальстен, — зрозуміло… Хоч я до кінця і не розумію, у чому ваша зацікавленість в такому шлюбі…

— Мені потрібна дружина. Ваша донька підходить за усіма моїми вимогами… Що ж іще може бути…

Розлючений Ларг блимнув очима.

— Хальстене, отямся! За усім цим стоїть якийсь дурний жарт! Чужоземець насміхається з тебе і твоєї доньки! Насміхається з нашої віри та звичаїв!

— Ларгу, вкотре тобі кажу — помовч! — роздратовано мовив батько Єви. — Який тобі жарт! Подивись краще, цей чоловік одягнув на палець моєї доньки смарагдового перстеня!

— Іще треба перевірити, чи справжній отой смарагд у тому перстені! — гаркнув Ларг знову.

— Хай вас то, добродію, більше не обходить, — відповів Марко. — Власне, не думаю, що у вашому подальшому перебуванні у цій оселі є якийсь сенс. А ви, пане Хальстене, щоб не вважали мене за людину, що морочить вам голову, пропоную не відкладати нашу справу надовго. Ми одружимося з Євою цієї неділі, одразу після богослужіння. А до того дня я хотів би прийняти хрещення за протестантським обрядом.

Марко сягнув рукою до пояса, відстібнув капшука і кинув його Хальстену просто до рук.

— Це вам за клопіт і на підтвердження щирості моїх намірів. Такий самий Єва отримає після вінчання як вияв моєї любові до неї.

Хальстен не мав чого сказати. Дзявав ротом, наче риба, яку хвилею викинуло на берег. Однак гаманець у долоні мав достатньо відчутну вагу…

— Ларгу… Ларгу… — нарешті тихо, примирливим голосом проказав він до свого невідбулого зятя. — Ти… краще… справді… залиш нас. Я не можу відмовити цьому панові у його проханні. Та й Єва, сам бачиш, хоче того самого. Наші домовленості, друже, не були нічим підкріплені з твого боку, а добродій… сам бачиш…

Ларг із силою вдарив кулаком по столу, за яким ще кілька хвилин тому обговорював із майбутнім тестем заручини і весілля з Євою. Широким кроком перетнув кімнату і вийшов, грюкнувши дверима.

Хальстен мовчки подивився на Марка.

— Ну, то будемо готуватися до вінчання, — стенув плечима той. — І коли ваша ласка, до мого хрещення. Я мало знаюся на протестантських звичаях, тому буду вдячний, якщо порадите мені, як і що.

— Наші звичаї прості… — мовив Хальстен. — Наші звичаї усі в Слові Божому записані… Коли ви християнин, то знаєте їх усі. Я ж зі свого боку поговорю про це з нашим священиком. Гадаю, ніяких складнощів не виникне, бо хто ж може заборонити людині прийняти Христа як свого Спасителя?

Марко хитнув головою:

— От і добре… ходімо, Єво, нам треба ще з тобою усе обговорити.

Хальстен лише розвів руками.

Вага капшука, якого він усе ще стискав у долоні, була занадто переконливим аргументом. А ще більшим аргументом було те, що гризло його іржею під час усіх тих перемовин із Ларгом, який хотів не лише його Єву, а й його таверну. Ото нежданий поворот! Тепер таверна «Золоторогий олень» залишиться Єві, а значить, як і раніше, буде належати йому!

* * *

Єва розгублено стояла біля дверей Маркової кімнати, мовчки м'яла край фартуха, поки він зосереджено підпорював загостреним кінчиком мисливського ножа шов на комірі свого хутряного каптана.

Далі дістав складеного учетверо Мазепиного листа й обережно заховав собі на грудях за кунтушем.

— Єво… — тихо проказав він, — зумієш полагодити оце? — підвів погляд на дівчину: — Ну, що таке? Чого стоїш заніміло?

Єва важко видихнула.

— Я… я не знаю, що й думати… Ти перевернув усе з ніг на голову…

— О, маєш тобі! — відповів Марко, відкладаючи каптан убік. — А це що за розмова?

— Тепер я й не знаю, що мені робити… — мовила Єва. — Я спекалася старого нелюба, який заповзято женихався до мене, а натомість мушу вийти заміж за чоловіка, якому я зовсім байдужа.

Марко підвівся.

— Ти просила допомогти, я допоміг. Іншої ради не було, — розвів він руками, — та й вчинок мій мав би довести тобі, Єво, що не така ти вже мені й байдужа… Так, те що сталося — сталося занадто стрімко, неочікувано, я не встиг закохатися у тебе… як би воно мало бути. Але… відчуваю, що зможу.

— То правда? — промовила Єва. — Ти кажеш правду?

— Так, — просто відповів Марко, — ти справді припала мені до душі… І коли вже так сталося, що ти сама принесла мені своє дівоцтво… я маю прийняти той дар гідно.

— Мені не треба твоїх жалощів! — проказала Єва. Сльози навернулися їй на очі і вона затулила їх долонями. — Не такої долі я собі бажала…

— Досить, зупинися, Єво…

Вишневецький підійшов ближче й обійняв її.

— Тепер ти моя наречена, і я не відступлюся, що б ти там не казала. Не сумуй, Єво. В неділю одружимося і тобі більше нічого не загрожуватиме.

— А далі… далі… — схлипнула вона. — А далі що? Ти відмовишся від своєї віри, одружишся зі мною, поїдеш, повернешся на свою землю… А що буде далі?

— Ти чекатимеш мене. Гадаю, повернуся швидше, аніж ти думаєш. А далі побачимо… Чи я залишуся з тобою тут, у Стокгольмі, чи тебе із собою заберу…

Він поцілував її чоло і щоки, мокрі від сліз.

— Не плач, краще спробуй і ти мене покохати!

Єва обвила його шию руками і міцно притислася до грудей.

— Янголе мій! Янголе! — прошепотіла вона. — Ти приїхав, аби визволити мене! Як я можу не покохати тебе?

— Мені час до короля… — відказав Марко тихо, цілуючи Єву в уста, — а ти чекай мене. Я до ночі повернуся. Прийдеш? Прийдеш сюди, до мене?

Єва підвела на Марка заплакані очі.

— Минулої ночі ми з тобою Божу заповідь вже порушили… Може, не варто аж так дратувати Бога? — запитала тремтячим голосом.

— І дала плоду також мужові своєму, і він їв… — тихо прошепотів Марко. — Єво-Єво! Пізно вже… Бог знав, що так станеться. Тільки немає такого зла, яке б Він не обернув на добро…

* * *

Карл XII їв, ретельно пережовуючи кожен шматочок. Він усе робив зважено, спокійно, не поспішаючи: слухав, реагував на слова співрозмовників, розмовляв, їв, пив, навіть усміхався якось сповільнено.

Зараз виглядав не так урочисто та пишно, як на вранішньому прийомі.

До вечері він перемінив свій одяг, позбувся мереживного жабо і кудлатої перуки, тож тепер обходився своїм власним густим білявим волоссям, гладенько зачесаним назад і схопленим на потилиці сизим муаровим бантом.

Вигляд мав стомлений і навіть трохи роздратований та, угледівши Марка Вишневецького, пожвавішав. Майнув рукою, щоб той присів напроти.

— Я зазвичай вечеряю на самоті, — проказав, витираючи тонкі вуста хустиною, — але сьогодні, гадаю, варто зрадити цій звичці. Ви цікава людина, тож мені не терпиться почути нарешті те, заради чого ви подолали такий довгий шлях до Стокгольма, пане Вишневецький.

— Ваша Величносте, увага, із якою ви люб’язно вислухали мене вранці, — відповів Марко, — додає мені надії бути почутим і сміливості говорити до вас так само відкрито.

— Прошу! — цілком схвально хитнув головою Карл XII. — Можете бути щирі і відверті, наскільки то можливо і прийнятно для вас. Я знаю, що у Московії насміхаються з моєї юності, однак будьте певні, мене з дитинства готували бути королем, тож попри мій вік я здатен приймати тверді рішення, коли мова йде про вигоди для моєї країни.

— То не вартує вашої уваги, мій королю! — проказав Марко вголос. — У Московії насміхаються з усього, що не вкладається у московських мізках.

Карл тим часом підніс до вуст келиха з чистою водою, немов демонструючи, що його думки та прагнення так само чисті й незатьмарені пожадливими бажаннями влади, на відміну від царя московського.

А Марко раптом зрозумів, наче йому скло перед очима протерли: з Карлом можна домовлятися!

Цей юний король, добре освічений і вельми привітний до нього, чужоземного посланця, виявляє усі ознаки майбутнього грізного правителя, але сьогодні… сьогодні він понад усе потребує поваги і визнання.

Підтвердження своєї королівської мості!

Московські кпини у якийсь спосіб постійно сягали вух юного Карла, і хоч як дратували його самолюбство — увесь цей час він був змушений терпіти й мовчати. Цар Петро в уяві шведського монарха сформувався в образі варвара і хама, що, будучи і сам віку достатньо молодого, відкрито кпив з іншого християнського володаря. Карл же у відповідь був змушений вичікувати свого часу. Отже… треба використати це, переконати його, що такий час от-от настане!

— Ну, до справи, — поблажливо усміхнувся Карл. — Отже… наскільки я розумію, ваш гетьман шукає нових союзників… Але чому знову у Швеції? — усміхнувся він укотре. — І чому я маю вірити гетьману Мазепі? А якщо завтра він порозуміється з московським царем, як вже було раніше? Адже з ним, не зі мною ваш народ пов’язаний домовленостями на папері!

— Ваша Величносте, — чітко вимовляючи кожне слово, проказав Вишневецький, — буду з вами цілком відвертим, яким і належить бути мені, посланцю, перед володарем Шведського королівства. Домовленості з Московією не варті навіть того паперу, на якому вони писані. А ясновельможний гетьман Іван Мазепа вбачає сьогодні за найкраще для свого народу, відкинувши існуючу тільки на папері дружбу з лицемірним та підступним братом — Московією, яка ніколи насправді не була нам ні братом, ні другом, заручитися доцільним і взаємокорисним військовим союзом із протестантським Шведським королівством.

Ні московці, ні хто інший, хто загарбати нас бажає, не є для нас друзями і братами. Відкинувши усі наші сподівання на мир і добросусідство з Московією, тепер знаємо твердо: нам потрібні тільки політичні соратники, ті, хто, поважаючи межі наших теренів, наші права та вольності, розділяють державницькі бачення нашого гетьмана та матимуть підтримку в нашому людові на час непевний.

А Московія і до сьогодні тримається за нас, як воша кожуха. І кожен наш порух, спрямований на розбудову власної державності й безпеки, московці сприймають як загрозу своєму укладові та своєму цареві. Безпідставно вважають землі наші за свої, всіляко упокорюють нарід наш, котрий споконвіку права і вольності шанує і свої, і чужі — рабським приниженням та упокоренням.

Карл XII дзвінко розсміявся. Такого порівняння — про вошу й кожуха — йому шведською чути ще не доводилося. А мова гетьманського посланця вразила юного короля своєю жорсткістю та болючою правдою.

— Розумію… — відповів він майже зі співчуттям. — Так, москвини нікому ще надійними союзниками не були, але ваш візит до Стокгольма таємний, а не офіційний… — зауважив король.

— Так, аби почати цю справу, треба мати розуміння про ставлення Вашої Величності до нашої пропозиції і переказати усе моєму гетьманові. Інакше то було 6 відверте самогубство…

— Погоджуюся, — хитнув головою Карл, — цар Пітер вас за таке по голівці не погладить. Але якщо Швеція пристане на пропозицію вашого гетьмана… це означатиме…

— Що Швеції варто починати готуватися до війни, Ваша Величносте, — закінчив думку короля Марко.

— Я марю про це, — відповів Карл.

— Власне, Шведському королівству у будь-якому разі варто готуватися до війни, — продовжив Марко. — Ваша Величність має знати, що цар московський збирається зі своїм почтом у подорож, аби набути знань європейських та перейняти майстерність у ремеслах всіляких.

— І у цьому варто вбачати загрозу? — підвів король погляд на Вишневецького.

— Чи варто вбачати загрозу у тому, що московський цар їде собі до Європи навчатися корабельної справи та всіляких ремесел? — перепитав Марко. — Ваша Величносте, цар Петро вельми вперта та цілеспрямована людина, і усе, що він задумує сьогодні, отримає своє втілення завтра. А те, що московський цар марить про створення власного флоту, — незаперечно.

— Отже… гадаєте, війна із Московією лише справа часу? — вдавано безрадісно зітхнув Карл.

— Так, Ваша Величносте. І наша справа — завжди бути готовими до неї, — промовив Марко.

— Отже… військовий союз! Із цим вас прислав до мене ваш гетьман?

— Так, — хитнув головою Марко, — саме з цим…

— І ви привезли від вашого гетьмана якесь послання?

— Так, звісно, Ваша Величносте… Інакше 6 я був поганим посланцем, — відказав Марко Вишневецький, простягуючи Карлу видобутий із хутряного коміра гетьманський лист до шведського короля.

1936 рік, 23 січня

Лондон, Велика Британія

— Похорони, гідні нашого доброго короля… — тихо прошепотів до Марка геть закоцюблий на холоді Флемінг, споглядаючи, як труну з тілом Георга V повільно, в урочистій скорботі провозять повз них у напрямку Вестмінстерського абатства.

Навколо монаршої труни, яку поволі везли на лафеті крізь похмуру січневу мряку під тужливу мелодію труб та шотландських волинок, так само поволі, зі зброєю наперевіс крокували лейб-гвардійці у високих ведмежих шапках.

У такий спосіб вони відгороджували лафет від решти учасників похоронної процесії та люду, що попри собачий холод заповнив собою у цей день тротуари — ніде яблуку впасти.

Не тільки Лондон — уся Велика Британія, кожен британець віддавав останню шану своєму королю.

Услід за лейб-гвардійцями та «коробками» британських моряків і солдатів повільно тяглася траурна чорна карета з королівськими гербами — у ній їхали вдова та молодші діти покійного Георга V. Далі йшли представники монаршої родини — вчорашній принц Уельський, Едуард, проголошений новим британським монархом, та його брат, принц Георг у військових строях, міністри, воєначальники та іноземні дипломати, спеціально прибулі на траурну церемонію представники іноземних урядів.

Слідом вели королівського білого коня — єдину світлу пляму на тлі цього скорботного і похмурого дня.

— Ч-ч-чорт… — так само тихо, майже на вухо Маркові вилаявся Флемінг. — Я промерз до кісток, упокій, Боже, душу нашого доброго короля! Зараз би із задоволенням хильнув бренді або чого й міцнішого…

— Мусите потерпіти, мій друже. Ще трохи. Отак, одним махом, ми з цього натовпу не виберемось, — пошепки відповів Марко, — та й зважаючи на те, що сьогодні королівський похорон, найближчі ресторації та паби зачинені, лондонці у жалобі — нікуди не потрапимо.

— Я знаю, — похмуро відповів Флемінг, — і від цього мені ще гірше.

Він шморгнув носом і щільніше заправив біля горла тепле кашне.

— Потерпіть, відігрієтеся вже у мене вдома, — проказав Швед незворушно, наче й не відчував холоду й гидкої мряки.

Поміж натовп і високі шапки лейб-гвардійців він намагався розгледіти тих, хто слідував за катафалком.

Серед трикутних військових головних уборів та аристократичних чорних циліндрів Маркову увагу одразу привернули дві голови. Ті, кому вони належали, йшли наче й з усіма, однак трималися трохи відсторонено і вирізнялися своєю інакшістю.

Один — приземкуватий літній чоловік у темному пальті не по сезону й капелюсі щулився від холоду й мряки, намагаючись крокувати енергійніше й швидше, ніж того вимагала загальна хода колони. То був нарком іноземних справ СРСР Литвинов.

Інший — високий, ставний, у військовому строї — заступник наркома оборони СРСР маршал Тухачевский.

Уся ця траурна процесія в нього теж, вочевидь, викликала роздратування. А надто через те, що у своєму парадному військовому кашкеті він був взагалі незахищеним перед січневою негодою.

Хм… А Сталін часу даремно не гаяв, направляючи делегацію СРСР на похорони до Лондона саме у такому складі: Литвинов представляв совєцький уряд, Тухачевский — совєцьку Червону армію.

З присутності цих обох у складі похоронної процесії вимальовувалася цікава ситуація…

Пізніше Марко матиме розмову зі своїм прямим шефом із МІ-6 містером Корнуеллом і доповість йому про свої міркування щодо того, як похорони Георга V стали гарною нагодою для Сталіна подати особливий сигнал британським військовим та політичним колам: Червона армія, мовляв, займає достатньо самостійну позицію і грає достатньо самостійну політичну роль у совєцькій державі! Зовсім так само, як це є у Британії. Рівні серед рівних!

До того ж має не звірячий оскал п’яних істеричних пролетаріїв та революційної матросні, а цілком людяний, людський і навіть елегантний вигляд.

Себто обличчя.

Молоде, привабливе, геройське обличчя маршала Михайла Тухачевского, професійного військового, колишнього офіцера-аристократа з імператорської гвардії, інтелігента і розумника, що може вільно спілкуватися п’ятьма мовами; Тухачевского, який, зрозумівши марноту імперських порядків, відкинув саму можливість долучитися до «бєлого двіженія» і свідомо поєднав свою долю з долею молодої країни Рад.

Усе це мало саме такий підтекст. Швед його прекрасно зчитував і розумів.

І якщо це усвідомлював він, то, звісно, мали 6 усвідомити і британські політики.

Марко ще якийсь час із натовпу, доки то було можливо, проводив поглядом гладенько виголений профіль Тухачевського.

Пригадалося. Його візит до Німеччини у 1932-му затягнувся до непристойності — аж на чотири тижні і викликав тоді у МІ-6 немало зацікавленості.

Власне, сам шеф «Сікрет Інтелідженс Сервіс» Хюго Сінклер зацікавився персоною Тухачевського і запропонував Корнуеллу взяти його у розробку, знайти якісь гачки у героїчній біографії та непевні місця… Тож Марко як достатньо обізнаний із діяльністю совєцьких воєначальників мусив навіть підготувати для Сінклера деякі матеріали стосовно зазначеного маршала.

Завдяки інформації, наданій Всеволодом Змієнком, у нього вийшла непогана доповідна для МІ-6, від якої Шведове начальство ще довго приходило до тями — такими «яскравими» та «людинолюбними» були «подвиги» майбутнього маршала.

А Марко тоді, у 1932-му, взяв собі ту інформацію на замітку.

Занадто вже вирізнявся цей молодий воєначальник серед класичних сталінських улюбленців.

Контакти Тухачевського з німецьким генералітетом та конспірологічні чутки, які час від часу просочувалися назовні і, звісно, сягали всюдисущих вух С.І.С., не могли не наштовхувати Шведа на певні міркування.

Отже, совєти шукають союзу з Німеччиною… Об’єднання цих двох монстрів — загибель для Європейського світу і лише зближення Англії і Німеччини здатне запобігти цьому й укріпити Британську Імперію.

А в України знову міг з’явитися історичний шанс!

* * *

Двері відчинила Елізабет, загорнута у теплий мериносовий палантин.

На руках тримала Маргариту, яка одразу потягнулася до Марка.

— Доня скучила за татком! — усміхнулася Елізабет. — Зачекай-зачекай, маленька, дай таткові зняти пальто… І ти, Яне? — гмикнула, побачивши Флемінга, що увійшов слідом за Шведом до вітальні.

— Звучить не надто привітно… — зауважив той, розтягнувши замерзле обличчя у скупій посмішці. — Зовсім як «І ти, Бруте?»

— Ну що ти… — поблажливо усміхнулася Ліза. — Завжди рада тебе бачити. Замерзли?

— Ой, кохана, і не питай… — Марко поцілував Лізу у щоку, зняв пальто, капелюха і за кілька хвилин взяв на руки Маргариту. — Там надворі така мерзенна погода, що я мусив Яна затягнути до нас, аби відігрітися келихом бренді, бо ще застудиться до холери. Добре, що ти не пішла з нами. Море люду, з неба — мжичка. Моросить і одразу під ногами мерзне…

— То, може, Ян і повечеряє з нами? — запитала Елізабет. — Я попросила стіл до вечері сервірувати у вітальні, біля каміна. Що скажеш, Яне?

— Я? Я — тільки «за»! — на диво бадьоро відгукнувся Флемінг. — Звісно, якщо ви не проти. Мені сьогодні поспішати нікуди.

— От і добре! — Швед пригорнув Маргариту до себе, поцілував у щічку. — Моя красунечка! Скільки щастя, поки тебе можна отак на руках тримати!

Флемінг зачудовано споглядав цей вияв Маркової ніжності до доньки.

— Знаєш, Алексе, — сказав він якось збентежено, — ти прекрасний батько… А от я не впевнений, що колись зможу стати таким. Мати дітей, отак піклуватися, обіймати… Що далі — то більше переконуюся: я не створений для сімейних радощів…

Швед гмикнув:

— Не дізнаєшся, поки не спробуєш, Яне! Створений. Просто, мабуть, ти ще не знайшов ту жінку, з якою хотів би створити сім’ю, мати дітей… Але коли усе стане на свої місця, ти здивуєшся, як усе це природно! Правда, Маргусю? Ну як можна не хотіти мати отаку гарненьку донечку?! Так, Марго?

— Можна, я візьму Маргариту на руки? — раптом промовив Ян. — Ну, задля репетиції, аби відчути, як це…

— Не дам. Хіба на зовсім трохи… — похитав головою Марко. — Татові обійми оберігають від поганих хлопців! Правда, красунечко моя?

* * *

Попри тепло з каміну, що наповнювало вітальню, Флемінг відчув, що по-справжньому відігрівся лише після третього килішка.

Щедрий кусень м’ясного пирога з густою поливою він ум’яв за кілька хвилин, далі намастив канапку сливовою мармулядою, посипав тертим шоколадом і, не дочікуючись товариства, налив собі до горняти свіжозавареного індійського чаю.

— А знаєте, друзі мої… — проказав він раптом, прикриваючи серветкою набитого рота, — за таку поведінку за столом моя люба матуся мене б уколошкала. А у вас я відпочиваю… Це добре, Елізабет, що у вашому домі за трапезою немає отієї британської помпезності! Коли не розумієш — тобі їсти чи просто споглядати… У вас все просто, без реверансів. А я з дитинства почувався за обіднім столом, як на каторзі.

— Не обманюйся, Яне… Ти наче моєї тітоньки Мег не знаєш! — пхикнула Ліза. — Я виросла точнісінько у таких же порядках. Батько був завжди у від’їздах, мати хворіла… А тітонька Мег мене дресирувала, наче циркову мавпочку. Та якщо хочеш правду — у нас все так само. То ми лише для тебе робимо виняток, — усміхнулася вона лукаво.

— От тобі маєш! — скривися Флемінг.

— Ну, ви розмовляйте собі, хлопці, — проказала Ліза, — а я вже піду нагору, вкладатиму спати Маргариту.

Ян сумно провів поглядом Елізабет до дверей.

— Я заздрю тобі, Алексе! Ч-ч-чорт! Я тобі заздрю… білою заздрістю! — проказав він із притиском. — Стільки років минуло, а я все ще страждаю… через НЕЇ…

— Не мели дурниць, — спокійно відповів Марко, ладнаючи собі канапку із сиром та конфітюром. — Знайшовся мені всесвітній страждалець! Лізина спідниця, мабуть, єдина, яку ти у Лондоні був змушений оминути… їж осьо, як казала колись мені моя бабця Гелена, і не балакай!

— Ну, ти просто з мене якогось стурбованця робиш! Слухай… — раптом різко змінив тему Флемінг. — Тепер, коли мої мізки розмерзлися і я можу ними користуватися за призначенням…

— Он воно що було, — засміявся Марко, — то вони були замерзли…

— Алексе, — продовжив Флемінг, — отой твій погляд під час траурної церемонії… Я добре тебе знаю. Що ти замислив? Ти наче тигр у бамбукових заростях випасав очима іноземну делегацію, що йшла за королівським катафалком…

— Яке елегантне порівняння! І що?

— Якщо я не помиляюся… то були представники совєцького уряду, оті двоє?

— Так. Литвинов і Тухачевський.

— Тухачевський… Отой, що був практично оселився у 1932-му вдома у Гітлера?

— Саме той, — кивнув Марко, — маршал Тухачевський. Сьогодні він перший заступник наркома оборони.

— А він справляє гарне враження, — проказав Флемінг замислено, — не схожий на розбійника з великої дороги, як усі ці пролетарі!…

— Він колишній офіцер царської армії, Яне. Має добрий військовий вишкіл, знання мов… Я переконаний, Сталін його спеціально прислав до Лондона, саме для того, щоб справити гарне враження не лише на тебе, але й на британських політиків та військових. Розумієш, Яне, свого часу товаріщ Ленін зробив те, на що не наважилося керівництво моєї держави — відкрито запросив до лав Червоної армії царських генералів. А за ними потяглася усіляка шушара на кшталт Тухачевского. Їх ніколи не зрозуміють і не вибачать свої, а совєти навряд чи сприймуть. І тому, гадаю, підвищення людей на кшталт Тухачевского ненадовго. Занадто він яскравий і самодостатній. Навряд чи Сталін тішиться його присутністю… Користує до часу — це точно.

— Алексе, ти ж сам сказав, що він колишній царський офіцер, а не з пролетаріїв. А значить, людина, якій відоме поняття честі…

— Поняття честі… — зневажливо сказав, наче виплюнув, Марко.

— Хай там як, а він таки справляє гарне враження! — замислено повторив Флемінг. — Якщо Сталін і надалі послуговуватиметься такими молодцями…

— Яне… Цей молодець із розумінням честі на моїй пам’яті вчинив криваву різню у Кронштадті. Травив газами, розстрілював безневинних жінок та дітей у Тамбові… Чинив звірства за межею добра і зла. Людина честі… Ти пам’ятаєш, яку інформацію про той його вояж до Німеччини ми отримували у МІ-6?

— Так, — кивнув Флемінг.

— Ну, от… маєш відповідь, Яне, — зрезюмував Швед.

— І все таки, Алексе… — мовив Флемінг, — чомусь щоразу, коли мова заходить про СРСР і про те, що совєти заподіяли твоїй батьківщині, навіть попри статті містера Гаррета Джонса про голодомор в Україні, попри те, що я сам привозив тобі у 1933-му новини із засідань Ліги Націй, мені все одно чомусь усе це видається страшною, безглуздою вигадкою, фантасмагорією, жахливим сном! Навіть попри те, що деяким із тих історій я сам був свідком і бачив, як совєти цинічно брешуть… Не маю цьому пояснення… — зітхнув Флемінг. — Якби не знав тебе, Алексе, якби не знав усієї тієї правди про Україну…

— Усе дуже просто, — проказав Марко. — Розумієш, Яне, трагедія бездержавних націй, як от моєї, полягає у тому, що світ завжди дивиться на них очима їхніх колонізаторів. Тобі як британцю добре відомий цей термін — колонізатори. Тому попри усю відому тобі правду ти продовжуєш споглядати усе, що відбувається, очима наших колонізаторів — совєцьких пропагандистів та агентів впливу, котрі, до слова, дуже непогано прилаштувались у нас під носом, у Лондоні… і продовжують годувати європейців червоною брехнею. А ще, Яне, — Марко огледівся, чи не увійшла раптом до кімнати Елізабет, — уся ця ікорно-горілчана дипломатія, на яку совєти ловлять розімлілих іноземних чиновників, тепла комсомолка у ліжку готельних апартаментів… Навіть ти, здавалось би, розсудливий молодий британець, не відмовишся від такого… Що вже казати про старих пердунів, які за криваві кремлівські гроші готові рідну матір продати… Як-от мерзотник Дюранті…

— Ну… — майже ображено протягнув Флемінг, — не всі ж такі незворушні, як ти… До того ж теплої комсомолки у ліжку я так і не мав.

— Усе ще попереду, — єлейно усміхнувся Марко. — Поїдеш наступного разу до Москви без мене — тобі її неодмінно запропонують!

— І все таки, Алексе, що ти замислив стосовно Тухачевсього? — знову поцікавився Флемінг. — Нутром чую, ти щось маєш на нього!

— Нічого, — похитав головою Марко, — абсолютно нічого… Поки що…

За місяць до того…

Ріхарда Ярого Марко помітив одразу, як тільки увійшов.

«Карпат» — пригадав Швед. «Карпат» було його псевдо. Той сидів собі на незручному барному стільці, попивав каву з вершками, обережно притримуючи делікатне кавове горнятко довгими зграбними пальцями.

У всій його постаті відчувався спокій та впевненість.

Швед знав Ріко ще з варшавських часів. Пам’ятав його саме таким: веснянкуватий, кучерявий, завжди добре одягнутий, окуляри в круглій роговій оправі — міг зійти і за прибалтійця, і за поляка, і за англійця…

Вічний сумний погляд, як у побитого собаки, — жінкам такі подобаються, і Ріко завжди уміло тим користувався.

От і зараз він завзято фліртував із дівчиною за барною стійкою…

Дружина Ріхарда, Рейзель, була еврейкою. І цей факт завжди для Ярого був одним із найвагоміших аргументів, як тільки заходила мова про оті жидівські погроми часів УНР. Власне, багато хто зі старшин та вояків армії УНР одружувалися з єврейками. То було цілком звичайним явищем.

У 1922 році Рейзель прийняла християнство та ім’я Ольга, тож у Варшаві Марко знав її уже як Ольгу Яру.

Окрім уміння завойовувати жіночу прихильність, Ріко мав ще один дивовижний талант: він на усьому вмів заробити гроші. І на друзях, і на ворогах. Умів тримати довіру найвищих українських провідників і з кожної справи мав свій зиск, повертаючи діло так, аби найперше для нього воно оберталося матеріальними вигодами.

Марко про те чув і не раз, але ніколи над тим особливо не замислювався. Кожен із них в еміграції намагався якось облаштуватися. Особливо ті, в кого були сім’я, діти. Кожному це вдавалося по-своєму… Хтось, можливо, і Шведа вважав пристосуванцем, не знаючи усієї його життєвої історії і того, як він опинився аж у Лондоні.

Однак Ріхард Ярий, зв’язковий Коновальця між ОУН та Абвером, був не та фігура, яку 6 відправили до Лондона на зустріч зі Шведом, і це Марка дивувало найбільше.

Він підійшов ближче, присів поряд із Ріко.

У такі миті добре було б дістати цигарку, пустити диму, заховатися за ним, як за завісою, та Шведові було ніяково палити у молочному барі. Зрештою, до молочного бару «Чорне і біле» на розі Вайтфріарс та Фліт-стріт лондонці зазвичай приходили родинами і тут не палили. Приходили сюди частенько й Марко з Елізабет та Маргаритою. Марго подобалися казкові декорації інтер’єру: механічна ряба корова, котру вона незмінно кликала Минею, пухкі молочні хмаринки з вати над головою, молоко із шовку, що безкінечно лилося зі здоровенного глечика, та десерти і тістечка у вітрині, від яких навіть дорослому неможливо було відірвати погляд та відмовити собі у задоволенні посмакувати.

Ріко усе продовжував точити ляси з офіціанткою. Здавалося, кінця-краю тому не буде. Нарешті, вловивши сердитий погляд бармена, дівчина поспішила відійти, поцікавившись у нового відвідувача, чи той чогось бажає.

— Кави з вершками і шоколадом, — промовив Марко, і Ріко обернувся на звук його голосу.

— Алексе, звідки ви тут узялися? — нарешті промовив він із лукавою посмішкою. — Коли я підійшов, за стійкою нікого не було. Ви матеріалізувалися, немов гоголівський чорт, із повітря. Але я упізнав вас одразу!

— Уже десять хвилин тут, — гмикнув Марко. — Ви мене, Ріхарде, просто не помітили.

— Та невже, не помітив! Але ж хіба я запізнився? — перепитав Ярий, поглянувши на свого годинника. — Незвично зустрічатися у такому місці… — знову усміхнувся він. — Мене одразу здивувала ваша пропозиція зустрітися саме тут… Уявити нас, Алексе, у молочному барі серед білих хмарок, сніжинок та корів… Хоча тепер розумію.

— Ріхарде, не темніть, перейдімо до справи. Що трапилося? Чому ви тут? І чому саме ви?

— А я і не темню. Просто оцінюю, чи годиться це миле місце для того, щоб його осквернити тією інформацією, яку я для вас маю… Чому я тут? Бо повідомлення занадто серйозне, і Коновалець не хотів, аби його для вас передавав абихто.

Тільки тепер Марко помітив, що увесь цей час під ліктем Ярого просто на барній стійці лежала шкіряна тека у вигляді конверта.

— Що у ньому? — поцікавився він. — У конверті?

— Те, що здатне пробудити, Алексе, вашу темну сторону. Якщо, звісно, ви наважитеся дати тому хід, — сумно усміхнувся Ріко, — а ви наважитеся, я знаю. І помста буде неминучою.

— Навіть так? — Марко знову перевів погляд на конверт. — Ну, не треба думати, що ви бажаєте мене вберегти від необдуманого кроку, а я понад усе прагну помсти.

Ярий усміхнувся.

— А хіба ні?

— Прагну. Але не так хрестоматійно, як вам може видатися.

— А я й не кажу, Алексе, про хрестоматійну помсту. Такою може скористатися кожен дурень. Мова про помсту геть іншого ґатунку… Ви уявіть тільки, що у ваших руках може опинитися те, що здатне змінити розстановку сил. І не тільки у масштабі однієї країни. А далі… хто знає!

— Ви мене лякаєте! — усміхнувся Марко.

— Ви читали «Майн Кампф»? — раптом поцікавився Ярий, стишивши голос. — Не думаю, що попри заборону даного опусу у Великій Британії ви не спокусилися ознайомитися з цією працею великого лідера німецького народу…

— Звісно. Читав. Мені дісталася контрабандна, — з іронією відповів Швед. — Тільки не кажіть про це Чемберлену.

— Не буду приховувати, у мене теж є власний екземпляр, — Ріко відсунув убік горня з допитою кавою. — Тож іноді я перечитую цю неймовірно цікаву книженцію. З олівчиком. Поїздки та безсоння примушують мене багато читати… Я зробив цій книжці нові палітурки, тепер вона виглядає, як романи Вальтера Скотта… І ось учора я наче по-новому поглянув на усю ту писанину.

Ріко Ярий глипнув у бік зайнятого своїми справами бармена, і тихо процитував:

«Тому ми, націонал-соціалісти, свідомо підводимо риску під нашою зовнішньою політикою довоєнного часу. Ми повертаємося туди, дезупинилися шість століть тому. Ми зупиняємо вічне німецьке прагнення на південь і захід Європи і дивимося у бік земель на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною і торговою політикою довоєнного часу і переходимо до територіальної політики майбутнього. Коли ми сьогодні говоримо про нові землі і території у Європі, в першу чергу ми можемо думати тільки про Росію і покірні їй держави-лімітрофи…»

— Ви прониклися нацистськими ідеями? — гмикнув Швед.

— Звісно, ні… Але щоб ефективно протистояти ворогу, треба знати його найпотаємніші думки, як це банально не звучить, — відповів Ярий. — І ця книга — квінтесенція того, чого прагне Гітлер. Його стратегія, його план дій, програма, яку він без перебільшення збирається втілити крок за кроком уже найближчим часом. Усі зволікання — це лише його гра, — вів далі Ріхард, — промацування ситуації, можливостей… Усі ці дружні стосунки з СРСР, військова співпраця, домовленості, взаємні привітання з Новим роком… Гітлер нагне і використає Сталіна, як тільки зможе…

— До чого ви хилите?

— Ми усі маємо бути готові до того, що гряде. Ви, коли читали, звернули увагу, скільки автор вкладає експресії у розмірковування про «Drang nach Osten»? — поцікавився Ярий. — «Наступ на Схід»… Це не просто слова. Це віра. Отак і горами рухають…

— «Наступ на Схід»… — повторив Марко. — Звісно. Я непогано володію німецькою, тож авторську експресію вловив. Однак, Ріхарде, тепер можна детальніше, як пов’язаний ваш ліричний відступ із тим, що у конверті?

— Як пов’язаний? Зараз поясню, — відповів той. — У конверті лежить надзвичайно цікавий матеріал, Алексе. Його передав мені ще з півроку тому один мій надійний агент. З Берліна. — Ріко багатозначно підняв брову. — Матеріал сирий, але свідчить про зрадницькі перемовини совєцьких генералів із німецькими військовими. Серед імен совєцьких генералів у цих паперах найчастіше зустрічається одне — Михайло Тухачевський. Навколо нього усе там зав’язано.

Марко підвів погляд на Ярого.

— Алексе, — вів далі той, — західний світ із Гітлером домовиться… А от якщо постане совєцький монстр…

— Уже постав. Давно, — проказав Швед, — хоч як ми йому протистояли. І західний світ так само прагне замирити його, домовлятися і мати з тих домовленостей власний зиск.

— Так, — погодився Ріхард, — шкода, що офіційна Європа не помічає: і гітлеризм, і сталінізм — одного поля ягоди. А ми змушені шукати союзу з одним монстром, аби протистояти іншому…

Ярий сумно усміхнувся.

— Воно так, але ж самі знаєте, ворог мого ворога — мій друг… Ми ж наче між молотом і ковадлом зараз. То що маємо робити? Однак, Ріхарде, — Марко вказав поглядом на чорну шкіряну теку, — ви згадали про документи і вашого агента з Берліна…

— Так.

— Не допускаєте вірогідності того, що документи у цьому конверті могли бути спеціально сфабрикованими Гестапо чи Абвером спеціально для нас? Щоб нашими руками підняти хвилю, про яку ви кажете?

— Цілком можливо… — Ріко присунув конверт ближче до Марка. — Навіть, гадаю, так воно і є. Але усі ці червоні генерали та маршали…

— Коновальцю про це відомо?

— Звісно. Інакше що б я тут робив?

Ріхард якусь мить мовчки дивився на Шведа, а тоді нахилився ще ближче до Марка.

— У мене є кілька думок, як можна скористатися цією інформацією найефективніше, — додав він.

— Підкинути її керівнику совєцької резидентури Арнольду Дейчу? — гмикнув Швед. — За умови, якщо ті документи таки варті уваги…

— Алексе, ми можемо здійснити заповітну мрію Сталіна, — усміхнувся Ярий, — допомогти йому позбавитися конкурентів, а заодно здійснити і нашу мрію — обезкровити Червону армію, знищити її зсередини руками самого ж Сталіна! Війна з совєтами неминуча, Алексе… Це тільки питання часу. Важливо, щоб у ту мить, коли вона почнеться, ми були на стороні того, хто гарантує українцям свободу і незалежність.

— А Гітлер той, хто нам це гарантує? — запитав Швед. — Ви справді у це вірите?

Ріко важко видихнув, розправив пальцями кутик шкіряного конверта.

— Ми усі робимо те, що можемо. Те, що мусимо… Однак ніхто не може вас спонукати до виконання цього завдання, Алексе, — з притиском мовив він. — Є нагода. І було б добре нею скористатися. Якщо не ви — це зробить хтось інший.

— Уже спонукаєте, — відповів Марко, — до того ж добре знаєте, що совєцька резидентура, отримавши ці документи з моїх рук і сформувавши за наказом Сталіна з них компромат на власний генералітет, матиме, у разі чого, непогане виправдання: мовляв, то британські спецслужби обмовили червоних командирів… Я ж тут не сам по собі… Мені такої самодіяльності ніхто не подарує… І я, пішак у цій грі, засвічуся тоді на весь світ, наче кремлівська зірка. Звісно, я готовий ризикувати, навіть власним життям. Але не отак по-дурному…

— Алексе, повірте мені, Сталіну потрібен цей компромат. Він діятиме, як бульдог. Вчепиться і не відпустить такої нагоди.

— Чому ви так упевнені?

— Алексе, бо мій агент в Берліні, — проказав Ярий, — високопоставлений офіцер Абверу. У його розпорядженні знаходиться цілий рукописний архів часів німецько-совєцької співпраці. Документи, складені та підписані німецькими генералами Сеектом і Хаммерштайном, маршалом Тухачевським та іншими совєцькими воєначальниками. З них, поміж іншим, стає відомо про певні неофіційні домовленості. А тут якраз поміж Сталіним і деякими його генералами почалася непримирима боротьба. Як ви розумієте, то стара ленінська школа, якої Сталін прагне позбутися. Колись Ленін використав Кобу у своїх іграх за престол із Троцьким. Руками Сталіна привів до влади своїх людей. Людей впертих і цілеспрямованих, скажімо, як Тухачевський. Цілком можливо, що сьогодні Сталін прагне провести роботу над власними помилками й усунути їх. То стало відомо німецькій розвідці… Чи ви гадаєте, цей компромат з’явився просто так? — Ярий на якусь мить замовк. — Не маю сумнівів й у тому, що у таких людей, як Тухачевський, можуть бути бонапартистські погляди… — ще тихіше продовжив він, — а, звинувативши маршала Тухачевського у спробі захопити владу і здійснити державний переворот, за протоколом, вірні сталінці шукатимуть його посібників серед найвищих військових посадовців. Вони переберуть усіх, одного за другим, одного за другим… — не без задоволення проказав Ярий. — Уявляєте, яка почнеться м’ясорубка в лавах генералітету?

— Уявляю…

— Отож! За усіх обставин, що склалися, ми можемо їх знищити зсередини. Обезкровити… І тоді совєти не встоять… Нам залишається лише все підштовхнути, Алексе!

— Я би втішився, коли б так сталося, — промовив Швед. — У мене до них немає жодних сентиментів. Жодних! Проте прекрасний совєцький народ вважає Червону армію чимось хорошим на противагу поганому НКВС, хоч це два мацака одного й того самого монстра. На захист улюблених героїв громадянської війни можуть піднятися усі ті, хто у 20-х роках вітали їх як визволителів від «петлюрівських банд». Пам’ятаєте? Де гарантія, що цей план спрацює?

— Гарантії немає, — зітхнув Ріхард, — ніякої. Але ми можемо спробувати. Знайдіть надійний спосіб передати ці папери до совєцької резидентури… Цього прошу не тільки я, Алексе.

— Чорт! Ріхарде… Це дуже груба самодіяльність… — похитав головою Марко.

* * *

Селфрідж не приховував свого здивування, коли по обіді без попередження у його кабінеті з’явився Швед. Такі візити були передбачені хіба у випадку нагальної потреби. Та коли Марко поділився подробицями вранішньої зустрічі з Ярим, Селфрідж попросив показати йому документи з чорного конверта.

Довго сидів, вчитуючись, порівнював під лупою підписи на різних аркушах із тими зразками, які мав у власному розпорядженні.

Нарешті зняв окуляри і потер стомлені очі.

— Саме так, — безапеляційно промовив він, — це самодіяльність, Алексе. Дуже груба і самовпевнена самодіяльність. Тому ваші українські друзі і не наполягають відверто. Під’їжджають до вас отак елегантно, знаючи, що людина з патріотичними переконаннями, як-от ви, обдумавши усе, однаково зробить так, як того вимагає її сумління. Скажу прямо: ні Корнуелл, ні Сінклер за таке по голівці вас не погладять… І мене як вашого куратора теж. Але я, старий собака, ще не втратив нюху. Зрештою, якщо поглянути з іншого боку, не усе так вже й погано, Алексе… Ви — відомий у Британії журналіст, часто буваєте у закордонних поїздках, зокрема й Німеччину відвідуєте… у вас можуть бути власні джерела. Тож Дейч може сприйняти цю інформацію як належну, хоч, фігурально кажучи, ви і підставитеся одразу… Чекісти називають таких людей провокаторами і не пробачають. Та щось мені видається, ваш друг правий. Для Сталіна ці папери будуть як манна небесна. Він за них вам ще ордена вручить… навіть якщо вони були спеціально сфабриковані у Гестапо. Тож ось вам мої думки. Подавати папери потрібно у тому сирому вигляді, у якому вони є. Так виникатиме менше запитань. А Дейч, без сумніву, вивчить усе, доповість у Центр, а потім документи потраплять до рук Сталіну…

— І Сталін дасть їм хід, — проказав Швед.

— Думаю, все може скластися набагато цікавіше, — похитав головою Селфрідж. — У Сталіна вистачить глузду вичавити з тих паперів якнайбільше. Словом, думайте, мій хлопчику, думайте! — Селфрідж легенько поплескав Марка по плечу. — Тільки не довго. Діяти треба дуже швидко. Поки всі зорі сходяться, як належить…

Швед глибоко вдихнув. Чорний шкіряний конверт, наче скринька Пандори, лежав перед ним поряд із непочатим горням кави.

— Гаразд. Я зроблю це, — проказав він. — Зроблю, містере Селфрідж. Найпростіше, як ви кажете, було 6 нічого особливого не вигадувати. Просто принести цей конверт і покласти перед Дейчем на стіл. Пояснити, що конверт підкинули у номер кілька місяців тому, коли я перебував у Парижі чи Берліні. Однак, щоб вже було напевне, у мене є час і натхнення трохи попрацювати над цим матеріалом і надати йому більш досконалого вигляду.

Лонжюмо, Франція

Затягнутий туманом Лонжюмо наче набрався настрою у Лондона. Такий самий похмурий і холодний, хоч у круглих клумбах уздовж тротуару все ще височіли замерзлі молочні пуп’янки троянд та квітли мініатюрні хризантеми дивного кольору какао.

Марко нахилився, зірвав одну з них, розтер пелюстки між пальцями. Аромат був терпким і міцним, з гірчинкою і нагадував запах спецій з далеких екзотичних країн. То був аромат із дитинства. Отакі квіти восени розквітали у садку біля хати у Кам’янці. Мама називала їх хризантемами, а бабця Гелена по-народному — дубком. Мабуть, тому, що їхні листочки нагадували дубове листя.

Мама зрізала гострими ножицями кілька квітучих гілочок того дубка, давала йому малому в руки: «Маркусю, потримай, поки я наберу у горщика води». Марко занурював обличчя у той пахучий букет і глибоко вдихав його аромат, а потім відчував його під носом ще кілька днів — таким міцним він був…

Батько не любив запах хризантем, і ввечері, заходячи до вітальні, пхекав: «Ганю, знову ти тих смердючих квіток до хати нанесла!»

Як би Маркові хотілося повернути той час! Батько, мати, дубок у горщику… Кам’янець-Подільський… Україна.

Минали роки, змінювалися країни, а він пам’ятав той свій втрачений дитячий рай до дрібниць, так, ніби вчора залишив його…

Тихе передмістя Парижа і без того наганяло на Шведа меланхолію, хоч він й оселився у вельми затишному триповерховому готельчику на Марі-Роз.

Готель належав мсьє Франсуа Мальтерру. На першому поверсі був манюсінький ресторан, де постояльці могли снідати, обідати та вечеряти. А ще через стіну на тому ж таки першому поверсі тулилася букіністична крамничка — в усіх відношеннях вигідне сусідство. Нею володів той самий мсьє Мальтерр.

Готельчик, хоч і не вирізнявся особливою розкішшю — її тут просто не було де розмістити, — однак приваблював небідних постояльців. З тих, що прагнули усамітнення. А букіністична крамничка Мальтерра була гарним місцем для їхніх капіталовкладень, бо придбання рідкісних видань Меріме, Флобера чи Золя звичайним триньканням грошей не назвеш, як не крути.

Цю адресу Шведові дав чоловік тітки Дарини, дядько Альбер, зазначивши, що далі усе залежатиме виключно від самого Марка та від його здатності розбалакати Мальтерра.

А поміж тим у старого букініста-готельєра була цікава життєва біографія.

Ще до того, як він почав співпрацювати з французькими спецслужбами, розповідав дядько Альбер, Мальтерр мав геть інше ймення — Ізраель Шуазі.

Тут, у тихому передмісті Парижа Мальтерр на гроші, надані йому французькою розвідкою, придбав ошатний триповерховий будинок, в якому відкрив невеличкий готель, ресторан для постояльців та букіністичну крамничку. Так вимагала його легенда.

Охочий до пригод, жвавий та енергійний, він почувався у Лонжюмо, наче на засланні. Життя, здавалося, минало повз.

Та у 1909-му його час таки настав: Шуазі раптом отримав завдання, яке могло трохи розворушити його буденність. По сусідству, у квартирці на Марі-Роз, 4 оселилася молода сімейна пара: невисокий русявий чоловік у темному картузі та жінка з печальними риб’ячими очима.

Попри своє єврейське коріння, Мальтерр усе ж був наполовину французом, а тому добре розумівся на жіночій вроді. Ту жінку можна було б назвати навіть гарненькою, якби не її незмінний, аж занадто скромний вигляд та бліде, як у рослинки, що пробилася у темряві, обличчя.

Чоловік же навпаки, був жвавим, енергійним, щоранку на старому велосипеді намотував кола, ганяючи сонними вуличками Лонжюмо чи їздив по Гранд-рю до найближчої крамнички по свіжу випічку та молоко. Жінка — вочевидь, його дружина, — бліда, завше гладенько зачесана, незмінно одягнута в непоказну темну сукню, словом, геть нецікава, привертала увагу менше, та Мальтерр давно помітив, що саме вона зустрічала й проводжала гостей, які часом приходили до подружжя. Приймала з рук поштаря пакунки, котрі надходили мало не щодня, поводилася досить впевнено, і це ніяк не в’язалося з її смиренним та блідим образом.

Словом, складалося враження, що кожного ранку вона натягала на себе цю сіру невиразну маску, щоб приховати справжню натуру, яка відчувалася у кожному її кроці чи дії.

У всьому укладі та способі життя, який вела дивна пара, було щось і справді незрозуміле, тож Мальтерр, не маючи усієї інформації, почувався майже Шерлоком Голмсом, спостерігаючи за ними і ретельно занотовуючи усе, що привертало його увагу.

Іноді з двору до нього долітали уривки розмови між чоловіком у картузі та рибоокою жінкою. Вони розмовляли то французькою, то німецькою. Нічого особливого, про побутові речі. Та Мальтерр не втрачав надії.

За кілька тижнів до сімейної пари приїхала літня пані. Вона так зраділа зустрічі з рибоокою, що просто посеред двору кинулася їй в обійми і голосно вигукнула: «Наденька! Наконец-то, дорогая! А где Володенька? Почему ты одна?»

Та аж заціпеніла. Шикнула на гостю, підхопила однією рукою поділ своєї сукні, іншою — валізу гості і майже бігом подалася до будинку.

І Мальтерр нарешті второпав: його сусіди — російські емігранти, які чомусь видають себе за французів.

Скоро його здогади отримали підтвердження.

За адресою Марі-Роз, 4 в маленьку квартирку часто доставлялися пакунки, посилки та усілякі пакети. Якось Мальтерр навіть підкупив кур’єра, щоб той дозволив йому оглянути один із тих пакунків. То були продукти з Росії: ікра паюсна, горілка, топлене масло, білі сухарі, варення, яблука та в’ялене м’ясо.

Зовсім скоро квартира на другому поверсі маленького будиночка на Марі-Роз, 4 перетворилася у вельми залюднене місце. Туди постійно приходили, приїздили і навідувалися невідомі люди. Одні перебували там цілими тижнями, інші приходили і йшли собі за якусь годину…

Мальтерр нічого не розумів! Він просто казився від того, що так недолуго протрафлює це завдання… Він уже вигадував якийсь спосіб, аби підібратися ближче до своїх дивних сусідів й бодай одним оком поглянути, що діється у тій квартирці на другому поверсі.

Аж раптом трапилося непередбачуване!

Кумедний чоловік у картузі з квартири на Марі-Роз, 4 сам прийшов до нього! Правильніше сказати, до його букіністичної крамнички.

Він таки був з інтелігенції, добре освіченим і, вочевидь, мав підприємницьку жилку, бо розумівся не тільки на мовах та історії, але й на вартості рідкісних видань. Із Мальтерром він одразу знайшов спільну мову, представився мсьє Маєром і зізнався, що хотів би по-сусідськи іноді приходити до крамниці, щоб погортати деякі книги… Грошей на придбання безцінних фоліантів він не мав, однак за можливість читати і переглядати книги сусід обіцяв платити якісь гроші, наче за послуги бібліотеки.

Франсуа Мальтерр люб’язно погодився. Ця пропозиція була гарною нагодою познайомитися з новими сусідами ближче і нарешті дізнатися, хто вони і що у них діється.

Лише за місяць спілкування з Владіміром Маєром Франсуа Мальтерр таки зумів потрапити до оселі росіян. Вони щось святкували.

Зі старим мідним самоваром, канапками з кав’яром та тушкованим м’ясом.

За столом, окрім рибоокої Надєньки, Владіміра та Надєнькіної мами сиділо ще кілька людей, яких Мальтерр не знав — мабуть, теж росіяни, бо спілкувалися усі російською.

Гості багато сміялися, жартували, і Франсуа Мальтерр почувався вкрай незручно, бо через брак знання російської мови він нічого не розумів. Аж поки не озвалася вона — чарівна пані за столом, геть не схожа на рибооку, прилизану Надєньку та її маму. Витончена, елегантна, одягнута навіть занадто розкішно для такого невиразного товариства. Її зачіска, її погляд, її сукня і навіть вуалетка, прикріплена маленькою сапфіровою шпилькою до капелюшка, — усе було виразом впевненості й тонкого смаку.

Рибоока Надєнька геть зблідла на тлі прекрасної дами, видавалася ще більш простенькою і примітивною, хоч і намагалася бути привітною господинею.

«Інесс, ви зайшли, і наче сонце осяяло нашу скромну оселю!» — проказала вона французькою до красуні, констатуючи і без того усім очевидну істину.

Отже, чарівну гостю звали звали Інесс. Іннес Арманд.

Вона була француженкою від країв її вуалетки до кінчиків наполірованих нігтів і одразу звернула увагу на мовчазного чужинця за столом — на Мальтерра.

Сміючись, Іннес французькою вибачилася за своїх співрозмовників і люб’язно пояснила, про що балакають присутні за столом. Мовляв, мріють про геть інше життя — життя рівності та порядку. Коли не буде ні бідних, ні багатих, коли уся влада належатиме трудовому народу… Кому як не йому, французу, — проказала вона, — розуміти такі прості, природні речі? Адже саме французький народ першим показав світові гідний приклад революційного повстання проти класової нерівності…

Мальтерр гидливо стенув плечима.

— Франція тоді захлинулася у лайні та крові, мадам, — відповів він. — І якщо у росіян ще можуть бути якісь ілюзії з приводу тих страшних часів, то кому як не вам, француженці, не знати правди? Ні закону, ні порядку, ні добробуту французький народ завдяки революції так і не отримав. Гільйотина рубала голови усім підряд, ріки крові текли вулицями Парижа, Францію поглинула темрява і гріх… А потім революція пожерла тих, хто її творив. Бо хіба ж рішення Конвенту скарати помазаників Божих на горло не стало найтяжчим гріхом французької нації? Зрештою, — додав Мальтерр, — усе, що на вас, прекрасна незнайомко, зроблено так само руками простого трудового народу… Вам доведеться відмовитися і від цієї розкішної сукні, і від чарівного капелюшка, і від вуалетки, і від дивовижних тонких парфумів… Простий народ навряд чи зрозуміє подібну розкіш і не сприйматиме вас як рівню…

Іннес Арманд лише розсміялася. Розсміявся і господар оселі — Владімір. Він увесь час не зводив своїх монгольських очей з маленької француженки, зачарований її голосом, ловив кожне слово.

— А ви зрозуміли сенс нашої розмови, мсьє Мальтерр! Однак від кожного по здібностях, кожному по потребі! — безапеляційно проказав він. — Потреби пані Арманд вимагають залишатися саме такою, якою вона є зараз. Інакше цей світ зблякне.

Згадка про страту Людовика XVI та Марії-Антуанетти, здається, збадьорила пана Маєра. І він щось промовив до своєї гості російською.

А потім знову французькою звернувся до Мальтерра:

— Ви розглядаєте це питання, мій друже, дуже однобоко, в форматі релігійних новозавітних уявлень. А що ви скажете про око за око та зуб за зуб? Це ж теж із Біблії? На вашу думку, ці речі поєднуються?

Мальтерр промовчав, хоч і мав що відповісти. За столом запанувала незручна тиша, яку тут же розвіяла чарівна Іннес.

— Без пролиття крові у суспільстві не здійсниш перетворень, — проказала вона так легко і спокійно, наче мова йшла про жіночий капелюшок, без якого не варто виходити на вулицю. — Усе має свою ціну, мсьє Мальтерр! — додала за мить. — Кожна революція вимагає кривавих жертв. І наші мрії про ідеальне суспільство теж… Тож вип’ємо за ідеальне суспільство! Володя, — звернулася вона раптом до Маєра, — ваш час помсти за брата, Александра, ще настане! І коли ви будете готові, ваші вороги здригнуться. Та пам’ятайте: помста — це страва, яку подають холодною…

Мальтерр погано зрозумів, про якого саме брата Александра згадала Арманд і чому Владіміру необхідно було за нього помститися. Та Іннес вже щебетала далі. Вона раптом змінила тему і без тіні збентеження поцікавилася у Мальтерра, якої він думки про вільне кохання, бо сама Іннес з цього питання мала навіть власну теорію.

«Склянка води» — так пані Арманд іменувала власну філософію стосунків між чоловіками й жінками.

— При комунізмі, — промовила Іннес, так само грайливо посміхаючись, — настане ідеальне життя, пане Мальтерр. Коммунізм є відповіддю на всі потреби людства, на всі НАШІ потреби! — наголосила вона. — І вільне кохання є однією з таких природних потреб кожного з нас. Усі ці умовності — шлюб, сім’я, родина… Усі ці вигадки мають зникнути і розчинитися у минулому, бо є рудиментом взаємин у людському суспільстві! При комунізмі втамувати свої сексуальні бажання має стати так само просто, як випити склянку води! Ми всі будемо вільні, необтяжені глупотою моралі та моногамності, релігійними забобонами. Навіщо таврувати природній потяг чоловіка та жінки до повноцінного, різноманітного статевого життя терміном «подружня зрада»? — нарешті завершила вона.

Мальтерр слухав Іннесс із широко розплющеними очима. Присутні за столом чоловіки гиготіли і схвально кивали головами — один із них розумів французьку і перекладав для решти те, що говорила прекрасна Арманд.

Ошелешений почутим, Мальтерр навіть не помітив, як бліде обличчя рибоокої Надєньки вкрилося червоними плямами. Вона стиснула губи, мовчки відклала убік виделку, рішуче підвелася і вийшла з-за столу.

Ні її чоловік, ні хто інший з гостей за пані Маєр не послідував.

Вже пізно увечері, повернувшись з гостини, Франсуа Мальтерр засів писати звіт про побачене і почуте у квартирі своїх сусідів. Звіт для свого куратора Альбера де Моррана.

Коротка відповідь де Моррана не забарилася:

«Дорогий Мальтерре, продовжуйте спостереження. За можливості станьте якомога ближчим до них.

Особливу увагу приділяйте особі мсьє Маєра. Доповідайте про все без зволікань…»

Станьте якомога ближчим? Що б це означало? Він мав дозволити загітувати себе стати частиною того підпільного комуністичного гуртка? Чи піддатися чарам прекрасної мадам Арманд і випробувати на собі зміст її філософії про «склянку води»?

Даючи згоду працювати на французьку розвідку, Мальтерр уявляв свої завдання по-військовому конкретними й чіткими, як-от добування секретної військової інформації, і аж ніяк не куртуазні вибрики… А тут таке!

Завдання спростила сама мадам Іннес.

Вірна своїй філософії, одного ранку вона прийшла до красеня-готельєра у крамничку і попросила… склянку води.

Прохання було настільки двозначним, що Мальтерр аж розгубився, намагаючись збагнути істинний сенс прохання мадам Арманд. Та вона не зволікала.

Уперше за весь час букіністична крамничка була зачинена на цілу годину — і з боку вулиці, і суміжний вхід з готелю. Серед старовинних рукописів та раритетних палітурок прекрасна Арманд, вірна своїй теорії вільного кохання, в одному корсеті віддалася Мальтерру. А після того, як задовільнила спрагу, на пальцях пояснила йому основу і суть марксистських ідей.

Того ж таки вечора Франсуа Мальтерр, виконуючи наказ свого керівництва, став цілковито своєю людиною в штаб-квартирі російських більшовиків на Марі-Роз, 4. Іннес урочисто повідомила всім присутнім російською, що тепер більшовицька партія «приобрела в лице Мальтерра еще одного товарища, верного идеалам марксизма».

Мабуть, тільки Мальтерр помітив, як після її слів полегшено видихнула рибоока Надєнька і як напружився, прикусивши губу, господар квартири, Владімір Маєр.

А зовсім нелегковірна товаріщ Іннес Арманд мала ще одне слабке місце — незламну впевненість у власній жіночій привабливості, тож була переконана, що у такий нехитрий спосіб — «склянкою води» — змогла вселити у душу свого молодого співвітчизника демонів революції…

Кілька років підряд, з 1909 по 1912, Мальтерр старанно відслідковував діяльність більшовицького кубла в Лонжюмо, навіть став одним зі слухачів підпільної революційної школи, облаштованої тут же, на квартирці Маєра-Ульянова-Леніна.

Був свідком того, як одного разу до нього у крамницю забігла заплакана Наденька і, нашвидкуруч витираючи сльози, плутано пояснила, що хотіла б подивитися «щось»… а потім, впавши Мальтерру на груди, ридала, промовляючи, що більше не витримає такої наруги.

Він нічого не питав, бо добре розумів, про що вона.

Вранці з валізкою у під’їзд будинку на Марі-Роз, 4 увійшла Інесс Арманд. Тепер вона мала якийсь час викладати у більшовицькій підпільній школі. А іншого дня Владімір Маєр-Ульянов попросив у Мальтерра ключі від готельного номера (звісно, безоплатно, бо ж для блага революції!), мовляв, вдома страшна метушня, повно людей, а їм із товаришкою Арманд (більше у присутності Мальтерра він не називав її ні мадам, ні пані) необхідно обговорити важливі робочі питання.

Мальтерр спробував підслухати, про які такі важливі питання балакали його неочікувані постояльці, однак крім ахів-охів та стогонів нічого не почув. Плюнув та й повернувся до своєї букіністичної крамнички.

Мальтерр справді не розумів, чому йому довіряють так беззастережно: бачать у ньому простака, якого можна користувати, компаньйона, з яким можна розділяти особисті та навіть інтимні таємниці… Хай там як, а завдяки отій «склянці води» Іннес Арманд він став неначе уповноваженим прихованого, таємного життя усіх мешканців квартирки у будинку на Марі-Роз, 4.

Так було, аж поки не грянула Велика війна.

Маєри-Ульянови з’їхали зі своєї квартирки.

А Мальтерр був змушений полишити бізнес на брата, бо отримав нове завдання. Покинувши насиджене місце, він вирушив на фронт, де завдяки філігранній роботі французької розвідки потрапив до німецького полону.

Там він не дуже бідував, бо утримання в полоні було досить пристойним. На відміну від солдатів, яких селили у бараках (до слова, теж охайних і чистих), офіцери, а серед них і Франсуа Мальтерр, мешкали у комфортних гуртожитках. Ба більше, користувалися правом виходу в місто, даючи своїм охоронцям чесне офіцерське слово не втікати аж до офіційного звільнення.

Та повернувшись із полону, Мальтерр, як не дивно, знову був ув’язнений. Цього разу у французькій в’язниці за недолугим звинуваченням у шпигунстві. Саме так, — його, старанного агента французької розвідки, назвали німецьким шпигуном!

Він мало не повторив долю свого співвітчизника, сумнозвісного Дрейфуса, французького офіцера єврейського походження, котрого помилково звинуватили у шпіонажі на користь німців і без належних доказів засудили.

Мальтерр, що б не сталося, мусив мовчати, тож після суду міг очікувати лише одного: безчестя, смертного вироку або ж, як Дрейфус, довічного тюремного ув’язнення. Був переконаний: хтось задумав позбутися його, адже знав він чимало. Занадто багато було на кону, справа переважала ціну його життя, а рятувати Мальтерра ніхто не поспішав. Свої від нього відмовилися.

Інакше чому він потрапив у таке лайно? Як і кому він міг пояснити, що він був завербованим німцями з відома і подачі французької розвідки і там, знаходячись у полоні, виконував важливу місію?

На щастя, доля усміхнулася Мальтеррові. Його врятував один зі співробітників спецслужби, тоді ще зовсім молодий дипломат Альбер де Морран. Йому вдалося переконати своє керівництво, що Ізраель Шуазі, він же Франсуа Мальтерр, усе ще може бути корисним і скидати його з рахунків не варто.

Альбер де Морран спритно усе облагодив: він знову став колишнім Франсуа Мальтерром і повернувся у Лонжюмо, на Марі-Роз. Тільки от відпустив солідну бороду і почав палити. Ніхто б не упізнав у цьому замисленому чоловікові із суворим поглядом колишнього Франсуа Мальтерра, а тим більше Ізраеля Шуазі.

* * *

— Пане… Ви ж наче вчора увечері зупинилися у моєму готелі, чи не так?

Марко обернувся.

Власник букіністичної крамнички, старий мсьє Мальтерр стояв просто перед ним, звично встромивши пальці у вузькі кишені свого жилета — типовий французький буржуа, якого не заплутаєш і не зіб’єш з пантелику більшовицькими ідеями…

— Так, пане Мальтерр, саме так. Я Алекс Макміллан. Учора ввечері заселився… — усміхнувся Марко, згідно киваючи, — а сьогодні вранці вирішив зайти до вашої букіністичної крамнички. Мій дядько Альбер де Морран казав, що у вас можна натрапити на цікаві екземпляри…

Мальтерр підвів важкий погляд і уважно поглянув на Марка.

— Альбер де Морран? — перепитав він. — Ви, англієць, племінник Альбера де Моррана?

— Так… — розвів руками Швед, — він одружений із моєю тіткою. Отже, я його племінник.

— І ви тут…

— У справах, пане Мальтерр.

— До Лонжюмо не приїздять у справах, — гмикнув старий, — швидше, щоб забути про них на якийсь час. Або у тиші подумати про те, як усе краще спланувати.

— Саме із цієї причини я тут, — Марко поклав на полицю пошарпаний томик Дідро. — І дядько Альбер сказав, що ви можете мені допомогти скласти деякі пазли докупи.

Мальтерр замислено провів рукою по своїй густій солідній бороді.

— Звідки мені знати, що ви справді племінник мсьє Моррана? Як я можу у тому переконатися? — недовірливо поцікавився він.

— Чи повірите ви мені, коли я скажу, що мсьє Морран урятував вам життя, коли вас засудили як німецького шпигуна? Він був вашим куратором. У тій справі, якій ви так віддано служили. А у 1909-му ви з ним мали спільне завдання — вели спостереження за штаб-квартирою більшовиків на Марі-Роз, 4 та особисто доповідали дядькові Альберу про такого собі пана Владіміра Маєра, більш відомого світові як Владімір Ульянов-Лєнін… І ще ось…

Швед простягнув старому складений удвоє аркуш паперу.

Мальтер розгорнув його.

«Друже, мій племінник потребує Вашої мудрої поради. Маю надію, в пам'ять про старі добрі часи Ви не відмовите мені у такій дрібниці…»

— Сподіваюся, ви впізнаєте почерк дядька Альбера? — поцікавився Марко.

— Звісно, — хитнув головою Мальтерр, — я занадто добре знаю почерк пана де Моррана, щоб упізнати його. Отже… ви таки його племінник. Алекс Макміллан, якщо не помиляюся.

— Так, пане Мальтерр. Алекс Макміллан. Я журналіст «Обзервер» і маю вельми цікаве завдання, виконати яке можете допомогти мені лише ви…

— Так, пригадав, — хитнув головою Мальтерр, — мені траплялося ваше прізвище у британській пресі. І що вам потрібно, юначе? Річ у тім, що немає такої інформації, якої не міг би вам надати ваш високоповажний дядько, не звертаючись по допомогу до мене.

— Але те, що мені потрібно, йому відомо лише в загальних рисах… — розвів руками Марко. — Тому він і порадив мені звернутися до вас.

— Добре, — погодився Мальтерр, — ходімо до мого кабінету… Там зможемо поговорити спокійно. Але перед тим зачекайте мить… до крамниці у будь-який час може хтось зайти. Я покличу свою помічницю.

* * *

Франсуа Мальтерр почувався схвильовано.

Згадка про минуле бентежила, а надто ім’я Альбера де Моррана подумки повертало старого у ті часи, коли він мало не втратив свободу і життя.

— Хочу, щоб ви знали, — проказав він, підносячи тремтячою рукою сірника до люльки. — Я давно відійшов від справ, але добре пам’ятаю, я зобов’язаний вашому дядькові тим, що зараз можу розмовляти з вами. Зобов’язаний багатьма речами. Я давній боржник Альбера де Моррана, і він жодного разу не скористався своїм цілком законним правом вимагати повернути йому той борг. Тож не соромтеся, запитуйте усе, що цікавить. Я спробую допомогти, якщо то буде у моїх силах.

Марко сягнув рукою до нагрудної кишені, дістав світлину і подав її Мальтерру.

— Мене цікавить одна людина з вашого минулого, — проказав він. — Людина, яку ви мали б знати, разом з усіма її секретами. Дядько Альбер казав, ви були знайомі з ним… ще за часів німецького полону. Але французьку розвідку тоді мало цікавили полонені російські офіцери.

Мальтерр примружив очі, вдивляючись у зображення на світлині.

— Мішель? — коротко запитав Мальтерр. — Бути того не може.

— Так, Мішель. Михайло Тухачевський, — відповів Швед, спостерігаючи, як по обличчю його літнього співрозмовника промайнула тінь.

— Так… Мішель. Звісно, я пам’ятаю його. І ваш дядько має рацію. Ніхто тоді й гадки не мав, що той стервозний йолоп виб’ється у совєцькі маршали.

Мальтерр затягнувся люлькою, видихнув, на якусь мить заховавшись за білою хмаринкою.

— Отже, ви упізнали.

— Звісно, — хитнув головою Мальтерр, — я не такий старий, як можу видаватися. А Мішель був занадто яскравою фігурою, щоб мені не запам’ятатися. Я надавав деяку інформацію про нього пану де Моррану. Так, нічого особливого поміж дійсно важливими повідомленнями. Просто дивина, що він згадав про ті мої донесення і зумів направити вас правильним слідом.

— Колишніх працівників спецслужб не буває… — усміхнувся і собі Марко, — та й донесення ваші мсьє де Морран зберіг. То що ви могли б мені розповісти про вашого давнього знайомого, Мішеля?

— Отже, вас цікавить Мішель… — замислено проказав Франсуа Мальтерр. — Довгий час я нічого не чув про нього, втратив навіть саму можливість будь-якої нагоди спостерігати за його життям. Та й навіщо воно мені було? Я був ув’язнений на батьківщині, звинувачений у шпигунстві на користь ворога, ледь врятувався від смерті… Тож навіть забув про саме існування Мішеля Тухачевского. Потім, — продовжував Мальтерр, — його ім’я потрапило мені на очі в якійсь російській емігрантській газеті.

