Ідеаль, або На поміч, пардон [Фредерік Бегбедер] (fb2) читать постранично, страница - 3

по-російському).

Дівчата теж змагаються одна з одною, наче мандрьохи на вулиці.

— Мої цицьки більші, ніж твої!

— Зате мої справжні!

Тіла важать, наче товар на прилавку. Всі хочуть бути єдиними і неповторними, та насправді взорують на ту саму глянсову обкладинку. Почуття геть не враховуються. Гадаєш, наче закохався, а насправді улягаєш рекламній кампанії фірми «Гесс». Ми ввійшли до ери сексапільної нелюдяності. Я, звісно ж, не знаю, як воно відбувалося за давнішої, старосвітської пори, тож тут не здасться ніяке порівняння, та все ж таки я дуже сумніваюся, що люди раніше так ревниво ставилися одне до одного. Відтоді як егоцентризм став панівною ідеологією, люди подуріли. Завзятості рекламників, цих заводіяк світової моди, можна позаздрити. Щорічних капіталовкладень у купівлю рекламних площ з гаком вистарчило б на десятикратне усунення голоду на планеті, але тицяти клієнтурі гожі мармизки, щоб модні бренди лишилися в top of the mind^[1] голодних людей, виявилося важливішим ділом. Петер Слотердейк, філософ з Карлсруе, назвав цю систему «безмежною хотячкою». Гадаю, якби видавничий дім «Конде-Наст» погукав, то більшість юних хотяків зчинила б неабияку бучу, щоб потрапити у найближче число часопису «Воґ».

Адже за нашої доби утопія дається нам тільки у відчуттях. Серіал «Nip/Тиск» дуже вдало підвів риску підсумкам першого десятиріччя XXI століття. Два пластичні хірурги з Маямі запевняють своїх пацієнток, що «ліпше вмерти, ніж припинити боротьбу за досконалість». Декотрі діалоги з того серіалу я знаю напам’ять. Ось пронизливий дівочий голос виспівує, поки пливуть титри: «Make me beautiful. A perfect mind, a perfect face, a perfect life».^[2] Мені страшенно подобається третя серія, де одна гладунка стріляє собі в рота тільки тому, що лікар Макнамара відмовився робити їй ліпосакцію. Кров ляпає на світлини топ-моделей, якими та шерепа обліпила свою кімнату. Страшенно зворушлива сцена: на грудях Елли Макферсон сяють гемоглобінові дриппінги, а в об’єктиві камери ми бачимо товстозаду небіжчицю, яка розляглася на килимовому покритті, наче той кит, що викинувся на Саут-біч. А ось широким планом і блакитне небо Флориди, що символізує цілковиту відсутність будь-якого лиха.

Людський погляд ласий на правильні риси, гладеньку шкіру і пухкі вуста. Бездоганність носового хряща спрощує стосунки поміж людьми. Недарма здоровецькі цицьки прозивають буферами, адже вони пом’якшують удар під час зіткнення. Красуням справедливо платять більше, ніж бридулям, бо ж вони дають більший зиск. Тож упорсніть собі ботоксу задля підвищення платні, заженіть, задля кар’єрного зростання, по п’ятдесят грамів у кожну цицьку, зробивши надрізи біля пипок, порозподіляйте жир попід щоками, підтягніть вилиці — й вас чекає стрімкий злет соціальною ієрархією. Дослухайтеся до себе, і ви збагнете, що вам набагато дужче кортить працювати з молодими і гарнюніми, що вам простіше з тими, у кого нема капшуків попід очима, а вабить вас тільки бездоганно гладенька шкіра, яка ще не зазнала впливу вікових неврозів. Зовнішність вабить не лише здоров’ям — вона ще й заманлива.

4

Хтозна, як там серце, а тіло в мене таки сіпається. Навряд чи заслужу я прощення Господа Бога, зате оповість моя допоможе мені не менше, ніж психоаналіз, а коштуватиме набагато дешевше. Хоч круть, хоч верть, а нелегко знайти такий диван, що був би розкішніший від вашого величезного храму, пронизаного протягами. Вперше я побачив його морозяного вечора, коли був напідпитку і, покинувши друзів, почвалав додому пішки. «За п’ятдесят метрів зверніть ліворуч», попередила мене моя механічна подруга в кишені плаща. Сліпучий місяць-повня сидів на шпилі дзвіниці, наче мандрьоха на прутні клієнта. Я зупинився, щоб натішитися видовиськом цього велетенського пирога, якого спекли простісінько на березі річки. Тіні підйомних кранів розлініяли сніг кросвордними ґратками. Може, це місяць так збурив мізки в моїй довбешці? Я не міг відірвати погляду від озіяки собору, що скидався на Дім Інвалідів, де поховав себе Наполеон, второпавши, що не завоює вашої країни. Попри благання панни Джі-пі-ес, я обігнув майдан і, мало не закоцюбнувши (на забувайте, адже було понад мінус тридцять дев’ять), несміливо підступився до храму. І як же я здивувався, коли ви, панотченьку Ієрохіромандрите, загорнувшись у здоровезного кожуха, укритого памороззю, вийшли відтіля просто мені назустріч! Коли ми запізналися в церкві на вулиці Дарю, ви були мало не паламарчуком, священиком-стажером з поганенькою французькою, а я натоді писав у «Вуасі». Тепер ви зробилися зверхником найбільшого московського храму! А я й не знав, що з вулиці Дарю можна потрапити до Москви, переплигнувши через клітинку, що зветься Константинополь! Ви геть не змінилися, не те що я, адже ви насилу впізнали мене, такого бородатого. А як упізнали, то зареготалися, тож, ставши на паперті, ми домовилися про цю сповідь. Пам’ятаєте, як десять років тому ми