Поїзди особливого призначення [Богуміл Грабал] (fb2) читать постранично

Богуміл Грабал

Поїзди особливого призначення

Переклав Роберт Василь

Перекладено за виданням: Bohumil Hrabal «Ostře sledované vlaky», Městská knihovna v Praze, 2019

В сорок п’ятому році німці вже не контролювали повітряний простір над нашим містечком. Так як і над всією Чехією. Рейди штурмовиків так розладнали рух, що вранішні поїзди проходили вдень, денні — увечері, а вечірні — уночі. Правда, одного разу денний поїзд прийшов вчасно, хвилина в хвилину, але потім виявилося, що це був ранковий пасажирський, що спізнився на чотири години.

Напередодні ворожий винищувач в бою з німецьким відстрелив тому крило. Літак загорівся і впав десь у полі, але з крила, що відірвалося від його фюзеляжу, висипалося кілька жмень болтів і гайок, які, попадавши на площу, поранили в голови декількох жінок. А саме крило поволі пролітало над містечком, супроводжуване поглядами всіх, хто був надворі, аж поки нарешті опинилося прямо над площею, на яку висипали відвідувачі з обидвох ресторанів, а потім тінь від крила блукала площею, примушуючи людей щоразу бігти на інший бік, а за хвилю знов повертатися назад, воно рухалося, як велетенський маятник, ганяючи людей по площі в напрямку, протилежному можливому падінню і видаючи при цьому все більш потужний мелодійний звук. Потім різко смикнулося і упало на деканове подвір’я. І вже за п’ять хвилин люди розтягували бляхи з того крила, щоб вже наступного дня на крільниках та курниках з’явилися нові дашки. А один дядько по обіді різав цю трофейну бляху на шматки, з яких увечері наробив гарненьких щитків для ніг на мотоцикли. Таким чином зникло не лише це крило, але вся бляха та інші деталі з німецького літака, що упав на засніжене поле. Всього через пів години після падіння я поїхав на велосипеді подивитися на нього. І дорогою зустрів людей, які на візку тягли мені назустріч свої трофеї, з виду яких неможливо було здогадатися, якими частинами літака вони були раніше. А я поїхав не велосипеді далі, бо хотів подивитися на розбитий аероплан. Як же я не терплю хазяйновитих людей, що завжди тягнуть додому будь яке добро, будь який крам! Назустріч мені протоптаною в снігу стежкою, що вела до чорних руїн, крокував мій батько, ніс щось подібне до срібного музичного інструменту, посміхався і вимахував сріблястим корпусом з трубками. Так, це були трубки від літака, трубки, якими тік бензин. І я лише ввечері вдома дізнався, чому тато так радів цій здобичі. Він розрізав трубки на рівні шматки і натер їх до блиску. І потім з цих блискучих трубочок змайстрував свої патентовані олівці з висувними грифелями. Мій батько умів робити все на світі, оскільки вже в сорок вісім років опинився на пенсії. Він був машиністом і відпрацював на локомотиві двадцять років, тож мав досить стажу, щоб піти на відпочинок. І сусіди просто шаленіли із заздрощів, що він має попереду ще двадцять-тридцять років безтурботного життя. Проте батько вставав навіть раніше, ніж ті, хто ходив до праці. Збирав по всіх околицях старі болти, підкови та все, що знаходив. Тягнув з громадських звалищ будь який непотріб і складав у нашому дворі та у повітках. Наше обійстя було схоже на пункт прийому металобрухту. Якщо хтось хотів викинути старі меблі, то їх забирав і привозив додому наш батько, тож, хоча ми жили всього утрьох, мали вдома п’ятдесят стільців, сім столів, дев’ять канап і безліч скриньок, умивальників і джбанів. Але батькові і того було мало. Їздив на велосипеді по всій окрузі, розгрібав кочергою звалища і надвечір повертався зі здобиччю, яка на його думку могла колись знадобитися. І дійсно, коли хтось потребував чогось, що вже не вироблялося, якусь запчастину до авта, крупорушки чи молотилки, яку вже не можна було дістати, він приходив до нас, і батько, поміркувавши хвильку, йшов по пам’яті до підвалу, в повітку, або до купи брухту на подвір’ї, і погрібшися там, витягав якусь залізяку, яка дійсно підходила. Мій батько був справжнім повелителем залізних неділь, і коли відвозив металобрухт на вокзал, завжди проходив повз наші ворота і відсипав собі трохи тієї залізної неділі. І такого йому сусіди не могли пробачити ніяк. Все через те, що наш прадідусь Лукаш з вісімнадцяти років отримував пенсію, золотий щодня, а пізніше, за республіки, в кронах. Мій прадід народився у тисяча вісімсот тридцятому році, а у тисяча вісімсот сорок восьмому був військовим барабанщиком і в цій якості воював на Карловому мості, де студенти жбурлялися по вояках бруківкою, вони попали прадідові по коліну і скалічили його мало не до смерті. З того часу він отримував пенсію, золотий щодня, і щодня купував на нього пляшку рому і дві пачки тютюну. І замість того, щоб сидіти вдома, курити і пити, шкутильгав вулицями та польовими стежками туди, де тяжко гарували люди, і кепкував з робітників, п’ючи той ром та курячи той тютюн. І за це прадідуся Лукаша щороку хто небудь лупцював так, що дідусь мусив його везти додому на тачці. Але дідусь щоразу вичухувався і знов брався за своє,