То була стаття про те, що колишні царські офіцери стали зрадниками своєї вітчизни і на заклик німецького шпигуна Владіміра Леніна перейшли на сторону більшовиків. І я з подивом побачив знайоме ім’я — ім’я Мішеля.

Ну а потім, значно пізніше, дізнався, теж із газет, що Мішель тепер уславлений маршал радянського союзу, вірний ленінець і що там ще… — гмикнув Мальтерр. — Це більшовицьке друковане лайно іноді підкидають мені на рецепцію готелю чи до крамниці. Я наказую розпалювати тим газетним непотребом грубки… Звісно, — продовжував старий, — мені таке смішно було читати — про вірного ленінця та революціонера.

Я знавав товаріща Леніна, і він ніколи не справляв на мене особливого враження. Усі ті революційні гуртки і школи… смішно!

Хіба яка голодна босота могла б повестися на його заклики. Та я помилився і Владімір Ленін став «вождем революції»…

А щодо Мішеля… Мітель завжди вважав себе затятим монархістом. У всякому разі, таким я знав його у німецькому полоні. Хоча після того, що я вам про нього розповім, навіть не знаю, ким він був насправді. Продажною собакою без батьківщини і прапора, готовою служити кожному, хто заплатить більше. Манкуртом без честі.

— Однак, перш ніж я почну свою розповідь, може, вам запропонувати кави або чаю? — запитав Мальтерр. — Ви ж, мабуть, ще і не снідали?

Тільки тепер Марко відчув голод. Він справді ще не снідав, а після неспішної прогулянки Гранд-рю (хотів дочекатися, коли ж Мальтерр відчинить свою крамничку) так і не встиг зайти до ресторану.

— Так, було б добре… — проказав він згідно кивнувши головою.

— І круасани! — багатозначно підняв угору палець Мальтерр. — Обов’язково круасани! Запевняю, таких ви не скуштуєте ніде у Лонжюмо, окрім як у ресторації мого готелю!

Мальтер раптом пожвавішав, як людина, що має нагоду похизуватися власною справою. Підвівся.

— Я переманив до себе в ресторацію найкращу кондитерку Парижа — мадам Жанін Ліннет, — додав він. — Постійні пожильці, як і більшість парижан, знають про це і готові за її круасани і тістечка чортові душу віддати. Звісно, — продовжував Мальтерр, — усіх у моїй маленькій ресторації прийняти ми не можемо, саме тому я вигадав приймати замовлення і доставляти ласунам випічку мадам Ліннет просто додому… Уявіть! Ви вранці розплющили очі, а на вас уже чекають свіжі круасани!

— О… це направду блаженство! — погодився Марко. — Ви підійшли до справи як справжній бізнесмен!

— О, ні, справа не в грошах! — похитав головою Мальтерр. — Звісно, гроші мають значення, але в моєму житті було стільки лайна, що тепер мені в радість дарувати людям вранці дещицю насолоди. Навіть якщо то просто свіжі смачні круасани до кави! Зачекайте хвилинку, я дам розпорядження. Я теж ще не снідав, тож складемо один одному чудове товариство за змістовною бесідою!

Чекати сніданок довелося недовго.

Дівчина, що увійшла до кабінету Мальтерра, на таці принесла шиплячу яєшню з беконом та ковбасками, сир, хліб та кілька припорошених цукровою пудрою круасанів — із джемом, шоколадом та заварним кремом. Швидко сервірувала стіл і виклала тарелі. За мить повернулася знову з горнятками, молочником та кавником.

— Не соромтеся, смакуйте, юначе! — гостинно запросив Мальтерр. — Отак само зустрічав мене ваш дядько Альбер, коли я завдяки йому вийшов із в’язниці. Слово честі! У німецькому полоні мене годували краще, ніж у сирих французьких казематах. Тож перше, чого я хотів, — наїстися досхочу! Досі пам’ятаю той аромат яєчні, бекону і свіжого хліба, коли мсьє де Морран запросив мене до столу… Я накинувся на їжу, наче звір! Смакуйте, смакуйте! А я буду розповідати про Мішеля. У всякому разі те, що мені відомо.

Марко підсунув до себе таріль з яєчнею, а старий, відсьорбнувши кави, почав свою розповідь.

— Гадаю, німці завербували Мішеля ще під час навчання. Я чув, він був старанним молодим гвардійцем, відмінником бойової і політичної підготовки, а німецька розвідка у ті часи була вкрай неперебірливою, — пхекнув Мальтерр. — Її девізом, якщо так можна висловитися, цілком могло б стати гасло «Немає покидьків — є кадри». Власне, завдяки отакому підходу вони вербували усіх, хто більш-менш міг бути корисним. А Мішель був чи не найкращою кандидатурою.

З досвіду знаю, що будь-якому агенту завжди необхідні кошти, щоб підтримувати власну легенду, для прикриття. А на початку — багато коштів.

Тому не маю сумніву, що саме німецька розвідка фінансувала Мішеля Тухачевского. Уявляю, які кошти були йому потрібні, щоб почуватися гідно в елітному семенівському полку, вхожому навіть до імператорського двору. Та й для німців отримати власного агента у такому середовищі, без сумніву, було надуспішно проведеною операцією. Тож вони, мабуть, не скупилися.

Якщо слідувати логіці далі… — Мальтерр зітхнув і знову пахнув люлькою, — стає зрозуміло, яким дивом Мішель потрапив у полон. Неушкоджений, на мундирі ані ляпки крові, тоді як усю його роту, з його ж таки слів, німці вирізали, наче свиней. Значить, вони добре знали, де були розташовані дозори, секрети, де стояли чатові… Гадаю, поки його побратимів вбивали, він, як і було домовлено, щуром відсиджувався у бліндажі. Ну і наостанок розповім те, що сталося вже за моєї пам’яті. З табору для полонених Мішель Тухачевський намагався втекти аж чотири рази. І кожного разу — без будь-яких серйозних для себе наслідків, хоча німці такого не пробачали. Чому його втечі щоразу зривалися — мені невідомо. Але остання, п’ята втеча Мішелю таки вдалася. І зауважте, юначе, якраз напередодні буремних подій у Росії — напередодні більшовицького перевороту! Подальшу долю Тухачевського я відслідковувати не міг із цілком об’єктивних причин. Але слідуючи тій же логіці, гадаю, у склад вищого військового керівництва Мішель проліз завдяки певним людям, які могли бути завербованими німецькою розвідкою у різний час… Зрештою, самі знаєте: про те, що Владімір Ульянов-Лєнін — німецький шпигун, у ті часи не говорив тільки німий… Так воно і було.

Німці підійшли до справи по-діловому й отримали можливість вплинути на подальшу долю Росії. Тож не дивно, що німецький шпигун Ульянов-Лєнін, опинившись на вершечку нової влади, допоміг іншому німецькому шпигуну Мішелю Тухачевскому видертися туди якнайшвидше. Тому, — Мальтерр розвів руками, — сталося те, що сталося. Мішель дослужився до совєцького маршала і, як я чув, при Сталіні почувається вельми комфортно… Далі мені мало що відомо.

— У ваших словах є сенс, пане Мальтерр, — проказав Швед. — Що було далі з Тухачевским і як він торував свій шлях, ви, певно, не дуже обізнані?

— Розкажіть, — попросив Мальтерр, підливаючи собі до горнятка кави, — мені цікаво.

— З того, що мені відомо, — гмикнув Марко, — війну з тодішнім верховним правителем Росії Колчаком він відверто філонив, допоки його не копнули під дулу. Полякам військову кампанію взагалі злив… Зате здобув сумнівну славу «доблесного карателя» тамбовських мужиків та балтійських матросів… Ну, а далі ви і самі можете здогадатися. Коли Німеччину у Версалі поставили на коліна, німецьким кураторам Тухачевского, вочевидь, стало просто не до нього, бо у Рейхсвері у той час просто не було розвідки. А от зараз… коли він досягнув небувалих військових висот… німецькі друзі про нього могли згадати…

— Маєте на увазі, Мішель знову у грі? — поцікавився Мальтерр.

— Ще й у якій… Ще й у якій!

Мальтерр знову пахнув димом. Уважно подивився на Шведа.

— Ви не журналіст, пане Макміллан… Не зовсім журналіст. Чи не так? Але якщо вам довіряє мсьє Морран, то мушу довіряти і я…

* * *

Повертаючись до Англії, Марко не переставав крутити у голові думки.

Маршал Совєцького Союзу — німецький шпигун, завербований щенапередодні Великої війни… У дядька Альбера мало зберегтися бодай щось, хоч якісь документи чи доповідні Мальтерра. Як казав сам Мальтерр, то були скупі фрази, поміж іншими, більш важливими і цінними для французької розвідки повідомленнями. Однак для правильного розуміння й оформлення наданих Ярим документів Шведові були важливі і ті крихти.

Він зуміє їх вплести у загальну канву документів, наданих Ріхардом Ярим.

Але чи справді готовий він, Марко Швед, розпочати цю гру і чи усвідомлює до кінця наслідки тієї бурі, яку збирається викликати?

Хоч Мальтерр під час розмови і звертався до нього «юначе», він давно позбувся юнацьких ілюзій стосовно української справи, якими керувався у Польщі та Стамбулі. Власне, хто тоді з його друзів не мав тих ілюзій?

Здавалося, ось-ось вдасться переважити, перебороти, переграти, пересилити! Вони були молодші й усе ще вірили у диво.

Поки совєцька влада спиналася на ноги, вони сподівалися: ще не все втрачено! Вони відчайдушно боролися, знемагали і гинули з вірою в українське майбутнє. Але час поволі розкладав усе на місця, і з кожним роком ставало все зрозуміліше: на бій із монстром не виходять зі шпичкою.

Біблійна історія Давида і Голіафа передбачає велику віру і згуртованість… Але звідки їх брати, коли гинуть провідники і побратими, коли на твоїй рідній землі твій нарід бездумно продає власну душу й свободу за миску совєцької похльобки, а потім не має ні свободи, ні обіцяного харчу.

Вже тоді, у 1920-х, Марко читав в очах Всеволода Змієнка добре приховану печаль. Той усе розумів. І просто робив що міг і що мусив робити.

І він, Марко Швед, мусить чинити так само. Інакше за що йому триматися?

Обманюватися даремно. Результати зусиль розкиданих по світу українських агентів екзильної спецслужби УНР завжди були жалюгідно малими. Впливали на совєцьку Росію так само, як муха на слона. Здавалось, не тільки зміцнілий ворог випереджає їх на кілька кроків, — сама доля, сам Бог не на їхньому боці. Що б вони не робили тут, у вигнанні, як би не намагалися — усе видавалося занадто малим, занадто недолугим, голчаними заштриками проти могутнього совєцького кулака, зібраного і сконцентрованого у безжальному ударі.

Європа, байдужа до подальшої долі бездержавного українського народу, вже неодноразово демонструвала відвертий цинізм і зневагу до прагнень українців жити незалежно на своїй, даній Богом землі.

Червоний знахабнілий демон набирав сили, очікуючи кривавої повні.

Чим протистояти йому? Що протиставити?

Окремі розрізненні зусилля? Маленькі незначні перемоги?

Марко добре усвідомлював, що все, що він робить, усе, що він намагається робити, тоне, наче крапля води у морі.

Вони по крихтах збирали інформацію про настрої українських народних мас, про активну боротьбу чи пасивний опір українців московським насильникам та могли хіба що спостерігати звіддаля, зрідка осоромлюючи давнього ворога на публічних європейських майданчиках та зібраннях, як-от Ліга Націй…

Вони дражнять його, гуртуються і шукають варіанти… Знову і знову б’ють у «глухі» дзвони; «глухі», бо тут, у Європі, їх все одно погано чують або ж не чують зовсім…

Марко пригадував, як кожного разу, коли складалася нова нагода, він сподівався, що та маленька крапля впаде на землю у добрий ґрунт, і за нею гряне грім, і почнеться справжня громовиця. Та все знову розліталося на друзки.

Як вже було не раз.

Як і тоді, у 1933-му, з Християном Раковським та підготовкою його втечі з Барнаула. Пригадував розмову з агентом Данусею у Москві.

«У Барнаулі він зараз… Алтайський край. У засланні. Зі мною зв'язався один наш побратим із Барнаула. Їм вдалося налагодити український національний центр, навіть воєнізований загін створити…

Там, на Алтаї, далеко від Москви та Сталіна живе купа українців, у яких є мрія ще коли-небудь побачити свою батьківщину. І вони понад усе хочуть стати частиною нашої спільної боротьби.

— До чого тут Християн Раковський?

— Його перевели до Барнаула три роки тому із Саратова. Вам відоме його ненависне ставлення до усього українського, але там, на Алтаї, він, мабуть, уперше усвідомив, хто такі українці.

У Раковського там життя не з медом… Суворі зими для південця важкі, крім того моральні знущання совєцької влади, за яку він вперто боровся. Словом, нашим вдалося переконати Християни Раковського у тому, що в обмін на відповідні заяви для світової спільноти та оприлюднення певної інформації з його боку йому організують втечу і доправлять до Європи. У безпечне місце, де він спокійно доживатиме з дружиною старість.

— Втечу? З Барнаула?

— Так… До Китаю… То, звичайно, не так легко, але можливо зробити. На Алтаї багато наших, тому зорганізувати втечу Раковського до Китаю вони зможуть… Доправити бодай до Урумчі. То містечко таке на Китайській території. Далі потрібна допомога… Прийняти його і вивезти хоча б до Японії. А звідти…»

Можливо, усе б і спрацювало, бо все ж було готово, погоджено, ресурси витрачені, люди в очікуванні на кожному пункті аж до Урумчі…

Марко сам готував переїзд Раковського з Японії до Британії. Дуже вже хотілося поглянути йому у вічі, тому комуняцькому гімняру, що так ненавидів Україну. Раковський був не просто свідком. Він напряму був причетним до спецоперації вбивства Петлюри та до творення ганебного наклепу, який в очах «глибоко стурбованої» європейської публіки перетворив українського державця на кровожерливого монстра, погромника й антисеміта.

І все б вдалося, але у комуністичного хруня напередодні від’їзду стався серцевий напад і він зліг.

Здавалося, втечу можна було 6 відкласти, дочекатися нового слушного моменту, поки той одужає… Та Раковський, жалюгідна брехлива собака, замість публічного покаяння перед народом України обрав інше публічне покаяння. Перед Сталіним. Ще знаходячись у ліжку, він настрочив «батькові народів» листа, в якому смиренно бив чолом і просив прощення за усі свої гріхи.

Сталін наче відчував щось, бо, як не дивно, зглянувся; повернув його із заслання. І Раковський, за дивним збігом обставин, згодом таки опинився у Японії. Саме там, куди його мали доправити, ризикуючи власним життям, українські патріоти…

Але тепер Раковський з’явився тут не у статусі викривача злодіянь совєцької влади, а як голова совєцької делегації Червоного Хреста.

Операцію продовжувати не було сенсу. Залишалося лише молитися, щоб не почалися арешти серед українців у Барнаулі…

Та яке ж це все недолуге і безсиле!

Марко глибоко вдихнув. Саме тому він мусить зробити те, що замислив! Мусить, що б не трапилося потім!

І якщо несила похитнути червоного монстра з місця — він буде робити усе, щоб руйнувати його зсередини.

* * *

За місяць, у січні, помер британський монарх Георг V, кузен Миколи II.

Той самий, який відмовився надати родині російського царя прихисток у Великій Британії і врятувати своїх монарших родичів від неминучої загибелі.

Дивно, але саме тепер Швед відчував майже фізично: відходить у небуття ціла епоха, породжуючи неспокій, непередбачувану темінь майбутнього, від якого годі чекати чогось доброго навіть тут, у начебто спокійній і ситій Англії.

Марко відчував, як поволі перетворюється на фаталіста. І та вага фатального нависає над ним. Над усіма його рідними. Над Європою. Над усім світом…

За два дні до похоронів Георга V Швед знову мав зустріч зі своїм куратором Селфріджем. Цього разу у конторі МІ-6 на Бродвей-білдінг.

На відміну від похмурої лондонської погоди, що панувала на вулиці, у кабінеті Селфріджа було по-домашньому тепло і затишно. На столі блимала ароматична лампа — Селфрідж, провівши молоді роки разом із Річардом Сеймуром у Марракеші та Стамбулі, був поціновувачем усіляких східних штучок. На керамічному тарелі, розмальованому східними візерунками, життєрадісно яскравіли апельсини та бісквітне печиво.

— Люблю солодке, — наче виправдовуючись, промовив Селфрідж, наливаючи собі та Маркові гарячого чаю, — пригощайтеся, мій хлопчику. Я взяв на себе сміливість додати у горнятка крапельку чогось міцнішого. Саме те з холоду! Ну, — усміхнувся він, підсуваючи ближче до Шведа горня з чаєм та печиво, — маю вам повідомити, що зорі таки зійшлися і на небі просто якийсь парад планет.

Марко відпив чаю. То був його улюблений «Ерл Грей», у смаку якого ясно відчувався присмак бренді.

— Маю для вас, Алексе, термінове розпорядження від Корнуелла, — продовжував Селфрідж. — Смакуйте чай і слухайте мене уважно. Тут, — підсунув він ближче до Марка великий паперовий конверт, — добові, квитки на літак та ваша акредитація від «Обзервер». У совєцькому посольстві в Парижі 24 січня даватимуть офіційний обід для іноземних журналістів та дипломатів. Ви як журналіст «Обзервер», звісно, лояльний до зовнішньої політики СРСР, також запрошені, — проказав він.

— Вже знаю, — відповів Швед, — отримав аналогічне запрошення через лондонську резидентуру. Арнольд Дейч постарався, щоб я був там присутнім. Сказав, що хоче мати на тому обіді свої вуха. Попередив мене, що то має бути цілком конфіденційно.

— Тоді це найвище визнання совєтською розвідкою ваших шпигунських здібностей! — гмикнув Селфрідж. — А конкретнішої причини Дейч вам не спромігся назвати? Навіщо йому вуха, страшно сказати, у совєцькому посольстві? Що він очікує там почути для себе нового?

— Власне, про це я і хотів з вами поговорити, бо поки мені то невідомо. Дейч сказав, усе пояснить ближче до відльоту… — замислено відповів Швед. — Але поки що…

Селфрідж допив чай і відставив убік горня.

— Тоді, гадаю, я зможу дещо для вас прояснити, Алексе. Я ж казав вам, що на небі просто парад планет! Схоже, зернята з отого чорного шкіряного конверта таки впали на добрий ґрунт.

Марко запитально підняв брову.

— Вгадайте, кого Сталін відправив висловити співчуття британському народу? — хитро усміхнувся Селфрідж. — Ну, вгадаєте?

— Уявлення не маю… — Швед стенув плечима. — Мабуть, наркома іноземних справ чи когось із дипломатів?

— Ага! — хитнув головою Селфрідж. — А цілого заступника наркома оборони не хочете?

— Невже Тухачевского?

Селфрідж мовчки кивнув.

— Цікаво, — промовив Швед, — значить, вони клюнули і шукають тільки привід…

— Думаю, дають маршалу можливість остаточно визбирати усі реп’яхи собі на мундира, — проказав Селфрідж, — враховуючи, що обід той у совєцькому посольстві планується саме на честь його візиту до Європи.

— Он воно що… Обід у совєцькому посольстві буде на честь Тухачевського… Дейч мені цього не казав. Можливо, ще скаже… Ми зустрічаємось із ним сьогодні.

Селфрідж знову згідно кивнув.

— Навряд чи Арнольд Дейч дозволить собі у такій делікатній справі самодіяльність. От і дізнаємося, що Центр наказав йому з тими документами зробити…

* * *

Квартал Іст-Енд, місце замешкання лондонської бідноти та нелегальних емігрантів, мав і без того погану славу, а з початку 1930-х років став ще й кублом зібрань нацистських гуртків.

Часто поліція не встигала вгамовувати безчинства в одному кінці кварталу, як на іншому розгорталися нові заворушення.

Криваві побоїща, демонстрації, розбій та нацистські виступи і разом із тим розмаїття дешевих пабів, ресторацій та пропахлих гашишем кальянних, у яких, здавалось, ніхто не мав ні до кого діла, ніхто нікого не відслідковував, усім було на тебе начхати.

Звичайно, це абсолютно оманливе враження могло скластися хіба у зовсім простака, та для зустрічі з Дейчем кращого місця, ніж індійська кальянна в Іст-Енді, годі було шукати.

Швед винайняв візника, що було цілком зручно.

І ось керівник совєцької лондонської резидентури власною персоною, Арнольд Дейч, сидячи на потертому парчевому дивані, чмихав, як паровоз, без перестанку витираючи хустинкою і без того почервонілі очі та носа.

— Який ідіот напоумив вас, містере Макміллан, призначити зустріч у цій задимленій клоаці? — проказав він, втретє голосно висякавшись. — У мене алергія на спеції і східні пахощі. Крім того, ці кальяни навряд чи хтось дезінфікує, тут легко можна підчепити якусь заразу на кшталт туберкульозу.

— Перепрошую, пане Дейч, я того не знав, — Марко смачно затягнувся вишневим димом. — Я завжди маю із собою власний наконечник для кальяну, до того ж гадав, вам буде приємно зустрітися у такій неформальній, простецькій обстановці…

— А я сприймав вас за добропорядного і консервативного лондонського джентльмена! — крізь сльози усміхнувся Дейч.

— Як погано ви знаєте добропорядних лондонських джентльменів! — похитав головою Швед, мимоволі вмикаючи у собі Флемінга. — У формат нашого консерватизму якраз і вписується це чудове, не обтяжене мораллю і британським снобізмом місце, де ми можемо по-чоловічому розслабитися. Та якщо вас дратує дим, я попрошу прибрати кальян.

— Ні, ні, почувайтеся зручно! Я потерплю. Пане Макміллан, насправді ми дуже ризикуємо, бо мова йтиме не тільки про нашу, але й про вашу репутацію. Чи безпечно тут?

— Цілком, — усміхнувся Швед, — і до чого моя репутація? Я журналіст і свою репутацію завоював набагато раніше, ніж почав працювати на радянську розвідку. До того ж у мене на лобі не написано «я работаю на совєцкую разведку», — проказав Марко ламаною російською.

— Ви спілкуєтеся російською?

— Дуже погано… Так, кілька фраз. Але цю я вивчив спеціально, щоб вас потішити.

— Власне, я тому і звертаюся до вас, що ви поза підозрою цілком. І у радянському посольстві в Парижі мало кому спаде подібне на думку — що ви співпрацюєте з нами.

— Пане Дейч, — зітхнув Марко, — окрім вашого прохання, у мене ще й цілком офіційне завдання від моєї редакції — побувати на тому обіді. А «Обзервер» — це не якийсь кустарний самвидав, що роздається в Іст-Енді…

— Натякаєте на наші газети? — кисло усміхнувся Дейч. — Так… та активність компартійців нам деколи більше заважає, ніж допомагає. Саме тому людей, що мають лояльність до нашої справи, ми намагаємось не допустити до вступу у лави Компартії. Як-от вас… Занадто різні у нас із партійцями інструменти для боротьби… і занадто багато провокаторів у товаристві компартійців. До того ж імена більшості членів Компартії прекрасно відомі поліції. Однак, пане Макміллан, зазначу, що ваше завдання у Парижі насправді буде хоч і простим, але водночас дуже делікатним. Скажу відверто… — Арнольд Дейч стишив голос і присунувся ближче до Шведа, — я уважно ознайомився з тими документами, які ви поклали мені на стіл місяць тому. Я читав їх і перечитував… Я вивчав їх, аналізував, крутив і сяк, і так… І як ви розумієте, Алексе, мучився одним-єдиним запитанням: що мені з ними робити?

З одного боку, я не маю права не доповісти про таке… нагору, — Дейч багатозначно перевів погляд кудись до стелі, — але з іншого боку… а раптом може виявитися… самі розумієте.

— Пане Дейч… Я з радістю підказав би вам, як вчинити краще, якби знав, — поблажливо усміхнувся Марко, — але інформація насправді така серйозна, що вирішувати подальшу долю того компромату належить тільки вам. Вам і більше нікому.

— Саме тому я і прошу вас про допомогу, — проказав Дейч. — Як ви уже знаєте, насамперед, вам необхідно бути присутнім під час офіційного обіду у радянському посольстві в Парижі. Його даватимуть на честь візиту першого заступника наркома оборони маршала Тухачевського. Так-так, саме на його честь. І я цілковито приватно хочу попросити вас бути вельми уважним до розмов, що вестимуться поміж гостями — дипломатами та посадовцями. З поваги до іноземних журналістів та решти гостей бесіди зазвичай ведуться французькою, я гадаю?

— Саме так, — кивнув Марко, — це мова міжнародної дипломатії.

— Буду відвертим до краю, — проказав Дейч.

— Нарешті… — випустив Швед у повітря кільце диму.

— Мене цікавитиме риторика маршала Тухачевського. Що говоритиме, з ким спілкуватиметься, як реагуватиме на ті чи інші запитання ваших колег-журналістів…

— Ви маєте на увазі, я обов’язково мушу за обідом знайти якийсь компромат у словах маршала? — демонструючи щире здивування, перепитав Марко.

— Ні, ні, звісно ні! — так само кисло усміхнувся Арнольд Дейч. — Просто… загальна картина: що говорить, як поводиться. Ваші враження… Це дуже конфіденційне прохання, пане Макміллан! — Арнольд поліз рукою до невеличкого саквояжу. — Можна навіть сказати… м-м-м… моє особисте, — Дейч знову голосно прокашлявся. — Зрозумійте мене правильно, не щодня отримуєш інформацію про те, що радянський маршал… Мене довіку гризтимуть муки сумління, якщо то вміло сфабрикований наклеп.

— А ви так і не наважилися доповісти про все? — Марко за прикладом Дейча підвів погляд до стелі. — Нагору… — додав він із притиском.

— Пане Макміллан, просто ви погано розумієте, як у нас все влаштовано, — скрушно зітхнув Дейч, — особливо зараз.

— Чому ж, я можу уявити…

— Залишмо це, — примирливо проказав Дейч, — я ще раз прошу вас виявити усю можливу делікатність, бо це моє особисте прохання… Ну і, звісно, усе має залишитися суворо поміж нами.

— Це все?

— Не зовсім, — вже жвавіше проказав Дейч, — та перш ніж я продовжу, — ось, — простягнув він Маркові загорнуті у папір банкноти, — вважайте то вашим… неофіційним гонораром і витрачайте, скільки потрібно буде… Робити звіт про витрати необхідності немає.

— І все-таки, пане Дейч, — швидким рухом Марко прибрав згорток до кишені свого пальто, — я чогось не розумію… Будь-який журналіст, присутній на тому обіді, того ж таки дня опише все у своєму репортажі… До того ж це ж совєцьке посольство, чи не так?

— Воно-то так, — погодився Дейч, — але не зовсім так. Пане Макміллан, у жодного з ваших колег не буде такого завдання. Їхня увага буде розсіяна на більш загальні речі, тому і враження їхні будуть уривчастими… Крім того, жоден із ваших колег не розповість в усіх деталях про перебіг обіду мені. Ось для чого мені ваші очі і вуха на тому обіді. Та чи можу я розраховувати на вас у виконанні ще однієї місії?

Марко поплескав по кишені пальто, до якої поклав згорток із банкнотами.

— Пане Дейч… Після такого щедрого гонорару це запитання не має жодного сенсу.

— Гаразд, — продовжив Арнольд, — у Парижі ви матимете ще одну місію — зустріч із нашою людиною. Місце зустрічі — вулиця Волонтерів, 23. То невелика приватна галерея. Там часто буває творча інтелігенція, тож ваша поява не приверне зайвої уваги. Ви якийсь час розглядатимете експозицію, а потім запитаєте у власника галереї, коли знову буде виставлена картина «Прекрасна фермерка».

— Гаразд, — згідно хитнув головою Швед, — «Прекрасна фермерка».

— Ви поцікавитеся у галериста, — вів далі Арнольд Дейч, — як скоро збирається він на зимові пленери до Берліна і чи не має бажання побувати у Великій Британії, бо його британські друзі, якщо знадобиться, готові організувати йому персональну виставку у Лондоні.

— Чудово! Зрозумів.

— Ну… тоді з нетерпінням чекатиму вашого повернення, Алексе. Зрозумійте мене правильно, я маю переконатися… Я мушу бути впевненим, перш ніж… — ледве вимовив Дейч, вкотре затуляючи обличчя носовиком, і вибухнув голосним чханням.

* * *

Як скоро збирається він на зимові пленери до Берліна і чи не має бажання побувати у Великій Британії, бо його британські друзі готові за потреби організувати йому персональну виставку у Лондоні — це те, що я маю запитати у їхнього зв’язкового — власника картинної галереї. Дейч вважає, що для початку мусить сам розібратися в усьому…

Марко нарешті розмотав шарф і стомлено гепнувся у крісло напроти Селфріджа.

— Брехня! — махнув рукою той. — Дейч бреше, Алексе! Не його це робота — розбиратися самому. Не його компетенція. Ба більше — гадаю, він вже давно доповів Центру про цей компромат на Тухачевського й отримав відповідні інструкції. Його «особисте прохання» слідкувати за Тухачевським під час обіду у совєцькому посольстві — одна з них.

— І якщо моє завдання у посольстві та похід до галереї взаємопов’язані, отой містер-художник скоро приїде до Лондона, щоб отримати усі необхідні інструменти «для зимового пленеру у Берліні», — докінчив Швед.

— Так… саме так… — Селфрідж щільніше загорнувся у свій домашній теплий кардиган. — Угу… — замислено промовив він, — бренді хочете?

— Н-ні… з мене і кальяну сьогодні досить, — похитав головою Швед. — Забагато богемного життя, як на один вечір, а мені ж за кілька годин летіти до Парижа…

— Ви казали, у Парижі та художня галерея за адресою Волонтерів, 23? — перепитав Селфрідж.

— Так.

— Там справді є картинна галерея, — кивнув головою Селфрідж, — такого собі художника Ніколая Глущенка. Наші цікавилися ним свого часу. Здається, він навіть ваш співвітчизник, росіянин.

— Я українець, — промовив Марко.

— Вибачте, я мав на увазі — українець… — поправив Селфрідж. — Так от, у того містера Глущенка справді є досить давні та непогані зв’язки у Берліні… Був час, коли він, за нашою інформацією, там не тільки мешкав, але й вів активну мистецьку діяльність… От що, Алексе. Нікому окрім вас не відомо, звідки взялися ці документи насправді. Гадаю, Дейч доповів у Центр і отримав наказ дати тим документам хід. У якийсь спосіб їх передадуть до Гестапо… Можливо, через цього художника Глущенка. Я чув, він близько знайомий із Гіммлером. Нам відомо, що той навіть йому альбом акварелей фюрера якось подарував…

— А далі?

— Далі… — стенув плечима Селфрідж. — Далі може бути так: Гіммлер, як і його заступник, Гайдріх, творчі люди… якщо так можна висловитися. Якщо компромат на совєцький генералітет їхніх рук справа, вважайте, наш конвертик майже пройшов повне коло. Звичайно, вони представлять інформацію Гітлеру в усій красі. Обмалюють перспективи… Ви ж розумієте, що може потягнути за собою звинувачення Тухачевского у шпигунстві?

— Звісно… І якщо ця ідея припаде до смаку фюреру… — промовив Марко. — Невдовзі документи про зрадницькі настрої червоних генералів і їхню готовність співпрацювати з Німеччиною за спиною совєцького керівництва повернуться до Сталіна готовим, оформленим компроматом на його опонентів…

— Воістину, Алексе, це може бути геніальна операція, яка увійде в історію, — усміхнувся Селфрідж. — Успіху вам у Парижі… Усе, що можу зараз сказати.

* * *

Цілком таємно.

25.01.1936

Лондон

Отто — Центру

Наш агент Денді повідомляє:

В Парижі на офіційному обіді в радянському посольстві Тухачевський вкрай здивував європейських дипломатів та журналістів нападками на радянське керівництво.

Зокрема, сидячи за обіднім столом поряд із міністром іноземних справ Румунії Титулеску, він казав наступне:

«Даремно, пане міністре, ви пов'язуєте власну кар'єру і долю своєї країни з долями таких старих, нікудишніх держав, як Велика Британія та Франція. Ми маємо сьогодні орієнтуватися на нову Німеччину.

Саме Німеччині найближчим часом буде належати гегемонія на Європейському континенті. Я переконаний, пане Титулеску, що Гітлер для усіх нас означає порятунок!»

Сидячи поряд із французькою журналісткою, мадам Женев'євою Табуї, Тухачевський багато розмовляв із Політисом, Титулеску, Ерріо та Бонкуром про повітряний пакт між великими державами та Гітлером. Він сипав медові слова нацистам і не припиняв повторювати мадам Табуї: «Вони (нацисти) уже непереможні!»

На це один із дипломатів зауважив мадам Табуї, що має сподівання: не усі росіяни думають так само, як Тухачевський.

Більшість присутніх були вельми стривожені відвертим ентузіазмом та риторикою маршала…

Центр — Отто

Зволікати більше не можна. «Прекрасна фермерка» має бути представлена у Лондоні якнайшвидше!

Цілком таємно.

Лондон

Отто — Центру

«Прекрасна фермерка» буде представлена на персональній виставці у Лондоні вже наступного тижня. Врученням квітів займеться Денді. Є пропозиція на пленер до Берліна відправити Галериста.

Центр — Отто

До Берліна відправляти Галериста не можна через його складний психологічний стан.

На пленер має поїхати Фермер. Підготуйте все необхідне для його успішної участі у пленері.

* * *

До Лондона «Прекрасна фермерка» прибула сама.

Наспіх організований для неї концерт у «Савої» не мав особливої промоції, однак то не збило з пантелику лондонських поціновувачів мистецтва. Яким дивом вони дізналися про її приїзд і бажання виступити перед місцевою публікою — можна було тільки здогадуватися.

Однак талант Надєжди Плевицької, як і легенди, що пов’язували її з царською сім’єю, у Лондоні ще добре пам’ятали. А трагічна загибель російського імператора та його родини лише додавала співачці драматичного ореолу.

Вона співала для російського царя Миколи II — цей залізний аргумент діяв безвідмовно і магічно. Власне, так і було зазначено на афіші Плевицької, що днем раніше з’явилася на вході до «Савою».

В еміграції Плевицькій та її чоловікові, білогвардійському генералу Ніколаю Скобліну велося не з медом. Усі свої заощадження вони вклали у купівлю маленької ферми в передмісті Парижа (звідси і ті дурнуваті агентурні псевдо, надані їм Луб’янкою, — Фермер та Фермерка).

Їхнє господарство ледве животіло і не приносило жодного прибутку, але усе різко змінилося у 1930 році, коли до них на ферму раптом завітав давній бойовий друг й однополчанин генерала Пьотр Ковальський.

Скоблін не знав, що бойового товариша ще у 1918-му завербували специ з ЧК і тепер, коли парижська резидентура дуже потребувала людину, яка була б своєю у найвищих колах білогвардійського руху, Ковальський згадав про Скобліна як про найбільш підходящу кандидатуру.

Що й казати, Ніколай Скоблін близько знав Кутепова та. Врангеля, входив до найповажніших білоемігрантських організацій.

Ковальський довго не ходив колами, бо одразу оцінив ситуацію: Скоблін та Плевицька ледь трималися на плаву і на цьому можна було зіграти.

До того ж вербування білогвардійських офіцерів відбувалася старим перевіреним способом, розробленим ЧК ще у 1918-му. Офіцерська честь та бойове побратимство — ці речі усе ще цінувалися і торкалися найпотаємніших струн емігрантської душі.

— Росія в небезпеці, друже мій! — почав свою нехитру промову Ковальський. — Іноземці, як і раніше, хочуть поділити її поміж собою. Ми з вами, Ніколя, були в Білій армії, пройшли справжнє пекло, а воювали на користь Англії і Франції. Чи не так? Тепер французи дають нам прихисток, немов російські офіцери — злидні у них на утриманні. Ви ж розумієте, вони сподіваються ще раз використати нас проти Росії.

— І що ви пропонуєте?

— Я не пропоную, я закликаю вас до єдино вірного рішення, Ніколя! Ви знаєте, що ми, сімдесят відсотків офіцерів генерального штабу, створили Червону армію, зміцнили її своїми військовими талантами та уміннями, вигнали з Росії інтервентів! Ніколя… якби ж я вас не знав! — продовжував Ковальський, — Ви людина честі, ви здібний офіцер… Ви повинні працювати з нами. Ви нам дуже потрібні! До того ж я пропоную вам співпрацювати не просто так, а за досить щедрий щомісячний гонорар у франках та доларах. Погодьтеся, не у вашому становищі відмовлятися від такої щедрої пропозиції…

І він погодився.

Генерал Ніколай Скоблін, білогвардійський офіцер, став агентом НКВС.

Намагався не думати, що чекатиме його попереду, хоч особливих ілюзій він не мав. Занадто добре розумів: те, на що підписався, — відверта зрада своїх й одночасно повна залежність від тих, московських.

Та вже скоро Скоблін почав отримувати перші інструкції. Поки що завдання були нескладними, передбачали елементарний збір інформації про високопоставлених офіцерів, провідників білогвардійського руху, їхні плани та контакти з політичними й військовим діячами Франції та Англії.

«Друзі» з Луб’янки не скупилися на гроші і щедрі аванси, що не гірше за горілку притупляли його нічні докори сумління.

Ковальський з’явився на фермі знову вже за якихось кілька місяців. Із новою пропозицією. Тепер він від імені московскіх товаріщєй запрошував до співпраці й дружину Скобліна Плевицьку.

На відміну від чоловіка, вона погодилась легко і безстрашно, хоч усе ще не зовсім усвідомлювала, в чому полягатиме її роль, що їй належатиме робити.

Та усе це нагадувало Плевицькій захопливу пригоду після нудних сірих буднів на фермі, де вона марніла без колишнього богемного життя.

* * *

Едіт Тюдор-Харт відверто нудьгувала.

Різдво давно минуло, січнева погода — собаку з дому не виставиш… Усі замовлення виконані ще до новорічних свят, жодного клієнта у студії вже кілька тижнів. А тут ще й недавні похорони Георга V звели нанівець усі її сподівання: лондонцям з їхньою буржуазною ментальністю не до розваг, у траурі та скорботі, наче кожен у цьому місті — сам член королівської родини!

Вона зателефонувала додому дізнатися, як там Майкл. Нянька сповістила: усе спокійно, не вередує.

Раз-по-раз, кидаючи поглядом у вікно, Едіт зітхала, бо навіть на завше людному тротуарі перед її фотостудією не було ні душі.

Останнім часом справи йшли не так добре як бажалося. І хоч її фотомайстерня та фотографування були таким собі прикриттям, вона попри усе любила свою роботу.

Зараз це була б для неї гарна можливість відволіктися, перевести дух, приспати ненависних демонів, що час від часу виривалися на волю і нуртували в її душі.

Справи у резидентурі йшли поволі, та її керівник Арнольд Дейч не нарікав: тихше їдь — далі заїдеш. Лондонська резидентура збирала розвіддані з усієї Великої Британії, добре налагоджена агентурна мережа працювала як годинник. Лише у Лондоні резидентура послуговувалася донесеннями вельми поважних осіб, багатьох із яких знайшла та завербувала саме вона, найуспішніша «мисливиця за головами» Едіт Тюдор-Харт!

Проте Едіт вже давно не відчувала радості. Вона наче вперлася головою у стелю.

Що далі? Який розвиток? Скільки ще потрібно резидентурі агентів?

Кембріджська та оксфордська професура, студенти, журналісти респектних британських видань… їх у Лондоні не так вже й багато. А справді якісного матеріалу — і поготів!

Завдання з Гарретом Джонсом у 1933-му Едіт завалила.

За наказом Дейча намагалася під’їхати до нього на «рябій козі», та містер Джонс із притаманною йому холодною британською ввічливістю лише вказав їй на двері.

Після поїздки до СРСР та публічного викриття ним у британській пресі фактів голоду на теренах совєцької України Джонс немов передчував свою близьку загибель і був до чорта обережним. Він, здавалось, крізь свої окуляри навчився бачити людей наскрізь, тож одразу здогадався, ким насправді є і що насправді пропонує йому миловидна фотографиня в обмін на безпеку у рідній країні…

Даремно він не погодився! Прожив би ще трохи. А так… він сам підписав собі вирок. Смерть наздогнала його за два роки у Маньчжоу-Го від рук совєцького агента. А Джонс йому довіряв….

Подейкують, перед тим як застрелити, містеру Джонсу повідомили, що то помста за його патякання.

Хоча, звісно, Едіт не могла гарантувати, що навіть приставши на пропозицію лондонської совєцької резидентури, містер Джонс залишився б живим.

Часом Едіт думала: якби почалася війна, вона б збадьорилася, стала знову потрібною, незамінною, у неї з’явилася б купа нових завдань… Бо клятий Дейч згадує про неї лише тоді, коли припече!

Але на Туманному Альбіоні поки що ніхто не веде військових дій. Усе вирішують дипломатично і максимально коректно. Навіть червоні демонстрації корисних ідіотів із Компартії поліція розганяє по-джентльменськи — швидко та безкровно. Не так, як у Берліні.

Дейч якось розповідав: дівчину, що на вулиці роздавала агітки та продавала партійні газети, поліцейські затримали, привели до відділку, напоїли гарячим чаєм, нагодували канапками, попросили написати усе, що вона може пригадати… Вона сказала, що неграмотна, що не вміє ні читати, ні писати. І вони її відпустили, придурки! Ба більше, делікатно попросили більше не займатися подібним!

О так, англійці — не німці. Вони нізащо не проміняють свій спокій та традиційний файв-о-клок на демонстрації та якусь непевну боротьбу за чужі їм ідеали!

І хоч Едіт вдалося схилити до співпраці із совєцькою розвідкою не одного поважного лондонського професора та посадовця, вони, наче заведені, не втомлювалися повторювати: розсудливість — головна англійська властивість і якщо їхня діяльність шкодитиме Великій Британії… Тьху!

Британці і справді, наче ненормальні, пишаються своєю історією, своєю культурою, своїми королями, своїми традиціями, своєю клятою англіканською церквою…

«Повстаньте, гнані і голодні, ми свій, ми світ новий збудуємо…» — це не про них! Бо англійців цілком і беззаперечно влаштовує їх старий, прогнилий наскрізь консервативний світ із монархами, лордами, ранковою вівсянкою, вінками з гостролисту та пудингом на Різдво.

Едіт це постійно намагалася пояснити Арнольдові Дейчу.

Так, Лондон став, мабуть, найспокійнішим і найнуднішим містом у світі!

Та й останнім часом, що гріха таїти, Едіт не дуже таланило на справді цікавих людей, а тих, якими завдяки їй збагатилася агентурна мережа, Дейч віддаляв від неї і забороняв подальші контакти. Будь-які. Навіть випадкові.

Так і сказав.

Вона відчувала, що кисне і чим далі — то більше стає непотрібною.

Ще трохи — і Дейч взагалі відсторонить її, «заморозить»…

Стосунки з благовірним теж не клеїлися. Після повернення Алекса Тюдора-Харта з Іспанії вони віддалилися, стали чужими. Спали у різних кімнатах, зустрічалися хіба за сніданком, бо вечері в Алекса завжди були деінде, з поважними колегами — лікарями чи… та яка різниця, з ким!

А ще більше їх роз’єднував син, хлопчик, що народився з розумовими вадами. Алекс Тюдор-Харт, попри те що сам був лікарем, вважав Майкла неабиякою ганьбою.

Він соромився не лише сина, але і її, дружину, яку пригрів наче приблудну кішку. Дав їй своє ім’я, статус, а вона не змогла здійснити найпростішого, того, на що здатна остання лондонська шльондра, — народити йому нормальну дитину! Здорового спадкоємця!

Алекс якось сказав їй, що, можливо, вона і є лондонська шльондра, бо Дейч прозоро натякнув йому, що Едіт ніколи не була святою та божою… Отже, і це дитя може виявитися не від нього і бути їй покаранням за гріхи та безсоромність.

Він ще не наважувався сповістити їй прямо, що поміж ними усе скінчено, та Едіт прекрасно це зрозуміла. Вона не ставила зайвих запитань, не присікувалася і не влаштовувала істерик.

Для хлопчика знайшла надійну кваліфіковану няньку й усе облаштувала так, щоб ні Алекс, ні вона сама не бачилися з дитиною більше, ніж необхідно.

Що ж до самої Едіт, то вона прекрасно усвідомлювала: Алекс Тюдор-Харт давно відіграв свою роль у її житті. Він дав їй те, чого вона потребувала. І тепер, можливо, їй настав час рухатися далі…

Шукати нового.

Дедалі частіше у ці похмурі січневі вечори вона залишалася у фотомайстерні, варила собі каву, сідала у крісло і думала.

Думала про нього. Про іншого Алекса. Алекса Макміллана.

Його вона не бачила уже давно. Хіба могла читати його статті в «Обзервер» та іноді чула якісь уривки, згадки про нього від Арнольда Дейча.

Ні Алекс, ні його «Англійська троянда» більше не заходили до неї.

Він, звичайно, вів справи напряму з Дейчем. Вона ж, його дружина, занадто манірна, панська та непостійна, аби підтримувати дружбу з якоюсь фотографинею…

Едіт стиснула у руці горня з гарячою кавою, аж долоню запекло, і мимоволі подумала, що мусить щось зробити. Нехай навіть попри заборону Арнольда Дейча! Нехай навіть усупереч усім тим дурним шпигунським інструкціям!

Одного разу з Отто вона вже вчинила так. І це їй тільки допомогло. Вона наче вирвалася із пастки, стала вільною. Самоствердилася! І досить впевнено крокувала життям аж дотепер…

Якби тільки не Майкл… не ця нещасна дитина! Він наче і справді покарання за її гріхи, народився розумово відсталим!

Хіба вона сподівалася на таке? Хіба взагалі хотіла мати дітей від чоловіка?

Містер Тюдор-Харт — проклятий боягуз і брехун! Так, він не просто лукавить, він бреше, стверджуючи, що Майкл — виродок у його ідеальному родоводі, котрий своїм генеалогічним корінням сягає мало не Едуарда-Сповідника!

Та Едіт знає правду. Сама ж бо дослідила! По материнській лінії у родині Тюдорів-Хартів уже були безумці!

Чому вона не завагітніла тоді, від Отто? Чому від тієї глупої пристрасті не змогла з ним зачати здорову і нормальну дитину?

Обманути тоді ще закоханого у неї Алекса Тюдора-Харта було б нескладно…

Навіщо зараз їй цей тягар?

Вільною рукою Едіт змахнула сльозу зі щоки і перегорнула сторінки свого записника, що лежав у неї на колінах. Прекрасно! Жодних планів, жодних записів, жодних зустрічей! Так і здуріти можна!

Вона із сумом згадала, як давно не смакувала коктейлі у журналістському клубі, не фліртувала з тамтешніми завсідниками — репортерами та фотографами, давно не прогулювалася містом, взагалі давно не бувала ніде окрім дому і цієї клятої фотостудії!

Вона перетворилася на тінь, бліду тінь колишньої Едіт Тюдор-Харт, яка іскрилася посмішкою, була нестримною, сміливою і відчайдушною; мала великі надії і сподівання на майбутнє… А ще чудовий секс!

Те, чого давно у неї вже не було, відколи вона з явила на світ Майкла!

Едіт відчула, як клубок сліз і жалю підкочується до її горла. О, вона не заслужила такого життя! Вона варта більшого!

Вона ще достатньо молода і вродлива, щоб задовільнятися таким вбогим існуванням. Треба негайно розробити бодай якийсь план дій. І найперше — позбутися дитини і чоловіка! Розлучитися! Так, він, звісно, не залишить її голою та босою. Він буде змушений утримувати її і далі, а також оплачувати пансіон, куди вона відправить Майкла. І нехай увесь світ вважатиме її жорстокою матір’ю, це вище її душевних і моральних сил — споглядати у своєму домі спотворене безумством дитяче обличчя…

А сама? Що робитиме вона сама?

О… вона зробить усе можливе, щоб найближчим часом перетнутися з Макмілланом! Бодай побачитися з ним на мить!

Вона пустить у хід усі свої жіночі чари, усі свої принади…

Невже справді такий розумник і красень знаходить задоволення поряд із тією нудною, манірною англійкою? Невже вона не здатна усе переінакшити?

Чи не Дейч їй казав, що коли вона забажає, то здатна гори звернути? Чи не Дейч їй говорив, що часом боїться тієї сили і потуги, яка струменить в її діях? Тієї впертості, з якою вона береться за будь-що?

Чи ж не Дейчеві доводилося часом вдаватися до рукоприкладства, щоб зупинити її, бо коли вона, Едіт Тюдор-Харт, чогось бажала — все інше не мало жодного значення?

Едіт глибоко вдихнула, підвладна своїм думкам. Демони знову завирували у грудях, у голові… Наче сили додалося раптом…

Алекс Макміллан… Вона мусить змінити своє життя! Вона мусить отримати того, кого бажала ці кілька років! Алекс Макміллан!

Едіт розгублено закліпала і сутужно ковтнула повітря, що раптом застрягло у горлі великою твердою кулею… Вона незчулася, як прочинилися двері її фотомайстерні. Вона навіть не зрозуміла спочатку, то видіння чи її думки матеріалізувалися у якийсь магічний, незрозумілий, дивовижний спосіб…

На порозі стояв він. Той, інший Алекс.

Алекс Макміллан.

* * *

Фетр його капелюха, тепле кашемірове пальто і шарф були вологими від мряки. Тільки-но він зайшов до фотомайстерні, Едіт одразу вловила аромат його парфуму, і це відчуття мурахами відгукнулося по її тілу.

Холод вулиці увійшов слідом за Алексом і розтанув у теплі студії.

— Едіт? — мабуть, вперше за три роки він назвав її на ім’я, і від того вона здригнулася, наче прокинулася від сну. Бо й справді… що це було, як не сон?

— Едіт? — повторив він. — Ви тут? Зараз? Сама?

Скільки недоречних запитань одразу! Як дивно чути їх, зважаючи на те, що з Макмілланом вона не бачилась давно…

— Так… Я тут… зараз і сама, — відповіла вона, підіймаючись назустріч несподіваному гостеві, — я у своїй фотомайстерні… А отже у себе вдома. Чому вас це дивує?

Вона підійшла ближче, не зводячи погляду з його обличчя, з його посмішки, завмерла, немов кролик перед удавом.

— Здивований, що спромігся застати вас тут о такій порі, — просто відповів він.

— Те саме можу запитати у вас… Пане Макміллан… А що вас привело у таку пору до моєї фотомайстерні? — нарешті проказала вона, усвідомлюючи, що виглядає цілковитою дурепою з оцим своїм зачарованим поглядом.

Він і собі підійшов ближче.

— Я? — перепитав і наче сам здивувався. — Я їхав повз. Повз вашу студію… І побачив світло у ваших вітринах… Я подумав, що давно вас не бачив… Ми давно не бачились із вами…

Едіт нервово ковтнула повітря.

Від Алекса Макміллана пахло не тільки гарним парфумом, але й хорошим коньяком. Та він випивав!

— Друже мій… Ви наче захмелілий? — намагаючись приховати свою розгубленість, промовила вона, бо Алекс, якщо і випивав, то був недостатньо п’яним, щоб не розуміти, як збентежив її своєю появою.

Він гмикнув.

— Захмелілий? Гм… Так, є трохи… Ми з Флемінгом були у журналістському клубі…

Ч-ч-чорт… яка вона дурепа!

— Так, звісно, вибачте! — проказала вона. — Я просто розгубилася… Ніколи не бачила вас… «під мухою».

— А-а-а… — Макміллан зняв капелюха і, не питаючи дозволу, пройшов далі до кімнати, — так… іноді я собі дозволяю розслабитися. Флемінг у такі моменти просто незамінний друг. Але потім він завжди кудись зникає! І я залишаюся в гордій самотності…

— Алексе… — зачудовано промовила Едіт, — я вас не впізнаю! Куди подівся той зразковий сім’янин, якого я знаю?

— Заради Бога, Едіт, він нікуди не подівся.

— Що ж вас привело до мене у цю пору? — знову поцікавилася вона.

На мить Алекс Макміллан наче замислився.

— Що привело мене до вас у цю пору? Я просто хотів побачити вас.

Едіт знову нервово ковтнула повітря.

Він їй тепер нагадував Мефістофеля. Він наче прочитав її думки. Він наче сам викликав їх у неї!

— Алексе… Ви… Я… Я геть розгублена… — прошепотіла вона.

— Чому? Я просто повертався додому. І без надії сподівався зустріти вас. Тож коли побачив світло у вітрині вашої фотомайстерні… подумав, що це знак. Саме тому… ОСЬ! Я дістав квитки на концерт мадам Плевицької. Вона сьогодні у Лондоні. Співає у готелі «Савой». Залишається ще півгодини… — багатозначно додаввін.

Едіт облизала пересохлі губи.

— Ви… Ви запрошуєте мене на концерт мадам Плевицької? — повторила вона.

— Так… Чудова співачка. Я колись був на її концерті у Парижі, — усміхнувся Макміллан, — божественно співає!

— Але я… Навіть якщо я і погоджуся… Уявімо, що я погодилась… Я не одягнута, як належить… — Едіт розвела руками, відчуваючи себе цілковито безпомічною, мимоволі кинула поглядом на свою темно-зелену сукенку. Нічого особливого, звичайна, повсякденна… Ну, хіба смарагдові сережки врятують ситуацію…

Алекс підвівся, огортаючи її м’яким поглядом.

— Едіт… Ви прекрасно виглядаєте… Правда. Погоджуйтеся! Складіть мені товариство! Я прошу вас…

Протистояти йому схвильована до краю Едіт не могла.

— Я приймаю ваше запрошення, Алексе, — прошепотіла вона, — вам сьогодні страшенно таланить! Уже вдруге!

— Я знаю… — усміхнувся він. — Я взагалі везунчик…

* * *

Усю недовгу дорогу до «Савою» Едіт була занадто схвильована, аби щось говорити. Намагалася зрозуміти, що відбувається. Як сталося так, що її думки матеріалізувалися в одну мить.

Стільки місяців страждати, думати, мріяти… І ось… вона поряд із ним, в його дорогому красивому авто…

Уже в салоні вона зняла свою шубку. Та видалася їй занадто вбогою. Для такої події і такого супутника… Піде так…

Гм! Про завершення цього самотнього і смурного вечора концертом Плевицької у «Савої» у товаристві Алекса Макміллана вона могла лише мріяти.

Алекс також мовчки кермував і дивився вперед. Ні слова, ні погляду, наче роздумував над тим, чи не шкодуватиме завтра про те, що робить сьогодні. Едіт здалося, він уже шкодує. Та, під’їхавши до «Савою», Макміллан повернувся до неї.

— Едіт, ви можете змерзнути… Якщо не погордуєте, це хутряна горжетка моєї дружини… вона вчора забула її в авто. Накиньте на плечі… Вона пасуватиме до вашої сукні.

Від несподіванки Едіт розкрила рота. Думки шалено закрутилися у голові: як вона повинна зреагувати зараз? Образитися? Зніяковіти? Вдати, що не зрозуміла значення його слів, що манто належить його дружині?

— Едіт… — повторив він майже суворо, — візьміть!

Він навіть не питав її думки. Перехилився назад.

Там, на задньому сидінні лежало хутро і велетенський букет квітів.

— Не знала, що ви прихильник таланту Плевицької, — тихо промовила вона, зиркаючи на квіти.

Макміллан промовчав.

Плечі Едіт Тюдор-Харт огорнуло тепле розкішне хутро. Воно пахло його дружиною, манірною англійкою, яку вона вже ненавиділа. Едіт хотіла щось запитати, та він діяв занадто самовпевнено і швидко. Її рука розтанула у його долоні.

За кілька хвилин вони, наче справжня пара, прямували вестибюлем «Савою». Алекс тримав у руках букет, загорнутий у жахливий цупкий папір — з його витонченим смаком британця купити такий паскудний віник!

Едіт і сама почувалася жахливо: сукенка, черевички, чуже манто її дратували та додавали невпевненості. Здавалось, вона собі вже не належала, підвладна волі цього бездоганного чоловіка, що делікатно підтримував її за талію.

Усе відбувалося в імпровізованому концертному залі «Савою», де зібралася добірна лондонська публіка. Проте жодного знайомого обличчя Едіт не помітила. Це було добре, хоч вона і не сумнівалася, що у такому скупченні людей все одно знайдеться хтось із агентів Дейча, і той ще до ранку знатиме про її із Алексом походеньки.

Вона усе ще намагалася зібрати думки докупи, та коли на сцену вийшла Плевицька, її трепетний спів і близькість Макміллана геть збили Едіт з пантелику.

Залунали аплодисменти, їх змінили фортепіанні акорди.

Плевицька тим часом у співі переливала душу. Її меццо-сопрано було хвилюючим, і хоч Едіт дуже погано розуміла російську, перекладу не потребувала.

«Лєбьодушка»… — прошепотіла вона услід за конферансьє незрозуміле, незнайоме, схоже на поцілунок слово — назву наступної пісні. І у ту ж мить відчула, як тепла рука Алекса, під квітами, що лежали у нього на колінах, торкнулася її руки.

Цей дотик заважав дихати, думати, слухати…

Щоб хоч трохи внутрішньо заспокоїтися, Едіт взялася пригадувати, що чула про талановиту російську співачку. Здається, у котрійсь із французьких газет вона читала, що до більшовицького перевороту в Росії талантом Надії Плевицької захоплювався сам імператор Микола II, навіть іменував її за талант «курським солов’єм» і плакав, низько схиливши голову.

Раніше Едіт думала, що усе це могло бути сентиментальною вигадкою репортерів, таким собі журналістським прийомом, що мав на меті зворушити читачів, але тепер, слухаючи спів Плевицької, вона вже не мала сумніву у щирості того, хто писав ту статтю.

З часом Надія Плевицька припинила гастролі. Відсиджувалася разом із чоловіком на своїй фермі. Здавалося, світ забув і про неї, і про її талант. Та ось така рідкісна нагода!

— Дякую! — розчулено прошепотіла Едіт майже торкнувшись губами щоки Алекса, коли пролунав останній акорд і зал вибухнув аплодисментами.

Він мав би зрозуміти її емоції, за що вона йому дякує…

— Ходімо, ходімо, Едіт! — проказав він, посміхаючись. — У нас ще є важлива місія — подарувати співачці квіти.

* * *

Дорогою назад він знову мовчав. Наче нічого й не сталося, ніби то не він якихось дві години тому опинився на порозі її фотостудії і спокусив концертом Плевицької.

Навіщо це йому було потрібно? Навіщо приперся до неї «під мухою» і плів казна-що? Навіщо було пропонувати манто дружини, тягнути її до «Савою»? А букет? Що за ідіотський букет він приніс у подарунок співачці? Хто дарує букети у такій страшній обгортці?

А ця дивна фраза, яку Макміллан промовив, коли вони підійшли до Плевицької: «Квіти для прекрасної фермерки!»

Який жах! Плевицька у ту ж мить підвела погляд і якось дивно глянула на нього, мабуть, здивована тим, що зухвалий незнайомець наважився так її назвати.

Хоча, замість вперіщити Алексові тим букетом, вона лише люб’язно всміхнулася і так щиро подякувала за увагу до її таланту, немов почула найприємніший у світі комплімент.

— Едіт… Вже пізно… вас відвезти додому? — раптом поцікавився Макміллан. — Ви ж не збираєтеся ночувати у фотомайстерні?

Вона розгублено подивилася на нього.

— Що то було? — запитала нарешті.

— Що саме? — перепитав Алекс, не відриваючи погляду від дороги.

— Сьогоднішній вечір… «Савой»… Плевицька… Що то було?

— Як на мене, чудовий вечір у вашому товаристві, — промовив він, м’яко усміхаючись. — Хіба ні?

Едіт розгубилася.

— Так, звичайно… Прекрасний концерт. Але… навіщо? Навіщо вам усе це було сьогодні?

— Іноді я дію імпульсивно… — відповів Макміллан із лукавою посмішкою. — Але чому вас так збентежило моє запрошення?

Едіт судорожно вдихнула.

— Алексе… Не морочте мені голову! Думаю, у вашої дивної поведінки має бути якесь логічне пояснення… Спочатку я подумала, що… Але тепер ви мене зовсім збили з пантелику!

Макміллан зупинив авто. Навмисне у тіні, подалі від ліхтарів. Повернувся до неї. Вона завмерла, не розуміючи, чого чекати — поцілунку, обіймів… Чогось із того, що зазвичай роблять люди, усамітнившись…

— Едіт… Тобі подобається те, чим ти займаєшся? — запитав він несподівано.

— Що саме? — поцікавилась вона, здивована до краю навіть не запитанням, а його раптовим переходом на «ти».

— Ну… твоя фотостудія, робота на Дейча… — проказав він.

— Якесь дивне запитання! Ти ж і сам усе знаєш, Алексе… Для мене це взаємопов’язані речі, — перейшла і вона на «ти», хоча за три роки знайомства з Макмілланом жодного разу не наважилася цього зробити.

— Неправда, — похитав головою Алекс. Він обперся рукою на спинку її сидіння і замислено промовив: — Ти дуже чуттєва, романтична і витончена жінка. Навіть не знаю, у який спосіб тебе змусили працювати на Дейча, чи правильніше сказати, на совєцьку розвідку. І навіщо взагалі тобі це здалося.

Едіт підвела розгублений погляд на Макміллана.

— Не знаю, у який спосіб тебе змусили принести свій талант у жертву ідеалам пролетарської революції, — продовжував він, — але щось мені видається, то було зроблено не надто вишукано… Може, навіть брутально. Я не так часто спілкуюся з тобою, — додав, стишивши голос. — Не так часто, як хотілося б… Та кожного разу помічаю у твоєму погляді якусь печаль, невдоволення… І навіть… погано прихований біль.

Едіт дивилася на Алекса, намагаючись зрозуміти, до чого він хилить.

— Арнольд Дейч тобі так багато платить? Чи ти така ідейна? — знову запитав Макміллан, усміхаючись.

Усмішка у нього справді була особливою — м’якою, приємною і на диво дуже пасувала його мужньому обличчю.

Він обережно провів пальцями по її щоці, нахилився до неї ближче.

— Ну, Едіт?

Чорт! Її думки розлетілися по закапелках мозку. Вона ледве встигла втримати кілька… схожих на притомні.

— Спочатку платили зарплату, — стенула плечима, щоб додати своїм словам більшої впевненості та приховати хвилювання, — щомісяця і досить щедро. Потім, коли я вийшла заміж за Тюдора-Харта, відкрила фотостудію і почала заробляти сама — зарплату видавати припинили. Дейч сказав, що витрати збільшуються і тому їх необхідно оптимізувати.

— І ввів систему гонорарів, виплат за окремо пророблену роботу? — знову усміхнувся Алекс.

— Так… — хитнула головою Едіт. — Немає роботи — немає грошей. Крім того, у мій гонорар вже закладені представницькі та оперативні видатки. Але хіба то гроші…

— Справді?

— Так… Дейч вважає, що платні агенти ненадійні, що йому потрібні ініціативні та ідейні люди, які готові працювати без грошей.

— Як передбачувано!

— А що трапилось, Алексе? Дейч заборгував тобі твій гонорар?

Макміллан розсміявся, хитаючи головою.

Едіт подумала, що було б добре трохи відсунутися від нього. Його обличчя було занадто поряд і тепло його подиху заважало їй сконцентруватися.

— Тоді навіщо ти мене розпитуєш про усе це?

Він якусь мить мовчав, наче обдумував, що відповісти.

— Едіт… — промовив він тихо, — я британець, а не голодний пролетарій з пітерського заводу, що готовий працювати за варену картоплину. Інформація — то мій хліб. Я прекрасно заробляв і до знайомства з Дейчем, і уяви собі, розумію, що таке гонорар, а що таке представницькі й оперативні витрати. Це не одне і те ж. І мені кумедно споглядати те, що відбувається. Дейч плює усім в очі і хоче, щоб усі думали, що то божа роса.

— Я тебе не розумію… — прошепотіла Едіт і сама здивувалася своєму голосу, бо він затремтів.

— Едіт, навіть якщо на початку співпраця з Дейчем видавалася тобі доброю ідеєю, то сьогодні… як би то краще сказати… вона для тебе не варта і виїденого яйця. Тебе використовують. Більше того, дурять на гроші. І гадаю, надалі ситуація буде тільки погіршуватися, — безапеляційно промовив Алекс.

— Про що ти кажеш? — запитала вона, хоч добре все розуміла. Вона і без Макміллана знала, що ситуація з фінансуванням погіршувалася з кожним днем. У всякому разі — для неї.

— Кажу про те, — насмішкувато мовив Алекс, — що Дейч на свої запонки більше витрачає, аніж на оплату роботи агентів.

— То правда, — промовила Едіт, — а вимагає усе більше… Вважає, що я завдяки фотостудії можу навіть принца Единбургського завербувати.

— Мені прикро тобі це говорити, — зітхнув Алекс, — та, схоже, скоро ти справді станеш йому непотрібна. Я так розумію, ти привела для резидентури достатньо поважних людей, щоб тепер Дейч через них продовжував працювати серед лондонської еліти самостійно. Тому й економить на тобі.

— Звідки тобі про це відомо?

— Звичайна логіка і порівняння фактів. Нічого складного. Можливо, — продовжив Макміллан, — Арнольд ще деякий час послуговуватиметься тобою… Але не розраховуй, що цією роботою ти зможеш забезпечити собі майбутнє.

— Я знаю Арнольда давно, Алексе! — зібравшись із духом промовила Едіт. — Він не завжди був найкращим другом, але завжди піклувався про мене…

— А-ха-ха. Кажеш, піклувався? Ти хоч сама у це віриш? — гмикнув Макміллан.

— Чому? Чому? Навіщо ти мені оце зараз говориш? — знову повторила вона.

— Я тобі поясню, — продовжував Алекс. — Ти на початку становлення резидентури була наче його права рука, без тебе він не мав би ні агентів, нічого. Але тепер, сама подумай… завербована тобою професура Оксфорда і Кембриджа, впливові посадовці… Він уже це отримав. А тепер те, що потрібно Дейчу, вирішується вже не у твоїй фотомайстерні, люба.

Тепер він сам працює з тими людьми. Едіт, дівчинко, гряде велика буря. Дуже велика і страшна. Вона вже почалася. У Москві повним ходом ідуть чистки. Шукають зрадників, шпигунів, ворогів совєцької влади. Шукають не тільки серед простих людей, але й серед військових й політичних діячів найвищого рангу… Серед найближчих друзів самого Сталіна. Їх страчують за вигаданими, сфабрикованими звинуваченнями, не розбираючись. Сталін прибирає і зачищає усе, що може стати йому на шляху до абсолютної влади. Тож Розвідупр й ІНО НКВС навряд чи стануть винятком із правил. Їх також будуть трясти й пересівати, бо у розвідці працює багато головатих людей, які добре розуміють, хто такий Сталін. Так, ця хвиля поки що не торкнулася іноземних резидентур, але, гадаю, то справа найближчого часу. Може бути таке, що Дейч також потрапить під цей каток, постраждає і потягне за собою тебе… Розумієш? Не знаю, які у тебе стосунки з твоїм чоловіком, та якщо не дуже…

— Не дуже. Останнім часом, — повільно проказала Едіт.

— Ну от, бачиш? — мовив Алекс. — Я чув про твою родинну драму краєм вуха. То хто тебе захистить? Хто про тебе подбає? Дейч? Тюдор-Харт? Мова вже не про заробіток. Мова про твоє життя. З чоловіком у тебе не дуже, а якщо НКВС вирішить прибрати Дейча і він змушений буде переховуватися, тікати… як гадаєш, чи довго він проживе і чи буде для нього в пріоритеті твоє життя? Ти знаєш занадто багато, тому навряд чи тебе помилують… Тебе навіть, як Дейча, відкликати до Москви на Лубянку не будуть.

Едіт слухала Макміллана з широко відкритими очима.

— Хочеш, я розкажу тобі, як це зазвичай відбувається? — продовжував він. — Тебе у кращому разі застрелять на місці. У гіршому — викрадуть просто з твоєї фотомайстерні, доправлять до найближчої конспіративної квартири і катуватимуть у якомусь підвалі, допоки ти не надаси усі потрібні їм свідчення, що, наприклад, Дейч — подвійний агент. Британський, німецький, французький… значення не матиме. Ти усе підпишеш. А потім тебе знайдуть у канаві з простріленою головою.

— Але цього не може бути! — ошелешено прошепотіла Едіт.

— Може, — проказав Алекс, — зрештою, Едіт, не думай, що серед тих людей у Росії, звинувачених у шпигунстві чи зраді, яких щоденно пачками катують і розстрілюють без суду і слідства у підвалах Луб’янки, немає ідейних, вірних ідеалам пролетарської революції… Половина з них ті, хто ту чортову революцію робив, вербував найповажніших офіцерів царської армії…Та їх ніхто не щадить.

Алекс замовк.

— Боже, Боже… Ти, ти…. Ти говориш страшні речі! — проказала вона.

— Я говорю реальні речі, — відповів Макміллан. — А тепер ще раз. Дай собі відповідь: ти працюєш на Дейча за гроші чи за ідею?

Едіт витерла вологі від сліз очі.

— Ти нічого не знаєш! Ти зовсім нічого не знаєш! — прошепотіла вона.

Його брова поповзла вгору.

— То розкажи мені.

— Перед тим як я почала працювати на Дейча у Лондоні, — мовила Едіт, — мене позбавили можливості будь-якого вибору. Я фотографувала бідні квартали Відня для австрійської компартійної газети, і це була моя робота.

У той час лондонській резидентурі знадобилася вербувальниця. Я була знайома з Дейчем по Відню, але не знала, що він перебрався до Лондона й очолив резидентуру. Я видалася йому підходящою кандидатурою. Мене обманом змусили покинути Австрію, цілу спецоперацію для цього провели. Я навіть з батьками попрощатися не встигла.

Усе провернув один агент на ім’я Отто фон Фраузе. Він… не дуже добре повівся зі мною. А коли я опинилася тут, у Лондоні… Дейч мені просто не залишив вибору. Обіцяв безбідне життя в обмін на те, що я умію робити, — фотографувати й спілкуватися з людьми. І я це робила. Зрештою, вже потім я усвідомила суть того, що роблю… Але яке мені було до того діло? Я отримувала добрі гроші, непогано заробляла у фотостудії… Ти і сам знаєш. Ми з тобою так і познайомились, Алексе. Мною керували амбіції, бажання досягнути більшого… і навіть коли я дізналася, що Дейч зі мною не до кінця відвертий, я вирішила, що зможу переграти його, стати незалежною… Та, певно, часи змінилися, все якось поволі сходить на пси. Все втрачає сенс.

— Едіт! — гірка усмішка з’явилася на обличчі Алекса. — Стати незалежною у структурі НКВС? Ти хоч сама розумієш, що говориш? Схоже, ти так і не усвідомила, на кого працюєш насправді. Це не приватна контора Арнольда Дейча, а ти не наймана працівниця, яка може звільнитися, коли забажає! Ця резидентура — структура ІНО НКВС!

