Мамонт [П’єр Самсон] (fb2) читать онлайн

П’єр Самсон Мамонт

Цей роман присвячено тим, хто здатний чинити спротив

Бо найкраща

З усіх вигадок новочасних —

І надалі тримати

Людину рабом!

Джо С. Воллес, Краще так

Книга перша

«У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми;

ми у важких обставинах, та не впадаємо в розпач».

Друге послання Св. Апостола Павла до Коринтян 4.8

Микита Зінчук збирався радіти.

М’язи обличчя скорочуються, і воно стає наче зробленим з воску. Очі вдивляються в неосяжну безконечність, далеко, дуже далеко в пошуках потойбіччя, схованого за обклеєною коростявим папером перегородкою; вуха злегка підіймаються, а потім опадають; зморшки прорізують зазвичай гладкий лоб, крізь тонкий епідерміс якого проступають фіолетові смуги вен; навіть шкіра на носі натягується і морщиться, кістка стає хрящем; нарешті губи, що стискаються, стягуються докупи, формуючи дві однакові w, досконало симетричні, завершують цей дивний портрет такого собі дитинчати, великого пітливого блондинистого карапуза, маляти, що вчепилося у величезну цицьку.

У когось оте зсудомлене обличчя викликало б недоречне уявлення про зіткнення коліна з промежиною, шипастого чобота із сідницями або кулака з сонячним сплетінням; або ж про борця, що потрапив у неминучий больовий прийом із заламуванням руки; про електричний розряд, що влучив у кінцівки; потяг до блювання, що ніяк не реалізується; якісь надзусилля; напад стенокардії; про сильні пологові перейми аж до спонтанних пологів; наркотичне отруєння; маску майя; про шимпанзе.

Однак саме міс Анні Гюґ, з бульвару Сен-Лоран, 4230, над чиєю квартирою чоловік саме й бореться з собою, шість місяців тому висловилася найвдаліше і водночас найбарвистіше:

— Видається, наче він вступив у кізяка, що його залишив мамонт, — кинула вона вдові Лорен, тій, що робила ангелів і з якою ділилася сокровенним.

Міс Гюґ була прочитала статтю в Montreal Standard^[1], в якій висвітлювалася тема посліду доісторичних тварин й датування бозна-чого там. Тож їй згадався випадок з її раннього дитинства: вона дивилася на вуличну ходу Цир­ку Гоу, що встановив своє шапіто під сферичним дахом арени Онтаріо, яку покинули команди керлінґу в літні спекотні місяці.

Святкова процесія ходила по центру міста, включно з вулицею Сент-Катрін, пропонуючи поглядам вражених монреальців виступи амазонок у блискучих туніках, білих коней, левицю з дітлахами, верблюдів, бенгальського тигра й розцяцькованих слонів, які тягнули клітку з пантерою, — і все це у супроводі фанфар.

Тож коли процесія звернула на бульвар Сен-Лоран, один із мастодонтів, навіть не зупинившись, зронив здоровенний кавалок відходів травлення, який пахтів і димівся, що справило на мадемуазель незабутнє враження і тепер нагадує голову Микити, який тужиться прочистити горло.

Зауваження потрапило в ціль і стало його прізвиськом — Польський Мамонт, — яке відтоді просто прилипло до бідного гаврика кличкою, якою, йому здавалося, можна було пишатись, бо він сприймав її як шану своїй потузі: сто п’ятдесят п’ять фунтів м’язів, дві унції майже білого жорсткого волосся на заледве п’яти футах і п’яти дюймах зросту. І те, що був він українцем, а не одним із тих триклятих пшеків, нічого не міняє.

Перш ніж іти далі, з’ясуємо: хто ж він, основна зацікавлена особа? Про що ж він задумався, через віщо йому так зсудомило обличчя, заморозило риси, тоді як ним заволодіває відчуття порожнечі, і лише болісна пульсація, яка підіймається знизу та яку важко побороти, щоб заглибитись в обійми теплого шовку, тримає його з цього боку яви?

Тож він бачив себе — хоча й не належить до тих, хто все робить перед дзеркалом, — і не зміг би заборонити собі згадку про те, який розгублений вигляд мав той маленький єврейський торговець із Новоград-Волинського, коли за наказом лейтенанта, який не підпорядковувався отаману Симону Петлюрі, він багнетом розітнув йому живіт і полишив товаришів грабувати будинок і ґвалтувати його доньку й дружину, перш ніж їх задушити. Отой збентежений вигляд, що з ним Микита З. зіткнеться ще багато разів, у великих містах і маленьких селах, у неймовірних варіаціях, результатом якого ставали страх, біль, здивування, недовіра.

А справді, як до цього доходять? Бо декого з тих, кого він — як казали міліціянти — нашпилив, він знав: сусіди, кілька відомих містян, учитель, однокласник. Він сам дивувався, що завдав їм стільки мук погрозами, руками, залізом, і відчував від того якесь тривожне задоволення. Зі знайомих облич зникали риси, якими ті відрізнялися одне від одного: очі, як і волосся, ставали однакового кольору, на губах застигала однакова гримаса, крики лунали однаково осиплим голосом, і кров, усе те криваве цвітіння, пурпурові лілії й стиглі троянди, на сорочках, білих, бежевих, напнутих чи пожмаканих, або й на голій шкірі.

Він спалював трупи разом із житлами чи бізнесами, його велика голова — абсолютно порожня, жодних думок, він дивується, коли розуміє, що голодний, і на диво успішно гасить оту ненависть до себе, яка загрожувала утримувати його, наче на прив’язі, біля попелищ, що нагромаджувалися за ним.

— А, обрізані, — любив повторювати один із побра­ти­мів по зброї. — Якими б вони не були, та коли їх підсма­жують — смердять поросятиною.

І він сміявся голосніше від інших, як тепер йому здавалося.

Та повернімося до погано опалюваної кімнати над магазином «United 5 Cents to 1 Dollar Store», затиснутої, така іронія долі, поміж двома офісами організацій, які допомагають єврейським іммігрантам.

Мамонт тричі кліпає, зіниці вирячені, раз, два, три, потім чується коротке гарчання й він повільним теплим виверженням, майже болючим, показує своїй жертві, що випробування завершується.

Міс Гаґс відразу хапається за ґрати, впирається ступнями в міцні литки самця, вигинає спину, швидко скрикує кілька разів тихим тонким голосом, розслабляє сфінктер, щоб дати змогу тварині запхати свого хобота, досить скромного, поміж її сідницями. А все тому, що клієнт — чесний католик, навіть якщо ходить до грецької православної церкви: між содомією й нацюцюрником він вибирає гріх, від якого отримає найбільше задоволення. Тож така поза вершника без сідла дозволяє йому уникати неприємних відвідин фармацевтів-безбожників Джошуа та Вільяма Лабовичів в аптеці «Labow’s», що на розі вулиці Рашель, постачальників презервативів. До того ж, далеко не безкоштовних.

Демуазель^[2] дозволяє йому довгий поцілунок у свою лілейну шийку, рахує до дев’яти, по кількості провінцій^[3] — вона ж бо палка канадійка, — а тоді хихикаючи змушує його лягти поруч. Вона хапає зі столу купюру, банкноту 1914 року з профілем герцога Коннотського з білими вусами, а з іншого кінця — наче збирається гіпнотизувати її — Луїза-Маргарита Пруська у своїй тіарі^[4]. Вона скидає купюру до шухляди, струшує простирадла, щоб позбутися Микитиної шерсті. Вона каже: я проведу тебе.

Вона не може гаяти ні хвилини: скрип трамваю з Мон-Рояль, який почав повертати на Мейн, сповіщає, що її постійний після обіду в понеділок от саме тепер прямує до неї.

З кислою міною Мамонт збирає свої розкидані по килиму робітничі лахи. Стрибаючи аж до вхідних дверей, він запихає ноги й руки в м’яку бавовняну комбінацію, потерту на згинах і отворі ззаду, а тоді так-сяк натягає вовняні шкарпетки, фланелеву сорочку й бавовняні штани і намагається застебнути ґудзики, поки панянка — хоча, думається йому, й не так наполегливо, як тоді, коли він прийшов, — своєю холодною долонькою на його шиї спонукає пришвидшитися.

Він знімає пальто, хапає зеленого кашкета, взуває ще вологі чоботи, водночас стежачи, щоб не впасти вперед головою й не розбити череп об сходинки. Вона каже: гарного дня, мій хлопчику. Він іще поволі зачиняє двері, коли бачить, як вона тьопає до туалету, де без жодного шансу для якихось фантазій, з напруженою гримасою тужитиметься видавити з себе білий сік.

Клац.

Він уже на половині сходів, коли занадто худий чоловік відчиняє вхідні двері й крижане повітря вривається на сходову клітку. Хлопак дивно вдягнений, у пошарпану канадку й м’яту в’язану шапочку, яка опустилася майже на носа. Вони розходяться, намагаючись не торкнутися одне одного; у того, хто піднімається, — сумка з крафтового паперу, які іноді дають в аптеці «Labow’s», а той, хто спускається, — жалюгідний, ноги підгинаються. Микита відчуває дух тютюну, цвілі, бруду, поту: дух того, хто позбавлений спадку, не знаходить свого місця, нічим не зайнятий, зневажений.

Він виходить на вулицю, з її сніговими заметами, що стали брунатними від піску, з її безпритульною фауною, з її вітринами, що наганяють нудьгу, з її прозорим небом. Десь відбиває чотирнадцяту годину. У нього жодного настрою, все вже в печінках сидить, тож отримана насолода робить його похмурим, він не уявляє навіть, чим зайнятися решту дня: він робітник і з середи тільки й робить, що б’є байдики. Гірше навіть, він змарнував два долари за десять хвилин задоволення, і ліве коліно дає про себе знати.

Ледве він ступає на тротуар, як деякі перехожі, що мешкають на цьому кутку й добре обізнані щодо підозрілих занять їхньої сусідки, кидають на нього насмішкуваті погляди. Він перебігає через бульвар Сен-Лоран, кулаки глибоко засунуті в кишені, а тоді через вулицю Рашель, прямує на північ, зрізує шлях через ринок «Сен-Жан Батист», намагається не дивитися на шматки м’яса у вітринах — «два долари, два долари», шепоче, не ладен зупинитися, — проходить повз Банк де Монреаль, кидає оком на корсажі, що їх пропонує Мадам Курваль, і дозволяє запахові вести себе: тютюн, дрова, листове залізо, шкіра, прянощі, кава, вугілля, гори вугілля, яке, якщо додати кінських кізяків, нагадує йому Старий Континент.

Йому бачиться поле, уява малює на ньому квіти, розчервонілих селянок з пухкими стегнами, не цих фальшивих ірландок з бляклою шкірою й глибоким кашлем.

Сповнений гіркоти, він зупиняється, розвертається, читає вивіски з обох боків вулиці: Бромберґ, Шнайдерман, Рабинович, Кац, знову Кац, Постлінік, євреї, всі ісраеліти, — у Микити зароджується думка, що доля готує нам такий от дивний поворот: солдат Зінчук з розстрільною командою знищував їх без суду і слідства, а тепер вони — навколо нього. Гірше, — і саме в цьому прояв найбільшої іронії, що викликало б у ньому образу, якби міг запідо­зрити, що саме іронію й можна застосувати до його єства й усього його життя, — саме їм він тепер зобов’язаний тим, що виживає. Вони допомагають йому, дають заробіток, ясно, що смішний, мізерний, але він може платити за оренду житла й навіть іноді знову відчувати себе людиною. Вони — незамінні соратники іммігрантів, які nothing не розуміють англійською й нічогісінько французькою, доходить до того, що коли потрібний перекладач, то посилають «знайти єврея».

Під’їжджає трамвай у бік центру міста, заповнений жінками, які щось обговорюють, широко жестикулюючи, й кількома старими, які наче дрімають, можливо, заколисані розміреним похитуванням вагонів. У голову закрадається думка: ви ні в чому не сумніваєтесь.

Безробіття, бруд, голод, самотність, так, вони можуть усе це уявити, бо щодня з ними стикаються. Однак війна для більшості з них залишається абстракцією, просто серією розповідей, які за п’ятнадцять останніх років втратили актуальність: вони ніколи не бачили нічим не стримуваних солдат, що заливають кров’ю й спустошують вогнем хутір, одним ударом приклада втихомирюють дітей, вибивають двері, силою забирають хлопців до війська, ще підлітків, як і їх колись забрали, дають до рук зброю й посилають воювати з більшовиками, з націоналістами, з німецькими військами і знову з Росією.

Суцільна м’ясорубка! А ці бонвівани, сонні й говіркі, їм ніколи не спадало на думку, що на цій проклятій землі наша цінність не більша за ціну нашого тіла, наших м’язів, наших органів, що купаються в літрах настрою, — кілограми, й більш нічого, якими іноді рухають суперечливі почуття, але які незмінно оживають під бурхливими спонуканнями, пульсацією, що розбуркує оце дивне прагнення: убивати ближнього. Знову й знову. Так, там, під час погромів, він піддавався цьому вбивчому шаленству, так само, як і його настрої, його органи, його м’язи, все тіло: він витягнув їх назовні, щоб усі бачили. Якщо коротко, то євхаристична м’ясорубка.

Що ще? А, так, у 1922 році він бачив трупи людей, переможених монстром, жорстокішим за війну: голодом. Він бачив їхні кінцівки, порвані собаками й погризені щурами, які добиралися й до очних орбіт.

Потім бачив появу комсомолу, бачив колективізацію, передчував спротив, бо впізнав оту ненависть, оту спрагу крові, що запалює душі, тому взяв усі гроші, які міг зна­йти. І втік, спочатку до Фінляндії. А потім сів у третій клас на «Oscar II», який 18 квітня 1927 року пришвартувався у Галіфаксі. Ледве зійшовши з корабля, натрапив на дошку з оголошенням, також і українською: CPR^[5], добре оплачувана робота.

Ось так він й опинився в Монреалі, хоча збирався у Саскачеван, де на нього чекали материні знайомі. О, як йому хотілось би побачити матусю! Та вона могла померти від отого другого голоду, який, підозрювали, був організований Сталіним, щоб позбутися українців, які повставали проти совітського раю. Вона справді померла в лютому, але він цього ще не знає й ніколи не дізнається.

А тепер скрута переправилася через океан і наздогнала Микиту Зінчука: він знову став тільки отими кілограмами м’яса, тілом, яке нікому не потрібне. Бідність — це війна, — каже фін Анселмі, комуніст, який читає The Worker^[6] і ходить на заняття до англомовного робітничого університету, що на вулиці Креґ. Він намагався повести Микиту в Ошлаґу^[7], на вулицю Ніколет^[8], або ж на Фермаунт, де збирався червоний комітет, щоб відкрити йому чесноти ленінізму.

— Варто не бути довірливим, — сказав він із якимось дивним блиском в очах. — Але воно насправді є. Існує антибільшовицький загін інспектора Білодо. Він і два його приятелі, завжди одні й ті самі, вони затримують вас ні за що, бо ви для них рилом не вийшли, точніше, ви­йшли, наприклад, з маніфестації проти капіталізму, з площі Віже, що біля Притулку^[9]. Запихають вам у кишеню листівку, тягнуть до суду, і ви маєте сплатити двадцять доларів штрафу за заклики до непокори. Поговори про це з Дженсеном і Ґіліком. Оті їх відгамселили, трохи вище ринку, і задурно.

Микита, як добрий християнин, відмовився від пропозиції. Та стоячи стовпом серед тротуару й відчуваючи гризоту незбагненного відчаю, він проводжав очима трамвай, що ковзав під поділеним дротами на квадрати небом, і не міг заборонити собі думку, що Анселмі, незважаючи ні на що, має рацію: бідність — це війна. А кюре, священники наїдаються від пуза, незалежно, перед яким вівтарем служать.

Він трусить головою, думає, що існує єдина розрада його нещастям, але вже запізно йти до перукарів, куди сходяться всі новини, які формують інформаційне поле: хто з робітників покалічився, кого звільнили, хто безслідно зник, де і що збираються будувати, який із нелегальних барів втратив свого викидайла, а найперше: кому з букмекерів потрібен вимагач.

А те, що Микита-Мамонт не надто розуміє англійську і ще менше оту гадську французьку, робить його страшенно ефективним, коли випадає нагода отримати заборговану суму: він впивається в очі боржника поглядом, обрамленим золотом, таким порожнім і похмурим, що проникає до кісток. Той може наводити численні виправдання, Микита нічого не розуміє і задовольняється тим, що примружує очі в пошуках органа, удар по якому призведе до оптимального результату.

Вулиця Марі-Анн, він трохи сумнівається. Вже можна побачити будинок на Сен-Домінік, де він ось уже кілька місяців ділить кімнату з двома такими ж безробітними, як він сам: поляком Адольфом і Анселмі.

Це місце набагато краще, ніж те, де він мешкав до цього, у Вадартріків, господарів українського походження, але зі справжнісіньким російським брудом довкола, — весело подумалось йому. Насправді ім’я їхнє було набагато складнішим, ніж Wadartrick, та всі, включно з переписувачами, зійшлися на тому, що прізвище слід спростити, як округлюють суму до оплати, а щоб зробити ще коротше, задовольняються ініціалом: мосьє і мадам W.

У їхньому лігвищі за адресою вул. Сен-Домінік, 3962 увесь тиждень стояв запах капусти, чоловіки спали вп’ятьох у кімнаті на продавлених матрацах, обмінювалися блощицями, вошами звичайними й лобковими, відригували, нюхали один метан на всіх, хропли, як двигуни, а W. настільки економили на опаленні, що, коли готували вареники, паморозь прикрашала вікна.

Йому хотілось пройтися трохи далі, кинути погляд на вітрини магазину «Кларіс Гет» — у нього розвинулося незвичне захоплення жіночими капелюшками, які нагадують йому той клош, який намагалася змайструвати його мати з обрізків шкіри й гусячого пір’я, а ще ті, що в кондитерських «Дорфманнс Гай Класс і Кантор», переповнених тортами на свято Пуриму, та найперше на полицях конкурентки мадам Курваль, у магазині «Ґрін Ленжрі», і все це під сопіння й муркотіння промислових швейних машин з фабрик обабіч бульвару.

Та термометр ледве дотягує до двадцяти градусів за Фаренгейтом^[10], вітер здіймає поли його пальта й неприємно лоскоче частини тіла, погано захищені потертою тканиною. І в нього залишається менше долара, щоб дожити до четверга, коли піде працювати до вугільника; він голодний, а за кухонними вікнами його нового помешкання, номер 4370 на тій же вулиці Сен-Домінік, мерехтять обнадійливі відблиски. Може, Адольф приготував одну зі своїх славетних страв з борошна, яка гріє тіло з вечора до самого ранку?

Микита Зінчук вирішує йти додому. Звертає на Марі-Анн. Він насвистує, аби переконати себе, що майбутнє йому посміхається, але дуже здалеку. І сам починає усміхатися. Він за тисячі льє від того, щоб запідозрити, що через годину чи трохи більше на нього, чоловіка, який наче вступив у кізяк мамонта, дивитимуться всі охочі, але цього разу не буде місця кпинам.

Так станеться тому, що його одинадцятий хребець розлетиться на шматочки, бо у нього буде пробито аорту, бо через легеневу кровотечу він втрачатиме кров, усю ще теплу кров, просто з печінки.

Микита Зінчук востаннє матиме вигляд ошелешеного ссавця, бо його серце перестане битися.

* * *

Джіанні Зутто подобаються його вуса і його робота.

Справді, матрикул^[11] 1020 з маніакальною завзятістю піклується про два повністю чорних крила, абсолютно симетричні, що розгорнулися над його тонкими губами. Вони настільки товсті й такі щільні, що здається, ніби саме на них тримається верхня частина його обличчя.

Свої чудові вуса він довіряє тільки цирульникам, у чийому таланті він переконаний, і до того ж вірним католикам: італійцю ДіМелло з вулиці Сен-Зотік — побратимові, веселуну, любителю bel canto й шанувальникові Муссоліні, як і він сам, а ще Ожену Дюку з вулиці Марі-Анн. Цей підрівнює й розчісує пучки волосся з урочистістю, яка межує з поклонінням, що не може не подобатися їх власникові, коли ще врахувати, що робить Дюк це безоплатно.

У свою чергу, поліцейський Зутто частіше робить обходи за маршрутом, що пролягає повз його двері, як і повз двері торговця тютюном Моррісі Атласа на бульварі Сен-Лоран, який додає сигару до його пакета, коли він приходить закуповувати Canadian Club^[12] у день зарплати. А ще він може спостерігати за місцем збору комуністів навпроти, номер будинку 4435, де, як запевнив його минулого місяця кавалер Массімо Занотті Б’янко, італійський консул у Монреалі, плетуть тенета змов Workmen’s Circle^[13], Poale Zion Zaarei Zion^[14], Спілка водіїв компанії «Джінджер Ель», «Наш табір»^[15] і купа різних крамольних й ісраелітських об’єднань.

При цьому він із трохи дурнуватим виглядом усмі­хається перспективі за одинадцять днів знову потиснути руку посланцю Дуче на відкритті італійського сиротинця на вулиці Сен-Андре, не кажучи вже про віце-консула Боерйо, кавалерів Себастьяні, Ґалларйо, Паскаля, Наррізано й Сателлі, президента сиротинця для немовлят; він схилиться перед отцями Велеттом, Туччі, а ще Челі, що прибуде з Оттави з такої нагоди, й отримає благословення єпископа Монреаля Емманюеля Альфонса Дешама, майора у відставці Карабінерів «Мон-Роаяль»^[16], без усяких сумнівів заклятого ворога більшовиків. І якщо стане на коліна, то лише для того, щоб поцілувати ноги високоповажного Отторіно Інкоронато, представника фашистів із батьківщини-матері, який — але цього наш вусань іще не знає — наступного місяця втече до Рима, щоб уникнути звинувачень у шахрайстві як керівник Фонду невідкладної допомоги для канадських італійців.

Так, Джіанні Зутто, достойний нащадок середземноморського чобота — хоча й народився в Монреалі 1898 року, через десять років після прибуття його батьків до нової країни, — старанно читає L’Italia й L’Aralgo, палких прихильників великого Беніто, не враховуючи того, що сам він пишається своїм членством в «Італійських фашистах Сен-Анрі», найактивнішому підрозділі організації, хоча сам він мешкає на розі 6-ї вулиці й Поль-Крюґер у районі Розмон. Він міг би приєднатися до фаланги з Майл-Енду, Групи Лупоріні, але у нього склалися стосунки з товаришами із західного району, які ходять до пабу «Pub Italis» на вулиці Нотр-Дам, що його тримає синьйор Капуано, який ще й торгує сигарами. До того ж, відстані не зупиняють патріотів, особливо якщо вони не платять за проїзд у трамваї.

Своєю роботою він, безсумнівно, зобов’язаний небу, тисячі молитов, які шепотів під куполом церкви Ностра Мадонна делла Дефесса, де ще сохнуть фарби на новенькому портреті Муссоліні й квадрумвірів — Б’янкі, Де Бонно, Де Веккі й Бальюо, що йдуть на Рим. А через те, що він і сам теж долучився до фінансування проєкту, то мав честь відвідати майстерню художника з фресок Ґідо Нінкері на бульварі Пій ІХ.

За рік до Великої депресії, дякуючи Богу, він з простого столяра перетворився на представника правопорядку, помінявши пилку й молоток на кийок і калібр 38. Тож він уникнув долі доброї третини монреальських робітників і тепер уособлює як для своїх улюблених сестер Терези і Неллії, для батька Ауґустіно й матері, святої Маріанджели, так і для обожнюваної дружини Аурори, в дівоцтві Майнелли, і їхніх чотирьох дітей гранітну основу, на яку спираються всі їхні сподівання.

Він усіма ними дорожить, та тільки до своїх вусів і кар’єри має те дивне почуття, яке дехто називає словом любов. Він навіть готовий повірити, що знаходить стійкість і наснагу в тому, що дехто вважає звичайною купою кінського волосу, і що він сам себе нагородив за старанність, яку виявив, коли погнався за малим злодюжкою, на вигляд років шістнадцяти, який поцупив трохи фруктів на ринку «Ґудмен». Він з такою силою кинув його на тротуар, що той почав харкати кров’ю, ну, якщо в нього не було туберкульозу.

А без тих крил з волосся, грізного захисту проти страху і божого агнця, що відштовхують саму думку про сумнів, чи зміг би аґент Зутто досягнути всього, а особливо пережити хвилю звільнень 1931 року, коли фінансово знекровлене місто намагалося всіма способами зменшити кількість своїх працівників? Тож звільнило небажаних, починаючи з аґентів, які мали записи про судимості, не кажучи вже про тих, хто втрапив у пастку зі звинувачення у торгівлі героїном та опіумом від детектива Ектора Валада. Його, керівника загону з боротьби із поширенням і торгівлею цими речовинами, затримали вдома, на вулиці Беррі, в компанії двох демуазелей легкої поведінки, які прийшли купити свою унцію білого порошку за сорок п’ять доларів.

Тому, коли Джіанні дозволяє собі насолодитися сигарою, то ставить ліву руку прямо над верхньою губою і таким чином уникає того, щоб його пишні вуса просякнули димом чи, борони Боже, підгоріли, бо побризкані парфумованим лаком.

Тож він мріє, притулившись спиною до гарної будівлі відділку номер 12 з годинником: опукле око в рівному обрамлені вій показує чотирнадцяту з хвостиком. Колеги вважають його тютюн занадто квітковим — він же вважає, що той занадто рафінований для їхніх пик, — тому перерву проводить на свіжому повітрі, але в місці, захищеному від сильного вітру, і з благородно зігнутою дашком долонею — це запобіжний захід, який він вважає необхідним.

Як гончак, яким насправді й є, він інстинктивно огля­дає все довкола, уважно дивиться, що там на тротуарі, розглядає перехожих, визначає небажаних осіб, таких, як той волоцюга, що нерухомо стирчить он там, руки в кишенях, кашкет зачепився за череп, і, здається, спостерігає за автомайстернею «Корбей», голова піднята, наче задумує щось погане. Констебль Зутто відчуває, що індивід не з тих, хто готує такого роду злочини. У будь-якому разі, якби він хотів украсти автомобіль, то не вибрав би діру на відстані кинутої каменюки від зграї поліцейських.

І раптом він його впізнав: то ж Польський Мамонт — щоб не сказати совітський: один із тих безробітних іммігрантів, які минулої суботи погрожували судовому приставу і його помічникові в будинку на Сен-Домінік, трохи на південь звідси, за два кроки від вулиці Наполеона. Він стояв прямо, кулаки стиснуті, погляд похмурий, здавлений тими нетрями між вугільним складом такого собі Плоткіна й синагогою «Бет Гаркенессе Нусах Сфард».

Зутто з колегою прибули для підсилення, та офіцер юстиції змушений був відступити: зо два десятки чоловіків, серед них і цей шматок сала з м’ясом, чинили спротив конфіскації меблів й виселенню з квартири. Обидва констеблі порадили Муссеттові повернутися серед тижня у супроводі своєї бригади вантажників.

Зутто востаннє затягується. До нього долітають запахи, він робить три кроки, залишки того, що колись було барним стільцем, падають на купу брудного снігу. Він повільно відступає до дверей, не зводячи очей з Мамонта, який, тепер уже з нахиленою головою, повертає на вулицю Марі-Анн, іде вздовж автомайстерні, повертає ліворуч на Сен-Домінік, рухається у північному напрямку.

Констебль Джіанні Зутто міг би повернутися до тепла й гамору балачки у відділку 12, сісти за стіл, насвистувати й чекати, поки якийсь одчайдух поцупить щось їстівне у Ґудмена чи в Кооперативі овочів і фруктів, та йому приємніше вдихати на повні груди освіжаюче повітря кінця зими; йому подобається чути важке клацання металу об асфальт, хропіння неспішних коней, трамвайний передзвін; його збуджує дивний запах, що проривається з майстерні листового металу Каца: життя тече перед його ніздрями й очима глибокого чорного кольору, і цей безупинний потік чуттєвих подразників підбадьорює його. А кийок і калібр 38, що б’ються об стегно, вдихають у нього відчуття всесильності.

Менш як за 60 хвилин він уб’є людину.

* * *

«Діана Дресс» — «Одяг від Діани» домінує над площею Філліпс. Дім, відомий якістю своїх суконь, своїх блузок і своєю репутацією, зобов’язаний усім цим своїм робітницям і насамперед Симоні Беланже.

Це молода жінка, міцна й тендітна водночас, яка завжди тримає спину прямо, попри всі ті години, що їх вона проводить зігнутою над розкладеним на піддонах товаром, який її патрон Ісраель Ґолд надсилає торговцям в усі куточки країни, не кажучи про Нью-Йорк і Чикаґо.

Симона навіть не помічає своєї плавної ходи, яка не залежить від швидкості руху, і багато голів повертаються, коли вона проходить повз, зачаровані як її витонченим виглядом, так і природною красою: волосся каскадом спадає до лопаток, на обличчі з чіткими рисами виділяються індіанські вилиці, а чорні зіниці в яскраві сонячні дні затягує нефритова поволока. Не один чоловік, що задивився на гарне дівоче волосся, зіткнувся зі стовпом або навіть гірше — зі скринькою виклику пожежників.

У понеділок вранці Симона Беланже, виконуючи прохання патрона, допомагає Роуз Адлер, яку жартома називає просто Мадемуазель, власниці гарненького модного бутика для жінок «Роуз Реді-ту-Веа Шоп», затиснутого поміж двома великими магазинами: тканин Сема Камінскі й хутра братів Москович, а з верхнього поверху на нього насідає «Ріел Романіан Бройлінґ Гаус».

Мадемуазель — одна з цінних постійних клієнток компанії татуся Ґолда, бо численні дами Верхнього міста в Монреалі приходять сюди як по найкращі туалети, так і по розсудливі поради власниці, котра, як мало хто, вміє орудувати шаблею чесності й щитом тактовності.

Коли новинки прибувають до невеличкого магазинчика готового одягу, Симона швидким кроком минає сім поверхів будівлі Жакоб, вулицю Сент-Катрін, звертає на Сен-Александр, перетинає Дорчестер й Вітре, по спуску збігає до вулиці Креґ, бере вліво, прискорює ходу, вдихає запахи гарячого жиру з «Вікторіа Ланч» і спецій з таверни «Кінґстон Гаус», перетинає Де Бльорі, стежачи, щоб каб­лук не втрапив поміж рейок, не може стриматися, щоб не скорчити міну заклеєним вітринам там, де ще не так давно красувався магазин дорогих тканин і галантереї Аллана Джона, що постраждав від кризи, жертвами якої стали тисячі інших роздрібних торговців протягом останніх кількох років.

Вона біжить, біжить далі, шукаючи в сумці квиток, стримано вітається з продавцем ножів, який смокче люльку в очікуванні клієнтів, уповільнюється, щоб кинути погляд на розкладку вживаних товарів і на креми в салоні «Бельфонтен», знову прискорюється, минає вулицю Джордж, навіть поглядом не удостоює «Америкен Таверн», у якій завжди купа п’яниць, дістається до вулиці Шеннвіль, що схожа радше на стежку, сором’язливо хихоче, коли пожежник з 20-го відділку схвально свистить їй услід, далі минає таверну «Ле Репо» — ще одна! — думає вона, — скільки ж їх у Монреалі? — й нарешті виходить на вулицю Коте, де переплітається стільки рейок, далі їх мереживо зникає на вокзалі Креґ. Застрибує у 55 трамвай і, як часто буває, знаходить місце, щоб сісти й перевести подих. А хвилин за п’ятнадцять доєднується до Мадемуазель, щоб зустріти вантажівку й, перемовляючись, розпакувати останню колекцію виробів свого працедавця.

Це гарний бутик, витягнутий у довжину, висока стеля, оббита мідними квадратами зі стилізованими мотивами аканту. Зрозуміло, він розташований на першому поверсі, й завдяки великій вітрині сонячні промені протягом літніх місяців починають пестити ноги манекенів об одинадцятій і зникають лише о восьмій вечора. Мадемуазель доручила встановити маркізу, щоб захистити вишукані тканини від сонячних променів, і час від часу ганяє всіляких лайдаків, які ховаються під навісом у дощ чи спеку й затуляють туалети від можливих досить заможних клієнток, які можуть собі їх дозволити.

Клієнтки ці вислизають з гарних автомобілів, що приїжджають з Вестмаунта чи Утремона^[17], щоб зробити пару покупок, байдужі до мелодрам, які розігруються на асфальті незалежно від пори року. Вони поширюють пахощі фіалок, іланг-ілангу чи бергамоту. Ці елегантні буржуа обожнюють атмосферу, що її їм пропонує бутик, без численних обмежень, як в Оґілві. Їм здається, що вони не тільки мають доступ до вишуканих товарів, а ще й не цураються простого люду, хоча й ледве кидають погляд навколо.

Обідньої пори у будні й вечорами в приміщенні чути, як у ресторані нагорі, за кілька метрів вище, найважчі з офіціантів пересуваються між столами й ставлять з гуркотом стільці на місце. Щойно Роуз Адлер переступає поріг, вона запалює білу курильницю (така собі подоба гейші в червоному із золотом кімоно), щоб приховати запах жирного м’яса — пастроми, п’єпт де пуі: гої кличуть цю страву просто курячою грудкою, яку подають із равіолі з сиром, а втаємничені — креплахом: той запах сягає її ніжних нізд­рів і заважає їй.

Хоча обидві жінки й не схожі одна на одну, клієнтки часто припускають, що вони сестри — скажімо, старша та її гарненька молодша сестра, бо об’єднує їх мовчазне, зовсім природне взаєморозуміння. Та ледве Симона відкриває рота, щоб відповісти щось англійською, як помилка відразу виправляється. Хоч вона й добре володіє мовою Шекспіра, та не може спекатись акценту, мова наче в’язне на зубах, як у маленької дівчинки, яка вчиться говорити, а точніше, розуміти рідну мову.

У Роуз, може, зо п’ять футів зросту, навіть коли вона влазить на підбори, які її брати вважають занадто високими. Вона ходить рвучко, наче якийсь злий дух вселився в неї й постійно підштовхує її під лопатки, від чого здається, що її розпечено-руде неохайне волосся, підняте вгору й злегка підв’язане шовковою стрічкою, перебуває у постійній боротьбі: палаючий кущ, витягнутий із Мойсеєвої книги «Вихід» і скинутий у бутик привабливих спідниць та блузок, над якими панує запах пачулі й, само собою зрозуміло, троянд.

Вона вітає клієнток мелодійним голосом, впізнаваним серед багатьох інших, але з-під її дівочих інтонацій пробивається жорсткість, властива особам, наділеним незаперечним авторитетом: ті, хто переступає поріг, не вибирають вечірні туалети, а, навіть не усвідомлюючи цього, підкоряються порадам жіночого недомірка, що цвірінькає перед ними.

Роуз Адлер із роду текстильних майстрів Монреаля сама зуміла заробити кругленьку суму, продавши свою майстерню «Rose Garment» («Рожевий Гранат») з виробництва панчох і шкарпеток на авеню Парк у самий розпал фінансової кризи, — ще один доказ ефективності безкомпромісного сопранового тембру її голосу, коли вона укладає угоди.

Вона відхилила всі пропозиції шлюбу, включно з пропозицією адвоката Генрі Вайнфельда, чим розчарувала своїх батьків Рут і Соломона. Про неї розносять недобрі чутки, буцімто виною всьому її нахил до лесбійства. Насправді ж вона віддає перевагу поганим хлопцям перед тими, з ким її знайомлять тітки; вона любить хлопців, молодших за себе, — тих, хто залицяється, незважаючи на її сороківник, а ще й християн на додаток, що лише додавало страждання предкам, — починаючи з франко-канадців, спокусників, котрі, як правило, не становлять загрози, веселунів із спікізі^[18], не кажучи вже про тих типів із гральних кімнат, які оцінюють вас поглядом поверх склянки світлого, що її дуже звеселяє.

Зі стрункою фігурою, надзвичайно вродлива, а ще трохи сором’язлива, Симона може видатися повною протилежністю Мадемуазель, яка відрізняється від неї й водночас доповнює її, частиною пазлу, який пасує до іншої частини й змушує ту світитися, звідки й береться це враження, ніби вони кревні родичі.

Обом жінкам притаманні беззаперечний смак, безсумнівна чесність, значний апломб і відмінне здоров’я.

Роуз Адлер також покладається на чуття своєї молодшої колеги, яка цього ранку понеділка сортує товари від «Diana Dress» — «Одягу від Діани» й підбирає розміри та моделі в передчутті клієнток, що планують приїхати у магазин до неділі включно, а бос тримає у руці форми й рахунки з бутика з їхніми іменами.

— Якби я могла платити тобі стільки ж, скільки платить Ісраель Ґолд, — повторює до неї Мадемуазель невпевненою французькою, — я би платила, але чотирнадцять доларів на тиждень — не можу навіть думати про таке.

Симона лише знизує плечима, бо вона знає, а її співрозмовниці невідомо, що вона знає: Роуз могла б дозволити собі такі трати, бо точно б заробила більше, а ці голосіння — лише спроба домовитися. У будь-якому разі, молода жінка далека від думки, що шість днів у бутику були б для неї великою приємністю, а ще вона любить свою роботу обробниці в одній з найпрестижніших компаній метрополії, де вона працює, відгороджена цегляною стіною від оглушливого дирчання, що заповнює майстерню поруч, де швачки — деякі з них ледве досягли шлюбного віку, — схилені над промисловими машинами, в прямому сенсі сліпнуть і глухнуть, а іноді й залишають у тих машинах свої пальці.

А ще патрон ставиться до неї з величезною повагою і, як вона гадає, майже по-батьківськи, тобто без жодної задньої думки, хоча й під впливом ідіотської реальності: діти. Їх у нього вже четверо. Єдине, що йому залишається, — задовольнятися думкою про те, що вона б могла бути однією з його доньок, і стримувати ніжність, яку відчуває до неї через те, що визначає як поклик крові. Тож він легко пробачив їй короткий страйк минулого місяця, який завершився помітним підвищенням платні: три долари п’ятдесят за сорок вісім годин роботи.

Отже, іронія ситуації полягає в тому, що вона з чотирма іншими робітницями, які ходять до тієї самої церкви на вулиці Ошлаґа, мусить позбутися того, що кюре Баріль оцінив як аморальний прибуток, отриманий шляхом ототожнення себе з комуністами. А через те, що цей прибуток отримано від єврея — безбожника й пожирача християнських дітей, якому обіцяно горіти в пеклі, — вони повинні віддати гроші, але більшовикам — попри те, що дуже часто може йтися про осіб, які належать до тієї самої релігії, — й утішитися словом Господа, поширювати його, при цьому нагадуючи червоним, що віра й смирення не розчиняються у жадібності, а міцніють у чистому серці, щоб виростити в ньому діамант зречення, дорогоцінний камінь, недоступний невіруючим.

Заковтнувши сандвіч — салямі, болонська ковбаса, жовта гірчиця «Френчс классік» на булці-кайзерці, все без кошерних делікатесів, запропоноване власницею бутика з іскрою винуватої ласунки в очах, — Симона дякує Мадемуазель, одягає пальто, взуває калоші, зав’язує на голові свій шарф кольору золота й стиглих томатів і виходить, призначаючи Роуз зустріч наступного тижня.

— Родзинка мого тижня, — чує вона вже за порогом.

Повітря майже ніжне, — думає вона, — а зима капризує перед смертю. Вранішні хмари, фіолетові й гладенькі, наче шовкові, розійшлися: жовтаве світло ллється з неба й занурює район у гру світла й тіні, властиву періодам потепління.

Вона перетинає бульвар Сен-Лоран, переходить вулицю Беґґ, робить вигляд, що не помічає хтивого погляду чоловіка, котрий сперся спиною на стіну каси лазень Шуберта — консьєржа Армана Тайона, з кошлатою бородою, у брудній натільній майці під несвіжою м’ятою сорочкою, жмут волосся з сивиною на черепі виблискує від товстого шару лою, з чорними нігтями й у калошах, що не тримаються купи, — проминає кілька магазинів, куди не ходять молоді жінки, ресторан «Кармен Сільва», більярдний зал «Голлівуд», у який саме заходять дві худющі дівчини, вже явно напідпитку, йде повз якийсь убогий магазинчик, продавця цукерок Гендлера, галантерею Файнберґа й крамницю тютюнових виробів «Нью-Йорк».

Проминувши всі ті пошарпані будівлі, вона почувається такою легкою, що трьома кроками проходить вулицю Дулут, залишає позаду будинок Вайнберґа, магазин канцелярських товарів, крамницю електротоварів Менсгера, продовольчий магазин «Броуд», скляра й фреймера, пекарню «Ґерентід», шевця Кавчака, дров’яний склад, іще один бутик готового одягу, який здається їй огидним — «Фіш лейдіз Веа», востаннє заглядає у шматок цупкого паперу, що дала їй Ніколь, теж оздоблювальниця, на якому розбирає адресу, написану нашвидкуруч: 4114, ім’я.

— Капустина з дитячим обличчям, — сказала Ніколь.

Пірнувши в напівтемряву, вона повільно йде сходами, щоб дати час очам звикнути до сутінків, незграбно вітається з одним із тих бородатих євреїв, декорованих штраймелями, помічає приклеєну до одвірка мезузу, зацікавлена, сповільнює крок перед тим, що має бути малесенькою синагогою, а потім проходить повз анфіладу ісраелітських благодійних організацій, глибоко вдихає, стукає у двері з емблемою профспілки закрійників одягу, марно чекає, що її запросять досередини, все ж наважується зайти: кімнатка завбільшки як носовичок, з вікном, яке почасти затуляють червоні банери, на яких там, де дозволяють складки, вона може прочитати написи чорним «Фа—изм» та «Ка—іт—зм».

Якийсь чоловік схилився над стосом документів, вона кахикає, підходить: це не той, кого вона прийшла побачити. Цей — справжній колос із короною ще русявого волосся. Він підводить голову, здається, сам себе запитуючи, чи він не марить. Жваво кліпає: його окуляри настільки маленькі, що кутики очей виглядають за оправу.

— Yes? — тільки й каже.

Вона мимрить ім’я: мосьє Джошуа.

— Камараде Ґершман! — кидає він весело через плече, його обличчя борця освітлює грайлива усмішка.

З боку вікна чути шурхіт, і ще молодий стрункий чоловік вибирається з-поза банерів, обтрушуючи пил з костюма поганої якості, але такого, що бездоганно сидить. Вона від­разу розуміє, що хотіла сказати Ніколь: дитяча наївність випромінюється з цього обличчя з майже овечими очима кольору синього сапфіру, над якими наче плавають тонкі брови барви кави, з повним гарним малиновим ротом й прямим носом, білість якого гармоніює з рівною білою шкірою на круглих щоках.

Він дивиться на неї кілька довгих секунд, сама вона теж мовчить, нереальна тиша огортає кімнату.

Симона Беланже — розстебнуте легке пальто, під яким видно строгу гарного покрою сукню, чорні кучері, підв’язані червоною косинкою такого самого червоного кольору, як і революційні банери, що тріпочуть біля вікна, — відразу ж забула причину, з якої стоїть тепер перед цими двома чоловіками, змовниками у лігві поплічників Сатани, і не менше, як попереджав кюре Баріль, перш ніж дати своє благословення.

Зі свого боку Джошуа Ґершман, представник Комуністичної партії Канади, який щойно зійшов з поїзда після короткої поїздки до Торонто, питає себе, чи не йдеться про появу серафима, тобто ангела Краси — на кшталт «того, що швидко псується», як поважно заявив би учень маймонідів, яким і був Джошуа у єшиві Соколова в Україні.

— Votre obligé — чим зобов’язать? — сказав він поганою французькою.

Він простягає руку до ліктя дівчини, не торкаючись його, — це запрошення йти з ним: на нього чекає зустріч надзвичайної ваги, й він пропонує їй пройтися до місця призначення. Симона оцінює екземпляр, дивиться в оті звабливі блакитні озера, вирішує, що боятися їй нічого, й погоджується, щоб її відвели до місця зустрічі, у залу «Принц Артур» на вулиці з такою самою назвою.

Потяг, а тут він взаємний, не сховався від уваги Лео Робінса, гіганта у смішному бабусиному пенсне: як таке можливо? Він може уявити перший дотик їхніх пальців, перший спільний сміх, перший спільний похід у буфет, кінозал, що прийме нову пару, і фільм, що освітить їхній перший поцілунок.

Однак чи міг він здогадатись, на яку подію надихне ця зустріч, така витончено романтична з самого початку, майже шекспірівська, — уявіть Джульєтту, робітницю і католичку, й Ромео, комуніста, ще і єврея, внизу сходів! — подію,розв’язка якої буде трагедією, достойною Расіна?

Адже ця пристрасть, яка поки що перебуває у зародковому стані, незабаром заходитиметься криком, вмиватиметься слізьми, а то, навіть якщо й у переносному сенсі, якщо відстань між ними є визначальним чинником, і кров’ю.

А тепер обмежимося зауваженням, що гарний тандем рушив, хоч і у зворотному напрямку, тим самим шляхом, який пройшла Симона, з тією лише різницею, що прогулянка стала трохи довшою, бо Симона вибрала інший бік торгової вулиці, щоб Мадемуазель не побачила її в компанії цього незнайомця, а ще заклади, які дівчина досі оцінювала занадто суворо, набули пари-трійки позитивних ознак — он той карниз має гармонійні обриси, а поряд із ним гарно виліплений завиток, — які раніше пройшли повз її увагу.

* * *

«Шевроле інтернешнл» модель А 1929 року з кузовом на 194 кубічних футів. Вона оснащена бічними стінками з дерева й кабелю і може вмістити домашній скарб цілої сім’ї включно з обігрівачами.

Мешканців бідних районів проймає холодний піт, коли вони бачать, як така вантажівка вигулькує з-за рогу вулиці: менш як за годину вони можуть опинитися голі-босі на тротуарі з єдиною цінністю — валізами з білизною. Їхню квартиру спорожнять, двері замкнуть, а їхні вбогі пожитки повантажать у кузов: перекинутий стіл, наче поранений кінь, поставлені одне на одного стільці, повалені набік комоди й дивани, загорнуті у шматки брудного брезенту дзеркала, розібрані ліжка, виставлені на огляд усіх сусідів матраци, часто у плямах, каструлі, миски, блюдця, супниці, а зверху — жахливі рамки, і все це дійство — у супроводі брязкоту металу й розбитих склянок.

І під крики жінок, лайку чоловіків і плач немовлят у пелюшках усе, що сім’я змогла зібрати протягом багатьох років праці й заощаджень, із деренчанням відбуває на склад аукціоніста, найчастіше чоловіка в червоних підтяжках, який продасть той вантаж за смішні гроші: біда, покликана наповнити кишені власника.

Рене Муссетт на «Форді» їде за останньою вантажівкою. І мав би наспівувати одну з композицій Ля Больдюк^[19], як людина в доброму гуморі, впевнена в тому, що виконала свою роботу, — але він видається дещо стурбованим і заклопотаним. Хоча день почався добре: два приписи щодо відчуження власності виконано зранку, стільки ж сімей боржників викинуто на вулицю, одна в Ошлаґа, інша в мелясовому передмісті, без жодної протидії, як буває скрізь і завжди, окрім Розмонта, де лютує Спілка орендарів.

І ще добра новина: симпатичний судовий пристав Муссетт, з рум’яними щічками й нічогеньким черевцем, готується повторити операцію у кварталі чужинців, винних у всіх нещастях старих добрих канадців. До того ж, він отри­має додаткові комісійні, просто так, по-чорному, якщо можна так сказати, бо дав собі труд попередити позикодавця Геррі Ґолдблума, президента «Deshover Protective Loan» — Компанії із захисту позик, одного з лихварів у його списку підпільних клієнтів, про свій наступний мандат.

Схема проста: щойно отримано добро на вилучення майна, Рене Муссетт зв’язується зі знайомими шейлоками^[20], щоб перевірити, чи особа, яку мають обскубти, є у списку боржників. У разі позитивної відповіді він занижує вартість конфіскованого майна, повертає кошти заявникові, а ще — як він любить їх називати — скупердяям, які віддячують йому щедрими виплатами. Всі задоволені, звичайно, крім тих, кого знищили, зробили голими й босими, кому не залишили навіть ослінця, на якому можна було б примоститися.

Та цього понеділка щось мучить його самого і його підручних — Вільфріда Бертрана, Віктора Уртубіса, Ґермана Дюшено, Арманда Дюроше й Жозефа-Ілера Докстадера, ветерана, який розуміє англійську; а також П’єра Жерве й такого собі Моріса Дево, водіїв вантажівок: справа отих українців з іменами, що їх неможливо вимовити, з вулиці Сен-Домінік, які відмовляються підкоритися судовим рішенням, чіпляються за ваше пальто й галасують. Проблема ж у тому, що їх підтримують комуністичні активісти, які не цураються закасати рукава по лікті й виставити великі кулаки.

Він приїхав туди у п’ятницю, близько чотирнадцятої години, з двома колегами. Там тхнуло ріпою й капустою, погано поголені чоловіки у дранті різалися в карти на кухонному столі. Хазяїн з милицею був з ними, холоша штанів закочена, щоб можна було накласти гіпс на пошкоджену ногу.

Та не будемо упередженими, дамо слово судовому приставу.

«Я говорив з відповідачем. Я був з Шарлем Каміре й Полем Бро. Ми почали з того, що дали йому зрозуміти: йдеться про виселення згідно з судовим рішенням. А він попросив нас зачекати на його дружину, яка увійшла розлючена і сказала, що нам нема чого там робити, бо її чоловік хворий і вони не можуть піти звідти, бо в них немає ні іншого дому, ані сусідів, щоб перечекати. Вони не хотіли виходити. Ми все ж виконали рішення того ж дня. Ми змусили людей, включно з відповідачем і його дружиною, покинути будинок. Ми не забрали меблі. Зачинили задні двері й повісили замок на вхід».

Потім він додав, що чоловік не був хворим, а просто накульгував, і що Вадартрік пообіцяв віддати йому наступного дня п’ятдесят доларів, які вимагав домовласник, а це могло погіршити стосунки з «Deshover Protective Loan», — деталь, про яку промовчав судовий пристав.

Але цього понеділка все мало бути інакше.

Рене Муссетт з трьома товаришами, коли подали обід, відразу спустошили тарілки й вийшли з таверни «Віктор», навіть не давши собі труду привітатися з власником, Оженом Лемі, що порядкував у барі, й Альфонсом, вірним офіціантом у брудному фартусі.

Вони лише на хвильку забігли у свій офіс, який був зо­всім поруч, на першому поверсі будинку Мезонньов, на вулиці Сен-Жак-захід, номер 57, щоб бути точним. З вікна Муссетт милувався гарною будівлею «Монреаль Траст» з червоного шотландського піщаника поруч зі знаменитою будівлею «Олдред», геніальною подобою нью-йоркської «Емпайр Стейт».

Взяли документи й відразу рушили швидким кроком, попри ситний обід — шинка, чіпси, ріпа й морква, — обі­йшли штаб-квартиру страхової компанії «Провіданс», крадькома перехрестились на базиліку Нотр-Дам. Потім бігом спустилися до Плас д’Арм, перетнули вулиці Фортифікаційну й Креґ, які трохи розхóдилися, й попрямували вулицею Сен-Урбен. Зловили трохи дрижаків біля приміщення компанії «Montreal Light, Heat & Power Consolidated», там був страшенний протяг, пірнули на стоянку «Power Garage», де приєдналися до водіїв вантажівок, і Муссетт із трьома товаришами сіли в автомобіль «Форд», а інші — у два «Шевроле». Й поїхали.

Автомобілі рухаються в одному напрямку, на північ, зупиняються біля пральні «Лі Сінґ», куди Муссетт здає свої сорочки, користуються затишшям на улиці Вітре, минають продовольчий магазин «Ву Йєн К’ю», компанію з імпорту «Вінґ Гінґ», ковбасну фабрику «Леонґ Джунґ», офіс Китайської Партії реформ.

— Кляті жовті дині, — бурчить Докстадер. — А ще опіумні дилери.

Всі роблять вигляд, що не почули, насвистуючи й кидаючи погляд у керунку проходу Ісаака, кривої вулички, де, як плещуть довгі язики, можна отримати принадні послуги під покровом темряви.

Зліва виникає лікарня «Нотр-Дам-де Лурд», аскетична й потворна, на розі де ля Ґошетьєр, хоча вона справляє не таке гнітюче враження, як будинки з правого боку. Муссетт грається клаксоном перед пекарнею «Консолідейтед Бейкері», з якої тягнеться цукристий запах, перетинає маленьку вуличку Дорчестер, навіть не сповільнюючись, щоб перевірити, чи не наближається який автомобіль або підвода, а далі ряд жалюгідних будинків і магазинчиків слідують одне за одним аж до вулиці Сент-Катрін; багато з них стоять порожні завдяки справній службі судового пристава, який і проїздить повз них у цю мить. Виняток — меблевий магазин «Вудгауз», який опирається банкрутству, і поряд з ним — притулок «Бюїссоннет».

Інакше кажучи, після перетину вулиць Де Монтіні, Онтаріо чи Еванс фасади вже не приховують своєї нужденності, хіба що крім англіканської церкви Святого Івана Євангеліста й будівлі «Плато».

Перш ніж дістатися вулиці Пайн, кавалькада зупинилася перед бутиком Аб Ґордона «Тобако & Кенді», щоб Муссетт міг купити пачку цигарок без фільтру й м’ятні пастилки. Судовий пристав вирішує пройтися пішки до поштового відділення на розі вулиці Аркад і робить знак своїм людям його там чекати. Дуже задоволений Докстейдер прослизає за кермо «Форда».

Щойно увійшовши досередини, він забиває цвяха у власну домовину, кидає швидкий погляд на вітрину з листівками і на ряд публічних телефонів, що вишикувалися поруч. Риється в кишенях, вставляє п’ять центів й набирає поліцейський відділок номер 12, що на бульварі Сен-Лоран. Несподівано відповідає його спільник, констебль зі смішними вусами, якого впізнає по глибокому й співочому голосу й по тому, що визначає як середземноморське воркування.

Він попереджає соратника про їхнє скоре прибуття до будинку українців, і Зутто запевняє, що він з підмогою поспішає на місце.

— Якнайшвидше, — повторює Муссетт.

Вантажівки й чолов’яга на ім’я Муссетт, що повернувся з покупками, тепер їдуть на схід по авеню Пайн. Люди сходять на тротуар, погляди похмурі, і, дивлячись на їхні одежини, Муссетт може вгадати, ким вони працюють: виробник корзин Жан Жозеф Альфред; он там — пряля Ва Лун, судовий пристав не може впоратися з гримасою: він, власне, не цурається оборудок з ними, але поділяє почуття свого колеги й не довіряє східнякам, трафікантам кульками чорного кумира й затятим гравцям; швець Карпман з чорними від гуталіну й таніну пальцями; ковбасник Шульман у засмальцьованому фартусі і з ножем завбільшки як шабля, у нього ще є відділ канцтоварів.

Вони різко гальмують, щоб не збити дітей, які граються в піжмурки, сердито тиснуть на клаксон, кидають погляд праворуч — телеграфна компанія CNR, вугляр, — а потім в інший бік, пропускають возик з льодом, запряжений двома старими шкапами.

Їм здається, що вони занурюються в убогість, убогість сіру й липку, відому безробітним й іммігрантам, убогість, що живить розпач і виробляє гнів, і гудіння того гніву можна почути, це слабка подобизна двигуна «Шевроле», слабка подобизна, — повторює судовий пристав, — однак погана, бо змушує вас труситися від жаху: ці очі, ці очі і знов ці очі, порожні, вони стежать за ними, за тими, хто вторгся до них, наче притягнуті чорними машинами, що блищать під сонцем. Муссетт міг би присягнути, що саме з цих очниць і лунає замогильний звук.

Врешті вантажівки зупиняються, наче знесилені, перед триплексом номер 3962, який розвалюється і який минулого року купив Ісаак Меґальнік, він же разом зі своєю сестрою володіє меблевою компанією «Home Furniture Exchange» на вулиці Креґ, і — от же щасливий збіг! — там осяде частина конфіскованих меблів, бо Вадартріки поскупилися на п’ятдесят доларів, обіцяних на суботу, а тутешній господар відмовився чекати, хоча б усього й два дні.

