Пастка [Еміль Золя] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (180) »
Еміль Золя Пастка
Передмова
«Ругон-Макари» складатимуться з двох десятків романів. У 1869 році я накреслив загальний план і відтоді ретельно дотримуюся його. Надійшла пора «Пастки» — я написав її, як напишу й решту, ні на крок не збиваючись зі своєї прямої стежки. У цьому моя сила. Я маю мету і йду до неї. Коли «Пастку» надрукували в газеті, на неї напали з небувалою жорстокістю, її гудили, звинувачували в усіх злочинствах. Чи варто пояснити тут, кількома рядками, мій творчий задум? Я хотів змалювати неминучий занепад робітничої сім’ї в отруєному середовищі наших передмість. За пиятикою та неробством ідуть послаблення родинних зв’язків, брудна розпуста, поступове занехаювання шляхетних почуттів, а насамкінець — ганьба і смерть. Це всього-на-всього мораль у дії. «Пастка», безперечно, найдоброчесніша з моїх книжок. Мені часто доводилося торкатися й страшніших болячок. Збентежила сама форма. Всіх обурили мої слова. Мій злочин полягає в тому, що я, мавши письменницьку цікавість, зібрав і відлив у старанно опрацьованій формі народну мову. Ба! Отже, форма — найбільша моя провина. Однак словники цієї мови існують, мовознавці вивчають її, насолоджуючись її розмаїтістю, хаотичністю та могутньою образністю. Це справжній скарб для завзятих граматистів. Проте ніхто навіть не подумав, що я прагнув виконати суто філологічну роботу, що видається мені напрочуд цікавою з історичного та суспільного погляду. Але я не боронитимуся. Мене боронитиме мій твір. Цей твір — сама правда, це перший твір про народ, у якому немає брехні та який пахне народом. І не варто робити висновку, що весь люд лихий, адже мої персонажі не лихі, вони просто невігласи, зіпсуті грубою працею та злиднями — середовищем, у якому живуть. Але все-таки мої романи варто було б прочитати, зрозуміти, ясно побачити їхню єдність, перш ніж повторювати готові гротескні й одіозні судження, що крутяться довкола моєї особи та моїх творів. О! Якби ж то люди знали, як мої друзі сміються з дивовижних оповідок, що звеселяють юрбу! Якби люди знали, що цей кровопивця, грізний романіст — поштивий буржуа, людина науки й мистецтва, що скромно живе у своєму кутку з єдиним прагненням — лишити по собі такий великий і живий твір, який тільки зможе. Я не спростовую жодних вигадок, а працюю, покладаючись на час і щирість публіки, яка врешті пізнає мене під купою несусвітніх дурниць.Еміль ЗОЛЯ.Париж, 1 січня 1877 р.
I
Жервеза чекала на Лантьє до другої години ночі. Тоді, простоявши в самій нічній кофтині й протремтівши з ніг до голови від холоду, яким віяло з вікна, з омитим слізьми обличчям, вона в розпачі кинулася поперек ліжка й задрімала. Уже цілий тиждень, виходячи з «Двоголового теляти», де вони харчувалися, він відправляв її з дітьми спати, а сам приходив пізно вночі, бо нібито шукав роботу. Того вечора, виглядаючи Лантьє додому, Жервезі здалось, що вона бачила, як він заходив до танцювальної зали «Ґран-Балкон», десять палахкотливих вікон якої осявали пеленою пожарища чорне литво кільцевих бульварів. Позаду нього вона помітила малу Адель, полірувальницю, що обідала в тому ж ресторанчику. Та відставала на п’ять-шість кроків і метляла руками так, наче щойно його відпустила, щоб не з’являтися разом під різучим світлом кулястих ліхтарів біля входу. Прокинувшись о п’ятій годині знесиленою й розбитою, Жервеза розридалася. Лантьє досі не повернувся. Це вперше він спав не вдома. Вона сіла скраю ліжка під клаптем вилинялої завіски в персидському стилі, що спадав з прутини, прив’язаної мотузком до стелі. Жервеза неквапливо водила залитими слізьми очима по вбогій кімнаті, умебльованій горіховим комодом без однієї шухляди, трьома солом’яними стільцями й засмальцьованим столом, на якому стояв щербатий глечик. Для дітей довелося поставити залізне ліжко, яке загороджувало комод і займало дві третини кімнати. Розчахнута скриня Жервези й Лантьє лежала в кутку і світила своїми голими боками, а на самому споді, під купою брудних сорочок і шкарпеток, лежав старий чоловічий капелюх. На спинках стільців, що стояли попід стіною, висіли дірява хустка та зашмульгані штани — останні лахи, що їх не захотіли взяти тандитники. Посередині на коминку, поміж двох непарних цинкових свічників, лежав стосик ніжно-рожевих закладних з ломбарду. Це була найліпша кімната в готельчику — на другому поверсі, з вікнами на бульвар. Тим часом обоє дітей спали поряд на одній подушці. Клод, восьмирічний хлопчик, висунув рученята з-під ковдри й повільно дихав, а Етьєн, якому було лише чотири, усміхався, поклавши руку на шию братові. Спинившись розгубленим поглядом на них, мати знову зайшлась плачем, затуливши рота хустинкою, щоб стримати свої тихі зойки.- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (180) »
Последние комментарии
16 часов 11 минут назад
16 часов 28 минут назад
16 часов 40 минут назад
16 часов 45 минут назад
19 часов 17 минут назад
19 часов 21 минут назад