— Ти сьогодні геть збив мене з пантелику, Алексе! — похитала головою Едіт. — Я вже шкодую, що поїхала з тобою на той концерт. Усе починалося так добре, а зараз… ти просто вибив у мене опору під ногами…

— У тебе не було ніякої опори під ногами, Едіт, — промовив Алекс. — Ніколи. ІНО НКВС не набирає агентів для того, щоб давати їм якусь міфічну опору. Ти для них витратний матеріал, навіть якщо поки їх влаштовуєш.

— Скажи мені, а на чиїй стороні ти, такий всезнаючий і безстрашний? — спалахнула вона.

Макміллан гмикнув.

— Я — на своїй стороні, — проказав він. — Усе, що мене цікавить, — інформація для моєї аналітики в «Обзервер», і для цього співпраця з Дейчем дуже корисна. Допомагає складати докупи деякі факти, розуміти суть певних подій. Знаєш, для професійного журналіста цінний будь-який досвід і джерело іформації.

До того ж я класичний консервативний британець, і компартією чи торжеством ідеалів пролетарської революції мене не спокусити, так само і шантажувати складно, бо у будь-який момент я можу піти до Скотланд-Ярду чи МІ-6 і написати заяву про те, що мене, британського журналіста, переслідують агенти НКВС; назвати ім’я Арнольда Дейча… І коли резидентуру почнуть трусити британські спецслужби — йому буде не до мене…. А ти, Едіт? Ти так можеш?

Вона мовчки нахилила голову. Їй не було що сказати чи заперечити. Макміллан назвав речі своїми іменами. Власне, вона і без нього здогадувалась, що усе саме так, тільки не давала ходу тим своїм думкам.

— А концерт? — нарешті запитала вона. — Концерт Плевицької був лише приводом для цієї розмови?

Алекс похитав головою.

— Ти казала, тобі дуже не сподобався букет, який ми подарували Плевицькій. Занадто незграбний, важкий… До того ж квіти були загорнуті у жахливу цупку обгортку…

— Так. Букет і обгортка справді були жахливі.

— Справа у тому, що Плевицька — не просто співачка, Едіт, — промовив він. — Як і її чоловік, вона агентка НКВС. Агентка на псевдо Фермерка. Їх завербували ще на початку 30-х, тож… В отій жахливій обгортці я на прохання Дейча передав Плевицькій певні документи. Тонкий вишуканий папір не зміг би приховати аркуші.

— То твої слова «Квіти для прекрасної фермерки» були умовним сигналом, аби вона зрозуміла, що то за букет?

— Саме так. А концерт у «Савої» твій друг Дейч спеціально організував для того, щоб я зміг без зайвих клопотів передати їй ті документи. Як бачиш, Дейчу не довелося вигадувати велосипед. Як і возити безцінний компромат туди-сюди Європою. Візит Плевицької до Лондона теж не викликав ні в кого підозри. Російська співачка в еміграції зрідка дає концерти, щоб звести кінці з кінцями… Що тут такого?

— Ти сказав… компромат? На кого? — здивовано перепитала Едіт.

— Компромат на одного з поважних совєцьких воєначальників, який стоїть на заваді Сталіну. У Кремлі його хочуть звинуватити в співпраці й таємних домовленостях із німцями, бажанні усунути Сталіна від влади, здійснити державний переворот і що там ще. Фермери отримали завдання підкинути компромат Гестапо. Ті, зі свого боку, навряд чи проґавлять таку нагоду, і до Сталіна ці папірці можуть повернутися справжнім серйозним обвинуваченням. Тож якщо усе складеться, почнеться новий виток репресій серед совєцьких військових найвищого еталону… Усе, як бажає Сталін.

— І ти це зробив? — здивовано перепитала Едіт.

— Ми це зробили разом, люба, — усміхнувся Алекс. — Я і ти.

— Господи! Але ж я не знала…

— Тепер знаєш… — розвів Макміллан руками.

— Але навіщо? Навіщо ти вплутався в таке?

— Усе дуже просто, — проказав Алекс, — я спокусився на прохання Дейча передати ті документи лише з однією метою. Ненавиджу усю цю теперішню совєцьку шушару, які 6 пости вона не займала і як би не іменувалася. Вони спотворили усе, що могли. Не мине і року, як совєцький генералітет почне лихоманити. І коли полетять голови й увесь світ буде перебувати у повному здивуванні, що за мана відбувається в совєцькій Росії, бо страту генералітету за звинуваченням у шпигунстві не приховаєш, як голод у 33-му, я матиму гарний матеріал для «Обзервер», у якому поясню усій Європі, хто є насправді Сталін. Як він нищить власних генералів, фабрикуючи проти них звинувачення, як руками розвідки ті наклепи перетворюються на повноцінний компромат… Я відслідкую увесь цей шлях і матеріал буде захопливий. Я тобі обіцяю.

— Ти забув, що сам будеш причетний до цієї крові… — ледь стримуючись, вигукнула Едіт. — Тебе викриють одразу, як тільки матеріал надрукують! Ти ж, власне, передавав той букет із документами Плевицькій!

— Едіт, — поблажливо усміхнувся Макміллан, — мені неприємно тобі це казати, однак невже ти думаєш, я не зможу викрутитися? Я скажу: гадки не мав, що у букеті секретне послання для Гестапо, адже це ти запропонувала мені супроводжувати тебе на концерт до «Савою»!

— Я? — ошелешено перепитала Едіт.

— Звісно, ти. Як джентльмен я не зміг тобі відмовити. Та й букет той придбала ти, просто попросила мене вручити його Плевицькій. Розумієш? Едіт, я британський журналіст. А ти — агентка совєцької резидентури, що емігрувала з Австрії до Лондона для налагодження агентурної мережі… То як гадаєш, чиєму слову повірять мої добропорядні співвітчизники, читачі «Обзервер», га? Моєму чи твоєму? Я не хочу тебе засмучувати. Просто розповідаю, як воно може бути… Крім того, я одразу заявив Арнольду Дейчу, що хочу мати певну страховку від звинувачень у непорядності.

— І… що він сказав? — розгублено запитала Едіт.

— Дейч сказав: візьми із собою Едіт Тюдор-Харт. У разі чого усе валитимеш на неї… На ній стільки лайна… Одним більше, одним менше… Скажеш, що то вона запросила тебе і ти уявлення не мав, що у букеті. У разі чого, мила моя, Дейч звинуватить тебе у подвійній грі… От і все.

Едіт Тюдор-Харт уже не приховувала сліз.

— Божевілля! Справжнє божевілля! І ти це зробиш?

— Звісно, зроблю. За певних обставин, звісно. Але зроблю, не сумнівайся.

— То яка мені різниця, Алексе, хто мене погубить — Арнольд чи ти? Яка різниця, хто мене знищить, коли усе станеться так, як ти кажеш, і вийде твоя викривальна стаття… Навіщо ти зробив мене причетною до цього?

— На, візьми і витри сльози, Едіт, — Макміллан дістав з нагрудної кишені пальто носовичка. — Різниця є. І величезна. Бо я тебе, на відміну від Арнольда Дейча, нищити не збираюся. Я пропоную тобі змиритися з тим, що сталося, й увімкнути мізки. Якщо, звісно, ти справді хочеш щось змінити у своїй теперішній життєвій ситуації. Я пропоную тобі роботу, гідну оплату і безпеку, звісно. Безпечне майбутнє. У разі проблем ти будеш під захистом і тобі не доведеться боятися за своє життя.

— Ч-ч-чорт! Ти працюєш на британську розвідку! — вигукнула Едіт. — Ну, звісно! От дурепа, як я раніше цього не зрозуміла? Ти працюєш на британські спецслужби! Господи… Увесь цей час!

— Немає за що себе картати, — похитав головою Алекс. — Картатися будеш, якщо відмовишся від моєї пропозиції.

— А що я маю робити?

— Нічого з того, що б ти не робила раніше, — стенув плечима Макміллан. — Ти усе ще вхожа до Арнольда Дейча як його старий друг і соратниця. Продовжуй співпрацювати з ним, виїдай йому мозок своїми скаргами на погане фінансування. Але тепер ти маєш собі зафіксувати наступне: мене цікавить кожен папірець на його столі. Мені потрібні імена усіх завербованих тобою для резидентури Дейча. Усіх, кого ти водила до нього на зустрічі, а надто тих, кого Центр затвердив як повноцінних агентів. Усіх, хто сьогодні уже співпрацює із резидентурою. Усіх без винятків: консьєржки, садівники, секретарки, водії, професура, службовці, члени парламенту… Усе, що тобі відомо, Едіт. Усе, що за ці кілька років твоєї діяльності пустило пагіння й обплело Лондон і Велику Британію. Мені потрібна уся вибудована твоїми з Дейчем руками агентурна мережа!

Едіт Тюдор-Харт мовчала.

— Ну, чого ти мовчиш? — запитав Алекс. У голосі — ні тіні знущання чи зверхності. — Говори, Едіт, говори. Я маю знати, що ти думаєш…

— А якщо я відмовлюся? — прошепотіла вона. — Уб’єш мене?

— Ой-й-й… — зітхнув Алекс. — Господи, знайшла вбивцю! Як ти розумієш, я не великий поціновувач кровопролиття, шантажу й погроз. У всякому разі не стосовно жінок. Це грубо і недостойно, тому я ніколи не маститиму об таке руки. Але скажу так, як є. Я запропонував тобі гідний спосіб уникнути того пекла, в якому ти можеш опинитися через Дейча вже зовсім скоро. Якщо пристанеш на мою пропозицію — ми обговоримо всі деталі, суми твоїх гонорарів… і коли гримне грім — ти, обіцяю, спостерігатимеш за усім з безпечної відстані, цілковито захищена. У разі ж твоєї відмови, як би то сказати делікатніше… я змушений буду доповісти про це. І ти більше не являтимеш для моєї контори жодної цінності, тому я навіть не знатиму, коли і в який спосіб тебе вирішать прибрати. Для цього є спеціальні люди, Едіт. Не хотілося б одного ранку прочитати у газеті, що відому фотографиню знайшли на березі Темзи з простреленою головою.

* * *

Марко ледь встиг переступити поріг і зняти капелюха, як у тиші принишклого холу почувся дзвінок. У нічну пору телефон, здавалось, лунав так само голосно, як пожежна сирена.

— Ч-ч-чорт! — прошепотів Швед собі під носа. Кинувши на стільця шарф та капелюха, він кинувся до телефонного апарату.

— Ну, вона погодилася? — почулося у слухавці замість привітання. Голос Селфріджа був застудженим, трохи хрипким, однак зовсім не сонним. — Перепрошую, Алексе, — запізніло проказав він. — Я, певно, своїм дзвінком розбудив вам усіх домашніх, але я не міг чекати аж до ранку.

— Нічого, — Марко стомлено потер очі, — я й сам би вам зателефонував. Тільки-но зайшов додому. Так, вона погодилася й усе підписала. Гадав, буде істерика, сльози… та все обійшлося. Вона, на диво, виявила більше розсудливості, ніж я сподівався.

— Отже, почнемо потроху освоювати червону павутину, — проказав Селфрідж. — А що там з?.. Усе гаразд?

— Так, букет подаровано.

— Отже, тепер лише справа часу, коли усе почнеться.

— Так, — промовив Марко, — і я не маю жодного сумніву щодо фіналу цієї п’єси… Хіба що наші німецькі друзі раптом захочуть виявити порядність… Та це якось малоймовірно…

— Чудово, — промовив Селфрідж, — я трохи хвилювався, але тепер можу прийняти ліки і спокійно вкладатися спати.

— Добраніч…

Швед стомлено всівся на стілець і якусь мить дивився невидющим поглядом перед собою.

Отже, справу зроблено. Тепер потрібно просто чекати. Чекати… Це завжди найважче. Але те, що Сталін включився так енергійно, додавало впевненості, що фінал може бути цілком передбачуваним і той самий Сталін руками своїх підручних доведе гру до логічного завершення.

За якийсь час бунтівного маршала Тухчевського, а разом із ним й інших офіцерів керівного складу Червоної армії може буде знищено як німецьких шпигунів, як фізичну загрозу самому вождю та державному устрою СРСР…

Найкумедніше те, що у Кремлі годі й шукати більш пронімецької людини, ніж Сталін. Хіба не він вітав співпрацю з Німеччиною від моменту смерті Леніна? Його бачення не змінилося й тоді, коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконання у необхідності дружби з Берліном.

Та коли навіть він і здурів у прагненні безроздільної влади новітнього диктатора, то у будь-якому разі для української справи це може піти тільки на користь. Українці й самі можуть шукати союзу з Німеччиною, як того вимагає історичний момент й тверезий прагматичний розрахунок. Якою б неприємною й небажаною не видавалася співпраця з Третім рейхом, німцями та усім їхнім ресурсом, просто гріх не скористатися можливістю!

На цей союз треба погоджуватися в усіх аспектах, а надто у військовому, щоб українські вояки могли отримати у німецькій армії гідний вишкіл та опанувати воєнне ремесло. Як же інакше, без зброї, неуками можна вибороти свою державу?

Марко добре знав, що Євген Коновалець не був у захваті від можливої військової співпраці з німцями і повсякчас наголошував, що усе те може виявитися примарною ілюзією. Більш ніж обережно до такої можливості ставився й еміграційний уряд УНР, й натомість ратував за розбудову власних, суто українських військових формувань…

Господи… за які гроші?! Де узяти необхідні фінанси, щоб ті українські військові угрупування можна було створити?

Навіть добуте ним тарнорудське золото давно кануло у забуття… Пішло на допомогу українському підпіллю, емігрантським колам, оперативну роботу спецслужби, кур’єрів і зв’язкових, на вироблення потрібних документів, ба навіть на банальні хабарі при перетині кордонів.

Усе, що від скарбів Святої Маргарити Шотландської залишилося на згадку, — дорогоцінна брошка із смарагдом, яку взяв самовільно для Елізабет. Вона іноді пришпилювала її до коміра пальта чи скріпляла нею хустинку.

Більше нічого… усе розійшлося на бездонні потреби української справи. То чому б сьогодні не скористатися можливістю і не вишколити українських вояків за чужий, німецький рахунок?

Як людина, що знала війну й пройшла військовий вишкіл, Марко підтримував ідею співпраці з німцями. Це видавалося йому цілком реалістичним і ймовірним, якщо постійно тримати в голові, заради чого усе це затівається. Та звісно, не йому то вирішувати.

Скажуть ні — то ні. Наразі його справа маленька.

Він і так зробив усе, що міг…

Щось тепле і приємне торкнулося його обличчя. Знову і знову.

Марко швидше інстинктивно, ніж свідомо вхопив Елізабет за руку.

Вона нахилилася над ним, цілуючи його в очі і чоло.

— Маркусю, ти ж не спатимеш тут на стільці біля телефонного апарату?

— Що? Лізо? Я задрімав? — перепитав він, підіймаючись.

— Як бачиш, — усміхнулася вона. — Я чула, як дзвонив телефон, потім твій голос… А потім все стихло… І я подумала, що ти у бібліотеці, в кабінеті чи ванній… А ти тут, дрімаєш на стільці!

Марко зітхнув.

— Господи… як був, у пальті… Телефонував Селфрідж, щойно я увійшов. Я перекинувся з ним кількома словами… і, вочевидь, задрімав…

— А ще від тебе пахне коньяком, — тихо мовила Елізабет.

— Пусте… — похитав він головою, — я не пив ні краплі. Так, трохи для запаху рота пополоскав…

Вона розсміялася.

— І як? Спрацювало?

Марко розвів руками.

— Так. Спрацювало. А тепер повертайся до ліжка, я прийму душ і скоро піднімуся до тебе. Підлога холодна! Біжи! Немає чого босоніж тупцяти…

У ванній, ставши під гарячі струмені, нагадав собі, як із Лізою мешкали у тому «канарковому» будиночку під Варшавою і, повертаючись із Остапенком за північ, отак само він приймав душ, змиваючи із себе усе, з чим не хотілося йти в ліжко до Лізи. Усе як зараз…

Вона не спала, чекала його.

— Маркусю, перша година ночі… Чого ти сьогодні так довго? — прошепотіла, тулячись до нього.

— Пробач… Були нагальні справи, — проказав, не вдаючись у подробиці. — Ти ж знаєш, я не великий прихильник вештання Лондоном, коли ти отут, в тепленькому ліжечку чекаєш на мене…

— Щось сталося?

— Нічого нового.

— Я сьогодні отримала лист від батька… — показала вона. — Переказує тобі і Маргариті вітання, каже, що зможе скоро приїхати.

— Це добре, — проказав, пригортаючи Лізу до себе. — Нехай вже б і залишався у Лондоні. Скільки йому років, щоб у всі ці ігри бавитися? Он із Селфріджем сидів би собі у конторі як золотий запас МІ-6 і керував парадом…

— Ти наче мого батька не знаєш! — пхикнула Ліза. — І з Селфріджем вони, ага, якраз насидять удвох… Але так, я за ним скучила страшенно. І добре було б, якби він до Лондона повернувся.

1938 рік, вересень

готель «Людвиг Баварський», Фюсен, Баварія

Формаліном смерділо нестерпно.

Отак штиняло хіба у мрецькій Кренцеля у Кам’янці.

Різкий, всюдисущий, цей сморід буквально виїдав очі. Просочувався у мозок і примушував думки дерев’яніти.

Смерділо з-за дверей секційної; напевне, патологоанатом саме працював.

Марко пройшов кілька кроків тьмяно освітленим старими гасовими лампами коридором, і кожен його крок повторила моторошна луна.

Похила арковидна стеля була майже над головою, варто простягнути руку вгору — і він би зумів її торкнутися…

Це ж треба! Зовсім як у Кам’янці!

Марко добре пам’ятав той свій візит до Кренцеля, коли Олеся Біличенко застрелила Єву Головацьку.

Смерть ще зовсім юному Шведові доводилося не раз бачити і на Великій війні — страшну, потворну, криваву… Не раз і йому доводи лося ставати причиною смерті інших. І не завжди то були відверто вороги — совєцькі агенти чи провокатори.

Ще пластуном розвідувальної роти (по суті, диверсантом) він, виконуючи свій військовий обов’язок, мусив знімати ворожих вартових одним міцним захватом шиї і різким поворотом голови супротивника, даруючи йому безболісну, миттєву смерть.

У вмінні того блискавичного захвату і швидкого руху Маркові не було рівних.

Сам не розумів, звідки то у нього такий талант — майстерно і швидко вбивати… У гімназії привчали до фізичних вправ, навантажень, навчали прийомів греко-римської боротьби, а дядько Альбер заохотив його до англійського боксу. Але отак… звідки воно у нього взялося, це уміння?

Іноді на війні, якщо того вимагала ситуація, доводилося діяти ще рішучіше: одним швидким рухом нагостреного до стану бритви швейцарського ножа. Лезом по шиї… ч-ч-чик!

Криваві бризки миттєво перетворювалися у кривавий фонтан і тіло ворога обм’якало у сталевому обручі Маркових рук, ще якийсь час билося в останніх конвульсіях, з перерізаної шиї виривалися хрипи, булькотіння…

Та він не мав часу споглядати, ненавидіти, а тим паче тішитись тій смерті. То був його обов’язок — безшумно зняти ворожих вартових.

Або сьогодні він, або ж завтра ворожі диверсанти, не панькаючись, порішать їх.

То була війна. Війна, що перетворила українців на розмінну монету, на гарматне м’ясо, а благодатну українську землю на поле бою іноземних держав, іноземних государів…

У його батька, Олексія Шведа, з Марком про це завжди була розмова коротка. Батько, на відміну від матері, не витав в ілюзіях.

«Живий? Слава Богу! В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Хочеш посповідатися по-бабчиному, по-протестантськи, наодинці, чи підеш із нами зрання до костелу?»

Сам. Бо ж прабабця Гелена завжди йому читала з Біблії, як був малим:

«Один-бо Посередник між Богом і людьми, Чоловік Ісус Христос…»

ОДИН!

Не ксьондз, не батюшка, не апостоли, не святі та блаженні, бо й вони смертні є чи були, що потребували спасіння Господнього та прощення гріха. А тілько один Господь Ісус — безгрішний, тілько Він один є Посередник!

Бо ж якщо окрім Христа є стільки заступників та покровителів, якщо можна молитися окрім Господа ще до когось, то для чого ж тоді Ісус страждав на Хресті? Задля чого вмирав у муках і воскресав для нашого виправдання, коли Його Посередництво будь-ким іншим замінити можна?

І ще додавала бабця Гелена з Євангелія від Матвія:

«А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися Отцеві своєму в таїні…»

Найгірше почувався, коли, повернувшись додому, втрапив у мамині обійми. Вона цілувала його обличчя, очі, щоки, тулила його руки до свого лиця. Приходила ще до світання, сідала біля нього сонного і гладила волосся, як у дитинстві…

Колись воно у Марка було кучеряве і біляве, як пух у кульбабки… То все польське коріння матері — з тієї сторони були всі біляві і блакитноокі. Марко вдався до маминої родини. А з татового боку родина вся — кароокі, чорняві та смагляві. Вишневецькі. Колись можновладні господарі України-Руси та навіть на певний час — Московії.

Мамину ласку було терпіти нестерпно тяжко. Мамо-мамо… Якби ти знала, скільки душ я оцими руками погубив… Навіть отого, зі щербатими зубами, обпоєного «балтійським чайком» революційного матроса під Крутами. Навіть її… Олесю… Олесю Біличенко… «Червону Офелію»…

Кроки лунко розліталися сполоханими птахами. А він усе йшов і йшов тим довгим прямим, як натягнута струна, коридором мрецької, і ніяк не міг дійти до дверей, з яких так нестерпно смерділо формаліном.

Ну чисто тобі Кам’янець… Це ж треба, така схожість.

Що він тут робить, Марко не знав. Можливо, йому то зараз скажуть у секційній?

Нарешті двері. Шарпнув на себе ручку і зайшов, від несподіванки примруживши очі. Таке яскраве освітлення після похмурого коридору! Аж зіниці виймає… Запах формаліну наче стих, чи то, може, він призвичаївся до того смороду?

У глибині секційної зали поряд — два столи. На них — тіла небіжчиків, вкриті білими простирадлами. Літній патологоанатом спиною до Марка щось складав до навісної шафки.

— Добридень… — Марко промовив, чи навіть не встиг. Проте подивувався, що оте «Добридень!» було українською, а не англійською чи французькою…

Патологоанатом повернувся на його кроки раніше, ніж на слова. Яскраве світло немов стало ще яскравішим. І Швед закляк від несподіванки. Закляк від усвідомлення того, що така річ просто неможлива!

Перед ним у своїй незмінній білій шапочці і мішкуватому лікарському халаті, підперезаний закривавленим, схожим на різницький, шкіряним фартухом стояв… КРЕНЦЕЛЬ.

— Ви? — тільки й прошепотів Марко, вдивляючись у знайоме, вихудле обличчя літнього патологоанатома. — Як? Як ви тут опинилися, пане Кренцелю? Як вам вдалося дістатися…

Та Кренцель нічого не відповів. Тільки поманив його пальцем і вказав поглядом у бік столів із вкритими простирадлом тілами. Марко і собі глипнув у бік тих небіжчиків. Навіщо йому це… Здурів старий, чи що? Замість привітатися, замість…

Та Кренцель безмовно вказав йому на столи знову. Марко відчув, як усередині все обірвалося, похололо… Нерішуче, мабуть уперше в житті нерішуче, він зробив крок у бік тих столів, не зводячи погляду з дивного Кренцеля.

Той знову хитнув головою. Якось різко і навіть сердито, не промовляючи, як і раніше, ні слова. Сердитим Кренцеля Маркові бачити ще не доводилося. Попри свою не вельми приємну професію старий був чи не найприємнішою у спілкуванні людиною…

Ще крок… Та що ж це таке… Навіщо йому ці мертві здалися? Кренцель вперто дивився на нього, немов наказуючи поглядом підійти ще ближче і зняти простирадло. Якого дідька!

Марко підійшов ближче… Він уже міг розрізнити під простирадлом обриси стрункого, тендітного тіла… Мабуть, жіночого. Так і є… Ось же, тонка, дивовижно прекрасна і мертвенно-нерухома жіноча рука звисає з-під простирадла… Рука молодої жінки.

Марко важко ковтнув повітря. І воно розпеченою лавою покотилося просто в легені… Господи… На руці була обручка. Моторошно знайома срібна обручка з яскраво-синім сапфіром… Обручка Елізабет!

Марко одним швидким рухом шарпнув простирадло з тіла. А потім закричав, заревів, немов поранений звір, в якого загнали нагостреного баскського списа.

Перед ним лежала бліда, з навіки заплющеними очима… Елізабет! Його Ліза!

— А-а-а-а-а! — він кричав, не вірячи тому, що бачить. Схопив холодну руку…

МЕРТВА! Ліза мертва!

Немов навіжений, він кинувся до іншого столу. Простирадло вкривало інше тіло, невеличке… немов дитини.

Марко відчув, що від страшного здогаду йому мутиться розум. Із силою шарпонув простирадло…. І знову закричав, знетямлений, від гострого болю в грудях, у мозку, у всьому тілі…

То була Маргарита! Його донька!

Марко відчув, як у грудях спирає легені, як повітря не вистачає, він просто нездатний вдихнути… Клятий запах формаліну розпікав легені, наче вогонь у печі.

— Боже… Боже… Як же це? Чому? Коли? Боже! Бо-о-о-же, ні-і-і!

* * *

Швед розплющив очі, мокрий від холодного поту.

На стіні блимав нічник, він лежав на широкому ліжку, геть задиханий і знесилений після страшного сну. Усе ще намагаючись зорієнтуватися у часі, реальності та просторі, Марко повернув голову.

Поруч солодко спала Ліза. Посопувала, як завжди.

Всю дорогу з Лондона до Фюссена вона погано почувалася, хоч і вдавала бадьорість та жвавість. Сказала, що то застуда, і він наполіг, щоб вона випила профілактичного чебрецевого сиропу та протизапальної мікстури, які придбали в аптеці ще у Франції.

Дорогою Лізу мало не знудило в автомобілі. Ледве встигла на мигах показати, щоб він зупинився. Довго стояла схилена віддалік, не дозволяючи йому наближатися.

Марко не втримався, підійшов.

— Ну, що ти, моя маленька? Що з тобою?

Її і без того бліде обличчя аж позеленіло. Торкнувся губами прохолодного чола.

— Як повернемося до Лондона — я приб’ю цього Корнуелла! — проказав крізь зуби.

Однак, з іншого боку, Ліза була зараз біля нього, поруч… Він міг допомогти їй! Опікуватися нею. Як би він почувався, знаючи, що залишив її вдома хвору, одну з малою Маргаритою?

Подав їй флягу з водою. Вона прополоскала рота, знесилено виплюнула на траву. Підвів її до автівки, притримуючи за талію, бо вона тремтіла і хиталася, наче п’яна.

— Ластівочко, може, трав’яного чаю трохи вип’єш? Тобі треба негайно до лікаря… — мовив, заводячи авто.

Ліза важко ковтнула клубок, що усе ще стояв їй у горлі.

— Мабуть таки вип’ю чаю, — силувано усміхнулася вона, наливаючи з термоса до розкладного горняти трохи запашної рідини. — Ти не хвилюйся, любий! То усе винні… оті не дуже свіжі устриці, якими ми пообідали в Руані!

— Устриці були свіжі, кохана. Ти, напевно, з’їла їх усмак… — проказав Марко, витираючи своєю хустинкою її, наче дитину.

Вона справді лукавила, бо устриці були надсвіжі! Щойно виловлені, приправлені лимонно-м’ятним соком та морською сіллю.

Ліза шморгнула носом, усміхнулася, дістала із сумочки маленьке срібне дзеркальце і взялася підмальовувати зблідлі вустапомадою. Одним із тих відтінків, які він любив найбільше, — ніжно-сливовим, звабливим, що робив і без того її прекрасні, витончені риси обличчя чіткими, яскравими, приголомшливо вродливими.

Скоро до її щік повернувся здоровий колір та рум’янець. Коли ж дісталися готелю, свіже альпійське повітря і трав’яний чай повернули їй добре самопочуття. Вперлася — до лікаря не піде.

І ось тепер вона зовсім почувалася добре… По-дитячому солодко спала, обійнявши край подушки.

Бретелька Лізиної нічної сорочки трохи зсунулася з плеча, мереживо відхилилося, оголюючи звабливі, округлі груди.

Марко торкнувся губами її чола. Жару не було. І зрадливого холодного поту теж.

Він полегшено видихнув. Вкрив її. Стулив очі, подумки шепочучи дев’яностий псалом.

«Не буду боятися жахіття вночі, стріли, що летить вдень, язви, що блукає в пітьмі… моровиці, що чинить згубу свою опівдні…»

Мертві тіла Елізабет та Марго на секційних столах стояли перед очима. Немов застигло те кляте видиво у мозку!

Поволі підвівся, сів. Намагаючись не розбудити Лізу, одягнув теплий халат, босими ногами намацав капці.

Думка була ідіотською, але, напевне, тільки це зараз поверне його до тями. Нечутно вийшов зі спальні, а далі — з апартаментів, замкнувши двері на ключ, вкинув його до кишені. М’який персидський килим, що встеляв коридор готелю «Людвиг Баварський», робив його кроки майже нечутними.

Унизу з-за своєї конторки на нього з подивом зиркнув нічний портьє — причепурений і прилизаний, при повному параді, наче на дворі не глуха ніч, а білий день. Німці — вони такі… завжди, за будь-яких обставин елегантні та акуратні. Підхопився, вибіг з-за дерев’яної стійки — чи, бува, не сновида їхній постоялець.

— Гере Макміллан? — покликав несміливо. — Усе гаразд?

Марко кивнув.

— Усе добре, не турбуйтесь. Вирішив пройтись, подихати нічним повітрям.

— Гере Макміллан, надворі прохолодно… — ввічливо зауважив портьє.

— Нічого страшного.

— Як бажаєте, гере Макміллан… Головне — не застудіться. Або ж, коли повернетеся, я заварю для вас чашку альпійського чаю. Можу додати крапельку «Ягермейстера»… коли бажаєте, — запопадливо додав він. — Усе за рахунок закладу…

Марко видихнув.

— Ви дуже люб’язні, гере Штайнер, але не потрібно. Дякую.

Швед вийшов з готелю, збіг, наскільки то було можливо у нічних капцях, мармуровими сходами, і рушив добре освітленою алеєю у напрямку Лебединого озера.

Ця вереснева ніч і справді була прохолодною, та Марко наче не відчував того холоду. У носових пазухах усе ще стояв уявний сморід формаліну, у грудях пекло, наче він і справді надихався його наяву, а не уві сні.

За густими кронами дубів мирно спав Фюссен. Вгорі, геть білий на тлі порослих деревами скель, під шум недремного водоспаду зорив у ніч замок Нойшванштайн. До озера було зовсім близько. Усього якихось кроків двадцять-тридцять.

Марко роздягнувся. Збурив спокійне плесо, майже не відчуваючи холоду, розсік руками заснулу поверхню води. Вона слухняно розступилася колами, підштовхнула вперед, немов заохочуючи до цього дивного нічного запливу.

І Швед поплив. Поплив просто уперед, більше не вслухаючись у плюскіт води, не вдивляючись внутрішнім зором у видіння, що раптом поблякли від того холоду. Поплив, далі і далі від берега. Залишки нічного жахливого сновидіння танули, зникали разом з уявним смородом формаліну у носі.

Пірнув, виринув на поверхню і лише тепер позбавився нічного тягара. Який же сон жахливий йому наснився! Він плив назад. Швидко і впевнено долав простір водного плеса. Тепер холод зводив руки і ноги, та Марко не зважав. Зачувши дно, звівся і побіг до берега так швидко, наскільки міг, боляче забиваючи пальці на ногах об кострубато обточене водою каміння. Зацокотів зубами. Розтер задубіле від крижаної води тіло, одягнув піжаму, загорнувся у теплий халат, взувся у капці.

Господи, бережи мене від таких снів, а моїх любих Лізу та Марго від такого жахіття! Прости мені, Господи, бо маю безліч гріхів… Але не вони, на них нехай мої гріхи не віддаються! Бережи їх щомиті! Краще я! Нехай краще я загину! Але не вони… Молю тебе, Господи! Молю!

Вода усе ще стікала з волосся за комір. Швидким кроком, майже бігом, аби зігрітись, він рушив до готелю, налякавши до напівсмерті своєю появою закохану парочку.

Забувши про все на світі, хлопець і дівчина пристрасно цілувалися подалі від зрадливого світла нічних ліхтарів під гіллястим дубом.

Коли він ішов до озера, їх тут не було. Вочевидь, закохані, покинувши більш затишний сховок, дійшли аж до готелю, та усе ніяк не могли розпрощатися.

Маркові було досить кинути поглядом, щоб по білому фартушку впізнати юну тендітну покоївку Грету, доньку гера Штайнера, і готельного водія Фріца. Дівчина вранці прибирала у їхніх із Лізою апартаментах, тому Марко впізнав її, а під вечір гер Штайнер, що саме заступив на нічне чергування, особисто представив Елізабет Грету як свою доньку, запевнивши, що за будь-якої потреби Ліза може звернутися до дівчини.

— Entschuldigen Sie bitte unser Verhalten, wir werden die Ortlichkeit umgehend verlassen! — поспіхом проказав хлопець. — Пробачте нас за таку поведінку… Ми зараз вступимося!

Марко тільки усміхнувся собі під носа. А якби на його місці був гер Штайнер?

Погляд нічного портьє з-за конторки демонстрував суміш здивування і тривоги.

— Що трапилося, гере Макміллан? — стурбовано запитав Штайнер, прямуючи до Марка. — Я можу чимось допомогти?

— Можете. Гере Штайнер, ваша пропозиція ще в силі? — поцікавився Швед, зупинившись напроти.

— Перепрошую, гере Макміллан?

— Ви пропонували мені трав’яний чай із крапелькою «Ягермейстера», гере Штайнер… — з посмішкою проказав Марко. — Визнаю, зараз це було б доречно.

— Звісно, звісно, аякже! — чемно відказав нічний адміністратор, кивнувши своєю напуцованою головою. — Комфорт наших клієнтів для нас понад усе… Присядьте, гере Макміллан, ось тут у крісло… Там поруч є теплий плед… Так-так, отой, картатий, із верблюжої шерсті. А я — миттю!

Гер Штайнер і справді впорався на диво швидко.

— На такий випадок ми завжди маємо для наших гостей термос із свіжозавареним трав’яним чаєм! — скоромовкою пояснив він, несучи до Марка тацю з елегантним порцеляновим горням на блюдці. — Ніякого вам новомодного гімалайського бур’яну, гере Макміллан! — проказав не без гордості. — Тільки наші альпійські трави! А до чаю — найкращий баварський мед! — гер Штайнер виклав поряд з горнятком мініатюрне пуделко з прозорим солодким золотом. — І, як обіцяв… крапельку «Ягермейстера»! — усміхнувся він, відкорковуючи почату плящину легендарної настоянки.

— Бажаєте до чаю додати чи може усе-таки наповнити кілішок?

— Краще кілішок, — зітхнувши, проказав Марко.

Терпкий «Ягермейстер» зігрів миттю. Розтікся теплом по венах, даруючи приємне розслаблення…

— У нас ще є чудовий анісовий шнапс, гере Макміллан, — мовив портьє, — із особистих запасів…

— Ні, дякую, гере Штайнер, — Марко похитав головою, — на сьогодні досить… Дякую за турботу і чай. То скільки я вам винен?

— Ні-ні! — запротестував нічний портьє. — Це для наших гостей, за кошт закладу, — повторив він, — не турбуйтеся, гере Макміллан!

— Добраніч, гере Штайнер…

— Добраніч, гере Макміллан!

Вже у ванній кімнаті Марко енергійно витер усе ще мокре волосся рушником. Тепер він почувався зовсім добре.

Увійшов до спальні. Елізабет, солодка і спокуслива зі сну, сиділа, втопаючи у численних подушках, сплівши руки на грудях, просто нижче вишуканого мережива її сорочки, несвідомо підперши руками груди, від чого ті видавалися ще звабливішими.

— Ну, ось! — тихо проказала вона.

Світло нічника вихоплювало із сутінок обличчя Лізи і її розгублений погляд.

— Марку? Що сталося? — у голосі здивування і тривога. — Де ти був? Я… я налякалася… Прокинулася, тебе немає… Взагалі… Ще б трохи і йшла б тебе шукати.

— Усе добре, люба. Я виходив трохи подихати нічним повітрям, — неохоче відповів він.

Елізабет гмикнула.

— У тебе наче мокре волосся?

— Так, — не вдаючись у пояснення мовив Швед.

— Ти… купався в озері? — не вгавала Елізабет.

Марко кинув на спинку крісла халат і подивився на Лізу. На її звабливі груди, на сонний, сердитий вираз обличчя.

— Ти що, насправді купався? — запитала вона знову.

Марко розстібнув піжаму. Влігся біля неї.

— Так, — відповів він, — подумаєш… поплавав туди-сюди!

— Марку? — таким самим збентеженим тоном перепитала Ліза. — Кінець вересня надворі! Альпійське озеро… Вода, мабуть, крижана…

Далі присунулася ближче, вдихнула повітря, торкнулася його губ своїми губами, а потім їх облизала.

— Що за присмак? Маркусю… Ти випивав?

— Так, випивав. Чай з «Ягермейстером», — коротко відповів він, загортаючи її в обійми.

Вона вмить відчула прохолоду його шкіри, провела пальцями по мокрому волоссю.

— Маркусю… Та ти ж крижаний!

— Я хочу тебе! — прошепотів між поцілунками. — Лізо…

Вона більше не розпитувала і не сперечалася.

Всотуючи гарячим зі сну тілом прохолоду його шкіри, а вустами смак «Ягермейстера», що залишився на його губах, потонула у Маркових обіймах і поцілунках, обплела його собою, наче лоза, розчинилася під вагою його тіла, злилася з ним в єдине ціле.

В голові промайнула остання, сповнена сенсу думка. Навіть не думка, а подив з того, що колись могло бути інакше. Що тоді, у номері вишуканого варшавського готелю «Брістоль», де сталася їхня перша з Марком шлюбна ніч, вона соромилася оголити перед ним своє тіло; що від його поцілунків вона блаженствувала і ніяковіла одночасно, що кожен його дотик видавався їй таким непристойним і жаданим…

Її ж виховала на добротній консервативній британській моралі тітонька Мег. Як же могло бути інакше! Леді не годиться те, леді не годиться се… У ліжко до чоловіка — тільки у довгій нічній сорочці, застібнутій на усі ґудзички аж до шиї! Ніяких новомодних мереживних комбінацій, ніякого оголеного тіла… Це непристойно! Розпусно! Негідно добропорядної англійської леді!

Але тоді у варшавському «Брістолі» вона була вже далеко від тітоньки Мег і її старомодних настанов. Тепер вона належала тільки йому, Маркові! Душею і тілом! Тоді, як і зараз, вона танула, наче віск, у його обіймах, просякнута його коханням.

Наскрізь. Назавжди. Навік.

А він не зупинявся, не зважав, ліпив, творив із неї Жінку; цілував її груди, пестив її стегна, дарував таку безсоромну ніжність і відчуття, про які вона раніше не підозрювала, про які і думати не могла…

Дивувалася, що раніше могла жити, мріяти про нього, не знаючи його таким. Що, мабуть, отак кохалися в Едемському саду перші люди ще до гріхопадіння, коли не усвідомлювали власної наготи.

А потім у неї під серцем зародилося інше життя, часточка Марка і її самої — Маргарита…

— Я кохаю тебе, — промовив він, цілуючи її вуста.

— Усе ще? — розсміялася вона.

— ЗАВЖДИ.

Якийсь час Елізабет вдивлялася в Маркове обличчя, наче то було обличчя незнайомця, хоч вона знала його, здається, до найменшої рисочки. Провела кінчиками пальців по «гусячих лапках» біля очей, по чолу і щоках.

— Що? Постарів? — гмикнув він.

— Не кажи дурниць, Маркусю, — промовила у відповідь вона, цілуючи його очі, — нічого ти не постарів. Просто дивлюся на тебе. Ти… найпрекрасніший чоловік, якого я коли-небудь могла б зустріти…

— То ти — моє диво… Бо я не мав би життя без тебе…

— Тільки не роби більше так!

— Як?

— Що за вигадка — серед ночі плавати в крижаній воді! Пити «Ягермейстер»… без мене…

Швед важко зітхнув.

— Не буду. Без тебе більше не буду.

— Ти кохався зі мною так… наче востаннє, — прошепотіла Елізабет за якусь мить.

— Гм-м-м…

— Що трапилося, любий мій? У мене якісь недобрі передчуття…

— Нічого не трапилось, — Марко знову загорнув її в обійми, — просто наснився дурний сон. Дуже поганий. Про тебе і Маргариту. І я…

Ліза пхикнула.

— І ти не придумав нічого кращого, ніж поплавати у крижаному озері…

— Ти розумієш… Мені іноді сняться такі сни… Сни, у яких я отримую певний керунок чи підказки… Нечасто, але сняться… І я…

— Що ж тобі наснилося?

— Дурня… — зітхнув Марко. — Озерна вода уже змила все.

Елізабет лукаво усміхнулася.

— Тобі не потрібно було йти плавати серед ночі, Маркусю. Я маю для тебе втіху… і за мить змінила б твій настрій.

— Так! — він притис її до себе. — Ти вже це зробила.

Елізабет запитально глянула на нього, наче зважувала, варто чи ні сказати саме у цю мить те, що збиралася.

— Ні… я не тільки про те, що ми кохалися… — заперечила вона, нарешті зібравшись з духом. — Я маю ЩЕ іншу втіху для тебе. Думала сказати за кілька днів, коли повернемося до Лондона… Та зараз, мабуть, найкращий час.

Швед запитально подивився на неї.

— Що?

— Я цілком упевнена… — почала Елізабет.

— Ну, що? Кажи вже! — він легенько ущипнув її за сідницю.

— Маркусю, я знову вагітна!

Розслаблена посмішка застигла на Марковому обличчі.

— І ти ще вважаєш мене нерозсудливим! — прошепотів їй у шию. — Чому ж ти одразу не сказала про свої здогади, Лізо?

— Бо мене так нудило і я боялася, що ти про все сам здогадаєшся і не візьмеш мене до Баварії! — відказала вона.

— По правді, — гмикнув Марко, — я ж не зовсім туман, як ти гадаєш. Дорогою у мене майнула така підозра… Але ти ж завела — устриці, устриці… І зрештою, я не думав, що ти вирішиш таке приховувати від мене… Але ж, Лізонько, не можна так!

— Що не можна?

— Візьмеш — не візьмеш… Ну, ти як дитина! І до того ж зараз… Я ж не знав… Ми так із тобою… аж занадто… Так і нашкодити можна, я гадаю…

— Усе добре! — солодко потягнулася вона. — Такого занадто не буває… Я цікавилася… Запитувала у свого лікаря. Нічого ми не нашкодимо… Я почуваюся прекрасно, я абсолютно здорова і народжу тобі ще одну здорову дитину! — ствердно проказала вона. — І я б дуже хотіла, щоб цього разу то був хлопчик… І взагалі, Марку, коли ти перестанеш бурмоситися, ми могли б усе повторити знову… — прошепотіла вона йому на вухо. — Ти такий пристрасний сьогодні!

— Моя ненаситна жінко! — тихо розсміявся він, вимикаючи нічника.

— Ми тут… наче у раю… — прошепотіла у темряві Елізабет десь біля його шиї, — Маркусю, правда ж тут, у Баварії, чудово?

Він нічого не відповів, пригортаючи її до себе. Бо примарний рай от-от мав скінчитися. Зрештою, сюди, до Баварії, він приїхав не раювати і те, що Ліза поруч із ним, у ліжку, і вони мають на двох цей час і таку фантастичну новину, — справді милість Божа.

Ліза знову подарує йому дитя! Господи… Іноді Марко роздумував над тим, чим заслужив у Бога таку ласку в той час, коли десятки, сотні інших його побратимів давно зогнили у сирій землі, стали порохом…

Він не збирався тягнути Лізу із собою до Баварії. Але на тому настояв старий лисяка Корнуелл. Перед тим, стараннями контори, Шведа серед небагатьох британських журналістів-міжнародників поспіхом акредитували для участі у важливому дійстві, що ЗО вересня мало відбутися у Мюнхені.

Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен напередодні особисто зібрав усю нечисленну журналістську братію обраних для короткої розмови, щоб дати настанови й отримати запевнення, що жодної агресивної тези, жодного натяку, жодного речення, яке провокуватиме німецького лідера ні під час прес-конференції, ні потім у британській пресі не з’явиться.

— Тільки замисліться, джентльмени, наскільки жахливою, фантастичною та неправдоподібною є думка про те, що ми маємо сидіти тут у себе, рити траншеї та приміряти протигази лише тому, що в одній далекій країні посварилися між собою люди, про яких нам нічого не відомо! — патетично вигукнув Чемберлен. — Ще більш неможливим виглядає те, що вже принципово вирішена сварка може стати предметом війни! Тож, будьте ласкаві, стримуйте свої емоції! Це моє особисте до вас прохання!

Марко тоді подумки гмикнув: «Лише тому, що в одній далекій країні….» — це йому нагадало виступи чистоплюїв на засіданнях Ліги Націй у 1933-му, коли ошелешений Флемінг привозив із Женеви новини, одну гіршу за іншу…

— До чого тут моя дружина? — запитав Швед у Корнуелла. — Я не хочу вплутувати Елізабет у роботу… Навіщо мені її тягнути із собою до Баварії?

— Так, так, — кивнув той, — робота і сім’я, якщо така має місце, в агентів МІ-6 мають існувати незалежно й автономно одна від одної… Так безпечніше. Я сам постійно наполягаю на достатній законспірованості родин наших працівників. Та не у вашому випадку, Алексе!

Швед напружився.

— Але мені достатньо й того, що Лізу в обличчя вже знає уся совєцька резидентура у Лондоні… — промовив він. — Це не жарти, містере Корнуелл.

Той скрушно, майже по-старечому зітхнув.

— Алексе, офіційно ви публічна особа. Тому Елізабет як вашу дружину у Лондоні в обличчя знають значно більше людей, ніж кілька агентів совєцької резидентури. Її знають як дружину британського журналіста, кореспондента «Обзервер», Алекса Макміллана… Звісно, ми можемо приставити до вас у ролі дружини котрусь із наших агенток, якщо будете і далі впиратися, але німці не дурні. Тож раптом вас надумають перевірити і на поверхню спливе, що леді поряд із вами — несправжня дружина… Словом… Це буде занадто жалюгідний провал, Алексе! Скажіть, навіщо вигадувати велосипед, коли Елізабет, ваша дружина, прекрасно справиться з роллю, яка і так належить їй? До того ж, наскільки мені відомо, вона уже не раз допомагала вам у завданнях, останнє з яких — увійти в довіру і безпечно вивести вас на міс Едіт Тюдор-Харт. А тут — взагалі жодного ризику.

— Що вона має робити?

— Нічого особливого, — стенув плечима Корнуелл, — просто бути тією, ким вона є насправді, — вашою дружиною…. Ми зайдемо здалеку, Алексе. Діятимемо дуже обережно. Контора розщедрилася і як моральну компенсацію для вас та вашої чарівної дружини сплачує вам кілька днів відпочинку серед альпійських краєвидів…

Маркова брова поповзла вгору.

— Та невже?

— Отож, — продовжував Корнуелл неспішно, — їдьте собі з Елізабет до Фюссена. Ви — безтурботне подружжя. Милуйтеся водоспадами і Нойшванштайном, увечері відвідайте якусь ресторацію, прогуляйтеся містом, відпочиньте… Вам, до речі, уже заброньовано чудові апартаменти у респектному готелі «Людвиг Баварський». Про маршрут вашої поїздки, що передуватиме мюнхенській події, нікому не має бути відомо…

— А до чого ця прелюдія, містере Корнуелл?

Той приязно подивився на Марка.

— Контора так і не надала вам відпустки після Москви. Тож вважайте ці кілька днів вашим невеличким подружнім вікендом. Вже з Фюссена прибудете до Мюнхена, оселитися у заброньованих для вас німецьким урядом апартаментах та очікуватимете зустрічі зі своїм координатором…

— Координатором?

— Саме так, — кивнув Корнуелл, — скидається на те, що рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер вельми переймається майбутньою зустріччю з главами найбільших європейських держав у Мюнхені, серед яких передбачається присутність не лише Чемберлена, але й прем’єр-міністра Франції Едуарда Даладьє та прем’єр-міністра Італії Беніто Муссоліні. А найбільше тим, щоб уся та нашвидкоруч спартачена страва була достойно подана світовій спільноті під правильним соусом. Мала належний вигляд. Тому до висвітлення дійства й допускається вельми обмежене коло акредитованих й суворо перевірених журналістів, — пояснював Корнуелл далі. — До кожного з вас Гітлер приставить спеціальних координаторів — високопоставлених офіцерів, які мали б не тільки розважати своїх підопічних та дбати про їх комфортне перебування у Баварії, але й переконатися, що з їхнього пера не вистрибне нічого зайвого.

— А як бути з лордом Чемберленом? Навряд чи я матиму доступ скрізь, де буватиме він, — похитав Швед головою.

— Лорд Чемберлен, — проказав Корнуелл, — як той фарисей, нехай збирає собі гріхи до судного дня, — додав тихіше, наче боячись, що просто отут у власному кабінеті резиденції МІ-6 може бути підслуханим, Корнуелл пильно подивився на Марка. — Він знає, чого туди їде. Часом, Алексе, сум побирає від того, що наша служба може виявитися останнім оплотом безпеки для цілої нації. Але такі, як Чемберлен, зроблять усе, щоб нас знерухомити. Взагалі… — зітхнув Корнуелл, — як ви розумієте, після Великої війни лорди зійшли на пси… У Харбіні ви вже мали справу з одним високоповажним зрадником — лордом Семпіллом.

— Ви натякаєте, що лорд Невілл Чемберлен… — почав було Швед.

Корнуелл знову стишив голос.

— Ці манкурти мене доконають, Алексе… — проказав він. — Що казати! Це вже давно не є таємницею. Герцог Едвард Віндзорський ручкається з Гітлером і мало в дулу його не цілує! Лорд Чемберлен вдає із себе великого миротворця, але його бажання миру базується лише на його власних вигодах й інтересах в одній із галузей німецької промисловості.

Клайвденський маєток узагалі гніздо і розплідник німецьких шпигунів! І найперша з них — ота, Господи прости, курва, леді Астор! Тільки уявіть собі, Алексе! Вона та її німецькі друзі у якийсь спосіб зуміли вкласти в мізки серу Невілу, що наші спецслужби ненадійні, і цей старий манкурт вирішив, що непогано створити свої, мало не приватні спецслужби! Хто їх там очолює…. Вільсон, здається… Нам ще потрібно промацати його, але не здивуюся, якщо і він виявиться німецьким шпигуном… Що ж до ще одного представника тієї «клайвденської кліки», лорда Галіфакса, то там узагалі все шито білими нитками. Ми давно отримуємо інформацію про його таємні прокаташки до Берліну і зустрічі з Гітлером… Словом, куди не плюнь — усюди зрадники! Зрадники серед найповажніших осіб королівської крові, зрадники у парламенті… Гітлер купує їх пачками! Гроші, вигоди, хабарі, словом!

Не монархи і не політики нас приведуть до катастрофи, а звичайні хабарники, Алексе! А ми… — Корнуелл на мить зціпив зуби, — а ми… ми усе знаємо і нічого не можемо вдіяти, бо у нас вічно зв’язані руки! Тому, Алексе, ми повинні взятися до справи з іншого боку і випередити тих, хто гадає, що може розплатитися своєю країною за власне розкішне життя.

— Я уважно вас слухаю, пане Корнуелл, — промовив Швед з усією серйозністю.

— Для Британії дуже скоро усе може змінитися, — змовницьки проказав той. — Якщо парламент очолить притомна і патріотична людина, ми маємо бути готові до цього моменту. Тому нам потрібен з тієї, німецької сторони свій інформатор. Надійне джерело, якому відомо чи може бути відомо про таємні оборудки й домовленості наших можновладців із Гітлером, і за потреби він зливатиме нам докази таких фактів коллаборації. Розумієте? Не плітки, а чіткі докази. Не задарма, звичайно…

— Кого ви маєте на увазі, пане Корнуелл? — поцікавився Марко.

Корнуелл глибоко вдихнув.

— На час конференції, — проказав він, — координатором до вас приставлять такого собі Вальтера Шелленберга. Звісно, він може доручити займатися вами своєму ад’ютантові чи якомусь молодшому офіцерові, але реальним вашим координатором буде саме Шелленберг. Ось він нас і цікавить! — повторив Корнуелл, викладаючи на стіл перед Марком, наче гральні карти, кілька знімків. — Нам відомо, що його конспірують. Готують до серйозної гри. І найкращий спосіб, аби оцей Шелленберг не викликав жодних підозр ані у своїх, ані у чужих, на час конференції перетворити його на «старшого куди пошлють». Хай усі думають, що він — усього лише хлопчик на побігенках. Ось знімки, — продовжував Корнуелл, — їх вдалося зробити нашим агентам. Ось цей, наприклад, у мюнхенському бірхаузі. Вальтер Шелленберг, як бачите, перебуває у вельми гарному настрої.

Швед розвернув фотографічні картки до себе і по черзі роздивився.

Отже, Вальтер Шелленберг. З першого знімка на нього дивився ще досить молодий, можливо, навіть його ровесник, приємної зовнішності чоловік. Білявий, з прямим носом, лукаво примруженими очима. Чорна військова форма йому дивовижно пасувала та й сиділа на ньому бездоганно, хоч і різко контрастувала з його веселим, здавалося, не затьмареним турботами обличчям.

— Просто герой, — проказав Марко, розглядаючи фото, — хвацький, життєрадісний, елегантний.

— Так… — погодився Корнуелл. — У таких мундирах будь-який чоловік виглядатиме як новий шилінг. Навіть карлик Ніс.

Швед знову перевів погляд на картку, на бездоганного офіцера Шелленберга у чорному військовому строї.

— Я чув, ескізи цих мундирів створив якийсь офіцер Вермахту, а шиють їх на підприємствах такого собі пана Х’юго Босса, великого прихильника Гітлера? — поцікавився він.

— Саме так, — Корнуелл відсунув внутрішню шухлядку свого робочого стола, кілька секунд перебирав папери, нарешті дістав прим’яту вирізку з якоїсь німецької газети. — Ось! У цьому інтерв’ю містер Босс досить відверто заявляє, що працює виключно на благо великої Німеччини…. Ось, ось, знайшов… тут підкреслено. Ви ж читаєте німецькою, Алексе?

«Die Uniformen des deutschen Militars sind so vornehm und stattlich, dass die Handlungen derjenigen, die sie tragen, keine Rolle mehr spielen…»

— Я зрозумів, пане Корнуелл, — мовив Марко, нашвидку прочитавши текст. — В цілому інтерпретувати це можна так: за що жінки люблять німецьких військових? Ну, по-перше, це красиво…

— Там якось інакше було сказано, — стурбовано мовив Корнуелл.

— То я собі так сам інтерпретував, — усміхнувся Швед. — У рядках, котрі я щойно прочитав, містер Х’юго Босс стверджує, що уніформа німецьких військових настільки благородна і велична, що дії тих, хто їх носить, вже не мають значення…

На другому знімку Вальтер Шелленберг був у традиційному мисливському костюмі — зручний жакет-куртка та короткі штани; на голові — капелюх з пером. На третьому — у твідовому картатому костюмі й кепці.

— Не варто сприймати всерйоз цей грайливий настрій і добродушну зовнішність пана Вальтера… Вони оманливі, — проказав знову Корнуелл. — Шелленберг — людина СС, з оточення Гіммлера. Однак скидається на те, що він не проти вести і власну гру. Як ви розумієте, Гітлером задоволені не всі, а дехто з поважних офіцерів найвищого рівня вбачає у його діях серйозну загрозу майбутньому Німеччини. Звісно, це може виявитися лише пасткою… Але чому б не перевірити, чим дихає оцей молодець насправді?

Ми постійно отримуємо тривожні сигнали про готовість Гітлера до військової агресії. Він наче свищ, що визріває, вичікує свого часу, щоб усіх нас заляпати своїм гноєм! А разом із тим до нас доходить цілком вірогідна інформація про зацікавленість вищого офіцерства Вермахту у налагодженні діалогу з урядом Великої Британії… Тож якщо знадобиться — мусимо мати підготовлений ґрунт для таких перемовин. А також людину по той бік, з якою можна буде вести і більш делікатні справи.

— І Вальтер Шелленберг найцікавіша кандидатура? — Марко підняв брову.

— Так. Нам попередньо вдалося зібрати на нього невелике досьє, — Корнуелл простягнув Маркові через стіл худеньку сіру папку, — тож початок маєте. Під час мюнхенських дійств спробуйте вийти на самого Шелленберга і потоваришувати з ним. Інтуїція мені підказує, він має бути до біса цікавим співрозмовником!

— Звідки така упевненість? — запитав Швед.

— Усе там, — проказав Корнуелл, вказавши поглядом на папку, яку щойно передав Маркові, — не густо, та все ж… Вальтер Шелленберг — рафінований німецький інтелігент і філантроп, колекціонує букіністичні видання, дорогоцінності і картини. Вельми захоплюється британською системою приватних шкіл та громадянською позицією британської інтелігенції. Тож ви, Алексе, як один із її представників маєте зацікавити й підкорити його власним інтелектом. Нехай бачить у вас такого ж рафінованого інтелігента, освіченого британця, журналіста, що професійно цікавиться питаннями великої політики та особливостями державотворення. Обережно натякніть, що ця поїздка для вас — шанс, що ви здатні на більше, ніж писати статті для «Обзервер», що втомилися від журналістської рутини і не проти ризикувати… Але не перегравайте. Нехай вважає, що то він завербував вас.

— Отже, я маю спробувати схилити пана Шелленберга до співпраці з МІ-6, — зрезюмував Марко розлогий монолог Корнуелла.

Той розвів руками.

— Алексе, не буду заводити рака за камінь. Цей Шелленберг нам цікавий… Звісно, завербувати усіх неможливо…

— Але до цього треба прагнути, — мовив Швед.

— Саме так, — погодився Корнуелл, — якщо вам вдасться перетворити людину з оточення Гіммлера на свого однодумця і товариша, — продовжив він, — не сумнівайтеся, у Шелленберга буде на меті зворотнє. Піддавайтеся, грайте з ним, але не втрачайте пильності. Промацайте його слабкі місця — у характері, манері поведінки. Його амбіції — ключ до успіху нашого плану. І ще… — протягнув Корнуелл. — Вам це може не сподобатися, однак я подумав, що Елізабет… Що ваша дружина може вам допомогти. Своєю присутністю, коли знадобиться, розрядити обстановку; бути, знаєте, отією димовою завісою. Чоловіки розслабляються, коли в їхньому товаристві знаходиться вродлива чарівна жінка. Втрачають пильність… А ваша дружина саме така…

— Гарно сказано… — гмикнув Марко. — Перекажу, з вашого дозволу, цю тезу Флемінгові. Він якраз обдумує сюжети для свого майбутнього шпигунського роману…

— Ну ж бо, Алексе! Ви ж увесь час будете поряд! — усміхнувся Корнуелл. — Ніхто не збирається наражати місіс Макміллан на небезпеку… Але я чомусь переконаний: коли ви сповістите їй усе — вона зрадіє, наша ідея їй сподобається.

— Ваша ідея, пане Корнуелл…

— Ні, Алексе… НАША, — заперечив той, — бо якщо нам усе вкипить, ви й не згадаєте про те, що вас довелося вмовляти. Ну, і зрештою… усе-таки Елізабет — донька свого батька Річарда Сеймура. Не забувайте про це і давайте іноді волю її шпигунським генам…

* * *

Розмова з Корнуеллом ніяк не виходила у Марка з голови.

Навіть зараз, коли в його обіймах спала Елізабет, коли після пристрасного єднання з нею по всьому тілу розлився блаженний спокій і умиротворення, він не міг стулити очі й відпустити ці думки, що замінили собою страшне видіння з недавнього сну.

Усе вдивлявся у сліпу темінь, що наповнювала спальню.

Чи можуть у нього в принципі скластися людські, дружні стосунки з таким типом, як Вальтер Шелленберг — успішним, ідейним есесівцем? Можуть… Але він має усе добре розрахувати… І не в останню чергу більше дізнатися про Шелленбергові амбіції, прагнення, особисте життя; зрозуміти ступінь його схильності до комфорту та сталості. Як дізнатися усе це за такий короткий час?

Корнуелл, як завжди, вимагає вищого пілотажу. Чи вдасться йому той пілотаж продемонструвати, коли, не встигнувши намацати слабкі місця супротивника, він сам матиме відкрите вразливе місце — вагітну Лізу поряд? Хоча усе можливо до навпаки, і Ліза, яка вже не раз доводила, що здатна віртуозно «завести рака за камінь», як любив примовляти Корнуелл, лише підсилить його і допоможе цю місію виконати краще, ніж він сподівався…

«Усе в руках Божих, Марку! — наче нізвідки пролунав у вухах голос його матері. — А тепер спи… Спи, синочку… Ранок ночі мудріший…»

Швед нарешті зімкнув повіки і відчув, що засинає…

* * *

— Агов, не так швидко! Куди ти поспішаєш, люба? — Марко лагідно накрив рукою руку Лізи, яка, енергійно орудуючи десертною ложечкою, смакувала шматок яблучного пляцка.

Пляцок направду був смачним, щедро перемащений фірмовим баварським кремом. Проте яблука поміж тонкими пластами пісочного тіста не лежали скибочками, як у пирогах, а більше нагадували вишуканий конфітюр із пряними, лимонно-імбирними нотками й трохи підсмаженим та подрібненим на крихти волоським горіхом.

Ліза підвела погляд.

— Ой, вибач… Я справді… мені сьогодні неймовірно хочеться солодкого! От просто з’їла 6 увесь отой пляцок! Ой… — її погляд завмер на недоїденому шматочку, а потім вона перевела очі на ще одне, порожнє десертне блюдце, що лежало поруч. — Тобто… я з’їла свій шматок і не помітила, що доїдаю твій? — зітхнула вона присоромлено.

Марко наморщив носа і ствердно похитав головою.

— Саме так! — усміхнувся він. — Тобі так смакувало, що я не хотів тебе зупиняти… я не шкодую тобі солодощів, але, може, на цьому шматочку варто?..

— Вибач… Ой… Так, — Ліза знову зітхнула і винувато поглянула на Марка, — звісно, просто коли я була вагітна Маргаритою, мені солодкого так не хотілося… А тут… Це ж треба, з’їсти свій, а потім твій шматок торта і навіть не помітити! А якщо мене рознесе? — майже налякано запитала вона. — Якщо я стану товстухою? Після усіх цих баварських брецелів, леберказів, вайсвуртів та доброго келиха радлєра, які нам подають до сніданку, обіду та вечері…

Швед усміхнувся.

— Тоді ти будеш моєю найкоханішою і найвродливішою товстухою в світі, Лізо!

— Ото заспокоїв! — пхикнула вона. — Усе, зашиваю рота…

— Ні, ні! — Марко заспокійливо погладив її по руці. — Не думаю, що ти погладшаєш, кохана… Я бачив твою маму на світлинах, вона була стрункою і тендітною, а тітонька Мег і сьогодні струнка, як стеблина… Не турбуйся такими дрібницями… І чому раптом тобі взагалі про таке думається?

— Бо з Марго, — відповіла Елізабет, — я пливла за течією, я не знала, що таке вагітність, усе було вперше… А тепер…

— І тепер нічого не змінилося! — усміхнувся Марко. — Усе буде добре. Усе буде чудово! Ти народиш, дасть Бог, нам чудове маля, залишишся стрункою і вродливою, як і була. Але на солодке так не налягай, Лізонько, щоб тобі не зашкодило. Гаразд? — примирливо запитав він.

Ліза, розчулена його словами, піднесла серветку до очей.

— О-о-ох-хх… Тепер я ще й плаксою стала! — зітхнула тихо. — Не налягай… добре тобі сказати… Тепер мені не можна налягати ні на печеню, ні на ковбаски, ні на гірчицю, ні на оті верткі баварські брецелі… І штрудель… Я його так і не скуштувала…

— Ну, ну… Навіщо ж так суворо! — розсміявся Марко. — Звісно, від пива доведеться відмовитись, але решту ти усе можеш куштувати! Лізонько, це ж не хвороба, дяка Богу, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…

Його погляд на мить застиг вище Лізиного плеча. Лише на мить, але цього було достатньо, щоб вона відчула невидиму переміну, яка відбулася з ним. Він мовчки перевів той погляд на неї, потім, наче нічого і не сталося, знову взявся за ніж і виделку.

— Що трапилося, Марку? — запитала тихо, витираючи серветкою губи, а разом із ними і посмішку на обличчі.

— Лізо! — проказав тихо. — Лізо, послухай… Зараз ти спокійно підіймешся і підеш до барної стійки. Зроби вигляд, що обираєш собі тістечко, розпитуй там про їхні джеми… Замов собі чаю…

Вона стривожено звела на Марка очі.

— Що сталося?

Те, що він говорив, і посмішка на обличчі аж ніяк не в’язалися між собою.

— Слухай і роби, що я кажу… Головне — залишайся біля барної стійки, поки я до тебе не підійду, чи тут, за столиком, якщо мені доведеться вийти з зали.

— Що сталося, Марку?

— Лізо… — він і далі говорив із тією приклеєною до обличчя посмішкою, — до апартаментів не підіймайся, чуєш? Це може бути небезпечно. Йди… Ну, йди, йди вже… Усе буде добре. Йди!

Вона слухняно підвелася і, кинувши на Шведа стривожений погляд, попрямувала до барної стійки.

Їй було нескладно вдати молоду пані, що вирішила, поки чоловік доїдає своє м’ясиво, обрати собі ще одне тістечко до смаку. Нескінчено довгу хвилину, не сміючи повернути голову у бік Марка, Елізабет робила вигляд, що милується всіма тими прикрашеними гілочками розмарину та м’яти апфельштруделями, еклерами, зацукрованими помаранчами та іншою смакотою… Всередині усе стиснулося від лихого передчуття небезпеки.

— Що фрау бажає? — ввічливо поцікавився офіціант.

— Шматочок оцього, будь-ласка… — відказала Ліза доброю німецькою, тицьнувши пальцем у перший десерт, що потрапив їй під руку по той бік скла. — І оцього… І заваріть мені трав’яного чаю… Велику чашку. Я сяду отут…

— Я міг би віднести ваше замовлення за ваш столик, фрау Макміллан! — слушно зауважив офіціант. — Чи, може, ви бажаєте піднятися в апартаменти?

— Ні-ні, я сяду отут, біля барної стійки… — без ентузіазму у голосі відказала Ліза.

Офіціант Йорген Діц слухняно кивнув головою, хоча бажання молодої жінки й подивувало його. За барною стійкою часом навіть в обідню пору збиралися постояльці готелю та фюссенські заможні чоловіки, щоб пропустити по кілішку яблучного шнапсу чи бренді та попахкати сигарою. Їхні не завжди пристойні розмови могли збентежити молодих леді. Та он там, за столиком, сидить її власний чоловік! І навіть вухом не поведе! Щойно туркотіли, як голуби, а тепер ось — вона сидить одна… біля барної стійки… Посперечалися вони, чи що? «Ох, яка ж вона все-таки вродлива, ця фрау Макміллан», — майнуло у голові Йоргена Діца.

Про англійок зазвичай він мав інші уявлення: кістляві, сірі, з вічно зашмарканим через тумани і сиру погоду носиком… А тут… Ну просто розкішна троянда! Струнка, тендітна, пишногруда, одягнута, як із картинки модного дамського журналу… Та ще й ці парфуми… З розуму можна зійти! А як вона тримає у своїх пальчиках кляту десертну ложечку, як підносить її до ротика, як облизує!

Йорген зусиллям волі ледь зупинив потік думок, що уже вирував у його мозку. Що ж… у будь-якому разі йому немає за що турбуватися, коли чоловік їй дозволив… Може, й не дозволив, але й не заперечує… Тоді Йорген знімає із себе будь-яку відповідальність і буде сам милуватися цією фрау Макміллан, допоки є нагода і вона сидить ось так, просто перед ним, по той бік барної стійки…

Звідси, де сіла Елізабет, було добре видно їхній столик. І Марка, що неспішно доїдав свій ентен бруст — качину грудку під чебрецево-сливовим соусом. Вона бачила його профіль, бачила, як спокійно він відрізає шматочок м’яса і неспішно кладе його до рота… Він був так близько до неї, та зараз їх наче відгороджувала невидима стіна.

Господи, може, то він так пожартував із нею? Що ж відбувається?

Елізабет обережно присунула до себе горня і чайничок із трав’яним чаєм.

— О-о, — запопадливо проказав Йорген, — я вам допоможу! Та спочатку чай мусить настоятися… усього кілька хвилин, фрау Макміллан! — додав він, подаючи Лізі обраний нею шматок апфельштрудля, щедро политого яблучно-родзинковим соусом, і кілька зацукрованих скибок помаранчів.

Марко був правий. Не налягати. Зараз від одного погляду на ці кляті солодощі її мало не знудило.

Швед тим часом, мов нічого й не було, наминав свою качину грудку, не повертаючись до Лізи і не турбуючись, що з нею, ніби вона взагалі для нього перестала існувати.

А їй Маркове прохання все більше почало видавитися дурним жартом, який він із незрозумілих причин вирішив утнути з нею… Але ні. Цього просто не може бути. Із таким не жартують, він був занадто серйозним, коли говорив їй встати з-за столу і чекати на нього біля барної стійки… Знову ж таки… не підійматися в апартаменти…

Що довше Ліза чекала, то більш анекдотичною видавалася їй уся ця ситуація. Зрештою, дізнатися хоча б, яка сволота посміла тут, у цьому чудовому баварському ресторані зіпсувати її обід із чоловіком!

Офіціант наповнив горнятко ароматним чаєм, і Ліза мимоволі підсунула до себе тарілочку з десертом.

— Може, кульку морозива? До апфельштрудля? Вам сподобається! — люб’язно проказав Йорген Діц. — У нас є чорничне, малинове… яке пані забажає?

— Ні-ні, дякую… — відказала вона, не впізнавши власний голос, що раптом став хрипким і якимось скутим. — Я вже… вже замовила усе, що бажала.

У другому кінці залу раптом підвівся чоловік. Вигляд він мав цілком собі звичайний, нічого небезпечного: сірий костюм, сірий капелюх у руці, та чомусь одразу привернув увагу Лізи. Занепокоєння викликало й невелике чорне портмоне, яке він поспіхом, але вкрай обережно заховав у кишеню такого ж сірого плаща, котрий разом із капелюхом зняв із вішака поряд і перекинув собі через руку.