Продемонструємо ту саму чесну гру і дамо слово судовому приставу:

«Я знову прибув сюди 4 березня після обіду, десь о 2-й годині. Я виявив, що замок, який я сам почепив, зламаний. Я був разом із Полем Бро. Я попросив у нього підмогу, й прийшли двоє чоловіків з поліції. Ми піднялися сходами разом з констеблями. З нами пішли й багато чоловіків, друзів відповідача. Коли я увійшов, у будинку не було нікого. Відповідач разом з дружиною хотів піднятися в квартиру, вони піднялися проти моєї волі, і от саме тоді я й покликав на допомогу поліцію у суботу після обіду. В квартиру піднялося зо двадцять людей. Констебль сказав мені піти й краще організовувати справу, бо наші життя в небезпеці. Я був лише з моїми асистентами, й констеблі мені сказали, що вони не можуть вдатися до застосування необхідної сили в будинку».

Чоловіки виходять з машин, хлюпаючи чобітьми по сльоті. Муссетт надав собі владного вигляду: перспектива дертися сходами втретє і востаннє цього понеділка 6 березня 1933 року його надихала.

Там, над синагогою й зворотним боком будівлі «Купер», сонце пробиває скатертину хмар і заливає золотом західну й північну частини міста. Рене Муссетту хочеться вірити в щасливу прикмету, й оця несподівана тиша вдихає в нього крихту співчуття до тих бідних відступників, яких він готується зіштовхнути у непроглядні злидні: хай іще потішаться десять хвилин. Бачить стовп і спирається на нього.

Повертається до колеги й наказує тому піти зустріти поліцейських. Цього разу все вийде. Жирний Уртюбіз іде, насунувши на лисий череп кепі. Втягнув голову в плечі й піднімається вулицею Сен-Домінік, дорогою штовхає кількох цікавих, які вже починають збиратися довкола чужинців.

Раптом атмосфера стає важкою: здається, на вулицю й тротуар висипав увесь район й обступив Муссетта, який уже жалкує про отих кілька подарованих хвилин. Він тицяє собі в зуби сигарету, підпалює її від запальнички «Ронсон», глибоко затягується, поки його підручні, не зронивши ні пари з уст, готують кузов автомобіля. Це люди міцні й ґрунтовні, здатні підняти дубовий буфет чи сервант на другий поверх, навіть не подряпавши, і здатні за себе постояти.

Навпроти аптекар — Саломон Лібгоф, шарлатан, який торгує всім, що потрапляє під руку, у своєму російському магазині патентованих ліків, — витирає руки ганчіркою в пурпурових плямах. Магазин стоїть на розі вулиці Наполеон. У вітрині перехожі можуть прочитати, яких обіцянок торгаш ніколи не дотримає: позбавити артриту, захистити від грипу, зняти сверблячку, вилікувати від французької хвороби. І, звичайно, зробити так, щоб туберкульоз став лише поганим спомином.

Судовий пристав виринає зі своєї задуми. Звертає погляд у бік вулиці Дулут, шкіриться, коли помічає стадо цікавих і свого помічника у супроводі трьох поліцейських, один із яких — той італієць з непропорційними вусами.

Він спльовує крихту тютюну, яка прилипла до губ. Потім ударом пальця відкидає сигарету, яка приземляється біля його ніг. Різким порухом плеча відштовхується від мерт­вого стовбура, вимучує посмішку, яку йому явно хотілось би проковтнути, свою надійну зброю проти всіх благань, робить глибокий вдих, рішуче налаштований завершити справу без проблем.

Та цього понеділка, о 14 годині 15 хвилин, щойно відірвавшись від електричного стовпа, Рене Муссетт навіть не може уявити, що саме на тому місці, де він за звичкою затоптав свого недопалка, Микита Зінчук скоро віддасть Богу душу.

* * *

Дванадцять. Шістдесят вісім. Вісімдесят. Вісімдесят п’ять. Заповнити дванадцять шлунків. Шістдесят вісім банок з консервами. Вісімдесят фунтів, картопля, заплачено вісімдесят п’ять у благодійному магазині. Це все, що їм залишається, щоб протриматися місяць.

Вона мусила йти пішки по сильному вранішньому березневому холоду аж до околиць містечка Утремон, бо в магазинах на авеню Мон-Руаяль і на вулиці Шербрук все розпродали. Дотягти вісімдесят фунтів картоплі за чотири ходки, двадцять фунтів на одному плечі, потім на іншому, а тоді на руках, як труп дитини-гіганта з червонястою шкірою, ось так і минула перша половина дня перевіреної половинки сім’ї Вадартріків, Валентини, взутої в гумові чоботи, завеликі як для її ніг.

— Злодюги чортові, — бурмотіла вона собі під ніс, згинаючись під тягарем.

Якщо глянути з неба, то, йдучи під безперервним плетивом електричних дротів і трамвайних кабелів, вона нагадувала одного з тих коричневих павуків з відвислим черевом, що вовтузяться прямо у своєму павутинні.

— Мішок чи безкоштовна доставка! — кинув власник благодійного магазину, якому вона простягла купон із The Gazette. — Але не те й інше. Хіба що купите дванадцять ямайських апельсинів. За двадцять п’ять центів, це просто подарунок! Або «Шоколадний поцілунок». Дам велику коробку на двадцять три маршмелоу в шоколаді.

Та що б вона робила з тими екзотичними фруктами чи коробкою печива із зефіром, коли їй треба годувати покаліченого чоловіка й десятьох пожильців, які ледве спроможні платити за свій пансіон, бо не мають роботи?

Єврей, — ось що вона повторює, кусаючи себе за щоку зсередини, — той клятий власник вимагає з них квартплату за два місяці або вигадує дещо гірше, тобто кличе отих забіяк, які, окрім одного злидня з погордливою поставою, не говорять жодною іншою мовою, тільки французькою, і які погрожують їх викинути, пригвинчують засуви на одвірки, чіпляють на них замки, наступного дня повертаються з поліцейськими, звинувачують у тому, що вона вирвала їхні обладунки, і роблять вигляд, що нічого не розуміють з її криків, її сліз, її жестів, її благань, з її настільки покручених пальців, що чути, як хрускають суглоби.

Повернувшись додому, вона кляла всіх і все, починаючи з «гачконосого». А тоді задивилася на банки з маринованою капустою й купку картоплі сорту Рассет. Помічник бургомістра Жозеф Шуберт носить кіпу і по життю веселун. На перший погляд він справляє враження такого собі валька з очима як у бассета й обвислими вухами, та коли ви до нього звертаєтеся, він впивається вам в очі своїми баньками й у вас виникає певність, що йому вдається влізти прямо в душу, яка загубилася десь серед звивин мозку.

В суботу ввечері, після відвідин судового пристава, вони пішли додому до муніципального радника на авеню Пайн Схід, 206 у супроводі Микити Зінчука й одного ірландця, чиє ім’я вона забула, представника канадської Ліги захисту прав робітників. Ага, один комуніст, а інший — колишній колега чоловіка, до того, як той зламав ногу на роботі.

Шуберт за походженням румун, тож не говорить ні українською, ні російською. Та за допомогою Микити й рудого їм вдалось порозумітися. Так, усі в районі згодні, що він гарний чоловік, бо наказав побудувати публічні лазні, названі його іменем, куди всі ходять щонайменше раз на тиждень.

— Вони викинуть їх на вулицю, — переклав ірландець, — через п’ятдесят доларів. Дві місячні квартплати. Мосьє В. не може працювати через травму і ще не отримав відшкодування від «Дантіл Сімент». Ви ж знаєте, як це.

Шуберт, колишній синдикаліст, сумнівається, що колись отримає свої гроші, він знає сценарій, наче читав його сто разів: роботодавець, часто винний у недбалому ставленні до безпеки праці, затягує виплату, а інвалід не має іншого виходу, як чекати, витрачаючи все, що відклав, або ж щось десь поцупить і опиниться за ґратами, а ще краще, коли він іноземець, його можуть депортувати, коли, на нещастя, його імʼя опиниться у списку безробітних. Й через двадцять років у Монреалі, майже день у день, ось яка доля може спіткати старого каліку п’ятдесяти трьох років на ім’я Жозеф Вадартрік чи то Джозеф Владарчик, якого в 1913 році найняла на роботу Канадська Тихоокеанська залізниця й посадила на корабель «Курськ»: його вишлють з країни за здорово живеш, а з ним і її, і все завдяки прем’єр-міністрові Беннетту.

Радник пригостив їх чаєм і канапками, на які вони поспішно накинулись, а він записав координати власника. І зробив злу міну: «Маґальнік, він знає, ким він є насправді», — прошепотів собі під ніс.

Він міг би розказати їм про зв’язки того фанатика з підпільним світом, про його горезвісну черствість до будь-кого, незалежно від тривалості знайомства. Та Жозеф Шуберт обмежився тим, що дав їм слово допомогти подолати труднощі, хоча б визначити новий термін для сплати. Завтра зранку, в робочий для євреїв день, він зателефонує Маґальніку в його магазин і сподівається, що результатом їхньої розмови стане рішення, яке задовольнить усіх.

— А поки що складіть список речей, що їх ви за будь-яких обставин хотіли б зберегти. Одяг конфісковувати не мають права. І зберігайте надію, я зроблю для вас усе, що зможу.

Невеличка делегація поверталася додому під затягнутим хмарами небом. Повітря було майже приємним, чути було, як хлюпає вода у зливній каналізації. Розрив у хмарах дозволив їм побачити нереально бліду першу чверть місяця: «наче пів віппета^[21] без шоколаду», — каже вона задумано, висипаючи свій мішок картоплі на землю.

А ще тут є вдова Сеґал, єврейка, яка живе у квартирі на першому поверсі і яка дала їй банку з чудовим варенням, звареним іще на старій батьківщині, щоб Валентина могла боротися з цингою, і такий собі Ріттер, рознощик, чия дружина й діти живуть через троє дверей у ще більшій нужді, ніж Валентина, а ще татусь Плоткін, який торгує вугіллям та дровами, подарував буассо^[22] палива в кінці грудня й додав «на Різдво», хоча сам радше святкує Гануку.

Канадці теж здатні бути дружніми. Ожен Блонден, Артюр Дюброй, Овіла Лямуш, прості робітники, і Лео Декерель, веселун, який не втомлюється весь час полірувати своє таксі, часто вітаються з нею, а їхні жінки не цураються дати їй то горщечок буряка, то пучок ріпи в обмін на той суп, який пробирає до кісток, але добрий для кишок.

Усі живуть у нестатках, окрім Декереля, який наповнює кишені завдяки тому, що возить американців у пошуках нелегальних задоволень: дівчата, опіум, а то й героїн, ігри, підпільні бари. Солідарність, про яку навіть не чули до кризи, поступово виникає між сусідами й дещо згуртовує квартал. Та ця дружба теж має межі, й лише лихварі позичають вам кілька доларів, мізерний борг, який ви ніколи не зможете виплатити.

Валентина посміхається, попри невпевненість, біль у спині й роздратування, яке у неї викликають невдахи, що живуть у неї на пансіоні, бо ніхто з них не здогадався допомогти їй донести ті вісімдесят фунтів бульби, яку ще треба чистити. Якби там був її бідний чоловік, він би їх точно погнав, але він брав участь у зборах безробітних у залі «Принц Артур», куди його потягнув цей занадто високий і занадто худий фін, котрий увесь час тре по вухах своїми історіями боротьби робітників з капіталізмом, який слід викорінити.

Схилившись над металевим тазиком, вона вже збирається відвести погляд від картоплі, коли чує гудіння двигунів, що ревуть у нереальній тиші, в яку в збудженому очікуванні занурилося все по сусідству.

* * *

Зала «Принц Артур» — чотирикутне приміщення із трохи піднятою сценою, облямоване з боків мезонінами різьбленого дерева. Вони — чи не єдине кокетство, яке дозволив собі архітектор, коли не брати до уваги лаковану підлогу з дуба, вичовгану ордами танцюристів й учасників конгресів, що регулярно тут проводяться.

Вона займає два горішні поверхи суворого на вигляд будинку. На першому ж поверсі містяться більярдний клуб, галантерея й тютюнова крамниця, в якій, як прийнято, продаються й цукерки, а власники цих закладів — відповідно Стівен Диварчук, Даніель Гольцман і Лєв Шабо, два кондові поляки й угорець.

У зали та сама адреса, що й в Об’єднаних працівників швейної промисловості, вона широко відома тим, що в ній постійно проводять збори профспілки, асоціації безробітних та різні соціалістичні й комуністичні фракції міста, незалежно, сіоністи вони чи ні. Сутички з коричневосорочечниками під командуванням Анаклета Шаліфу чи під орудою студентів з Універсіте де Монреаль іноді переростали у знатні бійки, що відзначались як своєю жорстокістю, так і недолугими висновками: «заспокійливими» втручаннями поліції, чиєю метою було побити червоних, перш ніж заарештувати відповідно до статті 98 Карного кодексу Канади, яка забороняє так звані крамольні організації, тобто більшовицькі.

Та цієї обідньої пори, здається, тут панує злагода, незважаючи на голосну роздратовану реакцію, оглушливий свист, гучні плескання по парапету при найменшій згадці про капіталізм, начальство, безробіття чи фашизм.

Джошуа Ґершман заводить свою супутницю в густу хмару диму, підживлювану сотнею курців, повернутих до сцени, звідки живчик на милицях викрикує щось мовою, не зрозумілою Симоні й більшій частині слухачів. Його змінив чоловік-жердина з червоною пов’язкою, який продовжує перелічувати вже висунуті звинувачення, підтримуючи сказане рваними рухами, наче якийсь спеціаліст з хореографії.

Щойно він замовкає, інший, кругленький, ноги-шпички, монокль наче пригвинчений до ока, займає його місце. Й починає наслідувати попередників, але говорить трохи ясніше. Він заводить натовп, переривається, поки звучать аплодисменти й свист, робить ковток води, повторює сказане іншими словами, при цьому робить ті самі жести, використовує ті самі інтонації, так само підносить кулак, мовчить, п’є й повторює все англійською.

— Він перекладає з української на їдиш, — шепоче їй на вухо Джошуа. — Потім переходить на польську і, як ви чуєте, на англійську. Він теж єврей, як і я.

Здається, він чекає на реакцію з її боку, але даремно, бо для неї цієї різниці більше не існує відтоді, як вона почала працювати на фабриці Ґолда, де трудиться багато італійок, які мають репутацію найкращих швачок на ринку. Там вона бачить й інших європейців, які трохи лепечуть французькою, і молодих єврейок, упертих до неможливості, котрі носять на шиї розп’яття, щоб зійти за католичок з їхньою репутацією покірливіших, веселих дівчат; котрі наповнюють кишені ваших пальт листівками й котрим вона багато в чому завдячує недавнім підвищенням платні.

З того часу діатриби батька проти сіонських собак її більше не дратують: вона сприймає їх як прояв безнадії, безнадії змученого кризою маленького комерсанта. Він жалкує, що його кровиночка, його квіточка, його парость, врешті-решт, опустилась до стану рабині в ярмі — о! яка ганьба! — у вбивць Христа й канібалів, як пишуть деякі газети, в тому числі Le Goglu — Жарт.

— Сам Арманд Лавернь клявся: ритуальні вбивства дітей у євреїв — доведений історичний факт. Депутат з Оттави — це тобі не абихто!

Та що він може зробити? Його магазинчик товарів для чоловіків на вулиці Онтаріо заледве може прогодувати сім’ю, бо зовсім поруч, усього за десять дверей, отаборився конкурент — Давид Маллек, відчинений у неділю, коли все продається на раз, а батько, палкий католик, не може його наслідувати, бо забороняє кюре. Не кажучи вже про те, що коли ти безробітний, то не купуєш краваток, а шкарпетки віддаєш своїй хатній господині і зрештою вже ходиш по суцільних вузликах. Ну, і батько може сподіватися на когось кращого, ніж робітник, для своєї молодшої, обожнюваної донечки, хоча й трохи непокірної, іноді трохи занадто непокірної, саме для тієї, яка, оточена нечестивцями, стоїть поруч із Джошуа Ґершманом й не може приборкати власне серце, що занадто гучно б’ється.

На сцені перекладач продовжує виступ, тепер бездоганною французькою, підкоряючись цій незмінній хореографії здійнятих рук, хитання головою, різких рухів підборіддям, наче передражнює горилу:

— Уряд Беннетта — спільник фашистів у Європі, спільник Гітлера, ворог трудящих Канади. Закриття фабрики «Анґус»? «It is in God’s hands!» В руках Божих! А профспілки? Групи заколотників. Іммігранти? Водночас ледарі й крадії робочих місць. А Ташро^[23]? Корумпований! Уд^[24]? Прихильник корпорацій! А начальство? Фінансисти? Землевласники, як із ними? А що нового про них скажеш, цих месьє! Тисячі перебоїв з водою, бензином, оливою, тисячі виселених із січня: чоловіків, жінок, старих, дітей, викинутих на вулицю посеред зими! Досить! Enough!

Атмосфера наелектризовується. Гіркота, страх і зневіра, що накопичувалися роками, переплітаються й вибухають: усі чоловіки — а більшість із них бували не раз принижені колишніми начальниками й облаяні в газетах — кричать, галасують, вигукують образи й слоґани. Симона підсвідомо пригортається до свого компаньйона, і цього разу вже він впадає в сум’яття, збентежений такою довірою; сподівається, що довірою інтимною, яку виказує до нього ця молода товаришка.

Зала трохи заспокоюється: потік злості зменшується. Відплив пристрастей. Оратори церемонно сходять зі сцени, наче звільняють місце якомусь золотому тільцю. Та ні: на авансцену виходить маленька жіночка років тридцяти, може, трохи старша, вдягнута безрадісно: на плечах — рубінова вовняна накидка, на яку спадає шиньйон із сивиною, грубий твідовий казакін поверх смугастої сорочки, довга коричнева спідниця, туфлі на високих підборах, — вона тримається перед ними прямо, кулаки на стегнах, яких їй не бракує.

— I am Bella Gordon, — кидає вона.

Секретар таємної Канадської ліги захисту прав робітників — немає кращого слова, особливо коли явище мало­зрозуміле, в ньому міститься магнетизм, який, навіть по­збавлений сексапільності, змушує притихнути це зібрання бунтівних чоловіків — і кількох жінок. А хтось скаже, що вона викликає захоплення, яке зазвичай викликають китайські танцівниці в нелегальному барі.

Симона не сказала б, що промовиця особливо гарна, проте в ній відчувається такий апломб, незважаючи на тонкий ніс і круглі, як у ляльки, очі, що вона з нетерпінням чекає продовження. Можливо, присутність оцього хлопця-жердини з синіми очима й руками піаніста додає легкого запаморочення, що, у свою чергу, вводить її в легкий екстаз, з якого вона навіть не намагається вийти?

У Белли низький тембр і повільна мова, що надає її виступові тону, який підлі душі назвали б декламаційним. І оті ж душі припустили б, що, враховуючи її поставу і звучання голосу, вона була б прекрасною вагнерівською Брунгільдою, хоча й дещо застудженою. Окрім того, здається, вона плекає в душі страшний гнів, який спонукає її скандувати звинувачення, спрямовані до великого вікна, в якому мерехтять жовті пасемка вітража.

Міс Ґордон — саме так називають її поліцейські і поет-комуніст Джо Сю Веллес, теж секретар Партії Праці, як і вона, але секції у Новій Шотландії, з яким вона свариться при кожній зустрічі, — тож Міс Ґордон відповідає ролі, яку визначили для неї її ж колеги, тобто пасіонарки, яка відчуває серцем, і малює розпачливу картину, означену Вадартріком, тим, на милицях, який погано говорить.

Владним жестом вона наказує трьом молодим жінкам, вдягненим так само, як і вона, пройти по залі з пофарбованими в червоне плетеними кошиками, подзвякуючи кількома центами, які в них лежать. Чоловіки, здебільшого безробітні, кидають туди пенні^[25], іноді нікель^[26] або — хтось із тих, хто ще працює, — монетку вартістю пів піастра^[27]: купа міді й срібла з Ґеорґом V витанцьовує й вибрязкує у більшовицькому кошику.

— Такими темпами, — пробурчав Джошуа, — вони ніколи не оплатять рахунки В. Назбирати п’ятдесят доларів по три центи?

Симона відкриває сумочку, яку сама вишила вовною на полотні, гарненьку річ з фіолетовими й кольору охри візерунками, які були на обкладинці журналу «Мої вироби». Вона злегка торкається вервиці, що лежить усередині, знаходить тоненьку пачку гладеньких купюр, покладену туди ще вчора під важким поглядом отця, й дві монетки по тридцять центів, бореться зі спокусою й простягає їх тому, хто її супроводжує.

Пояснює йому причину цієї пожертви і розповідає, як сварився кюре, а Джошуа задовольняється натяком на дивну посмішку: він так реагує на ситуації і слова, які його бентежать.

— Але ж це ваші гроші! Ви заробили їх, псуючи собі очі. Навіть ваш патрон радий. Три долари п’ятдесят на тиждень, більшість із цих чоловіків не мають і половини, щоб прогодувати сім’ю.

Вона теж відповідає йому усмішкою. Ах, — думає він, — які у неї білі-білі зуби! А ці бездонні очі! А ця гладенька шкіра, злегка мідного відтінку, успадкована від далеких альґонкенських^[28] предків! І це довге волосся, чорне, як вороняче крило, яке вона напевне защипує на спині, коли схиляється над тонкою тканиною! Насправді Джошуа легко впадає в ліризм, а під впливом недавно прочитаної французької поезії його дух б’є копитом: «О доброзичлива благодать, що заколисує рани в широкій душі, шовк, що тече, і нічна ріка».

Гарненька погоджується, намагаючись запхати гроші до кишені Джошуа:

— Точно.

Зі свого боку, міс Ґордон продовжує дійство, схоже на довершене заклинання, — бо навіть червоні визнають, що на деяких чуттєвих струнах може майстерно бренькати лише жіноча раса, — поки Джошуа бере за ніжну долоню свою компаньйонку й веде її до кошика, в якому й приземляється невеличке багатство, супроводжуване шелестінням і приглушеним дзвяканням: сімнадцять доларів і п’ятдесят центів.

Раптом відчиняються готичні двері й впускають досередини рудого, який кричить:

— They’ve arrived! — Вони приїхали!

Тиша поглинає все, аж до трибуни, де промовиця намагається видихнути, перш ніж із почервонілим обличчям викрикнути заклик до спротиву, і всі забули, що бідному каліці, який шкутильгає на милицях, потрібна допомога.

Поки збирачка пожертв, долаючи зустрічний рух збуджених чоловіків, просувається до Міс Ґордон, щоб віддати їй плоди спільних зусиль, Джошуа Ґершман хапає за плечі Симону і наказує їй повернутися на фабрику.

— Думаю, — торохтить він, — тут буде небезпечно.

Він вагається, підходить, щоб поцілувати її в губи, повертається, дивиться на неї з сумним виразом на обличчі, невпевнено махає рукою і врешті розчиняється в потоці безробітних, що котиться до виходу.

* * *

У будинку 4370 по вулиці Сен-Домінік Польський Мамонт, як і вся невеличка зграя, що розсілася за столом, опускає ложку в брунатний бульйон і намагається виловити з нього білясті грудочки чи кружальця моркви, що зустрічаються не так і часто. Рідина обпікає губи, й одну чи дві секунди чути лише єдиний звук, що наповнює кімнату, — протяжне втягування повітря співтрапезниками, яким не терпиться набити живіт. Вони мовчать, коли раптом відчиняється вікно і в ньому з’являється голова Алекса Малети, сусіда знизу, ще одного українця, але такого худого, що ніхто й уявити його не міг у ролі слона з бивнями.

Хлопчина якусь секунду вдихав пару, насичену запахом сала, смаженого борошна й перцю, а потім проказав:

— Агов, Ніку! Там викидайли повернулися в будинок 3962. Вони виганяють на вулицю твоїх колишніх господарів, у яких ти жив!

Зінчук любить Вадартріків, але не надміру: чоловік, коли нап’ється горілки чи шмурдяку, від зневіри занадто часто розпускає руки, а жіночка терпить, покірна і зла водночас, інші ж чоловіки просто відводять очі. У неї навіть губи залишаються стиснутими, коли він б’є її, що ще більше підкреслює телячу покірність жінки, яка щосили намагається утримати господарство, яка чекає, поки мине ця криза або коли нога її мучителя загоїться й він якнай­швидше знайде роботу. Або ж що Йосип спіткнеться, коли спускатиметься сходами, й переламає собі всі кістки.

Інакше кажучи, його мало турбує їхня доля, бо він насамперед переймається долею власною, виснаженою втомою безробіття, відчаєм небажаного гостя, самотністю чоловіка, який вважає себе бридким.

Та, як би там не було, Микита їм іще винен три долари, тож лишив як заставу валізу, набиту літнім одягом, тому й ходив з ними до Шуберта.

Якби не це, то, чесно, він би покинув їх розбиратися самим, та боїться, що в спеку доведеться ходити в теплих штанях і вовняній сорочці, а він пітніє при найменшому зусиллі.

А ще в тій валізі — реліквії зі Старого Континенту, які йому вдалося скрізь тягати з собою, найперше паперова витинанка із зображенням його батьків у вечірньому вбранні, виконана різьбярем тоді, коли сам Микита був заввишки як три яблука. Він пригадує оте відчуття подиву, може знову відтворити майже наяву чарівний танець рухів митця, який, наче чарівник тіні й дзенькання ножиць, перетворив двох селян у ганчір’ї, яких бачив перед собою, на пару бездоганних танцюристів.

Він не пам’ятає, як проскочив тротуар, навіть не привітавшись ні з механіком з автомайстерні «Корбей», який у безрукавці палив духмяну сигару, ні з добре знайомими волоцюгами, що сиділи на лавці на площі Шерр’є, ні з друкарем Жюлівером, і ще менше з кіоскером Ґартнером, який був вигнав його з магазинчику газетою Keneder Adler^[29], їдишським часописом для начальників.

Тож, засліплений люттю, він буквально катапультувався зі свого стільця, наче сп’янілий від гніву слон, не вистачає тільки смолистої рідини, що проступає на скронях, і потужного сурмлення самця, готового до всього. Хіба він пам’ятає, як злетів сходами донизу? Чи як спіткнувся? Як виніс двері, наче той гравець у реґбі? Як відчинив їх з такою силою, що ручка застрягла в штукатурці? Або як перестрибував цементні сходинки?

Абрагам Лібен, власник молочного магазину «Abe’s Dairy Store», що навпроти, пізніше казатиме, що чоловік буквально летів над невеличким хідником, натягуючи кашкет на свою більш-менш блондинисту голову.

Тепер, коли в ньому поселилася холодна лють, Польський Мамонт, вкарбовуючи крок у новий асфальт — він сам розкидав його минулої осені за тридцять су на день, — подумки відштовхує від себе джерела, які живлять його зневіру: голод, бездіяльність, зиму, що пробирає до кіс­ток, зневажливі погляди, поліцейських, які штовхають вас, коли не б’ють, ірландських путан, що відмовляються цілуватись, бруд — і це він, хто ще кілька хвилин тому, з ложкою в роті, мріяв провести ніч у притулку «Мерлінґ», де можна освіжитися в гарячому душі, поки з вашого одягу виводять бліх, від кальсонів до канадки, стерилізуючи їх парою, — літній сморід, що його, здається, випаровують стіни, фасади, людей, автомобілі й трамваї, розлитий повсюдно сум, заразний, загальний, і насильство з боку тих чоловіків, які мають такий вигляд, наче у них нема ні на що часу, окрім як убивати, й відразливо набурмосених жінок в околиці.

Франко-канадці теж не уникають його роздратування. Англомовне ж начальство й поготів. А тим більше прокляті євреї, незалежно від того, які послуги вони йому надавали. І бум, бум, бум, мастерять діряві чоботи, в яких хлюпає сльотяна вода з лютого, найдовшого місяця року — таке от монреальське диво, — з такими холодними вітрами, що об них можна поколотися, вони обпікають щоки, якщо забаритись, і снігом, Господи, снігом, який усе падає й падає.

Він перетинає вулицю Марі-Анн, навіть не помітивши. Почасти приходить до тями на наступному перехресті. На якусь мить відчуває задоволення, доєднавшись до потічка цікавих і безробітних, що розпливається біля його колишнього житла. Вони збільшать натовп знедолених, які вже криють на чім світ стоїть судових виконавців і трьох аґентів поліції, у яких ситуація вийшла з-під контролю, і серед них той, із пишними вусами й блискучим значком на кепі й на пузі, який трясе своїм смішним кийком перед зборищем: з таким самим успіхом він міг би махати ним перед тягачем.

Микита З. наближається, він уже бачить на сходах непритомну Валентину Вадартрік. Українець розлютився, він хапає людей за плечі, щоб швидше проштовхатися до вантажівки й далі до сходів, де невідомі із засуканими рукавами, незважаючи на свіжий вітер, зносять розібране ліжко В.; Мамонт розколює це бурхливе й крикливе море великими гребками, прямує до великої дерев’яної скрині, яка плаває на поверхні, так, це його валіза з оббитими металом кутами й латунною зелено-сірою застібкою, яку вантажник доправляє до «Шевроле», що реве двигуном, а потім ставить на землю, щоб перепочити.

Микита налаштований забрати своє літнє шмаття, наполовину побите міллю, свою останню власність після тижнів і місяців безробіття, що переривалися періодами рабства, він уже скоро притисне до грудей тендітний силует своїх батьків, одягнених у святкове вбрання для ілюзорної вічності. Він уже майже може відчути запах зіпсутих бавовни й льону, яким тягне з валізи.

І тут цей здоровило з кийком і потішними бакенбардами раптом виростає перед тобою й кладе руку на стегно, де теліпається 38 калібр, і ти його відштовхуєш, щоб дістатися до своєї валізи, ти, Микито, гора наелектризованих образою сала й м’язів, ти помічаєш того кремезня й розтоптаний біля його ніг недопалок, чуєш, як інший констебль кричить «Shoot him! He’s communist^[30]», підстрибуєш від звуку низького клацання, і це — майже все, хлопче, ти ще робиш два невпевнених кроки, може, три, в неприродній тиші, тобі навіть не заболіло — не вистачило часу, з твого горла виривається трубний, схожий на слонячий, звук, і ти валишся на холодний тротуар, який сам і мостив.

І якщо перед твоїми очима востаннє прокручується твоє минуле, скажи собі, Микито Зінчук, що ти дивишся такий сумний, такий нудний, такий жахливо банальний фільм, що він швидко потоне в цьому великому темному океані безповоротно забутих буттів.

* * *

Джіанні Зутто брав участь у багатьох виселеннях орендаторів на площі Сен-Луї, яку вже давно вважають гніздом комуністів його одновірці, його товариші з Ліги фашистів Сен-Анрі, а найперше його власний батько.

Десь року 1920-го діти Зутто — Джіанні, найстарший, Тереза, маленька Неллі й Ніколя, спокійне немовлятко, — збираються біля батька, коваля Ауґустіно, у своїй скромній квартирі номер 17 на авеню Ґранд, у якій від кожного ешелону вдень і вночі тряслися стіни, бо вона була затиснута рейками залізниці компанії «Canadian Pacific», на яку він працював.

Звичайно, він співає їм оди своїй батьківщині, її справжньому вину, її доброму сиру, на відміну від цього несмачного чеддеру, і славить, але напівголосом, щоб не чула Маріанджела, її пухких жінок з крутими стегнами й гортанним сміхом.

Його розповідь стає невеселою, коли він торкається свого жахливого перетину океану на пароплаві до Галіфакса. Згадує — і від цих спогадів сильно жестикулює, а плечі починають тремтіти, — як уперше, посеред зими 1888 року, відкрив для себе Монреаль, де налічувалось ледве 150 000 мешканців й один хмарочос, який лише зводили: New York Life Insurance Building, з червоного шотландського пісковика, а поряд — башта на два поверхи з монументальним годинником. Потім батько Зутто долучився до полірування стрілок, годинної з пронизаної сонячним світлом латуні, й хвилинної з місячного срібла.

— З гідравлічним ліфтом, — підкреслював він щоразу, як мав таку нагоду, тобто часто. — Я всього раз піднімався ним, але які враження! Уявляєте, в той час? Й усюди електрика.

Розказує про зустріч зі своєю судженою, організовану свахами з батьківщини, говорить про чудову літню пору, про візит герцога й герцогині Корнуельських, за десять років до їх сходження на трон, про фунікулер, що чарапкається вгору схилом Королівської гори^[31], і, незважаючи на те, що дітлахи, крім малого Джіанні, вже поснули, згадує про перших більшовиків, що висадилися в Монреалі, здебільшого євреїв, які втікали від погромів.

— Вони зруйнували цю країну, — заявив Джіанні минулої неділі, ляснувши широкою долонею по стегну, чим розбуркав братчиків довкола столу. — Вони — брудні ісраеліти й інші небажані елементи з Центральної Європи, — вони відразу задушили всі фабрики нереалістичними вимогами і страйками.

А ще матрикул 1020 відділку 12 внутрішньо вибухає, коли бачить оцих безробітних й оцих трутнів, що зібралися біля хідника будинку 3962 навулиці Сен-Домінік, які плюють на нього лайкою бог знає якою мовою, кулаки підняті в повітря, піна на губах; які беруть в облогу вантажівки, залазять у кузови, скидають жалюгідні меблі й огидні лампи через борти, брудні матраци, хиткі стільці, казанки, що їх уже торкнула іржа, бум, бац — то жіночка кидає в них картоплинами зі свого балкона.

А тут з вулиці Принц Артур з’являється галаслива ватага: варвари, які викрикують погрози під двома криваво-червоними транспарантами, діти у дранті, які свистять так, що лопаються барабанні перетинки, і їхні матері з пласкими грудьми, хворі на цингу, з чорними, як колодязі, беззубими ротами, каліки, що махають куксами замість кулаків, причинні, які кричать просто тому, що їм подобається кричати, всюдисущий хворий на поліомієліт у своєму напівметалевому й напівшкіряному зовнішньому каркасі й, нарешті, отой блондинистий гладун у своєму чудному зеленому кізякові на голові, знаменитий Польський Мамонт, який глипає на нього недобрим оком й роздивляється довкола в пошуках чогось — скрученого бильця? годинника з розбитим склом? ящика з посудом? скрині? — гарчить, штовхає водія вантажівки, який падає біля колеса, знову роззирається, розставляє могутні ноги й повертається торсом, робить крок до нього, представника правопорядку, розчепірює пальці рук, як хижак пазурі.

Джіанні Зутто вирішує витягти зброю, як зробили його обоє колег, щоб налякати зграю, але намарне: ці дикуни нічого не бояться. Він цілиться в Мамонта, який проходить повз, наче він порожнє місце, це провокує злість, яка повністю заволодіває ним, а той кидається до валізи біля стовпа, і тут знайомий голос — констебля Клутьє? — кричить йому:

— Стріляй! Стріляй! То комуніст!

І бах.

Чоловік стає меншим, наче постріл повернув світові його справжні пропорції. Він робить крок, падає на коліна, ніби перед ним з’явилася Діва Марія. Чорна квітка розквітає на його жахливому коричнево-зеленому пальті, вона, здається прогризає тканину.

Все поринає в непроникну тишу, навіть коні, що досі десь там іржали, завмерли в очікуванні продовження.

По тілу Микити Зінчука пробігає тремтіння, зовсім коротке. Руки, підняті на висоту плечей, з напруженими пальцями, роблять рух, як у танцівниць екзотичних танців, плавно опускаються вниз, малюючи два півкола, й легко стукаються об стегна адоранта.

Джіанні чекає з револьвером у руці, з дула якого ще в’юниться дим, думає про Маріанджелу та її смачні макарони недільного вечора, звинувачує себе в тому, що його навідали такі думки, й одразу ж вибачає собі.

А Мамонт нахиляється головою вперед і сильно б’ється лобом та носом об тротуар.

* * *

Попри те, що сходи, які ведуть із зали «Принц Артур» на вулицю з такою самою назвою, вузькі, роботу вивідного каналу вони виконують успішно.

Менш як за дві хвилини місце спорожніло від чоловіків. У цих ярмаркових декораціях жінки з опущеними руками повільно обертаються довкола себе, схожі на свінґових танцівниць, чиїх кавалерів прихопив ураган.

Белла Ґордон бере своє вовняне пальто, сходить з естради, натягуючи на голову капелюха, жахливо розмоклого від снігу, зібраного на маніфестаціях і розталого в буцегарні. Вона прямує до Симони, зупиняється прямо перед нею, прискіпливо роздивляється і, роздратовано надута — підозрюючи, що бачить когось на зразок туристки, яка загубилася в зоопарку, — продовжує свій шлях до дверей.

— Я з вами! — каже Симона, щоки її палають невідомо з якої причини, й кидається навздогін.

Березень є березень: час просто фантастичний. Цього разу покривало з хмаринок, тоненьке й гладеньке, пропускає сонячні промені й розгортає над районом рівний полудень. На асфальті, здається, металева патина: у жінок складається враження, що вони ковзають по залізному паралелограму.

Вони обходять більярдну залу, у вікнах якої — одна й та сама картина щодня: біля великої пляшки пива завмерли чоловіки з сигарами, інші зігнулися над зеленими столами у надмірному світлі люстр, офіціант гортає газету, бармен з козирком на голові витирає склянки, два обличчя заінтриговано повернуто в бік ватаги, що підіймається вулицею Сен-Домінік, усі наче зійшли з картин Брейґеля Молодшого^[32].

Белла крокує швидко, по-військовому, її наче притягує наростання крику від квартири Вадартріків. Поквапливо йдучи за нею, поли дафлкота — канадського пальта — розстебнуті, кістяні ґудзики танцюють на кінцях брандебурів, Симона по-новому бачить район. Помічає халупи, деякі із зовнішніми гвинтовими сходами, якими поспішають на вулицю мешканці, скандуючи гасла незрозумілою їй мовою.

Молода швачка, яка досі тільки перетинала ці вулички, ніколи раніше не помічала цієї бідності майже на бульварі Сен-Лоран і магазинчиків, які її сяк-так оживляють, але й самі є жертвами кризи. На її подив, строкатість цього світу їй демонструють назви крамничок: м’ясник — Лоуренс Булент, кравець — Ісидор Шпітцер, бакалійник — Есай Гальперін, іще м’ясник, кошерний, — Самюель Рубенштайн, і знову бакалійна крамниця — брати Вільям і Анрі Альберти, тильний бік будівлі «Атлас», у якій знайшли притулок фабрики — «Spivack’s Dress», «Columbia Brand», «Lecker’s», «Keyston» та інші. Синагога — «Шомрім Лабокер», автомайстерня — «Лярівʼєр», торговець птицею — «National Poultry & Egg», власність сім’ї Фіук, у кінці невеликої вулички Шарбонно — ще один кравець, такий собі Вайнбаум і постачальник сантехніки — той самий власник, що й у автомайстерні.

Так, думає вона, тут надзвичайний згусток складного всесвіту, макрокосмос із набагато тоншим механізмом, ніж здається, складений із крамарів і жебраків, які мріють про змогу прогодувати себе, достойно вдягнутися, мати дах над головою й молитися в мирі, але, змучені голодом, змерзлі, в ганчір’ї, ні в що більше не вірять і спостерігають за багатіями, які довіряють свої автомобілі механікам у комбінезонах.

Белла Ґордон не затримується на таких деталях і робить знак поспішити, кладе руку їй на плече й довірливо каже:

— Sometimes^[33] комуністи нічим не кращі від інших, comrade, — кидає вона, випускаючи клуби пари, але не стишує ходи. — Жінки гріють удома суп, поки чоловіки займаються важливими справами. Та я знаю Джошуа з 1929 року: він кращий, ніж більшість.

Вона рикає, наче вигаркує те r, а в усьому іншому її французька бездоганна. Між авеню Пайн і вулицею Наполеон вона для нової супутниці коротко підбиває підсумки своєї боротьби, наголошуючи на коротких перебуваннях за ґратами й поїздках у «воронках».

Натовп стає все щільнішим, а коли вони доходять до вулиці Наполеон, то змушені зіп’ятися навшпиньки, аби побачити те, що все більше стає схожим на бунт.

Белла втягнула голову в плечі й зухвало і без попередження заглиблюється у людське стадо, яке реве і, наче якийсь орган чи м’яз, змикається за нею, ковтає її й ховає від поглядів.

Симоні кидаються в око зовнішні сходи, які зміяться аж до поверху, прикрашеного вивіскою «Russian Patent Medicine Store». Вона стає поряд з двома дітлахами в ганчірʼї й жіночкою з великим металевим ополоником, притиснутим до живота, наче якийсь талісман. З проміжної платформи Симона має ідеальний пункт спостереження: вулиця, фасади, ртутного кольору небо й дзвони церкви Сен-Жан Батист удалині — частина сюрреалістичного довкілля, де гавкає і виє вуличний хор біля ніг грудастої контральто, базарної Джульєтти, яка жбурляє картоплинами поверх голови підстаркуватого Ромео, що накульгує сходами.

Посеред усього цього гамору якісь здоровані витягують вантажника з-за керма «Шевроле» й кидають його на асфальт; інші трощать у кузові все, що потрапляє під руку: дзеркало, табуретки, стільці, посуд, шухляди комода. Симона запитує себе, чи всі ці розлючені зібрались тут, щоб захистити власність сім’ї Вадартріків, а чи зітерти в пил, або ж радше скористалися оказією, щоб повністю відкрити клапани свого роздратування?

Вантажівку, що гуркоче позаду, взято в облогу: насправді це зграя безробітних, підбадьорюючи себе криками, випускає пару, накопичену протягом усіх тих тижнів і місяців розчарування. Великий автомобіль хитається, мов захоплена вихором шаланда; поліцейський кидає свого мотоцикла й дмухає у свисток, водночас витягуючи кийка; колеги наслідують його, щоправда, замість кийка надають перевагу кольту; кругленький розчервонілий чолов’яга в коричневому костюмі крутиться на місці, затикає пальцями вуха, долоні притиснуті до щік; світлий шатен, кремезний, майже прямокутний, — думає вона, — із закутаним, як у новонародженого, горлом, на череп натягнуто зелену шапку набакир, прямує до офіцера, чиє обличчя почасти затулене вусами такими розкішними, що здається, ніби це Капітан з Комедії дель арте^[34], який потрапив у «Фіделіо»^[35].

Те, що відбувається потім, здається, вона бачить уповільнено: той самий кремʼязень вагається перед револьвером. Нахиляє голову й минає фанфарона з сил правопорядку. Він прямує до тієї перевернутої валізи, що лежить на боці. Хапає її і, сповнений сили, яка навіть у нього самого викликає здивування, ставить її собі на голову, наче військовий трофей. Він усміхається, готовий повернутися до свого лігва зі здобиччю, й лишає позаду Капітана.

Та вусань — божевільний, як напише журналіст — направляє зброю на Мамонта, — долітає крик, наче прокляття: He’s a dammn communist, Gianni, — а потім наказ чи прос­то висловлене побажання: Shoot! — Стріляй!

Так закінчується нещасливе життя Микити Зінчука: куля в спину. Любохини! Любохини! Твої чорноземи! Твої озера, гарне Пісочне, зі спокійною і свіжою водою, біле, з порослими мохом берегами, підходящими для кохання! Твоя деревʼяна церква, пофарбована в синє! Твоє аквамаринове небо, твій чистий сніг! Мамо!

Він випускає вантаж, робить крок до стовпа, хоче обернутися, та не може. Чує різкий крик з якогось балкона, потім лайку і раптову повну тишу; помічає, перш ніж розчавити її коліном, розколоту об асфальт картоплину, яка виставила назовні своє біле єство, й, нарешті, застигає з виразом шоку на обличчі, на його власному, вже затьмареному смертю, великою, справжньою, досконалою.

Вулиця Сен-Дені поляризується, сині наелектризовуються, сірі вібрують. Можливо, він хоче об’єднати все одним словом, оце дивне відчуття поглинає його: хто­зна, якби він справді знав його колись, то, може, й зміг би назвати його любов’ю?

Наразі всього кілька запитань крутяться в його мозку: чому ці обличчя, забарвлені протилежними почуттями, звернуті до нього? Чому березневе повітря стало таким чистим?

І чому його кальсони розкидано по тротуару?

* * *

Повернімося назад.

Судовий виконавець Муссетт, після того, як розчавив недопалок і глибоко вдихнув, піднімається сходами, рішуче налаштований завершити справу якомога швидше, тим паче, що довкола нього і його людей збирається загрозливий натовп.

Він піднімається під свист похмурої зграї, сяк-так зберігаючи свою гідність офіцера юстиції, а за ним — четверо його підручних.

Пандуси з сухого дерева резонують як шістдесят чотири струни бандури: у тих звуках вгадуються дубові скрині, меблі, мішки, хода їхня важка й ритмічна.

Вони проходять у двері.

Дамо слово судовому виконавцю:

«В будинку була дружина відповідача й дев’ятеро інших осіб. Відповідача не було. Лише один констебль піднявся з нами, щоб забезпечити захист. Я наказав своїм людям виставити дев’ять осіб. Коли чоловіки виходили, жінка говорила до кожного, та я не міг зрозуміти, що вона казала, але з жестів я зрозумів, що вона просила їх про допомогу. Те саме мало місце у п’ятницю й суботу. Дев’ятеро чоловіків вийшли. Ми наказали жінці одягатися й підготуватися до того, що ми маємо виконати наш мандат, як визначено законом. Вона підкорилася не відразу».

Валентина зробила три кроки сходовою кліткою у супроводі останнього квартиранта, який тягне ще й валізу, та раптом вона хапається однією рукою за груди, вони у неї великі й обвислі, а іншою за чоло, по якому зміїться змочене жирним потом сиве волосся.

Вона піднімається сходами, поспіхом прокладаючи собі дорогу, бурмоче англійською, що недобре почувається: вона й справді бліда, від неї йде сильний дух, тхне оцтом, запах виділяється з її посинілої шкіри, вкритої сірими цятками, як черево оселедця, — і прямує до ванної кімнати, ледве переставляє ноги, перебирає руками по стіні, наче в трюмі корабля, захопленого тайфуном.

Треба додати, що юна Валентина Спанова, не так давно гарна й пухкенька, була дотичною до театру в Кишиневі, як сама любила повторювати — досить фігурально, але такі деталі не настільки важливі, — й мала успіх, ділячи сцену київського іподрому з великим Шаляпіним, «першим народним артистом Радянського Союзу», який у костюмі Мефістофеля потиснув їй мимохідь руку після того, як вона буквально стрибнула на нього.

Муссетт зі своїми людьми може почати працювати, починаючи принаймні зі збирання кількох десятків картоплин, чищених і нечищених, розкиданих по підлозі, бо вони можуть ускладнювати вантаження бідного сімейного скарбу. Він помічає, що від суботи частина меблів — обід­ній стіл і шість стільців із цільних кленових дощок — зникла, й відчуває, як його починає розпирати від злості.

Щойно бульбу позбирали у велику порцелянову раковину на кухні, підлеглі заходжуються звільняти житло, кімнату за кімнатою, а їх усього шість. Задушливий запах — капуста, піт, бруд — стискає їм горло, й Муссетт наказує відкрити вікна.

У спальнях слабке денне світло — сонце схиляється до горизонту з іншого боку й скоро сяде десь в полях острова Ісуса^[36], — пастель із жалюгідних лежаків з дірявими мат­рацами, зі скручених простирадел і старих бавовняних ковдр; сюди долітає вологий бриз: мешканці мали вкриватися пальтами, щоб зігрітися.

Лише в кімнаті господарів ховаються скарби: односпальне ліжко з ковдрою, комод без однієї шухляди, велюрові штори кольору хакі, низька книжкова полиця, на якій Вадартріки дбайливо поклали — дивно, що приділили таку увагу, — великі книжки, серед яких Біблія кирилицею з позолоченим зрізом і тисячу разів гортаний російсько-англійський словник із загнутими сторінками.

Їх звати Вілфрід і Моріс, вони ризикнули відкрити шафу: ганчір’я, саме ганчір’я, легкі плаття, запхані у джутовий мішок, діряві труси, порвана спідниця, два зашкарублі комбінезони з плямами цементу, фланелеві сорочки і все, чого захочете.

Муссетт помічає погано закриту валізу, на якій крейдою написано велике Z. Він знімає павутиння, відкриває валізу носаком черевика: літнє чоловіче шмаття. По-перше, це скриня чи валіза? Різниця видається важливою: якщо валіза, він її виносить, ставить на тротуар, спорожнює й забирає, якщо ж скриня, то залишає. Він барабанить пальцями по щоці, як завжди, коли думає.

У нього за спиною рипить паркет. Він обертається, готовий давати вказівки, але застигає, приголомшений: замість своїх двох підлеглих бачить матрону, яка вмощується на ліжку, прямо посередині, ноги щільно схрещені, з обох боків вона тримається руками за матрац, очі заплющені, вигляд упертий і рішучий; судовому виконавцеві пригадалося, що схожий вигляд мала його дружина у першу шлюбну ніч.

Та Рене Муссетт навіть уявити не міг, що буде далі: він думає, що присутній на виставі бурлеску, але готовий зіграти й у скетчі, який завершується мелодрамою. Дивіться самі:

Входять два таті із засуканими рукавами — хай буде знамениті Арту Петрі й Поль Демарто^[37], обидва в тілі, з дуже зловісними мінами, — один озброєний молотком, а інший викруткою. Коли вляглося перше здивування, підбадьорювані патроном — таким собі пузатим Ті-Зуном^[38] з чудернацьким маленьким гарбузом, — вони заходжуються викидати мегеру — щось середнє між Жюльєтт Петрі^[39], великою жінкою з розкотистим r, і Мандою Паран^[40], кремезною, важкою, майже як стовбур дерева, — з її ложа. І далі вже не до сміху.

Від Валентини йде кислий сморід, причиною якого є, звичайно, бруд, але ще й секреція, активована сумішшю гніву й страху. На ній фланелеві підштаники з підозрілими червонястими цяточками, які вона заправила в товсті зимові шкарпетки; між фалдами верхнього одягу з розпарованими ґудзиками видно ще й сукню домогосподарки, яку вона вдягла до того, як схилитися над каструлями, і вовняну жилетку кольору гусячого посліду. Шарф Гадсон Бей, реліквія з майже щасливих часів. На свою велику голову вона натягнула шапку з помпоном, який сумно звисає і який, очевидно, окупували воші.

Вона відмовляється виходити, але, вдягнута наче капустина, майже готова провести решту дня на сильному березневому вітрі. Не вистачає лише чобіт.

Вона співає якийсь псалом, якийсь гімн невідомого культу, її голос, низький і хрипкий, відбивається від голих стін, і зловмисники не наважуються перервати те, що сприймають як молитву. Насправді вона проказує лайку, напрочуд закручену й образну, в якій різні тварини — собаки, свині, бики — займаються не зовсім рекомендованими діями з тими фанатиками, що мучать її й перевертають догори дном її дім.

Вілфрід і Вілброд — такого не придумаєш — кидають інструменти і, заохочувані сухим кивком судового виконавця, починають діяти. Та демон у спідниці виявляє лютий спротив і, відверто смішна, виє і плюється, коли її намагаються впіймати за руки-ноги, що не є легкою справою, бо в неї товсті гомілки й довгі нігті. Вона без сумнівів пускає в хід зуби, які в неї ще залишилися, щоб захищатись.

Вона б’ється вперто, запально, — на ній немає жодного грама жиру, що викликало б повагу за інших обставин, — наче одержима, яку щедро окропили святою водою.

Поли її пальта розчахнулися, і груди — желатинова маса, для якої не передбачено жодної системи стримування, — коливаються під шарами одягу в ритмі зусиль двох чоловіків; і, дивлячись на тіло, яке наче переливається від молочно-білої шиї аж до найінтимніших частин відьми, Рене Муссетт не може заборонити собі думати про смачні баварські наїдки своєї тітки Ожені (прекрасний кордон-­бльо), врятованої з жіночого монастиря деіпнозофістом^[41], невиліковним атеїстом, професором Маꥳллом.

Позитивним боком цього непідготовленого сеансу боротьби є мимовільний внесок бідної жінки у виконання необхідної роботи: коли її схопили за ноги, вона завзято чіпляється за білизну, врешті-решт, опиняється на підлозі, звивається й плюється там, закутана у відрізи жахливої бавовняної тканини. Ліжко розібране.

З приходом аґента Коші розігрувана комедія закінчується драматично, що неминуче у випадку, який нас цікавить. Без тіні емоції на своєму гарному обличчі, яке дехто багато разів називав ангельським, він двічі нещадно б’є по ногах мегери кийком, від чого дзвенять шибки у вікнах і твориться диво: гарпія заспокоюється — диво, яке за будь-яких обставин має статися, коли представник охорони правопорядку з двома аколитами за плечима роздає стусани окремим упертюхам.

Та незабаром лише його вірного кия буде недостатньо, бо він гнусаво кидає:

— Буде краще, якщо ви поквапитеся, там внизу збирається велика банда.

Справді, поки Дево підганяє жінку ляпасами й натягає їй на череп шапку, Муссетт виходить на невеличкий балкончик подихати свіжим повітрям разом із констеблем, який відразу швидко збігає вниз сходами.

Людей прибуває з обох боків вулиці Сен-Домінік. У більшості з них — той самий скорботний вигляд душевної катастрофи, що його судовий виконавець часто зустрічає, коли приїжджає в місце, яке підлягає виселенню, і його тероризує дивна думка: він міг би бути одним із них, незалежно від того, яким передбачливим був його батько, власник більярдного залу, котрий дав йому солідну освіту в Коледжі Монт-Сен-Луї. Батько заприятелював із сином аукціоніста Дюшено, чоловіка веселого, що, вражений його цілеспрямованістю, — рисою особливою, на його думку: інтелектом, свідомим своїх меж, — найняв його як рекламного аґента в 1930 році. Криза, безробіття, нещастя стали для нього благословенням: його підвищили, дали власний офіс трьома поверхами нижче, справжній.

Поки Муссетт пережовує спогади, його люди розбирають усе, що можна демонтувати, й конфіскація як така проходить подібно до інших, але в атмосфері, що, здається, невблаганно переходить від зацікавленого занепокоєння до бунту.

Він бачить жінок і дітей, які висипали на балкони, вгвин­чують у нього свої голодні погляди, за винятком отієї гарненької дівчини з криваво-золотим шарфом на голові, яка виділяється світлою плямою на тьмяній стіні. Вона радше споглядає сцену, наче присутня на виставі якоїсь п’єси Шекспіра.

— Трагічний водевіль, — шепоче він, кусаючи себе зсередини за щоку, — якийсь Ті-Зун з вулиці Мейн з театру «Стелла Фреда Баррі».

Нарешті речі прямують до вантажівки, і в пориві співчуття він наказує Докстейдерові залишити валізу, позначену буквою Z, на тротуарі. Стільці з поточеного дерева займають місце поряд з комодом у кінці кузова.

Віктор Уртюбіз виносить спинку ліжка на сходи, потім допомагає Дюроше з сіткою, і весь цей час вони намагаються обійти перепону, яку створює власник конфіскованих меблів. Він стоїть на одній нозі й махає своїми милицями як розладнаний семафор. Муссетт вирішує зачинити двері.

Послухаємо його знову, дамо його добре поставленому голосові невтіленого семінариста розказати про події:

«Залишалося знести валізу, натільну білизну й пічку, перш ніж почався бунт. Виникли певні труднощі, але нічого вартого уваги саме тоді не сталося; а коли вони зносили валізу, зібралося багато люду, почулися крики, і саме тоді констеблі дістали револьвери й навели на зборище, щоб змусити його відступити [...].

Відповідач прийшов з боку вулиці Дулут й спустився до свого будинку. Він поспішав на милицях до дверей і хотів піднятися. Він нікого не вдарив, лише двері постраждали. Я увійшов до будинку й зачинив двері разом з Віллі Дево. Я бачив, як люди з натовпу кинулися до констебля й кричали. Важко сказати, скільки там було людей, але більше трьох, і [вони] не видавалися спокійними. Порядок охороняли троє констеблів й один на мотоциклі, мосьє Жетте. Мої люди були без зброї, я й поготів. Констеблі стояли по двоє праворуч і ліворуч. Натовп відступив».

І це їм зовсім не завадило сховатися на сходовій клітці, яка вела на другий поверх. Через мансардне вікно вони могли більш-менш бачити, що було далі, тобто як натовп, згідно зі свідченнями Муссетта під присягою, кидається на констеблів, притискаючи їх до дверей. Їх окутує ревище, воно проникає через вікна й відбивається луною від стін. Обом чоловікам здавалося, що вони ув’язнені в барабані, на якому вибивають дріб.

Муссетт знімає шапку й проводить долонею по спітнілому волоссю.

— Нам кінець, — каже він півголосом, обличчя сіріє.

Віллі хапає його за лікоть і тягне на поверх, а потім на кухню. Він нервово смикає замок дверей заднього виходу, поки його начальник крутить макітрою перед вікном і спостерігає за пульсацією натовпу, нерегулярною, наче серце пацієнта в агонії.

