Полювання на чорного дика [Лора Підгірна] (fb2) читать постранично, страница - 3

державотворчі процеси вкрай складно уявити і неможливо здійснити без історичних полотен й історичної ідеології. Зокрема, ідеології перемоги, вагу якої важко переоцінити на всіх етапах процесу творення нації і становлення держави.

Іншими словами, якби письменниця Лора Підгірна не придумала Марка Шведа, його б терміново треба було придумати комусь іншому, щоб у такий спосіб розповідати нам саме нашу історію. Бо якщо ми не будемо знати імена своїх шпигунів, держава-сусідка безсоромно й пафосно нав’яже нам гордість за шпигунів своїх, як робила це не раз і не двічі.

«Полювання на чорного дика» Лори Підгірної, як, власне, і вся «Шведіана», — хороше, відпочинкове чтиво для тих, хто цікавиться історією, цінує тонкий присмак теорії змов, не цурається гіпербол, вірить у збіги обставин, дива і в Україну.

Приємного читання!

Аліна Акуленко, журналістка, перекладачка

Полювання на чорного дика

1696 рік.

Стокгольм, Шведське королівство

Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.

Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надмірно важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.

Мріялося тільки про одне: впасти — бодай на оберемок сіна — і виспатись. Доби зо три. Так, аби ніхто його не рухав.

Ну, хіба для обіду. З’їв би цілого вола! І знову — спати. Та часу для відпочинку не мав. Справа сама не зробиться.

Холодний, пронизливий вітер трохи збадьорив його. Дістався таки Шведського королівства. Стокгольме, місто Карла XII, ось ти який!

За п’ять років на службі у ясновельможного гетьмана Маркові Вишневецькому не раз доводилося бувати по усіх форпостах землі української — від Карпатських гір до Чорного моря.

Бачив незворушні твердині Закарпаття, усі замки Поділля та Галичини, фортеці Криму. Бував у них, блукав їх безкінечними, звивистими підземними ходами, вслухався у ледь чутний подих і шепіт загублених душ, що навіки оселялися під похмурими склепіннями, оглядав холодні каземати і льохи, стрімкі вежі та вузькі бійниці…

Усе Маркові було цікаво. Усе викликало подив і захоплення.

Бував Марко у складі почту Мазепи й у Московії, коли того московський цар Петро запросив для особистої зустрічі. Хотілось побачити московитські укріплення та замки, бо уявляв їх собі надзвичайними. Не довелось.

Натомість побачили царя… Худий, довгов’язий, ні тіні шляхетності, ні натяку на м’язи. Пулькаті очі на круглому бабському обличчі, тонка ниточка вусиків над верхньою губою та такі ж тонкі, худі ноги, що підтримували вельми незграбне тіло. Вузькі плеченята Петра раз по раз сіпалися — чи то від хвилювання, чи то від якої хвороби.

Петро скидався більше на хлопчину-переростка, ніж на царя. Та погляд очей пулькатих був не по-хлопчачому різким, як лезо. Губи кумедно стискалися від погано стримуваного гніву.

Мабуть, Петрові здавалося, що саме так і означає виглядати по-царськи.

Та ясновельможний виду не подав. Підійшов, як і належить, привітався з государем Московії, навіть уклонився — однак із таким гідним виразом обличчя, що ні у кого не залишилося сумніву: перед Петром він — і сам володар.

Та й увесь Мазепин почет, що вирізнявся молодістю, високим зростом, доброю військовою виправою та ладною тілобудовою, прибув перед очі Петра: усі як один у дорогих парчевих кунтушах, оторочених соболиними хутрами; вправлених у нові сап’яни вузьких, за останньою Європейською модою шоссах, що підкреслювали стрункість дужих козацьких ніг; прибрані, напахчені, з кривими турецькими шаблюками у золочених піхвах, приторочених до широких шкіряних перев’язей. Стрункі юначі стани охоплювали не звичайні пояси, а дорогі персидські шалі, обмотані разів зо три навколо каптанів та сорочок з найтоншого білого полотна, гаптованих золотими і срібними шнурами.

— Мовчати, що б не сталося! Думки тримати при собі і не зубоскалити! — суворо наказав гетьман, коли входили до царя у покої. — Знаю я вас, чортяки!

Як ступили — аж луна пішла від їхніх кроків. Виграючи павичевими пір’їнами на соболиних шапках, стали й вклонилися цареві.

А той сидів, витріщившись, бо уперше бачив стільки малоросів, та таких славних. Уявляв їх собі дурниками, задрипанцями, низькорослими та опецькуватими. А тут… ніби сонце надвечір знову зійшло у низьких та похмурих царевих покоях!

Ясновельможний гетьман Іван Мазепа і сам попри поважний вік був усе ще струнким та дужим, вражав розкішним каптаном та золотим перснем на вказівному пальці. Шляхетними манерами та елеганцією, набутими замолоду по Європейських дворах. Розумною розмовою та, власне, знанням мов — бо з усіма іноземними послами спілкувався по-’їхньому, без тлумачів, а з деякими посланцями був знайомий особисто.

— Дивись, дивись, Марку, у царя Петра від одного тільки погляду на пана гетьмана писок склався в --">