Чоловік пішов поміж столів, манівцями, а не через зал, наче не бажав привертати до себе зайву увагу решти відвідувачів, але, опинившись ближче до виходу, зупинився, неначе щось обдумуючи, а потім так само манівцями попрямував у бік Марка.

І хоч у незнайомця в руках не було жодної зброї, а портмоне, яке він заховав до кишені плаща, геть не скидалося на вбивче шпигунське знаряддя, Елізабет відчула, як закалатало в грудях її серце. Голосно. Так голосно, що напевно, Марко міг би почути те зрадницьке калатання навіть за їхнім столиком…

Ось тому він і спровадив її… Ось тому…

Тим часом чоловік у сірому костюмі підійшов до Марка і з легкою посмішкою кивнув йому, наче старому знайомцю. Щось проказав. Швед витер губи серветкою і вказав на стілець поруч, запрошуючи того присісти…

Ліза важко ковтнула повітря. У разі небезпеки… що вона може зробити? Як їй діяти? Навіть її маленький, наче іграшковий браунінг, подарований Марком… і той залишила у спальні…

* * *

«Звісно, ти усе можеш куштувати, Лізонько, ти ж не хвора, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…»

Слова застрягли у горлі.

Марко зусиллям відвів погляд від сірої тіні, що примостилася за столиком у найдальшому кутку ресторації. Так по-тупому втрапити у пастку! Розслабитися, уявити, що вони з Лізою і справді мають маленьку відпустку… Як там казав Корнуелл? У товаристві вродливих жінок чоловіки завжди розслабляються, втрачають пильність?

Чорт… Револьвер за поясом замуляв спину… як завжди перед небезпекою. Марко ковзнув рукою за спину. Рука намацала зброю. Чому — тут? Чому — саме зараз, коли він такий вразливий?..

Кілька хвилин, поки Ліза вставала з-за столу, дали йому можливість зосередитися, прокрутити у думках ситуацію… Скільки ЇХ тут? Як можна було повірити в оманливий спокій Фюссена і в те, що його журналістська легенда бездоганна? І хто сказав, що ЇХ може зупинити наповнена людьми ресторація? Хіба вони Євгена Коновальця не підірвали у такій же ресторації у Роттердамі в обідню пору? Звісно, він — не Коновалець, не та вага, повна відсутність публічності… Але для різноманіття та заголовків у пропагандистських газетах про те, як доблесні совєцькі розвідники знешкодили чергового ворога совєцького народу… Навряд чи люди у ресторані можуть їх зупинити…

І що далі? Він сидить, наче на долоні, наче мішень у тирі — на найвиднішому місці. Що ж він робитиме? Стрілятиме? Навряд чи. Підійде і попросить вийти? Це бодай дало б йому шанс. Але Елізабет… Хто сказав, що он той прислужливий офіціант… Йорген… не може виявитися…

Марко поглянув у бік Лізи. Механічно відрізав шматочок качиної грудки, механічно поклав її собі до рота, механічно прожував. Здобрене спеціями та чебрецевим соусом м’ясо,яке до того тануло у роті, тепер видавалося гумовим.

Зовні Швед видавався спокійним, та всередині усе його єство стиснулося, наче сталева пружина. У разі чого він ще встигне дістати револьвера. Головне — бути подалі від Лізи. А далі… усе в руках Божих. Але якщо… якщо усе скінчиться на його користь, він повернеться до Лондона, прийде до контори і власноруч придушить Корнуелла!

Чоловік у сірому костюмі був уже поруч. Він приязно усміхнувся, наче старий друг.

— Дозволите присісти, містере Макміллан?

Марко промокнув серветкою губи. Скільки разів йому доводилося чути ці слова! Від зв’язкових, від інформаторів, від різних посередників… У його роботі це запитальне речення «Дозволите присісти, містере Макміллан?» замінило звичне привітання.

— Прошу.

Чоловік у сірому костюмі, та і сам якийсь непримітний, сірий, якого із загальної маси відвідувачів ресторації і не виділиш, відсунув стільця, всівся. Подивився на Марка довгим, пронизливим поглядом. І став знову отим Гінзбургом. Якого знав і про якого був напуваний Марко. Це його дивовижне уміння ставати за потреби непомітним, бліднути і губитися у натовпі… Хоч Вальтер Кривицький був і сам достатньо високого зросту та широкоплечий, та умів якось так зібгатися, зіщулитися, перетворитися на нікого…

Змієнко завжди казав Маркові:

«Ти не ображайся, тобі такі ролі безликих не пасують. Виглядатимеш дивно, одразу в очі втрапляє ота невідповідність, тож і розкусять за мить. Тебе, Шведе, хоч сажею перемаж та у дрантя вдягни… породу за три версти видко. То й не потрібно вдавати того, хто тобі не вдається…»

— Ось ми і зустрілися, Шведе! — промовив Гінзбург українською тихо. — Ось ми і зустрілися.

Голос у нього був низький, хрипкий, захолоджений.

Марко усміхнувся. Критися вже не було сенсу. Та й не хотілося. Гінзбург вистежив його. Нехай насолодиться цією миттю.

— Он як… Нарешті мова, якою розмовляла ваша мама-єврейка у Підволочиську, а не отой мацковський пронос.

— Моя мама-єврейка, містере Макміллан, як ви зволили висловитися, вільно володіла п’ятьма мовами і була вельми інтелігентна жінка, — тихо промовив Гінзбург.

— Не сперечатимусь, — хитнув головою Швед, — наші матері і справді були інтелігентними жінками. Тільки вашу це не врятувало від довічного сорому — сина-чекіста.

На обличчі Кривицького заходили жовна.

— Ну, ну… — усе ж примирливо проказав він, — Алексе, не під’юджуйте мене.

— То що вам потрібно, Вальтере? Принесли мені цукерки від «Ваньки», як нещодавно Павлусь Коновальцю?

Чоловік у сірому костюмі знову невесело всміхнувся, потер долонею плече. Те саме, прострілене йому Шведом у вбиральні французького борделю в Стамбулі.

— Усе ще дає про себе знати поранення, — проказав він. — Звісно, я не маю права бути невдячним за вашу великодушність, та якщо відверто, на вашому місці, Алексе, якби тоді у Стамбулі усе склалося інакше, я б не залишав вас живим. Однак жити усе-таки краще, ніж померти… Правда? — Кривицький замовк на мить і знову продовжив: — Хоч я і зрозумів ваш натяк… про коробку цукерок, та дозвольте запевнити… Я закопав сокиру війни.

— Та невже? — гмикнув Швед. — 3 якого це дива?

— Я вже не той Вальтер Кривицький, якого ви знали у Союзі чи Стамбулі, містере Макміллан, і прострелене вами моє плече у вбиральні французького притону і решта наших із вами протистоянь… усе забуто.

— Дивно… А от я усе до дрібниць пам’ятаю, — проказав Марко, вдивляючись в сірі, мишачого кольору очі Вальтера Кривицького. — Я усе пам’ятаю, товаріщ Гінзбург.

— Я і не очікую, що ви забудете бодай щось. Ви виконували свою роботу, я — свою. Ми були з вами… як би то сказати… по різні сторони барикад.

— А що змінилося сьогодні? — з посмішкою поцікавився Швед. — Товаріщ Сталін сам прийняв постриг і наказав усім чекістам покаятись?

— А сьогодні… — Вальтер перевів погляд уперед до барної стійки, де сиділа Елізабет. — У вас вродлива дружина, Марку… Дуже вродлива. І брати її із собою у такі поїздки — велика помилка…

— Що вам потрібно?

Гінзбург похитав головою.

— Хочу одразу запевнити: я тут один.

Марко мимоволі обвів поглядом зал ресторації.

— Мені треба поговорити з вами. І то невідкладно. Пройдімось. То правда, Алексе. Я тут зовсім один, — повторив Кривицький, — ніякої кавалерії.

— Зате я не один, — Марко відсунув від себе тарілку і подивися Кривицькому в очі. — 3 якого дива мені вірити вам?

— З такого, — проказав Кривицький, — що мені є що вам розповісти. Ну ж бо, Шведе… Честь є не лише у вас…

— Бачив я вашу честь, — наче виплюнув Марко.

— Я прошу вас… — тихо повторив Гінзбург. — Мені незручно тут довго розмовляти… У будь-якому разі, — додав він, — ви, як я розумію, озброєні. Я — ні… Ви нічим не ризикуєте. А от я…

— Гаразд.

— Добре, — хитнув головою Вальтер, — чекатиму вас у дубовій алеї. Ближче до озера. Місце цілком безпечне для нашої розмови.

Швед коротко хитнув головою.

Він не дивився, як вийшов Гінзбург — сірий, непомітний. Перевівши погляд на Елізабет, глибоко вдихнув. Трохи зачекав, тоді підкликав офіціанта.

— Перекажіть моїй дружині, вона отам, біля барної стійки… що я зараз повернуся. Рахунок за все надішліть в наші апартаменти.

Коли він дійшов алеєю до озера, Гінзбург уже сидів на різьбленій дерев’яній лаві, годував крихтами синьо-зелених диких качок, які звично підпливали до берега, коли на лавці всідався хтось із відпочивальників.

«Це ж треба», — майнула у Марка думка, адже саме звідси уночі в крижаній воді альпійського озера він і робив свій шалений заплив.

Швед обвів поглядом дубову алею, найближчі дерева… відпочивальники прогулювалися віддалік, а тут — тихо, порожньо та спокійно… Підійшов ближче, всівся поруч із Гінзбургом.

— Ну, кажіть…

— Як бачиш, — перейшов раптом та «ти» Вальтер, — мені відоме твоє нове ім’я, мені відомо, що ти тут із дружиною… Ба, мені відомо більше! Мені відомо, що ти дав жару нашим товаришам у Харбіні… Зоя Воскресенська буквально з лікарняного ліжка, ледь жива підготувала і надіслала повний звіт по тій стрілянині у підвалі борделю, — іронічно підморгнув Гінзбург. — 3 твоїми знімками і детальним описом. Просто щастя, що усе це спершу потрапило до рук мені… і я на свій страх і ризик знищив твої фотокартки і всі папери.

— О, шляхетний чекіст знищив документи, що засвідчували мою особу? — беземоційно проказав Швед. — Повторю запитання: з якого дива, Вальтере?

— Мені відомо, що ти приїжджав до Москви, коли судили британських інженерів, — продовжував Гінзбург.

— І що далі?

— Мені відомо, що під іменем Алекса Макміллана ти сьогодні затесався до нашої… вибач… совєцької резидентури у Лондоні, — вів далі Кривицький.

Марко підняв брову. Оце «нашої… вибач… совєцької» направду інтригувало.

— Більше того, — казав далі Кривицький, — мені відомо навіть, що Арнольд Дейч не може нахвалитися тобою і покладає на тебе, себто на Алекса Макміллана, великі сподівання. А Едіт… ця маленька хтива сучка, Едіт Тюдор-Харт марить тобою і, може, навіть охоче затягнула б тебе до ліжка, якби не «англійська троянда» — так вона називає твою дружину у своїх звітах… Ти використовуєш свою дружину «всліпу» чи вона добре знає, що робить? — раптом поцікавився Вальтер.

— Ближче до справи, Гінзбургу, — процідив Марко.

— Власне, — правив своєї Вальтер, — ближче вже нема куди. Коли я побачив ту акредитаційну заяву псевдо-британського журналіста Алекса Макміллана, що лежала на столі товариша Сталіна, — я не назвав твоє справжнє ім’я. Хоч одного мого слова було б достатньо ще тоді, у 33-му році, якби я вказав на знімку ім’я петлюрівця й націоналіста, розвідника УНР, ворога совєцького народу Марка Шведа. І тебе, друже, просто б прибрали. Непомітно, можливо, навіть безболісно, у будь-який підходящий на ту мить спосіб. І ні твій дружбан, отой причмелений журналюга Флемінг, ні хто інший тебе б не врятували… та я промовчав, — багатозначно проказав Кривицький. — Я ПРОМОВЧАВ! — додав він за мить. — Хоч і дивувався, навіщо ти поліз у самісіньке наше лігво… Визнаю, це було або сміливо до чортиків, або ти такий самовпевнений дурень, що геть втратив інстинкт самозбереження…

Та я не просто промовчав. Я зробив усе, щоб ті, хто міг тебе упізнати на фотокартках чи у залі засідань, навіть випадково, на вулиці, з різних причин відбули з Москви. Аби жодна собака не могла прогавкати, що британський журналіст Алекс Макміллан і колишній контррозвідник-петлюрівець Марко Швед — одна і та ж особа. Найважче було спекатися Воскресенської. Та для неї знайшлося завдання у Фінляндії.

— Конкретніше, Вальтере… — знову проказав Марко, — до чого ця увертюра? Чому ж ти мене ще тоді, у 33-му році, не здав? Мабуть, ти мав для цього якісь вагомі підстави, аби так через мене напружуватись? Вибач, якщо розчарую, та я не вірю ні у вашого совєцького Діда Мороза, ні у доброго дядечка-чекіста.

Кривицький гірко усміхнувся. У погляді відобразилося щось схоже на суміш гніву і болю…

— Я — розвідник, а не м’ясник із Луб’янки. Кому, як не тобі, знати, Шведе, що професія розвідника — це насамперед мізки. Тому я ними користуюся. Ти можеш мені, звісно, не вірити… Після Тарноруди я загубив твій слід… Та коли поранена Воскресенська прислала свій звіт, а потім я побачив твою фізіономію серед інших знімків акредитованих іноземних журналістів на столі у товариша Сталіна… Так, першим моїм бажанням було саме це — помститися тобі. І за те, як ти «зробив» мене у Тарноруді, і за те поранення у вбиральні «Кікі», де ти знову мене… «зробив».

— Так, a la guerre, comme a la guerre, Вальтере. На війні як на війні… — стенув плечима Марко. — І все ж… Що тобі завадило здати мене і насолодитися священною помстою?

— Як я вже сказав тобі — я розвідник, а не тупоголовий м’ясник. Крім того, усе не так просто, Алексе. Усе не так просто при нашому кремлівському дворі… — проказав Вальтер.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що Совєцький Союз відтепер не моя батьківщина. Я більше не служу цій ненаситній, кровожерливій сталінській владі! — геть пошепки мовив Гінзбург, стуливши повіки. — Розумієш?

— З яких це пір? — майже здивовано перепитав Марко.

— Я й так ризикую, зустрівшись із тобою, Шведе, — похитав головою Гінзбург. — Ще й балакаю, наче романтична баришня…

— Я тебе сюди не кликав, Вальтере.

— Навіть тут, у затишному, тихому Фюссені мене можуть вистежити, побачити, упізнати…

— Хто? Свої?

— Так… «Ваньки» з Луб’янки, — гмикнув той, потерши голене підборіддя.

— Що за дурню ти верзеш? — роздратовано промовив Марко. — Або ти поясниш усе… Або…

— Або що? Ти, Марко Швед, здаси мене німецьким поліцаям як ворожого агента? — усміхнувся Вальтер Кривицький. — Я розумію, що мої слова звучать дивно, ба більше, навіть по-дурному… Але… Я не виправдовуюся і не прошу мене пробачити. Усі ці роки я незримо спостерігав за тобою, я бачив, як ти ростеш, закріплюєшся, як пускаєш коріння в чужій тобі країні, як хитро тобі вдалося проникнути у нашу лондонську резидентуру…. Але я жодного разу… не видав тебе! Жодного разу! Бо я передчував — така мить, як зараз, колись настане. Я інтуїтивно відчував, до чого усе йде. І усвідомлював, що одного разу ти можеш стати моїм рятівником. Ти допоможеш мені так само, як я допоміг тобі, зберігши таємницю про те, хто ти є насправді, — тихо проказав Вальтер Кривицький. — Послухай… Я був відданий совєцькій ідеї, я вважав, що все, що роблю, — для блага моєї радянської вітчизни! Я був переконаний, що усі мої кроки вірні, що революційні ідеали чисті і не заплямовані… Я був звичайним хлопцем, який повірив у світову революцію, у торжество марксистсько-лєнінських ідей і перемогу пролетаріату. Аж поки… Словом, зрозумій, у мене не вистачало чітких і незаперечних доказів. А потім з’явилися і вони…

— Які докази? Конкретніше.

— Ось які. У жовтні 1935 року мене направили до Німеччини керувати нелегальною резидентурою Іноземного відділу ОДПУ СРСР, — продовжив Вальтер, нервово ковтнувши слину. — Приймаючи розвідмережу і поточні справи від свого попередника, я випадково натрапив на інформацію стосовно надсекретних перемовин, котрі вели особистий представник Сталіна, торгпред СРСР у Берліні Давид Канделакі та представник Гітлера, імперський міністр Ялмар Шахт. Усе б нічого, та ці перемовини велися в обхід офіційних каналів НКВС, що не могло мене не здивувати, а потім і не насторожити: для чого така секретність?

Я вирішив почекати, подивитися, що буде далі. Вже у грудні 1936 року я дістав наказ Центру, який не вкладався у моїй голові! Я мав зібрати і надати компрометуючі дані на найпотужніших політичних діячів СРСР, які на той час потрапили до розряду «ворогів народу», а також… уяви собі, «заморозити» всю агентурну мережу в Німеччині! Усе, над чим ми працювали денно і нощно! Уся наша праця, наші жертви і наші потуги — усе коту під хвіст!

Я не розумів, як таке можливо, я не йняв віри. Я усе ще сподівався, що помиляюся, що усі ці події — випадковий збіг обставин, що ті, кого назвали ворогами, — дійсно вороги радянської держави і мусять отримати по заслузі… А тим часом моїх соратників, колег, бойових товаришів, усіх, кого я знав від самого початку, кришталево чистих і відданих справі людей, цвіт совєцької розвідки викликали до Москви, арештовували мало не на пероні і вони… зникли назавжди. У березні 1937-го, якраз напередодні того, як на Луб’янці на повну запрацювала кривава м’ясорубка, я й сам отримав наказ із Центру негайно прибути до Москви. Я зрозумів — це кінець.

Тут у Європі мені вдалося для себе і своєї сім’ї вибудувати сяке-таке гідне життя… Я мав прикриття — невеликий антикварний бізнес, що дозволяв мені, скуповуючи рідкісні букіністичні видання, вільно пересуватися Європою. Я мав власний офіс у Парижі, сам же із дружиною і сином під іменем австрійця Мартіна Лєсснера мешкав у Гаазі, — Кривицький сумно усміхнувся. — В Гаазі ми нарешті придбали власний затишний будиночок. Саме такий, про який ми з дружиною мріяли — на Целебштрасе… У Союзі нам таке й наснитися б не могло. І що? Я мав повернутися?

Поїхати, як баран на заклання, на свою власну погибель? Я добре знав, що там діється, а тому… Марку! Я вирішив НЕ ПОВЕРТАТИСЯ до СРСР! Спочатку ми з дружиною нелегально жили у Франції. Все було ніби непогано, — Гінзбург зробив паузу, щоб трохи віддихатись, — а тепер я відчуваю, що коло замикається. Марку… Я немов загнаний звір. За мною полюють агенти НКВС! Мені не простять того, що я відмовився повернутися до Москви, щоб здохнути з простріленим баняком в одному з підвалів Луб’янки! Хух-х… Тепер тобі усе відомо. Тепер ти розумієш?

Швед прикрив очі. Видихнув і собі.

— Тепер розумію, — проказав тихо. — Розповідаєш гарно, хоч сльозу пускай. Казав мені якось покійний Коновалець, що Павлусь Валюх теж його мало до сліз не довів, коли на кладовищі П’єр Лашез узяв земельки цвинтарної з могили Петлюри, щоб деревце в Україні посадити.

— Ти мені не віриш, — мовив Гінзбург, — не віриш… Так, я можу зрозуміти твої почуття. Ті цукерки… Його зовуть Павел Судоплатов, — Вальтер провів рукою по обличчю, немов витираючи піт. — Я справді не знав про цю операцію нічого, поки усе не скінчилося. Тим керували особисто Сталін та Єжов. Розглядалося кілька кандидатур. Потрібен був не просто професійний розвідник, але й професійний вбивця. Судоплатов підійшов найкраще. Мав на той час у послужному списку доволі яскраві й успішні операції… Окрім усього іншого Павел чудово розмовляв українською, умів природно, невимушено затесатися в довіру, стати «своїм»…

— Як оце ти намагаєшся зараз… — гмикнув Швед.

Гінзбург стенув плечима.

— Для Сталіна, вже мені вибач, Марку, такі як ти — дріб’язок. Ти не лідер руху опору… Ти просто хороший інструмент вашої справи. Таких як ти прибирають по ходу, не напружуючи самого «товариша Васільєва». І якщо ти досі живий, то це тільки через те, що добре законспірувався, маєш гарні професійні навички і надійні тили. Інша справа — ваш провідник, як ти кажеш… Він користувався усім можливим авторитетом у націоналістичних колах. І що зараз? Ви усі збентежені, думаєте одні на одних!

— Це неправда.

— Правда, Марку! А якщо і не схоже на правду, то повір, вам підкинуть пару цілком підходящих доказів! — продовжував Кривицький. — Як ти не розумієш? Сталіну необхідно вкинути поміж вас кішку, щоб ви знищували одне одного, перестали довіряти своїм. Тільки так можна позбавити еліти ваш рух… Тому робиться усе, що сприятиме цьому.

Петлюра, Коновалець… Хто буде наступним і в який спосіб — цього я, на жаль, не знаю, інакше сказав би тобі. Може, ваш дорогий некоронований «король Руси-України» Габсбург, може, хто інший… Але погодься, і в першому, і у другому випадку то були дурні смерті, без будь-якої можливості на самозахист… Один загинув біля книжкової розкладки, інший — з коробкою шоколадних цукерок у руках… Мені казали, — продовжив Вальтер, — Судоплатов пізніше хизувався, що спосіб прибрати Коновальця виявився неймовірно простим і завжди лежав на поверхні: куди б вони з ним не їхали, той насамперед завжди купував розкішну коробку цукерок, хоч жив не так уже й заможно. Вочевидь, Павел розповів про цю слабкість Коновальця Єжову, а той — Сталіну. Це й вирішило усе. Коробка шоколадних цукерок, начинена вибухівкою… В оперативно-технічному відділі НКВС ще ті умільці, — важко ковтнувши слину, проказав Гінзбург. — Горло застудив… ангіна, — ніби вибачаючись, пояснив він.

— Як ти заговорив! — їдко зазначив Марко. — Наче зовсім ні до чого, святий та божий, наче ти й не звідтіля.

— Я так говорю, — зітхнув Гінзбург, — бо сьогодні маю для цього підстави. Я довго думав. І вирішив злити всю інформацію, якою володію. Британським спецслужбам чи американським… Мені все одно. В обмін на порятунок та захист мене та моєї родини. А знаю я, повір, чимало. Списки агентів по всій Європі, найближчі наші плани та місії, і ще купу усього… Алексе… Марку, прошу! Я прошу у тебе допомоги…

Швед потер лоба. Почувався спантеличеним. З подібним зіткнувся уперше.

— Ти оселився у Фюссені?

— Так… винайняв невеличке помешкання у місті, — хитнув головою Кривицький. — Родина під чужими документами у Меммінгені чекає від мене новин.

Марко розвів руками.

— Навіть при усьому моєму бажанні допомогти тобі, Вальтере, що саме по собі звучить майже комічно… я не вирішую такі справи. Маєш і сам знати — хіба то моя компетенція? Ти сам кажеш. Та й на вирішення такого потрібен час.

— Так, звісно, — хитнув головою той, — я знаю, розумію… Але ж ти допоможеш? Можеш допомогти!

— Я подумаю, — відповів Марко. — Не сумніваюся, що ти дійсно володієш цінною інформацією, яка зацікавила б, наприклад, мою контору… Але це має бути більше, ніж слова — імена, паролі, явки, як кажуть у нашій справі. Конкретні відомості і навіть документи…

— Усе є… Усе є, Марку! Слухай! — гарячково заговорив Гінзбург. — Скажу тобі більше, щоб розвіяти останні сумніви. Якби раптом зі мною щось трапилося тут, у Фюссені — частина інформації знаходиться у камері схову залізничного вокзалу у Мюнхені. Камера № 17. Код 17-18-19.

— Так просто? — запитав Марко.

— А кому спаде на думку там шукати? Я довго збирав компромат, копіював розвіддані… Камеру схову щоразу проплачував на невеликі терміни. Нікому невідомо про цей сховок, тільки мені й ось зараз тобі. Я можу віддати тобі усе, як тільки прибудеш до Мюнхена… Адже ти маєш бути у Мюнхені найближчим часом? Другу частину, смачнішу, я тобі передам особисто в руки тільки після надання мені та моїй родині гарантій.

Марко мовчав.

— Ти, звісно, маєш право мені не довіряти. Але, як бачиш, я довірився тобі, Шведе. Довірився з усіма нутрощами! — проказав Кривицький. — І щодо дійства, яке от-от відбудеться у Мюнхені, теж маю тобі дещо сказати… Тож що ти відповіси мені?

— Тільки те, що я не вирішую такі питання, але зв’яжуся з конторою і передам усю інформацію стосовно тебе.

— Дякую, — зітхнувши, проказав Гінзбург, — дякую, Марку. Це все, що я хотів почути від тебе. А ти, я знаю, людина честі.

— І де мені тебе шукати у Мюнхені, Вальтере?

— Я сам знайду тебе! — Кривицький усміхнувся. — Я сам знайду тебе у Мюнхені. Як гадаєш, твоя контора довго думатиме?

— Не знаю… Дивлячись яку цінність ти для них матимеш. Та звісно, інформація, яку ти зголосився надати.

— Ну, добре, Марку… Хай буде, що буде… Однаково іншого виходу я не бачу… Та їм усе-таки варто було б поспішити.

— Я зроблю усе, що зможу, — з притиском вимовив Швед.

Гінзбург підвівся.

— Зроби. Хоча б для моєї сім’ї! Ще раз дякую, Марку. Я не підведу тебе, обіцяю!

— Головне — не приведи до Мюнхена на хвості своїх орлів, — гмикнув Марко.

Легка посмішка ковзнула по обличчю і Вальтера Кривицького.

— Дякую, — тихо повторив він і простягнув Шведові руку.

Марко на мить завагався.

Відчув, як у скронях стихає пульсування крові, наче він допіру пробіг марафонську відстань без відпочинку. Відчув, як поволі спадає невидима зовні напруга в усьому тілі.

— Не поспішай. Потиснемо один одному руки у Лондоні, — швидко проказав він, — після того як надаси моїй конторі справді вартісну інформацію. А поки, Вальтере, будь здоров.

Дорога до готелю видалася йому короткою, як ніколи. Швидким кроком ішов дубовою алеєю, уявляючи, як там у залі ресторації мало не божеволіє Елізабет.

Вона одразу побачила його, тільки-но увійшов. Зусиллям волі взяла себе в руки, бабраючи ложечкою шматок апфельштруделя, і з легкою посмішкою на блідому обличчі подивилася на Марка.

— А… ось і ти, любий. Усе добре? Все гаразд? — одними губами прошепотіла Ліза.

— Запишіть мені на рахунок усе, що взяла моя дружина… — кинув він Йорганові Діцу, що віддалік енергійно натирав кухлі для пива.

— Як скажете, гере Макміллан! Звичайно! Не хвилюйтесь… Усе на ваш рахунок!

Марко легенько взяв Лізу за ліктя.

— Ходімо…

Перед дверима їхніх апартаментів зупинився, відсторонив Лізу позад себе. Замкнуті ним особисто перед обідом двері були трохи прочинені.

— Стій… — мовив він до Елізабет.

Обережно відхилив двері. У коридорі не було нікого. У вітальні та залі теж. Зате з їхньої спальні долинав дивний звук… наче хтось тихо співав.

Марко підійшов ближче, заглянув до кімнати… і ледь встиг заховати револьвера, якого уже тримав наготові.

— То Грета, — тихо проказав до Лізи.

Юна покоївка Грета, донька гера Штайнера, бо то і справді була вона, перестеляла їхнє ліжко свіжою постільною білизною. Стара вже лежала у великій полотняній торбині.

— О-о-о, гере Макміллан, — аж підстрибнула від несподіванки Грета, — ви мене налякали! Увійшли так нечутно… Я уже йду, гере Макміллан! Я прибрала і постелила чисту білизну. У ванній кімнаті свіжі рушники для вас і фрау Макміллан…

— Дякую, Грето! — усміхнувся Швед. — Ти можеш іти, ось чайові… — сягнув він рукою до кишені.

— О-о-о… — дівчина лукаво глянула на Марка, — про що ви, гере Макміллан! Це я і Франц перед вами у боргу!

Швед із розумінням гмикнув.

— Дякую… дякую, що не виказали нас батькові… гере Макміллан, — зашепотіла Грета. — Він з’їв би Франца на десерт, якби дізнався…

Швед дав їй легенького щигля по кінчику носа.

— Ну, що ти… Діло молоде! Біжи…

Від того доторку Грета розцвіла, зашарілася. Далі, як справжня баварська фройляйн, присіла перед Марком у подобі короткого зграбного реверансу. Підхопила свою полотняну торбу з використаними простирадлами, закинула на плече і попрямувала до дверей.

Марко почув, як за нею клацнув замок.

— Кого ти там не виказав, коханий? — запитала Елізабет, що саме увійшла до спальні. У її погляді усе ще була тривога і невпевненість.

— Та… Учора вночі, коли я повертався до готелю від озера… отам, біля дуба застав її з готельним водієм, Францом… — усміхнувся Швед якимось своїм думкам. — Вони цілувалися, мов навіжені… Моя поява налякала їх. І Франц попросив вибачення… гм-м-м… за негідну поведінку…

Елізабет нарешті розсміялася.

— За негідну поведінку? Бідолахи!

— Та ні… вони виглядали дуже щасливими. А Грета ось подякувала, що я не виказав їх пану Штайнеру… — Марко глибоко вдихнув. — Лізо… Іди до мене!

— Що усе-таки трапилося, Маркусю? Там, у залі ресторації? Хто той чоловік? Чого він хотів? — з тривогою у голосі запитала вона.

Марко пригорнув її до себе.

— Той чоловік, Лізо… Вальтер Кривицький. Пам’ятаєш такого? Той чоловік може виявитися нашим щасливим квитком, — промовив, цілуючи її у скроню, — але, Господи, як я налякався за тебе!

— За мене? — поміж поцілунками прошепотіла вона.

— Могло трапитися усе що завгодно… — відповів Марко. — Вибач, я зараз трохи не при собі… Ти не мала б сьогодні тут бути зі мною. Я просто не знаю, чим думав, приставши на пропозицію Корнуелла…

— То ж була не пропозиція, а фактично завуальований ввічливістю наказ… — усміхнулася Елізабет. — Зрештою, коханий, хіба ми уже не були разом в таких ситуаціях? І навіть Кривицький був у той час десь там… Пригадай Тарноруду…

— Нічого там пригадувати, — зітхнув Марко, — окрім того, що ти тоді врятувала мені життя.

— Я завжди поряд… — прошепотіла Ліза, — завжди біля тебе… Якщо доведеться — заступлю тебе собою.

— Лізонько, — майже простогнав Марко, — не говори такого, не смій навіть думати про таке! Я злякався… Мабуть, уперше за все моє свідоме життя злякався смерті. Злякався того, що можу втратити тебе. Я не знав, чого чекати, я зловив такого йолопа, Лізо! Ти поряд, зовсім поряд, і купа людей… І цей страшний сон уночі… — Марко перевів подих. — Гінзбург не знав пощади ніколи, — проказав він, — але щось у ньому зламалося, щось змінилося…

Марко важко ковтнув повітря.

— До кінця нашої із ним розмови, — проказав він, — я був не в силі повірити у те, що сталося… Ти знаєш, що вони вчинили з Коновальцем. Я був готовий до усього, зрештою навіть у будь-яку мить застрелити його просто за столом, у залі ресторації… Один його непевний порух… Він готовий до співпраці, Лізо. Готовий злити усіх.

— І слава Богу! — прошепотіла вона. — Якщо так станеться, це буде добре.

— Дай Бог… — проказав Марко у відповідь, — дай Бог, щоб так усе і сталося…

— Що будемо робити? — поцікавилася вона. — Надворі білий день…

— Я б із радістю не вилазив з ліжка, Лізонько… Але тепер, коли емоції трохи вляглися, мушу виконати обіцяне Гінзбургу. Мені потрібно на телеграф, доки він не зачинився. Прогуляєшся зі мною? Одну тут я тебе не залишу.

За сорок хвилин Марко з Елізабет були на головпоштамті Фюссена. Ліза відправила на адресу тітоньки Мег кілька листівок з альпійськими краєвидами і замком Нойшванштайн, коротку телеграму з простим повідомленням, що у них все добре, вони з Алексом насолоджуються відпочинком.

Друга телеграма теж була для тітоньки Мег, однак вона мала зміст, який для літньої пані виявився б незрозумілим, якби потрапив їй до рук. Та й відіслана вона була на неіснуючу лондонську адресу місіс Меган Форсайт, а насправді — на спеціальну конспіративну квартиру, людині від МІ-6.

«Тітонько Мег! Справи йдуть добре. Об явився давній боржник. Обіцяє повну виплату боргу уже найближчими днями, якщо пробачите відсотки. Просить бути поблажливим до нього і хоче зустрічі з вами. Алекс»

Такий текст не був передбачений ніким: ні Марком, ні Корнуеллом, ні Селфріджем. Однак те, що Марко відправив телеграму саме на цю секретну адресу, та й сам текст послання свідчили про її важливість, про те, що з «тієї» сторони хтось в обмін на інформацію просить захисту і порятунку…

За два роки до того.

Лондон. Велика Британія

Пісня на два чоловічі голоси лилася сильно й тужливо.

Марко давно не співав українською. Пригадався батько… Олексій Швед під час застіль співав завжди, скільки Марко себе пам’ятав. Ото коли дядько Альбер із тіткою Дариною приїжджали зі своїх Парижів до Кам’янця та збиралася уся родина за столом, батько співав французькому зятеві, як називала дядька Альбера покійна бабця Гелена, українських пісень. Іноді до нього долучалася й мати, то вели на два голоси.

А от сьогодні, щодо Коновальця — Марко не знав, що у нього такий добрий голос. Той співав, наче смакуючи кожне українське слово, виводив, жодного разу не схибивши ноти.

— Тішуся, що можу вільно співати у твоїй хаті, Марку, — промовив він, поплескавши Шведа по плечу. — Файно співаєш. Добре…

Марко усміхнувся.

— Шкода, що ваша родина, пане полковнику, не змогла приїхати разом із вами. Я чув, ви не дуже розкошуєте.

— Нічого, справляємось, — відмахнувся Коновалець. — Нас, українців, по світах багацько, не даємо один одному пропасти.

— Це добре, — хитнув головою Марко, — значить і ми з Лізою можемо долучитися до товариства і передати вашим британських гостинців. Ви ж нам не відмовите, не погордуєте? Ми вже все й налагодили…

— А ти мене вже й спровадити хочеш! — жартома мовив Коновалець.

— Лізо, Лізонько, чому не заходиш? Ми з паном Євгеном нічого такого секретного не балакаємо! — гукнув Марко, коли постать Елізабет знову на якусь мить майнула у дверях вітальні.

— Пантрувала пирога, щоб не згорів, — проказала вона, увійшовши. — А ви такої сумної завели, що я аж розрюмсалася.

Була у синій сукні та подарованих матір’ю Марка медових баламутах, прикрашених єдиним, неймовірної краси золотим дукачем. Волосся підібране, закладене навколо голови короною. У руках — таця з порційно нарізаним соковитим м’ясним пирогом та журавлинним соусом.

— Зараз, Маркусю, я миттю, — мовила з посмішкою, — там ще вареники, із сиром і з капустою… Зараз я…

— Гарна твоя швединя, — хухнув у кулак Євген Коновалець. — Якби не англійською балакала, від українки й не відрізнив би… Кохаєш її?

— Кохаю, — відповів Марко просто, — дуже кохаю, пане полковнику. Ліза — жінка по мені.

— Що ж, вона української не навчилася?

— Українською ми з нею розмовляємо наодинці, — пояснив Марко. — При вас вона, певно, соромитись буде. Ліза українською добре читає, усе розуміє, тільки з вимовою складнощі. Іноді щось як скаже — регочемо.

— Оце найголовніше. Що любиш її, — зітхнув Коновалець. — Дитинку тобі народила. Другої не чекаєте?

— Ви як наша тітка Меггі, пане полковнику, — гмикнув Марко, — теж щоразу допитується, чому Ліза живота ще не носить… Як Бог дасть. Іноді як подумаю… А ну як зі мною щось трапиться… Куди ж другу дитину!

— Е-е-е, смерть за кожним прийде, тільки не за всіма в один день, — проказав Коновалець. — Кожному свій час призначено, і про нього тільки Богу відомо. Ти, Марку, про таке не думай! Тішся кожною хвилиною життя, поки його Господь тобі дає. Тішся дружиною і діточками, яких Бог тобі посилає. Важко нам відвоювати Україну нашу у клятих москалів, але коли повернемо її, заживемо тоді на своїй землі, зі своїми піснями і родинами.

— Коли ж ми її відвоюємо, пане полковнику, коли… — проказав Швед якось безрадісно. — На початках я у те вірив, думав, не надовго ми по світах. А тепер не знаю…

— Колись… Колись то все одно станеться, — хитнув головою Коновалець. — Я мав надію за свого життя то побачити, але що далі, то ясніше бачу — не нам, а може нашим онукам та Україна дістанеться. Та проте все одно мусимо боротися за неї…

— У Стамбулі, у Варшаві, — стенув плечима Марко, — все було інакше, було зрозуміліше, пане полковнику; була надія, впевненість, що якось то все перепремо, переборемо. Було стільки можливостей… А зараз…

— А зараз кожен мусить робити свій вибір сам. Залишитися українцем чи стати манкуртом. Час такий настав, що вибір кожен із нас мусить зробити. Ось, передали мені нещодавно… — гмикнув Коновалець гірко. — Почитай, Марку… Ось так наші вкраїнські люди стають запроданцями своєї землі. Та що там землі… власної гідності і честі…

Швед поволі розгорнув зібгані втроє аркуші. Їх було два. На обох — віршовані рядки. Перший аркуш був позначений «№ 1». На іншому синій хімічний олівець трохи розплився, але «№ 2» угорі та надпис від руки «сволота більшовицька!» усе ж можна було прочитати. Нижче йшов друкований текст.

— Червоні знамена… Затріпотіли на станції знов… — Марко потер лоба, замислився на якусь мить. — Затріпотіли… — повторив він пошепки. — Пане полковнику, десь я ці рядки чув… Колись давно, але де… не можу зараз пригадати… Такі знайомі рими…

Коновалець усміхнувся.

— Читай, що на другому аркуші написано…

Марко взяв у руки другий аркуш, отой, на якому хімічним олівцем було виведено: «№ 2. сволота більшовицька!»

Нижче стояв підпис:

В. Сосюра

Марко підвів погляд на Коновальця. Наче блискавка стьобнула його по мозку.

— В. Сосюра… В. Сосюра… Господи, та знав я одного В. Сосюру… Здається, його навіть якраз Володимиром звали. Ще колись, у 1919-му… У Кам’янці. Стояв такий хлопець на чатах у передпокої кабінету Петлюри… Ну, як стояв… Мав би стояти… А сам пописував вірші та пробирався до сусіднього саду, запірки та грушки обривав… Точно… козак із сотні Зубка-Мокієвського! Володимир Сосюра! Його тоді ще ад’ютант Симона Васильовича на гарячому зловив! Він якраз оці рядки про червоні знамена… що у першому варіанті… Гм… Володимир Сосюра, гайдамака… Я ж із ним іще зустрітися мав, побалакати… У нього рими ніяк не сходилися… — сумно усміхнувся Марко тим давнім, вицвілим, та все одно якимось болісним спогадам. — Та мені тоді не до рим було. А далі до Стамбула подався і більше я того Володимира Сосюру, гайдамаку, не бачив ніколи… Чи живий він, чи ні…

— Живий, — насмішкувато гмикнув Коновалець знову, — тільки тепер він не гайдамака і не українець, а совєцький поет… гражданін і товаріщ. Тож і жовто-сині знамена довелося на червоні замінити, як і комісара — на курінного…

— Он воно що, — хитнув Марко головою, — тепер зрозуміло. Що ж тут скажеш… Вони і не таких ламають, — проказав тихо. — Для них то велике досягнення — показати совєцькому народу, як колишній петлюрівець розкаявся у своїх гріхах і став совєцкім гражданіном. Та чи мені його тут, із Лондона, картати? — додав він за мить. — Знаєте, пане полковнику, я от думаю… Не всі здатні, як наш Всеволод Змієнко, зносити оті душевні муки й страждання, не всі годні, як Євген Остапенко, витримати більшовицькі тортури, не скрививши душею і совістю… Для мене то приклад. Я в Москві, коли побачив понівечене обличчя Євгена… Він, знаєте, який жартівник, красень який був! Дівчата непритомніли від одного його погляду! Як вони його, одеські червоні комісари, мордували… Часом думаю: чи витримав би я, опинившись на його місці? Краще одразу смерть. Немає більше того Євгена, якого я знав. Похмура тінь зосталася. Але якби не він, моя місія у Москві навряд чи вдалася б…

— Хай Господь його береже у тому ворожому лігві. Ото ж бо, ти обрав би смерть, а не зраду. А хтось заради подальшого нікчемного життя охоче стає Юдою… — зрезюмував Коновалець.

До кімнати увійшла Елізабет. Марко змовк. Не хотілося ото при ній про ті жахіття. На таці, що Ліза ледве втримувала у руках, у полив’яній макітрі — гора вареників із сиром, з пишними фальданками по краю — такі завжди ліпила Маркова мама, от і Лізу навчила. Политі пахучим розтопленим маслом вареники із сиром, полумисок зі сметаною та ще вареники з тушкованою капустою, перемащені золотавими шкварками…

Швед підхопився допомогти дружині. Ліза нарешті всілася біля них, від порання на кухні аж зарум’янилася.

— Ви мені подобаєтеся, містере Коновалець, — мовила, усміхнувшись, ломаною українською. — У нас нечасто в гостях українці бувають. Отакі щирі, заради яких хотілося б мені смаколики Маркової батьківщини готувати. Хіба Маркові батьки раніше… Тепер більше ми до них. А вам ми завжди раді!

Коновалець підняв свого келиха.

— Дякую, господине, на доброму слові. Ну, за зустріч, Марку, Лізо…

— За зустріч!

За таким щедрим столом негоже було повертатися до старих наболілих тем чи обговорювати справи. Не хотілося псувати чудову вечерю. Якийсь час лише дзенькали виделки та ножі об тарілки. Бо поки Ліза готувала, а Марко з Коновальцем розмовляли — усі зголодніли.

— А дитятко ж ваше де, Лізо?

— З нянечкою, — відповіла та, — я навмисне попросила її, щоб зосталася трохи довше, допоки Маргарита спати не вкладеться, бо інакше ми не мали б спокою за столом, бавили б усі її по черзі.

— Щодо гостей-українців, Марку… — промовив Коновалець. — Прибився до нас дехто. Я ото був на святі запорожців у Парижі… зустрічався з нашим ясновельможним паном Габсбургом.

— З Василем? — перепитав Марко, бо коли велася мова про Габсбургів, то серед друзів мав знайомого з таким поважним прізвищем лише одного, Вильгельма, Василя Вишиваного.

Коновалець згідно хитнув головою.

— Його. Він мене і запросив на те дійство. А я не відмовлявся, хоч і не дуже міг їхати, та, скориставшись нагодою, отримав вихід на певні середовища у Парижі…

— Як там Василь? — поцікавився Марко. — Він у Лондоні давно не бував… А я — у Парижі. Тільки уривками за нього чую, живий, здоровий — то й слава Богу.

— Та як… — зітхнув Коновалець, — йому не з медом, звісно. Василь у нашому протистоянні розчарувався трохи, віддалився, зайнявся комерцією… Довелося його трохи розрухувати, нагадати про те, ким ми були з ним раніше, а то дивна й майже трагікомічна виходить картина: нащадок давнього королівського роду, позбавлений власного спадку, займається ріелторством та по Європі спродує маєтки своїх збанкрутілих родичів-аристократів.

Швед зітхнув. Картина і справді була трагікомічною, але він і сам нічим не кращий… З чим сам подався в еміграцію? З однією валізкою та нансенівським пашпортом?

— Як мені боляче то споглядати! — проказав Коновалець. — Чорти б ухопили тих більшовиків! Наче й не було нічого… Вишиваний — ріелтором у Парижі, Сашко Удовиченко — на шахтах в Альзасі… Головний отаман наш любий Петлюра — у сирій землі… Наче й не дрижали вороги від нашої міці ніколи…. Наче наснилися ті дні… Січові стрільці, чорні запорожці, третя Залізна дивізія Удовиченка… Україна від Сяну до Дону…

Але я веду до іншого. У Парижі, звернувшись до Василя, я прямо попросив допомоги. Сам розумієш… Там, де йому, Габсбургу, двері відчинені — мені зась. Він знає усі ті кола… і не тому, що Габсбург, а тому, що то усе його вчорашні товариші та однокурсники. Чи то через військову академію Віннер-Нойнштадт, де він навчався, чи з інших середовищ. Але тепер більшість тих людей — впливові європейські політики. Дядько твій Альбер у тому зі мною, Марку, теж погодився — через Вишиваного можна усе без нахрапу, природно та елегантно зробити… Як європейці люблять. Василь мене вислухав уважно і дух його збадьорився. Він з радістю погодився допомогти. А поміж тим розповів, що днями у паризькій майстерні нашого українського художника Миколи Глущенка познайомився з одним, як твоя Ліза каже, гостем-українцем. Звати того хлопа Павло Валюх, перебіжчик із Союзу. Колишній комсомолець, народним учителем працював, але розчарувався у совєцьких порядках і вирішив себе присвятити національному рухові. Висловив бажання повернутися назад в Україну і звідти піднімати нашу хвилю… Глущенко, знаючи, що Вишиваний до української справи приналежність має, звів Василя з тим Павлусем. Вони переговорили, і Валюх висловив палке бажання познайомитися з нашими членами ОУН та зокрема зі мною…

— Ви… Ви ж не зустрілися з ним, пане полковнику, отак одразу, без будь-якої перевірки та застереження? — обережно запитав Марко. — Добре б було, якби його батько Полоз пробив по своїх каналах… Змієнко має феноменальну пам’ять, мабуть, в голові усі картотеки тримає ще зі стамбульських часів.

— Я так і зробив, — відповів Коновалець, — першим ділом до Всеволода звернувся. Але людина, що вболіває за українську справу і готова нашу роботу виконувати там, у Союзі, безперечно вартує нашої уваги.

— І що Змієнко? — поцікавився Марко. Хоч інтуїтивно здогадувався, якою буде відповідь полковника, та усе ж не йняв віри, що полковник отак злегковажив.

— Наче ти Всеволода не знаєш… — гмикнув Коновалець. — Він природжений контррозвідник. Обережний, як завжди… Накопав мені купу інформації. Наш Павлусь, виявляється, спочатку намалювався серед української громади у Фінляндії у 1935-му. Знали його там під різними іменами, як-от Норберт, Вельмуд, Михась…

Марко спохмурнів.

— Батька Полоза, пане полковнику, знаю, і знаю, що обережність його не раз нам життя у Стамбулі та Варшаві рятувала… Норберт… Вельмуд… І що далі?

— Я усе те вислухав…Полозу подякував. А з Павлусем зустрілися деякі наші хлопці. Природньо, хтось його сприйняв, хтось, як Змієнко, сказав, що він якийсь каламутний… Тож я мусив і сам скласти про нього власну думку.

— І… Ви з ним бачилися?

— Так… уже не раз, — відповів Коновалець, — прекрасний хлопець. Інтелігентний, і характер має… Змієнко звик і на воду дмухати, усе ще мене застерігає від надмірної довіри до Валюха. Але знаєш, Марку, ми маємо усе ж людям довіряти. Ми побували з Павлом на могилі нашого отамана. Він зробив те, що мене вразило, зачепило за серце, за живе…

— Що ж він такого зробив?

— Дістав носовичок, — продовжував Коновалець, — узяв трохи землиці з могили Петлюри… Я здивувався, поцікавився — для чого це йому. А він каже: «Повезу в Україну, посадимо там в пам'ять Симона Васильовича дерево і будемо за ним доглядати…» І так мені, Марку, від того добре стало! Не знищили вони ще нас! Не знищили! Є ще українці, котрі своїх провідників, свою історію пам’ятають!

Швед нетерпляче голосно видихнув.

— Пане полковнику, — промовив навіть трохи роздратовано, — слухаю вас і дивуюся… Звідки у вас цей романтизм іще береться? Землиця з могили пана отамана, дерево… Та цих собак червоних на Луб’янці так натаскують, що вони готові рідній матері просто в чоло вистрелити, сльози не зронивши! Надивився я на таких… Вишкіл найвищого рівня. Чи ви гадаєте, якби мене до Москви в оточення Сталіна впровадили, я б не вдавав із себе палкого комуніста і не розказував товаришу Єжову, як я Леніна люблю?

Коновалець на якусь мить похилив голову. Промовив, наче недочув Шведових слів:

— Знаєш, Марку… ми тут в еміграції усі трохи зачерствіли, стали підозріливими, а після загибелі нашого отамана й обережними… Але я не міг не сприйняти такий порух від Валюха.

Швед, однією рукою пригорнувши до себе Лізу, що принишкло слухала Коновальця, залишався так само похмурим.

— Пане полковнику, — проказав тихо, — ви на мрійника не схожі, ви людина виважена й мудра, для мене у наших справах ідеал, жива легенда… Але скажу вам відверто: те, що ви розповідаєте, мені, як і батькові Полозу, теж геть не подобається… Може, то я звик за роки довіряти Змієнковій інтуїції, може, то вже така у мене професійна деформація… Але, пане полковнику, даремно ви так із тим Валюхом зблизилися, справді… Я розумію, — хитнув Марко головою, — для нас тут кожна нова людина з України — як ковток живої води. Хочеться обійняти й останнім поділитися. Але маємо пам’ятати, що безпека тут оманлива, що для такого діла є давно розроблені певні інструкції. І їх не дурні писали. Я вивчив їх без пам’яті ще в Одеському диверсійному училищі, звик їм підкорятися за часів моєї роботи у наших резидентурах і то не раз мені рятувало життя. Вже вибачте мені мою впертість та занудство, але… Мусить бути ретельна перевірка кожного отакого «гостя». Крапка. Пам’ятаєте, мабуть, оту стару історію, як ще за часів моєї «турецької неволі» нас усіх чекістам злив наш зв’язковий Сергій Клопенко? А ми ж йому довіряли, як рідному. Більше того… пригадую, був у нас теж такий «гість з України», Пантелеймон Баюрний, наче 6 то «своя» людина у варшавській совєцькій дипмісії. Про таке ми могли тільки мріяти — свою людину мати у самому ворожому лігві!

І усе було так само, як от ви мені розповідаєте — й інтелігентний, і щирий, і за українську справу вболівав… І переконував, що, мовляв, на теренах України діє справжнє націоналістичне підпілля, тільки от чекають брати наші від нас керунку з екзилу… Змієнко відразу наказав перевірити його ретельно.

Я особисто витратив чимало часу, щоб зібрати інформацію стосовно нього, бесідував із людьми, вишукував і перевіряв усе до дрібниць. Допоки не переконався остаточно: то був добре законспірований більшовицький агент! Пане полковнику, якщо вас моя думка по цій справі цікавить, то вона збігається зі Змієнковою. Не підпускайте отаких випадкових людей до себе. Ви добре знаєте, що за вами чекісти полюють по усій Європі. Навіть поляки — і ті сплять і бачать, як би вас прибрати… І ви добре усвідомлюєте, що в разі нещастя якого… вас замінити не буде кому. Уся справа завалиться до біса!

Коновалець зітхнув. Видно було, що розмова йому ця важка, болюча.

— Марку, якщо ворог мене захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить! — проказав якось геть безрадісно. І Швед зі здивуванням вловив у голосі Коновальця незнайомі раніше нотки страшної втоми і фаталізму.

— Не можна так, пане полковнику, віддавати усе на милість сліпого випадку, — відповів Коновальцеві, але ті слова не потішили полковника. — Ще є Господь Бог, і Він на нашому боці!

— Господь Бог є… — похмуро погодився той, — але щось у Господа до нашої землі руки не доходять, Шведе. Віддана вона на поталу ворогові. Віддана за нізащо.

— Думаєте, мені то не болить? Часом мало не божеволію від таких думок, — проказав Марко. — У моєї Лізи навіть є власна теорія з цього питання. Каже, що усе, що з Україною трапилося, — то не Божа воля, а історичні причинно-наслідкові зв’язки та бездумний вибір самого народу.

— Вибір… — важко повторив Коновалець. — Звісно, що вибір! Одні обирали кров свою проливати за волю, а інші — повірили більшовикам та побігли землю ділити, покинувши державність нашу та українську справу напризволяще…

— Але ви маєте знати, пане полковнику, — продовжив Марко, — що без вас, вашого таланту, авторитету й присутності весь той рух опору втратить керунок, втратить усе, що його зміцнює і тримає…

Коновалець важко зітхнув.

— Оте, що нема мене кому заступити при наглій потребі в нашій організації, — нервує мене страшенно і просто обезвладнює… — відповів скрушно. — Але не думай, що я дурень, який думкою багатіє. Мені сьогодні не потрібно ні почесті, ні слави… Шведе, ти знаєш, що маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше єдине завдання — працювати й боротися за визволення України! До кінця боротьби або ж свого власного кінця. Усе решта — пустозолоття. Професійній Змієнковій і твоїй, Шведе, обережності віддаю належне, та нам треба бути готовими до того, що, можливо, прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах і ще з меншими засобами… Тож просто не можу розкидатися людьми, як-от Валюхом.

— Єдине прошу, не довіряйтеся йому цілковито. Будьте обережні… Не зустрічайтеся із ним наодинці. — Марко не міг собі дозволити і не хотів по-справжньому сперечатися з Коновальцем чи вичитувати йому пункти з інструкції безпеки, які сам колись вивчав напам’ять.

Зрештою, Коновалець — не школяр.

— Все, все… прошу… Любий! — озвалася нарешті Ліза. — Наш гість втомився. Пане Євгене, може, чаю чи кави бажаєте? У нас і цукерки є… — проказала вона, намагаючись змінити печальну тему розмови. — Шоколадні!

— Ну, коли шоколадні! — розсміявся Коновалець. — То буду, Лізо.

— Ми вашій дружині, пані Ользі, такі ж у подарунок наготували. Три коробки найкращих шоколадних цукерок.

— Ого, аж три…

— Одну для вас, якщо дорогою захочеться солодкого, — додала Елізабет, — і ще зефіру та еклерів — найсвіжіших. Аби довезли. Я сама обирала. А для Юрка, сина вашого, усіляких хлопчачих штучок Марко наготував у подарунок. Йому сподобається!

То була остання їхня зустріч. Ще домовилися побачитися на Різдво, дорогою до Маркових батьків заїхати і до Коновальців…

Та у долі вже були свої, інші, геть недобрі плани. 23 травня 1938 року у роттердамському кафе «Атланта» в руках полковника Євгена Коновальця вибухнула пекельна машина, замаскована під коробку шоколадних цукерок — «подарунок від друзів з України», вручений йому отим самим «щирим українцем» Павлусем Валюхом (а насправді — чекістом Павлом Судоплатовим).

Марко пригадував: ще тоді за столом, коли полковник згадав якось так, фатально, про те, що ворогів, які захочуть його вбити, ніяка сила не зупинить… смертна тінь немов уже лежала на його чолі. Наче Коновалець відчував — загибель його неминуча, і ця можлива близькість страшного кінця… ні, не лякала Євгена Коновальця, але втомлювала страшенно!

Чи можна було передбачити такий розвиток подій?

За два роки до того, у 1936-му в Парижі, за адресою Волонтерів, 23 раптово зачинилася майстерня художника Миколи Глущенка, більше відомого на Луб’янці під агентурним псевдонімом «Галерист» та «Ярема». Тривалий час і її власник, і галерея існували саме за матеріальної підтримки української еміграції в Парижі.

Навчання «Галериста» у берлінських студіях та вищій школі мистецтва оплачував гетьман Скоропадський, кошти на прожиття надавав колишній представник УНР в Німеччині Роман Смаль-Стоцький, а першу персональну виставку робіт у Берліні Глущенку допоміг організувати Володимир Винниченко.

Поміж тим, годуючись з рук української інтелігенції, яка і сама потерпала в еміграції, Микола Глущенко був звичайним сексотом, завербованим ще у 1926 році совєцькою розвідкою. З боку ІНО НКВС то був справді найвищий пілотаж і цинізм найвищого рівня: утримувати свого агента в Європі коштом тих, про чию діяльність він мав доповідати Центру! Адже більшість зустрічей і контактів представників української еміграції відбувалися саме у студії Глущенка! І саме у своїй майстерні за завданням совєцької розвідки він познайомив чекіста Судоплатова з Вишиваним та Коновальцем.

Лише по загибелі Коновальця очевидним та зрозумілим для усіх став той факт, про який ще в 1936-му доповідав Змієнкові Швед. Повернувшись тоді з Парижа, Марко терміново склав цілого рапорта для Всеволода Змієнка про те, що по вулиці Волонтерів, 23 тримає художню галерею совєцький агент, зрадник Микола Глущенко, який втерся у довіру до українців і то може повернутися великою трагедією. Що керівник совєцької резидентури у Лондоні Арнольд Дейч, сам того не відаючи, засвітив його перед Марком як зв’язкового з агентами на псевдо Фермер та Фермерка…

Змієнко лише зітхнув. Його відповідь була передбачувана. Власне, з часів Стамбула ця відповідь стала єдиною, коли мова заходила про будь-яку операцію зі знешкодження викритих совєцьких агентів.

— Ні, ми не можемо. Не можемо, Марку! І ти прекрасно знаєш чому. Ми не можемо прибрати цього Глущенка, навіть якщо він тричі совєцький агент! — безапеляційно відповів тоді Всеволод Змієнко. — Ми не можемо прибрати відомого художника! Ми не можемо зробити це у Парижі! Я розділяю твої почуття, але щойно ми зробимо це, усі ті європейські ліберали, ейнштейни та пікассо знову піднімуть ґвалт, як вже було під час суду над Шварцбардом. Нас звинуватять у тероризмі, на українську еміграцію виллють увесь бруд. І повір, у совєтів знайдеться достатньо грошей, щоб підтримувати той скандал у належному стані. Уявляєш заголовки паризьких газет? Отож! Прибравши Глущенка, ми погубимо усе, за що тримаємось на чужині: союзників, фінансування… Сьогодні ми не можемо діяти так само, як у Стамбулі та Варшаві. Ті часи минули, Марку! Минули!

— Яка ж ми тоді, до біса, спецслужба, — проказав Швед скрушно, — коли маємо посеред свого кола совєцького агента і навіть оборонитися не можемо?

— Отака як є. На сьогодні отака як є, — відповів Змієнко. — І полишимо цю розмову, Шведе. Ти не хлопчик, щоб тобі пояснювати такі елементарні речі. Усе, що ми можемо, — бути обережними. Попередити своїх. А надто тих, хто взяв собі за моду використовувати майстерню Глущенка як конспіративну квартиру для зустрічей, як-от Габсбург чи Коновалець.

Цю розмову зі Змієнком Марко запам’ятав назавжди та свідомо волів ніколи про неї не згадувати. Було занадто боляче.

А Глущенко тим часом наполегливо вимагав у своїх совєцьких кураторів дозволу повернутися на батьківщину. Благав, вмовляв, що більше не витримає. Пояснював, що українські емігранти, а надто ті, з відомих, почали сторонитися його майстерні, значить, його викрито і у подальшому його перебуванні в Парижі немає жодного сенсу…

Відчував Глущенко докори сумління чи ним керував інстинкт самозбереження, однак випросив таки у своїх господарів із Луб’янки дозвіл повернутися в Союз, хоч ті і мали на нього більші плани.

Перед від’їздом з Парижа отримав листа від Винниченка:

«Ваша религия, Николай Петрович, ваше самое дорогое и „святое“ — это материальный интерес… Я пишу вам по-русски. Пишу так, потому что в глубине души я не считаю вас настоящим украинцем. Называете вы себя украинцем не так, как должен называть себя член угнетенного народа, а только тогда и там, где это вам выгодно…»

— Не зважайте… — втішав Глущенка керівник французької резидентури. — Ось бачите, вони нічого не зрозуміли, і цей лист Винниченка — тому підтвердження. Вас вважають слабодухим, корисливим, хто знає ще яким. Українські націоналісти такі. Хто не з ними — той проти них. Але, як бачите, агентом радянської розвідки вас не вважають. А це означає, що ви, Миколо Петровичу, будь-якого часу можете повернутися до справ тут, у Парижі, Берліні чи деінде…

Марко пригадував і продовження цієї історії.

За рік Змієнко усе ж наважився на спробу прибрати Глущенка. Більш делікатно, руками самого НКВС, на території Совєцького Союзу. Та спроба виявилася жалюгідно невдалою.

У 1937 році в Києві мала відбутися велика художня виставка, на якій свої твори представляв і Глущенко. Він спеціально поїхав до Києва з Москви, щоб взяти участь у тому дійстві. Вже до вечора в НКВС отримали рапорт такого собі агента «Агафона» з повідомленням про візит Глущенка до Києва:

«..з метою встановлення зв’язків із українським фашистським підпіллям емісара закордонних українських контрреволюціонерів».

Та певно, відданість Миколи Глущенка совєцькій розвідці була настільки безсумнівною, що на рапорті «Агафона» наступного дня з’явилася лише коротка й чітка резолюція:

— Ну, ти цього хотів? Ми втратили нашу людину у Києві, — гірко проказав Всеволод Змієнко, відкладаючи убік повідомлення. — Тепер сам бачиш, нас обкладено з усіх сторін… То тобі, Марку, ще твоє британське громадянство та робота у МІ-6 додає якихось ілюзій… Але насправді усі наші ілюзії давно поховані. Ми живемо примарами минулого, тримаємось за минуле і робимо те, що можемо. Бо це єдине, що тримає нас.

— Коновалець вважає інакше, — похмуро відповів Швед.

Змієнко лише похитав головою.

— Коновалець визнає, що взяв зависокий тон. Не потрібно отак нагло й бездумно лізти в самісіньке пекло, Марку, бо можемо накликати таку бурю, яка змиє нас усіх… Є час розкидати каміння, є час його збирати. А є час просто споглядати, як воно лежить. Зараз саме такий час. Розумієш?

Звісно, він розумів. І від безсилля хотів вити вовком. Ці думки та спогади душили його уночі, наче демони всідалися на груди і не давали дихати.

— Ти знову такий смурний… — голос Елізабет вивів із забуття. — Про що ти думаєш, любий?

— Нічого… Нічого, вартого твоєї уваги, — відповів він. — Треба збирати речі, Лізо. Завтра вранці вирушаємо до Мюнхена.

1938 рік, 29 вересня

Мюнхен, Баварія

— Ви вже бували у Мюнхені? — голос особистого ад’ютанта Шелленберга Дітріха фон Глоффа був спокійним і навіть привітним, однак його англійська була насправді жахливою.

Він сидів поруч із водієм на передньому сидінні, а тому, звертаючись до Марка, весь час мусив озиратися назад. Коли сонячне проміння потрапляло йому на обличчя, Дітріх кумедно, зовсім по-дитячому мружив очі і морщив поцяткований ластовинням ніс.

— Так, звісно, — відповів Марко. — Бував якось одного разу. Проїздом. Прошу, пане фон Глофф, розмовляйте рідною мовою, я прекрасно розумію німецьку і вільно нею спілкуюся.

— Ви полегшили мені життя, гере Макміллан! — радісно видихнув Дітріх фон Глофф. — На відміну від шефа, я не маю таланту до вивчення мов, тож моя англійська насправді така вимучена… До слова, — раптом додав він, — сподіваюся, фрау Макміллан не дуже сумуватиме у готелі. Там чудовий ресторанчик на першому поверсі, гарні магазини поряд. А ввечері шеф обіцяв вам та вашій дружині приємний сюрприз…

Марко здивовано підвів очі. Балакучість та отака неформальна приязнь ад’ютантові Вальтера Шелленберга аж ніяк не пасувала.

«А можливо, Шелленберг спеціально приставив до мене цього веснянкуватого гітлерюгенда? — майнула думка у Шведа. — Так би мовити, людяне обличчя нацизму!»

З усього видать, Дітріх справді був непоганим хлопцем. Звісно, до того, як йому промили мізки нацистською пропагандою. Йому б продавцем у салоні дамських капелюшків працювати з такою щирою посмішкою і всипаним веснянками обличчям… Жінки були б у захваті.

— Люб’язно з боку вашого шефа! — промовив Марко вголос. — Хоч я і не великий поціновувач сюрпризів, але тут, напевне, не зможу відмовитися.

— Так! — хитнув головою Дітріх і ластовиння знову розплилося по його обличчю. — Наскільки мені відомо, то справді розкішний подарунок. Якщо плани не зміняться, шеф увечері запросить вас та вашу чарівну дружину до вельми респектного мюнхенського закладу — остерії «Баварія», що на Шелінг-штрасе! — проказав він майже урочисто, наче смакував передчуття того враження, яке мали справити його слова на співрозмовника.

— Он як! — усміхнувся Марко. — То справді честь. Начуваний про цей заклад.

— Так! — погодився Дітріх. — Готують там неперевершено. Виключно баварські страви! А пиво! А кава… Шеф спеціально підбирав заклад, де можна було б вас трохи розважити після усього цього офіціозу, й остерія «Баварія», на його думку, найдоречніша місцинка! До того ж це улюблена ресторація рейхсканцлера! — не без гордості додав Дітріх фон Глофф. — І якщо вам поталанить, то сьогодні зможете його там побачити…

— Справді, чудовий сюрприз! — погодився Марко. — Особливо для іноземного журналіста!

Дітріх фон Глофф похитав пальцем.

— О, ні-ні! Мушу вас розчарувати! В самій ресторації ніяких фотографічних камер й інтерв’ю, гере Макміллан! Остерія «Баварія» — місце, де лідер нашої нації бажає почуватися неофіційно і мати хоч на ту коротку годину приватне життя. Ви зможете споглядати його, навіть поцікавитися в офіціанта, що він замовив… зможете потім написати про це у своїй газеті, у розділі світської хроніки, але у самій остерії жодних знімків чи нотаток! Це закон!

— І рейхсканцлер отак відкрито буває у мюнхенській ресторації, замовляє випивку і баварську їжу, як ви кажете, приватно і неофіційно? — поцікавився Швед.

Дітріх розвів руками.

— Так, рейхсканцлер — лідер нації. Йому немає чого боятися вести своє життя серед славного німецького народу. Звісно, як першу особу в державі його охороняють. І в самій ресторації, і на вулиці… Саме тому вас до остерії запрошує шеф, а не стороння людина, тому вам хвилюватися нічого. Ви ж не заперечуватимете, — мовив Дітріх далі, — що престиж рейхсканцлера сьогодні небувалий. Він творить нову Німеччину, про яку наші батьки могли тільки мріяти! Настав час німецькій нації підійматися з колін!

— То безсумнівно! — погодився Швед, спостерігаючи, як обличчя і навіть шия Дітріха вкривається рум’янцем, наче від самого виголошення цих слів у його крові завирував адреналін.

— Однак, поки ми прямуємо до Фюрербау, я хотів би переказати вам кілька прохань шефа… стосовно подальшого порядку денного, — мовив Дітріх.

Марко із вдаваною готовністю дістав з нагрудної кишені записника.

— Звісно, — похитав головою ад’ютант Шеленберга, — це усні побажання, та й, гадаю, ви, певно, вже проінструктовані своєю стороною про те, що дійство, яке відбуватиметься у Мюнхені, має вкрай делікатний характер.

— Так, звичайно, пане Дітріх, про делікатність ситуації мене попереджали, — хитнув головою Марко.

— Сьогодні навряд чи відбудеться щось суттєве, — продовжував Дітріх фон Глофф. — Ще не прибули всі високоповажні гості зустрічі, тож не варто очікувати якихось сенсаційних подій. Однак ви будете присутні разом із іншими журналістами на попередній, загальній прес-конференції, а далі матимете вільний час, який можете використати як заманеться — для ознайомлення з історичними пам’ятками Мюнхена, у бірхаузі…

— Здається, таки у бірхаузі! — усміхнувся Швед, — за написанням матеріалу для «Обзервер» про сьогоднішні події. Інакше я просто не встигну з новинами.

— О, так! — щиро усміхнувся ад’ютант Шелленберга. — Новини як апельсини — мусять бути свіжі, інакше вони нічого не варті. Ну ось, гере Макміллан, ми і прибули… Далі пройдемося пішки.

— Так, звісно, — Марко поглянув у вікно автомобіля, — це буде дуже пізнавально, щоб відчути дух сучасної Німеччини.

— І її нестримну велич! — знову повторив фон Глофф. — Це згодиться для вашої статті, — додав він. — Зараз, гере Макміллан, ви самі все зрозумієте, тож направду, пройтися пішки до Фюрербау буде чудовим рішенням.

За розмовою із Дітріхом час на дорогу від готелю до Кьонігсплац справді промайнув швидко. Тим різкішим був контраст між затишними, спокійними, трохи заспаними вуличками Мюнхена, якими вони сюди їхали, та головною площею, що й справді найкраще передавала дух нової Німеччини.

Марко вийшов з автомобіля. Озирнувся. Зведена на подобі античного форуму ще за часів кронпринца Людвига, Королівська площа мала стати уособленням культурної величі Баварії та самого Мюнхена як нових Афін на Ізарі. Гліпотека з її розкішними зібраннями давньогрецької та давньоримської скульптури; Пропілеї — ворота площі — точна копія входу до храму на грецькому Акрополі; Античне зібрання… Кожна з цих будівель на Кьонігсплац була відтворенням архітектури доби богів та героїв, являла один із трьох давньогрецьких ордерів-стилів: іонічний, корінфський та доричний.

Згідно із задумом творців, Кьонігсплац бачилася, мабуть, вмістилищем творчої сили й просвітництва, джерелом натхнення, як то було за давніх часів Платона, Софокла, Евріпіда чи Аристотеля. Місцем, де кожна людина могла почуватися причетною до щедрих дарів божественних володарів Олімпу…

Однак за задумом нових господарів Німеччини Королівська площа перетворилася на храм одного-єдиного суворого бога війни. Всюди, куди не поглянь, панували криваві кольори. Мармурові колони та стіни згори до низу вкривали червоні полотнища нацистських штандартів із чітко промальованими по білому тлу чорними, зловісними свастиками. Патрулі й блок-пости, що й не дивно, починалися ще на під’їздах до Кьонігсплац, але тут, на сірому граніті скупчення озброєних військових, розкиданих по всій площі, нагадували зграї чорних воронів, що злетілися поживитися сирою скривавленою плоттю.