Сильний протяг свідчить про те, що супутникові вдалося відчинити двері. Муссетт починає відходити від вікна, та якесь клацання зупиняє його: він тривожиться, що це двигун вантажівки. Останнє, що їм треба, думає він, то це зламатися тут.

Але ні.

Вихор закручує натовп, у його центрі прямо на землі лежить чоловік, на половині обличчя, повернутого до неба, застиг ошелешений вираз. Він помічає тоненьку цівочку, що витікає десь зі спини Зінчука, зміїться у напрямку стічного жолобка і, наштовхнувшись на розбиту валізу, звертає й утворює озерце біля ніг аґента Зутто — власника знатних вусів.

Поліцейський так і тримає двома руками свого револьвера, наводить його по колу то на дитину, то на жінку, то на собаку, перш ніж навести на батечка Вадартріка, який хитається, бо з-під його пахв випали милиці.

— Назад! — кричить до нього, його вуса-остюки тремтять.

У його револьвері ще сидить смерть п’ятьох інших людей.

* * *

Поки Валентина чіпляється за рубці матраца, поливаючи всіх своїх мучителів найвигадливішою лайкою, і шле їм найжахливіші прокльони, вона ще й думає про майбутнє, яке здавалося їй неможливим іще минулого тижня і яке з кожною хвилиною стає все чорнішим.

Вона заздрить кільком знайомим із землі предків, кот­рі, коли стали, як і вона, жертвами шоку 1929-го разом зі своїми чоловіками-пройдисвітами, за допомогою Українського робітничого й фермерського дому^[42] врешті знайшли сім’ю в Саскачевані, який погодився їх прихистити, поки вони отримають свій клапоть землі. Інші ж — ті, хто, як і вони, вирішили створити власні пенати у великих містах й перебивалися з хліба на воду, здебільшого отримали місце найнижчого класу на корабель до Одеси за рахунок компаній, які їх наймали, якщо ті ще існували, або ж за рахунок Її Величності.

На жаль, пара не має дітей, які могли б їх підтримати сьогодні, і вони застарі, щоб сподіватися, що зможуть стати фермерами, і це не враховуючи того, що Йосип із Києва і єдине, що він зміг набути за все своє життя, — то це її, грішну актрису, — а через свою інвалідність він уже ні на кого не працює. Ось вони й стають небажаними в очах канадського уряду, готові до переміщення у табір нужденних чи буцегарню. Й до екстрадиції.

Та все навіть гірше: що з ними буде там, на батьківщині, де люди вмирають з голоду просто на вулиці чи гинуть від тифу посеред зруйнованих полів, коли влада вирішить відправити їх назад в Україну чи в Молдавію, як зробила з сотнями інших? Хто зустріне їх на вокзалі? Хто дасть їм кусень хліба?

Вона розплющує очі, давиться черговою лайкою, розслабляє сильні м’язи, концентрує увагу на безрадісному просторі над собою, поки ці харцизяки знущаються з неї. У смугастому мерехтінні стелі їй малюється Йосип, такий, якого вона уздріла двадцять років тому.

Вона знову бачить зрілого тридцятитрирічного чоловіка — вона дала тоді йому на десять років більше, — одягненого в найкраще з того, що мав; він спокійно сидить на лавці в церкві, занадто зморшкувате обличчя повернуте до вівтаря. На його шкірі танцює особливий відблиск, наче вона ловить розпорошене світло свічок, відбиваючи його, примножуючи: може, це і є надія? — думає вона. І очі, його очі, повні справжньої чорноти, в якій зіниці розчиняються в райдужній оболонці, очі, сповнені слов’янської туги, тобто такі, які плачуть і сміються водночас, що підкреслює вперто пряма усмішка!

Збентеження зникає, вона тарабанить «Agnus Dei», що його знає п’яте через десяте, бо Валентині байдуже до Бога та його погроз, вона поспішає вслід красунчикові. Вона обходить чергу, щоб бути ближче до нього: спостерігає, як він причащається, як висуває товстого язика, як тремтить в очікуванні гостії. О, вона б зайнялася цим м’язом, не кажучи вже про інше!

Славний квітень купає місто в приємному теплі, важче хіба морякам і докерам, змушеним рахуватися з примхами Сен-Лорана. Величезний льодовий корок закупорює ріку, і навіть динаміт не допомагає. Вода захоплює берег, від містечка Ляшін аж до порту, ковтає пристань Жака Картьє, підступає до однойменної площі й хлюпочеться біля сходів, які ведуть у публічний туалет, виритий біля ніг адмірала Нельсона^[43].

Та для Валентини чаклується неочікуване, так би мовити, нова надія: нарешті закінчилася її перша монреальська зима, крижана, волога, темна, й монреальці радісно готуються до завершення посту й турнірів з дакпінсу^[44].

Й оце потепління зробило кохання легким.

У свої двадцять вісім вона, правду сказати, вже не юнка. Для багатьох вона — стара діва, як вони кажуть, і вона так і не розуміє, чому парубки з глузливими усмішечками пропонують їй ці смачненькі жовті цукерки — клондайк — на день Святої Катерини^[45]. Та факт залишається фактом: вона вміє йти до мети, як мінімум, вона так вважає, і він також, бо побрались вони в середині осені.

Перші місяці пророкують роки тихого щастя, навіть за відсутності приголомшливої чуттєвості. В будь-якому разі, на Валентинину долю вистачило всіх цих пристрастей, особливо коли взяти до уваги, що, заручена з хворим на туберкульоз, вона опинилася сама в цьому Богом забутому кутку Нового Континенту, й овдовіла ще до того, як пішла до вінця у сукні незайманки, що порадувало б її матір.

Тож Джозеф, як вона його називає, — справжній диявол, дбайливий, енергійний, радий, що отримав роботу в Канадській Тихоокеанській залізниці, тому можна забути про бідність і, найголовніше, про насилля, яке гніздиться в Імперії. Та чоловік, хоча й ненавидить росіян, котрим служив усе своє життя, любить їхню горілку, якій надає перевагу перед українською, і якщо алкоголь звільняє від тиранії невпевненості й дозволяє без еківоків демонструвати первинне бажання, то може так статися, що за десять чи двадцять років він вивільнить лють зневаженого працівника, відкриваючи принагідно інше обличчя — звіряче.

А найперше — він став розпускати руки.

А те, що в них немає дітей, — Йосип їй часто це ставить у провину, та вона знає, о! так, вона знає, що не її треба в цьому звинувачувати; роки прожито без справжнього кохання й без нездоланних труднощів, але позначено стусанами, пиятиками у ритмі днів зарплатні й різними випробуваннями: нещастя на батьківщині, звільнення з роботи Валентини, швачки з незграбними пальцями й зором, що погіршується, зменшення Йосипової зарплатні, закриття будівельного майданчика «Анґус», суїцид юного Антона, їхнього першого квартиранта, який стрибнув з Портового мосту^[46] через кілька годин після його відкриття, нарешті, жахлива аварія на цементному заводі, причиною якої стало те, що Йосип відволікся, голова була обтяжена випивкою, поглинутою напередодні.

Тим не менше, тепер, коли її викидають з місця, яке вона вважала своїм домом, мало що може створити додаткові перешкоди щастю, тому що вони, зрештою, все здолали, не без втрат чи незручностей, але перемогли, і та скотина, на яку перетворився її чоловік, все ж залишається її єдиним якорем і джерелом надії: може, він повернеться з отих червоних зібрань з п’ятдесятьма доларами, яких їм не вистачає? У цю мить він видається їй красенем, попри спричинену алкоголем розацеу, що вифарбувала його носа й щоки у червоне, і його занадто чорні очі з майже ліловими колами під ними.

Поки оці зловмисники лають її й намагаються відібрати у неї останнє, що їй належить, за винятком меблів з їдальні, які вона довірила вдові Чарасескі, котра ділить свою квартиру з викладачем Натаном Роллом, недомірком на вигляд років двадцяти п’яти, про що весело пліткує вся вулиця, — вона шепоче ім’я свого чоловіка між двома прокльонами, непохитна у своєму рішенні триматися за старі простирадла, але два сильні удари по ногах просто скидають її на землю, пекуча хвиля котиться від колін до грудей й електризує руки, які вона підсвідомо схрещує на грудях: вона ковзає вниз і тягне ганчір’я за собою.

Вона приходить до тями на підлозі, поряд чужинець, який простягає їй чоботи, їй потрібна сила-силенна часу, щоб їх узути, при цьому їй знову натягують на голову шап­ку Йосипа.

Раптом далекий гортанний крик витягує її із заціпеніння. То він. Її чоловік, який кричить, переходячи з української на російську й назад: гнів стирає старі кордони, притлумлює стійку ненависть і зміг би перетворити буржуа з Вестмаунта на поліглота.

Вона зривається на ноги, поспішає до дверей, далі до сходів, не звертаючи уваги на пульсацію болю в ногах, вона опиняється перед людським потоком, який буквально нуртує і схоже на те, коли припустити його езотеричну природу, що звільняє її від люті обуреної жінки за умови, що він втілює непокору істот, яким урвався терпець.

Вона бачить Йосипа, який сяк-так орудує милицями, а потім Мамонта, який розсікає ватагу, штовхає офіцера поліції, нахиляється над своєю валізкою. Бере її, піднімає з тротуару, тримає над головою, наче вона легенька, як пір’їнка. Вона впізнає отого вепра з потішними вусами, кумедного козака, який наче вийшов з жахливого Вертепу — театру маріонеток зі Старого Континенту, — ця лялька, яка палила сигару біля відділку, коли вона тягла свій мішок з картоплею, тепер стоїть навпроти Микити, підводить зброю, вагається, труситься. Микита майже елегантно розвертається, робить крок ліворуч, відступає, робить крок праворуч, не знаючи, куди йти зі своєю поклажею, хоче просто зникнути зі своїм трофеєм. Та з натовпу чується наказ — Shoot! Стріляй! — і маріонетка відкриває вогонь.

* * *

Запах селітри — багатьом він нагадує рíзницю — витає над цією дивною парою: Зутто, ноги розставлені, руки зведені на руків’ї, оздобленому горіховим деревом, і Зінчук, розпростертий на животі, голова повернута під незвичним кутом, широко розкритим оком вдивляється у хмарну далечінь, інше око заплющене зі стертими об асфальт віями.

При цьому у Джошуа Ґершмана таке враження, що він пірнув у циклораму захоплюючого реалізму: ніхто з присутніх не рухається. Кожен застиг з виразом такого напруження, що йому спало на думку слово карнавальний. Здивування, так, але й ненависть, страх і цікавість відбиваються в обличчях — смішно продірявленими роззявленими ротами різного діаметру — і в поставах: може, то полярний вітер так знерухомив людей?

Цвірінькає пташка, ірже кінь, шелестить мертве листя, яке ще залишилось на гілці в’язу — тільки природа, байдужа до мелодрам, які наполегливо породжує історія, йде своєю дорогою й демонструє свою присутність.

Наближаються сирени, задихаються, завмирають.

Поповзла чутка, натовп видихає й трусить головами: одні відступають, інші наважуються підійти ближче й надати допомогу жертві.

— Stand back! Назад! — командує констебль напрочуд гарним голосом і наводить зброю на В. — Мій револьвер може заподіяти смерть іще п’ятьом таким, як ти.

Вадартрік, якого стосувалося звернення, відступає на крок, тоді як зграя поліцейських починає сюрчати у свист­ки з усієї сили своїх легень.

Натовп швидко розсіюється, кожен повертається у свої пенати, крім кількох гарячих голів, у тому числі й Джошуа: для нього виселення з дому — одне з найгірших знущань з ближнього; жодного сумніву, що його відвідування єшиви має важливе значення у розробці принципів, які сьогодні, як і вчора, визначають його дії, поглиблюють його зусилля й роздуми.

Тож для єврея — особливо, якщо він говорить на івриті, — храми, синагоги, суди, школи, навіть кладовища — всі вони є домівками, і таке відчуження, виплетене багатіями, викликає в ньому спротив.

Хай диригенти всього цього гидують ним, хоча й одновірці; ним, хто уникнув погромів, та заплатив ціну — вигнанням. Він відчуває: настане день, коли кати підуть далі, опустяться нижче й зведуть ізгоїв до рівня худоби, паразитів, шкідників, що підлягають знищенню. І боїться, що безкарність, якою користуються спекулянти, котрі погано поводяться з тими, хто програв, стане прийнятною, як мінімум для декого, актами жорстокості до своїх співвітчизників, які важко уявити.

Поки натовп відкочується, переслідуваний підрозділом справжніх козаків, який роздає праворуч і ліворуч удари кийків і палиць, вусань вкладає в кобуру свій револьвер, говорить із судовим виконавцем, іще молодим товстуном, але вже з трохи сіруватою шкірою, якщо відволіктися від двох бузкового кольору кружал на вилицях. Він хапається за відлоги пальта, смикає їх, щоб загорнути свого кавуна.

Бідося — пізніше стане відомо, що йдеться про Рене Муссетта, — дає знак своїм прихвосням підійти й наказує закинути Зінчука у «Форд».

Схоже, що тіло перевозять як дірявий матрац.

Справу зроблено, поліцейський сідає поруч з водієм — Дюшено, — й автомобіль, двічі небезпечно похилившись, віддаляється в бік авеню Пайн під супровід сирен двох тональностей.

На холодному асфальті чорніє кров.

Ця частина району, всього лише сцена сумної теат­ральної постановки, розчиняється у декорі без усілякої перспективи, посинілим і відшліфованим однобарвним небом, окрім місця контузії, що зяє на півночі фіолетом, який мерехтить над островом Жезю і його молочними фермами.

Кілька людей намагаються протистояти емісарам сил правопорядку, які б’ють наосліп, задовольняючись іноді тим, що зі свистом розсікають повітря своїми шкіряними ременями.

Залишаються балкони і сходи, на них є глядачі, поки вантажівки прямують вулицею Сен-Домінік, а потім сходові клітки майже порожніють. Збірна солянка — уламки меблів, посуду, скла — засмічує тротуар.

Подружжя Вадартріків сидить на хіднику сусіднього триплексу^[47], обмінюється словами зі знаками підтримки, поки ірландець, нахилившись над розтрощеними дерев’яними дошками, щось видивляється серед виплюнутого валізою одягу Микити Зінчука, Польського Мамонта, чий іще теплий труп тягнуть у госпіталь Сен-Люк. Один з аґентів розпитує трійцю, занотовує щось у блокнот, відходить, киваючи головою.

Констеблі допитують свідків, не враховуючи того чоловіка, який з піднятими руками виходить з машини і зі спокійним та люб’язним виглядом прямує до одного з них. Джошуа Ґершман вагається поміж жалем та гнівом: він упізнає оцей вираз доброзичливості, в який загортаються люди, багаті й бідні, дуже задоволені, що можуть прислужитися представникам влади, поспішаючи позбутися, хоча то лише облуда, свого становища невиправно дрібних типів.

Цей ось — працівник «New Way Laundry»^[48], як свідчить логотип на дверцятах, — уже задоволено потирає долоні, щоки розчервонілись від тієї збоченої радості часто принижуваних істот, до яких раптом усміхнулася фортуна: вони бачили смерть, а ті, хто зазвичай над ними панує, вимагають провіденційної допомоги від дурника з прос­того народу, готового брехати, щоб, як він сподівається, вибратися зі своїх обставин.

Кількох чоловіків і двох жінок кинули на асфальт й одягли на них кайданки; художник робить замальовки в зошиті: це Луї Мульшток, симпатик комуністів, син Абрагама, торговця фруктами, що мешкає за адресою Сен-Домінік, 3997, з яким вони знову зустрінуться наступної суботи; подружжя Вадартріків запихають у фургон для перевезення затриманих; кінь несе, стає дибки, ірже, поривчасто тягне фургон, тоді пирхає, вгамовується, заспокоєний словами, які йому шепоче кучер; з іншого боку вулиці Джошуа помічає Симону, таку граційну, що, здається, вона перетікає зі сходинки на сходинку.

Вона робить не більше трьох кроків, як її зупиняє загрозливий на вигляд поліцейський, та вона зберігає спокій, накидає на голову шалик, здіймає підборіддя. Щоб зав’язати шалик, глибоко вдихає.

Джошуа хоче захистити її, та хтось енергійно хапає його за лікоть. Це Белла Ґордон, шапка вдягнута набакир, щоки горять.

— І не думай підходити, то детектив Жан-Батист Марйон з антикомуністичного підрозділу. Ризикуєш опинитись у клітці, отримати великий штраф й позбутися кількох зубів. Твоїй красунечці нема чого боятися, хіба що його залицянь, а в мене таке враження, що вона вміє за себе постояти.

І справді, Симона всміхається тому Жану-Батистові, дивиться прямо йому в очі, і Джошуа відчуває легкий укол у серце.

Працівник пральні, який так поспішав дати свідчення ще кілька хвилин тому, прослизає між констеблем і дівчиною, лагідно захищає ту, яка відтепер буде його протеже; коли ж кладе руку їй на плече, вона скидає ту лапу порухом рамена. Ясно, що вони знайомі, і під несхвальним поглядом мисливця на червоних він веде Симону аж до машини.

Белла робить те саме зі своїм супутником, але веде в протилежний бік, у напрямку вулиці Дулут.

— Треба підготувати все решту. Думаю, цього разу нам трапився гарний випадок.

І вони заглиблюються в сутінки, у напрямку фіолетового сонця, залишаючи позаду останні плачі, які відбиваються від фасадів, затихають, умирають.

Книга друга

«Потрібна була випущена констеблем куля і смерть, щоб виокремити Микиту Зінчука з рядів величезної юрби “забутих людей”. Живим він був просто одним із шукачів роботи й отримувачем допомоги; мертвим же він став символом своїх безробітних співгромадян, джерелом серйозної стурбованості поліції, а постріл у нього — питанням гарячих дебатів серед усіх класів населення Монреаля».

The Gazette, Монреаль, 13 березня 1933 року

У Майкла Ґарбера гордий вигляд.

Коли виходить зі свого вестмаунтського помешкання, цей чолов’яга, якому недавно стукнуло сорок, він одягнутий з голочки, що нормально для одного з найвідоміших адвокатів метрополії.

Цього вівторка, вірний своїм вранішнім звичкам, він виходить із того ж таксі біля базиліки Нотр-Дам, натягує свого фетрового капелюха, купленого у «Henri Henri»^[49], новому бутику на вулиці Сент-Катрін, який носить справжнє ім’я свого власника, що в нього завжди викликало усмішку, — сигарета, що димиться, прилипла до губ, примірник The Gazette, яку читав дорогою завдяки майстерності водія, складено гармошкою під рукою.

Далі слідує звичний ритуал: повернувшись спиною до собору, він кидає захоплений погляд на будівлю Banque de Montréa^[50], на його баню, викладену плиткою в стилі Ґуаставіно^[51], на його гарно виліплений фронтон, де розміщено девіз закладу й міста: Concordia Salus — Процвітання в гармонії.

— Concordia Iustitia^[52] теж було б непогано, — шепоче він, перш ніж продовжити шлях.

Чоловік безтурботно крокує, хоча північно-західний вітер насміхається з ґабардину. Цього ранку вітер такий сильний, що доводиться притримувати капелюха, щоб його не зірвало й не кинуло у брудну калюжу. Та над усією планетою дме інший, набагато гірший вітер з Німеччини, де щойно виграла вибори Націонал-Соціалістична німецька робітнича партія.

Бо сімнадцять мільйонів чоловіків та жінок, яких вважають одними з найосвіченіших у Європі, проголосували за цього блазня з вусами, наче перевернута щітка. І це непокоїть, бо в Ґарбера багато соратників, включно з деякими друзями на схід від Ріну, й нових спільників, які детально повідомляють йому про наругу з боку прихвоснів цього нереалізованого художника зі смішними прізвиськами: Маніту, Вовк, Гід.

Після того, як метр Ґарбер минає штаб-квартиру Канадського національного банку, він пірнає в будівлю «Транс­порт»^[53], вітається з охоронцем, купує ще дві щоденні газети — La Presse і Montreal Standard, перекидається кількома словами з кіоскером Луї Соломоном, якийходить до реформістської синагоги і якого він піддражнює для чистого задоволення, кидає погляд у бік Канадського національного телеграфу, за яким активізується гарненька мадемуазель, чий вигляд скрашує його день.

Він підходить до ліфтів, гасить сигару, викидає її в попільницю, збирається увійти в кабіну, різко зупиняється: перед ним виникла Белла Ґордон і, спираючись на обоє дверцят, киває своїм довгим пальцем у його бік; до неї швидко приєднався дивний тип у пом’ятому костюмі.

— Метре Ґарбер, — кидає з хижою усмішкою відома секретар Канадської ліги праці. — Ви так само передбачувані, як банкір.

Він дозволяє собі коротко засміятися. Та, кого він любить називати своєю старою подругою, відступає, щоб дозволити ліфту поїхати.

— Коли чую це від тебе, то сумніваюсь, що йдеться про комплімент.

— Але ти знову потрібен народові, не кажучи вже про те, що продовжуєш вершити правосуддя.

Вона представляє йому Джошуа Ґершмана. Обидва чоловіки тиснуть одне одному клешні, обмінюються короткими привітаннями на їдиш, і відразу між ними виникає приязнь, взаємна повага, яка має своє коріння в глибинах історії й зігріває з’єднані на мить дві долоні.

— «Боґеда»? — питає вона.

Він киває й веде їх у напівпідвал.

— Як пройшов твій виступ у «Saturday Night Club»?

Адвокат розуміє, що вона по-дружньому підсміюється з нього і тих заходів, що їх організатори полюбляють називати куртуазними.

— Дуже успішно, правда. Триста людей прийшло послухати мене про добре відому тобі річ: червоний процес. Я ледве стримався, щоб не назвати твоє славне ім’я.

Усі троє сміються, переступаючи поріг елегантного закладу.

Кафе «Боґеда» поширює міцний запах арабіки. Заклад, заснований шістдесят років тому близнюками англійського походження, має поважний вигляд: не рухаючись з місця ні на дюйм, він тричі змінював адресу, стаючи жертвою примх муніципальної влади.

Орієнтований спочатку на продаж найкращих вин, заклад було продано іншому дуетові шотландських підприємців, які зробили з нього ресторан з гарною репутацією: Fine Dining and Refreshments — Вишукані страви та напої, — проголошує реклама.

Від самого досвітку його персонал обслуговує клієнтів, здебільшого адвокатів та банкірів, і пропонує їм у зітканій на європейський лад атмосфері щось схоже на круасани, які поставляє пекарня «Ґабріель», баґелі від Дорфманна й смачний напій із зерен, імпортованих й обсмажених братами Гагамович.

Його винний погріб і запаси спиртного, що їх достойно оцінюють спраглі через вісімнадцяту поправку американські туристи, і плинний графік роботи уможливили протистояння різким перепадам ринку, які з 1929 року посіяли багато банкрутств щонайменше серед так званих законних закладів.

— Видно, твій люксовий контрабандист процвітає як ніколи, — шепоче Белла на вухо правникові.

Єдиним іспанським елементом оздоблення, крім розставлених бочок, які, по суті, можуть мати будь-яке походження, є майже рожева мулета^[54], підвішена над касою й почасти загорнута, щоб було видно жовтий спід.

Хлопчина — широкі червоні штани, синій пояс і біла сорочка з мереживом на біцепсах, що надає йому радше вигляду танцівника трояка^[55], — зустрічає їх, щойно вони переступають поріг, і, змірявши поглядом двох невідомих, проводить усіх у самий кінець зали, де на них чекає занадто м’яка банкетка, вкрита молескіном, вишитим золотом під арабські мотиви.

Тут і там кілька чоловіків у костюмах читають газету з паруючими чашками в руках і сигаретами в роті.

Перш ніж сісти, Майкл замовляє три кави й кошичок баґелів. Він вішає пальто й капелюха на гачок, влаштовується, за ним слідують інші. Офіціант — Реймонд, як написано на значку, — не удостоївши поглядом двох чужаків, відходить майже бігом, наче боїться підхопити туберкульоз.

— Затишна у тебе схованка, — зауважує Белла, — щоб зберегти сама-не-знаю-що і душевно прийняти таку дівчину, як я.

Адвокат протестно бурчить, шукає щось у мішечку й дістає запальничку «Dunhill» чистого срібла, на якій накреслено два знаки, які більшість називає екзотичними. Джошуа прочищає горло і, ледве вичавивши з себе посмішку, каже:

— Ви альфа і омега, метре?

— О, наш друг знає іврит. Справді, алеф і тав — перша й остання букви нашого алфавіту. Голос Бога й Спасіння людини. Споконвічні пошуки, які ніколи не зупиняються.

Майкл Ґарбер робить сумну міну, возиться з маленьким аксесуаром, крутить його в руці, погляд його темних очей націлений на співрозмовника, він вирішує змінити тему.

— Ну, друзі, що може зробити для вас злий підручний Його високості Ґеорґа П’ятого? Думаю, що ви прийшли у зв’язку з цією історією поляка, надрукованою на четвертій сторінці?

Він барабанить кінчиком вказівного пальця по The Gazette поряд із чашкою.

Джошуа поступається словом своїй компаньйонці, яка дуже красномовно описує ситуацію за час, за який баґелі навіть не встигають охолонути: помер чоловік унаслідок надмірного застосування сили, яке знову продемонстрували поліцейські власті, розслідування коронера починаєть­ся завтра.

— Цей хлопець, він був... товаришем?

— Ні грама. Він був українцем, як і наш друг Джошуа, але ходив до церкви Святого Миколая, що на Вітре, і Святої Трійці на вулиці Шербрук.

— Гм, — суворо кидає він. — Українець, християнин, прибув сюди близько шести років тому, якщо газета правильно написала, тобто після погромів.

— Нічого не вказує на те, що він у них брав участь, — зауважує Джошуа.

— Або ж він утримувався від участі в них. У вас є свідки?

Джошуа простягає йому аркуш із надрукованим десятком імен, і Майкл Ґарбер читає документ, морщиться, перш ніж запхати носа в чашку.

— Я відзначаю першу проблему й другу, яка, по суті, є тією самою перешкодою.

Він зручніше вмощується на банкетці й схрещує руки.

— Що, — реагує Белла, — ти більше не торкаєшся зневажених, і вони не повинні навіть наближатися до тебе?

— Белло, мій батько, котрий, як і я, був адвокатом, дуже любив цей жарт: яка різниця для єврея між продавцем schtreimels^[56] і членом колегії адвокатів? Відповідь: одне покоління. Мій дід торгував шапками. І я цього ніколи не забуваю.

— Ну, — питає Джошуа. — То в чому проблема?

— Ви ж у Монреалі. Якщо основні бізнеси в руках... британців, то політичне керівництво, правосуддя, в першу чергу кримінальне, здебільшого покладено на ­франко-канадців, які, на думку багатьох, надзвичайно добре справляються. Однак, як би краще сказати, їм притаманний певний страх перед чужинцями. У цей час, яким би він не був, стосунки між магістратурою й різними групами відзначаються ворожістю, а до вашого списку, бачте, входять тільки іноземні імена. А я, єврей, ще й адвокат і юридичний радник компаній, не маю достатніх навичок як учасник судового процесу у справах, схожих на ту, яка потребує нашої уваги. Я можу порекомендувати вам мого колегу...

— Pro bono^[57]? У будь-якому випадку, якщо він франко-канадець, він відмовиться.

— То вони всі расисти? — не зміг стримати усмішку Джошуа.

— Коли вони расисти, — відповідає Майкл, — а іноді вони саме такі, то це від чистого незнання, заохочуваного духівництвом. Але їхня цікавість і миролюбний характер стримують ці імпульси. Особисто я надаю перевагу саме такому... підходу на противагу підходу їхніх сусідів із заходу острова, які купують нашу продукцію, користуються нашими талантами, але ввічливо зачиняють перед нами двері своїх клубів, бурмочучи вибачення.

Легке покашлювання перериває їхню розмову. Реймонд, з руками за спиною, питає їх англійською із сильним французьким забарвленням, чи не хочуть вони ще кави, й відходить, нервово ворушачи пальцями. Джошуа бере шматочок баґеля й задоволено йойкає.

— Найкращі в Америці, еге ж, Белло? У нас тут найкращі делікатеси: вам треба скуштувати ті, що на Burnside Place, у «Ben’s De Luxe». Там подають такі сандвічі, про які і в Нью-Йорку говорять.

Белла Ґордон витирає зерна сезаму, що прилипли до правого кутика губ, і продовжує розмову:

— Є ще дехто. Молода жінка.

Джошуа червоніє: деталь, яка не сховалася від гострого ока метра Ґарбера.

— Думаю, гарненька.

Белла хихоче.

— Дуже. Вона обробниця. «Діана Дресс»...

— А, у тієї акули Ісраеля Ґолда! Та мені казали, що він чоловік розумний, особливо якщо відчуває силу.

Він дивиться на розпашіле обличчя Ґершмана: йому все відомо про короткий страйк — три дні! — який паралізував обладнання фабрики, робітниць, деякі ще підлітки, що кричали на вулиці, патрона, який рвав на собі волосся чи вдавав, що рве, перш ніж погодитися з підвищенням убогих зарплат.

— Вона комуніст, як ви, мосьє Ґершман?

— Зовсім ні! Точніше, не думаю. У мене таке враження, що вона добра католичка.

— Одне іншому не заважає. Я тут дізнався, що десяток церковників, дехто з них — мої друзі, зберуться цього четверга, 9 березня, щоб закласти фундамент того, що вони називають соціальним оновленням. «Протиставити правосуддя, доброчинність і поміркованість владному й жадібному егоїзму», як вони проповідують, і не менше. Погодьтеся, що перспективи дванадцяти апостолів, які зібралися проповідувати таку концепцію, містять щось таке, що не залишає байдужим. Тим не менше, вам слід триматися подалі від «Діана Дресс» і тієї демуазель, яка ризикує залишитися без роботи. Її патрон сприйме такий візит як зраду з її боку. Він дуже чутливий до таких речей. Хіба що...

Він не договорює, кусає себе за щоку, поки його гості востаннє тикаються носами в чашки. Підводить голову, а потім упирається долонями в стіл, навіть порцеляна дзенькає.

— Гаразд. І не роби здивоване обличчя, Белло, ми знаємо одне одного достатньо років, щоб не грати вистави. Як би там не було, справи йдуть так, що в мене вільного часу більше, ніж би мені того хотілося. Візит ввічливості до мого друга стає нагальним. А ви зі свого боку спробуйте вгамувати пристрасті до завтра. Ви нічого не виграєте, якщо підбурюватимете людей. І заради Бога, скажіть своїм свідкам почистити одяг з такої значної нагоди. Та маю вас попередити: слово іммігрантів, будь їх двоє чи сотня, небагато важить проти слова поліцейського і його побратимів, особливо перед тим коронером, якого маємо в Монреалі. Навіть участь тієї дівчини не багато змінить у цій справі.

— Знаєш, Майкле, що я над усе люблю в тобі? Більше, ніж твоя елеґантність і поспішність, з якою ти запропонував нам оцей сніданок, мене вражає твій запал.

Енергійним ударом ліктя Белла дає зрозуміти своєму партнерові по боротьбі, що вже час відкланятися. Джошуа підкоряється, простягає руку адвокатові, поки той риється у внутрішній кишені свого пальта, де лежить гаманець.

— Мій дорогий Ґершмане, — каже Ґарбер довірливо, перш ніж відпустити його долоню, — ваша репутація йде попереду вас. Вінніпеґ і Торонто набагато ближче, ніж ви думаєте. Та все ж ви не маєте жодного уявлення про сили, з якими збираєтеся тут мірятись. Сили порядку в Монреалі недоторканні, й вони особливо лютують, коли йдеться про... приборкання непокірних індивідів. Будьте пильним. І бережіть Беллу.

Коротким кивком голови Джошуа показує, що зрозумів, і справді збирається маневрувати обережно.

* * *

Вілброд Рондо, як і більшість водіїв автомобілів, задовольняється тим, що ледве пригальмовує на перехрестях, і розважається, тиснучи на клаксон і лякаючи коней та перехожих.

Він кляне нові світлофори, нещодавно встановлені на перехрестях основних трас, робить повороти, як гонщик «Ґран Прі Монако», скрипить гальмами, лається, не стираючи самовдоволеної посмішки, властивої усім смертним, які впевнені, що беруть Бога за бороду, щойно сідають за кермо. І навіть коли автомобіль належить комусь іншому.

У сорокарічного чоловіка — масивне тіло, бо грав у хокей — «я міг би грати за команду “Вондерерз”, але платили недостатньо», — та м’язи неухильно поступаються місцем жиру, особливо після пізнього одруження з прекрасною куховаркою.

Те, що Вілброд вів раніше розпусне життя, підтверджує його брат Жак, охоронець у в’язниці в Монреалі, що на вулиці Ґуен.

— Я розриваюся поміж двома отарами душ: з одного боку, ті, хто спіткнувся й потрапив у клітку, з іншого — правильні, прикуті до сповідальні, — любить постійно по­вторювати Вілброд, стоячи перед черговим кухлем пива.

Гарний чоловік з чорною чуприною, яка вже проріджується на маківці й стає джерелом показного занепокоєння і навіть дошкульного роздратування щоразу, як він пересвідчується, що його дорогоцінне волосся засмоктується вихором, розташованим там, де колись давно в молодості було тім’ячко, з гиденькою посмішечкою на вустах, яку демонструє направо й наліво, він усе посилював натиск на жіночий фланг аж до появи Жюльєтти з крутими стегнами, володарки екстравагантних рецептів, власниці мідних каструль, а найперше — наступниці міського клану, яка докладає великих зусиль, щоб його поведінка була бездоганною.

Те, що чолов’яга не славиться хоробрістю й рішучістю, стало однією з причин, чому його не взяли служити в міську поліцію. Тож він марнує свої таланти майже двомовного златоуста на благо «New Way Laundry», що доручає йому ублажати сварливих клієнтів, до яких належить багато підприємців європейського походження, котрі ніколи не відмовляються випросити собі пару центів знижки. І платить їм зневагою за це.

Його тесть був схильним до радикальних рішень — особ­ливо коли донька втратила голову від Казанови сумнівного ґатунку й піддалася його чарам; тож Вілброд швидко погодився з налигачем на шиї на велике задоволення сім’ї, яка вже втратила надію поставити його у якісь прийнятні межі, — але не позбувся пожадливості, яка переповнювала його й іноді влаштовувала коротке замикання в мізках, розв’язуючи язика.

Окрім того, істота, яка занадто рівно сидить поряд, змушує його боротися з онімінням розуму, яке створювало йому стільки клопоту в минулому, включно з цим нудним одруженням.

— Заради всіх святих, красунечко, що ти робила у районі гачконосих? Твій батько б зомлів, якби побачив тебе тут.

— Моє начальство — євреї, у мене є сусіди євреї, вже не кажучи про Ісуса Христа, як усім відомо, хіба що ваш кузен змінив думку з цього приводу.

Симона не довіряє фанатикам, і небезпідставно, але кревні узи, що єднають його з тією особою, яка живе в пресвітерській, де працює її мати за мізерну платню й букет благословень, змушує її до стриманості, яку мало хто з людей за нею помічав.

Саме ці родинні зв’язки, як кажуть в Ошлазі, дозволили зарозумілому й здоровому як бик парубкові уникнути призову в 1917 році, а її другові у такому привілеї відмовили — Вілфріда Парро, солдата 22 полку, скосила кулеметна черга у Вімі.

Справді, його хрещений батько, канонік парафії Тре-сен-ном-де Жезю, уже років двадцять насолоджується незаперечним впливом на найвищих владоможців обох світів, про що свідчать вітражі з Ліможа, доставлені в 1914 році, незважаючи на реквізицію свинцю, розкіш, яку важко пояснити під час Великої війни.

Між двома поворотами керма він крадькома кидає на пасажирку погляди, які видаються радше заманливими, тоді як він їде повз двері з облупленою фарбою в будинках між Де Монтіні й Сент-Катрін, там, де стоять в очікуванні дівчата, постукуючи карміновими нігтиками по склу, щоб привернути увагу клієнтів.

— Цей район не для такої кралі, як ти, еге ж? — сказав він тоном, який свідчив про протилежне.

Вілброд буквально вирвав її з кігтів констебля, і це треба визнати, та вона воліла залишитися там, а ще відшукати того високого хлопчину, того Джошуа з милим акцентом і глибокими очима.

— З мого боку, — продовжує він, наче сюжет цікавить пасажирку, — я мав зустрітися з таким собі Шахтером з «New York Syrup Company». Тяжкі часи, красуне, треба гладити клієнтів за хутром, навіть якщо воно на його шапці.

Він сміється.

Насправді, якщо він і не бреше, то приховує подробиці, чому опинився на Сен-Домінік, бо компанія, про яку йдеться, розташована на Колоніаль. А от Корделіа Ґатьєн, яка багато працює стегнами та всім своїм тілом, тримає салон поруч, доплюнути можна з того місця, де вірний працівник «New Way Laundry», рішуче налаштований поєднати корисне з приємним, припаркував автомобіль.

Поки він продовжує свій монолог, Симона неуважно дивиться на вервечку дверей, що проминають повз наче рами, які облямовують видовища постійного розпачу: біля сходів в очікуванні скупчились зрілі беззубі жінки, метиски з вибіленим пероксидом водню волоссям, високі й руді з порожніми очима, підлітки-дівчатка з розфарбованими обличчями й розпущеними корсажами, хлопчаки в ганчір’ї.

— А той поліцейський... — каже вона, провокуючи приступ паніки у водія.

— Який? — зітхає він і боязко оглядається.

— Той, з великими вусами. Там.

— А, той! — знову зітхає. — Що, сподобався?

Вона помічає гримасу, яка може означати бажання принести її в жертву, перший крок хижака, який відчув запах, що виділяє потенційна жертва, гієна в очікуванні можливих промахів: страху, легковажності, а ще отих неконтрольованих виділень, спільних для вічних грішниць, якими і є всі, хто належить до слабкої статті.

— Він вистрілив тому бідоласі у спину, просто так: бенг. Ні за що.

— Ха, — задоволено реагує він з трьох причин:

По-перше, він досить вміло входить у віраж на вулиці Дорчестер, заледве ширшій від звичайної алеї, під переляканим поглядом пральника Чарлі Вага, який палить люльку в отворі дверей, і його сусіда навпроти, торговця фруктами Джінґолда. А ще дорога заставлена машинами й колясками, одному Богу відомо, чому вони тут поставали; йому доводиться вправлятися між ними у слаломі й водночас стежити за дітьми, які повертаються зі школи.

По-друге, Вілброд уже роками прочісує місто як удень, так віднедавна і вночі, й неодноразово помічав, що ті, кого він любить називати «поліцейськими силами», діють, не переймаючись законами, і насамперед тими, про дотримання яких самі б мали дбати. Починаючи з притонів і борделів, не забуваючи про підпільні бари й ту курильню на вулиці Де Ля Ґошетьєр, куди навідувалася донька одних їхніх знайомих, — усюди представники правопорядку вміють орудувати кийками, а ще краще вміють наповнювати власні кишені.

Йому пригадалася стаття в La Presse, в якій ішлося про гральні будинки в китайському кварталі, оснащені тривожними дзвінками.

Як писав журналіст, охоронець — звичайний підліток у комбінезоні, — коли отримав повідомлення від шпигунів, розставлених на перехрестях, про появу аґентів з бригади охорони моралі — непідкупних, під керівницт­вом лейтенанта Ґріньона, — вставив цвяха між цеглинами і завдяки геніальній мережі дротів запустив таким чином ланцюжок, під’єднаний до гарненького дзвінка. За пару хвилин зала спорожніла від клієнтів і п’ятдесяти портативних гральних апаратів, а поліцейські сили знову залишилися ні з чим.

По-третє, Вілброд, завдяки звичному для себе зсуву, якщо й не інтелектуальному, то принаймні моральному, який дозволяє йому позбутися найменших ілюзій щодо ближнього свого, не бачить, у чому проблема, й навіть знаходить джерело розради у трагедії, що сталася: на одного безробітного менше, до всього ще й чужинця, без сумніву єврея, тобто комуніста, «а це вже щось». Це зовсім не значить, що він расист: він католик, як і батько Симони, різниця лише в тому, що мосьє Беланже підписаний на Mirror, бо любить кросворди, а ще він член «Синьої птахи» й у прекрасних стосунках з паном Ґаньоном з вулиці Сен-Дені, тоді як Вілброд задовольняється тим, що пережовує проповіді кюре.

— Коронер, напевне, має провести розслідування, — кидає дівчина.

Насправді вона знає, що таке слухання має відбутися, бо мала місце насильницька смерть, бо людська істота, якою неприємною вона б не була в очах сусіда й схожих на нього, спливла кров’ю на очах сотень свідків.

Її навчання в Інституті Перро, потім у Rapid Shorthand College і спеціальні курси мали підготувати її до кар’єри стенографа. Кілька курсів було присвячено юридичній термінології й різноманітним кар’єрним можливостям у Палаці правосуддя.

Та криза й пріоритет амбіцій братів над її власними бажаннями змусили її перервати навчання й надати свої таланти доброї робітниці у розпорядження «Діана Дресс». Але вона втішає себе попри розчарування: її робоче місце далеко від армади швейних машин.

За рік вона вже стане глухою, як тетеря, подібно до малої Веронік, котрій хоч і ледве виповнилося сімнадцять, але котра мусить читати по губах співбесідників, щоб брати участь у розмові. А ще вона коли говорить, то кричить доти, поки Симона чи ще якась добра душа не покладе на неї руку, щоб вона поволі знизила гучність на один-два децибели.

Вілброд напускає на себе стурбований вигляд, тобто натягує на обличчя вираз такого собі занепокоєння чужими намірами, оскільки існують численні зв’язки, які, підкоряючись іноді примхам випадку, керують нашими життями, й рухи, зроблені цією далекою знайомою, можуть негадано ускладнити його життя, а він боїться непередбачуваного.

— На твоєму місці, красунечко, я тримався б подалі від проблем.

— Насправді, — відповідає вона, дивлячись на міські нетрі й фабрики за вікном, — я не ваша донька. І той поліцейський не хотів записувати ні моє ім’я, ані ім’я жінки, яка стояла зі мною поруч на балконі. Але занотував ваше як добровольця. Дивно.

Він глибоко вдихає повітря, але його рука тремтить на кермі горіхового дерева: він охоче вліпив би їй ляпас тильною стороною долоні, але ж юна Беланже — не його Жюльєтт, та й бити треба було б рукою, яка перемикає швидкості.

— Тож бач, тобі не варто хвилюватися. Старий добрий Вілброд усе владнає.

Біля китайської школи стоїть поперек вулиці візок, що змушує машину зупинитися, й Вілброд натхненно тисне на клаксон, здається, це його особливо радує.

Симона користається нагодою, щоб відкрити важкі дверцята, й, байдужа до докорів водія («З глузду з’їхала? Ти посеред китайського кварталу!» ну, й усе таке інше), виходить, навіть не подякувавши.

Вона обходить автомобіль ззаду й швидко крокує до площі Дюффрен.

На місто накочується сірість, пронизливий вітер дме з півночі, та Симона зупиняється біля входу до публічного туалету, звідки піднімається запах сечі; тут же вештається молодий хлопець з гарними рисами, блукаючим поглядом і зіщуленими плечима.

Потім вона дозволяє своїм ногам нести її гравійними доріжками, дихає на повні груди чистим повітрям, довгі голі руки в’язів, що щетиняться тоненькими гілочками, видаються їй бронхами.

Її переслідує неприємна думка, не дає спокою, але дивним чином вона не може її сформулювати.

Сама того не помітивши, з палаючими щоками й легкою посмішкою, вона дійшла до маленької вулички Шеннвілль, у кінці якої зник Вілброд, щосили тиснучи на клаксон, звернула на Дорчестер, перетнула вулиці Сен-Жорж, Андерсон, Де Бльорі, минула храм Святого імені Ісуса й коледж Сант-Марі, і гоп-гоп, спритними ніжками, наче підхоплена дружнім бризом, швиденько дістанеться до площі Філліпс й кабінету патрона «Діана Дресс», який вибачить їй спізнення, якщо вона надолужить три години втраченого часу.

* * *

Незважаючи на виселення, на констеблів, які розсіяли натовп ударами кийків, на смерть Мамонта й усі ті нещастя, що розігралися на її очах, Валентина В. не може перестати хихотіти, дивлячись, як двоє представників сил правопорядку тягнуть інертне Микитине тіло до «Форда»: вона думає про калоші з острова Принца Едварда, в яких вона сама хлюпала дорогою з «Thrift Store» — благодійного магазину — з тією самою картоплею, яка тепер валяється на тротуарі й на асфальті.

Сидячи на східцях, лікті вперті в коліна, вона дає змогу своєму негідному чоловікові вилити його тяжкі скарги на численні несправедливості, жертвою яких він себе вважає, — а в цей час кров іншого чоловіка стигне на холодному асфальті: на ласкаву матір-батьківщину, клянеться ніколи більше не бачити ту згубну землю; на своє хворе серце, хоча йому не завадило б радше подумати про власну печінку, промайнула у неї думка; на нескінченну зиму, над якою він надає перевагу задушливому літу; на жорстоких чоловіків, на байдужих жінок, на собак, які гавкають, і на щурів, що ночами, коли відбуваються пиятики, переслідують його аж до самої халупи.

Валентина не дуже вчена, в школу не ходила, вона більш-менш дає собі раду з тими картами, що випали їй по життю, вона нікого не знає, окрім своїх квартирантів і кількох сусідів, вона не читає, в театрі не була вже давним-давно, ходить до української церкви, але ні в що не вірить, зовсім ні в що, цілковито ні в що. Віра її випарувалася разом з її красою, тобто хтозна вже й коли, у неї випало більше зубів, ніж зосталося в роті, а на місці зобу — страшний шрам, що дістає до кісток, і часто вона помічає зневагу в поглядах перехожих, коли має нещастя перетнутися з ними на тротуарі.

Але! Вона прекрасно розуміє, в якій ситуації вони з Йосипом опинилися, бо має розум жвавіший, ніж може здаватися через її впертий вигляд.

В очах влади, особливо цього розцяцькованого блазня з імператорськими вусами, вони — подружжя небажаних, як сотні й тисячі таких у Монреалі. Вони безробітні, до того ж глава сім’ї малорухомий, два зневажені паразити, а тепер ще й знедолені, а що найгірше — опинилися в центрі бунту, великою мірою розпалюваного цими брудними комуністами, запальнішими від черниць у чепцях, які з’являються в районі без попередження, але з яких хоч діти можуть посміятися.

Вона починає впадати в заціпеніння, коли двоє поліцейських виникають перед нею і Йосипом: їй добре знайомий оцей метал у погляді, як у кровожерливих міліціянтів й абортмахерш, крізь який нічого не може пробитися, навіть жаль за чимось.

Менший з двох прицільно й сильно б’є по здоровій нозі Йосипа, тоді як другий хапає його за руки й змушує підвестися.

— Папери! Papers! — репетують вони разом, кожен іншою мовою.

Та ні він, ні вона не знають, де шукати їхні документи у цьому великому кавардаку, яким став їхній квартал вулиці Сен-Домінік. Стару сумку, з якою Валентина майже ніколи не розлучалася, зірвали з неї, коли вона чинила опір, тож Йосип задовольняється тим, що махає руками, аби показати, що його ідентифікаційна карта десь випарувалась.

Їх потягли до фургона, в якому вже маринувалося з десяток інших нещасних, дехто побитий і з синцями на обличчі або й поламаною рукою.

Йосип дозволяє кинути себе на підлогу, відкриває рота й починає скиглити, а його дружина вибирає, на який кінець лавки вмостити свої чималенькі сідниці. Дивиться на своїх товаришів по нещастю, багатьох упізнає, всі такі самі іммігранти, як і вона, протестують російською, німецькою й польською мовами.

Старий автомобіль «Стеджмен» починає двигтіти, і їй доводиться вхопитись за сидіння, щоб не впасти на підлогу.

Місто ривками котиться за прямокутними вікнами, пробитими на відстані трьох дюймів від даху: заповнені цікавим людом трамваї, вітрини, іноді капелюх чи вивернута поривом вітру парасолька, розкрита хтозна з якої нагоди.

Аромати і звуки видаються Валентині дивними, бо вона ніколи не виходить за межі району — от лише щоб добути ту бісову картоплю — і ще з дитинства довіряє власному писку, який її завжди направляє: он там шкварчить м’ясо, а далі — теплий хліб, а он той чоловік — непорядний.

Все, що їй відомо в цю мить: вони заледве проминули вервечку м’ясних і ковбасних крамничок і спустилися до берега, їх везуть у західну частину нижнього міста, де до металевого присмаку тертя трамвайних штанг об дроти домішується запах риби й горілого вугілля із топок локомотивів.

Один із затриманих, підліток надзвичайної вроди, як їй думається, з очима чистого азуру і стрункий, як дівча, починає плакати, голова на руках, кашкет розвернутий козирком назад.

— Боже милостивий, вони везуть нас в Імміграційний госпіталь! Нам кінець, клянусь.

І він випорожняє шлунок: жовч, хліб, маляс і, мабуть, іще вершкове масло.

Кілька товаришів по нещастю намагаються його розрадити, та гумор тільки більш деморалізує, й вона впадає в паніку, але холодну, як наче дзвонять дзвони, коли пропускаєш поїзд на переїзді: так, госпіталь для знедолених міститься за залізницею, звідки відправляють конвої до Галіфакса, вхідних дверей країни, які можуть стати для них дверима скорого виходу.

В’язні нерухомо дивляться перед себе, наче збентежені запахом блювоти, що піднімається від підлоги, і бачать знаки з обох боків вулиці Сен-Антуан: заправка «Charlie’s», Фінський більярд, «Fabrikold» — фабрика фарб, редакція The Gazette, пральня «King Hum», далі третьосортні готелі — «New Haven Room», без сумніву, для іммігрантів, а ще далі, в тіні Віндзорського вокзалу, «Grand Central Hotel», з боків якого прилаштувались «Terminal Club», «Breslin Hotel», велика земельна ділянка і справді — будівля з червоної цегли, хоча й іншого відтінку.

На відміну від того, що за кілька секунд напридумує собі бідна жінка, котра прагне все наділяти благосними чеснотами, тут взагалі не йдеться про якусь архітектурну фантазію, естетичний виверт чи намагання прикрасити в’язницю, щоб викликати співчуття. Зведена у 1908 році будівля була віддалено схожа на L, а якщо казати точніше, враховуючи її внутрішній двір, то на велику літеру G. Двадцять років по тому добрий канадський уряд вирішив зайнятися депортацією мерзенних іммігрантів, яких називали комуністами, і наказав добудувати два поверхи й продовжити сторони, що й надає цьому концентраційному госпіталю вигляду прямокутного паралелепіпеда, а його двоколірне забарвлення чітко вказує на новішу добудову.

Незалежно від того, що там намагається собі уявити Валентина, йдеться саме про похмурого вигляду чотирикутник, у якому пробито кілька заґратованих вікон. На його верхівці сяють спровоковані останніми променями сонця два величезні потоки світла.

Фургон зупиняється й гучно відригує. Двері відімкнули й відчинили навпроти монументальної арки, зверху якої кожен, хто здатний це зробити, може прочитати: «Dominion of Canada, Department of Immigration» — «Канадський домініон, Міністерство імміграції».

Стоїть струнко охоронець, затягнутий у чорну уніформу, на якій кривавить Union Jack^[58] і виблискують канадські герби. Вперше у своєму житті Валентина їх детально розглядає, і завдяки розумовій напрузі, яка більшою своєю частиною зобов’язана відчаю, їй вдається віднайти надію у символах, якими аж кишить щит. Там, як у кольоровому смітнику, змішалися три леопарди, лев, ірландська арфа з Тари, три квітки лілії — всі золоті, три кленові листки природного кольору, королівський шолом, іще один леопард для рівноваги, ще один кленовий листок і ще один лев, корона, єдиноріг, як вона вважає, — символ усього можливого, ланцюг, спис, троянди, конюшина, будяки, садові лілії, купа орнаментів, перелічувати які візьме багато часу, і знаменитий девіз A mari usque ad mare^[59], запозичений з біблійної Книги Псалмів.

Охоронець вітається з одним із поліцейських, підходить до нових вʼязнів закладу, клацаючи підборами об свіжий асфальт.

За допомогою енергійних ударів білого кийка, який зі свистом розсікає повітря, він ділить в’язнів за статтю, згідно з приписами, й відповідно шикує їх обабіч входу: you there — з боку бетонного муру, за яким ховається всіяна сміттям величезна територія, — you over there — біля автогаража Бро й еманацій фарби на основі свинцю.

Вітер, заблокований на півночі махиною Віндзорського вокзалу, подвоює лють і мете зі сходу вулицю Сен-Антуан. Збентежені чоловіки, в тому числі і Йосип, збиваються в купу, спини зігнуті, руки в кишенях, а Валентина повинна сама протистояти крижаним поривам.

Четверо перевдягнених у фельдшерів велетнів теліпаються по тротуару, обмінюються кількома словами і смішками з поліцейськими, а потім, озброєні довгими палицями, лаючись, заганяють нещасних досередини.

Йосип підкоряється, орудуючи однією милицею, бо інша хтозна й де поділася. Він кидає патетичний погляд на свою дружину, намагається видавити заспокійливу усмішку, зазнає невдачі, витирає спітнілу потилицю, йде накульгуючи.

Коли чоловіків завели, то роблять знак Валентині, яка труситься біля свого шматка стіни, відклеїтися від неї і йти з ними.

Спека, як у Сахарі, заповзає в ніздрі, потім у горло, підтримують її колонні радіатори, з яких зі свистом виривається гаряче повітря, наче дракони плюються вогнем. Повністю штучний сироко приліплюється, наче лак, до шкіри новоприбулої, яка й так обливалася потом під час поїздки центром міста.

Попелястого відтінку світло пробивається через усіяні послідом брудні засклені квадрати і, тремтячи від польоту знервованих голубів, стікає з даху й огортає галереї справжньою траурною хусткою. Відчуття похорону підсилюють ридання, характерний грудний кашель і стогони, що долинають з поверхів і резонують у віконних отворах.

Тож атмосфера загалом важка, а ще, як уже було сказано, у Валентини тонкий нюх. Вона розпізнає різні запахи, які, заплутані клубком, кинулись на неї, їй здається, що вони вислизають з кімнат, з кухні в підвалі, над якою здіймається веранда з широко відчиненими вікнами: гній, дезинфектант, сеча і, звичайно ж, екскременти, піт, вічний, з незапам’ятних часів, дохлі щури, випущені на волю людські гази, бруд, сморід з рота, мокра шерсть собак-охоронців, менструації, що домішуються до запахів горохового супу, риби, ріпи, розвареної картоплі, свинини, моркви й дикого рагу, породжують еманації, які вас душать, вас і вашу віру в майбутнє.

Вона наближається до іншої веранди, тієї, що виходить на пральню, в якій працюють — яке дивне поєднання, думає вона, — азійці й чорні: damn chink and dirty niggers^[60], як визначає їх її сусід, бакалійник Солтер, величезні личинки й мурахи з блискучими м’язами, наче покритими лаком, які штовхають і тягнуть гори брудної білизни.

Вона звертає погляд до верхніх вікон і може розрізнити простягнуті через ґрати до непевного дня руки: худі кінцівки, обвисла шкіра, у декого — гнійні нориці, і пальці, занадто довгі, загнуті, наче кігті, що тягнуться у неосяжну порожнечу, туди, де можна намацати щось схоже на надію.

У зеленкуватому світлі другого поверху вона може розгледіти бліді обличчя виснажених жінок і дітей з непроникними поглядами, а нагорі, під жахливою павутиною із свинцевих трубок, що з’єднують віконні стулки, ув’язнені справжні скелети з кущистими бородами, деякі з худющими плечима, дещо зеленкуватими у сумному ореолі, а їхні зморшкуваті риси й фіолетові кола під очима схожі на пролежні.

Охоронці й матрони, з цигарками на губах, дивляться на щойно прибулих з гримасою огиди, як у м’ясника, що спостерігає за відгодованими телятами, котрі з дурнуватим виглядом бродять у загоні в очікуванні бійні. Всі двері довкола них зачинені, а пузаті чоловічі силуети з руками на нирках урочисто дефілюють за квадратами матового скла диспансеру й фельдшерського пункту, прикрашеними пурпуровими хрестами.

З того місця, де стоїть Валентина, вона може розшифрувати написи англійською, а повільно повертаючись — виділити різні складники першого поверху: гараж — колишні стайні, спальня наглядачів, камери, невеличка зала, а в дальньому кінці будинку — адміністративні приміщення. А з іншого боку — такі самі кімнати для жіночого особового складу та мешканок на карантині, туалети й умивальники з обох боків від величезних сходів з блискучого мармуру, які дисонують з рештою похмурого оточення.

