За лаштунками імперії [Віра Агеєва] (epub) читать постранично

Відгуки про книжку

Колись, на рубежі віків, у Соломії Павличко був задум, якого вона не встигла реалізувати: прочитати українську літературу ХІХ–ХХ ст. як «літературу помсти». Віра Агеєва у своїх постколоніальних нарисах з історії нашої «післякотляревської» літератури немовби підхоплює цю ідею, але йде далі: під її пильним аналітичним оком два століття знайомої зі школи української класики несподівано обертаються — літературою війни, у тому самому «гібридному» значенні, яке нам відкрилося щойно за останні сім років. Це книжка про війну пам’ятей та ідентичностей (не раз у свідомості того самого автора, і не лише коли цей автор — Микола Гоголь!), про стратегії конструювання спільнот і різничкування «своїх» і «чужих», про зраду й колаборацію і про те, чи і наскільки застосовні ці понятя до колоніальних народів, — про все те, про що нині щодня читаємо в соцмережах і чим попередні два століття, як показує Агеєва, преінтенсивно займались у своїх творах Квітка й Гоголь, Шевченко й Нечуй-Левицький, Леся Українка й Рильський, Хвильовий і Домонтович... Негайно їх усіх перечитати — ось той головний імпульс, який зроджує книжка Агеєвої, — і, як на мене, це найкращий комплімент її авторці.

Оксана Забужко

У часи російської агресії, коли гарячі фази чергуються гібридними атаками бодай у вигляді «листів щас­тя» про «один народ», національна ідентичність залишається одним з маркерів, яким послуговуються не лише заради того, щоб вирізнити себе серед інших, але й для послідовного самопізнання. Проте книжка Віри Агеєвої не просто маркує кордони нашого світу, вона є спробою історичного увиразнення української культури.

Достатньо прочитати вже перші її сторінки, як одразу ж помітимо чіткі відмінності в цінностях обох культур. Віра Агеєва говорить не про абстрактні фігури Іншого чи Чужого. Йдеться про лінію демаркації, що дає змогу усвідомити екзистенційні чинники існування носіїв української культури. Вочевидь, ця книжка не має на меті зробити іншування з чужіс­тю основними параметрами розгляду. Інший — це не той або та, кого необхідно упослідити з огляду на його чи її несхожість з тобою, так само і Чужий не є об’єктом несамовитого цькування знічев’я. Протидіяти їм доводиться хіба що тоді, тільки-но ці динамічні характеристики починають виступати показниками ворожого ставлення до горизонту твоїх цінностей і ставлять собі завдання їх цілковите знищення. Зауважмо, що полем аналізу тривалого опору української культури в цій розвідці є література.

Наведу декілька прикладів, які сформували головні смислові топоси книжки Віри Агеєвої. Так, звернувшись слідом за авторкою до розгляду спадку Григорія Квітки-Основ’яненка, читачі яскраво унаочнять собі протистояння імперській колонізації. А ознайомившись із позицією Миколи Гоголя, якому доводилося балансувати між двома культурами, вони матимуть нагоду поміркувати, що означають феномени двомовності та національного роздвоєння. Рефлексії про боротьбу двох культур, одна з яких бездержавна й цензурована, подибуємо в розділі про Івана Нечуя-Левицького. Тим часом про важливість бачити власну культуру в світовому контексті читаємо в есеї про неприйняття культу Шевченка та обстоювання національної еліти Лесею Українкою.

Цим тематика книжки зовсім не вичерпується. Нав­паки, мірою занурення в неї градус драматизму тільки зростатиме. Про це свідчать, зокрема, і наступні дослідницькі ракурси. Приміром, як «ламається» гуманізм російської літератури щойно дотикається до українського питання? Або чим могли скінчитися намагання вибирати між радянською та європейською культурою? А також до чого допроваджували вибухи волюнтаризму в літературі й публіцистиці, що стали реакцією на низку політичних поразок України? Далі більше. Як можлива українська модерністська література? Якими є наслідки дворушництва в часи формування канону українського радянського патріотизму? Ці та багато інших сюжетів і визначають мапу інтелектуального читання книжки Віри Агеєвої.

Тарас Лютий, філософ, автор книжки «Двійник. Про природу дуб­лювання і множинності» (видавництво «Віхола»)

Переднє слово

Бувають такі доленосні години, коли враз змінюється відчуття часу й стає очевидною визначеність майбутнього минулим. Проголошення української Незалежности 24 серпня 1991 року багатьом стороннім спостерігачам видавалося наслідком випадкового збігу обставин, побічним результатом якоїсь вселенської геополітичної гри. Такі висновки виявилися можливими тільки тому, що історію підкореного народу довго намагалися розповідати брутальні переможці, позбавляючи підпорядкованих їхнього права свідчити про себе самим. Натомість усі ті, хто писав вікопомний державний Акт, хто голосував у парламенті, хто зібрався схвильованим людським морем у середмісті Києва, аби завадити ще одному імперському реваншу, мали певність, що