Усе це пригнічувало й захоплювало одночасно. Лякало й притягувало.

— Вражає, еге ж? — не без захоплення у голосі мовив Дітріх фон Глофф, немов і сам уперше побачив це грандіозно-драматичне видовище. — Відчуваєте? Таке враження, наче у самому повітрі над Кьонігсплац лунає музика Вагнера… «Входження богів у Вальхаллу»… — майже екзальтовано проказав він. — Мене завжди це захоплює!

— Слів нема… — похитав головою Марко. — Справді, захоплює і вражає… І музика Вагнера, як ви кажете, справді відчувається тут у повітрі… Хоч, гадаю, на початку в архітектурний ансамбль Королівської площі її творцями вкладався геть інший зміст…

— Так, зміст людської слабкості та приреченості, залежності в усьому перед богами, — проказав Дітріх майже театрально. — Та, як бачите, завдяки новому порядку ми змінили цю жалюгідну філософію. Ми взяли заборонений плід і без страху скуштували від нього.

— І стали самі… як боги… — завершив Марко з ледь відчутною, та не зрозумілою для фон Глоффа іронією у голосі. — Можливо, пане Дітріх, ви погодитеся сфотографувати мене на тлі цієї національної величі? На згадку.

— Так… спробую! — проказав ад’ютант Шелленберга.

Узявши з рук Марка фотографічну камеру, він якусь мить покрутив її в руках, зорієнтувався, жестом попросив Шведа зайняти більш статичну позицію. Фотокамера кілька разів клацнула.

— Ось, — Дітріх обережно простягнув Маркові його фотоапарата, — сподіваюся, вдало. До речі… якщо вам цікаво, зараз ми знаходимось поміж північним і південним Храмами честі, гере Макміллан, — вказав фон Глофф наліво і направо. — У них знаходиться впокоєний прах наших шістнадцятьох братів, мучеників, які показали нам шлях до відродження нової Німеччини. Та трагічна подія змусила погляди усієї німецької нації звернути на Адольфа Гітлера. Йому були присвячені заголовки найповажніших газет світу! І знаєте, — не без гордості додав фон Глофф, — жертовність наших товаришів була недаремна, гере Макміллан! Якби не ті знаменні події, ми сьогодні не мали б найвеличнішого вождя нації! Ми б не мали його праці і боротьби.

Захоплення своїм фюрером у Дітріха переходило в його обожнювання. Скидалося на те, що фон Глофф істинно вірує у те, що говорить, і його екзальтованість і захват такі ж реальні, як і ці криваві штандарти зі свастиками на колонах та стінах будівель на Королівської площі.

Звісно, Марко розумів, про що фон Глофф вів мову. Пивний путч у листопаді 1923 року у Мюнхені на площі Одеонсплац. Заколот, який завершився тимчасовою поразкою нацистів, але став мало не «горою преображения» для самого Адольфа Гітлера. Його арешт і подальший двадцятичотирьохденний судовий процес ознаменували кінець старої, приниженої усією Європою Веймарської республіки і народження нового, небувалого монстра, що звівся на її майже бездиханному тілі.

Хто навчив його цього? Хто вклав йому у голову такі думки? Хто керував його волею?

Як і кожен екзальтований гітлер’юнгенд, фон Глофф був нездатен не містифікувати прихід Гітлера до влади. Але хай там як, Гітлер направду використав усю потугу моменту, наче плацдарм для свого наступу. Навіть власне ув’язнення — для написання праці, що стала його особистою програмою дій — «Майн кампф». Про це він роздумував, сидячи в окопах Великої війни, натягнувши на очі залізну каску, похмурий та брудний від пороху. Ось це він бачив: криваві штандарти на Кьонігсплац. Майже демонічну велич нової Німеччини.

Свою велич.

Невдача військового перевороту упевнила Гітлера в одному: до влади можна прийти виключно правовим шляхом, використовуючи всі можливі засоби пропаганди.

— А зараз, будьте ласкаві, гере Макміллан, приготуйте ваші документи, — з незмінною люб’язною посмішкою перебив роздуми Шведа фон Глофф. — Перепрошую… — якось винувато додав він за мить, — але такий порядок.

Марко швидко дістав із нагрудної кишені плаща паспорт, акредитацію та посвідчення від «Обзервер».

— Прошу;.. — він простягнув Дітріху документи, а той і собі — офіцеру охорони…

* * *

У Фюрербау журналістів допустили у тісну кімнатку на першому поверсі. Запропонували каву, канапки й тістечка. Прес-конференція, як і попереджав фон Гофф, була попередньо-загальною, ні про що. Німецька сторона тягнула час.

— Як гадаєте, колего, кому потрібне це жалюгідне окозамилювання? — невдоволено прошепотів журналіст із «Манчестер-Гардіан», що сидів поряд зі Шведом, і Марко із сумом подумав, як йому не вистачає на цьому «окозамилюванні» колеги Флемінга та його чорного гумору. — Всім і так усе зрозуміло! — продовжував той. — Гітлер вирішив надати своїм діям дипломатичної благопристойності лише з однією метою — позбавити Чехословаччину міжнародної підтримки та ініціювати її дезінтеграцію мирним шляхом, увесь час патякаючи про готовність захистити зброєю інтереси якоїсь неіснуючої там німецької нацменшини…

— Розмовляйте тихіше, пане Сандерс! — прошепотів у відповідь Швед. — Серед німецьких офіцерів багато тих, хто прекрасно розуміє англійську. А в цілому ви праві… Так і є.

— Отож бо! — прошепотів знову Сандерс. — Із судетців такі німці, як із нас з вами. Я там бував. Вони навіть розмовляють на діалекті, який у жодному разі похідним від німецької мови не назвеш!

— Усвідомлювати себе істинними арійцями їм допомагає не німецька мова, пане Сандерс, і не білі гетри, в яких вони браво крокують у своїх воєнізованих партійних загонах, — пошепки відповів Марко, — а п’ята колона Третього рейху — «Німецький патріотичний фронт» під керівництвом Конрада Генлейна і нацистська пропаганда, якою їм щоденно промивають мізки. Тож насправді усе простіше нікуди.

— Так! — погодився Сандерс. — Звісно, що так. Ви ж читали текст отієї «миротворчої» промови Гітлера?

Не для того, мовляв, Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців. Мовляв, за спинами «змучених» судетських німців стоїть озброєна німецька нація. Гадаю, не судетці Гітлера хвилюють. Йому потрібна уся Чехословаччина…

Марко хитнув головою.

— І не тільки, — проказав він, — Гітлер давно собі помітив ті території і напрямки, які його цікавлять. Він це навіть не приховує. У всякому разі, в «Майн кампф»…

— Гадаєте, таки буде війна, пане Макміллан? — ще більше стишив голос Сандерс.

— Буде? А хіба вона вже не йде? — зітхнув Марко. — То тільки наш містер Чемберлен усе ще вірить у свої ілюзії, що коли задобрювати Гітлера — війни не буде… Але війна уже почалась. І йде. Поки ми з вами сидимо тут і вислуховуємо оце базікання речників рейхсканцлера.

* * *

Базікання речників рейхсканцлера затягнулося надовго.

Якби не кава, канапки і тістечка, журналісти, «обрані» для цього важливого дійства, почувалися б наче під арештом.

Власне, саме тут, у кімнатці для прес-конференцій будівлі Фюрербау Марко мав можливість відчути на собі всю силу нацистської пропаганди. Палкі «миротворчі» промови Чемберлена видавалися дитячим белькотінням у порівнянні з красномовними асами Гітлера.

Швед ще раз подивувався, що до нього, британського журналіста, замість котрогось з отаких «переконливих» приставили веснянкуватого Дітріха фон Глоффа. Той у своїй простоті і любові до фюрера хоч і перевершував усіх цих гітлерівських речників, але на критичний погляд людини мислячої виглядав досить кумедно. Виглядало, наче такий собі нехитрий стратегічний хід Вальтера Шелленберга. Бо після Дітріхового безперервного базікання про фанатичну любов до мудрого вождя німецької нації конструктивна розмова із самим Шелленергом для будь-кого мала 6 стати ковтком свіжого повітря, моральним відпочинком і автоматично перетворювати останнього на чудового співрозмовника і друга.

Занотовуючи те, що видавалося йому важливим, Марко не переставав думати і про зустріч із Кривицьким. Не мав уявлення, де, коли і як вона відбудеться, хоча утаємниченість така мала сенс: ставши об’єктом полювання совєцької контррозвідки, Кривицький наражав і його, Марка, на небезпеку.

— Маєте якісь плани, гере Макміллан? — фон Глофф з’явився, наче нізвідки, тільки-но Марко разом із іншими журналістами після прес-конференції вийшов до холу Фюрербау. — Як я і попереджав, сьогодні більше нічого суттєвого не буде, — додав він. — Гадаю, основні зустрічі і прес-конференції відбудуться завтра. Тож ви маєте доволі часу, щоб насолодитися перебуванням у Мюнхені. Можу підвезти вас, куди забажаєте, чи порекомендувати гарне місце для обіду.

— Дякую, але, гадаю, я з радістю пройдуся пішки, пане фон Глофф, — усміхнувся Швед у відповідь. — Мюнхен просто-таки зачаровує! Власне, поки моя дружина відпочиває з дороги у люб’язно наданому нам готельному номері, я збирався, як і казав вам, до найближчої пивної, — продовжував він, — де за кухлем доброго баварського пива міг би підготувати матеріал для «Обзервер».

— Як забажаєте, гере Макміллан! — Дітріх хитнув головою, наче вклонився. — Усі запрошені до Мюнхена іноземні журналісти мають власних координаторів, як вам відомо, тож я мусив поцікавитися, чи не маєте у чому потреби, бо маю чіткі інструкції забезпечувати вас усім необхідним.

— Запевняю, пане фон Глофф, усе чудово, — Марко приязно простягнув руку ад’ютанту Шелленберга. — Єдине, ви повідомили про запрошення вашого шефа до остерії… О котрій годині нам із дружиною чекати його з візитом чи… як усе відбудеться?

— Увечері я заїду за вами і фрау Макміллан, — пояснив фон Глофф, — і відвезу вас до остерії. Шеф чекатиме вас там. Це буде о сьомій.

* * *

Значить, о сьомій! Він вирішив не повертатися зараз до готелю. Елізабет почувалася добре і справді планувала зранку пройтися магазинами й пообідати у ресторації поруч, а потім відпочивати. Тож у Шведа з’являвся час, щоб знайти якусь затишну місцинку й підготувати статтю для «Обзервер». Далі телеграфувати текст до редакції в Лондон і тим самим надати можливість Кривицькому, якщо той вже у Мюнхені, «знайти» його. Він же сам сказав, що знає, де його розшукати!

Неспішно прогулюючись, зупиняючись біля газетних розкладок і вітрин із чоловічими капелюхами, маринарками й плащами, Марко не без задоволення відмітив, що за ним не ведеться жодного спостереження. Ніхто не вів його від Кьонінгсплацу. І це було добре. Зрештою, сьогодні в разі чого він не мав на що розраховувати, окрім як на себе самого — уважність, грубу фізичну силу і швидкість власних ніг. Револьвер, ніж — усе зі зрозумілих причин залишилося в номері. Про те, що будь-яка зброя у Фюрербау неприпустима, навіть для самозахисту, йому чи не тричі перед виходом із готелю повідомив Дітріх фон Глофф, натякаючи, що у такому разі і він сам матиме великі неприємності.

Осінній Мюнхен, якщо відійти подалі від Кьонінгсплац, насправді був прекрасним. Наче над світом не нависла тривожна чорна хмара передчуття війни, а сірі колони будівель Королівської площі не прикрашали нацистські штандарти.

Вулиці старого Швабінгу потопали у м’якому золотому світлі, що пробивалося крізь верхів’я дерев, заливало собою тротуари і лоскотало Маркові обличчя, наче Лізині поцілунки. Та все ж його не покидало відчуття, що принишкла тривога витає цими вулицями разом із золотавим світлом. Уявний спокій і умиротворення занадто різко контрастують із побаченим і почутим раніше. Швед мимоволі ловив себе на думці: усе, що відбувалося у гітлерівській резиденції, уся ця просякнута брехнею і ганебним замовчуванням небезпеки атмосфера у конференц-кімнаті Фюрербау, криваві полотна зі свастиками на Королівській площі — усе йому до болю нагадувало завішану червоними знаменами й транспарантами сталінську Москву 1933-го, коли вони там побували з Флемінгом для ведення репортажів із судилища над британськими інженерами «Метрополітен Віккерс».

Так виглядало, що саме у 1933 році і розпочався отой малозрозумілий для світу мерзотний «совєцько-німецький роман».

Невже Сталін, обравши собі такого союзника, не усвідомлював, ким насправді є Адольф Гітлер? Повна маячня! З огляду на те, з якою утаємниченою пристрастю совєцька влада поринула в цю дружбу, та ще доповнивши пробіли відомостями того ж таки Гінзбурга-Кривицького й мсьє Мальтерра, можна було не сумніватися: одіозна персона майбутнього рейхсканцлера привабила увагу «батька народів» давно. Найвірогідніше, ще з осені 1923 року, з часів Пивного путчу, про який так натхненно розповідав юний Дітріх. Саме тоді Гітлер ефектно явив себе усій Німеччині й світові.

Саме так. Тоді!

Дітріх був правий: у ту мить увага всього світу дійсно була прикута до Гітлера. І увага Союзу, що саме спинався на ноги, зокрема. Російський постпред у Німеччині Микола Крестинський не міг у ті непевні дні не доводити до відома совєцького уряду події, що відбувалися на вулицях Мюнхена, не міг не повідомляти про стихійні голодні заворушення в Берліні, не міг не зазначати, що то були криваві і жорстокі нацистські погроми. Так само Крестинський не мав права не попереджати і про те, що вся Німеччина, повалена з ніг економічним хаосом, живе у передчутті активного виступу правих, який може змінити саму долю німецької нації; адже така ситуація завжди є чудовим підґрунтям для державного перевороту!

Цілком вірогідно, що він надавав і чіткі розклади по персоналіях, пояснюючи Троцькому та решті, хто є хто у цій грі: командуючий військами — Людендорф, при ньому політрадником — Гітлер, тимчасовий верховний глава Баварії — Кар.

Зрештою, не міг він не повідомити і ключову для Кремля новину про те, що 8 листопада у Мюнхені Кар виступив на велелюдному зібранні у пивній залі Бюргербройкеллер.

На завершення зібрання будівля та й увесь квартал були оточені озброєними гітлерівцями. Сам рейхсканцлер увійшов до зали з кількома сотнями озброєних союзників. Зайняв місце за трибуною і, привітавши присутніх різким коротким жестом, заявив, що баварський імперський уряд повалено і тепер організовується новий уряд — уряд національної диктатури, а отже в загальнонімецькому масштабі владу зміщеного імперського уряду Німеччини він приймає на себе.

Так, у Москві все добре знали. Знали й усвідомлювали ціну такої дружби. Знав, безперечно, про все й Сталін, бо не міг не читати ті доповідні Крестинського…

Позаду нікого підозрілого. Тільки літня фрау котила дитячий візочок на протилежному боці вулиці, не звертаючи жодної уваги на перехожих, та молодик із дівчиною, захоплені розмовою, пройшли повз та й зникли собі за рогом.

Якщо Гінзбург і мав зв’язатися з ним, то вочевидь не зараз і не сьогодні. Самому йти на залізничний вокзал та шукати потрібну камеру зберігання було б чистим безумством. Тому Марко знову озирнувся. Цього разу шукаючи поглядом підходящу місцину, де можна було б присісти на якусь годинку і накрапати матеріал для «Обзервер».

За кілька хвилин він уже стояв на сходах пиварні «Зігфрід», просто перед великою вивіскою з вельми епічним зображенням кострубатого вікінга у рогатому шоломі. Здоровенні вікна пиварні виходили на вулицю. Обідня пора, а у «Зігфріді» тихо, ні душі.

Марко увійшов, здалеку привітався з кельнером за барною стійкою. Той, уздрівши в дверях відвідувача, полегшено видихнув.

— По правді сказати, пане, — промовив кельнер замість привітання, — я вже думав, сьогодні до нас ніхто не завітає. Усім наче пороблено! Жодного відвідувача! — повторив він, швидко схопивши перший-ліпший кухоль, який трапився йому під руку. — Більша половина дня минула — а нікого. Ні на сніданок, ні на обід… — додав, енергійно натираючи той кухоль, наче саме у ньому і була причина. — Така ситуація неабияк пригнічує! — мовив він далі. — Особливо коли інвестуєш у найкращі продукти, щоб догодити клієнтам!

Марко підійшов ближче.

— Ще не вечір, гере…

— Гільперт! — підказав кельнер.

— Ще не вечір, гере Гільперт, — повторив Марко, — завтра у місті буде повно іноземних делегацій, журналістів… Гадаю, кожен буде шукати такої затишної місцинки, як ваша.

Позаду кельнера на стінці бару висів портрет рейхсканцлера і кілька прапорців. Марко лише тепер помітив їх, бо і портрет, і прапорці були занадто маленькими. Непристойно маленькими, наче власник «Зігфріда» прилаштував їх «на відчіпного». Ба більше, коли опецькуватий гер Гільперт стояв за стійкою, то затуляв собою і портрет Гітлера, і прапорці.

— Ви гадаєте? — з надією у голосі перепитав кельнер.

— Звісно, — хитнув головою Марко, — гадаю, вже сьогодні до вечора у вас у «Зігфріді» точно не буде яблуку де впасти. Тільки от… дозвольте вам підказати… Почепіть більший портрет рейхсканцлера! І прапор… краще один, але великий. Як би через скромні розміри отого портретика і прапорців ви не зажили проблем…

Кельнер розгублено пролепетав.

— Так, так, пане… Звісно! То все моя дружина! Замість купити великий портрет фюрера і прапор пристойного розміру… Словом, що з жінок візьмеш! Ви праві, це просто шкідництво якесь! Дякую… Я маю великий достойний прапор. Та й портрет великий знайдеться. Ми вивішуємо їх на вулицю, коли у місті якісь святкування. Але тільки вдень. Знаєте, як воно буває, один такий у мене вже зняли! Просто з древком… Вкрали малолітні розбишаки. Тож я не ризикував почепити і втратити ще й ці дорогі моєму серцю реліквії… А що пан бажає? Кухоль пива, пообідати? — нарешті поцікавився кельнер.

— Я хотів би у вас якусь годинку попрацювати, — відповів Марко, помічаючи, як поволі скисає на обличчі привітна посмішка кельнера, — і пообідати, звісно, — додав Швед.

— То чого б ви бажали? — пожвавішав господар «Зігфріда». — Усе найсвіжіше! І приготуємо миттю! Вважайте, пане, ми чекали саме на вас увесь день!

— Кухоль темного пива, смажених ковбасок з гірчицею та ще якусь закуску. І можливість спокійно попрацювати… — усміхнувся Швед.

— Пан — приїжджий? Журналіст, я так розумію? — поцікавився кельнер, намагаючись зав’язати розмову.

— Так, — не вдаючись у подробиці відповів Марко.

— Здається, пан — іноземець? — не вгавав господар «Зігфріда». — У пана прекрасна вимова, але однаково, ледь відчутний акцент вас видає…

— Так, я у Мюнхені у справах, — відповів Марко. — Я журналіст.

— О, так, звісно! Мабуть, і ви на це зібрання прибули. Мабуть, ви тільки-но з Фюрербау? — гер Гільперт вийшов з-за стійки і провів Марка ближче до вікна, де поодиноко стояв круглий різьблений столик. — Ось тут, біля вікна вам буде найзручніше, — люб’язно промовив він. — Тут добре падає сонячне проміння і писати зручно… Це особливе місце для наших найреспектніших завсідників; тих, що люблять побути наодинці зі своїми думками…

— Прекрасно, дякую, пане Гільперт.

— Хвилин за п’ять-сім подам ваше замовлення, — майже урочисто проказав власник «Зігфріда».

Марко хитнув головою. Скинув плаща, дістав із кишені олівця й записник.

Власне, про що писати? Чого ще не чули у Лондоні? Уся та маячня про «утиски чехами нещасних судетських німців» і незмінну готовність рейхсканцлера їх захищати, котрою години дві їздили по вухах речники Гітлера у конференц-кімнаті, і так давно відома і у Франції, і в Англії.

Але «миротворці» Деладьє і Чемберлен прибудуть завтра до Мюнхена не для того, щоб чітко висловити протест. Навпаки, ялові заяви про підтримку Чехословаччини розчиняться у їхній замирювальній риториці.

На словах і справді виглядало так, наче офіційна Франція й Англія підтримували Чехословаччину. Та разом із тим Марко добре знав настрої європейської спільноти. Для кожного англійця чи француза пам’ять про Велику війну усе ще була занадто живою, а спогади занадто болючими. Тож Чемберлен, як і Деладьє, справді бажали для своїх країн миру за будь-яку ціну. Навіть якщо для цього доведеться Чехословаччину використати як розмінну монету.

Що ж… завтра має багато вирішитися. Не більше, не менше — майбутнє цілої Європи…

Оскільки текст потім ще треба було телеграфувати, з редакцією «Обзервер» у Марка була попереднядомовленість: усе, що він сповіщатиме, додаючи в кінці речення вираз «І це тішить!», потрібно розуміти з точністю до навпаки.

Але виглядало так, що весь складений для статті текст можна було б замінити отими кількома словами: «І це тішить!» — бо насправді нічого втішного Марко повідомити не міг. Крім того, якщо зустріч із Кривицьким-Гінзбургом відбудеться найближчим часом, потрібно було дізнатися щодо готовності МІ-6 співпрацювати з ним, готовності надати йому певні гарантії в обмін на ту інформацію, яку Вальтер готовий озвучити…

* * *

Пиво у «Зігфріді» справді було божественне. Ковбаски, підсмажені й подані просто на чавунній пателенці, апетитно шкварчали. Гер Гільперт подав гостеві їх із томленою у вершках броколі та рум’яними грінками, змащеними розтертою із м’якоттю апельсина гірчицею та рясно присипаними зеленню. Від тієї їстівної розкоші шлунок зрадницьки забурчав. У конференц-кімнаті Фюрербау Марко хіба сьорбнув трохи кави. Тістечок та канапок не торкався.

Поки він писав статтю та смакував ковбаски з пивом, гер Гільперт звідкілясь приніс великий червоний прапор зі свастикою. Обережно розгорнув його, розправив і за допомогою заплішки надійно прилаштував древко між барною стійкою та стіною, затиснувши його так, щоб полотнище звисало у зал і кожен, хто заходить до «Зігфріда», найперше мусив би його бачити.

Далі відійшов кілька кроків назад, помилувався своєю роботою здалеку, знову любовно розправив полотнище прапора, згорнув його особливим чином: тепер на криваво-червоному полі, як і належало, виднівся добрий фрагмент свастики.

Кельнер не втримався, глипнув краєм ока на Марка. Іноземний писака одночасно їв та робив записи у своєму блокноті. Хто ж так обідає! Для того щоб оцінити неперевершений смак справжнього баварського пива чи наїдку, треба зосередитися на їжі, а не на писанині!

Неочікуваний відвідувач трохи лякав кельнера. Гільперт добре знав місцеву журналістську братію. Усі вони — легковажні веселуни, жоден із них не прийшов би до пиварні, щоб засісти щось писати. А цей, як для журналіста, був занадто спокійним та серйозним, мав чіпкий погляд… Але ж він каже, що іноземець…

Так! Іноземець. Можливо, у цьому й причина.

А може, він і не журналіст зовсім, може, він спеціально надісланий з Гестапо з перевіркою, подивитися, як у «Зігфріді» шанують великого фюрера? Від самої цієї думки йому стало незатишно. Саме тому гер Гільперт вирішив не зупинятися на досягнутому. На якусь мить він знову зник, а потім з’явився у залі з великим портретом Гітлера, кількома цвяхами в зубах і молотком.

Якомога обережніше забив цвяхи в стіну поряд із прапором і почепив портрет. Залишалося лише увінчати зображення рейхсканцлера декоративною вощаною гірляндою хмелю, яка прикрашала його барну стійку по краю.

Знову відійшов у бік. Ідеально! Тепер ніхто йому не зможе закинути дурні звинувачення. А то чим чорт не жартує в такий непевний час. І як він сам раніше не додумався до такої чудової ідеї?

Гільперт полегшено видихнув і вже збирався повернутися на своє робоче місце, як саме у цю мить за спиною почулося голосне «Хайль Гітлер!» Він аж підстрибнув з переляку. Озирнувся.

«Хайль!» — відказав голосно, швидше механічно, ніж свідомо.

До пиварні, наче на замовлення, якраз увійшли троє офіцерів. Угледівши прапор і портрет фюрера на стіні, вони одразу клацнули підборами, витягнувши руки у різкому вітальному жесті.

Господи, як же вчасно він почепив того портрета і прапор! Гільперт витер спітнілого лоба і кинувся за барну стійку. День у його пиварні починав набирати сенсу.

Побалакавши з офіцерами та прийнявши їх замовлення, всадовивши їх за підходящий стіл, власник «Зігфріда» одразу вирушив на кухню, щоб наповнити панству кухлі та підсмажити картоплю й баварські ковбаски.

Поки вони випивали по першому та балакали поміж собою, Гільперт любовно викладав на тацю ще гарячі пателеньки з ковбасками, медову гірчицю у делікатних пуделочках, рум’яну картоплю, броколі та хрумкі солоні огірки за рецептом його покійної тещі. Зараз ці славні військові, безумовно, попросять ще по кухлю пива… І це чудово, бо вранішній простій закладу терміново треба перекривати!

«Але ж…» — Гільперт раптом відчув докори сумління і зрозумів, що ніяк не віддячив своєму першому відвідувачу за його слушну пораду.

Хоч той нічого такого надзвичайного і не порекомендував, та Гільперт відчув, що усім цим рухом і піднесеним настроєм, який раптом запанував у пиварні, завдячує саме йому.

«Мабуть, кухля найкращого пива від закладу буде цілком достатньо! — розмірковував господар „Зігфріда“. — Кухоль найкращого пива! О, так!»

Він крутнувся, схопив тацю, попрямував із нею до офіцерів. Пиварнею полинули апетитні пахощі смажених ковбасок. Офіцери задоволено загелготіли. Дзенькнули кухлі: «За майбутнє великої Німеччини!»

Двері рипнули і до пиварні зайшли ще відвідувачі. Ще кілька військових. Голосне «Хайль!» знову роздалося у залі, і Гільперт знову мало не підстрибнув — тепер від радості.

— Панове офіцери, чого бажаєте?

А тепер час піднести призового кухля. Гільперт глянув туди, де мав би сидіти його неочікуваний щасливий гість. І посмішка на його обличчі зів’яла…

Невже? О, Господи! А виглядав так, наче він з Гестапо, наче був такий пристойний чоловік! Розгублено підійшов ближче… та вже за мить полегшено зітхнув. На столі, притиснуті порожнім кухлем до скатертини, лежали гроші — розрахунок за їжу. Навіть більше, вельми щедрі чайові.

Проте за самим столом біля вікна вже нікого не було.

* * *

Пробитися крізь натовп, який зібрався на невеликому відрізку Шеллінг-штрасе, ні пішки, ні сидячи в автомобілі було неможливо.

Жінки, чоловіки, діти… Усі вони щось жваво обговорювали поміж собою, сміялися, діти ставали навшпиньки, просячи батьків підняти їх на руки, шукали якесь підвищення, звідки б краще було видно під’їзд до остерії. Дорослі не відставали у своїх бздурах від дітей. Якийсь чоловік із криками «Я хочу бачити мого фюрера!» взявся лізти на телеграфного стовпа, і його ледве стягнули звідти двоє військових.

Однак грубої сили ніхто не застосовував. Та й потреби у тому, власне, не було, бо на Шеллінг-штрасе у цю пору зібралися найпалкіші прихильники Гітлера, зустрічаючи його як кінозірку.

Дітріх коротко посигналив — раз, другий… Розступатися перед автомобілем фон Глоффа ніхто не збирався.

— Як я і попереджав вас, — промовив він, поглядаючи на свого годинника, — сьогодні до остерії «Баварія» завітає сам фюрер. Це рідкісна нагода, гер Макміллан. Шеф тому і взяв на себе сміливість запросити вас із дружиною повечеряти саме сюди.

— Схоже, ми можемо туди не втрапити… — похитав головою Марко.

— Так… це моя провина, — зітхнув Дітріх, — я мав би передбачити таку ситуацію і приїхати по вас із дружиною раніше. Звісно, усі ці добрі мюнхенці зібралися привітати рейхсканцлера. Через державні справи у нього не часто буває можливість отак, безпосередньо на вулиці побачитися з простим німецьким народом. Тільки от звідки їм усім стало відомо про його приїзд? — додав Дітріх вже тихіше.

— Напевно, коли до ресторації на тихій вулиці підтягують таку кількість бравих хлопців з особистої охорони рейхсканцлера, то про його візит не здогадався б тільки геть сліпий і глухий… — посміхнувся Швед.

— Точно, гере Макміллан! — вже не так життєрадісно погодився Дітріх. — Хоч остерія «Баварія» справді улюблене місце фюрера, та побачити його тут останнім часом справжня розкіш, — додав він, — особливо у ці дні, коли в усіх нас земля горить під ногами. Проте зараз мене більше цікавить, як нам пробратися крізь натовп до остерії. Шеф дав мені чіткі вказівки, він чекатиме вас і фрау Макміллан. А тут людей — не пробитися…

Фон Глофф розгублено зупинив авто, бо сьогодні сам був замість водія; вигулькнув у вікно і покликав чергового офіцера. Нашвидкуруч тицьнув йому перед очі посвідку і Шведові документи.

— Це спеціальні гості оберштурмфюрера Вальтера Шелленберга. Під його персональну відповідальність. Британський журналіст із дружиною. Акредитовані прес-службою рейхсканцлера. Перевірте, їх імена мають бути у списку запрошених, — проказав дещо роздратовано. — Алекс та Елізабет Макміллани.

Офіцер, зачувши британські прізвища, здивовано поглянув на фон Глоффа, але не сказав нічого. Мовчки розгорнув список.

— Так, бачу. Макміллан із дружиною. Є такі.

— Я мушу їх у якийсь спосіб доправити до остерії, — продовжував Дітріх. — Що накажете мені робити? У який спосіб їх перенести туди?

Офіцер роззирнувся навкруги. Люду на вузенькій Шеллінг-штрасе набивалося все більше. Розступитися вони могли б, напевне, тільки угледівши авто самого рейхсканцлера. Нікого іншого не пропустять, бо це б автоматично означало втрату вигідної диспозиції, місця, з якого можна було б найкраще побачити фюрера на власні очі.

Елізабет поглянула на Марка і від здивування хитнула головою.

— Оце так… — тихо прошепотіла вона.

Швед непомітно стиснув її руку.

— Є один спосіб! — нарешті проказав черговий офіцер. — Власне, саме так ми проводжаємо усіх спеціально запрошених гостей до остерії. Німців, — додав багатозначно й виразно подивився на Дітріха. — Якщо ви, гере фон Глофф, та ваші супутники вийдете з автомобіля, я зміг би провести вас підвалом будинку просто до залу остерії. Але це як виняток, гере фон Глофф. Тільки завдяки тому, що усю відповідальність за цих людей бере на себе ваш шеф. Розумієте? — перепитав він суворо ад’ютанта Шелленберга.

— Звісно! Звісно! — ледве стримуючись, проказав Дітріх. — Швидко виходьте, гере Макміллан! Фрау Макміллан… Прошу слідувати за мною! Швиденько, прошу вас! Наперед перепрошую за незручності, але іншої ради немає.

* * *

Мешканців будинків на Шеллінг-штрасе вже давно не дивувала картина, яка розгорталася внизу, на тротуарах та проїжджій частині щоразу, як рейхсканцлер Німеччини висловлював бажання пообідати чи повечеряти у тій маленькій остерії на розі.

Звісно, можливість побачити фюрера, лідера німецької нації, сама собою мусила бути великою честю для кожного мюнхенця. Та виглядати з вікон і балконів, не кажучи вже про те, щоб вітати Гітлера помахом руки, могли лише ретельно перевірені люди, члени НСДАП.

Партійних на Шеллінг-штрасе чомусь набралося небагато, тож доводилося привозити спеціально проінструктованих підставних, які зображали тутешніх мешканців; саме вони, щиро усміхаючись та тримаючи оберемки квітів у руках, вітали рейхсканцлера з вікон, саме вони потрапляли на шпальти німецьких та міжнародних газет як приклад всенародної любові до свого лідера.

Часом Гітлер запрошував когось із присутніх у натовпі на Шеллінг-штрасе чоловіків пообідати разом із ним, чи якийсь час спілкувався з людьми, стоячи перед входом до остерії, відгороджений своїми охоронцями. А іноді, хоча такі дні видавалися вкрай рідко, Гітлер прибував сюди в особливо піднесеному настрої, до того ж не один, а у супроводі милої, усміхненої білявки, штатної фотографині НСДАП Єви Браун.

Ніхто не знав, що насправді пов’язує цих двох — суто робочі питання, дружба, романтичні стосунки чи щось більше. Уявити рейхсканцлера романтиком було складно, але Гітлер у присутності своєї чарівної фотографині якось невловимо інакшів. Дівчина, правда, одразу заходила до остерії, а Гітлер залишався перед натовпом ще якийсь час, продовжував грати свою роль суворого борця-аскета, державця і батька нації.

Щоразу той самий спектакль.

Марко підвів погляд: на дахах уже зайняли позиції снайпери та озброєні до зубів вояки особистого охоронного полку фюрера. Їхні темні постаті різко контрастували на тлі ясного і на диво погожого неба. Такі самі озброєні охоронці наповнювали підвальні приміщення, якими його та Елізабет провели до зали остерії.

Запобіжні заходи безпеки усюди, не підберешся! Власне, поки вони дійшли, навіть попри те, що їх супроводжував ад’ютант Шелленберга, Марка обшукували тричі, а сумочку Лізи перевірили кілька разів…

Та у самій остерії готувалася постановка не гірша за ту, що на вулиці. Просто посеред залу лаштували свої позиції спеціально допущені й перевірені німецькі фотографи й журналісти. Офіціанти робили останні приготування, під наглядом якогось суворого типа завершували сервіровку давно облюбованого фюрером стола та столів, за якими у напруженому очікуванні завмерла інша масовка — із довірених поважних мюнхенців, яким, вочевидь, теж сьогодні було дозволено знаходитися у товаристві рейхсканцлера.

Марко одразу упізнав Вальтера Шелленберга. Таким він собі його й уявляв в дійсності. Не впізнати його було неможливо: та сама приязна посмішка на обличчі та лукавинка у погляді, що й на знімках із папки Корнуелла.

Закинувши ногу на ногу, він читав, чи то радше, нудьгуючи, переглядав газету. Був у цивільному — добротному темному костюмі, тож не виділявся б серед решти відвідувачів остерії, якби не його невимушена поза, якою він свідомо чи ні демонстрував певну зверхність над усім, що відбувалося.

Шелленберг мудро обрав найвигідніше місце: з одного боку улюблений стіл Гітлера був зовсім поряд, а з іншого — вікно з видом на Шеллінг-штрасе, звідки спостерігати приїзд фюрера було найзручніше. Там якраз солдати й офіцери з особистої охорони рейхсканцлера м’яко, але наполегливо відстороняли занадто настирливих, відгороджуючи собою частину місця перед остерією — для майбутньої парковки автомобіля фюрера.

Вгледівши Марка з Елізабет, які в супроводі охоронця й Дітріха фон Глоффа увійшли до зали просто з підсобки остерії, Шелленберг жваво підвівся.

— Ох-х, нарешті, радий зустрічі, пане Макміллан! Адже це ви, чи не так? — проказав він так само невимушено й навіть радісно, простягнувши Маркові, наче старому другові, руку для привітання. — Я Вальтер Шелленберг. Я бачив вас мигцем у Фюрербау, у товаристві мого ад’ютанта, тож одразу зрозумів, що то ви. Вже перепрошую, не було можливості підійти до вас раніше.

— Приємно познайомитись, пане Шелленберг! — і собі відповів Марко, потиснувши його руку.

— Пані Макміллан! — звернувся Шелленберг англійською до Елізабет. — Ви чарівні, леді! Ця поїздка, політика і нудні чоловічі справи не втомили вас? Сідайте, будь-ласка! Одразу хочу перепросити за незручність, з якою вам довелося зіткнутися на шляху до остерії, — проказав він швидко. — Діставалися ресторації через підвальне приміщення, як я розумію… Відверто кажучи, сподівався на вашу кмітливість, фон Глоффе, — кинув він у бік зблідлого Дітріха. — Але треба розуміти ситуацію… поява рейхсканцлера тут — то завжди свято.

— Пане Шелленберг, — похитав головою Марко, — і ми раді знайомству. Перепрошувати немає за що. Натовп у кінці Шеллінг-штрасе аж ніяк не менший, аніж тут перед входом до остерії. Розступатися ніхто не мав наміру, тож гер фон Глофф виявив неабияку кмітливість і переконливість, щоб охоронці нас провели сюди.

— Чи справила на вас враження виправка особистої охорони фюрера? — поцікавився Шелленберг. — Власне, це лише мюнхенська охоронна команда, маленька частина особистого охоронного полку рейхсканцлера.

— Але юнаки мають дуже бадьорий вигляд, — згідно хитнув головою Швед.

— Мені здалося… — проказала Елізабет — Вони усі… дуже схожі поміж собою… Наче рідні. Усі однакового зросту, усі такі стрункі, біляві…

— Так і є, пані Макміллан. Так і є, — усміхнувся Шелленберг, — до охоронного полку рейхсканцлера відбирають лише тих, хто відповідає спеціально розробленим стандартам: високий зріст, арійська зовнішність, пропорційна, атлетична тілобудова. Кандидат не пройде відбір, якщо має бодай одного запломбованого зуба.

Елізабет із розумінням похитала головою.

— Ваш чоловік, пані Макміллан, — весело додав Шелленберг, — звісно, якби він був німцем, легко пройшов би такий відбір. У пана Макміллана все відповідає нашим вимогам — ріст, атлетична тілобудова і навіть… цілком арійська зовнішність. Він білявий, з характерними арійськими рисами обличчя і кольором очей… Якби я не знав, що він англієць…

— На жаль, пане Шелленберг, у мене є один запломбований зуб, — серйозним тоном сповістив Марко.

Шелленбег розсміявся.

— І прекрасне почуття гумору, пане Макміллан! Хоч, звісно, те, про що ми говоримо зараз, аж ніяк не жарти, — продовжив він. — Уявіть, кожен із цих бездоганних юнаків, присвятивши своє життя фюреру і великій німецькій нації, мусить підтвердити і бездоганність свого родоводу до п’ятого коліна. І родоводу своїх наречених, звісно, у разі одруження. Не має бути жодних міжрасових зв’язків, жодних скандальних союзів. Далі вони проходять вишкіл у Ліхьєрфельдських казармах, де їхні уміння і навички шліфують найкращі наставники. Воістину, це вістря списа німецької армії!

— Вражає… — проказав Марко, щоб просто щось сказати, бо відчував у голосі Шелленберга ледь помітні нотки іронії. Так, наче той подумки насміхався з усього, що відбувалося на вулиці і тут у залі. Власне, з усього, що говорив сам.

— Пане Макміллан, чарівність вашої дружини геть збила мене з пантелику! — раптом проказав Шелленберг із притаманною йому легкою посмішкою. — Сподіваюся, цей чудовий вид з вікна компенсує усі заподіяні вам незручності, пані Макміллан! Я спеціально обрав саме цей столик, — пояснив він, — і ви зможете побачити не лише прибуття рейхсканцлера до остерії, але, власне, і його самого. Він сидітиме он там, на своєму улюбленому місці… вважайте, майже поряд!

Лише тепер Шелленберг знову «помітив» свого ад’ютанта Дітріха, який нерішуче тупцяв поруч, не розуміючи — шеф усе-таки злий на нього чи ні.

— А ви усе ще тут, фон Глоффе? — звернувся він до нього. — Ідіть собі, не стовбичте. У вас ще є важливі справи, чи не так? Він, мабуть, добряче забив вам баки, пане Макміллан, доки привіз сюди, — розсміявся Шелленберг, коли фон Глофф, розгублено козирнувши, попрямував до підсобки, щоб підвалами знову дістатися вулиці.

— Хто? — перепитав Швед.

— Мій ад’ютант, Дітріх фон Глофф. Чудовий хлопець, вірний справі, ретельний виконавець. Але страшенний ідеаліст й балакучий не в міру. Торік він не пройшов відбір до охоронного полку і це його страшенно гнітило. Але у мене вимоги м’якші, ніж у фюрера, — усміхнувся Шелленберг знову.

На вулиці за вікном відчувалося пожвавлення. Натовп рухнув усім своїм потоком в боки і вперед. Мабуть, у кінці Шеллінг-штрасе з’явився автомобіль рейхсканцлера, і людське море захвилювалось, намагаючись знайти, куди відступити.

— Ну, щоразу те саме! — махнув рукою Шелленберг. — Щоразу те саме! Чому просто не оточити вулицю одразу, створити коридор, яким спокійно проїде фюрер? Навіщо чекати, поки вулиця залюдниться, а потім розганяти натовп?

— Можливо, у тому є якийсь вищий, незрозумілий нам сенс, пане Шелленберг! — проказав Марко. — Люди зможуть доторкнутися до автомобіля, побачити лідера нації зблизька…

— Прошу, зовіть мене Вальтер! — промовив Шелленберг, дістаючи з нагрудної кишені пачку дрезденських цигарок «Імперіум». — Ви журналіст, а не військовий. І тут не Фюрербау. До того ж, пане Макміллан, ви приємна у спілкуванні людина. Будьмо друзями! Завжди мріяв мати бодай одного друга-англійця…

— Як скажете, Вальтере… — усміхнувся і собі Марко. — Тож і ви звіть мене просто Алекс.

— Курите? — поцікавився Шелленберг, легким рухом пальців вибиваючи з пачки тонку, коричневого кольору із золотим обідком по краю елегантну цигарку.

— Так, — Швед сягнув рукою до кишені і дістав пачку. Це були цигарки відомої американської марки «Кемел», знані у Європі як «Американська суміш». Марко їх ненавидів. Як і отой дурнуватий рекламний слоган на плакатах, котрими був обвішаний увесь Лондон: «Я готовий пройти цілу милю заради „Кемел“».

— Спробуйте мої, Алексе! — запропонував Шелленберг. — Відчуйте справжню німецьку якість! Маю сумніви, що у Лондоні вам доводилося курити такі цигарки.

— Так, ми, британці, більше віддаємо перевагу сигарам чи люлькам. А зовсім гурмани — кальяну, — хитнув головою Марко, — та мені подобаються оці американські.

— Ох вже ці британські колонізторські уподобання! — гмикнув Шелленберг. — Ну, мені така розкіш, як курити «Кемел», недоступна з суто політичних міркувань. У Німеччині все інакше. Якщо палиш американські цигарки, то скажуть, що ти продав батьківщину…

— Ха, як і в Британії, — усміхнувся Марко, — але у вас, Вальтере, є нагода спробувати. Обіцяю, я нікому про це не скажу.

— Знаю я вас, журналістів, містере Макміллан! — розсміявся Шелленберг. — І завтра ж мені на стіл покладуть свіженький випуск вашого «Обзервер», де буде викладена теорія, чому німецький офіцер оберштурмфюрер Вальтер Шелленберг курить «Кемел».

— Дурниці, — хитнув головою Марко, — це не про мене. Спробуйте мої, а я — ваші.

Шелленберг спокусився.

«Імперіум» і справді програвав «Кемел». І був таким же простецьким, як звання єфрейтора порівняно з посадою рейхсканцлера. Терпкий турецький тютюн «Орієнтал» у поєднанні з м’якими вірджинськими сортами надавав димові вишуканого смаку й аромату. Кожну затяжку хотілося запивати хорошим віскі чи бодай ковтком свіжозвареної чорної кави еспресо і… релаксувати. А не пертися у бій.

— А ви таки справді гурман, Алексе, — з насолодою затягнувся димом Шелленберг. — Хороші цигарки. Хороші. Хоча й американські… І я вже подумую, чи варто…

— Варто, — з розумінням проказав Марко, — і я можу вам презентувати ще кілька пачок. Просто з Лондона. Вони у готелі. Якщо, звісно, не погордуєте.

— Ні… ні! Звісно, ні. Хто ж при здоровому глузді відмовиться від такого щастя? — проказав Шелленберг. — Але я мушу презентувати вам щось у відповідь. Ось такі цигарки, — продовжував він, вказавши на зображення орла і свастики на пачці «Імперіуму», — випускають спеціально для Вермахту, тому про погану якість взагалі не йдеться… Вони просто інші. Як і американці.

Марко у відповідь узяв цигарку, прикурив від запальнички із різьбленою монограмою, простягнутої йому Шелленбергом. Затягнувся димом. Так, якість тютюну справді була непогана.

— Гадаю, у журналістському клубі у Лондоні я теж буду змушений давати певні пояснення моїм колегам, — промовив Марко, — та у мене буде все простіше, пане Шелленберг. Гадаю, коли вони дізнаються, що то ваш презент, у мене їх одразу ж розберуть на сувеніри.

Товариськість, красномовство і доброзичливість Шелленберга тримали Шведів мозок у тонусі. Даремно Корнуелл, угледівши Вальтера на знімку у чорному есесівському мундирі від Х’юго Босса, назвав цю операцію «Полювання на чорного дика». Шелленберг аж ніяк не неповороткий дикий кабан! Він радше хитра лисиця, що з кожним знайде спільну мову.

— Як ви розумієте, — продовжував Шелленберг, — вечерю нам подадуть не раніше, ніж фюрер з’явиться у залі, а це відбудеться ще нескоро… То, може, по склянці бренді чи філіжанці кави? Тут вельми пристойний бренді, чудова кава, пані Макміллан! І непогані фісташкові тістечка… Заради Бога, ні про що не турбуйтеся, Алексе! Ви із вашою чарівною дружиною мої гості!

Швед розвів руками.

— Ми з Елізабет повністю у вашому розпорядженні. Але одне питання, Вальтере, — проказав він, — я не дуже розуміюся на тому, як усе має відбуватися, коли до зали зайде рейхсканцлер. Як нам із дружиною його вітати?

— Так, англійцям гукати «Хайль Гітлер» якось недоречно, — погодився Шелленберг. — Ви не член НСДАП… До того ж ви іноземний журналіст, Алексе, а журналісти мають бути нейтральні. Задля об’єктивності достатньо буде просто підвестися. І ще, друзі мої, — розвів він руками, — дозвольте мені оголосити ще про один чудовий сюрприз. З нами вечерятиме одна цілком несподівана гостя, та усе ж сподіваюся, пані Макміллан, ви будете у захваті від знайомства з нею. Я бачу у вас ту ж стриманість і елегантність в образі, тонке, воістину жіноче відчуття стилю… Я бачу багато спільного у вас із Габріель…

— Габріель? — перепитала Елізабет. — Шанель?

— Так, пані Макміллан. Вона моя добра подруга і я цим страшенно пишаюся! Нас представив торік у Парижі один мій знайомий — ви, Алексе, як журналіст мали 6 чути про нього. Відомий німецький аристократ, барон Гюнтер фон Дінклаге.

— Звісно, я чув про нього. Він був аташе при німецькому посольстві в Парижі.

— Саме так, — підтвердив Шелленберг, — і відтоді мадемуазель Шанель часто буває у Мюнхені. Приїздить, як зізнається сама, за натхненням. Каже, її надихає строгість ліній, аскетичність та монохромність, яку, за її словами, можна знайти тільки тут. Тож, запропонувавши вам зустріч, я подумав, чого 6 не поєднати усі ці чудові події: наше знайомство, вечерю в остерії «Баварія», візит фюрера і приїзд мадемуазель Шанель?

Шелленберг подав знак найближчому офіціанту і зробив гостю та собі замовлення — бренді, каву й тістечка з фісташковим кремом.

— Що вам замовити, пані Макміллан? — поцікавився він в Елізабет. — Тут є чудові коктейлі.

— Гадаю, трохи бренді мені не завадить… правда, любий? — проказала вона, усміхнувшись Маркові.

— Звичайно, люба, — погодився він. — Краще ковток хорошого бренді, ніж уся ця алкогольна мішанина!

— І мені бренді! — почулося за спиною у Лізи. — Багато бренді!

Голос був жіночий, дещо роздратований, з помітним акцентом, що видавав у його власниці француженку.

— Габі! Дорогенька! Бог із вами! — Шелленберг швидко підвівся і в одну секунду опинився біля дивної жінки у чорному, отороченому простим білим мереживом брючному костюмі.

Вона була далеко не юна, але дивовижно вродлива. З тих жінок, яких називають жінками без віку. Чорнява, невисокого зросту, з гострим поглядом темних очей. Короткий жакет не приховував її тонку талію, а широкі брюки підкреслювали тендітність її статури. Єдина прикраса — довга нитка білих перлів на шиї — звисала аж до пояса, припнута до лацкана жакета елегантною брошкою з великою білою перлиною.

— Так то ви мене раді бачити, Вальтере! — продовжувала жінка французькою. — Жахливий натовп на вулиці, недоумкуватий ад’ютант, якісь мерзенні підвали, забиті озброєними до зубів військовими… Мене обшукували кілька разів! — вона підняла вгору тонкого пальчика, наче збиралася штрикнути ним Шелленберга в око. — Вирішили покепкувати наді мною? — уже м’якше проказала несподівана гостя. — Нагадати мою нещасну, затьмарену Великою війною юність?

Шелленберг на мить завмер. Суворо зиркнув на Дітріха фон Глоффа, який стояв ні живий, ні мертвий позаду.

— А ось і вона, панове, ось і вона! — майже урочисто проказав Вальтер, його голос і погляд враз змінився. — Ось і вона, моя прекрасна і талановита Габріель!

— Дорога Габріель, — продовжив він майже єлейним голосом, — моєму ад’ютанту довелося проводити до зали остерії через підвальні приміщення усіх моїх гостей. Ви ж бачите, на вулиці діється цілковите безумство! — додав він тихо. — Прибув фюрер, і то чудово, що ви опинилися в залі остерії швидше за рейхсканцлера.

— А то що, Вальтере? — Шанель демонстративно важко як для своєї граційної статури гепнулася на стільця, запропонованого їй Шелленбергом. — А то що? Мусила 6 залишитися у тому смердючому підвалі, набитому охоронцями гера Гітлера?

Шелленберг театрально закотив очі. Звідки тільки у нього бралося терпіння на цю жінку!

— Благаю, люба, ми ж тут не самі! Говоріть тихіше, — він лагідно взяв її руку у свою. — Я лише хотів сказати, Габі, що рейхсканцлера сьогодні супроводжує чудова фотографиня, і вона єдина, кому дозволено фотографувати в залі остерії. Ну, крім отих кількох мюнхенських писак… Я не хотів втратити можливість закарбувати цю чудову мить нашої зустрічі!

Шанель невдоволено пхикнула.

— Здається, ці мюнхенські журналісти — туман небесний, якщо досі не впізнали мене і жодного разу не попросили дозволу зробити знімки!

— З рейхсканцлером Німеччини важко витримати конкуренцію, — розсміялася Елізабет, — навіть такій відомій жінці, як ви…

— А вам, мила, — трохи зарізкувато проказала Шанель, — вам треба неодмінно побувати у мене в гостях у Парижі. Я не така молода, як видаюся, — продовжила вона, — і добре пам’ятаю ті часи, коли жінки носили на голові не капелюшки, а збите безе! Це було жахливо… А ззаду, отут просто на куприку, — вказала Габріель рукою позад себе, — отакенну подушку, щоб дупця видавалася більшою… Це направду перетворювало жінку на копицю сіна і я дякую Богу, що ці часи минули. Велика війна принесла багато нещасть нам усім, але разом із тим вона допомогла жінкам зрозуміти, що справжність і простота набагато привабливіші за безе на голові!

Ліза збентежено поглянула на Марка.

— Ви занадто чарівна, щоб відмовляти собі у задоволенні носити одяг, який підкреслить вашу індивідуальність! — Габріель легенько торкнулася Лізиного плеча. — Обов’язково чорне і біле, незвичні фасони… можливо, трохи чоловічого стилю… Чи ваш чоловік з отих себелюбців, які забороняють жінкам бути особистістю?

— О, ні, ні, — похитав головою Марко, — запевняю вас, я зовсім не такий! Гадаю, щось таке елегантне і в чоловічому стилі пасувало б Елізабет. Самому цікаво поглянути. Можливо, наступного місяця ми зможемо побувати у вас у Парижі…

Поки офіціант викладав бренді, каву й тістечка на стіл, Габріель не замовкала ні на секунду.

— Перепрошую за мою експресію, — звернулася вона наче й до всіх, але ні до кого конкретно, — я дуже перенервувала, опинившись у тісному підвалі наодинці з німецькими вояками… — шмигнула носом вона, неначе збиралася ось-ось розплакатися. — Я не з лякливих, але у тому підвалі будь-який відчайдух злякається…

— Так, мадам… — погодився з нею Марко.

— Мадемуазель! — виправила його Шанель. — Я ніколи не була заміжня. І звіть мене Габріель, бо поряд із вашою дружиною, такою юною і вродливою, я почуваюся наче мамця.

— І ви зовіть мене Елізабет, — Ліза простягнула руку Габріель і та швидко і коротко стиснула її, наче боялася обпектися.

— Елізабет? Ви — англійка? — запитала, не приховуючи цікавості.

— Так, — ствердно хитнула головою Ліза.

— Ви влетіли, наче валькірія, моя дорога! — виправдовуючись, промовив Шелленберг. — Я просто не встиг вам представити моїх друзів!

— Нічого страшного, гере Вальтер. Мій чоловік, — представила Елізабет Марка, — Алекс Макміллан…

— Знаю-знаю, — перебила її Шанель, — британський журналіст. Я іноді почитую ваші статті, Алексе… Так он ви який! Дуже свіжо і по-сучасному пишете!

— Дякую, Габріель! — ввічливо усміхнувся Швед.

— Вальтере… так у вас тут не Третій рейх, а цілий третій Інтернаціонал! — бовкнула Шанель і тут же зайшлася сміхом, — британці, французи і німці за одним столом… Зізнайтеся, Вальтере, того ви нас підвалами сюди доправляли?

— Габі! Заради Бога, вгомоніться! — зовсім тихо проказав Шелленберг, стиснувши її руку. — Мені подобається ваша експресія і ваші дещо фривольні жарти… Але зараз — благаю! Вони аж ніяк недоречні!

Голосне «Хайль Гітлер!» прокотилося залою остерії і Шелленберг різко підняв руку у привітальному жесті. До зали у супроводі офіцерів охорони увійшов рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер.

Марко, Елізабет і Габріель підвелися. То була єдина коротка мить, коли погляд Гітлера перетнувся з поглядом Марка. Дуже швидка й коротка мить, яку Швед запам’ятав на усе життя, бо несказанно здивувався побаченому.

Усі ті жахливі й смішні карикатури на Гітлера, що гуляли Європою останніми роками, були величезним перебільшенням і точно лякали чи веселили більше, ніж оригінал.

Адольф Гітлер був… звичайним!

Це перше слово, яке спало Шведові на думку.

Він був аж занадто звичайним! Не якогось богатирського виду, як міфічний Зігфрід, не атлетичної статури…

Марко сам не розумів, чому його це так вразило. Мабуть, тому, що очікував побачити рейхсканцлера геть іншим. А тут… Середній зріст, середня статура, сливовидні, дещо пулькаті очі й мішки під ними від безсоння, хвороби чи то від потайного зловживання шнапсом…

Ситуацію, звісно, ще якось рятував кашкет із крутою тулією, додаючи його власнику більше зросту, ніж респектності. Однак тільки-но Гітлер зняв його, увійшовши до зали, під кашкетом виявилося гладенько зачесане з допомогою бріоліну темне волосся. Така «зализана» зачіска аж ніяк не пасувала тому, хто прагнув вражати цілу націю мужністю. Із хваленої арійської зовнішності у Гітлера був тільки гострий, прямий ніс, але і тут усю «арійськість» псували маленькі вусики, що примостилися щіточкою під носом.

Білявий Шелленберг поруч виглядав більшим арійцем. Сам Марко зі своїми виразними скандинавськими рисами виглядав більшим арійцем. А грізний фюрер виявився звичайнісіньким австрійським дядьком!

— Вальтере, якби я не знала, що це Гітлер, то ніколи не подумала 6, зустрівши його на вулиці, що переді мною лідер німецького народу, — ледь чутно прошепотіла Шанель, дотягнувшись до вуха Шелленберга, немов озвучила Маркові думки.

На щоках Вальтера заходили жовна.

— Габі, усьому є межа! — прошипів він крізь зуби. — Досить, кажу тобі! Вгомонись!

Слідом за Гітлером до зали увійшла усміхнена миловидна білявка з фотокамерою на шиї. Вона миттю налаштувала камеру, швидко ступила поперед фюрера, рішуче обійшла його колом і зробила кілька знімків.

Гітлер у супроводі офіцерів, попозувавши якусь мить на фотографічну камеру дівчини і коротко привітавшись із присутніми, пройшов далі і справді, як і передбачив Шелленберг, зупинився біля стола, який вже давно собі облюбував.

Замиготіли спалахи, заклацали фотокамери журналістів, які давно вже чекали свого часу навпроти.

— Фройляйн Єво, — покликав Шелленберг білявку, коли та опинилася близько біля нього, поступаючись дорогою Гітлеру, — фройляйн Єво, перепрошую… — привстав він. — Чи можу я вас попросити… Ви ж знаєте, у вас виключні привілеї!

— Так, звичайно, гере Вальтер! — люб’язно усміхнулася вона. — Звісно, одну мить, поки фюрер всідається до столу… Я навіть сама занесу вам готові фотографічні знімки…

— Чудово! — радісно промовив Шелленберг, скоса зиркаючи на усім незадоволену Габріель, але та, на диво, цього разу не протестувала.

Марко переглянувся з Елізабет.

* * *

Здавалося, цей вечір не завершиться ніколи.

Білявка-фотографиня Єва Браун поклацала фюрера з різних ракурсів і всілася біля нього за стіл.

І хоч у «Баварії» готували вельми чудово, Елізабет підтримувала невимушену розмову, Шанель більше не сипала шпильками, а Шелленберг каламбурив, Марко усвідомлював: знайомство з Шелленбергом не принесло нічого суттєвого окрім приємно проведеного часу, можливості побачити живого Гітлера і дурнуватого спільного знімку, негативи якого тепер назавжди залишаться у Шелленберга.

Взагалі незрозуміло, навіщо йому здалося зводити їх із цією французькою мамзель за одним столом у такому місці і за таких обставин. Легковажним Вальтера не назовеш, дурнем тим більше… За весь вечір вони так і не змогли поспілкуватися серйозно; Шелленберг вербувати його навіть не намагався. Фанатичного невдаху Дітріха, балаканину про особистий охоронний полк фюрера та доблесних німецьких «зігфрідів» вважати за щось вартісне Швед не міг. Так само як і цю істеричну француженку… Навряд чи Вальтер її запросив, щоб у такий спосіб підібратися до нього через Елізабет.

Скидалося на те, що Шелленберг просто вивчав його, спостерігав за ним, запропонувавши не зовсім підходящі обставини. Що ж, якщо завтра буде підписана та клята згода, йому, Маркові, робити у Мюнхені більше нічого…

І від іншого Вальтера, — Кривицького, — жодної звістки…

Звичайно, вони з Елізабет залишаться у Мюнхені ще на одну ніч. Ну, ще на одну добу… Але якщо нічого не відбудеться, сидіти тут просто нема сенсу. Та й Кривицький занадто досвідчений і грамотний, професійний розвідник. Цілком імовірно, що окрім виходу на нього він має й інші запасні виходи на американську розвідку, скажімо… Сам же говорив: йому все одно — британська, американська… головне, він готовий злити всю інформацію, щоб врятувати свою родину і власне життя.

Марко стомлено потер очі. Чорт, завтра зранку, до приїзду Дітріха він мусить піти на телеграф. Від своїх мусить бути якась відповідь стосовно Кривицького!

Тепла рука Лізи ковзнула по спині, обвила його шию.

— Як гадаєш, — сонно прошепотіла Елізабет йому на вухо, — вони з нею коханці?

— Хто? — здивовано перепитав Марко, не розуміючи, про кого йдеться.

— Вальтер із Габріель… — знову прошепотіла вона так тихо, як тільки могла. — Шелленберг і мадам… мадемуазель Шанель…

Марко тихо розсміявся, притиснув Елізабет до себе. Тільки тепер зрозумів, чому вона шепоче йому на вухо. Він сам попросив її, коли вийшли з авто Дітріха, не говорити у номері ні про що важливе. Там могло бути прослуховування.

— От якось не тримав їм свічку, Лізо. Не довелося. Але, судячи з усього, нитки вона з нього точно в’є.

— Гадаю, вона й мірки з нього знімає… — гмикнула Елізабет.

— Фі… місіс Макміллан! Як можна бути такою невихованою! Такою… такою… Побалакаємо завтра, гаразд, кохана? Під час прогулянки, — тепер він зашепотів він їй на вухо.

Якимось дивом вона опинилася під ним, обвила його руками і ногами.

— Будь-ласка… будь-ласка, любий!

— Лізо, не муч мене! — мало не простогнав він поміж поцілунками. — Краще не… А як наробимо шкоди? Тобі зараз не можна… — Та вона вже знаходилася згори, сиділа, наче вершниця, тремтячими пальцями зсуваючи тонкі бретельки шовкової нічної сорочки.

— Можна! — прошепотіла вона, притуляючи Маркові долоні до своїх грудей. — Можна…

* * *

Ранок 29 вересня видався похмурим і дощовим. Це було дивно і якось незвично після стількох сонячних і погожих днів. Здавалося, сама природа противилася недолугим людським задумам і планам, оповиваючи затишні осінні вулиці Мюнхена туманами й мрякою. Пожовтіле листя важко падало на сірі тротуари, створюючи під ногами ранніх перехожих мокрий, слизький жовтий килим, який тут же, просто з-під їхніх ніг згортали до свої кошиків вуличні прибиральники.

Доля цілої Європи перетворилася на мокрий слизький килим. Ковзати по ньому політикам і державним мужам ставало дедалі складніше… І ось сьогодні саме той день, коли рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер висмикне той килим остаточно з-під їхніх ніг.

А він це зробить. Сумнівів більше нема. Ціла Європа упаде, покотиться, наче торба з горба… Наче лантух, набитий усіляким добром. І внизу її ловитиме і кришитиме жадібними руками вірний союзник Гітлера — Сталін. Разом вони прагнуть панувати над світом. Тож і ділитимуть його удвох, поки дядьки у циліндрах і фраках розводитимуть руками та робитимуть реверанси.

Хоча вони зовсім не союзники. Сталін і Гітлер. Вони занадто жадібні і владні, занадто амбітні. Обидва. Занадто ласі до чужих земель. І навряд чи все закінчиться тільки поділом…

Розвіддані, які потрапляли Шведові до рук, інформація, яка надходила від людей Коновальця ще раніше, — усе сходилося на одному і тому ж: не може бути на небі два сонця, а у Європі два отаких захланних владаря. Дійшовши до межі, вони зустрінуться нарешті лицем до лиця — Гітлер і Сталін. Подивляться один одному в очі і… вчепляться один одному в горлянки, наче два скажених собацюри. Миру вже не буде. Буде новий переділ, у горнилі якого може впасти і Велика Британія. Занадто міцно совєти проросли у ній корінням, занадто обплели своєю агентурою…

На усі Шведові повідомлення про діяльність совєцької резидентури в Англії Корнуелл діяв мінімально, наче боявся розхлюпатись. Звісно, боявся. Бо заварити кашу можна одним помахом руки. А навколо усі такі «голуби миру» з оливковими гілочками в дзьобиках. І навіть принци крові з Гітлером на короткій нозі, їздять чоломкнути його в дупу…

«Алексе, я бачу, ви засмучені. Не депресуйте! Ви робите для захисту національних інтересів Британії велику роботу! Не обтяжуйте себе думками про те, що вона марна, бо ви не бачите одразу результатів. Ми все знаємо — і це головне! Не забувайте, хто володіє інформацією — той володіє світом! — повторював Корнуелл Маркові щоразу, наче школяреві. — Ми поки що діємо дуже обережно. Більше спостерігаємо і накопичуємо… Така зараз наша робота. Вдаримо тоді, коли настане слушний момент. Поки що він не настав!»

Так… можливо, ще не настав. Але що, як буде пізно? Серед усіх, хто у британському парламенті сміливо говорив справді здорові, притомні й вчасні речі, Марко знав хіба Вінстона Черчилля, потужного дядька із давнього роду Мальборо, з незмінною люлькою в зубах.

От із ним би хотілося побалакати предметніше. Хіба що зробити це по поверненні з Мюнхена самовільно? Якби Корнуелл дозволив, то й причин не довелося б вигадувати. Вийшло б чудовезне інтерв’ю для «Обзервер», а поміж тим він міг би…

Хоча Маркові давно здавалося, що Корнуелл із Черчиллем не просто знайомі, а мають бути добре знайомі. Він не питав спеціально, але йому було полегшенням думати, що інформація, яку він добуває для контори, стає відома і Черчиллю.

Отаку б людину до влади, а не «миротворця» і «реверансника» Чемберлена! І ще… Де у цьому ділунку та серед цієї безпорадності буде Україна? Упіймав себе на думці, що й досі, як тоді у 1920-х, він думає про Україну, як про щось суб’єктне, окрему державу, чию долю можна переграти, переінакшити, змінити і повернути до славних часів УНР…

Україна знову ніде! Бо її нема. Насправді її нема. Залишилися лише невеликі гурти сміливців у підпіллях та вимучений, змосковщений, зманкуртілий і заляканий нарід. Бездержавний нарід.

України, тієї колишньої України вже давно не існує. Є лише найдорожча московська колонія, яку одним махом обдерти та знищити москалям ніяк не вдається! В ній усе від історії до робочих рук і чорнозему ласе московській орді.

У такому разі, якщо не продовжити справу Коновальця, якщо не вдасться здобути протекторат гітлерівської Німеччини та не грати за правилом «Ворог мого ворога — мій друг», то усі ті смикання та спротиви марні.

У такому випадку і війна може виявитися на користь. Бо коли Гітлер зі Сталіним зчепляться, це може стати шансом проголосити власну державність та незалежність. Головне, до того моменту провести всю необхідну підготовчу роботу.

Смерть Коновальця була вкрай передчасною і дурною. Зараз би він зі своїм умінням налагодити взаєморозуміння поміж усіма проукраїнськими силами так потрібен. А то гризуться поміж собою, наче подуріли! А в цей час лави генералітету Совєцького Союзу стікають кров’ю.

Це було жорстко. Таідея докластися до обезкровлення совєцького військового командування лише на початках видавалася такою утопічною. Звісно, його, Маркова причетність тут майже символічна. Він лише злегка підштовхнув цей маховик, лише доторкнувся. Але часом і соломинка здатна зламати спину верблюдові.

Зупинити того маховика Сталін міг у будь-яку мить. Не дати йому розгойдатись. Міг від початку не вести таку брудну гру супроти власного генералітету. Міг зупинити все навіть тоді, коли розрізнені факти, що свідчили не на користь Тухачевського, повернулися до нього готовим і чітко скомпонованим компроматом.

Сталін добре знав, звідки ростуть ноги у того компромату. Він-бо сам і заколотив те лайно, а потім дав розпорядження у надійний спосіб підкинути «сировину» нацистським спецслужбам!

Отримавши сирі матеріали від Ріко Ярого, Марко одразу після повернення з Парижа опрацював і доповнив вміст папки і представив її Дейчу.

Згодилися старі доповідні записки і тексти шифровок Мальтерра, які він надсилав дядькові Альберу свого часу. Їх було небагато і, як казав Мальтерр, самі по собі вони не являли цінності. Але в комплекті з основними документами допомагали скласти і підсилювали цілісний портрет Михайла Тухачевського як людини, що роками працювала на спецслужби чужої країни і зраджувала свою.

Тому Арнольд Дейч, перечитавши усе, перебував у такому сум’ятті, тому його, бідолаху, мучила така непозбувна бентега! Мусив доповісти нагору й отримав із Центру чітке розпорядження включитися в операцію, діяти. Дейч був збентежений таким наказом, намагався розібратися в усьому самотужки, навіть через Марка намагався зібрати якісь відомості про візит Тухачевського, про його поведінку, манеру спілкування і загальну риторику… але зухвальство і честолюбство маршала лише переконало Дейча у ворожих намірах останнього й у далекоглядності Сталіна.

Тухачевський чи то через самовпевненість і глупоту, чи то й справді так щиро відчував свою вищість над Сталіним, а значить і невразливість (яку йому надавав статус героя громадянської війни й улюбленця совєцького народу), не стримував язика.

І Дейч після недовгих вагань організував-таки передачу документів під час концерту у Лондоні дружині завербованого совєцькою розвідкою колишнього білого генерала Скобліна Надії Плевицькій.

Плевицька привезла і передала документи, власне, Скобліну. Скоблін (Марко мало здивувався б, якби той виявився подвійним агентом) під час поїздки «на пленер» до Берліна й собі передав папку прямісінько у руки нацистам.

За якийсь час папка з документами про таємну співпрацю Тухачевського з німцями ще на початках його військової кар’єри та вже з готовими доказами його конспіративних контактів із німецьким генштабом була віртуозно повернута німцями Сталіну через президента Чехословаччини Бенеша.

Мабуть, і Бенеш мав свої мотиви: усе ще сподівається, що такими «дрібними» послугами зможе завоювати прихильність Йосифа Вісаріоновича… і коли припече — той стане на бік Чехословаччини, захистить її від клятого Адольфа Гітлера!

Коло замкнулося. Пройшло ще трохи часу і у Кремлі почалось криваве місиво… Марко сам не очікував такої потуги. Сталінська репресивна машина підминала безжально своїх вчорашніх вірних слуг: і гнилоту Тухачевського, і всіх тих «доблєстних гєроєв гражданской войни» одного за іншим.

То була справді витончена помста. Як у графа Монте-Крісто! І за останніми доповідними лорда Аретаса Екерса-Дугласа, британського посла у Москві, в совєцькій армійській верхівці почалася справжня кривава баня, як у часи Івана Грозного.

Сталін взяв непоганий розгін, тож немає сумніву — на Тухачевскому та його оточенні вона не спиниться, допоки Сталін не позбудеться всіх тих уявних чи реальних зазіхачів на його владу, допоки не винищить їх і не оточить себе вірними ідіотами, підлабузниками та м'ясниками-виконавцями на кшталт Ворошилова чи Ягоди.

