Ідеаль, або На поміч, пардон [Фредерік Бегбедер] (fb2) читать постранично

Фредерик Беґбедер Ідеаль, або На поміч, пардон

Хлої Беґбедер

У мене тільки одна мета: здобути волю. Задля неї я жертвую всім. Але частенько я думаю про те, що принесе мені свобода… Що я робитиму сам у незнайомій юрмі?

Достоєвський, лист до брата,

16 серпня 1839 року

Частина перша Зима (Zima)

Я всякчас кажу, що дверей нема і що все ж таки треба стукати в ці неіснуючі двері.

Лев Шестов,

розвиваючи думку Габрієля Марселя

1

Коли мені виповнилося сорок років, я остаточно зсунувся з глузду. Доти я намагався вдавати нормального. Проте справжній безум настає тоді, коли вже припиняєш грати комедію на людях. Це трапилося після мого другого розлучення. В мене лишилося трохи грошенят, і я вирішив покинути рідні краї. Кохав я, то покохаю і ще, проте сподівався, що обійдуся без кохання, цього «кумедного почуття, що супроводжується непристойними порухами тіла», як сказав про нього Теофіл Готьє. Крім того, я перестав уживати тяжкі наркотики, то чому кохання має бути винятком? Уперше від мого народження жив я сам, тож вирішив цим скористатися. Певне, тоді я скидався на мою безхребетну епоху. Авжеж, я визнавав, що нудно-таки жити без хребта. Хтозна, як викручувалися інші безхребетні. Я виростав у неповній родині, а потім і свою родину знищив. Не було в мене ні батьківщини, ні коріння, ні якихось інших прив’язаностей, крім хіба що забутого дитинства, чиї світлини видавалися страшенно облудними, та ще переносного комп’ютера з вай-фаєм, що надавав мені ілюзію зв’язку з рештою всесвіту. Я взяв забуття за вершину свободи; це досить поширена недуга нашої доби, гадаю, ми ще повернемося до неї. Я мандрував без багажу і винаймав мебльовані кімнати. Гадаєте, це недобре — мешкати в оселях, які сам не вмеблював? Я не згоден. Найгірше гаяти час у крамницях, не знаючи, який стілець придбати. Авта мене теж не цікавлять. Люди, що наввипередки хизуються своїми лайбами, викликають у мене жалість; просто жах, стільки часу марнують вони на перелік автомобільних марок. Я читав дешеві книжки, підкреслюючи деякі місця кульковою ручкою, а потім і те, і те викидав у смітницю (і книжку, і ручку). Зберігати все намагався я лише в пам’яті; мені здавалося, наче мене обтяжують речі, та думки були не менш для мене обтяжливі, причому вони посідали ще більше місця в моїй голові. У бляшаному меблевому складі в паризькому передмісті вкривалися курявою мої давні телевізори в картонних коробках. У мене була чималенька бібліотека, розпорошена по різних конторах передмістя Одеон, де я колись недовго працював на ниві видання сучасної літератури. Я викреслював у щоденнику кожен день, що минув, наче ото в’язень, який ставить карби на стіні своєї камери. Французьких часописів я не читав, тож усі новини сягали мене з запізненням на тиждень. «Ох, та невже? Едді Берклі віддав Богу душу?» Я тижнями не вилазив з хати, спілкуючись із білим світом через аптекарські сторінки в мережі або через спанкінгові сайти. 2005 року я й крихти в рот не брав. Мені здавалося, наче я позбувся минулого, як ото жінку кидають — боягузливо, навіть не глянувши у вічі. Я уявляв себе громадянином світу. Європа мені здавалася старим монументом, який можна оглядати без гіда, керуючись тільки наказами панії з чорної скриньки джі-пі-ес-навігатора: «За п’ятсот метрів приготуйтеся звернути праворуч». Я писав поштові листівки й не відсилав їх. Вони накопичувалися в коробці з-під черевиків разом з тими, що повернулися мені зі штемпелем: «Адресат за вказаною адресою вибув». Я намагався не хнюпити носа, але як хочеш, то воно ніколи не щастить. Хтозна, чому я розповідаю вам про це. Як по правді, я хочу розповісти, як мені стало зрозуміло, чому смуток необхідний.

2

Те, що я роблю, важко назвати професією: шукач талантів, ох і тріскуча фраза! Мені заплатили, щоб я знайшов найвродливішу дівчину на світі, й у Росії в мене виникли труднощі з вибором. Часом у мене було таке враження, наче я паразит якийсь, перемитник або сутенер — такий собі стерв’ятник, що жере тільки свіже м’ясиво, капітан Ахав, що його білий кит зветься Мар’яна, Люба чи Варвара. Моя фахова будучина залежала від кількох вимірів: обсягу грудей, вигину дупці або від лукавого профілю. З примхливого носика, чуттєвих вуст і опуклого чола я навчився впізнавати лялечку, що дрімає у шовковистому коконі. Я суворо стежив за співвідношенням довжини шиї і відстані поміж очима, вивчав прегарну суперечність тугих юних груденят із цнотливістю міжключичної западинки. Краса — це математичне рівняння: наприклад, відстань поміж основою носа і підборіддям має дорівнювати проміжку поміж верхом чола і віями. Існують