Охорона наказує чоловікам залишити сумки й торбини на місці, й бідні вони відразу це виконують: звук падіння трупа наповнює залу. Наостанок Валентина думає про Микиту.

Потім вони штовхають в’язнів до тих же сходів, і тупіт чобіт відлунює від циполінової підлоги, наче Йосипова милиця дере по мармуру. Той кидає на неї стражденні погляди, й Валентина з подивом відчуває, як у ній знову прокидається кохання до нього, незалежно від відчуття біди й образи, яке її охоплює, бо тільки через нього вона опинилася у в’язниці, замаскованій під лікарню.

Чотири матрони, одягнуті майже по-військовому, разом підходять до українки, ще одна, думають вони, напевно, й відбирають її у поліцейських, які відпускають її між двома смішками й прицмокуваннями. Не зронивши й слова, матрони ведуть її до сходів, що закручуються навколо світляного стовпа.

Поки вона піднімається вгору, кашель, плачі, молитви, крики, писк немовлят зливаються в один протяжний гамір, який стає просто кошмарним: здається, що то опера, написана безумцями, яка відбивається від мурів і змушує сходи вібрувати.

Вони на мить зупиняються на другому поверсі.

Валентина дихає, наче бик, хапається за поручні з холодного заліза, хоче трохи відпочити, але велика руда наглядачка з чорною бородавкою під носом сильно б’є її межи плечі й наказує продовжувати підйом.

Вони сміються.

Валентина відчуває, як залізна рука стискає серце, а перед очима тупо прокручуються ті кілька секунд, які передували її виходові на сцену там, на іподромі в Києві. Невже те, що вона вважала боязню сцени справжнього артиста, було лише проявом звичайного страху?

Перш ніж ступити на останній сходовий прогін, одна з чотирьох церберш стукає три чи чотири рази ногою, і Валентина розпізнає шкрябання щурячих кігтів по каменю. Піднявшись нагору, біля товстої свинцевої плити без ручки, але із замковою щілиною завбільшки як оливка, церберша витягує величезну в’язку ключів для двосторонніх замків. Вибирає один, із головкою, обтяженою граб­лями з масивними зубчиками, підносить його до отвору й вставляє у циліндр замка, поки її подруги виймають довгі палиці.

Брязкання металу діє магічно: на поверсі розливається майже повна тиша, порушувана схлипуваннями голодної дитини. Решітка відчиняється майже без скреготу: доктор Ґурд, який займається таким-сяким лікуванням пацієнтів, не зносить шуму такого роду, як погано змазані коліщата чи сирени.

Березові молдинги непристойно виблискують над стертим кленовим паркетом. Їх відразу окутує сморід, від якого забиває дух. Жирні коричневі ліниві таргани вештаються по стінах, напевне одурманені нестерпною спекою.

П’ятеро жінок прямують коридором з блимаючими ртутними лампами, які, незалежно від справжнього кольору шкіри, чіпляють на обличчя трупну маску, й Валентина переконана, що тут, в одній з кімнат цього в’язничного госпіталя Міністерства імміграції, може закінчитись якщо не її життя, то щонайменше пригода на північноамериканській землі.

* * *

Стенографістки погоджуються з тим, що доктор Розаріо Фонтен, років сорока з хвостиком, зовні схожий на дон Жуана. В дійсності у нього квадратне підборіддя, солідний ніс, м’ясисті губи, високий лоб, стягнута ґумкою на потилиці чорна грива й світло-карі очі, облямовані густими віями, що надає йому вигляд здивованого біґля. Окрім сильних рук, у нього ще й плаский живіт завдяки старанним відвідуванням басейну YMCA, де він намотує метри доріжки своїм улюбленим стилем «кроль», повністю голий і винятково в чоловічій компанії.

Коли він не працює в лабораторії, то викладає в Університеті Монреаля, де, однак, його звання судового медика дещо охолоджує запал жіночого персоналу.

Вірний своїм звичкам, Розаріо, який водночас є директором моргу й Інституту судової медицини в Монреалі, входить у двері ресторану «У Лео» на розі вулиці Сент-Терез. Рівно ополудні він спускається на кілька сходинок, які ведуть до невеличкої зали, але бачить те, що майже готовий визначити як невідповідність: за столом, який зазвичай віддають йому, вже сидить відвідувач, прикривається газетою.

Розаріо кидає гнівний погляд у бік кухні, звідки управитель посилає знаки вибачення, як кажуть, зі схрещеними пальцями, як буває, коли люди розкаюються. Зловмисник перериває читання, кладе між тарілками свій Passe-Temps, тижневик про події культури, який йому особливо до вподоби. І доктор Фонтен відразу впізнає свого начальника, який — неймовірний факт — йому всміхається.

Лоренцо Кінґ — колись знаний репортер, якого прем’єр міністр Ташро особисто призначив головним коронером регіону п’ять років тому. Чоловік підводиться, щоб привітати Розаріо й потиснути йому руку. Цей переможець змагань геркулесів з мішками із сіллю, рекордсмен міжнародного журналістського марафону — об’їхав навколо світу за 62 дні, на три з половиною години швидше від його паризького конкурента з видання Matin, Ґастона Штіґлера, який зробив його відомим, між іншим, і завдяки його неймовірній втечі з російської вʼязниці, — все ж вирізняється тендітним тілом, що компенсується диким поглядом.

Він запрошує свого підлеглого сідати й розділити з ним стіл.

— Бачили?

Легенько постукує доглянутим вказівним пальцем по сторінці перед собою, змушуючи склянки подзвякувати, поки той, хто стане його мимовільним співтрапезником, відставляє стілець. Заголовок на першій сторінці починається так: «Канадська революція?» Доктор Фонтен влаш­товується, киваючи, він добре стежить за тим, щоб не показати своєї відрази до цієї публікації й багатьох схожих у Miroir.

— У Канаді, — читає Лоренцо, — не може бути революціонерів, окрім як у головах окремих метеків, просякнутих привнесеними доктринами, й тих, хто не хоче працювати.

Розаріо дивується, що його патрон, за яким закріпилася репутація подорожувальника, підігріває таку ворожість до чужинців, бо сам Розаріо вважає, що його дворічне перебування в Парижі з метою завершити власне навчання відкрило йому очі на багатство нових для нього культур.

Але колишнього шеф-редактора газети La Presse не попускає. Він лає комуністів, які руйнують досі гармонійні стосунки між народом й елітами, до яких він себе відносить.

— Ці дикуни навіть не люблять хокей.

Він перехиляє своє пиво й трясе бокалом у напрямку юного Міранди, сина власника ресторану, який їх обслуговує. Коронер Кінґ вмощується у кріслі, робить вигляд, що розглядає оздоблення зали, крутить порожній кухоль.

— Гарне місце, — говорить він майже переконано. — Й не скажеш, що ще минулого літа тут була народна друкарня. Криза не відступає. Але ж треба добре їсти й пити. Й, між іншим, підрізати волосся. Бачили, скільки в цьому місті цирульників?

Розаріо Фонтен, заінтригований присутністю тут свого патрона, звиклого до розкоші й до шикарних закладів на вулиці Сен-Жак, до яких навідується фауна з Палацу правосуддя, радіє, що його візаві підходить до головного. Здається, йому трохи незатишно у цій забігайлівці, він роздивляється її, ніби чудернацьку екзотику.

Коли кухоль заміняють повним, Лоренцо Кінґ робить великий ковток, витягає з внутрішньої кишені піджака портсигар, дістає «Navy Cut», вагається під несхвальним поглядом співтрапезника, а тоді запалює зіскривленими в дрібній усмішечці губами, схрещує ноги й закладає руку за спинку стільця.

— Мені телефонували з Квебеку, сьогодні вранці. Тих, хто платить нам гроші, непокоїть ота історія з більшовиком, якого застрелив один із наших.

Доктор Фонтен ніколи не любив суб’єкта, який сидів перед ним, і те, що той зайняв його столик, справу не покращувало. Тип цей був безумовно освічений, закоханий у музику й у певний сорт літератури, проте в усьому проступала непоборна неотесаність. Його хамство чітко проявлялося, хоч і з перервами, попри бездоганну зачіску, проріджені брови, під якими живуть очі, як то кажуть, арійської блакиті, й добре доглянуту шкіру без зморщок, незважаючи на його шістдесят. Його вишукані костюми, шовкова хустинка в кишені, підібрана до смужок на піджаку чи малюнка краватки найвищої якості, запонки, які привертають увагу до тихенького шурхоту манжетів, імпортне англійське взуття, срібний портсигар з гравію­ванням доповнюють картину словникового запасу й добре поставленого голосу, отриманих після кількох років на­вчання на правничому факультеті університету Маꥳлл. Там же він оволодів англійською, як і третій чоловік його матері, суддя Калікст ЛеБьоф, відомий персонаж, хоч і скупуватий — він змусив хлопця кинути навчання й почати заробляти на життя.

— Мені платять, — відповідає доктор, — за мою наукову експертизу. А свої політичні вподобання я залишаю вдома.

— Звичайно, звичайно, — каже співрозмовник, розганяючи дим тильним боком долоні. — Та, без усякого сумніву, було б мудро приділити особливу увагу... обставинам довкола цієї справи.

Зі швидкістю блискавки він розводить ноги і, не встаючи з місця, буквально кидається на стіл, тримаючись за скатертину стиснутими в кулаки руками: спортсмен, яким він колись був, пильно дивиться на Фонтена, підборіддя напружене, сигарета тремтить, наче його охопила лють усіх чортів на світі, брови вигнуті скрипкою. Він шепоче, наче вгризається у слова:

— Ми знаємо, що ці іммігранти, ще й безробітні, просто моляться на пляшку, коли не гірше. Я ще не кажу про героїн, мій друже. Ні про опіум, а ви ж бачили, які руйнації вони спричиняють у наших співгромадян. Ви ж знали Гун Ліна з вулиці Сен-Урбен? Я давав йому чистити свої костюми. Прекрасна робота, він повертав їх у бездоганному стані, складочки рівненькі. Тепер уявіть, що він був найбільшим у провінції підпільним торговцем кульками, і я не про свиняче рагу.

— Ми приділяємо особливу увагу печінці жертви, як і всьому іншому. У мене є хімік. І я йому повністю довіряю.

— Жертви? Сильно сказано. А щодо вашого аколита, цього Франшера, так. Гарний тип, хоча трохи жорсткий.

Перед Розаріо виникла тарілка: приготовлені на парі й облиті томатним соусом голубці з македонським салатом. Міцний дух довго вареного капустяного листя перебиває запах тютюну.

Лоренцо Кінґ кривиться од відрази: такого запаху немає на вулиці Таппер, де він живе в елегантному дуплексі, в напівпідвальній квартирі якого мешкає загадковий містер Джемісон, молодий науковець, з яким він часто розділяє сніданки. Насправді ж, його ніжна Марґарет, або просто Меґґі для близьких, перед зіпсованим повітрям метрополії надає перевагу чистому повітрю сільської місцевості й сільському оточенню Велліфілду, де її батько, грізний капітан Александер Кокбрурн, був оселився, а потім і віддав Богу душу в поважному віці вісімдесяти дев’яти років.

— Великою перевагою життя в оточенні англійців є те, що ніколи не губиш з поля зору неминучий характер речей. Поговори про це з Джоном Джорджем Ламбтоном, нашим знаменитим лордом Дургемом.

Згадка про автора фатального рапорту, що рекомендував асиміляцію франкомовного населення, викликає у нього сміх. Він регоче, випускаючи огидну хмару, суміш хмелю з «Вірджинія блонд». Потім глибоко вдихає, тоді як його підлеглий пережовує шматок, і продовжує монолог:

— Теперішня економічна ситуація тимчасова. Як доказ, Італія виходить з неї переможницею, і я готовий забитися, що той вусатий німець теж сотворить чудо. Чого бракує нам, так це трохи завзяття. Й гарної музики. Я меломан. Можна обожнювати такого майстра, як Вагнер, і підтримувати культ такого хокеїста, як Ньюзі Лялонд.

Доктор Фонтен змушував себе не звертати уваги на балаканину коронера і, пригадавши, що той за всяку ціну уникає відвідин моргу, коли там роблять розтини, заходжується вправлятись у подовжньому розтині другого голубця. Він обережно розводить краї й виставляє напоказ нутрощі: тонко нарізану цибулю, добре карамелізовану, білі, наче опариші, зерна рису, гвоздику й жирне змелене м’ясо, що купається у коричнюватих вершках, до яких домішується жилка червоного соку.

Лоренцо Кінґ уже не сміється. Він знову одним духом випиває пиво, витирає рота кінчиком серветки. Кладе її на стіл і рвучко підводиться.

— Я хотів нагадати вам, Розаріо, що наша робота, на жаль, має ще й політичний складник: ви знаєте, хто призначив нас на наші посади. І це не комуністи, яких не так легко, як вам здається, викинути на вулицю, прийдуть вас рятувати, якщо вас посадять задом на палю.

І йде, не заплативши, з Passe-Temps під пахвою, й не звертаючи уваги на бісики в очах лікаря. Той, коли закінчив їсти й заплатив рахунок за двох, знову проходить через двері ресторану «У Лео». Піднімається вулицею Сен-Венсен, спускається у підвал гарної будівлі, де на нього чекає хризотило-азбестового кольору оголене тіло, помите й звільнене від паразитів.

Він дивиться у записи на аркуші, що лежить на могутніх грудях Микити Зінчука. Колега Франшер Пепен підтверджує, що у крові немає жодних слідів алкоголю, і це змушує його поморщитися. Перед ним тепер лежить такий злий, такий страшний більшовик біло-сірого відтінку, з якого вже випустили всі рідини.

І Розаріо Фонтен питає себе, перевертаючи труп з допомогою іншого свого асистента, Жана-Марі Рюсселя, як його начальство уявляє собі те, що він візьметься заперечувати очевидне: походження дірки у спині, отвору досить великого, куди можна запхати мізинця.

* * *

Після того, як Джіанні Зутто кинув Зінчука на заднє сидіння автомобіля, він сідає на пасажирське місце. Його руки ще тремтять, і він вважає за краще довірити кермо судовому виконавцеві Дюшено. Той тисне на педаль газу й на всій швидкості летить униз вулицею Сен-Домінік. Він не боїться за життя жертви — чоловік помер на місці, — але переживає за шкіряну обшивку сидінь. Для початку — невиразний запах аміаку, характерний для теплої сечі, який лоскоче його ніздрі, вказує, що доведеться все старанно відтирати, особливо коли взяти до уваги, що труп лежить на животі. Та, думає він, краще вже сеча, ніж кров, яка витікала б із рани, якби його кинули спиною вниз.

Щойно минули натовп, жодного переполоху не відчувалося, а коли проїхали вулицю Принц Артур, усе тіло Зутто починає труситися й неконтрольовані судоми змушують його вхопитися за панель управління.

Він же ніколи не розряджав свою зброю поза тиром, а тим більше не вбивав людину, а його колеги ніколи не втрачали оказії нагадати, що він — найгірший стрілець дванадцятого відділку. Альдеаль Жетте, його напарник у велосипедному патрулюванні й веселий хлопець у стильному пальті, ніколи не відмовляв собі у задоволенні по-доб­рому покепкувати з нього, називаючи бакенбарди причиною його незграбності.

— Не так і легко вцілити в яблучко, коли в очі набиваються пасма волосся, еге ж, Джіанні?

Але така реакція здивувала його самого, щоб не сказати, що він трохи зневірився в собі: хіба ж його безмежне захоплення Дуче і його силовими методами, бажання долучитися до груп боротьби на батьківщині й очищення Італії, прагнення звільнити її від її ж метеків, тих брудних жидів і комуністів, за допомогою всіх мислимих методів, його фізична витривалість, його заняття боксом, близькість побратимів, які вбили більш ніж одного злодія, впевненість, що він захищає найблагородніші цінності, його атлетична будова, його покірна дружина, перелякані діти, коли він лається, і до того всього його фантастичні вуса у формі рогів тельця, — хіба це все нічого не варто?

Йому хочеться плакати.

— Не переймайтеся, — каже йому на вухо водій, звертаючи на авеню Де Ля Ґошетьєр. Все владнається. До того ж, ми по один бік закону. Ми всі свідчитимемо, що він напав на вас.

— Справді?

— Звичайно, — каже той майже батьківським тоном. — Взаємовиручка! Він був озброєний. І серйозно, гарантую, ви захищали своє життя, не кажучи вже про наші.

— Справді? — повторює Джіанні, наче відтепер у його словниковому запасі лише одне слово.

— Нема причин переживати. Ви звільнили нас від більшовика, небажаного тут: уся Канада дякує вам. Вас треба нагородити медаллю. Орденом Юпітера Британської імперії!

Зутто роздивляється місто, яке вважав, що добре знає, але не відома йому досі туга заволодіває душею. Нетрі, борделі, магазинчики пропливають повз і розповідають про безконечну споконвічну бідність і скруту: салони краси, кравець Ґлок, шевці Міскін і Стосіоскі на вулиці Сент-Елізабет, бакалія «Сучасність», пральні «Гоп Сінґ» і «Санґ Вінґ», цирульник Ромео, знаменита вдова Варен та її доньки, молоді чоловіки, що безцільно бродять, кашкети натягнуті по самі брови, руки в кишенях, пекарня «Страшан», велика церква Сен-Совьор, обірвані діти.

«Форд» об’їжджає халупу в кінці вузенької вулички Ґупіль, завертає у двір лікарні Сен-Люк, рухається вздовж вугільних складів, потім уздовж пральні, увінчаної величезним димарем, який випльовує дим, достойний виборів Папи.

Повертає ліворуч, прослизає під переходом і, рипнувши шинами, зупиняється біля широких дверей закладу, при цьому лякає рій медичних сестер з бездоганними зачісками, які ділять одну сигарету під суворим — чи сповненим бажання — поглядом черниці в чепці.

Коли тіло Зінчука передали збентеженому молодому медикові, обидва чоловіки рушають у дорогу до поліцейського відділку номер 12.

Дорогою Дюшено займається тим, що заспокоює як може свого сусіда, навіть доходить до того, що називає його «мій маленький Джіанні» й прикрашає свою промову кількома італійськими словами.

Коли прибувають на місце, опустилися сутінки: ніч уже вступила в свої права. Матове скло розсіює зеленкувате світло на стелі кабіни.

Зутто вислизає назовні. Він почувається на диво легко, наче разом із запахом сечі й продірявленого м’яса залишив позаду злинялу шкіру: впевненість сліпих.

Бо відтепер, здається йому, він уже не може просуватися по життю легким кроком, як раніше, будучи переконаним, що він — посланець неспростовної точності, володар непогрішності, яку такий католик, як він, може збагнути, але яка зникла в ньому з останнім подихом Зінчука.

Ні. Він убив людину, яка, і він це знає, ні в чому не винна.

І все ж не відчуває жодної провини. З іншого боку, відповідальність, свідомо прийнята, звільняє його від цієї вимушеної необережності, якою він прикривався досі, він, простий столяр, який став охоронцем порядку й закону і який переконує себе, що, хоча він далекий від того, щоб бути прихвоснем експлуататорів, але захищає справжнє право й божественного походження юстицію.

Все стало ясно: він убив людину. Така ціна, яку треба заплатити за вічність діалектики, якої він ніколи не міг зрозуміти і яка залишиться для нього таємницею до скону, але яка існує споконвіку і, примхливиця, завжди використовує себе для власної вигоди як інституційний інструмент. А ще йому не вдається розрізнити, що добре і що погано: закинуло його на світлий бік до правильних чи на темний до проклятих?

Після смерті цього не зовсім незнайомого чоловіка — він-бо зустрічав його у В. й помічав, як той блукав районом, особливо вранці того дня, коли все сталося, — стерлася вся можлива брехня. І ця безповоротна втрата ілюзій дає йому несподівану свободу, звільняє від постійного напруження, яке йому невидимо заважало, підгодовуване резервуаром совісті.

Так, це вбивство, й не важливо, що воно залишиться непокараним, нова ясність наповнює його дух: дехто може вбивати й не боятися жодного покарання, і він один із них. Щонайменше, так безупинно просторікував Дюшено із заздрістю в голосі, навіть уже коли висаджував його біля невеликої будівлі на бульварі Сен-Лоран.

У вестибюлі нікого, тільки черговий, ветеран, застарий і, що примітно, затовстий, щоб патрулювати на вулицях й переслідувати кого б то не було, навіть туберкульозника.

— О, герой дня! — каже він, не відриваючи очей від читання. — Завтра ти точно будеш там, — додає він, показуючи на газету La Patrie. — Патрон і Ґейл чекають на вас, на тебе і на твій рапорт.

Зутто обходить стіл чергового і сходи й заходить до зали зі столами, які він ділить з колегами, включно з двома новенькими, які зустрічають його схвальним свистом.

В кімнаті є ще один персонаж, сигарета в зубах, на черепі фетрова шапка, в руках стилограф і блокнот. Зутто вирізняє його серед сотень незнайомців, яких постійно зустрічає, — це журналіст, імені його не пригадує, з очима гризуна й підстриженими бровами. Той підводиться з крісла, яке неправомірно захопив, простягає візитівку Montreal Herald, а тоді кладе її назад до гаманця, бо побачив байдужість чоловіка, у якого він збирається брати інтерв’ю.

Він уловлює настрій поліцейського, що сидить навпроти й кладе ногу на стіл. Суміш роздратування й пихи, а ще зерня провини, що ховається в глибині, але може прорости й пробитися більш-менш швидко, навмисно уникаючи погляду людини з протилежного боку заґратованого віконця. Та зараз Джон налаштований скористатися своїми заготовками, які швидко розв’язують язики й перетворюються на гарні статті.

Він кидає три слова італійською, які, здається, дратують співрозмовника, а тоді ставить кілька запитань щодо його теперішніх відчуттів досить прийнятною французькою, але не міняючи тон, чим підживлює роздратування того, кого придумали назвати Джіанні. Як добрий психолог він знає, що таке вдаване небажання йти прямо до кінця викликає нетерплячку, яка, зазвичай, проривається неконтро­льованим виверженням однієї чи двох правд.

— Чому ви вистрілили у спину тому чоловікові?

— Бо він був брудним комуністом! У цьому районі — лише червоні, щури!

— Ви вбили його, бо він був більшовиком?

Зутто вагається: ні, звичайно, ні, бо інакше мав би поливати все довкола з пістолета-кулемета. Він робить такий сильний вдих, що аж трусяться вуса.

— Послухайте, я не контролював себе від люті, і все! А тепер дайте мені спокій, мені треба писати рапорт.

Джон хоче поставити ще чотири чи п’ять запитань, та поліцейський дивиться на нього із загрозливим виразом. Тож він розгублено відступає, все ж маючи два свідчення.

Джіанні за кілька хвилин пише текст, стежачи, щоб було якнайменше помилок. Потім піднімається сходами, переступаючи через дві сходинки, на третій поверх, дихання зовсім не збилося, стукає у двері, входить, щойно йому дозволяють, витягується струнко перед начальством, капітаном Жаном-Батистом Лореном і лейтенантом Джоном Ґейлем, які сидять обабіч дубового столу зі схрещеними ногами й чашками в руках, і простягає їм аркуш.

Обидва офіцери нагадують Лореля й Гарді^[61] в уніформі, але якби вуса одного можна було поміняти на вираз вічного здивування іншого, то Лорен міг зійти за кощаву подобу німецького канцлера.

До речі, прибулий не може стерти усмішку, пригадуючи веселу Аврору й маленького Ауґустіно з середнього метражу The Music Box у кінотеатрі «Ле Шато».

Лорен з урочистим виглядом дозволив стати вільно, але прийом був далекий від того, на який чекав констебль. Шеф бере рапорт, дивиться на нього мимохідь і кидає на стіл.

Обоє чоловіків сухо допитують його щодо події, уточнюють деталі, кількість маніфестантів, запитують про жес­ти того, кого вперто називають жертвою.

Його італійська кров, розповідатиме він дружині, від цього закипіла в жилах, і він не зміг стримати себе й не повторити те, що сказав отому ненависному Джону, і не сказати, що Зінчук заслужив власну долю.

— Радник Шуберт не схвалить ваші думки, юначе, — кидає капітан. — Він завдав собі клопоту зателефонувати нам, а також шеф-інспекторові Бордьору з провінційної поліції, який наказав вам здати зброю й значок.

— Він проводить розслідування, — додає лейтенант Ґейл.

Здається, цей останній прихильніший до нього, та, може, так здається через надмірну вагу, яка робить його обличчя ангельським.

Поки Джіанні розряджає свого кольта, кладе на стіл разом зі значком і кепі, патрон наказує йому негайно покинути відділок, радить іти додому до сім’ї й провести іспит совістю:

— Ви ж син іммігранта, якщо не помиляюсь? А якби цей Зінчук був вашим батьком?

Питання зачіпає його за живе, поки він готується ви­йти. Він робить розворот, вартий Кейстона Копа, береться за латунну ручку, яка видається йому холодною, рвучко переступає поріг і докладає надлюдських зусиль, щоб не грюкнути за собою дверима.

Мій батько, — думає він, стискаючи кулаки, ніколи не став би таким негідником, не злигався б з нечистю й покидьками. Він не ходив по борделях чи притонах, не човгав шкрабами по бульвару Сен-Лоран, руки в брюки, згорблений, щоб зупинятися біля вітрини корсетника чи пекаря, наче приворожений бюстгальтером або пісним пирогом.

Перевдягнувшись у цивільне, Джіанні Зутто біжить до вулиці Монт-Руаяль, застрибує у трамвай номер 7, який везе його і кількох сонних робітників до району Розмон, де він і сходить, настрій нікудишній, робить три кроки, розвертається й прямує 5-ю Авеню, а не 6-ю, де на нього чекає кавардак, бо має потребу побачитися з батьком, який уже напевне повернувся з роботи.

Його батьки мешкають на світлому першому поверсі будинку, що виходить на вуличку. Молодший у сім’ї, Ніколя, який не може знайти роботу, тільки невеличкі контракти на фарбування, що оплачуються по-чорному, теж має там свою кімнату в підвалі.

Мати порається на кухні, звідки до Джіанні долинає аромат славетної Маріанджелиної телячої гомілки. Вона зустрічає його, щипає за щоку, яку вважає занадто худою — обіцяє собі закинути це невістці, — й обціловує, він робить вигляд, що намагається ухилитись від поцілунків, але так, щоб не зруйнувати ідеальний вигин вусів на своїх щоках. Батько сидить за столом, мовчазний, виснажений, широка долоня тримає склянку з вином, звичайно, червоним італійським, що дісталося хтозна від кого.

Джіанні всідається перед ним, там, де мати щойно поклала на стіл серветку, й накидається майже з дитячою радістю на професійно приготовану страву. Добра Марі­анджела — жінка в тілі, від якої йде заспокійливий тілесний дух, запах материнства й цілоденного полірування меблів та готування їжі — занурює пальці в його чуприну, і тоді стається неможливе: він плаче, спочатку тихо, і дивиться на сльози, що прозорими перлинами зникають у наваристому бульйоні.

— Я убив людину, — нарешті кидає він.

Батьки обмінюються довгим поглядом. Аґустіно підводиться, йде по іншу склянку, ставить її перед сином і наповнює отією майже пурпуровою рідиною — кров’ю кардинала, як полюбляє її називати, — потім сідає сам, стискає червоними пальцями підборіддя Джіанні, впирає свої очі в його й кидає італійською:

— Пий. Ти мій син.

Констебль Зутто бере себе в руки й коротко розказує їм свій сьогоднішній день, від занадто холодного ранку аж до короткого заходу в офіс капітана, розписуючи ту паніку, в яку впав він і його аколити, але не згадуючи про жахливе питання, закинуте йому патроном, яке, можливо, і спричинило оцей сльозовилив.

— Я знав десятки цих українських і польських робітників, набраних у місцях, де вони пухли з голоду, — повів батько. — Більшість — ні риба, ні м’ясо, якщо хочеш знати мою думку. Найгірші були православними: дивилися на нас, як на порожнє місце. Та треба визнати, що вони не були більшовиками. А цей, він був євреєм?

— Не думаю: у його хазяйки були розп’яття. Я бачив їх у вантажівці.

— Гм.

Старий чоловік — у свої майже шістдесят він був вичавлений роботою на будівництві Канадської Тихоокеанської залізниці, не кажучи вже про нектар, що вливає в себе щовечора, від чого спина його мучить, а печінка їй підігрує, — схиляє голову. Стискає свої почервонілі від вина губи, аж поки вони не починають скидатися на полуницю, а тоді стукає своїми борцівськими долонями об стіл, змушуючи дзвеніти прибори й підстрибнути перечницю й ніжну Маріанджелу, наче щойно знайшов відповідь на питання, яке вважалося невирішуваним.

— Не важливо, — кидає він. — У тебе є сім’я, треба годувати чотири роти, не кажучи вже про те, щоб сплачувати десятину, мій хлопчику: віра — наш фундамент.

* * *

Невеличкий вагончик на вулиці Онтаріо переповнений, як і вранці щовівторка. Симона, якій галантний пасажир поступився місцем, ковзає поглядом по торговій вулиці, порожній, хіба що віряни, у більшості вдови й старі люди, повертаються з церкви Різдва святої Богородиці, яка скрушно височіє з туману під холодним дощем.

Вона дивиться на дівчину поряд, яка зітхнула з розгорнутою на колінах книжкою. «Мій Жак», бачить вона назву: безсумнівно, ще один любовний роман. Читає: «Я хотіла сказати їй як суперниці: “Що ти зробила з моїм Жаком? За яким правом ти вкрала його серце, ти мучила його?”»

Симона не може втримати усмішку від такої наївності сусідки, але також і від згадки про Джошуа Ґершмана в костюмі, який уже вийшов з моди.

Раптом поїздка в трамваї видається їй веселішою, попри сірість надворі й пасажирів, що куняють, дехто в зношеному одязі й зі слідами зими. Вагон зі скреготом повертає на Сен-Урбен; розштовхуючи всіх ліктями, молода жінка сходить, зістрибує на тротуар, навіть не намагаючись скористатися парасолею: березневий вітер дме безжально й кидає дощем в обличчя.

Майже бігцем прямує вулицею Сент-Катрін, що не так уже й легко, бо торгова артерія хоч і трохи, але все ж іде під гору, аж до площі, де Симона, уривчасто дихаючи, звертає ліворуч, на Філіпс Плас. Вона ледве не наступає на лід, що підтанув, вітається із задубілим продавцем газет — о березневий монреальський холод, що проникає через вовну й кості, як шабля крізь желе! — і входить у двері будинку, поспішає до сходів, стрибає у підйомник і з’являється на своєму робочому місці зі свіжим рум’янцем і піднесеним настроєм від розробки плану, який дозволив би їй знову побачитися з Джошуа.

Та у великій кімнаті на неї чекає, заламуючи руки, Ісраель Ґолд у компанії одягненого з голочки чоловіка. Не сказавши ні слова, трійця прямує до кабінету начальника, який, підкоряючись лише кивку голови патрона, поступається йому своїм кріслом, перш ніж вийти.

Незнайомець висуває два стільці, запрошує Симону сідати, представляється, простягаючи їй візитівку, на якій вона може прочитати: «Майкл Ґарбер B.A B.C.L, Ґарбер і Блюменштайн, адвокати». Навіть якщо її серце забилося швидше, Симона не виказала цього, хіба що залилася червоною фарбою, яка, діставшись щік, зробила їх опуклішими.

Вона кладе руки на коліна, кілька секунд вивчає візитівку, кидає косий, майже веселий погляд на члена Колегії адвокатів, перш ніж повернути обличчя до свого патрона.

— Думаю, — каже вона доброю англійською, — що справа навряд чи стосується моди.

Адвокат регоче. Зі свого боку, Ґолд видається збентеженим самовпевненістю цієї молодої працівниці: він знав, що в неї досить жорсткий характер, але таке просте питання нагадує йому, що тут присутнє створіння з настільки гострим розумом, який не часто зустрінеш. Прихильність, яку він відчував до неї, посилюється, хоч вона й обтяжена колючим роздратуванням на власних нащадків, яких він вважає трохи вбогими.

Що ж до Ґарбера, то він розділяє захоплення Джошуа Ґершмана цим гарним дівчиськом з тонкими рисами й норовистим поглядом. Він прочищає горло й відповідає їй трохи неприродною французькою:

— Мені сказали, ви були свідком злочину.

Вона хотіла відповісти, що злочини зустрічаються їй майже щодня: діти, які йдуть працювати на «Домініон Текстиль» і повертаються покаліченими, викинуті на вулицю хворі на туберкульоз, яких знаходять мертвими під Портовим мостом, жінки, яких змушують займатися проституцією їхні чоловіки, а то й матері, швачки, оглухлі в двадцять років, осліплі в тридцять, худі й брудні безробітні, що тремтять посеред зими перед дверима притулку «Мьорлінґ», пухкі кюре, черниці із закритими обличчями, обрамленими бездоганними чепцями, воші, щури, крики розпачу, а ще поліцейські, які брутально штовхають людей й убивають нещасного пострілом у спину.

— Я не адвокат, метре Ґарбер, — каже вона рівним тоном, через який не може пробитися жодне почуття. — Як вам відомо, а ви на цьому знаєтесь, безсумнівно, краще за мене, Закон про адвокатуру мені це забороняє.

Ісраеліт вибачливо розводить руками, як робить це, звертаючись до своєї доньки, яка капризує перед рабином чи депутатом Берковичем, близьким до сім’ї дружини. Але відвідувач явно потрапив під чари Симони: він бачить у ній силу характеру тих жінок нової ґенерації, яких зустрічає на світських вечорах чи вернісажах, починаючи з художників «Бівер Гол Клаб», включно з Прюданс Говард, найталановитішою, на його думку, на яку спрямовано всю увагу, щойно вона заявила про себе.

Збоку від нього сидить пряма, як стріла, з рівним глибоким диханням, з вольовим підборіддям і дебелим носом, майже завеликим на чийсь смак, амазонка з пишним чорним, як воронове крило, волоссям, яке вона зазвичай піднімає і підв’язує хустиною і яке тепер хвилями спадає на плечі й опускається до середини спини.

Вона вдягла один із виробів «Діана Дресс» — чиста бавовна з білими смужками на сірому тлі і з матроським коміром — сукню, чия простота крою підкреслює її струнку фігуру. Вона схрещує ноги в очікуванні розвитку подій, наче вона тут начальник і має у своєму розпорядженні достатньо часу, щоб зробити догану працівникові.

Метр Ґарбер, одружений і вірний у шлюбі, здивовано помічає, що уявляє собі ситуації, які його дружина піддала б найбільшому осудові. Не бажаючи того, він жвавим рухом долоні відмітає всі ці думки й відновлює контроль над своїми почуттями. Він заходжується робити аргументований аналіз тієї особи, яку бачить перед собою, і приходить до висновку, що впізнає в Симоні отих католичок, іноді безкомпромісних, які, може, й нічого не значать у суспільстві, настільки їх мало, але які вдома всьому голова; на відміну від них та, яка чекає перед ним, брови підняті, підборіддя розслаблене, може, є провісницею франко-канадійок, які незабаром перестануть задовольнятися малим.

Він хвалить її англійську, яку вважає милою, а вона сприймає його зауваження з легким усміхом:

— Я була на курсах секретарів і стенографістів у міс Ґертруд Дойл, але...

Вона не закінчує речення, бо всі здогадуються про продовження: криза, криза, криза, яка пояснює все і дуже легко.

В присутності начальника, що схожий на опікуна і доб­рого батька сімейства, адвокат починає дохідливо пояснювати проблему, але вона його перебиває:

— Думаю, йдеться про розслідування коронера.

Потім замовкає, перш ніж урочисто додати:

— Мадемуазель Дойл дуже прискіплива й дає глибоку освіту.

Обидва чоловіки сміються з її серйозності.

Ґарбер добре знає стареньку демуазель, неперевершену стенографістку, яка займає кімнату в готелі «Монт Руаяль». А ще йому відомо, що насправді звати її Доріс Ліпшіц і що загострена ділова хватка надихнула її змінити ім’я, від чого вона отримала поважний прибуток.

А ще продається її ефективність, а особливо її тактовність, з якою вона веде справи, — якості, успадковані з часів навчання у найкращих канадських школах, і глибша поінформованість про тонкощі законів, ніж у великої кількості адвокатів, що вештаються коридорами Палацу правосуддя. Йому самому випала нещодавно нагода пересвідчитися, що вона й досі володіє словом і намагається не створювати погано сформульованими фразами додаткові труднощі клієнтам, якими вона неофіційно опікується й у яких і так вистачає проблем.

Про сапфічні апетити дами відомо всім, але ніхто тим не переймається. Хоча Ґарбер може легко зрозуміти, що створіння, яке спокійно сидить перед ним, наділене рідкісної гостроти розумом, явно викликало захоплення у її вчительки, яка, слухаючи своє серце, навчала її по першому розряду, та ще й двома офіційними мовами.

— Я ризикую повторитися, дівчино, але ви стали свідком злочину і ваша присутність у суді така безцінна для нас, як... е-е, ну...

— ...бо я не іммігрантка. І не нечестивиця.

Приміщенням розтікається майже відчутна на дотик незручність, наче ця зустріч перетворилась на урочисту, надаючи картині духовну ауру, достойну зображення Святої Трійці.

Ісраель Ґолд витріщається в простір між ним і його візаві, наче стрів там таємно від інших нематеріальну креатуру: минуле. Йому бачиться, як перед ним, наче у фільмі Чапліна, розгортається його важке перетворення з юного продавця-зазивали кінця минулого століття на більш ніж поважного підприємця, знайомства з котрим шукають політики, ставлення до яких у нього не змінилося.

Зі свого боку Майкл Ґарбер задовольняється тим, що слухає, як робить завжди зі свідком, який обережно копирсається у своїй пам’яті, щоб якомога точніше розказати про шокуючу подію.

Щодо Симони, то її думки несподівано співзвучні думкам поліцейського Зутто, але під іншим, оригінальним кутом. Ставши свідком найдикішого з можливих проявів діяльності керівних структур, вона відкрила для себе, з якою безкарністю діють володарі та їхні слуги, і зробила висновок з цього досі для неї немислимого жесту — безпричинного вбивства людини — про дивне відчуття влади. Насправді ж вона зауважила неспростовну вищість гідності над жорстокістю, бо той чоловік, Микита Зінчук, що прийшов забрати свої лахи, проявив достоїнство, віддаючи Богу душу, яке ніколи не стане доступним вусаневі в уніформі, який боягузливо його застрелив.

Скажімо так: на неї спало прозріння, коли вона раптом усвідомила благодать, яка живе у знедолених істотах, бідняках, і зрозуміла, що від того їхня життєва сила стає видимішою, їхня велич незаперечною, бо навіть смерть не в змозі відібрати у них гідності. Ця жертва, якою б мимовільною вона не була, подіяла на її свідомість як чудова призма, куди проникли її ідеї, її думки, її бажання і сподівання, але розвернута у протилежний бік, щоб зрештою випустити з себе промінь світла, білого й сліпучого. По суті, вона католичка до кінчиків нігтів, але хто їй закине це? Може, вона августинка, відкуплена від зла, яке йде від чоловіків, випробуваннями, щоб не сказати мучениками, як отой Микита З.

Факт залишається фактом. Те, що напередодні лише витало навколо її особи, здається, проникло в її душу: все разом, раптово. Наприклад, вона розуміє, чому відчуває себе більше вдома в цьому кварталі собак-метеків, як називає їх її батько, ніж у своїй рідній Ошлазі, де все видається їй зумисно умовним: ненависні балакучі жінки, обов’язкова черга на трамвай як улітку, так і взимку, робітники, що похитуються біля дверей таверн, хворобливі діти, вражені туберкульозом чи цингою, начальство з персональними водіями, парії, побиті констеблями ні за що, дівчата, які шукають клієнтів на тротуарах, абортмахерші, які платять десятину, й усі ті добропорядні люди, які приймають несправедливість як своє багатство.

Однак щопонеділка вранці, як тільки Симона входить у бутик Мадемуазель, у неї нарешті складається враження, що вона може дихати на повні груди тим повітрям, яким дихають і ті, хто прибув здалеку й поклоняється іншим богам або жодному з богів і протягом століть відточує мистецтво, яке не дається аборигенам з вулиці Онтаріо: казати «ні», коли чашу переповнено.

Ця несправедлива смерть, це вбивство певним чином відкрило їй очі на себе саму: вона не та жінка, якою вважала себе до того доленосного дня, 6 березня 1933 року, тобто не миловидна юна дівчина, природна послідовниця зречення, невиправна веселунка, безтурботна, байдужа до власних страждань, шаноблива до інших.

Ні.

Насправді цей процес, повільний, лукавий, розкріпачувальний, почався з читання творів, багато з яких заборонені, і пришвидшився після контактів з трьома різними особами, з якими перетнувся її шлях: Ґертруд Дойл, Роуз Адлер і зовсім недавно Беллою Ґордон. Довготелесий силует Джошуа Ґершмана теж виділяється серед її спогадів, але провокує в ній інший різновид почуттів, про існування яких вона навіть не знала, в усякім разі, про таку їх болючу інтенсивність.

Ісраель Ґолд бере сигарету — «Букінґем», як і назва оркестру на радіо, — підпалює її, ставить лікоть собі на коліно й упирається очима в очі своєї працівниці.

— Маю зізнатися вам, мадемуазель Симоно, що ситуація делікатна, як для вас, так і для мене. Навіть не можу уявити, який тиск чинитиме на вас ваше... гм... середовище. Навіть не сумніваюсь, до вас ставитимуться як до зрадниці. Ви не можете не знати, що ми постачаємо уніформу і державним службам та підприємствам, які бояться вимог, що ширяться. Ясно, що йдеться про огидну справу, метре Ґарбер, — кидає він, не дивлячись на адвоката.

Симона поправляє пасмо волосся, повільно розгладжує сукню на колінах, підводиться, вивищуючись над двома чоловіками, що сидять перед нею.

Рішення вона прийняла.

* * *

У березні Монреаль меланхолійний і, як видно, цього вівторка увібрав увесь смуток місяця, щоб виплюнути його на місто сірістю, мокрим снігом, вологим холодним повітрям, яке пробирає до кісток.

Ополудні вулиця Сен-Домінік здається нежилою, хіба що плем’я галасливої дітлашні бігає від чорного замету багна до чорного замету кіптяви з димарів і вихлопних труб автомобілів.

Джошуа Ґершман у супроводі Белли Ґордон робить над собою зусилля, щоб не піддатися розчаруванню: зі світанку вони стукали у двері до мешканців, переконані, що знайдуть багатьох свідків, та їхні сподівання комуністичних активістів, їхня стійкість захисників загального правосуддя тануть від ґанку до ґанку.

Вони не лише наривалися на відкоша, іноді злісне, від мешканців, але й виявили, на яких нікчем дехто перетворюється, майже божеволіє, злякавшись самої думки, що може привернути до себе увагу влади й опинитися в конвої у напрямку Галіфакса, його порту і його лайнерів з трюмами, переповненими так званими небажаними елементами.

Із тих небагатьох, хто готовий свідчити, ніхто нічого не бачив, але чув різні плітки або ж просив трохи грошей в обмін на співпрацю.

Католики ж у найкращому разі тільки розводили руками: ними заволоділа, здається, заразна покірливість, вони посилалися на великий піст, щоб пояснити свою відмову, піст, що перетворився на перехід пустелі двома євреями, а ще й більшовиками, які ловили дрижаки на сходах.

Тут представлено добру частину Європи, і за допомогою жестів їм вдається сяк-так порозумітися з кожним. І зіткнутися з незрозумілими відмовами.

Вони звертають на маленьку вуличку, що йде з півночі на південь, міняються єдиною парою вовняних рукавиць, яку прихопили з собою. Белла запалює сигарету, поки Джошуа відігріває пальці, приголомшений облизнем, якого вони раз у раз ловлять.

— Монреаль тобі не Торонто, — нагадує вона. — Й не Вінніпеґ. Тут люди бояться, бо не лише уряд Беннетта на них відіграється, а є ще Ташро й мер Гуд зі своїми горилами в уніформі, які не роздумують, коли розбивають тобі голову. Спитай у товаришів Фреда Роуза й Дейва Каштана, яким присудили до року виправних робіт за «крамолу».

Вона затягується і веде далі:

— Щодо франко-канадців, то їм доводиться терпіти найгірших представників бомонду: вдягнених у сутани. Я дуже поважаю таких, як Філіпп Ріше, а також Альфред Лебелль, відлучених від церкви, як і багато інших. І Бернадетт Лебрен. Й Іветт Лебрен. І саме так може статися і з твоєю дульсинеєю, хлопчику, коли вона матиме справу з такими, як ми.

Белла по-змовницьки підморгує йому, не приховуючи бажання, і простягає йому самокрутку з листового тютюну, купленого в Абдалли на Де Монтань. Він глибоко вдихає дим, йому подобається солодкуватий запах, його веселить, що в голові паморочиться, а тоді раптом думає, що чманіє від згадки про Симону. Белла бере сигарету, добре затягується і як досвідчений курець пальцями вистрілює недопалок, який описує рівненьку дугу, малесенький космічний кораблик, що плюється залишками іскор, перш ніж зникнути у завалах коричневого снігу.

Вони піднімаються спіральними карколомними сходами, викуваними з чотирикутних пластин, проклинаючи латки криги, справжню перепону на шляху.

Белла крутить дверний дзвоник, десь далеко за стінами чути шипіння. Скло прикрито шторами, бездоганно пошитими, але благенькими, які тріпочуть, коли мешканка квартири виходить у вестибюль, перш ніж постати перед ними, — очі оточені зморшками, які дивним чином зникають під мереживною арабескою.

Іда Коперман, вдова Саббат, удає, що знає англійською лише три слова: no, go, away. Тоді, коли вони з чоловіком керували маленьким магазинчиком тканин на вулиці Сен-Убер, з джентльменами мав справу Генрі. Вона лише міряла відрізи, займалася касою й готувала перекуски, і цього вже було більш ніж досить.

Тож Джошуа звертається на прекрасному їдиші, й стара дама запрошує їх випити чогось, щоб зігрітися. Вони цілують мезузу, входять, щиро дякують за запрошення. У квартирі смердить вологим зерном і курячим послідом, птахи заперті в клітках, звідки долинає безконечне квоктання.

— Присягаюсь, — каже вона, ніби читає їхні думки, — хочеш чи не хочеш, а доводиться вставати з несучками. Але можна сказати, що у моєму віці все радше навпаки.

Відвідувачі знімають боти, проходять у маленьку квартирку, в якій на диво багато світла, і Джошуа помічає, що в будинку добре натоплено. Вона показує їм велику металеву трубу, яка починається біля підніжжя плити й звивається від кімнати до кімнати.

— Насправді то для курей, щоб не мерзли взимку. Ну, й для начальства. Звісно. Але Коени — гарні люди, тож вони зробили мені таку послугу, — каже вона, ляскаючи рукою по залізній трубі.

Вона пропонує їм каву, вони вдячно погоджуються, сідають за стіл. Густий аромат смажених зерен проганяє поганий запах з першого поверху. Зайнята приготуванням гарячого напою, стара жінка заводить пісню з їдишського фольклору, але повільніше, ніж має бути в оригіналі, тим самим додаючи їй сумного ностальгічного відтінку.

Белла задумлива, мовчазна з поваги до господині дому, між ними різниця десь в одне покоління, вона ледве розуміє слова, а Джошуа широко всміхається, широко, так, але й сумовито, як і має бути.

Джошуа вистукує долонею ритм по стегну, але легенько, щоб не налякати мадам Коперман, трохи опираючись бажанню доєднати свій голос до її, бо впізнав пісню «Keshenever shtikele»:

Іда радісно гигоче, наче три попередні нужденні роки розпружили її плечі, нирки й ноги. Вона вальсує від плити і ставить чашки на стіл, сідає, показує зігнутим артритом пальцем на Беллу й кидає цілком зрозумілою англійською:

— Так, я чула про вас, ви щодо тієї історії з Лігою робітників. Мій хлопчик її член. Я була в нього, номер 3811, коли Мамонт дозволив вусаневі вбити себе.

— Ви знали його?

— Не дуже. Він не був найяскравішою свічкою в районі, ось і все, що я знаю. Але в будь-якому разі це брудна справа.

Белла й Джошуа обмінюються просвітлілими поглядами.

— Ви були присутні, коли... все сталося?

— Так. Мій син живе практично навпроти, а я в нього прибираю. Бо він ніколи не знайде собі дружину, якщо обливатиметься потом, а його сорочки зотліють на лахміття.

І вона розказує їм, що бачила.

— Я прибула на місце близько четвертої. Я не була знайома з людьми, що жили в номері Сен-Домінік, 3962. Я не була знайома з жертвою. Я бачила, що сталося. Було багато народу, і один з поліцейських сказав «get away», і щойно він так сказав, Мамонт розвернувся, щоб піти, і йому вистрілили у спину, на тротуарі. Він упав.

— Він був озброєний?

— Убитий? Ні, зовсім ні. Єдиний, у кого там була зброя, це в того в уніформі!

Гаряча кава, пісня з країни предків і до всього ще й ці свідчення заспокоїли дивну пару, яку утворювали Белла й Джошуа.

Тож вони з легким серцем слухають бурчання старої про її померлого чоловіка: «робоча конячка, мій Генрі, мій Генк, серце моє»; про його багату сім’ю, з якою порвала всі стосунки: «Та вони із золота їдять і на діамантах сплять у своїй фортеці на вулиці Креґ чи в палаці на вулиці Оксфорд, і не менше»; звичайно, про сина; про сусідів: «Ота Кауфманн, що вимагає, щоб її називали Мадам, отака товста, ну, що ділить свої задрипані нетрища з Мозесом Якобовичем, який не знати звідки взявся, йому років двадцять, не більше, манірник іще той, хоч і на вигляд як бандит».

Іду понесло, і вона говорить про клан Тарів, починаючи з Джона, дубового мисника з мозком завбільшки як горошина, хоч і одружений, має трьох горластих дітей, старший із них втратив око, граючи в бейсбол. Вона переходить на молочника Істмена, жирнішого за його коняку, який цілий день жере, сидячи в «Дулус Сандвіч шоп», що навпроти. Останнє просто висипала на голову: Федишини; Ґозанські; такий собі Скляр, довгорукий антиквар; Коннери, чия донька Сара туберкульозниця і все ніяк не віддасть Богу душу, вже вся сім’я вивчила псалми напам’ять; Фрости; Самюель Блум, гарний, як Бог, але вчащає в кінотеатри на вулиці Мейн і його з дружками ловила поліція моралі; Щури, Ярчуки, Ляйбери, Сміти, Робіду.

— Я про всіх них знаю, — стверджує вона, — і про мого квартиранта, Вільяма Гершорна, і про Єврейську Ліберальну політичну асоціацію також, ви ж про неї точно чули, про синагоги й про магазин тут поруч, куди я ходжу щодня...

Здається, вона відтворила за столом, ні, не вулицю Сен-Домінік, а країну, з якої приїхала, Бричани, Бессарабію своїх предків, а в її очах мерехтить волога. Може, вона з Дністра чи, може, з Пруту? Вона переповідає гостям про неділі свого дитинства у флігелі предків, який потім згорить, як і дев’яносто відсотків єврейського кварталу, від рук підвладної нацистам міліції. Але про це вона ніколи не дізнається.

Коли гості підводяться, щоб продовжити те, що можна описати як паломництво за правдою, у ІдиКоперман, вдови Саббат, на очі навертаються сльози. Вона пропонує їм шматок пирога, поплескує їх по щоках й обіцяє, що буде завтра зранку на слуханнях у коронера. Якщо вони по неї зайдуть.

Решту дня вони проводять, заважаючи мешканцям, які зустрічають їх іноді як євангелістів Рутефорда, цих дослідників Біблії, які провіщають вам неминучий Апокаліпсис, — Свідків Єгови. Вони помічають, як загальний страх, що підживлює народ, знищує надії на правосуддя, перекреслює необхідність пошуку істини.

А ще, від авеню Мон-Руаяль до Принц Артур, від сходів до сходів, від халупи до халупи, від бутика до вуличної розкладки, їм вдалося переконати всього лиш одну людину — Йотту, жінку близько тридцяти з іскристими очима, дружину рознощика Гаррі Ріттера й матір чотирьох дітей, яка займає частину другого поверху через двоє дверей від Вадартріків.

Будинок, що справляє враження прибудови позаду довгої новісінької будівлі «Купер», з якої через нерегулярно прорізані малесенькі вікна долинає стукіт сотень швейних машин, запущених о сьомій ранку.

Йотта навіть запрошує їх пройти кімнатами і дозволяє зазирнути в останню, холодну, завалену шкурами.

— Раніше мій Гаррі був кушніром, до того ж одним із кращих. Та то було раніше, коли жінки могли дозволити собі накидку з норки, а чоловіки пальто з бобра.

Кухня виходить на хрестоподібний двір, завширшки такий, щоб могла пройти доросла людина, прохід у стіні й багні, через який можна було дістатися до бульвару Сен-Лоран, поблукавши лабіринтом провулків, але в попередні роки такий доступ до будівлі «Купер» було перекрито.

— Вісім поверхів, — зітхає вона, колишучи немовля на руках. — Ми бачимо сонце тільки опівдні, і все.

Вона пригощає їх слабеньким, але дуже гарячим чаєм.

Так, вона знає Микиту Зінчука відтоді, як він знімав кімнату в будинку 3962.

— Нещасний хлопець, бо самотній, звичайно, а ще й безробітний. А дівки до нього ставилися несерйозно, від горшка три вершка й широкий, як бик. І не дуже живий уже, якщо дозволено так казати про смерть. І не великий друг ні євреїв, здається, ані жабоїдів. Любив В., добрих людей, але далеко не чистюль, якщо хочете знати, а старий В. заглядав у пляшку частіше, ніж треба. А коли виходить із себе, то удари можна почути аж тут. І скигління. І плач.

Вона стверджує, що все бачила: була за два кроки від Зінчука, коли пролунав постріл.

— Вони почали виносити меблі. Той, кого називали Ніком, щось сказав, я не розчула. Там люди позалазили в кузов автомобіля й кричали. Один із вантажників крикнув поліцейському: «Shoot him! Shoot him!» Вусань підняв зброю й наказав відійти. Бідний Нік повернувся, щоб утекти, але хтось крикнув: «Shoot! Shoot!» — і він стрельнув. А той упав.

Вона підтверджує, що в нього в руках нічого не було, хіба що стара валіза, яку він намагався поцупити у судового виконавця. Продовжує оповідь після ковтка напою:

— Я сказала б, що було близько тисячі душ. Вусатий констебль наказував людям проходити, а щодо мене, то де б я сховалася? Я живу тут. Тож я й дивилася, поки всі не розійшлися, з Валентиною і Йосипом включно. Вони сиділи на моєму ґанку, не знали куди йти. А тоді їх забрала поліція.

Белла й Джошуа обмінюються поглядами. Він питає, куди їх повезли.

— Ну, я, звичайно, прислухалася, щоб ви не сумнівались. У лікарню-в’язницю, там, між двома вокзалами. Ми поки не готові піти до тих бідаків на побачення. А щодо Мамонта, то кажу ж: чоловік, якого підстрелили неподалік від мене, не мав зброї. Він нікого не намагався вдарити. Просто був перед натовпом.

Вона пропонує підігріти вміст їхніх чашок, та вони відмовляються: їм треба підніматися іншими сходами, а прихильники точно чекають на них у залі «Принц Артур», їм нетерпеливиться дізнатись, які акції передбачено, щоб розворушити протестантів і показати владі, що спротив визріває, що несправедливість і брехня спричинять визволення народу і червоні крила комунізму розгорнуться над цією прекрасною країною. А найперше — вони мають попередити Майкла Ґарбера щодо Вадартріків й попросити його стати на їх захист.

Тож вони спускаються сходами, з легким серцем ідуть тротуаром, але всього кілька кроків: вигляд крові Микити Зінчука, що запеклася й змерзлася на бетоні стовпа, їх засмучує, надає їхнім діям урочистості, наче вони раптом розуміють, що цей пошук свідків не стільки виклик чи обов’язкове завдання, як радше прагнення, так само щире, як і непоясненне, зробити щось для невідомого брата.

* * *

Опівночі.

Валентина дивиться на майже повний місяць посеред грозового неба очима, в яких немає ні краплі сну. На колишній батьківщині, згадує вона зітхаючи, якраз сприятливий період для обрізування дерев. Надворі здійнявся вітер. Він летить над містом, а душі митця уявляється, що він жене хмари у голі віти в’язів, де вони рвуться, перш ніж їхні клаптики, штовхаючись, линуть аж до Атлантики.

Другий поверх імміграційного в’язничного госпіталя відведено для жінок. На ньому сімнадцять камер — лікар Жорж Бошам, директор закладу, який майже ніколи там не бував, називає їх кімнатами, — вони розташовані на площі близько п’ятисот квадратних футів: дев’ять у західному крилі, обмеженому сходами, сім з іншого боку, там же ванна кімната й туалет, й остання кімната дивиться на південь.

У північній частині міститься рефекторія^[62], до якої у різний час ходять в’язні обох статей; через її двостулкові двері із загартованим склом можна потрапити у службове приміщення, оснащене підйомником, яке спускається до кухні у підвалі і в якому поміщаються два візки. У кімнаті також стоїть монументальний буфет і раковина. Глибока, як ванна.

У нефі, в самому центрі, дах будинку протинають два списи світла і проникають аж до льоху, обрамленого з двох боків приміщеннями, що їх архітектори велично назвали залами; вони утворюють два однакові прямокутники, десь три метри завширшки й вісім завдовжки, з вікнами різного розміру, розкиданими з чотирьох боків, та жодне з них не відчиняється достатньо, щоб через нього міг прослизнути дорослий; у будь-якому разі, він би опинився розпростертим на плиті — якщо обрати північну сторону — або в паруючих казанах пральні.

В коридорах і санвузлах підлоги зроблено зі справжнього мармуру. В камерах і місцях загального користування — із зачовганого клену й березових плінтусів по всій довжині стін.

В середньому кімнати мають розмір три на чотири метри. Та, що зі східного боку, найбільша, призначена для матерів з дітьми. Зазвичай у кожній кімнаті не має жити понад шість мешканців, а насправді там удвічі, а то й утричі більше: найменші в’язні займають верхні нари, по кілька розташовуються на лежаку, хворі задовольняються місцем на підлозі, і тільки паскудниці, серед яких багато хто володіє неймовірними перепадами гумору, захопили ліжка й ні з ким їх не ділять, хіба що з кількома гостями.

Створіння різного віку купчаться в тисняві цих кліток, і їхнє брудне волосся плаває, як кошлаті хмари, над блідими обличчями. Дівчатка схлипують, лежачи на підвіконні, а дехто викашлює свої легені.

Кілька вагітних жінок погладжують роздуті животи, сидячи на лежаках, серед них і мати, якій заледве виповнилося шістнадцять, годує груддю — круглою, повною, помережаною синіми венами — посеред ночі, і їй вдається надихнути Валентину: щонайменше, нас тут добре годують і ми не знемагаємо від спеки. Але скрізь неймовірно брудно й, на думку в’язнів, які нещодавно тут опинились, увесь час стоїть нестерпний сморід.

Та Валентина вже місяцями занурена в такий запах, включно із припахом безнадії, і знаходить у ньому додаткове джерело заспокоєння. Таргани, миші, ще якісь гризуни завбільшки як кулак, що снують у проходах і біля порога, чиї огидні хвости волочаться по цементу, — ніщо її не пригнічує. Турбує ж її невідоме майбутнє і ще цей клятий місяць, нерухомий, наче пригвинчений над головою, такий дурнуватий, такий байдужий до долі цієї старої українки, яку можуть скоро відправити на батьківщину, місяць, який переповнює її холодною люттю.

Навіть образ Йосипа, що накульгує в напрямку рефекторії, не притлумлює її настрою: врешті-решт, саме він найперший винуватець усіх розчарувань, щоб не сказати гірше. Вона швидко дізнається, бо ж тут плітки поширюються миттю, що на двох верхніх поверхах, де тримають чоловіків, умови ще гірші і там панує право сильного без жодного жалю до кого б не було.

— Це чистої води природний відбір там у хлопців, — кинула Маґда, руда аж до самих кісток угорка. — Якщо комусь кортить зрозуміти капіталізм, може просто піднятися вище: у нього розкриються очі на раз-два. Там нагорі безлад, скрізь, мені дещо відомо.

Інші жінки сміються.

Магді далеко за сорок, і вона представляється актрисою трагічного амплуа, але особливою, яка сприймає справжню велич Шекспіра чи Расіна не інакше, як через їхню сувору войовничість.

Ця донька рабина, прихильниця Бели Куна, яка зробила ще гірший вибір, коли продемонструвала симпатію до Тібора Самюелі, такого ж, як і вона, єврея, але кровожерного безумця, котрий зрадив справу перед тим, як його вбили австрійці. Іще до настання в Угорщині консервативної диктатури Маґда втекла в Італію, де сіла на перший корабель до Америки.

Коли прибула в країну у 1919 році, то відразу ж поповнила ряди комуністів, а ще ряди матусі Лябель на однойменній вулиці, в брудному кублі, з якого їй вдалось вибратися завдяки одному з постійних відвідувачів. Найбільша іронія життя тієї, котру багато хто знав під псевдонімом Маґда Мейджор, — її арешт на сцені, що над ринком, за порушення щонайменше одного з десяти правил, встановлених муніципальним театральним цензором.

— Дати наказ свиням затримати мене, кинути до в’язниці, щоб без усяких сумнівів передати для тортур до рук будапештських фашистів, і за що? Бо підняла свою ратицю трохи зависоко, як на смак якогось семінариста, що загубився десь у залі: є від чого стати атеїстом. А донька матусі Лябель, товста Роланда, з помадою на упирячих губах і сотнею кіло жиру, вона, кажуть, тримає салон на вулиці Шербрук, називаючи себе «актрисою й домогосподаркою»...

Маґда, після доброго місяця за ґратами, — старійшина камери 208, невеликої кімнати, орієнтованої на схід, поряд з туалетами, яку ще тіснішою робить комин, через який з підвалу виводиться гаряче повітря, тому вікна завжди відчинені, а ґрати вкрилися білою памороззю, наче замерзлим молоком.

В умивальні, звідки чується невпинне булькання, налічується чотири раковини, дві ванни й чотири унітази на двісті п’ятдесят жінок; деякі з них настільки хворі, що їх мусять туди тягнути, загиджуючи проходи й наповнюючи повітря задушливим смородом, який на деякий час забиває запах аміаку.

Окрім усього, ті, хто потрапляє сюди здоровими, часто виходять звідси сповненими страждань, в агонії, мертвими. Дехто, як Маґда, здається, щеплені від усіх хвороб, що лютують на поверсі, і саме вони й командують за важкими дверима, зачиненими з двадцять другої години до світанку. Але прорізане у стулці дверей віконце пропускає хрипи й плачі душ настільки розпачливі, що за кілька тижнів вони свою висилку до держав, розтерзаних внутрішньою війною чи спустошених голодом, — країн, де вони вже нікого не знають, де будинки їхніх предків спалені найманцями або вже зайняті злочинцями, — сприймають як благо.

На щастя, Маґда взяла Валентину під своє крило, й одна з охоронниць — а вони всі були шотландками з литками борців — сказала їй, чому стара жінка опинилася серед парій. Угорська тигриця, сильна на горло й швидка на руку, забезпечила їй відносний, але тимчасовий спокій, бо з початку місяця конвої до Галіфакса множаться, як і кількість кораблів у напрямку Європи.

Тож місяць.

Він виблискує на неспокійних водах ріки Святого Лаврентія, що несуть острівці криги до Портового мосту, який дехто пропонує перейменувати у міст Жака Картьє; ковзає по фасадах й асфальту; вибілює трамвайні й елект­ричні дроти, надає Монреалю вигляд золотого пояса з кабалістичними мотивами; танцює на спинах нечастих автомобілів; поглиблює тіні; він вичорнює ще голі гілки, постраждалі від північних вітрів; зникає, з’являється, демонструє два різні міста; прорізує хмари, наче папір; він — перлина, яка чекає свого часу.

Валентина, підперши підборіддя рукою, блукає поглядом по небосхилу, мріючи про безмежність, яка, наче розвідник, посланий богами, поспішає поперед неї й магією, відомою лише їй одній, проникає у її серце і заповнює його надією.

При цьому вона не може змусити себе забути приголомшений вигляд Микити: вона подумала, що те глухе клацання, від якого він заціпенів, — лише випущені кимось гази. Він різко впав на коліна, розставив руки, і всі ознаки життя злетіли з його обличчя, наче сам місяць раптово змив їх, щоб залити блідим світлом. І він упав, його кашкет докотився до ніг ірландця, який лаявся англійською. А в його спині, на брудній вовні, виросла маленька, майже чорна квітка.

Що тепер буде? Їй сказали, що приходив адвокат, щоб з ними зустрітися: з нею і Йосипом, але його зупинили в дверях: у комуністів немає жодних прав, за винятком одного: чекати, поки вирішиться їхня доля. Вона втішає себе тим, що хоч одна людина, хай і незнайома, знає, де вона і в якій небезпеці перебуває.

Те, що до її порятунку докладають зусилля троє євреїв, у тому числі й цей адвокат, для неї мало значить: у ній горить вогонь і вона розуміє, що навіть коли це вже для неї й запізно, але в її душі народжується спротив, який погрожує охопити її всю. Ота атавістична ненависть, яка віддавна живе в ній, виштовхує з неї те, до чого примушували її сильніші, а свою лють вона вилила на голови тих, хто хотів їй добра.

Й вона хоче вірити, що останній день Микити З. може стати для неї світанком нового.

Третя книга

What do you say, Nick? There’s a fine girl

Catch her and snatch her and give her a whirl;

If we can’t be millionaires, let’s be men!

It’s a hell of the country — till you kiss her again.

Dorothy Livesay, An Immigrant

Що скажеш, Ніку? Гарна дівчина,

Лови її, тримай і обкрути;

Якщо ми не мільйонери,

то можемо бути просто людьми!

Хоч пекло в країні — ти її поцілуй!

Дороті Лайвсей, Іммігрант

Il y a une vérité toute simplement:

quand on n’obtempère pas aux ordres d’un policier,

on s’expose à un certain nombre de choses.

Jacques Dupuis, Ministre de la Sécurité publique du Québec, 8 octobre 2009

Є проста істина:

якщо не підкорятися наказам поліцейського,

то можна наразитися на певні наслідки.

Жак Дюпюї, Міністр громадської безпеки Квебеку, 8 жовтня 2009 року

У гарній будівлі на вулиці Сен-Венсен, що прихилилася до нового Палацу правосуддя, розташовуються численні офіси, великий конференц-зал, а в підвалі — морг міста Монреаль. До 1925 року тут містилося багато установ та відомих підприємств, починаючи з готелю «Рішельє», кількох адвокатських контор та офісів детективів провінційного уряду й газети Le Devoir.

Результати розслідування заступника коронера заслуховуються у Монреалі на восьмий день березня тисяча дев’ятсот тридцять третього року на першому поверсі.

Пʼєр Робітай — пухкий чоловічок з дитячим обличчям, незважаючи на щітку густих чорних вусів, срібне пенсне й посивілі скроні. Лікар, як і його батько, — войовничий ліберал і мер Сен-Ремі-де-Неппервілль, коронер Монреаля й протеже прем’єр-міністра Ташро.

У цього лицаря Колумба^[63], гордого тим, що має сімох дітей, затятого мисливця і рибалки, який отримав ще й підготовку агронома в Ґелфі, й друга ще одного провінційного начальника, Брейкена з Манітоби, після короткого перебування в Монреальському університеті залишились надзвичайно погані спогади про цю канадську метрополію. «Багато чужинців, недостатньо корів», — якось кинув він на одному зі свят.

Живе він у гарному будинку у вікторіанському стилі, насправді ж — у великій фортеці, в невеличкому містечку, одна з вулиць якого, на жаль, безлика, що впирається в пожежну станцію і лежить на відстані помаху кропила від церкви, носить його ім’я.

Його безтурботний вигляд, майже радісний, — лише фасад для бентежної й злостивої душі, яка не терпить, коли їй суперечать. Бо він насамперед акушер.

Плавною ходою він рухається до сходів, якими спускається з несподіваною для його статури спритністю. Морщиться, коли охоронець відчиняє двері, які ведуть у морг. Цей трупний запах, змішаний з випарами ефіру й спирту, йому неприємний, йому, лікареві-акушеру.

Посеред зали шість членів журі стоять струнко, пальці схрещені за спиною, без сумніву передбачаючи те, що буде далі. Розаріо Фонтен наближається, простягає руку коронерові, трусить її довше, ніж необхідно, поки неприємне скрипіння нош на коліщатах не вказує на неминуче прибуття трупа.

Молодий і стрункий Ґустав Лефевр, службовець; худий як цвях Жозеф Фобер, бакалійник із вулиці Сен-Анрі; Ернест Шампань у костюмі на замовлення, бухгалтер з Утремона; лисий і спітнілий, попри свіжий вигляд, Дьюї Пакетт, водій, що живе на вулиці Ейлвін; червоний, як і його ромштекс, Назер Пуарʼє, м’ясник з вулиці Жанне-Манс; і другий бакалійник — Роан Арель, іще виснаженіший за свого колегу, роблять глибокий вдих, поки Жан-Марі Руссель стягує простирадло й відкриває обличчя Микити Зінчука, на якому відсутній хоч якийсь вираз.

Всі ці чоловіки, за винятком Пуарʼє, вперше стикаються з насильницькою смертю.

— Якщо журі бажає, можемо перевернути тіло, щоб подивитися на рану.

Як судмедексперт і передбачав, усі шість активно замотали головами. Жоден з шістьох не наважився щось запитати, всі покидають залу в супроводі охоронця, блідіші, ніж тоді, коли заходили.

Що ж до лікаря Робітайя, то його обличчя зовсім не змінило кольору, бо він звичний до акушерських залів і породіль, які кричать від болю. Крім того, він бував свідком народження мертвих дітей, особливо у сім’ях бідноти. А ще він відчуває певну шанобливість до померлих і свого роду захоплення жахливою тишею, яка їх огортає і з них же й виходить, як дорога серцю спірита невидима ектоплазма.

Щойно тіло Микити Зінчука зникло разом зі співробітником і двері за ними зачинилися, судмедексперт просто втупився в того, хто стояв перед ним, поглядом, який нічого не виражав.

Вони одне одного не люблять.

Насправді коронера з’їдають ревнощі до того, кого він називає Сміттярем. А ще Розаріо Фонтен, цей онук селюка, цей син садівника й секретарки-скарбника з Ружмона, дозволяє собі міряти поглядом дрібної душі того, хто вкритий, наче бронею, дипломами найкращих закладів Європи, увінчаних славою: капітана-екзаменатора призовників, офіцера-медика 10-го канадського Батальйону, тобто далекого від поля бою, протеже Вілфріда Делорма, засновника Інституту судмедекспертизи, члена того й сього — Британської Медичної асоціації, Товариства судової медицини Франції, Національної стрілецької асоціації Америки...

Обтяжливий фактор: негідник одружений з монреальською красунею, яка сама походить з клану торговців шкурами, жінкою надзвичайно блискучою, яку він тягає з собою з Лондона до Парижа по нікому не потрібних конгресах, занадто зайнятий, щоб докласти зусиль і наробити дітей, а найгірше — байдужий до політики, як заявив одному журналістові, який поспішив узяти інтерв’ю у висхідної зірки монреальської науки.

— Це той предмет, від якого мені стає ще нудніше, ніж від безконечних патріотичних парадів.

Хоча є деталь, завдяки якій він заслуговує на певну, середню й тимчасову, прихильність: чоловік неперевершено вправляється з вудкою, це єдина, на його думку, тема розмови.

— Ну і?

Лікар Фонтен знизує плечами, не стираючи з обличчя зневажливого виразу, що надає йому незбагненного вигляду бассет-гаунда, який чекає на свою кістку. Він бере два великі аркуші з плямами вуглецю, простягає їх коронерові, чекає, стежить за двома зіницями, що синхронно ковзають по тексту.

— Ніякого алкоголю?

— Ані краплі, друже. Між іншим, його печінка, звідки ми й витягли кулю, могла б належати зразковій матері сімейства, окрім хіба що її розміру.

Співрозмовник кривиться, роздратований зауваженням, бо починає підозрювати свого підлеглого в нешаноб­ливому ставленні. Потім шепоче:

— У спину.

— Прямо.

— Прикро.

— Особливо жертві, я б сказав.

Пʼєр Робітай смокче себе за щоку зсередини, наче може зробити так, щоб неприємне зауваження розчинилося. Випльовує тихе «дякую» і, вдаючи, що читає далі, виходить з кімнати.

Доктор Фонтен усміхається, руки схрещені, він явно задоволений.

* * *

Над містом дме сильний вітер, здіймає з тротуарів і несе сніг, такий дрібний, такий крижаний, що коле очі, наче малесенькі кришталики солі. Сонце з натугою пробивається крізь покрив хмар, розкинутий над Монреалем: здається, він, завмерлий і розмитий, чекає, щоб закінчився поганий день, холодний і темний.

Незважаючи на несприятливу погоду, Симона вирішує в обід іти пішки від фабрики до офісу коронера. Вона глибоко вдихає, сповнена рішучості прогнати почуття, що пригнічують її з самого ранку й так і не послабили свою хватку. Окрім того, що батько увесь сніданок ігнорував її, вона добре усвідомлює, що робить своєму патронові ведмежу послугу, йдучи давати свідчення. Але її глибоке переконання, її рішучість, відповідальні за цей порив, схожі на повів вітру, що оживляє її тіло.

Вона прямує бульваром Сен-Лоран, робить вигляд, що цікавиться вітринами бутиків і кафе «Канадьєн», переповненого клієнтами. Дійшовши до вулиці Сен-Жак, вона дозволяє собі перевести подих під прикриттям будівлі Франко-канадського земельного кредиту, що вивищується над перехрестям, знаним іще як Ріг Мертвих, чим завдячує частим дорожнім аваріям, які там трапляються.

Вона переходить дорогу з тисячею пересторог, минає магазин морозива «Ля Пресс» й офісні будівлі, звертає направо на Нотр-Дам, помічає кольоровий знак друкарні, лишає позаду склади, які здаються їй покинутими, милується неокласичним виглядом Палацу правосуддя, дістається вулиці Сен-Венсен, підводить голову, щоб роздивитися грізний фасад Суду коронера.

Інтер’єр дивує своєю стриманою елегантністю, тобто благородними матеріалами, що їх ненав’язливо викорис­тали архітектори. Роздвоєні сходи з цінних порід дерева ведуть на поверх, де ліворуч від Симони вишикувався десяток дубових дверей, до яких пригвинчено латунні пластинки з іменами працівників. З іншого боку, де висять фотографії і портрети дуже сконцентрованих чоловіків, чиї думки, без сумніву, зайняті багатьма важливими питаннями, що потребують вирішення, видно відкриті двостулкові двері, за якими — велика зала, що використовується як аудиторія.

Людей п’ятнадцять бесідують у коридорі, й над розмовами, завдяки проникненню променів цього сумного дня, простирається тоненька хмаринка синюватого світла. Атмосфера секретності променить із двох маленьких роїв обабіч проходу, які обмінюються підозріливими поглядами.

Симона розстібає водонепроникне пальто, розв’язує накинуту зверху хустку червоного, бузкового й охряного кольорів, яку міцно закріпила на голові: її прекрасне волосся розсипається і заливає плечі чорнильними струменями. Всі чоловіки відразу повертають голови в її бік, наче притягнуті її особливою вродою й тим, як вона тримає голову, ніби принцеса.

Вона впізнає адвоката Ґарбера й Джошуа Ґершмана, який вивищується над усіма в тому самому костюмі, що й позавчора. У нього виходить посміхнутися їй, а вона наближається до нього з порожевілими від почуттів щоками.

Вона знімає рукавички. Він бере її долоню у свої, пильно дивиться їй у вічі сумним роззброюючим поглядом.

— Те, що ви маєте намір зробити, — сміливий вчинок, — кидає він прекрасною французькою: він явно повторював цю фразу багато разів.

Вона хоче заперечити, що лише виконує свій обов’язок, — у ній поселилась якась нова впевненість, як буває, коли просто залишаєшся порядною людиною: було вчинено несправедливість, і їй належить якщо й не виправити її, то хоча б розказати про неї.

Але Майкл Ґарбер уже приєднався до них. Він легенько бере її за лікоть і підводить до невеличкої групи незнайомців, за винятком цієї реготухи Йотти Ріттер, на чиїх сходах вона простояла весь бунт і яка якраз теревенила з якоюсь сімдесятирічною пані, що стояла поруч.

Адвокат представляє її на їдиш, і Симона здогадується по захоплених обличчях, що він пояснює двом іншим свідкам, чому вона тут. Виникає дивна тиша, звичайно ж із вдячності, але й через незручність: вітання й спілкування відбуваються на мигах або чути якесь бурмотіння, бо ніхто з присутніх не говорить мовою дівчини. Та все ж відчуття прихильності, незнайоме їй, здається, панує над їхньою невеличкою родиною: синдром рятівного братерства.

— На жаль, — напівголосно й довірливо каже їй Ґарбер, — Белла не може бути з нами: вони затримали її й чотирьох товаришів сьогодні вранці. Знову. Вона роздавала листівки біля входу в притулок Віже, й тепер її звинувачують у крамолі. У них розв’язано руки отією статтею 98 Кримінального кодексу. Не бійтесь, вона виплутається. Як завжди. А зараз маю повідомити про ваш намір свідчити.

Та поки з іншого кінця коридору чути вибухи сміху, Джошуа шепоче пару слів на вухо адвокатові. Той просить вибачення у Симони й веде Джошуа до зали, звідки долинають бурмотіння й скрипіння стільців, які соваються по циполіновому мармуру.

Чоловік у костюмі вихідного дня відходить від групи поліцейських, що палять обабіч вікна. І прямує до Симони. Вона відразу впізнає його: дурнувато-радісний вигляд, одяг, елегантний, як у нареченого, виголене обличчя, професійно вкладене й полаковане волосся, блискучий перстень на мізинці.

— Твій батько би розсердився, якби побачив тебе тут, — кидає їй Вілбор Рондо, намагаючись надати своєму голосові суворості. — Він звинуватив би тебе в тому, що ти зв’язалася з пожирачами дітей.

Вона слухає в одне вухо: її увага прикута до трійки одягнутих у цивільне офіцерів, які бесідують трохи далі, кидаючи на неї недобрі погляди. Серед них і вусань, який два дні тому застрелив Микиту Зінчука, двоє інших їй не такі вже й незнайомі: вони сьогодні зранку вели її від самого дому.

Вони їхали за її трамваєм своєю великою чорно-білою машиною й слідували по пʼятах від вулиці Креґ аж до площі Філліпс. Їхній зловісний вигляд примусив її обрати вибагливий маршрут, вона повільно переходила перехрестя й прискорювала крок. Ішла більш пожвавленими вулицями, змішувалася з робітниками, які квапилися, прослизала під букетами парасольок, намагалась позбутися переслідувачів, боячись, щоб вони не спіймали її й не погрожували в якомусь темному закутку.

Пізніше вона бачила їх із вікна майстерні: вони запаркували автомобіль просто навпроти будівлі й курили сигарету за сигаретою, постійно позираючи в її напрямку, але насправді не бачили її, поглядали на перехожих, вифранчених жіночок, яких поглинав магазин Морґана з блоків червоного пісковика.

Налаштована позбутися їх, вона втекла через запасний вихід, і її підбори дріботіли по металу, наче перегук великодніх дзвонів, так їй подумалось. Вигулькнула поблизу стадіону Принцеса, чиє бейсбольне поле було ще вкрите коричневим снігом, пройшла алеєю до автомайстерні «Пінет», перш ніж звернути на вулицю Дорчестер й переходити зиґзаґами з одного тротуару на інший.

Ясно, вони побували на фабриці й зрозуміли, що її там немає, і це пояснює їх присутність тут і їхні вбивчі погляди.

Вілброд запалює сигарету, глибоко затягується, перш ніж продовжити:

— Я ж казав тобі, красунечко, що свідчитиму замість тебе.

Симона відганяє хмарку диму помахом руки. Вона могла б відповісти йому не стримуючись, та вирішує радше зміряти поглядом його самого, його напомаджену шевелюру й одяг не по сезону.

— До того ж, — додає він з придуркуватою гримасою на губах, — ти не повіриш, що мені потрапило до рук: я тут довідався, що сім’я твого патрона постачає лікарням білизну й уніформу. А я знаю це, бо саме моя компанія пере все те ганчір’я. Буде шкода, якщо твоє божевілля коштуватиме грошей твоїм друзям, як думаєш? А саме так і може статися.

Симоні згадується похмуре обличчя Ісраеля Ґолда цього ранку, що було винятковим для цього безтурботного чоловіка, хоча, звичайно, іноді й вибухового, як усі сангвініки. Він коротким кивком привітався з її начальником, і вона відчула певне вагання в його рухах, у голосі, в диханні, поки він стояв поруч із нею, а вона працювала ножицями. Й нічого не сказав, коли вона повідомила, що бере вихідний після обіду, щоб «виконати обов’язок»: він просто ще раз кивнув, не зронивши ні звука, лише щось тихенько пробурчав.

У коридор входить охоронець й безбарвним голосом запрошує шановне панство увійти.

— Свідки з боку сімʼї залишаються тут, — уточнює він, вказуючи на зачинені двері, — усіх інших прошу за мною.

Вілброд напівзмовницьки, напівхтиво підморгує Симоні, перш ніж поспішити вслід за чоловіками в уніформі, які сміючись входять до зали в кінці проходу.

Вона ж обмінюється збентеженими поглядами з Йоттою та Ідою Коперман. Рудий здоровань, майже підліток, з ластовинням на щоках і дуже світлими віями представляється ледве зрозумілою англійською. Звати його Роберт Дейвроу, він британський підданий, прибув до країни в листопаді.

Джошуа зʼявляється із зали засідань й наближається до них, на губах відкрита усмішка. Симона відчуває раптовий прилив крові до щік і лоба. Вона робить легке зусилля приховати це, але десь глибоко їй хочеться, щоб він здогадався, які почуття в неї викликає.

Іда з Йоттою починають цвірінькати на їдиш, а Джошуа їх заспокоює і широким жестом запрошує йти за ним до дверей, на які раніше вказав охоронець. Вони підкоряються, а за ними прямують рудий і Симона.

Але Джошуа зупиняє її, бере її долоню у свої, наче пташку, яка випала з гнізда, ніжне й тепленьке курчатко. Вона відчуває збентеження чоловіка, що стоїть біля неї, тож підводить очі, ловить його погляд і читає в ньому змішаний із бажанням і розплавлений у почуттях задавнений смуток.

— Мадемуазель Беланже, — зітхає він.

Його приємний низький голос піднімається по її руках: він відлунює в ній, і Симона очікує, що він наблизить своє таке серйозне обличчя до неї, доторкнеться своїми повними губами до її губ у цьому порожньому коридорі, а його язик — хтозна? — шукатиме її язика.

Але цього не стається. Він слабко всміхається до неї, насуплює брови, вигинає губи й каже:

— Ми вирішили, що ви не будете свідчити. Ми вважаємо, що буде краще, якщо ви цього не робитимете.

Вона відступає на крок, наче її вдарили в живіт. Тож, явно відчуваючи незручність, він почасти переказує їй її ж зустріч з Ісраелем Ґолдом. Після того, як Симона трішки прийшла до тями, вона протестує, висуває вагомі доводи на противагу аргументам адвоката, але Джошуа киває, вбирає голову в плечі, щоб витримати удар, сповнений рішучості протистояти нападу. І, звичайно, дівчина видихається і здатна завершити свої звинувачення найпростішим із питань: чому?

— З різних причин, — відповідає він. — Тому що ми не могли не знати, що лише чоловіки можуть бути в журі присяжних. І ті, кого обрав коронер, можуть просто дивитися на вас як на слабку жертву підручних Сатани.

— Це тому, що вони погано мене знають. Гарантую вам, Джошуа Ґершмане, я не боюся стати перед ними.

— Я помітив.

Він пробує сміятися, щоб згладити ніяковість, бачить, що нічого не виходить, починає знову, трішки підвищивши голос, щоб притлумити протести Симони:

— До того ж, не приховуватиму, що наша тут присутність, щоб не сказати все розслідування, не дасть нічого, крім вироку про невинуватість. І ваша участь нічого не змінить. Насправді наша ініціатива служить єдиній меті: впевнитись, що завтрашні чоловіки й жінки знатимуть, що такого роду насильство мало лише одне на меті — знущання зі свободи їхніх попередників. Я ж вам пропоную бути очима, вухами, які уважно відзначають, голосом, який викриває жахливу реальність: був час, коли офіцер сил правопорядку міг бити, калічити, вбивати, а ті, хто його найняв, його не чіпали й доручали йому захищати тих, у кого є статки, і знущатися з тих, у кого немає нічого... Може, таким чином у нас вийде покласти край цій прикрій традиції.

— Саме це я й робитиму, звертаючись до присяжних.

— Ви просто повторите те, що зараз сказали інші. У нас кількісна перевага, та у них перевага вагова. Ми наперед програли.

Їй знову й знову хочеться сперечатись. На кожне її заперечення він наводить неспростовні докази. Їй буде соромно за своє боягузтво: він обіцяє їй розділити її життя, сповнене звитяги й гостроти. Вона стане мовчазною співучасницею несправедливості: він благає її стати на службу волелюбній істині й допомагати її поширенню. Вона таким чином повторить достойну презирства поведінку заляканих істот, як ті, кого вона зустрічає щодня: він згадує сміливість тих репортерів, тих письменників, які, коли навіть самі й не беруть участі в боротьбі, прокладають дорогу праведності.

Але є дещо, чого він їй не каже.

* * *

Наступного дня після слухань у коронера Джошуа Ґерш­ман має зустріч з товаришами Беллою Ґордон, Лео Робінсом та Френком Бреслоу в квартирі останнього, яку той ділить з Беном Брусіловскі, бракувальником за покликанням, молодим чоловіком зі стрункою фігурою й обличчям, що нагадує писок лисиці: чорні пронизливі очі, довгі вії, тонкі губи, вузький гострий ніс і ніжні вуха. Порівняння може видатися іронічним, коли сприймати його так, як є, особливо щодо хлопця, який проводить години й години, оглядаючи яйця в пошуках недосконалості. Він працює на багатьох торговців птицею, включно з Ісааком Пекером, що на вулиці Де Буйон, комерсантом із промовистим прі­звищем, якому Бен і завдячує своїм прізвиськом: Пекер Пікер — Дятел Збирач.

— Якщо є кров, це не кошерно, і я їх відкладаю для гоїв. Найгірше бракувати яйця з коричневою шкаралупою, бо вони дорожчі і їх відправляють у верхнє місто, до заможних.

Присутні кивають, наче зі згодою, але тихо сподіваються, що він просто закип’ятить воду й зникне у невеличкій кімнатці, яку займає в кінці квартири. Та не так сталося, як гадалося.

— Тож я їх обслуговую, як лікар своїх хворих. Я вираховую, скільки там повітря, бо знаєте ж, що яйце втрачає щонайменше десять відсотків своєї ваги під час висиджування? Феномен випаровування. Хто б міг подумати? Перевіряю також кровообіг, підтверджую, чи йдеться про життєздатний ембріон, чи ні. Якщо зверху є чорна крапочка, — зразу викинути, поки не вибухнуло й не зіпсувало всю партію. І, само собою, воно опиняється на смітнику.

Він міг би продовжувати свій монолог годинами, вже так і робив, але Френк його ввічливо виставляє, трохи навіть занадто ввічливо, як на смак Лео, який не може приховати той факт, що його колега — закрійник текстилю, тоді коли він, гігант заввишки понад шість футів на зріст, ремонтує швейні машини й двигуни, не ходить по соціальних клубах і тримає целібат, хоча багато гарненьких дів­чат крутяться довкола нього, заворожені його природною галантністю і його майстерністю в лінді-гоп, відточеною старанним відвідуванням підпільного танцполу на заході міста.

На відміну від того, що було вирішено, на Джошуа че­кають лише орендатори квартири. Бен розвалився на старому канапе у вітальні, поглинутий читанням газети. Однак, щойно Джошуа переступив поріг, Френк схопив його за плечі й, не перестаючи його струшувати, повідомив, що Белла й інші — Білл Бейкер, Алек Ґолд, Кролл і Коен, музикант Теплицький, призовник Ефраїм Хайт, а ще той, кого називають Фред Роуз, чий вплив на партію стає все більшим, — були заарештовані, коли роздавали листівки на площі Філліпс під злим поглядом короля Едварда VII, а ще в тіні крилатого херувима, який розриває пута упередженості й цькувань.

— Антикомуністична бригада переслідувала їх аж до автовокзалу й влаштувала гармидер у Мʼюрейз Ланч. Цим справжнім бритам, мабуть, аж наснилося все це!

Джошуа не може втриматися, щоб не обізвати міцним слівцем секретаря Канадської Ліги захисту прав робітників: він же попередив її про небезпеки, які чигають на всіх активістів після смерті Микити Зінчука, про що дуже багато пишуть у газетах, більшість із яких засуджують протестувальників і вимагають викорінення більшовицького зла.

З іншого боку, він вибачає їй її поривчастість, бо завдяки цьому аґенти антикомуністичного загону не сидять на хвості в його товаришів, не кажучи вже про нього самого, занадто зайняті побиттям протестувальників за зачиненими дверима.

Невеличкою групою могла б оволодіти безнадія, та насправді в кімнаті панує збудження, властиве чоловікам, переконаним у своїй правоті, яких переслідують саме через це.

Далеко не впевнені в тому, що саме перемогою завершиться розслідування у справі Микити, котрий, коли був живий, ніяким чином не належав до симпатиків робітничого руху, а вбитий — стає одним із мучеників за цю справу, вони вже планують наступні кроки у разі винесення вироку на користь поліцейського.

— Ліга прав робітників, «Єдиний Фронт», обʼєднання безробітних готують демонстрацію вже зранку. Само собою, там буде й Фред Роуз, бо у місцевого осередку Комуністичної партії — свято, а фліки його відпустили. Що ж до похорону...

Частину ночі вони проводять в обговоренні похоронної процесії, намагаючись визначити, яке з похоронних бюро займеться тілом, яке кладовище проведе безкоштовне поховання, пишуть листівки, щоб роздавати їх завтра, палять парфумовані сигарети, а ще хвилюються через Вадартріків, яких не можуть знайти з часу бунту.

— Вони в госпіталі Імміграції, — повідомляє Джошуа.

Чоловіки мляво кивають: боротьба за те, щоб вони залишилися в країні, обіцяє бути напруженою, а вчасне їх звільнення, аби вони змогли давати свідчення, видається неможливим. Можливо, їх уже оголосили небажаними особами, і, завдяки урядові Беннетта, їхня доля невдовзі стане відомою. Найпізніше до кінця місяця документи підготують, і ще за два тижні потому «пацієнти» ридатимуть посеред Атлантики, якщо не намагатися їх порятувати.

— Метр Ґарбер уже їде туди, — запевняє Джошуа, вдягаючи пальто. — Саме він вийшов на їхній слід. Нічого ще не втрачено. Він же займається й похороном.

Джошуа йде з квартири посеред ночі й під неспинним падінням шматочків криги прямує до підпільної друкарні на вулиці Онтаріо, яка виготовляє — чим викликає сильне незадоволення всіх прихильників — і квиточки незаконної лотереї, які діти обмінюють на їжу біля стадіону «Де Лорімʼєр».

Сонце витикається з-за крайнеба.

За кілька годин молодик стрибає в таксі з пакунком листівок, які він, в’язка за в’язкою, роздає по осередках, розкиданих по бульвару Сен-Лоран.

Коли він закінчує з цим обов’язком, то заходить у російсько-турецькі лазні на авеню Колоніаль, поринає в просякнуте гашишем повітря, переходить до угорського ресторану, який тримають пані Штік та Берґер, ковтає солоне м’ясо, солодкий перець, рогалик і навіть два гаменташі, запиваючи їх кавою, і, набивши живіт, повертається в офіс, туди, де познайомився з Симоною.

Він дивується, коли ловить себе на усмішці, пригадуючи її гарні риси, і з просвітленим виразом, викарбуваним на обличчі, піднімається сходами й зупиняється, приголомшений, перед Ісраелем Ґолдом, що обперся об двері.

Власник «Діана Дресс» відмовляється входити в приміщення через порядність, пояснює. Не менш важливо й те, що він дуже стурбований: якийсь чоловік у кінці дня вчора прийшов в ательє.

— Якийсь ушльопок?

Чоловік скрикує: він не боїться фанфаронів, й, у будь-якому разі, зловмисник був три вершка від горшка.

— Худющий і з пальцями органіста. Він увійшов, хоча його ніхто не запрошував, наче до себе додому. Йому навіть не вистачило шляхетності назвати себе. Обмежився тим, що сказав, ніби він — емісар моральних авторитетів.

Ісраель проводить по вкритому потом чолу, перш ніж продовжити:

— У нього був той декламаторський тон, знаєте, ну, коли просторікують, не дивлячись в очі. Але! Він мав вигляд акули, що відразу кидається у вічі, властивий людям, які звикли, що всі мають підкорятися їхнім наказам, і від чиєї посмішки стигне кров.

— І чого він хотів від вас?

— Як самі думаєте, мосьє Ґершман? Тут Монреаль, а не Вінніпеґ, звідки ви приїхали, якщо правда те, що сказав мені мій відвідувач. А моральні авторитети, про яких він згадав, орудують не тільки патерицею, а ще й досить таки грізною палицею. Ви поняття не маєте, через віщо нам довелося пройти.

Джошуа роздивляється свої стоптані боти, холоші зношених штанів: мати б точно лаялася. Він мотає головою, наче намагається виплутатись із тенет павутиння, підводить її, чіпко дивиться на співрозмовника, а тоді:

— Друже, — каже він, — я — виходець із бідної сімʼї Соколових з України. Батьки мої купували армійські надлишки, фарбували їх і перепродували, щоб заробити якусь копійку. А тоді мій батько поїхав шукати долю до Манітоби, та так ніколи й не знайшов. І я вирішив підсобити йому. Але змушений був провести три місяці на рейді у Ґданську. Три місяці! — бо Канада не визнавала польських паспортів, які мені й моїм товаришам вдалось отримати. А далі — вісімнадцять днів кораблем, без можливості одержати звістку про свою сім’ю, щоб разом з іншими небажаними сісти на потяг до Вінніпеґа, в якому нас було напхано, як сардин у бляшанці, щоб врешті дізнатися, що батько помер.

— Гаразд, досить, — каже Ісраель Ґолд вибачливо.

— Дозвольте мені закінчити, і ви зрозумієте, хто я і чому роблю те, що роблю. Я працював на одного кушніра, фарбував хутра. Так, можете кривитися, мосьє Ґолд, ви не гірше від мене знаєте, наскільки ця робота важка, брудна, смердюча й отруйна. За вісім доларів на тиждень або ж за чотири, якщо ти дитина чи жінка.

Джошуа Ґершман продовжує розповідь. Поки його співрозмовник торсає свій кишеньковий годинник із розгуб­леним поглядом, наче блукає у забутому минулому, він розповідає про свої поневіряння, про росіян і литовців, які били робітників, котрі намагалися зорганізуватись і планували заснувати профспілку. Згадує незаслужені арешти, утримання в заражених камерах, до невпізнання побитих чоловіків, зґвалтованих жінок.

Навіть не помічаючи того, він очищається від спогадів, які переслідують його з часу прибуття в країну, і в міру того, як спадає тягар, його мовлення прискорюється, слова, жорсткі й холодні, починають штовхатися в роті, наче кульки, і коли він помічає збентеженість свого візаві, то зупиняється, задиханий, ледве не плаче. У нього складається враження, ніби агати, які збиралися в горлі, наче кристалізований біль, раптом стали рідиною.

Тож батечкоҐолд кладе свою долоню, покручену й помережану тонкими синіми жилами, йому на руку вище ліктя, стискає кілька секунд, і благодатне тепло повільно досягає плеча Ґершмана, його серця, його грудей. Вони не рухаються, стоять одне проти одного, в німих обіймах, об’єднані дотиком і мовчанням.

Риплять двері першого поверху, й вони шумно види­хають, неначе щоб прогнати заціпеніння, яке на них спало. Високий чоловік з’являється на сходах, вітається з ними кивком голови, вставляє ключ у замок, цілує мезузу і зникає в офісі Асоціації захисту єврейства.

Клацання дверей спонукає до продовження розмови, але притишеними голосами. Ісраель запевняє, що ця історія з убитим безробітним його обурює більше, ніж думає Джошуа.

— А Зінчук навіть не був одним із нас, — додає Ґолд. — Уявляєте: українець, гой із найнижчої сходинки. І все ж, якби я був іще здатен ображатися, то так би й зробив. Так, мосьє Ґершман, я начальник, та вам відомо, що я чесний, що добре ставлюся до своїх працівників, стежу, щоб вони якісно харчувалися, вони і їхні сім’ї.

Він робить коротку паузу, а тоді переходить до теми, якій Ґершман і зобов’язаний цим візитом: він добре знає Симону, і вона — одна з найкращих обробниць, яких він найняв. Не без єхидства визнає, що хоча він і стариган, але очі його все ж належать чуттєвій людині: він здогадується про природу поглядів, якими Джошуа може дивитися на його найкращу швачку. І додає, що той не може заборонити йому мати до дівчини батьківських почуттів.

— Але, — продовжує він на одному подиху, — ми обидва добре знаємо, що це розслідування не принесе нашій протеже нічого, крім проблем. Коронер — довірена особа існуючої влади, і я можу запевнити вас, що й присяжних обиратимуть прискіпливо.

— Ви хочете, щоб я переконав її не свідчити заради її ж власної безпеки?

— Друже, — коротко сміється Ісраель, — ніхто не може стримати нашу мадемуазель зробити те, що вона собі надумала. Майте на увазі. Але вона слухає аргументи: ось така ваша роль. Визнаю, я сторона зацікавлена. Коротко кажучи: якщо ви віддасте її на поталу отих левів заради вашої доброї справи, то постраждає моє підприємство й бізнеси моєї сім’ї. Не кажучи вже про справу її батька на вулиці Онтаріо. Корпоративні слогани канадців, такі як «Купуємо в нас», антисемітські клуби, як «Синій птах», множаться, стають лютішими. Ваші робітники ризикують опинитися без роботи, або ж їх наймуть конкуренти за частину нинішньої платні. Деяких боїв, програних з самого початку, варто уникати. Історія цьому вчить, дорогий Джошуа, і боюся, що майбутнє нам скоро нагадає її уроки. А поки всього вам найкращого.

Він енергійно тисне руку Джошуа, насовує шапку на голову і, згорблений, наче на нього звалився додатковий тягар, зникає на сходах, після того, як кидає швидкий погляд на сувій, який висить на одвірку.

Щойно переступивши поріг, Джошуа виймає з шафи свій єдиний костюм, ретельно чистить його щіткою, перш ніж одягти, а його мозок палає від думок, які іноді суперечать одна одній: розслідування коронера, запланована на суботу поховальна процесія, трохи про свіжозірваний персик, отримані з Європи невтішні новини, зіниці кольору терну, непоборне відчуття того, що насильство, яке тільки визріває, незабаром затопить монреальські вулиці; тонка талія, повні губи, повітряний наліт, гарячий язик, розірвана сукня, сильні ноги, голі тіла, з’єднані вологим волоссям, кров Зінчука.

Його тривожні думки перериваються появою в кімнаті Лео Робінса. На ньому — відбиток перезбудження, притаманний людям дії, які передбачають якісь перепони. Він дає Джошуа дружнього штурхана межи плечі, перш ніж кинутися до купи червоних бандеролей, що вивищується навпроти вікна.

— Шам-де-Мар перекритий, друже, — мовить, беручи матеріали. — Копи метушаться, в уніформі й без, на конях, на мотоциклах. Сам директор Дюфрен там, не кажучи вже про всюдисущих інспекторів Міранду та Маꥳ. Відчуваю, буде гаряче. Мерія, Палац правосуддя й офіс коронера неприступні, якщо в тебе немає вагомих причин там бути. Тож на твоєму місці я зібрав би пташенят і якнайшвидше покинув гніздечко. Й удачі тобі, товаришу! А в мене справи.

Лео зривається на ноги й зникає так само несподівано, як і з’явився, руки зайняті необхідною поклажею, і, здається, він радий нагоді кинутися в бій.

Ґершман струшує головою, ретельно замикає двері, біжить на пошту й телефонує метрові Ґарберу, який інструктує його: правовик передбачив такий поворот.

Потім Джошуа прямує до Ріттерів, де й чекає на Йотту й удову Коперман; Йотта допомагає вдові вдягати трьох хлопчиків, замалих, щоб ходити до школи. Він пояснює їм ситуацію, упевнюється, що вони все ще хочуть свідчити. Жінки вигукують хором, наче те, що вони можуть відмовитися, їм ніколи й не спадало на думку, обмінюються парою слів на їдиш і запевняють його у своїй рішучості.

— Чоловік мені не пробачить, — кидає молода жінка.

Сусідка вривається, наче порив вітру, забирає дітей, дорослі п’ють міцний чай у майже відчутній тиші, яку перериває нескінченне, оглушливе сурмлення, що долинає з вулиці.

Заскочені зненацька, навіть налякані, вони залишаються сидіти, мов паралізовані, вчепившись руками у стіл, рухаються тільки приголомшено вирячені ошалілі очі в пошуках якщо не пояснення, то хоча б якогось порятунку.

Ще крик, якийсь металевий, у супроводі ожилих свист­ків, вириває їх зі ступору, наче отриманий наказ від адмірала; вони зриваються зі стільців і кидаються до вікна вітальні.

Величний лайнер сів на мілину, на вулиці Сен-Домінік.

Чудовий білий із зеленим «Паккард», довгий, як дві машини, запарковані поруч, стоїть з увімкнутим двигуном посеред вулиці й виштовхує з себе сірі кільця.

Здається, лімузин притягнув увагу всіх сусідів, які колами ходять довкруг нього, не наважуючись доторкнутися, в супроводі захопленого галасу й цвірінчання перезбуджених дітей.

Майкл Ґарбер, виставивши з вікна лікоть, із цілком задоволеним виглядом усміхається приголомшеним глядачам, які юрмляться за вікном. І швидким порухом пальця робить їм знак якнайшвидше спускатися.

Вони збігають сходами, один — надягаючи пальто, а дві інші — зав’язуючи хустки, під вигуки строкатого натовпу безробітних у поношених кашкетах, домогосподарок, які прийшли відловити своїх чад, підлітків, одягнутих занадто легко як для березневого ранку, хіба що двічі обмотані кругом ший зимові шарфи надають їм вигляду лютенів^[64].

— А що я вам скажу, мадам Ріттер, ваш водій приїхав зарання, щоб відвезти вас до храму, еге ж? — каже один із тих зухвальців.

Хлопчик робить вигляд, що натирає корпус автомобіля відворотом рукава, дівчинка, яка б мала бути в школі, дивиться, як у дзеркало, в ковпак запасного колеса, а інша з тією самою метою використовує хромований обвід фари, якийсь дід сяк-так пританцьовує жигу, тримаючись однією рукою за перила сходів, а йому акомпанує такий самий товариш на гармоніці: імпровізоване свято запалює куток.

Водій у бездоганній уніформі, сяючому картузі й сніжно-білих рукавичках з похмурим виглядом виходить із-за керма й відчиняє задні дверцята — злегка зігнута спина й приставлені до козирка два пальці, — спонукаючи пасажирів якнайшвидше зайняти місця.

— Лейдіз, — шепоче він низьким голосом, іще нижче нахиляючись. — Сер.

Жінки вагаються, обсмикують спідниці, наче намагаються приховати простоту крою й обробки. Старша йде першою, хапається за ручку, що виблискує над головою, і, перш ніж її остаточно поглинає автомобіль, її сідниці виставлено на загальний огляд і вона здивовано скрикує на їдиш:

— Oy gevalt!

Падає на сидіння з найкращої шкіри, до неї приєд­нуєть­ся Йотта, влаштовується поруч, тремтячи за відкидним сидінням, на якому вмостився Майкл Ґарбер: цей автомобіль розрахований на сімох пасажирів. Обидві жінки навіть не наважуються скористатися відкинутою для них підставкою для ніг.

Затим Джошуа ковзає досередини, налаштований не виказати свого здивування: внутрішня оздоба з палісанд­ра, з кожного боку — підлокітники, оснащені запальничками й попільничками, а ще несесером із люстерком, блокнотиком, останнього фасону механічним олівцем і мініатюрним годинником.

Йому впадають в очі майже сюрреалістичні рухи Йотти, яка легенько шкребе нігтями поверхні, що її оточують, і вираз захоплення, який не хоче покидати її стомленого обличчя, наче вона щойно відкрила для себе новий сенс. Він може зрозуміти, який транс вона відчуває, коли доторкається до таких гладеньких поверхонь; вона, як і тисячі знедолених із її повсякдення, звикла до грубих речей, недоладних бавовняних виробів, дерева зі скалками, порепаної шкіри, тому, здається, і шукає кінчиками своїх нервових пальців якісь нерівності, які нагадали б знайоме їй життя.

Але їх тут немає, у цьому блискучому череві з муркотливим двигуном, проте гостро відчувається, що години, які минають, спливають намарне, а час зазвичай має йти з однаковою спокійною тяглістю, незалежно від сезону, без зайвого хвилювання.

В очах Джошуа Ґершмана вона схожа на сліпу, зачаровану звуковою порожнечею, й він сподівається, що ця раптова констатація нерівності чуттєвих сприйнять завдяки божественному пришвидшенню думок закріпить глуху непокору, яку ця нерівність живить щодо привілейованих. Коли Йотта повернеться додому, то візьметься за ручку ножа, заповіданого свекрухою, і, коли торкатиметься сколотого шматка дуба, їй згадається скандальна гладінь чорного дерева на дверцятах.

— Новенька «супер-вісімка», — повідомляє Ґарбер, якого ситуація явно веселить. — Хочу зауважити, що ця краса належить не мені, а одному клієнтові — дистилятору, який мені завинив. Якщо хочете віскі, то у мене тут є.

Він показує на міні-бар у кріслі водія, а тоді представляється дамам, які сидять позад нього.

— Джошуа, ще до того, як я отримав ваш дзвінок, мені спало на думку, що наші друзі поліцейські двічі подумають, перш ніж заблокувати дорогу такій машині. Знаєте, у найкращому разі вони просто впевняться у сумній правді, що вони на службі у володарів. І чим більше у вас власності...

Кабіна здригається: у лайнера заводиться двигун. Група сусідів, що скупчились довкола пасажирів, випаровується, наче зграйка маленьких рибок, наляканих появою китеняти. Майкл Ґарбер пропонує свою сигаретницю гостям, які крутять головами, бере сигару сам, запалює за допомогою аксесуара з підлокітника. Спльовує, щоб позбутися кількох крупинок тютюну, які прилипли до губи, морщиться, бо надає перевагу гаванському, але цього разу з поваги до дам вибрав світлий, видихає й продовжує:

— До речі, Беллу з товаришами мають звільнити сього­дні після обіду, після зустрічі з судовим клерком. І я нарешті знайшов сліди сім’ї Вадартріків, але...

Він не закінчує фразу, задовольняючись тим, що жваво зображає рукою елеґантну спіраль у кабіні, розганяючи випущений його «Мальборо» дим.

Обидві жінки слухають його неуважно, бо їхня увага прикута радше до вистави, яку вони коли й бачили, то дуже рідко: невідомий Монреаль, що пропливає перед їхніми очима і не підскакує, завдяки амортизаторам, розробленим спеціально для лімузина інженерами заводу «Паккард».

Брати в сутанах і черниці з ніг до голови в чорному, за винятком комірців і корнетів на головах, переходять вулицю, як ватага сфінксів; автомобілів та вантажівок удесятеро більше від карет, деякі завдовжки дванадцять футів, навантажені харчами, дають концерт двотональних клаксонів; коробки з яйцями утворюють на тротуарах білі піраміди; кіоски ломляться від газет, а продавці закликають криком покупців; хмарочоси наближаються, наче голодні циклопи, з виставленими, як для свідків, підйомниками перед дверима, ніби вартові; і ці шуми такі самі, як на вулиці Мейн, але притишені піднятим склом у дверцятах, і майже металевий запах, який випускають стада трамваїв перед ними, громохкі й важкі.

Рух «Паккарда» вповільнюється, крики, свист — і навіть барабанний дріб — накладаються на збуджену юрбу, яка весь час збільшується, над якою майорять червоні розтяжки з жовтими й чорними літерами. Не маєш бути вбитим, коли платиш оренду, — волає одна. Протестуємо проти вбивці з вулиці Сен-Домінік, — можна прочитати на іншій. Натовп метушиться обабіч пасажирів, явно збуджений іржанням та вихлопами мотоциклів, осідланих поліцейськими. І до всього домішуються барабанні удари по корпусу автомобіля, крики, плач і обличчя, закривавлені й деформовані, які притискаються до броньованого скла.

— Джон! Там син Остапковичів! — слабко скрикує Іда, яка впізнала сусіда, котрого щойно відтягли констеблі в цивільному.

Водій повільно повертає, покидає вулицю Де Ля Ґошетьєр, виїжджає на вулицю Санґіне, звідки офіцери закінчують виганяти протестувальників або ж гуртом накидаються на бідака, який намагається руками захистити голову від бунчуків.

Нарешті лімузин прискорюється, викермовує на бульвар Сен-Лоран, піднімається схилом, уповільнюється, поки без перешкод проїжджає через кордони, виставлені силами правопорядку, продовжує рух, добирається до Рогу Мертвих, і цього разу вже видихає Джошуа, звернувши погляд на одну з перехожих, яка в задумі стоїть на перехресті:

— Симона.

Метр Ґарбер простежує за його поглядом, хоче привітати дівчину й запросити її приєднатися до них, та вона раптом звертає ліворуч на вулицю Сен-Жак і розчиняється у натовпі клерків, які поспішають до Палацу правосуддя, наче жуки-гнойовики на свіжий кізяк.

«Паккард» перетинає вулицю Нотр-Дам, далі — Сен-Поль, занадто захаращену, щоб він міг туди звернути, повертає на невеличку вуличку Комміссьоннер, і саме в цей момент обидві пасажирки разом скрикують від захоплення: великий пароплав наче спить, прив’язаний до пристані «Кінґ Едвард», сон його трохи порушує крига, що похитується позаду на хвилях.

Авто, занурене в запахи зерна, м’яса, мокрої шерсті, кізяків, рухається вздовж ряду фабрик — «Мершант Овінґ», «Стар & Сан Юніформс»; біржових маклерів — «Вот & Скотт»; складів борошна й зернових — «Е.В. Карон»; продуктів, що швидко псуються, — «Бонсекур», «Лялонд Деророше», «Кляйн», «Донагʼю», «І. МакКреді & Сан», «Фішер Бразерз»; усі вони — дистрибутори фруктів та овочів, — підбирається аж до площі Жак-Картьє, де довкола десятка візків копошаться продавці рідкісних у цю пору року свіжозібраної зелені, птиці та спецій, а ще мандрівні торговці м’ясом і кілька кушнірів.

Та найбільше пасажири дивуються котам, їх різноманітності, справжнім оцелотам, тигрової масті та схожим на пантер, що вештаються поміж возами, лякаючи коней, ховаються у підвали через залишені відкритими вентиляційні отвори, як дехто каже, щоб вони мали змогу туди прослизнути.

Насправді вони — просто приголомшливі створіння, деякі коти вдвічі більші за своїх братів з району Сен-Луї. За два стрибки від кораблів вони неквапно й упевнено рухаються бруківкою, з високо піднятими головами на міцних шиях, покриті густим хутром у пилюці й кіптяві, від чого воно видається флісовим чи плюшевим, що поглинає більше світла, ніж відбиває, на відміну від їхніх очей, напрочуд жовтих і розважливих, звернених Бог знає куди, але сповнених властивої монархам байдужості.

І ось один кіт раптом зупиняється, вигинає спину, аж торкається писком землі, задні лапи напружені, наче ресори, враження доповнюється хвостом, який ганяє повітря, нервово, ідеально одноманітно, і — жух! — легко й жваво стрибає і зникає під поставленим косо стільцем. Гарчання, писк задушеного щура, і життя триває далі, хоча б для декого.

Лімузин притишує хід, зупиняється, але не рипить гальмами. Водій відпускає кермо, відчиняє дверцята з боку дам, допомагає їм вибратися з «Паккарда» під враженими поглядами фермерів, які стоять поруч, поки чоловіки виходять з іншого боку й огинають автомобіль.

Джошуа дякує водієві майже військовим жестом, адвокат тисне йому руку й непомітно дає купюру, перш ніж водій повертається за кермо. Шепоче йому кілька слів й приєднується до тріо, яке чекає на нього, тоді як біло-зелений автомобіль віддаляється на схід, обережно минає ринок «Бонсекур», звертає ліворуч і зникає на вулиці Віктор.

Групу веде Майкл, добре знайомий з районом, робить невеликий гак поміж возами, обходить генделик «У Тео», потрапляє на Сен-Поль, проминає інші склади, інші фаб­рики, інші запахи, як отой занадто специфічний, що висотується з фабрики лікарських трав перших націй «Bless Medical Native Herbs Company», звертає ліворуч на Сен-Венсен, проходить повз велику пральню, турецькі французькі лазні, де вештається кілька моряків та погано виголених чоловіків, а далі, після ряду магазинів і ресторану «У Лео», вони входять у будівлю дещо зловісного вигляду, в якій розташувався готель «Рішельйо» і де знайшов прихисток офіс коронера.

Піднявшись на потрібний поверх, вони минають зграю поліцейських, які презирливо дивляться на них, і зупиняються біля протилежної стіни. Джошуа починає задкувати з наміром відвести вбік адвоката, щоб обговорити делікатне питання, але тут «питання» саме виникає біля сходів, в елеґантному плащі з хутряною підкладкою, і знімає шарф.

Його, наче магнітом, тягне до неї, він підходить, намагаючись, щоб крок був легким. Але йому видається, що він глядач вистави, яка розігрується за прозорим екраном: чи тиснути руку? Зробити їй комплімент? Так, вирішує він, покладаючись на власну хоробрість, — так заполонили його душу її чесноти. Йому здається, що її такі ніжні, як сатин, щічки порожевіли, хоча, може, то завдяки березню чи гречним підлітковим надіям, які запалюють її уяву.

Зі свого боку, вона тільки посміхається, і лише поява адвоката дозволяє Джошуа позбутися дивного заціпеніння, яке заважає думати.

Ґарбер підводить їх до Йотти й матінки Коперман, представляє їх на їдиш, згадує про затриманих товаришів, а коли Джошуа знову отримує контроль над ланцюжком, що поєднує мозок із язиком, то шепоче адвокатові на вухо:

— Треба поговорити про Симону.

Майкл Ґарбер хоче пустити йому шпильку у відповідь, та палаючий погляд Ґершмана його заінтригував, і він відводить його аж до великої кімнати, де от-от мають початися слухання.

А за кілька хвилин Джошуа знову виникає перед тією, яка, попри всі його зусилля, бентежить його. Його серце стискається від страху, що він її розчарує, що всі оті гарні закличні промови, які вона слухала, теж містять якусь частку брехні, таємниць і боягузтва. Вона підозрює, що він від неї щось приховує, бо аргументи, які він використовує, дуже слабкі, щоб її переконати.

Тож, незважаючи на поради адвоката, він розповідає їй про дивну зустріч з патроном «Діана Дресс». Говорить про труднощі, що чекають на неї та її родину, сімʼю Ґолда й працівників «Діана Дресс», коли вона стане перед коронером, щоб повторити те, що, зрештою, всі знають: невинний був свідомо застрелений, а наявність уніформи у винного забезпечує йому безкарність.

Та він не знає, що поки вона слухає його схожі на пророцтво слова, то згадує іншу історію, яку розказували про вбивство іншого іммігранта, скоєне на Великдень минулого року на вулиці Гарбур, у такого собі Спальського, за два будинки від квартири Олді Ґоден, такої самої обробниці, як і вона; згадує ще й фонтан слів: випивка, партія в покер, яка погано закінчується, лайка незрозумілою мовою, яку ясно чули сусіди. Завсідник, котрий випустив чотири кулі у спину вантажника Ендрю Павлавсу, був детективом антидиверсійної бригади Джоном Бойчумом.

— І через кілька місяців він і надалі працює в органах охорони правопорядку, — додала Олді, пришиваючи бретельку до сукні.

Джошуа кладе руку на плече дівчини, намагається усміхнутись, бліда потуга вибачення. Симона глибоко вдихає, наче цей приплив повітря може висловити глуху злість, що здавила їй шлунок.

Та вона приймає рішення, крутить головою й морщить свого гарного носика.

Він би так і розцілував її, перш ніж забрати подалі від цього місця, де так часто сходяться разом ненависть і смерть. Замість цього його долоня ковзає по її руці, він легеньким потиском біля ліктя запрошує слідувати за ним.

Велика кімната без жодних прикрас, з двома пюпітрами, довгим столом, підвищення з шістьма кріслами, кафедрою і десятьма рядами стільців, розділених посередині мармуровою смугою проходу. Неширокий пояс із берези оперізує залу, з’єднує її з одвірками й вікнами, що виходять на вулицю Сен-Венсен.

Це місце нагадує їй швейні зали «Діана Дресс», і пізніше вона дізнається, що тут іще не так давно крутилися машини Народної друкарні.

Стіни прикрашено лише портретом Ґеорґа VI й золотим розп’яттям ручної роботи, але вони такі посередні, у суверена настільки знуджений вигляд, а хрест настільки тьмяний, що вони не спроможні щось прикрасити.

Симона обводить поглядом залу, тоді як Джошуа залишає її, щоб перекинутися парою слів з довготелесим хлопцем, дуже світлим блондином у зім’ятих штанях і заношеній сорочці, який нервово крутить кашкета. Вона також помічає жінку років тридцяти в елеґантному вбранні, яка сидить за пюпітром перед стенотипом, і відразу впізнає її: Беатрис Кампанья, яка вела клас в інституті Перро.

Слухання скоро почнуться.

* * *

Видається, що аудиторія поділилася на три групи: правничий персонал, який займає всю задню частину зали, з одного боку від них — свідки з боку померлого, як їх називають, а з іншого — поліцейські сили, констеблі, присутні на місці під час бунту, включно з судовими виконавцями та водіями вантажівки. Серед них, явно знервований, і Вілброд Рондо, який увесь час погладжує голову, не в змозі зупинитися, та ще й пританцьовує.

Стенограф підводиться в момент, коли відчиняються двері за спиною Симони. Зала більш-менш швидко наслідує її приклад. Шість чоловіків у поганих, вицвілих кос­тюмах прямують до стільців. Симона здогадується, що то члени журі. Один із них, дуже худий, сідає, Беатріс на нього насварилася, цокнувши язиком, і він миттю підскакує на ноги, розгублений.

Нарешті власною персоною входить коронер Робітай, не удостоївши присутніх навіть побіжним поглядом. Кладе кілька аркушів на стіл, всідається в крісло, за ним сідають усі інші, і без додаткових формальностей пускається в довгі просторікування, перераховуючи адміністративні деталі: дата, ім’я жертви, імена членів журі, — й закінчує тоном, яким виносяться вироки:

— Інформація, яку я отримав від поліції, свідчить про те, що Микита Зінчук, 37 років, вулиця Сен-Домінік, 4370-б, помер у госпіталі Сен-Люк 6 березня 1933 року, в Монреалі, внаслідок пострілу. Отже, у мене є всі підстави вважати, що Микита Зінчук помер не з природних причин...

Чути кілька смішків, і чоловік, що сидить поряд з мет­ром Ґарбером, кидає занадто голосно:

— В наші дні, для нас, така смерть уже природна!

Коронер пропікає його поглядом, погрожує, що негайно вижене, якщо той скаже ще хоч слово. Робить ковток води, кілька разів скупо проводить своїм товстим язиком по губах, махає руками, наче збирається злетіти чи вигнати з рукавів недоречних там метеликів.

Викликає першого свідка, який підходить до кафедри у супроводі перекладача, Александера МакКея, і приводить його до присяги.

Адольф Сосновскі — лисий товстун з кошлатою бородою, який безперервно потирає руки, а в глибині залу чути, як хрускотять суглоби його пальців з чорними нігтями. А ще не найкращий ефект справляє те, що він весь час дивиться собі під ноги, поки дає свідчення польською мовою:

— Я не маю ніяких родинних зв’язків із жертвою Зінчуком, який мав українське походження й жив у Канаді з 1928 року. Померлий був одинаком і робітником за фахом. Йому було тридцять сім років. Я ходив у госпіталь Сен-Люк, і сиділка мені сказала, що Зінчук помер. Він жив у мене за адресою вулиця Сен-Домінік, 4370.

Щойно коронер відпускає його, Сосновскі поспішає до виходу, поплескуючи по кишенях куртки й висолопивши язика: зразу ясно, що чолов’яга зазирає у пляшку.

Джентльмен, який зараз прямує до трибуни, — повна протилежність попередникові: це судмедексперт Розаріо Фонтен, який з притаманною йому привітністю звертається до присутніх.

— Я разом з доктором Расселом робив розтин трупа Зінчука 7 березня, вчора, — свідчить він глибоким поставленим голосом. — Між іншим, одинадцятий хребець міститься вище пояса.

Він читає рапорт і кидає час від часу гострий погляд на свого начальника, який робить вигляд, що тільки тепер знайомиться з подробицями: коронер ворушить язиком, але цього разу вже за правою щокою. Він киває головою, розгладжує вуса, можливо, щоб приховати невдоволення, від якого йому аж щелепи зводить, коли Фонтен повторює результати аналізів: жодного сліду алкоголю, прекрасна печінка.

Фонтен закриває тоненький документ, вітає президента, журі присяжних, публіку і йде, усміхаючись.

Після нього одне одного змінюють судовий виконавець Муссетт з аколитами, які майже слово в слово повторюють одне й те саме, переказують події, починаючи з 22 лютого, коли було винесено судове рішення проти Вадартріків, розповідають про перші відвідини квартири на вулиці Сен-Домінік у п’ятницю, аж до повстання в понеділок, про дикість повстанців — «усі вони чужинці», про розбитий об спину достойного представника охорони порядку стілець, про того ж Зінчука, який витягнув залізного прута й готувався вдарити водія, про постріл.

Майкл Ґарбер відмовляється від перехресного допиту, він не помітив жодної суперечності, а виказувати своє здивування такій одностайності не мало сенсу, це викликало б лише несхвальну реакцію присяжних, не кажучи вже про коронера.

Настає пора свідчити поліцейським. Вони виступають одне за одним і підтверджують версію, додаючи тут і там якісь дрібні деталі. Симона вухам своїм не вірить, вона ж бачила все, що відбувалося: стілець, насильство, залізний прут. Невже? Їй видається очевидним, що всі ці чоловіки змовилися, щоб вибудувати правдоподібну історію.

Вони доповнюють цю історію, прикрашають її свідченнями, які нікого не залишають байдужим, говорять про хвилювання, стурбованість, паніку, які їх охопили, тоді як дівчина знову добре бачить офіцерів, котрі раптово дістають револьвери, й натовп, який вражено зупиняється, а тоді відступає, як і Микита З., котрий намагається відійти якнайдалі від людського виру зі своїм бідняцьким скарбом: кілька зношених сорочок, троє кальсонів і літні полотняні штани.

На зміну поліцейським на маленьке підвищення виходить Вілброд Рондо, котрого аж переповнює відчуття власної значущості, якої він ніколи досі не відчував, бо зазвичай народ, коли зустрічає представника тієї компанії, на яку він працює, підводить очі до небес, а тепер він має нагоду похизуватися перед уважними слухачами. Він — той, у якого дядько кюре, він приносить присягу, одна рука на серці, друга на Біблії, — і бреше, навіть не стерши посмішки, від якої на його щоках гурмана проступають ямочки. Тож він підтверджує вигадки, озвучені до цього, уникаючи погляду Симони, яка запитує себе, чи може цей чоловік відчувати хоч якийсь сором.

Він тримається за кафедру, йому дуже хочеться додати якихось подробиць, щоб іще хоч би кілька додаткових секунд насолоджуватися ілюзією, що він комусь цікавий, — і перетинає залу з похиленою головою й носом, похнюпленим до мармурової підлоги, під оплески доброї чверті слухачів, тобто правоохоронців.

Так і далі тривають слухання, які засвідчують підтримку поліцейським властям. Аж до виступу чоловіка, якому вони заважають уже днів зо три.

Аґент Зутто, з прямою спиною, наче кілок проковтнув, намащеними вусами, блискучими очима під густими бровами, з витягнутим, як у його ідола зі Старого Континенту, підборіддям, холоднокровно зустрів підбадьорювання й знаки підтримки своїх товаришів, поки йшов, щоб стати під розп’яттям. Він повільно повертає до опонентів своє гарне обличчя, наче застигле від презирства або й ненависті, ковзає поглядом по адвокатові сім’ї Зінчука та майбутніх свідках.

«Брудні покидьки», — читається у погляді сина іммігранта, а думка про те, що він боягузливо вбив собі подібного, щоб доєднатися до клубу власників і законників не завдяки своєму хрещенню, а внаслідок своїх дій, зовсім не виникає у його голові.

Тепер він уважно дивиться на Симону порожніми очима, в яких блищить лише пожадливість, незважаючи на почуття до Аврори, дружини відданої й люблячої, яка безсумнівно могла б докоряти йому за це відхилення, у якому він зізнається преподобному Манфріані, котрого нещодавно сам Дуче особисто підніс у ранг лицаря, коли наступного разу відвідає церкву Мадонна делла Дефеса, — зізнається у тому факті, що, коли потрапляєш у саме серце розлюченої вовчої зграї, то це спонукає до проявів найгірших інстинктів, закладених у нас природою.

Опитаний коронером, він повторює ту ж пісню, але плутається в деяких деталях, сам собі суперечить («він би вдарив залізним прутом» — і менш як за хвилину: «не можу стверджувати, чи було щось у нього в руках»), запевняє, що цілився у стегно, що не стріляв з наміром убити особу, про яку йдеться.

— Я в поліції вже чотири роки й дев’ять місяців. До сьогодні — жодної догани. Зате дещо свідчить на мою користь. Мене відзначили, і я отримав сто доларів нагороди.

Цього разу адвокат сім’ї загиблого робить вибір на користь перехресного допиту.

— Аґенте Зутто, — починає він, максимально італізуючи прізвище, — а чи не відчували ви до Микити Зінчука невиправданої ворожості, яка і змусила вас натиснути на гашетку?

Почулося кілька смішків з обох боків зали, та Зутто залишається холодним, як камінь. Він усе заперечує, знов описує себе, як, ні багато ні мало, гідного представника правоохоронного органу, слугу всіх і кожного, коротше, слугу Держави, який захищає свого ближнього, незалежно від того, ким він є.

Тоді адвокат повертається до свого столу, виловлює там примірник Montreal Herald, робить вигляд, що шукає статтю, з якої відразу зачитує два уривки:

— I was mad!.. He was a damn communist^[65]! Ось що ви заявили журналістові, чи не так?

Цього разу ніхто не веселиться і всі погляди звернуті на того, хто смикає за кінчик своїх шикарних вусів. Через довгі три секунди він розводить руками, як робить його батько, коли лагідна Маріанджела докоряє йому за недоречно випущені за столом гази, дає спокій пучку волосся і знизує плечима. Може, це нещодавно здобута ним упевненість у тому, що він має право робити й брехати, як йому заманеться, і відчуття повної безкарності, яку йому гарантує його ж відповідь?

— Ну, в цього пана занадто багата уява. Або проблеми зі слухом.

Майкл Ґарбер дозволяє собі розчаровано зітхнути, свідомий того, що викликати для свідчень журналіста даремно.

— Бачу, у нас немає іншого вибору, крім як вірити вам на слово.

На цьому коронер тепло дякує поліцейському і запрошує того приєднатися до колег, що той і робить, твердим кроком і з піднятим підборіддям.

Після цього Пʼєр Робітай безбарвним голосом запрошує «сімʼю» представити своїх свідків. Наперед відразу виходить високий блондин у зношеній сорочці, який промовляє присягу, як й інші до нього, і представляється французькою мовою, чим дивує багатьох.

Він називає себе: Роберт Даверов. Йому двадцять один рік, він знімає кімнату на заході міста на вулиці Сент-Кат­рін, у матінки Беатті, яку часто називає на ім’я — Еллен, що слугує джерелом масних пліток, як у залі, так і за місцем проживання.

Британський підданий, він служить у вугляра у Вердані, куди приходить з настанням ночі, щоб уникнути токсичних випарів, а найперше — оглушливого гуркоту дробарок. Він повертався з відвідин свого друга, кухаря Вільяма Пікара, вулиця Дроле, 4237, у якого неправильно сформовано піднебіння, що заважає йому правильно вимовляти власне прізвище, тому сусіди знають його за прізвиськом Містер Піґґотт.

Його свідчення коротке, але чітке. Він описує жертву («одяг як у робітника, темно-зелена шапка, темне пальто»), зазначає, що ніколи не бачив цієї людини раніше, уточнює, що не назвав свого імені на місці зі страху помсти, але сам за власним бажанням звернувся до адвоката сім’ї померлого. І закінчує так:

«Я не бачив ніякого залізного прута в руках жертви ні до того, як у нього вистрелили, ні опісля, на землі біля нього. Я не бачив, щоб хтось розбив вантажівку».

Він вітає коронера й безстороннє журі присяжних, вибирає стілець у кінці зали, сідає на нього, злегка схрестивши ноги.

Гаррі Шафер, перекладач, приносить присягу, залишається стояти біля кафедри і галантно простягає руку Йотті Ріттер, яка приєднується до нього, кладучи руку на груди, і починає давати свідчення на їдиш. Шестеро чоловіків, що сидять ліворуч від головуючого, міряють її поглядами і роблять вигляд, що щось записують, навіть коли їх не змушують це робити.

Вона візуально знає Микиту Зінчука, бо він жив за кілька дверей від неї. Вона згадує пообідній час того фатального дня і додає, показуючи пальцем на судового виконавця Бертрана:

— А тоді цей чоловік сказав тому, котрий стріляв: «Shoot him! Shoot him!» Поліція наказала відступити. Жертва повернулася, щоб іти. Один сказав: «Shoot! Shoot!», а інший вистрілив. Чоловік, що впав, не мав нічого в руках. Він не намагався нікого вдарити залізним прутом.

Її змінює Іда Коперман, також на їдиш, чим явно незадоволені журі й коронер. Вона підкріплює твердження сусідки, дивлячись на поліцейських з підозрілим виразом, а метр Ґарбер, намагаючись дати їй знак, щоб вона той вираз змінила, дивиться на неї й закочує широко розплющені очі.

Вона відчуває себе старою, Іда, вдова Саббат, і як тільки закінчує давати свідчення, то знову відчуває себе самотньою, бо з нею сюди не прийшов її невдячний син, не кажучи вже про невістку, ірландку, яка працює в готелі «Мон-Руаяль» і гуляє з хрестом на шиї, який звисає бозна-куди.

Вона знаходить Симону, яка сидить у другому ряду, йде до вільного стільця поряд з дівчиною і кладе свою холодну долоню на крижані пальці обробниці, якими та починає легенько барабанити. Вона, безсумнівно, помітила вираз огиди, що спотворює гарні риси Симони, в якій усе бунтує від цього цирку, переодягненого у слідство. Іда шепоче їй поганою англійською слова підтримки, посилаючись на вищу справедливість, яка сьогодні править долями людей.

— Історія все розставить по місцях, — додає вона.

Джошуа повертається до неї, підморгує, намагається вдихнути в неї трохи хоробрості, на якусь мить крізь його риси проступає хлопчисько зі штетла.

Журі присяжних виходить для обговорення, але повертається ледве чи не за хвилину. На кафедру виходить той, кого вони обрали своїм речником, і зачитує вердикт.

* * *

Наступного дня після прибуття Валентину, жінку міцну і сумну, ставлять роздавати харч іншим в’язням, тим, кого головна фельдшерка відмовляється називати пацієнтами.

Врешті вона має визнати, що раціон, куди додано м’яса й овочів, поліпшує суп із капусти й відварену картоплю. Більше того, вона може покращити долю свого старого Йосипа і дати йому трохи більше яловичини, а особливо свинини, бо деякі євреї, але далеко не всі, відмовляються її їсти, навіть якщо страждають від голоду.

І припасає деякі обʼїдки для кота Таббі, грізного мисливця на шкідників, на яких не звертають уваги охоронці, але йому важко впоратися зі своїм завданням, так багато повсюди тих щурів.

З настанням ночі починається неспинне цокотання їхніх кігтів по штучному мармуру, супроводжуване пищанням та криками людей, коли одна з тих тварюк залазить під ковдру. Шипіння Таббі, яким би страшним воно не було, все ж забезпечує певний спокій у темні години доби.

Ґерда, литовка, яка стверджує, що чула Діву Марію, нашіптує їй свої таємниці; їй подобається наспівувати жахливою французькою щоразу, коли чути, як клацає пастка:

І знову співає, вже набагато швидше. А тоді заходиться сміхом, потім плаче, далі стогне й замовкає до наступної кризи, а більшість в’язнів переконані, що тутешня хазяйка розважається, відтерміновуючи свою депортацію з єдиною метою — якнайдовше їх мучити.

Численні випадки укусів і подряпин гризунів призводили до лихоманки, блювання, артритів, їх вдавалося лікувати лише завдяки масовому використанню пеніциліну.

— Здається, що влітку тут гірше, — довірливо каже угорка Маґда. — З’являються комарі, просто хмарами рояться, бо довкола багато боліт, а ще ґедзі, які летять з боєнь і поїздів, ті так прямо шматочки шкіри виривають. Ну, й блощиці, але то цілий рік, правда ж? — завершує вона, чухаючи живіт.

Що б там не було, а Валентина лягає опівночі, спить як поліно, а підводиться зі сходом сонця. Вона готується до першої роздачі їжі жінкам, десяток яких потім піде мити посуд — виснажлива робота в задушливому повітрі, сповненому пари. Дехто повертається в кімнати з перев’язаними руками й долонями в пухирях.

Того дня, щойно минув обід, а каструлі й посуд відправились у підвал, Ліззі, одна з шотландок — саме так тут і називають охоронниць: шотландки, — легенько тицяє її під ребра кийком:

— Тебе кличуть у кабінет лікаря. У тебе п’ятнадцять хвилин, щоб помитися, свинюко. Й привести в порядок волосся, щоб не викликати відразу в чоловіків.

І штовхає її в напрямку кімнати для миття.

Валентина дотепер навіть не знала про її існування: на тижні вода гарячіша, ніж у неділю, день миття для всіх вʼязнів. Останні купання в лазнях матрони віддають туркеням, щоб розважитися, дивлячись, як ті змагаються з холодною водою, як у них зуб на зуб не потрапляє, на їхні зменшені й посинілі під дією холоду ареоли у великих білих ваннах в обрамленні стьожок бруду.

Валентина Вадартрік поспішає, добре намилюється жовтим милом, пірнає з головою, випускає воду з ванни і гола, під сповненим зневаги поглядом шотландки нагинається й починає мити порцеляну, бо наступними будуть митися фаворитки охоронниць.

Три щітки стерилізувалися парою двічі на день, вона може розчісувати волосся, не боячись, що на них залишилися воші; під прокляття Ліззі вона вдягає ту саму сукню, що стала мʼякшою після того, як пʼятнадцять хвилин тому побувала під парою.

Вони обережно спускаються на перший поверх, зустрічають чоловіків, які щільними рядами йдуть назустріч, до їдальні. Валентина відчайдушно шукає поглядом Йосипа, та охоронниця штовхає її кінцем кийка з такою силою, що бідна жінка не потрапляє на останню сходинку й падає на коліна внизу, змушена слухати лайку й погрози англійською, перемішаною з шотландською, зовсім не зрозумілою для неї говіркою.

Вона старанно підводиться, повертає собі рівновагу, масує гомілки, йде далі. Коли дійшли на перший поверх, її безпардонно штовхають ліворуч, і на якусь мить їй здається, що її знову викинуть на вулицю. Та перед нею з’являється охоронець в уніформі, зі схрещеними руками, робить знак матроні зникнути, що вона мовчки й робить, і рухом підборіддя вказує ув’язненій на кабінет лікаря-резидента.

Вона стукає у двері. Сильний, глибокий, майже вкрадливий голос, в якому звучить співчуття, відповідає англійською «Так, заходьте». У кабінеті — великий дубовий стіл, за якого, мов потопаючий, чіпляється до смішного маленький чоловічок — лікар Жорж Бошам.

Вона дивиться на нього проти світла: сонце вже почало сідати й склепіння з хмар потужно випромінює світло, розподілене рівномірно, яке хоч і не сліпить, але прекрасно прорізьблює силуети.

Тож Валентині потрібно кілька секунд, щоб роздивитися риси гнома у важких окулярах і ще двох чоловіків у кімнаті: гіганта у вбранні робітника й чотириногого зі зсутуленими плечима — її Йосипа з розпарованими милицями.

Вона коротко скрикує, кидається до свого чоловіка, який обіймає її за талію, багато разів цілує в щоку, аж поки лікар Бошам не покашлює й не запрошує нарешті сідати.

Лео Робінс спочатку звертається до них російською, яку вони добре розуміють, та господар кабінету наказує у його присутності спілкуватися лише англійською. Тож він починає знову, чітко вимовляючи склади.

Завдяки контактам у Манітобі йому та ще кільком товаришам, включно з відомим адвокатом, вдалося знайти родичів Йосипа у Сойлику.

— Насправді, — каже він, — йдеться про село Шоа Лейк. Кузен Василь готовий прийняти вас на своїй фермі.

Вони обоє збентежено мовчать, не в змозі вимовити слів подяки чи поставити запитання: «А хто такий цей Василь?»

— Вони такі самі ревні католики, як і ви, — уточнює гігант у пенсне, уважно дивлячись на лікаря Бошама, який сидить під розп’яттям і намагається усміхатись.

— А це значить, — додає лікар глибоким голосом, який свідчить про те, що він колись учився на священника, — ви не належите до тих комуністичних покидьків, які намагаються заразити душі як безробітних, так і молоді.

Лео Робінс вирішує зберігати спокій, крім того, це не перша образа, яку він терпить, і не найгірша.

Бошам виходить з-за столу, тримається він рівно, наче маленька літера і, як справжній полковник Канадського експедиційного корпусу, ветеран Великої війни, лицар Леґіону честі й усяке таке. Він дістає вересову люльку фірми «Dunhill», зроблену в Канаді, набиває її, запалює рукою умільця, продовжуючи свій виступ:

— Бо більшовизм — то вірус. Ні! Бацила, яка загрожує поширенням лепри, гіршої за чорну смерть. Соціальна справедливість, як вони кажуть, ті паразити, ці зрадники, яких наш прем’єр міністр Беннетт зобов’язався викорінити за допомогою зброї, примусової праці чи кораблів!

Очевидно, що лікар Бошам розважається за рахунок Лео, який совається на стільці. Валентина схрещує руки на своїх великих пласких грудях, але не знає напевно, яке почуття в ній живе: надія чи стурбованість? Бо вона досить приблизно собі уявляє, де та Манітоба, а той Шоа Лейк міг би бути й на іншій планеті, і вона навіть не надто й здивувалась би.

Йосип же постукує милицями, як він це робить звідтоді, як сам увійшов до числа покалічених працівників, і його лякає думка: він же зовсім не розуміється на збиранні врожаю і ще менше на худобі. Однак інший вихід іще гірший.

— Окрім того, — продовжує лікар, вказуючи на Йосипа кінцем люльки, з якого йде дим, — повернімося до милиць: ви тягар для домініону. Канада нічого не отримає від таких чужинців, як ви. Підприємство, яке вас найняло, відшкодує нам вартість вашої відправки на батьківщину. Що ж до мадам, яка вас супроводжуватиме, то вона після свого приїзду до нас стане тягарем для канадського народу.

Бідний чоловік хотів би знайти в собі сили й відповісти, що він здав саме за роки, протягом яких забезпечував собі та своїй ніжній дружині більш ніж достойне існування; що віддав цій країні найкращі роки свого життя; що був увесь цей час бездоганнимгромадянином, окрім кількох непростимих випадків ставлення до своєї дорогої половини, коли поводив себе погано після пиятик; що планує стати до праці, як тільки загоїться нога після нещасного випадку на роботі; що вірить у Бога; що не розуміється на тій клятій політиці, яка збурює душі; і, що важливо, він не найвірніший товариш комуністам, які, однак, допомагають йому.

— З іншого боку, — каже Лео, чим провокує гримасу невдоволення у лікаря, — нам вдалося зібрати достатньо пожертв, щоб забезпечити переїзд до Вінніпеґа, і...

— О! Форт Ґеррі Горс, елітний підрозділ! — кидає Бошам, водночас випускаючи нудотний дим.

— Сусіди зібрали ваші речі, які ще залишилися, — додає Робінс. — А далі...

— Далі? Попутного вітру! — гарикає Бошам, стукаючись товстим стегном об стіл. — І чим раніше, тим краще: звідси ви вирушите прямо на вокзал, щоб випадково не зорганізували ще один бунт. Повірте, вам пощастило: у вас є вибір, на відміну від ваших земляків там, нагорі. То як?

Валентина важко стенає плечами й уважно дивиться на чоловіка. Йосип обмежується тим, що повторює її рух, постукуючи милицею. Лео кладе долоню йому на руку, тоді як лікар впирається руками у свої великі стегна.

— Гаразд, — каже він, дивлячись на своє крісло. — Схоже на те, що ви, наші шановні мешканці, дихатимете гарним повітрям Прерій.

Він береться за перо й різким рухом ставить підписи в кінці двох документів.

* * *

Зала був переповнена. Нечисленні вільні місця відразу захоплювали в міру того, як свідки покидали кафедру й залишалися, щоб послухати висновки розслідування. А ще з десяток розпорошених по кімнаті журналістів із шапками на колінах і сигаретами за вухом робили якісь нотатки у блокнотах.

Атмосфера, сповнена вологості й запахів тіл, діє як покривало й важко давить на залу, посилюючи напругу між опонентами, як полюси магніту: з одного боку — сили правопорядку, а з іншого ті, кого звуть чужинцями — безробітні й жінки з темними колами під очима, що пітніють у своїх важких пальтах, яких не наважуються зняти зі страху виставити на загал своє ганчір’я, зіваки, прибічники комуністів, — і всі вони разом створюють безперервне гудіння, складене з шепоту й приглушених вигуків, до яких додається бурчання у голодних животах, сопіння, кашель, скрипіння стільців...

Але очікування було коротким: і ось члени журі присяжних повертаються з виглядом незмінної гідності, наче місія чинити правосуддя їм належить від природи і вони цілком підготовані до того, щоб розпочати нову кар’єру правників. Вони всі сідають, окрім лисого, Дьюея Пакетта, який робить крок уперед і після кивка коронера прочищає горло й поставленим чистим глибоким голосом повільно зачитує вердикт:

— Ми, члени журі присяжних, що підписалися нижче, після того, як заслухали докази щодо обставин смерті Микити Зінчука, тридцяти семи років, проживав за адресою вулиця Сен-Домінік, 4370, Монреаль, яка мала місце шостого дня місяця березня тисяча дев’ятсот тридцять третього року в госпіталі Сен-Люк у Монреалі внаслідок проникних ушкоджень хребта й крововиливу в черевну порожнину, спричинених пострілом констебля, ЗАЯВЛЯЄ, що ця смерть є повністю випадковою і що в ній ніхто не може бути звинуваченим.

Зала приходить у рух. Праворуч чути смішки й посвис­ти, а поліцейські аплодують, деякі навіть тарабанять по спинках стільців кийками, яких вони ніколи не полишають. Але звучать і кілька протестних криків, поки Джіанні Зутто кидається в обійми колег, обіцяючи всім блуд по-італійськи.

Так, він гордий, цей Джіанні, бо вбив невинного пострілом у спину, ніби собаку, яким той і був, думає він, ба, більше того, він отримує підтримку коронера, який усміхається, порожевілий, і шістьох членів журі присяжних, ревних католиків.

Знаходить поглядом ту гарненьку дівчину, яка мала свідчити проти нього і явно передумала. Вона братається з євреями й небажаними особами. Він забуває, що і його батьки двадцять років тому могли стати частиною цієї групи небажаних. Він не запитує себе, чому таке визначення щодо іноземців їх уже не стосується, хіба що у рідкісних випадках затримання біля таверн: WOPS — «WithOut Papers» — особи без документів, навіть якщо свої сертифікати вони отримали ще в незапам’ятні часи, з рук монсеньйора Бручесі, який називав себе італійцем за походженням і чий племінник наполягав на тому, що центральну приголосну треба зробити вибуховою: Брукесі. «Сховайте їх», — казав він.

Джіанні кидає на неї останній хтивий погляд, тоді як інші офіцери тягнуть його до виходу, де на них чекає лейтенант Лорен з його револьвером, особистим знаком і кийком. Але він може чути голову засідання, який висловлює свою думку в інтерв’ю журналістові видання La Patrie. Усі зможуть прочитати його репортаж після обіду, надрукований на сторінках щоденної газети:

«Коронер П’єр Робітай заявив, що серед франко-канадців ніколи не було неприємностей такого роду, бо їм притаманна справедливість. Вони занадто поважають Закон. Ми помітили, що такі речі стаються лише з чужинними елементами. У правоохоронців зазвичай виникає багато труднощів із тим, щоб увійти в помешкання до іноземців, які майже завжди чинять спротив. Шкода, що трапився такий прикрий випадок, але констебль мусив стріляти, щоб захистити своє життя й відновити порядок у натовпі кількістю 500 людей, які погрожували йому і двом його колегам. У нього не було наміру вбивати, лише поранити. Сподіваюсь, це стане попередженням чужинцям, які не дотримуватимуться наших законів». Тож він вільний, констебль Зутто, вільний і приймає вітання. Він піде до Аврори, зробить їй іще двох дітей, іще кілька років відвідуватиме «Fascio Italiano Сен-Анрі» на вулиці Сен-Жак, Клуб фашистів на бульварі Сен-Лоран, поблизу вулиці Данте, з одного боку обмежений аптекою і складом дров, а з іншого — вулицею Монкальм, ходив він туди аж до оголошення війни і цього разу ледве уникнув тюремного ув’язнення, яке загрожувало всім прибічникам Дуче. Його переведуть у відділ 29, що в італійському кварталі, подалі від комуністів та гачконосих, як він продовжував їх називати.

І про нього більше ніхто нічого ніколи не чув.

* * *

Падає сніжна крупа.

Крижинки стукають по капотах карет, що стоять перед бюро коронера. Кілька чудових тварин фиркають, раптово здіймаються букети з тонких кристалів, прикрашають простір і відразу вмирають.

Від вулиці Нотр-Дам і площі Жак-Картьє до вух Симони і Джошуа долинали відбиті й спотворені майже столітніми фасадами вулиць Сен-Амабль і Сент-Терез крики протестантів, звуки свистків, завивання сирен і хрип схарапуджених коней та їхніх вершників.

Невеличка банда під проводом високого рудого Роберта Дейвроу пробирається дворами й провулками вглиб району, що тоне в ароматах змеленого зерна, які розносить вітер.

Щодо метра Ґарбера, то він залишився, щоб подбати про формальності, необхідні для видачі тіла сім’ї, тобто кільком нещасним, які ділили з Микитою Зінчуком труднощі. А Белла Ґордон зі своєю групою займеться організацією похорону й самим похованням.

Десятки великих котів просуваються риссю вздовж старих фасадів, пробігають у них під ногами, шиплять і зникають під візками.

Троє жінок і двоє чоловіків підходять до бульвару Сен-Лоран, досі їм не відомого, на якому вишикувалася вервечка пралень.

— Я знав, — кидає радісно Дейвроу, — що, коли вештатися районом, це до чогось таки призведе.

Їдкі запахи бавовни з жавелевою водою витісняють пахощі пшениці і ячменю, тож вони приєднуються до тих, хто живе тут давно й не відчуває запахів у місті.

Під мокрим снігом, який домішався до льодяної крупи, вони дістаються вулиці Креґ і, зморені вітрюганом, вирішують сховатися у маленькій «Венус Світ Студіос», кондитерській, прилавки якої завалені шоколадом і ніжним печивом.

— Ой, — каже Симона, — на Сент-Катрін є більша, з гарною вітриною і славними табуретами, найбільш незручними в місті! Газовані напої там дорогі, але які ж смачні!

— А, так, — додає Дейвроу й чухає голову, — навпроти Сімпсонів! Із картиною з голими дівками.

— Венера та її жриці, — уточнює Симона і навіть не червоніє.

Жінки хихотять, обоє чоловіків покашлюють від не­зручності: за ними уважно спостерігають офіціантки, виструнчившись за довгим прилавком. Однак, і від цього стає ще смішніше, їхнє здивування викликало в усіх однаковий нахил голови вправо і наклало на їхню невеличку групу відбиток чемного солдата, хворого на кривошию. Бо ці демуазелі звикли обслуговувати клієнтуру, що складається з бізнесменів, а ще більше з адвокатів, які прийшли зі своїх офісів з’їсти щось солоденьке, купити трюфелів чи шматочків ганашу своїм дружинам або ж їхнім прихованим конкуренткам.

Джошуа й Симона по-змовницьки переморгуються, й дівчина, осміліла після виснажливого ранку й відчуття того, що врешті-решт ніякої справедливості не існує і лише добрі наміри — як-от ощадливість — дають хоч якесь відчуття впевненості, підходить до вітрини і показує на пакуночок з карамеллю.

Потім спокійно риється у своїй гарненькій сумочці, розпалюючи цим роздратування касирки, яка виглядає зі своєї схованки за заґратованою касою, витягує звідти одну купюру, потім іншу, дає їх схожій на Венеру працівниці й тепло дивиться на неї. Чути, як розривається пакетик й цукерки випадають на вдягнуту в рукавичку долоню клієнтки, зібганий папір хрускотить, поки члени цього недоречного племені накидаються на солодощі.

Смоктальні звуки супроводжуються зітханнями офіціанток, що стоять за прилавком зі сплетеними за спиною руками, у віночках з білих квітів, які слугують заколками, й довгих легких світло-рожевих туніках, підтримуваних золотистими поясками, ну просто команда балерин минулих часів.

У цукерках вміло змішується солодке й солоне, вони досить мʼякі, щоб можна було загнати в них зуби, лише старій Іді важко їх гризти, бо в неї протез.

— Я їла й кращі ласощі на Сімхат Тора, — каже вона голосно поганою англійською, та зрозуміти можна, і вуха в неї червоніють. — Та ще й кошерні...

— Так, дорога, — додає пихато Йотта Ріттер, яка вирішила вставити і свої п’ять копійок. — Цьому баттерскотчу не зрівнятися з драже з магазину Берґерів, що на вулиці Сен-Віатор.

Увесь цей люд схиляється над вітриною, навіть залишилося кілька масних відбитків.

Лунає сміх, поки група неспішно виходить під несхвальними поглядами персоналу. Що їх найбільше налякало, цих юних леді, — начальник дає роботу молодим англійкам або ж гречанкам, як він сам: раптове нашестя волоцюг під дверима, які вигукують реваншистські лозунги, дехто повертається до них з лихим виразом обличчя, кулаки міцно стиснуті, аж почервонілі, наче величезні перемерзлі суниці.

Холодний вітер вривається досередини, змушує тремтіти гіпюр на зачісках, серветки з тонкої тканини, легенькі хмаринки з нугою, неспокійних метеликів із запашними очицями, величезними повіками, що дратують шершнів.

Крупа перестала падати, й важкі сірі хмари, які підганяє вітер, натикаються одна на одну і тягнуться на схід, білі, біло-лілові, то там, то сям закривають синяву, приглушену сонцем, що сідає, майже блакить.

Трохи далі срібний промінь пронизує горизонт і раптом зависає над Шам-де-Мар, у двох кроках від моргу, де лежить тіло, якщо вірити вердиктові, жертви нещасного випадку. Здається, навіть скелети дерев от-от обзаведуться ніжно-зеленими коронами бруньок, настільки проміння довкола чисте, варте найкращої весни. Протягом кількох секунд відлига святкує перемогу. Смужка світла ковзає до ріки, і баня ринку «Бонсекур» сяє, розливаючи над будівлею платинову ауру, блимає, гасне, знову стає сірою.

Та п’ятеро товаришів уже не звертають на все це жодної уваги, перезбуджені власними безневинними пустощами. Вони вже не в змозі зупинитись, наче звільнилися від людського горя, яке тиснуло на них роками, щоки вимазані паленим цукром, який вони запекло смокчуть, хапаючись за боки.

Довготелесий Дейвроу, стара Іда, Ріттерова, яка раптово кидається до трамваю, що довезе її до місіс Беатті й дасть змогу двом іншим її супутникам дістатися їхньої старої квартири.

Що ж до Симони, то вона чекає на транспорт, який доставить її на Ошлаґу, де на неї чекає незадоволений батько, котрий дізнався, що його донька схиляється на бік нечестивців.

Джошуа вирішує залишитися з нею, поки не прийде вагон, і дівчина бере його під руку, бо вважає це жестом цілком природним.

Він обертається до неї, дивиться їй в очі, такі чорні, такі глибокі, і вона легенько притягує його до себе, трохи розтуливши губи.

Цілує його.

Книга четверта

Джошуа Ґершман загартований класовою боротьбою, його затримували й знущалися з нього у Вінніпеґу, в Торонто, у Філадельфії і в Чикаґо; зараз він стоїть розгуб­лений, ба, збентежений перед цією дівчиною, на диво впевненою в собі, як на добру католичку.

Поки піднімаються пішки бульваром Сен-Лоран, він згадує цей перший поцілунок. Платформа на зупинці Креґ; випари перегрітого заліза; долоня Симони без рукавички на його щоці; запах тютюну «Пікобак», дуже характерний, з люльки пасажира, який міряє їх поглядом; чутно, як труться сукні об підкладки пальт; воркування зляканих голубів; дзвінок кондуктора; тупцювання натовпу довкола них; вони завмерли, скуті тим, що дуже нагадує потяг; світло довкола, майже металеве; гудіння контактних мереж під напругою; продавці газет (скоро вже: «Поліцейський не винен!»); брязкання дзвоника перед відправкою; вибухи сміху; бурчання в животі; такі ніжні губи; м’який язик, на диво гарячий; і, звичайно, напружений член у штанях, через віщо він трохи відхилив назад стегна, а Симона наближається й тихенько сміється.

Він галантно допоміг їй піднятись у трамвайний вагон, і вони домовилися зустрітись у пʼятницю перед театром «Прінсесс», де показують останній фільм Глорії Свенсон у парі з кіно нецікавим, хоч екзотичним і розважальним.

Та у два наступні дні після розслідування коронера ситуація загостриться. Примножиться кількість висадки поліцейських десантів в офіси організацій, як комуністичних, так і робітничих, і до громадян, таких, як Белла Ґордон, котру один із правоохоронців назвав брудною єврейкою.

Офіцери не гребуватимуть забирати все, що потраплятиме їм до рук: бандеролі, папір, чорнило, ножиці, звичайно ж, гроші та вміст сейфів.

До того ж, у четвер вранці Франк Бреслоу ввалюється у квартиру на вулиці Сент-Фамій, яку Джошуа ділить іще з двома членами партії, Шарлем Маріоттом та Артуром Дж. Польом, якого всі кличуть Ейджі^[66] і який допомагає йому покращити французьку.

— У тебе великі зрушення за останні кілька днів, — каже він, навіть не сумніваючись у тому, щó ховається за наполегливістю Ґершмана оволодіти мовою Мольєра.

Франк, який ще й досі важко дихає, пояснює, що покинув Робітничий дім^[67] на розі Сен-Домінік і Дорчестер і побіг додому, щоб попередити Джошуа.

— Вони битимуть нас, — нарешті спромігся він сказати між двома вдихами. — І йдеться не про поліцію, не про фашистські ліги й не про студентів Університету Монреаля.

— То про кого ти говориш, заради Бога?

— Про найгірше! Про мафію та власників виробництв. Як таке можливо, вони ж такі самі іммігранти, як і ми? Вони зарядили ґанґстерів з Мейна порихтувати нам фізії — тобі, мені й Лео. Сам патрон Вілла Моріс прийшов у Дім, щоб нас попередити.

— Геррі Дейвіс! — видихає Шарль, забувши витерти тарілку, яку тримає перед собою, наче снаряд.

— Король злодіїв! — вигукує Ейджі. — Ти знаєш цього негідника?

Франк падає на стілець, кидає кашкет на стіл, його змочене потом волосся прилипло до блідого черепа.

— Товариш Макса Шапіро, ще одного ґанґстера, але поляка, як і я. Ми побраталися з ним. Він казав, що Маркс вартий поваги: він не може бути аж таким поганим.

А тоді повертається до Джошуа, щоки палають.

— Він хоче зустрітися з тобою. Зараз.

Чоловіки обмінюються поглядами, трохи стривоженими, але більше веселими. Шарль пропонує свій супровід: він займався боротьбою, у нього руки як у горили, бичача шия й залізні ноги. Та Джошуа вирішує йти сам. У будь-якому разі, якщо наймогутніший ґанґстер задумав зламати йому кістки, то він уже зробив би це.

Він хапає пальто, шапку й біжить униз сходами, не обертаючись.

Готель «Ля Саль» — «With the Typical French Atmos­phere»^[68], як сказано в проспекті, — квартири на п’яти поверхах, до послуг найбагатших людей, монреальців чи гостей міста. Він займає широкий проміжок вулиці Дрюмон, там, де ще не так давно були військовий госпіталь Принца Вельського і стайні компанії Т. Ітона.

На відміну від того, що говорять реклама й поштівки, будівля у стилі Боз-Ар, прикрашена двома прапорами, британським і французьким, відділена від торговельної артерії вулиці Сент-Катрін провулком і магазином піаніно «Вілліс і Ко». З іншого боку готель підпирають турецькі лазні з такою самою назвою. Мешканці верхніх поверхів можуть споглядати єпископську церкву й житлові будинки високого класу, що обрамляють вулицю. З іншого боку їм відкриваються прекрасна панорама Королівської гори^[69], магазин «Оґілвіʼз», а коли настає ніч — неонові вогні навколишніх бутиків.

Там міститься Клуб «Кавальє де Ла Саль»^[70], відкритий для кількох його членів і тих, хто постійно мешкає в готелі, за винятком післяобідньої пори для чаю й танців та вечорів, коли тут вибраним клієнтам пропонують рафіновані наїдки. Срібні столові прибори, скатертини й повне обслуговування за столом, від маслянки й супниці до солонки й посудини для оцту, все прикрашено гербами спостережливого дослідника, підступно вбитого його ж людьми у 1687 році: піщаного кольору щит із позолоченим хортом і золотою восьмикутною зіркою над ним.

Геррі Дейвіс, від народження Хаскель Лазарович, приймає Джошуа, сидячи перед стравою, яка в меню називається баранячим січеником.

Відомий ґанґстер має тендітну статуру й не більше п’ятьох з половиною футів зросту. Він, чесно кажучи, не найкращий із представників свого кола, та завжди вдягається вишукано. Його обличчя суперечить саме собі: тонкі риси, щоки як у маляти, обвислі вуха і скошене підборіддя вказують на природну м’якість, але це враження спростовується холодним безвиразним поглядом. Попри велику кількість лаку, на потилиці видніється прогалина, яка й доповнює портрет жахливо небезпечної дитини.

Цар гри, як дехто його називає, постійно оточений своїми песиголовцями, грубіянами, покликаними захищати його й отримувати борги з астрономічними цифрами. У нього золота каблучка на правій руці, вишукана прикраса, розрахована щонайменше на тонкий палець, достойний піаніста. Сидячи по-сицилійськи, тобто спиною до стіни, він підводиться, щоб привітати порушника спокою, якого йому належить побити. Він вказує Джошуа на стілець й пропонує розділити з ним трапезу:

— Кошерне, якщо такі дрібниці вас цікавлять.

Джошуа міг би відповісти йому, що цього четверга — 11 Адара — починається піст Естер і всім віруючим будь-які бенкети заборонені.

— Я не голодний, дякую. Я дуже зайнятий, ви ж знаєте. Ви ж читаєте газети?

— Читаю? — кидає той, відриваючи шматок м’яса зубами, як у гризуна. — Мені навіть випадає іноді диктувати їм статті.

Увесь стіл заливається сміхом, а зверхник, зберігаючи оманливо привітний вигляд, наказує своїм людям залишити його наодинці з гостем. Четверо горил відразу замовкають і покидають сусідню з ним банкетку, щоб зайняти іншу, ближче до входу.

Серед них і такий собі Файґенбаум, на прізвисько Жирний Чарлі, який набув своїх статків, коли займався контрабандою шовку з Нью-Йорка за допомогою великої монреальської сім’ї незаконних торговців бронфеном, тобто віскі. Його можна легко впізнати: маленький смаглявий товстун з подвійним підборіддям, з бігаючим поглядом, одягнений у щось незрозуміле. А тій кількості гральних автоматів, які належать йому в Лаврентидах, він зобов’язаний іншою своєю кличкою: Король Півночі.

А от що невідомо його патронові — так це те, що два роки тому його взяла на гачок монреальська кінна поліція за торгівлю кокаїном, він став їхнім інформатором і готовий його, Дейвіса, здати.

— Сумно, що так сталося із Зінчуком, — каже Дейвіс, відриваючи тоненьку смужку від шматка м’яса, цього разу орудуючи ножем. — Мої контакти кажуть, що він принагідно працював на нас. І що старався, але йому трохи не вистачало кмітливості. Багато м’язів, на жаль... Боржник із поламаними руками мені нічого не дає, окрім того, що вже завинив.

Джошуа дивується: вбивство поліцейським безробітного важливе для обох, для нього і для господаря бульвару Сен-Лоран, настільки, що вартує його побиття? Дейвіс поволі жує шматок баранини із заплющеними очима: його опущені повіки, обрамлені довгими віями, мають виражати жалобу. Він опускає столові прибори, схрестивши їх на ще повній тарілці. Відкидається у кріслі, майже сумно посміхається, витирає куточки губ серветкою з елеґантною монограмою і відповідає:

— Так і ні. Йдеться про вирішення проблеми й про привід її вирішити. Справа, яка займає газетні шпальти й непокоїть моїх клієнтів, не має нічого спільного з цим шлимазлом, цим бідним лузером без цента в кишені, а стосується радше вашої активності, так би мовити, політичної.

— Страйків?

— Вони не подобаються декому з моїх знайомих, дуже впливових, дуже наближених до небожителів, а ще тих, у кого багато грошей. Тож я стою перед дилемою: поламати вам ребра або ж відмовитися від надходження серйозних коштів. Поставте себе на моє місце.

Звичайно, Джошуа добре зрозумів замовлення, яке отримав ґанґстер, котрий мочить губи в бокалі з тонкого кришталю, наполовину заповненому бордовою рідиною. Революційному синдикатові, поширювачу добрих марксистських новин скрізь у країні і, Боже милостивий, у Чикаґо, здавна відомо про особливі дружні узи, які пов’язують підприємців з виворотним боком світу.

А от чого він не розуміє, то це вагання його візаві виконати це замовлення. Дейвіс відсуває тарілку, дістає з кишені срібний інкрустований портсигар, відкриває, показує сигарильйо, зроблені на Кубі.

— Президент Мачадо приділяє увагу тим поставкам сигарильйо, що їх його друзі роблять для мене.

— Надаю перевагу своїм, — каже Джошуа, дістаючи торбинку з тютюном і цигарковий папір.

Дейвіс видає скрипучий сміх, досить глибокий, як для його статури.

— Тож, — каже він, підпалюючи сиґарильйо, — що я люблю в таких людях, як ви, большевиках: вам зовсім не важко відмовитися від задоволення, яке приносить успіх. Якби кюре й матрони дотримувалися заповіді бідності, то моє життя сильно спростилось би.

— Щодо мене, мосьє, то, коли успіх є похідним від страждання, від поту моїх товаришів, як би далеко вони не були, я схиляюсь у бік великого блондина, який вириває вам бронхи.

Ґанґстер глузливо гигикає, видихаючи білі кільця; це схоже на кафкіанський сміх поглинача хмар, бо він справляє таке саме враження крихкотілості, здається Джошуа, як і той празький автор. А коли чоловік, що сидить перед ним, поперхнувся сміхом, випускаючи пасма диму, то ще більше став схожим на чеського туберкульозника.

Поки Геррі Дейвіс переводить подих, він уважно дивиться на свого співрозмовника, мружачи очі настільки, що над його щоками видно лише дві вузенькі щілинки; в кожній із тих шпаринок у самому центрі мерехтить кругла й повністю чорна краплина.

— Знаєш, — мовить король злодюжок, — я пам’ятаю тебе відтоді, коли ти ще був юнаком. Здається, у 1929 році, так? Ти був схожий на херувима, та я відразу побачив, що ти маєш стрижень і тобі не бракує нахабства.

Джошуа справді згадує місто, куди він приїхав уперше і в якому ще можна було знайти ознаки процвітання, яке потроху зникає. Він не міг не помітити, наскільки елеґантні жінки походжали по вулицях Сент-Катрін та Мейн, як чоловіки на них оглядались і навіть заговорювали з ними, не соромлячись.

Він згадує свій прихід до офісу Комуністичної партії Канади й безробітних, нещасних, які спали на підлозі, і свою зустріч з Беллою Ґордон, котра, як і він, отримала доручення створити Спілку працівників текстильної галузі.

Геррі випрямляє ноги, нахиляється до Джошуа, спираючись ліктем об стіл.

— Ти допоміг моєму кузенові Маркусу, а він був лише одним із тих робітників, хто втратив роботу, маленький миршавий єврей, худий, наче тріска, який не хотів, щоб я пхав носа у його справи. Та якось у shvitz, у лазнях, він говорив зі мною про тебе, запевняв, що він тобі зобов’язаний життям. Тож я подумав, що маю відплатити тобі тим самим. Ну, або майже тим самим.

Він жваво плескає себе по колінах, зручно влаштовується на м’якій банкетці і, явно задоволений собою, чекає, бо впевнений, що повівся благородно, і це лише додає йому дивного шарму, оточеного водночас німбом елеґантності — пошитий на замовлення одяг, шовкова краватка, накрохмалена, аж потріскує, сорочка, лаковане волосся — і хамства: занадто блискуче взуття, каблучка, що захопила половину пальця, порожній погляд, вічно голодний рот і лисина, яку не здатний приховати жоден брильянтин.

Метрдотель у лівреї, котрий стояв трохи осторонь, підходить до Дейвіса, щойно той дає йому знак легеньким порухом мізинця, нахиляється, щоб прошепотіти йому на вухо пару слів, випростується, розвертається, йде на кухню.

Король злодіїв мочить губи у склянці з водою, перш ніж вибачитися перед Джошуа: нагальні справи вимагають його уваги.

— Ось що я тобі пропоную, — каже, підводячись. — Ти з іще одним своїм червоним організовуєш маленьку виставу: йдете по Мейн на милицях, із забинтованими головами, з руками на підв’язці, ну, і все інше, чого душа забажає. Бо якщо ні, то я буду змушений вами зайнятися.

Він знову витирає губи серветкою з тонкої тканини, кидає її на скатертину, перш ніж продовжити:

— Але то в разі, якщо наші друзі з охорони правопорядку не зроблять усе цієї суботи, правда ж?

Джошуа, який уже почав вибиратися з-за столу, завмирає й упродовж кількох секунд залишається у смішній позі: недописана сіґма або ж, для особливо насмішкуватих, руна sōwilō, використана Schutzstaffel, тобто SS^[71].

Як таке можливо, запитує він себе, що цей бандит у дорогому вбранні сумнівається, чи готується захід у відповідь на вбивство такого нещасного, як Микита Зінчук, напередодні свята Пурим?

Джошуа повністю випростується, упирає руки в боки й запитально дивиться на співрозмовника.

— За тобою і твоїми спільниками стежать, мій дорогий. Ходять чутки, особливо після того, як тіло вашого мученика забрала міс Ґордон чи хтось із тих, хто її підтримує. Якщо антикомуністичній бригаді вдасться довідатись, де саме зберігається тіло...

Він не закінчує фразу, бере з вішалки федору^[72], салютує Джошуа, піднісши два пальці до свого широкого лоба, відходить, повертає до метрдотеля, запихає в його вдягнену в рукавичку долоню сіро-зелену купюру й приєднується до своїх аколитів, що чекають на нього з кожного боку дверей; серед них і Жирний Чарлі, який подає йому вовняне пальто.

* * *

Коли Валентина, яку підганяли дві шотландки, опи­няється у дворі, то сподівається побачити там і свого чоловіка, та замість того, щоб виглядати його червону, наче буряк, знайому фізію, вдивляється в землю у пошуках слідів від милиць. Але єдине створіння, яке вона бачить, — просвітлена Ґерда, на колінах, зі схрещеними руками, обличчя звернуте до неба, шепоче щось на кшталт нескінченної молитви.

Троє охоронців, Валентина їх не знає, дивляться на неї, коротко пересміюються, постукуючи кийками об долоні. Цього ранку литовка кудись зникла з рефекторії, і всі вирішили, що вона впала в одній з комірчин на поверсі або ж на галереї, вкритій послідом. Але правда завжди знаходить дорогу, й жінки врешті-решт дізналися, що бідолашна потрапила в ізолятор, в одну з камер на першому поверсі.

— Вона просто бронхи викашлювала, — повідала її сусідка з ліжка поряд. — Спочатку вона випльовувала чорні камінчики, наче кіптяву. Я спала відвернувшись до стінки, щоб нічого не підхопити. Потім шотландські корови мусили тихо забрати її, поки ми пішли снідати.

Справді, шкіра у Ґерди якась знекровлена, і сині кола, майже фіолетові, обрамляють очі, які вона намагається тримати широко розплющеними, наче спостерігає за Божою ходою по молочно-білій гіпсовій поверхні хмар. Її увагу, безсумнівно, привернув стогін співчуття, що ви­рвався у Валентини (сентимент, що став рідкісним у цієї колись м’якої жінки), і вона повільно повертає до неї своє посіріле обличчя; Валентина відразу розпізнає в незбагненних глибинах її дуже чорних очей відбиток смерті. Жінка у захопленій позі Оранти кольору слонової кістки підводиться, надихнута власною візією, а її долоні з вузь­кими пальцями згортають невидиму завісу. Білі промені світла заливають сцену: мільярди мікроскопічних частинок блукають довкола неї, наче метелики душ перед прощенням. Здається, що шкіру на оголених руках жінки, прозорої, наче скло, утримують кобальтові нитки, особливо у місцях, куди потрапляє слабке сонце і вже не може вирватись, ув’язнене в призмі, в якій з’єднуються, змішуються опаловий труп і оливкове подране лахміття. Ще залишається волосся, але воно має такий вигляд, ніби відділене від цієї нереальної креатури, з нього формується складний ореол, жирно-брунатний, корона чорнильного слизу на сухому щупальці, затісна раковина, яку покидає черевоногий молюск, коли починає хворіти на альбіносію нутрощів.

Матінка Вадартрік стоїть під враженням, яке не може пояснити: вона в силу обставин — голод, біль, почасти внаслідок побоїв, — завжди була налаштована на світ матеріальний, відчутний, до якого можна доторкнутися. Тож вона переживає містичну мить, властиву летові уяви. Пізніше, коли вже сидітиме на дерев’яній лавці поїзда на Саскатун, вона побачить посеред морозних квіток на брудному вікні вагона останнього класу риси Ґерди, нанесені на сніжний перкаль її шкіри.

Наразі троє охоронців, обмінявшись людожерськими посмішками, опускають кийки й рушають до бідної божевільної, застиглої в екстазі, та вона позбавляє їх можливості позбиткуватися: рухається мляво, наче пливе до фантомного фургона в повній невагомості, піднімається сходами на кінчиках пальців, видихаючи через ніздрі ектоплазмічну хмарку, наче прощання.

Тож чоловіки накидаються на Валентину, товчуть її кийками під ребра, на щастя, добре захищені одягом: зосталося лише кілька синців. Між криками болю й лайкою вона запитує їх про свого чоловіка, та вони лише сміються й весело грюкають дверима, перед тим як їх замкнути. Вона шкандибає в протилежному напрямку, до литовки, яка починає кашляти між двома нападами гикавки й дере собі горло. З її губ падають камінці й ллється чорна рідина, масна, наче нафта, висне на її підборідді, перш ніж упасти на стегна, коли її починає трясти.

Похід був коротким: Віндзорський вокзал відкидає романтичну тінь на вʼязничний госпіталь. Насправді, вони могли відконвоювати її пішки, але тоді не отримали б маленької радості від публічного приниження жінки у дранті, що вилазить із клітки, голосно кричить, коли падає на коліна, підводиться сама під порожніми поглядами спостерігачів, голосно випускає гази, чим провокує веселощі у двох дітей, а один із наглядачів, а насправді тюремник, безпардонно тягне її аж на перон, навіть не підходячи до кас.

Та все ж їй приготували хоч і маленьку, але нагороду: на неї, сидячи на дерев’яній лавці, чекає Жозеф, нервово постукує по милицях і дивиться на залізну тварюку, яка люто плюється хмарами пари. У нього звело шлунок від голоду, він хоче пити, він тремтить усім тілом, він смердить, у нього брудні штани, його відправили казна-куди, в якусь діру, де він під упертими поглядами кількох явно голодних корів дякуватиме якимось незнайомцям за їхню доброту.

Щодо литовки, то їй було вготовано пройти через ті самі випробування, але на вокзалі «Бонавантюр». Її вкинуть на борт Атлантичного експреса в напрямку Галіфакса. Там її візьмуть за лікоть і доправлять на пірс 21 разом із п’ятьма десятками інших небажаних осіб. Їх маринуватимуть добру годину під дощем, потім накажуть вишикуватись у дві лінії відповідно до статі.

Потім вони піднімуться на борт вантажно-пасажирського лайнера, на якому ними опікуватимуться. Вони їстимуть багато супу, блюватимуть, намагатимуться підтримувати себе, обмінюватимуться спогадами про свої країни, які, на їхню думку, їх знову приймуть. Врешті корабель причалить у Данціґу, звідки вони продовжать свої жахливі подорожі, хто до Харкова, хто до Утени, а хто до Варшави, до покинутості, до війни, до Голодомору.

Та Ґерда не переживе цих випробувань. Вона помре у величезному спальному трюмі, де ретельно заразить численних пасажирів, насамперед жінок і дітей.

* * *

Ґемма, незважаючи на свої майже кобилячі стегна, видається маленькою поряд з плитою марки «Беланже», моделі «Петіт Руаяль», що працює як на дровах, так і на вугіллі. Це монументальний виріб, прекрасний чавунний човен тонкої роботи з ажурними гравюрами й арабесками, який нагадує палаци старої Франції; фронтон прикрашено чарівними лілеями, а по боках — лев’ячі профілі, як і на дверцятах печі й конфорках, і керамічне обрамлення з рослинними мотивами. У плити одна нагрівальна пластина, шість конфорок, чотири з яких знімаються, й витончена дрібничка, беручи до уваги рік виготовлення: термометр на пічній ручці.

Симоні тоді ледве виповнилося три роки, та вона пам’ятає появу й установку того, що її мати завжди називала піччю: четверо чоловіків обливаються потом і лаються на всі заставки, Ґемма схопилась обома руками за голову, коли побачила пошкрябані стіни й обривки шпалер, Жерар, її чоловік, у якого ще залишалося кілька волосин, викрикує суперечливі накази, й шалений листопадовий вітер гуляє по вестибюлю, бо двері зняли, щоб мати змогу затягти металевого дракона досередини квартири.

А далі — переробляли труби, прилаштовували на галереї ящик для вугілля, а потім були джутові мішки, заповнені брикетами (ними займалися її брати, одягнувши великі забруднені чорним рукавиці, наче йшлося про вибухівку; на їхніх щоках іноді, попри всі перестороги, з’являлися сірі лінії від антрациту), совок з паливом, дощ із брикетів, закинутих у металеве жерло, багато пилюки, коли Ґемма починала прибирання.

З того часу «Петіт Руаяль» бурмоче на кухні, де займає добру половину стіни, і Симона пригадує своє змішане з жахом захоплення, яке відчувала, коли знімали конфорку і яскраве жовте полум’я виривалося з черева чарівного дракона.

То були гарні часи, коли сім’я могла собі дозволити новий апарат. Тепер господиня дому мала вишкрібати вугілля аж до дрібних крихт, що вкривали дно ящика, який запирався на замок.

У порівнянні ж із металевим виробом звичними аксесуарами є важкий овальний дерев’яний стіл з твердих соснових порід, успадкований від Каррʼє, розпаровані стільці, вкритий шрамами робочий стіл із лакованого дуба, давно пофарбовані в зелене шафки, прибите до стіни велике розп’яття і навіть страшний фаянсовий посуд, хоча сервіз з тонкої порцеляни спить у буфеті.

Кімнату заповнює запах смаженого борошна, шкварок і гвоздики. Четвер — день рагу зі свинячих ратиць, ріпи й картоплі, яку відварювали на вчора. Така їжа пристає до тіла й судин, тому в п’ятницю в меню повертаються риба й овочі, «філе тріски», як мати називає шматки пікші, по яку вона завтра вранці піде у рибну крамницю «Вйовілль» майже на краю світу. Тому що власник, Франсуа Леґо, гарний хлоп, як сказав голова сім’ї Беланже, і, як і він, член руху «Синій птах».

— Наче сардини говорять англійською! — лементує Ґемма, перемішуючи вариво.

Жерар починає свою відповідь гарчанням і випусканням хмари нікотину:

— Він не купляє у гачконосих, ні, мадам, він закуповує в Амеде Шарбонно, а цей постачальник — один із нас.

І продовжує далі читати Miroir, пошепки лаючись щоразу, як перегортає сторінку, наче вона винна в усьому тому злі, про яке пише, заподіяному, безперечно, ісраелітами й іммігрантами, обов’язково нечестивими до самого останнього серед них.

Риплять завіси вхідних дверей, попереджаючи про прихід Симони. Сонце вже хвилин тридцять як зайшло, годинник у вітальні відбиває половину години. Вона знімає чобітки, струшує пальто, дбайливо вішає на гачок, знімає шарф і пригладжує волосся, перш ніж увійти до кухні.

— Диви, — кидає Жерар. — Наша жидівська донька.

Вона стенає плечима, підходить до матері, цілує її у скроню, робить вигляд, що їй подобається сморід смальцю, горілої пшениці, вивареної шкіри, по другому разу зварених коренеплодів і топленого масла.

Вона підозрює, що Вілброд Рондо побував у сімейному бутику й, шарпаючи куплені на розпродажу запонки, — як і всякий зануда, він божеволіє від блискучих предметів, — переповів Жерарові вздовж і впоперек, як пройшли слухання, приправляючи розповідь усякою фігнею, милою, на його думку, вухові співрозмовника, й залишаючи на десерт деталі щодо його доньки-первістка та її близькості з якимось невідомим підозрілої зовнішності.

Скільки з великої каструлі виривається кислого запаху від свинини, тушкованої з жиром, стільки ж неприємних запахів долинає й від масивного тіла її батька, майже смороду, що є супутником шерсті старого самця.

Однак дещо, без сумніву, вгамовує його агресивну реакцію; Жерар знає, що не може обійтися без щомісячної доньчиної допомоги — тридцяти доларів, які й дають Ґеммі змогу поставити на вогонь свинячі ноги, рибу, печеню, не кажучи вже про вугілля «Покагонтас» і дрова, що горять у череві плити «Беланже».

Симона витирає столові прибори, перш ніж покласти їх на білу скатертину, насамперед ті, що призначені для голови роду: гостріші, важчі, кращі за інші. Вона помічає сигару «Суматра» в кишені його сорочки, «Стонвол» з п’яти листків, і їй аж кортить спитати, чи «Юнайтед Сіґар Стор» теж афішує «Синього птаха» у вітрині. І що з піґулками «Доддʼз» для нирок, які він ковтає, не рахуючи? І з його пивом «Доу», яке грітиметься за годину на столі в глибині таверни Ошлаґа?

Металеве лезо відбиває світло, яке падає на нього, і проектує на її миловидне обличчя довгий білий трикутник; у неї в пам’яті спливає сцена з фільму Гічкока «Шантаж», який вона бачила таємно від батька, де героїня нервово орудує різаком, поки сусідка весь час повторює слово ніж.

Тут з’являються її брати, приваблені стуком тарілок, найменший уже в піжамі, старші ще в шкільному одязі. Вони сідають, тягнучи стільці по підлозі, кладуть на стіл долоні з гладенькими довгими пальцями, поцятковані чорнилом кольору індиґо, яке ні гаряча вода, ні багаторазове намилювання не може видалити. І в цю мить Симона розуміє, що вона вже не частина цього племені, що вона знайшла інше, фантастично різноманітне оточення, яке чекає лише нагоди, щоб прийняти її, рівну чоловікам, коли й не сьогодні, то хоча б завтра.

* * *

Зала «Нотр-Дам» відкриває поглядові сумний фасад, позбавлений будь-яких прикрас. У будівлі, затиснутій між двох уже порожніх бутиків — в одному ще недавно була крамниця, що торгувала тютюном і цукерками, а в іншому — магазин жіночого одягу, — до 1930 року містилося Товариство допомоги єврейським іммігрантам, але відтоді, як урядом Беннетта було введено обмеження на кордонах, це місце, навіть якщо згідно з муніципальним реєстром воно й не міняло власника, стало відоме як штаб-квартира монреальських фінів. Постійні відвідувачі знають, що до будинку можна потрапити з задньої вулички, через двері під металевими пожежними сходами, поїденими іржею.

В четвер — вечір боротьби й боксу, а після матчів — бал, на якому грає доморощений квартет: акордеон, кларнет, дримба, яку завсідники називають märistysrauta, або прос­то залізяка, й гармоніка — для багатьох франко-канадських гуляк, що старанно відвідують заклад, губна гар­мошка.

У підвалі в маленькій делікатесній пропонують кошерні страви, в іншому залі продають тільки алкоголь на розлив, у гардеробі висять пальта, й, нарешті, у довгому коридорі міститься бібліотека, яка налічує двісті книжок різних авторів, розставлених упереміш різними мовами в алфавітному порядку. Біля шафи висить табличка, на якій можна прочитати «LUKUTAPA», тобто «мистецтво читати», джерело адміністративних жартів: якийсь переписувач думав, що йдеться про прізвище власника, бо слово стояло на всіх більш-менш цінних документах (Lucutapa, prop.).

На першому поверсі танцювальна зала й естрада для музикантів займають увесь простір, а на стінах розвішані численні оголошення, що повідомляють про вечори інших братств, як то Молодих комуністів, Безробітних і, якимось дивом, Кармен Сільви, румунської королеви й у вільний час письменниці.

На другому поверсі міститься власне ринг, на якому бійці обмінюються ударами кулаків та ніг і роблять захвати під металевими поглядами Сталіна, Горького, канадця Джека Ґордона й Рози Люксембурґ, яку добра частина тих, хто тут обіймається, сприймає за якусь фінську співачку, а ще є фото зібрання понад двохсот комуністичних делегатів, що мало місце в Росії кілька років тому. Насамкінець, оздоблення стін доповнюється червоними капелюхами з написами, незрозумілими для більшості сучасних спортсменів та їхніх фанатів.

На наступному поверсі розташовані житлові кімнати бійців і великий офіс патрона, прикрашений єдиною вигадкою, яку дозволили собі архітектори: чотиристулковим вікном «бичаче око».

Джошуа Ґершманові це місце трохи нагадує приміщення в Чикаґо, де з ранку до вечора розроблялися плани спротиву чи страйку подалі від поліцейських та руйнівників Чиказького філіалу Капоне.

Щойно сонце заходить, мешканці кварталу, затиснутого між Канадською національною та Канадською Тихоокеанською залізницями, сходяться, збираються довкруг арени. Дехто з них, особливо здоровані, відкинуті безробіттям у нестатки, навіть забираються на килим у надії зійти з нього з кількома доларами, обіцяними переможцеві, або ж — найвища удача — бути поміченими Івоном Робертом, видатним королем рингу, котрий час від часу приходить сюди у пошуках супротивників, не відомих аматорам вільної боротьби на сході острова.

Саме одного з таких, Тоні Делакка, й лупцює росіянин з прізвищем, яке не можна вимовити, коли Джошуа входить у залу в пошуках Кіда Леклера, який і сам кілька років тому був грізним бійцем. Однак він брав участь лише в одному офіційному матчі проти Берта Дойла і переміг того в шести раундах у парку Оуделл рідного міста Френклін в Нью Гемпширі. На жаль, його супротивник був протеже місцевої мафії, й молодий атлет, якого насправді звуть Анрі,скористався міцними родинними зв’язками, щоб сховатися в Монреалі, й більше ніколи не вдягав боксерські рукавиці.

Джошуа, поінформований одним із портьє, розчиняється в невеличкому натовпі адептів, що вигукують слова підтримки й побажання поразки, використовуючи всі можливі вирази, серед яких він впізнає, окрім звичних мов, ще їдиш, якою говорить добра половина мовців у Європі, фінську і якесь бла-бла, що може бути турецькою: він проходить крізь боксерську Вавилонську вежу.

Кід сам по собі дуже вродливий, а його шикарний ніс тільки підсилює враження, надаючи йому вигляду ангела, що впав і застряг у тілі бога: очі як виноградини, він їх на диво часто округлює; хвиляста грива, чорна, як і тонкі брови, врівноважені світлими віями, наче в молодого оленя; повний рот ніби закликає до довгих поцілунків, які він не соромиться роздавати навсібіч; дитяча усмішка, від якої на рожевих щоках з’являються ямочки, що асоціюються з безневинністю чистої душі; долоні й пальці трохи почервонілі від ручок палиць, з якими він вправляється протягом дня; від його руки, коли він кладе її тобі на плече, струмує приємне тепло; глибокий голос і жіночий сміх; могутні стегна й тонка, неначе в танцюриста, талія; погляд цуценяти обеззброює; пряний засіб після гоління не в змозі приховати його власний запах великого кота. Цей чоловік — непереборна суміш суперечностей, мало хто може встояти перед його шармом.

Тип, що тримається поруч, переступаючи з ноги на ногу, в певному розумінні є його повною протилежністю. Він абсолютно звичайний. Світлий шатен, коротко підстрижене волосся з кількома сірими плямами; неспокійні карі очі; грубо прорізаний рот, чимось схожий на Белу Луґоші у гримі Дракули; гострий прямий ніс; кущасті брови; бичачий лоб, що приховує у невеличкому закапелку за ним усю силу тваринного інтелекту; овальне обличчя з сором’язливо опуклими щоками; середній зріст, середня статура, середні руки, зовсім невиразні пальці. Він називає себе, цвіркаючи крізь зуби: Лявуа.

Кід відводить їх до відчиненого вікна, яке утримують у такому стані дерев’яні кілочки, бо повітря важке й пересушене перегрітими опалювальними радіаторами, налаштованими мешканцями підвалу.

— У стін теж є вуха, — кидає він і підморгує, попри серйозність свого твердження.

Колишній боксер добровільно зголосився стежити за безпекою місць збору товаришів, а його півтижнева зайнятість на CNR, Канадській національній залізниці, дає йому змогу відвідувати різні таємні місця й переконуватися, що ніхто з непрошених гостей там не з’являється, хоч би в неробочий час. А ще він знайомий з усіма друкарями, які, щоб не накликати біди, по черзі виготовляють листівки й прокламації різних червоних груп: «Старої Троянди», «Вершини», «Покращення», «Спартакуса» — останню особливо ненавидять добрі самаритяни, а належить вона Альбертові Сен-Мартену з Ротекса. Тож завданням Кіда є доправити замовлення й забрати виготовлений продукт, включно з газетами «Крик» і «Робітниче життя», розподілити їх поміж дружніми організаціями й нечисленними кіосками, готовими сховати їх під стосами щоденних видань, дозволених владою.

— Метелики зовсім свіжі. Цього разу їх сховають краще. Можу навіть сказати, що їх триматимуть свіжими, — додає він, стримуючи сміх, тішачись жартом, зрозумілим тільки йому.

Та Джошуа добре тямить, щó той хоче сказати, коли говорить про надійнішу схованку. Опубліковану й поширену вчора прокламацію, яка запрошувала людей зібратися в пам’ять про Зінчука в залі «Аудиторіум» на вулиці Онтаріо, було почасти конфісковано антикомуністичною бригадою. Того ж вечора власника, чолов’ягу на ім’я Ленґ, відвідав інспектор Білодо зі своїми головорізами. Як наслідок, Ленґ відмінив захід і примусив активістів обвішати виправленими листівками і плакатами околиці, починаючи з пожежного відділку номер 5, із запрошенням збиратися усім зацікавленим в залі «Принц Артур». Але справу вже було зроблено й зала лишилася майже порожньою.

— То місце секретне, — додає Кід громовим голосом, щоб зламати спокій глядачів. — Я завтра тебе туди поведу. Але щодо того, о котрій годині...

Тоді повертається до свого аколита, кладе свою лапу йому на лопатку і радше наказує, ніж рекомендує:

— Що, компаньйоне, чи не принесеш нам пива? Бо в мене труби горять.

Лявуа кривиться, риється в кишенях, та Джошуа простягає йому купюру в один долар, щоб оплатити коло. Лявуа різко хапає гроші, відходить, кидаючи на них через плече щурячі погляди.

— Ти платиш, Ґершмане! А ти справді єврей?

І вибухає сміхом (наче дзеркало тріснуло, думає Джошуа), дивлячись на ображеного співрозмовника, кладе і йому на лопатки свої лабети й міцно стискає на знак того, що вони співучасники.

Щойно Лявуа зник, Кід передає листок з надрукованим текстом з обох боків, який чітко відображає мовну двоїстість: обидві мови спина до спини. Верхня половина документа підсумовує факти, а далі засуджує смерть Зінчука, друга частина розкриває деталі його похорону.

Кід детально розповідає про перипетії довкола отримання трупа.

Справжній батальйон прихильників під проводом адвоката Ґарбера взяв в облогу офіс коронера. Щоб спрос­тити формальності, франкомовних канадців запросили приєднатися до групи. Тож Вандали, Фуше, Буалі, Білодо, Бруйєри, Деспаті — Ернест, досвідчений оратор, і Кід змішалися з Технінськими, Стокусами, Геадо, Девісами і Вайрами, щоб вимагати звільнення тіла.

— Ґарбер — він іще той хитрун, believe me^[73], — каже Лек­лер своєю двомовною говіркою. — До того ж, він дав нам старий паспорт Зінчука, тож у нас є його фото. Окрім усього, він знає, з ким має справу.

Дійсно, він добре знається на управлінні юстицією, особливо на підтриманні порядку, і здогадується, що поліцейські намагаються довідатись, де триматимуть тіло.

— Видається, ніби вони хочуть, щоб тіло зникло!

Тож Ґарбер показав своє посвідчення й картку компанії «ВРей», поважного підприємства з поховань, розташованого на Маунтейн Стріт з початку століття, а точніше, в будинку 1234, яке обслуговує найзаможніших клієнтів.

Джошуа чекає, що той розповість йому, у чому ж полягають хитрощі відомого адвоката, який захищає як багатих, так і знедолених.

— Агов, хлопче! Прочитай оголошення: йдеться про будинок Вільяма Рея на Аркадах, де знайшов прихисток наш чоловічок! Розумієш? ВРей, В. Рей. Його не зможуть звинуватити, що збрехав у заявці. Службовець записав адресу окремо, перш ніж спокійно передати її свиням! А тепер сховай це.

Джошуа насуплюється, а тоді стежить за поглядом співрозмовника: Лявуа намагається пройти через натовп з трьома бокалами світлого пива. Леклер нахиляється й притискається до нього, і Джошуа відчуває заворожуючий запах з мускусними нотками, змішаний з дешевим лосьйоном. Кід шепоче:

— Це стукач бригади Білодо й провінційної поліції. Але це добре: вони підіслали найгіршого з них, який пише багато рапортів, таких само лицемірних, як посмішка кюре. За той час, який йому потрібен, щоб розібратися, де правда, а де вигадка, гру вже зіграно, листівки видрукувано й роздано і все вже давно вивезено. Клянусь, від дурниць, у які готові повірити фашисти, можна всцятися від сміху. З твого боку, пильнуй власну дупу. За тобою ходять аґенти в цивільному. Вони шукають тіло Микити. А тепер пий своє вариво!

І справді, Лявуа простягає їм пиво, яке у двоколірному освітленні набуває мідного відтінку, тоді як шапка піни нагадує мініатюрну троянду.

Чоловіки цокаються, спостерігаючи за стражданнями Тоні Делакуа, змушеного цілувати килим.

Поки Джошуа робить вигляд, що потягує надто теплий, як на його смак, напій, він кидає довкола погляди у ритмі, в якому арбітр рахує секунди, намагаючись визначити, хто за ним стежитиме, щоб зрештою довідатися про останній прихисток нового святого мученика тих, у кого все відібрали.

* * *

Порцеляновий стіл іще холодніший за Микиту Зінчука; велика кімната без вікон; два великі буфети з сяючого металу; біле простирадло зі слідами виділень, слизу, крові, біла пелюстка вкриває ноги від щиколоток, ховає вперто твердого члена й мʼязи грудної клітки, розрізані від пупка; руки експерта напхали в рота вати, щоб надати обличчю урочистого вигляду; нитка віскози прошиває слизову оболонку й шкіру губ і робить чотири шви невидимими; повіки вже заплющені й тримаються за допомогою тонкого шару клею; волосся, зазвичай мов у немовляти, тепер зафіксовано за допомогою лаку, а зачіска схожа на ту, яка була у хлопця на старому фото з паспорта; легкий румʼянець заперечує смерть.

Вільямові Рею ледве виповнилося двадцять пʼять, і його підприємство з похоронних послуг щойно відкрилося на вулиці Аркад. Він вчився в «Джон Ванделак Лімітед» на вулиці Рашель, заохочуваний доктором Розаріо Фонтеном, видатним судово-медичним експертом, з яким зустрівся на вечірці на честь однієї світської левиці; спочатку він облаштувався на вулиці Сен-Венсен, 437, за два кроки від офісу коронера й моргу.

Та новий заклад похоронних послуг уже наступного року з цього місця прогнала пожежа й він перебрався на вулицю Кресчент — невеличкий шматок асфальту, що зʼєднує вулицю Пен з Сен-Кютбер.

Перед будівлею був широкий двір, укритий гравієм, який міг прийняти швидку допомогу і навіть катафалк, запряжений двійком коней. Та цього ранку клієнт обрав моторизовану версію, тож тварини й візки подалися до торговця вівсом Ґрінберґа, який майже задарма здає Рею куток у своїй конюшні.

Власне, сам заклад займає перший поверх, а квартира з малесеньким балкончиком розташована над ним, лабораторія ж розміщується в підвалі, обладнаному нашвидкуруч, з трьома віконцями, що виходять на вулицю Кларк, яка і стане основною адресою трунаря Рея В.М., бо значній частині монреальського населення знайти вулицю Аркад важко. З цього боку вікна дуплекса стримано прикрашені картинами з кераміки: та, що на верхньому поверсі, зображає Еола, а може, то Вуста правди. А поверхом нижче зображено — хоча це й може здатися насмішкою, якщо порівнювати картину з тим, що відбувається всередині, — три кінські підкови, які приносять удачу, облямовані стрічкою й прикрашені квіткою будяка, точніше, шотландського татарника.

Тож у цих стінах і з цим декором Микита Зінчук пройшов курс омолодження. Бальзамувальник докладає зусиль, щоб повернути тридцятилітньому чоловікові риси молодого іммігранта, як на офіційному фото, зробленому до його прибуття в країну в 1927 році.

Після того, як він увіпхнув достатньо вати, щоб запобігти обвисанню шкіри, обличчя Микити розправилося. Вільям Рей наносить корективний воск з артистичною майстерністю; задовольняє свої амбіції, які полягають у тому, щоб повернути померлому його слов’янські вилиці, дещо приглушені могутніми щелепами, й зробити ідеально круглими ніздрі. Хоча у клієнта – Канадської ліги прав робітників, якою керує Белла Ґордон, – обмежені кошти, він не може відмовити собі в тому, щоб додати штучні вії, які все одно зніме, коли зачинятимуть труну.

Він пишається своїм скромним бізнесом, незважаючи на вживані інструменти, куплені у Жоржа Вандала, тепер уже конкурента з вулиці Рашель: простенькою, але ефективною системою вентиляції, щоб справлятися з випарами формаліну, електричним насосом для ін’єкцій і троакаром. Саме цей інструмент зі схожим на голку сорокасантиметровим стрижнем з трубкою він і вводить більш-менш делікатно через пупок у порожнини й органи торсу, перш ніж ввести його у мозок через праве око, щоб залити всередину рідину для консервації.

Він працює під чорнильним портретом видатного лікаря Жоеля Крандалла, танатолога з Нью-Йорка, чиїм завданням було відновити знебарвлене обличчя полковника Джона Джакоба Астора IV, нещасного пасажира «Титаніка», і чиїм справжнім шедевром, безперечно, була віртуозна реконструкція бідолашного хлопа, розчавленого між двома поїздами.

Він насвистує, попри постійне хвилювання, від якого стискається шлунок: він читав газети, він знає, хто цей чоловік, над яким він зараз нахиляється, йому також було сказано, щоб він нічого не розповідав про цю справу, бо констеблі можуть нагрянути без попередження, як звичайно робить смерть в інших місцях.

Тож на обличчі Микити Зінчука назавжди залишиться вираз безтурботності, якої він ніколи не знав протягом свого короткого, свого нещасного життя. Загалом, незважаючи на дії, які він чинив під час погромів чи щодо нечесних боржників, чиста душа описала б його як створіння, розчавлене жахливою епохою: він був лише одним із мільйонів, принесених у жертву, щоб задовольнити кількох психопатів у погонах.

Вільям Рей кладе свій невеличкий інструмент, відступає на крок, щоб оглянути своє творіння. Він задоволений і трохи сумний водночас, бо чоловіка, який лежить перед ним, справжнього католика, буде поховано в поганській землі — на кладовищі Лейквʼю в Пуант-Клер, майже на краю світу! — за рахунок комуністів, переконаних, що тепер вони мають священний символ, який насправді є, на думку Вільяма, жертвою тотального пограбування.

* * *

Щойно Джошуа вийшов із зали «Нотр-Дам», він сміливо кинувся під пориви вітру й сніжинки, що кололи очі, дістався вулиці Сен-Антуан якраз вчасно, щоб встигнути на трамвай 48-1, який довіз його до кінцевої зупинки Креґ, де на нього чекав номер 55.

Попереджений Кідом, він помітив, що троє чоловіків, одягнених у ґабардини, в однаковісіньких фетрових капелюхах, зайшли відразу за ним й усю дорогу листали одну стару газету. Їхні очі через регулярні проміжки часу відривалися від тієї чи іншої статті, щоб окинути оком тісний простір після того, як швиденько оглядали Джошуа.

Вони ж ускочили на борт трамваю, що їхав по бульвару Сен-Лоран, у той самий вагон, що і Джошуа, і стояли біля дверей, готові вийти.

Один із трійці покидає її, коли Джошуа виказує намір зійти на зупинці авеню Пен. Вітер став пронизливішим, і двоє чоловіків, між якими було не більше двох метрів віхоли, міряють кроком тротуар, нахиляючись уперед, згинаючи коліна, притримуючи руками капелюхи, неначе піднімаються крутою стежкою по льодовику.

Незважаючи на пізню годину, «Канадські делікатеси», які тримає Бен Шварц, розташовані між бакалійною крамницею й магазином взуття, заповнені, на відміну від ресторану конкурента, власник якого — його брат Рьобен, холеричний тип, який любить жінок та пиво і скоро відступить свій бізнес такому собі Семові Лестеру, майбутньому королеві запакованого копченого м’яса.

Маленькі столики повняться тарілками з горами санд­вічів з пармезаном, грильованим м’ясом і креплахами. На деяких стільцях навіть сидить по двоє відвідувачів, схилившись кожен над своєю тарілкою з ідеально приправленим м’ясом, і всі вони починають їсти швидше під сердитими поглядами нетерплячих офіціантів, які без вагань прискорюють занадто повільних: заклад славиться якістю своїх наїдків і недоброзичливістю обслуги. Та всі ці засуджені на галери в білих фартухах не наважуються підступитись до Лео Робінса, здорованя, який без бабциного пенсне весь час мружиться, що робить його схожим на серійного убивцю з Чикаґо.

Рішучим кивком він показує тому, хто грає роль його співтрапезника, що час прогулятися по холоду й поступитися місцем доброму громадянинові, який з білозубою усмішкою наближається до столика і струшує зі старої шапки кришталики, що починають танути в задушливому, але й заспокійливому теплі.

Щойно прибулий вішає пальто на гачок, підходить до столу й сідає, тримаючи двері в полі зору.

— Ти чекаєш на когось? Може, на свою маленьку французку? — каже Лео, плюючись шматочками маринованої яловичини й сухої гірчиці.

Ґершман відкидає питання порухом пальця. Він коротко розповідає, як провів вечір, про розмову з Кідом Леклером і, нарешті, про поїздку в трамваї з дивною компанією. Лео знизує своїми широкими плечима.

— Викрасти труп? Ну, це очікувано й мене не дивує. Що стежать за тобою — теж, враховуючи, що ти тричі небажаний тут: єврей, ще й комуніст, а значить, безбожник. То що робимо? Ми не можемо залишатися тут усю ніч, а в мене немає жодного бажання привести їх додому.

Джошуа оглядає ресторан, повішені пальта, клубки пари, що вириваються з-під кришок, і помічає, що його троє компаньйонів у поїздці щойно ввійшли, намагаючись триматися непоміченими, тоді як їхній прикид зразу кидається у вічі на тлі інших відвідувачів, які сопуть і ковтають гори маринованого м’яса. Він повертається до товариша, й зловтішний вираз спотворює його дитячі риси:

— Роздягнемо їх і триматимемо в нагрітому приміщенні.

І вибухає сміхом, інтригуючи гіганта, а тоді запрошує того йти слідом.

Вони знімають пальта, потім ідуть до каси, де Джошуа замовляє три холодні сандвічі і жменю солоних огірків, оплачує рахунок, поки троє інших вислизають назовні і стоять під навісом; вони вже починають ловити дрижаки під поривами північно-західного вітру, коли двоє комуністів, за якими вони мають шпигувати, виходять з дверей, рушають на південь, прискорюють крок, звертають на вулицю Наполеон, на схід, перетинають Сен-Домінік і переходять навскіс Колоніаль, входять у двері турецьких лазень, ледве освітлені маленьким жовтим ліхтариком.

Засноване Аароном Адлером у 1914 році, підприємство кілька разів міняло назву. В оригіналі «Австрійські купальні» швиденько поступилися, не без допомоги Великої війни, «Канадським єврейським лазням», а потім «Колоніальним лазням» і, нарешті, «Канадським російсько-турецьким лазням», серед чиїх відвідувачів переважали вірні іудейським обрядам.

Можливо, так було завдяки наявності басейнів для очищення — мікви для жінок, швіца для чоловіків — в оточенні численних бутиків, що спеціалізуються на підтриманні краси або пропонують меню зі смаколиками, з кожного боку вулиці, кравців Гаймена Шварца, Ісидора Ґольдмана й Аарона Любінскі та Мозеса Шраєра, що ділили з ними одну будівлю, але під різними адресами; шевця Фельдмана, барбершопа «Первексьон» Ісидора Бронштайна та його сестри Анни, аса ножиць; крамниць Таненгауза, затятого курця й споживача солодкого, і «Нью-Йорк Сироп» татуся Шахтера, знаного своєю продукцією — найкращим з-поміж відомих видів цукру мусковадо, того, що з острова Маврикій у британських володіннях; магазину «Парфюм Лімітед», де продавали екзотичні спеції та вишукані парфуми.

До цього ландшафту можна додати столярну майстерню Ісраеля Ґороденскі, в якій іржавіє тисяча й одна залізяка, зібрана в районі за допомогою ручної тачки, яку він, бідний, сам тягає відтоді, як розтає сніг, і доки він знову не випаде.

Після того, як обидва спільники роздягнулися й пов’язали рушники кругом талії, вони залишають свої сандвічі в холодній кімнаті. Приймають гарячий душ і йдуть у парилку, навіть і не думаючи пірнати в басейн, вода в якому видається їм огидною.

І справді, це місце не славиться чистотою і можна запросто наступити на огризки нігтів чи скупатися в суміші, де плавають довгі пасма волосся.

Турецькі лазні, з повністю вкритими колись бездоганною керамічною плиткою стінами і гладенькими дерев’яними лавками, дихають ментоловими випарами, які більш-менш успішно приховують затхлі запахи плісняви.

Лео й Джошуа користуються нагодою, щоб спланувати події наступних днів, починаючи із завтрашніх відвідин приміщення таємної ланки партії.

— Кід Леклер чекатиме у Робітничій школі на Монткальм, щоб відвести нас туди. Підготуємось до виступу й дамо надрати нам вуха, точніше, зробимо вигляд, що їх нам надрали.

Насправді, пояснює він, один актор, який співчуває рухові, дав усе необхідне, щоб намалювати синці й підвісити руки на перевʼязі, аби запевнити текстильних босів, що ґанґстер Геррі Дейвіс зі своїми поплічниками виконав замовлення.

— Без мене, — каже Лео. — На мене чекають у Велліфілді. Там готують страйк на паперовій фабриці й у «Монреаль Коттон», та, якщо хочеш мою думку, може постраждати довіра до нас. Водночас я доставляю листи товаришеві Бурісу з Партії технократів, ми не надто любимо одне одного, та...

Рипіння дверей змушує його замовкнути. Троє чоловіків, один затовстий, другий укритий шерстю, наче ведмідь, входять, замотані у рушники. Вони навіть у душ не ходили і, не дивлячись на сусідів, влаштовуються, сопучи, як зубри, яким незатишно через спеку й запахи навколо.

— ...в будь-якому разі, — продовжує Лео на їдиш, — треба добре розмішати тісто, щоб вийшов пиріжок без дріжджів. Тож як кажуть: не пхай свою ложку у сусідську миску.

Він гигикає, дивлячись на дурнуватий вигляд трійці, яка нічогісінько не розуміє. Тоді нахиляється до найтовстішого й питає його притомною французькою:

— Скажіть-но, мессьйо, вам подобається наша пара? Вона розблокує ваші носи й пори на шкірі, будьте певні. І тут напевне краще, ніж три дні в камері. Та ви й самі знаєте.

Зайди давляться саркастичним сміхом, змішаним із презирством, бо ще сумніваються, що випробування буде важким; їх підрядили стежити за клятим Ґершманом, який джеркоче незрозумілою мовою з горою м’язів, яка стає ще рельєфнішою через білу оголену шкіру.

Весь вечір і всю ніч члени невеличкої групи вештаються між турецькими лазнями й сухою сауною, заходять під струмені холодної води, що ллється з цистерни на даху, сидять у шезлонгах в кімнаті для релаксації, оглядають колишню квартиру Аарона Адлера, першого власника: просторе приміщення, яке нащадки Мозес і Джек поділили на зали для зустрічей, де укладаються численні фінансові союзи.

Двоє підозрілих типів доходять до першого поверху, де, обминувши хлопчину років п’ятнадцяти, що куняє на рецепції, забирають свою їжу й сідають за окремі столики.

Поки Джошуа розгортає свій сандвіч, кімнату заповнює запах спецій, ніжного м’яса, м’якої гірчиці, вологого жита й маринованих огірочків, і з сусіднього стільця до його вух долинає бурчання в животі. Обоє товаришів обмінюються усмішками, кивають і добре розуміють, що є жертвами власних вірувань: вони комуністи, вірять у справедливий розподіл багатств, а традиція Пуриму зобов’язує бути милосердними.

Лео відламує добру половину від свого шматка, кладе на крафтовий парафінований папір і простягає сусідам, наче своїм зголоднілим товаришам по зброї. Троє поліцейських підозріло роздивляються запропоновану їжу, їхні ніздрі починають тремтіти незалежно від їхньої волі, а слина тече, як у собак Павлова, коли ті чули дзвіночки; вони радяться поглядами, і найтовстіший поступається, не витримавши спокуси: вгризається в частину з копченим м’ясом, гарчить від задоволення, а двоє його підлеглих слідують його прикладові, розділяючи між собою залишок порції, перш ніж вона з неймовірною швидкістю зникає.

Протягом останніх нічних годин п’ятеро однодумців обговорюють що завгодно, лише не справу Зінчука: повільне захоплення Японією Китаю, Баварію, яка стала гітлерівською, вчорашній сніг та сильний вітер, неминуче знесення готелю «Сен-Лоран», який відвідують нащадки Вікторії, шефа конфедератів-рабовласників Джефферсона Дейвіса, недавно звільненого з в’язниці, й бразильського імператора-аболіціоніста Педро II, абатські шипучі солі, гральний дім Джорджа Гама, якого кличуть Фю Манджурський із Чайнатауна, скарбника японських Фракцій імперського шляху, останній фільм Мей Вест, який хотіла заборонити Церква, два голи Гові Моренца й перемогу «Монреаль Канадіенс» над іншою місцевою командою «Марунз».

Коли на горизонті світлішає, одразу після шостої ранку, а хмари, здається, втікають від новонародженого дня на північ, вони вдягаються і всі разом виходять з російсько-турецьких лазень, щоб повернутись у свої ліжка, і кожен певен, що добре виконав своє завдання: ні на секунду не залишати без уваги бунтівний виводок чи переконатися, що Микита Зінчук залишається там, куди його привезли, на вулиці Аркад, майже в новій одежі, зі схрещеними руками, але без вервиці, яку він, без сумніву, хотів би тримати, щоб забезпечити собі прохід у царство вічності.

«Непевна дорога розділяється й розсіюється

у кожнім русі кожної людини».

Жан-Обер Лоранже, Закладки

* * *

Зважаючи на обставини, Ісраель Ґолд вирішив, що цього п’ятничного ранку машин не запускатиме, дав вихідний робітникам до кінця тижня, зобов’язавшись оплатити їм квитки на проїзд, тоді як ці неплановані вихідні дозволять йому значно знизити видатки на зарплату. Окрім італійок, які з лайкою відмовились повертатися, швеї й обробниці заспішили, весело цвірінькаючи, на зупинку, раді, що сядуть у майже порожній трамвай.

Симона, користуючись ситуацією, знаками пояснює Веронік, малій глухій дівчині, яка мешкає з матір’ю й сімома іншими дівчатами у квартирі на Ошлаґа, що має зробити деякі термінові покупки.

Насправді ж вона прямує до Робітничого університету, туди, де їй призначив зустріч Джошуа сьогодні в кінці дня, як написано на шматочку паперу, на якому він нашкрябав адресу і який їй передала вишивальниця, що зазвичай працює на нижніх поверхах, Міріам Айров.

Симона була сповнена рішучості йти пішки, бо ви­ткнулося сонечко, та сильні пориви вітру, небезпечні для її капелюшка, й холодне повітря схиляють її сісти у трамвай номер 15, що йде по вулиці Сент-Катрін аж до кінцевої станції Гавань, далі за мостом і вулицею Фронтенак, біля «Домініон Текстиль», ткацької бавовняної фабрики, яку всі сусіди називали «Ля Удон», на честь першої її власниці.

Кілька черниць у чепцях, людей похилого віку й двоє чи троє безробітних займають половину сидінь, вона сідає біля вікна, ніби туристка, бо ніколи досі не користувалася цим маршрутом, який пролягає через квартали з поганою репутацією.

Тож вона відкриває для себе місця, про які тільки чула, та найбільше її дивує кількість магазинів взуття й одягу, таверн, тютюнових крамниць, більярдних залів і кафе на верхніх поверхах, там, де без ускладнень — не враховуючи рекетирів-захисників з обох боків закону — можуть існувати речі менш леґальні, аніж смаження кави: притони, підпільні бари, борделі, місця зустрічей між джентльменами.

Їх тут не менше, ніж на торговельних артеріях у районах Кремезі та Сен-Жак, з чого можна зробити висновок, що місцеве населення проводить час, одягаючи все найкраще, щоб піти випити пива з цигаркою, поганяти кулі й програвати свої благенькі статки з самого ранку.

Однак Симона, ніби загіпнотизована екзотичним міс­том, що розгортається перед її очима, й снігопадом, який то починається, то перестає, то приховує, а то проявляє сірі й кольору охри картини — бо такими є кольори метрополії у цьому районі, — піддається своїй фантазії, народженій уявою жінки, яка вирішила бути вільною, виплітає її експромтом зі знаків і вимкнених неонових реклам, які ловить її погляд поміж поривами снігу.

Переважна частина закладів, що пропливають за вік­ном, їй незнайома: «Брітіш Канадіен Тейлор», «Марвел Бʼюті Парлор», аптека «Бродвей», «Тобін Мейджік Шоп», таверна «Ельдорадо», солодощі «Астор», «Гранд Отель де Франс», кафе «Венеція», магазин капелюхів «Полін», «Феймоус Студіо», білизна «Шарль Ляфорс», ресторан «Східний гриль», «Голлівуд емʼюзментс», салон чищення взуття «Александр», бутик для чоловіків «Мосьє», магазин взуття «Йєллоу», «Ля Патрі». І в голові Симони народжується сюрреалістична подорож: британські канадці, які говорять про надзвичайну красу, досліджують магічний Бродвей, солодке ельдорадо біля підніжжя великого готелю Франції у вічній Венеції...

А ще дівчина милується й захоплюється, як ніколи раніше, будівлями й архітектурними деталями, які запевняють її, що це місто, чия історія багатша, ніж сміють уявити собі його мешканці, варто любити: Монреаль, достойний бути собою, — так, плід швидкої апропріації, але справжній, незважаючи на халупи, які псують вигляд кокетливих будиночків, прикрашених мансардами й різьбленими карнизами. Око радіє таким будівлям, як «Ляфорс» з її гармонійними лініями, приклад тверезого Ар деко з відкритим мезоніном; або ж монументальніша «Ля Патрі», з вапняку, чию арку прикрашено викуваними із заліза переплетеннями; чи «Лябель», солідний семиповерховий будинок із білої блискучої цегли; або ж аскетичний «Сен-Дені» на розі вулиці з такою самою назвою.

А ще вона здивовано помічає різноманіття людності, завсідників місць з викличними назвами — кафе «Акме», «У Трьох Мушкетерів», кегельбану «Сен-Ельмо», алжирської кондитерської «Тіп-Топ», «Кафе Миру», театру «Електра» — натовпи чоловіків, як у вовняних обносках, так і в елеґантному верхньому одязі, й дам, що легко одягнені дрижать на перехрестях й закликають перехожих або роб­лять вигляд, що ловлять авто, й інших, які виходять у хутряних пальтах з модного магазину «У Пату», і дітей, грона дітей, орду дітей, полишених на самих себе і сповнених рішучості відточити свою майстерність кишенькових злодіїв.

Симона відзначає й місця уже відомі, як з гарного, так і з поганого боку, як-от прилавок братів Бессеттів, торговців омарами й устрицями прямо з бочок; дивовижну теплицю флориста Брюлє, бездоганного католика і ківанійця^[74]; кафетерій «Селект», де збираються анархісти; книгарню «Поні», яка імпортує французькі романи і куди не варто ходити, бо багато з тих книжок заборонено найвищими моральними авторитетами; «Брати Дюпюї», великий франко-канадський магазин, прикрашений широким козирком; нарешті, Національний Канадський французький театр на розі вулиці Бодрі, там, де Симона й виходить назустріч вихорам легеньких сніжинок.

Вона переходить шосе, минає магазин «Від 5 центів до 1 долара», йде маленькою вуличкою Монкальм, знаходить будинок 1408, дивується: двері відчинені. Сильний запах тютюну — без сумніву, з кафе «Лаваль», що на першому поверсі, — долітає до її ніздрів, поки вона піднімається широкими сходами, що ведуть на другий рівень. Прибите цвяхами до одвірка оголошення підтверджує, що вона в Робітничому університеті, інституції, яку дехто ненавидить від усієї душі. Зліва автомат пропонує за три центи примірник газети «Spartakus», у якій вона може прочитати набраний великими літерами заголовок «Сандвіч “по-шуаше”», твір такого собі Альберта Сен-Мартена^[75].

Тепер у повітрі чути запах м’яса. В залі стоїть кілька столів і багато стільців, серед яких дуже мало вільних. Більшість людей їдять ложками гарячий суп, мочать у ньому шматки хліба. Кілька виснажених жінок, деякі вагітні, щось скромно святкують; як і інші присутні, вони роблять вигляд, що уважно слухають чоловіка, який з малесенької естради вигукує, потрясаючи в повітрі рукою:

Голосистий апостол — стиснутий кулак, долоня прикладена до серця — довго чекає на слабенькі аплодисменти; видно, що він відчуває не таке велике полегшення, як публіка.

Симона проходить до прилавка, на якому стигне страва, що ризикує опинитися в помиях. Вона з острахом бере миску, яку простягає їй старий чоловік, вражена несподівано елеґантним виглядом незнайомця, який стоїть перед нею. Обирає стіл, за яким уже сидять три молоді жінки. Одна з них тулить до себе виснаженого малюка, який вмостився у неї на руках. Вони сором’язливо обмінюються привітаннями, і Симона вже збирається почати розмову, коли молодиця років тридцяти, чиє волосся зібрано в тугий пучок, піднімається на сцену й кладе кілька аркушів на кафедру. Представляється — Ева Варйор — і оголошує тему виступу: «Секс і релігія».

Короткі смішки, грубі чи збентежені, залежно від статі, долинають з усіх кутків зали в супроводі стукоту ложок об кераміку й сьорбання.

Симона відчуває, хоча й не може ясно усвідомити, що її охопило сум’яття, якого вона досі не знала, нервозність, яка бере початок у чомусь іншому, не лише емоційному, а й таємно сексуальному. Вона навіть струшує головою: ні. Й намагається зосередитись на тому, що відбувається довкола неї.

Вона дозволяє поглядові затриматись на цій залі, смугастій від струменів диму, що піднімаються з великих попільниць кольору меляси: здається, блакитний газ плаває у світлі, яке проникає через широкі вікна й на тлі якого видніються схилені над мисками силуети.

Вона змочує губи бульйоном, впізнає смак перевареної свинини й розм’яклої від довгого перебування в окропі моркви.

В ході дискусії, яку вона сприймає уривками, її очі призвичаюються до напівтемряви й вона все чіткіше бачить обличчя гостей, змушених слухати ці тиради.

— Ні, — продовжує ораторка, — обидва мають сексуальне походження. Це було дуже добре визначено в ході знаменитих дебатів у Берліні, які тривали сорок вісім годин. Вчений теолог Бру, матеріаліст, який підтримав постулат Робсона, професор з Оксфорда, розвиток постулату Палмером в Pagan Christ, розвиток постулату Шарденом у Франції, розвиток постулату Вайтейкером у Сполучених Штатах про те, що боги мають сексуальне походження. Вони стали астрономічними, підтвердження чого знаходимо в тезі католицького автора Фустеля де Куланьїса...

Чоловіки намагаються приховати відсутність інтересу і примиритися з нудьгою, що їх опосідає, викликаною повним нерозумінням виступу, який загрожує перерости у нескінченну проповідь. Що ж до жінок, то вони, здається, борються з утомою, спільною для всіх створінь, які погано харчуються, хоча в очах декого з них горять вогники, і Симоні подобається думати, що ці вогники властиві істотам, загартованим вічним насильством з боку чоловіків, батьків, кюре та інституцій, які змушують їх іти на поступки, а не виборювати свободи.

Ці дуже худі жінки прислухаються до закрутів думки пані Варйор, і навіть якщо й не розуміють сказаного, однак відчувають, що визвольна правда пробивається крізь паводок дивних слів і зникне у найпершу мить тиші.

— ...Ви ходите до церкви, ви бачите, як священник бере посудину в формі... якщо подивитися на сузір’я Діви, це називають чашею. У цю чашу він вставляє щось схоже на патика з діркою, туди й набирає воду. Потім цим патиком вас окроплює. Ви помітили, яка форма у патика?

Деякі чоловіки тихенько гигикають чи розважаються, повторюючи слова патик і чаша, цокаючи ложками об товстий фаянс. Жінки ж поводяться на диво стримано, дехто злегка киває головою, як і та, що механічно проводить тонкою долонею по чіпкій щітці волосся свого сина. Вона нахиляє голову, повертає до Симони гарне обличчя, прочищає горло й каже слабким голосом:

— Хлопці, вони нічого не хочуть чути, авжеж. Навіть сидячи на лавці під час проповіді, навіть у сповідальні. Тут хоч удають щось. Та, зрештою, саме ми з вами митимемо посуд після всього, навіть не сумнівайтеся.

Її сусідки злегка підсміюються, знову смиренно кивають головами. Зі свого боку Симона підсвідомо відзначає, що її співрозмовниця висловила приховане переконання у тому, що їй з її сестрами нема на кого розраховувати, особ­ливо на сторонніх з чужого кола, хіба що на себе самих.

Здається, що Ева Варйор не може зупинитися, наче дервіш у трансі, що страждає на маніакальне слововиверження:

— Постало питання, як ставитися до тіла Христа, щоб його не вбивати, ранити чи умертвляти. Вино — це не кров, а хліб — не тіло людської істоти, не її м’ясо. Але облиште прискіпуватися! Що таке тіло й кров? Матерія. Просто ковтаємо матерію, якою і є сперма.

Цього разу публіка заходиться голосним сміхом, з дещо грайливими протестами веселунів, які, за спостереженнями Симони, займають середину залу.

— Скажи це моїй жінці! — кидає один із них.

— А хто знає точно? — каже інший.

— Ага, розкажи їй, може, хоч якесь уявлення матиме, — кричить чоловік з ложкою в роті.

Доповідачці коштує зусиль завершити свій виступ, вона дякує слухачам і намагається не дивитись у бік столів під стіною, що їх займають її товариші по зброї. Перш ніж зійти зі скромного підвищення, вона проводить широкими долонями по своїй спідниці з необробленого полотна, наче намагається стерти зі стегон та колін якусь настирливу цятку. Відступає на три кроки назад, розвертається, спускається важкими кроками на дві сходинки вниз, підходить до невеличкої групки активістів, які мляво плещуть у долоні в очікуванні, поки мадам Варйор їх промине, щоб потім за її спиною обмінятися лукавими поглядами.

Один із них підводиться: худющий, з пальцями піаніста, але перевдягнений у робітника, — Симона може відрізнити справжнє від оманливого, — цідить своє імʼя голосом занадто грубим, як для своєї тендітної постави: Ернест Деспаті, — й відразу називає тему доповіді.

— «Злигодні робітників, жадібність фараонів», — кидає він у натовп безробітних, які пхають до рота останні шматки хліба, змоченого, як то кажуть, власною кров’ю.

Симона починає розмову з сусідками, які більше переймаються шлунками свого потомства, ніж теоріями, на які надихнув якийсь там Маркс і які невідомо звідки взялися; дехто з них просить чоловіків віддавати їм хоч би частину допомоги, наданої містом чи благодійниками з товариства «Сен-Венсен-де-Поль».

— А найгірші — кюре, — каже одна.

— Бо, коли до них звертаєшся, треба бути смиренною, — додає інша. — І то дуже, якщо хочеш, щоб він щось зробив для тебе.

— І не тільки.

Вони сміються, але недовго. Бо їхні тарілки, як і каструля, вже спорожніли і їхньою єдиною розрадою залишилося побазікати двадцять хвилин до завершення виступу.

Кілька стільців деруть ніжками по паркету, чоловіки встають із-за столів і йдуть до виходу, а деякі помахом руки наказують своїм жінкам іти за ними. Й ті підкоряються, розчаровані, що треба покидати тепле приміщення, аби потрапити на кухню без вугілля чи ще гірше — у спальню, після промови Еви Варйор, хоч і незрозумілої, але такої, яка точно розпалила їхніх самців.

Симона помічає й різницю у статусі організаторів залежно від статі: нечисленні жінки займаються корисними речами, поки месьє затято сперечаються, тримаючи в руці люльку або скручуючи цигарку.

Якийсь хлопчина спортивного вигляду відрізняється від ватаги дискутантів: трохи нахилився вперед, руки й ноги злегка зігнуті, наче він готується отримати серію ударів чи завдати їх комусь. Через розстебнуту майже білу сорочку видно майку, під якою виступають грудні м’язи і крізь яку пробивається кілька темних волосинок. Рукава засукані по лікті, руки явно накачані частими вправами, а тонка бавовняна тканина облягає біцепси й трицепси, гідні гімнаста. Плавний вигин стегон, ідеально опуклий зад, виточена, ніби з твердого каменю, шия, чудове густе волосся, що спадає наче потік чорної лави, — всі ці форми та їх розкішне поєднання, однак, не відволікають увагу від його привабливого обличчя.

Картину псує лише розплющений ніс.

Симона ловить себе на тому, що розглядає даний екземпляр зі значною часткою еротичного інтересу і не може себе в цьому винуватити.

Вона просто відчуває, що в ній відбувається трансформація, й шукає джерело метаморфоз. Звичайно, пригадує трагічну подію на вулиці Сен-Домінік, та пам’ять увесь час зачіпається, наче муслін за ожину, за слова, довірливо кинуті Беллою Ґордон після розмови в залі «Принц Артур»:

— Sometimes комуністи нічим не кращі за інших, комрад.

Вона згадує батька, як він сидить на стільці в кінці столу, а його руки, озброєні столовими приборами, лежать на заплямованій скатертині; цього Юпітера, який свердлить похмурим поглядом ту, яка перед Богом і людьми стала його служницею в радості, а особливо в горі; вона бачить цю бідну жінку, свою матір, яка погойдує стегнами представниці роду ссавців-виробників, уся спітніла, із занадто червоними щоками, і ставить між виделкою і ложкою, що їх тримає цей зразковий глава сім’ї, велику фаянсову миску, де плавають у брунатній рідині великий шматок мозкової кістки, великі кавалки м’яса, велика картоплина, шматки свинячої шкіри, чверть великої ріпи.

Наступна у вервечці знайомих сцен — роздача тарілок насамперед чоловікам підростаючого племені району Ошлаґа, найменший з яких у накрохмаленій піжамі, і двом старшим підліткам, які можуть ходити до школи — привілей, велику частку якого фінансує Симона і в якому їй було відмовлено, бо... просто такий порядок речей. Знову дивиться на них, на ці три відгалуження від господаря, ці три промахи, як знати: покритий шерстю прототип, найвредніший за всіх середульший й егоцентричніший за оригінал наймолодший, — вони кивають на знак згоди, коли оригінальний зразок лається на чужинців, метеків-псів і виступає проти засилля сатанинських євреїв, недолуго посилаючись на священника й письменника Ліонеля Ґру, замовчуючи при цьому справжню повагу каноніка до влади.

І саме в цю мить, коли Симона уявляє собі цю сцену, нишком поглядаючи, як то часто роблять чоловіки щодо неї, на гарного молодика у майже білій сорочці, до приміщення сміючись входить Джошуа Ґершман у супроводі двох незнайомців.

Вони беруть чашки, активістка наливає їм чаю, вони неуважно їй дякують, доливають молока, розмішують рідину ложкою, яку потім кидають на стіл, ні на секунду не замислюючись про плями, які одна з товаришок змушена буде відтирати.

І Симона відчуває щось таке, що вона може визначити тільки як внутрішній холод. Навіть гірше, хоча й не може чітко сформулювати; запитує себе, чи кохання, навіть таке, що тільки народжується, може розчинитись у становленні політичної свідомості.

* * *

Того ж ранку, після кількох годин відновлюючого сну, Джошуа доєднується до Чарльза й Ейджі на великій кухні на вулиці Сент-Фамій. Троє друзів балакають французькою, жуючи бублики і зварені круто яйця по двадцять три центи за дюжину в магазині «Тріфт». Розмова торкається багатьох тем, починаючи зі статті в The Alarm Clock, офіційному органі робітничого клубу «Маꥳлл». Текст стосується неприйнятних умов життя в притулку на вулиці Вітре.

— Щури, — каже Ейджі, пробігаючи очима рядки. — Таргани, майже голі чоловіки сидять на ліжках й виловлюють у спідній білизні всяких малих бестій, і це незважаючи на обробку одягу димом. Двері зачинені з двадцятої години, наче у в’язниці. А харчування! Годують двічі, менш як на дві тисячі калорій, і це при тому, що люди цілий день змушені бродити тротуарами, як улітку, так і взимку, а потрібно щонайменше вдвічі більше...

До запрошення, направленого Беніто Муссоліні від Анаклета Каліфу з Об’єднання робітничих клубів, яке вже готує демонстрацію на перше липня, додається стаття словацькою мовою в Robotnicke Slovo, періодичному виданні для пролетарів Торонта; Шарль повʼязує інформацію, зібранутижневиком по краплинах, з десантами на приміщення, де, як підозрювали, проводилися збори комуністів, і на дружні друкарні, включно з «Червоною Трояндою» — «Red Rose» й газетним кіоском на вулиці Папіно; наприкінці Ейджі читає заяву, яка засуджує насильство групи студентів Університету Монреаля, вчинене щодо Альберта Сен-Мартена.

— Точно, — додає Джошуа, витираючи губи, — я йду в його Робітничий університет.

— І що ти там забув? Ти ж знаєш, він нас не любить.

Ґершман підводиться зі стільця, кидає серветку на стіл.

— Думаю, друзі, ми не можемо дозволити собі пересваритися між собою через клуби. У будь-якому разі, я піду туди в гарній компанії, а там на нас чекає боксер.

Він залишає їх трохи розгубленими, забирає Френка Бреслау в ресторані «Кармен Сільва», там же перетинається і з Фредом Роузом — у 1943 році він стане першим і єдиним вибраним депутатом — відвертим комуністом, — який зараз приєднується до них.

Вони прямують на вулицю Монкальм, номер 1408, заходять досередини, якась меґера, тримаючись за поручні свого балкона, проводжає їх лайкою, без сумніву, католичка до найглибших душевних закапелків.

Щойно вони входять, якась активістка простягає їм по чашці чаю. Їхні очі, ще не звиклі до освітлення в залі, сприймають все довкола наче спектакль у китайському театрі тіней. Джошуа не розрізняє жодного обличчя, але впізнає атлетичного складу силует, який наче виріс перед ним: до нього підходить Кід Леклер.

Він називає своє ім’я двом іншим, перш ніж підвести їх до невеличкої групки чоловіків, що теревенять за спорожнілою сценою. Поки Ернест Деспаті, прикутий до кафедри, робить неможливе, щоб загострити революційні апетити лінькуватих безробітних, він представляє їм сьогоднішніх ораторів: Леґо, Білодо, Бруйєта, Мендельссона, Ол-Десті, Ляруша і, махнувши рукою десь собі за плече, вказує на даму Варйор, «подругу Леа Робак», яка підходить до кожного товариша, щоб забрати миски й отримати два-три центи.

До них приєднується Лявуа зі своїм звичайним виглядом побитого собаки. Кід пропонує відразу йти в таємну кімнату, і Джошуа вже збирається попросити його трохи зачекати, бо раптом помічає Симону, яка стоїть біля столу, зайнятого жінками. Він дивується, що вона опинилась тут так рано, але пригадує, що швейні фабрики працюють не з повним завантаженням й відправляють людей додому якомога раніше, щоб зекономити на зарплаті.

Хоч вона й усміхається, проте видається йому іншою. З того місця, де стоїть, він може бачити її очі, блискучі й чорні, як вугілля, що підкорили його кілька днів тому, але цього разу мерехтливі, наче лискуча тканина, яку текстильники називають плісом. Її погляд став ніби непроникним, він охолоджує надії. А може, фантазми, які він підживлював щодо демуазель, втратили свою гостроту?

Вона простягає йому свою тверду долоню, потім знайомиться з іншими; а ті, схоже, не розуміють, як поводитись і тримати ту долоню, наче йдеться про якийсь зовсім невідомий інструмент, що тільки з’явився на ринку. Він відводить її вбік і починає вибачатися: на жаль, уже не йдеться про вечірній похід у кіно. Й відчуває легкий укол в серці, коли зауважує, що Симона сприймає це з полегшенням.

— Але у вас, — кидає вона, — не вийде так легко від мене відчепитись.

Він розуміє, що коли їхнє кохання, як йому здається, мертвонароджене, то їхнє товаришування якраз розвивається. Він запрошує її вдягнути пальто й слідувати за ними у місце, де ще й сам не бував і де готуються події вже зовсім незаконні, що зацікавило дівчину.

Невеличка група покидає Робітничий університет і, під керівництвом чарівного боксера, піднімається вулицею Монкальм, звертає ліворуч на Де Монтіні. Виходить, що Симона повертається назад, тільки вулицею, паралельною до Сент-Катрін.

У неї складається враження, що вона переживає ще раз той випадок, коли один із її братів, жертва нудьги, поставив диск на 78 обертів на грамофон у зворотному напрямку, і справжня пісня Ah! Qu’importe у виконанні Жана Картьє отримала сумне й жахливе звучання, і все через витівку хлопця, не здатного правильно запустити платівку.

Тут те саме, бо вулиця Де Монтіні, якщо порівняти з її сусідкою, досить жвавою комерційною артерією, зустрічає перехожих рядом наче виморочних фасадів, серед яких видніється кілька магазинів. Обстановка перед її очима швидко змінюється обабіч по ходу просування команди активістів, та вона здатна розпізнати справжню картину: вітрини, іноді порожні чи забиті дошками, від чого при світлі дня, що хилиться до вечора, стає моторошно; вивіс­ки досить точно відображають життя району.

Вона проходить повз щонайбільше дві м’ясні крамниці, навіть три, якщо рахувати ту, що зачинилася цього року і на якій досі висить вивіска «Roberge et Fils’ Viandes — Роберж і Сини, Мʼясо», кількох кравців і шевців, однакову кількість продовольчих магазинів і крамничок з тютюновими виробами й солодощами, кількох торговців вугіллям чи дровами, три маленькі ресторанчики, з яких один — бар, лимаря, дантиста, друкарню, майстерню літографії, «Девід Шоу кард», магазин дивних електроприладів, дві заправки, продавця шин, фабрику поршнів, автобусний вокзал і багато пралень з назвами, які видаються їй милозвучними: «Він Сін Лі», «Ішр Кін», «Сан Лі», «Ішт Йє», «Чон Дак» і «Китайська пральня Йї Лі».

Минає кілька закладів, про які до сьогодні лише чула: готель «Ляфайєт», відомий далеко не з кращого боку, штаб-квартиру студентів Університету Монреаля, яку всі пристойні дівчата повинні обминати, якщо хочуть дійти до вулиці Онтаріо без пригод, школи «Жанн-Манс» для дівчаток і «Сен-Жак» для хлопчиків, а ще церкву з такою самою назвою.

Вона помічає багатьох самотніх жінок, часто дуже худих; її увагу привертають організації, покликані допомагати паріям і соціальним вигнанцям: «Сад дитинства», сиротинець, яким опікуються сестри Провидіння, де також знаходять прихисток малюки — жертви поганого поводження, Інститут Брючезі, чиїм завданням є боротьба з туберкульозом, денний притулок для старих, виправний будинок для хлопців, зала ветеранів, школа для хворих на поліомієліт будь-якого віку, Католицьке товариство захисту й інформування, завданням якого є облік бідних та нужденних для Товариства «Сен-Венсен-де Поль», тобто весь набір організацій, на які косо дивляться у будь-якому районі.

Картину доповнюють кілька порожніх автомайстерень і особливо — жалюгідні квартири, двері яких оснащені дуже чистими вікнами, за якими чекають яскраво розфарбовані й занадто легко вдягнені мешканки.

Вітер стих, приємна мрячка освіжає шкіру на щоках. Симона, дівчина в гарному пальті, каучукових чобітках, у непромокальній шапочці, крокує тротуаром дещо віддалік від групи чоловіків у темному верхньому одязі, які здобрюють свої розмови реготом, серед якого лунає і кришталевий сміх гарного атлета, котрий іноді обертається й зад­кує зі жвавим і грайливим виразом обличчя.

І, звичайно, вся вулиця повниться різноманітними звуками, значно голоснішими: гуркотінням двигунів вантажівок, стукотом сабо й форканням запряжених у вози коней, десь грюкають двері, глухо човгають ноги по розмоклому снігу, якийсь нещасний безперервно бурчить за кілька кроків від притулку.

Симона потрапляє у невідомий їй всесвіт, бо її чуттєві сприйняття загострюються: звичайно, вона сприймає ті самі знаки, що й раніше, але розшифровує їх уже інакше, і протягом усього повільного просування до невідомого місця призначення вона впізнає народ, свій народ, приречений на забуття й мовчання, орди створінь з погаслими поглядами, чоловіків зі стиснутими кулаками, підлітків у взутті на м’якій підошві, виснажених дітей серед натовпу робітників, які говорять французькою по-монреальськи, з розкотистим r і сильними дифтонгами, а ще італійською, ірландською англійською, китайською, їдиш та іншими мовами Європи, розтерзаної й по шматочках зібраної тут і там по всьому місту.

І ці міські шепотіння — протилежні промовам отих пішоходів, що крокують перед нею і, як їй бачиться, намагаються вести її за собою, а ще захищати від вітру. Слова, які вони вигукують: свобода, повстання, бунт, — раптом видаються їй марними, бо вони, ці слова, здіймаються й ширяють над головами істот, яких би мали надихати, але зовсім їх не зачіпають. Тож Симона вирішує стати свідком своєї епохи, зробитись, якщо можливо, голосом безголосих створінь, у яких забрали їхню долю.

Район ковтає їх, і її охоплює враження, ніби вона втрапила у розділ із книги Діккенса, яку читала потай. Насправді вони входять у квартал «червоних ліхтарів», і скромні квартири, маленькі магазинчики району Сен-Жак поступово перетворюються на халупи, халабуди, діри, хижі, нетрі, лігва наркоторговців, азартні притони, підпільні наливайки, борделі й будинки розпусти, поки компанія наближається до бульвару Сен-Лоран.

Симона помічає, що будівлі стають менш стійкими, з обвислими фасадами, вивернутими нутрощами, з тріщинами у стінах, з яких відпала цегла, оголюючи пересохле дерево; а деякі навіть хитаються від вітру, і все заражено спорами грибка, і їй здається, що той грибок проникає у тіла стражденних.

Невеличка група під орудою Кіда звертає ліворуч на вулицю Буйон, туди, де, як грудка глини, прикрашена ніби побитим міллю капелюхом-двокуткою, знайшла притулок пральня Йї Лі із забраними решіткою вікнами, з яких пробивається слабеньке жовтаве світло, й димарем, який випльовує пару із запахом жавелевої води.

Джошуа Ґершманові, чия душа й досі не знайшла спокою після зустрічі з дівчиною, навіть мереживо на асфальті нагадує дороги у найбідніших районах України, незважаючи на те, що тут будівлі було зведено відносно недавно, після великої пожежі 1852 року. І все-таки деякі вже готові завалитись, а із вбиралень на задніх дворах, які мешканці називають нужниками, долинає нудотний запах, бо велика частина житла, збудованого до того, як відкрили бацилу холери, не має ні ванних кімнат, ні туалетів.

Тут вервечка рухається тихо, щоб не привертати уваги ні сутенерів, ані викидайлів, що стовбичать перед дверима гральних домів. Вони минають майстерню столяра, мініатюрний салон цирульника й перетинають вуличку, вкриту багном; за ними спостерігає мʼясник зі своєї кошерної крамниці, на перекошених дверях якої висить оголошення з номерами кімнат, до яких можна ввійти з двору.

Френк милується добре зробленим мансардним вікном, Джошуа помічає кілька елегантних завитків, що перегукуються з сільським довкіллям, а потім усі зупиняються перед будинком 1465, де розташовано щось на зразок покинутого магазину навпроти ресторану, що належить одному галичанину й зветься «Санок»^[76], і підприємства з розливу «Орандж Поп».

Вони всі забираються на платформу — Кід, Джошуа, Френк, Фред Роуз, Симона, двоє невідомих і той же Лявуа в кінці групи, який кидає нервозні погляди на всі боки, — кількома сходинками до гарних різьблених кленових дверей з івритськими буквами, наче вогонь, який гасить бриз.

— Колись, — каже Фред Роуз, — тут була синагога, «Бейт Гамідраш Ец Хаїм». «Дерево життя»! Потім — угорський ресторан, який тримали словаки. А тепер, ну...

Незважаючи на приємну прохолоду, їх зустрічає запах цвілі й пилюки, що назбиралася за місяці, протягом яких приміщення стояло закинутим. Два квадратні столи глянцевого дерева з різьбленими ніжками, поспіхом поставлені під стіну, перш ніж вкрилися пилом; стільці з прямими спинками й плетеними сидіннями з тростини, якісь фігури на мозаїчному паркеті, де-не-де, наче виразками, вкритому шматками лінолеуму; брудна гіпсова ліпнина, на якій видно сліди колишнього декору, стеля у смугах тріщин: ось що залишилось від того, що було колись місцем для молитви, а потім святкування.

З-за перегородки визирає знайоме обличчя, й Симона з полегкістю впізнає Беллу Ґордон, яка енергійним помахом руки запрошує їх приєднатися до неї.

Кілька прилавків, широка порцелянова раковина з діркою для крана, смуги невикористаного металу, що в’юняться до прорізу у віконній фрамузі й ведуть до колишньої кухні. На тій самій фрамузі причеплено два однакові плакати: за винятком мови, збільшена копія листівок, що їх Кід показував учора Джошуа.

Белла потискає всім руки, називає товаришами, дихає на долоні й одягає рукавички, обіймає Симону, перш ніж поплескати її по плечу, і відразу веде їх углиб, на відкриту галерею, захаращену дошками й старими шинами, які тільки й чекають на сірника, щоб запалати й забрати з собою добру частину кварталу.

— Кіде, — каже вона до боксера, — ти прийшов саме вчасно, втрапив на велике відкриття. Будь першим!

Справді, посеред двору з незвичними кутами й укритого білим злежалим снігом двоє чоловіків із засуканими рукавами заганяють лопати у сніговий замет і, вперши руки в боки, якусь мить відпочивають, відхекуючись, наче тяглові воли.

Симона розуміє: вони щойно відкопали водонепроникний джутовий шар і тепер готуються витягти його з невеличкого кратера. Кід іде їм на допомогу й наказує приступати й подвоїти зусилля. Коли пакет визволили з крижаної схованки, він кладе його собі на спину й переносить досередини, при цьому гарчить усю дорогу, наче вепр.

Він іде до передньої кімнати, наближається до столу, повертається й повільно, з усією можливою делікатністю звільняється від свого вантажу. Розв’язує вузол-вісімку, який утримує мотузки, вичікує, наче не наважується торкатись священної речі. Джошуа наближається до згортка, відкидає смужку тканини й видихає довге задоволене «ох»: їхнім очам відкриваються стоси листівок, які чекають, поки їх роздаватимуть на правильних перехрестях.

— Аґенти антикомуністичних бригад були тут учора, — розказує Белла. — Сусіди їх упізнали. Вони єдині серед поліцейських, які потикаються сюди, крім тих, хто збирає тут те, що вони називають своїми комісійними. Я передбачала їхні відвідини, особливо тому, що вони щойно мене відпустили. Тож... отой сніг мав же послужити для чогось, хіба ні? Звичайно, вони трималися подалі від двору, боялися зіпсувати черевики: каучукова підошва мало від чого захищає. Тому вони нічого й не знайшли.

Звучать вибухи сміху в супроводі клубів пари: просто Еоли просто веселяться.

Після цього активісти починають рухатися швидше, розбирають пачки паперу і, не кажучи більше ні слова, поспішають до виходу.

Белла кладе долоню на плече Симони: рука така гаряча, що дівчина відчуває благодатну хвилю, яка пронизує шари тканини. Вони стоять обличчями одна до одної, й Симону дивує вираз ніжності на обличчі з не надто тонкими рисами, що, як їй здається, не можуть належати тридцятирічній особі. Белла якусь мить вагається, клацає язиком, забирає руку, риється в кишені жакета, перш ніж сказати своїм гарним низьким голосом:

— А ти змінилася, красунечко. Ти нагадуєш мені Жанну Корбен, справжню богиню. Нас познайомив Фред Роуз, – додає вона, вказуючи кивком підборіддя на чоловіка, про якого йдеться. Знаєш, завдяки їй я вивчила французьку, і нерви у неї були залізні. От тому її й направили в Тіммінс, якщо хочеш знати.

Симона дивиться широко відкритими очима на співрозмовницю, намагається знайти якісь приховані наміри, але та заливається сміхом, знизує плечима й робить крок до столу, тоді зупиняється:

— Ласкаво просимо на борт. І прошу, прийми пораду від товаришки, яка дещо бачила в житті: активізм і кохання — не найкраща суміш. Та ти й сама вже це запідозрила. Скажи-но, ти вмієш робити перев’язки?

Симона киває: так, звичайно, вона ходила на курси сімейної економіки, на яких викладали черниці, Белла підморгує їй, перш ніж прогриміти до Джошуа:

— О, товаришу, — каже вона англійською. — Ви з вашим другом саме вчасно: ми чекали на вас, щоб підготувати вам костюми покалічених.

Вона показує Френкові і Джошуа на невеличку деревʼяну коробку, з якої стирчать бинти, марлеві компреси, набір першої допомоги марки «Паранґон» і несесер із макіяжем: усе, що потрібно, щоб намалювати рани, почасти їх замас­кувати й прикрити перев’яззю.

Звичайно, цю містифікацію мали створити обидві жінки. Белла бере бинти й стає перед Бреслоу. Ґершмана ж довіряє своїй новій спільниці, разом зі щипцями, кольоровими олівцями й пудрою.

Джошуа й Симона розсовують кілька стільців, вибирають два з міцними сидіннями, ставлять біля одного зі столів, уже порожнього. Джошуа сідає, тримаючи дуже рівно спину, виставивши підборіддя, наче йому накладатимуть карнавальний грим, чим викликає смішки у свого товариша.

Вони усвідомлюють, що чуттєвий імпульс, який залишався з ними від минулої зустрічі, розвіявся, щоб поступитися місцем справжньому товариському почуттю. Навіть якщо їхня фізична тяга взаємна, якщо очі одного такої недосяжної глибини, що бентежать іншого, якщо правильні риси жінки магнетизують чоловіка, котрий сидить перед нею, — все це перетворилося тільки на тваринний атрибут, властивий одомашненим котам і минулим фліртам.

Більше того, якщо бути чесним самому з собою, Джошуа має визнати, що ця можлива пригода, і то недовга, була б лише приємною можливістю відволіктися. Що ж до Симони, то усвідомлення, що своєю закоханістю вона радше завдячувала якомусь таємному рефлексові, а не щирому потягу, диктує їй бути стриманою.

Вона тепер з кришталевою ясністю бачить атавістичний характер цього поштовху, що примушує жінку триматися за чоловіка як за єдиний наявний у неї, представниці слабкої статі, засіб емансипації, — так, як потопельник, сповнений прагнення вижити, хапається за буй.

Вона згадує мадам Варйор, косі погляди, якими нагороджували мадам її ж товариші, і її серце заходиться, сповнюється терпимості і викликає на обличчі м’яку усмішку.

Симона майже чує уривки з її доповіді, яка хоч і не засуджувала, чесно кажучи, оте ковзання від однієї підпорядкованості до іншої, хоч би й освяченої, – але своїми роздумами висвітлила безупинну зміну закликів до покори, незалежно від догм, релігійних чи ні. На чолі її списку всіх несправедливостей стоїть розподіл ролей, заснований на дотриманні звичаїв з далекого минулого, які протягом століть змінили необхідність свого існування на езотеричну неспростовність, що є типовим для незрозумілих кодів. Таке боягузтво, думає дівчина, не є чимось винятковим лише для тих, хто тішить себе сутаною: воно зустрічається у будь-яких фанатиків, включно з атеїстами.

Не звертаючи ні на що уваги, дві самозвані медсестри активно працюють, тут перев’язують долоню, там малюють синець, перемотують голову марлею, наче надають допомогу Ісусові Христу, з якого зняли вінець, оточені майже врочистою тишею, спокоєм, що переривається лише кількома далекими криками, перестуком трамваю, який звертає на бульвар Сен-Лоран, і різними за тональніс­тю звуками пари клаксонів. Симоні подобається думати, що вона відтворює на цих щоках, цьому лобі і цьому носі такі самі рани, які час від часу з’являються на обличчях деяких її посестер по фабриці, котрі пробували чинити спротив своїм чоловікам.

Белла глибоко зітхає, важко падає на стілець, наче змучена непосильною роботою, оглядає своє творіння — Френка Бреслоу, який перетворився на побитого героя, й оголошує справу зробленою, перш ніж сховати пінцети й тонку тканину назад до скриньки. Вона підводиться, вигинається, тримаючи долоні на стегнах.

— Ну, ось! — проказує, збираючи матеріали. — Присягатимемося тепер, що Геррі Дейвіс і вся його злодійська братія переламали вам кістки. Але цього буде не досить, щоб переконати всіх. У мене є дівчата, які від завтра телефонуватимуть начальству, щоб поскаржитися на побиття. А інші, коли прийдуть на фабрику, вдягнуть чорні пов’язки на вашу честь. Ви найкращі з усіх мучеників, яких я знала.

Вона кладе руку на плече Симони, легенько щипає, наче хоче додати їй рішучості, і зникає в іншій кімнаті, щоб поскидати свої речі в шухляду.

Симона підводиться, проводить руками по спідниці, перш ніж повідомити, що йде. Джошуа теж устає зі стільця й бере шапку.

— Я проведу вас, хоча б до зупинки, — додає після того, як відчуває, що йому відмовлять. — Ви — молода жінка, дуже сильна, та вже пізно, щоб гуляти підсліпуватими вулицями.

Симона пирскає, насамперед через прикметник, узятий, безсумнівно, з якогось старого роману, що його Ґерш­ман вимовив як міг, тобто дуже погано, водночас підкреслюючи свою недолугість як імовірного захисника. Та вона погоджується від щирого серця — звичайно, з почуття товариськості, але водночас розуміє, що їм треба поговорити: про невдачу кохання й народження дружби.

«Сьогодні ми вбиваємо за просто так».

Луї Араґон, Я не вмію грати у гольф

«...Агент провінційної поліції Сюрте Квебек (СК) Патрік Веллет отримав у вівторок покарання у вигляді восьми місяців позбавлення волі за участь у переслідуванні, яке спричинило смерть п’ятирічного хлопчика в 2014 році. Однак його було звільнено з-під варти кілька годин по тому».

Радіо «Канада», 20 листопада 2018 року

Книга остання

«Нам треба буде вести цю криваву борню,

У якій дух вгризається в пристрасті!

Бути причиною розпачу і серцевого нападу

Й перемагати, гнівом палаючи,

Майбутнім судом поколінь!»

Жозеф Ленуар, Тисяча вісімсот сорок дев’ятий

«Єдиним способом урівноважити повне підкорення

було б розуміння, чому і яким

неймовірним чином він зганьбився в історії».

Убер Акен, Діра памʼяті

Божевільні сніжинки пурхали цілу ніч, як комахи в трансі навколо маяка, то підносячись угору, то падаючи, підхоплені таким холодним вітром, що його запросто можна було б назвати металевим.

На тротуарах спокійних вулиць назбирався тонкий шар снігу, що іскриться під променями нового сонця. Але біля дверей Вільяма Рея, фахівця з похоронних послуг, шосе вже розчистили добровольці Об’єднаного фронту безробітних, а заодно й розгребли нешироку стрічку доріжки для пішоходів, таку вузеньку й захаращену ґанками, що у будь-якому разі користуватися нею ніхто не може, крім дітей, які бігають там підтюпцем.

Всередині панує ажіотаж, властивий ярмарковим святам, та хвилювання зростає в міру того, як наближається час приходу першого відвідувача, котрий прийде попрощатися з тілом Микити у костюмі, купити який у нього при житті ніколи не вистачило б коштів, або ж задовольнити цікавість, підтримувану тижнем чуток у газетах.

Радіоточка, майже нова, марки «Зеніт», оснащена циклопічним карданом, передає суботню програму CFCF, 130 кілогерц, Органна Рапсодія, та жваві дискусії топлять музичний політ у магмі з вигуків та глухого бурчання.

Присутні, звичайно, говорять про несподіване повернення зимових холодів — ніколи такого не було, й от знову, — про землетрус у Каліфорнії, тривожні новини з Німеччини й Австрії, про ту частину Китаю, яку захопили японці, про вчорашні й сьогоднішні вранішні проповіді у деяких синагогах.

«Німеччина має право сама регулювати своє політичне життя, та якщо правління Гітлера виллється у небезпеку для євреїв, якщо влада наці означає політику примітивного антисемітизму, то ми, євреї, не будемо мовчати. Й чітка громадська думка неєврейського світу засудить таку реакційну поведінку».

Але насамперед обговорюють справу Зінчука. Тож один товариш детально описує зустріч судді Моріса Тетро й адвоката Ґарбера у присутності такого собі Жозефа Бетула, столяра з його країни походження, нібито його товариша по зброї, на якій ішлося про можливе звинувачення аґента Зутто.

— І суддя послав їх, — кидає він, шкрябаючи носа.

Далі говорять про упередженість деяких газет, що повідомляють про можливі майбутні безпорядки у районі з боку радикальних елементів, про виступ муніципального радника, ешевена^[77] Ектора Дюпюї, який описує в газеті те, як комуністи схопилися за цей сумний випадок, і звинувачує їх у використанні особи Зінчука для того, щоб привернути до себе увагу, ні більше — ні менше.

Зрештою, багато кого тривожить присутність у натовпі офіцерів у цивільному.

— І до того ж, — додає Джошуа, струшуючи люльку вільною рукою, — поліція попросила нас почати ходу о 9:30 замість опівдні. Хай помріють! Усі права на нашому боці.

Белла Ґордон, надзвичайно елеґантна у довгій чорній сукні, попри сутулі плечі й відсутність прикрас, вривається до кімнати, тягнучи за руку бальзамувальника.

— Ну, скористайся можливістю, щоб заспокоїти людину, до якої посеред ночі навідалися два мастифи.

І справді, обличчя Вільяма Рея набуло такого самого відтінку, як у його звичайних клієнтів, а під його котячими очима з’явилися майже фіолетові кола.

— Не переймайся, шефе, — каже Кід Леклер, чий лоб і досі мокрий від поту після відкидання снігу з невеличкої вулички Аркад. — У тих свиней коротка пам’ять і мізки плавають у розсолі. Ну, й боротися вони хочуть з нами, а не з тобою.

Орган змовк. Натомість чути пищання сирени, провісниці передачі «Cheerio», що транслюється з Нью-Йорка; її ведучий, Чарльз Келлоґ Філд, готується представити кілька натхненних текстів, пісеньок і власних віршів домогосподаркам усього континенту.

Церемоніймейстер відразу вимикає «Зеніт», який висить біля вхідних дверей. Жовте око гасне.

В будь-якому разі, наближається час приймати перших відвідувачів. Вільям Рей відкриває мелодіум, який тихенько чекає в кімнаті; неспішно, врочистим кроком прямує до катафалка і повільно піднімає віко труни, щоб продемонструвати, як сам каже, свій шедевр, а тоді йде назад, щоб стати біля інструмента.

Бідний Микита, здається, спить в оточенні ангелів, незважаючи на те, що піджак і сорочка явно тіснуваті для особи його габаритів. Хоча на ньому лише чверть штанів, тобто лише передня частина того, що мало би бути твідовими панталонами, але нікому не слід про те знати, окрім бальзамувальника, який нерухомо чекає, тримаючи напоготові свої довгі пальці біля клавіатури, поки його співробітник, шатен у підігнаному костюмі, приймає перших гостей.

Хлопчина щойно відчинив двері й відразу поділився своїм здивуванням з Беллою: цікаві й активісти вже вишикувалися перед похоронним салоном, а діти трусяться від холоду на капоті й крилах катафалка.

Відразу ж Кід з кількома здорованями стають обабіч входу і, як горили з нелегальних барів «спікізі», щільною вервечкою впускають однорідний натовп, що складається з безробітних та робітників (дехто прийшов з акордеоном чи й зі скрипкою), Матінок Кураж і занадто блідих дітей.

Довжелезна стрічка нещастя далі рухається в бік закатованого, ніби аортою тече сіра кров, прикрашена охрою, чорним, зеленим, трохи білого; на мить зупиняється, продовжує рух і поспішає у шлуночок, відкритий з боку колишньої конюшні, туди, де на людей чекає миска гарячого супу, а що ж іще? Й оголошення про смерть, яке вінчає фото Микити, взяте з його паспорта.

Його можна впізнати, особливо його слов’янську зо­внішність, таку сумну на цій світлині, на якій він усміхається, й очі наївної дитини, але викликає здивування зачіска — «а він посвітлішав, бачу» — і кволість, незважаючи на прекрасну роботу бальзамувальника, м’язів його обличчя, що з’явилася за якихось шість років; на обличчі ще зберігаються наліт колишнього благородства й анемічність — явно від років важкої праці та постійного споживання страв, багатих на жир, але бідних на поживні речовини.

Присутній тут Фред Роуз потискає публіці руки, але значно менше, ніж ешевен Шуберт, який прийшов попрощатися з тим, хто кілька днів тому просив у нього поради й підтримки. Заходить молодик, років до тридцяти, тендітної зовнішності, з тоненькими вусами щіточкою. Його пальці вкриті кіптявою. Ні з ким не вітаючись, ніби хоче залишитися непоміченим, він обирає стілець, на якому і вмощується зі своїм альбомом для замальовок: це Луї Мульшток, художник з вулиці Сен-Домінік.

Зі свого боку Джошуа, замотаний у пов’язки, і Белла кидають стурбовані погляди на натовп, їхню нервозність розвіює поява Симони.

Дівчина, яку помітив і швидко провів повз натовп Кід, ступає на вже брудний паркет, і погляди присутніх на мить звертаються до неї, наче притягнуті магнітом. На ній довге драпове з начосом пальто, сіре, приталене, яке їй добре пасує, застебнуте на два металеві ґудзики, прикрашене круглим хутряним коміром і таким самим хутром на вилогах вище ліктів.

Присутні, не знайомі з новоприбулою і її талантами швачки, ніяково замовкають, навіть дещо вороже, не в змозі вирішити, чи вони нею захоплюються, чи заздрять, а чи засуджують таку елеґантність у районі знедолених і виключених із соціуму. Але рукавички й чобітки на ній такі самі, як одягають до церкви чи храму ті, хто більшу частину дня проводить за промисловими машинами.

Вона вирішила вдягнути гарненький берет із велюру піке з тонкою вуаллю й помпоном, який прикриває волосся, наче виточене з важкої деревини. А коли вона розстібається і стає видно її вовняну сукню баклажанного кольору, схожого на початок серпневої ночі; коли дозволяє розширеному в талії корсажеві, прикрашеному широкою, майже чорною креповою краваткою, опасти вниз, тут і там чути зітхання полегкості, схвалення, а то й раптової закоханості.

Вона цілує в щоку Беллу, шепоче їй на вухо дружні слова. Фред Роуз, Шуберт і ще кілька присутніх висловлюють їй своє захоплення, полонені шармом цієї юної незнайомки. Потім вона простягає руку Джошуа, підсміюючись із незграбності вдаваного каліки.

Вона знову дякує йому за те, що провів її до трамвайної зупинки, запевняє, що протягом поїздки до Ошлаґа все було добре, що вона рада була пройтися під Портовим мостом, бо краще познайомилася з районом Сент-Марі, де ніколи раніше не бувала, з його численними дзвіницями й невеличким круглим шматочком землі за островом Сент-Елен, що його називають Ронд, — на збудженій, наче від бурі, річці.

І якщо її щоки набули яскраво-рожевого кольору, а її рухи, сповнені енергії, стали майже поривчастими, то причиною цього були не лише сніжинки й холодне повітря.

Вчора ввечері їй довелось зіткнутися з гнівом батька, котрий вибухнув, коли побачив, як вона зайшла на кухню, вдягнута, як він висловився, наче простолюдинка. Всіляко обзивав її, наказав виправитися й одягатись, як личить дівчині з гарної сімʼї, пообіцяв, що влаштує їй пекло, закликав у свідки Ґемму й синів, все більше розпалювався, але марно: вона зі знудженим виглядом лише нахмурила брови у відповідь на всі його погрози, наче їй докучала набридлива зла муха.

Симона підійшла до матері, яка поралася біля плити з опущеними плечима, наче протистояла натискові хуртовини, й підбадьорила її легенькими обіймами, бо розуміла, що хазяїн змусить її дорого заплатити за те, в чому він вбачає змову. Вона повідомила, що начальство дало їм усім вихідний і вона піде на похорон друга.

— Ні! — вигукнув він, пожбуривши прибори в тарілку. — Я знаю, куди тебе понесе, й забороняю тобі з’являтися поблизу тої псячої зали.

Тоді вона повернулася до нього, спокійно, розслаблено й майже велично, випромінюючи холодну впевненість, і відповіла, й навіть питання не виникло, звідки в неї така хоробрість; але, поки слова вистрілювали з її губ, вона ясно розуміла їх справедливість:

— Я не до тебе звертаюсь, а до твоєї рабині.

Він схопився своїми великими, зарослими аж до пальців руками за стіл, з обох боків від тарілки з купленою десь далеко тріскою, випрямився, з виразом розлюченого самця втупився в очі Симони, без сумніву, готовий пустити в хід кулаки, та вона обеззброїла його: підійшла, стала перед ним і, майже не схиляючи голови, витримала його погляд, ні разу не кліпнувши.

Його щелепи аж звело від оскаженіння, і він процідив крізь зуби, що вижене її геть. Вона всміхнулася: валізи вже чекали в її кімнаті. І Ґемма розридалася.

Симона дійшла до зупинки таксі на вулиці Онтаріо, поїхала до своєї подруги Оділь на вулицю Арбур, щоб провести там першу ніч, протягом якої вона могла лише мріяти про сон.

Рано-вранці, після того, як швидко проковтнула гречані млинці матінки Ґоден зі шматочком масла й малясом, вона вдяглася в усе найкраще, перш ніж побігти до кінцевої зупинки Арбур, запаморочена від збудження й похмурих переживань, готова поставити все — тіло, душу, бажання й невеличкі статки — на непередбачуване майбутнє.

Стоячи біля тіла, вона нарешті дає волю почуттям, думає про Ґемму, прикуту до своєї плити, до своєї праски, до своєї любові до синів; їй безмежно шкода молодих швачок, котрі іноді, коли їх долає втома, здається, борються з оглушливими машинами, які ковтають метри й метри тканини; на неї знову сходить лють, яка охопила її під час слідчих дій коронера, відраза до Вілброда Рондо, підлабузника-комівояжера та йому подібних, роздратування представницями примхливої буржуазії, які милуються собою перед дзеркалом бутика готового одягу Роуз.

І їй видається гарним оцей Микита Зінчук, Польський Мамонт, убитий, коли намагався відстояти єдиний уламок гідності, що йому ще залишався: забиту ганчір’ям валізу.

Вона витирає очі, приєднується до Белли, котра дає їй стосик листівок із зображенням померлого, які вона роздаватиме чоловікам, жінкам, дітям, що чекають перед невеличкою будівлею на вулиці Аркад, звідки до них долітають уривки розмов, жалобної музики і клезмерських мелодій, усе впереміш.

* * *

У місті змовкли дзвони. Опівдні.

Небо синіє монреальською синявою: тонке полотно чис­того азуру, яке світлішає на кінцях — там, де багатокутні хмарини у формі Скелястих гір, наче вирізані з лілового паперу, набувають кольору цвітної капусти.

Щодо сонця, то воно яскраво-жовте, змушує верещати дітей і надає оксамитовості кольорам: коричневий стає жовтогарячим, зелений набуває відтінку свіжого листя, чорний глибшає, червоний стає різким, а білий сліпить.

На вулиці Аркад, по якій заледве може просунутись катафалк, людям важко пробиратися, бо їх там як оселедців у бочці; вони не зважають на заклики відійти до вулиці Пайн, щоб дозволити великим автомобілям проїхати й дати змогу рухатися похоронному кортежу.

Автомобіль повільно їде двома смугами вулиці, звертає на вулицю Жанн Мансе до вулиці Шербрук, там він зробить коротку зупинку, перш ніж рушити далеко-далеко, аж до кладовища Лейквʼю у селі Пуант-Клер, де Микиту Зінчука й поховають.

У строкатому натовпі просто цікаві йдуть пліч-о-пліч з комуністичними активістами, які тримають чорно-червоні банери: на одному — засудження злочину, що його скоїв Джіанні Зутто, інший волає про жертв боротьби, а третій вимагає справедливості, — і штук п’ятдесят плакатів, на яких написано одне чи два слова зі знаком оклику: «Революція!», «Клятий капіталізм!», «Робітники!», «Страйк!», «Безробітні!», «Рівноправ’я!».

З усієї цієї людської магми, що тече до пагорба Барон, натреноване око може легко вирізнити поліцейських у цивільному, вдягнутих в однакові картаті пальта й циліндри. І їх тут багато — тих, хто пильнує мерзенне стадо, різко відганяючи лівою рукою роззяв, тримаючи праву в теплі під ґабардином, погладжуючи там палиці з дуба чи шкіри.

Один присутній журналіст оцінює кількість присутніх десь у п’ятнадцять тисяч: натовп, який вирує довкола довгого чорно-синього «кадилака» з креповими фіранками на вікнах і хмаринками від дихання вгорі, які раптом зносить порив вітру.

Те, що задумувалось як урочиста хода, раптом набуває рис свята: розпашілі від випивки чоловіки, арфіст з єврейською ґімбардою, акордеоніст, шотландець з товстими вусами, озброєний волинкою, скрипаль, вундеркінд з кларнетом, жінки, які наспівують чи пританцьовують, залегко вдягнені як для сильного холоду; серед них і ця дівчина з волоссям, освітленим перекисом водню, в дірявій шалі, яка вдає веселу, це Анні Гаґс, яка пришла попрощатися з клієнтом і, хтозна, може, знайти іншого.

Водночас ритмічні рухи обірванців та їхні порожевілі щоки приховують майже відчутний на дотик глухий гнів. Справді, між тремоло вистрелюють лайливі вигуки, а коли з’являються два аґенти на мотоциклетах, які зазвичай керують рухом транспорту, схоже, що навіть із самої труни вихлюпується хвиля роздратування. Маленькі двигуни чмихають, лунає кілька нажаханих криків, і тут, очевидно, поліцейські отримують наказ, дістають свої чорні кийки та нагайки й кидаються в атаку на ворога, тобто на плебс.

Вони б’ють, б’ють, знову б’ють, цілять навмання, не дивляться, кому дістаються удари, не розраховують силу самих ударів. Дві нажахані жінки стоять на перехресті вулиць, стримуючи малюка. Один з аґентів підходить ззаду, дає одній із них такого штурхана, що вона пролітає шість дюймів уперед. Вона розлючено обертається, криє його лайкою, простягає руку до дитини, та поліцейський завдає удару, від якого хлопчик з криком залітає в намет. Що ж до іншої жінки, то вона дістала удар кийком у живіт і не може дихати.

На журналіста ж, який робив нотатки у блокноті, наскакують констеблі Леблан і Дешам. Вони безцеремонно б’ють його в обличчя, незважаючи на підписану особис­то директором Дюшеном перепустку, яку той показує, й відмовляються повідомити свої матрикули, перш ніж зламати йому вилицю.

Чоловіки, здебільшого в картатому одязі, видирають плакати з рук тих, кого пізніше назвуть бунтівниками, в тому числі й написане каліграфічно гасло, де згадується про долю Ніколя Сакко й Бартоломео Ванцетті^[78]. Тепер удари сипляться градом, кров цебенить, ніхто не наважується протиставити себе представникам сил правопорядку, до яких приєдналася кінна поліція, що гарцює вулицею й роздає направо й наліво удари батогами.

Симона, сидячи в похоронному катафалку, разом із Джошуа й Фредом Роузом, дивиться на розправу, паралізована побаченим. Скрикує, коли бачить Беллу Ґордон, яка намагається дістатись автомобіля, відбиваючи однією рукою здійняту для удару нагайку.

Перед автомобілем з’являється кінь, водій не вагаючись б’є по гальмах, Симона відчиняє дверцята, стрибає на асфальт, робить крок, хапає Беллу за пальто, підтягує й штовхає на сидіння. Чоловік піднімає зброю, готовий кинутись на дівчину, але зупиняється, збентежений непокірним поглядом Симони: боягуз і є боягуз, якою б не була його роль. Не відводячи від нього погляду, вона задкує, задкує й опиняється в теплі катафалка.

За якусь хвилину вулиця Жанн Манс майже порожніє, залишається лише сміття, кілька плям крові, блювота. Поліцейський на мотоциклі займає місце біля катафалка й робить знак водієві продовжувати рух і слідувати за ним. У своє дзеркало заднього огляду він, однак, може бачити поліцейських, які накидаються на Філіппа Купера, хлопця років двадцяти, якого вони, безперечно, затримають, звинувачуючи у порушенні спокою.

Лише перетнувши вулицю Шютер, яку скоро перейменують в Ейлмер, фургон може набрати швидкість і рушити на захід, щоб дістатися місця, яке ще довго буде вважатися на острові Монреаль сільською місцевістю.

* * *

Спокій відновлено, активісти збираються в залі «Принц Артур», де на них чекає трохи тепла й багато гарячих дискусій багатьма мовами, здебільшого не зрозумілих присутнім там поліцейським інформаторам.

У багатьох, включно з жінками й людьми похилого віку, — синці, що свідчать про сильну любов сил правопорядку. Однак тут панує святковий дух, безперечно, підживлюваний пляшками, які переходять із рук в руки і вміст яких — женьєвр^[79], горілка, житнє віскі, гаряче вино — запалює щоки.

Післяобідньої пори Белла, Симона, Фред Роуз, Френк Бреслау і Джошуа зʼявляються тут майже тріумфально, і дехто робить помилковий висновок про те, що перев’язки на обох чоловіках — результат сьогоднішніх подій.

Фред Роуз виходить на естраду, бере мікрофон і розповідає про церемонію поховання. Похорон Микити Зінчука був швидким і був би ще коротшим, якби не відспівування польським священником, якого направили туди від церк­ви Святого Миколая; церемонію тримали в таємниці як одні — вороги комуністів, так і інші — ті, хто не сприймає релігійних культів і є тільки революціонерами.

В наступні дні ряду редакційних статей і політичних та релігійних промов, здебільшого провладних, вдається приглушити назрівання протестів. Було чути й незгодні голоси, що належали відомим марксистам і ешевенові Шуберту, кільком рабинам і міністрам-протестувальникам, таким як преподобний Девід МакЛеннан, пастор Об’єднаної церкви Еммануїла, який охарактеризував поліцейську жорстокість як небританську і нехристиянську.

Звичайно, проводилося розслідування, та знов у діях сил правопорядку не знайшли жодної провини; Робітнича партія Канади організувала конференцію в готелі «Мон-Руаяль», на якій було прийнято резолюцію, підписану її керівництвом, з вимогою зустрічі з виконавчим комітетом міста Монреаль, яку потім оголосили непри­йнятною.

Однак Белла Ґордон у супроводі кількох колег, серед яких була й елеґантно вдягнена молода жінка, яка говорила прекрасною французькою, завдяки підтримці ліберальних депутатів Пітера Берковича і Джозефа Коена, мала зустріч з Луї-Александром Ташро за зачиненими дверима в його офісі в Монреалі, в ході якої премʼєр-міністр їх мовчки вислухав, перш ніж виставити з будівлі всю її банду. З тієї зустрічі походить відомий вислів: «Чужинці, які не люблять дихати канадським повітрям, можуть просто повернутись у свої країни».

З оголошенням війни й покращенням економічних умов сама історія проковтнула, перетравила або просто стерла більшість акторів цієї трагедії. Джошуа Ґершман продовжив боротьбу в Торонто, ледве уникнув вʼязниці; Фреда Роуза вибрали депутатом від комуністів, а потім кинули до вʼязниці як шпигуна; Белла Ґордон просто зникла, не лишивши по собі жодного сліду, хіба що за винятком деяких речей, що їх продали з аукціону в місті Шербрук у 60-х роках і чиєю власницею була пані з тим самим ім’ям — та, яка ще дитиною, в 1911 році, отримала приз за свої мережива: стіл, подушечку для шпильок і салонні подушки; Вадартріки ніколи не спливали на поверхню після їх відсилки; Бреслау, Робін, Леклер, Брусіловскі коли б ніколи не існували, то нічого не змінилось би; ліберал Луї-Александр Ташро піде у відставку три роки потому, звинувачений у корупції Морісом Дюплессі; Майкл Ґарбер здасть свої справи до архіву, як канадські, так і квебекські; поліцейський Зутто піде на пенсію після війни, уникнувши долі тих, хто співчував фашистам своєю славною службою. Що ж до Симони Беланже, то вона так і живе в уяві письменника.

На кладовищі Лейквʼю лежить Микита Зінчук, секція F, ряд 21, місце 5. У реєстраційному записі є нотатка: «Застрелений у спину полісменом». Невеличка табличка вказує на місце, де саме спочиває нещасний чоловік, але його імʼя з роками стерлося.

«БНР (Бюро незалежних розслідувань) було створено з метою зняти всі підозри щодо незалежності й неупередженості будь-яких розслідувань, у яких фігурують підрозділи поліції.

(...)

Нагадаємо, що рапорт БНР не є публічним документом, бо в ньому містяться чутливі відомості й імена, заяви залучених осіб та свідків, а також елементи доказів. Тому жодних інших довідок про події чи слідчі дії БНР оприлюднено не буде».

Бюро незалежних розслідувань,

Інтернет-сайт, 6 березня 2019 року.

Примітки

1

Montreal Standard — загальноканадська англомовна національна газета, яка виходила в Монреалі з 1905-го до 1951 року, також відома під назвою The Standard.

(обратно)

2

Демуазель — розмовний варіант від «мадемуазель».

(обратно)

3

У той час Канада налічувала 9 провінцій. Ньюфаундленд і Лабрадор приєднався до конфедерації 31 березня 1949 року і став останньою, десятою провінцією.

(обратно)

4

Купюра вартістю 2 долари.

(обратно)

5

Canadian Pacific Railway (CPR) — Канадська Тихоокеанська залізниця, заснована в 1881 році.

(обратно)

6

Газета комуністичної партії Канади, виходила з 1922 року.

(обратно)

7

Ошлаґа — один із робітничих районів Монреаля.

(обратно)

8

Ніколет, Фермаунт — вулиці Монреаля.

(обратно)

9

Maison de Refuge de l’Union nationale française — притулок для безхатченків.

(обратно)

10

Близько — 7 градусів за Цельсієм.

(обратно)

11

Матрикул — особистий номер поліцейського.

(обратно)

12

Сорт канадського віскі.

(обратно)

13

Le Workmen’s Circle ou Arbeter Ring — «Робітниче коло», єврейська робітнича організація, заснована в США 1906 року, споріднена з Bund.

(обратно)

14

Poale Zion, Zaarei Zion — «Робітники Сіону», марксистська єврейська організація, заснована в Полтаві 1906 року; офіційна на­зва: Робітнича соціалістична демократична партія.

(обратно)

15

Unser Camp — дитяча організація і табір для дітей, створена Poale Zion у 1931 році.

(обратно)

16

150-й батальйон Канадських експедиційних військ під час Першої світової війни.

(обратно)

17

Вестмаунт, Утремон — міста на острові Монреаль, в яких селяться багатії англійського та французького походження відповідно. Нині Утремон є частиною міста Монреаль, Вестмаунт залишається окремим містом.

(обратно)

18

Нелегальні заклади, в яких продавали алкоголь під час Великої депресії, після 1933 року — бари у стилі ретро.

(обратно)

19

Mary Rose Anna Travers, La Bolduc — квебекська актриса, композитор, музикант, її композиції мали за основу квебекську музичну традицію звуконаслідування музичних інструментів голосом. Популярна в 20–30-х роках.

(обратно)

20

Шейлок — один із персонажів у п’єсі Шекспіра «Венеційський купець»: лихвар, чиє ім’я стало прозивним.

(обратно)

21

Віппет — печиво безе, покрите шоколадом.

(обратно)

22

Буассо — стара міра об’єму сухого матеріалу, близько 13 літрів.

(обратно)

23

Луї-Александр Ташро — 14-й прем’єр Квебека, 1920–1936 рр.

(обратно)

24

Камійєн Уд — квебекський політик, був чотири рази мером Монреаля.

(обратно)

25

Пенні — 1/100 канадського долара, цент.

(обратно)

26

Нікель — 1/20 канадського долара, 5 центів.

(обратно)

27

Піастр — неофіційна назва канадського долара серед франкомовних канадців.

(обратно)

28

Альґонкен — один з індіанських народів Канади, Квебек.

(обратно)

29

«Keneder Adler» — «Канадський орел», центральна газета на їдиш, виходила з 1907-го по 1977 рік.

(обратно)

30

Стріляйте в нього! Він комуніст (англ.).

(обратно)

31

Mont Royal, Королівська гора, дала назву острову Монреаль і міс­ту Монреаль.

(обратно)

32

Пітер Брейгель молодший — один із найвідоміших фламандських художників.

(обратно)

33

Інколи (англ.).

(обратно)

34

Італійський народний майданний театр.

(обратно)

35

Опера Людвіґа ван Бетговена.

(обратно)

36

Острів, сусідній з островом Монреаль, тут тепер місто Лаваль.

(обратно)

37

Монреальські актори й гумористи початку ХХ сторіччя.

(обратно)

38

Квебекський актор і гуморист ХХ сторіччя.

(обратно)

39

Монреальська акторка й гумористка.

(обратно)

40

Монреальська акторка й гумористка.

(обратно)

41

Латина: Deipnosophistae, «Обідній стіл філософів» – твір грецького автора Атенеуса Наукратського, побачив світ близько 228 року в Римі.

(обратно)

42

Ukrainian Labour Farmer Temple — ліві українські організації в Канаді, засновані на початку ХХ сторіччя. До сьогодні присутні в багатьох канадських провінціях, за винятком Квебеку. Зараз ті будинки, які уряд повернув після незаконної конфіскації, перебувають у власності Асоціації об’єднаних канадських українців (Association of United Ukrainian Canadians).

(обратно)

43

Гораціо Нельсон — видатний британський флотоводець, пам’ятник якому стоїть на площі Жака Картьє в Монреалі, навпроти старого порту.

(обратно)

44

Один із різновидів боулінґу.

(обратно)

45

Традиційні домашні цукерки на день Святої Катерини в Квебеку, інша назва — kiss, або поцілунок.

(обратно)

46

Міст Жака Картьє, відкритий у 1930 році, своє теперішнє ім’я отри­мав у 1934 році.

(обратно)

47

Будинок на три квартири.

(обратно)

48

Компанія пралень.

(обратно)

49

Відомий монреальський бутик головних уборів.

(обратно)

50

Банк Монреаля — один із найстаріших і найбільших банків Канади.

(обратно)

51

Рафаель Ґуаставіно — американський архітектор іспанського походження.

(обратно)

52

Гармонія справедливості (латин.).

(обратно)

53

Transportation Building, йдеться про офісну будівлю, в Монреалі багато будинків мають власні імена.

(обратно)

54

Шматок червоної матерії на короткій палиці, що його використовує тореадор на арені.

(обратно)

55

Польський, білоруський і російський танок, де чоловік танцює з двома жінками.

(обратно)

56

Штраймл — головний убір хасидів.

(обратно)

57

Тут: безкоштовно (латин.).

(обратно)

58

Британський прапор.

(обратно)

59

Від моря до моря (латин.).

(обратно)

60

Кляті китайози і брудні негри (англ.).

(обратно)

61

Ло́рел і Га́рді (англ. Laurel and Hardy), Стен Лорел (сценічне ім’я Артура Стенлі Джефферсона;1890–1965) і Олівер Гарді (1892–1957) — британсько-американські кіноактори, коміки, були однією з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно. Стен був худий, а Олівер — повний.

(обратно)

62

Їдальня.

(обратно)

63

Chevaliers de Colomb — найбільша в світі братерська організація, яка об’єднує чоловіків-католиків.

(обратно)

64

Лютен — людиноподібна істота у фольклорі деяких областей Франції.

(обратно)

65

Я розлютився!.. Він був клятим комуністом! (Англ.)

(обратно)

66

Від перших букв імені — A(rthur) і G.

(обратно)

67

Temple du travail — прокомуністична робітнича організація в Канаді, мала національні відділки: Український робітничий дім, Фінський робітничий дім і т.д.

(обратно)

68

З типово французькою атмосферою (англ.).

(обратно)

69

Mont Royale (фр.) — Королівська гора, недіючий вулкан посеред острова Монреаль. Острів і місто отримали свою назву саме від цієї гори.

(обратно)

70

René Robert Cavelier de La Salle — французький дослідник Північної Америки, засновник Луїзіани. Його імʼям назване місто (нині район міста) на острові Монреаль.

(обратно)

71

Руна, що означає «Сонце».

(обратно)

72

Різновид фетрового капелюха.

(обратно)

73

Повір мені (англ.).

(обратно)

74

«Ківаніс», міжнародна організація всесвітнього руху добровольців, заснована у США в 1915 році, має представництва у 100 країнах.

(обратно)

75

Квебекський соціаліст, засновник Робітничого університету в Монреалі.

(обратно)

76

Місто на південному сході Польщі.

(обратно)

77

Виборна особа у Франції, наділена адміністративною й поліцейською владою.

(обратно)

78

Нікола Сакко (італ.Ferdinando Nicola Sacco) (22 квітня 1891 — 23 серпня 1927) й Бартоломео Ванцетті (італ. Bartolomeo Vanzetti) (11 червня 1888 — 23 серпня 1927) — страчені учасники анархістського руху, вихідці з Італії, які проживали в США.

(обратно)

79

Женевер (нід. jenever) — нідерландський міцний спиртний напій, отриманий шляхом дистиляції перебродженого сусла з солодового ячменю й ароматизованого ягодами ялівцю з іншими прянощами. Виробляється в Нідерландах і Бельгії.

(обратно)

Оглавление

Книга перша

Книга друга

Третя книга

Книга четверта

Книга остання

*** Примечания ***