«Вирок усім однаковий, — можна сказати, без суду і слідства. Бо хіба можна називати судом той жалюгідний фарс, де вчорашні бойові побратими засуджували до смертної кари своїх вчорашніх бойових товаришів і колег, визнаючи їх зрадниками?» — так британський постпред Екерс-Дуглас доповідав у Лондон.

Найбільше його дивувало формулювання обвинувачення, яке він без змін, російською переписав до листа:

«Подготовка воєнного заговора РККА, целью которого было насильственное свержение власти и установление в СССР военной диктатуры…»

«Люди, які перевернули з ніг на голову і втопили у крові цілу країну, — доповідав він, — наробили стільки біди, вбили власного царя, тепер, досягнувши неосяжної влади, гризуться один з одним за владу, наче павуки у банці!»

Нехай зжеруть одні одних! Нехай вчорашні кати і судді самі йдуть під ніж! Скільки крові вони пролили, то ж і їм розплата — без суду і слідства. Усім без винятку. Манкуртам Коцюбинському та Примакову, усім тим московським посіпакам!

Картинка, що майнула в голові у Марка, була настільки виразною, що він аж здригнувся. Усе ж цікаво, чи долучався до творення того компромату на Тухачевського Шелленберг та його люди? Якщо і не долучався, то мав знати достатньо.

Не давала спокою думка і про те, як би сам Вальтер Шелленберг поставився до ідеї німецького протекторату над Україною. Якщо японцям свого часу ця думка заходила, то чому б німцям не зайшла?

Звісно, Шелленберг — людина освічена, з широким кругозором та відсутністю фанатичного сприйняття Гітлера; йому могла б припасти до душі ідея про державність України у складі Великої Німеччини. А далі… крок за кроком, вкладаючи Гітлеру у вуха…

Марко до болю прикусив губу. Вічно отак! Вічно обирати поміж лайна! Вічно між молотом і ковадлом! Іншого способу Господь їм пожалкував дати.

Він щільніше загорнувся у теплий, надягнутий поверх піжами домашній кардиган. Тут, на балконі готельного номера, було прохолодно. Тільки-но збирався дістати з кишені запальничку, як у двері постукали.

Офіціант із ресторації приніс тацю з ранковою кавою.

— Ні-ні, я сама, дякую! — почувся з вітальні голос Елізабет.

А ось і вона сама, босоніж і з тацею в руках прямувала до нього на балкон.

— Лізо… ну, що ти! Тут холодно! І мокро! — проказав він, приймаючи з її рук тацю. — Іди взуйся, тут справді холодно.

— Люблю гарячу каву на холоді… Ти ж знаєш! — відповіла дружина.

— Біжи взуйся, я не пущу тебе сюди босоніж…

За мить вона з’явилася знову, в обшитих заячим хутром кімнатних черевичках, загорнута поверх халата у теплий плед.

— Ну, от тепер інша справа, — зітхнув Марко, знову дістаючи запальничку і цигарку.

— Чому ти так рано встав? Тобі ж до Фюрербау в обідню пору… — поцікавилась Ліза. — Але кави дві замовив! — не без задоволення відзначила вона.

Марко розсміявся.

— Я знав, що тебе розбудить її аромат, а далі ти, як хвостик, одразу за мною на балкон підеш.

Клацнув запальничкою, прикурив цигарку, обвів поглядом балконні двері, стіну і простір під ногами, шукаючи поглядом те, що бодай виглядом могло б нагадувати прослушку.

Вони розмовляли англійською ні про що. Просто звичайна бесіда чоловіка і дружини. Одразу, як заселилися, він оглянув вітальню, ванну кімнату, спальню, стики дверей, настільні лампи, бронзові статуетки, картини та навіть під ліжком подивився. Цілком імовірно, їх можуть прослуховувати. Абсолютно виправдана і зрозуміла практика! Сам би так робив.

У номері нічого підозрілого не виявив, однак попросив Елізабет у розмовах бути обережною. Якщо прослуховують, то нехай слухають, як вони кохаються.

Але цілком можливо, що Шелленберг не наважився кількома дротами та мікрофонами для прослуховування в готельних номерах нарватися на передчасний міжнародний скандал — це було б занадто навіть для найвідданішого фанатичного служаки. А Шелленберг таким точно не був, у всякому разі видаватися таким не хотів, хоча попри все ретельно виконував свою роботу.

До того ж для Мюнхена журналістів відбирали спеціально. А значить, Вальтер Шелленберг мав розуміти: кожного з них проінструктовано як належить власними спецслужбами та представниками влади.

Було б повною дурницею очікувати, що, приїхавши до Мюнхена та поселившись у наданих німецькою стороною готельних номерах, спеціально підібрані іноземні журналісти отак, з доброго дива, почнуть балакати зайве чи обговорювати таємну інформацію.

— Лізонько, — проказав Марко, цілуючи Елізабет у чоло, — я не знаю, як сьогодні складеться там усе… Хоч і розумію, ні до чого доброго воно не йде… Зранку у мене є деякі справи. Ми поснідаємо, а далі я мушу йти, щоб повернутися до прибуття Дітріха. Ти будь розумницею, дочекайся мене у номері, добре? Щоб я за тебе не хвилювався, гаразд?

— Навіщо ти мені це зараз кажеш? — поцікавилася Ліза.

— Ти зараз така… емоційна… емоційно вразлива… — невпевнено проказав він, пригортаючи її до себе. — Я б не хотів, аби щось засмутило тебе чи…

— Чи я сказала щось не те не тим людям?

— Ну, так.

— Це все через… через… — протягнула вона, відпивши кави. — Справді?

— Частково… — відповів він, вдивляючись у похмурий серпанок над будинками. — Просто хвилююся за тебе…

— Зі мною усе гаразд, — прошепотіла вона. — Вагітність — це не хвороба, любий. Чи тобі не сподобалось, що…

— Та усе мені сподобалось. Навіть дуже, — усміхнувся Марко. — Ти знаєш, чому я так кажу. Я дуже хочу цю дитину, Лізо. І я страшенно скучив за Маргаритою.

— І я теж… — зітхнула вона, — але не згадую про неї, щоб не додавати тобі зайвих думок. А ти кажеш, я емоційно вразлива!

— Учора він так і не з’явився… — раптом замислено проказав Швед. — Хоча з’явитися учора в нього було небагато варіантів… Лізо, якщо раптом… ну, раптом за моєї відсутності з’явиться Вальтер, — Марко виразно подивився на Елізабет, натякаючи, що мова йде зовсім не про Шелленберга, — ні в які розмови з ним не вступай. Взагалі. Власне, тому я і кажу, щоб ти не вешталася магазинами, а дочекалася мене у номері. Він зараз не у найкращому стані. За ним можуть іти по слідах. У нього зараз в думках одне. І його мало цікавить, кого він може при цьому підставити. Сам же сказав, що головне — знайти того, хто оцінить його… «товар» і допоможе врятуватися.

— Добре, — смиренно проказала Елізабет, — я буду у номері. Буду читати і чекати на тебе.

— Розумниця! — усміхнувся Марко, знову цмокаючи її у чоло. — Ти бачиш, я через цей Мюнхен навіть курити почав! Тьху, гидота! — тицьнув недопалок у вологу попільницю. — А тепер біжи, одягайся, спустимось поснідати, Лізонько. Часу не так вже й багато…

* * *

Часу і справді було не так багато, враховуючи дорогу до телеграфу й назад. До того ж Дітріх фон Глофф, проштрафившись перед Шелленбергом учора, міг завбачливо прибути сьогодні раніше.

Марко вийшов із готелю одразу після сніданку. Розгорнув парасолю, підняв комір пальта, насунув капелюха на очі, бо ранкова осіння мряка, поки вони з Елізабет снідали у ресторації, перейшла у справжній дощ. На годиннику було по восьмій.

Жахлива погода! Та для Шведа вона була цілком підходяща і навіть пожиточна: Марко легко загубився серед інших перехожих і їхніх парасоль, наче у воду пірнув.

Вже біля самого телеграфу роззирнувся. Простір перед будівлею заливало дощем. Минув військових, які про щось своє гомоніли у вестибюлі.

— Доброго ранку! Для Макміллана є щось до запитання? — нахилився він і зазирнув у віконечко.

У віконечку з’явилося обличчя гладенько зачесаного чоловіка в окулярах.

— Прошу, повторіть ваше ім’я та прізвище?

— Алекс Макміллан, — проказав Марко знову.

— Макміллан… — повторив службовець за склом, перебираючи купку телеграм та аркушів із повідомленнями, — Макміллан… Так, ось, із Лондона. Розпишіться, гере Макміллан, і отримайте.

Марко розгорнув аркуш телеграми вже на вулиці.

Ну що ж… Контора дала добро. І, схоже, Корнуелл був готовий до розмови з Кривицьким. У Лондоні.

Правда, не сказав, у який спосіб він, Марко, має доправити Кривицького до того Лондона. Не у своєму ж авто, свідомо наражаючи на небезпеку Елізабет. Корнуеллу добре відомо, що він до Мюнхена поїхав не сам. Залишалося сподіватися, що у самого Кривицького були якісь притомні варіанти та хороші документи.

— У пана знайдеться цигарка? Мої геть промокли! Марко підвів погляд. Просто перед ним власною персоною стояв… Гінзбург. Вальтер Кривицький.

— Кидайте палити, це шкідливо! — відповів Швед, наче то був зарання обумовлений відгук на пароль. — Нарешті ти з’явився… — додав тихо, дістаючи з кишені цигарки. Пачка «Імперіуму», подарована Шелленбергом учора, згодилася сьогодні.

Елізабет попросила викинути ту пачку… Ану, як у цигарках ціанід чи ще яка холера. Але Швед тільки усміхнувся. Навряд чи Шелленберг візьметься труїти британського журналіста у перший же день знайомства.

— Я сподівався, що вранці зможу з тобою перетнутись. Вчора було не підібратися, ти весь ранок у Фюрербау, а до готелю зайти я так і не наважився. Занадто ризиковано, — скоромовкою проказав Кривицький.

— Ти слідкував за мною?

— Дуже віддаля. Біля готелю вранці. А потім по обіді бачив, як ти з дружиною від’їжджали кудись. Із тим німаком.

— Ясно.

— Ну що, є новини? — поцікавився Кривицький, стишивши голос і прикурюючи запропоновану Марком цигарку.

— Є. Але не тут. Чекатиму тебе за хвилин двадцять у «Зігфріді». Знаєш таку пиварню на Елізабетштрасе?

Кривицький на мить стулив очі.

— Так, знаю.

— Ось і чудово. Там і побалакаємо.

— Добре… Тоді за двадцять хвилин.

— Але зауваж, — усміхнувся Швед, — там просто при вході висить портрет фюрера і нацистський прапор!

* * *

Гер Гільперт не повірив власному щастю: той учорашній гість знову завітав до його пиварні! І в такий ранковий час. Виринув і ступив на поріг просто з дощу. Згорнув парасолю, завбачливо струсивши її за дверима. Угледів схвильованого гера Гільперта й усміхнувся собі під носа.

— Доброго ранку, гере Гільперт!

— Доброго ранку, пане… — та знову не дочекався, що той представиться.

Гість послідував до свого вчорашнього місця, з якого добре проглядалася вулиця.

— Я… я учора не встиг вам подякувати, пане… — протягнув Гільперт.

— За що? — поцікавився гість.

— Завдяки вам… словом, якби не ви… не ваша порада почепити в залі портрет фюрера та прапор… Учора я мав чудовий виторг!

— Дурниці, гере Гільперт. Я тут ні до чого. То все ваша кмітливість, кухарська майстерність та уміння привабити клієнтів.

— Що пан бажає сьогодні? — поцікавився кельнер. — Може, легкого сидру з гарячими канапками? Чудова пропозиція, я вам скажу, в такий дощовий ранок… Баварська шинка, сир — усе дуже апетитно поєднується з пухкими гріночками домашнього хліба… І для вас — за рахунок закладу! — поспіхом додав Гільперт.

— Бренді і сидру з гарячими канапками. На двох. Я очікую свого друга. І він напевне змок до кісток під цим шаленим дощем.

— Бренді, сидру і гарячих канапок…. — ретельно записав собі у книжечку Гільперт. — Усього по дві порції.

— І я заплачу за обидва замовлення, гере Гільперт, — проказав Швед. — Не сперечайтеся, будь-ласка, інакше я буду змушений піти до іншої ресторації.

Гільперт тільки розвів руками.

— Як накажете, пане… Як накажете. Але у будь-якому разі знайте, я вдячний вам безмежно!

Тільки-но він зник на кухні, щоб приготувати замовлення, до «Зігфріда» увійшов геть змоклий Кривицький.

— У мене не так багато часу, Вальтере, — замість привітання проказав Швед. — Я замовив нам по кілішку бренді, яблучного сидру і гарячих канапок, зігрієшся з дощу.

Кривицький вдячно кивнув і, скинувши промоклий плащ, недбало кинув його на вільний стілець.

— Тут безпечно розмовляти?

— Я не помітив ніяких засобів прослуховування під чи на підвіконні або під столом, — усміхнувся Марко. — Люстри над нами немає, усе світло з вікна; стеля достатньо висока, стіни муровані з каменю, на столі, як бачиш, одна стільниця. До того ж я обрав цю пиварню навмання. Місце віддалене, сюди ходять німецькі військові, а не випадкові люди. Вчора, наприклад, було ціле товариство. Тож…

— Так, звісно, — зітхнув Кривицький, — то я перестраховуюся.

— А новини такі, — продовжив Швед, — мої готові прийняти тебе. Зустрітися з тобою. Найближчими днями… Але тобі необхідно терміново прибути до Лондона. Маєш надійні документи?

— Маю, — коротко відповів Кривицький. — Прибуду.

— Гарно. Родину доведеться поки залишити тут. Сподіваюся, твої у безпеці?

— Угу… Я казав тобі, мої прилаштовані.

— Чудово, — хитнув головою Марко, — треба усе провернути так, щоб у Лондоні ти якомога менше світився. Арнольд Дейч не дурень, та й своїх людей у нього вистачає… Я сам зустріну тебе на залізничному вокзалі. Для початку перебудеш на конспіративній квартирі якийсь час. Якщо все складеться і ви зійдетеся у домовленостях, контора потурбується про твоїх. Вивезуть до тебе. У Лондоні не монстри сидять.

— Добре. Дякую.

— Але, Вальтере, тобі відомі правила… — розвів руками Марко. — На ніщо ти отримаєш ніщо. Твоя інформація має бути справді цінною. Станом на сьогодні. І на завтра також.

— Я знаю, Марку, — тихо відповів Кривицький, — і повір, я дам усі свідчення, усе, що потрібно.

— Чудово. У такому разі ти можеш розраховувати на мою підтримку у Лондоні, — проказав Швед. — Головне, щоб усе склалося. І твоя сім’я буде у безпеці. Вір мені, Вальтере.

— Я вірю. Інакше б не звертався до тебе…

Гільперт приніс тим часом сидру, по кілішку бренді та гарячі канапки з шинкою і сиром.

— Вірю, — повторив Кривицький, коли кельнер пішов. — Ну, тоді… будьмо? Я добряче закоцюб.

Алкоголь гарячою хвилею розійшовся по крові.

— Ось! — Кривицький хухнув у кулак і сягнув рукою до кишені. Дістав звідти колоду карт.

— Хочеш зіграти у преферанс? — проказав Швед з іронією. — Чи ці карти варті якоїсь кращої гри?

— Кращої, — відповів Вальтер, — це обіцяна тобі перша частина інформації. Для початку. Вчора дістав зі сховку. Вісімнадцяте століття! Раритет! Ручна робота! — гмикнув він, обережно відкривши коробку і продемонструвавши Маркові першу-ліпшу карту. — Я ж казав тобі, що бути власником букіністичної крамнички не так вже й погано… У середині кожної карти — шифровки з інформацією, що безперечно зацікавлять твою контору. Прочитання — по старшості масті і цифрових значеннях карт. Ключ для дешифрування вклеєно у карту із джокером. Тут усе… про можливий початок воєнних дій, таємні перемовини Сталіна… усе, про що я тобі розповідав у Мемінгені.

— Вигадливо, — гмикнув Марко, — але ж це ще не все?

— Звісно, не все, — Кривицький простягнув Шведові коробку. — Ще більше інформації буде у Лондоні. Після того як я отримаю певні гарантії від твоїх. Але найцінніше, — Вальтер вказав пальцем на скроню, — найцінніше, Алексе, тут! Найцінніше тільки після того, як моя дружина і син будуть у безпеці.

— Не сумніваюся, так і станеться, — Швед заховав колоду собі до кишені. — Ну, ти не поспішай, поснідай. А я вже піду… Сьогодні може статися фінальний акт тієї мерзенної п’єси у Фюрербау… — додав він тихо.

Кривицький нахилив голову. Глянув з-під лоба на Марка.

— Зачекай… Зачекай, Шведе. Я маю тобі ще дещо сказати. Щоб ти остаточно повірив мені.

— Я ж сказав, що вірю.

— Власне, це навіть не задля того… — Кривицький замовк на мить, наче йому перейняло горло. Поглянув на Марка і продовжив знову: — Вважай, це моє покаяння перед тобою.

— Про що ти?

Вальтер глибоко вдихнув.

— Пам’ятаєш Стамбул?

— Так, звісно… Але, Вальтере, ми вже говорили про це. У Мемінгені. Зараз не слушний час. І не місце. Давай вже у Лондоні згадуватимемо про минуле…

— Ні, ні… — з притиском промовив Вальтер. — Я мушу тобі все розповісти. Зараз.

— Розповісти про що?

— Скажи, — почав Кривицький, — ваша дипломатична місія у Стамбулі… чи, правильніше сказати, ваша УНРівська резидентура… Олександр Адієсєвіч, Микола Мурський, Денис Хвиля, Микола й Катерина Забелло… Бачиш, я усіх їх пам’ятаю поіменно, — з гіркою іронією додав він. — Тебе особисто чи твоє УНРівське начальство ніколи не цікавило питання, чому вони померли якось дивно… майже один за одним?

Марко мовчки підвів важкий погляд на Кривицького.

— За якихось кілька років сталося стільки смертей, — продовжував Вальтер, — вимерли майже усі ключові фігури вашої дипломатичної місії. Ще досить молоді, енергійні люди… Офіційно, всі вони померли від раку, — вів далі Кривицький. — Спочатку Адієсєвіч, потім Мурський, Хвиля… Микола Забело, потім його дружина… За кілька років забралися у засвіти усі, — повільно проказав він.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А ти знав, чим вони займалися в останні роки? — запитав Кривицький. — Поки ти був у Європі та Харбіні…

— Тільки якщо це напряму стосувалося мого завдання. Я у Стамбулі з 1928 року не був.

— Так, звісно, — погодився Кривицький. — Кожен із нас подібно до крота риє власний тунель і що роблять інші резиденти, знати не повинен.

— Я знаю, що Мурський намагався вивести діяльність уряду УНР на більш широкі горизонти. Німецькі спецслужби, японські… Ми завжди шукаємо усі можливі способи, щоб пришпилити совєтам хвоста.

— Це так і вам вдалося ту підтримку отримати, у певному сенсі, — хитнув головою Гінзбург, на мить замовк, а потім продовжив: — Але перш за все, Алексе, Мурський і товариство працювали над отриманням автокефалії. Томосу для Української Православної церкви від Константинопольського патріархату. Мурський діяв дуже ефективно. Спочатку сконтактував із болгарським патріархом Борисом, а вже той його звів із Вселенським Патріархом Фотієм. Патріарх навіть «своїм великим українським другом» його називав. Також, як нам стало відомо, Мурський лобіював інтереси Грузинської Православної церкви, намагаючись вибити і для неї томос… Взагалі, наскільки я розумію, ваша резидентура на цьому зупинятися не збиралася, бо йшлося про широке отримання томосів для так званих поневолених Російською імперією та більшовиками народів, — проказав Вальтер.

— Так званих поневолених? — з іронією повторив Марко.

— Не думаю, що це для тебе стане великим секретом, — гмикнув Кривицький. — Сталін сприймає діяльність Московського патріархату виключно як продовження діяльності нашої агентурної мережі, — додав він, ніби не розчувши Шведових слів. — Серед попів чимало агентів та співробітників НКВС, є навіть такі, що звання офіцерські мають. Ти ж розумієш, Алексе, усе взаємопов’язано. І творення нової незалежної від Московського патріархату церкви завжди є вірною ознакою становлення нової незалежної держави. Крім того, — Кривицький шморгнув застудженим носом, — Мурський розробляв проект угоди між майбутньою незалежною Українською державою і Кримом про взаємне визнання незалежності УНР і Кримської республіки.

— Я бачу, тобі відомі усі подробиці.

— Я лише цитую те, що написано, Алексе. Ось… — Гінзбург дістав із нагрудної кишені плаща стару пошарпану книгу, — черговий інструмент зі свого шпигунського «букіністичного» набору — ДПУ тоді діяла у Стамбулі дуже ефективно, — проказав він, — і бурхлива діяльність вашої резидентури цікавила ДПУ у першу чергу. Ця книга наче скринька, всередині порожня, — Кривицький злегка привідкрив книгу, показавши Маркові її вміст. — Там кілька документів, які нам вдалося перехопити свого часу. Переглянеш на дозвіллі.

У Шведа на обличчі заходили жовна.

— Ти почав свою розповідь із того, що усі наші — Мурський, Адієсєвіч, Хвиля, Забелло померли за кілька років…

— Так. Діагноз, як ти, мабуть, знаєш, був у всіх однаковий. Рак. Пухлина. Як не у легенях, то у мізках… От як у Мурського. Невиліковно. Я зараз не зловтішаюся, аж ніяк! — додав Кривицький, підвівши на Марка змучений погляд. — Просто розповідаю тобі голі факти. Власне, з 1920-х років усі наші зусилля були спрямовані на те, щоб вгамувати діяльність української резидентури у Стамбулі, сам знаєш! Адієсєвіч, Хвиля, Мурський, Забелло… вони постійно плуталися агентам ДПУ під ногами… Ви усі були нам загрозою! — мало не вигукнув він. — Ви занадто серйозно сприймалися світом, видавали книжки, вели антирадянську пропаганду, браталися з Кемалем Ататюрком, німцями, японцями, британцями… Ми не встигали реагувати на усі ці контакти. Тільки затуляли одну дірку, як ви відразу проколупували собі іншу! У Стамбулі нам катастрофічно не вистачало грамотних, освічених людей. Таких, якими можна було б оперувати на прийомах в амбасадах. А ваших Адієсєвіча і Мурського в іноземних дипломатичних колах приймали наче британських лордів, до їхньої думки дослухалися. Вони й почувалися достатньо впевнено. Британці, турки фінансували вашу діяльність та заохочували до більших дій.

— Усе було не настільки безтурботно і райдужно, як тобі здається, — мовив Швед. — Просто ми завжди знаємо, заради чого ті усі намагання.

— Хай там як, — продовжив Гінзбург, — усе це, звісно, було не на руку ДПУ, дратувало Сталіна. Та останньою краплею, гадаю, стала книга, яку Мурський видав у 1932 році, — «Справжнє обличчя Росії». Турецькою та англійською мовами. Її разом з іншою книгою, «Україна та її боротьба за незалежність», він поширював серед турецького політикуму, іноземних дипломатів, тож нам було нескладно отримати екземпляр. Для Сталіна. Мені розповідали, коли йому переклали навмання кілька сторінок тієї й іншої, Коба лютував кілька днів… Був наче безумний, казав, що українців треба зачистити до ноги по усьому світу. Тож не дивно, що усе, що відбулося потім, гадаю, і події голодного 1933-го, більшою мірою спровокувало…

— Спровокувало що? — насмішкувато запитав Марко. — Книги Мурського, в яких він розповідав світові правду про совєцьку Московію? То ми самі, виявляється, ще й винні.

— Словом, Марку, ти вчасно звідти поїхав, зі Стамбула, — примирливо мовив Кривицький. — Як ти пам’ятаєш, після провалу операції із Клопенком і Баюрним ми мусили перегрупувати сили і віднайти іншу стратегію. До того ж із 1930 року Туреччина крок за кроком почала дистанціюватися від Радянського Союзу. У 1933-му — скандал із «Метрополітен Віккерс»… Британія, Німеччина, Японія, виступи у Лізі Націй, — ви усюди встигали пролізти зі своєю співпрацею… Зі Стамбула розходилися антирадянські хвилі по усьому світові. Ми усвідомили, що можемо втратити все. Саме тоді наша стамбульська резидентура отримала особистий наказ Сталіна прибрати всіх. Адієсєвіча, Хвилю, Мурського, родину Забелло… Усіх твоїх колег. Одного за іншим.

— У який спосіб? — процідив Марко крізь зуби.

— В абсолютно новий, — відказав Кривицький. — До того ми таке ще не застосовували. На все відводилося два-три роки, бо раптова смерть стількох впливових українських емігрантів могла викликати не лише підозри, але й хвилю обурення у світової громадськості, зіпсувати імідж Сталіну… Ми самі не знали, як воно піде. Та операцію «Босфор» вдалося провернути за якихось два з половиною роки. Ну три…

— У який спосіб ви їх прибрали? — повторив Марко.

— Це хімічна сполука, — похитав головою Кривицький. — Не знаю, я не хімік, тому далекий від формул і таблиці Менделєєва. Її розробили наші специ у секретній лабораторії ДПУ у Москві. До Стамбула привезли у «розібраному» вигляді. Окремі інгредієнти, які активно діють тільки у поєднанні. Як виявилось, достатньо було цю речовину помістити у резервуар і залишити непомітною у помешканні, щоб вона вільно випаровувалася.

— Як виявилось? — перепитав Марко. — Тобто… «як виявилось»? Ви уперше випробували її на українцях у Стамбулі? — проказав він, відчуваючи, як колючий клубок підступає до горла.

— Так… уперше — в Стамбулі, — згідно хитнув головою Кривицький. — Через те, що випробовування «в полях» проводились уперше, цю отруту назвали «Новачком». Специ зауважували, що формула ще недосконала, на людях випробувань не було через стислі терміни. У Кремлі люблять, щоб все було «до дати». Але її можна розробляти далі для пришвидшення реакції й більшої ефективності. Мовляв, якщо перший варіант за півроку не спрацює належним чином, то до Стамбула надішлють нову порцію, більш досконалу. Та результат «Новачка» перевершив усі сподівання. Він був вражаючим, Алексе. В усіх, кого було піддано дії того хімікату, відбувалося швидке зародження та прогресування хвороби, пухлина в легенях чи мозку… смерть від раку. Не підкопаєшся!

Швед мовчки втупився на Кривицького. Те, з яким запалом Вальтер розповідав про усі ці страшні подробиці, видавалося захопленням, але аж ніяк не каяттям.

— Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! Усі! — прошепотів Марко нарешті.

— Алексе…

Той відвернувся, щоб опанувати себе. Почуте різонуло його ножем, залишивши серце скривавленим від болю. Стулив очі і відчув, що вони повні вологи.

— Марку… — тихо проказав Кривицький знову, назвавши Шведа на справжнє ім’я, — я… я казав «ми», «наші», але я не причетний до цього. Правда. Я не труїв твоїх… Мене там не було. Ти ж знаєш. Після того як ти прострелив мені плече в «Кікі», я повернувся до Москви. Я був тоді у Москві, потім у Європі…

— Ти непричетний? — мовив, наче виплюнув, Швед. — Ти не причетний? Тобі було усе відомо! Ти все знав!

— Звісно… знав, — погодився Гінзбург. — Звісно, що знав, Алексе! Та як ти собі уявляєш, що я мав робити? Я не видав тебе, коли упізнав по фотокартці в образі Алекса Макміллана. Пам’ятаєш?

— Тільки аби врятувати свою шкуру, коли знадобиться, — гмикнув Швед. — І я тобі маю за це дякувати? Цікаво, якби ваш кремлівський кат не взявся зачісувати своїх же, якби тобі і твоїй родині не загрожувала вірна загибель у підвалах Луб’янки, чи сповідався б ти зараз переді мною? Ні, Вальтере, не сповідався 6. Ти причетний! І на твоїх руках достатньо нашої крові!

— Я розвідник. Як і ти, Алексе! — Кривицький стишив голос до неможливого. — Я, як і ти, просто виконував мою роботу.

— Ні, Вальтере! Це ніколи не була «просто робота»! Ми не просто «розвідники»! — прошипів Марко у відповідь. — Я борюся за свою втрачену батьківщину. А за що боровся ти? За те, щоб віддати її окупанту?

— Ти… Ти обіцяв мені… — намагаючись бути спокійним, мовив Кривицький. — Ти не можеш мене обдурити! Не можеш поставити особисте, свої емоції понад роботу.

— Тільки це і стримує мене, — проказав Швед.

Кривицький полегшено видихнув.

Марко тим часом підвівся. Подивився у бік барної стійки. Гер Гільперт перебував на кухні. Отже, точно не спостерігав за ними, нічого не бачив і точно не чув.

Власне, серед усієї тієї шкваркоти, зрідка поглядаючи у зал, чи там усе в порядку (до «Зігфріда» в таку ранню годину хіба військові на каву забігали), Гільперт, втішений таким добрим початком дня, чаклував над обіднім замовленням.

— То… після того, про що я тобі розповів, наша домовленість у силі? — нерішуче перепитав Кривицький.

— Переконаний, це лише верхівка айсберга. Чи не так, Вальтере? — сухо кинув Швед. — Я надішлю тобі телеграму. Днів за три. До запитання. На твоє конспіративне ім’я, як там його… Мартін Лєсснер, — проказав він, взявши зі столу раритетну книгу-схованку Кривицького. — Не забудь за три дні навідатися на телеграф.

— Запам’ятав, дякую, — промовив Гінзбург. — Не забуду!

Він ще якусь мить споглядав, як Марко підійшов до барної стійки, щоб розрахуватися за їжу, а далі взявся наминати майже вистиглі канапки із сидром.

* * *

— Дітріха ще не було? — поцікавився Швед у Елізабет просто з дверей тільки-но увійшовши до вітальні.

— Ні… — похитала головою вона, переводячи погляд то на похмуре Маркове обличчя, то на стару пошарпану книгу, яку він тримав у руках.

— Щось трапилось?

— Усе потім, — тихо проказав він, — вибач…

Ліза щільніше загорнулася у теплий плед. Сиділа, підібгавши ноги у кріслі, і читала. У такі хвилини, коли Марко був суворим і мовчазним, вона завжди почувалася ніяково. Власне, у цій поїздці вона почувалася ніяково як ніколи.

У Лондоні таке відчуття було б легко притлумити: достатньо поїхати на роботу чи займатися з Маргаритою. У просторому будинку Сеймурів їм усім було достатньо місця й засобів, щоб зайняти себе чимось цікавим, полишивши Марка у батьковому кабінеті, в спокої, наодинці з роботою і думками. Але тут, у готельному номері, вона не мала куди подітися. Хіба просто мовчки втупитися у книгу, зрідка глипаючи на нього і намагаючись зрозуміти причину його похмурості…

Він вийшов із готелю у доброму настрої, отже дорогою до телеграфу і назад мало щось таке трапитися.

Марко тим часом сів ближче до вікна за стіл, спиною до неї, відгородившись від її поглядів. Поклав книгу перед собою. Згідно з обкладинкою, то була раритетна збірка німецьких казок, виданих іще в середині дев’ятнадцятого століття. Однак частина пожовклих сторінок, попередньо склеєних поміж собою, була ретельно видалена за допомогою різака, перетворивши книгу у справжній сховок.

Марко дістав із того заглиблення складені у кілька разів аркуші. Якщо Кривицький хотів засвідчити свою готовність співпраці, то він не дуже старався, надавши те, що Марко і так знав.

Перший документ був німецькою, вочевидь, копія, знята кимось спеціально на прохання Кривицького, і являв собою повідомлення Мурського для німецької розвідки в Туреччині про його контакти з японським аташе Кандою. У такий спосіб Мурський інформував німців про серйозність роботи своєї організації в межах і за межами СРСР.

Документ містив чітку програму дій У HP за кордоном і в совєцькій Україні, ретельно розписуючи проведення усіх можливих терористичних, диверсійних і шкідницьких актів. Текст і справді був складений Мурським. Марко впізнавав стиль його викладу. Тож заглибився у читання.

МЕМОРАНДУМ

представника українців у Стамбулі Мурського

японському військовому аташе в Туреччині пану Канді

Історія останніх років прекрасно довела всім неупередженим, що вирішення російської проблеми та подальший смертельний удар по комунізму були можливі лише шляхом збройного конфлікту, а не завдяки безплідним дискусіям і конференціям або дружнім пактам з Радянською Росією.

Народи, які підпали у підпорядкування більшовикам і зацікавлені в розчленуванні Росії, стежать дуже уважно і з глибокою симпатією за розвитком японських дій на Далекому Сході. Вони твердо сподіваються, що майбутній японо-радянський конфлікт, катастрофічний для Росії, закінчиться остаточним розчленуванням останньої на національні держави: Україна, Кавказ, Туркестан та інші, виведе з гри контрагента, політичні і економічні методи якого були завжди як для Європи, так і для Азії невичерпним джерелом інтриг і криз. Через це український народ нетерпляче чекає цього конфлікту як початку реалізації його ідеалів і виправлення тих помилок, які заподіяні договорами і лестощами більшовиків із цивілізованими націями.

Уряд Української Демократичної Республіки, який перебуває у вигнанні з 1920 року, надає цьому конфлікту абсолютно виняткову важливість — він може дати свободу для нашої батьківщини.

І

Український уряд прагне базувати свої плани на наступних даних:

При виникненні конфлікту між Радянською Росією і Японією більшовики мобілізуються і перші виступлять на боротьбу з японцями. Негайно ж спалахнуть повстання на Україні, Кавказі і Туркестані, які перетворяться в національну революцію. Український уряд, підтримуваний Японією, Польщею та Румунією, буде постачати повстанцям зброю і військові інструкторські кадри. На Далекому Сході повстануть також українці, які мешкають в Амурській області. Будуть організовані з військовополонених українські та добровольчі загони для активної боротьби. У разі потреби Український уряд має в своєму розпорядженні кадрових офіцерів і поручників старої національної армії. З іншого боку, в разі конфлікту з Росією можна буде сформувати військові добровольчі загони з українців, які проживають у Польщі, США й Канаді, і які по проходженню військової служби вже отримали вишкіл.

Підписання Польщею і Румунією пакту про ненапад із СРСР змінило ці плани. Надія на підтримку з боку цих країн стала сумнівною, хоча і не виключена. Неминучість російсько-японського конфлікту, проте, настільки змінить обставини і політичні розрахунки Європи, що численні договори стануть знеціненими. Немає жодних підстав вважати, що будь-хто, найменше Польща, бажає активно стати на боці більшовиків. У кращому випадку вона заявить про сприятливий нейтралітет, який не завадить лімітрофним українцям (понад 6 мільйонів жителів у Східній Галичині та на Волині) таємно організуватися для антирадянської акції на користь України.

Болгарія, споріднена з Україною країна, дотепер не взяла на себе ніяких безпосередніх або опосередкованих зобов'язань щодо більшовиків. Вона буде блискучою базою для підготовчих робіт і для формування військових кадрів і збройних баз, якщо з яких-небудь причин це неможливо зробити в більш близьких до України країнах. Численна українська еміграція, яка перебуває нині там, буде ядром майбутніх формацій.

Для негайної військової акції в Україні Туреччина не становить прямої важливості, але вона виявиться першорядним фактором у кавказькій війні. Проте українці повинні інтенсифікувати вже розпочату політичну діяльність у Туреччині.

Що стосується Далекого Сходу, Український уряд пропонує свої послуги за згодою і допомогою урядів Японії та Маньчжоу-Го для створення на території Далекого Сходу бази для формації українських загонів, як це було зроблено в Німеччині під час Великої війни. Північ Маньчжоу-Го, довколишня до провінції Амура, населена переважно українцями, являє собою прекрасний ґрунт для антиросійських акцій.

Український уряд, працюючи в контакті з народами Кавказу і Туркестану, має мимоволі координувати з ними свої політичні і військові дії і згодом буде мати у своєму розпорядженні їхні можливості в Туреччині і Персії.

Важливість моменту зобов'язує Український уряд розширити та інтенсифікувати свою діяльність і взятися до реалізації своїх планів.

II

Політична діяльність Українського уряду в екзилі головним чином полягає в пропаганді у політичних колах світу розчленування Росії і створення незалежної Української держави. З цією метою український уряд користується:

1) територією Женеви, тобто Лігою Націй і міжнародними організаціями при ній;

2) антиросійською й антикомуністичною позицією Польщі та Румунії. Допомога Польщі була виключно цінною, і навіть висновок пактів з Радами її не перервав, змусивши її ще більш законспірувати;

3) Парижем як політичним центром Західної Європи, де працюють українська дипломатична місія, делегація Грузії і Комітет незалежності Кавказу;

4) політичною діяльністю своїх представників у Брюсселі, Празі, Софії, Бухаресті, Стамбулі та українських організацій в різних країнах Європи й Америки.

Для найближчого майбутнього Український уряд передбачає:

а) створення своїх представництв у Токіо, Харбіні, Берліні, Лондоні, Будапешті, Римі, Вашингтоні та в одній із балтійських країн;

б) інтенсифікацію діяльності існуючих представництв;

в) видання політичного щоденника французькою мовою в Женеві чи Парижі й українською мовою в Харбіні;

г) посилення проукраїнської пропаганди у світовій пресі;

д) розвиток діяльності українського бюро преси;

е) у випадку укладення японо-німецької угоди проти Росії Український уряд вважає абсолютно необхідною серйозну пропаганду в Німеччині.

ІІІ

Підготовчі заходи, передбачені Українським урядом, які слугуватимуть приводом до революційного руху і військової акції в Україні, такі:

1. За кордоном:

а) установлення нових пунктів зв’язку на польських кордонах, у Румунії і Маньчжоу-Го і посилення діяльності вже існуючих;

б) забезпечення цих пунктів зброєю і амуніцією для переправлення в Україну;

в) організація збройних і матеріальних баз;

г) організація сучасних військових курсів для офіцерів і поручників (українських);

д) організація військових загонів і кадрів майбутньої Української армії;

е) організація санітарної служби та загонів Червоного Хреста;

ж) організація комерційної місії, яка займається накопиченням провізії і товарів для перевідправки поза строками в Україну у міру їхнього постачання. Цей захід справить глибоке враження на зубожіле і дезорієнтоване протягом довгих років комуністичною пропагандою населення.

2. В Україні:

а) організація саботажу в колгоспах і радгоспах;

б) руйнування залізничних шляхів сполучення і мостів, катастрофи поїздів тощо;

в) підпали військових складів, збройних і амуніційних сховищ;

г) сіяння паніки серед населення міст та сіл із метою перешкодити мобілізації;

д) дезорганізація постачання міст і промислових центрів, організація страйків, повстання робітників і селян;

е) організація банд;

ж) організація осередків в армії і флоті;

з) розвиток масового та індивідуального терору, вбивства відомих комуністів, терор проти ГПУ;

і) поширення посиленим порядком пропагандистських брошур та інше;

к) організація центрального революційного українського комітету, який на місці буде керувати повстанням проти більшовиків.

IV

Реалізація цього плану вимагає великих фінансових коштів, і без допомоги іноземної держави український уряд не може його виконати. Засоби, які в нього є, забезпечили йому 13 років роботи, але не дозволяють розвинути свою активність, як цього вимагає момент.

Надія на співпрацю з Японією дозволяє нам розраховувати на її фінансову допомогу у вигляді позик: а) фінансової, 6) товарної.

Сума, тривалість позики, умови і гарантії будуть встановлені змішаною комісією.

Україна, незважаючи на її великі природні багатства, була настільки оголена політичним і економічним більшовицьким загарбанням, що протягом багатьох років буде відкритим ринком для іноземного імпорту. До того ж фінансова й економічна стабілізація вимагатиме тривалої допомоги іноземних капіталів і фахівців.

Український уряд сподівається, що економічна і технічнаспівпраця між Японією і Україною стане вельми жвавим.

V

Питання, порушені в цій доповіді, дають лише основний нарис плану Українського уряду на найближче майбутнє. Багато чого буде залежати від моменту виникнення конфлікту між Японією і Радянським Союзом. Але навіть якщо конфлікт відстрочиться або на даний момент буде врегульований мирним шляхом, що задовольняє Японію, український уряд не втрачає надії, що японські кола, зацікавлені в ослабленні СРСР, підтримають акцію визволення України та створення її незалежної держави. Факт відходу України мимоволі буде стимулювати національний рух Кавказу і Туркестану, створюючи нові політичні угруповання на Сході Європи, і полегшить Японії її завдання в Азії.

Представляючи від імені уряду Української Демократичної Республіки цю доповідь японським військовим колам, я твердо переконаний, що політична, економічна і військова співпраця між двома націями з'явиться «Фет Акомплія» (доконаним фактом) у найближчому майбутньому.

Володимир Мурський, представник уряду Української Демократичної Республіки Стамбул 9.XI. 1934 р.

Власне, усе, з чим у цьому Меморандумі звертався Мурський до японського аташе, було Маркові добре знайоме по Харбіну; там йому довелося виконувати повноваження Мурського у контактах із іншим японським чиновником, паном Танакою, тож Кривицький ні на мить не злукавив про дірки, пророблені українськими спецслужбами, які совєцькі агенти мусили поспіхом затуляти, бо виникали усе нові й нові…

Другий документ, від 3 липня 1930 року, за підписом Олександра Удовиченка був по суті Повноваженням, наданим Вищою Радою українських емігрантів у Європі Вячеславу Прокоповичу до Вселенського Патріарха Фотія Другого, і підтверджував його повноваження отримати з рук Патріарха томос для українців на власну автокефалію.

Марко з тугою перечитував пожовклі аркуші. Тоді здавалося, усе задумане було таким близьким і здійсненим! Нагла смерть Мурського і кончина Фотія завадили цим планам. Швед заховав аркуші до книги, повернувся до Лізи і простягнув їй ту схованку.

— Люба, візьми ось, поклади до своїх речей. Тільки твоїх мальовидел і пудрениць розкиданих всюди не вистачало! І це… — простягнув він Лізі колоду карт.

Мовчав якусь мить. Потім важко видихнув. Дістав записника і щось написав на окремому аркуші. Простягнув записник Лізі.

Елізабет підвела на Марка сповнений жалю погляд. Швед приклав пальця їй до уст, мовчки похитав головою. Далі витягнув з кишені запальничку, вирвав списаного аркуша і підпалив його.

У двері постукали.

— Гере Макміллан, на вас у холі чекає гер Дітріх. Приїхав по вас, — проказав хлопець-посильний, як тільки Марко прочинив двері, — сказав, щоб ви поспішали, бо то дуже важливо.

— Почалось… — мовив Марко безрадісно. — Почалось… Ну, я пішов, Лізо.

Нахилився, поспіхом чоломкнув її у чоло. За мить, прихопивши записника, документи і фотографічний апарат, він вийшов, зачинивши за собою двері готельного номера.

* * *

Кава у філіжанці нагадувала гидку солодкувату мелясу і мала знайомий дивний присмак. Вальтер Шелленберг відсьорбнув її і мало не випорснув зроблений ковток на білосніжні простирадла. Притаманна йому поштивість раптом зникла, поступаючись місцем роздратуванню, яке шукало виходу ось уже кілька днів.

— Чорт! Це ж якесь пійло… — вигукнув він. — Габі… Ти, чорт забирай, француженка, а готувати каву не вмієш! Що ти заколотила, скажи мені, будь ласкава?

Ранкова кава — це те, до чого Шелленберг ставився вкрай відповідально. Від філіжанки ранкової кави залежав його подальший настрій на робочий день, ясність розуму, а іноді ще й імідж джентльмена. Він знав чимало рецептів, як зварити цей напій і з чим подати, був вигадливим навіть у таку ранню пору, особливо коли у його ліжку була жінка. Та Габріель — не жінка, а французька чортиця! Їй завжди ніколи, вона не звикла бути ласкавим кошенятком, не вміла насолоджуватися його увагою, не звикла чекати. Навіть каву у ліжко!

— Я ж казав, зараз сам встану і зварю кави… — мало не простогнав він.

— Вальтере, — відповіла вона таким суворим тоном, наче мова йшла про зіпсований розкрій нової моделі, — коли я кажу, що хочу кави, то це означає, що я хочу кави! Ти маєш підняти свою дупу і піти, зварити її для мене. А те, що піднялося у тебе, — зовсім не дула! — вказала вона поглядом нижче Вальтерового пояса. — У тебе там під простирадлом наче своє окреме життя, — додала безапеляційно — і йому байдуже, що я хочу кави!

— Фе, як же вульгарно! — скривився Шелленберг. — Так, тобі закортіло вже — і розступися, земле!

Габріель театрально закотила великі темні очі. Своє горня з кавою вона давно відклала вбік, — пити таке і справді було неможливо.

— Власне, — проказала вона, сягаючи рукою за цигаркою, — я француженка, і готувати їдло ніколи не було моїм захопленням. Так само і варити каву. А якого дідька, Вальтере, ти даєш своїй прислузі вихідний щоразу, коли я приїжджаю, якщо тобі аж так не подобається моя кава? Мене соромишся?

Шелленберг, стримуючи роздратування, яке завжди відчував, коли Шанель, зоставшись у нього на ніч, вранці починала демонструвати свої бздури, підвівся.

— Зараз… буде тобі кава, Габі, — зітхнувши, проказав він. — Якщо тобі байдуже до ранкової порції кохання, то буде тобі порція кави, люба.

У нього було атлетичне тіло й пружні сідниці. Не надто високий зростом, оголений Вальтер нагадував їй ожилого мюнхенського куроса з Гліпотеки, в якій вони побували нещодавно, і Габріель мимоволі вкотре замилувалася своїм молодим німецьким коханцем.

Поки Вальтер обгортав себе на зразок римської тоги простирадлом, що додавало йому ще більшої подібності з античними скульптурами Гліпотеки, вона любовно обводила поглядом його плечі і порослі рудуватим кучерявим волоссям груди.

— Aut Caesar, aut nihil! — проказала Шанель дещо хрипко, звівши руку у вітальному жесті. — Або Вальтер, або ніщо… — додала з легкою іронією у голосі. — А з тебе, любий, вийшов би непоганий фюрер!

Шелленберг завмер. Повільно повернувся до неї. Тепер він їй нагадував не куроса, а Діомеда.

— Ти розумний, врівноважений, вродливий… — продовжувала Габріель цілком серйозно, не звертаючи жодної уваги на його реакцію. — Справжній арієць! Не те, що істеричка Гітлер! Я ж чула кілька разів його промови. Добре, що стояла не в перших рядах, а то він забризкав би мене своєю слиною з ніг до голови. І якщо уявити, що Гітлер не вічний… — вона не встигла доказати, бо Шелленберг кинув у неї подушкою.

— Ну, ти геть… божевільна! — сказав він не те, що хотів. — Замовкни, Габі! Більше ні слова про це у моєму будинку!

— Але чому? — щиро здивувалася вона. Відклала цигарку до попільнички, різко відкинула простирадло, продемонструвавши Шеленбергу усе ще досконалу тендітну фігуру і маленькі, округлі, наче у молодої дівчини, груди. — Але чому? Чому я маю мовчати? Чому ви, німці, навіть уявити боїтеся, що завтра щось може змінитися, піде не так, що ваш безцінний фюрер не безсмертний? Що він може… не обов’язково загинути від замаху, а просто померти! Як звичайна людина! — стенула плечима Габріель. — Від хвороби… «іспанки», наприклад, чи дифтериту?

— ГАБІ! — гаркнув Шелленберг і відразу стишив голос. — Ти випробовуєш моє терпіння. Та що з тобою сьогодні таке? — промовив він майже благально. — Ти розумієш німецькою? Замовкни. А я поки піду, зварю нам нормальної кави. Не знаю, як її треба було готувати, щоб вийшла така мерзенна гидота, як у тебе!

Шанель голосно розсміялася. Їй подобалось дражнити Вальтера. У такі миті вся його сміливість десь зникала і він перетворювався на великого полохливого зайця. Ці кілька днів, проведених із ним у його мюнхенській квартирі, були направду чудовими.

Вальтер, заклопотаний роботою і всім тим безумством, яке панувало у Фюрербау напередодні конференції, приходив серед ночі або під ранок. Стомлений, замучений, із почервонілими очима і незмінним букетом червоних троянд, загорнутих у цупкий крафтовий папір. Казав, що квіти такі самі червоні, як і його бідне серце, яке стікає кров’ю від кохання до неї. Потім він швидко приймав душ, пірнав до неї у ліжко, вони кохалися — пристрасно і дико — і він засинав у її обіймах. Прокинувшись, варив їй каву і навіть іноді готував для неї канапки чи млинці; просив без нього не швендяти містом і знову летів до службових справ.

А вона насолоджувалася вранішнім спокоєм, сніданком й усамітненням. Це було саме те, чого їй так не вистачало у Парижі. Там усе крутилося, як навіжене. Метушня із самісінького ранку: зустрічі з діловими партнерами, примірки, проби нових парфумів, знову примірки… Тож, утікаючи на кілька днів до Вальтера в Берлін чи Мюнхен, вона, немов та вампірка, насичувалася вночі його чоловічою енергією, пожадливо всотувала її кожним доторком, а вдень — спокоєм і тишею, що панувала у його квартирі. Релаксувала, малювала ескізи нових суконь і жакетів, перекроювала Вальтерові старі юнацькі костюми з добротної шерсті на елегантні жіночі, курила, пила коньяк, якого у непитущого Шелленберга чомусь завжди було доволі; спала, прокидалася, пестила себе, мріючи про те, що вироблятиме з Вальтером цієї ночі, і знову бралася до ескізів…

Шелленберг був молодшим за неї. Набагато молодшим. Він міг би мати будь-яку дівулю у Мюнхені, якби забажав. Та що там Мюнхен! У цілій Німеччині жодна дівчина при здоровому глузді не відмовила 6 йому!

Вона не хотіла знати, є хтось у нього окрім неї чи немає… бо ці зустрічі говорили самі за себе. Незіпсована вагітністю фігура Габріель, як у двадцятилітньої — тендітна і приваблива, теплий, гіркуватий аромат парфумів — її фірмових, що мали просту назву «№ 5», зводили Вальтера з розуму. І це було очевидно.

Темне густе волосся й коротка зачіска молодили її ще дужче, тож вона виглядала з ним нарівні. Він називав її на німецький манір Габі, бо вважав, що Коко — то занадто по-французьки, занадто вулично і вульгарно.

Зрештою, вважала Шанель, коли жінці елегантного віку випадає нагода підчепити коханця, та ще й такого молодого красунчика, від цього гріх відмовлятися! Не мала ж вона, справді, знайомлячись із Шелленбергом, найперше вимагати у нього паспорт!

Габріель, звісно, лукавила. У Франції за нею впадали і молодші за Вальтера чоловіки. Вона не надавала вікові особливого значення. У роки її юності життя було занадто несправедливим до неї, занадто принизливим, аби тепер вона відмовляла собі у задоволеннях брати від нього усе. До того ж із Вальтером її поєднувала не тільки плотська насолода, хоч вона і була важливим аспектом їхніх стосунків, не тільки ніжність, із якою молодий красунчик-есесівець ставився до своєї французької пасії, а й ще дещо, серйозніше і прагматичніше.

Справа. Настільки важлива, що іноді Габріель жахалася, як вона примудрилася втрапити у подібне. Справа та називалася «Її майбутнє».

Уперше з нею про це заговорив ще один її так само молодий і витончений німецький коханець, Гюнтер фон Дінклаге. Він був німецьким аристократом, дипломатом і працівником німецької розвідки, як зрозуміла Шанель пізніше. Власне, усі ті дипломати — шпигуни.

Сама доля звела її із Гюнтером в потрібному місці у потрібний час. Чи то просто молоді німці тяжіють до жінок «із досвідом»? Шанель не знала точної відповіді, але і те, й інше її цілком задовольняло.

Якось фон Дінклаге у хвилину слабкості, притаманну усім без винятку закоханим чоловікам, пояснив їй на пальцях про можливу війну, про те, що рано чи пізно Гітлер запрагне втілити свої амбіції і, цілком можливо, Франція може стати однією з тих амбіцій або ж просто перетворитися на сферу впливу…

Габріель слухала його уважно з двох причин. По-перше, бідацька юність навчила її завжди думати на два кроки вперед. А по-друге, вона довіряла Гюнтеру. Він справді щиро кохав її. Так щиро, що не помічав ні 13-річної різниці у віці, ні пліток про їхні взаємини, якими сочилися паризькі «жовті» газетки. Він не соромився своєї старшої коханки, супроводжував її на світські прийоми, покази моди і навіть вмовив кілька разів завітати до німецької амбасади в Парижі на дипломатичні вечері. Він називав її «гальською голубкою миру» і заявляв, що світ воістину може примирити тільки мода від Габріель Шанель і її «п’ятий» парфум.

Чи все це не було найкращим виявом щирості почуттів фон Дінклаге до «маленької мадемуазель Коко»? Можливо, та Гюнтер відверто лукавив стосовно «голубки миру» і всесвітнього «примирення» парфюмом. Уже незабаром він натякнув їй, що коли німецькі офіцери шпацируватимуть Єлисейськими полями, а Гітлер смакуватиме каву у «Прокопі» (і це, безумовно, лише справа часу), то краще їй мешкати у комфортабельному «Рітці», а не у якомусь гетто для бунтівних французів. І задля цього він готовий навіть познайомити її з деким — одним зі своїх давніх друзів. За словами Гюнтера, у тому можливому недалекому майбутньому цей чоловік матиме великі і блискучі перспективи.

Шанель достеменно не знала, чим більше зачарувала Вальтера Шелленберга: вона сама, її фірмовий парфум чи її знайомства й можливості… Як світська дама Габріель зналася з найвпливовішими персонами і сильними світу цього — то безперечно. Один герцог Вестмінстерський, з яким її ще до появи Гюнтера пов’язували ніжні почуття, чого був вартий! Кому б завадило таке корисне знайомство!

Та Вальтер Шелленберг виявився настільки відчайдушним романтиком і галантним кавалером, що Габі забула про свої підозри одразу ж. Принаймні того вечора, коли фон Дінклаге познайомив їх.

За тиждень-другий пристрасних зустрічей у номері «Рітца» Габріель знову запитала себе: що насправді від неї потрібно цьому німецькому блакитноокому красеню? Але псувати взаємини підозрами не хотілося.

Гюнтер фон Дінклаге раптом терміново повернувся до Німеччини, зник із її життя, тож новий коханець виявився навіть дуже доречним.

Він заговорив сам. Перший. Десь за два тижні після їхнього знайомства. Сказав, що не хоче її втрачати, що готовий опікуватися нею і забезпечити відповідне її статусу життя, навіть якщо уся Франція перетвориться на попіл і руїни. Габі вже чула подібне. Від Гюнтера. Також вона добре розуміла, що її капелюшки, її сукні і жакети, її парфуми і її прикраси нікому не знадобляться серед руїн.

— І що я маю для цього зробити? — грайливо поцікавилася вона у Шелленберга.

— Бути мені вірною, — абсолютно серйозно відповів він.

— У якому сенсі? — Габі не зовсім розуміла, на що Вальтер натякає.

Зрештою, вони були у цю мить у ліжку, тож єдина вірність, про яку могла йти мова…

— Габі, — проказав він, — у твоїх руках доля усієї Франції. Якщо ти будеш вірна мені, якщо ти… погодишся стати моєю не тільки тілом, але й розумом…

І де цей білявий хлопчина набрався таких словесних викрутасів? Габріель зрозуміла — Вальтер говорить не про вірність у стосунках. Він говорить про іншу вірність. Він давно не зваблює її. Він її вербує. Давно завербував. То вона лише зараз второпала це!

— І? — усе, що вимовила Габріель, заглядаючи в блакитні очі Шелленберга.

— Якщо ти погодишся співпрацювати зі мною… — продовжив він і знову зробив ефектну паузу. — Я кохаю тебе, Габі. Ти кохаєш мене. Це буде легко, наче дихати…

Вона заніміла на якусь мить. Перед внутрішнім поглядом, наче кадри німого кіно, замиготіли миті її життя: голодне дитинство у католицькому інтернаті, така сама злиденна юність, вічні пошуки копійки і коханця, який би утримував її, але не заважав бути собою. Пошуки себе… І ось тепер, коли вона вже не та маленька Коко, коли у неї є ім’я, коли вона досягла чого мріяла… у неї знову можуть усе відібрати?

Звісно, війна, розруха не перебиратиме. І якщо Гітлер скоро вторгнеться до Франції (а саме це вкладають у її вуха Гюнтер і Шелленберг), то він каменя на камені від неї не залишить.

Габріель була достатньо зрілою, аби не бути дурепою. Вона щодня читала у газетах про те, що Німеччина нарощує військову міць. Вона знала, що зі слабкої, безталанної країни, яка здалася на милість переможців у Великій війні, постає нова Німеччина — сильна, могутня, потужна.

— І що я маю робити? — запитала Габріель Шелленберга усе ще грайливо, наче сприймала все як жарт чи дотепну гру.

— Стати агенткою німецької розвідки. Під моїм керівництвом, — просто вимовив він. І одразу додав: — Це буде добре для тебе, Габі. І для наших стосунків.

— Ти! — розсміялася вона. — Ти маленький рішучий прагматик! Вистрелив мені просто в лоба. Але я не вірю ні в що, окрім як у гарний одяг та свій бізнес! — проказала Шанель, так само сміючись. Вона не була готова. Вона хотіла, щоб він умовляв її. Показав вигоди і перспективи. — Вальтере, мені байдуже до усієї цієї політики і до Гітлера теж! — додала вона, завмираючи у його обіймах, наче у гамівній сорочці.

— Має стати небайдуже, — тихо і навіть печально відповів Шелленберг, — якщо хочеш і далі вірити в свою моду і свій бізнес, Габі. Усе йде до того, про що вголос бояться говорити тут, у Франції. До війни, люба. І навряд чи твоя батьківщина вистоїть… Ти можеш уберегти її від руйнування. А я можу вблагати фюрера не плюндрувати Париж, у якому живе моя чарівна Габі…

Вона знову розсміялася. Ще голосніше. Вальтер говорив так, наче грав роль у якомусь дурнуватому водевілі.

— Для мене це теж непросто, — мовив Шелленберг, хоч вона більше ні про що не питала. — Не усякій жінці в моєму житті я таке пропоную. Власне, окрім тебе в мене і немає нікого…

Цим зізнанням Вальтер добив її остаточно. Вони довго не покидали ліжко того дня. Виснажені і знесилені, вставали лише для того, щоб ковтнути води. То була наче їхня персональна угода, краща за всі папери і печатки. Він брав її знову і знову, наче утверджуючи її згоду з ним.

Далі він поїхав до Німеччини, а вона залишилася у Парижі жити, творити, чекати нової зустрічі — наче повернулася у юність. Натхнення полилося з неї повноводою рікою. З’являлися просто божественні речі, які приймалися схвально монаршими родинами й усіма, хто міг собі те дозволити, — одягатися від Шанель.

Також у неї з’явилося кодове ім’я — «Вестмінстер». Вона сама обрала собі таке псевдо. На згадку про герцога Вестмінстерського, її давнього коханця. У списках Абверу Габріель проходила як Агент F-7124.

Ось, власне, й усе…

Тепер ця пекельна суміш із пристрасті і шпигунства була цілком виправдана. Тепер вона могла бути спокійною. Абсолютно спокійною з цим милим хлопчиком. І в ліжку, бо до імпотенції Вальтеру було ще дуже далеко, і в тому безхмарному майбутньому під знаменами нацистів, яке він їй пророкував.

У Парижі справи йшли добре. Хоча над Європою збиралися темні хмари гніву, Габріель попри життєвий досвід свято вірила, що у неї на випадок кінця світу по-німецьки є індульгенція. У вигляді члена Вальтера Шелленберга.

* * *

Він повернувся зовсім скоро, притримуючи здоровенною кухонною рукавицею турку зі свіжозавареною кавою. В іншій руці тримав делікатні горнятка, одночасно притискаючи ліктем до себе ще й якусь бляшанку. Від справжнього кавового аромату можна було збожеволіти.

— Ось ЦЕ кава, Габі! — проказав Шелленберг голосом людини, у компетенції якої годі було сумніватися. Поволі наповнив горнятка божевільно духмяним напоєм. — А ось це, — вказав він на бляшанку, — те, з чого варила каву ти…

— І що ж то таке? — поцікавилася Габріель. — Пахло наче, як кава, виглядало, як кава…

— Сподіваюся, з твоїм нюхом усе гаразд, — відповів він, — бо то морквяний порошок із домішками смажених перемелених жолудів. Моя домробітниця використовує його для випічки м’ясних пирогів. Каже, то страшенно корисно. Ні, пити, звісно, це можна. Але гидота рідкісна!

— Смажені перемелені жолуді і морква? — здивовано перепитала Габріель. — Ти знаєш, Вальтере, не ображайся, але у моєму сирітському дитинстві ми таким свиней годували. Ну, не зовсім свиней… Грошей у нас було катма, мати померла і батько якось мусив нам із сестрою давати раду. Тож надибував у лісі льоху, вбивав її, м’ясо в’ялив, а маленьких поросят забирав додому і ми їх вирощували. У мене навіть було улюблене. Такий милий чорненький дик… Я одягала на нього повідок і восени ходила з ним до лісу шукати трюфелі. Він робив то майстерно, Вальтере.

— Що? — перепитав Шелленберг, не зовсім розуміючи аналогій Шанель.

— Шукав трюфелі, — повторила Габі, — а ще крім трюфелів ми із сестрою мали збирати жолуді для наших поросят. Вони були страшенно ненажерливі і ми мусили весь час збирати для них жолуді у лісі. Торби жолудів! Батько їх підсмажував, молов і додавав до тирби… А твоя кухарка, виявляється, додає тобі їх у м’ясні пироги. Це ж підніжний корм, Вальтере! Як можна таке їсти?

Шелленберг з іронією поглянув на свою коханку.

— Бачиш, Габі… Я як твій улюбленець, отой чорний дик. І моя професія теж передбачає роботу саме з «підніжним кормом».

Шанель заціпеніла.

— Навіть так? — промовила вона, не вірячи своїм вухам, що Вальтер спромігся таке бовкнути. — То я для тебе… «підніжний корм»?

Лице Шелленберга осяяла така блаженна посмішка, наче в його голові увімкнулася яскрава лампа.

— О, звісно ні, Габі! Ти не схожа на перемелені жолуді. Ти — мій дорогоцінний чорний трюфель з французького Оверну! — підластився він досить грубувато.

— Невже я так жахливо виглядаю? — гмикнула Шанель, змінивши гнів на милість. Здатність Вальтера викрутитися з будь-якої незручної ситуації, його жарти з подвійним значенням завжди їй у ньому імпонували.

Зрештою, він увесь був, як ота нерозгадана шарада. Суцільні таємниці та секрети. Чорний дик! Володар цього «шварвальдського лісу». А у тому щось було!

— Поговорімо нарешті про справи, Вальтере, — спокійно промовила Габріель, коли Шелленберг удруге повернувся до спальні, ще й із молочником і тацею, закладеною канапками з шинкою та сиром.

— І які ж тебе справи хвилюють, Габі? — поцікавився він, із насолодою відпиваючи справжньої кави.

— Цей хлопець… із дружиною… Алекс Макміллан, британський журналіст, — повільно вимовила вона.

— І що? — перепитав Вальтер із напханим ротом.

— Він же тобі цікавий… — Шанель і собі відкусила шматочок сиру, відклавши хліб убік. — Ти не витрачав би свій час на нього в остерії.

— То був прямий наказ фюрера — опікуватися запрошеними на конференцію журналістами, — відповів Вальтер на відчіпного. — Я мав трохи побавити його, щоб продемонструвати повагу Німеччини до Британії.

— Я про інше, — сказала Габі. — Якщо він цікавий тобі, то я можу…

— Що? — запитав Шелленберг вже не так спокійно. — Переспати з ним?

Шанель наморщила носа.

— У цього Алекса занадто чарівна дружина. Хоча визнаю, коли мене зупиняла така дрібниця? — кинула вона за звичкою шпильку. — Так, він цілком у моєму смаку. І якби не ти, Вальтере…

— То ти б закрутила з ним роман, га? Ти ж завжди так робиш, Габі! — видихнув той.

— Ні, не завжди, — відповіла вона. — Поки що, дурнику, я хочу бути корисною тобі! — відсалютувала гола Габріель. — Я можу більше дізнатися про нього, можу діяти через його дружину. Вона не тільки красуня, але й дуже елегантна, має витончений смак. Яку жінку у Європі не зацікавить пропозиція одягатися у Коко Шанель? Або хоча 6 товаришувати з нею? І я можу… цій Елізабет… надати таку можливість. Що скажеш, Вальтере?

Шелленберг голосно цмокнув.

— Треба подумати, — відповів коротко. — Не поспішай.

— Тобто Алекс Макміллан тебе не цікавить? — перепитала Шанель. — Чи ти не довіряєш мені?

Шелленберг знову ковтнув кави.

— Цікавить. І тобі я довіряю.

— Ну, то якого милого ти отут цмулиш зі мною каву, любий? Твій британець, мабуть, вже пакує валізи і скоро залишить Мюнхен…

— Мабуть, вже залишив, — вимовив Шелленберг, поглянувши на годинника і наче прокинувся зі сну. — Чорт, Габі…. А ти розумниця. Те, що я мало не проґавив Алекса — у цьому тільки твоя вина.

— На тобі, маєш! — гмикнула Габріель. — Завжди я у тебе крайня!

— Все це твоє тіло і чари….

— Добре, добре, — махнула Габріель рукою. — Я гадаю, самому гнатися тобі необов’язково. Пошли за ним навздогін Дітріха. Хай цей йолоп хоч щось корисне зробить. Нехай перекаже Алексу, що оберштурмфюрер Вальтер Шелленберг запрошує його з дружиною до… до… Куди, Вальтере? Не сюди ж у квартиру…

— Ні, звісно, не у квартиру, Габі, — промовив Вальтер. — Для цього у нас є чудовий відомчий маєток. Ліс, Альпи, озерця…

— Чому ж ти ніколи мене туди не возив? — поцікавилась Шанель.

— Бо то відомчий маєток, — повторив Вальтер. — Гадаю, із моєї зарплатні не вирахують за те, що я скористаюсь ним для оперативного завдання.

— Той Гайдріх така сволота? — бовкнула Габріель.

— Я коли-небудь тебе придушу, — відповів Шелленберг. — Думай, перш ніж щось вимовляти у простір. Навіть стіни часом мають вуха. Навіть у цій квартирі! Так, Гайдріх першим і вимагатиме сплатити усі витрати. У фюрера немає ні до кого поблажок. Он цілий контр-адмірал Вільгельм Канаріс, вирішивши перебратися з міської квартири до приватного будиночка, чи не вперше в житті уклінно попросив фюрера про фінансову допомогу. Власних заощаджень не вистачило. Йому у бухгалтерії одразу нагадали про усі можливі заборгованості перед Рейхом, — боюсь, навіть використаний туалетний папір порахували. Тож дружина Канаріса мусила продати сімейну реліквію — старовинну скрипку, щоб виплатити вартість того будиночка. Не сумнівайся, Габріель, безкоштовним розвагам у відомчому маєтку ніхто потурати не буде…

* * *

Він марно прочекав ще день. Згаяв ні на що!

Вальтер, попрощавшись після відвідин остерії, більше з ним не зв’язувався. Хоч здавалось, усе йшло добре; Шелленберг сочився люб’язністю, наче баварський м’ясний пиріг у пиварні «Зігфрід», і виглядав зацікавленим у продовженні розмови. Однак далі на контакт не пішов. Значить, не готовий. Обережний.

Чому ж так? Чому? Він мав би розуміти свою вигоду і бодай спробувати вступити в контакт. Так, Шелленберг був обережним у розмові… Чому ж не склалося?

Марко мовчки кермував, не зводячи погляду з дороги. На задньому сидінні дрімала Елізабет. Найдурнішою ідеєю було тягнути її вагітну із собою до Німеччини. Ліза була наче оголений тил. Завше спокійний, зібраний і впевнений, коли їхав кудись, він усі ці дні щоразу ловив себе на тому, що хвилюється за неї, і це вибивало з колії.

Звісно, Елізабет не з тих жінок, що неспроможні собі ради дати, але Марко визнавав — затія Корнуелла цього разу була геть недолуга. Як, власне, і все, що сталося у Мюнхені два дні тому, ЗО вересня.

Дітріх тоді намарно приїхав за ним по обіді. Усіх акредитованих журналістів знову зібрали у тісненькій кімнаті для прес-конференцій, завалили тацями з канапками, кавою та чаєм і наказали чекати.

Чекання було нестерпним, особливо від усвідомлення того, що конференція вже почалася, і там на другому поверсі просто над головою вже вирішується майбутнє Європи. І Деладьє, Муссоліні, Чемберлен та Гітлер — вершителі цього майбутнього…

Але чи так це насправді? Із коротких заяв речників німецького рейхсканцлера поміж рядків випливало одне: Гітлер буде впевнено переламувати усе на користь Німеччини. Перед тим у Нюренберзі на X з’їзді ННСРП він проголосив абсолютно недвозначну промову, суттю якої були погрози Чехословаччині. Далі під’юджені «обездолені» мешканці Судетів підняли масові заворушення, щоб спровокувати чехословацьку владу на відповідь.

До Німеччини на зустріч із Гітлером примчав лорд Чемберлен, намагаючись замирити апетити фюрера й обговорити можливості мирного врегулювання конфлікту. Отримавши хиткі обіцянки не застосовувати силу, допоки вестимуться перемовини, британський прем’єр-міністр провів низку консультацій із французами і… доля Чехословаччини була вирішена.

Держави, які прагнули миру на своїх землях у будь-який спосіб, віддали на розтерзання Гітлеру Чехословаччину. Тиск союзників змусив чехословацький уряд поступитися, і вимогу Гітлера — передати Німеччині області, де німецьке населення становило понад 50 %, було обіцяно виконати.

Однак даремно Чемберлен із французами вкупі запопадливо намагався вгодити німецькому рейхсканцлеру. Вже наступного разу, зустрівшись із Гітлером, щоб повідомити йому, що Чехословаччина погоджується на власне територіальне зґвалтування, він почув від рейхсканцлера наступне:

— Пане прем'єр-міністре, час минув. Ситуація змінилася. Тепер мають бути задоволені також і територіальні претензії Польщі та Угорщини. Крім того, німецька армія має зайняти Судети негайно!

Ось тоді, перед черговим від’їздом до Мюнхена, Чемберлен і виголосив перед спеціально відібраними журналістами найцинічніше, на що був здатен, — британці не повинні рити у себе траншеї та приміряти протигази через сварку людей, про яких вони нічого не знають…

Зібраним у кімнаті для прес-конференцій журналістам тільки ближче до вечора повідомили, що дискусії лідерів держав добігають свого завершення, і що чехословацьких представників до дискусій запрошено не було.

— Яке паскудство! — прошепотів Сандерс, який цього разу знову примостився біля Марка. Він хвилювався і тому багато їв. Таця з канапками перед ним швидко спорожніла, а у кавнику давно закінчилася кава. — Сволота! — прошепотів він знову. — Вони закусили Чехословаччиною, наче на пікніку, і навіть не втерлися!

— Тихше, друже мій. Це був цілком передбачуваний фінал, — Марко відсьорбнув кави. — Ви ж знали, що так буде. Нас хоча б на завершення того фіналу покликали. Як і чехів… Чехів, які під час того фарсу сподівалися, що за них вступляться і допоможуть французи з британцями, усе ж покликали. Підписати готовий текст угоди. Проте за них усе давно вирішили. Усі висунуті Гітлером територіальні вимоги задовольняються, а виведення чехословацьких військ, які утримували хоч якийсь порядок на своїх землях, має розпочатися вже наступного дня…

Це був швидкий, майже блискавичний кінець Чехословаччини. Здобутий Чемберленом «мир для нашого покоління» смердів непрощенною ганьбою і зрадою.

1 жовтня, поки Марко з Елізабет снідали у готельній ресторації, увімкнуте на всю потужність радіо сповістило:

У славні часи живемо, друзі! Німецькі війська вступили до Чехословаччини і почали займати залишені чеською армією території. Усе, що має відбутися далі — лише звершення славних планів вождя і лідера німецького народу Адольфа Гітлера, прагнення усіх німців об'єднатися в одній державі…

Вже дорогою з Мюнхена, вловивши британську радіохвилю, Марко почув виступ іншого політика, Вінстона Черчилля:

Нам було запропоновано безрадісний вибір між війною і ганьбою. Ми обрали ганьбу і незабаром отримаємо війну, яку доведеться вести в набагато гірших умовах…

— Він говорить про війну? — перепитала Елізабет, що саме прокинулася. — Про війну? Але ж усе наче добре…

— Так, — хитнув головою Марко, — про війну… І ні. Зовсім нічого доброго, Лізо. Повернувшись до Лондона, треба буде терміново перевезти усе необхідне до маєтку тітоньки Мег. Хто знає, як воно буде і де буду змушений в цей час перебувати я. У маєтку все-таки безпечніше, ніж у місті, є теплий підвал, запаси харчів поповнимо. Можливо, за лихої години доведеться ще й когось прихистити… Маємо бути готовими до усього.

— А моя робота? — перепитала Ліза. — Як же я?..

— Поки все добре, буде робота. Але у випадку війни… Лізо, не думаю, що Британський музей чи бібліотека будуть працювати. Ти ж розумієш, що тоді буде не до музеїв. Перебирайся до мене, люба, збадьориш мене трохи розмовою, бо я після тієї мюнхенської конференції геть духом занепав.

Марко зупинив автомобіль, щоб Елізабет могла пересісти наперед до нього.

Із собою вона прихопила кілька випусків популярних німецьких журналів «Frauen Warten», куплених у Мюнхені під час вчорашньої прогулянки. Обкладинки журналів прикрашали мальовані портрети білокосих німкень, готових народжувати і працювати на благо Третього рейху, містили портрети суворого і як завжди зализаного на лівий бік фюрера зі щіточкою-вусиками під носом, державні символи та статті про те, якими навичками й уміннями має володіти справжня арійська жінка.

Схоже, гогенцолернівський ідеал «Kirche — Kinder — Kiiche» потроху розсипався під віяннями й викликами часу і влада закликала німецьких «хаузфрау» принести у жертву своє материнство і домашність на вівтар інтересів економіки та армії.

Однак серед відвертої нацистської пропаганди, якою сочилася чи не кожнісінька сторінка, можна було знайти і розділи з непоганими кулінарними рецептами, викрійками сукенок та всіляких чудових дрібничок для домашнього вжитку.

Марко гмикнув, кинувши оком, що читає Елізабет.

— Це тобі не французькі журнали, люба… Тут, як каже Шанель, суцільна монохромність Третього рейху.

— Гадаєш, оце справді її надихає? — підвела очі на Марка Елізабет.

— Гадаю, її надихає Вальтер Шелленберг та перспективи, які відкривають для неї стосунки з ним. А все інше такій прагматичній жінці до лампади…

— А я усе-таки бачу якісь аналогії між строгим чоловічим чорно-білим стилем Шанель і чорним есесівським мундиром. Та й парфум отой її… засуворий, як для жінки. На початку. Хоч потім…

— Я ж і кажу… Шелленберг її надихає, — знову гмикнув Марко.

— Ти бачиш? Позаду? — Ліза озирнулася і вказала позад себе.

— Бачу… Той мотоцикліст нас наздоганяє.

За автомобілем на шаленій швидкості справді мчав поліцейський. Щойно він наблизився, Швед одразу впізнав у ньому шуцмана з охоронної поліції, що перевіряв його документи, хвилин двадцять тому на виїзді із Мюнхена. Вони проїхали контрольний пост, поліцейський перевірив документи. Усе було в порядку. Окрім паспорта побачили Маркову журналістську акредитацію з печаткою рейхсканцелярії і пропустили без зайвих питань. Вахмістер зрозумів: перед ним один із тих іноземних журналістів, що висвітлювали конференцію.

— Але чому він нас наздоганяє? — знову запитала Ліза.

— Зараз дізнаємось…

— А ти не думаєш, що… Шелленберг… — проказала Елізабет.

— Думаю, — пригальмував Марко, — це було б єдине нормальне пояснення.

Шуцман під’їхав ближче, розвернув мотоцикла. Поспіхом зіскочив з нього і швидкою ходою підійшов до Марка.

— Гере Макміллан! — козирнув він. — Вахмістер Гаммерштайн! — представився знову, як тоді, на контрольному посту. — Гере Макміллан, я за дорученням особистого ад’ютанта оберштурмфюрера Вальтера Шелленберга. Він розпорядився наздогнати вас і повернути назад до контрольно-пропускного поста.

— Для якої потреби, гер Гаммерштайне? — поцікавився Марко. — Що сталося?

— Вам усе пояснить ад’ютант оберштурмфюрера, гере Макміллан. Він чекатиме вас там. Якраз доїжджає із міста. Я ж тільки виконую розпорядження…

* * *

Люб’язнішого господаря, ніж Вальтер Шелленберг, годі було шукати. Просто за маєтком, під великим крислатим дубом він наказав натягнути щось на зразок шатра, під покровом якого кілька людей із прислуги (усі як один — перевірені агенти Гайдріха) сервірували стіл.

Поруч із шатром, загорнувшись у товстий вовняний плед, із кілішком коньяку в руках сиділа замислена Шанель. Вона добре усвідомлювала свою незавидну роль компаньйонки, і це розуміння демонструвала тонка зморшка, що перетинала її чоло. Шанель нескінченно нудьгувала від однієї думки про те, що пікнік був її ідеєю, і як завжди, коли вона приїжджає до Шелленберга, він знову перетвориться на одну з тих оказій, де Вальтер почуватиметься, наче риба у воді (бо робитиме те, що найбільше любить робити — свою роботу), а вона, звично, наче його додаток.

Ненавиділа такі моменти. Хоч і відмовити Вальтеру у підтримці не могла.

— Не хвилюйся, люба, — поблажливо усміхнувся Шелленберг, власноруч перевертаючи щипцями на розжареній металевій таці шматки зарум’яненого м'яса та шкваркі ковбаски, — усе насправді не так уже й погано. Це ж твоя ідея, Габі… До того ж ти сказала, що у Макміллана вельми цікава і розумна дружина. Я маю надію, тобі сумувати не доведеться. Ти мусиш допомогти мені, люба.

— Можливо, — гмикнула Габріель майже роздратовано, — але ти, Вальтере, завжди інтерпретуєш мої ідеї так, як тобі заманеться… Я мала на увазі елегантний обід чи вечерю у теплій вітальні, а не оцю казенну баварську пастораль!

— У дні нашої бідацької юності ми могли хіба мріяти про таку казенну пастораль! — лагідно проказав Вальтер. — До того ж ця казенна баварська пастораль не така вже й казенна… — стенув він плечима.

Відколи вони покинули його мюнхенську квартиру, Шелленберг перебував у піднесеному настрої та доброму гуморі і волів не помічати шпильок Габріель.

— Це ти на що натякаєш? — суворо запитала вона.

— На те, — пояснив Вальтер, — що коли за випивку та пригощання платять із власної кишені, то пастораль аж ніяк не казенна, а цілком приватна. Лише на такій умові Гайдріх дозволив нам тут трохи порозкошувати. А у своїй доповідній записці я мусив чітко зазначити начальству, що це підготовка до більш серйозної операції.

— Як же я задубіла! — пропускаючи повз вуха слова Шелленберга, промовила Габріель. — У цьому затінку до чорта прохолодно!

Він розсміявся.

— Задубіла? Габі! Я тобі не шкодую, звісно, але ти вицмулила добру половину пляшки коньяку, загорнулася мало не по самісінькі вуха у вовняну ковдру. Як можна після цього задубіти? Встань, порухайся трішки. Отут, біля вогню, тепло! Колись, можливо, — проказав він, романтично стишивши голос і примруживши очі, — настануть часи, коли ти з ностальгією згадуватимеш цей чудовий день, цей пікнік зі мною під старим дубом. Усю цю баварську пастораль на казенній віллі… і пошкодуєш, що…

— Ти казкар, Вальтере! — пхикнула Габріель. — Ти просто злий казкар! Уявити тільки! Я буду ностальгувати!

— Іди до мене, моя крихітко! — додав Шелленберг сміючись.

— Не називай мене крихіткою, Вальтере! — кинула Шанель. — І до тебе я не піду. Ще не вистачало просмердітися наскрізь димом! Гаразд… справді, це я тобі підказала ідею зустрітися з Макмілланами у більш неформальній обстановці, — продовжила вона. — Підказала і відразу ж зрозуміла, що мене за язик ніхто не тягнув. Тож я і справді заховаю своє обурення таким станом речей подалі, але і ти…

— Що? — перепитав Шелленберг.

— Але і ти мусиш… бути більш уважним до мене, любчику! А не загрузати у своїх операціях.

— Я намагатимусь! — усміхнувся собі під носа Вальтер.

Він чув, як на подвір’ї загуркотів і затих мотор Дітріхового авто, — отже, Макміллани вже тут! Дітріх, хоч і не відзначався блискучим розумом, але виконавець із нього чудовий.

— Гості на порозі, Габі! — проказав він тихо до Шанель. — Прибери з обличчя оте вічне незадоволення і побудь хоч сьогодні лагідним кошеням!

— Ще чого! — пхикнула Габріель. — Якщо я буду лагідним кошеням, ця нудна баварська пастораль перетвориться на цілковиту і всеосяжну нудьгу. Я мушу додавати перчику у розмову. Хоч трохи! — усміхнулася вона Шелленбергу куди приязніше, ніж мить тому.

— Тільки не переборщи, люба, зі своїм перчиком, — відповів він, якось розгублено кинувши на неї погляд. — Занадто і свині не їдять… — додав так тихо, як тільки міг, щоб Шанель не розчула його слів.

Вираз поблажливого романтика миттю сповз із його обличчя, тільки-но він повернувся до Габі спиною. Ніби злетіла маска, — той вираз ще тримався на кінчиках його губ, та у погляді вже не було попередньої м’якості. Кивнув старому Мартіну, щоб той просто як був, у своєму елегантному костюмі дворецького пантрував м’ясо на вогні, а сам попрямував зустрічати прибулих гостей.

* * *

«Баварська пастораль» вдавалася на славу. Пригощання було чудовим, випивка бездоганною, прислуга — ідеальною. Вальтера це тішило.

Залишалося найголовніше. Те, заради чого усе це затівалося.

Завтра, ні, ще сьогодні увечері кожен із прислуги, включно зі старим Мартіном, напишуть Гайдріху доповідні про те, що бачили і чули. Що відбувалося під час пікніка.

Тож Вальтер мав представити не якусь там теорію, а справді обґрунтований, найобґрунтованіший виклад того, а для чого, власне, він у такій гарячці замислив цей пікнік на відомчій віллі. Чим можуть бути корисні британський журналюга та його дружина, яку роль при цьому виконуватиме французька мадемуазель і взагалі, як усе це можна, поєднавши, використати на користь Великої Німеччини.

Гайдріх любив його звіти. А ще більше любив слухати про ті задуми, які виростали завдяки уяві Шелленберга з отаких от маленьких, нехитрих контактів і дружніх пікніків…

Вловивши мить, коли Шанель з Елізабет вмостяться у крісла з горнятками чаю у руках і заведуть розмову про своє жіноче, Вальтер хитнув головою Маркові. Мовляв, прогуляймось, гере Макміллан!

Марко підвівся. За галявиною із крислатим дубом починався справжній лісок, куди від маєтку вела простора, добре втоптана стежина. Вочевидь, у теплу пору року пікніки за потреби влаштовували подалі від маєтку. Чи, може, лісок слугував для якихось інших цілей?

Ця віддалена від Мюнхена вілла (яка точно не могла належати Вальтеру Шелленбергу) могла слугувати для Шелленбергового відомства будь-чим, у тому числі й для ув’язнення чи катувань, як і цей чудовий лісок — місцем для розстрілів.

За ними, звісно, можуть спостерігати, їх можуть прослуховувати. Усі ці милі літні, респектні люди, що, на перший погляд, просто виконують свою роботу…

А для чого інакше затівати гостину у такому місці? Однак Вальтер міг подати своєму начальству саму ідею наведення контактів із британським журналістом так, як йому було потрібно й вигідно, тож прослуховування могло й не бути… Поки що…

Шелленберг прихопив із собою пляшку та дві склянки і повільним кроком вони обидва рушили стежиною. Маркс мимоволі озирнувся. В Елізабет він був упевнений. Вона прекрасно розуміє, у якій ролі виступає французька гостя і не скаже тій нічого зайвого. Головне її завдання — морочити Шанель голову і не відступати у розмові далі від парфумів, капелюшків і французької моди.

Щоб втрапити у «тональність» Вальтера, Швед знову озирнувся і з удаваним полегшенням зітхнув, наче здихався набридливого тягаря.

— Жінки… — і собі зітхнувШелленберг, простягаючи Маркові склянку з коньяком. — Вони, наче жорна, перетворюють нас на борошно. Вони мелють, і ми слабнемо.

— Так і є, пане Шелленберг. Це точно. Щодо моєї дружини, я б сказав інакше: і з собою мене не бери, і вдома мене не залишай. Але ви… я так розумію, ви не пов’язані шлюбом із мадемуазель Шанель…

Вальтер сумно усміхнувся.

— Звісно, ні. Габі моя давня і добра подруга. Нас познайомив із нею у Парижі один мій друг-дипломат.

І відтоді ми час від часу бачимось. То тут, то там… Ну, ви розумієте… Габріель каже, що я її надихаю.

— А хіба це не так? Моя дружина має кілька дрібничок від Шанель. То справді зроблено натхненно.

— Он як воно усе пов’язано! — усміхнувся Вальтер. — Ну, що ж… можливо. Але більше вона надихає мене. Як-от сьогодні, — він зупинився. — До речі, Алексе, запросити вас із дружиною на пікнік було цілковито ідеєю Габріель. Я лише підтримав її пропозицію. І зізнаюся відверто — уперше не мав нічого проти.

— Пропозиція і справді чудова. Не щодня випадає нагода побувати на пікніку у товаристві…

— У… моєму товаристві — маєте на увазі? — перепитав Шелленберг. — Так, Алексе, на пікніки я вибираюся вкрай рідко. Але завдяки службі я маю певні преференції… хоч і користуюся ними так само нечасто. Ви ж не думаєте, що цей розкішний маєток міг би належати мені?

— Не хочу видатися нелюб’язним, Вальтере, але ні, не думаю… Та й навряд чи у вашій установі прихильно ставляться до преференцій, — проказав Марко таким самим спокійним тоном. — Не заради ж гостини на відомчій віллі ви завернули мене з дружиною… і наказали… гм-м-м… запросили нас сюди…

— О-о-о, ні, ні! Не потрібно сумніватися у моїй щирості, — промовив Шелленберг. — Так, визнаю: стався приємний збіг обставин, яким я просто не міг не скористатися. Той випадок, коли на небі, як кажуть, просто парад планет: конференція у Мюнхені, Габріель у Мюнхені, і ви з дружиною — у Мюнхені. До того ж, як ви знаєте, Алексе, мені було доручено опікуватися вами. Тож я справді щиро демонструю вам та вашій чарівній дружині традиційну баварську гостинність. Як бачите, жодних підступів! Окрім усього іншого, ви з дружиною були найприємнішими гостями нашого фюрера.

— Тобто?

— Ну… — розвів руками Шелленберг, — жодних примх, вимог, невдоволення… Ви б знали, що витворяли інші ваші колеги-журналісти… Французи, наприклад! Особливо французи! Дітріх доповідав мені, що то були просто нестерпні люди.

— Дітріх? Ваш ад’ютант? — перепитав Марко.

— Так… а що? Хочете сказати, він сам видався вам недостатньо послужливим?

— Ну що ви, пане Шелленберг, ваш ад’ютант робить честь своєму начальнику.

— Знаєте, — проказав Вальтер замислено, — адже я підбирав собі ад’ютанта за тим самим принципом, що мисливці підбирають собі гарного мисливського собаку. Здається, я вже розповідав вам, що Дітріх фон Глофф — чистокровний німець у сьомому поколінні, відповідає усім стандартам і зовні, і внутрішніми якостями. Пройшов вишкіл Гітлерюгенду… А ці ідіоти не прийняли його в охоронний полк фюрера через якісь свої надумані… Ну, Бог із ними, — зітхнув Шелленберг. — Зате я, взявши хлопця на службу, добряче підготував його. І тепер вони, — Вальтер тицьнув пальцем кудись у простір, — коли Дітріх фон Глофф за моїм наказом ловить їх за комірці усіма своїми зубами… Вони думають, що…

— «Краще 6 ти, хлопче, служив в охоронному полку фюрера!» — докінчив Марко.

Шелленберг розсміявся.

— Саме так! Взагалі, — додав він, — ад’ютант, на мою думку, і має бути чимось на кшталт хорошого мисливського собаки, Алексе. І людську мову знає, і дичину справно носить.

Вони рухалися стежиною углиб лісу. Могутні дуби змінювалися соснами, кінця-краю тому лісу не було видно, та охайна, протоптана стежина так само впевнено вела кудись далі.

Шелленберг із очевидним задоволенням вдихав свіже прохолодне повітря і всім своїм виглядом демонстрував, що відпочиває не тільки тілом, але й душею. Маркові нічого не залишалося, як іти поряд, очікуючи зручного моменту, щоб повернути розмову у потрібне русло.

— Чудова прогулянка, чи не так, Алексе? — нарешті озвався Вальтер. — Не буду лукавити: я мріяв про таку прогулянку останні три тижні… І щоб без отих дурнуватих жіночих примх і зюзюкання… Хоч, ви знаєте, я із великим терпінням ставлюся до жіночих примх. Іноді вони таки прикрашають та урізноманітнюють наше життя.

— Мріяли про прогулянку? — повторив Марко: — Дуже вас розумію… Власне, нагортавшись перед від’їздом рекламних буклетів вашого Рейхскомітету з туризму, я подумав те саме — чому б не поєднати казенну поїздку на конференцію із прогулянкою Баварією?

— І то ви ще нічого не бачили, друже мій! — відповів Вальтер. — Ми, німці, знаємося на подібних розвагах… І хоч наші ліси вже давно не такі цнотливо-недоторкані, як у часи Генріха Святого, у них так само водиться купа всілякої дичини, а у кожного з нас на стіні оселі висить як не родовий герб, то вже точно рушниця і мисливські трофеї.

— А ви, напевне, з тих, Вальтере, хто на дика з голими руками? — поцікавився Марко, розуміючи, що Шелленберг і не думає повертатися назад на галявину.

— Чому ви так вирішили, Алексе?

— Баварські ліси, попри всю свою красу, небезпечні для отакої чоловічої прогулянки… коли у нас в руках замість зброї лише пляшка коньяку і дві склянки, — пояснив Швед. — А раптом, самі ж кажете, нас перестріне на цій стежці дикий кабан? Чим накажете його застрелити?

— Так… ризик є, — погодився Шелленберг, — повертаймося. Однак, друже мій, ви — не мисливець. Як і я, до речі, хоч і намагаюся це приховати.

Маркові одразу в пам’яті сплив знімок, — той самий, який він побачив на столі Корнуелла. На ньому Шелленберг красувався у традиційному мисливському костюмі.

— Чому ви так вирішили? — поцікавився Марко. — Дедукція Шерлока Голмса? Ну хоч британського детектива, пане Шелленберг, залиште нам!

— Ні, ні, дедукція тут ні до чого, — хитнув головою Шелленберг, — і, звісно, жодних намагань присвоїти собі лаври детектива з Бейкер-стріт, — лукаво усміхнувся він. — Так, я читав містера Конана Дойла. А ви, Алексе, вживаєте, неприпустимі для мисливця, — у всякому разі, для німецького мисливця, — слова, як-от «дикий кабан» чи «застрелити»… Це видає наше з вами неприпустиме дилетантство.

— А як має бути правильно?

— Бачите, — зі знанням справи протягнув Шелленберг, — німецький мисливець ніколи не говоритиме отак просто «олень» чи «дикий кабан». Він скаже — червона дичина або, відповідно, чорна дичина. Також слова «застрелити», «вбити» чи «поранити» теж під мисливське табу підпадають. Звіра можна «покласти», «добути» чи «проґавити».

— Що ж… Кожна справа має свою специфіку, — розвів руками Швед. — Чи не нам знати про це…

— Ви розумієте, — продовжував Вальтер, — у моєму, суто професійному колі, Алексе, хто не мисливець — той слабак. Тому я, хлопець, що виріс серед пінькання роялів (їх виготовляли і настроювали на фабриці мого батька), мусив з нуля навчатися духу, щоби бодай виглядати достойно серед справжніх знавців цієї шляхетної розваги.

Марко з розумінням хитнув головою.

— От вам і відповідь, наскільки сьогодні у нас міцний зв’язок із нашими предками, для яких полювання було хлібом і самим життям.

— Такі тоді були часи, — мовив Вальтер. — Дві наші незалежні і горді нації торували собі шлях серед непрохідних європейських лісів луком і мечем, аж поки не витворили кожна свою державу. Ще раз прошу вибачити мою необачність… я справді замріявся, — мовив він. — Повертаймося!

— Так, — погодився Швед, — наші дами, безумовно, вже зачекалися нас, мабуть, хвилюються.

— Але повірте, ваше товариство, Алексе, мене тішить неймовірно, — продовжував Вальтер. — Особливо тепер, коли у нашому світі усе таке хитке і непостійне… А тут ми, гідний взірець для усіх тих переговорників із Фюрербау, германець і англосакс, прогулюємося лісовою стежиною й обговорюємо прості чоловічі радощі, як-от полювання… Було б прикро, якби кілька днів тому у Фюрербау дві наші великі нації не зрозуміли одна одну… — додав Шелленберг, виразно поглянувши на Марка. — Домашня сварка не повинна переростати з хатньої у великі чвари. До того ж коли це на руку третій силі…

— Третій силі? — перепитав Марко. — Ви ж не вважаєте Чехословаччину третьою силою? Особливо тепер, коли німецькі війська…

Шелленберг гмикнув.

— Звісно, ні, Алексе! І ви занадто розумні, щоб не зрозуміти, про що я веду мову. Я про іншу «третю силу». Про російських варварів, які тільки і чекають, щоб потішитись видовищем, коли наші братні народи — германці й англосакси — почнуть чубитися поміж собою…

— Так. То була б печальна картина, — погодився Швед, — але, вже пробачте мені, Вальтере, я журналіст, і часом до рук потрапляє така інформація… ознайомившись із якою складається враження… Ще раз пробачте за некоректність… що фюреру попри все не така вже й огидна ідея дружби зі Сталіним, а в його обличчі і з усім російським варварством…

Шелленберг глибоко вдихнув і повернувся до Марка, пропонуючи знову наповнити склянку коньяком.

— Алексе, усе це велика політика. Гра, у якій кожен за себе… Та якщо Німеччина має обирати собі друзів, то, безумовно, Велика Британія ближча німецькому серцю. З багатьох причин, Алексе! І наша спільна історія — міцне підґрунтя, на якому ми можемо будувати спільне майбутнє.

Шелленберг якось невпевнено озирнувся навкруги, немов видивляючись, чи за сусіднім стовбуром їх ніхто не підслуховує.

— Розумієте, Алексе… Я скажу вам одну правдиву річ. Фюрер усе частіше діє занадто різко. І грубо. Що і не дивно. Він не художник-аквареліст. Він людина війни, і тому не звик до реверансів. Але його мали б урівноважувати більш помірковані радники. Ті, які окрім жаги перемог і крові — своєї і чужої — ще й здатні бачити напрямок і те, заради чого слід її лити. Та коли благом Німеччини можна виправдати будь-які бздури… — розвів Вальтер руками. — На жаль, скажу я вам, найближче оточення Гітлера не є інтелектуалами та інтелігентами. Здебільшого великі амбіції фюрера приваблюють кривавих м’ясників і фанатиків, які схиляють його до ще більш кардинальних кроків. Вони віддані, вони слухняні, проте часто дають фюреру погані поради. І це йому шкодить. Ба навіть більше, це шкодить усій Німеччині. І коли ти це усвідомлюєш… Ось чому так погано бути солдатом, що уміє думати, Алексе… — зітхнув Шелленберг.

Марко ковтнув коньяку. Замислено зірвав листок папороті, розтер поміж пальцями і вдихнув густий трав’яний аромат. Пауза була потрібна, аби показати співрозмовнику, що він почув його. Ба більше, — зрозумів.

Якщо Вальтер вирішив промацати його, то ось це воно, почалося.

— Ви говорите небезпечні речі, гере оберштурмфюрер! — проказав нарешті Марко, коли далі тягнути паузу було вже неможливо. — Звісно, мені як англосаксу лестить таке ваше розуміння ситуації. Але ви…

— Я ж не говорю про це усім підряд! — відповів Шелленберг.

— Ви наражаєте себе на небезпеку. Якщо це, звісно, не якась гра, затіяна спеціально для мене.

Шелленберг похитав головою.

— Алексе… Часом, усвідомлюючи всю небезпеку, в яку крок за кроком вступає моя країна, і не маючи змоги поділитися своїми думками ні з ким, аби не бути сприйнятим за малодушного чи й того гірше, за зрадника, я розмовляю сам із собою, отак прогулюючись у лісі… Сьогодні, на щастя, тут є ви. Ми розмовляємо відкрито, навколо ні душі, ніякого прослуховування чи людей… як, скажімо, на галявині… Завтра ви поїдете — кажу це абсолютно гіпотетично, і мої слова залишаться тільки словами. Ви ж, сподіваюся, не з тих журналістів, які заради сенсації зливають дружні приватні розмови?

— Звісно, ні, Вальтере. До того ж я розумію, ціна цієї розмови…

— Так от, — продовжив Шелленберг, — цих кількох років для мене було достатньо, щоб усвідомити одну важливу річ: якщо Німеччина втратить Велику Британію як союзника, нас зжеруть. Одного за одним.

Спочатку Німеччину, потім Англію. Сталін — наш спільний ворог. А фюрер… він веде не туди.

— Але ж, зауважу… Сталіна не було у Мюнхені, — похитав головою Марко. — Його не запросили, а ми були.

— Це нічого не означає, — зітхнув Шелленберг. — Як я вже говорив, велика політична гра — брехлива дама. Якщо ви не проти, то поки облишмо цю розмову. Я і так сказав вам забагато, Алексе.

— Ви сказали про те, що у вас болить, — хитнув головою Марко, — і даю слово, далі цих трьох сосен сказане вами не вийде. Але ваша обережність, Вальтере, — погане прикриття, й до того ж вона не лікує ваш внутрішній біль. Отож, мені, слухаючи вас, залишається лише запитати… головне, як мені здається. Ви ж завернули нас із дружиною на півдорозі і запросили на цю прекрасну віллу не для того, щоб прогулятися зі мною лісом і під коньяк ділитися якимись гіпотетичними тривогами?

Шелленберг знову зупинився і подивився на Марка.

— Ви умієте слухати, пане Макміллан. І чути головне. Подумайте над нашою розмовою. Якщо ви не проти, продовжимо її завтра на полюванні.

— На полюванні? — здивувався Швед.

— Так. Дворецький Мартін усе необхідне підготує. Вчора він сповістив мені, що місцевий хлопчина помітив вальдшнепів на висипках біля озерця неподалік. У мене ще є один вільний день, не хотілося б спускати його на пси. Тож якщо вам усе ще не набридло моє товариство…

— Звісно, ні… — усміхнувся Марко. — Ви просто занурюєте мене у саму душу Баварії… Але я не маю відповідного строю для полювання… і взуття. Ми з дружиною розраховували лише на міські прогулянки.

— О, не турбуйтеся, Алексе! — махнув рукою Шелленберг. — Мартін про все подбає. Просто скажете йому ваш розмір — одягу і взуття. Він усе забезпечить. Тут цього добра… Залишається лише вигадати якесь заняття нашим дамам, щоб вони не сумували!

* * *

— Як спалося, Алексе? — замість привітання поцікавився весело Вальтер, коли вранці, ледве розвиднілось, вони з Марком зустрілися на веранді маєтку.

На ньому був вже знайомий Маркові по фотографії твідовий костюм із короткими штанинами, зручні чоботи з ялової шкіри та мисливський капелюх із пером.

— Червону або чорну дичину у її класичному розумінні я вам, друже, не обіцяю, — промовив він, — але пару-трійку вальдшнепів ми з вами, два недолугих мисливця, спробуємо добути!

Як Шелленберг й обіцяв, такий самий мисливський стрій, — правда, більш у британському стилі, — дворецький Мартін, попередньо уточнивши у Шведа його розміри, підібрав Маркові ще звечора. Добротний картатий піджак, вузькі штани, які, на відміну від коротких Шелленбергових, можна було заправляти у чоботи, зручні чоботи з високими халявами. До костюма додавалася картата кепка, мисливський ніж у чохлі і шкіряна сумка на ремінці, яку разом із ножем можна було припасувати до пояса. У сумці — фляга з водою і мисливське причандалля для рушниці.

— Шкода, що наші дами усе ще в обіймах Морфея і не бачать нас! — гигикнув Шелленберг. — Ми обидва прекрасно виглядаємо в образі мисливців! Мартін постарався на славу! — похвалив він старого дворецького, оглядаючи Марка з усіх боків. — І одягнули усе правильно… Але часу мало, тож швиденько вип’ємо кави для бадьорості, — запропонував, вказуючи на тацю з кавником і горнятками, — і вперед, на полювання!

Мартін підступив ближче. Попри ранню годину він, як і належить вишколеній прислузі, був при повному параді — у чорному смокінгу, білосніжній напрасованій сорочці і чорному метелику. Цьому респектному вигляду додавала ще більшої респектності сивина його волосся, що робило Мартіна більше схожим на літнього лорда, ніж на дворецького. Старий налив міцної запахущої кави до мініатюрних філіжанок і подав Маркові та Вальтеру.

— Цей вранішній кавовий ритуал мене колись доб’є! — зауважив Шелленберг, делікатно підхоплюючи двома пальцями мініатюрне горнятко за вушко. — При моїй роботі і нестачі часу ніколи і похарчуватися як слід… Кава, кава, кава… Суцільна кава з ранку до вечора!

— Спробуйте перейти на зелений чай, Вальтере. Кажуть, він бадьорить так само, як ковток доброї кави. Чи на трав’яні…

— Ви б перейшли? — гмикнув Шелленберг.

— Ні! — розсміявся і собі Марко.

— Отож! І я не перейду…. Поки не зароблю собі виразку…

Дворецький тут же послужливо простягнув блюдце з такими ж мініатюрними, на один кус канапками з маслом й чорним кав’яром.

— Прошу, панове… до кави! — запропонував він.

«Чи могли у цьому відомчому маєтку працювати випадкові люди? — подумалось Маркові. — Навряд чи!»

Дворецький Мартін, уся прислуга, яка стелила гостям ліжка, готувала їжу, доглядала віллу й сад, виглядали так, ніби зійшли з мальованих нацистських агіток про ідеальне життя у Третьому рейху.

І навіть отой «місцевий хлопчина», як його учора представив Вальтер, неначе п'ять хвилин тому зняв свій однострій гітлерюгенду і переодягнувся у нехитру одежину сільського хлопчака. Доглянутий, білявий, спортивний, із гарною правильною мовою дитини, вихованої у добропорядній німецькій родині, аж ніяк не сільській, він виглядав кумедно у старих черевиках, короткуватих штанятах, розтягнутому светрику і теплій куртці.

Біля нього метушилися два жвавих курцхаара.

— Ну, ось, наш провідник, Ансель, — вказав на нього Шелленберг. — Він знає про полювання більше, ніж ми з вами, Алексе. Як ви вже здогадалися, тут на віллі часом бувають поважні особи з рейхсканцелярії, і Ансель допомагає нам під час полювання. Дуже кмітливий юнак! Ну що ж… — не приховуючи азарту, додав він, — ось і настав момент істини! Це вам, а це мені!

Вальтер підкликав Мартіна і той простягнув кожному добротну французьку рушницю «Верней-Каррон» та заповнені патронташі.

— А у вас є зброя, Алексе? Своя, маю на увазі, вдома. Ви взагалі… стріляєте? — поцікавився Вальтер.

— Так. Маю револьвер від «Веблі Скотта». Моя улюблена марка, — відповів Швед. — Але свого «Бульдога» я не наважився брати у поїздку. Вони ж у вас тут класифікуються як «кримінальна» зброя. Та й навіщо мені б здався револьвер у Фюрербау?

— А-а-а-а-а! — розсміявся Шелленберг, хитаючи пальцем. — Це ви точно, Алексе, підмітили… короткоствольні револьвери у нас дійсно заборонені особистим розпорядженням фюрера. Та й ваш «Бульдог» був би у Фюрербау ні до чого… це правда.

— Вдалого полювання, пане Шелленберг, пане Макміллан! — проказав дворецький Мартін. — Про дам не хвилюйтеся, ми потурбуємось, щоб їм було затишно і комфортно за вашої відсутності.

Тим часом Ансель, притримуючи на повідках курцхаарів, побіг уперед, уздовж краю лісу.

— Він виведе нас до озерця, — пояснив Вальтер, рішуче ступивши услід за Анселем просто у високу росяну траву. — Малий каже, бачив вальдшнепів у рідколіссі. Поряд вода, тож увечері вони, мабуть, вилітали втамувати спрагу. Правильніше, звичайно, було 6 полювати на них звечора, як смеркне. Але ж ми з вами, Алексе, дилетанти… Тим ціннішими будуть наші мисливські трофеї, — якщо, звісно, їх добудемо!

Марко закинув на плече рушницю, одягнув патронташ. Почувався кумедно.

Він чув, що полювання на вальдшнепів — не така простецька справа, як малював Вальтер. Йому самому ніколи раніше мисливцем у повному розумінні цього слова бути не доводилося. Хіба в часи воєнної юності зайця якого підстрелити… Але ось так, на справжньому полюванні…

До того ж Шелленберг обіцяв продовжити розмову, розпочату вчора. Розмову, котра, без перебільшення, була цікавішою за це полювання.

Вони мовчки рухалися краєм лісу слідом за Анселем. Собаки рвалися вперед, немов уже відчували здобич, їхні плямисті спини то з’являлися, то зникали у траві. А ліс, що починався одразу за галявиною і видавався таким нескінченим, усе більше сходив на рідколісся, аж поки вдалині не зблиснуло водяне плесо озерця.

Вони пройшли ще деякий час уперед. Ансель раптом притримав собак, озирнувся на своїх супутників.

— Я бачив вальдшнепів отам, гере Вальтер! — мовив він, коли Шелленберг і Марко підійшли ближче. — Отам, поміж заростів вільхи. Сиділи, наче цвяшки… Зазвичай вони на висипку перебувають дні два-три, відпочивають поміж перельотами, тож якщо вони ще не полетіли, Шрайк і Мозер знайдуть їх!

— Ну, — Шелленберг звернувся до Марка, — знаєте, що робити далі?

— Уявляю, але був би вдячним за додаткову інструкцію, — хитнув головою Марко.

— Ансель зараз спустить з повідків курцхаарів, — проказав Вальтер, — і вони помчать, як навіжені, до он тих дерев. Налякають вальдшнепів… А далі — не готуйтеся і не цільтеся, просто стріляйте! Ви все самі зрозумієте з першої ж миті…

— Що, стріляти навмання? — здивувався Швед.

— Майже, Алексе! Вальдшнепи піднімаються дуже швидко, — пояснив Шелленберг, — і так само швидко зникають поміж дерев. У нас, вважайте, усього кілька секунд.

— Гм… — тільки і проказав Марко.

Він перевірив набої у рушниці, приціл, хоч і уявлення не мав, як усе виглядатиме на ділі. Шелленберг зайняв позицію лівіше від нього, приготувався і собі.

— Давай! — гукнув він Анселю, і той по команді одразу відпустив курцхаарів з повідків.

Відчувши волю, мисливські собаки, що давно вже рвалися у бій, із шаленою швидкістю погнали до дерев. Марко застиг у передчутті потрібного моменту. Курцхаари зникли з виду, розчинившись у високій траві, даючи знати про себе тільки голосним гавканням і гарчанням.

«Прийомчик шанхайських поліцейських! Стріляй, не цілячись! — раптом пригадалося Маркові. — Ну, звичайно!»

І тут почулося лопотіння крил. П’ять чи шість вальдшнепів важко знялися і майнули поміж вільхових стовбурів, на якусь мить ставши доступними погляду мисливців.

Швед вистрілив. Швидше інтуїтивно, ніж цілеспрямовано. «Прийомчик шанхайських поліцейських» підходив тут як ніколи. Вальдшнеп, не встигнувши знайти сховок поміж гілля, важко ляпнув на землю.

— Є! — вигукнув Марко.

Поряд почувся вистріл Шелленберга, але без радісного вигуку. Вальтер промазав.

Лопотіння крил знову змішалося з гавканням курцхаарів, що потривожили птахів своєю неочікуваною появою. Мозер і Шрайк то ганяли поміж дерев, немов показилися, то картинно застигали у стійці перед принишклими вальдшнепами, що не рухалися з місця, сподіваючись на свій рятівний камуфляж.

Марко перезарядив рушницю і, тільки-но знову почувся шум у повітрі, вистрелив. Стріляв швидше на звук, аніж по мішенях. Тіні вальдшнепів снували між гіллям і зникали у рятівній гущавині лісу, та двоє птахів знову упали в траву.

— До біса, друже! — гмикнув Шелленберг. — Ви усіх вальдшнепів перебили! А я їх, схоже, тільки розлякав…

Він вистрелив знову по тіні, що замиготіла поміж стовбурами. Радісне гавкання Мозера підтвердило — Вальтер таки влучив!

— Ви ж самі порадили — не цілитися, — відповів Марко. — От я і стріляв всліпу. Виявилось, що цей спосіб у випадку полювання на вальдшнепів справді ефективний!

Хлопчина тим часом свиснув курцхаарам, подаючи сигнал, і сам побіг до них.

— Зараз Ансель позбирає ваші трофеї, Алексе, — задоволено проказав Шелленберг. — Ось бачите, яке воно, перше мисливське хрещення… І на вечерю ви нам усім забезпечили прекрасну дичину!

Марко розвів руками.

— Певно, то я з несподіванки. Якби було треба повторити, Вальтере, не впевнений, що вийшло б так само вдало.

Шелленберг хотів щось додати, та з вільхових заростів, куди щойно побіг за курцхаарами Ансель, почувся його голосний крик.

— А-а-а! Допоможіть! Допоможіть! Рятуйте!

Марко з Шелленбергом кинулися до хлопця. За мить їм відкрилася небезпечна картина. Ансель лежав на траві, вхопивши рукою суху гілку, немов збирався захищатися від когось. Навколо нього були розкидані добуті вальдшнепи. Поряд з Анселем розривалися від голосного гавкоту Мозер і Шрайк. А перед ними… готувався до атаки молодий чорний дик.

Марко скинув рушницю і, перш ніж Вальтер зробив те саме, вистрелив у кабана. Раз, вдруге…

Звір, намагаючись прорвати оборону курцхаарів, завищав, та усе ще був на ногах. Марко вистрелив знову. Поранення з французької «гусятниці», не призначеної для полювання на велику дичину, лише роздражнили кабана.

З його порослого чорною щетиною боку сочилася густа кров, така ж рана була одразу поміж передніх ніг і біля вуха, та знавіснілий від болю кабан кидався у бій.

Осмілілі курцхаари ледве стримували його і не давали наблизитися до Анселя, але і дик не думав здаватися…

— Тікай, Анселю, тікай! — гукнув Вальтер хлопчині, стріляючи у кабана зі свого боку, та переляканий хлопець і поворухнутися не міг.

— Чорт! — вилаявся Марко. — А якщо він тут не один?

Дик, люто хропучи, намагався розкидати собак, які так завзято захищали хлопця. З усієї сили вдарив рилом Мозера. Вірний курцхаар відлетів убік і заскавулів, а Шелленберг знову вистрелив.

Шлях до Анселя був відкритий, але дик на якусь мить застиг, немов розгубився. Тіло кабана, запізніло зреагувавши на поранення, відмовлялося слухатись свого господаря.

Марко радше механічно вихопив мисливського ножа. Зручне руків’я лягло у долоню, наче продовження руки.

— Не стріляй! — гукнув Шелленбергу, який не встиг навіть зорієнтуватися, що відбувається.

У кілька стрибків він опинився біля Анселя і кинувся на кабана. Вдарив у шию раз, другий, заганяючи лезо так глибоко, як тільки міг. З ножових ран забила фонтаном кров. Дик очманів, брикнувся, осів на задні ноги. Захропів, здригнувся усім тілом, намагаючись знову підвестися. Марко, не даючи йому перепочинку, навалився і вдарив з іншого боку.

Шрайк із Мозером обступили пораненого дика, готові вчепитися у нього будь-якої миті, щойно він знову зіпнеться.

— Вальтере, швидше, відтягніть Анселя! — гукнув Марко знову.

Шелленберг немов вийшов із заціпеніння. Підбіг до переляканого хлопця, схопив його за комір і потягнув за собою.

Марко ударив кабана ще раз. Цього разу було досить. Звір важко захропів і безсило завалився на бік.

— Ти як? Анселю? Анселю? — струснув хлопчину Шелленберг.

Ансель замотав головою.

— Т-т-так, т-т-так, гере Вальтер! Усе добре! Зі мною усе добре, гере Вальтер! — пробелькотів той.

— От і добре! — проказав Шелленберг поспіхом. — Тоді піднімайся і біжи щодуху до маєтку, клич Фріца і Германа! Тільки швидко! Підіймайся! Ти ж герой чи ні?

Ансель підвівся.

— Так, гере Вальтер!

— Чого стоїш? Біжи! — прикрикнув на нього Шелленберг.

Тим часом Марко, важко дихаючи, відійшов від кабанячої туші. Нахилився, витерся, необачно розтираючи бризки крові по обличчю. Його кепка виглядала з-під кабана, гарний твідовий піджак був заляпаний кров’ю, руки — теж у крові. Шикнув на курцхаарів, які без упину гавкали.

— Та вгомоніться вже, собацюри!

— Алексе! — Шелленберг кинувся до нього. — З вами усе в порядку? Ви не поранені?

Швед похитав головою і важко всівся на траву поряд із забитим кабаном.

— Ні, не поранений. Усе гаразд.

— Оце так! Та ви, мій друже, справжній герой! — вигукнув Вальтер. — Ви щойно завалили цілого кабана!

— Мабуть, — видихнув Марко. — Гарно пополювали на вальдшнепів, чи не так, Вальтере?

Шелленберг із полегшенням розсміявся.

— А я не одразу второпав, що ви кинулись на нього з ножем, — хитнув головою той у бік конаючого дика. — Зізнаюся щиро, я уперше таке бачив…

— Зізнаюся навзаєм — я теж, — проказав Марко, витираючи жмутом трави кров із рятівного мисливського ножа.

— Де ви цього навчилися? — здивовано запитав Шелленберг.

Марко розсміявся.

— Навчився чого? Усе відбувалося так швидко, Вальтере, що я спам’ятався вже тоді, як загнав ножа дикові у шию…

— Ви відчайдушний чоловік, Алексе! — із захопленням проказав Шелленберг. — Якби не ви, ця звірюка розірвала б малого Анселя. У мене в ту мить просто відмовили ноги… А у вас… прекрасна реакція!

Марко гмикнув.

— Якби ж то!

— Оце так справді ранкове полювання! — всівся біля нього Шелленберг.

— Добре, що цей кабанець ще молодий і сам пішов до водопою, — мовив Швед. — Якби їх була тут сімейка, або сам він більший і сильніший — навряд чи нам вдалося б так легко відбитися.

— Так… Ансель і пискнути б не встиг… — погодився Вальтер. — Бідака, налякався добряче!

— Здається, собаку треба до ветеринара… перевірити, — вказав Марко на Мозера. — Отого, з рудим вухом. Його кабан добряче тріпнув.

— Бідолашний Мозер! — Шелленберг обережно помацав курцхаара за вухом. — Йому нівроку перепало! Але ви, Алексе… Ви мене так вразили, що і слів не маю!

— Дурниці, — видихнув Швед, — буду вдячний, якщо не розповідатимете подробиці моїй дружині. Вона ще місяць буде докоряти мені…

— О-о-о! — похитав головою Шелленберг. — Здається, ви абсолютно не знаєте, чим підкорювати жіночі серця! Це вам, Алексе, не якась там мисливська байка про сто вовків з отакенними очима! Розповім! Обов’язково розповім нашим дамам за вечерею! Хіба що особливо криваві подробиці не озвучу. Ви вклали дикого кабана! Це не жарти!

— Та годі вам, Вальтере! — махнув рукою Швед. — Вклав! Після того як ми обидва випустили в нього купу набоїв! Добив — це буде точніше.

— Гм-м-м, — Шелленберг замислено подивився на Марка, — я радий, що не помилився в вас! Ви мені одразу, Алексе, сподобались… А сьогоднішня пригода робить нас… друзями навік!

Шелленберг простягнув Маркові руку. Той поглянув на свою, брудну від кабанячої крові.

— Вип’ємо за це, Вальтере. За обідом. Бо тут у мене тільки фляга з водою.

— А мене дивує інше… Чому Мартін приготував мисливського ножа тільки для вас? — поцікавився Шеллленберг. — Чому мені не дав… Ми з вами обидва не мисливці, але чому Мартін приготував тільки одного мисливського ножа і віддав його вам?

Марко подивився на Шелленберга, як на блаженного, перевів погляд на його шкіряний пояс, яким той був підперезаний поверх піджака.

— Вальтере, — проказав, намагаючись стриматися від сміху, — Вальтере, ваш мисливський ніж увесь цей час був при вас! На поясі…

Шелленберг мацнув себе рукою по животу, потім правіше, намацав сумку і чохол, сягнув у нього рукою і дістав… свого мисливського ножа!

— Ч-ч-чорт! — проказав він. — Ну і йолоп же я!

— Не варто себе картати! — поплескав Марко Шелленберга по плечу. — Не скажу, що я у ту мить почувався краще…

— Та все ж у вас прекрасна реакція! Ви, вочевидь, лукавите, Алексе, кажучи, що ніколи не захоплювалися полюванням.

— Таки ні, не захоплювався, — похитав головою Швед, — оце уперше. В мене завжди були якісь інші інтереси. Але я захоплююся іншою традиційною британською забавою — боксом. Можливо, тому і реакція хороша.

З-за дерев почувся свист Анселя і курцхаари миттю підвели голови, впізнавши знайомий клич. Хлопець повернувся разом із працівниками вілли.

Недавня блідість зійшла з його обличчя і він намагався бадьоритися. Франц та Герман, побачивши драматичну картину недавньої сутички з кабаном, так і застигли на місці.

— Чого поставали? — проказав Шелленберг. — Приймайте мисливські трофеї!

Франц розвів руками.

— Гере Вальтер, дика хіба до гілки причепити. Інакше ми його не донесемо.

* * *

— Це треба зафіксувати на плівці! Обов’язково сфотографувати, поки від тих мисливських трофеїв не залишилися ріжки та ніжки, — захоплено вигукнула Габріель, угледівши дивну процесію перед маєтком. — Вони ж наче збиралися полювати на вальдшнепів, чи не так, Елізабет? Звідки ж узявся цей кабан?

— Кабан? — Ліза здивовано підвела погляд і заніміла від побаченого.

Спочатку на галявині з’явилися курцхаари. Мозер вже очухався від завданого йому удару і біг попереду, голосним гавкотом закликаючи усіх подивитися, яку здобич вполювали мисливці. За ним гнався Шрайк. Далі йшов Ансель, обвішаний добутими вальдшнепами. За ним — Марко з Шелленбергом із рушницями на плечах. І наприкінці два робітники з маєтку, Франц із Германом, немов первісні мисливці несли підчеплену до міцної гілляки кабанячу тушу.

— О Боже! — вигукнула Елізабет.

Вона ледве стрималася, аби не гукнути «Марку!». Він був увесь заляпаний кров’ю. Обличчя, руки, твідовий піджак, чоботи…

— Господи… Любий, що з тобою? — Ліза підбігла до Марка, із тривогою розглядаючи його брудне обличчя і одяг.

— Усе добре! Усе добре! — усміхнувся Шелленберг. — 3 Алексом усе в порядку. Настільки в порядку, що він зумів завалити мисливським ножем оцього чорного дика, фрау Макміллан!

— Усе добре, Лізо, правда, — стомлено відповів Марко, — то на мені кров кабана, не моя…

— Негайно несіть сюди фотографічну камеру! — вигукнула Шанель. — Є у цьому будинку фотокамера? Це треба зафіксувати!

— Звісно, є, Габі! — хитнув головою Вальтер. — І це справді чудова ідея! Мартіне, принесіть фотографічну камеру і покличте кого-небудь, нехай сфотографують нас!

Марко підвів очі до неба… Ідея з фотографуванням аж ніяк не тішила його, але подітися було нікуди. Франц та Герман поклали тушу кабана, Ансель розклав перед ним по колу вальдшнепів.

— Живописно, Алексе, чи не так? — радісно проказав Вальтер. — Сьогодні у нас буде справжній мисливський бенкет!

— Так… вражає… — погодився Марко. — Здається, я тільки тепер починаю відходити від тієї сутички з кабаном. Усе перед очима пробігає…

— Ви врятували життя Анселю. Кабан його точно покалічив би, — зітхнув Шелленберг. — Ну… друже мій… Знімок на пам’ять про наше полювання! І не забудьте залишити мені свою лондонську адресу, щоб я мав куди її вам надіслати!

Марко внутрішньо усміхнувся. А це буде весело — отримати листа у конверті з печаткою рейхсканцелярії…

* * *

Отже, тепер вони з Шелленбергом щось на кшталт друзів. Корнуелл буде, напевно, у захваті від такого повороту, адже передбачалося лише зближення і налагодження контактів. Та волею долі тепер із цим, іншим Вальтером, вони пройшли разом мало не бойове хрещення.

Зрештою, Шелленберг діє блискуче. Талант! Такої щирості і простоти у нього можна тільки повчитися. І якщо у фюрера в запасі є ще хоч із десяток таких, як Вальтер Шелленберг, то примушувати когось до співпраці силою, залякуванням чи шантажем більше ні до чого… Те, що робиться грубо і нахабно, викликає тільки спротив і відразу. Але не такі інтелігенти, як Шелленберг, котрі завжди можуть підтримати розмову, не бояться іронізувати над собою, визнавати власні слабкості і зрештою просто бути «своїми хлопцями»…

Такі як Шелленберг, маючи у розпорядженні хороше фінансування і можливості, здатні взяти Європу без єдиного пострілу, лише завдяки показній людяності та умінню спілкуватися з людьми, підлаштовуватися, майстерно грати роль друзів та однодумців, бути на одному рівні — не має значення, з ким: із портовим робітником чи генералом, продавцем овочів чи графом, журналістом чи працівником залізничної станції…

Їм навіть приховувати не треба, ким вони є насправді. Щире зізнання про надмірну жорсткість німецького лідера та фанатиків, якими він себе оточив, з уст військового підкупають кожного. Проте треба бути дурнем, щоб сподіватися, що Вальтер цілковито і беззастережно повірив у його власну журналістську легенду. І те, що він мовчить, так і не наважившись продовжити розпочату розмову, лише підтверджує здогад: Шелленберг досі обдумує, з якої сторони за нього взятися…

* * *

Вечірній бенкет на честь від’їзду Макмілланів обіцяв бути розкішним.

Поки мисливці відмивалися від бруду, пороху і крові, на кухні вілли тим часом усім знайшлося заняття: Франц та Герман білували дика, офіціанти, яких теж запрягли до роботи, щипали і патрали вальдшнепів, чистили картоплю, моркву і цибулю, збивали вершки і місили тісто. Дворецький Мартін натирав кришталь, срібні столові прибори і порцеляну, і навіть Ансель, забувши про свій недавній переляк, перебирав білі гриби та дрелював сливи. Елізабет і Габріель створили чудові квіткові композиції із жовтогарячих жоржин, гілочок шипшини і листя папороті, яке нарвав тут же, на краю галявини Ансель.

— Він тепер ще довго в ліс не піде! — скрушно зітхнула Габріель. — Подумати тільки! Той кабан міг його роздерти, як жабеня! На щастя, у дика не було ікол, молодий ще, та все ж…

Ансель, який трохи розумів французьку, понуро опустив голову і закусив губу, але відповісти клятій «жабоїдці» на «жабеня» не наважувався.

Коли стіл у вітальні було сервіровано, запалили білі воскові свічки і за столом розсілися гості, дворецький Мартін, наче диригент, що перевіряє готовність оркестру, виструнчився і театрально сплеснув у долоні.

До кімнати тут же увійшла вервечка офіціантів із начищеними до дзеркального блиску клоше у руках. За сигналом Мартіна офіціанти виклали посуд на стіл, поміж пляшок з вином й одночасно прибрали з них ковпаки. Усі наїдки розкішно пахли і розкішно виглядали.

Марко уже не раз ловив себе на думці, що почувається, наче у якійсь фантасмагорії: кухня відомчої нацистської вілли готувала неперевершено. Печеня з м’яса впольованого дика під пікантним соусом із ягід ялівцю та червоного вина, товчена картопля з білими грибами під зеленню, печеня із вальдшнепів під ягідним соусом з велетенськими сливовими крокетами і родзинками — вже цього було досить, щоб вразити уяву.

— Пане Шелленберг! Ви сьогодні у своїй гостинності перевершили самі себе, — проказала Елізабет. — Враховуючи, що усього кілька годин тому уся ця розкіш бігала і літала.

Вальтер поблажливо усміхнувся.

— Я сподіваюсь, фрау Макміллан, у ваших словах немає іронії, і ви не з тих новомодних поборників рослинної їжі. Хоч справжня смакова гармонія досягається у поєднанні м’яса та овочів, трав та спецій…

— Аж ніяк! — відповіла Ліза. — Я не з тих… До того ж я не знаю жодного британця, який би відмовився від гарного стейка чи підрум’яненого бекону. Що вже казати про мисливські трофеї…

— А хто б подумав, фрау Макміллан! — натхненно мовив Шелленберг. — Хто б подумав! Ще кілька днів тому ми усі навіть знайомі не були і, зважаючи на ту обережність і недовіру, з якою сьогодні наші братні народи — германці, франки та англосакси — дивляться один на одного, чи був у нас шанс узагалі зустрітися за таким столом і за таких обставин?

— Думаю, точно не було, — гмикнувши, зрезюмував Марко.

— Тоді у мене тост! — проголосив Шелленберг, підіймаючи свій келих із вином і простягаючи руку так, наче готувався вигукнути нацистське вітання. — За вічну дружбу між Німеччиною, Великою Британією та Францією, братніми народами, рівними у своїй величі! За вічну дружбу і вічний мир!

— За дружбу і мир… — цокнувся келихом із Шелленбергом Марко.

— За вічну дружбу і мир! — луною повторила Шанель.

Вона ледве стримувалася, щоб не розсміятися. Вальтер у новому, незвичному амплуа голуба миру веселив її. Зрештою, гра Вальтера, на її погляд, була аж занадто театральною, але цілком правдоподібною. Його блакитні очі сяяли так впевнено, хоч малюй! А ще краще — вчися! Бо скоро у Парижі її саму чекатиме така ж мерзенна роль — переконувати потрібних людей, що нацисти для Франції — благо… Та чого не зробиш заради… чого? Кого? Заради свого ж блага? Чи заради такого пристрасного коханця, як Вальтер?

«Але Вальтер… Він такий самозакоханий, — подумалось Габріель. — Коли він починає отак натхненно молоти дурниці, то вже не здатен зупинитися і сам вірить у те, що говорить. Мабуть, у цьому і полягає секрет його успіху. Коли віриш у те, що говориш сам, то як не повірити іншим? Наприклад, Макмілланам. Дивні люди… Не дурні, не із тих, хто плеще в долоні усякому…»

— Я усе сподівався на полюванні продовжити нашу з вами недавню розмову, — тихо промовив Вальтер, коли між основними стравами і десертом виникла пауза, — але події закрутилися так, — додав він, — що я тоді й ім’я власне забув…

«Нічого ти не забув! — подумалося Шведові. — Ти чекав саме цього моменту. На полюванні ми спочатку були занадто зібрані і сконцентровані, а потім заскочені зненацька пригодою з отим диком… А зараз після ситної вечері ти гадаєш, усе сприйматиметься більш легко та невимушено…»

Шелленберг тим часом налив собі і Маркові коньяку, дістав презентовані Шведом цигарки «Кемел» і змовницьки підморгнув до нього.

— Ви мене, Алексе, таки підсадили на цей американський бленд! Кращих цигарок годі й шукати. Навіть не уявляю, як я обходитимусь без них на службі.

— Невже вас і справді вважатимуть зрадником через якісь цигарки? — гмикнув Марко.

— Американські цигарки! — промовив Вальтер з іронією у голосі, багатозначно піднявши вказівний палець.

Тим часом офіціанти під керівництвом дворецького взялися сервірувати стіл до кави.

Шелленберг огледівся по вітальні:

— Здається, ваша дружина і Габріель потоваришували, — усміхнувся він, вказуючи поглядом на Елізабет, яка, всівшись за рояль, награвала якусь легку мелодію й одночасно вела розмову з Габріель. — Якби ж у цьому світі і політики могли так легко знаходити спільну мову, як дві прекрасні творчі жінки! — зітхнув Шелленберг.

Марко згідно кивнув.

— Так… Із політиками, на жаль, усе складніше.

— Але ми з вами, Алексе, не політики! — відповів Шелленберг. — Хоч, направду, і служимо їм як справні інструменти.

Марко здивовано підняв брову.

— Взагалі-то я журналіст незалежного видання.

— Незалежних видань не буває, друже. Навіть у Великій Британії. Хто-хто, а ви маєте це знати.

— А ви бажаєте говорити про такі речі тут? У цих стінах? — поцікавився Марко.

— Ні, звісно, ні… — заперечив Шелленберг, стишивши голос. — Пройдімося.

Надворі було прохолодно і темно. Світлим простором, перекресленим химерними тінями, що спадали на траву, виділялася лише освітлена ліхтарями галявина для пікніків. Шелленберг підвів очі, немов видивляючись щось у верховітті дерев, а далі запропонував Маркові пройтися у найглухіший кут, подалі від маєтку.

— Не сумнівайтеся, Мартін, попри всю його послужливість і люб’язність, обов’язково напише у своїй доповідній про нашу з вами прогулянку, — раптом проказав він. — І мене, безперечно, запитають, про що ж була наша розмова і чому я відвів вас подалі від усіх тих дротів і мікрофонів.

— Мартін? — із вдаваним подивом повторив Швед. — Такий приємний і товариський чоловік… То він…

— Звісно! — хитнув головою Шелленберг. — Сподіваюся, ви з дружиною не обговорювали ніякі теми… наодинці… Тут записують усе або майже все… — розвів він руками. — А якщо не записують, то підслуховують.

— Звісно, ні, не обговорювали. Я підозрював, що так може бути. До того ж ми, їдучи до Баварії, одразу налаштовувалися на відпочинок. А на відпочинку у нас є одне правило — не обговорювати жодних серйозних питань. Навіть якщо вони нас дуже зачіпають.

— І дуже правильно! — погодився Шелленберг. — У реаліях нашої країни ніколи не знатимеш напевне, ким насправді є людина поруч. Скажімо, той самий старий-добрий Мартін…

— Чи, скажімо, ви… — гмикнув Марко. — Вальтере, то навіщо усе-таки ви запросили нас на цю віллу, якщо тут на кожному кроці таємні співробітники і прослуховування? — подивувався Швед.

— В інше місце, яке не у відомстві мого відділу, запрошувати вас із дружиною було б занадто підозріло, — усміхнувся Вальтер. — Я ж не самогубець, Алексе! Як кажуть, хочеш щось приховати — поклади його на найвидніше місце. Тож запросити вас на відомчу віллу було найкращим рішенням.

— Гм… — тільки і мовив Швед.

— Перепрошую, та я не міг вам на початку повідомити про прослуховування, Мартіна і решту. По-перше, мав надію, ви і самі усе розумієте, а по-друге, хотів упевнитися, що ви справді такий, яким себе представляєте.

— Який такий?

— Людина, з якою можна мати справу. Серйозну справу…

— Я міг би відповісти, що я до ваших послуг, Вальтере, але все ще не дуже розумію, про що піде мова, — стенув плечима Марко.

— Я маю вам сказати одну ризиковану річ, мій друже… — Вальтер знову огледівся навколо себе, немов хотів переконатися, що за ними ніхто не йде слідом. — Попри все, що ви могли чути і бачити навколо себе за ці кілька днів, не всі у Німеччині поділяють погляди… Ви мене розумієте…

— Звісно, розумію… Розмова буде про те, що і ви — теж… теж не поділяєте? — здивовано запитав Швед.

— Я і такі як я, напевне, у першу чергу, — проказав Шелленберг. — Ми знаємо, як усе починалося, бачимо усе зсередини, з епіцентру. А звідти, як вам відомо, усе бачиться краще… От послухайте, Алексе, невже ви справді вірите, що прагматичні німці при здоровому глузді отак просто сприйняли усі ті ідеї, які пропагують наші фанатичні вожді, за чисту монету? Чи ви справді вважаєте, що людина з базовою університетською медичною освітою, як-от я, наприклад, повірить в оті дурнуваті заяви доктора Геббельса про вищість і єдиновиключність німецької нації?

— Перепрошую, Вальтере, це прозвучить вкрай неввічливо, — з іронією у голосі зазначив Швед, — але хіба має значення базова медична освіта, коли мова йде про персональну приналежність до вищої арійської раси з усіма витікаючими звідси перевагами? До того ж хіба не ви хвилину тому сказали, що маєте медичну університетську освіту, однак, безумовно, ви є членом НСДАП, інакше не були б тим, ким ви є…

— Ви абсолютно праві, Алексе, — скрушно зітхнув Шелленберг, — наша німецька прагматичність нас і погубила. Ви абсолютно праві, а тому я ні на йоту не вважаю ваші слова за образу. Ба більше, я сподівався, що ви скажете мені це прямо і відверто. Тож дозвольте і мені бути з вами відвертим так само. Здоровий глузд, любов до ближнього, якої нас вчили у дитинстві в протестантських недільних школах, освіта, наука, навіть та, яка намагається пояснити закони природи і людського буття, — усе втрачає сенс, коли заходить мова про особисті вигоди і переваги.

На жаль, частина німецького суспільства на початках саме так і сприйняла усе, що продукувала пропаганда доктора Геббельса, не стільки як можливість відчути себе кращими за інших, а більше як шанс отримати певні вигоди і переваги, насамперед побутові, що у цій знекровленій після війни країні цінувалося вище за державництво… Усі хочуть жити добре, Алексе, а не бідувати. Однак потім ці дві речі у мозку людей — вищість та суспільні вигоди — почали взаємодіяти і поєднуватись в одне ціле, поки не переплавилися до решти…

І німці, які зовсім нещодавно після горнила війни почувалися мало не лайном на підошвах світових держав, раптом усвідомили: ті, хто нас розмастив, насправді не варті нашого нігтя! Тільки німецька нація є справді вищою та досконалою. А якщо так, то за приниження, якого ми зазнали, відповідь одна — смерть тим, хто змусив нас пройти через нього!

Зрештою, доктор Геббельс знає, що каже, бо він поставив на службу науку — так вважається. Але те, що Геббельс називає наукою, насправді є лише нікчемною пропагандою. Так само, як і підопічні науковці Геббельса — усього лиш людьми, яким поставлене конкретне завдання, часто під страхом смерті: довести вищість і виключність німецького народу. За цією логікою, якщо німецькі науковці спромоглися довести, що предки сучасних німців були кращі за інші раси, то це для усіх німців означає тільки одне: ми як їхні нащадки теж можемо претендувати на цю виключність і вищість!

Що й казати, така думка бадьорила і підіймала дух моєї бідної нації. Особливо коли з банальних виступів доктора Геббельса вона раптом переросла в державну ідеологію і була підтримана і схвалена самим рейхсканцлером!

— Гаразд, — кивнув головою Швед, — а де ж у всьому цьому конкретно ви, Вальтере? Ви усе розумієте, усе знаєте… то чому ви схилилися перед ідеологією нацистів? Чому погодилися з нею настільки, що сьогодні стоїте на її сторожі?

— Де в усьому цьому конкретно я? — тихо розсміявся Шелленберг. — Я спробую вам пояснити… Пояснити так, наче ви, Алексе, мій духівник. Бог бачить, так воно сьогодні і є… Я народився у Саарбрюкені, в сім’ї фабриканта роялів. Окрім мене, у родині було ще шестеро дітей. На початках наша сім’я не бідувала, роялі були затребуваним товаром у світських товариствах, мій батько торгував ними по усій Європі. Але згодом через війну ми опинилися у вкрай важкому матеріальному становищі. У батька перестали замовляти інструменти через те, що він німецької національності (так, Алексе, у ті повоєнні часи британці та французи — основні замовники фірми мого батька, почали ставитися до німців так само, як сьогодні ми до євреїв), до того ж ще й і самим німцям було не до музики. Про гідну освіту та роботу я міг забути. Грошей не вистачало навіть на їжу…

Все-таки диво сталося. Я вступив на медичний факультет і провчився, здобувши базову освіту, хоч потім за наполяганням батька вирішив зайнятися вивченням права. От тоді-то один із моїх викладачів з Боннського університету пояснив мені, що за нової ситуації в країні, якщо я, звісно, хочу рухатися вперед, а не підтертися своїм дипломом, найкраще буде мені вступити до лав НСДАП і СС. Так, Алексе, він пояснив мені, що це відкриє шлях до кар’єри. А я, зізнаюся, завжди мав чималі амбіції, хоч нацистська ідеологія і видавалася мені недолугою та навіть паскудною за своєю суттю. Пам’ятаю, як я публічно кепкував над Гітлером, Геббельсом та їхніми промовами, допоки не усвідомив: або одного разу за мої вислови мене порішать, або я емігрую з Німеччини і все життя буду «проклятим німаком» десь у Франції чи Англії, або ж я замовкну, прийму правила цієї гри, наступлю на горло власній пісні і стану у цій країні кимось. А тоді спробую щось змінити…

— Гм… — промовив Швед. — Паскудний вибір, Вальтере, який майже завжди є усього лиш замаскованою пасткою.

— Так, то був паскудний вибір, — погодився Шелленберг. — І так, то було питанням виживання, Алексе! Фізичного виживання мого і виживання моєї родини… І хоч я почувався таким собі німецьким Юдою, однак, подібно до тисяч інших прагматично мислячих німців, обрав третє.

Щойно рішення було прийнято, мене підхопила і понесла стрімка течія. Я іноді напівжартома роздумував над цим, Алексе: чи не був отой мій викладач із Боннського університету дияволом у людській подобі? Бо після нашої з ним розмови я почувався так, наче підписав угоду із самим дияволом, і той не збирається відступати від жодного її пункту, якщо так само пунктуальним буду і я…

Вже у найближчому майбутньому на мене чекали, як ви кажете, ще підступніші пастки. Так сталося, що мої доповіді на тему розвитку німецького законодавства одного разу привернули увагу Рейнхарда Гайдріха і він люб’язно запропонував мені роботу в своєму відомстві.

Далі щасливий випадок допоміг мені зблизитися із самим Гіммлером. Я врятував йому життя, смикнувши за руку, коли той необережно притулився в польоті до незамкнених дверцят літака. Це сталося випадково, але дуже посприяло зміцненню моїх позицій.

Зрештою, я там, де я зараз є… Але за цей час я не втратив глузд і здатність аналізувати. Як і раніше, я усвідомлюю, де знаходжуся і що несе із собою наш лідер… Але зараз у мене, оберштурмфюрера Вальтера Шелленберга, значно більше можливостей протистояти цьому, ніж у мене того, колишнього бідного студента з багатодітної саарбрюккенської родини. Ба більше, Алексе, у мене є однодумці. Люди, які мають ті ж погляди, що і я. Розумієте? Поважні військові при високих чинах. Нам не вистачає тільки одного: реальних зв’язків із британськими і французькими антигітлерівськими колами. Впливовими людьми, які можуть підтримати нас і допомогти. Якого дідька, ви думаєте, я спілкуюся з фрау Шанель?

Марко якусь мить мовчав. Потім важко видихнув.

— Друже мій, поки ви говорили, я і справді почувався пастором, що приймає сповідь… Не знаю, чим заслужив таку довіру, Вальтере. У будь-якому разі ви дуже ризикуєте, подаючи себе, страшно вимовити у цьому місці, мало не керівником антигітлерівського заколоту…

Шелленберг сумно усміхнувся.

— Патріотом своєї стражденної нації, Алексе.

— І ви хочете…

— Ми хочемо повалити владу Гітлера. Але усвідомлюємо, що без міжнародної підтримки усе це може виявитися пшиком, якщо нас не підтримають братні Англія та Франція… Доки не пізно.

— Не пізно що, Вальтере?

— Поки ваші лідери Чемберлен та Деладьє спочивають на лаврах миротворців, Гітлер давно веде перемовини зі Сталіним. Був потрібен тільки слушний момент… Сподіваюся, ваша журналістська логіка працює добре, Алексе?

— Так, я розумію, про що ви.

— Зізнаюся відверто, — продовжував Вальтер, — увесь цей час я і так робив усе, що міг… Навіть отого недолугого Бенеша задіяв.

Марко відчув, як йому пересихає у горлі. Здивовано подивився на Шелленберга.

— Бенеша? Він, по-моєму, вже давно не гравець…

— Не гравець, але, як у вас в Англії кажуть, навіщо гавкати самому, якщо у тебе є собака? Слухайте, Алексе, я скажу вам ще дещо… В архівах Абвера з якихось там років зберігалися цікаві матеріали стосовно співпраці одного совєцького маршала з німецькою оборонкою. Тухачевський. Чули, мабуть, про такого?

— Маршал Тухачевський… Щось знайоме… — повторив Марко. — Так, здається, його розстріляли як зрадника і ворога народу. Свої ж… рік тому, якщо не помиляюся.

— Саме так… Цей маршал Тухачевський, — продовжував Шелленберг, — був однією з найкращих «консерв» Гайдріха. Нам довелося пожертвувати цим конем, який ходив по шахівниці саме так, як нам було треба, — продовжив Шелленберг. — У документах, про які я веду мову, нічого серйозного насправді не було, якщо, звісно, на тверезу голову то все аналізувати… Але трошки попрацювавши над ними, додавши їм більшої виразності, так би мовити, вдалося створити більш-менш цікавий компромат. Але усе мало бути вкрай правдоподібно, тож нашим вдалося у певний спосіб передати той компромат до Москви.

Ми стали чекати, що Сталін з переляку, дізнавшись, що його найближче оточення — німецькі шпигуни, почне махати шаблею наліво і направо. Але у відповідь була тиша. Якийсь час. Гайдріх вже було вирішив, що компромат не спрацював або ж Сталін увімкнув мізки і вирішив пощадити своїх героїв. Яким же було наше здивування, коли один із наших агентів передав Гайдріху ту саму папку з нашим же компроматом на Тухачевського… Тільки, знаєте, Алексе… таким, доповненим та допрацьованим… Наче над ним хтось ще й окрім нас попрацював… Наш агент повідомив також, що компромат отримав через совєцьку резидентуру… Уявляєте? Виходить, або доведений до психозу Сталін просив нас повернути йому ці злощасні документи знову, тільки більш офіційним шляхом, щоб він міг ними належно цього разу скористатися, або ж Москва з нами затіяла свою гру…

Гайдріх, якщо відверто, перелякався, вирішив, що це провокація, і поки наша затія не вилізла нам усім боком, потрібно першим про усе доповісти фюреру, подавши інформацію у потрібному, вигідному світлі.

Вже не знаю, яка на ту мить поміж Гітлером та Сталіним кішка пробігла, та, на диво, фюрер, переглянувши документи, сказав, що більшого сучого сина, ніж Сталін, годі шукати, і якщо цей компромат якось наблизить торжество «дранг нах остен», то він наполягає, аби дати йому хід…

Отакий неочікуваний чудесний поворот стався, Алексе! Ми прагнули зруйнувати потенційний союз Гітлера і Сталіна, але, видно, у фюрера були власні далекоглядні плани. Що ж… Сталося так, як сталося. Ми більше не хотіли ризикувати і, оскільки тепер усе відбувалося з відома фюрера, я особисто організував цілком пристойний канал для передачі Сталіну оновленого компромату на Тухачевського — руками чехословацького президента Бенеша… Усе, як він хотів! — розсміявся Шелленберг. — Мені було відомо, що у Бенеша завжди були свої рахунки з Москвою. Він погодився виконати цю невдячну роль і справді заслужив більшої поваги від рейхсканцлера, ніж ото нещодавно у Мюнхені… Щодо Сталіна, як ми і розраховували, він, отримавши готовий і незаперечний компромат, який здійснив перед тим такий кругообіг, зніс багато голів. Чи не всьому генералітету…

— Так, я чув, — погодився Марко. — На Даунінг-стріт довго обговорювали ці події… як Сталін знекровив власну армію. Пам’ятаю, усе це тоді викликало чималі дискусії й обурення в європейських колах, і Сталіну довелося виправдовуватися мало не перед усім світом, що усі ті жорсткі міри були обґрунтованими, бо його власні полководці — зрадники і німецькі шпигуни…

— Так… — гмикнув у відповідь Шелленберг. — Виявилось, Сталін носиться із власного величчю навіть більше, ніж наш фюрер. Але я розповів вам, Алексе, усе це не для того, щоб посміятися над двома старими дурнями. Бо вони не такі вже й дурні. А виключно задля того, щоб ви зрозуміли, якого рівня люди стоять за бажанням повернути Німеччині втрачений розум.

— Гайдріх? — перепитав Марко.

— І не тільки… — кивнув Шелленберг. — Ми прекрасно усвідомлюємо, що не з Москвою нам потрібно об’єднуватися, а проти Москви, — додав він. — Ідея зближення Великої Британії та Німеччини без Гітлера для спільної боротьби з СРСР — ось яка мета рухає нами! У цьому, як ви розумієте, можливість укріплення та збереження й Британської імперії.

— Воістину, мета шляхетна…

— І ось вам, Алексе, відповідь, — знову промовив Шелленберг, — чому я зараз спілкуюся з вами так відкрито, чому іду ва-банк. Наша бездіяльність погубить усе, і скоро може виявитися, що ми запізнилися… Гітлер домовиться зі Сталіним… Чорт знає, що ним керує… І замість «дранг нах остен» цілком може розпочатися «офензів ім вестен»…

— Гаразд, Вальтере… Що, на вашу думку, я маю зробити? Як допомогти?

— Усе просто, — проказав Шелленберг. — Ви відомий журналіст, вхожі в усі оті кабінети і кола на Даунінг-стріт. Ви знайомі з найповажнішими людьми Англії… І якщо ви погодитеся допомогти нам, німецьким патріотам, в організації перемовин із британським урядом…

— Я обіцяю вам, Вальтере, що зроблю усе, що зможу, — згідно хитнув головою Марко. — Ця тема дуже мені близька. І якщо відверто, я захоплююсь вашою мужністю.

— Гм-м… — проказав Вальтер, — мусив же я хоч якось виправити ситуацію, щоб ви після тієї пригоди з кабаном не вважали мене закінченим боягузом. А тепер повернімося, доки Мартін не настрочив доповідну просто на коліні. Скуштуємо на десерт «Шварцвальдського лісу», якщо, звісно, дами нам залишили щось…

* * *

Усі події останніх днів видавалися якимось химерним маренням.

Особливо зараз, коли вони з Елізабет пливли на диво спокійним Ла-Маншем з порту Кале у напрямку Дувру.

У бінокль, який Марко спеціально попросив у котрогось із матросів, уже можна було розрізнити його стрімкі білі скелі. Ще якась година — і вони опиняться на англійському березі.

З Дувру необхідно було терміново відправити до Мюнхена телеграму Кривицькому. Попри усю химерність їхньої зустрічі той був цілком реальним, а не тінню з минулого. І він, мабуть, уже зачекався звістки від Шведа.

За інших обставин Марко 6 не хвилювався так… Рятуючи власну шкуру, Кривицький міг би сто разів перепродати себе та свою інформацію будь-кому, хто гарантував би йому елементарно — безпеку… Та у Кривицького у Меммінгені була сім’я. Тож просто так, без гарантій віддати себе у будь-які руки він не міг. Сім’я, родина — обтяжуючий фактор для кожного розвідника. Особливо для совєцького перебіжчика.

Слабке, найменш захищене місце, на яке тиснутимуть навіть ті, хто обіцяє порятунок.

А щодо колишніх господарів Кривицького — чекістів із Луб’янки, — у них не буде жодних сентиментів ні до зрадника Вальтера, ні до до Вальтерової родини. Вальтеру це добре відомо, і він не робитиме необдуманих кроків.

Кривицький чекатиме звістки від нього, Марка, бо вірить йому, вірить, що коли він поручиться, то британці дотримають слова.

Швед гмикнув собі під носа: чи міг він сам тоді у Стамбулі розраховувати на таке милосердя від Вальтера? Навряд чи. Миттєва куля у лоба — і то у кращому випадку.

А інший Вальтер, котрий Шелленберг?

Ліза пригорнулася до нього, змусивши виринути з роздумів.

— Люба, на палубі аж занадто свіжо… Може, я проведу тебе всередину, зігрітися? — запитав Марко, цмокаючи її у холодного носа.

— Ти хочеш мене спровадити, щоб самому стояти отут в образі замисленого ковбоя і зваблювати інших жінок? — розсміялася вона.

— Ковбоя? Інших жінок? О, Лізо, ні… Я не хочу, щоб ти застудилася, — похитав він головою, міцніше пригортаючи її до себе.

— Ти від самого Кале слова не сказав… відколи ми зійшли на цей паром. Мовчиш і дивишся за обрій, — тихо промовила вона. — Щось не так?

— Ні, все так… То інше… У мене все ще крутиться в мізках наша остання розмова з Шелленбергом, — відповів Марко, — кожне слово… Поки ви чаювали з Габріель, ми з ним трохи пройшлися і побалакали…

— Трохи? Майже годину… Я вже почала хвилюватися.

— Так… мабуть, годину… — зітхнув Марко.

— І що він тобі такого наговорив, що ти досі обдумуєш його слова? — поцікавилася Елізабет.

— Сім бочок арештантів, якщо відверто, Лізо. Я думаю про інше… Навіщо він мені вкладав це у вуха?

— Можливо, щоб розхитати твою впевненість, щоб ти йому повірив, любий?

* * *

— Гайдріх курує антигітлерівський заколот у Німеччині? Це чисте безглуздя! — повторив Корнуелл вслід за Марком, як тільки той доповів йому про своє перебування у Мюнхені та розмову з Шелленбергом.

— Безглуздя якесь… — похитав головою Селфрідж. — Гайдріх — не дурень, та й у решти високопоставлених офіцерів є мізки. Я говорю не про їхні миролюбні наміри. Я говорю про те, що усім їх звичніше демонізувати, а у них є мізки! — розвів він руками. — Прагматичні німецькі мізки, які не змогла затьмарити навіть фанатична пропаганда доктора Геббельса.

— О! — вигукнув Корнуелл. — Я не сумніваюся, друже, що в оточенні Гітлера є люди, які усвідомлюють, як і чим вони ризикують. Зазвичай то німецькі аристократи, люди честі. І вони хочуть мати страховку на випадок провалу амбіцій їхнього фюрера. Але навряд чи це Гайдріх…

— А чому б і ні? — гмикнув Селфрідж. — Гайдріх прекрасно розуміє, що полетить одним із перших, якщо Гітлер полізе у бійку з Францією і Великою Британією і програє її…

— Але амбіції Гітлера будуть задоволені, якщо він знайде собі надійного союзника в особі Сталіна, — зауважив Марко.

— Ви, Алексе, повертаєте нас у розмові до вашого знайомця Вальтера Кривицького? — запитав Корнуелл. — Ну що ж… Його справді необхідно якнайшвидше доправити до Лондона і вислухати все, що він скаже. І якщо у нього є інформація про таємні домовленості Сталіна і Гітлера…

— Він готовий злити нам усе, що знає, — ствердно хитнув головою Марко.

— Ви сповістили пана Кривицького, що ми готові прийняти його? — запитав Корнуелл.

— Так… Телеграму відправив ще з Дувру, — відповів Швед. — У Лондоні я його зустріну і відвезу на конспіративну квартиру. Але Кривицький не сам по собі… У нього родина у Меммінгені. І він готовий надати інформацію в обмін на порятунок і безпеку його сім’ї.

— З його родиною нічого не станеться, якщо він справді має інформацію, яка буде нам цікавою, — безапеляційно промовив Корнуелл. — Зрештою, МІ-6 — не благодійний пансіонат, який прилаштовує колишніх совєцьких шпигунів.

Селфрідж гмикнув собі під ніс.

— Інформація, якою володіє цей містер Кривицький, може бути для нас дуже важливою, — мовив Марко. Хоч він був і не «колишній совєцький», слова Корнуелла чомусь зачепили його. — Власне, Кривицький ніколи не був рядовим пішаком, хлопчиком на побігеньках. Він досвічений професійний розвідник, керував цілою резидентурою, а до того працював в іноземному відділі ОДПУ. І зрештою… МІ-6 не обов’язково мати з ним справу безпосередньо.

— Що ви маєте на увазі, Алексе? — поцікавився Корнуелл.

— Я подумав, що ми можемо вислухати його, надати прихисток і… передати нашим американським колегам, — сказав Марко. — Ми і без Кривицького усвідомлюємо усю небезпеку можливого розвитку подій.

— Угу… усі, крім лордів Чемберлена і Галіфакса, — пробубнів собі під ніс Корнуелл.

— Із нашими лордами ми і самі розберемось, — почулося раптом у кімнаті, — а от пан Рузвельт із його миролюбною позицією…

Корнуелл, Селфрідж та Марко озирнулися.

— Пане Черчилль! — проказав Корнуелл, підіймаючись зі свого місця. — Радий вас бачити у нашому скромному товаристві. Нарешті ви таки до нас дісталися…

— Так, нарешті… Я подумав, пане Корнуелл, що саме час скористатися вашим люб’язним запрошенням і розбавити цей підпільний гурток своєю присутністю, — мовив Черчилль, бо це і був він.

Маркові доводилося бачити його кілька разів у парламенті, але отак близько, за одним столом — вперше. Сама поява Черчилля у МІ-6 була більш ніж дивною, а в кабінеті Корнуелла і поготів.

— Перепрошую, що перебив вас. Продовжуйте, юначе, — проказав Черчилль, всідаючись поряд із Селфріджем. — Ви — Алекс Макміллан, чи не так? Ваша думка щодо американських колег видається мені вкрай цікавою…

— Так, сер. Я Алекс Макміллан, — відповів Марко неочікуваному гостю і водночас запитально подивився на Корнуелла.

Зрештою, Корнуелл — його пряме начальство, і найбільше ненавидів, коли у справи його відомства вмішувалися панове із парламенту та якісь високопоставлені чиновники. До того ж хіба не Вінстон Черчилль років зо два тому висловився на підтримку відставного короля Едуарда, котрий не приховував своїх симпатій до Гітлера?

«Я підтримую не бздури Віндзора. Я захищаю честь Британської монархії!» — заявив Черчилль, але цим все одно викликав цілу хвилю обурення до своєї і без того вельми ексцентричної персони.

Тож присутність тут, у конторі МІ-6, одного з представників цієї ненависної Корнуеллу породи мала 6 викликати у нього якщо не праведний гнів, то хоча 6 роздратування. Та Корнуелл виглядав на диво спокійним.

— Продовжуйте, Алексе, — хитнув головою він. — Сер Вінстон — один із нас, і якщо наше відомство досі працює, то це значною мірою завдяки його незмінній патріотичній позиції. Інакше нас із вами давно 6 замінили кишенькові німецькі шпіци лорда Чемберлена.

Черчилль пхикнув і затягнувся люлькою. Слова Корнуелла йому явно припали до душі.

— Ви помиляєтесь, друже, Чемберленові кишенькові шпіци давно виросли і перетворилися у німецьких вівчарок, — замислено сказав він. — Тепер вони здатні повідгризати нам і руки, і голову!

— Я говорив про те, що Кривицький може бути корисним не тільки як інформатор, — промовив Марко. — Ми можемо прийняти і вислухати Вальтера Кривицького, надати тимчасовий прихисток і… передати нашим американським колегам. Для його ж власної безпеки. Заразом нехай просвітить американців на рахунок серйозності можливих військових союзів гітлерівської Німеччини і СРСР. Нехай розповість усе, що знає… Зрештою, згодиться навіть інформація про діяльність осередків комуністичної партії та совєцьких резидентур у США. Він професіонал, тому одразу вхопить, у чому його вигоди. А ми тут у Лондоні послухаємо і поспостерігаємо за усім… Якщо гарно розкрутити цю тему для американців, — продовжував Марко, — якщо подати устами Кривицького ідею совєцько-німецького військового альянсу і розвернути це проти політики ізоляціонізму пана Рузвельта…

— Чудово, юначе! — промовив Черчилль. — Ця ідея варта доброго килішка бренді, Корнуелле! — бадьоро звернувся він до Маркового начальника.

— Сер? — перепитав Корнуелл, щосили намагаючись не помічати іронічну усмішку на обличчі свого колеги Селфріджа.

— Налийте нам усім, Корнуелле, що ж незрозумілого? — проказав Черчилль. — У вас у загашнику, он там у секретері має бути щось міцніше від хересу. Я завжди кажу, — так само замислено продовжував він, спостерігаючи, як Корнуелл прямує до секретера за пляшкою бренді, — я завжди кажу: якщо буде війна з Німеччиною, перемога дістанеться тій стороні, до якої пристануть Сполучені Штати Америки. І доки Рузвельт поводитиметься як віслюк зі своєю політикою ізоляціонізму та невтручання, нам потрібно втовкмачити американським колегам, як правильно зауважив пан Макміллан, одну просту річ: або вони з нами, або ще трохи — і комуністи з нацистами, що, зрештою, одне і те ж, зжеруть їх зсередини, наче могильні хробаки. Так і потрібно доносити Рузвельту: від їхньої хваленої демократії залишиться один пшик…

— Ви не думаєте… — почав було Корнуелл, розливаючи бренді по склянках.

— Не думаю, — відказав Черчилль не дуже ввічливо. — І взагалі, Рузвельт мусить зрозуміти, що ми йому і так робимо велику послугу, відкривши очі на реальний стан справ.

— Тоді, Алексе, — Корнуелл поплескав Марка по плечу, — нехай із Кривицьким усе йде за планом, як ви і пропонували. Конспіративна квартира до ваших послуг. Щойно він прибуде до Лондона, поселите його й одразу везіть до нас. Прохолоджуватися буде ніколи, якщо, звісно, він хоче, щоб ми виконали свою частину угоди і потурбувалися про його рідних. Ми вивеземо їх із того Меммінгена — можете йому це твердо гарантувати.

— Так, сер.

— Послухаємо, що він нам заспіває, — продовжував Корнуелл. — За вартісну пісню можна буде і виїзну візу до США обіцяти.

— Ну, що ж… Чудово. Із перебіжчиком ми вирішили, — позіхнув Черчилль, — а тепер я хотів би побалакати з паном Макмілланом, звісно, якщо ви не заперечуєте, Корнуелле… Пане Селфрідж?

— Сам на сам? — перепитав Корнуелл. — Звісно, не проти.

Марко здивовано підвів погляд на своє начальство. Все було вкрай дивним. Та й зрештою, які справи могли бути до нього у Черчилля?

— Алексе, будьте з паном Черчиллем так само щирі, як і зі мною, — мовив Корнуелл, підіймаючись і з місця. — Вийдімо, Селфрідже!

Черчилль якусь мить мовчав, попахкуючи люлькою з таким виглядом, немов обдумував — допити йому оте бренді у килішку чи почекати до обіду.

— Ви ж не повірили йому, Алексе? — проказав нарешті, коли за Селфріджем і Корнуеллом зачинилися двері. — Я маю на увазі того, іншого Вальтера, котрий Шелленберг…

— Жодному слову, сер, — відповів Швед. — Жоднісінькому.

— Чому?

— Усю конкретику я виклав у доповідній, сер. Мабуть, пан Корнуелл давав вам із нею ознайомитись, якщо ви знаєте про таке.

— І все-таки… — повторив Черчилль. — Кількома словами. Ваше резюме, чому?

— Бо я усе це чув уже багато разів… — просто відповів Марко. — Традиційний спосіб затесатися у стан ворога — видати себе за очільника підпілля чи опозиції, що потребує підтримки й допомоги… Прийом, шитий білими нитками та старий як світ, але спрацьовує чи не кожного разу. Саме так діяли свого часу агенти совєцької розвідки у Стамбулі і Варшаві у 1920-х роках. Саме так нещодавно прибрали лідера українських патріотів Євгена Коновальця.

— У Роттердамі… — проказав Черчилль замислено. — Пригадую. Я чув про цю жахливу трагедію.

— Так, у Роттердамі. Чоловік, який увійшов у довіру до Коновальця як очільник антисовєцького підпілля з великої України, виявився сталінським агентом із Луб’янки. Уся риторика Шелленберга, кожне його слово — наче з одного й того ж темника, хоч він і виклав мені свою, можливо, цілком правдиву біографію.

— Напевно, це додало його словам певного шарму, — гмикнув Черчилль.

— Він взагалі постійно демонструє свою душевність та схильність до емоційного світосприйняття, — проказав Марко, — але, як на мене, розповідь Вальтера Шелленберга не варта виїденого яйця. Найважливіші деталі — про його особисті антигітлерівські настрої та про існування міфічних однодумців серед вищого офіцерства, як-то гер Гайдріх, на моє тверде переконання, не відповідають дійсності.

— І тому… — проказав Черчилль.

— І тому мій досвід, сер, підказує… Шелленберг бреше. Немає ніякого антигітлерівського заколоту у лавах вищого офіцерства. Йому не можна вірити. У всякому разі, мені складно повірити, що Гітлер не влаштовує Гайдріха та Гіммлера.

Вінстон Черчилль глибоко затягнувся димом.

— Ви праві, Алексе… Ви праві… Ми мусимо бути вкрай обережними з цим, другим Вальтером. Треба усе добре обдумати…

— Сер, нам ніхто не заважає вдавати, що ми повірили словам оберштурмфюрера Шелленберга, і спробувати використати його у своїх цілях, — проказав Марко.

— Подивимось, — відповів Черчилль, — а ви, перепрошую за таке особисте питання, ви ж українець за національністю? Чи не так?

— Так, сер.

— Угу… — хитнув головою Черчилль. — Тому ви добре обізнані з діяльністю совєцьких агентів у Стамбулі й Варшаві на початку 1920-х.

— Так, сер…

— І як сьогодні вам служиться на благо Британської імперії, юначе?

— Прекрасно, сер, — відповів Марко, подивований таким запитанням. — Моя дружина — англійка.

— Так, уроджена Сеймур. Я знайомий із вашою сім’єю. І сьогодні зустрівся з вами не просто так, — промовив Черчилль. — Хочу вам сказати, не кожен британець готовий так віддано служити під власним прапором, як ви під чужим.

— Сер… я… — проказав Марко, — я вдячний цій країні за те, що вона мені дає.

— Алексе, мені відомо, що вами рухає насправді, — проказав Черчилль, — знаю також, хоч це і повинно залишатися за межами моєї компетенції, ваше справжнє ім’я. Те, яке українське… Марко Швед.

— Яке це має значення, сер? — поцікавився той.

— Не хвилюйтеся, Алексе, для вашої роботи у MI-6 — жодного. Ви ненавидите совєти з тією пристрастю, яка мала б рухати й мотивувати інших ваших колег, корінних англійців. На жаль, — зітхнув Черчилль, — не всі мої земляки усвідомлюють, що насправді є головною загрозою для Великої Британії. Як любить повторювати ваш шеф Х’юго Сінклер, головною загрозою для усієї цивілізованої Європи і Великої Британії зокрема є світова експансія СРСР і переозброєння Німеччини. Іншим треба це пояснювати. Ви ж, наскільки я розумію, всотали це з молоком матері.

— Не те щоб, — усміхнувся Марко, — але історія мого народу дає мені певне розуміння.

— Я знаю, — кивнув Черчилль, — і скажу вам більше: за людьми з таким ментальним наповненням майбутнє нашої країни, незалежно від того, англійці вони чи ні. Та й усієї Європи, мабуть… Зізнаюся, я не настільки категоричний у своїх публічних висловлюваннях, як Сінклер, але я — політик, а не спецагент. Кожен із нас мусить робити свою роботу, Алексе: британські патріоти-політики мусять вести дипломатичні ігри та вдавати, що шукають компроміс навіть із ворогом, а тим часом британські спецслужби мають робити усе, щоб у ворога не залишилося жодних варіантів, окрім як прийняти той компроміс на наших умовах. Чемберлен, на жаль, далекий від першого, та й від усвідомлення другого теж. Інакше ви б поїхали до Німеччини суто із завданням слати з Фюрербау зручні для Чемберлена репортажі.

— То… моє завдання зблизитися із Шелленбергом… було… — проказав Марко.

— Так, Алексе, ви усе правильно зрозуміли. Сінклер, Корнуелл, Селфрідж і я, а також ваш тесть Річард Сеймур — усі ми гравці однієї команди. Чемберлен до неї не входить. І відколи ви тут, у МІ-6 — виходить, і ви з нами… — розвів руками Черчилль. — Річард Сеймур добре зробив, коли у Стамбулі, познайомившись із вами, молодим, талановитим розвідником бідної української резидентури, не полишив вас тоді на поталу совєцьким агентам. Зауважте, керівництво МІ-6 жодного разу не перешкоджало вашим особистим… гм… вендеттам, назовімо це умовно так… і навіть підтримувало вас, бо ви дивовижним чином завжди уміли поєднувати їх із виконанням місій і завдань, покладених на вас конторою, жодного разу не втративши здорового глузду і відчуття міри.

— Сер, я хотів би зрозуміти, до чого ви ведете усю цю розмову? — запитав Марко. — Я когось підвів? Щось не так зробив?

— Навпаки, — усміхнувся Вінстон Черчилль, — за увесь цей час ви показали себе з найкращого боку. Тож нарешті… я маю честь вам сповістити, Алексе, що вас прийнято у вищу лігу…

— Он як… Секретна армія Черчилля? — промовив Швед.

— Я поки що не маю жодного морального права робити вам подібні пропозиції офіційно, — сказав Черчилль, — але чи готові ви і надалі працювати у МІ-6 із такою ж відданістю?

— Так, сер… Звичайно, — відповів Марко. — Що 6 не сталося.

— А у нашій команді? — запитав той.

— Сер, не хочу видатися некоректним, — усміхнувся Марко. — Наскільки я розумію, теперішньому британському уряду діяльність МІ-6 наче більмо на оці.

— Так, на їхню думку, ви усі тут занадто енергійно копаєте, постійно нариваєте те, що їм не подобається, — усміхнувся Черчилль.

— А ви є тим, хто підтримує діяльність МІ-6 фінансово, не афішуючи себе, — додав Марко, — але у якому сенсі ви говорите про команду?

— Алексе, я усе ще маю більші амбіції, аніж споглядати, як купка аристократів-запроданців нищить мою країну, тягне її до прірви, — відповів Черчилль, випускаючи хмарку тютюнового диму. — Так, усе ще маю!

— Ви говорите про пост прем’єр-міністра, сер?

— Якщо Богу буде угодним такий експромт, — відповів Черчилль. — Однак ви ж розумієте, Алексе… Найкращий експромт завжди мусить бути ретельно підготованим. Ми робимо свою частину… І тоді Господь, якщо Йому буде угодно, зробить свою.

— Цікава у нас із вами розмова, сер, — проказав Марко, — і несподівана. Для мене.

— А якщо я вам скажу, юначе, що нас із вами пов’язує дещо більше, ніж несподівана розмова чи отой випадок, завдяки якому ви зустрілися колись із Сеймуром, чи ваша робота у цій конторі? — усміхнувся Вінстон Черчилль.

— Що ж, пане Черчилль, — відповів Марко, — мені було б цікаво дізнатися про це.

— Історія, Алексе! Нас пов’язує одна дуже давня історія… — відповів той. — Коли я випадково дізнався про неї, то моєму здивуванню просто не було меж. Бо такі речі можна сприймати за знак долі, — продовжував Черчилль, — за Божий перст… Але потім, перекинувши склянку бренді і викуривши люльку, я заспокоївся. Бо, зрештою, наш людський світ набагато тісніший, ніж ми собі уявляємо, щоб долі людей не могли у ньому перетинатися навіть отак, дивовижним чином. І те, що ми вважаємо химерним випадком, дивом чи збігом обставин, насправді є лише закономірністю… Скажіть, Алексе, як добре ви знаєте свій родовід?

— Достатньо добре… — здивовано відповів Марко. — В історичному контексті я належу до шляхетного роду князів Вишневецьких. Але чому вас цікавить мій родовід, сер?

— Скажіть, а ваше українське прізвище… Швед… Яке його походження? — знову запитав Черчилль.

— Це прізвище на початку було прізвиськом, — пояснив Марко, — його отримав мій предок із роду Вишневецьких, на честь якого мене Марком і назвали. Він служив у гетьмана Мазепи і на час Північної війни був таємним посланцем гетьмана при дворі Карла XII.

— Гм… — усміхнувся Черчилль. — Окрім занять журналістикою у юності та політикою у дні теперішні я з великим інтересом займався також і вивченням історії мого власного родоводу. Як вам, мабуть, відомо, Алексе, я походжу з династії герцогів Мальборо, засновником якої був перший герцог Мальборо — Джон Черчилль. Свого часу він мав видатне становище при дворі королеви Анни Стюарт і виявив неабиякий хист полководця у війні за іспанську спадщину. Так от… — продовжував Черчилль, — на початку 1930-х, коли я не увійшов у кабінет коаліційного уряду Рамзі Макдональда, для внутрішнього заспокоєння я присвятив себе літературній праці. І взявся за амбітну роботу — дослідити життя і час мого славного предка. Я так і назвав її: «Мальборо: його життя і час». Ви запитаєте мене знову, Алексе, до чого я хилю. А от до чого… Збираючи матеріали для своєї праці, досліджуючи документи нашого родинного архіву, я натрапив на одну цікаву історію… То була епоха останніх лицарів тодішньої Європи, Алексе. Вісімнадцятирічний шведський король Карл XII, якого всі навколо і мій славний предок у тому числі чомусь вважали неуком у військовому мистецтві, трьома влучними ударами розбив грізну антишведську коаліцію і в одну мить перетворився з невдахи на грізного бога Марса.

Щодо Британії, то вона на той момент була зацікавлена у продовженні Північної війни. Англійцям було важливо утримувати шведів на сході, щоб вони, зчепившись із Московією, якомога довше не втручалися у європейські військові дії на боці французів. Знаєте, мені якось переклали рядки однієї російської поеми, «Мідний вершник», написаної Пушкіним. Чули, мабуть? — поцікавився Черчилль.

— Так, звісно, — усміхнувся Марко, — читав, коли навчався у гімназії.

— Зачекайте мить. Я пригадаю ці рядки… Я завчив їх напам’ять російською, щоб за потреби декламувати в оригіналі:

— Дуже гарна ілюстрація російської натури, вам не здається? Самим розпочавши війну, звинуватити у віроломстві шведів.

— Відтоді у російській натурі нічого не змінилося, сер…

— Зізнаюся, Алексе, — продовжував Черчилль, — коли мені переклали ці рядки англійською, я, британець, був вражений дивною і неприйнятною для нас, європейців, логікою московського царя. Однак зовсім скоро я натрапив на ще більш цікаві подробиці. Програючи в пух і пір’я розв’язану ним самим війну зі шведами, московський цар Петро мусив шукати обхідні шляхи для порятунку… Союзники — данський король, а потім і польський — його зрадили, а далі, як вам, мабуть, відомо, московські війська були вщент розгромлені під Нарвою. Сам Петро І, виявивши безславне боягузтво, утік незадовго до початку битви.

Що ж йому залишалося, як не шукати вихід у посередництві впливових держав? Його вибір впав на мого предка, герцога Мальборо, аби через нього схилити до союзу із Московією і саму Англію. Царю Петру доповіли, що подарунками чи коштовностями справу залагодити буде складно, бо при англійському дворі у той час таке вважалося усього лиш виявом уваги, а не запорукою співпраці. Герцог Мальборо на той час не був бідною людиною, але й заможним його назвати було складно… Московський цар, звісно, про це не знав. Серед документів Джона Черчилля мені вдалося знайти дещо цікаве, Алексе. Особиста вказівка царя Петра. Звучала вона так:

Не чаю, чтоб Мальбруха дачею склонить, понеже чрез меру богат; аднако ж обещать тысячь около двухсот или больше…

— Напевно, саме тоді царю Петру спало на думку спокусити герцога Мальборо хабарем, від якого йому було б складно відмовитися.

— Що ж це могло бути? — запитав Марко.

— Корона, юначе! Корона, яку московський цар попри усю свою скупоту вирішив за посередництво віддати герцогу Мальборо, — майже урочисто проказав Черчилль. — Корона тодішнього князівства Київського!

Звісно, Мальборо не був дурнем. Він зустрівся з царським конфідентом Гюйсеном і зробив вигляд, начебто погодився на цю щедру пропозицію. Запевнив у своїй лояльності до московського царя й обіцяв допомогти.

На що цар терміново відреагував так:

Ответствовать Геезену на его вопрошание, что дук Мальбург желает княжество из русских: на что отписать к Геезену, и если вышереченный дук к тому склонен, то обещать ему из трех, какое похочет — Киевское, Владимирское или Сибирское, и притом склонять его, чтоб оный вспомогал у королевы о добром миру с шведом, обещать ему, ежели он то учинит, то с оного княжества по все годы жизни его непременно дано будет по 50 000 ефимков, тако ж камень-рубин, какого или нет, или зело мало такого величества в Європе, тако ж и орден св. Андрея прислан будет.

— Я процитував вам лише цих два тексти, Алексе. Окрім них там ціла переписка конфідентів зі своїм царем та деякі не вельми благовидні листи герцога Мальборо. Звісно, за умови, що Мальборо спокуситься на обіцяний рубін та князівську корону, цар Петро міг сподіватися і на те, що герцог, ставши князем нових земель, буде їх надалі захищати від шведа та від усякого іншого ворожого вторгнення.

Того ж часу від короля Карла до герцога прибув посланець, молодий русин. Він вільно володів мовами, мав гострий розум, тож переконливі слова цього юнака не залишили герцога байдужим. Хай там як, посланець Карла переконав мого предка зустрітися зі шведським королем особисто, повідомивши, що у самого Карла та у справжнього, законного володаря князівства Київського гетьмана Іоанна Мазепи є краща за царську пропозиція.

Гадаю, Алексе, якщо відійти від дипломатичних вивертів, все було достатньо банально: шведський король та гетьман Мазепа скинулися золотом і перекупили мого предка. Таким чином, і Карл, і русинський гетьман нейтралізували можливого супротивника у майбутній війні з московським царем.

Отак, замість титула князя Київського, який Джон Черчилль обрав серед запропонованих царем як найпривабливіший, він одержав інший, ближчий його серцю, — титул князя Священної Римської імперії. До того ж титул цей був не маріонетковим, як розумілося герцогу, бо навряд чи цар Петро насправді поступився б своєю владою якомусь чужинцю… На додаток до титулу австрійський імператор надав герцогу Мальборо ще й справжнє можноволодіння на території Баварії — князівство Мінделгейм, де герцог із дружиною у достатку щасливо прожили решту життя.

Я довго намагався дослідити, у який спосіб листування царевих конфідентів та власні компрометуючі листи потрапили назад до рук Мальборо. Власне, він мав своїх довіренихлюдей та шпигунів по всій Європі і напевне, гадав я, одному з них вдалося викрасти ті документи у царевих посланців — Матвєєва чи Гюйсена… Аж поки у записах герцога не натрапив на кілька скупих рядків про те, що компромат той йому повернув сам шведський король під час особистої зустрічі. А роздобув їх для Мальборо отой хвацький посланець гетьмана Мазепи. Ось така історія, Алексе, — проказав Черчилль, завершуючи свою довгу розповідь. — Мені залишається лише додати, що новину про надання Мальборо титулу князя Священної Римської імперії приніс герцогу той-таки молодий русин, який, волею долі, став для Джона Черчилля щасливим талісманом і добрим провісником. На перемовинах герцога з королем Карлом саме він представляв інтереси свого шляхетного русинського пана. Звали того юнака, як ви вже, напевне, здогадалися, Марко Вишневецький. І Мальборо згадує, що попри своє русинське походження мав він дивне прізвисько «Швед».

Схильний занотовувати навіть дрібниці, Мальборо залишив чимало добрих згадок про нього… Тож коли вам буде цікаво, запрошую вас погортати ті записи. За килішком бренді, звісно.

— Несподівано… — промовив Марко, — дуже несподівано… Я й не знав про такі подробиці, окрім тих, що мій предок Марко Вишневецький, прибувши до Стокгольма з таємним посланням гетьмана Мазепи, закохався там у юну шведку і зрештою, прийнявши протестантство, одружився з нею.

— Відчайдушний був хлопак! — гмикнув Черчилль. — А далі що ж? Як склалася його доля потім, вам відомо, Алексе?

— Уривками. Знаю, що він брав участь у Полтавській битві і мало не загинув у Батуринській різанині, яку вчинив князь Меншиков козакам за те, що повстали проти московського царя. Йому вдалося утекти з полону… Далі він служив своєму панові до самої його кончини… Десь із тих часів, після його втечі, береться легенда, начебто він був не простим чоловіком, а вовкулакою… Але нікому з його нащадків той вовкулачий дар, як бачите, не передався, — усміхнувся Марко.

— А що ж шведка? — поцікавився Черчилль. — У таких історіях кохання завжди має визначальну роль.

Марко розвів руками.

— Це мені достеменно невідомо. Але з огляду на те, що у моїй родині усі або чорняві, або біляві, як скандинави, а бабця моя таємно сповідувала протестантизм, хоч уся родина — католики, то, цілком можливо, у них все склалося… Із тією шведкою. Він зумів у якийсь спосіб повернутися в Україну, осісти на Поділлі і продовжити свій рід… Зрештою, прізвище Швед нам дісталося від Марка Вишневецького точно…

* * *

Через місяць після тієї розмови з Черчиллем Марко отримав печальну звістку з Варшави. Тиждень тому він попросив Селфріджа через його людей допомогти передати у Варшаві для Всеволода Змієнка пляшку доброго англійського бренді, скриньку кубинських сигар, коробку найкращого шоколаду та конверт із грошима — такий собі подарунок для іменинника та його родини. Батькові Полозу виповнювалося п’ятдесят два. Вдалося навіть перемовитися з ним кількома словами телефоном та привітати. А за два дні по тому Змієнка не стало…

Так, він був уже давно не юнак, так, настраждався за трьох дурних. Тримав у голові скільки усього: журбу за сім’єю, залишену в Україні, та смерть коханої дружини, з якою і не набувся на цім світі досхочу. Потім потерпав, коли через совєцький кордон дітей переправляли до нього у Польщу… Хвилювався за кожного свого агента, за кожного співробітника української резидентури, як за рідного — чи то за Марка, чи за кого іншого, кого сам випестував, навчав, із ким боровся за свободу рідної землі чи поневірявся на чужині… Хурував, коли загинув у Парижі Головний Отаман Симон Петлюра.

Важко переживав загибель Коновальця у Роттердамі, якому сам радив не наближати до себе того Валюха, бути обережним із ним, бо Павлусь від початку не викликав у Змієнка довіри… Але найбільше картався за Україну, яку вони усі разом не змогли втримати і залишили на поталу ворогу. Відчував на собі велику провину, яку нічим не міг у своїй свідомості загладити, хоч і віддавався боротьбі за українську справу цілком і повністю усі ці роки…

Тож можна було із легкістю сказати, що серце Змієнкове не витримало тієї журби, страждань і хвилювань… Лікар так і констатував: серцевий напад. Жорстокий, миттєвий, непередбачуваний… Мовляв, покійний, якщо це втішить його друзів та рідних, навіть не мучився. Міг відчути раптовий пекучий біль у грудях і впав замертво…

Але Марко у то не вірив. Після загибелі Коновальця та особливо після розповідей Кривицького про винищення агентами Луб’янки української резидентури у Стамбулі в 1930-х те, що Змієнко помер своєю смертю, видавалося йому неправдоподібним.

Поховали генерал-хорунжого Всеволода Змієнка ЗО жовтня на Варшавському православному цвинтарі. Там упокоїлася його звитяжна душа навіки.

Зі смертю Змієнка для Марка наче відійшла у небуття і частина його власного життя. Ціла епоха. Він так важко не переживав навіть смерть Петлюри, якого любив дуже. Смерть Змієнка відчував, наче смерть рідного батька. Тужив так, що навіть із Лізою розмовляв через силу.

Вона, стомлена його стражданням, нарешті проказала:

— Маркусю… Всеволода Змієнка уже не повернеш… Немає його. Він із Богом, з коханою дружиною… Йому добре там, у раю! Бо ж куди ще він міг би потрапити, як не в рай, віддавши усе, що мав, за свою країну? Давай підемо до храму… якщо хочеш… Пам’ятаєш? Як тоді у Варшаві? Всеволод був православним? У Лондоні є православні храми…

— Добре. Підемо. Тільки не в православний… Вони тут усі — московські. Й у них ще з 1920-х років кремлівські агенти правлять. Певно, уже й до полковників та генералів дослужилися під рясами.

— Тоді підемо до англіканської церкви. Куди захочеш, любий! Тільки не будь як смерть — мовчазний та блідий!

— Я усе думаю, Лізо… То мене одного Бог так береже? Усі, кого знав із побратимів — давно у сирій землі… Остапенко… понівечений до невпізнання, у Москві… Якщо живий іще… Ні чутки від нього, ні звістки…

— Ну, що ти кажеш таке! — кинулася вже й вона у сльози. — Батьки он живі-здорові, тітка, дядько Альбер… Багато ще твоїх, багато, Марку! Ти ж і сам знаєш! Не говори так, заради Бога!

Після того як відвідали з Лізою богослужіння в англіканській церкві, і справді відлягло на серці. А тут ще й із Кривицьким усе вдало повернулося: з Баварії його родину доправили до Лондона, Вальтер дав згоду на співпрацю з МІ-6. Навіть більше, згодом погодився і на співпрацю з американцями, що гарантувало йому та його родині безпечне та достойне життя у США. Тож усі свої обіцянки, дані Кривицькому у Мюнхені, Швед виконав.

1940 рік,

Вілтшир, Англія

Він ледь стримував себе, щоб не додати швидкості, — кортіло скоріше опинитися у вілтширському маєтку Сеймурів. Позаду на сидінні підстрибувала валіза та кілька щільно запакованих коробок зі швейцарськими гостинцями: із сиром і шоколадом для усіх, пледом мериносової шерсті для тітоньки Мег, новим фетровим капелюшком і замшевими чобітками для Елізабет, лялькою для Маргарити та залізницею для Дмитрика.

Він повертався зі Швейцарії, де пробув місяць. Герман — так звали того британського інженера, на ім’я якого Марко мав документи.

Їхав по мокрій, слизькій після дощу траві як по ковзанці. Дорога геть розмокла. Її підсипали там, де вибоїни сягали критичної глибини, але остаточно роздовбана військовою технікою, що тепер курсувала тут мало не щодня, вона перетворилася на суцільну баюру.

Ледь помітний слід від шин тягнувся по траві вздовж дороги, аж до самих воріт маєтку «Ластівка». Сюди крім Марка, Елізабет та дітей на легковому автомобілі ніхто більше не приїздив. Хіба що Флемінг іноді. А вози місцевих селян та військова техніка у болоті не стрягли.

У графстві Вілтшир, на відстані півторагодинної їзди від Лондона, потрощеного після авіанальотів люфтваффе, панували оманливі спокій і тиша. На мокрих смарагдових схилах, збившись у білі рухомі плями, як і раніше, паслися вівці, під схилами тулилися поодинокі будиночки. Наче за якусь сотню кілометрів і не бомблять, наче і війни немає…

Сюди, до вілтширського маєтку «Ластівка» ще до початку авіанальотів Марко перевіз Лізу з дітьми, суворо заборонивши за його відсутності виїжджати до Лондона.

Англія, як два роки тому і передбачав Вінстон Черчилль, обравши ганьбу, отримала і ганьбу, і війну. Власне, країна жила у передчутті війни ще з вересня 1939-го, відколи Гітлер вторгся до Польщі і, безумовно, британський уряд мусив почати готуватися до можливих авіанальотів. У містах проводилися заняття із громадянської оборони, дітей у школах навчали, як поводитися під час бомбардувань. Лондонське метро та надійні підвали облаштовували під бомбосховища.

Більшість містян вбачали за краще цілими родинами перебиратися до заміських маєтків та на ферми, облаштовувати там свій побут, запасатися продовольством та медикаментами.

Усе це нагадувало якусь химерну, нічим не виправдану метушню, бо ніхто не сподівався, що повітряні атаки люфтваффе будуть такими стрімкими і шаленими.

Під час перебування у Швейцарії Марко потерпав за своїх. Якби не Флемінг, то, мабуть, з’їхав би з глузду. Поки він був у Швейцарії, домашні пережили початок гітлерівського «Бліцу» — військово-повітряної операції, що мала за мету поставити Англію на коліна.

Житлові квартали бомбили з перших днів. Лізин музей евакуювали, всі співробітники до кращих часів роз’їхлися по заміських житлах, до рідних чи друзів, аби вберегтися від бомбардувань.

У маєтку тітоньки Мег, уродженої графині Сеймур, було відносно безпечно. Власне, більше їм і тікати не було куди. Про всяк випадок у домі є глибокий підвал із запасами їжі та води. Ліза, діти, тітонька Мег і кілька людей прислуги завжди встигнуть заховатися, якщо раптом почнеться авіаналіт. А ще звідти просто до озера веде старий, але абсолютно придатний для пересування підземний хід. У ньому можна було пересидіти найлютіше бомбардування, навіть коли б маєток стерли на порох.

Дмитрик народився тут, у «Ластівці». Таке ніжне, блакитнооке, біляве хлоп’ятко-ластів’ятко! Його синочок.

Марко пригадував: він тільки приїхав із міста — у Візи почалися перейми. Він одразу зателефонував до Лондона містеру Фаєнсу, з яким Шведи мали попередню домовленість. Той вирушив до Вілтшира своїм автомобілем без розуміння, що таке ґрунтова дорога, і Марко, передчуваючи недобре, погнав йому назустріч. Автомобіль лікаря Фаєнса, як він і передбачав, загруз просто посеред болота, де і простояв одиноко цілу добу, поки Ліза не народила…

Подумати тільки! У них із Візою двоє діток! Дасть Бог, вони переживуть цю війну, якою б похмурою не була реальність. Хоч насправді він усвідомлював: усе тільки починається… Світ ще не розуміє, з чим йому доведеться стикнутися і чому доведеться протистояти. Що буде далі з Великою Британією, як зміниться її доля…

Але наразі головне — Ліза і діти зараз у безпеці. А тепер — і його батьки, дякувати Богу і дядьку Альберу, теж мають надійний прихисток у Швейцарії.

А тим часом уже після перших німецьких авіабомбардувань Лондон перетворився на страхітливе видовище. П’ятнадцять ночей підряд із настанням темряви принишклу столицю Англії накривало дике ревіння сирени — попередження про початок нової повітряної атаки. Далі усе тонуло у скаженому гудінні двигунів. Чорними тінями ворожі літаки наближалися до міста.

Доки, промисловий Іст-Енд, житлові квартали центрального Лондона — усе палахкотіло вогнем. У відповідь на повітряні атаки ворога із землі вогняними залпами відповідали гармати британської ППО. У такі миті, красномовно переповідав Флемінг, здавалося: ще трохи — і небо впаде на землю…

Вони бомбили Лондон цілеспрямовано і ретельно, «прасували» англійську столицю день за днем, перетворюючи на руїни цілі квартали.

Загони громадянської оборони не мали спочинку, витягуючи з-під завалів ще живих, поранених і загиблих. За словами Флемінга, авіабомби залишали після себе такі здоровенні й глибокі вирви, що міський автобус, потрапивши в одну з них, виглядав просто сірниковою коробкою…

Власне, завтра Марко і сам усе побачить. Ось тільки поверне додому, побуде з Лізою і дітьми, а вранці до Лондона. Чи того, що від нього зосталося.

Корнуелл зачекався.

Марко згадав, як перед від’їздом всім у маєтку наказував: увечері ніякого світла! Вікна жилих кімнат і приміщень спішно затулили важкою світлонепроникною тканиною. У підвалі облаштували сховок. Знайдеться місце, навіть якщо хтось випадково забреде і шукатиме притулку.

Проте тітонька Мег із Лізою не обмежилися власного безпекою. Двічі на тиждень вони відправляли з машиною місії Червоного Хреста здоровенний кошик із молоком, маслом, медом, сиром, свіжевипеченим хлібом та вареною картоплею у госпіталь для тих, хто залишився без даху над головою і їжі. То, звісно, була крапля у морі, але й вона ставала для когось порятунком.

Ворота до маєтку були прочинені. В’їхав по скрипучому гравію у порожній двір, розвернувся. Зазвичай у таку мить його зустрічав хтось із прислуги тітоньки Мег. А зараз нікого… Усі домочадці, мабуть, пораються на городі і в саду. Тепер господарство тітоньки Мег стало засобом виживання для них усіх…

Вперше зітхнув із полегшенням. Він нарешті вдома! Прочинилися двері. На порозі з’явилося жваве хлоп’я. А услід за ним, спираючись на паличку, вийшла і сама тітонька Мег. Пригладила рукою біляві кучерики Дмитрика.

— Ну, біжи, біжи… — проказала тихенько.

Дмитрик, стрибнувши зі сходинок, помчав до Марка щодуху, з розбігу просто у розгорнуті обійми.

— Татусю! Татусю!

Марко підхопив його, підкинув угору. Пригорнув до грудей.

— Хто це, хто це прибіг до мене? — запитав, лоскочучи його. — Хто цей парубок?

— Це я, палубок Дмитлик… — відповів хлопчик українською, заливаючись сміхом.

— Не забув? Пам’ятаєш? — Марко поцілував малого у маківку. Біляве волоссячко пахло солодко, молоком. — А мамуся ж де? Маргарита? Чого не виходять, не зустрічають? — поцікавився Марко уже англійською.

Хлопчик знизав плечиками.

— Немає мами… І Малгусі теж…

— Як то немає? А де ж вони? — усміхнувся малому Марко. — Ану, ходи, запитаємо тітоньку Мег, да наші мамуся і Маргуся? Пішли, пішли, Дмитрику! Подарунки зараз будуть!

Тітонька Мег з порогу здивовано оглядала Маркове авто.

— З приїздом, — проказала вона тихо. — Слава Богу, ви живі-здорові. — Чоломкнула його у щоку і знову стривожено поглянула на автівку.

— І вам, тітонько Мег, дай Бог здоров’я, — відповів він. — А Ліза з Маргаритою де? Чому не зустрічають?

— Як то де? — тітонька Мег підвела погляд на Марка. — Я гадала, вони з вами приїхали…

Марко оглянувся на авто так, наче Ліза з донькою і справді могли зараз з’явитися біля автівки.

— Ні… — похитав Швед головою, — ні Лізи, ні Марго зі мною немає… А чому вони мають бути зі мною?

На обличчі тітоньки Мег з’явився тривожний вираз.

— Марку, Ліза мала повернутися з вами… — тривожно проказала та. — Вона ще вчора поїхала з Марго до Лондона…

Швед застиг на місці. Подивився на Дмитрика, потім на тітоньку Мег.

— Тобто — до Лондона? Навіщо? Ліза не знала, коли я маю повернутися. І я, власне, не з Лондона зараз приїхав… Тітонько, це такий жарт?

— Та ні… — похитала вона головою, — зачекайте, зачекайте, Марку… Дивіться… — голос старої затремтів, як і рука, якою вона стискала паличку. — Вчора до нас мала заїхати автівка Червоного Хреста. Ми ж двічі на тиждень передаємо нею, що можемо зібрати, у місто. Автівка не приїхала чомусь… Може, щось сталося… мені не відомо. Але Елізабет вже зібрала повний кошик харчів, якісь теплі речі і вирішила завезти то до Лондона сама.

Марко зблід. На щоках заходили жовна.

— Тобто… вона ще вчора поїхала до Лондона? З Марго?

— Так… Якоюсь попуткою, військовою автівкою. Марго взяла із собою, — тітонька Мег важко зітхнула. — Я намагалася її відмовити, та вона мене не послухала… Сказала, заночують з Маргусею у міському домі, а повернуться разом із вами…

Марко відчув, як земля йде йому з-під ніг.

— Господи… У якому домі? Та Лондон бомблять щоночі, від кварталів самі руїни. Флемінг казав, наш дім майже зруйновано.

Тітонька Мег важко ковтнула повітря.

— Я… я не знаю… Кажу вам, я намагалася відмовити її, та Ліза запевнила, що усе буде добре, що повернуться разом із вами… Зачекайте, — жінка на мить притиснула палець до вуст, — дзвонив отой ваш друг… Флемінг. Начебто він і сказав Лізі, що ви, Марку, повертаєтеся. Мабуть, вона хотіла зробити вам сюрприз… Зустріти у Лондоні… Господи! Господи! — тітонька Мег затулила обличчя долонею і розридалася.

Марко підняв Дмитрика на руки.

— Сюрприз… — видихнув він гнівно, прямуючи до телефонного апарата. — Сюрприз їй вдався! Тітонько Мег, телефонний апарат хоч працює? Зв’язок із Лондоном є?

Жінка витерла сльози на щоках, підійшла ближче до Марка.

— Я ж і не телефоную нікому… не знаю… Але вчора ваш друг, Марку, отой журналіст Флемінг телефонував до Елізабет із Лондона… То, може, зв’язок працює…

Марко підняв слухавку, набрав телефоністку, назвав номер, попросив з’єднати. На тому кінці дроту почулося клацання, шурхіт… Нарешті жвавий чоловічий голос проказав:

— Флемінг біля апарату.

— Яне, це я… — Марко на мить затамував подих. Притулися чолом до голівки Дмитрика, якого все ще тримав на руках, глибоко вдихнув. — Яне, ви бачилися з Елізабет учора? Вона поїхала до Лондона з Маргаритою разом. І від учора — ні слуху, ні духу.

У слухавці якусь мить панувала тиша.

— Так. Тобто — ні. Ми не бачилися, Алексе, — проказав Флемінг. — Тобто… ми розмовляли телефоном. Власне, я подзвонив Лізі вчора, запитати, чи ви ще не повернулися. Говорили про ймовірність вашого повернення на днях. Але я її не бачив, — Флемінг прокашлявся і знервовано додав: — А якого дідька Ліза з дитиною подалася до Лондона?

— Тітка Мег каже, повезла харчі для госпіталя, — відповів Швед. — Вони двічі на тиждень передають туди продукти. Вчора машина Червоного Хреста не приїхала й Елізабет подалася до Лондона якоюсь військовою автівкою. Як я зрозумів зі слів тітоньки Мег, ви, Флемінгу, запевнили її, що я маю бути сьогодні у Лондоні і Ліза вирішила, що ми там зустрінемось і повернемося разом.

У слухавці знову запала мовчанка.

— Я… я такого не міг їй сказати, — відповів Флемінг, — Алексе, я… я всього лиш висловив припущення…

— Яне… — Марко ковтнув повітря, наче у горлі йому став колючий клубок. — Яне… Я от думаю… Можливо, вона з Маргаритою заночувала у місії Червоного Хреста? Чи у госпіталі? Можливо, вона там заночувала? Може, вона і досі там?

— Алексе…

— Зачекайте. Я просто зараз поїду до Лондона. Елізабет із Маргаритою треба знайти.

— Алексе, — спробував знову вставити слово Флемінг.

— Чуєте, Яне, зробіть мені послугу, поїдьте туди, до Червоного Хреста. Знайдіть Лізу, дочекайтеся мене… Я зараз виїжджаю.

— Алексе, — втретє проказав Флемінг, — зачекайте, я… я не хочу думати про те, що могло статися найгірше… Але цієї ночі місію Червоного Хреста…

— ЩО? — Марко закричав у слухавку. — Що? Кажіть, ну?

— Марку, там самі руїни… Резиденції більше немає… Якщо Елізабет із Маргаритою залишилися там ночувати…

Швед заплющив очі. До болю натиснув пальцями на повіки.

— Татусю… Поїдемо по маму і Малгалиту?

Тепла Дмитрикова долонька торкнулася його щоки.

— Яне, — нарешті проказав Марко, — ви можете туди під’їхати просто зараз і спробувати щось дізнатися про Лізу?

— Так… звичайно… можу, — відповів Флемінг якимось потойбічним голосом. — Власне, — додав він, — я нещодавно звідти. Але, звісно, поїду ще раз…. Я не знав, що Ліза з донькою були там. Якби я знав… Я б запитав у констеблів. Чому вона не сказала мені, що вирушає до Лондона? Хіба я б не допоміг їй?

— Яне, просто поїдьте і спробуйте дізнатися щось про місцеперебування Лізи і Маргарити, — повторив Марко. — У констеблів, у кого завгодно! Вона не могла загинути… Вона не могла!

— Так, звичайно, не могла… — луною повторив Флемінг. — Вона не могла. Будемо сподіватися на краще!

— Я доберуся десь за годину, — проказав Швед, — можливо, трохи більше… Зустрінемося… давайте біля контори. За півтори години, Яне. Я виїжджаю негайно!

Флемінг щось проказав у відповідь, але Марко уже його не слухав.

— Синочку… Ти маєш ще трошки побути з бабусею Мег. Татко скоро повернеться, тільки от привезу з Лондона маму і сестричку!

Дмитрик обхопив його руками.

— А мозна мені з тобою?

— Ні, ні… ти залишишся з бабусею Мег. Я скоро повернуся. Зараз, тільки занесу подарунки… Ти і не помітиш, як ми усі швиденько повернемося додому!

— Добле… — усміхнувся Дмитрик. Відпустив його шию, ковзнув на підлогу.

— Тітонько Мег… Мушу їхати…

Жінка, геть бліда, тремтячими руками торкнулася його плеча.

— Їдьте, Марку… ми з Дмитриком будемо молитися. З Лізою і Марго нічого ж не трапилося, правда?

Марко похитав головою… відступив назад.

— Не знаю, тітонько Мег. Мушу їхати. Молімося. Бог добрий… Не дасть, щоб трапилося найгірше…

* * *

Усе було наче в тумані… Тіла, брудні від крові і кіптяви під полотняними простирадлами. Запах формаліну трохи перебивав сморід.

Флемінг стояв, наче заніміла статуя. Він уже не прикривав обличчя носовою хустинкою. Просто стояв і споглядав, як Марко пройшовши уперед, поміж рядами тіл, відгортає краї полотна.

— Їх тут немає! Їх тут немає! — повторював тим часом Швед, щоразу накриваючи полотном незнайомі йому понівечені тіла із застиглими на обличчях виразами болю і страху. — Дяка Богу, їх тут немає! Яне… їх тут немає!!!

Він не бачив зблідлого Флемінга, не бачив, як той стулив очі, не в силах споглядати це видовище. Він приїхав сюди раніше…

Марко підійшов ближче. Залишалося ще кілька тіл. Їх привезли першими, тож і лежали вони від стіни, у самому кінці…

— Алексе… — проказав Флемінг.

— Яне… Дяка Богу! Лізи і Маргарити тут немає! — видихнув Швед. — Ходімо звідси…

— Алексе…

Марків погляд тим часом впав на два останні… Він уже міг розрізнити під простирадлом обриси стрункого, тендітного тіла… Мабуть, жіночого. Так і є… Ось же тонка, дивовижно прекрасна і мертвенно-нерухома жіноча рука звисає з-під простирадла… Рука молодої жінки.

Він важко ковтнув повітря і воно розпеченою лавою покотилося просто в легені… Господи… На руці була обручка. Моторошно знайома срібна обручка із яскраво-синім сапфіром… Обручка Елізабет!

Марко одним швидким рухом шарпнув простирадло з тіла. А потім закричав, заревів, немов поранений звір, в якого загнали нагостреного баскського списа.

Перед ним лежала бліда, з навіки заплющеними очима… Елізабет! Його Ліза!

— А-а-а-а-а! — він кричав, не вірячи тому, що бачить.

Схопив холодну руку… МЕРТВА! Ліза мертва!

Немов навіжений, він кинувся до тіла поруч. Невеличкого… немов дитини.

Марко відчув, що від страшного здогаду йому мутиться розум.

Із силою відкинув простирадло…. І знову збожеволілий закричав, від гострого болю в грудях, у мозку, у всьому тілі…

То була Маргарита. Його донька.

Відчув, як у грудях спирає легені, як повітря не вистачає, він просто не здатний вдихнути… Клятий запах формаліну розпікав легені, наче вогонь у печі.

— Боже… Боже… Як же це? Чому? Боже! Бо-ож-же, ні-і!!!

* * *

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом:

час народжуватись і час помирати, час садити і час виривати посаджене,

час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати,

час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати,

час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів,

час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати,

час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити,

час кохати і час ненавидіти,

час війні і час миру…

Слова пастора звучали десь далеко…

Флемінг, Річард Сеймур, Селфрідж і Корнуелл… їхні скорботні обличчя і постаті у чорних костюмах химерно виділялися на тлі смарагдової зелені, що буяла навкруги маєтку «Ластівка». Поруч, однією рукою спираючись на руку Флемінга, плакала тітонька Мег.

Марко не бачив її обличчя, схованого під густою чорною вуаллю, тільки чув той здавлений плач.

Він міцно тримав на руках Дмитрика, пригортав його до себе, бо Дмитрик був останнім, за що трималася його свідомість.

І повернеться прах у землю, бо він звідти взятий був,

а дух повернеться до Бога, що дав його людині…

Марко стулив повіки, аби не бачити, як дві труни — Елізабет і Маргарити — заносять до родинного склепу Сеймурів.

Скільки разів він бував у маєтку «Ластівка», скільки разів він прогулювався з Лізою і Марго у садку… та жодного разу не звертав уваги на кам’яну каплицю і склеп позаду неї. Каплицю завжди прибирали робітники з прислуги маєтку. Тітонька Мег запалювала свічки і щосуботи ходила туди помолитися.

Якось Елізабет сказала йому:

— Бачиш… Отут похована моя мама і її сестра… А ще — чоловік тітоньки Меган і ще кілька осіб з роду Сеймурів. Отут і я колись спочину. Поховаєш мене у нашому родинному склепі, Марку! — усміхнулася вона.

Він тоді якось не надав тим словам значення більшого, ніж належало. Він подивився на Лізу, як на дивачку, похитав головою.

— У тебе є інші теми для розмов, люба? — запитав у Лізи.

Він звик бачити смерть близько, він часто сам загравав із нею, він знав, що смерть буває на війні, що можна загинути під час виконання місії, але не уявляв, що вона може прийти у його дім в такій потворній подобі. Він не думав, що слова Лізи стануть похмурим пророцтвом і збудуться так скоро…

— Дивись, дивись, татусю! — вигукнув Дмитрик.

Марко через силу підвів погляд туди, куди вказував пальчик малого.

— Дивись, пташка!

На вершечку склепу, на самому шпилі і справді сиділа пташка.

Ластівка! Вона уважно спостерігала за усім, що відбувалося внизу, навіть не ворухнулася, аж поки труну Елізабет і Марго не занесли до склепу. Далі крутнула головою, знялася і полетіла, за мить розчинившись на тлі зелені саду…

— Прощай, Лізо… — прошепотів Марко. — Прощай, моя ластівочко! Спіть спокійно із Маргаритою…

Пізно увечері він довго лежав, вдивляючись у стелю.

Усе — простирадло, подушка, саме повітря в кімнаті було просякнуте присутністю Елізабет. Її флердоранжевими парфумами, її посмішкою, її голосом…

Здавалось, зараз він поверне голову, підведе погляд і побачить, як вона розчісує волосся за туалетним столиком, її відображення у зеркалі усміхається йому…

— Спи, Маркусю! Спи…

Незчувся, як задрімав, хоч у грудях пекло від невивільненого болю.

Десь серед ночі усвідомив… щось ворушиться на ліжку поряд. Відчув тепло, що горнеться до нього. Схопився, продираючись свідомістю крізь розуміння того, що то не може бути Елізабет. Що то…

— Дмитрику! Дитино моя люба! Синочку… Як ти тут опинився?

У світлі нічної лампи він побачив малого, що, видершись до нього на ліжко, вклався поруч, сонно усміхаючись.

— Пробачте, сер… — почулося з дверей. — Він плакав, що хоче до вас… Так плакав, — проказала Дмитрикова нянька. — Якщо бажаєте, я заберу Дмитрика знову до його кімнати…

— Ні-ні. Усе добре. Нехай спить біля мене, — відповів Марко. — Можете йти, відпочиньте…

Як тільки ліг, Дмитрик притулився до нього.

— А мама і Малгалита стали пташками?

— Так, — відповів Марко, — пташками. І полетіли до Бога, Дмитрику.

— А як зе ми без мами і Малгалити?.. — сумно запитав він.

Марко зітхнув, вкрив малого ковдрою, поцілував у чоло.

— Мусимо якось, Дмитрику… Спи, маленький! Спи!

* * *

Вранці зателефонував Флемінг. Сказав, що за годину буде у маєтку, бо є важлива розмова. Сказав, що Маркові треба терміново до Лондона, але він сам приїде і відвезе його… що йому у такому стані не можна за кермо.

— Зі мною все добре, Яне, — похмуро відповів Швед. — Я маю побути ще кілька днів удома, але якщо потрібно — я приїду.

— Ні… я сам приїду. І відвезу вас до Лондона, — безапеляційно заявив Флемінг.

— Навіть не знаю, як то буде… Дмитрик від ранку не злазить мені з рук. Ходить хвостиком за мною скрізь, навіть до ванної кімнати, — відповів Марко. — Дивно так… Усе ніби в тумані, Яне… Я ходив до склепу пересвідчитись, що похорони Маргарити і Елізабет мені не привиділися… Що то усе правда…

— Правда, Алексе, — зітхнув Флемінг, — дуже гірка й болюча правда. Того не мало статися. Елізабет і твоя донька мали жити… Але ти не маєш права загрузати у тому болеві. Тим більше, що… — він замовк на мить, немов збирався з думками.

— Тим більше, що?.. — перепитав Марко.

— Алексе… То не я телефонував Елізабет у той день… — проказав Флемінг. — Вірніше, я, але потім був ще один дзвінок… І то вже був не я. І автівка… Ота військова автівка, якою вона дісталася до Лондона… Ти був у скорботі вчора, тобі було не до того… А я тим часом поговорив із прислугою. Ваш садівник запам’ятав номер автівки. Він допомагав Лізі, подавав кошик із продуктами. Словом, до госпіталя Елізабет із Марго не приїжджали… їх там просто не було. І кошик ніхто від Лізи не передавав. У госпіталі знають Лізу, але того дня ні її, ні кошик із маєтку «Ластівка»… Так само і до резиденції Червоного Хреста їх ніхто не привозив…

— Яне… Ліза і Марго загинули під час авіанальоту… — безсило промовив Марко.

— Слухайте, я скажу коротко: авіаналіт розпочався пізно увечері, — сухо промовив Флемінг. — Вони завжди так починають — як добре смеркне… Ліза виїхала з маєтку десь опівдні…

— А до Лондона навіть вантажівкою десь до двох годин їзди, — проказав Марко.

— Розумієте, Алексе? — вигукнув Флемінг. — Ви ж не думаєте, що Ліза з донькою та ще й із отакенним кошиком харчів до вечора блукала серед розбомблених лондонських кварталів?

— Звісно, не думаю.

— Хочу сказати, — промовив Ян, — що ні того кошика, ні автівки немає і сліду… Я не хотів турбувати раніше, аніж дізнаюся щось суттєве… тож зранку обдзвонив усі військові частини поблизу. Ніде немає вантажівки з такими номерами, Алексе! Просто немає… Та й Ліза з Маргаритою… Нам сказали, їх витягнули з-під завалів… А на них — ні подряпинки!

Марко важко ковтнув повітря.

— Де їх знайшли? Ти не запам’ятав?

— Паталогоанатом говорив, що у нього записано — у Камдені, десь на Еббі-роуд… чекай… південно-східна частина вулиці…

— На Еббі-роуд? — механічно повторив Марко. — Південно-східна частина вулиці…

— Так, на Еббі-роуд. Звідти не так далеко до вашого будинку, — проказав Флемінг. — Можливо, Елізабет хотіла побачити, що сталося з домом.

— Еббі-роуд, — повторив Марко знову, — південно-східна частина вулиці… Яне, у південно-східній частині Еббі-роуд знаходиться фотомайстерня Едіт Тюдор-Харт!

1710 рік.

Стокгольм, Шведське королівство

Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.

Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надміру важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.

Марко Вишневецький зістрибнув з коня. Що ближче до жаданого місця, то тривожніше билося серце, заступаючи тим схвильованим стукотом голод і втому…

Дерев’яна розмальована дошка з написом «Золоторогий олень» скрипнула і гойднулася на поіржавілих кільцях над головою, як і щоразу, коли він повертався сюди, до Стокгольма. Сніг із неї полетів просто за комір, та Вишневецький наче й не помітив того… Якусь мить він стояв перед дверима таверни, немов боявся відчинити їх і ступити на поріг.

Двері відчинилися несподівано, з того боку, миттєво вивільнивши на вулицю суміш ароматів запеченого м’яса, гарячого вина та чоловічих голосів…

Білявий хлопчина років семи, одягнутий у ладний кожушок і теплі шкіряні черевики, з’явився на порозі. У руках він тримав мітлу, якою, мабуть, збирався поновити доріжку до таверни, щоб під людськими ногами вона не перетворювалася на ковзанку. Хлопчина зачудовано подивився на подорожнього у лисячій шапці, далі на його коня і знову на подорожнього… Навіть замурзай це личко у болоті — Марко упізнав би на ньому Євині блакитні очі і примхливі вуста.

— Дмитрику… — мовив Марко шведською тихо, щоб не злякати малого, повторив знову: — Дмитрику… впізнаєш мене? Це я… я, твій батько!

На якусь мить хлопчина застиг, немов обдумував почуте, та потім покинув мітлу, крутнувся і прожогом кинувся до таверни.

— Мамо! Мамо! Мамо…. — почулося з-за прочинених дверей. — Мамо! Ходіть сюди! Там батько! Там батько приїхав!

Кілька миттєвостей, поки Марко стояв, не сміючи й кроку ступити далі, видалися йому вічністю…

Вона була такою ж прекрасною, як і завжди. Сяяла тим же, подібним до північної зорі, світлом. Її біляве волосся, як і раніше, вибивалося з-під мереживного чепчика дрібними кучериками. Стан, затягнутий у тугий корсет, тепла хустина, перехрещена на грудях, щоб приховати усю ту розкішну жіночу принаду під нею від стороннього ока.

То була його Єва!

Вона наблизилася, якусь мить вдивлялася у його обличчя, немов побачила перед собою привида. Несміливо провела рукою по його колючій, неголеній щоці і вустах.

— Це ти, Марку! — прошепотіла здавленим голосом. — Я знала… Я знала, що ти живий. А мені казали більше не чекати на тебе… казали, що тебе вже на світі немає…

— Так, я живий, Єво! — прошепотів він їй у відповідь. — Це справді я…

— Наш король програв московському цареві війну, — мовила вона знову, і сльози покотилися з її очей. — Казали, там була бійня… поле, червоне від крові… Казали, усіх козаків вирізали. А кого взяли у полон, то закатували страшними тортурами. Та я вірила, що ти живий!

— Так, Єво… Я живий! — знову повторив Марко, пригортаючи її до себе.

— Це справді ти… — вона занурилася в його обійми, намацуючи, наче у пітьмі, губами його губи. — Господи, Марку, це ти! Невже все нарешті скінчилося, любий? Невже все скінчилося?

— Ні, Єво… Не скінчилося… — проказав він із жалем у голосі. — На жаль, ні, кохана… На жаль… усе тільки починається…

Далі буде…

13.04.2020

Кам'янець-Подільський — Меммінген — Мюнхен — Фюссен — Стамбул — Київ — Кам'янець-Подільський

Оглавление

Марко Швед: шпигун, якого варто було придумати

Полювання на чорного дика

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *