Республіка Дракона [Ребекка Кван] (fb2) читать онлайн

Ребекка Кван Республіка Дракона

Присвячую

* * *

Арлон, за вiсiм рокiв до основних подiй

— Ну ходімо, — благав Мінджа. — Будь ласка, я хочу подивитися.

Неджа схопив брата за пухкий зап’ясток і відтягнув від мілководдя.

— Нам не можна заходити за латаття.

— Але хіба ти не хочеш знати? — скиглив Мінджа.

Неджа вагався. Йому також кортіло поглянути, що там у печерах за вигином. Гроти річки Дев’яти Вигинів були загадкою для дітей родини Їнь від самісінького народження. Вони росли на застереженнях про темне зло, що спить, заховане в тих печерах, про монстрів, які причаїлися всередині, жадаючи, щоб дурні дітиська втрапили їм у пащу.

Уже цього було досить, щоби привабити дітей родини Їнь, таких спраглих до пригод. Але до них доходили чутки ще й про великі скарби, купи перлів, нефритів і золота під водою. Якось учитель класики розповів Неджі про те, що кожна коштовність, загублена у воді, неминуче опиняється в тих річкових гротах. І часом погожого дня Неджі здавалося, що з вікна своєї кімнати він бачить відблиски сонячних променів на переливчастому металі біля входу до печер.

Йому роками кортіло дослідити ті печери. Сьогодні, коли всі були надто заклопотані, для цього настав час. Але оберігати Мінджу було його обов’язком. Раніше його ніколи не лишали самого наглядати за братом. Аж до сьогодні він був замалим. Та цього тижня батько поїхав до столиці, Дзіньджа був в Академії, Муджа — за кордоном, у Сірих Вежах призахідників, а решту палацу так виснажила раптова хвороба матері, що слуги квапливо передали Мінджу в Неджині руки і сказали обом триматися подалі від неприємностей. Неджа хотів довести, що це йому до снаги.

— Мінджа!

Брат знову зайшов на мілководдя. Неджа вилаявся і з плескотом рушив у воду за ним. І як шестирічка може бути таким спритним?

— Ну годі тобі, — пручався Мінджа, коли Неджа схопив його за зап’ясток.

— Нам не можна, — сказав Неджа. — Будуть неприємності.

— Мати вже тиждень не підводиться з ліжка. Вона й не дізнається. — Мінджа вивернувся з Неджиних рук і пустотливо йому всміхнувся. — Я не скажу. Слуги не скажуть. А ти скажеш?

— Ох ти ж мале демоня, — сказав Неджа.

— Я хочу лише поглянути на вхід, — з надією промовив Мін­джа. — Нам не обов’язково заходити всередину. Ну будь ласка.

Неджа пом’якшав.

— Ми зайдемо лише за вигин. І поглянемо на вхід до печер звіддаля. А потім повернемося, затямив?

Мінджа захоплено скрикнув і плюхнувся в воду. Неджа пішов за ним, схилившись, щоб узяти брата за руку.

Мінджі ніхто не міг відмовити. Та й кому б це було до снаги? Він був таким пухкеньким і щасливим, таким стрибучим м’ячиком хихотіння й захвату, він був найбільшим скарбом у палаці. Батько його обожнював, Дзіньджа й Муджа гралися з ним, коли б малому цього не заманулось, і ніколи не веліли йому зникнути, як це часто бувало з Неджею.

Та найбільше за ним упадала мати. Можливо, тому що іншим її синам судилося стати солдатами, а Мінджу вона могла лишити біля себе. Вона вдягала його в прекрасні вишиті шовки і навішувала на сина стільки амулетів із золота й нефриту, що кожен крок Мінджі, навантаженого тягарем удачі, супроводжувався дзенькотом. Палацові слуги полюбляли жартувати, що завжди можуть почути Мінджу, ще не бачачи його. Неджа хотів зупинити брата і зняти з нього коштовності, непокоячись, аби вони не затягли малого під хвилі, що вже сягали йому грудей, але Мінджа рвався вперед, мовби зовсім невагомий.

— Далі не йдемо, — сказав Неджа.

Тепер вони стояли до гротів ближче, ніж будь-коли в житті. У печерах панувала така темрява, що Неджа бачив хіба за пів метра від входу, однак стіни здавалися прекрасно гладенькими й мінилися мільйоном різних кольорів, немов риб’яча луска.

— Поглянь, — Мінджа вказав на щось у воді. — Батькова мантія.

Неджа насупився.

— І що це батькова мантія робить на дні річки?

І хоча важку одежину наполовину присипало піском, вона, без сумніву, належала Їнь Вейсжі. Неджа бачив гребінь дракона, вишитий сріблом на дорогій небесно-блакитній тканині, яку могли носити лише представники дому Їнь.

Мінджа показав на найближчий грот:

— Припливла он звідти.

Незбагненний холодний жах поповз Неджі по венах.

— Мінджа, ану відійди звідти.

— Чому? — Упертий і безстрашний Мінджа підійшов ближче до печери.

На воді з’явилися брижі.

Неджа простягнув руку, щоб повернути брата.

— Мінджа, зачекай…

Щось величезне вирвалося з води.

Неджа побачив гігантську темну істоту, м’язисту і згорнуту кільцями, як змія. Уже за мить перед очима здійнялася висока хвиля й кинула його долілиць у воду.

Річка не мала бути такою глибокою. Вода завжди сягала Неджі грудей, а Мінджі — плечей, і що ближче вони підходили до гротів, то меншою була глибина. Але коли Неджа розплющив очі під водою, до поверхні був ніби цілий кілометр, а дно гроту здавалося таким широким, як весь Арлонський палац.

Неджа побачив тьмяне зелене світло, що здіймалося з дна гроту. Побачив обличчя, прекрасні, але безокі. Людські обличчя в піску й коралах, а ще безкінечні мозаїки зі срібних монет, порцелянових ваз та золотих зливків — могилу скарбів, що простягалася гротом далі, куди ставало світла.

Він побачив швидкий рух, світло на мить затулила темрява, що зникла так само швидко, як і з’явилася.

Щось у цій воді було не так. Щось розтягло і змінило її виміри. Те, що мало бути світлим мілководдям, стало глибиною: темною, страхітливою, гіпнотично тихою.

Крізь тишу Неджа почув приглушений братів крик.

Шалено рвонув на поверхню. Але до неї було так далеко.

Коли він нарешті виринув з води, мілководдя знову стало мілководдям.

Неджа протер очі, важко видихнув:

— Мінджа?

Брата не було. Річка вкрилася багряними смугами. Деякі з них були щільними, грудкуватими. Неджа знав, що то таке.

— Мінджа?

Води були тихі. Неджа впав навколішки, і його знудило. Блювота змішалася з закривавленою водою.

Він почув, як щось із дзенькотом ударилось об каміння.

І, глянувши вниз, розгледів золотий ножний браслет.

А потім побачив, як перед гротами здіймається темна істота, і почув голос, що йшов нізвідки і пройняв його до самих кісток:

— Привіт, малий.

Неджа закричав.

Частина 1

Роздiл 1

На світанку «Буревісник» крізь клуби туману ввійшов до портового міста Адлаґа. Охорона порту, розбита натиском солдатів Федерації під час Третьої Макової війни, ще не відновилася, тому її майже не було, а надто для вантажних кораблів під кольорами Міліції. «Буревісник» без клопотів прослизнув повз портових службовців Адлаґи і став на якір якомога ближче до міських стін.

Жинь підтяглася на ніс корабля, намагаючись приховати посмикування в кінцівках і не звертати уваги на пульсування болю у скронях. Страшенно хотілось опіуму, але вжити його вона не могла. Сьогодні їй потрібен розум у стані бойової готовності. Функціональний. Тверезий.

«Буревісник» стукнувся об причал. Цике зібралися на верхній палубі, спостерігаючи в напруженому передчутті за сірим небом, а час спливав.

Жамса тупнув по палубі:

— Минула ціла година.

— Терпіння, — сказав Чаґхань.

— Може, Унеґень просто втік? — озвався Бадзі.

— Не втік, — сказала Жинь. — Він сказав, що йому потрібен час до полудня.

— А ще він скористається будь-якою нагодою, щоб позбутися нас, — сказав Бадзі.

Бадзі мав рацію. Унеґень, найбільший страхополох серед Цике, цілими днями скиглив через їхнє наступне завдання. Жинь відіслала його вперед на сушу розвідати ціль в Адлазі. Але домовлений для зустрічі час швидко спливав, а Унеґень досі не прийшов.

— Унеґень не посмів би, — сказала Жинь здригнувшись, бо кожне мовлене слово віддавалось ударом у потилиці. — Він знає, що я вистежу його й живцем здеру шкіру.

— Гм, — промовив Жамса. — Лисяче хутро. Мені не завадив би новий шарф.

Жинь знову глянула на місто. Адлаґа скидалася радше на химерний труп міста: наполовину живого, наполовину зруйнованого. Одна частина пережила війну майже неушкодженою, а другу розбомбили так, що Жинь бачила в почорнілій траві фундаменти будівель. Межа була такою чіткою, що деякі будівлі здавалися розполовиненими: з одного боку обгорілі й зруйновані, а з іншого якимось дивом уцілілі, хай навіть тепер між неміцних стін завивав морський вітер.

Жинь важко було уявити, що в тих районах досі хтось живе. Якщо Федерація попрацювала так само ретельно, як і в Ґолінь Ніїс, то тут лишилися самі трупи.

Нарешті з-за почорнілих руїн з’явився ворон. Він описав два кола над кораблем, а потім пірнув просто до «Буревісника», немовби націлився на здобич. Цара підняла в повітря руку в рукавиці. Ворон вирівнявся та обхопив кігтями її зап’ясток.

Цара погладила птаха вказівним пальцем по голові й пройшлася вздовж хребта. Ворон стрепенувся, коли вона піднесла його дзьоб до свого вуха. Минуло декілька секунд. Цара так і стояла з заплющеними очима, уважно прислухаючись до чогось, чого решта команди почути не могла.

— Унеґень засік Юаньфу, — сказала Цара. — Міська ратуша, через дві години.

— Я так розумію, ти лишишся без шарфа, — сказав Бадзі Жамсі.

Чаґхань витягнув з-під палуби мішок і витрусив його вміст на підлогу.

— Усім одягтися.

Жамсі спало на думку замаскуватися, перевдягнувшись у крадену форму Міліції. Форми — це єдине, чого Моаґ не змогла їм продати, однак знайти їх було неважко. Безладні купи зотлілих тіл лежали на узбіччі в кожному покинутому містечку на узбережжі, тож аби розжитися достатньою кількістю одягу, не обгорілого й не закривавленого, знадобилося лише дві вилазки.

Жинь довелося підкотити рукава й холоші своєї форми. Відшукати труп її статури було нелегко. Зашнуровуючи черевики, вона придушила хвилю нудоти. Сорочку стягли з тіла, затиснутого всередині майже згорілого похоронного багаття, і три прання однаково не змогли приховати смороду обвугленої плоті під солоною морською водою.

Жамса так-сяк вбрався у форму, завелику йому розмірів на три, і відсалютував Жинь:

— Який у мене вигляд?

Жинь схилилася, щоб зав’язати шнурки.

— І нащо ти оце вирядився?

— Жинь, ну будь ласка…

— Ти не йдеш.

— Але я хочу…

— Ти не йдеш, — повторила вона. Жамса справжній геній у вибухівці, але він низький, сухорлявий. У бою користі від нього небагато. Вона не втратить єдиного майстра з вибухівки лише тому, що він не вміє битися на мечах. — Не змушуй прив’язувати тебе до щогли.

— Ну годі, — скиглив Жамса. — Ми вже кілька тижнів на цьому кораблі, і паскудна морська хвороба доконала мене настільки, що я й кроку ступити не можу без бажання виблювати.

— Грубо висловлюєшся. — Жинь затягла пасок навколо талії.

Жамса витягнув з кишені жменю ракет.

— То, може, хоч їх запустиш?

Жинь суворо глянула на нього:

— Ти не розумієш, що ми не намагаємося висадити Адлаґу в повітря?

— О ні, ви просто хочете завалити місцевого керівника, це значно краще.

— З мінімальною кількістю потерпілих цивільних, а це означає, що ти нам не потрібен. — Жинь простягла руку й постукала по самотній діжці, що стояла біля щогли. — Аратшо, приглянеш за ним? Простеж, щоб він не сходив з корабля.

У воді з’явилося химерно прозоре обличчя. Здебільшого Аратша перебував у воді, підганяючи кораблі Цике туди, куди вони мали дістатись, а коли не прикликав свого бога, то однаково волів лишатися в діжці. Жинь ніколи не бачила його в первісній людській подобі. І навіть сумнівалася, що вона в нього ще є.

Аратша заговорив, і з його рота вирвалися бульбашки:

— Якщо треба.

— Щасти вам, — пробурмотів Жамса. — Ніби я не зможу випередити дурну діжку.

Аратша схилив до нього голову:

— Прошу, не забувай, що я можу втопити тебе за лічені секунди.

Жамса вже роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом заговорив Чаґхань:

— Оберіть собі зброю.

Він із брязкотом кинув на палубу скриню зі зброєю Міліції. Бадзі голосно нарікав, що мусить проміняти чудові дев’ятизубі граблі на звичайний меч піхотинця. Суні відкопав імперську алебарду, але Жинь знала, що зброя — лише для сторонніх очей. Суні спеціалізувався на тому, що трощив голови, стискаючи їх долонями завбільшки з цілий щит. Усе інше йому зайве.

Жинь пристебнула до паска вигнуту піратську шаблю. Це порушення стандартів Міліції, але міліцейські мечі для неї заважкі. Ковалі Моаґ викували їй дещо легше. Вона ще не призвичаїлася до руків’я, але й сумнівалася, що цей день скінчиться боєм на мечах.

Якщо справи обернуться так кепсько, що їй доведеться втрутитися, то все скінчиться у вогні.

— Повторімо ще раз. — Чаґхань пройшовся поглядом блідих очей по зібраних Цике. — Точкова операція. У нас лише одна ціль. Це замовне вбивство, а не битва. Цивільним шкоди не завдаємо.

Він багатозначно глянув на Жинь.

Вона схрестила руки на грудях.

— Знаю.

— Навіть випадково.

— Знаю.

— Та годі вже, — сказав Бадзі. — Відколи це ти так переймаєшся кількістю потерпілих?

— Ми достатньо завдали страждань твоєму народові, — відповів Чаґхань.

— Це ви завдали йому страждань, — озвався Бадзі. — Не я підірвав дамби.

Цара здригнулася від цих слів, а Чаґхань немовби їх і зовсім не почув.

— Ми більше не шкодимо цивільним. Я зрозуміло пояснив?

Жинь смикнулася, знизавши плечима. Чаґханю подобалося гратися в командира, і вона рідко бувала в тому стані, щоб цим перейматися. Нехай командує скільки заманеться. Її цікавило лише, щоб вони виконали це завдання.

Три місяці. Двадцять дев’ять цілей, усіх убито без промаху. Ще одна голова в мішку, а потім вони попливуть на північ, щоб убити останню ціль — Імператрицю Су Дадзі.

Жинь відчула, як від цієї думки до шиї раптом приплинула кров. Долоні стали небезпечно гарячими.

Не зараз. Поки що ні. Вона глибоко вдихнула. Потім ще раз, уже відчайдушніше — жар пройшов усім тілом.

Бадзі поклав їй руку на плече.

— З тобою все гаразд?

Жинь повільно видихнула. Змусила себе порахувати від десяти до нуля, а потім до сорока дев’яти лише непарними числами й назад лише парними. Цієї хитрості її навчив Алтань, і здебільшого вона діяла, принаймні коли Жинь стежила за тим, щоб не думати про Алтаня, провертаючи цей трюк. Гарячковий приплив ослаб.

— Усе гаразд.

— Ти твереза? — запитав Бадзі.

— Так, — холодно відказала вона.

Бадзі не прибрав руки з її плеча.

— Ти впевнена? Бо…

— Я впораюся, — відрізала Жинь. — Ходімо випустимо кишки тому покидьку.

Три місяці тому, відпливши від острова Спір, Цике зіткнулися з непростою дилемою.

По суті, податися їм було нікуди.

Вони знали, що не можуть повернутися на материк. Жамса розумно зауважив: якщо Імператриця хотіла продати Цике науковцям Федерації, вона не зрадіє, побачивши їх живими й вільними. Швидка потаємна вилазка по припаси у крихітне прибережне місто в провінції Змії підтвердила підозри. Зображення їхніх облич були розвішані на селищних дошках оголошень. Їх оголосили воєнними злочинцями. За їхні голови призначили винагороду — п’ять сотень імперських срібняків за мертвих, шість сотень за живих.

Вони прихопили з собою якомога більше кошиків із припасами й заквапилися геть із провінції Змії, поки їх ніхто не побачив.

Повернувшись у бухту Омонод, обговорили варіанти. Зійшлися на тому, що потрібно вбити Імператрицю Су Дадзі — Зміївну, останню з Тріади, зрадницю, яка продала свій народ Федерації.

Але їх було всього дев’ятеро — восьмеро без Кітая — супроти наймогутнішої жінки в Імперії та об’єднаних сил Імперської Міліції. Вони мали обмаль припасів, лише ту зброю, яку носили при собі, та поцуплений вітрильник, такий побитий, що часто доводилося довго вичерпувати воду з нижніх палуб.

Тож вони попливли на південь, повз провінцію Змії, на територію провінції Півня, тримаючись неподалік узбережжя, аж доки не дісталися портового міста Анькхілууня. Там влаштувалися на роботу до королеви піратів Моаґ.

Жинь ще нікого й ніколи не шанувала так, як Моаґ — Кам’яну Стерву, Брехливу Вдову, безжальну правительку Анькхілууня. Вона була дружиною пірата, піднялася від леді до королеви, вбивши чоловіка, і роками керувала Анькхілуунем як незаконним анклавом закордонної торгівлі. Вона зіткнулася з Тріадою під час Другої Макової війни й тепер відбивалася від розвідників Імператриці.

Вона тішилася нагоді допомогти Цике позбутися Дадзі заради свого ж добра.

Натомість зажадала тридцять голів. Цике дали двадцять дев’ять. Здебільшого то були дрібні контрабандисти, капітани й торговці. Основний прибутковий потік Моаґ надходив від контрабанди ввезеного опіуму. Їй подобалося наглядати за дилерами, які не воліли грати за її правилами або так і норовили залізти до кишені.

Тридцята ціль була важчою. Сьогодні Жинь із Цике намірилися повалити місцеву владу Адлаґи.

Моаґ роками намагалася вклинитися на ринок Адлаґи. Прибережне містечко могло запропонувати небагато, однак його мешканці, чимало з яких мали тривалу залежність від опіатів ще з часів окупації Федерацією, радо віддали б останнє за імпорт з Анькхілууня. Упродовж останніх двох десятиліть Адлаґа виступала проти агресивної торгівлі опіумом Моаґ через винятково пильного міського суддю Яна Юаньфу та його адміністрацію.

Моаґ хотіла смерті Яна Юаньфу. Цике спеціалізувалися на замовних убивствах. Вони як ніхто підходили одне одному.

Три місяці. Двадцять дев’ять голів. Ще всього одне завдання — і вони матимуть срібло, кораблі та вдосталь солдатів, аби відволікти Імперську варту на достатньо тривалий час, щоб Жинь пробилася до Дадзі та обхопила її горло полум’яними пальцями.

Якщо охорона порту була кепською, то міські стіни не охоронялися зовсім. Цике без проблем проминули стіни Адлаґи. Це було нескладно з огляду на те, що Федерація пробила величезні діри по всій межі й жодної з них не охороняли.

Унеґень зустрів їх за воротами.

— Ми обрали гарний день для вбивства, — сказав він, проводячи їх у вуличку. — Опівдні Юаньфу буде на міській площі на військовій церемонії святкування. Він перебуватиме на вулиці посеред дня, і ми зможемо зняти його з прилеглих вулиць, не розкриваючи своїх облич.

На відміну від Аратші, коли не було потреби прикликати сили лисячого духа, Унеґень віддавав перевагу людській подобі. Але Жинь завжди відчувала в його поведінці щось виразно лисяче. Унеґень був винахідливий, але заразом боязливий, його вузькі очі завжди бігали з боку в бік, відстежуючи можливі шляхи для втечі.

— То, виходить, у нас ще дві години? — запитала Жинь.

— Трохи більше. За декілька кварталів звідси абсолютно порожні склади, — сказав він. — Можемо залягти там і чекати. А тоді, гм, легко розбіжимося, якщо все піде не за планом.

Жинь обернулася до Цике, розмірковуючи.

— Коли з’явиться Юаньфу, станемо на позиції на всіх кутах площі, — вирішила вона. — Суні — на південному заході. Бадзі — на північному заході, а я буду на північному сході.

— Диверсії? — запитав Бадзі.

— Ні.

Зазвичай диверсії були чудовою ідею, і хоча Жинь подобалося доручати Суні вчиняти якомога більший безлад, поки вона або ж Бадзі кидалися перерізати горлянку наміченій цілі, але під час публічної церемонії ризик для цивільних завеликий.

— Нехай першою вистрелить Цара, — сказала Жинь. — Решта розчищатимуть шлях до корабля, якщо вартові чинитимуть опір.

— Ми досі намагаємося прикидатися пересічними торговцями? — запитав Суні.

— Можна й так, — сказала Жинь.

Вони доклали неабияких зусиль, аби приховати розмах своїх можливостей чи хоча би прирізати всіх, хто розпускав чутки. Дадзі не знала, що Цике йдуть за нею. Чим довше вона віритиме, що вони мертві, тим краще.

— Ми маємо справу з сильнішим суперником, ніж зазвичай, тож робіть усе необхідне. До кінця дня я хочу мати його голову в мішку.

Сказавши це, Жинь вдихнула і ще раз обміркувала план.

Має спрацювати. Усе має пройти добре.

Складати стратегію з Цике було ніби грати в шахову партію, маючи кілька дуже сильних, непередбачуваних і дивакуватих фігур. Аратша панує у воді. Суні й Бадзі — берсерки, здатні покласти цілий ескадрон, навіть не спітнівши. Унеґень уміє перекидатися лисом. Цара не лише спілкується з птахами, а й може вцілити павичеві в око зі ста метрів. А Чаґхань… Жинь не знала напевне, що робить Чаґхань, окрім того що дратує її за кожної нагоди, але він скидається на того, хто здатний утримати людей від божевілля.

Усі вони проти одного міського чиновника та його варти — може, це й забагато.

Але Ян Юаньфу звик до замахів на своє життя. Ви також звик­ли б, якби були одним з небагатьох непідкупних чиновників, які ще лишилися в Імперії. Куди б він не йшов, його завжди захищав цілий загін добірних солдатів.

З розповідей Моаґ Жинь знала, що за останні п’ятнадцять років Ян Юаньфу пережив щонайменше тринадцять замахів. Його охоронці звикли до підступів ворогів. Аби пробитися крізь варту, потрібні бійці, що тяжіють до надмірності. Знадобиться те, що можна назвати «занадто».

Коли Цике дісталися складу, їм лишалося тільки чекати. Унеґень стояв на варті біля поперечини в стіні, постійно смикаючись. Чаґхань із Царою мовчки прихилилися спинами до стіни. Суні й Бадзі сиділи зсутулившись, мимохіть схрестивши руки, немовби просто чекали, доки їм принесуть вечерю.

Жинь міряла кроками кімнату, зосередившись на диханні, і намагалася не звертати уваги на спалахи болю в скронях.

Вона нарахувала тридцять годин від останнього прийому опіуму. Довше, ніж вона витримувала за багато тижнів. Вона заламувала руки під час ходьби, намагаючись угамувати посмикування.

Це не допомагало. І не послаблювало головного болю.

Чорт.

Спершу вона думала, що опіум потрібен їй, лише щоб утамувати горе. Здавалося, вона курить його заради полегшення, доки спогади про Спір та Алтаня не притлумлювалися до невиразного болю й вона могла функціонувати, не відчуваючи задушливого відчуття провини за те, що накоїла.

Їй здавалося, що провина — слушне слово. Дратівливе почуття, а не поняття моралі. Бо вона сказала собі, що не шкодує, що муґенці заслужили все це і що вона ніколи не озиратиметься назад. От тільки спогади вимальовувалися в її свідомості немовби величезне провалля, куди вона кидала всі людські почуття, які здавалися загрозою.

Але безодня все кликала, щоб Жинь зазирнула. Упала в неї.

І Фенікс не хотів дозволити їй забути. Фенікс хотів, щоб вона милувалася діяннями рук своїх. Фенікс жив у гніві, а гнів нерозривно пов’язаний з минулим. Тож Феніксу було потрібно, щоб рани в її свідомості лишалися відкритими, щоб вони й надалі пломеніли, день за днем, бо це давало їй спогади, а спогади розпалювали гнів.

Без опіуму перед внутрішнім зором Жинь постійно спалахували видіння, часто значно яскравіші, ніж довколишня реальність.

Іноді вони були про Алтаня. Частіше ні. Фенікс був містком до поколінь спогадів. Тисячі й тисячі спірлійців молилися богу в смутку та відчаї. І бог збирав їхні страждання, зберігав і перетворював на полум’я.

Спогади могли бути також облудно спокійними. Іноді Жинь бачила смаглявих дітей, які бігали туди-сюди на цнотливо чистому білому пляжі. Бачила полум’я, що високо здіймалося на узбережжі — не похоронні багаття, не полум’я руйнування, а ватри. Святкові вогнища. Домашній вогонь, теплий і життєдайний.

А часом вона бачила спірлійців, удосталь спірлійців, щоб заселити квітуче селище. Її завжди вражало, як багато їх, ціла раса, і часом Жинь боялася, що вони їй просто примарилися. Якщо Фенікс затримувався на довше, Жинь могла вихопити навіть уривки розмов мовою, яку майже розуміла, мигцем глянути на обличчя, які майже впізнавала.

То не були жорстокі істоти з нікарських переказів. То не були бездумні воїни, якими вони були потрібні Червоному Імператору та якими їх змушували бути всі наступні режими. Вони любили, сміялися і плакали навколо своїх багать. Вони були народом.

Але щоразу, перед тим як зануритися в пам’ять про спадок, якого Жинь не мала, вона бачила на тьмяному горизонті човни, що пливли з військової бази Федерації на материку.

Те, що відбувалося далі, скидалося на туман із кольорів, на збірні ракурси, які змінювалися надто швидко. Жинь не могла за ними встежити. Вигуки, крики, рухи. Ряди за рядами спірлійців, вишикуваних на пляжі зі зброєю в руках.

Але цього завжди було замало. Певно, Федерації вони здавалися дикунами, які з палицями кидалися на богів, тож гул гарматного вогню охопив селище так швидко, немовби хтось підніс вогник до запалу.

З башт кораблів із напрочуд невинним ляскотом запускали газові кульки. Падаючи на землю, вони вибухали величезними густими хмарами кислотного жовтого диму.

Жінки падали. Діти корчилися. Ряди воїнів розбивалися. Газ убивав не одразу, його винахідники були не настільки добрими.

А потім почалася різанина. Федерація стріляла безперервно й без розбору. Муґенські арбалети могли випускати по три шворні за раз, вивільняючи невпинну хвилю металу, що розривала горлянки, черепи, кінцівки та серця.

Бризки крові утворювали мармурові візерунки на білому піску. Тіла лишалися там, де впали. На світанку генерали Федерації зійшли на берег, байдуже ступаючи по понівечених тілах, просуваючись уперед, щоб устромити свій стяг у закривавлений пісок.

— У нас проблема, — сказав Бадзі.

Жинь виринула зі спогадів.

— Що?

— Поглянь.

Жинь почула раптовий дзенькіт дзвоників — радісний звук, цілком недоречний для цього зруйнованого міста. Вона притислась обличчям до прогалини у складських поперечинах. Танцівники несли на палях полотняного дракона, що рухався вгору-­вниз, звиваючись у натовпі. Інші танцівники розмахували стягами й стрічками, позаду крокували музиканти, а на яскраво-червоних паланкінах несли чиновників. За ними юрбою тягнувся простий люд.

— Ти ж сказав, що це невеличка церемонія, — озвалася Жинь. — А не парад якийсь дурний.

— Годину тому тут було тихо, — наполягав Унеґень.

— А тепер на площу висипало все місто. — Бадзі визирнув крізь поперечини. — Ми досі дотримуємося правила «не шкодити цивільним»?

— Так, — промовив Чаґхань.

Жинь не встигла сказати ані слова.

— Ти такий зануда, — кинув Бадзі.

— У натовпі легше здійснити заплановане вбивство, — сказав Чаґхань. — Кращі шанси наблизитися. Завдати удару не­поміченим, а потім відступити, поки охоронці не встигли зреагувати.

Жинь розкрила була рота, щоб сказати: «Все одно це чимало свідків», — але раптом її схопила судома від ломки. Хвиля болю розривала м’язи, зароджуючись десь у нутрі й поширюючись так стрімко, що на мить перед очима в Жинь усе почорніло й вона могла лише відсапуючись схопитися за груди.

— З тобою все гаразд? — запитав Бадзі.

Жинь відповіла не одразу через хвилю жовчі, що піднялася в горлянці. Вона підвелася. Нутро скувала друга хвиля нудоти. А потім третя.

Бадзі поклав їй руку на плече.

— Жинь?

— Усе гаразд, — виразно промовила вона вже втисячне.

Не було гаразд. Голова знову запульсувала. Цього разу біль супроводжувала нудота, яка стискала Жинь груди й не відпускала, аж доки вона, зігнувшись, знову не впала навколішки.

На підлогу вихлюпнулося блювотиння.

— Зміна плану, — сказав Чаґхань. — Жинь, повертайся на корабель.

Жинь витерла рота.

— Ні.

— Кажу тобі, ти не в тому стані, щоб від тебе була тут користь.

— Я твій командир, — сказала вона. — Тож заткнися й роби те, що я кажу.

Чаґхань примружився. У складі запала мертва тиша.

Жинь боролася з Чаґханем за контроль над Цике вже декілька місяців. Він ставив під сумнів кожне її рішення, користався кожною нагодою, аби чітко дати зрозуміти: на його думку, Алтань вчинив нерозумно, призначивши її командиром.

І Жинь знала, що, по справедливості, він таки мав рацію.

Лідер із неї був нікудишній. Більшість її планів нападу за останні три місяці зводилися до «всі атакують разом — і поглянемо, чи все з нами буде гаразд на іншому боці».

Але навіть не беручи до уваги здатність командувати, вона мусила бути там. Мусила побачити Адлаґу. Відколи вони відпливли від Спіру, її ломка гіршала. Здебільшого Жинь могла нормально функціонувати під час їхніх перших завдань для Моаґ. А потім безкінечні вбивства, крики, повернення на поле бою знову і знову пробуджували в ній гнів, аж доки вона не почала бувати під кайфом частіше, ніж тверезою. Навіть коли вона була тверезою, то почувалася так, немовби гойдається на межі божевілля, бо ж клятий Фенікс ніколи не затикався.

Вона мусила відтягти себе від краю прірви. Бо якщо не зможе виконати це звичайнісіньке, просте завдання, якщо не зможе вбити міського чиновника, який навіть не шаман, то як же в біса їй вдасться встояти проти Імператриці?

А вона не може змарнувати шансу помститися. Помста — єдине, що в неї лишилося.

— Не наражай усіх на небезпеку, — сказав Чаґхань.

— Не трусися наді мною, — відказала вона.

Чаґхань зітхнув і повернувся до Унеґеня.

— Приглянеш за нею? Я дам тобі лаунданум.

— Я думав, що відразу повернуся на корабель, — промовив Унеґень.

— Зміна планів.

— Гаразд. — Унеґень пересмикнув плечима. — Якщо це так необхідно.

— Та годі, — сказала Жинь. — Мені не потрібна нянька.

— Чекай скраю в натовпі, — наказав Чаґхань, не звертаючи на Жинь уваги. — Ані кроку від Унеґеня. Обоє діятимете як підкріп­лення і лише в разі крайньої потреби.

Жинь сердито зиркнула на нього:

— Чаґханю…

— Лише в разі крайньої потреби, — повторив він. — Ти вже достатньо вбила невинних.

Час настав. Цике розійшлись і, шаснувши зі складу, один за одним приєдналися до юрби. Жинь та Унеґень легко влилися в натовп Адлаґи. На головних вулицях юрмилися цивільні, поглинуті власними турботами, навколо було стільки шуму й видовищ, що Жинь не знала, куди дивитись, і не могла позбутися легкої паніки.

Шалено недоладний бій гонгів та військових барабанів забивав гру на лютні попереду параду. Щоразу, звертаючи за ріг, вони натрапляли на торговців, які нависали над своїм крамом і викрикували ціни з такою настирливістю, що Жинь мимоволі згадалися попередження про евакуацію.

Вулиці були завалені святковим червоним конфеті, яке діти й лицедії розкидали жменями. То був немовби снігопад із червоних папірців, що осідали на всіх поверхнях.

— Звідки в них гроші на такі паради? — пробурмотіла Жинь. — Федерація лишила їх помирати від голоду.

— Допомога з Сінеґарда, — припустив Унеґень. — Фонди на святкування завершення війни. Щоб вони були щасливі, щоб були віддані.

Жинь на кожному кроці бачила їжу. Величезні шматки кавуна на паличках. Булочки з червоними бобами. На вулицях вишикувалися цілі ряди яток, що торгували супом з галушками, засмаченим соєвим соусом, і пирогами з насінням лотоса. Торгівці спритними рухами подавали яєчні пироги. За інших обставин потріскування олії пробудило б у Жинь апетит, але тепер від різкого запаху їй лише скрутило в животі.

Такий надлишок їжі тут здавався несправедливим і неможливим. Лише кілька днів тому вони пропливали біля людей, які топили своїх дітей у річковому мулі, бо це швидша й милосердніша смерть, аніж дозволити їм повільно вмирати від голоду.

Якщо все це прислали з Сінеґарда, то весь цей час імперська бюрократія мала вдосталь харчів. Чому ж вони притримували їх під час війни?

Якщо люди Адлаґи ставили собі таке ж питання, то не виказували цього. Вони раділи. Обличчя розслаблені від полегшення просто тому, що війна скінчилась, Імперія перемогла й вони в безпеці.

Але Жинь це розлютило.

Їй завжди було важко контролювати гнів, і вона про це знала. У Сінеґарді в неї постійно траплялися нестямні, імпульсивні вибухи люті. З наслідками цих нападів їй доводилося розбиратися вже згодом. Але тепер гнів був постійним, невимовна лють зростала щохвилини. Жинь не могла її ані вмістити, ані контролювати.

Але й не хотіла спиняти. Гнів — це щит. Гнів допомагає не згадувати про скоєне.

Бо поки Жинь розгнівана, все нормально, вона діє з певної причини. Вона боялася, що коли гнів ущухне, вона просто зламається.

Жинь спробувала відволіктися, шукаючи в натовпі Яна Юаньфу та його охоронців. Спробувала зосередитися на нагальному завданні.

Бог її не відпустить.

«Убий їх, — підбурював Фенікс. — Вони не заслуговують цієї радості. Вони не билися».

Раптом перед її очима постало видиво ринку, охопленого вогнем. Вона шалено затрясла головою, намагаючись стишити голос Фенікса.

— Ні, припини…

«Спали їх».

У долонях розгорявся жар. Нутро скрутило немовби у вузол. Ні, не тут, не зараз. Вона міцно заплющила очі.

«Перетвори їх на попіл».

Серце в Жинь забилося частіше, кругозір звузився до вістря голки, а потім розширився знову. Її немовби лихоманило. Натовп раптом перетворився на ворогів. Однієї миті всі були в блакитних формах солдатів Федерації зі зброєю в руках, іншої — знову цивільними. Жинь глибоко, важко вдихнула, намагаючись проштовхнути повітря в легені, міцно замружилася, знову проганяючи червону пелену.

Але цього разу пелена не зникла.

Від сміху, музики, усміхнених облич навколо їй хотілося кричати.

Та як вони сміють жити, коли Алтань помер? Жах як несправедливо, що життя може тривати далі, що ці люди можуть святкувати завершення війни, у якій вони не перемагали, у якій вони не страждали…

Жар у долонях Жинь подужчав.

Унеґень стиснув її за плече:

— Я думав, що ти контролюєш цю хрінь.

Жинь підстрибнула й розвернулася.

— Контролюю! — просичала вона.

Надто голосно. Люди навколо почали відходити.

Унеґень потягнув її до краю юрби, у безпеку тіней під руїнами Адлаґи.

— Ти привертаєш увагу.

— Усе гаразд, Унеґеню, просто відпусти…

Він не відпустив.

— Охолонь.

— Добре…

— Ні. Я маю на увазі зараз же. — Він кивнув їй через плече. — Вона тут.

Жинь озирнулася.

Там була Імператриця, яку несли, мов наречену, в паланкіні з червоного шовку.

Роздiл 2

Востаннє Жинь бачила Імператрицю Су Дадзі, коли тіло горіло від жару, а розум був такий затуманений, що вона запам’ятала лише обличчя: прекрасне, гіпнотичне, з порцеляновою шкірою й очима кольору крилець нічних метеликів.

Імператриця була красива, як завжди. За час вторгнення муґенців усі знайомі Жинь немов постаріли на десятиліття, були змучені й налякані, а от Імператриця — така ж бліда, вічна й бездоганна, як зазвичай, немовби жила в якійсь надприродній площині, недосяжній смертним.

Дихання Жинь прискорилося.

Дадзі не мало тут бути.

Усе повинно було статися не так.

Жинь сяйнув образ охопленої полум’ям Дадзі. Як її голова розбивається об білий мармур. На шиї зяє поріз. Від тіла не лишається нічого. Але вона згорить не одразу. Жинь хотіла зробити це повільно, насолодитися моментом.

Натовпом прокотилася невеличка хвиля захвату.

Імператриця визирнула з-за завіс і підняла руку, таку білу, що шкіра майже замерехтіла в сонячному сяйві. Вона всмі­х­нулася.

— Ми перемогли! — вигукнула вона. — Ми вижили!

Усередині Жинь розгорявся гнів, такий сильний, що їй майже забило дух. Відчуття було, немовби все тіло покусали мурахи, а вона не могла почухатися — усередині булькотіло щось на кшталт розчарування, благаючи випустити його.

Як Імператриця могла жити? Суперечність доводила Жинь до сказу. Алтань, майстер Ірдзях і багато інших загинули, а в Дадзі такий вигляд, немов її навіть не поранили. Вона править народом, який втратив мільйони громадян від безглуздого вторгнення — вторгнення, яке вона ж і почала, — а тепер жінка поводиться так, ніби просто прибула на бенкет.

Жинь рвонула вперед.

Унеґень миттю смикнув її назад.

— Що ти робиш?

— А ти як думаєш? — Жинь висмикнула руки. — Іду за нею. Збирай інших, мені не завадить підкріплення.

— Ти здуріла?

— Вона тут! Ми ніколи не підберемося до неї так близько!

— То нехай це зробить Цара.

— У Цари невигідна позиція для чистого пострілу, — просичала Жинь.

Цара розмістилась у зруйнованій дзвіниці й була надто високо. Вона не дістала б сюди стрілою ані крізь вікна паланкіна, ані крізь юрбу.

У паланкіні Дадзі захищена зусібіч: постріли спереду відіб’ють охоронці, які стоять просто перед нею.

А ще Жинь непокоїлася, що Цара не стрілятиме. Без сумнівів, вона вже помітила Імператрицю, та, вочевидь, боялася поцілити в натовп цивільних або ж видати місце розташування Цике до того, як хтось із них завдасть удару. Певно, Цара вирішила бути розважливою.

Жинь розважливістю не переймалася. Всесвіт подарував їй нагоду покінчити з усім за лічені хвилини.

Фенікс у її свідомості напружився, спраглий і нетерплячий.

«Ну ж бо, дитино… Дозволь мені…»

Жинь впилася нігтями в долоню. «Не зараз».

Завелика відстань відділяла її від Імператриці. Якщо вона спалахне зараз, то загинуть і всі цивільні на площі.

Жинь відчайдушно прагнула більшого контролю над полум’ям. Або ж бодай якогось контролю. Але Фенікс був абсолютно неконтрольованим.

Фенікс хотів бурхливого полум’я, яке поглинуло б усе нав­коло.

І коли Жинь прикликала бога, то вже не могла відрізнити власних бажань від Феніксових. А його і її бажаннями керувала смертельна жага, що вимагала згодувати полум’ю якомога більше.

Жинь намагалася думати про щось інше, окрім гніву й помсти. Але коли глянула на Імператрицю, то побачила лише полум’я.

Дадзі підвела очі. Її погляд перетнувся з поглядом Жинь. Вона підняла руку й помахала.

Жинь завмерла. Вона не могла відвести очей. Очі Дадзі стали вікнами, стали спогадами, стали димом, вогнем, трупами й кістками, і Жинь відчула, що падає, падає в чорний океан, де бачила лише, як Алтань, немов живий сигнальний вогонь, спалахує на хвилерізі.

Вуста Дадзі викривилися в жорстокій посмішці.

А потім за спиною без попередження вистрілили феєрверки — хлоп-хлоп-хлоп, — і серце Жинь мало не вирвалося з грудей.

Вона пронизливо закричала, затиснула вуха долонями й затремтіла.

— Це феєрверки! — сикнув Унеґень. Він відтягнув її зап’ястки від голови. — Лише феєрверки.

Але це не мало значення: вона знала, що то феєрверки, але це була раціональна думка, а раціональні думки вже не мали значення, бо коли вона заплющувала очі, то з кожним пострілом бачила під повіками вибухи, понівечені кінцівки, заплаканих дітей…

Вона бачила чоловіка, який висів, учепившись за підлогу будівлі, що розпадалася на частини, і намагався втриматися спітнілими пальцями за схилені дошки й не впасти на охоплені полум’ям гострі уламки внизу. Бачила людей, пришпилених до стін, припорошених шаром білої пудри. Жинь могло б здатися, що то статуї, якби не темна кривава тінь, що окреслювала їх зусібіч.

Надто багато людей. Жинь опинилася в пастці з надто великою кількістю людей. Вона впала навколішки, затуливши обличчя руками. Востаннє вона була в такому натовпі, коли люди тікали від жаху в середмісті Кхурдалайна… Вона роззиралася навколо, шукаючи шляхів відступу, й не знаходила їх, бачила лише безкінечні стіни з тіл, які щільно стояли поруч.

Забагато. Забагато видовищ, інформації. Її розум замкнувся на собі. З плечей вирвалися спалахи й іскри полум’я, а потім здійнялися в повітря над нею, від чого Жинь затремтіла ще дужче.

І там досі було так багато людей, вони збилися докупи, велелюдна маса простягнених рук, безіменна й безлика єдність, яка хотіла розірвати її на шматки…

«Тисячі, сотні тисяч… А ти стерла їх з лиця землі, спалила просто в ліжках…»

— Жинь, припини! — закричав Унеґень.

Але це вже не мало значення. У натовпі навколо неї утворилася велика прогалина. Матері відтягували дітей. Колишні солдати тицяли в неї пальцями й кричали.

Жинь опустила погляд. Дим курився з усього її тіла.

Паланкін Дадзі зник. Жодних сумнівів, її забрали в безпечне місце. Присутність Жинь була яскравим сигналом тривоги. Крізь натовп до них проштовхувалася шеренга імперської варти з піднятими щитами й націленими на Жинь списами.

— От чорт, — промовив Унеґень.

Похитнувшись, Жинь відступила, виставивши перед собою долоні так, немовби вони належали незнайомці. Немовби це з чужих пальців виривалося полум’я. Хтось інший мав притягти Фенікса в цей світ.

«Спали їх».

Усередині Жинь пульсував вогонь. Навіть із заплющеними очима вона відчувала, як у тілі натягуються вени. Від спалахів болю в потилиці під повіками все ніби спалахувало й миттю гасло.

«Убий їх».

Капітан варти вигукнув наказ. Міліція атакувала її. Тоді ввімкнулись захисні інстинкти й вона повністю втратила самоконтроль. Жинь почула оглушливу тишу в голові, а потім високий, пронизливий шум, переможне курликання бога, який знав, що переміг.

Коли вона нарешті глянула на Унеґеня, то бачила не людину, а понівечений труп — білий кістяк проблискував крізь плоть, що осипалася додолу. Жинь бачила, як він за лічені секунди розсипається на порох, і її вразило, який чистий той порох, який прекрасний порівняно з сумішшю кісток і плоті, з яких Унеґень складався дотепер…

— Припини!

Жинь почула не крик, а скиглення й благання. На якусь мить крізь попіл проступили риси обличчя Унеґеня.

Вона його вбивала. Знала, що вбиває його, і не могла зупи­нитися.

Вона не могла навіть поворухнути власною кінцівкою. Стояла нерухомо, а полум’я виривалося, втримуючи її на місці, немовби ув’язнену в камені.

«Спали його» — сказав Фенікс.

— Ні, припини…

«Ти ж цього хочеш».

Вона не хотіла. А він не припиняв. Чого б то дар Фенікса містив бодай натяк на контроль? Його апетит посилювався, полум’я поглинало й хотіло поглинути ще. Май’жиннень Теардза застерігала її, але Жинь не послухалась — і тепер Унеґень помре…

Щось важке затиснуло Жинь рота. Вона відчула смак лаундануму. Густий, солодкий і докучливий. Паніка й полегшення боролисяв її голові, вона кашляла й відбивалася, але Чаґхань дужче притиснув до її обличчя просякнуту ганчірку. Їй поважчало в грудях.

Земля попливла з-під ніг. Жинь здавлено закричала.

— Дихай, — наказав Чаґхань. — Заткнися. Просто дихай.

Жинь знову закашлялася від нудотного і знайомого запаху — Енькі багато разів готував це для неї. Жинь вирішила не боротися, придушила природні інстинкти — вона сама наказала їм це зробити, так і мало статися.

Але від того було аж ніяк не легше.

У неї підігнулися ноги. Плечі осунулися. І вона зомліла, завалившись на Чаґханя.

Він підтягнув її вгору, закинув її руку собі на плече й допоміг піднятися сходами. На їхньому шляху курився дим. Жар не шкодив Жинь, але вона бачила, як у Чаґханя скрутилося волосся, обвуглившись на кінцях.

— Чорт, — ледь чутно лайнувся Чаґхань.

— Де Унеґень? — пробурмотіла Жинь.

— З ним усе гаразд, з ним усе буде гаразд…

Жинь хотіла наполягти на тому, щоб побачити його, але язик став заважким для говоріння. Ноги підкосилися повністю, але вона не відчула, що впала. У крові було заспокійливе, а світ здавався світлим і просторим, немов у казці. Жинь почула чийсь крик. А потім відчула, як хтось підняв її й поклав на палубу сампана.

Вона спромоглася востаннє озирнутися через плече.

На горизонті все портове місто палало, мов факел, ліхтарі запалили на всіх палубах, в осяяне повітря здіймалися димові сигнали й чулося бамкання дзвонів.

Це попередження бачили всі імперські солдати.

Жинь вивчала стандартні коди Міліції. Вона знала, що означають ці сигнали. Оголошено полювання за головами зрадників трону.

— Мої вітання, — промовив Чаґхань. — Тепер через тебе в нас на хвості вся Міліція.

— Що ми будемо… — язик важко перекочувався в її роті. Вона втратила здатність вимовляти слова.

Чаґхань поклав їй руку на плече і стиснув.

— Заляжемо на дно.

Жинь безсоромно розвалилася під сидіннями. А потім широко розплющила очі й побачила дерев’яний корпус човна за декілька сантиметрів від свого носа, так близько, що могла порахувати волокна. Лінії на деревині закручувалися в чорнильні зображення. Жинь схилилася до них. Раптом чорнило забарвилося й перетворилося на слова, написані червоним, чорним і помаранчевим.

Прірва розверзлася. Це могло статися лише в такі миті, коли Жинь під дією дурману й зовсім не контролює себе, щоб триматися подалі від того єдиного, про що не дозволяла собі думати.

Вона летіла над лукоподібним островом, спостерігала за виверженням полум’яної гори, за потоками розпеченої лави, що струменіли з вершини, стікаючи до міст біля підніжжя.

Вона бачила, як обриваються життя, загоряються, зіщулюються й перетворюються на дим за мить. І це було так просто, немов задути свічку, немов розчавити міль між пальцями. Вона хотіла цього — і це сталося. Вона хотіла цього як бог.

І поки вона пам’ятала це з відстороненого, пташиного кругозору, то не відчувала за собою провини. Відчувала радше таку собі допитливість, немовби підпалила мурашник, немовби при­шпилила жука вістрям ножа.

Немає провини в убивстві комах, це лише мила дитяча допитливість, аби побачити, як вони корчаться в передсмертній агонії.

Це був не спогад і не видіння, а ілюзія, яку вона створила для себе, ілюзія, до якої вона поверталася щоразу, коли втрачала контроль і їй давали заспокійливе.

Вона хотіла це бачити, відчувала потребу танцювати на межі цього несправжнього спогаду, походжати між божественною холодною байдужістю вбивці і жахливим відчуттям провини за скоєне. Вона гралася зі своєю провиною так, як діти простягають долоньки до полум’я свічки, щоб відчути гострий доторк болю.

Це було ментальне самокатування — так люди впиваються нігтями у відкриту рану. Звісно ж, Жинь знала відповідь, просто не могла визнати перед кимось, що тієї миті, коли вона потопила острів, тієї миті, коли стала вбивцею, вона цього хотіла.

— З нею все гаразд? — почувся голос Жамси. — Чому вона сміється?

Голос Чаґханя:

— З нею все буде гаразд.

Так, хотілося закричати Жинь, так, з нею все гаразд, вона лише снить, лише застрягла між двома світами, лише милується ілюзіями того, що накоїла. Вона перекотилася по підлозі сампана й захихотіла, сміх перетворився на гучні, надривисті схлипи, а потім вона плакала, аж доки забулася неспокійним сном.

Роздiл 3

— Прокидайся.

Хтось ущипнув Жинь за руку. Вона випросталася. Правою рукою потяглася до паска, якого на ній не було, щоб схопити ножа, який тепер лежав у іншій кімнаті, а лівою наосліп ударила кудись убік…

— Чорт! — скрикнув Чаґхань.

Жинь із зусиллями зосередила погляд на його обличчі. Він відступив, виставивши вперед руки, показуючи, що не тримає зброї, лише ганчірку.

Жинь нестямно пройшлася пальцями по шиї та зап’ястках. Вона знала, що не зв’язана, але все одно мусила перевірити.

Чаґхань із жалем розтер щоку, на якій стрімко наливався синець.

Жинь не вибачилася за те, що вдарила. Він знав, що таке може статися. Усі вони знали. Вони знали: не можна торкатися до неї без дозволу. І підходити ззаду. І робити різкі рухи, видавати різкі звуки біля неї, якщо не хочуть перетворитися на обвуглену головешку, що прямує на дно бухти Омонод.

— Я довго була не при тямі? — Жинь прикрила рота долонею.

Здавалося, в роті щось здохло, а язик був такий сухий, немовби вона декілька годин лизала дошку.

— Декілька днів, — сказав Чаґхань. — Підвестися з ліжка — це вже непогано.

— Днів?!

Він знизав плечима:

— Гадаю, щось наплутали з дозуванням. Та це тебе хоча б не вбило.

Жинь розтерла пересохлі очі. У кутиках повік зібралися грудки кисляків. Вона мигцем глянула на своє відображення в дзеркалі коло ліжка. Зіниці не червоні. Коли їй давали якісь опіати, колір зазвичай відновлювався не одразу. Однак білки очей були запалені, помережані павутинкою розбухлих судин.

Продираючись крізь туман лаундануму, у свідомості повільно зринали спогади й ставали на свої місця. Жинь міцно замружилася, намагаючись відокремити те, що сталося, від того, що їй на­снилося. У нутрі зароджувалося млосне відчуття, а думки повільно сформувалися в запитання.

— Де Унеґень?..

— Ти обпалила йому більше половини тіла. Мало не вбила його, — у жорсткому голосі Чаґханя не чулося й натяку на співчуття. — Ми не змогли забрати його з собою, тож Енькі лишився приглянути за ним. І вони, гм, вони не повернуться.

Жинь декілька разів кліпнула, намагаючись зробити так, щоб світ перед очима менше розпливався. Та варто їй було поворухнутися, як усе довкола страшенно захиталося.

— Що? Чому?

— Бо вони пішли з Цике.

Їй знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити почуте.

— Але… Але ж вони не можуть!

У грудях Жинь піднялася хвиля паніки, щільна й жалка. Енькі був їхнім єдиним лікарем, а Унеґень — найкращим шпигуном. Без них чисельність Цике скоротилася до шести.

Вона не могла вбити Імператрицю, маючи всього шестеро людей.

— Не тобі їх звинувачувати, — сказав Чаґхань.

— Але вони присягнулися!

— Вони присягнулися Туйру. Присягнулися Алтаню. Перед таким неспроможним командиром, як ти, у них жодних зобов’язань. — Чаґхань нахилив голову. — Гадаю, немає потреби говорити, що Дадзі втекла.

Жинь зиркнула на нього:

— Я вважала, що ти на моєму боці.

— Я сказав, що допоможу тобі вбити Су Дадзі, — промовив він. — Я не говорив, що триматиму тебе за руку, коли ти ставиш під загрозу життя кожного на цьому кораблі.

— Але ж інші… — Жинь скував раптовий страх. — Вони ж досі тут, правда? Вони все ще віддані?

— Відданість тут ні до чого, — сказав він. — Вони бояться.

— Мене?

— А ти й справді не бачиш далі власного носа, еге ж? — кутики вуст Чаґханя поповзли вгору. — Вони бояться себе. Самотньо бути шаманом у цій Імперії, а надто якщо усвідомлюєш, що рано чи пізно втратиш здоровий глузд.

— Знаю. Я це розумію.

— Нічого ти не розумієш. Вони не бояться божевілля. Вони знають, що це станеться. Знають, що невдовзі стануть такими, як Фейлень. В’язнями у власному тілі. І коли цей день настане, вони хочуть бути з тими єдиними, хто зможе покласти цьому край. Ось чому вони ще тут.

«Цике відбраковують Цике, — колись сказав їй Алтань. — Цике самі вирішують свої проблеми».

Це означає, що вони захищають одне одного. А ще означає, що вони захищають світ одне від одного. Цике — немовби діти, які виконують акробатичні трюки, знаходячи одне в одному ненадійну опору і сподіваючись, що інші втримають їх над прірвою.

— Захищати їх — твій обов’язок як командира, — сказав Чаґхань. — Вони з тобою тому, що бояться й не знають, куди ще податись. Але кожним дурнуватим рішенням і втратою контролю ти наражаєш їх на небезпеку.

Жинь застогнала, стискаючи голову руками. Кожне його слово було для її барабанних перетинок немов удар лезом. Вона знала, що облажалась, але, схоже, Чаґхань тішився нагоді відкрито сказати їй про це.

— Просто лиши мене на самоті.

— Ні. Підводься з ліжка і припини поводитися як шмаркачка.

— Чаґханю, прошу…

— Ти тупа невдаха.

— Я знаю.

— Так, ти знаєш це ще зі Спіру, але тобі не ліпшає, стає тільки гірше. Ти намагаєшся вирішити все за допомогою опіуму — і це руйнує тебе.

— Я знаю, — прошепотіла Жинь. — Просто… Він завжди поруч, він кричить у моїй голові…

— То контролюй його.

— Не можу.

— Чому? — у голосі Чаґханя чулася відраза. — Алтань міг.

— Але я ж не Алтань. — Жинь не змогла стримати сліз. — Ти це хочеш мені сказати? Я не така сильна, як він, не така розумна, не можу робити того, що міг він…

Чаґхань грубо розсміявся:

— О, це й без того зрозуміло.

— Тоді командуй сам. Ти вже поводишся як головний, то чому б тобі не зайняти цю посаду? Мене це не гребе.

— Бо Алтань призначив тебе командиром, — просто промовив він. — І з-поміж нас я хоча б знаю, як поважати його спадок.

Жинь забракло слів.

Чаґхань нахилився вперед.

— Це твій тягар. Тож навчись себе контролювати й почни їх захищати.

— А якщо це неможливо? — запитала вона.

Він дивився на неї білими очима, не кліпаючи.

— Чесно? Тоді вбий себе.

Жинь навіть не уявляла, що на це можна відповісти.

— Якщо ти вважаєш, що не можеш його перемогти, то помри, — сказав Чаґхань. — Бо він роз’їсть тебе. Перетворить твоє тіло на посудину і спалить не лише цивільних, не лише Унеґеня, а всіх навколо тебе, все, що ти в житті любила або ким переймалася.

Щойно Жинь відновила фізичну координацію, щоб спуститися сходами не хитаючись, вона знайшла решту Цике в їдальні.

— Що це? — Жамса виплюнув щось на стіл. — Пташиний послід?

— Ягоди годжі, — сказав Бадзі. — Вони не смакують тобі з вівсянкою?

— На них же пліснява.

— Пліснява тут на всьому.

— Але я думав, що ми поповнюємо припаси, — заскиглив Жамса.

— За які гроші? — запитав Суні.

— Ми ж Цике! — вигукнув Жамса. — Ми могли щось украсти!

— Ну, не все так…

Бадзі замовк на півслові, побачивши Жинь у дверях. Жамса й Суні простежили за його поглядом. І нічого не сказали.

Жинь дивилася на них і не могла дібрати слів. Вона думала, що знала, що скаже їм. А тепер хотілося тільки плакати.

— Зійди і сяй, — нарешті озвався Жамса. Він штовхнув стілець, щоб вона сіла. — Їсти хочеш? Вигляд у тебе кепський.

Жинь кліпнула. Слова вирвалися з її вуст сиплим шепотом:

— Я лише хотіла сказати…

— Не треба, — промовив Бадзі.

— Але я лише…

— Не треба, — повторив Бадзі. — Я знаю, це важко. Зрештою ти впораєшся. Алтань упорався.

Суні кивнув у мовчазній згоді.

Жинь ще дужче схотілося заплакати.

— Сідай, — люб’язно запропонував Жамса. — З’їж щось.

Жинь поплелася в куток і спробувала незграбно наповнити собі миску. Вівсянка хлюпнула з ложки на палубу. Жинь підійшла до столу, але підлога під ногами досі хиталася. Важко дихаючи, Жинь упала на стілець.

Ніхто цього не прокоментував.

Жинь визирнула крізь ілюмінатор. Вони з неймовірною швидкістю мчали неспокійними водами. Землі ніде видно не було. Хвилі перекочувалися під дощатим настилом. Жинь відчула, як її починає млоїти.

— Ми хоча б дістали Яна Юаньфу? — запитала вона після паузи.

Бадзі кивнув:

— Суні зняв його в метушні. Тріснув головою об стіну й кинув тіло в океан, поки його охоронці займалися Дадзі й намагалися загребти нас. Гадаю, врешті диверсійна тактика спрацювала. Ми хотіли розповісти тобі, але ти була, гм, недієздатна.

— Ти була мовби несповна розуму, — додав Жамса. — Хихотіла, качаючись на підлозі.

— Зрозуміло, — промовила Жинь. — І тепер ми повертаємося в Анькхілуунь?

— Якомога швидше. За нами женеться вся Імперська варта, але сумніваюся, що вони підуть на територію Моаґ.

— Логічно, — пробурмотіла Жинь, копирсаючись ложкою у вівсянці.

Жамса говорив правду щодо плісняви. Зеленкувато-чорні вкрап­лення були такі великі, що майже вся страва здавалася неїстівною. У Жинь закрутило в шлунку, і вона відштовхнула миску.

Решта сиділи за столом, метушилися, кліпали й перезиралися, намагаючись не дивитися їй у вічі.

— Я чула, що Енькі з Унеґенем пішли, — сказала вона.

На це присутні відреагували порожніми поглядами і знизуванням плечей.

Жинь глибоко вдихнула:

— Тож я гадаю… Я хотіла сказати, що…

Бадзі перебив її, не давши договорити:

— Ми нікуди не підемо.

— Але ви…

— Не люблю, коли мені брешуть. І ненавиджу, коли мене продають. Дадзі заслужила відплату. Я розглядаю все це під таким кутом, маленька спірлійко. Тобі не варто непокоїтися, що я дезертирую.

Жинь глянула на присутніх за столом.

— А що ж решта?

— Алтань заслуговував кращої долі, — просто сказав Суні, немовби цього достатньо.

— А тобі не обов’язково залишатися тут. — Жинь повернулася до Жамси. Юного, невинного, крихітного, чудового й небезпечного Жамси. Вона хотіла переконатися, що він лишиться з нею, але знала, що просити про це егоїстично. — Я мала на увазі, що тобі не варто.

Жамса пошкріб по денці миски. Розмова немовби була йому зовсім не цікава.

— Як на мене, якщо я подамся деінде, то там буде нудно.

— Але ж ти лише дитина.

— Та пішла ти. — Він покопирсався в роті маленьким пальчиком, витягуючи щось застрягле за кутніми зубами. — Зрозумій, що ми вбивці. Якщо все життя займатися якоюсь справою, то зупинитися дуже важко.

— До того ж наш єдиний варіант — в’язниця у Баґхрі, — сказав Бадзі.

— Ненавиджу Баґхру.

Жинь згадала, що ніхто в Цике не мав гарних стосунків з нікарськими органами правопорядку. Як і з цивілізованим су­спільством.

Аратша був родом із невеличкого селища в провінції Змії, у якому селяни поклонялися місцевому річковому богу, що мав захищати їх від повеней. Аратша, новачок у культі річкового бога, став першим шаманом за багато поколінь, якому вдалося здійснити те, про що заявляли його предки. У процесі він випадково потопив двох дівчаток. Ті ж таки селяни, які славили його облудних учителів, засудили Аратшу до смерті, але Туйр, колишній командир Цике, завербував його до Нічного замку.

Жамса народився в родині алхіміків, які виготовляли порох для Міліції. Через випадковий вибух неподалік палацу загинули його батьки, а сам Жамса втратив око й опинився в горезвісній в’язниці в Баґхрі за участь у змові з метою замаху на життя Імператриці. Згодом Туйр витягнув його, щоб натомість він виготовляв зброю для Цике.

Про Бадзі й Суні Жинь знала небагато. Лише те, що вони обоє колись були студентами Сінеґарда й вивчали курс вірувань. Вона знала, що їх відрахували, коли все пішло шкереберть. І що вони опинилися в Баґхрі. Жоден не волів розповідати більше.

Близнюки Чаґхань і Цара видавалися не менш загадковими. Імперія не була для них батьківщиною. Вони розмовляли нікарською з ритмічним акцентом вихідців із Внутрішніх держав. Але коли їх питали про рідний дім, вони обмежувалися туманними фразами: «Рідний дім дуже далеко», «Дім у Нічному замку».

Жинь розуміла, що вони намагалися сказати. Як і решті, їм просто нікуди було йти.

— Що таке? — запитав Бадзі. — Говориш так, немовби хочеш, щоб ми пішли.

— Зовсім ні, — озвалася Жинь. — Я просто… не можу змусити його зникнути. Я боюся.

— Чого?

— Боюся, що пораню вас. Адлаґа — ще не кінець. Я не можу змусити Фенікса зникнути, не можу змусити його зупинитись і…

— Бо ти ще новачок у цьому, — перебив її Бадзі.

Він говорив м’яко. Як він може бути таким добрим?

— Ми всі такі були, — продовжив він. — Боги хочуть користуватися твоїм тілом постійно. І тобі здається, що ти ось-ось збожеволієш, здається, що настала мить, коли ти зламаєшся, але цього не станеться.

— Звідки тобі знати?

— Бо з кожним разом стає легше. Зрештою ти навчишся існувати на краю прірви безумства.

— Але я не можу обіцяти, що не…

— Ти цього не зробиш. І ми знову підемо за Дадзі. І робитимемо нові спроби, знову і знову, стільки разів, скільки потрібно, доки вона помре. Туйр не поставив на нас хрест. А ми не поставимо хрест на тобі. Ось чому Цике досі існують.

Вражена Жинь не відводила очей від Бадзі. На це вона не заслуговує. Це не дружба. На дружбу вона не заслуговує. Це не відданість. На відданість вона заслуговує ще менше. Але це дух товариства, узи, які виникли через спільну зраду. Імператриця продала їх Федерації заради власної вигоди, і жоден з них не заспокоїться, доки річки не почервоніють від крові Дадзі.

— Не знаю, що й сказати.

— Тоді просто заткнись і більше не будь стервочкою. — Жамса знову підштовхнув до неї миску. — Їж свою вівсянку. Пліснява поживна.

На бухту Омонод опустилася ніч. Під покровом темряви «Буревісник» мчав уздовж узбережжя, підбурений такою могутньою шаманічною силою, що вже за лічені години відірвався від переслідувачів Імперії. Цике розійшлися: Цара і Чаґхань — до своєї каюти, де проводили майже весь час, уникаючи інших; Суні і Жамса — на горішню палубу нести нічну варту; Бадзі — до свого гамака в основній спальні.

Жинь замкнулася в своїй каюті, щоб вести ментальний бій з богом.

Часу в неї було небагато. Дія лаундануму майже скінчилася. Вона підперла ручку дверей стільцем, сіла на підлогу, затиснула голову колінами й чекала, доки почує голос бога.

Чекала повернення в той стан, у якому Фенікс хотів абсолютного контролю й перекрикував її думки, аж доки вона корилася.

Цього разу вона крикне у відповідь.

Жинь поклала біля коліна невеликий мисливський ніж. Міцно заплющила очі. Вона відчувала, як рештки лаундануму полишають її кровотік і туманна хмара оніміння зникає з розуму. Як стискається все нутро — це відчуття ніколи не зникало. Разом зі страхітливою можливістю тверезості вона відчула розуміння.

Вона завжди поверталася в ту саму мить, місяці тому, коли сиділа навколішках у храмі на острові Спір. Фенікс насолоджувався цією миттю, бо для бога це була вершина руйнівної сили. І він знову й знову повертав Жинь туди, бо хотів, аби вона повірила, що єдиний спосіб примиритися з тим жахом — довести справу до кінця.

Фенікс хотів, щоб вона спалила цей корабель. Убила всіх навколо себе. А потім дісталась острова й почала палити його також. Мовби вогник, що загоряється в кутику аркуша, вона мала просуватися вглиб країни й палити все на шляху, доки не лишиться нічого, окрім порожнечі, вкритої попелом.

Отоді вона буде чистою.

Жинь чула симфонію криків, голосів, колективних і окремих — спірлійці, муґенці, однаково, бо безсловесна агонія не має мови.

Вона не могла витримати того, що водночас вони були і не були числами, що лінії продовжували розмиватись. І це жахливо, бо поки вони лишалися числами, усе здавалося не таким поганим, але коли вони ставали життями, примноження було нестерпним…

А потім крики згущувалися в Алтаня.

Його обличчя розтріскувалось обгорілою шкірою, очі пломеніли помаранчевим вогнем, чорні сльози лишали смужки на щоках, полум’я розривало його зсередини, а вона нічим не могла зарадити.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Вибач, вибач, я намагалася…

— На моєму місці мала бути ти, — сказав він. Його вуста взялися пухирями, розтріскалися й відпали, відкриваючи погляду кістку. — Ти мала померти. Згоріти в полум’ї.

Його обличчя перетворилося на попіл, лишився тільки череп, що торкався її голови, а кістляві пальці стискалися навколо її горла.

— Це мала бути ти.

Потім Жинь не знала напевне, чи то його думки, чи її, та вони були такі гучні, що витісняли все інше зі свідомості.

Я хочу завдати тобі болю.

Я хочу, щоб ти померла.

Я хочу, щоб ти горіла.

— Ні!

Жинь устромила лезо собі в стегно. Біль був тимчасовим перепочинком, сліпучою білістю, що затьмарювала все у свідомості, але потім полум’я повернулося.

Вона програла.

Вона програла й останнього разу, і перед цим. Вона програвала в кожній спробі. Річ у тім, що вона не знала, чому це робила, хіба мордувала себе усвідомленням, що не може контролювати полум’я, яке розгорялося в свідомості.

Поріз додався до відкритих ран на руках і ногах, яких вона завдала собі в останні тижні і продовжувала завдавати, бо, хай лише й тимчасово, біль був єдиним варіантом, крім опіуму, який спадав на думку.

А потім вона вже не могла думати.

Рухи стали автоматичними, усе відбувалося легко — перекочування подушечки опіуму між долонями, іскра, з якої розгоралося полум’я, запах карамелі вкупі з чимось зогнилим.

Опіум гарний тим, що як тільки вона його вдихала, решта вже не мала значення, часом на цілі години: захоплена у власному світі, вона могла не перейматися відповідальністю існування.

Вона затягувалася.

Полум’я слабшало. Спогади зникали. Світ уже не завдавав болю. Навіть розчарування від поразки тьмяніло до млявого ніщо. Лишався тільки солодкий, солодкий дим.

Роздiл 4

— А ви знали, що в Анькхілууні є спеціальний адміністративний орган, відповідальний за те, щоб з’ясувати, яку вагу місто здатне витримати? — життєрадісно запитав Жамса.

Він єдиний з-поміж Цике вмів легко орієнтуватися у Плавучому місті. Хлопчик без зусиль виривався вперед, пробираючись вузькими містками, перекинутими через мулисті канали, поки решта обережно ступала по хитких дошках.

— І скільки ж це? — запитав Бадзі, підігруючи Жамсі.

— Гадаю, вони вже наближаються до максимальної спроможності, — відповів Жамса. — Доведеться щось робити з населенням, інакше Анькхілуунь почне тонути.

— Можна відправити їх на материк, — сказав Бадзі. — За останні кілька місяців ми втратили не одну сотню тисяч людей.

— Або ж змусити воювати в ще одній війні. Непоганий спосіб убивства.

Жамса перескочив до наступного містка. Жинь незграбно плелася позаду, мружачись від невмолимого південного сонця. Перед очима все пливло.

Вона вже кілька днів не виходила з каюти. І прийняла найменшу можливу дозу опіуму — щоб заспокоїти розум, але мати змогу нормально функціонувати. Але навіть від такої кількості її чуття рівноваги порушилося настільки, що, коли вони зійшли з корабля, Бадзі довелося підтримувати її за руку.

Жинь ненавиділа Анькхілуунь. Ненавиділа солоний, різкий запах океану, який переслідував її скрізь. Ненавиділа радісну галасливість міста, піратів і крамарів, які кричали одне на одного анькхілуунським піджином — незрозумілою сумішшю нікарської та західних мов. Ненавиділа те, що Плавуче місто гойдалося на відкритих водах, перекочувалося вперед з кожною новою хвилею, тож навіть стоячи на місці, вона почувалася так, ніби ось-ось упаде.

Без потреби вона сюди нізащо не прийшла б. Та Анькхілуунь — єдине місце в Імперії, де Жинь була майже в безпеці. Тут живуть єдині люди, які можуть продати їй зброю.

І опіум.

Після закінчення Першої Макової війни Призахідна респуб­ліка прийняла делегацію з Федерації Муґень, щоб підписати угоду для заснування двох нейтральних зон на нікарському узбережжі. Першою став міжнародний порт Кхурдалайн. Другою — плавуче місто Анькхілуунь.

Колись Анькхілуунь був невеликим портом, скупченням невиразних одноповерхових будівель без підвалів, бо нещільні узбережні піски просто не могли витримати більших архітектурних одиниць.

А потім Тріада перемогла в Другій Маковій війні й Імператор Дракона вщент розбив половину флоту призахідників у південній частині Нікарського моря.

За відсутності іноземців Анькхілуунь розквітнув. Місцеві мешканці, немов морські паразити, зайняли напівзруйновані кораблі, зв’язавши їх докупи, щоб утворити Плавуче місто. Тепер Анькхілуунь добряче розкинувся від узбережжя, немовби павук-­переросток, а низка дощок утворювала павутину проходів між міріадами кораблів, що стояли на якорі біля берега.

Анькхілуунь був центром, крізь який мак у всіх формах потрап­ляв до Імперії. Торговці опіумом Моаґ перевозили його морем із Західної півкулі й зберігали в гігантських порожніх оболонках кораблів, що слугували їм складами. Звідти тонкі й довгі човни контрабандистів забирали товар і розвозили через притоки річки Мужвей, поступово проникаючи в кровотік Імперії, як отрута.

Анькхілуунь міг дати дешевий опіум у надлишку, а отже, і славетне мирне забуття, цілі години, коли Жинь не мусила думати чи пам’ятати бодай щось.

І саме за це Жинь ненавиділа Анькхілуунь найдужче. Він вселив у неї дуже сильний страх. Що більше часу вона проводила в цьому місті, замкнувшись у каюті й дрейфуючи на наркотиках Моаґ, то менше вірила, що зможе піти.

— Дивно, — сказав Бадзі. — Нас мали б зустріти гостинніше.

Щоб дістатися центру міста, вони проминули плавучі ринки, купи сміття, звалені вздовж каналів, і ряди славнозвісних анькхілуунських барів, де не було ані лавок, ані стільців, лише мотузки на стінах, куди власники могли підвішувати п’яниць під пахви.

Але вони йшли вже понад пів години. І встигли дістатися серця міста, не криючись від його мешканців, а до них так ніхто й не підійшов.

Моаґ не могла не знати, що вони повернулися. Моаґ знає про все, що відбувається в Плавучому місті.

— Просто Моаґ любить погратись у владу. — Жинь зупинилася передихнути. Від хитання дощок під ногами її нудило. — Вона не шукатиме нас. Це ми мусимо прийти до неї.

Домогтися аудієнції в Чіан Моаґ було нелегко. Королева піратів оточила себе стількома шарами безпеки, що ніхто не знав, де вона перебуває в конкретний час. Лише «Чорні лілії», когорта шпигунок та помічниць, могли говорити з Моаґ особисто, а їх можна було знайти на баржі святкових насолод у центрі головного міського каналу.

Жинь глянула вгору, прикриваючи очі від сонця:

— Он там.

«Чорна орхідея» була не стільки кораблем, як плавучим триповерховим маєтком. З пологих дахів пагод звисали яскраві різнокольорові ліхтарі, а з запнутих папером вікон постійно чулася непристойна енергійна музика. Щодня опівдні «Чорна орхідея» протискувалася вгору та вниз каналом, підбираючи постійних клієнтів, які пришвартовувалися до неї в яскравих червоних сампанах.

Жинь понишпорила в кишенях.

— У когось є мідяк?

— У мене. — Бадзі кинув монету човняру, який вів свій човен до узбережжя, щоб перевезти Цике на баржу насолод.

Щойно вони наблизилися, невеликий гурт «Лілій», які зневажливо дивилися на них із другого поверху, безтурботно помахав їм. Бадзі помахав у відповідь.

— Годі, — пробурмотіла Жинь.

— Чому? — запитав Бадзі. — Це їх тішить. Поглянь, усміхаються.

— Ні, це змушує їх думати, що ти легка ціль.

«Лілії» були особистою армією Моаґ, що складалася з надзвичайно привабливих жінок: груди, не менші за груші, і такі вузькі талії, що збоку здавалося, наче вони легко можуть переламатися навпіл. Вони добре володіли бойовими мистецтвами, гарно знали мови, і загалом це була найнеприємніша група жінок, яких Жинь коли-небудь зустрічала.

«Лілія» зупинила їх на верхівці сходні, виставивши перед собою крихітну ручку, немовби могла фізично завадити їм зійти на борт:

— Вам не призначена зустріч.

Без сумніву, новенька. Їй було не більше п’ятнадцяти. На обличчі виднілися лише легенькі мазки помади, а груди — невеликі бруньки, що пробивалися крізь сорочку. Схоже, вона не розуміла, що стоїть перед гуртом найнебезпечніших людей в Імперії.

— Я Фан Жунінь, — сказала Жинь.

Дівчина кліпнула:

— Хто?

Жинь почула, як Жамса намагається приховати смішок за кашлем.

— Фан Жунінь, — повторила вона. — Мені не потрібні домовленості про зустріч.

— О любонько, тут усе влаштовано не так, — дівчина поклала руку на свою неймовірно тонку талію і постукала по ній делікатними пальчиками. — Треба домовитися про зустріч, і ми запишемо тебе за декілька днів, — вона глянула Жинь через плече на Бадзі, Суні й Жамсу. — А для гурту, в якому понад чотири особи, часу треба більше. Дівчата не люблять, коли ними діляться.

Жинь потяглася до клинка.

— Послухай, шмаркачко…

— Назад!

Несподівано в руці дівчини з’явилася жменя голок, які вона, мабуть, ховала в рукаві. Їхні вістря були фіолетові від отрути.

— Ніхто не торкнеться «Лілії».

Жинь раптом закортіло врізати дівчині в обличчя.

— Якщо ти не відійдеш цієї ж миті, я всаджу цей клинок тобі простісінько…

— Оце так сюрприз!

Шовкові завіси на головному вході розсунулися, й на палубу вийшла сластолюбна постать. Жинь придушила стогін.

Це була Сажана, «Чорна лілія» вищого рангу й улюблениця Моаґ. Відколи Цике висадилися в Анькхілууні три місяці тому, вона була посередницею між ними і Моаґ. У Сажани був нестерпно гострий язик, шалена схильність до сексуальних натяків і, за словами Бадзі, найпрекрасніші груди на півдні Мужвею.

Жинь ненавиділа її.

— Рада бачити вас тут. — Сажана підійшла ближче і схилила голову набік. — А ми думали, що ти не цікавишся жінками.

Говорячи, вона немов танцювала, підкреслюючи кожне слово погойдуванням стегон. Жамса зніяковіло витріщався на Сажанині груди.

— Мені треба зустрітися з Моаґ, — сказала Жинь.

— Моаґ зайнята, — відповіла Сажана.

— Гадаю, що Моаґ стане розуму не змушувати мене чекати.

Сажана здійняла бездоганно підмальовану брову:

— А ще вона не любить виявів неповаги.

— Я неясно висловилася? — випалила Жинь. — Якщо ти не хочеш, щоб цей корабель охопило полум’я, то підеш до своєї господарки і скажеш, що я хочу зустрітися з нею.

Сажана награно позіхнула:

— Будь люб’язною зі мною, спірлійко. Інакше можу розсердитися.

— Я можу потопити твою баржу за лічені хвилини.

— А Моаґ випустить у вас залп стріл, не встигнете ви бодай зійти з борту. — Сажана зневажливо махнула рукою. — Іди собі, спірлійко. Ми відправимо по тебе, коли Моаґ буде готова.

У Жинь перед очима стала червона пелена.

Чортова нахаба.

Сажані це могло здаватись образою, але Жинь і була спірлійкою. Вона самотужки виграла Третю Макову війну. Потопила цілу кляту країну. І все заради того, щоб тепер із неї насміхалася дурна хвойда з «Лілій»?

Жинь простягла руки й схопила Сажану за комір. Сажана ворухнулася, щоб витягти шпильку для волосся, без сумніву, отруєну, але Жинь ударила нею об стіну, притиснула один лікоть їй до горла, а другим пришпилила правий зап’ясток.

А потім нахилилася вперед і, притиснувшись вустами до Сажаниного вуха, прошепотіла:

— Можливо, ти вважаєш, що зараз ви тут у безпеці. Можливо, я просто повернуся й піду. А ти хизуватимешся перед іншими сучками, як спритно віднадила спірлійку. Щасливиця! А потім однієї ночі, коли ти загасиш ліхтарі й піднімеш сходню, то відчуєш у своїх кімнатах запах диму. Ти вибіжиш на палубу, але до того часу полум’я розгориться так, що ти вже не бачитимеш далі, ніж за пів метра перед собою. Ти знатимеш, що то я, але ніколи не розповіси про це Моаґ, бо стовп полум’я обпалить твою гарненьку шкіру. Останнє, що ти побачиш перед тим, як упасти в окріп, буде моє усміхнене обличчя. — Жинь сильніше впилася ліктем у зблідле Сажанине горло. — Не біси мене, Сажано.

Сажана нестямно заплескала по зап’ястках Жинь.

Жинь схилила голову.

— Що скажеш?

Сажанин голос перетворився на приглушений шепіт:

— Моаґ… може зробити виняток.

Жинь відпустила її. Сажана впала назад на стіну, нестямно обмахуючи обличчя.

Червона пелена відступала з-перед очей Жинь. Вона стиснула кулак і розкрила його, повільно видихаючи, а потім витерла долоню об туніку.

— Отак уже краще.

— Ми на місці, — сповістила Сажана.

Жинь потягнулася, щоб зняти з очей пов’язку. Сажана вела її одну — інші були тільки раді нагоді лишитися на баржі втіх — і від неприхованої вразливості Жинь смикалася й пітніла впродовж усієї мандрівки каналами.

Спершу вона побачила перед собою лише темряву. Але потім очі звикли до тьмяного світла. Жинь розгледіла кімнату, освітлену крихітними мерехтливими ліхтарями. Ані вікон, ані бодай натяку на сонячне сяйво. Жинь не знала напевне, чи вони на кораблі, чи в будівлі; чи надворі вже стемніло, чи кімната просто так добре запечатана, що зовнішнє світло не може пробитися. Повітря в кімнаті було значно прохолоднішим, аніж зовні. Жинь здалося, що вона досі відчуває бурхливе море під ногами, але лише віддалено. Вона не могла сказати, чи то було навсправжки, чи просто примарилося.

Будівля, куди вона потрапила, була величезною. Військовий корабель на мілині? Склад?

Жинь бачила масивні меблі з вигнутими ніжками, безперечно привезені з-за кордону, бо в Імперії столів так не різьбили. На стінах висіли портрети, проте зображали вони не нікарців. Істоти на них були блідошкірі, грізні й усі з білими крилами безглуздої форми. Середину кімнати займав масивний стіл, досить великий, щоб за ним розмістилося два десятки людей.

На іншому боці сиділа сама королева піратів, оточена цілим загоном лучниць «Лілій».

— Жунінь, — голос Моаґ був могильно протяжним, глибоким і химерно непереборним. — Завжди рада.

На вулицях Анькхілууня її завжди називали Моаґ Кам’яна Вдова. Це була висока широкоплеча жінка, радше ставна, аніж гарненька. Подейкували, що колись вона була повією з затоки, та врешті вийшла заміж за одного з численних піратських капітанів Анькхілууня. А потім він помер за дивних обставин, яких так і не вивчили належним чином, і Моаґ поступово піднялася рангами ієрархії піратів Анькхілууня та об’єднала флот нечуваної сили. Вона перша поставила піратські фракції Анькхілууня під один прапор. До встановлення її панування відчайдушні анькхілуунські бандити воювали один з одним так само, як дванадцять провінцій Нікані, відколи помер Червоний Імператор. По суті, вона зробила те, на що Дадзі не спромоглася. Переконала розрізнені фракції солдатів служити одній справі — своїй.

— Сумніваюся, що ти бувала в моєму особистому кабінеті, — Моаґ жестом обвела кімнату. — Гарно тут, правда? Приза­хідники нестерпно надокучливі, але облаштовувати кімнати вміють.

— А що сталося з першими власниками? — запитала Жинь.

— Та хтозна. Гадаю, військово-морський флот призахідників учить своїх моряків плавати. — Моаґ показала на стілець навпроти неї. — Сідай.

— Ні, дякую.

Жинь уже не могла стерпіти сидіння на стільцях. Їй страшенно не подобалося, як столи блокують ноги, бо якщо раптом доведеться підстрибнути або спробувати втекти, коліна вдаряться об деревину, а це коштуватиме дорогоцінного часу для втечі.

— Ну як хочеш. — Моаґ схилила голову набік. — Я чула, що в Адлазі все пройшло не дуже гладенько.

— План не спрацював, — сказала Жинь. — Ми несподівано зіткнулися з Дадзі.

— О, я знаю, — промовила Моаґ. — Про це знає все узбережжя. Ти ж знаєш, як Сінеґард це викрутив? Ти облудна спірлійка, зрадниця корони. Муґенські поневолювачі довели тебе до божевілля, і тепер ти загрожуєш усім, до кого наближаєшся. Винагороду за твою голову збільшили до шести тисяч імперських срібняків. Удвічі більше, якщо тебе приведуть живою.

— Як мило, — сказала Жинь.

— Схоже, тебе це не надто турбує.

— І то правда. — Жинь нахилилася вперед. — Послухай, Ян Юаньфу мертвий. Ми не змогли принести його голову, але твої нишпорки підтвердять усе, щойно дістануться Адлаґи. Настав час платити.

Моаґ проігнорувала її слова й підперла підборіддя кінчиками пальців.

— Не розумію. Навіщо завдавати собі такого клопоту?

— Моаґ, ну годі…

Моаґ підняла руку, обриваючи її на півслові:

— Розкажи мені ось що. Ти маєш силу, про яку більшість людей навіть не мріють. Можеш робити що заманеться. Стати Воєначальником. Стати піратом. Та стати капітаном одного з моїх кораблів, якщо схочеш. Навіщо кидатися в цей бій?

— Бо цю війну почала Дадзі, — сказала Жинь. — Бо вона вбила моїх друзів. Бо вона лишилася на троні, хоча їй там не місце. Бо хтось мусить убити її, і ліпше, якщо це буду я.

— Але навіщо? — наполягала Моаґ. — Ніхто не відчуває до нашої Імператриці більшої ненависті, ніж я. І зрозумій ось що, дівчинко: ти не знайдеш союзників. Революція гарна в теорії. Але нікому не хочеться вмирати.

— Я не прошу когось ризикувати. Просто дай мені зброю.

— А якщо ти зазнаєш невдачі? Тобі не спадало на думку, що Міліція відстежить, звідки в тебе припаси?

— Я вбила тридцятьох людей для тебе, — випалила Жинь. — Ти заборгувала мені всі припаси, які я схочу. Такі були умови. Ти не можеш просто…

— Чого я не можу? — Моаґ нахилилася вперед, погладжуючи руків’я кинджала. Вона здавалася страшенно звеселеною. — Ти вважаєш, що я тобі заборгувала? За якою угодою? За якими законами? Що ж ти зробиш? Викличеш мене до суду?

Жинь кліпнула:

— Але ж ти сказала…

— «Але ж ти сказала», — перекривила Моаґ високим голосом. — Люди постійно кажуть те, чого не мають на увазі, мала спірлійко.

— Але ж ми домовилися! — Жинь підвищила голос, проте її слова звучали жалібно, а не владно. Навіть вона чула, як по-дитячому це було.

Декілька «Лілій» захихотіли, прикриваючись віялами.

Жинь стиснула кулаки. Залишки опіуму не дозволяли спалахнути, але перед очима однаково з’явилася червона пелена.

Вона глибоко вдихнула. «Заспокойся».

Убивство Моаґ на мить могло здатися гарною думкою, але Жинь сумнівалася, чи вибереться в такому разі з Анькхілууня живою.

— Знаєш, як для людини з таким минулим, ти неймовірно дурна, — сказала Моаґ. — Здібності спірлійців, освіта в Сінеґарді, служба в Міліції, а ти досі не розумієш, як улаштований світ. Якщо ти хочеш чогось досягти, тобі знадобиться груба сила. Ти потрібна мені, і я єдина, хто може заплатити тобі, а це означає, що я потрібна тобі. Можеш скаржитися скільки завгодно. Але нікуди ти не попливеш.

— Але ти мені не платиш, — не стрималася Жинь. — Тож котися до біса.

Жинь не встигла й ворухнутися, як їй у чоло націлилось одинадцять стріл.

— Назад, — просичала Сажана.

— Не треба так драматизувати, — Моаґ розглядала лак на нігтях. — Знаєш, я ж намагаюся тобі допомогти. Ти молода. У тебе ще все життя попереду. Навіщо марнувати його на помсту?

— Мені потрібно дістатися до столиці, — уперто гнула своє Жинь. — І якщо ти не даси мені припасів, я дістану їх деінде.

Моаґ театрально зітхнула, притиснула пальці до скронь, а потім поклала руки на стіл.

— Пропоную компроміс. Ще одне завдання — і отримаєш усе, що хочеш. Згода?

— І як мені тепер тобі вірити?

— А який у тебе вибір?

Жинь поміркувала над її словами.

— Що за завдання?

— Як ти ставишся до боїв на морі?

— Ненавиджу їх.

Жинь не любила бувати у відкритому морі. Досі вона погоджувалася тільки на завдання на суші, й Моаґ це знала. Посеред океану Жинь було надто легко поневолити.

Полум’я і вода несумісні.

— Упевнена, що гідна винагорода змусить тебе передумати. — Моаґ понишпорила в столі, витягла план корабля, накреслений вугіллям, і штовхнула його через стіл. — Це «Чапля». Звичайний опіумний вітрильник. Червоні вітрила, прапор Анькхілууня, якщо, звісно, капітан його не змінив. Згідно з записами в книгах, він уже декілька місяців не приносить мені грошей.

Жинь витріщилася на неї.

— І ти хочеш, щоб я вбила людину через бухгалтерські помилки?

— Він прибирає до рук більше, ніж справедливу частку своїх прибутків. А ще дуже розумно все обставив. Узяв собі бухгалтера, який підробляв дані, тож мені знадобився не один тиждень, щоб це з’ясувати. Але ми зберігаємо всі документи у трьох копіях. Цифри не брешуть. Я хочу, щоб ти потопила його корабель.

Жинь розглядала планування. Вона впізнала тип корабля. В Аньк­хілуунській затоці в Моаґ було щонайменше десять вітрильників.

— Він ще в місті?

— Ні. Але згідно з розкладом має повернутися до порту за декілька днів. Він вважає, буцімто я не знаю, що він накоїв.

— Тоді чому б тобі не позбутися його самотужки?

— За звичайних обставин я б так і зробила, — сказала Моаґ. — Але тоді я мусила б віддати його в руки піратського суду.

— І відколи це Анькхілуунь переймається правосуддям?

— Те, що ми незалежні від Імперії, ще не робить нас анархією, люба. Ми проводимо суди. Це стандартна процедура в разі привласнення чужих коштів. Але я не хочу для нього справедливого суду. До нього гарно ставляться, він має надто багато друзів у місті, і покарання від моєї руки, безсумнівно, створить мені проблеми. А я не в настрої для політики. Я хочу, щоб він потонув.

— Полонених не брати?

Моаґ осяйно всміхнулася:

— Не пріоритетно.

— Тоді мені знадобиться позичити вітрильник.

Моаґ усміхнулася ще ширше.

— Зроби це для мене — й отримаєш його.

Це був не найкращий варіант. Жинь потрібен був корабель із кольорами Міліції, а не контрабандистське судно, і Моаґ однаково могла не дати їй ані зброї, ані грошей. Ні, вона знала напевне, Моаґ обмане її так чи інакше.

Але Жинь не мала важелів впливу. У Моаґ були кораблі й солдати, тож умови диктувала вона. Жинь могла лише вбивати людей, і більше запропонувати їй було нічого.

Ліпших варіантів вона просто не мала. З точки зору стратегії її загнали в кут, і вона не могла придумати, як вибратися.

Але вона знала, кому це до снаги.

— Я хочу ще дещо, — сказала вона. — Адресу Кітая.

— Кітая?

Моаґ примружилася. Жинь бачила, як вона подумки перебирає варіанти, намагаючись зрозуміти, чи це необхідність, чи жест доброї волі.

— Ми друзі, — якомогаспокійніше промовила Жинь. — Вчилися разом. Я хвилююся за нього. Тільки й того.

— І ти питаєш про нього лише зараз?

— Ми не збираємося тікати з міста, якщо тебе хвилює це.

— О, тобі це нізащо не вдалося б, — Моаґ зміряла її жалісливим поглядом. — Але він просив не говорити тобі, де його знайти.

Жинь подумала, що це не мало б стати для неї несподіванкою. Але слова Моаґ однаково їй допекли.

— Байдуже, — сказала вона. — Я все одно хочу дізнатися його адресу.

— Я дала йому слово, що триматиму її в таємниці.

— Твоє слово нічого не варте, стара відьмо. — Жинь не могла придушити нетерплячку. — Просто зараз ти тішишся з цього.

Моаґ розсміялася:

— Справедливо. Він у старому іноземному районі. Безпечний будинок у самому кінці вулиці. Ти побачиш на одвірках символи флоту «Червоних лахмітників». Я виставила там охорону, але попереджу їх, щоб трималися спокійно, коли побачать тебе. Повідомити йому, що ти прийдеш?

— Прошу, не треба, — сказала Жинь. — Нехай для нього це стане сюрпризом.

Старий іноземний район був спокійним і тихим — рідкісна оаза спокою в нескінченній какофонії Анькхілууня. Половина тамтешніх будинків були занедбані, тут ніхто не жив, відколи відпливли призахідники, а решту будівель використовували лише для зберігання припасів. Тут не було світла, яке заливало решту Анькхілууня. Це місце було незручно далеко від відкритої центральної площі, куди легко могли дістатись охоронці Моаґ.

Жинь це не сподобалося.

Але Кітай, певно, в безпеці. З точки зору тактики нашкодити йому було б жахливою ідеєю. Він — виняткове джерело знання. Він читав усе і не забував нічого. Живим він кращий актив, і Моаґ це розуміла, тому й посадила його під домашній арешт.

Самотній будинок у кінці шляху плавав трохи віддалік од решти нестійкої вулиці, прив’язаний лише двома довгими ланцюгами й небезпечно хистким містком із погано припасованих дощок.

Жинь обережно ступила на дошки, а потім легенько постукала у двері. Ніхто не відгукнувся.

Вона спробувала потягти за ручку. У дверях навіть не було замка — Жинь не бачила шпарини. Вони зробили так, щоб Кітай не міг уникнути відвідувачів.

Жинь штовхнула двері.

Спершу вона побачила безлад: недбалі купи пожовклих книг, мапи і гросбухи заповнювали весь видимий простір. Жинь прокліпалась у тьмяному світлі настільної лампи й нарешті побачила Кітая, який сидів у кутку з товстим томиком на колінах, майже закопавшись під стосами книг у шкіряних палітурках.

— Я вже їв, — сказав він, не піднімаючи очей. — Приходьте вранці.

Жинь прокашлялася.

— Кітаю.

Він глянув угору. Його очі розширилися.

— Привіт, — промовила вона.

Кітай повільно відклав книжку.

— Можна зайти? — запитала Жинь.

Кітай довго й пильно дивився на неї, а потім жестом показав їй заходити.

— Заходь.

Жинь зачинила за собою двері. Кітай навіть не спробував підвестися, тож Жинь пробралася крізь папери до нього, стежачи за тим, щоб не наступити на жодну сторінку. Кітай не любив, коли хтось порушував його ретельно впорядкований безлад. Під час періоду іспитів у Сінеґарді він спалахував гнівом щоразу, коли хтось переставляв його чорнильниці.

Кімната була настільки захаращеною, що єдиним вільним простором у ній виявився клапоть підлоги біля стіни просто поруч із Кітаєм. Намагаючись не торкатися його, Жинь ковзнула додолу, схрестила ноги й поклала руки на коліна.

Якийсь час вони просто дивились одне на одного.

Жинь відчайдушно хотілося простягти руку й торкнутися його обличчя. Кітай був слабким і занадто худорлявим. Він трохи підлікувався від часу Ґолінь Ніїс, але навіть зараз ключиці випиналися до загрозливої межі, а зап’ястки були такі тендітні, що Жинь могла переламати їх однією рукою. Він відростив довгу кучеряву шевелюру й зібрав її на потилиці, від чого шкіра на обличчі натягнулася ще дужче й вилиці випиналися ще виразніше.

Він зовсім не скидався на хлопця, з яким вона познайомилася в Сінеґарді.

Різниця крилася в очах. Раніше вони були яскраві, у них палахкотіла гарячкова допитливість. А тепер — тьмяні й порожні.

— Можна лишитися? — запитала Жинь.

— Я ж впустив тебе, правда?

— Ти просив Моаґ не давати мені твоєї адреси.

— Так, — він кліпнув. — Просив.

Він не дивився їй у вічі. Жинь занадто добре його знала, щоб розуміти: це означає, що він злиться на неї, але після стількох місяців вона так і не збагнула чому.

Ні, вона знала, просто не хотіла визнавати, що помилилася. Єдиний раз, коли вони сперечалися через це, по-справжньому сперечалися, він грюкнув дверима й не розмовляв з нею, доки вони не дісталися суші.

Відтоді Жинь не дозволяла собі думати про це. Ці думки опинилися в прірві разом з рештою спогадів, від яких вона тяглася до люльки.

— Як справи? — запитала вона.

— Я під домашнім арештом. Як у мене можуть бути справи?

Жинь роззирнулася на папери, розкидані на столі. Вони лежали на підлозі, притиснуті чорнильницями.

Її погляд зупинився на гросбуху, у якому він щось нерозбірливо писав.

— Принаймні тобі дали чим себе зайняти?

— Ага, «зайняти», точно. — Він різко згорнув гросбух. — Я працюю на одну з найбільш розшукуваних злочинниць в Імперії, і вона доручила мені розібратися з її податками.

— Анькхілуунь не платить податків.

— Податки не Імперії, а Моаґ. — Кітай крутив між пальцями пензель для письма. — Моаґ керує величезним злочинним колом із податковою системою, не менш складною за бюрократію будь-якого міста. Але система ведення записів, яку вони досі використовували… — він змахнув руками. — Той, хто її вигадав, не розумів, як працюють цифри.

«Який чудовий крок Моаґ», — подумала Жинь. Кітай мав розумову спритність двадцятьох учених разом узятих. Він міг додавати неможливо великі числа, навіть оком не моргнувши, а ще мав хист для стратегії й був здатний конкурувати в цьому з майстром Ірдзяхом. Можливо, перебування під домашнім арештом і не тішило його, але він не міг опиратися запропонованій загадці. З таким же успіхом гросбухи могли бути кошиком з іграшками.

— З тобою гарно поводяться? — запитала вона.

— Непогано. Отримую дві страви на день. Іноді більше, якщо добре поводжуся.

— Ти схуд.

— Їжа така собі.

Він досі намагався не дивитися їй у вічі. Вона ризикнула покласти долоню йому на руку.

— Мені прикро, що Моаґ тримає тебе тут.

Кітай відсахнувся.

— Це не ти вирішувала. Якби я тримав себе в полоні, то зробив би так само.

— Насправді Моаґ не така вже й погана. Вона добре ставиться до своїх людей.

— А ще використовує насильство й вимагання, щоб керувати злочинним містом, яке двадцять років обманює Сінеґард, — сказав Кітай. — Жинь, мене непокоїть, що ти починаєш втрачати чуття масштабу.

Жинь ці слова дошкулили.

— Нехай ліпше люди Моаґ, ніж прислужники Імператриці.

— З прислужниками Імператриці було б усе гаразд, якби її генерали не намагались організувати державну зраду.

— Чому ти такий відданий Сінеґарду? — вимогливо запитала Жинь. — Навряд чи Імператриця зробила щось для тебе.

— Моя родина служить короні Сінеґарда вже десять поколінь, — сказав Кітай. — І я не допомагатиму тобі з особистою вендетою лише тому, що ти вважаєш, буцім Імператриця вбила твого тупого командира. Тож годі прикидатися моїм другом, Жинь, бо я знаю, заради чого ти прийшла.

— Я не просто так вважаю, — сказала вона. — Я це знаю. А ще знаю, що це Імператриця запросила Федерацію на нікарські землі. Вона хотіла цієї війни, вона почала це вторгнення, і все, що ти бачив у Ґолінь Ніїс, — провина Дадзі.

— Хибні звинувачення.

— Я чула це від самого Шіро!

— І в Шіро зовсім не було причин тобі брехати?

— А в Дадзі зовсім не було причин брехати тобі?

— Вона Імператриця, — сказав Кітай. — Імператриця не зраджує. Ти розумієш, як абсурдно це звучить? У цьому жодної політичної переваги…

— Ти мав би цього хотіти! — вигукнула вона. Їй кортіло трусонути його, вдарити, зробити бодай щось, аби з його обличчя зникла ця байдужість, що доводила її до божевілля. — Чому ти цього не хочеш? Чому не шаленієш від люті? Хіба ж ти не бачив Ґолінь Ніїс?

Кітай напружився.

— Я хочу, щоб ти пішла.

— Кітаю, будь ласка…

— Зараз же.

— Я твоя подруга!

— Ні, це не так. Моєю подругою була Фан Жунінь. Я не впевнений, хто ти, але не хочу мати з тобою нічого спільного.

— Чому ти постійно так кажеш? Що я тобі зробила?

— А що ти зробила їм?

Він схопив її за руку. Вона була така здивована, що дозволила. Він ударив її долонею по лампі поруч себе, силою опустивши руку Жинь над вогнем. Вона скрикнула від раптового болю: тисяча крихітних голочок глибше й глибше проникали в долоню.

— Ти вже колись обпікалася? — прошепотів він.

Уперше за весь час Жинь помітила невеликі шрами від опіків, якими були поцятковані його долоні й руки. Деякі були свіжі. Деякі немовби з’явилися вчора.

Біль посилився.

— От лайно!

Жинь спробувала вдарити. Вона не влучила в Кітая, але вдарила лампу. Олія вихлюпнулася на папери. Полум’я сяйнуло вгору. На мить вона побачила обличчя Кітая, підсвічене вогнем, геть налякане, а потім він сіпнув на підлогу ковдру й кинув її на полум’я.

Кімнату огорнула темрява.

— Що це за чортівня була? — крикнула Жинь.

Вона не піднімала кулаків, але Кітай відсахнувся від неї, немовби вона збиралася його вдарити, гупнувся плечем об стіну, а потім припав до землі, накривши голову руками. Його худорлява постать здригалася від ридань.

— Вибач, — прошепотів він. — Я не знаю, що…

Від пульсування болю в руці їй забракло повітря й майже запаморочилося в голові. Це було так само приємно, як коли вона була під кайфом. Якщо вона надто сильно над цим замислювалася, то починала плакати, а якщо починала плакати, то сльози могли зламати її. Тож натомість Жинь намагалася сміятися — і це перетворювалося на болісну гикавку, від якої трусилося все тіло.

— Навіщо? — нарешті спромоглася вимовити вона.

— Я намагався зрозуміти, як воно, — сказав він.

— Як що?

— Що вони відчували. Тієї миті, коли це сталося. В останні секунди життя. Я хотів знати, що вони відчували, коли все скінчилося.

— Це ні на що не схоже, — сказала Жинь.

Хвиля болю знову здійнялася в руці. Вона вдарила кулаком об підлогу, намагаючись притлумити біль, і стискала зуби, доки він минув.

— Алтань колись мені розповідав, — сказала вона. — Через якийсь час ти не можеш дихати. А потім починаєш так задихатися, що вже не відчуваєш нічого. Помираєш не від вогню, а він нестачі повітря. Ти задихаєшся, Кітаю. Ось як усе закінчується.

Роздiл 5

— Спробуй посмоктати імбирну карамельку, — запропонував Жамса.

Жинь прикривала рота і спльовувала, аж доки впевнилася, що її шлунок уже нічого не вивергатиме, а потім сперлася головою на стінку корабля. У зеленкуватих хвилях унизу плавали рештки її сніданку, слиз та жовта мішанина.

Вона взяла з долоні Жамси шматочки цукерки й почала жувати, намагаючись придушити сухі блювотні позиви. За стільки тижнів у морі вона так і не звикла до відчуття, що земля під ногами мовби постійно розхитується.

— Сьогодні чекаємо бурхливіших хвиль, — сказав Бадзі. — В Омоноді починається сезон мусонів. Якщо так триватиме й далі, краще не йти проти вітру, але поки узбережжя слугує нам хвилерізом, усе з нами буде гаразд.

Бадзі єдиний із Цике мав реальний досвід перебування в морі: невдовзі після того, як його відправили до Баґхри, він працював на транспортному кораблі, виконуючи присуджену йому роботу, і тепер надокучливо цим хизувався.

— О, заткнися, — сказав Жамса. — Щось не схоже, що ти в нас за штурвалом.

— Але ж я штурман!

— За штурмана в нас Аратша. Тобі просто подобається красуватися біля штурвала.

Жинь була вдячна, що їм не доводиться самотужки виконувати маневри. Це означало, що вони не мусили завдавати собі клопоту, шукаючи допомоги в найманої команди Моаґ. Щоб плавати у водах Південно-Ніканського моря, виконуючи незначні роботи на кораблі, було достатньо і їх шістьох, принаймні поки благословенний Аратша спрямовував його до бажаного місця призначення.

Моаґ виділила Цике опіумний вітрильник під назвою «Каракал» — лискуче струнке судно, що якимось чином вміщувало по шість гармат із кожного боку. Для запуску всіх гармат їм бракувало людей, але Жамса розробив розумний обхідний шлях. Він з’єднав усі дванадцять запалів в один шнур, а це означало, що він міг задіяти їх усі одночасно.

Але це було лише на крайню потребу. Жинь не збиралася перемагати в цій сутичці за допомогою гармат. Якщо Моаґ не хотіла, щоб хтось уцілів, тоді Жинь треба лишень достатньо близько підібратися до борту.

Вона поклала руки на поруччя і схилила на них підборіддя, вдивляючись у безлюдні води. Плавати в морі було значно менш цікаво, аніж захоплювати ворожі табори. Бої безмежно затягують. А океан просто самотній. Цілий ранок Жинь дивилася на одноманітний сірий горизонт, намагаючись тримати очі розплющеними. Моаґ не знала, коли капітан — неплатник податків повернеться в порт. Це могло статися в будь-який час — від зараз і аж до опівночі.

Жинь не розуміла, як моряки витримують жахливу нестачу орієнтирів у морі. Їй увесь океан здавався однаковим. Якщо вона не бачила узбережжя, то не могла відрізнити одного боку від іншого. У разі потреби вона могла читати зоряні мапи, але для неозброєного ока всі частини зеленкувато-синього водного плеса були однакові.

Вони могли перебувати в будь-якій частині бухти Омонод. Десь там острів Спір. Десь там Федерація.

Якось Моаґ запропонувала відвезти її на Муґень, щоб оцінити масштаб руйнувань, але Жинь відмовилася. Вона знала, що знайде там. Мільйони тіл, ув’язнених усередині затверділого каміння, потрощені скелети, застиглі за останніми життєвими справами.

У яких вони позах? Матері тягнулися за дітьми? Чоловіки обіймали дружин? Можливо, простягали руки до моря — так, наче діставшись води, змогли б утекти від смертельно щільних сірчаних хмар, що спускалися гірськими схилами.

Жинь стільки разів уявляла собі ці миті, малювала в уяві значно яскравіші образи порівняно з тим, що трапилося насправді. Коли вона заплющувала очі, то бачила Муґень, бачила Спір. У її свідомості два острови зливалися воєдино, бо в обох випадках суть була однакова: діти охоплені полум’ям, шкіра злазить великими чорними шматками, відкриваючи погляду білуваті кістки.

Вони згоріли за чужу війну, чужі помилки, бо ж хтось, кого вони ніколи не знали, вирішив, що вони мають померти. В останні миті життя вони й гадки не мали, чому їхня шкіра злазить.

Жинь моргнула й похитала головою, щоб відігнати ці думки. Вона продовжувала зісковзувати у сни наяву. Минулого вечора вона прийняла невелику дозу лаундануму, бо обпечена долоня боліла так, що неможливо було заснути, але, як виявилося, даремно вона це зробила, бо лаунданум виснажував її дужче за опіум і не був навіть наполовину таким веселим.

Жинь оглянула руку. Шкіра набрякла і страшенно почервоніла, навіть попри те, що вона годинами тримала на ній алое. Вона не могла стиснути кулак, не скривившись. Була вдячна лише за те, що обпекла ліву руку, а не ту, в якій тримає меч. Жинь здригнулася від думки про те, як руків’я притискається до чутливої шкіри.

Вона піднесла великий палець до центру долоні і впилася нігтем у відкриту рану. Біль пронизав усю руку, на очах виступили сльози. Але це пробудило її.

— Не варто було пити лаунданум, — сказав Чаґхань.

Вона рвучко випросталася.

— Я не сплю.

Він став поруч.

— Ну звісно ж.

Жинь роздратовано глянула на нього, розмірковуючи, скільки зусиль потрібно для того, щоб викинути його за борт. Певно, небагато. Чаґхань страшенно худорлявий. Вона б змогла. Вони за ним не сумували б. Напевно.

— Бачите он те каміння? — Певно, Бадзі відчув навислу бучу, тож підійшов і став між ними. Він показав на ряд скель на віддаленому Анькхілуунському узбережжі. — На що вони вам схожі?

Жинь примружилася.

— На людину?

Бадзі кивнув:

— На людину, яка тоне. Якщо пливти до узбережжя на заході сонця, то постать немовби його ковтає. Ось як можна відшукати Анькхілуунь.

— І скільки разів ти там бував? — запитала Жинь.

— Чимало. Колись приїздив сюди з Алтанем, два роки тому.

— Навіщо?

— Туйр хотів, щоб ми вбили Моаґ.

Жинь пхикнула:

— Ну, тоді ви зазнали невдачі.

— Якщо бути справедливим, то це був єдиний раз, коли Алтань зазнав невдачі.

— О, жодних сумнівів, — сказала Жинь. — Неймовірний Алтань. Бездоганний Алтань. Найкращий командир, якого ви коли-небудь мали. Усе робив правильно.

— Усе, за винятком Чулуу Корікх, — втрутився в розмову Жамса. — Ви могли спричинити катастрофу нечуваного розмаху.

— Якщо чесно, то Алтань і справді приймав непогані тактичні рішення. — Бадзі потер підборіддя. — До того, ну знаєш, як зациклився на відверто невдалих.

Жамса присвиснув:

— З’їхав з глузду наприкінці, і справді.

— Трохи збожеволів, ага.

— Годі балачок про Алтаня, — сказав Чаґхань.

— Прикро, коли йдуть найкращі, — продовжив Бадзі, не звертаючи на нього уваги. — Як от Фейлень. Хулейнінь теж. А пам’ятаєте, як Алтань почав ходити вві сні в Кхурдалайні? Присягаюся, якось уночі пішов я собі до вітру, а він…

— Я сказав годі! — Чаґхань ударив обома руками по поруччю.

Жинь відчула, як над палубою промчав порив вітру, на руках у неї проступила гусяча шкіра. У повітрі з’явився такий спокій, як буває між блискавкою і громом. Кінчики білосніжного волосся Чаґханя почали закручуватися.

Вираз його обличчя зовсім не личив цій аурі. Здавалося, він ось-ось заплаче.

Бадзі підняв долоні вгору.

— Гаразд. Тигрячі цицьки. Вибач.

— Ви не маєте права, — просичав Чаґхань. Він указав пальцем на Жинь. — А ти тим паче.

Вона наїжачилась:

— І як це розуміти?

— Це через тебе…

— Через мене що? — голосно запитала вона. — Ну ж бо, скажи це.

— Гей. Гей. — Жамса протиснувся між ними. — Велика Черепахо, ану легше. Алтань помер. Ясно? Помер. І сварками ви його не повернете.

— Поглянь, — Бадзі передав Жинь підзорну трубу, привертаючи її увагу до чорної цятки, ледь помітної на горизонті. — Як гадаєш, це схоже на корабель «Червоних лахмітників»?

Жинь глянула в окуляр.

Флот «Червоних лахмітників» Моаґ мав упізнавані опіумні вітрильники, збудовані вузькими, щоб розвивати достатню швидкість та обганяти інших піратів і військовий флот Імперії. У суден були великі трюми, щоб перевозити значні обсяги опіуму. А ще в цих кораблів вітрила були пошиті таким особливим способом, що нагадували плавники коропа. У відкритих водах вони маскували розрізнювальні знаки, але коли входили в Південно-Ніканське море, то йшли під багряним прапором Анькхілууня.

Але цей корабель був об’ємним, великим і приземкуватим, значно круглішим за опіумний вітрильник. Вітрила на ньому були не червоні, а білі, прапора й зовсім не видно. Та все ж Жинь розгледіла: корабель так різко змінив курс у їхньому напрямку, що без допомоги шаманів це неможливо.

— То не корабель Моаґ, — сказала вона.

— Але це ще не робить його ворожим, — сказав Жамса. Він і собі глянув на судно крізь підзорну трубу. — Він може бути дружнім.

Бадзі пхикнув:

— Ми втікачі, які працюють на володарку піратів. Невже ти думаєш, що зараз у нас багато друзів?

— Слушно. — Жамса склав підзорну трубу і сховав у кишеню.

— Просто відкриймо вогонь, — запропонував Чаґхань.

Бадзі недовірливо глянув на нього.

— Послухай, я не знаю, скільки часу ти провів у морі, але коли бачиш чужоземний військовий корабель без яких-небудь знаків і вказівок щодо того, чи є в нього допоміжний флот, найкращим рішенням не буде «просто відкриймо вогонь».

— А чому? — запитав Чаґхань. — Ти ж сам сказав: цей корабель не може бути дружнім.

— Але це не означає, що він шукає бою.

Жамса переводив погляд із Чаґханя на Бадзі і назад, поки вони говорили. Він скидався на спантеличене пташеня.

— Не стріляти, — квапливо сказала йому Жинь. — Принаймні доки не дізнаємося, хто це.

Тепер корабель підійшов до них достатньо близько, щоб вона могла розрізнити вигравіювані літери на борту. «Баклан». Вона переглянула перелік кораблів «Червоних лахмітників», які прибували в Анькхілуунь. Цієї назви у списку не було.

— Ви це бачите? — Жамса знову глянув у підзорну трубу.

— Що це в дідька таке?

— Га? — Жинь не розуміла, що стурбувало Жамсу. Вона не бачила озброєних загонів. Чи бодай команди в якійсь формі.

А потім збагнула, що саме це й неправильно.

Вона взагалі не бачила нікого на борту.

Ніхто не стояв біля штурвала. Ніхто не веслував. «Баклан» був уже достатньо близько, щоб усі бачили порожні палуби.

— Це неможливо, — озвався Жамса. — Як же вони приводять його в рух?

Жинь перехилилася через борт корабля й вигукнула:

— Аратшо! Різко повертай праворуч.

Аратша підкорився, змінюючи їхній курс швидше, аніж міг зробити будь-який інший весловий корабель. Але чужоземне судно майже миттєво змінило напрямок, щоб лягти на їхній курс, заклавши абсурдно точний поворот. Корабель був швидкий, надто швидкий. Навіть попри те, що Аратша розганяв «Каракал», «Баклан» легко витримував його темп.

Через кілька секунд він майже наздогнав їх. І виходив на паралель. Хто б то не був, він намірився взяти їх на абордаж.

— Це корабель-примара, — проскиглив Жамса.

— Не будь дурнем, — озвався Бадзі.

— Ну тоді в них є шаман. Чаґхань має рацію, нам варто стріляти.

Вони безнадійно глянули на Жинь, щоб вона підтвердила наказ. Жинь розкрила була рота, але вже наступної миті повітря розітнув гуркіт і «Каракал» під їхніми ногами добряче трусонуло.

— Ти досі сумніваєшся, що це вороже судно? — запитав Чаґхань.

— Вогонь! — відповіла Жинь.

Жамса кинувся в трюми, щоб запалити підривник. Через декілька секунд низка вибухів струснула «Каракал» — то одна за одною спрацьовували бічні гармати. Розжарені металеві ядра пролітали над водою, лишаючи яскраві помаранчеві сліди, але замість того, щоб пробити борт «Баклана», вони лише відскочили від металевої обшивки. Військовий корабель заледве похитнувся від ударів.

Тим часом «Каракал» небезпечно накренився на правий борт. Жинь зазирнула за край — корпус був пошкоджений. І хоча вона майже нічого не знала про кораблі, та подумала, що це судно навряд чи довго втримається на плаву.

Жинь ледь чутно вилаялася. Вони мусять дістатися узбережжя на одній з рятувальних шлюпок. За умови, що «Баклан» не порішить їх раніше.

Жинь чула, як у трюмах тупоче Жамса, намагаючись перезарядити гармати. Над головою просвистіли стріли — люб’язність від Цари, — але вони марно стукотіли об боки військового кораб­ля. Цара не мала цілі — на палубі не було ані команди, ані лучників. Хто б то не був, лучники йому були не потрібні, бо ж на кораблі стояв цілий ряд гармат, достатньо потужних, щоб за лічені хвилини рознести «Каракал» на друзки.

— Зібратися докупи! — крикнула Жинь.

У них менша вогнева міць, менша маневреність. Єдиний їхній шанс на перемогу — зійти на борт того корабля й викурити команду.

— Аратшо! Перенеси мене на той корабель!

Але ніхто не ворухнувся.

«Каракал» байдуже колихався на хвилях.

— Аратшо!

Відповіді не було. Жинь вилізла на поруччя й нахилилася, щоб зазирнути через борт. Вона побачила дивний потік якоїсь чорної речовини, немовби хмара диму курилася під водою. Кров? Але в Аратші не йшла кров, принаймні коли він був у водній подобі. І хмара надто темна, щоб бути кров’ю.

Ні. Вона скидалася на чорнило.

Над головою в Жинь просвистіла куля. Вона швидко пригнулася. Перед нею у воду поцілив залп. З місця вибуху виринула ще одна хмара чорноти.

Це й справді було чорнило.

Вони стріляли чорнильними кулями у воду. Зумисне. Нападники знали, що в Цике є водяний шаман, і свідомо засліпили Аратшу, бо знали, хто він.

У Жинь поважчало в грудях. Це не випадковий напад. Військовий корабель цілився в них і наче знав, на що вони здатні. Це добре спланована і прорахована засідка.

Моаґ їх видала.

У повітрі просвистіла ще серія пострілів, цього разу вони поцілили в палубу. Жинь пригнулася, приготувавшись до вибуху, але його не було. Вона розплющила очі. Відстрочений вибух?

Але човен не струсонуло вибуховою хвилею. Натомість зі снарядів вирвалася хмара чорного диму, розходячись зі страхітливою швидкістю. Жинь навіть не спробувала втекти. Дим за лічені секунди накрив усю палубу.

Це була страшенно задушлива димова завіса. Жинь намагалася втягти повітря, але не виходило, немов її горло закрилося, немов хтось пришпилив її до стіни за шию. Жинь позадкувала, затуляючи рота. Вона щось відчувала в повітрі, нудотно солодке і страшенно знайоме.

Опіум.

«Вони знають, хто ми. І знають наші слабкості».

Суні та Бадзі впали навколішки, зовсім одурманені. Де б не була Цара, вона перестала стріляти. Крізь дим Жинь могла розгледіти лише обм’яклі постаті Жамси й Чаґханя. На ногах лишалася тільки вона, шалено кашляючи і слабко шкрябаючи себе по горлі.

Вона стільки разів курила опіум, що тепер знала всі фази. Це лише справа часу.

Спершу з’являється запаморочливе відчуття, вкупі з незбагненною ейфорією.

А потім оніміння, не менш приємне.

А потім — порожнеча.

Руки в Жинь пекло так, ніби вона засунула їх у вулик. У роті відчувався смак деревного вугілля. Вона спробувала зібрати вдосталь слини, щоб змочити пересохле горло, і заледве спромоглася сплюнути грудки слизу. Жинь змусила себе розтулити повіки.

Від раптового різкого світла очі засльозились, і їй довелося кілька разів кліпнути, щоб глянути вгору.

Її прив’язали до щогли, закинувши руки над головою. Вона порухала пальцями. І не відчула їх. Ноги також зв’язали, ще й так міцно, що вона не могла їх навіть зігнути.

— Приходить до тями, — почувся голос Бадзі.

Жинь витягла шию, але все одно не змогла побачити його. Коли вона повернула голову, то раптом відчула різке запаморочення. Навіть прив’язана, вона почувалася так, немовби пливе. Коли дивилася вгору чи вниз, з’являлося страшне відчуття падіння. Жинь міцно замружилася.

— Бадзі? Де ти?

— Позаду тебе, — сказав він. — З іншого боку… щогли.

Його слова заледве можна було зрозуміти через протяжну вимову.

— А інші? — запитала вона.

— Усі тут, — озвався Жамса з іншого боку. — Аратша он у тій діжці.

Жинь спробувала вирівнятися.

— Зачекайте, чи може він…

— Не вийде. Вони запечатали віко. Добре, що йому не треба дихати.

Певно, Жамса смикав руками, натягуючи мотузку, бо Жинь відчула, як її пута болісно затяглися навколо зап’ястків.

— Припини, — сказала вона.

— Вибач.

— Чий це корабель? — запитала Жинь.

— Вони нам не скажуть, — промовив Бадзі.

— Вони? Хто вони?

— Ми не знаємо. Нікарці, гадаю, але вони з нами не розмовляють, — Бадзі підвищив голос до крику, щоб почули вартові, які, мабуть, стояли в Жинь за спиною, бо вона нікого не бачила. — Агов, ви! Ви нікарці?

Ніхто не відповів.

— Я ж казав, — озвався Бадзі.

— Може, вони німі, — припустив Жамса. — Усі до одного.

— Не будь йолопом, — промовив Бадзі.

— Таке можливо! Звідки тобі знати?

Це було зовсім не смішно, але Жамса захихотів, нахилившись уперед, і мотузка боляче затяглася на руках усіх Цике.

— Ви можете заткнутися? — почувся голос Чаґханя. Він долинав із відстані метра-двох.

Жинь кинула короткий погляд, якраз достатній для того, щоб розгледіти Чаґханя, Цару й Суні, прив’язаних до щогли навпроти неї.

Чаґхань сидів поруч із сестрою. Суні досі був непритомний, його голова схилилася вперед. Під відкритим ротом зібралася чимала калюжа слини.

— І тобі привіт, — сказав Жамса. — Ми теж раді тебе бачити.

— Заткни пельку! — залементував Чаґхань, а потім вивергнув цілу низку проклять, які закінчувалися словами «кляті нікарські свині».

— Ти під кайфом? — Жамса голосно зареготав. — Тигрячі цицьки. Чаґхань під кайфом…

— Я… не…

— Швидко запитайте його, чи в нього вічний закреп, чи просто таке обличчя.

— Принаймні в мене обидва ока, — випалив Чаґхань.

— О, «принаймні в мене обидва ока»! Дотепно. Принаймні я не такий худий, щоб і голуб міг мене вкласти…

— Заткніться, — сикнула Жинь. Вона знову розплющила очі, намагаючись роздивитися, що їх оточує. Але бачила лише океан. — Жамсо, що ти бачиш?

— Лише бік корабля. Трохи океану.

— Бадзі?

Тиша. Він що, знову заснув?

— Бадзі! — вигукнула Жинь.

— Га? Що?

— Що ти бачиш?

— Гм. Свої ноги. Перебірку. Небо.

— Ні, йолопе, куди ми прямуємо?

— Звідки в біса мені знати… Зажди-но. Он там цятка. Ага, цятка. Острів чи що?

Серце Жинь забилося частіше. Спір? Муґень? Але до обох — декілька тижнів шляху, вони не можуть бути так близько. А біля Анькхілууня вона більше не пам’ятала островів. Може, старі морські бази призахідників? Але вони вже давно закинуті. Якщо призахідники повернулися, то міжнародні стосунки нікарців кардинально змінилися.

— Ти впевнений? — запитала вона.

— Не дуже. Зачекай. — Якийсь час Бадзі мовчав. — Велика Черепахо. А це нічогенький корабель.

— Що ти маєш на увазі під «нічогенький корабель»?

— Те, що якби корабель був людиною, я б його трахнув, — сказав Бадзі.

Жинь підозрювала, що від Бадзі буде небагато користі, доки опіум не вивітриться. Але потім їхнє судно різко повернуло до порту і перед Жинь відкрилася вся картина: це й справді був дуже гарний корабель. Вони підпливли в тінь найбільшого військового судна, яке вона коли-небудь бачила: страхітливе, багатопалубне, з кількома рядами катапульт і бійниць, а також із масивним тараном на верхівці щоглової вежі.

У Сінеґарді Жинь вивчала мистецтво бою в морі, однак не заглиблювалась. Імперський військовий флот застарів, і на морські пости відсилали лише найменш здібних людей з усіх класів. Та все одно, вони вивчили достатньо про устрій військового флоту, щоб Жинь збагнула: це не імперський корабель.

Нікарці не могли збудувати такого судна. Певно, це чужоземний бойовий корабель.

Її розум ліниво перебирав можливості. Призахідники не втручалися в Третю Макову війну, а якби таки втрутилися, то підтримали б Імперію, а отже…

Але потім вона почула, як члени команди передають одне одному накази. Говорили вони гарною нікарською.

«Зупиняй. Готові пришвартуватися».

Хто з нікарських генералів мав доступ до призахідницьких кораблів?

Жинь почула крики, скрип деревини й важкі кроки палубою. Вона дужче потягла мотузки, але ті лише врізалися в зап’ястки, шкіра саднила, немовби її здерли до живого.

— Що відбувається? — закричала вона. — Хто ви?

Вона почула наказ віддати честь, а отже, на борт спустився хтось вищого рангу. Воєначальник? Призахідник?

— Мабуть, нас зараз порішать, — сказав Бадзі. — Приємно було вас усіх знати. Окрім тебе, Чаґханю. Ти дивний.

— Іди до біса, — озвався Чаґхань.

— Заждіть, у мене досі китова кістка в задній кишені, — сказав Жамса. — Жинь, можеш випустити трохи жару, щоб перепалити мотузки, а потім я звільнюся…

Жамса замовк на півслові, але Жинь заледве чула, що він говорив.

У її полі зору з’явився чоловік. Судячи з форми — генерал. Половину його обличчя затуляла маска — сінеґардська оперна маска з небесно-блакитної кераміки. Але постать його була висока, струнка, а хода впевнена, зарозуміла, немовби він чекав, що всі навколо схиляться перед ним.

Вона впізнала ці кроки.

— Суні може взяти на себе основну варту, а я реквізую гармати, підірву корабель чи щось таке…

— Жамсо, — приглушено промовила Жинь. — Стули. Пельку.

Генерал перетнув палубу й зупинився перед ними.

— Чому вони зв’язані? — запитав він.

Жинь напружилася. Вона впізнала цей голос.

Один із команди квапливо підбіг до них.

— Пане, нас попередили, що не можна випускати з поля зору їхніх рук.

— Це наші люди, не бранці. Розв’яжіть їх.

— Пане, але вони…

— Я не люблю повторювати.

Це точно він. Вона знала лише одну людину, яка могла висловити таку зневагу лише кількома словами.

— Ви так міцно зв’язали їм кінцівки, що перетиснули кровотік, — сказав генерал. — Якщо ви доставите їх моєму батькові зіпсутими, він дуже, дуже розгнівається.

— Пане, не думаю, що ви розумієте суть загрози…

— О, я розумію. Ми разом училися. Правда, Жинь?

Генерал схилився на коліно перед нею і зняв маску.

Жинь відсахнулася.

Хлопець, якого вона пам’ятала, був такий вродливий. Порцелянова шкіра, риси прекрасніші, ніж може виліпити будь-який скульптор, витончено вигнуті брови, у яких читалася саме та суміш поблажливості і вразливості, яку нікарські поети намагались описати століттями.

Неджа вже не був вродливим.

Лівий бік його обличчя досі лишився бездоганним, таким же гладеньким, як глазур на якісній кераміці. Але правий… Правий бік був помережаний шрамами, що розкреслювали щоку, ніби латки на черепашачому панцирі.

То не були природні шрами. Вони зовсім не скидалися на шрами від опіків, які Жинь бачила на тілах, понівечених газом. Неджине обличчя мало б перекоситися й деформуватися, якщо не повністю почорніти. Але шкіра лишалася блідою. Його порцелянове обличчя не потемніло. Воно радше скидалося на скло, яке розбили, а потім знову склеїли. Ті химерні геометричні шрами немовби намалювали на його шкірі тонким пензлем.

Його вуста витягнулися у вічній посмішці до лівого боку обличчя, відкриваючи зуби в такій собі масці поблажливості — її він уже не міг зняти.

Коли Жинь зазирнула йому в очі, то побачила згубні жовті клуби диму, що розходилися над зів’ялою травою. Вона почула крики, що змінювалися хрипами. І хтось кричав її ім’я, знову, знову і знову.

Їй усе важче ставало дихати. Вуха заповнило гудіння, а перед очима стали чорні плями, немов краплі чорнила на вологому пергаменті.

— Ти помер, — сказала вона. — Я бачила, як ти помер.

Здавалося, Неджу її слова потішили.

— І тебе завжди вважали розумницею.

Роздiл 6

— Що за хрінь?! — скрикнула Жинь.

— І тобі привіт, — відповів Неджа. — Я думав, ти зрадієш зустрічі.

Жинь лише витріщалася на нього. Їй здавалося неможливим, немислимим, що він справді живий, стоїть перед нею, говорить, дихає.

— Капітане, — покликав Неджа. — Мотузки.

Жинь відчула, як пута навколо зап’ястків натягнулись, а потім зникли. Її руки впали по боках. Кров ринула до кінцівок, від чого пальці немовби пронизало мільйоном блискавок. Жинь розтерла зап’ястки і скривилася, коли шкіра під руками почала злазити.

— Стояти можеш? — запитав Неджа.

Жинь спромоглася кивнути. Він підняв її на ноги. Вона ступила крок уперед, і на неї одразу накотила хвиля приголомшливого запаморочення.

— Тримайся. — Неджа підхопив її під руку за мить до того, як вона впала на нього.

Жинь випросталася.

— Не торкайся мене.

— Знаю, ти спантеличена. Але це…

— Я сказала: не торкайся мене.

Неджа відступив і прибрав руки.

— За мить ти все зрозумієш. Ви в безпеці. Просто повір мені.

— Повірити тобі? — повторила вона. — Ти розбомбив мій корабель!

— Ну, то був не зовсім твій корабель.

— Ти міг усіх нас убити! — лементувала Жинь. Її мозок ще був страшенно неповоротким, але цей факт здався їй дуже, дуже важливим. — Ти обстріляв мій корабель опіумом!

— А ти воліла б, щоб ми стріляли справжніми снарядами? Ми намагалися вам не нашкодити.

— Твої люди прив’язали нас до щогли на кілька годин!

— Бо вони не хотіли померти! — Неджа стишив голос. — Послухай, мені шкода, що до цього дійшло. Нам потрібно було забрати вас із Анькхілууня. Ми не хотіли вам зла.

Його заспокійливий тон розлютив Жинь ще дужче. Вона, чорт забирай, не дитина, йому не вдасться заспокоїти її втішливим шепотом.

— Ти дозволив мені вважати себе мертвим.

— А чого ти хотіла? Щоб я написав листа? До того ж вистежити тебе було не так просто.

— Лист — це краще, аніж розбомбити мій корабель!

— Ти колись із цим змиришся?

— Це не така дрібничка, щоб просто з нею миритися!

— Я все поясню, якщо підеш зі мною, — сказав Неджа. — Іти можеш? Будь ласка. Батько чекає на нас.

— Твій батько? — похмуро повторила вона.

— Та годі, Жинь. Ти ж знаєш, хто мій батько.

Жинь зиркнула на Неджу. А потім її осяяло.

«О».

Або їй шалено пощастило, або ж вона помре.

— Лише я? — запитала вона.

Неджа мигцем глянув на Цике, на мить затримавши погляд на Чаґхані.

— Мені сказали, що ти тепер командир?

Жинь вагалася. Вона поводилася не так, як личило б командиру. Але звання належало їй, навіть якщо це й просто звання.

— Так.

— Тоді лише ти.

— Я не піду без своїх людей.

— Боюся, що не можу цього дозволити.

Жинь задерла голову.

— Тоді йди до біса.

— Невже ти справді вважаєш, що хтось із них у підхожому стані для зустрічі з Воєначальником? — Неджа вказав на Цике.

Суні досі спав, а калюжа слини в нього під ротом побільшала. Чаґхань із роззявленим ротом витріщався в небо, мов зачарований, а Жамса міцно мружився й хихотів без причини.

Уперше Жинь зраділа, що розвинула таку високу стійкість до опіуму.

— Дай слово, що їм не зроблять зла, — сказала вона.

Це прохання наче аж образило Неджу.

— Та годі. Ви ж не полонені.

— А хто ми?

— Найманці, — обережно промовив він. — Сприймай це так. Ви найманці без роботи, а мій батько має для вас дуже щедру пропозицію.

— А якщо вона нам не сподобається?

— Сподобається, я впевнений. — Неджа жестом показав Жинь іти за ним, але вона лишилася на місці.

— Тоді, поки нас не буде, нагодуйте моїх людей. Гарячою стравою, а не недоїдками.

— Жинь, ну годі…

— А ще дайте їм скупатися. А потім відведіть до окремих кают. Не на гауптвахту. Такі мої умови. А ще Жамса не любить рибу.

— Він працював на узбережжі й не любить рибу?

— Він перебірливий.

Неджа пробурмотів щось капітану, і в того на обличчі з’явився такий вираз, немов його змусили нюхнути скипілого молока.

— Готово, — сказав Неджа. — Тепер ти підеш?

Жинь ступила крок і хитнулася. Неджа простягнув їй руку. Вона дозволила допомогти їй дійти до краю корабля.

— Дякую, командире, — крикнув Жамса їм услід. — Спробуй не померти.

Призахідницький військовий корабель «Нещадний» нависав над їхньою шлюпкою, повністю накриваючи її своєю тінню. Жинь нічого не могла з собою вдіяти і в благоговінні споглядала, який же він величезний. На той корабель умістилася б половина Тікані, разом із храмом.

Як таке чудовисько може триматися на плаву? І як це судно рухається? Жинь не бачила весел. Схоже, «Нещадний» був, як і «Буревісник», кораблем-примарою без видимої команди на борту.

— Не кажи, що цю штуку штовхає шаман, — сказала вона.

— Та якби ж. Ні, це судно на гребному колесі.

— Що це таке?

Неджа широко всміхнувся:

— Ти чула легенду про Старого мудреця з Арлона?

Жинь глянула скептично:

— Хто це? Твій дід?

— Прадід. За легендою, старий мудрець дивився на водне колесо для поливу полів і розмірковував про обернену дію: якщо вода рухає колесо, то й колесо мусить рухати воду. Очевидний принцип, чи не так? Неймовірно, скільки часу знадобилося, щоб комусь спало на думку застосувати його для кораблів… Розумієш, старі імперські кораблі спроєктовані дуже нерозумно. Вони рухаються завдяки веслярам на верхній палубі. Проблема в тому, що якщо веслярів підстрелять, то ти загинеш у воді. А штовхальники гребного колеса перебувають на нижній палубі. Цілковито прикриті корпусом і абсолютно захищені від ворожої артилерії. Чималеньке вдосконалення порівняно зі старими моделями, еге ж?

Схоже, Неджі справді подобалося розмовляти про кораблі. Жинь чула в його голосі виразний натяк на гордощі, коли він показав на виступи біля днища військового корабля.

— Бачиш оце? Вони маскують гребні колеса.

Поки Неджа говорив, Жинь не відводила погляду від його обличчя. Зблизька шрами не здавалися такими тривожними, радше химерно принадними. Вона замислилася, чи не боляче йому говорити.

— Що таке? — запитав Неджа. Він торкнувся щоки. — Бридко, еге ж? Якщо шрами тебе непокоять, я можу одягти маску.

— Річ не в тім, — квапливо сказала вона.

— Тоді в чому?

Жинь знову кліпнула:

— Просто я… Вибач.

Неджа насупився:

— За що?

Жинь пильно глянула на нього, шукаючи бодай натяку на сарказм, але його обличчя було відкритим, стурбованим.

— Це я винна, — сказала вона.

Неджа припинив веслувати.

— Ти не винна.

— Ні, винна, — Жинь зглитнула. — Я могла витягти тебе. Я чула, як ти кликав мене на ім’я. Ти бачив мене.

— Не пригадую такого.

— Ні, пригадуєш. Припини брехати.

— Жинь. Не роби цього. — Неджа опустив весла, а потім нахилився й узяв її за руку. — Ти не винна. Я тебе не звинувачую.

— А мав би.

— Ні.

— Я могла тебе витягти, — знову сказала вона. — Хотіла, збиралась, але Алтань не дозволив, і…

— То звинувачуй Алтаня, — різко промовив Неджа і знову почав гребти. — Федерація не збиралася мене вбивати. Муґенці люблять брати полонених. Хтось дізнався, що я син Воєначальника, тож мене тримали для викупу. Вони думали, що можуть використати мене як важіль і змусити провінцію Дракона здатися.

— І як ти втік?

— Ніяк. Був у таборі, коли пішли чутки, що Імператор Рьохай мертвий. Солдати, які тримали мене в полоні, домовилися, що повернуть мене батькові в обмін на безпечний вихід із країни.

— І вони отримали бажане?

Неджа скривився.

— Вихід вони отримали.

Коли вони дісталися до військового корабля, Неджа закріпив чотири мотузки на кінцях шлюпки і свиснув кудись угору. Через секунду човен почало хитати, бо матроси потягли їх угору.

Головної палуби зі шлюпки видно не було, але тепер Жинь побачила, що солдати стоять на всіх кутах корабля. За зовнішніми ознаками вони були нікарцями, певно, вихідцями з провінції Дракона, але Жинь звернула увагу, що солдати не носили уніформи Міліції.

Солдати Сьомого підрозділу, яких вона бачила в Кхурдалайні, були в зеленій міліцейській формі з вишитим драконом нанарукавних пов’язках. А ці носили темно-синє вбрання з яскравим драконом, вишитим на грудях.

— Сюди. — Неджа повів Жинь униз сходами до другої палуби, а потім далі коридором, аж доки вони не зупинилися біля ряду дерев’яних дверей, які охороняв високий худорлявий чоловік з алебардою, прикрашеною синіми стрічками.

— Капітане Ежидень. — Неджа зупинився й відсалютував йому, хоча, судячи з форми, він мав вищий ранг.

— Генерале. — Капітан Ежидень скидався на того, хто ніколи не усміхається. Схоже, на його худому обличчі назавжди залягли глибокі зморшки від насуплених брів. Він схилився до Неджі, а потім повернувся до Жинь:

— Витягніть руки вперед.

— Це не обов’язково, — сказав Неджа.

— З усією повагою, пане, ви не єдиний присягнулись оберігати життя свого батька, — сказав Ежидень. — Витягніть руки вперед.

Жинь підкорилася.

— Ви нічого не знайдете.

Зазвичай вона носила в черевиках і в спідній сорочці кинджали, але тепер відчувала, що їх немає. Мабуть, команда «Буревісника» забрала.

— Я все одно мушу перевірити, — Ежидень зазирнув їй у рукава. — Попереджаю: якщо ви посмієте націлити на Воєначальника Дракона бодай паличку, команда лучників розстріляє вас швидше, ніж ви встигнете вдихнути, — його руки піднялися вгору по її сорочці. — І не забувайте, що ваші люди в нас заручниками.

Жинь з осудом зиркнула на Неджу.

— Ти казав, що ми не заручники.

— Так і є, — сказав Неджа. Він повернувся до Ежиденя, суворо глянувши на нього. — Вони не заручники. Вони наші гості, капітане.

— Називайте їх як вам заманеться, — знизав плечима Ежидень. — Але нехай тільки спробують викинути якогось коника — і вони трупи.

Жинь відступила, щоб він зміг обмацати їй спину, шукаючи зброю.

— Навіть і не думала.

Закінчивши, Ежидень витер руки об свою форму, повернувся й узявся за дверні ручки.

— У такому разі запрошую вас до Воєначальника Дракона.

— Фан Жунінь? Ласкаво просимо на «Нещадний».

На якусь мить Жинь забракло повітря. Вона дивилася на Воєначальника Дракона й бачила Неджу. Їнь Вейсжа був дорослою версією свого сина без шрамів. Він мав усю ту обурливу красу дому Їнь — бліду шкіру, чорне волосся без натяку на сивину й акуратні риси, немовби вирізьблені з мармуру, — холодні, зверхні та величні.

За роки навчання в Сінеґарді Жинь чула безліч пліток про Воєначальника Дракона. Він правив найбагатшою провінцією Імперії. Самотужки керував обороною Червоних скель під час Другої Макової війни, переміг флот Федерації, маючи лише купку нікарських рибальських човнів. Він роками висловлював невдоволення правлінням Дадзі. Коли він не з’явився на літньому параді Імператриці третій рік поспіль, учні так голосно розмірковували про те, чи не планує він відкритої зради, що Неджа втратив самовладання і вклав одного з них на лікарняне ліжко.

— Можна просто Жинь, — її слова прозвучали так невпевнено й тихо, що немов розчинилися в просторій золоченій кімнаті.

— Вульгарні зменшувальні звертання, — заявив Вейсжа. Навіть його голос був глибшою версією Неджиного тембру, суворим гуркотанням, ніби постійно огорнутим поблажливістю. — На півдні таке люблять. Але я радше називатиму тебе Жунінь. Прошу, сідай.

Жинь мигцем глянула на дубовий стіл між ними. Він був низький, а стільці з високими спинками здавалися страшенно важкими. Якщо вона сяде, коліна опиняться в пастці.

— Я постою.

Вейсжа здійняв брову.

— Тобі ніяково в моєму товаристві?

— Ви розбомбили мій корабель, — сказала Жинь. — Тож так, трохи.

— Моя люба дівчинко, якби я хотів твоєї смерті, то твій труп уже був би на дні бухти Омонод.

— Тоді чому цього не сталося?

— Бо ти мені потрібна. — Вейсжа відсунув свого стільця й сів, жестом показуючи Неджі зробити те саме. — Знаєш, а тебе було нелегко знайти. Ми вже декілька тижнів пливемо вздовж узбережжя провінції Змії. Побували навіть на Муґені.

Він говорив так, немовби ця інформація мала приголомшити Жинь — і це спрацювало. Жинь не стрималася й відсахнулася. Вейсжа спостерігав за нею.

Жинь заковтнула приманку.

— І що ви там знайшли?

— Лише декілька розкиданих осередків. Звісно, вони й гадки не мали, де ти, але ми лишилися там десь на тиждень, щоб переконатися. Під тортурами люди скажуть що завгодно.

Жинь стиснула кулаки.

— Вони ще живі?

Вона почувалася так, немовби хтось зацідив їй у груди. Жинь знала, що солдати Федерації лишилися на материку, але навіть не здогадувалася про вцілілих цивільних. Вона думала, що навічно покінчила з цією країною.

А якщо ні? Великий стратег Суньдзи застерігав, що завжди треба добивати ворога, щоб він не повернувся сильнішим. А раптом цивільні Федерації перегрупуються? Раптом у них ще стане сил воювати?

— Вторгнення завершилося, — запевнив Жинь Вейсжа. — Ти зробила для цього все необхідне. Головні острови знищені. Імператор Рьохай та його радники загинули. Декілька міст на краях архіпелагу встояли, але Федерацію поглинуло божевілля. Вони ніби мурахи, які висипають на пагорб, щойно вб’єш їхню королеву. Дехто відпливає з островів, шукаючи притулку на берегах Нікані, але… Ну гаразд. Ми позбуваємося їх, щойно вони прибувають.

— Як?

— Як і зазвичай, — вуста Вейсжі витягнулися в посмішці. — Чому б тобі не сісти?

Жинь неохоче відтягнула стілець якнайдалі від столу й сіла на краєчку, міцно стиснувши коліна.

— Ось так, — сказав Вейсжа. — Тепер ми друзі.

Жинь вирішила говорити начистоту:

— Ви тут для того, щоб відвезти мене до столиці?

— Не будь дурепою.

— Тоді чого ви від мене хочете?

— Твоїх послуг.

— Я нікого для вас не вбиватиму.

— Думай трохи ширше, моя люба. — Вейсжа нахилився вперед. — Я хочу влаштувати переворот в Імперії. І щоб ти мені допомогла.

У кімнаті запала тиша. Жинь вивчала обличчя Вейсжі, чекаючи, що він розсміється. Але він здавався таким жахливо відвертим, як і Неджа, що вона не стрималася й гигикнула.

— Я сказав щось смішне? — запитав Вейсжа.

— Ви божевільний?

— Ти хотіла сказати — мрійник? Імперія розвалюється. Революція — це єдина альтернатива десятиліттям громадянської війни. І хтось мусить покотити цей м’яч.

— І ви вважаєте, що маєте шанси проти Міліції? — Жинь знову розсміялася. — Одна ваша провінція супроти одинадцяти інших. Це буде різанина.

— Не будь така впевнена, — сказав Вейсжа. — Провінції лютують. Вони постраждали. І вперше на пам’яті будь-кого з Воєначальників привид Федерації розвіявся. Раніше страх використовували як силу, що згуртовує. А тепер тріщини в фундаменті щодень ширшають. Ти знаєш, скільки місцевих повстань розгорілося за останній місяць? Дадзі робить усе можливе, аби об’єднати Імперію, але цей зогнилий корабель іде на дно. Якийсь час він ще може протриматися на плаву, але зрештою його розіб’є на друзки об скелі.

— І ви вважаєте, що можете зруйнувати його і збудувати новий.

— Хіба не цього ти хочеш?

— Убити одну жінку — це не те саме, що скинути весь режим.

— Та все ж не можна оцінювати ці події відокремлено, — сказав Вейсжа. — Що, на твою думку, трапиться, якщо ти доб’єшся свого? Хто посяде місце Дадзі? І хто б це не був, чи довіриш ти йому правити дванадцятьма провінціями? Бути добрішим до таких, як ти, порівняно з Дадзі?

Жинь не думала так далеко. Її ніколи не турбували роздуми про життя після того, як вона вб’є Дадзі. Щойно вдасться помститися за Алтаня, вона взагалі не певна, що хотітиме жити далі.

— Для мене це не має значення, — сказала вона.

— Тоді поміркуй про це, — сказав Вейсжа. — Я можу дати тобі шанс помститися з повною підтримкою багатотисячної армії.

— Я муситиму виконувати накази? — запитала вона.

— Жинь… — почав був Неджа.

— Я муситиму виконувати накази?

— Так, — сказав Вейсжа. — Звісно.

— Тоді ви можете йти до біса.

Схоже, Вейсжу її слова неабияк спантеличили.

— Усі солдати виконують накази.

— Я вже не солдат, — відповіла Жинь. — Я присвятила час, довела Імперії свою відданість, а мене прив’язали до столу в муґенській лабораторії. Досить з мене наказів.

— Ми не Імперія.

Жинь знизала плечима:

— Ви хочете нею стати.

— Ти мала дурепа! — Вейсжа грюкнув долонею по столу. Жинь відсахнулася. — Роззирнися навкруги на хвилинку. Ідеться не про тебе, а про майбутнє нашого народу.

— Вашого народу, — сказала Жинь. — Я спірлійка.

— Ти налякана дівчинка, яка керується гнівом і втратою в найменш далекоглядний спосіб. Ти хочеш лише помститися. А можеш стати чимось значно більшим. Зробити значно більше. Послухай мене. Ти можеш змінити історію.

— А хіба я вже не достатньо змінила історію? — прошепотіла Жинь.

Їй було начхати на чиєсь бачення майбутнього. Вона вже давно не хотіла величі, не хотіла викарбувати своє місце в історії. Вона вже нічого не хотіла, відколи дізналася про ціну.

І вона не знала, як сказати, що просто дуже втомилася.

Вона лише хотіла помститися за Алтаня. Хотіла встромити клинок у серце Дадзі.

А потім зникнути.

— Твій народ загинув не через Дадзі, а через Імперію, — сказав Вейсжа. — Провінції стали слабкими, ізольованими, технологічно невідповідними. Порівняно з Федерацією, порівняно з призахідниками, ми відстали не на десятиліття, а на століття. І проблема не в народі, а в його правителях. Система дванадцяти провінцій — застаріле та неефективне ярмо, що тягне Нікань назад. Уяви по-справжньому згуртовану країну. Уяви армію, підрозділи якої постійно не воюватимуть між собою. Кому стане сили нас перемогти?

Вейсжа розвів долоні по столу, у нього заблищали очі.

— Я планую перетворити Імперію на Республіку, величну Республіку, засновану на особистій свободі людей. Замість Воєначальників у нас будуть виборні чиновники. Замість Імператриці ми матимемо парламент, за яким наглядатиме обраний президент. Я зроблю так, щоб одна людина, на кшталт Су Дадзі, не змогла зруйнувати цієї реальності. Що ти про це думаєш?

Гарна промова, подумалося Жинь, якби Вейсжа звертався до когось легковірнішого.

Можливо, Імперії справді потрібен новий уряд. Можливо, демократія утвердить мир і стабільність. Але Вейсжа не розумів, що їй просто байдуже.

— Я щойно завершила одну війну, — сказала вона. — І аж ніяк не зацікавлена воювати ще в одній.

— А яка в тебе стратегія? Мотатися туди-сюди узбережжям, вбиваючи чиновників, яким не забракло сміливості тримати опіум за межами своїх кордонів? — Вейсжа пхикнув від огиди. — Якщо твоя ціль у цьому, то ти не краща за муґенців.

Жинь наїжачилася:

— Зрештою я таки вб’ю Дадзі.

— І як же, скажи, будь ласка?

— Я не мушу доповідати вам…

— Позичивши піратський корабель? — глузливо запитав Вейсжа. — Розпочавши провальні перемовини з королевою піратів?

— Моаґ збиралася дати нам припаси. — Жинь відчула, як до обличчя ринула кров. — І гроші в нас теж уже були б, якби не з’явилися ви, йолопи…

— Ти така наївна. Невже не розумієш? Моаґ завжди хотіла тебе видати. Тобі не спадало на думку, що вона спокуситься на винагороду за ваші голови? Ваше щастя, що наша пропозиція виявилася ліпшою.

— Моаґ так не вчинила б, — сказала Жинь. — Моаґ знає, чого я варта.

— Ти вважаєш Моаґ раціональною. Так і є, доки не йдеться про великі гроші. Її можна купити за певний обсяг срібла, а цього в мене в надлишку. — Вейсжа похитав головою, немовби розчарований учитель. — Ти не розумієш? Моаґ процвітає, лише поки Дадзі на троні, бо ізоляційна політика Імператриці дає Анькхі­лууню конкурентну перевагу. Моаґ отримує прибуток, лише поки діє поза законом, поки решта країни борсається в такому лайні, що вигідніше працювати з її обмеженнями, ніж без них. Щойно нашу торгівлю узаконять, вона опиниться поза Імперією. А це означає, що вона зовсім не хоче, аби ти досягла успіху.

Жинь розкрила була рота, але усвідомила, що їй нічого сказати, і закрила його. Уперше за весь час вона не мала контраргументів.

— Будь ласка, Жинь, — втрутився Неджа. — Будь чесна з собою. Ти не зможеш виграти цю війну сама. Вас шестеро. Зміївну охороняє загін елітних солдатів, проти яких тобі не вистояти. Уже не говорячи про те, що вона й сама володіє бойовими мистецтвами, про які ти не знаєш.

— І ти вже не маєш переваги моменту несподіванки, — сказав Вейсжа. — Дадзі знає, що ти йдеш за нею, а це означає, що тобі треба знайти спосіб підібратися до імператриці. Я тобі потрібен.

Вейсжа жестом обвів стіни навколо них.

— Поглянь на цей корабель. Він — найкраще, що можуть запропонувати військово-морські технології призахідників. Дванадцять гармат із кожного боку.

Жинь пустила очі під лоба.

— Вас привітати?

— У мене ще десять таких кораблів.

Це змусило її замислитися

Вейсжа нахилився вперед:

— Тепер ти розумієш. Ти розумна дівчинка, можеш і сама все прорахувати. В Імперії немає боєздатного флоту. А в мене є. Ми контролюватимемо імперські води. Війна скінчиться щонайгірше через пів року.

Жинь постукала пальцями по столу, розмірковуючи. Вони справді можуть перемогти в цій війні? І що буде, якщо таки переможуть?

Вона мимоволі почала прораховувати ймовірності, бо ж її надто добре навчили в Сінеґарді, щоб вона цього не робила.

Якщо Вейсжа сказав правду, то Жинь мусила визнати, що зараз і справді найкращий час почати переворот. Нині Міліція розрізнена й слабка. Провінції спустошені батальйонами Федерації. І вони можуть швидко стати на їхній бік, щойно дізнаються про обман Дадзі.

Переваги від приєднання до армії також очевидні. Їй уже не доведеться перейматися постачанням. Вона отримає доступ до розвідки, яку не може здійснити сама. І матиме вільне транспортування до потрібного їй місця.

Та все ж.

— А якщо я скажу ні? — запитала вона. — Ви змусите мене підкоритися? Зробите з мене власну спірлійську рабиню?

Вейсжа на це не купився.

— Республіка буде заснована на свободі вибору. Якщо ти відмовиш, ми не можемо тебе змусити.

— Тоді цілком можливо, що я піду, — сказала вона, передусім для того, щоб побачити, як він відреагує. — Знайду схованку. Перечекаю. Наберуся сил.

— Тобі не вдасться, — Вейсжа говорив знуджено, немовби знав, що вона заперечує лише на знак протесту. — Або ти можеш битися за мене й помститися. Це не важко, Жунінь. І насправді ти навіть не обмірковуєш відмови. Ти просто прикидаєшся, бо тобі подобається бути шмаркачкою.

Жинь пильно глянула на нього.

Це був дуже логічний варіант. Їй була нестерпною думка про те, наскільки логічний. Але ще нестерпніше — розуміти, що Вейсжа це знає, як і те, що вона дійшла такого ж висновку, і тепер просто глузує з неї, поки вона міркує.

— Я маю більше грошей і ресурсів, ніж будь-хто в цій Імперії, — сказав Вейсжа. — Працюй на мене — і матимеш усе, що забажаєш.

— Я не довірю свого життя у ваші руки, — сказала Жинь.

Коли вона востаннє присягнула на відданість комусь, її зрадили. Алтань помер.

— Я ніколи тобі не брехатиму, — сказав Вейсжа.

— Мені всі брешуть.

Вейсжа знизав плечима.

— Тоді не вір мені. Дій лише у власних інтересах. Але як на мене, ти швидко зрозумієш, що варіантів у тебе небагато.

У Жинь запульсувало у скронях. Вона потерла очі, намагаючись відчайдушно прорахувати всі можливості. Тут точно є якась хитрість. Їй ставало розуму не приймати таких пропозицій, не обдумавши все як слід. Цей урок вона засвоїла від Моаґ: ніколи не довіряй тому, у чиїх руках усі козирі.

Жинь мусила виграти собі трохи часу.

— Я не можу приймати таке рішення, не поговоривши зі своїми людьми.

— Як забажаєш, — сказав Вейсжа. — Але дай відповідь до світанку.

— Інакше що? — запитала вона.

— Інакше вам доведеться шукати спосіб самотужки дістатися узбережжя, — сказав він. — А вплав туди неблизько.

— Просто для ясності: Воєначальник Дракона не хоче нас убивати? — запитав Жамса.

— Ні, — сказала Жинь. — Він хоче, щоб ми приєдналися до його армії.

Жамса наморщив носа:

— Але навіщо? Федерації більше нема.

— Саме так. Він вважає, що це його нагода здійснити переворот в Імперії.

— А це й справді розумно, — сказав Бадзі. — Поміркуйте. Грабуй дім, поки він у вогні, чи як там у прислів’ї.

— Сумніваюся, що існує таке прислів’я, — озвався Жамса.

— Тут більше, ніж великодушність, — сказала Жинь. — Він хоче натомість збудувати Республіку. Скинути систему Воєначальників. Створити парламент, запровадити вибори чиновників, видозмінити устрій у всій Імперії.

Бадзі присвиснув:

— Демократія? Справді?

— Це спрацювало з призахідниками, — промовила Цара.

— Та ну? — засумнівався Бадзі. — А хіба останні десять років західний континент не охоплений війною?

— Питання не в тому, чи працює демократія, — сказала Жинь. — Це не має значення. Питання в тому, чи ми в ділі.

— Це може бути пастка, — зауважив Жамса. — Він може привезти тебе до Дадзі.

— Якщо так, то він міг просто вбити нас, коли ми тонули. Ми небезпечні пасажири на борту. Це зайвий ризик, якщо Вейсжа насправді не вірить, що зможе переконати нас приєднатися до нього.

— І що? — запитав Жамса. — Він зможе нас переконати?

— Не знаю, — визнала Жинь. — Можливо.

Що більше вона про це думала, то дужче їй подобалася його пропозиція. Вона хотіла Вейсжині кораблі. Його зброю, його солдатів, його міць.

Але якщо все піде не за планом, якщо Вейсжа зашкодить Цике, то цей тягар ляже на її плечі. А вона не могла дозволити, щоб Цике знову зашкодили.

— Хоча в тому, щоб діяти самотужки, є певна перевага, — сказав Бадзі. — Я про те, що нам не доведеться виконувати накази.

Жинь похитала головою:

— Нас шестеро. Ми не зможемо вбити правительку держави.

І байдуже, що лише декілька годин тому вона саме це й збиралася зробити.

— А якщо він нас зрадить? — запитав Аратша.

Бадзі знизав плечима:

— Ми завжди можемо обрізати кінці й перейти на інший бік. Повернутися в Анькхілуунь.

— Ми не можемо повернутися в Анькхілуунь, — сказала Жинь.

— Чому?

Вона переповіла їм про задум Моаґ.

— Вона продала б нас Дадзі, якби Вейсжа не зробив їй кращої пропозиції. Він потопив наш корабель, бо хотів, щоб вона вважала нас мертвими.

— Тож або Вейсжа, або нічого, — сказав Жамса. — Просто фантастика.

— Невже цей Їнь Вейсжа й справді такий поганий? — запитав Суні. — Це ж лише одна людина.

— І то правда, — сказав Бадзі. — Він не може бути страшнішим за будь-кого з інших Воєначальників. Воєначальники Бика й Барана не були якимись особливими. Кумівство й близькоспоріднені шлюби повсюди.

— О, то он як ти на світ з’явився, — сказав Жамса.

— Послухай, малий сучий сину…

— Приєднуйся до них, — сказав Чаґхань. Його голос був заледве гучніший за шепіт, але в каюті запала мовчанка. Він уперше заговорив за весь вечір. — Ти кажеш так, немовби можеш щось вирішувати, але ти помиляєшся. Справді думаєш, що Вейсжа відпустить тебе, якщо скажеш «ні»? Він надто розумний. Він щойно розповів тобі про свої наміри вчинити державну зраду. Він уб’є тебе, якщо буде бодай натяк на те, що ти розповіси комусь іншому. — Він похмуро глянув на Жинь. — Визнай це, спірлійко. Або ти приєднуєшся, або помираєш.

— Ти зловтішаєшся, — звинувачувала Жинь.

— Ніколи, — озвався Неджа. Він просто сяяв весь шлях коридором униз. Немов завзятий гід, показував їй військовий корабель. — Але я радий, що ти на борту.

— Заткнися.

— Хіба я не можу радіти? Я скучив за тобою. — Неджа зупинився перед кімнатою на першій палубі. — Після тебе.

— Що це?

— Твоє нове помешкання, — він розчинив перед нею двері. — Дивися, чотири різні замки з внутрішнього боку. Подумав, що тобі сподобається.

Їй і справді сподобалося. Кімната вдвічі більша за каюту на старому кораблі, а ліжко було справжнім ліжком, замість просто місця з подертою постіллю. Жинь зайшла.

— І все це мені?

— Я ж казав, — самовдоволено промовив Неджа. — Армія Дракона має свої переваги.

— О, то он як ви себе називаєте?

— Технічно ми Республіканська армія. Не провінційна і все таке.

— Вам знадобляться союзники.

— Ми працюємо над цим.

Жинь повернулася до ілюмінатора. Навіть у темряві вона бачила, як швидко рухається «Нещадний», розсікаючи чорні хвилі стрімкіше, аніж спромігся б Аратша. До ранку Моаґ і її флот будуть за десятки кілометрів позаду.

Але Жинь не могла так просто лишити Анькхілуунь. Ще ні. Вона мусила повернути ще дещо.

— Ти сказав, що Моаґ вважає нас мертвими? — запитала вона.

— Я здивувався б, якби це було не так. Ми навіть скинули у воду декілька понівечених трупів.

— Чиїх?

Неджа простягнув руки над головою.

— Хіба це важливо?

— Мабуть, ні.

Сонце почало здійматися над водою. Невдовзі піратський патруль Анькхілууня вийде до узбережжя.

— У нас є менший човен? Такий, що зможе прослизнути повз кораблі Моаґ?

— Звісно, — фиркнув він. — А що? Хочеш повернутися?

— Я ні, — сказала вона. — Але ви про декого забули.

З якого боку не поглянь, а зустріч Кітая з Вейсжею була цілковитою катастрофою. Капітан Ежидень не пустив Жинь на другу палубу, тож вона не змогла підслухати, але десь через годину після того, як Кітая доправили на борт, вона побачила, як Неджа і двоє солдатів тягнуть його на нижчий рівень. Жинь побігла коридором, щоб наздогнати їх.

— …і мені байдуже, що ти злий як собака, усе одно не можна кидатися їжею у Воєначальника Дракона, — сказав Неджа.

Обличчя Кітая побагровіло від злості. Якщо він і відчув якесь полегшення, побачивши Неджу живим, то не виказав цього.

— Твої люди висадили в повітря мій будинок!

— Саме це вони й мали зробити, — сказала Жинь.

— Ми мусили виставити все так, наче ти загинув, — сказав Неджа.

— Я ще був у ньому! — вигукнув Кітай. — І мої гросбухи також!

Неджа поглузував:

— Та кому здалися твої гросбухи?

— Я займався податками міста.

— Що?!

Кітай прикусив нижню губу.

— І я майже закінчив.

— Що за хрінь? — кліпнув Неджа. — Я не… Жинь, напоум цього йолопа.

— Я йолоп? — наполегливо запитав Кітай. — Я? Це ви вважаєте, що почати криваву громадянську війну — це гарна ідея.

— Бо Імперії вона потрібна, — не відступав від свого Неджа. — Федерація вторглася до нас через Дадзі, це вона винна в тому, що сталося в Ґолінь Ніїс…

— Тебе не було в Ґолінь Ніїс, — відрізав Кітай. — І не говори мені про Ґолінь Ніїс.

— Добре… Вибач… Але хіба це не виправдовує зміни режиму? Вона підрізала крила Міліції, зіпсувала міжнародні стосунки, не їй правити…

— У тебе немає доказів.

— У нас є докази. — Неджа зупинився. — Поглянь на свої шрами. Поглянь на мене. Докази викарбувані на нашій шкірі.

— Мені байдуже, — сказав Кітай. — Плювати мені на вашу політику, я хочу додому.

— І що ти там робитимеш? — запитав Неджа. — І за кого битимешся? Насувається війна, Кітаю, і коли вона почнеться, не існуватиме такого поняття, як нейтралітет.

— Це неправда. Я усамітнюсь і проживу доброчесне життя вченого, — холодно промовив Кітай.

— Годі, — озвалася Жинь. — Неджа має рацію. Зараз ти говориш просто з упертості.

Кітай перевів погляд на неї.

— Ну звісно ж, куди ж без тебе в цьому божевіллі. І на що я сподівався?

— Може, це й божевілля, — сказала Жинь. — Але це краще, ніж битися на боці Міліції. Ну ж бо, Кітаю. Ти знаєш, що не зможеш повернутися до статус-кво.

Жинь бачила в Кітаєвих очах, як відчайдушно він прагнув розв’язати суперечність між відданістю і справедливістю, бо Кітай, бідолашний, прямолінійний, доброчесний Кітай, завжди такий упевнений у тому, що вчиняє правильно, не міг примиритися з тим, що військовий переворот може бути виправданим.

Він здійняв руки в повітря.

— Навіть так? Ти гадаєш, у моєму становищі я можу приєднатися до Республіки? Мій батько — міністр оборони Імперії.

— Тоді він служить не тому правителю, — сказав Неджа.

— Ти не розумієш! Уся моя родина в серці столиці. Їх можуть використати проти мене — матір, сестру…

— Ми їх витягнемо, — сказав Неджа.

— О, так, як витягли мене? Дуже мило! Упевнений, вони будуть у захваті, коли їх силоміць вивезуть посеред ночі, принагідно підпаливши їхній будинок.

— Заспокойся, — сказала Жинь. — Вони будуть живі. І тобі не буде про що непокоїтися.

— Немовби ти знаєш, як воно, — випалив Кітай. — Найближчим твоїм родичем був суїцидальний маніяк, який убив себе на завданні, майже такому ж дурному, як і це.

Жинь розуміла: він знав, що переступив межу, мовивши це вголос. Неджа був приголомшений. Кітай швидко закліпав, намагаючись не дивитися їй у вічі. Якусь мить Жинь сподівалася, що він відступиться від своїх слів, вибачиться, але він просто відвернувся.

Вона відчула біль у грудях. Кітай, якого вона знала, вибачився б.

Запала довга мовчанка. Неджа розглядав стіну, Кітай — підлогу. Жоден не насмілився зустрітися поглядом із Жинь.

Нарешті Кітай простягнув руки — немовби чекав, що їх хтось зв’яже.

— Краще відведіть мене на гауптвахту, — сказав він. — Ви ж не хочете, щоб в’язні тинялися палубою.

Роздiл 7

Повернувшись до своєї каюти, Жинь ретельно замкнула двері зсередини, засунувши всі чотири засувки, а потім про всяк випадок ще й підперла двері стільцем. Лягла на ліжко. Заплющила очі й спробувала розслабитися, змусити себе ввібрати короткочасне відчуття захищеності. Вона в безпеці. Вона з союзниками. По неї не прийдуть.

Сон не йшов. Чогось бракувало.

І Жинь не одразу збагнула, чого саме. Вона чекала тієї нестабільності, коли ліжко коливається на воді, але не відчувала її. «Нещадний» був таким величезним військовим кораблем, що його палуби скидалися на сушу. Нарешті вона твердо стояла на ногах.

Хіба ж не цього їй хотілося? Вона мала дах над головою і мету. Вже не пливла за течією, не борсалася в розпачі, щоб зібрати докупи плани, які зрештою не спрацюють.

Жинь втупилася в стелю, намагаючись силою волі сповільнити шалене серцебиття. Але їй не вдавалося позбутися відчуття якоїсь неправильності, глибоко вкоріненої тривоги, яка не обмежувалася лише відсутністю хвиль.

Усе почалося з поколювання в кінчиках пальців. А потім жар почав підніматися з долонь і пробиратися до рук і грудей. За мить з’явився й головний біль, від спалахів якого доводилося зціплювати зуби.

А потім під повіками розгорілося полум’я.

Вона бачила Спір, бачила Федерацію. Бачила прах і кістки, розмиті й перемішані, самотню постать, яка крокувала до неї, струнку і вродливу, з тризубом у руці.

— Тупа курво, — прошепотів Алтань і потягнувся вперед. Обхопив її горло руками, немовби намисто.

Жинь широко розплющила очі. Сіла і вдихнула, а потім видихнула, глибоко й повільно, відчайдушними подихами, намагаючись угамувати раптовий напад паніки.

А потім вона збагнула, що не так.

На цьому кораблі вона не мала доступу до опіуму.

«Ні. Заспокойся. Зберігай спокій».

Ще в Сінеґарді, коли майстер Дзян намагався допомогти їй закрити свій розум від Фенікса, він навчив її технікам очищення думок і розчинення в порожнечі, що імітує небуття. Навчив думати так, немовби вона мертва.

Відтоді Жинь цуралася його уроків. А тепер спробувала пригадати. Вона змусила свій розум читати мантри, які він примушував її повторювати годинами. «Ніщо. Я ніщо. Мене не існує. Я нічого не відчуваю. Я ні про що не шкодую… Я пісок, я порох, я попіл».

Це не спрацювало. Спалахи паніки так само порушували спокій. Поколювання в пальцях посилилося, кожна частина тіла мовби горіла, Алтанів голос відлунював звідусіль.

«Це мала бути ти».

Жинь побігла до дверей, відкинула стілець, відімкнула замки й помчала босоніж коридором. Очі поколювало від болю, зір затуманювали іскри і спалахи.

Вона примружилася, намагаючись розгледіти шлях у тьмяному світлі. Неджа казав, що його каюта в самому кінці коридору… Отже, ось ця, має бути вона… Жинь нестямно грюкала в двері, доки вони не розчинилися й на порозі не з’явився Неджа.

— Жинь? Що ти…

Вона схопила його за сорочку.

— Де ваш лікар?

Неджа підняв брови:

— Ти захворіла?

— Де?

— На першій палубі, треті двері ліворуч, але…

Не дослухавши, Жинь кинулася до сходів. Вона чула, що Неджа біжить за нею, але їй було байдуже. Важило лише те, що вона може дістати опіум, або лаунданум, або що завгодно, що є на борту.

Але лікар не впустив її до кабінету. Він заблокував двері власним тілом, спершись рукою на одвірок, а другою затиснувши ручку.

— Наказ Воєначальника Дракона, — він говорив так, немовби чекав приходу Жинь. — Я тобі нічого не дам.

— Але мені потрібно… Біль, я не витерплю його, мені потрібно…

Лікар почав зачиняти двері:

— Доведеться якось обходитися без цього.

Жинь ударила двері ногою.

— Лише трішечки, — благала вона. Їй було байдуже, як жалюгідно це звучить, їй просто було потрібно бодай щось. Що-­небудь. — Будь ласка.

— У мене наказ, — сказав він. — Нічим не можу допомогти.

— До біса! — крикнула Жинь.

Лікар відсахнувся і з грюкотом зачинив двері, але Жинь уже бігла в протилежному напрямку, ударившись ногами біля сходів.

Їй треба було потрапити на верхню палубу, подалі від усіх. Вона відчувала, як скалки підступних спогадів тиснуть на розум, немовби друзки скла, частинки й уламки придушеної пам’яті, що яскраво пропливали перед очима: трупи в Ґолінь Ніїс, трупи на дослідній базі, трупи на Спірі, солдати, всі з обличчям Шіро, вони насміхалися з неї, тицяли пальцями і сміялися, і це її так розлютило, так розпалило в ній гнів…

— Жинь!

Неджа наздогнав її. Схопив рукою за плече.

— Що, в біса…

Вона вивернулася.

— Де твій батько?

— Гадаю, на зустрічі з адміралами, — пробурмотів він. — Але я не став би…

Жинь протиснулася повз нього. Неджа потягнувся до її руки, але вона встигла пригнутися й кинулася бігти коридором, а потім далі сходами вниз, до кабінету Вейсжі. Вона смикнула ручки — замкнено — потім нестямно загрюкала в двері, доки їх не розчинили зсередини.

Схоже, Вейсжа зовсім не здивувався, побачивши її.

— Панове, — сказав він, — нам потрібно поговорити наодинці, будь ласка.

Присутні мовчки вийшли з кімнати. Жоден не глянув на Жинь. Вейсжа зачинив двері, замкнув їх і обернувся.

— Чим можу допомогти?

— Ви сказали лікарю не давати мені опіуму, — сказала Жинь.

— Так і є.

Її голос тремтів:

— Послухай, телепню, мені потрібен мій…

— О ні, Жунінь. — Вейсжа підняв палець і погойдав ним, немовби сварив мале дитя. — Варто було про це згадати. Остання умова нашої домовленості. Я не потерплю у своїй армії залежних від опіуму.

— Я не залежна, я просто…

Нова хвиля болю ввірвалася в її голову, і Жинь замовкла на півслові, здригнувшись.

— Мені від тебе небагато користі, якщо ти під кайфом. Ти потрібна мені свідомою. Мені потрібна та, хто зможе проникнути в Осінній палац і вбити Імператрицю, а не просякнутий опіумом мішок лайна.

— Ви не розумієте, — сказала Жинь. — Якщо ви мене не накачаєте, я підпалю всіх на цьому кораблі.

Він знизав плечима:

— Тоді ми викинемо тебе за борт.

Жинь тільки вражено поглянула на нього. Це ж безглуздя. Як він може лишатися таким непорушно спокійним? Чому не тікає, чому не ховається від жаху? Усе має йти не так, це вона повинна бути йому загрозою, а він має робити все, що вона захоче, ось як усе завжди йшло.

Чому він її не боїться?

У відчаї Жинь стала благати.

— Ви не знаєте, який це біль. Він у моєму розумі, бог постійно в моєму розумі — і це боляче…

— Це не бог. — Вейсжа підвівся й через усю кімнату підійшов до неї. — Це гнів. І страх. Ти вперше побачила бій, і твої нерви не можуть заспокоїтися. Ти постійно боїшся. Ти думаєш, що всі навколо на тебе полюють, і хочеш, щоб на тебе полювали, бо так ти матимеш виправдання, щоб їм нашкодити. Це не спірлійська проблема, а звичайні переживання солдатів, притаманні багатьом. І тобі не зцілити їх за допомогою опіуму. Від цього не втекти.

— Тоді що…

Він поклав руки їй на плечі.

— Ти мусиш зіткнутися з цим. Прийняти, що тепер це твоя реальність. І побороти її.

Невже він не розумів, що вона намагалася? Невже думав, що все так просто?

— Ні, — сказала вона. — Мені потрібен…

Вейсжа схилив голову набік.

— Що означає «ні»?

Власний язик здавався Жинь страшенно неповоротким. Піт стікав їй по тілу, вона бачила, як він скрапує з долонь.

Тремтячи, вона глибоко вдихнула.

— Я… Я не можу. Побороти цього.

— О Жунінь. Ти не розумієш. Тепер ти мій солдат. Ти виконуєш накази. Я кажу тобі стрибати, а ти питаєш, як високо.

— Але я не можу, — пригнічено повторила вона.

Вейсжа підняв ліву руку, мигцем глянув на кісточки, а потім ударив її тильним боком долоні по обличчю.

Жинь упала навзнак, радше від несподіванки, аніж від сили удару. На обличчі не відобразилося болю, лише сильне напруження, немовби вона зайшла просто у блискавку. Жинь торкнулася пальцем губ. На ньому лишилася кров.

— Ви мене вдарили, — вражено промовила вона.

Вейсжа міцно схопив її за підборіддя і змусив глянути собі у вічі. Вона була надто приголомшена, щоб гніватися. Вона не відчувала злості, лише страх. Ніхто не смів отак до неї торкатися. Ніхто вже дуже давно.

Ніхто, крім Алтаня.

— Я ламав спірлійців і раніше. — Вейсжа провів великим пальцем по її щоці. — Ти не перша. Жовтувата шкіра. Запалі очі. Ти прокурюєш своє життя. Хто завгодно внюхає цей запах від тебе. Знаєш, чому спірлійці помирали молодими? Не через схильність до постійної війни, не через свого бога. Вони закурювали себе до смерті. Зараз я дам тобі місяців шість.

Він так сильно впився нігтями в її шкіру, що Жинь перехопило подих.

— Але тепер це закінчиться. Ти зав’яжеш. Можеш закурити себе до смерті після того, як зробиш те, що мені від тебе потрібно. Та лише після того.

Жинь ошелешено витріщилася на Вейсжу. Вона відчула, як починає проступати біль, спочатку ніби легким жалом, а потім пульсуючим синцем по всьому обличчю. У горлі почало зароджуватися схлипування.

— Але болить так сильно…

— О Жунінь. Бідолашна маленька Жунінь. — Вейсжа відкинув волосся їй з очей і нахилився майже впритул. — Шли до біса біль. Те, з чим ти маєш справу, легко вирішити за допомогою дисципліни. Ти можеш заблокувати Фенікса. Твій розум може збудувати власний захист, і ти не зробила цього лише тому, що використовувала опіум як безпечний вихід.

— Бо мені потрібен…

— Тобі потрібна дисципліна. — Вейсжа змусив її закинути голову ще дужче. — Зосередься. Зміцни свій розум. Я знаю, ти чуєш крики. Навчися з цим жити. Алтань із цим жив.

Заговоривши, Жинь відчула на зубах смак крові:

— Я не Алтань.

— Тоді навчися ним бути, — сказав він.

Жинь страждала на самоті у своїй каюті, замкнувши двері, під охороною трьох солдатів зовні, на її ж прохання.

Вона не могла влежати на ліжку. Постіль дерла їй шкіру й посилювала жахливе поколювання, що розходилося тілом. Вона корчилася на підлозі, затиснувши голову між колінами, качалася туди-сюди, кусала долоні, щоб не кричати. Усе тіло судомило і трясло, розривало хвилями болю, що накочувались одна за одною. Здавалося, хтось повільно чавив усі її внутрішні органи.

Корабельний лікар відмовився давати будь-які заспокійливі, обґрунтовуючи це тим, що вона просто замінить опіумну залежність якоюсь м’якшою речовиною, тож їй не було чим заглушити свій розум, придушити видіння, які спалахували щоразу, коли вона заплющувала очі: поєднання безкінечних жахіть Фенікса і її власних опіумних галюцинацій.

І, звісно ж, Алтань. Її видіння завжди поверталися до Алтаня. Іноді він горів на хвилерізі, іноді був прив’язаний до операційного столу, стогнучи від болю, а іноді являвся їй зовсім неушкодженим, але ці видіння завдавали найбільшого болю, бо тоді він із нею говорив…

Її щока досі горіла від сили Вейсжиного удару, але у видіннях її бив Алтань, жорстоко всміхаючись, коли вона тупо дивилася на нього.

— Ти мене вдарив, — сказала вона.

— Я мусив, — відповів він. — Хтось мусив. Ти цього заслужила.

Невже справді заслужила? Жинь цього не знала. Єдина версія правди, яка мала значення, була Алтанева правда. І в її видіннях Алтань вважав, що вона заслуговує смерті.

— Ти облажалася, — говорив він.

— Ти й близько не можеш того, на що був здатен я, — говорив він.

— Це мала бути ти, — говорив він.

І під усім цим невисловлений наказ: «Помстися за мене, помстися за мене, помстися за мене…»

Іноді швидкоплинні видіння перетворювалися на страшенно перекручену фантазію, у якій Алтань не бив її. У цій версії він натомість її любив, і його удари були виявом ніжності. Але вони були докорінно непримиренними, бо за своєю суттю Алтань був таким же, як і вогонь, що його поглинув: якщо він не палив усіх навколо себе, то не був собою.

Урешті з чистого виснаження приходив сон, але лише короткими гарячковими спалахами. Щоразу, виринаючи зі сну, Жинь прокидалася від власного крику, їй лишалося тільки кусати долоні й затиснутися в куток, де вона могла не здіймати галасу вночі.

— Іди до біса, Вейсжа, — прошепотіла вона. — До біса. До біса. До біса.

Але вона не могла ненавидіти Вейсжу, ні. Можливо, лише через виснаження вона так зачепилася за страх, тугу і гнів, що це стало їй випробуванням — чи зможе вона відчути щось інше. Але вона знала, що їй це потрібно. Вже кілька місяців знала, що вбиває себе і що їй бракує самоконтролю, аби зупинитись, і що єдина людина, яка могла її зупинити, померла.

Їй потрібен був хтось, кому до снаги контролювати її так, як цього не міг ніхто після Алтаня. Вона не хотіла цього визнавати, але знала, що в особі Вейсжі могла знайти свого рятівника.

Удень ставало гірше. Сонячне проміння перетворювалося на молоточок, що постійно стукотів по черепу. Але якби вона лишилася замкнена в каюті ще трохи, то точно збожеволіла б, тож Неджа провів її надвір, міцно тримаючи під руку, поки вони йшли на верхню палубу.

— Як ти? — запитав він.

Це було дурне запитання, поставлене радше щоб порушити тишу, бо її самопочуття мало бути очевидним: вона не спала, неконтрольовано тремтіла від виснаження й ломки водночас. Зрештою, Жинь сподівалася, що досягне межі, коли просто знепритомніє.

— Поговори зі мною, — сказала вона.

— Про що?

— Байдуже. Буквально про що-небудь.

І він почав розповідати їй придворні історії тихим шепотом, від якого в неї не боліла голова: буденні плітки про те, хто трахає дружину цього Воєначальника і хто справжній батько сина он того.

Жинь дивилася на Неджу, доки він говорив. Якщо вона зосереджувалася на його міміці, це відволікало її від болю, хай і лише на якийсь час. Те, як його ліве око розплющувалося трохи ширше, ніж праве. Те, як вигиналися його брови. Те, як шрами звивалися на правій щоці, нагадуючи макову квітку.

Він був значно вищий за неї. Їй доводилося закидати голову, щоб дивитися на нього знизу вгору. Коли він устиг так вирости? У Сінеґарді вони були майже одного зросту, майже однієї статури — до другого курсу, а потім він почав роздуватися зі сміхотворною швидкістю. Але ж у Сінеґарді вони були просто діти, дурні, наївні діти, які гралися у війну й ніколи всерйоз не вірили, що вона стане для них реальністю.

Жинь перевела погляд на річку. «Нещадний» плив углиб країни, піднімаючись за течією Мужвею. Він рухався у верхів’я річки зі швидкістю равлика, хоча люди біля коліс нестямно штовхали корабель крізь мулисту багнюку.

Вона придивилася до берегів. І не була певна, чи то їй примарилося, але що ближче вони підпливали, то чіткіше вона розрізняла невеликі фігурки, які рухалися на віддалі, немовби мурахи вгору колодою.

— То люди? — запитала вона.

Так, то були люди. Тепер вона бачила їх чітко — чоловіки й жінки зсутулилися під вагою мішків, які несли на плечах, малі діти пленталися босоніж уздовж берега річки, а малюків посадили в бамбукові кошики, прив’язані в батьків до спини.

— Куди вони йдуть?

Схоже, її запитання неабияк здивувало Неджу.

— Це біженці.

— Звідки?

— Звідусіль. Федерація спустошила не тільки Ґолінь Ніїс. Вони знищили цілі сільські місцевості. Увесь час, поки ми утримували ту марну облогу в Кхурдалайні, вони крокували на південь, витягуючи з селищ усі припаси, а потім спалюючи їх.

Жинь досі хапалася за те, що він сказав першим.

— То Ґолінь Ніїс не був…

— Ні. Навіть близько.

Жинь не могла навіть приблизно підрахувати кількість загиб­лих. Скільки людей жило в Ґолінь Ніїс? Вона помножила це на кількість провінцій і отримала майже мільйон.

Отже, тепер по всій країні нікарські біженці поверталися до своїх домівок. Приплив тіл, що линув зі спустошених війною міст до безплідних земель на північному заході, повернув навспак.

— «Ти питав, чи сильна моя туга», — процитував Неджа. Жинь упізнала рядок із вірша, який вона вчила ціле життя тому, плач за Імператором, чиї останні слова стали матеріалом для іспиту майбутніх поколінь. — «І я відповім: як річка навесні, що лине на схід».

Вони пливли вгору Мужвеєм, а юрби людей вишикувалися на берегах, простягали руки й кричали «Нещадному»:

— Будь ласка, лише до кордону провінції…

— Візьміть моїх дівчаток, лишіть мене, але дівчаток заберіть…

— У вас є місце! У вас є місце, щоб вас чорти забрали…

Неджа обережно потягнув Жинь за зап’ясток:

— Ходімо вниз.

Вона похитала головою. Вона хотіла бачити.

— Чому по них ніхто не надішле човни? — запитала вона. — Чому ми не можемо відвезти їх додому?

— Вони прямують не додому, Жинь. Вони тікають.

У її нутрі зародився страх.

— Скільки їх ще лишилося?

— Муґенців? — зітхнув Неджа. — Вони не єдина армія. Це розрізнені угруповання. Вони змерзли, вони голодні, вони в розпачі, і їм нікуди йти. Тепер вони злодії й бандити.

— Скільки? — повторила вона.

— Достатньо.

Жинь стиснула кулаки.

— Я думала, що принесла мир.

— Ти принесла перемогу, — сказав він. — А ось що трапляється потім. Воєначальники заледве контролюють свої провінції. Скорочення продовольства. Зростання злочинності, і йдеться не лише про бандитів Федерації. Нікарці готові перегризти горлянки одне одному. Від голодуй ти такою стала б.

— Тож ви гадаєте, що зараз слушний час для ще однієї війни.

— Ще одна війна неминуча. Але, можливо, нам вдасться не допустити наступної великої війни. Республіка не постане без болю. Але якщо ми зможемо виправити підвалини, якщо зможемо заснувати інституційні структури, які зроблять наступне вторгнення менш імовірним і убезпечать майбутні покоління, то досягнемо успіху.

«Підвалини». «Не постане без болю». «Майбутні покоління». Такі абстрактні поняття, подумалося Жинь, поняття, які не до снаги осмислити пересічній селючці. Кому є діло до того, хто сидітиме на троні в Сінеґарді, коли безмежні простори Імперії опинилися під водою?

Раптом дитячий плач став нестерпним.

— Ми можемо дати їм бодай щось? — запитала вона. — Гроші? Хіба у вас немає куп срібла?

— І де вони їх витратять? — запитав Неджа. — Можна дати їм стільки зливків, що ти й не злічиш, але їм ніде купувати товари. Продовольства немає.

— Ну тоді їжу?

— Ми намагалися. Вони лише шматують одне одного, намагаючись загребти все. Не дуже приємне видовище.

Жинь схилилася підборіддям на лікті. Позаду віддалявся людський натовп: зневажені, недоречні, зраджені.

— Хочеш, розкажу анекдот? — запитав Неджа.

Жинь знизала плечима.

— Призахідницький місіонер якось сказав, що пересічний нікарський селянин мовби чоловік, що стоїть у ставку, а вода сягає йому до підборіддя, — сказав Неджа. — Найменшого брижу достатньо, щоб його накрило з головою.

Вдивляючись у води Мужвею, Жинь не зрозуміла, що тут бодай трохи смішного.

Тієї ночі вона вирішила втопитися.

Це було не завчасно обмірковане рішення, а радше акт щирого відчаю. Біль став настільки сильним, що вона барабанила у двері своєї кімнати, благаючи про допомогу, а потім, коли вартові відчинили, прослизнула в них попід руками й побігла сходами нагору, а далі вирвалася через люк до головної палуби.

Вартові побігли за нею, гукаючи на допомогу підкріплення, але вона прискорилася, барабанячи голими п’ятами по деревині. Скалки відгукувалися маленькими уколами болю крізь шкіру, але це був гарний біль, він відволікав від криків у розумі, хай і лише на мить.

Поруччя на носі корабля сягало їй до грудей. Вона схопилася за край і спробувала підтягнутися, але руки страшенно ослабли, вона не пам’ятала, як стала такою слабкою, і Жинь завалилася на бік. Спробувала знову, підтягнувшись достатньо для того, щоб перекинути верхню частину тулуба за край. На мить зависла обличчям донизу, вдивляючись у темні води, які розсікав «Нещадний».

Пара рук обхопили її за талію. Вона брикалася й молотила руками, але її лише стиснули дужче і втягли назад. Вона повернула голову.

— Суні?

Він задкував від поруччя, тягнучи її за талію, мов малу дитину.

— Відпусти, — важко видихнула вона. — Відпусти мене!

Він опустив її додолу. Жинь спробувала вирватися, але він схопив її за зап’ястки, заламав руки за спину і змусив сісти.

— Дихай, — наказав він. — Просто дихай.

Жинь підкорилася. Біль не відступав. Крики не стихали. Вона почала тремтіти, але Суні не відпускав її рук.

— Якщо просто продовжиш дихати, я розповім тобі історію.

— Я не хочу слухати жодних, курва, історій, — задихаючись, сказала вона.

— Не треба хотіти. Не треба думати. Просто дихай, — Суні говорив тихо, заспокійливо. — Ти коли-небудь чула історію про Мавпячого короля й Місяцівну?

— Ні, — проскиглила вона.

— Тоді слухай уважно, — він розслабив хватку так обережно, що цього якраз вистачило, аби в неї перестали боліти руки. — Колись давно Мавпячий король уперше побачив Місяцівну.

Жинь заплющила очі і спробувала зосередитися на голосі Суні. Вона ніколи не чула, щоб він так багато говорив. Суні завжди був таким мовчазним, заглибленим у себе, немовби не звик повністю володіти власною свідомістю й хотів якомога довше насолодитися цим відчуттям. Вона й забула, яким лагідним він може бути.

Він продовжив.

— Місяцівна тільки-но зійшла на небеса і пропливала ще так близько до Землі, що можна було побачити її відображення на водному плесі. Вона була дуже милою.

Десь у глибині свідомості Жинь ворухнулися давні спогади. Вона вже знала цю історію. Її розповідали дітям у провінції Півня під час Місячного фестивалю, щоосені, коли діти їли місячні пироги, розгадували загадки, написані на рисовому папері, й запускали в небо ліхтарики.

— А потім він закохався, — прошепотіла вона.

— Правильно. Мавпячого короля вразила найстрашніша пристрасть. Він повинен заволодіти нею, думалося йому, інакше помре. Тож він відправив своїх найкращих солдатів визволити її з океану. Але їм не вдалося, бо ж Місяцівна живе не в океані, а в небі, тож вони потонули.

— Чому? — запитала вона.

— Чому потонули? Чому Місяцівна їх убила? Бо вони не піднялися на небо, щоб знайти її, а пірнали у воду до її відображення. Вони хапалися за тупу ілюзію, а не за справжнє, — голос Суні став жорсткішим. Він був не гучніший за шепіт, але з таким же успіхом Суні міг кричати. — Ти ціле життя ганяєшся за якоюсь ілюзією, яку вважаєш справжньою, лише задля того, щоб зрозуміти, яка ж ти дурепа, і якщо зробиш ще хоч крок, то неодмінно потонеш.

Суні відпустив її руки.

Жинь повернулася до нього обличчям.

— Суні…

— Алтаню подобалася ця історія, — сказав він. — Уперше я почув її саме від нього. Він розповідав її щоразу, коли мене потрібно було заспокоїти. Говорив, що мені допоможе, якщо я думатиму про Мавпячого короля як просто про ще одну людину, легковірну й дурну, а не як про бога.

— Мавпячий король — дупоголовий, — сказала вона.

— А Місяцівна — хвойда, — відповів він. — Сиділа собі на небі й спостерігала, як мавпи за неї тонули. Що це говорить про неї?

Це розсмішило Жинь. На мить вони обоє глянули на місяць. Він був половинчастий, ховався за легкою темною хмарою. Жинь уявилося, що то жінка, сором’язлива й мінлива, яка чекає нагоди звабити легковірних чоловіків і відправити їх на смерть.

Вона накрила долонею долоню Суні. Його рука була величезна, жорсткіша за кору, поцяткована мозолями. У голові Жинь крутилися тисячі запитань без відповідей.

«Хто це з тобою зробив?»

І що важливіше: «Чи шкодуєш ти про це?»

— Ти ж знаєш, що не мусиш страждати наодинці. — Суні подарував їй рідкісну повільну усмішку. — Ти не одна така.

Жинь хотіла була всміхнутись у відповідь, але нутро скрутила нова хвиля нудоти. Вона різко опустила голову. На палубу хлюпнула блювота.

Суні розтирав їй спину, поки вона вивергала з себе на дошки згустки слизу з кров’янистими вкрапленнями. Коли Жинь закінчила, він відкинув їй з очей волосся, забруднене блювотою, і вона вдихнула повітря, глибоко й болісно.

— Ти сильна, — сказав Суні. — Хай би що ти бачила, хай би що відчувала, це не сильніше за тебе.

Але Жинь не хотіла бути сильною. Бо якщо вона буде сильною, тоді буде й тверезою, а якщо вона буде тверезою, то муситиме обміркувати наслідки своїх дій. Тоді їй доведеться зазирнути в ту прірву. Тоді Федерація Муґень уже не буде аморфною плямою, а її жертви перестануть бути числами, які нічого не означають. Тоді вона дізнається про одну смерть, дізнається її значення, а потім ще одну, і ще одну, і ще одну…

А якщо вона схоче дізнатися, то муситиме бути чимось, відчувати щось інше, окрім гніву, але вона боялася, що якщо перестане гніватися, то зламається.

Жинь розплакалася.

Суні пригладив їй волосся, відкинувши його з чола.

— Просто дихай, — пробурмотів він. — Дихай заради мене. Можеш? Вдихни й видихни п’ять разів.

Один. Два. Три.

Він продовжив гладити її по спині.

— Просто протримайся ще п’ять секунд. А потім ще п’ять. І так далі.

Чотири. П’ять.

А потім ще п’ять. І ці п’ять вдихів, яких навдивовижу виявилося вдосталь, були лише трішечки стерпнішими, аніж попередні.

— Ось так, — сказав Суні, певно, після того як десять разів порахував до п’яти. Його голос був такий тихий, що заледве чувся як шепіт. — Ось, поглянь, ти це зробила.

Вона дихала, рахувала й дивувалася, звідки Суні знав, що саме треба говорити.

Жинь замислилася, чи робив він це раніше з Алтанем.

— З нею все буде гаразд, — сказав Суні.

Жинь підняла очі, щоб глянути, до кого він говорить, і в тіні побачила Вейсжу.

Певно, він одразу зреагував на крики солдатів. Невже він стояв там увесь цей час, мовчки спостерігаючи за ними?

— Я чув, що ти вийшла подихати свіжим повітрям, — сказав він.

Жинь витерла долонею блювоту зі щоки. Вейсжа перевів погляд на її заплямований одяг, а потім знову на обличчя. Жинь не могла зрозуміти його ставлення до побаченого.

— Зі мною все буде гаразд, — прошепотіла вона.

— Справді?

— Я подбаю про неї, — сказав Суні.

Коротка пауза. Вейсжа коротко кивнув Суні.

Ще за мить Суні допоміг Жинь підвестися й повів її назад до каюти. Однією рукою притримував її за плечі, з теплотою, надійністю й заспокійливістю. Корабель налетів на сильну хвилю, і Жинь заточилася.

— Вибач, — сказала вона.

— Не вибачайся, — сказав Суні. — І не хвилюйся. Я тебе тримаю.

П’ять днів по тому «Нещадний» підплив до затопленого містечка. Спочатку, коли Жинь побачила верхівки будівель, що стриміли з річки, вона подумала, що то якісь уламки чи каміння. А потім вони підпливли достатньо близько, щоб вона розгледіла вигнуті дахи затоплених пагод, будинки під солом’яними дахами, що виднілися під водою. Ціле селище проступило перед нею крізь річковий мул.

А потім вона побачила трупи, майже з’їдені, роздуті та безбарвні, усі з порожніми очницями, бо осклянілі очі хтось уже встиг вигризти. Трупи заблокували річку й розклалися вже так сильно, що команді довелося скидати личинок, які раз у раз дерлися на борт.

Матроси вишикувалися на носі човна, щоб відсунути трупи довгими палицями і звільнити кораблю шлях. Трупи почали купчитися на берегах річки. Щоб «Нещадний» міг рухатися далі, кожні декілька годин матросам доводилося спускатись і відтягувати трупи на купи. Для цього обов’язку члени команди тягнули жереб.

— Що тут сталося? — запитала Жинь. — Мужвей вийшов з берегів?

— Ні. Прорвало дамбу. — Неджа зблід від люті. — Дадзі зруйнувала дамбу, щоб затопити долину Мужвею.

То була не Дадзі. Жинь знала, чиїх це рук справа.

Але невже ніхто інший про це не знав?

— Спрацювало? — запитала вона.

— Звісно. Це відкинуло війська Федерації на північ. Прорідило їхні ряди достатньо для того, щоб північні підрозділи їх розбили. Але потім повінь накрила ще не одну сотню селищ, і тепер декілька тисяч людей лишилися без даху над головою. — Неджа стиснув кулаки. — Як правителька могла так учинити? З власним народом?

— А звідки ви знаєте, що це була вона? — обережно запитала Жинь.

— А хто ще? Про такі серйозні речі має бути наказ згори. Еге ж?

— Звісно, — пробурмотіла вона. — Хто ще?

Жинь знайшла близнюків на кормі корабля. Вони сиділи на поруччі й не відводили очей від страхіття, що тягнулося позаду. Побачивши, як підходить Жинь, обоє зістрибнули додолу й повернулися, обачливо дивлячись на неї, мовби напевно знали, чому вона йшла на них.

— То як воно? — запитала Жинь.

— Не розумію, про що ти, — сказав Чаґхань.

— Ви також це зробили, — радісно сказала вона. — Не тільки я.

— Іди проспися, — промовив він.

— Тисячі людей! — скрикнула Жинь. — Потонули, як мурахи! Пишаєтеся собою?

Цара відвернулась, а Чаґхань обурено підняв підборіддя.

— Я зробив те, що мені наказав Алтань.

Жинь пирснула сміхом.

— І я також! Просто виконувала накази! Він сказав, що я маю помститися за спірлійців, і я помстилася, тож це не моя провина, бо Алтань сказав…

— Заткнися, — випалив Чаґхань. — Послухай… Вейсжа вважає, що це Дадзі наказала зруйнувати ті греблі.

Жинь досі хихотіла.

— І Неджа також.

Чаґханя немовби стривожили її слова.

— Що ти йому розповіла?

— Звісно ж, нічого. Я не дурепа.

— Нікому не можна говорити правду, — втрутилася Цара. — Ніхто в Республіці Дракона не повинен знати.

Звісно, Жинь це розуміла. Вона знала, як небезпечно давати армії Дракона причину відвернутися від Цике. Але тієї миті вона думала лише про одне: як жахливо смішним було те, що вона не єдина вчинила масове вбивство.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я не скажу. Я буду єдиним чудовиськом. Лише я.

Близнюки були приголомшені, а Жинь не могла стримати сміху. Вона думала про те, якою була мить до удару хвилі. Цивільні могли готувати вечерю, гратися надворі, вкладати дітей спати, розповідати історії, кохатися, а вже наступної миті руйнівна сила води накрила їхні домівки, знищила селища й забрала їхні життя.

Ось який вигляд тепер мала рівновага сил. Такі, як вона, махнули рукою — і мільйони людей загинули в природній катастрофі, злетіли з шахової дошки світу, мов непотрібні фігури. Такі, як вона, шамани були дітьми — тупотіли навколо цілих міст, ніби навколо піщаних замків чи скляних будинків, ніби це просто сутності, які можна зробити ціллю і зруйнувати.

На сьомий ранок після того, як вони відпливли з Анькхілууня, біль затих.

Жинь прокинулася без гарячки. Без головного болю. Вона невпевнено ступила до дверей і була приємно вражена тим, що міцно стояла на підлозі, а світ не кренився й не кружляв навколо. Відчинила двері, вийшла на горішню палубу і вразилася, як чудово відчувати бризки річки на обличчі.

Її чуття загострилися. Кольори стали яскравішими. Вона відчувала запахи, недоступні раніше. Світ немовби існував у коливанні, про яке вона раніше не знала.

А потім вона усвідомила, що її розум належить тільки їй.

Фенікс зник. Вона відчувала, що бог досі десь там, на межі її свідомості, нашіптує щось про руйнування, намагаючись узяти під контроль її бажання.

Але цього разу вона знала, чого хотіла вона.

Вона хотіла контролю.

Вона була жертвою капризів бога, бо ослаблювала свій розум, відганяла полум’я тимчасовим і негодящим рішенням. Але тепер її голова була ясною, а розум тверезим, і коли Фенікс кричав, вона могла його заткнути.

Жинь попросила про зустріч із Вейсжею. Він відіслав за нею вже за декілька хвилин.

Коли вона прийшла до кабінету, він був там сам.

— Ви мене не боїтеся? — запитала вона.

— Я тобі довіряю.

— А дарма.

— Тоді я довіряю тобі більше, ніж ти довіряєш собі.

Він поводився як зовсім інша людина. Грубіяна мовби ніколи й не було. Його голос звучав так м’яко, так підбадьорливо, що Вейсжа раптом нагадав їй учителя Фейжика.

Жинь уже давно не думала про вчителя Фейжика.

Вона вже давно не почувалася в безпеці.

Вейсжа відкинувся на спинку крісла.

— Тоді продовжуй. Спробуй прикликати полум’я для мене. Лише трохи.

Жинь розкрила долоню й зосередила на ній погляд. Прикликала гнів, відчула, як жар згортається в самому нутрі. Але цього разу він не вийшов одразу неконтрольованим потоком, а показався повільним розлюченим горінням.

На долоні в Жинь спалахнуло невелике полум’я. І це був просто спалах, хоча вона могла збільшувати його розмір, або, якби схотіла, змусила б його стати меншим.

Жинь заплющила очі, повільно вдихнула. Обережно підняла полум’я вище. Одна стрічка вогню погойдувалася над її рукою, немов очеретина, аж доки Вейсжа не скомандував їй:

— Досить.

Жинь зімкнула долоню. Вогонь згас.

Лише після цього вона зрозуміла, як швидко билося її серце.

— З тобою все гаразд? — запитав Вейсжа.

Жинь спромоглася кивнути.

Його обличчя розпливлося в усмішці. Він був більш ніж задоволеним. Був гордим.

— Зроби це знову. Нехай вогонь буде більшим. Яскравішим. Надай йому форми для мене.

Жинь потупилася.

— Не можу. У мене немає такого контролю.

— Можеш. Не думай про Фенікса. Дивися на мене.

Жинь глянула йому у вічі. Його погляд став їй якорем.

З її кулака вирвався вогонь. Вона формувала його тремтливими руками, аж доки вогонь не став схожим на дракона, що звивався у просторі між нею і Вейсжею, змушуючи повітря тремтіти від жару.

«Більше, — сказав Фенікс. — Більше. Вище».

Його крики тиснули на межі її свідомості. Вона спробувала їх заглушити.

Вогонь не піддавався.

Жинь затремтіла.

— Ні, не можу… Не можу, ідіть звідси.

— Не думай про це, — прошепотів Вейсжа. — Дивись на мене.

Спершу Жинь злякалася, що їй це здалося, та все ж червона пелена під її повіками поволі розвіялася.

Вогонь зник. Жинь упала навколішки.

— Хороша дівчинка, — м’яко промовив Вейсжа.

Вона обхопила себе руками, розхитуючись на підлозі й намагаючись пригадати, як дихати.

— Можна тобі дещо показати? — запитав Вейсжа.

Жинь підвела очі. Він перетнув кімнату й підійшов до шафки, відчинив дверцята і витягнув пакунок, загорнутий у тканину. Коли він стягнув тканину, Жинь відсахнулася, однак побачила лише тьмяний блиск металу.

— Що це? — запитала вона.

Але вона вже знала. Вона де завгодно впізнала б цю зброю. Вона годинами задивлялася на цю сталь, на метал, поцяткований слідами численних боїв. Предмет був суцільно металевий, навіть руків’я, яке зазвичай робили з деревини, бо спірлійці потребували зброї, яка б не прогоріла вщент, коли вони її торкнуться.

Жинь відчула раптове запаморочення, не пов’язане з відмовою від опіуму, а навіяне раптовим і страшенно яскравим спогадом про те, як Алтань Тренсинь ішов хвилерізом назустріч смерті.

У її горлі піднялося шорстке схлипування.

— Звідки він у вас?

— Мої люди знайшли його в Чулуу Корікх, — Вейсжа нахилився й поклав тризуб перед Жинь. — Я подумав, ти схочеш мати його в себе.

Не розуміючи, Жинь дивилася на нього.

— Ви… Чому ви були там?

— Припини вважати, що я знаю менше, ніж насправді. Ми шукали Алтаня. Він був би, гм, корисним.

Жинь пхикнула крізь сльози:

— Ви думали, що Алтань приєднається до вас?

— Я думав, що Алтань схоче скористатися будь-якою нагодою перебудувати цю Імперію.

— Тоді ви зовсім його не знали.

— Я знав його народ, — сказав Вейсжа. — Я вів тих солдатів, які звільнили його з дослідної бази, і я допомагав тренувати його, коли він підріс досить для того, щоб битися. Алтань бився б за цю Республіку.

Жинь похитала головою.

— Ні, Алтань хотів лише все палити.

Вона потяглася, схопила тризуб і зважила в руці. Він незручно лежав у пальцях, заважкий спереду і химерно легкий ззаду. Алтань був значно вищий за неї, і зброя здавалася задовгою, щоб Жинь могла зручно нею замахнутися.

Тризубом не можна користуватися як мечем. Він не годиться для бічних ударів. Ним потрібно володіти з хірургічною точністю. І завдавати лише вбивчих ударів.

Жинь відсунула тризуб від себе:

— Я не повинна брати його.

— Чому?

Жинь заледве могла вимовити бодай слово, так гірко вона плакала.

— Бо я — не він.

«Бо це я мала померти, а він мав бути живим і стояти тут».

— Ні, ти — не він. — Вейсжа все пригладжував їй волосся однією рукою, попри те, що вже заклав його за вуха. Друга рука зімкнулася на її пальцях, міцніше стиснувши їх навколо холодного металу. — Тобі поліпшає.

Коли Жинь упевнилася в тому, що від твердої їжі її не знудить, вона приєдналася до Неджі, щоб нормально поїсти вперше за багато днів.

— Не чавкай, — весело промовив Неджа.

Жинь була надто заклопотана розриванням ще теплої булочки, тож не відповіла. Вона не знала, чи то їжа на судні була сміховинно смачною, чи просто вона так зголодніла, але та булочка смакувала їй краще за все, що вона коли-небудь куштувала.

— Гарний день, — сказав Неджа, поки Жинь ковтала.

На знак згоди вона лише видала неясний звук. Перші декілька днів вона навіть не могла витримати прямого сонячного світла надворі. А тепер, коли очі вже не пекли, споглядала яскраві води навіть не мружачись.

— Кітай досі дметься? — запитала вона.

— Відійде, — озвався Неджа. — Він завжди був упертюхом.

— Це ще м’яко сказано.

— Прояви трохи співчуття. Кітай ніколи не хотів бути солдатом. Половину свого життя він марив тим, щоб піти на гору Юелу, а не в Сінеґард. За покликанням він учений, а не воїн.

Жинь пам’ятала. Кітаю хотілося лише стати вченим, піти навчатися в академію на горі Юелу, вивчати природничі науки, або астрономію, або чим ще він захоплювався в той час. Але він був єдиним сином міністра оборони Імператриці, тож його доля була визначена ще до народження.

— Це сумно, — пробурмотіла вона. — Не треба змушувати себе бути солдатом, якщо цього не хочеш.

Неджа підпер підборіддя рукою.

— А ти хотіла?

Жинь вагалася.

Так. Ні. Їй навіть не думку не спадало, що вона могла стати кимось іншим. Вона не думала, що її бажання мають значення.

— Раніше я боялася війни, — нарешті промовила вона. — А потім збагнула, що мені добре вдається воювати. Я не впевнена, чи буду такою ж майстерною в чомусь іншому.

Неджа мовчки кивнув, споглядаючи річку й бездумно смикаючи парову булочку, так і не торкнувшись її.

— А як твоє… гм… — Неджа жестом показав на скроні.

— Добре. Зі мною все добре.

Уперше в житті вона почувала, що може контролювати свій гнів. Може думати. Може дихати. Фенікс досі був там, майорів у глибині її розуму, готовий вибухнути полум’ям, якщо вона покличе, але тільки якщо вона покличе.

Жинь опустила очі й побачила, що парової булочки вже немає. Вона схопила пальцями порожнечу. Шлунок відгукнувся на це бурчанням.

— Ось, — сказав Неджа. Він передав їй трохи прим’яту булочку. — Візьми мою.

— Ти не голодний?

— Зараз у мене не найкращий апетит. А ти якась виснажена.

— Я не забиратиму в тебе їжу.

— Їж, — наполягав він.

Жинь відкусила шматочок. Він ковзнув униз стравоходом і опустився в шлунок із дивовижною важкістю. Вона вже давно так не наїдалася.

— Як твоє обличчя? — запитав Неджа.

Жинь торкнулася щоки. Гострі спалахи болю пронизували нижню частину обличчя щоразу, коли вона говорила. Поки опіум виходив з організму, на щоці розквітав синець, немовби одне змінилося іншим.

— Відчуття такі, ніби стало тільки гірше, — сказала вона.

— Ні. Усе з тобою буде гаразд. Батько не б’є аж так сильно, щоб нашкодити.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Жинь спостерігала за рибиною, що вистрибнула з води, а потім стрибнула знову, ляснувши хвостом, немов благаючи, щоб її спіймали.

— А твоє обличчя? — запитала Жинь. — Ще болить?

Під певним освітленням Неджині шрами скидалися на яскраво-­червоні лінії, які хтось викарбував через усе обличчя. А під іншим вони видавалися акуратними штрихами пензля для письма.

— Боліло довго. Але тепер я просто нічого не відчуваю.

— А якщо я торкнуся? — Жинь раптом закортіло пройтися пальцем по його шрамах. Погладити їх.

— Однаково не відчую, — Неджа ковзнув пальцями до щоки. — Та, гадаю, це лякає людей. Батько змушує мене одягати маску щоразу, коли я серед цивільних.

— А я думала, що ти просто марнославний.

Неджа всміхнувся, але не засміявся.

— І це також.

Жинь відірвала великий шматок від парової булочки й заледве прожувала його перед тим, як ковтнути.

Неджа простягнув руку й торкнувся її волосся.

— Маєш гарний вигляд. Приємно знову бачити твої очі.

Волосся Жинь підрізала коротко — лише після того, як побачила зневажливі погляди на палубі й усвідомила, якою огидною стала. Ріденькі пасма відросли масними й сплутаними, перетворившись на кубло для вошей. Тепер волосся в неї було коротшим за Неджине, підстрижене й чисте. І вона знову почувалася ученицею.

— А Кітай щось їсть? — запитала Жинь.

Неджа ніяково засовався.

— Ні. Досі ховається у своїй кімнаті. Ми її не замикаємо, але він не виходить.

Жинь насупилася.

— Якщо він так шаленіє, то чому ж ви його не відпустите?

— Бо ми воліли б, щоб він був на нашому боці.

— Тоді чому ви просто не використаєте його як важіль проти його батька? Не обміняєте як полоненого?

— Бо Кітай — це джерело знань, — відверто відповів Неджа. — Ти знаєш, як працює його розум. Це не таємниця. Він знає багато, а запам’ятовує все. На стратегії він розуміється краще, ніж будь-­кому варто розумітися. Батько любить тримати біля себе найкращих і якнайдовше. До того ж його батько був у Сінеґарді, аж доки звідти не вивели війська. Немає жодних гарантій, що він живий.

— О, — тільки й спромоглася сказати Жинь. Вона опустила очі й збагнула, що доїла і Неджину булочку.

Він засміявся.

— Як гадаєш, тобі до снаги подужати щось більше за хліб?

Вона кивнула. Неджа подав знак слузі, який зник у комірчині й з’явився через декілька хвилин із мискою. Їжа пахла так смачно, що рот у Жинь миттю наповнився слиною.

— Біля узбережжя це вважають делікатесом, — сказав Неджа. — Ми називаємо її рибою вава.

— Чому? — запитала вона з повним ротом.

Неджа перевернув рибу паличками, спритно відділивши біле м’ясо від хребта.

— Через те, як вона кричить. Б’ється у воді й кричить, мов те немовля в лихоманці. Іноді кухарі варять її живцем лише задля розваги. Хіба ти не чула цих криків на кораблі?

У Жинь скрутило нутро.

— Я думала, що на борту можуть бути діти.

— Хіба ж вони не смішні? — Неджа підняв шматочок і поклав Жинь у миску. — Спробуй. Батькові подобається.

Роздiл 8

— Якщо випаде шанс завдати удару Дадзі, скористайся ним, — капітан Ежидень штурхнув Жинь у голову тупим кінцем списа. — Не дай їй можливості тебе спокусити.

Від першого удару Жинь ухилилася. Другий поцілив їй у носа. Вона відмахнулася від болю, поморщилась і змінила позу. Потім примружено глянула на Ежиденеві ноги, намагаючись передбачити його рухи, при цьому дивлячись лише на нижню половину тулуба.

— Їй захочеться поговорити, — сказав Ежидень. — Вона завжди говорить. Перед тим як убити своїх жертв, їй подобається дивитися, як вони корчаться від болю. Не давай їй слова. Тобі страшенно кортітиме послухати, бо вона тебе змушуватиме, але напади до того, як втратиш нагоду.

— Ну я ж не ідіотка, — важко видихнула Жинь.

Ежидень спрямував ще низку ударів їй у тулуб. Жинь вдалося відбити десь половину. Решта її таки дістали.

Капітан опустив спис, сигналізуючи про перерву.

— Ти не розумієш. Зміївна не проста смертна. Ти чула розповіді. Її обличчя так засліплює, що, коли вона виходить надвір, птахи падають з небес, а риба спливає на поверхню.

— Це просто обличчя, — сказала Жинь.

— Це не просто обличчя. Я бачив, як Дадзі заворожує й зачаровує наймогутніших і найрозумніших людей, яких я тільки знав. Вона ставить їх навколішки лише кількома словами. А частіше — лише поглядом.

— Вона колись зачаровувала вас? — запитала Жинь.

— Вона зачаровувала всіх, — відповів Ежидень, не заглиблюючись у деталі. Жинь завжди отримувала від Ежиденя, який мав суворий вираз обличчя і характер трупа, лише короткі буквальні відповіді. — Стережись. І не підводь очей.

Жинь знала. Він це повторював уже декілька днів. Улюбленою зброєю Дадзі були її очі — зміїні очі, які могли захопити душу самим поглядом, поневолити видінням на власний вибір Дадзі.

Рішенням було ніколи не дивитися їй в обличчя. Ежидень навчав Жинь битися, дивлячись виключно на нижню частину тулуба супротивника.

А це виявилося непросто, коли йшлося про рукопашний бій. Стільки всього залежало від того, куди спрямований погляд, куди розвернутий тулуб. Усі рухи в похилих площинах ішли від верхньої частини тулуба, але Ежидень дорікав Жинь щоразу, коли вона піднімала очі надто високо.

Ежидень без попередження нахилився вперед. Жинь вдалося трохи краще відбити наступну серію ударів. Вона навчилася дивитися не лише на ступні, а й на стегна — часто саме стегно розверталося першим, рухаючи ногою і ступнею. Вона відбила серію випадів, але потім пропустила сильний удар у плече. Він не був болісним, але від несподіванки вона мало не випустила з рук тризуб.

Ежидень подав сигнал про ще одну паузу.

Жинь зігнулася перевести подих, а він витягнув з кишені набір довгих голок.

— А ще Імператриця любить робити ось так.

Він кинув три голки в Жинь. Вона квапливо відстрибнула вбік і змогла забратися з траєкторії руху голок, але невдало приземлилася на литку.

Жинь поморщилася. Полетіли наступні голки.

Вона нестямно замахала тризубом навколо себе, намагаючись відбити їх у повітрі. Це майже спрацювало. П’ять голок дзенькнули об підлогу. А одна впилася в стегно. Жинь різко висмикнула її. Ежидень не подбав про те, щоб затупити вістря. Козел.

— Дадзі подобається використовувати отрути, — сказав Ежидень. — Тепер ти труп.

— Дякую, я вже зрозуміла, — випалила Жинь.

Вона кинула тризуб додолу й опустилася навколішки, відсапуючись. Легені горіли. Куди поділася витримка? У Сінеґарді вона могла битися годинами.

Ну звісно ж, розсіялася в хмарці опіумного диму.

Ежидень навіть не спітнів. Жинь не хотіла здатися слабкою, попросивши про ще одну перерву, тож спробувала відволікти його запитаннями.

— Звідки ви стільки знаєте про Імператрицю?

— Ми билися пліч-о-пліч із нею. Під час Другої Макової війни у провінції Дракона були найкраще підготовлені війська. Ми майже завжди були з Тріадою на передовій.

— А яка була Тріада?

— Жорстока. Небезпечна, — Ежидень вказав списом на Жинь. — Годі базікати. Тобі треба…

— Але я мушу знати, — наполягала вона. — Дадзі була на полі бою? Ви її бачили? Якою вона була?

— Дадзі не воїн. Вона дуже добре володіє бойовими мистецтвами, вони всі володіли, але ніколи не покладалася на грубу силу. Її вміння значно потаємніші, аніж у Хранителя Воріт чи в Імператора Дракона. Вона розуміє бажання. Знає, що керує чоловіками, тож бере їхні найзаповітніші бажання і змушує їх повірити, що лише вона може їм це дати.

— Але я жінка.

— Це неважливо.

— Але не може все бути аж так інакше, — сказала Жинь, радше щоб переконати себе, ніж когось іншого. — Це просто… Це бажання. Що це супроти грубої сили?

— Гадаєш, вогонь і сталь можуть перемогти бажання? Дадзі завжди була найсильнішою з Тріади.

— Сильнішою за Імператора Дракона? — У пам’яті виплив образ білявого чоловіка, який піднявся над землею, оточений тінями різних істот, що кружляли навколо нього. — Сильнішою за Хранителя Воріт?

— Звісно, — м’яко промовив Ежидень. — Як гадаєш, чому лишилася тільки вона?

Це змусило Жинь замислитися.

Як Дадзі стала одноосібною правителькою Нікані? Усі, кого вона питала, розповідали різні історії. Єдине, що в Імперії знали напевне, це те, що одного дня Імператор Дракона помер, Хранитель Воріт зник, а Дадзі одна лишилася на троні.

— Ви знаєте, що вона з ними зробила? — запитала Жинь.

— Я намагався з’ясувати, — Ежидень відкинув спис і витягнув меч. — Погляньмо, як ти впораєшся з цим.

Його клинок рухався з приголомшливою швидкістю. Жинь задкувала, відчайдушно намагаючись устояти на ногах. Декілька разів тризуб майже вислизав з рук. Розчарована, вона зціплювала зуби.

Річ була не лише в тім, що Алтанів тризуб був надто довгий, надто неврівноважений і, без сумніву, призначався значно вищому за неї воїну. Якби проблема була лише в цьому, Жинь просто проковтнула б гордість і взяла б натомість меч.

Річ була в її тілі. Вона знала потрібні рухи й фігури, але її м’язи просто не витримували такого темпу. Її кінцівки немовби підкорялися розуму лише після двосекундної затримки.

Якщо коротко, то проблема була в ній. Від місяців лежання розпростертою в кімнаті, вдихання й видихання диму її м’язи ослабли. Лише тепер Жинь збагнула, якою слабкою, якою болісно худорлявою стала, як легко втомлюється.

— Зосередься, — Ежидень наближався.

Рухи Жинь ставали все відчайдушнішими. Жинь навіть не намагалася завдати удару сама, бо зосередженості ставало лише на те, щоб утримувати клинок капітана подалі від свого обличчя.

У таких умовах Жинь не могла перемогти в бою зі зброєю.

Жинь примружилася, чекаючи.

Ось воно. Ежидень ударив її в стегно, то був низький випад на ураження. Жинь дозволила йому вибити зброю зі своїх рук. А потім скористалася перевагою, коли він відкрився, кинулася в простір, який утворила їхня заблокована зброя, і врізала Ежиденю коліном у грудину.

Він зігнувся. Вона вдарила його в коліна, змусила впасти долілиць і спрямувала долоні йому в обличчя.

Вона випустила малий натяк на полум’я, якого було вдосталь, щоб Ежидень відчув жар на шкірі.

— Бум, — сказала вона. — Тепер ви покійник.

Вуста Ежиденя стиснулися так, що майже нагадували посмішку.

— Як у неї справи?

Жинь глянула через плече.

На палубу вийшли Вейсжа і Неджа. Ежидень підтягнувся, щоб сісти.

— Буде готова, — сказав він.

— Буде готова? — повторив Вейсжа.

— Дайте мені кілька днів, — захекавшись, промовила Жинь. — Я ще з цим розбираюсь. Але розберусь.

— Добре, — сказав Вейсжа.

— У тебе кров. — Неджа вказав на її стегно.

Але Жинь заледве його чула. Вона дивилася на Вейсжу, який усміхався ширше, ніж вона бачила будь-коли раніше. У нього був задоволений вигляд. Гордий. І якимось чином це дарувало їй хвилю втіхи, від якої вона почувалася краще, ніж за всі місяці куріння.

— Ти супроводжуватимеш Воєначальника Дракона в Осінньому палаці на полуденних зборах, — сказав Ежидень. — На забувай, тебе представлять як воєнну злочинницю. Не поводься так, наче він твій союзник. І стеж за тим, щоб мати наляканий вигляд.

У парадних покоях зібралося з десяток генералів та радників Вейсжі. Усі вони сиділи навколо кількох детальних мап палацу. Жинь сіла праворуч від Вейсжі, трохи пітніючи від постійної уваги до себе. Увесь план був зав’язаний на ній, тож вона не мала права на помилку.

Ежидень витягнув пару залізних кайданків.

— Тебе зв’яжуть і заткнуть рота. На твоєму місці я звикав би до цього відчуття.

— Це погано, — сказала Жинь. — Я не зможу перепалити метал.

— Вони не повністю металеві. — Ежидень штовхнув кайданки через стіл, щоб Жинь могла роздивитися їх ближче. — Ланка посередині плетена. Вона перегорить від мінімального жару.

Жинь перебирала кайданки в руках.

— І Дадзі не вбиватиме мене одразу? Я про те, що вона ж знатиме, навіщо я буду там, вона бачила, як я намагалася вбити її в Адлазі.

— О, ймовірно, вона запідозрить нас у зраді тієї ж миті, коли ми пришвартуємося в Лусані. Ми не намагаємося захопити її зненацька. Дадзі подобається спочатку погратися зі здобиччю, а потім їсти. І вже напевно вона не схоче позбутися тебе. Ти надто цікава.

— Дадзі ніколи не завдає удару першою, — сказав Вейсжа. — Їй схочеться витягти з тебе якомога більше інформації, тож вона спробує забрати тебе кудись, де ви зможете поговорити наодинці. Прикинься, що для тебе це несподіванка. А потім, імовірно, вона зробить тобі пропозицію, не менш спокусливу за мою.

— Наприклад? — запитала Жинь.

— Задій уяву. Місце в Імперській варті. Повну свободу дій, щоб прочесати Імперію в пошуках уцілілих військ Федерації. Більше слави й багатства, ніж ти могла мріяти. І звісно ж, усе це буде брехнею. Дадзі втрималася на троні протягом двох десятиліть, прибираючи людей до того, як вони перетворювалися на проблему. Тільки-но ти отримаєш посаду в її суді, просто станеш останньою в довгому списку політичних замовних убивств.

— Або ж твоє тіло знайдуть через кілька хвилин після того, як ти скажеш «так», — озвався Ежидень.

Жинь роззирнулася на присутніх за столом.

— Невже більше ніхто не бачить прогалини в цьому плані?

— Скажи, якщо твоя ласка, — промовив Вейсжа.

— Чому б мені просто не вбити її, щойно побачу? До того як вона розкриє рота? Навіщо ризикувати, дозволяючи їй говорити?

Вейсжа й Ежидень перезирнулися. Ежидень вагався якийсь час, але потім заговорив:

— Ти, гм, не зможеш.

Жинь зблідла.

— І що ж це означає?

— Ми саме це обговорювали, — сказав Вейсжа. — Щойно Да­дзі тебе побачить, то здогадається, що ти прийшла її вбити. А ще вона матиме неабиякі підозри щодо моїх намірів. Проникнути в Осінній палац і підібратися до Дадзі достатньо близько для нападу, не наразивши нас на небезпеку, ти зможеш лише тоді, якщо тебе спочатку накачають заспокійливим.

— Накачають заспокійливим, — повторила Жинь.

— Ми дамо тобі дозу опіуму на очах у вартових Дадзі, — сказав Вейсжа. — Достатньо, щоб умиротворити тебе на годину-дві. Але Дадзі не знає про твою підвищену терпимість, і це нам допоможе. Дія опіуму розвіється швидше, ніж вона очікуватиме.

Жинь страшенно не подобався цей план. Її просили ввійти в Осінній палац беззбройною, накачаною наркотиками й геть не здатною прикликати вогонь. І хай скільки вона його не обмірковувала, не могла знайти прогалини в цій логіці. Якщо вона хотіла підібратися достатньо близько для удару, то мусила по­збутися іклів.

Заговоривши, вона намагалася не виказувати свого страху:

— Отже, я… буду там одна?

— Ми не можемо привести в Осінній палац забагато охорони, не викликавши підозр у Дадзі. Ти матимеш таємне, але мінімальне підкріплення. Можемо розмістити солдатів тут, тут і тут. — Вейсжа тицьнув на три точки на мапі палацу. — Але пам’ятай: наша ціль тут буде обмежена. Якби ми хотіли повномасштабної війни, то підняли б армаду водами Мужвею. Ми тут лише для того, щоб відтяти голову змії. Битва буде потім.

— То виходить, ризикую тільки я, — сказала Жинь. — Мило.

— Ми тебе не кинемо. Якщо все піде не за планом, витягнемо тебе, обіцяю. Досягнувши успіху чи ні, ти скористаєшся одним із цих шляхів утечі, щоб вибратися з палацу. Капітан Ежидень триматиме «Нещадного» напоготові, щоб відплисти з Лусаня за лічені секунди — на той випадок, якщо виникне потреба тікати.

Жинь пильно придивилася до мапи. Осінній палац був безнадійно великий, із плануванням, схожим на лабіринт мушлі, з си­стемою вузьких спіральних коридорів і тупиків, із заморочливими переходами й тунелями, збудованими в усіх напрямках.

Шляхи для втечі були позначені зеленими лініями. Жинь примружилася, бурмочучи собі під носа. Ще декілька хвилин — і вона запам’ятає їх. Вона завжди добре все запам’ятовувала, а тепер, після відмови від опіуму, їй ставало все легше зосереджуватися на розумових завданнях.

Вона здригнулася від думки, що її розум затуманиться, хай навіть лише на годину.

— З ваших уст усе звучить так просто, — сказала вона. — Чому ніхто не спробував убити Дадзі раніше?

— Вона Імператриця, — сказав Вейсжа, немовби цього пояснення було достатньо.

— Вона жінка, чий єдиний талант — це привабливість, — сказала Жинь. — Я не розумію.

— Бо ти ще надто молода, — сказав Ежидень. — Ти не жила, коли Тріада була в розквіті своєї могутності. Ти не знаєш страху. Тоді не можна було довіряти нікому довкола, навіть власній родині. Варто було бодай прошепотіти слово про зраду проти Імператора Жиґи, і тоді Зміївна та Хранитель Воріт подбали б про те, щоб тебе знищити. Не просто ув’язнити, а стерти з лиця землі.

Вейсжа кивнув:

— У ті роки цілі родини розлучали, страчували або відправляли на заслання, стираючи їхній родовід з історії. Дадзі спостерігала за цим, навіть оком не змигнувши. Ось чому Воєначальники досі схиляються перед нею, а не лише тому, що вона приваблива.

Щось у виразі обличчя Вейсжі змусило Жинь замислитися. А потім вона збагнула, що вперше бачить його наляканим.

Вона подумала, що ж такого Дадзі йому заподіяла.

Але наступної миті хтось постукав у двері. Вона підстрибнула.

— Увійдіть, — покликав Вейсжа.

Молодший офіцер зазирнув до кімнати.

— Неджа відіслав мене попередити вас. Ми на місці.

Наприкінці свого правління Червоний Імператор збудував Осінній палац у північному місті Лусань. Воно не було задумане як столиця чи адміністративний центр, бо ж надто віддалене від центральних провінцій для належного управління всією Імперією. Лусань слугував лише притулком для його улюблених коханок і їхніх дітей, був рятунком у часи, коли в Сінеґарді пекло так сильно, що шкіра могла потемнішати за лічені секунди перебування надворі.

За часів правління Імператриці Су Дадзі Лусань перетворився на місце, куди урядовці відсилали своїх дружин і родини, прагнучи вберегти їх від небезпек при дворі, аж доки місто не перетворилося на тимчасову столицю після того, як Сінеґард і Ґолінь Ніїс зрівняли з землею.

Коли «Нещадний» наближався до міста, Мужвей поступово звужувався до дедалі меншого потоку, тож рухатися доводилося повільніше, аж доки вони вже не стільки пливли, скільки підкрадалися до Осіннього палацу.

Жинь побачила міські мури ще за декілька кілометрів. Лусань немовби сяяв ізсередини неземним світлом. Усе чомусь здавалося золотим, наче за час війни решта Імперії вицвіла до чорного, білого й багряного, а Лусань увібрав у себе всі довколишні кольори, сяючи яскравіше, ніж будь-що, бачене Жинь за багато місяців.

Біля стін міста Жинь побачила жінку, яка йшла берегом річки з кошиками фарби й важкими згортками тканини, прив’язаними до спини. З того, як заблискотіла тканина, коли її розгорнули, Жинь збагнула: то шовк, такий м’який, що вона майже уявила в пальцях текстуру, схожу на крила метеликів.

Звідки в Лусані шовк? Решта країни носить брудне лахміття. Уздовж усього Мужвею Жинь бачила голих дітей і немовлят, яких батьки загортали в листя лотоса в намаганні вберегти їхню честь.

Річкою в неспокійних водах туди-сюди ковзали рибальські сампани. На кожному човні було по декілька великих птахів — білих створінь із величезними дзьобами: їх прив’язали мотузкою до човна.

Неджі довелося пояснювати Жинь навіщо.

— У них на шиях мотузки, бачиш? Птах ковтає рибу, фермер витягує рибу з горлянки птаха. Птах пірнає знову, завжди голодний і завжди надто тупий, аби збагнути, що вся його здобич потрапляє в кошик з рибою і що він завжди отримуватиме лише недоїдки.

Жинь скривилася.

— Це неефективно. Чому просто не закинути сіть?

— Неефективно, — погодився Неджа. — Але вони ловлять не будь-яку рибу, а полюють на делікатеси. Солодку рибу.

— Чому?

Неджа знизав плечима.

Жинь уже знала відповідь. А чому б і не полювати на делікатеси? Було очевидно, що криза з біженцями, яка спустошила решту країни, зовсім не торкнулася Лусаня, і місто могло дозволити собі зосередитися на розкошах.

Можливо, через спеку, а можливо, тому що нерви Жинь уже були на межі,коли вони наблизилися до порту, вона відчула, що гнів у ній розгорявся все дужче. Вона ненавиділа це місто, цю землю блідих і розманіжених жінок, чоловіків-бюрократів, які ніколи не були солдатами, і дітей, які не знали, що таке страх.

Жинь сповнювало не так обурення, як безіменна лють від думки, що за межами війни життя може тривати, і воно тривало — якимось чином досі в «кишенях», розкиданих по всій Імперії, лишалися міста, де люди фарбували шовк і рибалили для гурманів, і їх не зачепила жодна проблема, яка займала розум солдата: коли і де відбудеться наступна атака.

— Я думав, що я тут не в’язень, — сказав Кітай.

— Так і є, — сказав Неджа. — Ти гість.

— Гість, якому не дозволяють зійти з корабля?

— Гість. І ми хотіли б, щоб цей гість лишився з нами трохи довше, — делікатно промовив Неджа. — Можеш не дивитися на мене так?

Коли капітан оголосив, що вони стають на якір у Лусані, Кітай уперше за кілька тижнів насмілився піднятися на верхню палубу. Жинь сподівалася, що він вийшов подихати свіжим повітрям, але він просто ходив за Неджею, поставивши собі за мету спровокувати його будь-яким способом.

Жинь кілька разів пробувала втрутитись. Однак Кітай, схоже, вирішив удавати, що її не існує, й ігнорував усі її слова, тож вона врешті звернула увагу на краєвиди на берегах річки.

Біля «Нещадного» зібрався невеликий натовп, який складався переважно з імперських чиновників, лусанських торговців і посланців від інших Воєначальників. З уривків розмов, які їй вдалося розчути з верхньої палуби, вона припустила: вони зібралися, щоб зустрітися з Вейсжею. Але Ежидень та його люди стояли біля підніжжя сходні й завертали всіх геть.

Вейсжа також віддав суворий наказ: нікому не сходити з корабля. Солдати і члени команди лишалися на борту, немовби вони досі у відкритих водах, і лише жменьці людей Ежиденя дозволили ввійти в Лусань, щоб придбати свіжі припаси. Неджа пояснив, що це мало на меті звести до мінімуму ризик того, що хтось розсекретить прикриття Жинь. А тим часом їй дозволяли бути на палубі лише за умови, що вона прикриватиме обличчя шарфом.

— Ти ж розумієш, що ви не можете тримати мене тут вічно, — голосно сказав Кітай. — Хтось таки дізнається.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Ти думаєш, твій батько в Лусані?

— Він у варті Імператриці. Командує її охороною. Вона нізащо б не покинула його.

— Вона покинула всіх, — сказав Неджа.

Кітай схрестив руки на грудях:

— Не мого батька.

Неджа глянув на Жинь. На його обличчі прослизнув винуватий вираз, мовби він хотів щось сказати, але не міг, однак Жинь навіть не здогадувалася, що саме.

— Це міністр торгівлі, — раптом сказав Кітай. — Він точно знає.

— Що?

Неджа й Жинь не встигли бодай зрозуміти, що Кітай мав на увазі, як він кинувся бігти до сходні.

Неджа крикнув найближчим солдатам затримати його. Але ті діяли надто повільно — Кітай вивернувся з їхніх рук, виліз на поруччя корабля, схопився за мотузку й опустився на берег річки так швидко, що, певно, обпалив собі долоні до живого.

Жинь побігла до трапа, щоб перехопити його, але Неджа затримав її однією рукою.

— Не треба.

— Але він…

Неджа лише похитав головою.

— Нехай.

Вони мовчки спостерігали звіддаля, як Кітай підбігає до міністра торгівлі, тисне йому руку, а потім, захеканий, нахиляється.

Жинь добре бачила їх з палуби. Міністр на мить відсахнувся, піднявши руки, немовби відмахуючись від цього незнайомого солдата, аж раптом упізнав сина міністра оборони Чена, і його руки опустилися.

Жинь не знала, про що вони говорили. Вона бачила лише, як рухалися їхні вуста, бачила вирази облич.

Вона бачила, як міністр поклав руки Кітаю на плечі.

Бачила, як Кітай щось запитав.

Бачила, як міністр похитав головою.

А потім вона побачила як Кітай осунувся, немовби йому простромили нутро списом, і збагнула, що міністр оборони Чен не пережив Третьої Макової війни.

Кітай не пручався, коли люди Вейсжі вели його назад на борт корабля. Він страшенно зблід і міцно стиснув вуста, а нестямно рухливі очі були аж червоні.

Неджа поклав руку Кітаю на плече. Кітай скинув її й рушив просто до Воєначальника Дракона. Солдати в блакитній формі миттю кинулися за ним, щоб утворити захисну стіну, але Кітай не потягнувся до зброї.

— Я дещо вирішив, — сказав він.

Вейсжа змахнув рукою. Його охоронці відступили. І лишилися вони лицем до лиця: царський Воєначальник Дракона і розлючений, тремтливий хлопчак.

— І? — запитав Вейсжа.

— Я хочу посаду, — сказав Кітай.

— Я думав, що ти хочеш додому.

— Не морочте мені голову, — випалив Кітай. — Я хочу посаду. Дайте мені форму. Цієї я вже не носитиму.

— Я погляну, куди ми зможемо…

Кітай знову його перебив:

— Я не збираюся бути піхотинцем.

— Кітаю…

— Хочу сидіти за столом. Як головний стратег.

— Ти ще надто юний для цього, — сухо відповів Вейсжа.

— Ні, це не так. Неджу ви зробили генералом. А я завжди був розумнішим за Неджу. Ви знаєте, що я винятковий. Я, бляха, геній. Зробіть мене відповідальним за операції — і не програєте жодної битви. Присягаюся.

Голос Кітая надломився. Жинь бачила, як смикнулося його горло, бачила вени, що проступили на щелепі, і збагнула, що він ледь стримує сльози.

— Я обміркую це, — сказав Вейсжа.

— Ви знали, правда? — наполегливо запитав Кітай. — Ви знали це вже не один місяць.

Вираз обличчя Вейсжі пом’якшав.

— Вибач. Я не хотів, щоб ти дізнався від мене. Знаю, як тобі зараз боляче…

— Ні. Ні, заткніться, я не хочу цього чути. — Кітай позадкував. — Мені не потрібне ваше награне співчуття.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

Кітай підняв голову.

— Війська.

Нарада Воєначальників почалася лише після параду на честь перемоги, а потім розтяглася на наступні два дні. Солдати Вейсжі не брали в цьому участі. Лише кілька загонів увійшли в місто в цивільному, вишукуючи останні деталі для вже й без того вичерпних мап міста — на той випадок, якщо щось змінилося. Але більшість команди лишалася на борту і спостерігала за святкуванням здалеку.

Періодично на «Нещадний» прибували озброєні делегації, обличчя яких затуляли каптури, щоб приховати особи. Вейсжа приймав їх у своєму кабінеті, щільно зачинивши двері та виставивши ззовні охоронців, аби віднадити допитливих підслуховувачів. Жинь припустила, що відвідувачами були південні Воєначальники, правителі провінцій Кабана, Півня і Мавпи.

Минали години, а новини не з’являлися. Жинь божеволіла від нудьги. Вона вже втисячне проглянула мапи палацу і так довго займалася з Ежиденем того дня, що м’язи на ногах боліли навіть коли вона просто ходила. Жинь уже хотіла була запитати Неджу, чи можуть вони дослідити Лусань, замаскувавшись, як раптом Вейсжа покликав її до кабінету.

— У мене зустріч із Воєначальником Змії, — сказав він. — На суші. Ти йдеш зі мною.

— Як охоронець?

— Ні. Як доказ.

Вейсжа не пояснював далі, але Жинь начебто розуміла, що він мав на увазі, тож просто взяла тризуб, натягла шарф на обличчя так, щоб він затулив усе, окрім очей, і пішла за ним униз по сходні.

— Воєначальник Змії — союзник?

— Ан Цолінь був моїм майстром стратегії в Сінеґарді. Він може бути ким завгодно — від союзника до ворога. Сьогодні ми ставимося до нього просто як до давнього друга.

— Що я маю йому сказати?

— Ти мовчатимеш. Йому лише треба на тебе глянути.

Жинь ішла за Вейсжею берегом річки, аж доки вони не дісталися ряду наметів, виставлених на кордонах міста, немов загарбницька армія. Коли вони наблизилися, їх зупинив гурт солдатів у зелених формах, які наказали залишити зброю.

— Ну ж бо, — пробурмотів Вейсжа, коли Жинь завагалася, чи віддавати свій тризуб.

— Ви йому аж так довіряєте?

— Ні. Але я вірю, що тобі це не знадобиться.

Воєначальник Змії зустрів їх надворі, де його помічники вже поставили два стільці й невеликий стіл.

Спочатку Жинь сплутала його зі слугою. Ан Цолінь був не схожий на Воєначальника. Старий чоловік із видовженим і сумним обличчям, такий худорлявий, що аж крихкий. Він носив таку ж яскраво-зелену форму Міліції, як і його люди, але на ній не було жодних символів, що свідчили б про його ранг, і зброї на стегні він теж не носив.

— Давній майстре, — Вейсжа схилив голову. — Добре бачити вас знову.

Цолінь мигцем глянув на обриси «Нещадного», що вимальовувалися трохи далі на річці.

— То ти не прийняв пропозиції тієї суки?

— Вона була непевна, навіть для неї, — сказав Вейсжа. — У палаці ще хтось лишився?

— Чан Ень. Наш давній друг Дзюнь Ложань. Жодного з південних Воєначальників.

Вейсжа здійняв брову.

— Про це не згадували. Несподівано.

— Хіба? Вони ж південні.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— Гадаю, не в тому річ. Вони роками чаїли образу.

Для Жинь стільця не принесли, тож вона лишилася стояти позаду Вейсжі, склавши руки на грудях, наслідуючи охоронців, які прикривали Цоліня. Схоже, їх це не потішило.

— А ти не квапився сюди, — сказав Цолінь. — Для решти це був довгий похід.

— Я забирав дещо з узбережжя. — Вейсжа показав на Жинь. — Знаєте, хто вона?

Жинь опустила шарф.

Цолінь підняв очі. Спершу він лише спантеличено розглядав її обличчя, але потім, мабуть, помітив темний відтінок шкіри, багряні іскри в очах, бо все його тіло напружилося.

— За неї дають чимало срібла, — нарешті сказав він. — Щось там про спробу вбивства в Адлазі.

— Як добре, що я ніколи не був ласий до срібла, — сказав Вейсжа.

Цолінь підвівся й підійшов до Жинь. Тепер їх розділяло лише кільканадцять сантиметрів. Він був не набагато вищий за неї, але під його поглядом їй стало дуже незатишно. Вона почувалася екземпляром, який він ретельно вивчав.

— Добридень, — сказала вона. — Я Жинь.

Цолінь проігнорував її слова. Він ледь чутно гмикнув і повернувся на місце.

— Це дуже груба демонстрація сили. Ти збираєшся провести її в Осінній палац?

— Мабуть, її зв’яжуть. А ще накачають наркотиками. Дадзі наполягає на цьому.

— То Дадзі знає, що вона тут.

— Я подумав, що це розважливо. І завчасно відіслав до неї посланця.

— Тоді не дивно, що вона така неспокійна, — сказав Цолінь. — Потроїла охорону палацу. Серед Воєначальників повзуть чутки. Що б ти не планував, вона готова.

— Тоді ваша підтримка мені не завадить, — сказав Вейсжа.

Жинь помітила, що Вейсжа схиляв голову щоразу, коли звертався до Цоліня. Він постійно ледь помітно схилявся перед старшим, виказуючи шанобливе ставлення і повагу.

Але, схоже, Цолінь не реагував на лестощі. Він зітхнув.

— Миру тобі завжди було замало, еге ж?

— А ви не хочете визнавати, що війна — це єдиний варіант, — сказав Вейсжа. — Що ви обираєте, Цоліню? Імперія може загинути повільною смертю протягом наступного століття, або ж ми можемо спрямувати країну на правильний шлях уже за тиждень, якщо пощастить.

— Ти хочеш сказати, за кілька кривавих років.

— Щонайбільше місяців.

— Хіба ти не пам’ятаєш, що трапилося, коли був останній виступ проти Тріади? — запитав Цолінь. — Не пам’ятаєш, як трупи завалили навіть підхід до Небесних воріт?

— Тепер усе буде не так, — сказав Вейсжа.

— Чому?

— Бо в нас є вона. — Вейсжа кивнув у бік Жинь.

Цолінь сторожко глянув на Жинь.

— Бідолашне дитя, — сказав він. — Мені так шкода.

— А ще в нас є перевага в часі, — швидко продовжив Вейсжа. — Міліція оговтується від нападу Федерації. Їм потрібен час, щоб відновити сили. Вони не зможуть швидко виставити захист.

— Та все ж, навіть за найкращим сценарієм, Дадзі однаково матиме північні провінції, — сказав Цолінь. — Кінь і Тигр ніколи не підуть на зраду. І в неї є Чан Ень та Дзюнь. Це все, що тобі треба.

— Дзюнь не битиметься там, де не зможе перемогти.

— Але в цій битві перемога може бути й за ним. Чи ти гадаєш, що переможеш усіх легким залякуванням?

— З вашою підтримкою ця війна завершиться за лічені дні, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Разом ми контролюватимемо узбережжя. Канали в мене. У вас східний берег. Разом наші флоти…

Цолінь підняв руку.

— Мої люди вже пережили три війни на своєму віку і щоразу з різним правителем. І нарешті їм випав шанс на тривалий мир. А ти хочеш притягти на їхній поріг громадянську війну.

— Громадянська війна прийде, хочете ви це визнавати чи ні. Я лише прискорю неминуче.

— Ти не переживеш неминучого, — сказав Цолінь.

У його словах звучав щирий смуток. Жинь бачила це й у його очах. Він був виснажений.

— Ми втратили стільки людей у Ґолінь Ніїс, Вейсжа, — продовжив Цолінь. — Хлопців. Знаєш, що наші командири змусили робити своїх солдатів перед облогою? Писати листи додому. Сказати, що люблять своїх. Що не повернуться. І наші генерали обрали найсильніших і найшвидших солдатів, щоб ті доправили ці послання, бо знали: будуть вони з ними на стіні чи ні, це нічого не змінить.

Він підвівся.

— Моя відповідь — ні. Ми маємо залікувати шрами від Макових війн. Ти не можеш просити нас знову проливати кров.

Вейсжа потягнувся і схопив Цоліня за зап’ясток, доки той ще не встиг розвернутися й піти.

— То, виходить, ви зберігаєте нейтралітет?

— Вейсжа…

— Чи ви проти мене? Мені чекати на найманців Дадзі?

Цоліню ці слова дошкулили.

— Я нічого не знаю. Нікому не допомагаю. Лишімо все так, добре?

— І ми просто дозволимо йому піти? — запитала Жинь, щойно Цолінь відійшов.

Неприємний сміх Вейсжі її здивував.

— А ти думаєш, він доповість про нас Імператриці?

Жинь подумала, що це очевидно.

— Ясно, що він не з нами.

— Він буде з нами. Він відкриє свій поріг для війни. Небезпека для провінції. Він швидко обере, якщо це означатиме різницю між війною і знищенням, тож я схилю його вибір. Я приведу бій до його провінції. Тоді Цолінь не матиме вибору, і, підозрюю, він про це знає.

Вейсжа крокував усе швидше. Жинь довелося бігти, щоб не відставати.

— Ви розгнівані, — усвідомила вона.

Ні, він лютував. Вона бачила це в крижаному погляді, у напруженості постави. Вона надто багато часу провела в дитинстві, навчаючись визначати, коли хтось у небезпечному настрої.

Вейсжа не відповів.

Жинь зупинилася.

— Інші Воєначальники. Вони відмовилися, так?

Вейсжа відповів не одразу.

— Вони ще не вирішили. Зарано казати напевне.

— А вони вас не зрадять?

— Вони мало знають про мої плани, аби щось зробити. Можуть сказати Дадзі лише те, що я нею незадоволений, а це вона й так знає. Але я сумніваюся, що їм стане духу сказати навіть це. — Вейсжин голос сповнився зверхності. — Вони ніби вівці. Мовчки спостерігають, чекають, щоб побачити, як порушиться рівновага сил, а потім приєднаються до того, хто зможе їх захистити. А доти вони нам не потрібні.

— Але вам потрібен Цолінь, — сказала вона.

— Без Цоліня буде суттєво важче, — визнав він. — Він може схилити рівновагу. Тепер точно бути війні.

Жинь не стрималася й запитала:

— А раптом ми програємо?

Якийсь час Вейсжа мовчки дивився на неї. А потім схилився на коліно перед Жинь, поклав руки їй на плечі і глянув на неї таким поглядом, що їй схотілося відсахнутися.

— Ні, — м’яко сказав він. — У нас є ти.

— Вейсжа…

— Ти станеш тим списом, що заспокоїть цю Імперію, — уперто сказав він. — Переможеш Дадзі. Розпочнеш цю війну, а потім південним Воєначальникам не залишиться вибору.

Від глибини його погляду Жинь стало надзвичайно незатишно.

— А якщо я не зможу?

— Зможеш.

— Але…

— Зможеш, бо я тобі наказав, — він міцніше стиснув її за плечі. — Ти моя найбільша зброя. Не розчаруй мене.

Роздiл 9

Осінній палац уявлявся Жинь сукупністю масивних абстрактних форм — таким його зображували на мапах. Але реальний Осінній палац виявився бездоганно збереженою святинею краси, образом, що ожив простісінько з-під пензля художника. Усюди виднілися квіти. У садах цвіли сливи та персики, а ставки й потічки були поцятковані лататтям та лотосами. Сам палац був вишукано спроєктованою сукупністю оздоблених церемоніальних воріт, величезних мармурових колон і безладно розміщених павільйонів.

Але попри всю цю красу, над палацом нависав спокій, від якого Жинь стало дуже незатишно. Спека стояла страшна. Дороги немовби щогодини начисто вимітали невидимі слуги, але Жинь усе одно чула дзижчання всюдисущих мух, наче вони вловлювали в повітрі щось гниле, невидиме для інших.

Здавалося, під гарною зовнішністю, під ароматом квітів палац ховав щось смердюче, щось на останній стадії розпаду.

А може, Жинь це собі просто науявляла. Може, насправді палац красивий, а вона просто ненавидить його за те, що він став прихистком боягузів.

Палац перетворився на сховок. Жинь злилася, що всі мешканці Осіннього палацу жили, мов нічого й не було, поки в Ґолінь Ніїс тліли гори трупів.

Ежидень ледь штовхнув її в спину списом:

— Очі додолу.

Жинь квапливо підкорилася. Вона мала вдавати полонену Вейсжі: руки сковані за спиною, рот заткнутий залізним кляпом, який міцно затиснув нижню щелепу. Жинь заледве могла вимовити бодай слово, не шепочучи.

Їй не доводилося вдавати налякану. Вона справді боялась. У крові циркулювало тридцять грамів опіуму, але це зовсім не заспокоїло. Навпаки, підсилило параною Жинь, хай навіть сповільнивши серцебиття і змушуючи її почуватися так, немовби вона літає у хмарах. Розум був стривожений і гіперактивний, а тіло повільне й неповоротке — найгірше поєднання.

На світанку Жинь, Вейсжа і капітан Ежидень пройшли під склепінчастими воротами дев’яти концентричних кіл Осіннього палацу. Біля кожних воріт їх обшукували слуги, на той випадок, щоб вони раптом не пронесли з собою зброї. Біля сьомих воріт їх обмацували так ретельно, що Жинь навіть здивувало, як це не попросили роздягтися догола.

Біля восьмих воріт імперський охоронець зупинив Жинь, щоб перевірити її зіниці.

— Уранці їй уже дали дозу в присутності охоронців, — сказав Вейсжа.

— Байдуже, — сказав охоронець. Він потягнувся до підборіддя Жинь і підняв його. — Розплющ очі, будь ласка.

Жинь підкорилася й намагалася не відхилятися назад, коли він розтягнув їй повіки.

Задоволений, охоронець відступив, щоб пропустити їх.

Жинь пройшла за Вейсжею до тронної зали, їхні кроки відлунювали від мармурової підлоги, такої гладенької, що вона скидалася на спокійне озерне плесо.

Внутрішня кімната була оздоблена ошатно й вишукано, але перед затуманеним опіумом зором Жинь усе розпливалося. Вона кліпнула і спробувала зосередитися. На кожній стіні виднілися складні мальовані символи, що тяглися аж до стелі й там з’єднувалися в коло.

«Це Пантеон», — збагнула вона. Варто їй було трохи примружитись, і вона впізнавала знайомих богів: Мавпячий бог — злий і жорстокий, Фенікс — величний і мстивий…

Дивно. Червоний Імператор ненавидів шаманів. Після того як він заявив своє право на трон у Сінеґарді, то повбивав монахів і спалив їхні монастирі.

Але, можливо, він ненавидів не самих богів. Можливо, він ненавидів те, що просто сам не міг дотягтися до їхньої сили.

Дев’яті ворота привели їх до нарадчої кімнати. Шлях заступила особиста охорона Імператриці — шеренга солдатів у золотавих обладунках.

— Без супроводу, — сказав капітан охорони. — Імператриця вирішила, що не хоче натовпу в нарадчій кімнаті, тому охоронці лишаються тут.

Обличчям Вейсжі ковзнуло роздратування.

— Імператриця могла попередити про це завчасно.

— Імператриця розіслала повідомлення всім, хто проживає в палаці, — самовдоволено сказав капітан охорони. — Ви її запрошення відхилили.

Жинь подумала, що Вейсжа сперечатиметься, але він лише повернувся до Ежиденя і сказав йому зачекати зовні. Ежидень уклонився й відійшов, лишаючи їх у самому серці Осіннього палацу без охорони та зброї.

Але вони були не зовсім самі. Тієї миті підземними потоками до центру міста пливли Цике. Аратша створив навколо їхніх голів повітряні бульбашки, тож вони могли пропливти декілька кілометрів, не піднімаючись на поверхню, щоби вдихнути.

Цике вже багато разів використовували такий метод проникнення. Цього разу вони мали забезпечити підкріплення, якщо переворот піде не за планом. Бадзі й Суні мали зайняти пост просто біля дверей нарадчої кімнати, готові в разі потреби ввірватися й витягнути Вейсжу. Цара розмістилася на найвищому павільйоні неподалік, щоб прикрити їх. А Жамса проліз би куди завгодно, де міг би зі своєю водонепроникною сумкою з вибуховими скарбами зчинити найбільший безлад.

Це трохи заспокоювало Жинь. Якщо вони не зможуть захопити Осінній палац, то принаймні мають гарні шанси його підірвати.

Коли Жинь і Вейсжа зайшли до нарадчої кімнати, у ній запала мовчанка.

Воєначальники засовалися в кріслах, щоб поглянути на неї. Вирази їхніх облич різнилися — від здивування й допитливості до легкої огиди. Вони ковзали поглядами по її тілу, затримуючись на руках і ногах, щоб зауважити зріст і статуру. Дивилися куди завгодно, але тільки не їй у вічі.

Жинь зніяковіло перенесла вагу з однієї ноги на другу. Вони оцінювали її, як корову на базарі.

Воєначальник Бика заговорив першим. Жинь упізнала його з Кхурдалайна і здивувалася, що він досі живий.

— І це дівчисько затримало тебе на декілька тижнів?

Вейсжа пхикнув.

— Час знадобився на пошуки, а не на добування. Я знайшов її в Анькхілууні. Моаґ дісталася до неї першою.

Схоже, Воєначальника Бика ця новина здивувала.

— Королева піратів? І як же ти її здолав?

— Я обміняв її на те, що Моаґ любить дужче, — відповів Вейсжа.

— А нащо ти притягнув її живою? — наполегливо поцікавився чоловік на іншому краю столу.

Жинь повернула голову й мало не підстрибнула від несподіванки. Вона не одразу впізнала майстра Дзюня. Тепер його борода була значно довша, а волосся торкнулася сивина, якої до війни не було. Та все ж вона бачила ту саму зверхність, закарбовану в рисах обличчя колишнього майстра бою, а також відверту огиду до неї.

Він глянув на Вейсжу:

— Державна зрада карається смертю. І вона занадто небезпечна, щоб тримати її тут.

— Не варто так поспішати, — сказав Воєначальник Коня. — Вона ще може стати нам у пригоді.

— У пригоді? — відлунням озвався Дзюнь.

— Вона остання у своєму роді. Ми будемо дурнями, якщо викинемо таку зброю.

— Зброя корисна лише тоді, якщо вмієш із нею поводитися, — сказав Воєначальник Бика. — По-моєму, з приборканням цієї істоти виникли неабиякі труднощі.

— І що ж, по-твоєму, з нею негаразд? — Воєначальник Півня нахилився вперед, щоб краще роздивитися Жинь.

У глибині душі Жинь чекала зустрічі з Ґон Такхою, Воєначальником Півня. Вони були родом з однієї провінції. Говорили одним діалектом. Його шкіра була майже така ж смаглява, як і в неї. На «Нещадному» подейкували, що Такха найдужче схилявся до того, щоб приєднатися до Республіки. Але якщо провінційні узи чогось і варті, Такха цього не виказав. Він витріщався на неї з такою ж безстрашною допитливістю, як зазвичай дивляться на тигра в клітці.

— У неї шалені очі, — продовжив він. — Гадаєш, це експерименти муґенців із нею таке зробили?

«Я в кімнаті, — хотілося крикнути Жинь. — Припиніть говорити про мене так, наче мене тут немає».

Але Вейсжа хотів, щоб вона була покірною. «Удавай дурепу, — казав він. — Не показуй себе надто розумною».

— Усе не так складно, — сказав Вейсжа. — Вона була спірлійкою, яка смикала свій ланцюг. Ви ж пам’ятаєте, якими були спірлійці.

— Коли мої собаки скаженіють, я їх прибираю, — сказав Дзюнь.

У дверях озвалась Імператриця.

— Але дівчатка не собаки, Ложаню.

Жинь завмерла.

Су Дадзі змінила церемоніальні мантії на зелену солдатську форму. Її наплічники були інкрустовані нефритовою бронею, а на поясі висів довгий меч. Це було послання: вона не лише Імператриця, а й головнокомандувачка Нікарської імперської міліції. Вона завоювала Імперію силою. І зробить це знову.

Жинь силкувалася втримати дихання спокійним, коли Дадзі потяглась і провела кінчиками пальців по її обличчю.

— Обережно, — сказав Дзюнь. — Вона кусається.

— О, навіть не сумніваюся, — голос Дадзі прозвучав утомлено, майже незацікавлено. — Вона відбивалася?

— Намагалася, — відповів Вейсжа.

— Мабуть, поранених було чимало.

— Не так багато, як ви могли б очікувати. Вона слабка. Її підкосили наркотики.

— Ну звісно, — кутики вуст Дадзі поповзли вгору. — Спірлійці завжди були схильні до цього.

Вона ковзнула рукою вгору, щоб лагідно поплескати Жинь по голові.

Жинь стиснула кулаки.

«Спокійно», — нагадала вона собі. Дія опіуму ще не минула. Коли вона намагалася прикликати полум’я, відчуття було таке, немовби в глибині її свідомості стояла глуха стіна.

Дадзі ненадовго затримала погляд на Жинь. Жинь завмерла, злякавшись, що Імператриця може забрати її кудись уже зараз, як і попереджав Вейсжа. Зарано. Якщо вона лишиться з Дадзі наодинці, то найліпше, що їй вдасться зробити, це розмахувати кулаками в її бік.

Але Дадзі лише всміхнулася, похитала головою й розвернулася до столу.

— Нам треба чимало обговорити. Почнімо?

— А що з дівчиськом? — запитав Дзюнь. — Їй місце в клітці.

— Знаю. — Дадзі осяяла Жинь отруйною посмішкою. — Але я хочу бачити, як вона тут маринуватиметься.

Наступні дві години були найдовшими за все життя Жинь.

Щойно Воєначальники втамували свою цікавість до неї, то відразу перемкнули увагу на величезний список економічних, сільськогосподарських і політичних проблем. У Третій Маковій війні постраждали майже всі провінції. Солдати Федерації знищили більшу частину інфраструктури в усіх окупованих містах, спалили величезні території полів із зерновими культурами і стерли з лиця землі цілі селища. Масові переміщення біженців переформували густоту населення країни. Це була одна з тих катастроф, яким можна дати раду лише надприродними зусиллями об’єднаного центрального керівництва, а рада з дванадцяти Воєначальників аж ніяк ним не була.

— Контролюйте, курва, своїх людей, — сказав Воєначальник Бика. — Поки ми тут базікаємо, на мої території стікаються тисячі, а в нас немає для них місця.

— І що ж робити? Виставити охорону на кордоні? — голос Воєначальника Зайця був надзвичайно жалісливим і скрипучим. Жинь кривилася щоразу, коли він говорив. — Половину моєї провінції затопило, у нас не вистачить запасів, щоб пережити зиму…

— У нас також, — сказав Воєначальник Бика. — Відсилай їх кудись деінде, інакше ми всі помремо з голоду.

— Ми готові прийняти мешканців провінції Зайця за певними квотами, — сказав Воєначальник Собаки. — Але вони мають показати документи про провінційну реєстрацію.

— Документи про реєстрацію? — повторив Воєначальник Зайця. — Селища цих людей розграбували, а ви просите їх показати документи про реєстрацію? Ну звісно ж, перше, що вони схопили, коли їхні домівки спалахнули, це…

— Ми не можемо прийняти всіх. У моїх людей теж обмежені ресурси…

— Ваша провінція — це степова пустка, у вас досить про­стору.

— Простір у нас є, нема їжі. І хтозна, що твоє поріддя принесе через кордони…

Жинь не вірила, що ця так звана нарада насправді є відображенням того, як функціонує Імперія. Вона знала, що Воєначальники часто чубляться через ресурси, торговельні шляхи і зрідка через найкращих рекрутів Сінеґарда. Знала, що після Третьої Макової війни ці розбіжності поглядів тільки посилились. Але навіть подумати не могла, що все так погано.

Воєначальники годинами сперечались і сварилися через такі безглузді дрібниці, що Жинь не вірилося, як хтось узагалі міг таким перейматися. Але вона стояла в кутку, пітніючи, закута в ланцюги, і чекала, доки Дадзі покличе її до себе.

Однак Імператриця немовби тішилася чеканням. Ежидень мав рацію: вона таки насолоджувалася грою зі здобиччю перед тим, як її з’їсти. Вона сиділа на чолі столу з тінню радості на обличчі. І коли зрідка зустрічалася поглядом із Жинь, то підморгувала їй.

Чого Дадзі хотіла цим домогтися? Вона точно знала, що зрештою дія опіуму в крові Жинь скінчиться. Навіщо тягла час?

Невже Дадзі хотіла цього бою?

Від хвилювання Жинь почувалася слабкою й неуважною. Усі сили йшли на те, щоб просто стояти.

— А що з провінцією Тигра? — запитав хтось.

Усі втупили очі в пухкенького малого, який сидів, спершись ліктями на стіл. Юний Воєначальник Тигра роззирнувся водночас зі спантеличеним і наляканим виразом обличчя, двічі кліпнув, а потім озирнувся через плече, шукаючи допомоги.

Його батько загинув у Кхурдалайні. Тепер від його імені провінцією правили розпорядник і генерали, а це означало, що насправді влада в провінції Тигра — в руках Дзюня.

— У цій війні ми зробили більш ніж удосталь, — сказав Дзюнь. — Ми місяцями проливали кров у Кхурдалайні. Втратили тисячі солдатів. Нам потрібен час, щоб оговтатися.

— Та годі, Дзюню, — високий чоловік, який сидів у дальньому кінці столу, сплюнув. — У провінції Тигра повно орних земель. Прояви трохи доброти.

Жинь скривилася. Певно, це новий Воєначальник Коня — генерал Чан Ень на прізвисько Вовче М’ясо. Про нього розповідали чимало. Чан Ень був колишнім командиром підрозділу, який утік з табору для полонених Федерації невдовзі після початку Третьої Макової війни, подався в бандити і швидко захопив контроль над верхнім районом провінції Коня, поки колишній Воєначальник із військом були зайняті обороною Кхурдалайна.

Вони їли все. Вовче м’ясо. Трупи на узбіччі. Подейкували, що навіть платили гарні гроші за живих немовлят.

А тепер колишній Воєначальник Коня був мертвий: загони Федерації заживо зняли з нього шкіру. Його спадкоємці були надто слабкі або юні, щоб кинути виклик Чан Еню, тож ватажок бандитів де-факто захопив контроль над усією провінцією.

Чан Ень перехопив погляд Жинь, вишкірився й повільно облизав нижню губу товстим поцяткованим чорним язиком.

Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутись, і відвернулася.

— Більшу частину наших орних земель біля узбережжя знищило цунамі чи попіл, — Дзюнь із відвертою огидою глянув на Жинь. — Спірлійка доклала до цього руку.

Жинь відчула докір сумління. Але обирати не випадало: або так, або ж спопеління від рук Федерації. Жинь просто поклала край сумнівам. Вона могла жити лише вірячи, що воно було того варте.

— Ви не можете просто скинути своїх біженців на мене, — сказав Чан Ень. — Вони наводнюють міста. У нас ні хвилинки спокою без скиглення на вулицях та вимог безкоштовного житла.

— Тоді залучіть їх до роботи, — холодно промовив Дзюнь. — Нехай відбудовують дороги й споруди. Заробляють собі на життя.

— І чим, по-твоєму, їх годувати? Якщо вони помруть від голоду на кордоні, винен будеш ти.

Жинь помітила, що найбільше говорили північні Воєначальники: Бика, Барана, Коня й Собаки. Цолінь мовчки сидів, підперши підборіддя сплетеними пальцями. Південні Воєначальники згуртувалися в дальньому кінці кімнати і здебільшого мовчали. Саме вони постраждали найдужче, втратили найбільше військ, а отже, мали найменший важіль впливу.

Весь цей час Дадзі сиділа на чолі столу, спостерігала й зрідка щось говорила. Вона дивилася на присутніх, і одна надбровна дуга вигиналася трохи дужче за другу, немовби Імператриця наглядала за гуртом дітей, які постійно її розчаровують.

Минула ще година, а вони так і не розв’язали жодної проблеми, за винятком несміливого жесту від провінції Тигра виділити допомогу в розмірі шести тисяч катті харчів оточеній сушею провінції Барана в обмін на кількасот кілограмів солі. З огляду на загальну картину й тисячі біженців, які щодня помирали від голоду, це була лише крапля в морі.

— Чому б нам не зробити перерву? — Імператриця підвелася. — Ми нікуди не поспішаємо.

— Ми ж майже нічого не вирішили, — сказав Цолінь.

— Імперія не впаде, якщо ми зробимо перерву, щоб попоїсти. Остудіть голови, панове. Чи насмілюся я запропонувати вам подумати над радикальним варіантом пошуку компромісів? — Дадзі повернулася до Жинь. — А тим часом я відійду на мить до садів. Жунінь, настав час вирушати в клітку, тобі так не здається?

Жинь напружилася. Вона не стрималася й у паніці глянула на Вейсжу.

Він дивився перед собою, не зустрічаючись із нею поглядом, і ніяк себе не виказав.

Ось воно. Жинь розправила плечі. А потім покірно опустила голову. Імператриця всміхнулася.

Жинь та Імператриця вийшли не через тронну залу, а через вузький коридор позаду. Вихід для слуг. Поки вони йшли, Жинь чула під підлогою булькання зрошувальних каналів.

Після початку наради минуло декілька годин. Цике вже мали б розміститися всередині палацу, але від цієї думки страх не відступав. Тепер вона діяла наодинці з Імператрицею.

Але в неї досі не було вогню.

— Ще не втомилася? — запитала Дадзі.

Жинь не відповіла.

— Я хотіла, щоб ти побачила Воєначальників у всій красі. Від них самі проблеми, хіба ні?

Жинь продовжувала вдавати, що не чує.

— А ти неговірка, еге ж? — Дадзі глянула на Жинь через плече. Її погляд ковзнув на кляп. — О, ну звісно. Знімімо це з тебе.

Су Дадзі взяла тонкими пальцями з обох боків ту хитромудру штуку й акуратно зняла її.

— Так краще?

Жинь продовжувала мовчати. «Не підігруй їй, — застерігав Вейсжа. — Не втрачай пильності й дозволь їй досхочу наговоритися».

Жинь треба було виграти собі ще кілька хвилин. Вона відчувала, як розвіюється дія опіуму. Зір загострився, а кінцівки реагували на команди без затримки. Їй просто треба було, щоб Дадзі продовжувала говорити, доки Фенікс не відгукнеться на її поклик. А потім вона спопелить Осінній палац.

— Алтань був такий самий, — замислено промовила Дадзі. — Знаєш, перші три роки, які він провів з нами, ми вважали його німим.

Жинь мало не спіткнулась об бруківку. Дадзі йшла далі, мовби нічого не помічаючи. Жинь — слідом за нею, силкуючись зберігати спокій.

— Мені було прикро почути про його загибель, — сказала Дадзі. — Він був гарним командиром. Одним із найкращих.

«І ти його вбила, стара курво». Жинь потерла кінчиками пальців, сподіваючись видобути іскру, але канал із Феніксом лишався закритим.

Ще трохи.

Дадзі повела її позаду будівель до клаптя вільного простору неподалік помешкання слуг.

— Червоний Імператор набудував під Осіннім палацом тунелів, щоб у разі потреби мати змогу втекти з будь-якої кімнати. Правитель цілої Імперії не почувався в безпеці навіть у власному ліжку.

Дадзі зупинилася біля криниці і з силою натиснула на накриття, упираючись ногами в кам’яну підлогу. Накриття з гучним скреготом відсунулося. Су Дадзі випросталася й витерла руки об форму.

— Іди за мною.

Жинь поповзла за Дадзі в колодязь, у стіну якого були вбудовані вузькі спіральні сходи. Дадзі потяглася вгору й закрила камінь над ними, тож вони лишилися в пітьмі. Крижані пальці обхопили руку Жинь. Вона підстрибнула, але Дадзі стиснула сильніше.

— Якщо ніколи тут не бувала, можна легко заблукати, — голос Дадзі відлунював у кімнаті. — Тримайся поруч.

Жинь намагалася рахувати, скільки разів вони повернули — п’ятнадцять, шістнадцять, — але скоро вже не розуміла, де вони, навіть попри те, що добре запам’ятала мапу і тримала її в голові. Як далеко вони відійшли від нарадчої кімнати? Їй доведеться спалахнути в тунелях?

Після ще декількох хвилин ходи вони вийшли на поверхню в саду. Раптовий вибух кольорів спантеличив. Кліпаючи, Жинь вдивлялася в ряди прекрасних лілій, хризантем і сливових дерев, що росли групами навколо рядів і рядів скульптур.

Це не Імперський сад — стіни інакші. Імперський сад був круглий, а цей влаштували всередині шестикутника. Це приватний двір.

Цього двору не було на мапі. Жинь і гадки не мала, де перебуває.

Жинь нестямно роззиралася, шукаючи можливих шляхів для відступу, прораховуючи корисні траєкторії і плануючи рухи для неминучого бою, зауважуючи предмети, що їх можна використати як зброю, якщо вона вчасно не поверне собі вогонь. Оті гілки можна відламати замість дрючка, якщо вона буде у відчаї. А краще, якщо вдасться відтиснути Дадзі до дальшої стіни. Раптом що, Жинь могла використати один із погано закріплених каменів у бруківці, щоб розтрощити Імператриці голову.

— Чарівно, правда?

Жинь збагнула: Дадзі чекає, аби вона щось сказала.

Якщо вона почне розмовляти з Дадзі, то зажене себе в пастку. Вейсжа й Ежидень не раз попереджали про те, як Дадзі може маніпулювати, нав’язувати думки.

Але Дадзі знудиться говорити, якщо Жинь і далі мовчатиме. А лише бажання Дадзі погратися з їжею може дати Жинь час. Їй потрібно продовжувати розмову, доки не повернеться вогонь.

— Мабуть, так, — сказала Жинь. — Естетика — не моє.

— Звісно. Ти здобула освіту в Сінеґарді. А там усі жорсткі прагматики. — Дадзі поклала руки Жинь на плечі й повільно повернула її до саду. — Скажи мені ось що. Це місце тобі не знайоме?

Жинь роззирнулася шестикутником. Так, вона ніколи тут не була. Осяйні будівлі Осіннього палацу були збудовані ще за Червоного Імператора, але час їх мовби й не торкнувся. Каміння було гладеньким, відполірованим, а дерев’яні стовпи виблискували свіжою фарбою.

— Не знайоме начебто, — сказала вона. — А що?

— Іди за мною.

Дадзі попрямувала до маленьких воріт, вбудованих у дальню стіну, штовхнула їх і жестом показала Жинь іти за нею.

Інший бік саду немовби розтрощило гігантською п’ятою. Від секції протилежної стіни лишилися самі уламки, немовби її підірвало артилерійським вогнем. На буйній траві у страхітливих, дивних позах лежали розкидані статуї з відбитими кінцівками.

Це не природний занепад. І не результат недогляду за садом. Це мала бути свідома дія, спрямована на захоплення силою.

— Я думала, що Федерація не дійшла до Лусаня, — сказала Жинь.

— А це й не Федерація, — сказала Дадзі. — Ця пробоїна тут уже більше сімдесяти років.

— Тоді хто?

— Призахідники. Історія любить зосереджуватися на Федерації, але майстри Сінеґарда завжди прикрашають перших колонізаторів. Не пам’ятають, хто почав Першу Макову війну. — Дадзі штовхнула ногою голову статуї. — Одного осіннього дня сімдесят років тому призахідницький адмірал піднявся вгору за течією Мужвею і пробився в Лусань. Він пограбував палац, зрівняв його з землею, полив руїни пальним і танцював на попелищі. Того вечора Осінній палац припинив своє існування.

— То чому ви не відбудували сад?

Говорячи, Жинь ковзала поглядом по землі. За пів метра від її ніг лежали граблі. Після стількох років вони затупилися й заіржавіли, але Жинь усе одно могла використати їх як палицю.

— Щоб у нас було нагадування, — сказала Дадзі. — Щоб пам’ятати, як нас принизили. Пам’ятати, що від призахідників не варто чекати добра.

Жинь не дозволила погляду затриматися на граблях. Дадзі могла помітити. Жинь ретельно відтворила їхнє розташування з пам’яті. Граблі лежали зубцями до неї. Якщо вона підбереться достатньо близько, то зможе підкинути їх ногою і схопити. Якщо трава не виросла занадто довга… Але це лише трава… Якщо вона підкине граблі досить сильно, то проблем не повинно виникнути.

— Призахідники завжди планували повернутися, — сказала Дадзі. — Муґенці ослабили країну задля срібла призахідників. Ми пам’ятаємо Федерацію як обличчя гнобителів, але реальна влада саме в руках призахідників і болонійців — Консорціуму західних країн. Саме їх тобі треба боятися.

Жинь лише ледь ворухнулась, і тепер її ліва нога стояла достатньо близько, щоб підкинути граблі.

— Нащо ти розповідаєш це мені?

— Не розігруй переді мною дурепу, — різко промовила Дадзі. — Я знаю, що задумав Вейсжа. Знаю, що він хоче розв’язати війну. І намагаюся показати тобі, що це помилка.

Серце Жинь забилося швидше. Он воно як. Дадзі відомо про її наміри, їй треба битися, і байдуже, що в неї досі немає вогню. Треба дістати граблі…

— Замри, — наказала Дадзі.

Кінцівки Жинь раптом застигли, м’язи болісно напружилися, немовби могли розірватися від найменшого руху. Щоб битися, їй треба було стрибати. Чи бодай припадати до землі. Але чомусь її тіло вклякло, наче вона й дихнути не могла без дозволу Імператриці.

— Ми не закінчили розмовляти, — сказала Дадзі.

— Я закінчила слухати, — просичала Жинь крізь зціплені зуби.

— Розслабся. Я привела тебе сюди не для того, щоб убити. Ти козир, один із небагатьох, які в мене ще лишилися. Було б нерозумно тебе позбутися.

Дадзі стала перед нею — і тепер вони стояли лице до лиця. Жинь квапливо відвела очі.

— Ти воюєш не з тим ворогом, любонько, — сказала Імператриця. — Хіба ж не бачиш?

Піт цівками стікав Жинь по шиї від того, що вона намагалася скинути пута Дадзі.

— Що Вейсжа тобі пообіцяв? Ти не могла не знати, що тебе використовують. Воно того варте? Гроші? Житло? Ні… Сумніваюся, що тебе можна спокусити матеріальними обіцянками, — Дадзі постукотіла по напомаджених вустах нафарбованими нігтями. — Ні… Тільки не кажи, що ти віриш йому. Він сказав, що дасть тобі демократію? І ти купилася?

— Він сказав, що скине вас, — прошепотіла Жинь. — І цього мені достатньо.

— Невже ти в це віриш? — зітхнула Дадзі. — І ким ти мене заміниш? Нікарці не готові до демократії. Вони вівці. Жорстокі, неосвічені дурні. Їм потрібно говорити, що робити, навіть якщо це означає тиранію. Якщо Вейсжа візьме цей народ, то сам ним і правитиме. Люди не знатимуть, за кого голосувати. Вони навіть не розуміють, що означає голосувати. І вже напевно не знають, що для них ліпше.

— І ви теж, — сказала Жинь. — Ви прирекли на смерть тисячі нікарців. Самі запросили муґенців і продали їм Цике.

На її подив, Дадзі розсміялася.

— То он у що ти віриш? Не можна вірити всьому, що чуєш.

— У Шіро не було причин брехати. Я знаю, що ви зробили.

— Ти нічого не розумієш. Я десятиліттями докладала зусиль, щоб зберегти цю Імперію недоторканною. Гадаєш, я хотіла цієї війни?

— Гадаю, що принаймні половину цієї країни ви використали.

— Я зробила виважену жертву. Під час останнього вторгнення Федерації Воєначальники діяли під приводом Імператора Дракона. А тепер він мертвий. Федерація готувалася до третього вторгнення. І хай би що я зробила, вони збиралися напасти, а ми зовсімне такі сильні, щоб дати відсіч. Тому я й порушила мир. Їм діставався схід за умови, що центральна частина держави лишиться вільною.

— Тож ми були лише частково окуповані, — пхикнула Жинь. — І ви це називаєте правлінням державою?

— Окуповані? Ненадовго. Іноді найкраща оборона — вдавана мовчазна згода. У мене був план. Я зблизилася б із Рьохаєм. Завоювала б його довіру. Спокусила б фальшивим самовдоволенням. А тоді вбила б його. Але тим часом, поки їхні сили непереможні, я підігравала б їм. Я робила все необхідне, щоб цей народ вижив.

— Вижив лише задля того, щоб померти в руках муґенців.

Голос Дадзі пожорсткішав:

— Не будь такою наївною. А що ти зробила б, знаючи, що війна неминуча? Кого б рятувала?

— А що, на вашу думку, ми збиралися робити? — із натиском запитала Жинь. — Невже ви думаєте, що ми просто лягли б і дозволили їм руйнувати наші землі?

— Краще правити частиною імперії, аніж не мати її взагалі.

— Ви прирекли мільйони наших людей на смерть.

— Я намагалася вас врятувати. Без мене жорстокість муґенців спричинила б удесятеро серйозніші руйнування…

— Без вас ми принаймні мали б вибір!

— Вибору не було б. Гадаєш, нікарці такі безкорисливі? А якби ти попросила ціле селище покинути свої домівки, щоб тисячі інших уціліли? Вони це зробили б? Нікарці егоїстичні. Уся ця країна егоїстична. Люди егоїстичні. Провінції завжди були такі до біса парафіяльні, не здатні бачити далі власних обмежених інтересів, щоб почати бодай якісь спільні дії. Ти чула тих ідіотів. Я дозволила тобі дивитися не просто так. Я не можу працювати з цими Воєначальниками. Ці дурні не слухають.

Насамкінець голос Дадзі затремтів, лише трохи й на мить, але Жинь почула.

І тієї миті вона побачила, що ховається під маскою холодної впевненої краси, — Жинь побачила Су Дадзі такою, якою вона могла бути насправді: не невразливою Імператрицею, не віроломним чудовиськом, а жінкою, яка керує країною, не вміючи нею керувати.

«Вона слабка, — усвідомила Жинь. — Вона воліла б контролювати Воєначальників, але їй це не до снаги».

Бо якби Дадзі могла переконати Воєначальників іти за своїми бажаннями, то вже це зробила б. Вона поклала б край системі Воєначальників і замінила б провінційну керівну верхівку гілками імперського уряду. Але вона лишила їх, бо була не настільки сильна, щоб їх витіснити. Вона була лише однією жінкою. І не змогла б вистояти проти їхніх об’єднаних військ. Вона просто заледве втримувала владу в руках, та й то завдяки останнім крихтам спадку Другої Макової війни.

А тепер Федерації не стало, тепер у Воєначальників більше не було причин боятись, і цілком імовірно, що провінції усвідомлять: Дадзі їм не потрібна.

Не схоже, що Дадзі брехала. Але навіть якщо вона й каже правду, це нічого не змінює.

Дадзі продала Цике Федерації. Дадзі стала причиною смерті Алтаня. Лише ці дві події мали значення.

— Ця Імперія розвалюється на шматки, — з тривогою промовила Дадзі. — Вона слабне, і ти це бачиш. А якщо ми підкоримо Воєначальників нашій волі? Тільки уяви, чого ти зможеш досягти під моїм командуванням, — вона накрила щоку Жинь долонею і прихилися до неї ближче. — Тобі ще стільки всього треба дізнатися, і я можу тебе навчити.

Жинь відкусила б Дадзі пальці, якби могла ворухнути го­ловою.

— Ви нічого мене не навчите.

— Не будь дурепою. Я тобі потрібна. Ти ж відчуваєш цей поклик? Він пожирає тебе. Твій розум тобі не належить.

Жинь відсахнулася.

— Я не… Ви не…

— Ти боїшся заплющити очі, — пробурмотіла Дадзі. — Жадаєш опіуму, бо лише він може повернути тобі розум. Ти щомиті борешся зі своїм богом. Щосекунди, коли нічого не палиш навколо себе, ти помираєш. Але я можу тобі допомогти, — голос Дадзі був такий лагідний, ніжний, м’який і заспокійливий, що Жинь страшенно хотілося їй повірити. — Я можу повернути тобі розум.

— Я контролюю свій розум, — сипло озвалася Жинь.

— Брешеш. Хто б тебе цього навчив? Алтань? Він заледве сам зберігав здоровий глузд. Чи ти вважаєш, я не знаю, як воно? Коли ми вперше прикликали богів, мені хотілося померти. Усім нам. Ми думали, що божеволіємо. Хотіли кинутися з гори Тяньшань, щоб покласти цьому край.

Жинь не стрималася й запитала:

— І що ж ви зробили?

Дадзі торкнулася крижаним пальцем до губ Жинь.

— Спершу відданість. Потім відповіді.

Імператриця клацнула пальцями.

Раптом Жинь знову змогла рухатися й вільно дихати. Вона обняла себе тремтливими руками.

— У тебе вже нікого немає, — сказала Дадзі. — Ти остання спірлійка. Алтань помер. Вейсжа й гадки не має, як ти страждаєш. Лише я знаю, як тобі допомогти.

Жинь вагалася, розмірковуючи.

Вона знала, що ніколи не зможе довіряти Дадзі.

Та все ж.

Краще служити під керівництвом тирана, об’єднати Імперію у справжню диктатуру, якою вона завжди й була? Чи, може, скинути Імператрицю й поставити на демократію?

Ні, тут уже йшлося про політику, а політика Жинь не ці­кавила.

Її цікавило тільки власне виживання. Алтань вірив Імператриці. Алтань мертвий. Вона не повторить його помилку.

Жинь зробила випад лівою ногою. Граблі з силою впеча­талися в її руку — трава створила менший опір, ніж вона очікувала — і Жинь рвонулася вперед, розкручуючи граблі перед собою.

Але атакувати Дадзі було ніби атакувати повітря. Імператриця без зусиль вивернулася, переміщуючись по двору так швидко, що Жинь заледве могла відстежити її рухи.

— Гадаєш, це мудро? — У Дадзі навіть дихання не збилося. — Ти дівчинка, озброєна палицею.

«Ти дівчинка, озброєна вогнем», — озвався Фенікс.

Нарешті.

Жинь зупинила граблі, щоб мати змогу зосередитися на витягуванні полум’я з глибин себе, збираючи кільце жару в долонях, і тієї ж миті щось срібне майнуло поруч із її обличчям і відскочило від цегляної стіни.

Голки. Дадзі метала їх цілими жменями за раз, витягуючи з рукавів, здавалося, в необмежених кількостях. Вогонь розсіявся. Жинь відчайдушно розмахувала граблями перед собою, відбиваючи голки в повітрі так само швидко, як вони прилітали.

— Ти повільна. Незграбна. — Тепер Дадзі атакувала, змушуючи Жинь квапливо відступати. — Б’єшся так, мовби ніколи не бачила бою.

Жинь силкувалася втримати в руках важкі граблі. Вона не могла зосередитися як слід, щоб прикликати вогонь, бо всю її увагу займало відбивання голок. Паніка затуманила її. У такому темпі вона виснажить себе обороною.

— Це хоч колись тебе непокоїло? — прошепотіла Дадзі. — Те, що ти лише бліда імітація Алтаня.

Жинь ударилася спиною об цегляну стіну. Тепер їй нікуди тікати.

— Поглянь на мене, — голос Дадзі відбивався в повітрі, відлунюючи знову й знову в свідомості Жинь.

Жинь міцно заплющила очі. Треба зараз же прикликати вогонь, бо іншого шансу в неї не буде, але розум полишав її. Світ уже не був абсолютно чорним, він змінювався. Усе раптом стало занадто яскравим, усе було неправильних кольорів, неправильної форми. Жинь не могла відрізнити траву від неба, власні руки від власних ніг…

Голос Дадзі звучав немовби звідусіль:

— Поглянь мені в очі.

Жинь не пам’ятала, як розплющила очі. Не пам’ятала, чи мала бодай шанс на опір. А знала лишень, що однієї миті її очі були заплющені, а вже наступної вона вдивлялася у дві жовті сфери. Спершу вони були повністю золотаві, але потім з’явилися чорні цятки, які все більшали й більшали, аж доки не затьмарили Жинь увесь кругозір.

Світ почорнів. Жинь замерзла. На віддалі вона чула стогони й крики, гортанні звуки, які майже скидалися на слова, але жодного їй так і не вдалося розібрати.

Це була площина духів. Тут вона зустрілася з богинею Дадзі.

Але вона була не одна.

«Допоможи, — подумала Жинь. — Допоможи мені, будь ласка».

І бог відповів. Площину духів накрила хвиля яскравого теплого жару. Полум’я оточило Жинь, немовби захисні крила.

— Нюйво, стара ти курво, — промовив Фенікс.

Над долиною пролунав жіночий голос, значно глибший, ніж у Дадзі:

— А ти, як завжди, грубий.

Що це за істота? Жинь напружилася, щоб роздивитися подобу богині, але полум’я Фенікса освітлювало лише невеликий закуток психодуховного простору.

— Ти ніколи не міг кидати мені виклик, — сказала Нюйва. — Я існувала ще тоді, коли всесвіт вирвався з темряви. Я зібрала докупи небеса, коли вони розірвалися. Я дала життя людям.

Щось заворушилося в темряві.

Фенікс пронизливо скрикнув, коли зміїна голова рвонулася вперед і впилася іклами йому в плече. Фенікс повернув голову, полум’я вцілило в порожнечу. Жинь відчувала біль свого бога так само чітко, наче змія вкусила її саму, немовби між плечима їй всадили два розпечених леза.

— Про що ти мрієш? — почувся голос Дадзі, захоплюючи розум Жинь кожним словом. — Це воно?

Світ знову змінився.

Яскраві кольори. Жинь бігла островом у сукні, якої ніколи не носила, у намисті з півмісяцем, яке бачила лише в снах, до селища, яке існувало лише як місце праху й кісток. Вона бігла пісками Спіру, немовби п’ятдесят років тому, коли там ще буяло життя і було повно людей зі смаглявою шкірою, як у неї. Люди, забачивши її, підводилися, махали їй і всміхалися.

— Ти можеш це отримати, — сказала Дадзі. — Ти можеш отримати все, чого забажаєш.

Жинь повірила, що Дадзі буде такою доброю й дозволить їй лишатися в цій ілюзії аж до смерті.

— Чи, може, ти хочеш оцього?

Спір зник. Світ знову почорнів. Жинь не бачила нічого, крім примарної постаті. Але вона впізнала силует, високу струнку статуру. Вона ніколи не змогла б його забути. Спогади про нього врізалися в пам’ять — як він ішов хвилерізом, коли вона бачила його востаннє. Вона бачила смерть Алтаня у зворотному напрямку. Час розплутувався. Вона могла все повернути, могла повернути його.

Це не міг бути просто сон. Алтань був надто матеріальним. Жинь відчувала, як простір навколо неї заповнює його смертне тіло, а коли торкнулася Алтаневого обличчя, воно виявилося щільним, теплим, наповненим кров’ю і живим…

— Просто розслабся, — прошепотів він. — Припини опи­ратися.

— Але ж болить…

— Болить, лише коли борешся.

Він поцілував її — і це було схоже на удар. Не цього вона хотіла, це неправильно, все неправильно, він тримав її за руки надто міцно і притискав її до грудей так, немовби хотів розчавити. Він був на смак наче кров.

— Це не він.

Голос Чаґханя. Уже за мить Жинь відчула його у своєму розумі: холодну, різку присутність сліпучо-білого, гостру кригу, що пронизувала духовну площину. Ніколи, побачивши його, Жинь не відчувала такого полегшення.

— Це ілюзія, — голос Чаґханя прочистив її розум, немов холодний душ. — Опануй себе.

Ілюзія розвіялась. Алтань розтанув у ніщо. А потім лишилися тільки вони троє — душі, прив’язані до богів, завислі в первинній темряві.

— Що це? — голос Нюйви змішався з голосом Дадзі. — Наймад? — долиною прокотився сміх. — Твоєму народові мало б стати мізків не йти проти мене. Невже Сожцань Сіжа тебе нічого не навчила?

— Я тебе не боюся, — сказав Чаґхань.

У фізичному світі він був схожим на живий скелет, такий крихкий, що радше скидався лише на тінь людини. Але тут він випромінював чисту силу. У голосі чулася владність, твердість, які тягли до нього й Жинь. Тієї миті Чаґхань міг дістатися осередку її розуму й витягти всі її думки буденно, немов гортаючи книгу, і вона йому дозволила б.

— Ти підеш, Нюйво, — Чаґхань підвищив голос. — Повертайся в темряву. Цей світ уже тобі не належить.

Темрява засичала у відповідь. Жинь приготувалася до неминучого нападу. Але Чаґхань пробурмотів незрозуміле їй замовляння, яке витіснило Нюйву так далеко, що Жинь заледве могла розгледіти обриси змії.

Яскраве світло стало їй перед очима. Перенісшись із виміру неземного, Жинь похитнулася від своєї цільності, від фізичності матеріального світу.

Чаґхань стояв поруч, зігнувшись і відсапуючись.

На іншому кінці двору Дадзі витерла рукавом кутик рота. Вона всміхнулася. На зубах виднілася кров.

— Ти просто диво, — сказала вона. — А я вже була подумала, що кетреїди лишилися тільки цікавим спогадом.

— Стань позаду мене, — пробурмотів Чаґхань Жинь.

— Що ти…

— Біжи, коли скажу.

Чаґхань кинув на землю темну круглу грудку. Вона перекотилася на декілька кроків і зупинилася біля ніг Імператриці. Жинь почула тихе сичання, а потім до неї долинув огидний, кислотний і страшенно знайомий запах.

Спантеличена Дадзі опустила очі.

— Гайда, — сказав Чаґхань.

І вони втекли за мить до того, як фірмова лайняна бомба Жамси здетонувала всередині Осіннього палацу.

Коли вони бігли, позаду чулася низка вибухів, безперервні удари, які навряд чи можна було запустити однією бомбою. Будівлі навколо падали одна за одною, перетворюючись на стіну вогню й уламків. Звідти вже ніхто не міг урятуватися.

— Жамса, — пояснив Чаґхань. — Малий не шукає легких шляхів.

Він потягнув Жинь за низьку стіну. Вони припали до землі, затуливши долонями вуха, коли остання будівля злетіла в повітря за лічені метри від них.

Жинь витерла порох з очей.

— Дадзі загинула?

— Таких, як вона, вбити нелегко. — Чаґхань закашлявся й постукав себе кулаком по грудях. — Скоро вона прийде по нас. Треба йти. Трохи далі є криниця, Аратша знає, що ми йдемо.

— А як же Вейсжа?

Не припиняючи кашляти, Чаґхань похитнувся.

— Ти збожеволіла?

— Він досі там!

— І цілком імовірно, вже мертвий. Охоронці Дадзі дісталися нарадчої кімнати.

— Ми цього не знаємо.

— То що, підеш перевірити? — Чаґхань схопив її за плечі і припечатав до стіни. — Послухай мене. Усе скінчилося. Твоєму перевороту кінець. Дадзі прийде у провінцію Дракона. І коли це станеться, ми програємо. Вейсжа тебе не захистить. Треба втікати.

— І куди? — запитала вона. — Щоб робити що?

«Що тобі пообіцяв Вейсжа? Ти мала б знати, що тебе використовують».

Жинь знала. Завжди це знала. Але, можливо, потребувала того, щоб її використовували. Можливо, вона потребувала того, хто скаже їй, коли і з ким воювати. Вона потребувала того, хто віддаватиме їй накази й дасть мету.

Вейсжа був першим за дуже довгий час, хто змусив її почуватися достатньо стабільно й бачити сенс у тому, щоб жити далі. А якщо він помре тут, це буде її провина.

— Ти з глузду з’їхала? — крикнув Чаґхань. — Ти хочеш жити? Сховайся!

— Сам ховайся. Я битимусь!

Жинь вирвалася з рук Чаґханя й відштовхнула його. Вона зробила це сильніше, ніж хотіла, забувши, що він такий худорлявий. Він позадкував, спіткнувся об камінь і впав навзнак на землю.

— Ти ненормальна, — сказав він.

— Ми всі ненормальні, — пробурмотіла вона, перестрибуючи через його витягнуте тіло, і побігла до нарадчої кімнати.

Імперські охоронці ввірвалися до нарадчої зали і тепер виступали проти війська з двох осіб: Суні й Бадзі. Воєначальники попадали зі своїх місць. Воєначальник Зайця притиснувся до стіни, Воєначальник Півня заліз під стіл і тремтів, юний Воєначальник Тигра скрутився в кутку, затиснувши голову між колінами, а в сантиметрах над його головою брязкали леза.

Жинь нерішуче завмерла на порозі. Вона не могла прикликати полум’я зараз. Не мала достатнього контролю, щоб націлювати його. Якщо вона спалахне тут, то вб’є всіх у кімнаті.

— Тримай! — Бадзі кинув їй меч.

Вона підібрала його й кинулася в бій.

Вейсжа не загинув. Він бився в центрі кімнати, відбиваючись водночас від Дзюня і генерала Вовче М’ясо. На якусь мить здалося, що він може їх здолати. Вейсжа розмахував мечем із шаленою силою й точністю — від цього видовища перехоплювало подих.

Але він був один.

— Стережися! — крикнула Жинь.

Генерал Вовче М’ясо спробував заскочити Вейсжу зненацька. Вейсжа обернувся та обеззброїв його лютим ударом у коліно. Чан Ень упав на землю зі стогоном. Вейсжа знову став на ноги після удару, намагаючись відновити рівновагу, і Дзюнь скористався нагодою, щоб простромити клинком його плече.

Бадзі врізався у Дзюня й повалив його на землю. Жинь кинулася вперед і спіймала Вейсжу за мить до того, як той упав на підлогу. Її руки залила кров, гаряча, волога і слизька. Жинь приголомшило те, як багато її всюди.

— Ви… Будь ласка, ви…

Вона нестямно обмацувала його груди, намагаючись зупинити кров, затиснути рану долонею. Вона заледве бачила саму рану, його тулуб був такий слизький від крові, але нарешті пальці затисли отвір у правому плечі. Не життєво небезпечна точка.

Вона насмілилася сподіватися. Якщо вони діятимуть швидко, то він може вижити. Але спочатку треба вибратися.

— Суні! — закричала вона.

Він миттю з’явився поруч. Вона штовхнула Вейсжу йому в руки.

— Візьми його!

Суні перекинув Вейсжу через плечі так, як носять телят, і почав проштовхуватися до виходу. Бадзі йшов одразу за ними, охороняючи тил.

Жинь пройшла повз обм’яклого Дзюня. Вона не знала, чи живий він, і зараз це не мало значення. Вона пірнула під рукою охоронця й пішла за своїми людьми, через поріг, а далі — до найближчої криниці.

Жинь перехилилася через край і вигукнула ім’я Аратші в темну поверхню.

Нічого. Вони не мали часу чекати відповіді Аратші. Був він там чи ні, а охоронці Дадзі вже наступали на п’яти. Їй лишалося тільки пірнути у воду, затримати дихання й молитися.

Аратша відповів.

Жинь боролася з бажанням молотити руками всередині зрошувальних каналів, оповитих темрявою, бо це лише ускладнило б Аратші роботу, коли він тягнув її по воді. Замість того Жинь зосередилася на глибоких і ретельно виміряних подихах у бульбашці навколо голови. Але все одно не могла придушити важкого страху, що повітря скінчиться. Вона вже відчувала тепло від власного несвіжого подиху.

Жинь вирвалася на поверхню. Вона повзла вгору на берег. Упала. Груди важко здіймалися, коли вона вдихала свіже повітря. Через кілька секунд із води виринув Суні, поклавши на узбережжя Вейсжу, а вже потім виліз сам.

— Що сталося? — до них підбіг Неджа, а за ним і Ежидень з охоронцями.

Погляд Неджі впав на батька.

— Він…

— Виживе, — сказала Жинь. — Якщо ми діятимемо швидко.

Неджа повернувся до двох солдатів, які стояли найближче:

— Віднесіть мого батька на корабель.

Вони взяли Вейсжу й кинулися до «Нещадного». Неджа потягнув Жинь, допомагаючи їй устати.

— Що там…

— Немає часу. — Вона виплюнула річкову воду. — Нехай команда піднімає якір. Треба відпливати.

Неджа перекинув її руку собі через плече й допоміг піднятися на корабель.

— Нічого не вийшло?

— Вийшло все. — Жинь спіткнулася, намагаючись не відставати від Неджі. — Ви хотіли війни. От ми війну й розв’язали.

«Нещадний» уже почав зніматися з якоря. Команда на обох кінцях корабля перерубувала мотузки, що тримали його біля пристані, кидаючи їх пливти в течії. Неджа і Жинь стрибнули в одну зі шлюпок, що гойдалися поруч. Поволі човен почав підніматися.

Нагорі матроси опустили вітрила «Нещадного» й повернули їх до вітру. Знизу долинув гучний шум: гребне колесо почало ритмічно бити по воді. Вони м’яко рушили від столиці.

Роздiл 10

Команда «Нещадного» працювала в похмурій тиші. Ширилися чутки, що Вейсжу серйозно поранили. Але з лазарету не надходило жодних новин, а запитати ніхто не насмілювався.

Капітан Ежидень віддав лише один наказ: якомога швидше відвести «Нещадний» подалі від Лусаня. Усіх солдатів, які не відпрацьовували зміну на гребному колесі, відправили на верхню палубу зводити катапульти й луки та бути готовими стріляти за першого сигналу тривоги.

Жинь міряла кроками корму. У неї не було ані арбалета, ані підзорної труби. У такому стані вона була радше перешкодою, аніж перевагою в обороні судна, бо ж надто тремтіла, щоб міцно тримати зброю, і надто хвилювалася, щоб сприймати швидкі накази. Але вона відмовлялася чекати внизу. Вона мусила знати, що відбувається.

Жинь постійно опускала очі на своє тіло, щоб перевірити, чи воно досі є, чи досі працює. Вона ніяк не могла повірити, що вийшла із сутички з Імператрицею неушкодженою. Корабельний лікар побіжно оглянув, чи немає переломів, але нічого не знайшов.

Якщо не брати до уваги синців, Жинь не відчувала гострого болю. Та все ж вона була переконана, що з нею щось дуже негаразд: глибоко всередині наче якась отрута огортала її кістки.

Чаґхань також страшенно тремтів. Він мовчав і не реагував на питання, доки вони не вибралися з затоки. Потім він упав на Цару й перекотився на підлогу, підтягнув коліна до грудей у жалюгідній позі. Сестра схилилася над ним, шепочучи на вухо слова, зрозумілі лише Чаґханю.

Стурбована команда виділила їм широке спальне місце. Жинь намагалася не звертати на них уваги, аж доки не почула з палуби схлипування. Спершу їй здалося, що Чаґхань плаче, але ні, він просто намагався дихати. Його вразливе тіло трусилося від різких вдихів.

Жинь стала навколішки біля близнюків. Вона не знала, чи можна їй спробувати торкнутися Чаґханя.

— З тобою все гаразд?

— Я в нормі.

— Ти впевнений?

Чаґхань підняв голову і зробив глибокий тремтливий вдих. У нього почервоніли очі.

— Вона була… Я ніколи… ніколи й подумати не міг, що хтось буде таким…

— Яким?

Він похитав головою.

Цара відповіла замість нього:

— Стабільним, — вона прошепотіла це слово, немовби це щось страхітливе. — Вона не повинна бути такою ста­більною.

— Хто «вона»? — запитала Жинь. — Яка це богиня?

— Вона — давня сила, — сказав Чаґхань. — Те, що живе довше за сам світ. Я думав, вона ослабла тепер, коли двох інших не стало, але вона… Якщо це Зміївна в найслабшому стані… — він ударив долонею по палубі, — ми дурні, що наважилися спробувати.

— Вона аж ніяк не невразлива, — заперечила Жинь. — Ти переміг її.

— Ні, заскочив зненацька. І то лише на мить. Сумніваюся, що таке можна перемогти. Нам пощастило.

— Ще трохи — і вона заволоділа б вашим розумом, — сказала Цара. — Ви навічно зосталися б у пастці ілюзій.

Вона зблідла не менше за брата. Жинь замислилася, як багато Цара бачила. Цари там навіть не було, але Жинь знала, що близнюків пов’язують узи якоїсь химерної магії Внутрішніх держав. Коли ранили Чаґханя, боліло в Цари. Якщо Дадзі уразила Чаґханя, то Цара мала б відчути це на «Нещадному»: фізичне тремтіння, яке загрожує отруїти душу.

— Знайдемо інший спосіб, — сказала Жинь. — Вона досі в смертному тілі, вона досі…

— Вона затисне твою душу в кулак і перетворить на слиняву ідіотку, — сказав Чаґхань. — Я не намагаюся відмовити тебе. І знаю, що ти битимешся до кінця. Але я сподіваюся, що ти зрозумієш: у цих намаганнях втратиш здоровий глузд.

«То й нехай». Жинь обхопила коліна руками.

— Ти бачив? Там, коли вона мені показала?

Чаґхань жалісливо глянув на неї:

— Я нічого не міг удіяти.

Цара відвернулася. Певно, вона також бачила.

Чомусь тієї миті Жинь почувалася так, немовби найважливіше у світі для неї — порозумітися з близнюками. Вона почувалася винною, брудною, ніби її спіймали на жахливій брехні.

— Усе було не так. З ним. З Алтанем, маю на увазі…

— Знаю, — сказав Чаґхань.

Жинь витерла очі.

— Усе ніколи не було так. Я про те, що… Я думала, що хотіла… Але він ніколи…

— Ми знаємо, — сказала Цара. — Повір, ми знаємо.

Жинь отетеріла, коли Чаґхань потягнувся й поклав їй руку на плече. Вона б заплакала, але відчувала, що рана всередині ще надто свіжа, немовби в ній викарбували порожнечу.

Чаґханева рука лежала на її спині під дивним кутом, його кістлявий лікоть боляче врізався в спину. Через якийсь час вона ворухнула правим плечем, і він прибрав руку.

Неджа піднявся на палубу лише через декілька годин.

Жинь шукала на його обличчі підказок. Він виснажений, але не згорьований, втомлений, але не зляканий, а це означає…

Вона рвучко скочила на ноги.

— Як батько?

— Гадаю, одужає, — Неджа потер скроні. — Лікар Сьєн вигнав мене. Сказав дати батькові трохи простору.

— Він при тямі?

— Поки що спить. Трохи марить, але лікар Сьєн сказав, що це гарний знак. Ну, те, що він говорить.

Жинь повільно видихнула:

— Я рада.

Він сів і стиха полегшено зітхнув, розтираючи ноги. Мабуть, простояв кілька годин біля батькового ліжка.

— Спостерігаєш за чимось? — запитав він.

— Та нема за чим, — Жинь глянула на берегову лінію Лусаня на віддалі. Тепер можна було роздивитися лише найвищі пагоди палацу. — Оце мене й непокоїть. Нас ніхто не переслідує.

Жинь не розуміла, чому річка така спокійна, така мовчазна. Чому повітря не розсікали стріли? Чому їх не переслідували імперські найманці? Можливо, Міліція залягла в засідці біля воріт на кордоні провінції? Можливо, вони пливуть просто в пастку.

Але ворота були розчинені, і в темряві їх не переслідували кораблі.

— А кого б вони послали? — запитав Неджа. — В Осінньому палаці немає флоту.

— І в жодної з провінцій також?

— О. — Неджа всміхнувся. Чому він усміхається? — Ти не розумієш. Ми не повертатимемося тим же шляхом. Цього разу вийдемо в море. Кораблі Цоліня патрулюють узбережжя Наріїнського моря.

— І Цолінь не втручатиметься?

— Ні. Батько змусив його обрати. Імперію він не обере.

Жинь не розуміла логіки.

— Тому що…

— Тому що тепер почнеться війна, подобається це Цоліню чи ні. А він не поставить проти Вейсжі. Тож пропустить нас неушкодженими і, не сумніваюся, вже за місяць буде за нашим нарадчим столом.

Жинь була вражена впевненістю, з якою дім Їнь маніпулює людьми.

— Мене здивувало б, якби він не мав планів на такий випадок.

— А ти питав про це в нього?

Неджа пхикнув.

— Це ж Цолінь. Запитати означало б образити.

— Ну, знаєш, запобіжні заходи.

— О, ми на порозі громадянської війни. Ти матимеш удосталь нагод вжити запобіжних заходів, — його голос звучав сміховинно невимушено.

— Ти справді віриш, що ми можемо перемогти? — запитала вона.

— З нами все буде гаразд.

— Звідки тобі знати?

Він скоса їй усміхнувся:

— Бо в нас найкращий флот в Імперії. Бо в нас найкращий стратег, якого тільки бачив Сінеґард. А ще в нас є ти.

— Та пішов ти.

— Я серйозно. Ти знаєш, що ти — військова перевага, варта власної ваги сріблом, і якщо стратегією займатиметься Кітай, то це дає нам відмінні шанси.

— А Кітай…

— З ним усе гаразд. Він унизу. Розмовляє з адміралами. Батько дав йому повний доступ до наших розвідданих. Він знайомиться зі справами.

— Бачу, він швидко оговтався.

— Ми теж так думаємо, — Неджин тон підтвердив її підозри.

— Ти знав, що його батько загинув.

Неджа не став відпиратися.

— Батько сказав мені кілька тижнів тому. І застеріг не говорити Кітаю. Принаймні доки не дістанемося Лусаня.

— Чому?

— Тому що було важливо, щоб він дізнався про це не від нас. Так це менше скидалося б на маніпуляцію.

— І ви дозволили йому тижнями вірити в те, що його батько живий?

— Не ми його вбили, еге ж? — Схоже, Неджа не відчував навіть натяку на провину. — Послухай, Жинь. Мій батько вміє майстерно виховувати таланти. Знає людей. Знає, як тягти за їхні ниточки. Це не означає, що він про них не дбає.

— Але я не хочу, щоб мені брехали, — сказала вона.

Неджа стиснув її руку:

— Я тобі ніколи не брехатиму.

Жинь відчайдушно хотілося в це вірити.

— Перепрошую, — промовив капітан Ежидень.

Вони озирнулися.

Це вперше вигляд в Ежиденя не був бездоганним, вперше він не стояв струнко. Капітан був блідий і змучений, його плечі осунулися, на обличчі проступили зморшки від хвилювання. Він нахилився до них.

— Воєначальник Дракона хоче тебе бачити.

— Вже йду, — сказав Неджа.

— Не тебе, — сказав Ежидень і кивнув на Жинь. — Саме її.

Жинь здивувалася, побачивши, що Вейсжа сидить за столом у військовій формі без жодних слідів крові. Коли він дихав, то кривився, та лише трохи, а в усьому іншому, здавалося, його ніколи й не ранили.

— Мені сказали, це ти витягла мене з палацу, — сказав він.

Жинь сіла навпроти.

— Мої люди допомогли.

— І навіщо ти це зробила?

— Не знаю, — відверто відповіла вона.

Вона й сама досі намагалася це збагнути. Вона могла лишити його в тронній залі. Самі Цике мали кращі шанси вижити, їм не потрібно було заручатися підтримкою провінції, щоб оголосити відкриту війну Імперії.

Але що тоді? Куди б вони пішли?

— Чому ти досі з нами? — запитав Вейсжа. — Ми зазнали невдачі. І я думав, що тебе не цікавить служба солдатом.

— Чому це так важливо? Чому ви хочете, щоб я пішла?

— Я волів би знати, чому люди служать у моїй армії. Хтось робить це заради срібла. Інші — заради чистого захвату бою. Не думаю, що те чи інше цікавить тебе.

Він мав рацію. Але Жинь не знала відповіді. Як пояснити йому, чому вона лишилася, якщо сама не розуміє?

Вона знала лише те, що добре почуватися частиною армії Вейсжі, виконувати його накази, бути його зброєю і знаряддям.

Якщо її не змушували вирішувати, то й вини її у скоєному не було.

Вона не могла наражати Цике на ризик, не кажучи їм, що робити. І ніхто не міг би її звинуватити, якщо вона діяла за наказом.

І вона не просто прагнула виправдання. Вона прагнула бути біля Вейсжі. Хотіла його схвалення. Потребувала його. Він дав їй порядок, контроль і напрямок, яких вона не мала після смерті Алтаня, і це було страшенно приємно.

Відколи Жинь вивільнила Фенікса на лукоподібному острові, вона загубилася, оберталася в порожнечі провини і гніву. А тепер, уперше за довгий час, відчувала, що вже не дрейфує.

Вона мала причину, щоб жити, окрім помсти.

— Я не знаю, що мені робити, — нарешті сказала вона. — Ким бути. І звідки я, і… і… — вона замовкла, намагаючись зрозуміти відчуття, що крутилися у свідомості. — Я знаю лише те, що я сама, що лишилася тільки я — і це через неї.

Вейсжа нахилився вперед:

— Ти хочеш битися в цій війні?

— Ні. Не хочу, я ненавиджу війну. — Жинь глибоко вдихнула. — Принаймні я думаю, що так треба. Усі мають ненавидіти війну, інакше з людиною щось негаразд. Правильно? Але я солдат. Я вмію бути лише солдатом. То хіба не це мені треба робити? Ну тобто іноді я думаю, що, можливо, я можу зупинитися, втекти. Але те, що я бачила, що накоїла… від цього втекти не вийде.

Вона прохально глянула на нього, відчайдушно прагнучи, щоб він заперечив, але Вейсжа погодився:

— Не вийде.

— Це правда? — стиха й налякано запитала вона. — Те, що сказали Воєначальники?

— А що вони сказали? — обережно запитав він.

— Що я як собака. Що краще мене вбити. Невже всі хочуть моєї смерті?

Вейсжа потягнувся й узяв її руки у свої. Обережно стиснув. Майже ніжно.

— Уже ніхто тобі такого не скаже. Слухай уважно, Жунінь. Тебе благословили величезною силою. Не вини себе за те, що скористалася нею. Я не дозволю.

Жинь уже не могла стримати сліз. Її голос надломився:

— Я просто хотіла сказати…

— Припини плакати. Ти краща за це.

Вона придушила схлипування.

У його голосі тепер чулася сталь:

— Не має значення, чого хочеш ти. Невже ти не розумієш? Ти — наймогутніша істота в цьому світі. Ти здатна починати і завершувати війни. Ти можеш почати для цієї Імперії нову чудову й мирну добу або нас знищити. Чого тобі не можна робити, так це зберігати нейтралітет. Коли маєш таку силу, твоє життя вже тобі не належить.

Він дужче стиснув її пальці.

— Люди прагнутимуть використати або знищити тебе. Якщо хочеш жити, обери сторону. Не ухиляйся від війни, дитино. Не уникай страждань. І, зачувши крик, біжи на нього.

Частина 2

Роздiл 11

Неджа відчинив двері каюти Жинь.

— Не спиш?

— Що відбувається? — позіхнула Жинь.

За ілюмінатором було ще темно, але Неджа вже мав на собі повний комплект форми. Позаду нього стояв Кітай, напівсонний і дуже роздратований.

— Піднімайся нагору.

— Він хоче показати нам краєвид, — пробурчав Кітай. — Ворушися, інакше я знову піду спати.

Жинь рушила за ними коридором, стрибаючи на одній нозі, бо не встигла як слід узутися.

«Нещадного» огортав такий густий блакитний туман, що вони цілком могли пропливати крізь хмари. Жинь не бачила наземних орієнтирів, аж доки вони не підпливли достатньо близько, щоб крізь туман проступили обриси. Ліворуч величезні скелі охороняли вхід до Арлона: темно-срібний простір усередині розкритої кам’яної стіни. Під променями світанкового сонця поверхня каменів виблискувала яскраво-багряним.

Це були славнозвісні Червоні скелі провінції Дракона. Подейкували, що стіни скель багряніли дужче з кожним невдалим нападом на фортецю, забарвлюючись кров’ю моряків, чиї кораблі розбились об те каміння.

Жинь розгледіла два знаки, викарбувані на стіні. Слова можна було побачити, лише нахиливши голову праворуч і лише коли тьмяне сонячне світло падало на них.

— Що там написано?

— Хіба ти не можеш прочитати? — запитав Кітай. — Це ж давньонікарська.

Жинь спробувала не закочувати очі.

— Ну переклади для мене.

— Насправді це неможливо перекласти, — сказав Неджа. — Усі ці знаки мають декілька шарів значень, вони не підпорядковуються граматичним правилам сучасної нікарської, тож будь-який переклад буде приблизним, а то й хибним.

Жинь усміхнулася. Ці слова були прямою цитатою з текстів лінгвістики, які вони обоє читали в Сінеґарді, ще коли їхньою найбільшою турботою була контрольна з граматики наступного тижня.

— А який переклад правильний на твою думку?

— Ніщо не вічне, — сказав Неджа.

Кітай в один голос із ним промовив:

— Світу не існує, — і поморщив носа, глянувши на Неджу. — Ніщо не вічне? І що ж це за переклад?

— Історично точний, — сказав Неджа. — Ці слова на скелях викарбував останній міністр, відданий Червоному Імператору. Коли Імператор помер, його Імперія розпалася на провінції. Його сини й генерали, ніби вовки, розтягували ласі землі. Але міністр провінції Дракона не присягнув на вірність жодній із новостворених держав.

— І, мабуть, добром це не скінчилося, — сказала Жинь.

— За словами батька, в громадянській війні нейтралітету не існує, — сказав Неджа. — Вісім Принців прийшли за провінцією Дракона і спустошили Арлон. Звідси й вислів міністра. Для більшості це нігілістичний заклик, попередження, що ніщо не вічне. Ані дружба, ані відданість, тим більше не імперія. Це узгоджується з твоїм перекладом, Кітаю, якщо подумати. Цей світ ефемерний. Незмінність — це ілюзія.

Поки вони розмовляли, «Нещадний» увійшов у канал між скелями, такий вузький, що Жинь вразило, як військовий корабель не пошкодив корпус об каміння. Певно, його спроєктували під конкретні особливості каналу. Навіть якщо так, це був справжній подвиг у маневруванні, що вони прослизнули між стінами, навіть не черкнувши їх.

Коли вони проминули прохід, скелі розійшлися, відкриваючи Арлон, ніби перлину в мушлі. Місто всередині скель вражало буйством: такої кількості водоспадів, струмків і зелені Жинь не бачила навіть у Тікані. З другого боку каналу вона могла розгледіти тьмяні обриси двох гірських кряжів, що здіймалися в тумані: гори Ціньлін на сході і кряж Даба на заході.

— Колись я цілими днями лазив по тих скелях, — Неджа вказав на круті сходи, вибиті в червоних стінах, і Жинь відчула запаморочення, лише глянувши на них. — Звідти можна побачити все: океан, гори, цілу провінцію.

— Тож ви можете помітити наближення нападників з усіх напрямків, з відстані в декілька кілометрів, — сказав Кітай. — Дуже зручно.

Тепер Жинь зрозуміла. Це пояснювало, чому Вейсжа був такий упевнений у своїй військовій базі. Мабуть, Арлон — чи не найнеприступніше місто в Імперії. Вторгнутися сюди можна, лише пропливши вузьким каналом або ж здолавши величезний гірський хребет. Арлон легко захищати і страшенно важко атакувати — ідеальна столиця часів війни.

— Раніше ми цілими днями бували на пляжах, — сказав Неджа. — Звідси ви їх не побачите, але під скелями є потаємні бухти, якщо знати, де шукати. В Арлоні береги річки такі довгі, що, якщо не знати, можна подумати, ніби це океан.

Жинь здригнулася від цієї думки. Тікані не мало виходу до моря. Жинь не могла уявити, як це — рости біля таких водних просторів. Певно, вона почувалася б дуже уразливою. На узбережжі міг висадитися хто завгодно. Пірати. Призахідники. Федерація.

Спір був таким же уразливим.

Неджа мигцем глянув на неї.

— Тобі не подобається океан?

Вона думала про Алтаня, який кидався в чорну воду. Думала про той довгий відчайдушний шлях уплав, коли вона мало не збожеволіла.

— Мені не подобається його запах, — сказала вона.

— Але ж він пахне лише сіллю, — відповів Неджа.

— Ні. Він пахне кров’ю.

Коли «Нещадний» став на якір, гурт солдатів провів Вейс­жу з корабля і сховав усередині запнутого паланкіна, щоб віднести до палацу. Жинь не бачила Вейсжу вже більше тижня, але подейкували, що йому погіршало. Вона припускала, що найменше йому хотілося поголосу.

— Нам варто непокоїтися? — запитала вона, спостерігаючи, як паланкін несуть хвилерізом.

— Йому просто треба відпочити на березі, — Неджині слова не здавалися силуваними, і Жинь сприйняла це за гарний знак. — Він одужає.

— Гадаєш, він устигне одужати вчасно для того, щоб очолити кампанію на північ? — запитав Кітай.

— Безперечно. Якщо її очолить не батько, то мій брат. Ходімо, я покажу, де ви житимете, — Неджа жестом показав на сходню. — І представлю вас командирам.

Арлон був містом-амфібією, що складалося зі взаємопов’язаних островів, розкиданих усередині широкого гирла Західного Мужвею. Неджа повів Жинь, Кітая й Цике до одного зі струнких всюдисущих сампанів, які сновигали всередині Арлона. Коли Неджа спрямував їхній човен усередину міста, Жинь заледве придушила хвилю нудоти. Місто нагадало їй Анькхілуунь. Воно було значно менш обшарпане, але в ньому було так само важко орієнтуватися, враховуючи заплутаність каналів. Жинь це ненавиділа. «Що не так із сушею?»

— Мостів немає? — запитала вона. — І доріг теж?

— Без потреби. Усі острови сполучені каналами. — Неджа стояв на кормі, спрямовуючи сампан м’якими рухами стерна. — Усе організовано круговою сіткою, як на мушлі.

— Твоє місто немовби ось-ось піде під воду, — сказала Жинь.

— Так і задумано. На Арлон майже неможливо організувати наземний напад. — Неджа скерував сампан за ріг. — Це була перша столиця Червоного Імператора. Ще під час його війн зі спірлійцями він оточив себе водою. Без неї він ніколи не почувався в безпеці, тож саме з цієї причини вирішив побудувати місто Арлон. Ну принаймні так сказано в легенді.

— Чому він був такий одержимий водою?

— А як ще можна захиститися від істот, які контролюють вогонь? Він боявся Теардзи та її війська.

— Я думала, він кохав Теардзу, — сказала Жинь.

— Кохав і боявся її, — сказав Неджа. — Це не взаємовиключні поняття.

Жинь зраділа, коли вони нарешті зійшли на міцну доріжку. На землі їй було комфортніше, бо настил не рухався під ногами і вона не ризикувала впасти у воду.

А Неджа на воді був радісніший, ніж будь-коли раніше. Він управлявся зі стерном так, немовби то природне продовження його тіла. Без жодних зусиль перестрибнув із краю сампана на доріжку, наче це не складніше, ніж пройти порослим травою полем.

Він повів їх у серце військового району Арлона. Дорогою туди Жинь побачила ряд баштових кораблів, здатних перевозити цілі селища. Ці судна були оснащені величезними катапультами й наїжачилися рядами залізних гармат у формі голів дракона з вигнутими в зловісних посмішках ротами, немовби вони чекали нагоди плюнути вогнем і залізом.

— Ці кораблі нерозумно високі, — сказала вона.

— Бо вони спроєктовані так, щоб захоплювати міста, обнесені стінами, — сказав Неджа. — Ведення бою на воді — це про збирання міст, як гральних фішок. Така будова корабля має на меті підняття на стіни вздовж великих водних шляхів. Великі міста контролюють економічні та політичні важелі, транспортні й зв’язкові шляхи. Отже, захопивши контроль над містом, можна контролювати всю провінцію.

— Я це знаю, — сказала вона, трохи роздратована тим, він розповідає їй основи стратегії нападу. — Мене хвилює лише їхня маневреність. Наскільки швидкими вони можуть бути на мілководді?

— Не дуже, але це й неважливо. Здебільшого доля морських битв і досі вирішується рукопашним боєм, — пояснив Неджа. — Баштові кораблі зносять стіни. Ми заходимо й підбираємо шматки.

Позаду озвався Жамса:

— Не розумію, чому ви не можете взяти цей прекрасний гігантський флот і рознести на дрантя Осінній палац.

— Бо ми намагаємося здійснити переворот без крові, — сказав Неджа. — Батько хотів за можливості уникнути війни. Відіславши значний флот до Лусаня, ми передали б хибне повідомлення.

— Отже, я так розумію, в усьому тепер винна Жинь? — сказав Жамса. — Класика.

Неджа повернувся, щоб стати до них обличчям. Із дуже само­вдоволеним виглядом він показав на кораблі навколо:

— Декілька років тому ми додали поперечні балки, щоб збільшити структурну цілісність корпусу. А ще переробили стерна, тож тепер судна значно мобільніші і ми можемо використовувати їх на різній глибині.

— А твоє стерно? — поцікавився Кітай. — Досі занурюється на ці глибини?

Неджа не звернув на нього уваги.

— Ми вдосконалили й якорі.

— І як же? — запитала Жинь, впевнена, що Неджа хотів похизуватися.

— Зуби. Тепер вони розташовуються по колу, а не в одному напрямку. А отже, їх важко зламати.

Жинь це здалося смішним.

— Таке часто трапляється?

— Ти здивувалася б, — сказав Неджа. — Під час Другої Макової війни ми програли у вирішальному морському бою, бо корабель без команди на борту почало відносити в море у вихорі. Ми вчимося на своїх помилках.

Вони йшли далі. Неджа продовжив пояснювати нововведення, розмахуючи руками з гордістю молодого батька.

— Ми почали будувати корпуси з ширших балок на кормі, бо так легше кермувати на низькій швидкості. Вітрильні джонки розділені на горизонтальні панелі бамбуковими планками, завдяки чому стали більш аеродинамічними.

— А ти чимало знаєш про кораблі, — сказала Жинь.

— Я все дитинство провів біля верфі. Було б соромно, якби не знав.

Жинь зупинилася, пропускаючи решту вперед, аж доки не лишилася з Неджеюна самоті. Вона стишила голос:

— Будь відвертим зі мною. Як довго ви готувалися до цієї війни?

Неджа не розгубився, навіть не кліпнув:

— Скільки себе пам’ятаю.

Отже, Неджа провів усе дитинство, готуючись зрадити Імперію. Тож, вступивши до Сінеґарда, він, певно, вже знав, що колись поведе флот проти своїх однокласників.

— Ти від самого народження зрадник, — сказала вона.

— Це ще під яким кутом подивитися.

— Але я воювала на боці Міліції. Ми могли бути ворогами.

— Знаю. — Неджа осяйно всміхнувся. — Хіба ти не рада, що це не так?

Армія Дракона ввібрала Цике у свої ряди з дивовижною ефективністю. Молода офіцерка Сола прийняла їх у казармах. Вона була лише на декілька років старша за Жинь і носила зелену нарукавну пов’язку — символ того, що закінчила Сінеґард за напрямом «стратегія».

— Вас готував Ірдзях? — запитав Кітай.

Сола глянула на вицвілу пов’язку Кітая:

— Який підрозділ?

— Другий. Я був із ним у Ґолінь Ніїс.

— О. — Сола стиснула вуста у вузьку лінію. — Як він загинув?

«З нього заживо зняли шкіру на міській стіні», — подумала Жинь.

— З честю, — сказав Кітай.

— Він би пишався тобою.

— Ну а я майже впевнений, що він назвав би нас зрадниками.

— Ірдзях дбав про справедливість, — жорстко промовила Сола. — Він був би з нами.

Уже за годину Сола виділила їм ліжка в казармах, провела екскурсію по розлогій базі, що займала три маленькі острови й канали між ними, а також видала нові форми. Вони були пошиті з теплішої та цупкішої тканини, ніж будь-які форми Міліції, які досі бачила Жинь. До тканинної основи додавався комплект шаруватої броні, зробленої зі шкіряних і металевих пластин, що накладались одна на одну в такий химерний спосіб, що Солі довелося детально показати, яку частину куди припасовувати.

Сола не показала їм роздягалень, тож Жинь роздяглася поруч зі своїми людьми, вбрала нову форму й потяглася. Її вразила гнучкість одягу. Шарувата броня була значно витонченіша за тонкі форми, які випускала Міліція, і, ймовірно, коштувала втричі дорожче.

— У нас кращі ковалі, ніж на півночі. — Сола передала Жинь нагрудну пластину. — Наша броня легша. І краще відбиває удари.

— А що нам робити з цим? — Жамса підняв купу свого старого одягу.

Сола скривилася:

— Спаліть.

Казарми і зброярня були чистіші, більші і краще оснащені, аніж будь-яка база Міліції, де Жинь бувала. Кітай пройшовся поміж рядами блискучих мечів і ножів, аж доки не знайшов підхожий для себе комплект. Решта понесли свою зброю до коваля для відновлення.

— Мені сказали, що у вашому загоні є фахівець-підривник. — Сола відхилила завісу, відкриваючи погляду повний набір вибухівки Першого загону.

Цілі стоси ракетних снарядів, ракет і вогняних списів, акуратно складених пірамідальними купами, чекали в холодній темряві, доки їх завантажать на військові кораблі.

Жамса замислено свиснув. Він підняв снаряд у формі голови дракона й покрутив його в руках.

— Це те, що я думаю?

Сола кивнула.

— Дворівнева ракета. В основній посудині міститься прискорювач. Решта детонує в повітрі. Дає невеликий додатковий поштовх.

— Як вам вдалося? — вимогливо поцікавився Жамса. — Я працював над цим щонайменше два роки.

— А ми працювали п’ять.

Жамса вказав на іншу купу вибухівки:

— А це що таке?

— Плавникові летючі ракети. — Сола радісно усміхнулась. — Плавники для керованого польоту. З ними ми маємо кращу точність, порівняно з дворівневими ракетами.

Хтось із поганим почуттям гумору вирізьбив голову снаряда у формі риби зі зневіреним виглядом. Жамса пробігся пальцями по плавцях.

— Яку дальність ви отримуєте з ними?

— По-різному, — відказала Сола. — У ясний день — сто кілометрів. У дощовий — скільки дістанеш.

Жамса зважив снаряд у руках із таким захопленим поглядом, що Жинь запідозрила в нього ерекцію.

— О, ми ще з ними повеселимося.

— Зголодніла? — Неджа постукав по одвірку.

Жинь підвела очі. Вона була в казармі одна. Кітай пішов шукати архіви провінції Дракона, а пріоритетом інших членів Цике був пошук їдальні.

— Не дуже, — сказала вона.

— Добре. Хочеш побачити дещо круте?

— Ще корабель? — запитала вона.

— Так. Але цей тобі справді сподобається. До речі, гарна форма.

Жинь ляснула його по руці.

— Очі вгору, генерале.

— Я просто кажу, що тобі личать ці кольори. З тебе вийде гарний Дракон.

Жинь почула верф задовго до того, як вони до неї дійшли. Щоб чути одне одного в какофонії криків і стукоту, їм доводилося кричати. Жинь припускала, що в бухті бачила повний флот, але, вочевидь, ще декілька кораблів досі будували.

Її погляд одразу впав на корабель у віддаленому кінці. Він ще був на початковому етапі, лише кістяк. Але коли вона уявила зведений навколо нього корпус, судно уявилося титанічним. Здавалося неможливим, що такий корабель узагалі може втриматися на воді, не кажучи вже про те, щоб пройти каналом між Червоними скелями.

— Ми попливемо в столицю на цьому? — запитала вона.

— Цей ще не готовий. Його допрацьовують за планами з заходу. Це особистий проєкт Дзіньджі, а він у таких справах перфекціоніст.

— Особистий проєкт, — повторила вона. — Будівництво величезних кораблів для твого брата — особистий проєкт.

Неджа похитав головою:

— Його мали в будь-якому разі завершити вчасно до північної кампанії. Але тепер часу знадобиться більше. З нього вирішили зробити оборонний військовий корабель. Тепер він повинен охороняти Арлон, а не вести флот.

— Чому ж вони відстають від розкладу?

— У верфі сталася пожежа. Якийсь ідіот із варти перекинув ліхтар. І це відкинуло будівництво на кілька місяців. Довелося завозити дерево з провінції Собаки. Батько мав бути дуже вигадливим, бо ж нелегко дістати такі значні обсяги деревини і приховати, що будуєш флот. З торгівцями Моаґ домовлялися кілька тижнів.

Жинь бачила почорнілі краї на деяких зовнішніх дошках каркаса. Але решту замінили новою обшивкою й відполірували до блиску.

— Усе це зчинило заворушення в місті, — сказав Неджа. — Дехто досі говорить, буцім це був знак від богів, що повстання буде невдалим.

— А що Вейсжа?

— Батько сприйняв це за знак, що йому треба пливти й добути собі спірлійку.

Замість того щоб повернутися до казарм на річковому сампані, Неджа повів Жинь униз сходами до основи хвилеріза, де вона досі чула шум верфі, гучніший за шум води, яка м’яко билась об стовпи в основі хвилеріза. Спершу Жинь подумала, що вони йдуть у тупик, аж доки Неджа не ступив із прозорого піску просто в річку.

— Що за чорт?

За мить вона усвідомила, що він стояв не на воді, а радше на великій круглій площині, яка майже не відрізнялася кольором від зелено-блакитної води.

— Латаття, — відповів Неджа, випереджаючи її запитання. Розкинувши руки для рівноваги, він перемістив центр ваги так, щоб хвилі піднімали листок у нього під ногою.

— Хвалько, — озвалася Жинь.

— Ніколи не бачила такого?

— Бачила, але лише на настінних сувоях. — Жинь скривилася, глянувши на листя. Її чуття рівноваги було навіть уполовину не таке гарне, як у Неджі, а впасти в річку їй зовсім не кортіло. — Я не знала, що вони можуть рости такими великими.

— Зазвичай і не ростуть. Цим лишилося місяць-два, а потім вони потонуть. Природно вони ростуть у прісноводних ставках у горах, але наші ботаніки знайшли спосіб мілітаризувати їх. Ти побачиш їх по всій затоці. Кращим морякам не потрібні шлюпки, щоб дістатися своїх кораблів, вони можуть просто пройти листям латаття.

— Заспокойся, — сказала вона. — Це лише перехід.

— Вони мілітаризували латаття. Хіба це не чудово?

— Мені здається, тобі просто подобається вживати слово «мілітаризували».

Неджа розкрив було рота, щоб відповісти, але їх перервав голос, що долинув звідкись згори:

— Награвся в екскурсовода?

До них сходами спускався чоловік. Він був у блакитній солдатській формі, а чорні смужки на лівій руці свідчили про ранг генерала.

Неджа квапливо зіскочив із листка на мокрий пісок і припав на коліно.

— Брате. Добре знову тебе бачити.

Жинь запізно усвідомила, що також мала стати на коліно, але її розум був надто зайнятий розгляданням Неджиного брата. Їнь Дзіньджа. Вона вже колись його бачила, лише декілька хвилин, три роки тому під час її першого Літнього фестивалю в Сінеґарді. Тоді вона подумала, що Дзіньджа і Неджа цілком могли бути близнюками, але якщо придивитися ближче, насправді їхня схожість не така разюча. Дзіньджа вищий, мав кремезнішу статуру і тримався, як годиться первістку — сину, який знає, що успадкує батькове майно, тоді як його меншим братам і сестрам судилося чубитися за рештки.

— Я чув, що ви облажалися в Осінньому палаці, — голос Дзіньджі був глибший, ніж у Неджі. І зарозуміліший, якщо це можливо. Жинь він здався химерно знайомим, але вона не могла збагнути, в чому річ. — Що сталося?

Неджа підвівся.

— Капітан Ежидень не ввів тебе в курс справ?

— Ежидень нічого не бачив. Поки батько одужує, я старший за рангом генерал в Арлоні й хочу знати подробиці.

«Алтань», — раптом усвідомила Жинь. Дзіньджа говорив зі стислою військовою точністю, яка нагадала їй Алтаня в його кращі часи. Перед нею стояла людина, яка звикла до компетентності й негайної покори.

— Мені нічого додати, — сказав Неджа. — Я був на «Нещадному».

Вуста Дзіньджі викривилися:

— Подалі від небезпеки. Як завжди.

Жинь чекала, що Неджа огризнеться, але він лише кивнув, проковтнувши в’їдливу заувагу брата.

— Як батько?

— Краще, ніж минулої ночі. Перенапружується. Спершу наші лікарі взагалі не розуміли, як йому вдалося вижити.

— Але батько сказав мені, що то просто поверхнева рана.

— А ти хоча б придивлявся до нього? Клинок майже розполовинив йому ключицю. Він брехав усім. Диво, що він узагалі при тямі.

— Він кликав мене? — запитав Неджа.

— З якого б то дива? — Дзіньджа поблажливо глянув на брата. — Я повідомлю, коли ти знадобишся.

— Так, пане, — Неджа опустив голову й кивнув.

Жинь зачаровано спостерігала за розмовою. Вона ніколи не бачила, щоб хтось допікав Неджі так, як він любив допікати всім іншим.

— Ти, спірлійко, — несподівано Дзіньджа глянув на Жинь, немовби щойно згадав, що вона стояла поруч.

— Так, — чомусь голос Жинь прозвучав здавлено, по-дівчачому. Вона відкашлялася. — Це я.

— Тоді ходімо, — сказав Дзіньджа. — Поглянемо.

— На що?

— Покажеш мені, що вмієш, — Дзіньджа говорив дуже повільно, немовби звертався до малої дитини. — Нехай горить добряче.

Жинь спантеличено глянула на Неджу.

— Я не розумію.

— Кажуть, ти вмієш прикликати полум’я, — сказав Дзіньджа.

— Ну так…

— Як багато? Наскільки пекуче? До якої межі? Вогонь іде з твого тіла чи ти можеш прикликати його з інших місць? Що тобі знадобилося, щоб спровокувати виверження вулкана?

Дзіньджа так швидко тараторив, що Жинь заледве розуміла його уривчастий сінеґардський акцент. Вона роками боролася з цим.

Жинь кліпнула, почуваючись дурепою, а коли заговорила, то почала затинатися:

— Ну, це просто відбувається…

— «Це просто відбувається», — перекривив він. — Що, як чхання? І чим це допоможе? Поясни мені, як тебе використати.

— Ви не можете мене використовувати.

— Ти подумай. Солдат не виконуватиме наказів.

— У Жинь була довга мандрівка, — квапливо втрутився Неджа. — Упевнений, вона радо продемонструє тобі свої сили вранці, коли відпочине.

— Солдати втомлюються, це частина їхньої роботи, — сказав Дзіньджа. — Ходімо, спірлійко. Покажи, що маєш.

Неджа заспокійливо поклав долоню на руку Жинь.

— Дзіньджа, ну справді…

Дзіньджа пхикнув від огиди:

— Прислухайся, що про них розповідає батько. Спірлійці те, спірлійці се. Я казав йому, що краще почати вторгнення з Арлона, але ж ні, він подумав, що з тобою зможе здійснити переворот, не проливши крові. Погляньмо, як це спрацює.

— Жинь сильніша, ніж ти можеш уявити, — сказав Неджа.

— Знаєш, якби спірлійці були такі могутні, то, мабуть, серед них було б менше мертвих. — Дзінджа посміхнувся. — Я все дитинство слухав про те, який дивовижний ваш дорогоцінний Алтань. А виявилося, що він був просто ще одним смаглявим ідіотом, який спалив себе намарно.

Перед очима в Жинь стала червона пелена. Дивлячись на Дзіньджу, вона бачила не плоть, а обгорілу головешку, прах, який злітав із того, що колись було людиною. Вона хотіла, щоб він помирав, помер, страждав. Хотіла, щоб він кричав.

— Ти бажав побачити, на що я здатна? — запитала вона. Її голос був дуже віддаленим, немовби хтось говорив до неї звіддаля.

— Жинь… — застеріг Неджа.

— Ні, відвали. — Вона скинула його долоню зі своєї руки. — Він бажав побачити, на що я здатна.

— Не треба.

— Назад.

Вона виставила долоні до Дзіньджі. Прикликати гнів було їй завиграшки. Він уже чекав, немов вода, що виривається з дамби… «Я ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…»

Нічого не сталося.

Брови Дзіньджі поповзли вгору.

Жинь відчула гострий біль у скронях. Торкнулася пальцем очей.

Біль розквітнув і став усеосяжним. Під повіками вона бачила, як вибухають кольори, червоні й жовті; як полум’я здіймається зі згорілого селища; як силуети людей корчаться всередині; як величезна хмара, схожа на гриб, стала над мініатюрним лукоподібним островом.

Вона побачила знак, якого не впізнала: він змінював форму, немов кубло змій, висів перед її зором, а потім зник. Жинь ще якийсь час перебувала між світом свого розуму і матеріальним світом. Вона не могла дихати, не могла бачити…

Вона впала навколішки. І відчула, як Неджині руки підхопили її, почула, як він кликав когось на допомогу. Вона силкувалася розплющити очі. Дзіньджа стояв над нею, споглядаючи все з відвертим презирством.

— Батько мав рацію, — сказав він. — Нам варто було спробувати врятувати іншого.

Чаґхань із грюкотом зачинив за собою двері.

— Що сталося?

— Не знаю. — Жинь зібгала простирадло в кулак і відпустила, поки Чаґхань розкладав перед нею свою сумку.

У неї тремтів голос, останні пів години вона намагалася просто нормально дихати, але серце все одно калатало так, що вона заледве могла розчути власні думки.

— Я повелася легковажно. Хотіла прикликати вогонь, лише трохи, але не збиралася нашкодити йому по-справжньому, а тоді…

Чаґхань схопив її за зап’ясток.

— Чому ти тремтиш?

Жинь не усвідомлювала цього. Вона нічого не могла вдіяти з тим, що в неї тремтіли руки, а від роздумів починала тремтіти ще дужче.

— Я вже не потрібна йому, — прошепотіла вона.

— Кому?

— Вейсжі.

Жинь була налякана. Якщо вона не зможе прикликати вогонь, то Вейсжа намарно завербував спірлійку. Без вогню її можна викинути.

Жинь намагалася прикликати вогонь, відколи опритомніла, але результат завжди був однаковий: різкий біль у скронях, вибух кольорів, спалахи видінь, яких вона вже ніколи не хотіла бачити. Вона не розуміла, що не так, але вже не могла дотягтися до вогню, а без нього була абсолютно марною.

— Просто заспокойся, — сказав Чаґхань. Він розклав сумку на підлозі й присів біля неї. — Зосередься на мені. Дивися мені в очі.

Жинь підкорилася.

Очі Чаґханя, бліді й без райдужки чи зіниць, вибивали з колії і за звичних обставин. Але зблизька вони були химерно манливими — два уламки засніженого пейзажу на худорлявому обличчі, що притягували її, як загіпнотизовану жертву.

— Що зі мною? — прошепотіла вона.

— Не знаю. Але чому б нам не з’ясувати?

Чаґхань порився в сумці, затиснув щось у кулаку і простягнув Жинь жменю яскраво-блакитного порошку.

Вона впізнала наркотик. То був якийсь мелений висушений північний гриб. Вона вже ковтала його раніше, коли була з Чаґханем у Кхурдалайні, коли повела його до нематеріальної площини, де на неї чатувала Май’жиннень Теардза.

Чаґхань хотів супроводжувати її до внутрішніх глибин її розуму, до точки, де душа Жинь піднімалася до площини богів.

— Страшно? — запитав, коли вона завагалася.

Не страшно. Соромно. Жинь не хотіла впускати Чаґханя у свій розум. Вона боялася того, що він міг там побачити.

— Тобі обов’язково треба йти? — запитала вона.

Чаґхань пхикнув, потягнувся до її руки і притиснув палець до порошку.

— Ми зупинимося, коли я скажу, що ми можемо зупинитися.

— Чаґханю.

Він відкрито глянув на неї.

— Невже в тебе є інші варіанти?

Наркотик почав діяти майже тієї ж миті, коли торкнувся її язика. Жинь здивувалася, яким швидким і чистим було сп’яніння. Макове насіння виявилося гнітюче повільним, поступовим підняттям до виміру духів, яке працює лише тоді, коли вона зосереджена; а цей наркотик був ніби поштовх крізь двері між цим світом і іншим. Чаґхань схопив її за руку за мить до того, як лазарет потьмянів перед очима. Вони покинули площину смертних у вихорі кольорів. А потім обоє опинилися в просторі чорноти. Пливли. Шукали.

Жинь знала, що треба зробити. Вона зосередилася на своєму гніві і утворила зв’язок із Феніксом, який витяг їхні душі з порожнечі до Пантеону. Вона майже відчувала Фенікса, пекучий жар його божественності омивав її, вона чула його злісне ґелґотання…

А потім щось затуманило його присутність, відрізало її від бога.

Перед ними матеріалізувалося щось величезне. Неможливо описати це якось інакше, окрім як величезне слово, вирізане в порожньому просторі. Дванадцять знаків зависли в повітрі, велика піктограма мінилася зелено-блакитною зміїною шкірою, відливаючи в неприродній яскравості, мовби щойно пролита кров.

— Це неможливо, — сказав Чаґхань. — Вона не повинна бути на це здатна.

Піктограма була водночас і зовсім знайома, і геть чужа. Жинь не могла її прочитати, хоч вона й була написана нікарським письмом. Декілька символів скидалися на знайомі їй, але й суттєво від них відрізнялися.

Отже, це щось давнє. Давніше за Червоного Імператора.

— Що це?

— А на що схоже? — Чаґхань простягнув безтілесну руку, немовби хотів торкнутися піктограми, але квапливо відсмикнув її. — Це Печатка.

Печатка? Химерно знайоме слово. Жинь пригадалися фрагменти бою. Білявий чоловік, який висів у повітрі, блискавки, що закручувалися навколо кінця його палиці, розкриваючи діру до виміру істот несмертних, істот, яким не місце в їхньому світі.

«Тебе запечатали!»

«Хіба?»

— Хранитель Воріт? — запитала вона.

— Хранитель Воріт був запечатаний? — приголомшено промовив Чаґхань. — Чому ти мені не сказала?

— Я й гадки не мала!

— Але це стільки всього пояснює! Чому він загубився, чому нічого не пам’ятав…

— Про що ти?

— Печатка блокує доступ до світу духів, — пояснив Чаґхань. — Зміївна лишила в тобі отруту. Ось із чого вона. І Печатка не дозволить тобі дістатися Пантеону. І з часом вона сильнішатиме, з’їдаючи твій розум, доки ти не втратиш навіть спогади, пов’язані з Феніксом. Через Печатку від тебе лишиться тільки оболонка.

— Прошу, скажи, як її позбутися.

— Я можу спробувати. Тобі доведеться провести мене все­редину.

— Всередину?

— Печатка — це водночас і ворота. Дивися.

Чаґхань вказав у центр знака, де мерехтлива зміїна кров утворювала мінливе коло. Коли Жинь зосереджувалася на ньому, воно й справді немовби кликало її, затягуючи в якийсь невідомий вимір.

— Іди всередину. Не сумніваюся, що саме там Дадзі й лишила отруту. Тут вона існує у формі спогаду. Сила Дадзі криється в бажаннях, вона показує те, чого тобі хочеться найдужче, щоб не дати прикликати вогонь.

— Отрута. Спогад. Бажання. — Усе це мало небагато сенсу для Жинь. — Послухай, просто скажи, що в біса я маю з цим робити.

— Знищити, якщо зможеш.

— Знищити що?

— Думаю, ти зрозумієш, коли побачиш.

Жинь не треба було питати, як пройти крізь ворота. Її затягло всередину, щойно вона підійшла. Печатка немовби розгорнулася над ними, розростаючись, аж доки не накрила їх цілком. Вихор крові рухався навколо неї, коливався, немовби намагаючись вирішити, якої подоби набути, яку ілюзію створити.

— Вона покаже, якого майбутнього ти хочеш, — сказав Чаґхань.

Але Жинь не розуміла, як це спрацює з нею, якщо її найбільших бажань у майбутньому не існує. Всі лишилися в минулому. Вона хотіла повернути минулі п’ять років. Хотіла лінивих днів навчання в Академії. Хотіла мрійливо тинятися в Дзяновому саду, хотіла літніх канікул у маєтку Кітая, хотіла, хотіла…

Вона знов опинилася на пісках острова Спір, тріпотливого, прекрасного, пишного й живого, яким ніколи його не бачила. І там був Алтань, здоровий, цілий, він усміхався їй так, як ніколи.

— Привіт, — сказав він. — Ти готова повернутися додому?

— Убий його, — стривожено сказав Чаґхань.

Але хіба вона вже його не вбила? У Кхурдалайні вона билася з істотою з Алтаневим обличчям — і тоді його вбила. А потім на дослідній базі лишила його йти хвилерізом, дозволила пожертвувати собою, щоб урятувати її.

Вона вже вбивала Алтаня, знов і знов, а він усе повертався.

Як вона може нашкодити йому тепер? Він такий щасливий. Такий вільний від болю. Тепер вона знала про нього набагато більше, знала, що він страждав, і не могла торкнутися. Не так.

Алтань підійшов ближче.

— Що ти тут робиш? Ходи зі мною.

Вона понад усе хотіла піти з ним. Навіть не знала, куди він її поведе, лише те, що там буде він. Забуття. Якийсь темний рай.

Алтань простягнув їй руку.

— Ходімо.

Жинь опанувала себе.

— Зупини це, — спромоглася промовити вона. — Чаґханю, я не можу… зупини це… забери мене назад…

— Та ти жартуєш? — сказав Чаґхань. — Невже тобі й це не до снаги?

Алтань обхопив її пальці.

— Ходімо.

— Зупини.

Жинь не знала, що саме зробила, але побачила вибух енергії, побачила, як Печатка викривилася й вигнулася навколо Чаґханя, немов хижак, що підкрався до нової цікавої здобичі, а потім побачила, як він роззявив рота в беззвучному крику болю.

Вони вже були не на Спірі.

Вони були десь, де вона ще ніколи не бувала.

Вони стояли високо на горі, де холодно й темно. У камені — ряди печер, і всі вони сяяли зсередини полум’ям свічок. А на краю пліч-о-пліч сиділи двоє хлопців: один чорнявий, другий білявий.

У цьому спогаді вона була стороння, але щойно підійшла ближче, огляд змінився і вона вже була не спостерігачкою, а учасницею. Вона бачила Алтаневе обличчя зблизька й зрозуміла, що дивиться на нього так, як колись дивився Чаґхань.

Алтаневе обличчя було зовсім близько. Вона могла розгледіти його до останньої страшної і прекрасної риси: шрам на правій щоці, неохайно зв’язане волосся, потемнілі повіки навколо багряних очей.

Алтань був огидним. Алтань був прекрасним. І зазирнувши в його очі, вона збагнула, що почуття, яке наринуло на неї, — то не кохання, то абсолютний паралітичний страх. Жах метелика, якого манить вогонь.

Жинь і не уявляла, що можна так почуватися. Це почуття було таким знайомим, що вона мало не заплакала.

— Я міг тебе вбити, — сказав Алтань, пробурмотівши смертний вирок, немов серенаду.

Коли Жинь у тілі Чаґханя спробувала відштовхнути його, Алтань притиснувся сильніше.

— Міг, — сказав Чаґхань, і це був такий знайомий голос, сором’язливий, рівний. Її завжди зачудовувало, як Чаґхань уміє так буденно розмовляти з Алтанем. Але Чаґхань не жартував, усвідомила вона, він наляканий. Щоразу поруч із Алтанем він боявся. — І що?

Алтань зімкнув пальці навколо Чаґханевої долоні. Надто гаряче, надто нищівно, спроба людського контакту з абсолютною зневагою до об’єкта.

Він ковзнув вустами по вуху Чаґханя. Жинь мимовільно здригнулася, їй здалося, що він її вкусить, переміститься нижче до шиї й розірве артерію.

Жинь збагнула, що Чаґхань часто відчував цей страх.

Збагнула, що, ймовірно, Чаґханю він навіть подобався.

— Не треба, — сказав Чаґхань.

Вона не слухала, вона хотіла лишитися в цьому видінні, нею заволоділо якесь нездорове бажання бачити, чим усе завершиться.

— Досить!

На них накотила хвиля темряви, а коли Жинь розплющила очі, то знову була в лазареті, розвалившись на ліжку. Чаґхань сидів просто на підлозі, з широко розплющеними очима й порожнім виразом на обличчі.

Вона схопила його за комір.

— Що це було?

Чаґхань ворухнувся, отямившись. На його обличчі проступило щось схоже на презирство.

— Чому б тобі не запитати про це себе?

— Ти лицемір! — сказала вона. — Ти так само одержимий ним…

— Ти впевнена, що це була не ти?

— Не бреши мені! — крикнула Жинь. — Я знаю, що бачила, знаю, що ви робили. Не сумніваюся, ти хотів дістатися мого розуму, лише щоб побачити його з іншого боку…

Чаґхань відсахнувся.

Жинь цього не чекала. Він здавався таким малим. Таким уразливим.

Але чомусь це лише дужче її розлютило.

Вона стиснула його комір сильніше.

— Він мертвий. Ясно? Невже це ніяк не вкладеться в твоїй тупій довбешці?

— Жинь…

— Він помер, його не стало, і ми не можемо його повернути. І, можливо, він любив тебе, можливо, любив мене, але це вже ні чорта не має значення! Його не стало.

Жинь здалося, що тієї миті він її вдарить.

Але він просто нахилився вперед, зігнувся й затулив обличчя долонями. Коли заговорив знову, здавалося, немовби він ось-ось розплачеться.

— Я думав, що вдасться його спіймати.

— Що?

— Іноді перед тим, як відлетіти, мертві затримуються, — прошепотів він. — А надто твій рід. Гнів підживлюється образою, а мертві існують в обрáзі. Я думав, що він досі десь там, дрейфує між світами, але за кожної спроби я діставав лише уривки спогадів, з плином часу вже не можу пригадати прекрасні моменти, тож подумав, що, можливо, з отрутою…

— Ти не знаєш, як мене вилікувати, правда? — запитала вона. — І ніколи не знав.

Чаґхань не відповів.

Жинь відпустила комір.

— Геть.

Чаґхань склав сумку й вийшов, не промовивши ані слова. Жинь уже майже озвалася до нього, але не змогла придумати, що сказати до того, як він грюкне дверима.

Коли Чаґхань пішов, Жинь стала кричати в коридор, щоб привернути увагу лікаря. Жинь лаяла його доти, доки не отримала подвійної дози снодійного. Проковтнула двома великими ковтками, залізла на ліжко і провалилася в глибочезний сон — уперше за довгий час.

Коли вона прокинулася, лікар відмовився давати їй снодійне протягом наступних шести годин. З кепськими передчуттями вона очікувала візиту Дзіньджі, Неджі чи й самого Вейсжі. Вона не знала, чого їй чекати, знала лише, що нічого доброго. Кому потрібна спірлійка, не здатна прикликати вогонь?

Але до неї прийшов лише капітан Ежидень. Він повідомив, що Жинь продовжуватиме виконувати свої обов’язки так, як і тоді, коли мала повний контроль над своїми вміннями. Вона досі була козирем Вейсжі, його таємною зброєю, мала стояти на його боці, навіть лише як фізіологічна зброя.

Капітан не висловив розчарування Вейсжі. Але це було й не потрібно. Відсутність Вейсжі свідчила про це більше, ніж будь-що.

Жинь ковтнула ще дозу снодійного. До того часу, як вона знову прокинулася, сонце вже сіло. Їй страшенно хотілося їсти. Жинь підвелася, розблокувала двері й пішла коридором, босоніж і невпев­нено, з туманним наміром вимагати їжу в першого, кого побачить.

— Ну то йди до біса!

Жинь зупинилася.

Голос долинав із-за дверей майже наприкінці коридору.

— І що накажеш робити? Повіситися, як жінки в Лю? Аякже, тобі б таке сподобалося!

Жинь упізнала цей голос, пронизливий, зухвалий і шалений. Вона навшпиньках пройшла далі коридором і стала біля дверей.

— Жінки з Лю захищали свою честь. — Цього разу чоловічий голос, значно старший і глибший.

— А хто сказав, що моя честь у мене в піхві?

Жинь затамувала подих. Венка. Це точно вона.

— Чи ти волів би, щоб я була бездиханним трупом? — закричала Венка. — Щоб мені зламали хребет, потрощили тіло, аби тільки нічого не проникло між ніг?

Знову чоловічий голос:

— Я волів би, щоб тебе взагалі не забирали. І ти це знаєш.

— Ти не відповів на питання.

Здушені звуки. Венка плаче?

— Поглянь на мене, батьку. Поглянь на мене.

Батько Венки щось відповів, надто м’яко, щоб Жинь змогла розчути. А вже за мить двері з грюкотом відчинилися. Жинь пірнула за ріг і завмерла, аж доки не почула, як кроки стихли, віддаляючись коридором у протилежному напрямку.

Жинь із полегшенням видихнула. Поміркувала трохи, а потім пішла до дверей. Вони були прочинені. Жинь кінчиками пальців торкнулася дерев’яного полотна й натиснула.

То і справді була Венка. Вона повністю постриглася. Вочевидь, відтоді вже минув якийсь час, бо волосся почало відростати невеликими темними плямами. Але обличчя було таким самим, сміховинно прекрасним, з відточеними рисами й пронизливим поглядом.

— А чого тобі в біса треба? — наполегливо поцікавилася Венка. — Можу чимось допомогти?

— Ви галасували, — сказала Жинь.

— О, як мені прикро. Наступного разу, коли батько відрікатиметься від мене, я просто це прийму.

— Від тебе відреклися?

— Ну, може, й ні. Інших спадкоємців у нього однаково немає. — Очі Венки були червоні. — Хотіла б я, щоб це було не так. Це краще, ніж коли він намагається говорити мені, що робити з власним тілом. Коли я була вагітна…

— Вагітна?!

— Була, — сердито зиркнула Венка. — І в цьому немає заслуг того довбаного лікаря. Він усе торочив, що курва Сайкхажа не визнає абортів.

— Сайкхажа?

— Неджина мати. У неї кумедне уявлення про релігію. Хіба не знаєш, що вона виросла в Призахідній республіці? І шанує тупого довбня Творця. Вона не просто прикидається з дипломатичних мотивів, а й справді вірить у те лайно. А ще підпорядковує все тому, що він написав у якійсь маленькій книжечці, де, вочевидь, згадується примушування жінок виношувати дітей ґвалтівників.

— І що ж ти зробила?

У Венки запульсувала жилка на горлі.

— Проявила винахідливість.

— О.

Якийсь час вони обидві дивилися в підлогу. Тишу порушила Венка.

— Хочу сказати, що боліло лише трохи. Не так сильно, як… Ну, ти знаєш.

— Ага.

— Саме про це я й думала, коли це зробила. Постійно думала про їхні свинячі рильця, тож було неважко. А леді Сайкхажа може сміливо йти до біса.

Жинь сіла на край ліжка. Було на диво приємно сидіти поруч із Венкою — розгніваною, нетерплячою, грубою. Вона виплескувала чистий гнів, який усі інші немовби придушували, — за це Жинь і була їй вдячна.

— Як твої руки? — запитала Жинь.

Минулого разу, коли вона бачила Венку, її руки були обмотані такою кількістю бинтів, що Жинь узагалі не була певна, чи не втратить Венка їх зовсім. Але тепер пов’язки зникли і руки не висіли нерухомо по боках.

Венка розігнула пальці.

— Права загоїлась. А ліва вже ніколи не буде нормальною. Її повністю викривили, і я не можу рухати трьома пальцями на лівій руці.

— Ти ще можеш стріляти?

— Виходить непогано, поки я можу тримати лук. Для мене зробили спеціальну рукавичку. Вона тримає три пальці зігнутими, тож мені не доводиться робити цього самій. Трохи практики — і з мене буде користь на полі. Хоч не схоже, що в мене вірять. — Венка посовалася на ліжку. — А що ти тут робиш? Неджа підкорив тебе гарними словами?

Жинь посунулася.

— Щось таке.

Венка дивилася на неї з чимось, що могло бути заздрістю.

— Отже, ти досі солдат. Щастить.

— Не впевнена, — сказала Жинь.

— Чому ж?

Якусь мить Жинь думала над тим, щоб розповісти все Венці: про Зміївну, Печатку, про те, що вона бачила з Чаґханем. Але Венка не мала терпіння для деталей. Венці не було до них діла.

— Просто… Я вже не можу того, що робила раніше. — Вона склала руки на грудях. — І сумніваюся, що колись знову зможу.

Венка втупилася в неї:

— То це через це ти плакала?

— Ні, я просто… — Жинь тремтливо вдихнула. — Я не знаю, чи буде від мене якась користь…

Венка закотила очі:

— Ну ти ж іще можеш тримати меч?

Роздiл 12

Протягом наступного тижня про незалежність від Імперії оголосили ще три провінції.

Як і передбачав Неджа, південні Воєначальники здалися першими. Зрештою, у півдня більше не було причин лишатися відданими Імперії чи Дадзі. Третя Макова війна вдарила по них найдужче. Їхні біженці голодували, на їхній території спалахнула епідемія бандитизму, а напад на Осінній палац знищив будь-які шанси отримати на нараді в Лусані поступки чи обіцянки допомоги.

Провінції, розташовані неподалік Арлона, повідомили про наміри відколотися від Імперії через захеканих делегатів, які подорожували сушею. Решта відправили поштових голубів. Через декілька днів до воріт Арлона прибули й самі Воєначальники.

— Півня, Мавпи і Кабана, — Неджа перераховував провінції, поки вони спостерігали, як вартові Ежиденя проводили до палацу огрядного Воєначальника Кабана. — Непогано.

— Тепер у нас чотири провінції проти восьми, — сказала Жинь. — Не такі вже й неймовірні шанси.

— П’ять проти семи. А ще вони гарні генерали.

Це справді було так. Жоден із південних Воєначальників не успадкував рангу від народження, всі заслужили його у кривавих банях під час Другої і Третьої Макових війн.

— І Цолінь прийде.

— Звідки така впевненість?

— Цолінь уміє обирати сторону. Зрештою він прийде. Радій, це майже так само добре, як ми й сподівалися.

Жинь думала, що тільки-но утвориться союз чотирьох провінцій, вони негайно вирушать у похід на північ. Але політики швидко розбили її надії на стрімкий наступ. Південні Воєначальники не привели в Арлон своїх військ. Їхні армії лишилися в рідних провінціях, вагаючись і спостерігаючи, а не вступаючи в бій. Південь вичікував. Вийшовши зі складу Імперії, Воєначальники убезпечили себе від гніву Вейсжі, але доки не вислали військ проти Імперії, вони ще мали шанс, що Дадзі прийме їх назад із розкритими обіймами та пробачить усі гріхи.

Минали дні. Наказ вирушати не надходив. Союз чотирьох провінцій цілими годинами поспіль обговорював стратегію в нескінченних військових нарадах. Жинь, Неджа й Кітай були присутні на всіх. Неджа — бо був генералом, Кітай — бо за химерним збігом обставин його тепер вважали наймайстернішим стратегом, хай навіть і не найбажанішим, а Жинь — суто тому, що цього хотів Вейсжа.

Вона підозрювала, що її мета полягала в залякуванні, забезпеченні певності: якщо спірлійка зі знищеного острова жива й здорова в Арлоні, то, можливо, перемогти в цій війні не так і важко.

Вона щосили намагалася вдавати, що це не брехня.

— Нам потрібні збірні загони, інакше цей союз — просто самогубство. — Генерал Ху, головний стратег Вейсжі, давно не приховував розчарування. — Республіканська армія має діяти як єдине ціле. Солдати не можуть вважати, що досі належать до колишніх провінцій.

— Я не віддам своїх людей під командування солдатів, яких ніколи не бачив, — сказав Воєначальник Кабана.

Жинь ненавиділа Цао Чажовка. Він увесь час шалено критикував те, що пропонували люди Вейсжі, аж Жинь замислилася, чому він узагалі приїхав в Арлон.

— І такі загони не зможуть діяти спільно, — продовжив він. — Ви просите солдатів, які ніколи не бачили один одного, битися разом. У них різні командні сигнали, вони використовують різні коди й не мають часу вчитися.

— Ну, схоже, ви робите все можливе для того, щоб найближчим часом ми не вирушили на північ, тож у них буде щонайменше декілька місяців, — пробурмотів Кітай.

Неджа видав приглушений звук, схожий на сміх.

У Чажовка був такий вигляд, немовби він насадив би Кітая на флагшток, якби міг.

— Ми не можемо перемогти Дадзі, б’ючись чотирма окремими арміями, — швидко сказав генерал Ху. — Наші розвідники доповідають, що, поки ми тут говоримо, вона збирає коаліцію на півночі.

— Це байдуже, якщо в них немає флоту, — сказав Воєначальник Мавпи, Лю Ґужубай.

З-поміж усіх південних Воєначальників він був найдужче схильний співпрацювати. Маючи гострий язик та розумний погляд, більшість нарад він провів, погладжуючи густу темну бороду і граючи по обидва боки столу. Якби вони працювали лише з Ґужубаєм, подумалося Жинь, то, мабуть, уже рухалися б на північ. Воєначальник Мавпи обережний, але принаймні сприймає аргументи. Натомість Воєначальники Кабана й Півня немовби намірилися лишатися в Арлоні під захистом військ Вейсжі. Ґон Такха останні кілька днів понуро сидів за столом, не кажучи ані слова, а Чажовк постійно метав підозри в усіх присутніх.

— Але вони його матимуть. Дадзі зараз збирає кораблі з цивільних центрів, щоб відновити Імперський флот. Вони переробляють вантажні кораблі на військові галери, а також зводять військові суднобудівні бази в різних місцях провінції Тигра, — генерал Ху постукав пальцем по мапі. — Що довше ми чекаємо, то більше часу даємо їм на підготовку.

— І хто ж очолить той флот? — запитав Ґужубай.

— Чан Ень.

— Несподівано, — озвався Чажовк. — Не Дзюнь?

— Дзюнь не схотів цієї посади, — сказав генерал Ху.

Чажовк здійняв брову:

— Це вперше.

— Мудро з його боку, — сказав Вейсжа. — Ніхто не хоче віддавати накази Чан Еню. Коли його офіцери сумніваються в ньому, то летять голови.

— Це знак, що Імперія не в найкращому стані, — несхвально зауважив Такха. — Той чоловік злостивий і марнотратний.

Генерал Вовче М’ясо славився своєю жорстокістю. Коли Чан Ень організував переворот проти попереднього Воєначальника Коня, його загони розколювали черепи і розвішували низки понівечених голів на стінах столиці.

— Або це просто означає, ну, знаєте, що всі гарні генерали мертві, — протягнув Дзіньджа.

Досі під час нарад від поводився навдивовижу стримано, хоча Жинь годинами спостерігала, як на його обличчі проступає презирство.

— Кому, як не вам, знати, — сказав Чажовк. — Ви ж були його учнем?

Дзіньджа наїжачився:

— Це було п’ять років тому.

— Не дуже давно як для такої короткої кар’єри.

Дзіньджа розкрив був рота, щоб відповісти, але Вейсжа змусив його замовкнути, піднявши руку.

— Якщо ви хочете звинуватити мого найстаршого сина у зраді…

— Ніхто ні в чому Дзіньджу не звинувачує, — сказав Чажовк. — Але знову ж таки, Вейсжа, ми просто сумніваємося в правильності рішення дозволити Дзіньджі очолити флот.

— Ваші люди будуть у кращих руках. Дзіньджа вивчав мистецтво війни в Сінеґарді, командував військами в Третій Маковій війні.

— Як і всі ми, — сказав Ґужубай. — Чому ж не доручити цю роботу якомусь із наших генералів? Або комусь із нас?

— Бо ви троє надто важливі, щоб вас можна було замінити.

Навіть Жинь мимоволі здригнулася від таких неприхованих лестощів. Південні Воєначальники криво перезирнулися. Ґужубай не приховував недовіри й зневаги.

— Ну гаразд, тоді тому, що люди з провінції Дракона не готові битися під проводом когось іншого, — сказав Вейсжа. — Вірите ви в це чи ні, а я справді намагаюся знайти рішення, яке найкраще вас захистить.

— І все ж на передову ви хочете відправити наші війська, — сказав Чажовк.

— Провінція Дракона виділяє більше загонів, ніж будь-хто з вас, йолопи, — випалила Жинь.

Вона не змогла стриматися. Вейсжа попереджав її просто спостерігати, але вона не могла стояти й дивитися на всю цю бездіяльність і дрібні чвари. Воєначальники поводилися ніби діти, чубилися між собою, наче хтось інший міг виграти війну замість них, якщо вони достатньо довго тягтимуть час.

Усі здивовано подивилися на Жинь, ніби в неї раптом виросли крила. Вейсжа не урвав її, вона продовжила:

— Минули, курва, три дні. Якого біса ви сперечаєтеся про склад підрозділів? Імперія слабка зараз. Нам треба відправляти війська на північ зараз.

— Тоді чому б нам не відправити лише тебе? — запитав Такха. — Ти ж потопила лукоподібний острів, хіба не так?

Жинь не розгубилась:

— Ви хочете, щоб я вбила половину населення країни? Мої сили не розрізняють своїх і чужих.

Такха глянув на Вейсжу:

— Що вона взагалі тут робить?

— Я командир Цике, — сказала Жинь. — І стою перед вами.

— Ти дівчисько без досвіду командування, із заледве роком бою за плечима, — сказав Ґужубай. — Навіть не думай указувати нам, як вести війну.

— Я виграла попередню. І без мене вас би тут навіть не було.

Вейсжа поклав їй руку на плече:

— Жунінь, цить.

— Але він…

— Мовчати, — суворо промовив він. — Це обговорення не входить у твої повноваження. Нехай говорять генерали.

Жинь проковтнула заперечення.

Двері скрипнули і прочинилися. Крізь отвір просунув голову палацовий прислужник.

— Прибув Воєначальник Змії, хоче побачитися з вами, пане.

— Впусти його, — сказав Вейсжа.

Прислужник ступив уперед, щоб притримати двері розчиненими.

До кімнати ввійшов Ан Цолінь, без супроводу, неозброєний. Дзіньджа відступив на крок праворуч, щоб дозволити Цоліню стати поруч із його батьком. Неджа самовдоволено глянув на Жинь, немовби заявляючи: «Я ж казав».

Вейсжа мав такий самий вигляд.

— Радий бачити, що ви з нами, майстре.

Цолінь спохмурнів.

— Не обов’язково було пливти через мій флот.

— Інший шлях забрав би більше часу.

— Спершу вони прибули забрати мою родину.

— Я припустив, що ви досить далекоглядні, щоб завчасно їх забрати.

Цолінь склав руки.

— Дружина й діти прибудуть завтра вранці. Я хочу, щоб їх розмістили в найзахищенішому помешканні. Якщо я побачу в їхніх кімнатах бодай натяк на шпигуна, то поверну весь свій флот на користь Імперії.

Вейсжа кивнув.

— Як забажаєте.

— Добре. — Цолінь нахилився вперед, щоб поглянути на мапи. — Вони всі хибні.

— У чому? — запитав Дзіньджа.

— Провінція Коня не лишилась осторонь. Вони зібрали війська біля бази Їньшань. — Цолінь показав на цятку якраз над провінцією Зайця. — А провінція Тигра веде свій флот до Осіннього палацу. Вони затуляють вам шляхи наступу. У вас небагато часу.

— Тоді скажіть, що я маю зробити, — сказав Вейсжа.

Жинь вразило, як може змінюватися його тон: щойно владний і наказовий, а тепер шанобливий і м’який, наче в учня, який просить допомоги в учителя.

Цолінь з осторогою глянув на нього:

— Через тебе загинули гарні люди. Сподіваюся, ти це знаєш.

— Тоді вони загинули заради гарної мети, — сказав Вейсжа. — Сподіваюся, ви також це знаєте.

Цолінь не відповів. Він просто сів, підтягнувдо себе мапи й почав розглядати лінії нападу з утомленою досвідченістю людини, яка воювала все життя.

Час минав, але, попри постійні затримки наступу на північ, Арлон продовжував готуватися до війни, немовби стиснута пружина. Військові приготування просочилися майже в усі аспекти цивільного життя. Сіроокі діти працювали біля печей у зброярні й розносили повідомлення по місту. Їхні матері з приголомшливою швидкістю шили бездоганно підігнані форми. Бабусі в їдальнях помішували конґі у величезних баняках, поки їхні онуки розносили миски солдатам.

Минув ще тиждень. Воєначальники продовжували кричати один на одного в нарадчій кімнаті. Жинь не витримувала постійного очікування й вихлюпувала адреналін із Неджею.

Двобої були приємною вправою. Сутичка в Лусані чітко дала зрозуміти Жинь, що вона надто покладалася на прикликання вогню. Її рефлекси ослабли, м’язи атрофувалися, а витривалість майже зникла.

Тож принаймні раз на день вони з Неджею брали зброю й піднімалися на безлюдні місця високо в скелях. Жинь губилася в чистій бездумній фізичності їхніх ударів. Коли вони билися, її розум не міг затриматися на жодній думці. Вона була надто заклопотана вираховуванням кутів, маневруванням сталі об сталь. Безпосередність бою була її власним наркотиком і могла змусити стати нечутливою до всього іншого, що можна раптом відчути.

Алтань не мучитиме її, якщо вона не думатиме.

Удар за ударом, синець за синцем Жинь повертала втрачену м’язову пам’ять і насолоджувалася цим. Тут вона могла керувати адреналіном і страхом, від яких щодень стривожено тремтіла.

Перші декілька днів Жинь почувалася розбитою, у неї все боліло. Наступні дні стали кращими. Форма перестала висіти на ній. Вона позбулася надмірної худорлявості й уже не нагадувала скелет. Це єдине, за що вона була вдячна повільним нарадам: так вона мала час стати солдатом, яким була колись.

Неджа не був поблажливим супротивником у двобоях, але вона цього й не хотіла. Спочатку він стримувався, боячись нашкодити їй, доки вона не виставила ногу й не збила його на землю.

Він перекотився на живіт і підвівся.

— Якщо ти хотіла, щоб я впав, то могла просто попросити.

— Не будь паскудником.

Щойно вона перестала пропускати удари в рукопашному бою, довшому за тридцять секунд, вони перейшли до оббитої зброї.

— Не розумію, чому ти так учепилася в нього, — сказав він, утретє вибивши з її рук тризуб. — Він незграбний як чорт. Батько казав, щоб я змусив тебе перейти на меч.

Вона знала, чого хотів Вейсжа. І втомилася від цього аргументу.

— Дальність важливіша за маневреність. — Вона наступила на тризуб і підняла його.

Неджа підійшов до неї праворуч.

— Дальність?

Вона захищалася.

— Коли прикликаєш вогонь, ніхто не наблизиться до тебе.

Він відхилився.

— Вибач за очевидне, але ж ти вже не можеш цього робити.

Жинь насупилася:

— Я це виправлю.

— А якщо ні?

— А якщо ти припиниш мене недооцінювати?

Жинь не хотіла говорити йому, що вже намагалася. Щовечора вона піднімалася на це плесо, де ніхто не міг її бачити, ковтала дозу дурного блакитного порошку Чаґханя, наближалася до Печатки й намагалася випалити примарного Алтаня зі свого розуму.

Не виходило. Вона так і не змогла змусити себе завдати йому шкоди, принаймні цій дивовижній версії Алтаня, якої вона ніколи не знала. Коли вона намагалася битися з ним, він гнівався. А потім нагадував їй, чому вона завжди його боялася.

Найгіршим було те, що Алтань немовби з кожним разом сильнішав. Його очі виразніше горіли в темряві, сміх лунав гучніше, а декілька ночей тому він майже витиснув із неї все повітря перед тим, як вона отямилася. Нехай він і був лише видінням. Страх робив його матеріальнішим за будь-що.

— Ну ж бо. — Жинь штурхнула Неджу в бік, сподіваючись застукати його зненацька, але він саме вчасно виставив клинок і відбив удар.

Вони билися ще декілька секунд, але вона швидко втомилася. Її тризуб раптом став значно важчим. Жинь почувалася так, немовби б’ється втричі повільніше, ніж зазвичай. Ногами вона працювала брудно, без форм чи техніки, а замахи ставали все хаотичнішими і менш захищеними.

— Це не найгірше, — сказав Неджа. Він відбив сильний удар від голови. — Хіба ти не рада?

Жинь напружилася.

— І чому б то мені радіти?

— Я хотів сказати… Просто подумав… — він торкнувся рукою скроні. — Хіба не добре, що ти хоча б повернула собі розум?

Вона вдарила кінцем тризуба об землю.

— Гадаєш, я з’їхала з глузду?

Неджа швидко відступив.

— Ні, я хотів сказати, що… Я бачив, як тобі було боляче. Це скидалося на тортури. Я подумав, що тобі мало хоч трохи полегшати.

— Коли від тебе жодної користі — це не полегшення, — сказала вона.

Жинь прокрутила тризуб над головою й розкручувала далі, аби створити інерцію. Це була не палиця, і їй ставало розуму не задіювати на ньому такі техніки, але тепер вона розізлилася й діяла бездумно, а м’язи використовували знайомі, але хибні моделі.

І це було помітно. З таким успіхом Неджа міг битися з малюком. Він за лічені секунди вибив тризуб із її рук.

— Я ж казав, — сказав він. — Бракує гнучкості.

Жинь підняла тризуб із землі.

— Але він однаково дістане далі, ніж твій меч.

— А якщо я підійду ближче?

Неджа вставив меч між зубцями тризуба і скоротив відстань між ними. Вона спробувала відбитись, але Неджа мав рацію — тепер тризубом його було не дістати.

Другою рукою він приставив кинджал до її підборіддя. Вона по-варварськи врізала йому в литку. Він повалився на землю.

— Сучка, — сказав він.

— Ти заслужив.

— Іди до біса. — Він качався по траві, тримаючись за ногу. — Допоможи підвестися.

— Зробімо перерву.

Жинь кинула тризуб і сіла на траву біля Неджі. Легені досі не відновилися. Вона надто швидко втомлювалася й не витримувала більше двох годин двобою, а це значно менше повного дня на полі битви.

Неджа навіть не спітнів.

— З мечем ти значно краще б’єшся. Прошу, скажи, що ти це знаєш.

— Не опікай мене.

— Від тієї штуки жодної користі! Вона заважка для тебе! Але я бачив тебе з мечем і…

— Я звикну.

— Я просто думаю, що тобі не варто приймати доленосні рішення, керуючись сентиментальністю.

Жинь здивовано подивилася на нього:

— І що ж це означає?

Він зірвав жменю трави.

— Забудь.

— Ні, скажи.

— Добре. Ти не відмовляєшся від тризуба, бо це його зброя, еге ж?

У Жинь скрутило нутро.

— Це безглуздо.

— О, та годі тобі. Ти завжди говориш про Алтаня так, немовби він був великим героєм. Але це не так. Я бачив його в Кхурдалайні, бачив, як він говорив до людей…

— І як же він говорив до людей? — різко запитала вона.

— Немовби вони предмети і належать йому. Чхати він хотів на людей, важило лише те, як вони могли йому прислужитися, — тепер у голосі Неджі чулася злість. — Алтань був гівнюком, і командир з нього також був гівняний. Він кинув мене на смерть, і ти це знаєш, а тепер ти тут, бігаєш із його тризубом і белькочеш про помсту за того, кого маєш ненавидіти.

Тризуб раптом став страшенно важким.

— Це несправедливо. — Вона почула віддалене дзижчання у вухах. — Він мертвий… Ти не можеш… Це несправедливо.

— Знаю, — м’яко промовив Неджа.

Гнів полишив його так само швидко, як і нахлинув. Він був виснажений. Сів, зсутулившись, і бездумно рвав травинки в руках.

— Вибач. Не розумію, чому я це сказав. Я знаю, наскільки він тобі небайдужий.

— Я не говоритиму про Алтаня, — сказала Жинь. — Не з тобою. Не зараз. І взагалі ніколи.

— Гаразд, — сказав він і глянув на неї таким поглядом, якого вона не зрозуміла, поглядом, у якому могло бути порівну жалю і розчарування, від чого їй стало страшенно ніяково. — Гаразд.

Через три дні по тому рада нарешті дійшла спільного рішення. Принаймні Вейсжа й Цолінь домовилися щодо безпосередніх військових дій, а потім змусили інших підкоритися.

— Ми моритимемо їх голодом, — оголосив Вейсжа. — Південь — сільськогосподарська житниця Імперії. Якщо північні провінції не поступляться, то ми просто їх не годуватимемо.

Такха пригальмував.

— Ви просите нас зменшити експорт щонайменше на третину.

— Так ви матимете нижчий прибуток рік чи два, — сказав Вейсжа. — А потім ваші ціни злетять уже наступного року. Північ не в тому стані, щоб стати самодостатньою в сільському господарстві. Якщо ви підете на цю одноразову жертву, ймовірно, це покладе край і податкам. Жебраки не мають важелів впливу.

— А що з прибережними маршрутами? — запитав Чажовк.

Жинь мусила визнати, що це справедлива заувага. Західний Мужвей і річка Ґолінь були не єдиними річками, які перетинали північні провінції. Туди легко могли постачати провізію з узбережжя, відсилаючи за припасами торгівців під личиною вихідців з півдня. Срібла в них було більш ніж удосталь.

— Їх прикриє Моаґ, — сказав Вейсжа.

Схоже, Чажовка це вразило.

— Ти довіряєш королеві піратів?!

— Це в її ж інтересах, — сказав Вейсжа. — За кожний корабель блокадників, який вона перехопить, її флот отримає сімдесят відсотків прибутку. Вона не така дурепа, щоб обманювати нас.

— Північ має й інші джерела постачання зернових, — зауважив Ґужубай. — Орні землі є в провінції Зайця, наприклад.

— Ні, не має, — самовдоволено промовив Неджа. — Минулого року провінцію Зайця спіткала цвіль — і вони втратили зерно для посівів. Ми продали їм кілька ящиків високоврожайного зерна.

— Пам’ятаю, — сказав Цолінь. — Якщо ви намагалися задобрити їх, то не вийшло.

Дзіньджа неприємно посміхнувся:

— Не намагалися. Ми продали їм зіпсуте зерно, і вони погодилися пустити в їжу свої запаси. Якщо ми відріжемо зовнішнє постачання, голод спіткає їх уже за шість місяців.

Усі Воєначальники були вражені. Жинь бачила, як присутні за столом неохоче кивали.

Лише Кітай був невеселим.

— Шість місяців? — відлунням повторив він. — Я думав, що ми намагаємося вирушити вже наступного місяця.

— До того часу вони не відчують блокади, — сказав Дзіньджа.

— Це неважливо! Важлива лише погроза блокади, не обов’язково і справді морити їх голодом…

— Чому? — запитав Дзіньджа.

Кітая вжахнули його слова.

— Бо так ти прирікаєш тисячі невинних людей. А ще це не те, що ви казали мені, коли просили зробити розрахунки…

— Байдуже, що ми там тобі казали, — промовив Дзіньджа. — Знай своє місце.

Кітай не вмовкав:

— Нащо повільно морити їх голодом? Нащо взагалі чекати? Якщо ми підемо в наступ просто зараз, то зможемо закінчити цю війну ще до зими. А якщо чекатимемо, то застрягнемо на півночі, коли річки замерзнуть.

Генерал Ху засміявся:

— Хлоп’я думає, що краще за нас знає, як перемогти.

Кітай побагровів:

— Бо я справді читав Суньдзи, тож так.

— За цим столом ти не єдиний випускник Сінеґарда, — сказав генерал Ху.

— Звісно, але я вчився там у добу, коли для того, щоб тебе прийняли, потрібні були мізки, тож ваша думка не врахо­вується.

— Вейсжа! — крикнув генерал Ху. — Вгамуй свого хлопця!

— «Вгамуй свого хлопця», — перекривив Кітай. — «Заткни єдину людину, яка має хоча б наполовину життєздатну стратегію, бо моє его не витримує жару».

— Годі, — озвався Вейсжа. — Ти заступив межу.

— Цей план заступив межу, — заперечив Кітай.

— Тебе усунуто, — сказав Вейсжа. — Геть з очей, доки по тебе не пришлють.

На коротку страшну мить Жинь подумала, що Кітай почне перекривлювати і Вейсжу, але він лише кинув свої папери на стіл, грюкнув чорнильницею й рушив до дверей.

— Продовжуй розмахувати кулаками — і батько вже не кликатиме тебе на наради, — сказав Неджа.

Вони з Жинь вийшли вслід за Кітаєм, що, на думку, Жинь було небезпечним кроком Неджі, але Кітай був надто злий, щоб почуватися вдячним за такий жест.

— Продовжуйте ігнорувати мене — і ми не матимемо палацу, щоб проводити в ньому наради, — випалив Кітай. — Блокада? Блокада, курва?

— Наразі це найкращий варіант, — сказав Неджа. — У нас немає військової спроможності пливти на північ самим, але ми можемо просто зачекати.

— Та це може розтягнутися на роки! — крикнув Кітай. — І що буде тим часом? Ви просто лишите людей помирати?

— Погрози цілком можуть спрацювати, — сказав Неджа.

Кітай презирливо глянув на нього.

— Тоді ви намагаєтеся впоратися з країною, в якій панує голод. Ви не об’єднаєте її, заморивши голодом невинних людей.

— Ми не збираємося морити голодом…

— Ні? Вони їстимуть кору? Листя? Коров’яче лайно? Я можу придумати мільйон стратегій, кращих за вбивство.

— Тоді спробуй поводитися дипломатично, — різко відповів Неджа. — Не можна висловлювати неповагу до старої гвардії.

— Чому? Стара гвардія й гадки не має, що робить! — крикнув Кітай. — Вони утримують свої позиції, бо вправні в групових маневрах! Вони випускники Сінеґарда, звісно, але тоді вся навчальна програма була лише основами підготовки про всяк випадок. Вони не мають вичерпної бази у військовій науці чи технології, й вони ніколи не завдавали собі клопоту навчанням, бо знають, що ніколи не втратять роботу!

— Я думаю, ти недооцінюєш деяких кваліфікованих представників, — сухо промовив Неджа.

— Ні, твій батько зв’язаний по руках і ногах, — сказав Кітай. — Зачекай, я зрозумів, ось воно: люди, яким він може вірити, некомпетентні, а компетентних він мусить тримати на короткому повідку, бо вони можуть спрогнозувати поразку.

— І що, він має натомість повірити тобі?

— Я єдиний, хто знає, що робить.

— Але ж, по суті, ти приєднався до нас ледь не вчора. Тож, може, якщо припиниш так смикатися, батько почне довіряти тобі не менше, ніж тим, хто служить йому вже не одне десятиліття.

Кітай кинувся геть, ледь чутно бурмочучи щось собі під носа. Жинь підозрювала, що тепер він днями не виходитиме з бібліо­теки.

— Придурок, — пробурмотів Неджа, щойно Кітай відійшов достатньо далеко.

— На мене не дивися, — сказала Жинь. — Я на його боці.

Блокада непокоїла її не так сильно. Якщо північні провінції опиратимуться, то голод добре їм прислужиться. Але вона не могла стерпіти думку про те, що вони збираються розворушити гніздо шершнів, бо ж їхня єдина стратегія полягала в тому, щоб чекати, ховатися і сподіватися, що шершні не вжалять першими.

Невизначеність була для неї нестерпною. Вона хотіла атакувати.

— Невинні не помруть, — наполягав Неджа, хоча й говорив так, немовби намагався переконати себе. — Вони здадуться ще до того, як усе стане погано. Мусять здатися.

— А якщо не здадуться? — запитала вона. — Тоді ми атакуватимемо?

— Ми атакуємо, або вони помруть з голоду, — сказав Неджа. — Безпрограшний варіант.

Військові сили Арлона перейшли до виконання завдань усере­дині країни. Армія вже не готувала кораблів до відплиття, натомість зосередившись на будівництві оборонних структур, щоб зробити Арлон повністю неуразливим до вторгнення Міліції.

Оборонна війна здавалася дедалі ймовірнішою. Якщо Республіка не почне наступ на північ зараз, то застрягне вдома до наступної весни. Минула вже майже половина осені, а Жинь ще не забула, якими суворими були сінеґардські зими. Коли похолодає, стане важче кип’ятити воду й готувати гарячу їжу. Хвороби та обмороження швидко поширяться табором. Війська страждатимуть.

А південь лишиться теплим, гостинним і достиглим для збору. Що довше вони чекатимуть, то вищі шанси на те, що Міліція спуститься річкою до Арлона.

Жинь не хотіла воювати в оборонній війні. Усі видатні трактати з військової стратегії сходилися на тому, що оборонні битви — суцільний кошмар. І хай би яким укріпленим не був Арлон, йому буде важко здолати об’єднані війська з півночі. Звісно, Вейсжа також це знав, він був надто освіченим, щоб вірити в інший розвиток подій. Але з кожною новою нарадою він усе частіше ганив Кітая за те, що той посмів заговорити, а сам догоджав Воєначальникам і анічогісінько не робив для того, щоб підбурити союз до активних дій.

Жинь починала думати, що навіть якби провінція Дракона виступила самостійно, це було б краще за нічого. Але наказ не надходив.

— У батька зв’язані руки, — знову і знову повторював Неджа.

Кітай і далі просиджував години в бібліотеці, з усе більшим розчаруванням складаючи воєнні плани, якими ніколи не скористалися б.

— Я знав, що приєднатися до вас — це зрада, — ремствував він, звертаючись до Неджі. — Але не думав, що це буде самогубством.

— Воєначальники дійдуть згоди, — сказав Неджа.

— Ага, аякже. Чажовк — лінивий кнур, який хоче сховатися за мечами Республіки, у Такхи кишка тонка, щоб робити щось інше, окрім як ховатися за Чажовком, а Ґужубай, може, й розумніший за багатьох, але він не ризикне своєю головою, якщо не ризикнуть і двоє інших.

«Має бути ще щось, — думала Жинь. — Щось, чого ми не знаємо». Вейсжа нізащо не сидів би склавши руки, чекаючи зими й не проявляючи ініціативи. Чого він чекає?

За браком кращих варіантів, Жинь сліпо вірила Вейсжі. Вона збиралася з духом, коли її люди питали про затримку. Не звертала уваги на чутки, що Вейсжа обмірковує перемир’я з Імператрицею. Вона розуміла, що не може вплинути на політику, тож зосередилася виключно на тому, що могла контролювати.

Вона ще частіше билася з Неджею. Перестала розмахувати тризубом, мовби палицею. Познайомилася з генералами й лейтенантами Республіканської армії. Докладала всіх зусиль, щоб інтегрувати Цике у військову екосистему провінції Дракона, попри те, що Бадзі й Жамса скаржилися на сувору заборону алкоголю. Вона вивчила командні коди Республіканської армії, канали зв’язку та бойовий стрій для атаки на воді. Жинь готувалася до війни, коли б вона не почалася.

Аж до того дня, коли над долиною нестямно забили у дзвони. Тієї ж миті посланці кинулися з причалу. Усіх в Арлоні охопив захват від новини, що в провінцію Дракона пливуть кораблі. Величні білі кораблі з заходу.

А потім Жинь збагнула, що стало причиною зволікання.

Вейсжа не просто тягнув час із експедицією на північ.

Він чекав підкріплення.

Роздiл 13

Жинь проштовхувалася крізь натовп услід за Неджею, який активно працював ліктями, щоб дістатися затоки. Причал уже наводнили допитливі цивільні й солдати, прагнучи роздивитися корабель призахідників. Але ніхто не дивився на гавань. Усі закинули голови до неба.

Крізь хмари над їхніми головами спускалися три машинерії завбільшки з китів. Кожна мала довгий прямокутний кошик, скріп­лений ременями під днищем, з небесно-лазуровими прапорами по боках. Жинь витріщилася на них, декілька разів кліпнувши.

Як такі величезні об’єкти можуть триматися в повітрі?

Вони здавалися їй безглуздими й абсолютно неприродними, мовби якийсь бог рухав їх у небесах своєю волею. Але це не могла бути робота богів. Призахідники не вірили в Пантеон.

Це зробив їхній Творець? Від такої можливості Жинь здригнулася. Її завжди вчили, що Святий Творець призахідників — це узагальнений образ, вигадка, щоб контролювати стривожене населення. Єдине антропоморфне всемогутнє божество, в яке вірили призахідники, не могло пояснити складності всесвіту. Але якщо Творець реальний, то все, що вона знала про шістдесят чотири божества, про Пантеон, хибне.

А раптом її боги не єдині у всесвіті? Раптом існує якась вища сила, доступна лише призахідникам? А що, коли саме через це вони так суттєво випереджають Нікань у розвитку?

Коли машинерії наблизилися, небо заповнив звук, схожий на дзижчання мільйона бджіл, але підсилений у сотні разів.

Жинь бачила людей, які стояли на краях підвішених кошиків. З землі вони скидалися на крихітні іграшки. Летючі кити почали наближатися до гавані, щоб приземлитися, все більшаючи й більшаючи в небі, аж доки їхня тінь не накрила всіх унизу. Люди в кошиках махали руками над головою. Їхні роти були широко розкриті: вони щось кричали, але ніхто не міг їх розчути через шум.

Неджа схопив Жинь за зап’ясток і потягнув її назад.

— Відійди, — крикнув їй у вухо.

Поки міські охоронці відганяли натовп від місця приземлення, навкруги панував хаос. Одна за одною летючі машинерії з глухим звуком опустилися на землю. Він сили удару струсонулася ціла гавань.

Нарешті дзижчання стихло. Металеві кити зіщулилися й повалилися набік, коли з них випускали повітря над кошиками. Запала тиша.

Жинь спостерігала.

— Дивися, щоб очі не повипадали з очниць, — сказав Неджа. — Це просто іноземці.

— Для тебе просто іноземці. А для мене — екзотичні створіння.

— Хіба в провінції Півня не було місіонерів?

— Лише на узбережжі.

Після Другої Макової війни призахідницьким місіонерам заборонили перебувати на території Імперії. Дехто ризикнув і надалі їздити до міст за межами зони впливу Сінеґарда, але більшість трималися подалі від сільської місцевості на кшталт Тікані.

— Тож я чула лише розповіді, — пояснила Жинь.

— Наприклад?

— Що призахідники — велетні. Що вони вкриті рудим хутром. Що вони варять немовлят і їдять їх у супі.

— Ти ж знаєш, що такого ніколи не було?

— Там, звідки я родом, люди щиро в це вірили.

Неджа здавлено захихотів:

— Нехай минуле лишається в минулому. Тепер вони прибули як друзі.

Імперія мала буремну історію відносин із Призахідною респуб­лікою. Під час Першої Макової війни призахідники запропонували військову та економічну допомогу Федерації Муґень. Щойно муґенці знищили навіть натяки на суверенність Нікані, призахідники заселили прибережні райони місіонерами й релігійними школами, прагнучи знищити місцеві забобонні релігії.

Певний час призахідницькі місіонери, попри заборону, навіть навідувалися до храмів. Якщо якісь шаманічні культи й уціліли після війни Червоного Імператора з релігією, то призахідники загнали їх ще глибше в підпілля.

Під час Другої Макової війни призахідники стали визволителями. На думку призахідників, які завжди заявляли, що їхня окупація на користь корінному населенню, Федерація вчиняла надто багато звірств, і зберігати нейтралітет було морально неприйнятним. Після спалення Спіру призахідники відправили свій флот до Наріїнського моря, об’єдналися з військами Тріади, відтіснили Федерацію до її лукоподібного острова й домовилися про підписання мирної угоди з новоствореною Нікарською імперією в Сінеґарді.

А потім Тріада захопила диктат над країною й викинула іноземців за борт. Ті призахідники, які лишилися, стали контрабандистами або місіонерами й ховалися в міжнародних портах на кшталт Анькхілууня чи Кхурдалайна, проповідуючи своє слово всім, хто завдавав собі клопоту бути з ними гостинним.

А коли почалася Третя Макова війна, призахідники відпливли на рятівних човнах так швидко, що коли підрозділ Жинь дістався Кхурдалайна, їх немовби там ніколи й не було. З посиленням війни призахідники лишалися норовливими спостерігачами, які відчужено дивилися з-за великого моря, як нікарські громадяни горіли у своїх домівках.

— Могли прибути й раніше, — уїдливо зауважила Жинь.

— Останні два десятиліття весь західний континент палав у війні, — сказав Неджа. — Вони були трохи зайняті.

Це стало для неї несподіванкою. Досі новини про західний континент були такі неважливі для Жинь, мовби його й зовсім не існувало.

— Вони перемогли?

— Можна й так сказати. Загинули мільйони. Ще мільйони лишилися без даху над головою і без країни. Але Консорціум утримав владу у своїх руках, тож вони вважають, що це перемога. Хоча я не…

Жинь схопила його за руку.

— Вони йдуть.

Збоку кожного кошика розчинилися дверцята. Один за одним призахідники виходили на пристань.

Побачивши їх, Жинь відступила.

Їхня шкіра була страшенно бліда, не бездоганно порцеляново-білого відтінку, який так шанували сінеґардці, а радше відтінку щойно випатраної риби. А волосся в них мало неправильні кольори — кричущі відтінки міді, золота й бронзи, зовсім не схожі на глибоку чорноту нікарського волосся. Усе в них — забарвлення, риси, пропорції — здавалося просто недоречним.

Вони взагалі не схожі на людей, радше на істот зі страшних історій. І хоча Жинь була надто доросла для казок, усе в цих світлооких створіннях викликало в неї бажання тікати.

— Як у тебе з призахідницькою? — запитав Неджа.

— Майже забула, — визнала вона. — Ненавиджу цю мову.

У Сінеґарді їх усіх декілька років змушували вивчати дипломатичну призахідницьку. Правила вимови були геть несистематизовані, а граматична система так повнилася винятками, немовби її не існувало зовсім.

Ніхто з однокласників Жинь не приділяв значної уваги урокам призахідницької граматики. Основною загрозою для них тоді була Федерація, а отже, значно важливіше було вивчити муґенську.

Жинь припустила, що тепер усе може обернутися зовсім інакше.

З кошиків вийшла колона призахідників такої ж зовнішності — з коротко підстриженим волоссям та в темно-сірих формах. Вони стали перед натовпом двома акуратними рядами. Жинь нарахувала двадцять осіб.

Вона уважно вдивлялася в їхні обличчя, але не могла відрізнити одне від іншого. Усі немовби мали однаково світлі очі, широкі носи й міцні щелепи. Усі були чоловіками. Кожен тримав на грудях химерну на вигляд зброю. Жинь не могла визначити її призначення. Вона скидалася на низку трубок різної довжини, з’єднаних докупи майже позаду чимось схожим на ручку.

Крізь дверцята в кошику пройшов останній солдат. З його форми Жинь припустила, що то їхній генерал: ліворуч на грудях у нього були різнокольорові стрічки, яких не мали інші. Він одразу здався Жинь небезпечним. Щонайменше на пів голови вищий за Вейсжу, він мав такі ж широкі груди, як Бадзі, а його загартоване обличчя було помережане зморшками й розумне.

Позаду генерала йшла шеренга призахідників у сірих сутанах і каптурах.

— Хто вони? — запитала Жинь у Неджі.

Вони не могли бути солдатами: у них не було ані спорядження, ані зброї.

— Сіре товариство, — сказав він. — Представники Церкви Божественного Творця.

— Вони місіонери?

— Місіонери, які можуть говорити від імені головної церкви. Вони дуже освічені й мають гарну підготовку. Вважай їх випускниками Сінеґардської академії релігії.

— Що? Вони навчалися в школі для священиків?

— Щось таке. А ще вони науковці. У їхній релігії науковці і священики — це те саме.

Жинь уже хотіла запитати, що це означає, аж раптом з кошика по центру вийшла остання постать. То була жінка, струнка, маленького зросту, в чорному кітелі з ґудзиками й високим коміром, що затуляв шию. Вона мала водночас суворий, чужоземний і елегантний вигляд.

Її вбрання точно було не нікарське, але й зовнішність вона мала не призахідницьку. Вона здалася Жинь віддалено знайомою.

— Отакої, — присвиснув Бадзі позаду Жинь. — А це хто?

— Леді Їнь Сайкхажа, — сказав Неджа.

— Вона заміжня?

Неджа з огидою глянув на нього:

— Це моя мати.

Ось чому Жинь упізнала обличчя жінки. Вона вже бачила Леді провінції Дракона декілька років тому, у свій перший день у Сінеґарді. Леді Сайкхажа сплутала опікуна Жинь учителя Фейжика з носієм і навіть не звернула уваги на Жинь, вважаючи її південним сміттям.

Можливо, за минулі чотири роки трапилося диво і ставлення Леді Сайкхажі змінилося, але Жинь дуже схилялася до того, щоб не любити її.

Перед натовпом Леді Сайкхажа зупинилася, блукаючи поглядом по гавані, немовби оглядаючи своє королівство. Її погляд упав на Жинь. Сайкхажа примружилася, вочевидь, упізнавши її. Мабуть, вона також не забула тієї зустрічі. Аж раптом на її обличчі промайнуло щось схоже на страх. Вона схопила призахідницького генерала за руку й тицьнула пальцем у бік Жинь.

Генерал кивнув і віддав наказ. Тієї ж миті всі двадцятеро призахідницьких солдатів наставили на Жинь свою трубчасту зброю.

Над юрбою прокотилася хвиля мовчання, цивільні квапливо відступали.

Повітря розітнули декілька різких звуків. Жинь інстинктивно впала додолу. Перед нею в землі з’явилося вісім отворів. Вона глянула вгору.

У повітрі пахло димом. Сірі вихори здіймалися з кінчиків трубок.

— О чорт, — ледь чутно пробурмотів Неджа.

Генерал викрикнув щось, чого Жинь не зрозуміла, але їй і не треба було перекладати його слів. Їх не можна було інтерпретувати якось інакше, окрім погрози.

А на погрози вона реагувала двома способами. І якщо втекти не могла, з отаким натовпом, то їй лишалося битися.

До Жинь кинулися двоє призахідницьких солдатів. Вона вдарила найближчого тризубом у підборіддя. Він зігнувся, але лише на мить. Вона врізала ліктем йому в голову, схопила за плече і штовхнула вперед, використовуючи як людський щит, щоб стримати подальший вогонь.

Це спрацювало, аж доки щось не впало Жинь на плечі. Рибальська сітка. Жинь замолотила руками, намагаючись скинути її, але та лише сильніше затяглася. Той, хто її тримав, смикнув сітку — і Жинь втратила рівновагу.

Над нею навис призахідницький генерал, націливши зброю їй просто в обличчя. Жинь глянула на дуло. Запах пороху був таким щільним, що вона мало не закашлялася.

— Вейсжа! — крикнула вона. — Допоможіть…

Навколо неї юрбилися солдати. Хтось грубо заламав їй руки за голову й притиснув до землі, інші схопилися за литки, стримуючи. Жинь почула, як клацнула сталь біля голови. Вона вивернулася й побачила поруч дерев’яну тацю, на якій лежали різноманітні тонкі пристрої, схожі на інструменти для тортур.

Вона вже бачила такі пристрої.

Хтось потягнув її голову назад і змусив роззявити рота. Жінка з алебастровою шкірою, ота з Сірого товариства, стала навколішки біля неї. Вона притиснула до язика Жинь щось тверде й металеве.

Жинь укусила її за пальці.

Жінка відсмикнула руку.

Жинь заборсалася дужче. Дивовижно, але хватка на плечах ослабла. Жинь випросталася й перекинула тацю, розкидавши інструменти по землі. На коротку відчайдушну мить вона подумала, що зможе вирватися.

А потім генерал ударив її тупим кінцем зброї в голову і в Жинь перед очима спалахнули зірочки. А за мить вона провалилася в темряву.

— О, добре, — сказав Неджа. — Ти отямилася.

Жинь опритомніла на кам’яній підлозі. Підвелася. Вона була не зв’язана. Добре. Рукою потягнулася по зброю, але її ніде не було. Не знайшовши тризуба, вона стиснула кулаки.

— Що…

— Це непорозуміння. — Неджа схопив її за плечі. — Ти в безпеці, ми тут самі. Те, що трапилося там, було помилкою.

— Помилкою?

— Вони сприйняли тебе за загрозу. Мати сказала їм напасти, щойно вони дістануться суші.

Жинь відчувала, як пульсує чоло. Вона торкнулася пальцями того місця, знаючи, що там уже наливається величезний синець.

— Тоді вона справжня сука.

— Часто так і є. Але тобі нічого не загрожує. Батько вмовить їх.

— А якщо не зможе?

— Зможе. Вони ж не ідіоти. — Неджа взяв її за руку. — Може, годі?

Жинь почала міряти кроками невеличку кімнатку, немовби загнана в клітку тварина. Скреготіла зубами, стурбовано потираючи передпліччя. Але вона не могла стояти спокійно, її розум метався в паніці. Якщо вона припиняла рухатися, то починала неконтрольовано тремтіти.

— Чому вони сприйняли мене за загрозу? — наполегливо запитала вона.

— Це, гм, трохи складно. — Неджа помовчав. — Гадаю, найпростіше це пояснити тим, що вони хочуть тебе вивчити.

— Вивчити?!

— Вони знають, що ти зробила з лукоподібним островом. Знають, на що ти здатна. Як наймогутнішій країні на землі, звісно ж, їм хочеться це дослідити. Гадаю, вони запропонували певні умови, щоб отримати змогу оглянути тебе в обмін на військову допомогу. Мати вбила їм у голови, що по-тихому ти не дасися.

— То виходить, Вейсжа продає мене в обмін на допомогу?

— Усе не так. Мати… — Неджа продовжував говорити, але Жинь уже не слухала. Вона уважно розглядала його, міркуючи.

Їй треба вибратися звідси. Вона мусить зібрати Цике й вивести їх з Арлона. Неджа був вищий, важчий і сильніший за неї, але вона все одно могла його здолати: треба дістатися до очей і шрамів, впитися нігтями йому в шкіру й бити коліном по яйцях, доки він не відступиться.

Але так вона все одно може опинитися в пастці. Двері можуть бути замкнені ззовні. А якщо вона виламає двері, то, можливо… Ні, за ними точно стоятимуть охоронці. А що з вікном? Глянувши на нього, вона могла сказати, що вони на другому, можливо, третьому поверсі, тож, може, їй вдасться якось спуститися, якщо вирубити Неджу. Їй просто потрібна зброя, ніжки стільця підійдуть або скалка порцеляни.

Вона потяглася до вази для квітів.

— Не треба, — Неджа простягнув руку й схопив її за зап’ясток.

Жинь намагалася вирватися. Він боляче заламав їй руку, змусив стати навколішки і притиснув коліном спину.

— Та годі, Жинь. Не будь дурепою.

— Не роби цього, — видихнула вона. — Неджа, будь ласка, я не можу лишитися тут…

— Тобі заборонено виходити з цієї кімнати.

— То тепер я бранка?

— Жинь, прошу…

— Відпусти мене!

Вона спробувала вирватися. Він стиснув її сильніше.

— Тобі нічого не загрожує.

— То відпусти мене!

— Ти зірвеш перемовини, які велися роками…

— Перемовини? — верескнула Жинь. — Ти думаєш, мені є діло до якихось тупих перемовин? Вони хочуть препарувати мене!

— Батько цього не допустить! Ти думаєш, він тебе віддасть? Думаєш, я це дозволю? Та я радше помру, аніж дозволю комусь тобі нашкодити. Жинь, заспокойся…

Це зовсім її не заспокоїло. Щомиті вона почувалася так, немовби на шиї затягується зашморг.

— Моя родина планувала цю війну понад десятиліття, — сказав Неджа. — Мати багато років виконувала дипломатичну місію. Вона навчалася в Призахідній республіці, тож має міцні зв’язки з заходом. Щойно почалася Третя війна, батько відіслав її за кордон, щоб забезпечити нам військову підтримку від призахідників.

Жинь розреготалася.

— Ну, тоді вона уклала фігову угоду.

— Ми на це не підемо. Призахідники жадібні й податливі. І хочуть отримати ресурси, які їм може дати тільки Імперія. Батько вмовить їх. Але не варто їх злити. Нам потрібна їхня зброя. — Неджа відпустив її руки, коли стало ясно, що Жинь перестала вириватися. — Ти була присутня на нарадах. Без них ми цієї війни не виграємо.

Жинь розвернулася, щоб стати до нього обличчям.

— Ти хочеш оті трубчасті штуки, хай би що то не було.

— Вони називаються аркебузи. Це ніби ручна гармата, тільки легша за арбалет і може пробити дерев’яні панелі, а ще вони стріляють на далекі відстані.

— О, я впевнена, що Вейсжа хоче не один ящик цих штук.

Неджа відверто глянув на неї:

— Нам потрібне все, що ми зможемо отримати.

— Але припустімо, ви виграєте цю війну, а призахідники не захочуть іти, — сказала вона. — Припустімо, що повториться все, як було за Першої Макової війни.

— Вони не зацікавлені в тому, щоб лишатися, — примирливо сказав він. — Вони з цим покінчили. Зрозуміли, що їм надто важко обороняти свої колонії, а війна занадто ослабила їх, щоб розкидатися ресурсами так, як раніше. Вони хочуть лише права на торгівлю й дозволу висаджувати місіонерів де їм заманеться. Наприкінці цієї війни ми змусимо їх доволі швидко покинути наше узбережжя.

— А якщо вони не схочуть піти?

— Сподіваюся, ми знайдемо спосіб, — сказав Неджа. — Як уже робили це раніше. Але наразі батько збирається обрати менше з лих. І ти зроби те саме.

Двері розчинилися. До кімнати зайшов капітан Ежидень.

— Вони готові, — сказав він.

— Вони? — відлунням повторила Жинь.

— Воєначальник Дракона приймає призахідницьких делегатів у великій залі. Вони хочуть з тобою поговорити.

— Ні, — сказала Жинь.

— З тобою все буде гаразд, — сказав Неджа. — Просто не роби дурниць.

— У нас дуже різне уявлення про те, що таке «дурниці», — озвалася вона.

— Воєначальник Дракона не любить чекати, — Ежидень змахнув рукою.

Двоє охоронців вийшли вперед і взяли Жинь під руки. Вона спромоглася востаннє панічно глянути на Неджу, озирнувшись через плече, а потім охоронці вивели її за двері.

Охоронці привели Жинь у невеликий передпокій, що передував великій залі палацу, і замкнули за нею двері.

Вагаючись, вона пішла вперед. Майже одразу побачила призахідників, які сиділи на золочених стільцях навколо центрального столу. Дзіньджа сидів по праву руку від батька. Південних Воєначальників пересадили в кінець столу, і вигляд у них був схвильований і ніяковий.

Жинь була впевнена, що зайшла до зали посеред запеклої суперечки. У повітрі тріскотіло виразне напруження, сторони були збуджені, розчервонілі й розгнівані, мовби ось-ось вибухнуть.

Жинь затрималася на мить у передпокої, закрита від поглядів кутовою стіною, і прислухалася.

— Консорціум ще не оговтався після власної війни, — говорив призахідницький генерал. Спершу Жинь заледве його розуміла, але поступово мова поверталася до неї. Вона знову відчула себе студенткою, яка сиділа на занятті Дзіми й учила напам’ять діє­слівні часи. — Ми не в настрої розмірковувати.

— Це не розмірковування, — стурбовано промовив Вейсжа. Він говорив призахідницькою як рідною. — Ми можемо повернути цю країну за лічені дні, якщо ви лише…

— То зробіть це самотужки, — сказав генерал. — Ми тут у справах, а не заради алхімії. Нас не цікавить перетворення шахраїв на королів.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— То ви хочете розпочати в моїй країні експеримент, а вже потім вирішувати, чи втручатися?

— Необхідний експеримент. Ми прибули сюди не для того, щоб віддати кораблі твоїй волі, Вейсжа. Це розвідка.

— Чого?

— Чи готова Нікань до цивілізації. Ми не надамо допомоги просто так. Ми вже робили цю помилку. Муґенці здавалися значно більш готовими до покращень, аніж ви. У них не було міжусобиць. Їхній уряд був значно досконалішим. І поглянь, чим це обернулося.

— Якщо ми недорозвинені, то це через роки окупації чужоземцями, — сказав Вейсжа. — Це ваша провина, не наша.

Генерал байдуже знизав плечима:

— Навіть так.

Вейсжа був роздратований:

— То чого ви шукаєте?

— Ну, було б нечесно, якби ми сказали, хіба ні? — призахідницький генерал ледь усміхнувся. — Але все це можна обговорити. Наша головна мета тут — це спірлійка. Вона свідомо зрівняла з землею цілу країну. Ми хочемо знати, як вона це зробила.

— Спірлійку ви не отримаєте, — сказав Вейсжа.

— О, сумніваюся, що вирішувати вам.

Жинь увійшла в кімнату:

— Я тут.

— Жунінь. — Якщо Вейсжу й здивувала її поява, то він швидко опанував себе. Він підвівся й жестом показав на генерала призахідників. — Будь ласка, познайомся, це генерал Джозефус Тарквет.

«Дурне ім’я», — подумала Жинь. Спотворена суміш складів, яку вона заледве могла вимовити.

Тарквет підвівся.

— Як на мене, ми повинні вибачитися перед тобою. Леді Сайкхажа переконала нас, що ми матимемо справу радше з дикою твариною. Ми не розуміли, що ти будеш такою… людяною.

Жинь кліпнула. Це справді мало прозвучати як вибачення?

— Вона розуміє, що я кажу? — запитав Тарквет у Вейсжі урив­частою перекрученою нікарською.

— Я розумію призахідницьку, — випалила Жинь. Вона палко воліла б вивчити в Сінеґарді призахідницьку лайку. Їй бракувало словникового запасу, щоб висловити все, що вона хотіла, але цього було достатньо. — Я просто не маю бажання вести діалог з йолопами, які хочуть моєї смерті.

— Чому ви взагалі з нею говорите? — не стрималася Леді Сайкхажа.

Її голос був високим і надривистим, немовби вона щойно плакала. Вона впилася в Жинь поглядом, у якому відчувалася чиста отрута. То було не просто презирство. То була злісна, вбивча ненависть.

— Вона нечестива мерзота, — гаркнула Сайкхажа. — Вона мітка проти Творця, і її треба якомога швидше затягти в Сірі вежі.

— Ми нікого нікуди не тягтимемо, — роздратовано промовив Вейсжа. — Жунінь, прошу, сядь…

— Але ти обіцяв, — просичала йому Сайкхажа. — Ти сказав, що вони знайдуть спосіб виправити його…

Вейсжа схопив дружину за зап’ясток:

— Зараз не час.

Сайкхажа висмикнула руку й ударила кулаком по столу. Її чашка перекинулася, розливаючи гарячий чай по вишитій ска­тертині.

— Ти мені поклявся. Ти сказав, що все виправиш. Сказав: якщо я приведу їх назад, вони знайдуть спосіб знову зробити його нормальним. Ти ж обіцяв…

— Тихо, жінко. — Вейсжа вказав на двері. — Якщо не можеш заспокоїтися, то вийди.

Сайкхажа зиркнула на Жинь, стиснула вуста від люті, ледь чутно пробурмотіла щось і вилетіла з кімнати.

За її відсутності в залі повисла довга мовчанка. Тарквет ледь усміхався. Вейсжа відхилився на спинку стільця, ковтнув чаю, а потім зітхнув.

— Вибачте моїй дружині. Після поїздок у неї псується вдача.

— Вона відчайдушно прагне відповідей. — Жінка в сірій сутані, та, що стояла над Жинь на причалі, накрила долонею долоню Вейсжі. — Ми розуміємо. Ми теж хочемо знайти ліки.

Жинь зацікавлено глянула на неї. Жінка надзвичайно добре розмовляла нікарською, вона могла б бути носієм мови, якби не химерно пласкі тони. Її волосся кольору жита було пряме й сяйливе, заплетене змієподібними витками, що спадали їй на плечі. Сірі очі нагадували замкові стіни. Бліда шкіра немов папір — така тонка, що під нею проступали сині вени. Жинь відчула дивне бажання торкнутися цієї жінки, просто щоб перевірити, чи вона на дотик людина.

— Яке чарівне створіння, — сказала жінка. — Рідко випадає нагода зустріти того, хто одержимий Хаосом, але зберігає ясність розуму. Жодному з наших призахідницьких блаженних не вдавалося так добре ошукати спостерігачів.

— Я стою перед вами, — сказала Жинь.

— Я хотіла б забрати її до ізолятора, — продовжила жінка, немовби Жинь і не говорила. — Ми майже розробили інструменти, які можуть визначити сирий Хаос у стерильному оточенні. Якщо ми зможемо забрати її в Сірі вежі…

— Я нікуди з вами не піду, — сказала Жинь.

Генерал Тарквет погладив аркебузу, що лежала перед ним.

— Насправді в тебе не буде вибору, любонько.

Жінка підняла руку:

— Зачекай, Джозефусе. Божественний Творець цінує свободу волі. Добровільна співпраця — це знак, що мотивованість і порядок переважають у твоєму розумі. Дівчина піде з власної волі?

Жинь із невірою глянула на них обох. Невже Вейсжа й справді думає, що вонапогодиться?

— Ти навіть зможеш узяти її в наступ на певний час, — сказала жінка Вейсжі, немовби вони обговорювали приготування обіду. — Я вимагатиму лише регулярних зустрічей, можливо, раз на тиждень. З мінімальним втручанням.

— Поясніть, що означає «мінімальне», — сказав Вейсжа.

— Здебільшого я лише оглядатиму її. Можливо, проведу кілька експериментів. Нічого, що матиме на неї постійний вплив, і вже точно нічого такого, що зашкодить її бойовим умінням. Я лише хочу поглянути, як вона реагуватиме на різні стимуля…

Дзвін у вухах Жинь усе гучнішав. Голоси стали нечіткими й звучали, немовби підсилені. Розмова тривала, але Жинь могла вихопити лише уривки:

— …чарівне створіння…

— …чудовий солдат…

— …похитнути шальки терезів…

Жинь усвідомила, що хитається.

Внутрішнім зором вона бачила обличчя, якого не дозволяла собі уявляти тривалий час. Темні розумні очі. Вузький ніс. Тонкі губи й жорстока захоплена посмішка.

Вона бачила лікаря Шіро.

Жинь відчула, як над нею рухаються його руки, перевіряючи пута, щоб переконатися, що вона не зрушить ані на сантиметр із ліжка, до якого він її прив’язав. Відчула, як його пальці обмацують її рот ізсередини, перераховують зуби, рухаються по щелепі до шиї, щоб знайти артерію.

Відчула, як його руки притискають її, коли він встромляє голку їй у вену.

Вона відчувала паніку, страх і гнів водночас. Хотіла палити, але не могла, жар і полум’я просто булькотіли в грудях, вирували всередині, бо та бісова Печатка заступила їм шлях, але жар усе одно наростав. Жинь здалося, що вона ось-ось вибухне…

— Жунінь, — голос Вейсжі пробився крізь туман.

Вона з неабиякими зусиллями зосередилася на його обличчі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не можу…

Вейсжа підвівся.

— Це не те саме, що в муґенській лабораторії.

Жинь позадкувала.

— Мені байдуже, я не можу цього зробити…

— Що тут обговорювати? — вимогливо поцікавився Воєначальник Кабана. — Віддайте її — і покінчімо з цим.

— Тихо, Чажовку. — Вейсжа квапливо потягнув Жинь у куток кімнати, щоб призахідники їх не чули. Він стишив голос: — Вони так чи інакше тебе змусять. Якщо співпрацюватимеш із ними, то завоюєш їхню прихильність.

— Ви обмінюєте мене на кораблі, — сказала вона.

— Ніхто тебе не обмінює, — сказав він. — Я прошу тебе про послугу. Зробиш це для мене? Тобі нічого не загрожує. Ти не чудовисько, і вони скоро це зрозуміють.

А потім вона збагнула. Призахідники нічого не знайдуть. Не зможуть знайти, бо Жинь уже не може прикликати вогонь. Нехай проводять скільки завгодно експериментів, але нічого не знайдуть. Дадзі подбала, щоб не лишилося чого шукати.

— Жунінь, будь ласка, — пробурмотів Вейсжа. — У нас немає вибору.

Щодо цього він мав рацію. Призахідники чітко дали зрозуміти: якщо знадобиться, вивчатимуть її силою. Вона може спробувати битися з ними, але далеко не зайде.

Частина її відчайдушно хотіла відмовитися. Послати їх до біса, скористатися нагодою й докласти зусиль, щоб утекти. Звісно, вони вистежуватимуть її, але так вона мала бодай невеликий шанс вижити.

Але на кону не лише її життя.

Доля всієї Імперії висіла на волосині. Якщо вона справді хотіла смерті Імператриці, то повітряні кораблі й аркебузи призахідників були найкращим способом це здійснити. А отримати їхню прихильність вона могла, лише добровільно давшись їм у руки.

«Зачувши крик, — колись казав їй Вейсжа, — біжи на нього».

Вона облажалася в Лусані. Більше не могла прикликати вогонь. Лише так вона відшкодує всі величезні скоєні хиби. Це єдиний шанс вчинити правильно.

Алтань загинув заради звільнення. Вона знала, що він сказав би їй зараз.

«Припини бути такою сукою-егоїсткою».

Жинь опанувала себе, глибоко вдихнула й кивнула.

— Я це зроблю.

— Дякую, — на обличчі Вейсжі проступило полегшення. Він повернувся до столу. — Вона згодна.

— Одна година, — сказала Жинь своєю найліпшою призахідницькою. — Раз на тиждень. Не більше. Я матиму змогу піти, якщо почуватимуся некомфортно, і ви не торкатиметеся мене без мого чіткого дозволу.

Генерал Тарквет прибрав руку з аркебузи.

— Справедливо.

Призахідники були аж надто задоволені. У Жинь скрутило всередині.

О боги. На що вона погодилася?

— Чудово, — сіроока жінка підвелася. — Ходи зі мною. Почнемо вже зараз.

Призахідники зайняли цілий квартал будівель на захід від палацу. Жинь підозрювала, що ці мебльовані помешкання Вейсжа підготував для них давно. На синіх прапорах, вивішених з вікон, виднівся знак, схожий на годинниковий механізм. Сіроока жінка жестом указала Жинь іти за нею до маленької квадратної кімнатки без вікон на першому поверсі центральної будівлі.

— Як ти себе називаєш? — запитала жінка. — Вони сказали Фан Жунінь?

— Просто Жинь, — пробурмотіла Жинь, роззираючись кімнатою.

Там було майже порожньо, якщо не рахувати двох довгих вузьких столів з каменю, які, судячи зі слідів на кам’яній підлозі, туди затягли зовсім недавно. Один стіл був порожній. На другому були розкладені різноманітні інструменти, деякі зі сталі, деякі з деревини; декілька Жинь упізнала або могла здогадатися про їхнє призначення.

Призахідники готували цю кімнату від самого прибуття.

У кутку стояв призахідницький солдат, аркебуза звисала в нього з плеча. Він стежив очима за кожним рухом Жинь. Вона скорчила йому гримасу. Він не відреагував.

— Можеш називати мене сестра Петра, — сказала жінка. — Чому б тобі не пройти от сюди?

Вона говорила справді чудовою нікарською. Жинь була вражена, хоча чогось бракувало. Речення Петри були бездоганно відточені й плавні, можливо, граматично досконаліші, ніж у більшості носіїв, але слова все одно звучали якось неправильно. Тони були трохи заслабкі, а ще вона промовляла все так стиснуто, немовби говорила зовсім не людина.

Петра підняла чашку з краю столу й запропонувала її Жинь.

— Лаундануму?

Жинь відсахнулася, здивована:

— Навіщо?

— Це тебе заспокоїть. Мені сказали, що ти погано реагуєш на лабораторне оточення. — Петра вигнула губи. — Я знаю, опіати притлумлюють феномен, який ти проявляєш, але для першого спостереження це неважливо. Сьогодні мене цікавлять лише базові вимірювання.

Жинь глянула на чашку, розмірковуючи. Їй аж ніяк не хотілося бути одурманеною цілу годину, ще й наодинці з призахідниками. Але вона знала, що в неї немає вибору й доведеться коритися Петрі, про що б та не попросила. Жинь мала підстави розраховувати, що її не вбиватимуть. А над рештою вона не владна. Єдине, над чим вона досі мала контроль, — це її власний дискомфорт.

Вона взяла чашку і спорожнила її.

— Чудово, — Петра показала на ліжко. — Он туди, будь ласка.

Жинь глибоко вдихнула і сіла на краєчок.

Одна година. І все. Їй треба просто пережити наступні шістдесят хвилин.

Петра почала безкінечні вимірювання. За допомогою мірної стрічки визначила зріст Жинь, розмах рук і довжину стопи. Окружність її талії, зап’ястків, литок і стегон. Потім коротшою стрічкою зробила низку менших вимірювань, на перший погляд, абсолютно безглуздих. Ширину очей Жинь. Відстань від них до носа. Довжину кожного з указівних пальців.

Це тривало цілу вічність. Жинь вдавалося не надто кривитися від доторку Петри. Лаунданум добре працював, свинцева важкість приємно осіла в кровотоку й підтримувала її заціпенілою, апатичною та покірною.

Петра обгорнула стрічкою основу великого пальця Жинь.

— Розкажи мені про те, як ти вперше спілкувалася з, гм, цією сутністю, яку ти називаєш богом. Як ти описала б цей досвід?

Жинь не відповіла. Вона прийшла, щоб дозволити оглянути своє тіло. Це не означає, що вона мусить розмовляти.

Петра повторила запитання. Жинь знову змовчала.

— Ти маєш знати, — сказала Петра, відкладаючи мірну стрічку, — що словесна співпраця — це умова нашої домовленості.

Жинь насторожено глянула на неї:

— Чого ви від мене хочете?

— Відвертих відповідей. Мене цікавить не лише твоє тіло, а й можливість спасіння твоєї душі.

Якби розум Жинь працював хоч трохи швидше, вона спромоглася б вигадати якусь розумну відповідь. А так лише зробила скептичну гримасу.

— Схоже, ти переконана, що наша релігія хибна, — сказала Петра.

— Я знаю, що вона хибна, — лаунданум розв’язав Жинь язика, вона усвідомила, що говорить усе, що спадає їй на думку. — Я маю докази існування своїх богів.

— Справді?

— Так, і я знаю, що всесвіт — це не творіння одного чоловіка.

— Одного чоловіка? То ось у що ми віримо, на твою думку? — Петра нахилила голову. — Що ти знаєш про нашу теологію?

— Що вона дурна, — сказала Жинь, і це цілком підсумовувало те, чого її вчили.

Якийсь час вони вивчали призахідницьку релігію — Творцизм, як її ще називали в Сінеґарді, — коли жоден із них навіть подумати не міг, що призахідники повернуться до берегів Імперії за їхнього життя. Жоден із них не ставився серйозно до уроків призахідницької, навіть учителі. Творцизм завжди був лише приміткою на полях. Жартом. Які ж дурні ті вихідці з заходу.

Жинь пригадала ідилічні прогулянки гірським схилом із Дзяном у перший рік учнівства, коли він змушував її досліджувати відмінності між східними і західними релігіями, а також висловлювати гіпотези щодо причин їхнього існування. Пригадала, як годинами корпіла над цими питаннями в бібліотеці. Вона з’ясувала, що численні різноманітні релігії Імперії тяжіли до політеїзму, невпорядкованості та безсистемності, їм бракувало послідовності навіть у сільській місцевості. Але призахідникам подобалося вшановувати єдину сутність, яку зазвичай уявляли чоловіком.

— Як гадаєте, чому це саме так? — запитала Жинь у Дзяна.

— Гордість, — сказав він. — Їм подобається вважати себе володарями світу. Подобається думати, що всесвіт створив хтось схожий на них.

Але Жинь ніколи не замислювалася над питанням, як призахідникам вдалося стати настільки технологічно розвиненими, якщо їхній підхід до релігії такий сміховинно помилковий. Дотепер це не було важливим.

Петра взяла зі столу круглий металевий пристрій завбільшки з долоню й поклала перед Жинь. Натиснула на кнопку збоку — кришка відкинулася.

— Знаєш, що це?

То був якийсь годинник. Вона впізнала призахідницькі цифри, дванадцять у колі, з двома голками, що повільно оберталися. Нікарські годинники, які працювали на воді, були спорудами, що займали цілий кут кімнати. А ця річ була така маленька, що вмістилася б навіть у кишені.

— Це хронометр?

— Дуже добре, — сказала Петра. — Я дуже ціную цю розробку. Поглянь на складний механізм, бездоганно підігнаний за формою, завдяки чому годинник працює самостійно. А тепер уяви, що ти знайшла це на землі. Ти не знаєш, що це. Не знаєш, хто його туди поклав. Який ти зробиш висновок? У цієї речі є творець чи вона випадковість природи, як камінь?

Розум Жинь ліниво прокручував запитання Петри, але вона знала, якого висновку Петра хотіла від неї.

— Існує творець, — сказала вона після паузи.

— Дуже добре, — повторила Петра. — А тепер уяви, що світ — немовби годинник. Подумай про море, хмари, небеса, зірки — усе це працює в бездоганній гармонії, щоб наш світ обертався й дихав так, як зараз. Подумай про життєві цикли лісів і тварин, які в них живуть. Це не випадковість. Цього не могли викувати в первісному хаосі, як часто стверджує твоя теологія. Це було свідоме творіння величнішої сутності, бездоганно великодушної й раціональної. Ми називаємо її Божественним Архітектором, або Творцем, як ти знаєш. Він прагне творити порядок і красу. Це не божевільні міркування. Це найпростіше можливе пояснення краси і складності світу природи.

Жинь сиділа мовчки, прокручуючи ці ідеї у втомленому розумі.

Це звучало страшенно привабливо. Їй сподобалася думка, що світ природи докорінно пізнаваний і зводиться до низки об’єктивних принципів, закладених доброзичливим і раціональним божеством. Це значно охайніше й чистіше, ніж те, що вона знала про шістдесятьох чотирьох богів — безладних, які сплять у безкінечному вихорі сил, що створив матеріальний всесвіт, де все постійно змінюється й ніщо ніколи не записується. Легше думати, що світ природи — охайний, матеріальний і статичний подарунок, загорнутий і доставлений всемогутнім архітектором світобудови.

Лишалася тільки одна вагома хиба.

— То чому ж усе так погано? — запитала Жинь. — Якщо цей Творець задає всьому напрям, тоді…

— Чому Творець не запобіг смерті? — закінчила замість неї Петра. — Чому все йде не так, як треба, якщо існує план?

— Так. Як ви здогадалися?

Петра ледь усміхнулася:

— Не дивуйся. Це найпоширеніше запитання кожного новонаверненого. І відповідь на це — Хаос.

— Хаос, — повільно повторила Жинь. Вона вже чула, як Петра використала це слово на нараді. Це був призахідницький термін, і нікарського відповідника він не мав. Мимоволі Жинь запитала: — А що таке Хаос?

— Це корінь зла, — сказала Петра. — Наш Божественний Архітектор не всесильний. Могутній, так, але він веде постійну боротьбу, щоб творити порядок у всесвіті, який неминуче тяжіє до розрідження й плутанини. Ми називаємо цю силу Хаосом. Хаос — це антитеза порядку, жорстока сила, яка постійно намагається захопити творіння Архітектора. Хаос — це старіння, хвороби, смерть і війна. Хаос представляє найгірше в людстві: злість, зазд­рість, жадобу, зраду. Наше завдання — не допускати цього.

Петра закрила годинник і поклала його назад на стіл. Її пальці завмерли над інструментами, немовби вагаючись, а потім обрали пристрій, схожий на два навушники, і пласке коло, прикріплене до металевого дроту.

— Ми не знаємо, як і коли проявляється Хаос, — сказала вона. — Але частіше він показується в таких місцях, як твоя країна, нерозвинених, нецивілізованих і варварських. І твій випадок — один з найгірших проявів особистого Хаосу з тих, які траплялися Товариству.

— Ви маєте на увазі шаманізм, — сказала Жинь.

Петра знову розвернулася до неї обличчям.

— Ти розумієш, чому Сіре товариство повинне досліджувати. Такі істоти, як ти, становлять жахливу загрозу земному порядку.

Вона підсунула пласке коло під сорочку Жинь і притисла їй до грудей. Воно було крижаним на дотик. Жинь не стрималася й скривилася.

— Не бійся, — сказала Петра. — Невже ти не усвідомлюєш, що я намагаюся тобі допомогти?

— Я не розумію, — пробурмотіла Жинь, — навіщо ви взагалі лишили мене живою.

— Слушне питання. Дехто думає, що простіше тебе вбити. Але тоді ми ані на крок не наблизимося до розуміння зла й Хаосу. І доведеться шукати інше втілення, яке прагнутиме руйнувань. Тож проти суджень Сірого товариства я лишаю тебе живою, щоб ми нарешті навчилися це виправляти.

— Виправляти, — повторила Жинь. — Гадаєте, що зможете мене виправити?

— Я знаю, що зможу тебе виправити.

У виразі обличчя Петри була якась фанатична напруга, від якої Жинь стало лячно. Коли Петра говорила, її сірі очі виблискували металевим сріблом:

— Я найрозумніша вчена Сірого товариства за багато поколінь. Я десятиліттями переконувала інших почати вивчати нікарців. І я збираюся з’ясувати, яка чума косить твою країну.

Вона притиснула металевий диск Жинь між грудей.

— А тоді я збираюся вигнати її з тебе.

Нарешті година минула. Петра склала свої інструменти на стіл і відпустила Жинь з оглядової.

Остання дія лаундануму вивітрилася, коли Жинь повернулася до казарм. Усі відчуття, які стримував наркотик: зніяковіння, роздратування, огида й виразний страх — накотилися на неї заразом, хворобливою лихоманкою, такою різкою, що вона звалила Жинь навколішки.

Жинь спробувала дійти до вбиральні. Але не встигла зробити й двох кроків, як її зігнуло навпіл і знудило.

Жинь не могла цьому зарадити. Вона згорбилася над калюжею блювотиння й схлипувала.

Доторки Петри, які під дією лаундануму здавалися такими легкими, такими ненасильницькими, тепер були темними плямами — немовби комахи, які пробиралися під шкірою Жинь, хоч як сильно вона намагалася їх видряпати. Її спогади змішалися, тепер вони збивали з пантелику, їх не можна було розрізнити. Руки Петри стали руками Шіро. Кімната Петри стала лабораторією Шіро.

Та найгіршим було силування, довбуче силування, а ще чиста безпорадність від знання, що її тіло вже їй не належить і треба сидіти спокійно й миритися. Але цього разу не через пута, а через простий факт, що вона сама вирішила бути там.

Це єдине втримувало її від того, щоб спакувати речі й негайно поїхати з Арлона.

Їй потрібно це робити, бо вона заслужила. У якийсь жахливий спосіб це мало сенс, це була спокута. Жинь знала, що вона чудовисько. Вона не могла далі цього заперечувати. Це було самобичування за те, чим вона стала.

«Це мала бути ти», — сказав Алтань.

Це вона мала загинути.

До цього було недалеко.

Коли Жинь виплакалася, біль у грудях ослаб до тупого ниття. Вона підвелася, витерла сльози та слиз із обличчя. Стала перед дзеркалом у вбиральні й зачекала, доки з очей зійде червонуватість.

Коли інші запитали, що сталося, вона відповіла, що взагалі нічого не було.

Роздiл 14

Війну принесла вода.

Жинь прокинулася від криків біля казарм. У паніці натягла форму, наосліп намагаючись всунути праву ногу в лівий черевик, аж доки не здалася й не побігла до дверей босоніж, стискаючи в руці тризуб.

Зовні напіводягнені солдати кудись бігли, зіштовхувались у збентеженій активності, а командири викрикували суперечливі накази. Але ніхто не націлював зброї, у повітрі не літали ракети, Жинь не чула звуків гарматного вогню.

Нарешті вона помітила, що більшість загонів бігли до лінії узбережжя. Вона побігла за ними. Спершу вона не зрозуміла, що бачить. На воді виднілися білі плями, немовби велетень здмухнув на водне плесо цвіт кульбаби. А потім вона добігла до краю причалу і зблизька роздивилася срібні півмісяці, що гойдалися майже на поверхні. Тими білими плямами були роздуті черевця риб.

І не тільки риб. Коли вона стала навколішки біля води, то побачила роздуті, знебарвлені трупи жаб, саламандр і диких голубів. Щось убило все живе у воді.

Певно, отрута. Більше ніщо не вбиває стількох тварин так швидко. А це означало, що отрута точно у воді, а всі канали в Арлоні взаємопов’язані — тобто, цілком можливо, джерело питної води в Арлоні тепер зіпсоване.

Але нащо комусь із провінції Дракона труїти воду? Якийсь час Жинь просто отупіло стояла, розмірковуючи, припускаючи, що, певно, це був хтось ізсередини провінції. Вона не хотіла думати про альтернативний варіант, бо це означало, що отрута прийшла річкою згори, бо тоді це…

— Жинь! Чорт… Жинь!

Жамса смикнув її за руку:

— Ходи щось покажу.

Вона побігла за ним до кінця причалу, де Цике згуртувалися навколо темної маси на дошках. Велика рибина? Купа ганчір’я? Ні, людина, тепер вона бачила, але постать заледве була людською.

Істота простягнула до неї бліду, кістляву руку.

— Алтаню…

Жинь забракло повітря.

— Аратша?!

Вона ніколи не бачила його в людській подобі. Він був змарнілим чоловіком, із голови до п’ят укритим рачками, що впилися в блакитно-білу шкіру. На нижній половині обличчя виднілася ріденька борідка, так обліплена морськими черв’яками і дрібною рибою, що важко було вирізнити в ньому людські риси.

Жинь спробувала підлізти під нього руками, щоб допомогти підвестися, але від її доторку частини його плоті почали відпадати. Грудки мушель, кістки, а потім щось хрустке й порошкоподібне, що розсипалося в її руках. Вона намагалася не відштовхнути його від огиди.

— Можеш говорити?

Аратша видав здавлений шум. Спершу вона подумала, що він похлинувся власною слиною, але потім із кутика його рота потекла піниста рідина кольору кислого молока.

— Алтаню, — повторив він.

— Я не Алтань, — Жинь потяглася до долоні Аратші.

Чи могла вона щось зробити? Здавалося, мусила щось зробити. Щось заспокійливе. Щось, що зробив би командир.

Але Аратша немовби цього й не помітив. Його шкіра за лічені секунди стала з синюватої страхітливо фіолетовою. Вона бачила, як під нею пульсували вени, мулисті, чорнильно-чорні.

— О-ох, Алтаню, — сказав Аратша. — Я мав тобі сказати.

Від нього пахло солоною водою і гниллю. Жинь нудило.

— Що? — прошепотіла вона.

Він примружився і глянув на неї молочними очима. Вони були плівчасті, як у риби на базарі, химерно розфокусовані, і дивилися в різні боки, немовби він так довго пробув у воді, що тепер не знав, як поводитися на суші.

Він ледь чутно щось пробурмотів, щось надто тихе і спотворене, щоб це можна було зрозуміти. Жинь здалося, що вона почула шепіт, щось схоже на «страждання». А потім Аратша розсипався в її руках, його плоть забулькотіла водою, аж доки від нього не лишилися тільки пісок, мушлі й перлове намисто.

— От же хрінь, — сказав Жамса. — Це жахливо.

— Заткнися, — сказав Бадзі.

Суні голосно застогнав і накрив голову руками. Ніхто його не втішав.

Жинь оніміло дивилася на намисто.

«Треба його поховати», — подумала вона. Це було б правильно, так?

Чи повинна вона горювати? Жинь не відчувала скорботи. Вона все чекала чогось, але цього так і не сталося й уже не станеться. Це не була гостра втрата, це було анітрохи не схоже на те відчуття, від якого вона впала в оціпеніння після смерті Алтаня. Аратшу вона заледве знала і просто віддавала йому накази, а він корився, не ставлячи запитань, відданий Цике аж до смерті.

Ні, їй було недобре від того, що вона почувалася розчарованою, роздратованою, бо Аратші не стало й тепер у них не було шамана, здатного контролювати річку. Він завжди був для неї лише надзвичайно помічною шаховою фігурою, а тепер вона не могла його використовувати.

— Що коїться? — запитав Неджа, відсапуючись. Він тільки-но прибіг.

Жинь підвелася і струсила пісок із долонь.

— Ми втратили солдата.

Помітно спантеличений, Неджа глянув на безлад на причалі.

— Кого?

— Одного з Цике. Аратшу. Він завжди був у воді. Те, що отруїло рибу, вочевидь, ударило й по ньому.

— Бляха, — сказав Неджа. — Ціллю був він?

— Сумніваюся, — повільно протягнула вона. — Забагато клопоту як для одного шамана.

Усе це не могло бути заради одного солдата. Мертва риба заповнила всю гавань. Той, хто отруїв Аратшу, мав намір отруїти всю річку.

Ціллю були не Цике, а провінція Дракона.

Бо так, Су Дадзі збожеволіла. Дадзі запросила Федерацію на їхню територію, щоб утриматися на троні. Вона легко отруїла б південні провінції, з готовністю прирекла б мільйони на голод, щоб зберегти решту Імперії недоторканною.

— Скільки загонів? — наполегливо запитав Вейсжа.

Усі зібралися в кабінеті — капітан Ежидень, Воєначальники, призахідники й усі доступні офіцери різних рангів. Благопристойність не мала значення. У кімнаті стояв страшенний шум. Усі говорили разом.

— Ми не рахували людей, які не потрапили до лікарні…

— Отрута у водоносному шарі?

— Ми закрили рибні базари…

Вейсжа перекричав шум.

— Скільки?

— Майже всю першу бригаду госпіталізували, — сказав один з лікарів. — Отрута призначена для живої природи. На людей вона діє слабше.

— Це смертельно?

— Ми так не думаємо. Сподіваємося за декілька днів побачити повністю видужалих.

— Дадзі збожеволіла? — запитав генерал Ху. — Це ж самогубство. Це вплине не лише на нас, а й уб’є все, чого торкається Мужвей.

— Півночі байдуже, — сказав Вейсжа. — Вони вище за течією.

— Але це означає, що їм не обійтися без постійного джерела отрути, — сказав Ежидень. — Вони мали б щоденно вливати в річку речовину. Або це відбувалося неподалік Осіннього палацу, або ж вони підставили своїх союзників.

— Провінція Зайця? — запропонував Неджа.

— Неможливо, — озвався Дзіньджа. — У них жалюгідна армія, вони заледве можуть оборонятися. І ніколи б не вдарили першими.

— Якщо вони жалюгідні, то зробили б усе, що їм сказала б Дадзі.

— А ми впевнені, що це Дадзі? — запитав Такха.

— А хто ж іще? — наполегливо поцікавився Цолінь. Він повернувся до Вейсжі. — Це відповідь на твою блокаду. Дадзі ослаблює тебе перед тим, як завдати удару. Я не чекав би тут, щоб побачити, що вона зробить далі.

Дзіньджа грюкнув кулаком по столі.

— Я ж казав, ми мали відплисти ще декілька тижнів тому.

— З якими військами? — холодно запитав Вейсжа.

Щоки в Дзіньджі стали яскраво червоними. Але Вейсжа не дивився на сина. Жинь усвідомила, що його коментар призначався генералу Тарквету.

Призахідники мовчки спостерігали за всім із задньої частини кімнати, з байдужими виразами на обличчях, схрестивши руки на грудях і стиснувши вуста, немовби вчителі, які приглядають за класом неконтрольованих учнів. Сестра Петра частенько записувала щось у блокноті, який повсюди носила з собою, її вуста були вигнуті в легкій посмішці. Жинь хотілося її вдарити.

— Це нейтралізує нашу блокаду, — сказав Цолінь. — Ми вже не можемо чекати.

— Але вода поступово впадає в море, — сказала Леді Сайкхажа. — В одну річку двічі не ввійдеш. Це лише питання кількох днів, коли отруйна речовина вимиється з бухти Омонод і в нас усе буде гаразд, — вона благально глянула на присутніх, шукаючи підтримки. — Хіба ж ні?

— Але йдеться не лише про рибу, — голос Кітая був натягнутим шепотом. Він повторив, і цього разу в кімнаті запала мовчанка. — Йдеться не лише про рибу. А про всю країну. Мужвей живить притоки до всіх великих регіонів півдня. Ми говоримо про всі сільськогосподарські зрошувальні канали. Рисові поля. Туди вода надходитиме й надалі, лишатиметься там, затримуватиметься. Ми говоримо про величезну аграрну катастрофу.

— Але ж є зерносховища, — сказала Леді Сайкхажа. — Кожна провінція має запас зерна на неврожайні роки, правильно? Ми можемо реквізувати їх.

— І що лишиться їсти півдню? — заперечив Кітай. — Ви змусите південь віддати вам запаси зерна й почнете виснажувати союзників. У нас немає їжі, у нас немає навіть води…

— Воду ми маємо, — сказала Сайкхажа. — Ми перевірили водоносні шари, вони незаймані. Джерела нормальні.

— Добре, — сказав Кітай. — Тоді ви просто помрете з голоду.

— А як щодо них? — Чажовк показав пальцем у напрямку Тарквета. — Вони не можуть надіслати нам допомогу продовольством?

Тарквет підняв брову й вичікувально глянув на Вейсжу.

Вейсжа зітхнув.

— Консорціум не робитиме інвестицій, доки не впевниться в наших шансах на перемогу.

Запала мовчанка. Уся рада глянула на генерала Тарквета. Воєначальники напустили на обличчя вирази відчаю, страждання, благальної надії. Сестра Петра продовжувала щось писати в блокноті.

Тишу порушив Неджа. Він говорив зваженою призахідницькою без акценту.

— Пане, мільйони людей загинуть.

Тарквет знизав плечима.

— Тоді, може, вам краще починати наступ?

Хитрість Імператриці справила ефект підпаленого мурашника. Арлон вибухнув шаленою активністю, нарешті запустивши бойові плани, які чекали багато місяців.

Війна за ідеологію раптом перетворилася на війну за ресурси. Тепер вичікувати капітуляції Імперії було неможливо, тож південні Воєначальники не мали вибору, окрім як віддати свої війська для походу Вейсжі на північ.

Віддані накази надходили генералам, а потім просочувалися через командирів до лідерів загонів і солдатів. За лічені хвилини Жинь отримала наказ звітувати чотирнадцятій бригаді на «Ластівці», яка через дві години відпливала від третього хвилеріза.

— Добре, ти в першому флоті, — сказав Неджа. — Зі мною.

— Приємний день, — вона запхнула зміну форми в сумку й перекинула через плече.

Неджа потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся.

— Видаєшся живою, маленький солдате. Нарешті ти отримала бажане.

Дорогою до хвилеріза вони обминали круговерть возів із коноп­лями, джутом, вапном для конопачення, танговою олією й вітрильним полотном. Усе місто пахло і звучало як верф, воно звідусіль відлунювало з однаковим тьмяним низьким стогоном, шумом десятків величезних кораблів, які знімалися з якорів і в яких починали обертатися гребні колеса.

— Рухайтеся! — віз, яким керували призахідницькі солдати, заледве не врізався в них. Неджа відтягнув Жинь убік.

— Придурки, — пробурмотів він.

Жинь провела призахідників поглядом до військових кораблів.

— Гадаю, ми нарешті побачимо золоті війська Тарквета в дії.

— Насправді ні. Тарквет бере тільки основний загін. Решта лишаються в Арлоні.

— Тоді нащо вони взагалі їдуть?

— Бо вони тут для того, щоб спостерігати. Вони хочуть знати, чи здатні ми наблизитися до перемоги в цій війні. І якщо так, то чи здатні ефективно керувати цією країною. Минулого вечора Тарквет белькотів батькові щось про етапи людської еволюції, але гадаю, насправді вони просто хочуть побачити, чи варті ми таких клопотів. Про кожне рішення Дзіньджі доповідатимуть Тарквету. Усе, що Тарквет побачить, надходитиме Консорціуму. А Консорціум вирішить, коли дати нам кораблі.

— Без них ми не зможемо взяти цю Імперію, а вони не допоможуть нам, доки не візьмемо Імперію. — Жинь скривилася. — То це такі умови?

— Не зовсім. Вони втрутяться до закінчення війни, впевнившись, що це безпрограшний варіант. Вони хочуть схилити шальки терезів, але спершу ми маємо довести, що здатні потягнути власну вагу.

— То це просто ще один паскудний тест? — сказала Жинь.

Неджа зітхнув.

— Більшою чи меншою мірою так.

«Чиста зарозумілість», — подумалося Жинь. Певно, добре мати таку міць, щоб гратися в геополітику, немовби в шахи. З’являтися й допитливо спостерігати, яка країна заслуговує на допомогу, а яка ні.

— Петра їде з нами? — запитала Жинь.

— Ні. Вона лишиться на кораблі Дзіньджі. — Неджа вагався. — Але, гм, батько сказав пояснити, що ваші зустрічі відбуватимуться як завжди, щойно ми знову об’єднаємося з флотом брата.

— Навіть під час військової кампанії?

— Найбільше в цій кампанії їх цікавиш ти. Петра пообіцяла, що зустрічей буде небагато. Годину щотижня, як і домовлено.

— Ти кажеш так, наче це мало, — пробурмотіла Жинь. — Ти ніколи не був лабораторним щуром.

Три флоти готувалися відплисти з Червоних скель. Перший під командуванням Дзіньджі мав піднятися вгору Мужвеєм через центр провінції Зайця, аграрного серця півночі. Другий під керівництвом Цоліня й генерала Ху плив уздовж нерівного узбережжя навколо провінції Змії, щоб знищити кораблі провінції Тигра до того, як вони висадяться на кордоні — відбити головний передовий загін.

Усі разом вони мали затиснути північно-східні провінції між наземним наступом і узбережжям. Дадзі буде змушена воювати з ворогом на двох фронтах, зокрема й на воді, а тут Міліція завжди почувалася непевно.

З точки зору чистої чисельності, Республіка досі була в меншості. Міліція мала десятки тисяч солдатів проти Республіканської армії. Але якщо флот Вейсжі зможе виконати задумане, а призахідники дотримають слова, то вони мали чималий шанс перемогти в цій війні.

— Агов! Зачекайте!

— От лайно, — пробурмотів Неджа.

Жинь розвернулася й побачила, як Венка босоніж біжить хвилерізом до них. До грудей вона притискала лук.

Неджа відкашлявся, щойно Венка зупинилася перед ним.

— Ох, Венко, зараз не найкращий час.

— Просто візьми це, — важко видихнула Венка. Вона передала в руки Жинь арбалет. — Я взяла його з батькової майстерні. Найновіша модель. Перезаряджається автоматично.

Неджа ніяково глянув на Жинь.

— Це справді не…

— Гарно, еге ж? — запитала Венка. Вона пробіглася пальцями по корпусу. — Бачиш ось це? Складний спусковий гачок запускає механізм. Ми нарешті з’ясували, як змусити його працювати. Це лише прототип, але я гадаю, що він готовий…

— Ми відпливаємо через декілька хвилин, — перебив її Неджа. — Чого ти хочеш?

— Візьміть мене з собою, — відверто сказала Венка.

Жинь помітила сумку, перекинуту в неї за спину, але форми Венка не мала.

— Категорично ні, — сказав Неджа.

У Венки почервоніли щоки.

— Чому ні? Мені вже краще.

— Ти навіть не можеш зігнути ліву руку.

— А їй і не треба, — сказала Жинь. — Якщо вона стрілятиме з арбалета.

 — Ти з глузду з’їхала? — наполягав Неджа. — Вона не може бігти з таким арбалетом, вона втомиться…

— Тоді ми встановимо його на кораблі, — сказала Жинь. — І її заберуть із самого пекла битви. Їй буде потрібен захист між перезарядженнями, тож її оточуватиме загін лучників. Це безпечно.

Венка тріумфально глянула на Неджу.

— Як вона й сказала.

— Безпечно? — відлунням озвався Неджа, не приховуючи недовіри.

— Безпечніше, ніж решті з нас, — виправилася Жинь.

— Але вона не закінчила… — Неджа зміряв Венку поглядом, вагаючись, очевидно, через брак правильних слів. — Ти не закінчила, гм…

— Одужання? — запитала Венка. — Ти це хотів сказати.

— Венко, будь ласка.

— І скільки ж, по-твоєму, мені треба часу? Я місяцями сиджу на місці. Та годі, прошу, я готова.

Неджа безпомічно глянув на Жинь, немовби сподіваючись, що вона вирішить цю ситуацію. Але яких слів він від неї чекав? Жинь навіть не розуміла, у чому проблема.

— На кораблі знайдеться кімната, — сказала вона. — Дозволь їй.

— Це не тобі вирішувати. Вона може там загинути.

— Ризик професії, — сказала Венка. — Ми солдати.

— Ти не солдат.

— Чому? Через те, що було в Ґолінь Ніїс? — Венка розреготалася. — Гадаєш, після того як тебе зґвалтують, ти вже не можеш бути солдатом?

Неджа ніяково переступив із ноги на ногу.

— Я цього не говорив.

— Ні, річ саме в цьому. Навіть якщо ти так не говорив, то подумав! — Венка поступово зривалася на крик. — Ти так думаєш, бо мене зґвалтували, тож тепер я ніколи не повернуся до нормального життя.

Неджа потягнувся до її плеча.

— Меймей. Ну годі.

Меймей. Сестричка. Не по крові, а за чеснотою близькості їхніх родин. Він намагався звернутися до ритуальних стосунків із нею, щоб відмовити її їхати.

— Те, що з тобою трапилося, жахливо. Ніхто тебе не звинувачує. Ніхто тут не погоджується з твоїм батьком чи моєю матір’ю…

— Знаю! — крикнула Венка. — Мене анітрохи не хвилює це лайно!

Схоже, її слова зачепили Неджу за живе.

— Там я не зможу тебе захистити.

— А ти взагалі хоч колись мене захищав? — Венка скинула його руку зі свого плеча. — Ти знаєш, що я думала, коли була в тому будинку? Я все сподівалася, що по мене хтось прийде, я справді думала, що хтось ішов по мене. І де ти в біса був? Ніде. Тож іди до біса, Неджа. Ти не можеш уберегти мене, тож можеш із таким же успіхом дозволити мені битися.

— Так, можу, — сказав Неджа. — Я генерал. Повертайся. Інакше я накажу комусь відтягти тебе назад.

Венка вихопила арбалет у Жинь і наставила його на Неджу. Шворінь просвистів, мало не вціливши Неджі в щоку, і застряг у стовпі на метр вище від його голови, затремтівши в деревині з гучним дзижчанням.

— Промазала, — спокійно сказав Неджа.

Венка кинула арбалет на хвилеріз і плюнула Неджі під ноги.

— Я ніколи не мажу.

Біля сходні «Ластівки» на Цике чекала капітан Салкхі. Це була струнка тендітна жінка з коротко підстриженим волоссям, вузькими очима й рожево-смаглявою шкірою, не темнуватого відтінку вихідців із півдня, а засмаглого тону блідих мешканців півночі, які забагато часу провели на сонці.

— Я можу ставитися до вас, як до решти солдатів? — сказала вона. — Ви маєте змогу проводити наземні операції?

— З нами все буде гаразд. Я ознайомлю вас із їхніми спеціалізаціями.

— Буду вдячна. — Салкхі замовкла на мить. — А як щодо вас? Ежидень розповів мені про вашу, гм, проблему?

— У мене досі дві руки і дві ноги.

— А ще в неї є тризуб, — сказав Кітай, підійшовши до неї ззаду. — Дуже гарна штука для риболовлі.

Приємно здивована, Жинь розвернулася.

— Ти пливеш із нами?

— Це або твій корабель, або Неджин. Відверто — і він, і я граємо один в одного на нервах.

— Здебільшого це твоя провина, — сказала вона.

— О, цілковита правда, — сказав він. — Не переймайся. До того ж ти подобаєшся мені дужче. Тобі це приємно?

Наскільки Жинь розуміла, з Кітаєвих вуст це прозвучало майже як пропозиція миру. Жинь широко всміхнулася. Разом вони піднялися на борт «Ластівки».

Це не був багатопалубний військовий корабель. Це було крихітне лискуче судно, схоже за будовою на опіумні вітрильники. Один ряд гармат із кожного боку, але жодного требушета на палубі. Жинь уже звикла до принад «Нещадного» — і тепер на «Ластівці» їй було незручно тісно.

«Ластівка» входила до першого флоту й була однією з семи легких і швидких вітрильників, здатних виконувати тактичні маневри. Вони відпливали на два тижні раніше, а важчий флот під командуванням Дзіньджі продовжував приготування.

На цей час вони були відрізані від ланцюжка командування Арлона.

Але це було неважливо. Вони мали чіткі та прості інструкції: знайти джерело отрути, знищити його й покарати всіх причетних. Вейсжа не уточнив, як саме. Це рішення він лишив за капітанами, а тому всім кортіло дістатися туди першими.

Роздiл 15

Команда «Ластівки» планувала пливти вгору проти течії, аж доки їх уже не оточуватиме мертва риба або не стане очевидним джерело отрути. Це місце мало бути неподалік злиття з головним руслом річки, достатньо близько до Мужвею, щоб отруту не змило в океан й не заблокувало в тупику. Вони помандрували Мужвеєм на північ і дісталися кордону провінції Зайця, де річка розділялася на декілька приток.

Тут вітрильники розділилися. «Ластівка» обрала західний шлях: невелику затоку з повільною течією, що проходила через центральну частину провінції. Вони завбачливо опустили прапор, замаскувавшись під торговельне судно, щоб не збурювати підозр в Імперії.

Капітан Салкхі мала чистий і дуже дисциплінований корабель. Чотирнадцята бригада працювала на палубі позмінно — або спостерігала за узбережжям, або ж була на веслах унизу. Солдати й команда прийняли Цике у свої лави з обачною байдужістю. Якщо в них і були запитання про те, на що здатні шамани, а на що ні, то вони тримали їх при собі.

— Помітив щось? — Жинь підійшла до Кітая біля поруччя по правому борту.

Після довгої зміни на веслах боліли ноги. За розкладом вона могла піти спати, але середина ранку була єдиним часом, коли їхні перерви збігалися. Вона відчувала полегшення від того, що вони з Кітаєм знову друзі. Ще не повернулися до нормальних стосунків — Жинь не знала, чи взагалі коли-небудь повернуться, — але принаймні Кітай не виказував холодного осуду щоразу, коли дивився на неї.

— Ще ні.

Він стояв абсолютно спокійний, зосередивши погляд на воді, немовби міг відстежити шлях до джерела хімікатів самою силою волі. Він злився. Жинь бачила, коли він злився: у нього блідли щоки, а сам він тримався надто нерухомо й довго не кліпав. Вона просто раділа, що він сердиться не на неї.

— Поглянь, — показала вона. — Сумніваюся, що це правильна притока.

Під багнистою зеленою водою рухалися темні фігури. А це означало, що річкові мешканці були досі живі та здорові, тож отрута їх не уразила.

Кітай нахилився вперед.

— Що це?

Жинь простежила за його поглядом, але не розуміла, на що він дивиться.

Кітай витягнув із перебірки сачок, зачерпнув ним воду й дістав невеликий предмет. Спершу Жинь здалося, що він спіймав рибу, але коли Кітай поклав її на палубу, Жинь зрозуміла, що то якийсь темний шкіряний мішечок, завбільшки з грейпфрут, міцно зав’язаний на кінці й тому химерно схожий на жіночу грудь.

Кітай підняв його двома пальцями.

— А це розумно, — сказав він. — Грубо, але розумно.

— Що це?

— Неймовірно. Жодних сумнівів, що це робота випускника Сінеґарда. Або випускника Юелу. До такого більше ніхто не додумався б.

Він простягнув предмет Жинь. Вона позадкувала. Від мішечка страшенно смерділо. То було поєднання протухлого тваринного запаху й різкого кислотного смороду отрути, що повернув спогади про забальзамовані свинячі зародки — з занять медициною в майстра Еньжо.

Вона зморщила носа:

— Ти скажеш, що це?

— Свинячий шлунок, — Кітай перевернув його на долоні й потрусив. — Стійкий до кислоти, принаймні до певної межі. Ось чому отрута не розчинилася до того, як дісталася Арлона.

Кітай потер край міхура між пальцями.

— Міхур лишається цілим, тож речовина не розчиняється у воді, доки спускається вниз за течією. А це означає декілька днів, щонайбільше тиждень.

Під тиском міхур розкрився. Рідина хлюпнула Кітаю на руку, від чого шкіра засичала й узялася пухирями. У повітря піднялася жовта хмарка. Кислотний запах посилився. Кітай вилаявся й кинув міхур за борт, а потім квапливо витер шкіру об форму.

— Бляха, — він оглянув руку, на якій проступав серйозний блідий висип.

Жинь відтягла його від хмарки газу. На щастя, газ розсіявся за секунди.

— Тигрячі цицьки, з тобою…

— Я в нормі. Ураження неглибокі, я так думаю. — Кітай затиснув долоню ліктем і скривився. — Поклич Салкхі. Гадаю, ми вже близько.

Салкхі розділила чотирнадцяту бригаду на загони по шість осіб, які розосередилися прилеглою територією для вилазки на сушу. Цике знайшли джерело отрути першими. Воно стало очевидним, щойно вони вийшли за лінію дерев: масивна триповерхова будівля з дзвіницями з обох боків, що височіли в архітектурному стилі давніх призахідницьких місій.

Біля південної стіни над річкою стриміла одна труба — канал, який мав перекачувати у воду відходи й нечистоти. Та натомість із нього з механічною регулярністю в річку падали мішечки з отрутою.

Хтось або щось скидало їх зсередини.

— Ось воно. — Кітай жестом покликав Цике припасти до землі за кущами. — Ми маємо когось туди відправити.

— А як же варта? — прошепотіла Жинь.

— Яка ще варта? Тут нікого немає.

Він мав рацію. Не схоже, щоб це місце охороняло багато військових. Жинь могла перерахувати солдатів на пальцях однієї руки. За півтори години розвідки по периметру інших на патрулюванні вони не знайшли.

— Але це безглуздо, — сказала вона.

— Можливо, у них просто бракує людей, — сказав Кітай.

— Тоді нащо вони будять дракона? — запитав Бадзі. — Якщо в них немає підтримки, то нападати нерозумно. Усемістечко вимерло.

— Можливо, це засідка, — сказала Жинь.

Кітая це не переконало.

— Але вони нас не чекають.

— Може бути протокол. Можливо, вони всі ховаються всередині.

— Оборону виставляють не так. Так роблять лише під час облоги.

— То ти хочеш, щоб ми атакували будівлю, маючи мінімальні розвіддані? А раптом там цілий взвод?

Кітай витягнув із кишені сигнальну ракету.

— Я знаю, як це з’ясувати.

— Зачекай, — сказав Жамса. — Капітан Салкхі сказала не вступати в бій.

— До біса Салкхі, — сказав Кітай із зовсім не властивим йому запалом.

Жинь не встигла його зупинити і він підпалив ґніт, прицілився й кинув ракету до купи деревини за будівлею.

Сильний удар сколихнув увесь ліс. Через кілька секунд Жинь почула крики всередині будівлі. А потім із дверей висипала група чоловіків, озброєних сільськогосподарським реманентом, і кинулися до місця вибуху.

— Ось твоя варта, — сказав Кітай.

Жинь підняла тризуб.

— Ох, та пішов ти.

Спостерігаючи за чоловіками, Кітай ледь чутно рахував.

— Осіб п’ятнадцять. Проти двадцяти чотирьох нас, — він глянув на Бадзі й Суні. — Як гадаєте, зможете їх вкласти, доки сюди прибудуть інші?

— Ображаєш, — сказав Бадзі. — Уперед.

Лише двоє вартових лишилися біля дверей будівлі. Кітай прибрав одного з них із арбалета. Жинь на декілька хвилин зчепилася з іншим, роззброїла його і всадила тризуб у горло. Вона відштовхнула його, він упав.

Двері перед ними були широко розчинені. Жинь глянула всередину на темний інтер’єр. Сморід тліючих трупів ударив їй у носа, ніби стіна, такий густий і різкий, що в неї засльозились очі. Жинь затулила рота рукавом.

— Ви йдете?

Бабах.

Жинь розвернулася. Кітай стояв над другим вартовим, опустивши арбалет, і витирав із підборіддя кров. Він помітив, що вона дивиться на нього.

— Просто для певності, — сказав він.

Усередині вони знайшли бійню.

Жинь знадобився якийсь час, щоб призвичаїтися до темряви. А потім вона побачила свинячі туші, які лежали повсюди, розкидані на підлозі, складені купами в кутках, розпластані на столах, усі розрізані з хірургічною точністю.

— Тигрячі цицьки, — пробурмотіла вона.

Хтось убив їх усіх лише заради шлунків. Таке марнотратство приголомшило її. Стільки гнилого м’яса складено тут, а тим часом біженці в сусідній провінції такі худорляві, що ребра випирають крізь пошарпаний одяг.

— Знайшов, — сказав Кітай.

Жинь простежила за його поглядом. Біля стіни рядком стояли десятки відкритих діжок. У них була рідка отрута: хворобливо жовта суміш, від якої здіймалися токсичні випари, що ліниво клубилися в повітрі. Над діжками виднілися полиці з металевими каністрами. Їх було більше, ніж Жинь могла порахувати.

Жинь уже бачила ці каністри, поставлені акуратними рядами на схожих полицях. Вона годинами витріщалася на них, поки муґенські науковці прив’язували її до ліжка й силою вводили опіати у вени.

Обличчя Кітая набуло зеленкуватого відтінку. Він упізнав цей газ із Ґолінь Ніїс.

— Я не радила б торкатися їх, — зі сходів навпроти них вийшла постать. Кітай підняв арбалет. Жинь позадкувала, виставивши вперед тризуб для удару, і примружилася, щоб розгледіти в темряві обличчя.

Постать вийшла на світло.

— А ви не квапилися.

Кітай опустив руки.

— Нян?

Жинь не впізнала її. Війна змінила Нян. Навіть на третьому році навчання в Сінеґарді Нян завжди скидалася на дитину, невинну, круглолицю й гарненьку. У неї завжди був такий вигляд, немовби їй узагалі не місце у військові академії. А тепер вона скидалася на солдата, пошрамована й загрубіла, як і всі вони.

— Прошу, скажи, що за цим стоїш не ти, — сказав Кітай.

— За чим? За шлунками? — Нян провела пальцями по краю діжки. Її руки були вкриті запаленими червоними ранами. — Розумна вигадка, чи не так? Я сподівалася, що хтось помітить.

Коли Нян вийшла на світло, Жинь побачила рубці не лише на руках. Уся її шия та обличчя були поцятковані червоним, немовби шкіру заживо зрізали гострим лезом.

— Ці каністри, — сказала Жинь. — Вони з Федерації.

— Так, вони й справді зекономили нам сили, хіба ж ні? — Нян здавлено захихотіла. — Вони виготовили сотні барелів цієї речовини. Воєначальник Зайця хотів використати її для наступу на Арлон, але я була розумніша. Я сказала: киньмо її у воду. Заморимо їх голодом. По-справжньому важкою частиною було перетворити газ на рідину. Мені знадобилося декілька тижнів.

Нян зняла зі стіни каністру і зважила її в руці, немовби готуючись кинути.

— Гадаєте, ви впоралися б краще?

Жинь і Кітай одночасно відхилилися.

Нян опустила руку, захихотівши.

— Та жартую.

— Поклади, — тихо сказав Кітай. Його голос був натягнутим, ретельно контрольованим. — Поговорімо. Просто поговорімо, Нян. Я знаю, хтось тебе в це втягнув. Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Нян. — Я зголосилася добровільно. Чи ти думав, що я сидітиму склавши руки й дозволю зрадникам розділити Імперію?

— Не розумію, про що ти, — сказала Жинь.

— Я знаю достатньо, — Нян піднесла каністру вище. — Я знаю, що ви погрожували заморити голодом північ, щоб вони схилилися перед Воєначальником Дракона. Знаю, що ви хотіли напасти на наші провінції, якщо не отримаєте свого.

— Тож ти вирішила отруїти весь південь? — запитав Кітай.

— Хто б казав, — гаркнула Нян. — Ви змусили нас голодувати. Ви продали нам пошкоджене зерно. І як вам на смак ваші ж діяння?

— Ембарго було лише погрозою, — сказав Кітай. — Ніхто не повинен був загинути.

— Люди загинули! — Нян наставила пальця на Жинь. — Скількох вона вбила на тому острові?

Жинь кліпнула.

— Кому в біса є діло до Федерації?

— Там були й війська Міліції. Тисячі, — у Нян затремтів голос. — Федерація брала полонених, переправляла їх на острів у робочі табори. Вони забрали моїх братів. Ти хоч би дала їм шанс вибратися звідти?

— Я… — Жинь у відчаї глянула на Кітая. — Це неправда.

Чи ні?

Звісно, хтось мав сказати їй, якби це була правда.

Кітай не дивився їй у вічі.

Жинь зглитнула.

— Нян, я не знала…

— Ти не знала! — крикнула Нян. Каністра ризиковано розхитувалася в її руці. — Це ж усе кардинально змінює, чи не так?

Кітай простягнув розкриту долоню, опустивши арбалет.

— Нян, прошу, поклади це.

Нян похитала головою.

— Це ви винні. Ми щойно пережили війну. Чому ви просто не лишили нас у спокої?

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказала Жинь. — Прошу…

— Як великодушно! — Нян підняла каністру над головою. — Вона не хоче мене вбивати! Республіці шкода…

— Та пішло все до біса, — пробурмотів Кітай. Одним плавним рухом він підняв арбалет, прицілився й вистрілив просто Нян у ліву грудь.

Удар пішов відлунням, наче останній стук серця.

Нян широко розкрила очі. Опустила голову, оглядаючи груди немовби з лінивою цікавістю. У неї підігнулися коліна. Каністра вислизнула з її руки й покотилася до стіни.

З ляскотом каністра луснула від удару. З неї полився жовтий дим, стрімко заповнюючи дальній кінець кімнати.

Кітай опустив арбалет.

— Ходімо.

Вони побігли. Жинь озирнулася через плече саме тієї миті, коли вони вже були біля дверей. Газ був занадто густим, щоб бачити крізь нього чітко, але вона не могла помилися щодо Нян, яка смикалася й корчилася в савані кислоти, що вгризалася в її шкіру. Червоні плями безжально проступали по всьому тілі, немовби вона була паперовою лялькою, кинутою в калюжу чорнила.

«Ластівка» спускалася притокою, щоб приєднатися до основного флоту. У повітрі висіла мжичка.

Команда швидко погодила, що робити з каністрами. Вони не могли просто так лишити їх у будівлі, але ніхто не захотів брати газ на борт. Нарешті Жамса запропонував знищити будівлю контрольованою пожежею. Це мало на меті віднадити всіх, доки Дзіньджа не зможе вислати ескадрон, аби забрати ті каністри, що ще могли вціліти, але Жинь підозрювала, що Жамса просто хотів знайти привід щось підірвати.

Тож вони залили все олією, примостили запал на даху, а потім вистрелили підпаленими арбалетними шворнями з корабля, щойно відпливли на безпечну відстань.

Будівлю миттю охопило полум’я — гарне багаття, яке можна було побачити з відстані декількох кілометрів. Дощ не зміг пригасити полум’я. Останні спалахи червоного досі горіли біля основи будівлі, а дим здіймався в небо від дзвіниць.

Небо розітнув удар грому. За лічені секунди дрібна мжичка перетворилася на великі важкі краплі, що голосно й нещадно забарабанили по палубі. Капітан Салкхі наказала команді виставити діжки, щоб набрати свіжої води. Більшість членів команди повернулися до своїх кают, але Жинь лишилася сидіти на палубі, підтягнувши коліна до грудей і схиливши голову набік. Краплі дощу били їй по горлу, чудодійно свіжі й прохолодні. Вона пила дощову воду, дозволяла їй литися на обличчя й одяг. Вона знала, що отрута її не зачепила, інакше наслідки вже проявилися б, але чомусь вона не почувалася чистою.

— Я думав, ти ненавидиш воду, — сказав Кітай.

Жинь глянула вгору. Він стояв над нею, жалюгідною й наскрізь промоклою. Він досі тримав у руках арбалет.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Його очі були погаслі.

— Ні.

— Посидь зі мною.

Не кажучи ані слова, він підкорився. Лише коли він сів поруч, вона помітила, як шалено він тремтить.

— Мені шкода, що так усе з Нян, — сказала вона.

Він пересмикнув плечима:

— А мені ні.

— Я думала, вона тобі подобалася.

— Я заледве її знав.

— Але вона тобі справді подобалася. Я пам’ятаю. Ти вважав її милою. Ти сам казав мені це в академії.

— Так, а потім ця сука пішла й отруїла пів країни.

Він закинув голову назад. Його очі були червоні. Жинь не бачила сліз через дощ. Він глибоко й різко дихав.

А потім він зламався.

— Я вже не можу так, — слова лилися з нього між несподіваними задушливими схлипуваннями. — Я не можу спати. Не можу бодай секунду не думати про Ґолінь Ніїс. Я заплющую очі і знову ховаюся за стіною, а крики не змовкають, бо вбивства тривають усю ніч.

Жинь потягнулася до його руки.

— Кітаю…

— Я немовби завмер в одній миті. І ніхто цього не знає, бо всі інші рухаються, крім мене. Для мене все, що трапилося після Ґолінь Ніїс, — ніби сон, і я знаю, що це не реальне, бо я досі за стіною. А найгірше… Найгірше те, що я не знаю причини тих криків. Було простіше, коли злом була лише Федерація. А тепер я не можу збагнути, хто правий, хто ні, а я ж розумник, я завжди повинен мати правильну відповідь, але це не так.

Жинь не знала, що сказати, аби втішити його, тож переплела його пальці своїми й міцно стиснула.

— Я також.

— Що трапилося на тому острові? — різко запитав він.

— Ти знаєш, що там сталося.

— Ні. Ти ніколи не розповідала. — Він випростався. — Це було свідоме рішення? Ти думала про те, що робиш?

— Я не пам’ятаю, — сказала вона. — І намагаюся не згадувати.

— Ти знала, що вбиваєш їх? — наполягав він. — Чи ти просто… — його пальці стиснулися в кулак, а потім розслабилися під її пальцями.

— Я просто хотіла, щоб усе скінчилося, — сказала вона. — Я не думала. Я не хотіла зашкодити їм, справді, лише покласти цьому край.

— Я не хотів убивати її. Я просто… Я не знаю чому…

— Знаю.

— То був не я, — наполягав Кітай, але не Жинь йому потрібно було переконати в цьому.

Вона могла лише знову стиснути його руку.

— Знаю.

Сигнали відправили, курс переглянули. За кілька днів розосереджені вітрильники швидко спускалися за течією Мужвею, щоб приєднатися до основної армади.

Коли Жинь побачила Республіканський флот попереду, він здався їй облудно невеликим, бо ж кораблі вишикувалися вузьким строєм. Та коли вони наблизилися до нього збоку і флотилія розгорнулася перед нею на повну силу, це було чудесне й захопливе видовище сили. Порівняно з військовими кораблями, «Ластівка» була крихіткою, пташеням, яке поверталося до зграї.

Капітан Салкхі запалила декілька ліхтарів, щоб подати сигнал про їхнє повернення. Патрульний корабель у передній частині відповів на сигнал дозволом перетнути межу. «Ластівка» про­слизнула між рядами кораблів. Через годину на борт їхнього судна піднявся Дзіньджа. Команда зібралася на палубі, щоб відзвітувати.

— Ми прибрали джерело отрути, але в руїнах могли лишитися ще каністри, — сказала Салкхі Дзіньджі. — Вишліть загін, щоб перевірити, чи можна їх забрати.

— Вони самі її виготовили? — запитав Дзіньджа.

— Малоймовірно, — відповіла Салкхі. — То була не дослідна база, а лише тимчасова бійня. Схоже, просто розподільча точка.

— Ми думаємо, що вони отримали отруту з бази Федерації на узбережжі, — сказала Жинь. — Тієї, де була я… Куди вони мене забрали.

Дзіньджа спохмурнів.

— Це ж на іншому кінці провінції Змії. Нащо везти її сюди?

— У провінції Змії вони не змогли б її використати, — сказав Кітай. — Течія віднесла б отруту в море, а не в Арлон. Тож хтось мусив навідатися туди нещодавно, забрати каністри й перевезти у провінцію Зайця.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказав Дзіньджа. — Не хочу миритися з альтернативою.

Бо альтернатива, звісно ж, була страхітлива й полягала в тому, що вони вели війну не лише проти Імперії, а й проти Федерації. Що Федерація вижила, повернула собі зброю й переслала її ворогам Вейсжі.

— Полонених брали? — запитав Дзіньджа.

Салкхі кивнула.

— Двоє охоронців. Вони в казематі. Ми приведемо їх на допит.

— У цьому немає потреби. — Дзіньджа змахнув рукою. — Ми знаємо те, що нам потрібно знати. Виведіть їх на пляж.

— А у твого брата чуття на публічні видовища, — сказав Кітай Неджі.

Крики не стихали вже понад годину. Жинь майже призвичаїлася до них, хоча їй було важко втримати вечерю у шлунку.

Вартових провінції Зайця прив’язали до стовпів, закопаних у землю, і добряче побили. Дзіньджа роздягнув їх, заживо зняв шкіру, а потім налив розведену отруту з одного зі ставків у миску і скип’ятив. Тепер вона текла струмочками по шкірі вартових, лишаючи паруючі червоні смуги на щоках, ключицях, вниз до оголених геніталій, а республіканські солдати сиділи на пляжі й дивилися.

— Це було не обов’язково, — сказав Неджа. Його денний пайок лежав поруч із ним незачеплений. — Це жахливо.

Кітай засміявся пласким порожнім сміхом.

— Не будь наївним.

— І що ж це має означати?

— Без цього ніяк. Республіка щойно отримала важкий удар. Вейсжа не може змиритися з отруєнням річки чи з тим, що тисячі людей голодуватимуть. Але завдай кільком людям трохи болю, зроби це публічно — і все буде гаразд.

— Невже ти вважаєш це нормальним? — запитала Жинь.

Кітай знизав плечима:

— Вони, гади, отруїли річку.

Неджа обхопив руками коліна.

— Салкхі каже, що ви пробули там якийсь час.

Жинь кивнула:

— Ми бачили Нян. Хотіли тобі розповісти про це.

Неджа здивовано кліпнув:

— І як вона?

— Мертва, — сказав Кітай.

Він досі дивився на чоловіків на стовпах.

Якийсь час Неджа не відводив від нього погляду, а потім підняв брову до Жинь. Вона зрозуміла запитання. І похитала головою.

— Не думав, що доведеться битися зі своїми ж однокласниками, — пробурмотів Неджа після паузи. — Кого ще ми знаємо на півночі? Кужел, Арду…

— Моїх двоюрідних братів, — сказав Кітай, не озираючись. — Хань. Тобі. Більшість нашого курсу, якщо вони ще живі.

— Гадаю, нелегко воювати проти друзів, — сказав Неджа.

— Так, нелегко, — сказав Кітай. — Вони мали вибір. Нян зробила свій. Просто так трапилося, що її вибір хріновий.

Роздiл 16

Охоронці перестали корчитися лише на світанку.

Наостанок Дзіньджа наказав спалити їхні тіла. Проте слухати крики під час розправи над зрадниками було значно приємніше, аніж спостерігати за тим, як горять їхні трупи. Зрештою, запах смаженого м’яса на пляжі став таким різким, що солдати рушили назад до кораблів.

— Що ж, було весело, — Жинь підвелася і струсила з форми крихти. — Повертаймося.

— Ти вже йдеш спати? — запитав Кітай.

— Тут я не лишуся, — відповіла Жинь. — Смердить.

— Не так швидко, — сказав Неджа. — Тебе перевели з «Ластівки». І закріпили за «Зимородком».

— Лише Жинь? — запитав Кітай.

— Ні, всіх вас. Цике також. Дзіньджа хоче мати тебе під рукою, щоб у разі потреби консультуватися щодо подальшої стратегії. А ще він вважає, що Цике завдадуть більше руйнувань із військового корабля. «Ластівка» не годиться для бою.

Жинь глянула на «Зимородка», на палубі якого чітко виднілися призахідницькі солдати й Сіре товариство.

— Так, це зумисне. — З її роздратованого виразу обличчя Неджа передбачив запитання. — Вони хочуть ретельніше стежити за тобою.

— Я вже дозволила Петрі тикати мене, мов тварину, раз на тиждень, — сказала Жинь. — Я не хочу бачити їх, коли намагатимуся поїсти.

Неджа підняв руки.

— Це наказ Дзіньджі. Я тут нічим не зараджу.

Жинь підозрювала, що капітан Салкхі також подала прохання про їхнє переведення через непокору. Салкхі була глибоко розчарована, коли Цике почали місію без її наказу, а Бадзі ще й зауважив, що вони однаково змогли обійтися без її загонів. Підозри Жинь підтвердилися, коли Дзіньджа двадцять хвилин розповідав їй та Цике, що вони мають точно виконувати його накази, інакше опиняться за бортом у Мужвеї.

— Мені байдуже, що, на думку мого батька, з вашої дупи світить сонце, — сказав він. — Ви поводитиметеся як солдати, інакше вас покарають як дезертирів.

— Придурок, — пробурмотіла Жинь, щойно вони вийшли з його кабінету.

— Кінчений мерзотник, — погодився Кітай. — І один із тих рідкісних випадків, коли поруч із ним Неджа видається милим братом.

— Я не кажу, що хочу втопити його в Мужвеї, — сказав Жамса, — але я хочу втопити його в Мужвеї.

Тепер, коли флот об’єднався, наступ Республіки на північ почався по-справжньому. Дзіньджа взяв прямий курс просто через провінцію Зайця, багату аграрно й порівняно слабку. Так вони могли зірвати плід, що висів низько, і зміцнити продовольчу базу перед тим, як на повну силу виступити проти Міліції.

Якщо не брати до уваги призахідників, порівняно з «Ластівкою» мандрівка на «Зимородку» здавалася Жинь відчутним покращенням. «Зимородок» був щонайменше на сто метрів довшим від носа до корми — єдине трипалубне судно у флоті. Він мав закриту верхню палубу, оббиту дерев’яними панелями і сталевими листами, завдяки чому вона була практично невразливою до гарматного вогню. У певному значенні «Зимородок» був плавучим броненосцем — і зовсім невипадково, бо ж на його борту перебували Дзіньджа, адмірал Молкой, майже всі старші стратеги флоту, а також переважна більшість членів делегації призахідників.

З флангів «Зимородка» прикривали три сестри-галери, відомі як «Морські яструби» — військові кораблі з плавучими дошками, прикріпленими до бортів у формі пташиних крил. Дві з них ніжно називали «Чайкою» й «Омелюхом». «Грифон» під командуванням Неджі плив одразу за «Зимородком».

Інші дві галери охороняли гордість і таранну міць флоту — два масивні баштові кораблі, які хтось із кепським почуттям гумору назвав «Сорокопуд» і «Деркач». Вони були страшенно великі й надважкі, обладнані двома требушетами й чотирма рядами арбалетів.

Флот просувався вгору по Мужвею фаланговим строєм, вишикуваний так, щоб пристосуватися до все вужчого русла річки. Менші вітрильники поперемінно протискувалися між військовими кораблями або йшли одразу за ними, немовби каченята, що пливуть за матір’ю.

То була така краса ведення бою в надрічковій смузі, подумалося Жинь, якою під час наземного походу загони ніколи не завдавали собі клопоту. Їм треба було лишень зачекати, доки їх переправлять до найважливіших міст Імперії — усі вони були неподалік від води. Щоб вижити, містам потрібна вода, як тілу кров. Тож якщо вони хотіли захопити Імперію, їм потрібно лише плисти по її артеріях.

На світанку флот дістався кордонів містечка Жадань. Жадань був одним із найбільших економічних центрів провінції Зайця. Дзіньджа націлився на це місто через його стратегічне розташування на перехресті двох водних шляхів, наявність декількох повних комор із продовольством і той простий факт, що його заледве можна було назвати військовим.

Дзіньджа наказав атакувати негайно й без перемовин.

— Він боїться, що вони відмовляться здаватися? — запитала Жинь у Кітая.

— Імовірніше, боїться, що погодяться, — сказав Кітай. — Дзіньджі потрібно, щоб ця експедиція ґрунтувалася на страху.

— А баштові кораблі наганяють не досить страху?

— Це блеф. Вони не для Жаданя, а для наступного бою. Жадань має стати прикладом.

— Прикладом чого?

— Того, що трапляється, коли починаєш опиратися, — похмуро сказав Кітай. — На твоєму місці я би взяв тризуб. Скоро починаємо.

«Зимородок» швидко наближався до річкових воріт. Жинь підняла підзорну трубу, щоб краще роздивитися наспіх зібраний флот містечка. Це було жалюгідне об’єднання застарілих суден, переважно однощоглових човнів, оснащених вітрилами з промасленого шовку. Кораблі Жаданя були торговими чи рибальськими суднами без вогневої моці. Очевидно, що їх ніколи не використовували для бою.

«Та це містечко можна взяти силами самих Цике», — подумала Жинь. І вони точно цього хотіли. Суні та Бадзі годинами міряли кроками палубу від нетерплячки нарешті побачити бій. Вони вдвох цілком могли пробити зовнішню оборону. Але Дзіньджа хотів задіяти для наступу на Жадань усі ресурси. То була не стратегія, а мистецтво організації видовищ.

Дзіньджа вийшов на палубу, глянув на оборонний флот Жаданя й позіхнув, прикрившись долонею.

— Адмірале Молкой?

Адмірал опустив голову.

— Так, пане?

— Підірвіть он те нещастя на воді.

Наступний бій виявився однобічним, аж майже нереальним. То був навіть не бій, а трагікомедія.

Мешканці Жаданя промащували свої вітрила. Це була звична практика серед торгівців, які хотіли, щоб вітрила були водостійкими й невразливими до гниття. Однак вони залишалися уразливими проти піротехніки.

«Морські яструби» випустили серію двоголових ракет-драконів, які вибухнули в повітрі роєм менших вибухів, створивши розсипи іскор над усім флотом Жаданя. Судна миттю зайнялися. Цілі стіни пекучого вогню накрили жалюгідну флотилію, розгораючись так гучно, що тієї миті більше нічого не було чутно.

Жинь відчула химерне задоволення, спостерігаючи. Це саме вона відчула б, якби весело руйнувала піщані замки — просто тому, що могла.

— Тигрячі цицьки, — озвався Жамса, вмостившись на носі судна, мерехтливе полум’я відбивалося в його очах. — Вони наче й не намагалися.

Сотні людей кидалися за борт, щоб утекти від шаленого жару.

— Нехай лучники пристрелять усіх, хто вийде з річки, — сказав Дзіньджа. — Решта нехай згорять.

Уся сутичка тривала не більше як пів години. «Зимородок» тріумфально проплив між почорнілими рештками флоту Жаданя і став на якір біля самого міста. Жамса замилувався тим, що гарматний вогонь ущент розніс річкові ворота. Бадзі ремствував, що йому нічого не дали зробити, а Жинь намагалася не дивитися у воду.

Флот Жаданя знищили, а його ворота рознесли на друзки. Решта населення містечка склала зброю й без проблем здалася. Солдати Дзіньджі наводнили місто й евакуювали всіх цивільних із їхніх помешкань, щоб звільнити місце для грабежу.

Жінки й діти одне за одним ішли вулицями, опустивши голови, тремтячи від страху; солдати виводили їх за ворота й вели далі на пляж. Там вони збивалися в нажахані купки, зі скляними очима витріщаючись на рештки флоту Жаданя.

Республіканські солдати уважно стежили за тим, щоб не шкодити цивільним. Дзіньджа був непохитний: до цивільних треба ставитися належно.

— Вони не бранці і не жертви, — сказав він. — Назвімо їх потенційними громадянами Республіки.

Як на потенційних громадян Республіки вони були страшенно налякані своїм новим урядом.

І мали всі підстави для страху. Їхніх синів і чоловіків вишикували вздовж узбережжя і тримали на вістрі меча. Їм сказали, що їхня доля ще не вирішена, що лідери Республіки цілу ніч обговорювали, чи варто їх убивати.

Дзіньджа зумисне змусив цивільних цілу ніч чекати в непевності щодо того, чи доживуть вони до світанку.

Уранці він оголосив натовпу, що отримав наказ із Арлона. Воєначальник Дракона вирішив їхню долю. Він усвідомлює: нема їхньої провини в тому, що їх обманом змусили чинити опір корумповані лідери, зваблені Імперією, яка їм більше не служить. Він розуміє, що рішення ухвалювали не ці щирі та прості люди. І він буде милостивим.

Він дозволяє людям самим вирішувати.

Він хоче, щоб вони проголосували.

— Як гадаєш, що вони роблять? — запитав Кітай.

— Навертають у свою віру, — сказала Жинь. — Проповідують добре слово про Творця.

— Не схоже, що зараз слушний час для цього.

— Гадаю, їм доводиться вдовольнятися полоненими слухачами, якщо випадає така нагода.

Вони сиділи зі схрещеними ногами на узбережжі, у затінку «Зимородка», і спостерігали, як місіонери Сірого товариства пробираються крізь групи цивільних. Вони були надто далеко, тож Жинь не чула розмов, але час від часу бачила, як місіонери ставали на коліно поруч із кількома постраждалими цивільними, клали їм руки на плечі, навіть якщо ті задкували, і промовляли щось, що могло бути лише молитвою.

— Сподіваюся, вони розмовляють нікарською, — сказав Кітай. — Інакше здаватимуться пекельно лиховісними.

— Однаково. — Жинь виявилося складно не відчувати винуватого задоволення, спостерігаючи, як натовпи розбігаються від місіонерів попри всі зусилля призахідників.

Кітай простягнув їй паличку сухої риби.

— Голодна?

— Дякую.

Вона взяла рибу й узялася працювати зубами біля хвоста, щоб відгризти шматочок. То ціле мистецтво — споживання солоної риби майя, яка складала більшу частину їхнього раціону. Жинь мусила спочатку розжувати рибу, щоб та стала досить м’якою і з кісток можна було зняти м’ясо, й виплюнути все зайве. Якщо пожувати недостатньо, кістки застрягнуть у горлі, а як забагато, то риба втратить смак.

Солона майя — розумна їжа для армії. На те, щоб її з’їсти, йде стільки часу, що до того, як Жинь закінчувала (хоч як мало з’їдала), вона почувалася ситою від солі та слини.

— Ти бачила їхні пеніси? — запитав Кітай.

Жинь мало не виплюнула свою рибу.

— Що?

Він показав руками.

— Вважається, що призахідницькі чоловіки повинні бути значно, гм, більшими за нікарців. Так сказала Салкхі.

— А Салкхі звідки знати?

— А ти як думаєш? — Кітай пограв бровами. — Визнай, ти також про це думала.

Жинь здригнулася.

— Хіба що мені за це заплатять.

— Ти бачила генерала Тарквета? Він величезний. Не сумніваюся, у нього…

— Не верзи дурниць, — випалила вона. — Вони жахливі. І вони жахливо пахнуть. Вони… Не знаю, ніби чимось кислим.

— Гадаю, це тому, що вони п’ють коров’яче молоко. І все молочне осідає в їхньому організмі.

— А я думаю, просто не миються.

— Хто б казав. Себе давно нюхала?

— Зажди-но. — Жинь указала кудись через річку. — Поглянь туди.

Декілька цивільних жінок кричали на місіонера. Місіонер квапливо відступав, витягнувши руки в незагрозливій позі, але жінки не припиняли лементувати, аж доки він не відійшов далі пляжем.

Кітай присвиснув:

— Усе йде чудово.

— Цікаво, що вони їм кажуть, — сказала Жинь.

— «Наш Творець — великий і могутній», — помпезно промовив Кітай. — «Моліться з нами, й ніколи не пізнаєте голоду».

— «Усі війни припиняться».

— «Усі вороги впадуть замертво, здолані великою рукою Творця».

— «Мир настане у світі, а демонічні боги опиняться в пеклі». — Жинь підтягла коліна до грудей і спостерігала, як місіонер стоїть на пляжі, шукаючи ще один гурт цивільних, щоб надокучати їм. — Думаєш, вони просто дадуть нам спокій?

Для Імперії призахідницька релігія новою не була. На піку свого правління Червоний Імператор часто приймав емісарів західних церков. Учені церкви гостювали при його дворі в Сінеґарді й розважали Імператора астрономічними передбаченнями, зоряними мапами та витонченими винаходами. Після смерті Червоного Імператора заздрісні придворні чиновники стратили розманіжених учених, а місіонерів вигнали з континенту на ціле століття.

Звісно, призахідники докладали неабияких зусиль, щоб повернутись. І під час першого вторгнення це їм майже вдалося. Але тепер пересічні нікарці пам’ятали лише брехню, яку Тріада поширювала після Другої Макової війни. Вони вбивають та їдять немовлят. Принаджують молодих жінок до своїх монастирів, щоб ті служили як секс-рабині. У фольклорі вони більшою чи меншою мірою перетворилися на чудовиськ. Якщо Сіре товариство сподівалось отримати новонавернених, то все робилося для того, щоб їм це не вдалося.

— Вони все одно мусять спробувати, — сказав Кітай. — Я колись читав їхні святі тексти. Їхні вчені стверджують, що коли Божественний Архітектор благословляє та обирає людей, їхній обов’язок — проповідувати кожному невірному, який трапляється їм на шляху.

— Обирає? Що це означає?

— Не знаю. — Кітай кивнув кудись за плече Жинь. — Чому б тобі не запитати в неї?

Жинь озирнулася.

До них берегом крокувала сестра Петра.

Жинь занадто швидко проковтнула останній шматочок риби. Він боляче продряпав горло. Кожний ковток віддавався подряпиною нерозжованої кістки.

Сестра Петра зустрілася з Жинь поглядом і поманила її пальцем. «Ходімо». Це був наказ.

Кітай поплескав Жинь по плечу й підвівся:

— Розважайся.

Жинь потяглася до його рукава:

— Ти не посмієш мене кинути…

— Я не збираюся в це втручатися, — сказав він. — Я бачив, на що здатні аркебузи.

— Мої вітання, — сказала Петра, коли вони повернулися на «Зимородок». — Мені сказали, що це була видатна перемога.

— Видатна — якраз слушне слово, — сказала Жинь.

— І вогонь до тебе не прийшов у бою? Хаос не показав свою голову?

Жинь зупинилася.

— Ви воліли б, щоб я заживо спалила цих людей?

— Сестро Петро! — Позаду них біг місіонер. Надзвичайно юний — заледве більше шістнадцяти. Він мав відкрите й дитяче обличчя, а широкі блакитні очі по-дівочому обрамляли довгі вії. — Як сказати: «Я з-за великого моря»? Я забув.

— Ось так. — Петра з бездоганною точністю промовила фразу нікарською.

— Я з-за великого моря, — хлопчина був немовби в захваті, повторюючи ці слова. — Я правильно сказав? Тони?

Жинь від початку зрозуміла, що він дивиться на неї.

— Звісно, — сказала вона. — Так добре.

Хлопець осяйно їй усміхнувся:

— Люблю вашу мову. Вона така красива.

Жинь кліпнула. Та що з ним? Чому він такий щасливий?

— Брате Авґусе, — голос Петри раптово пожорсткішав. — Що у вас у кишені?

Жинь глянула вниз і побачила в його кишені жменю вотво — парових кукурудзяних булочок, які разом із рибою майя складали основну страву для солдатів.

— Лише моя порція, — швидко сказав він.

— І ви збираєтеся її з’їсти? — запитала Петра.

— Звісно, я просто прогулювався…

— Авґусе.

Його обличчя осунулося.

— Вони сказали, що голодні.

— Їх не можна годувати, — категорично сказала Жинь. — Дзіньджа віддав чіткий наказ. До ночі цивільні добряче зголодніють. Коли Республіка нагодує їх уранці, їхній жах перетвориться на прихильність.

— Це жорстоко, — сказав Авґус.

— Це війна, — сказала Жинь. — І якщо ти не можеш виконувати найпростіші накази, тоді…

Петра поспішно втрутилася:

— Згадай, чого тебе вчили, Авґусе. Ми не суперечимо господарям. Ми тут, щоб поширювати добре слово. А не для того, щоб недооцінювати нікарців.

— Але вони голодують, — сказав Авґус. — Я хотів їх утішити…

— То втіш їх ученням Творця. — Петра поклала руку Авґусу на щоку. — Іди.

Жинь дивилася, як Авґус віддаляється від них на пляжі.

— Йому не місце в цій кампанії. Він надто юний.

Петра повернулася й жестом наказала Жинь іти за нею на «Зимородок».

— Він не набагато молодший за ваших солдатів.

— Наші солдати треновані.

— Наші місіонери також. — Петра повела Жинь до своєї каюти на другій палубі. — Брати й сестри в Сірому товаристві присвячують усе життя поширенню слова Божественного Творця на охоплених Хаосом землях. Нас усіх учили в академії товариства ще змалечку.

— Я впевнена, що знайти варварів, аби цивілізувати їх, не так і важко.

— Їх і справді немало в цій півкулі, тих, хто не знайшов шляху до Творця. — Петра немовби зовсім не помітила сарказму в словах Жинь. Вона жестом показала їй сісти на ліжко. — Цього разу також із лаунданумом?

— Ви знову до мене торкатиметеся?

— Так.

На цьому етапі Жинь була вже за крок до того, щоб знову стати залежною від опіуму. Але вибір був між демоном, якого вона знала, і демоном незнайомим. Вона взяла запропоновану чашку.

— Твій континент був закритий для нас дуже довго, — сказала Петра, коли Жинь випила. — Дехто з наших старійшин наполягає, що нам треба припинити вчити ваші мови. Але я завжди знала, що ми повернемося. Цього вимагає Творець.

Жинь сиділа з заплющеними очима, відчуваючи, як тілом розходиться знайоме оніміння від лаундануму в кровоплині.

— То виходить, ваші місіонери ходять тим пляжем і розповідають усім довгі історії про годинник?

— Не всім треба осягати істинну форму Божественного Архітектора, щоб діяти відповідно до його волі. Ми знаємо, що варвари повинні навчитися повзати перед тим, як ходити. Для непросвітлених згодиться й евристика.

— Ви маєте на увазі легші моральні правила для людей, надто тупих, щоб зрозуміти їхнє значення?

— Якщо хочеш так грубо. Я впевнена, що з часом принаймні деякі нікарці досягнуть істинного просвітлення. Через кілька поколінь дехто з вас, можливо, навіть зможе приєднатися до Сірого товариства. Але спершу у меншовартісних людей має розвинутися евристичне сприйняття.

— У меншовартісних людей, — відлунням повторила Жинь. — Що за меншовартісні люди?

— Ви, звісно ж, — сказала Петра з цілковито спокійним виразом на обличчі, немовби це була просто констатація факту. — Це не ваша провина. Нікарці ще не розвинулися до нашого рівня. Це проста наука, доказ у твоїй фізіогноміці. Дивися.

Петра поклала на стіл стос книжок і розгорнула їх, щоб показати Жинь.

На кожній сторінці були зображення нікарців. До малюнків додавалися детальні підписи. Жинь не могла розібрати письма, плаского призахідницького шрифту, але декілька фраз привернули її увагу.

«Око з навислою повікою — вказує на схильність до ледарювання».

«Жовтувата шкіра. Погане харчування?»

На останній сторінці Жинь побачила власне зображення з детальними підписами, яке, мабуть, додала Петра. Жинь зраділа, що почерк Петри надто дрібний, щоб вона змогла розібрати. Вона не хотіла читати про себе жодних висновків.

— Оскільки у вас менші очі, то ви маєте менший кругозір, ніж ми, — пояснюючи, Петра показувала на малюнки. — Ваша шкіра має жовтіший відтінок, що вказує на погане харчування чи незбалансовану дієту. А тепер поглянь на форму черепа. Твій мозок, який, ми знаємо, відповідає за раціональність, від природи менший.

Жинь з недовірою глянула на неї.

— Ви справді вважаєте, що просто від природи розумніші за мене?

— Не вважаю, — сказала Петра. — Я це знаю. Докази переконливі. Нікарці — нація надзвичайно стадна. Ви добре слухаєтеся, але незалежне мислення для вас заважке. Ви доходите наукових висновків через століття після того, як ми їх уже відкрили. — Петра згорнула книжку. — Але не переймайся. Коли настане час, усі цивілізації стануть бездоганними в очах Творця. У цьому й полягає завдання Сірого товариства.

— Ви вважаєте нас тупими, — сказала Жинь, майже самій собі. Їй страшенно кортіло засміятися. Невже призахідники й справді так серйозно ставляться до власних персон? Вони думають, що це наука? — Вважаєте нас усіх меншовартісними.

— Поглянь на людей на пляжі, — сказала Петра. — Поглянь на свою країну — вона чубиться через біженців війни, яку ви ведете століттями. Вони здаються тобі розвиненими?

— А що, ваші війни цивілізовані? Мільйони загинули, хіба ні?

— Вони загинули, бо боролися з силами Хаосу. Наші війни не внутрішні. Це хрестоносні битви. Але озирнися на власну історію і скажи, чи якась із ваших внутрішніх війн велася через щось інше, окрім неприхованої жадоби, амбіцій або чистої жорстокості.

Жинь не знала, чи то так діяв лаунданум, чи Петра й справді мала рацію, але їй було нестерпно те, що відповіді вона не мала.

Уранці вцілілих чоловіків Жаданя вивели під вістрями мечів на міську площу й розповіли, як проголосувати, кидаючи плитки в сумки з мішковини. Вони могли обирати плитки двох кольорів: білі — так, чорні — ні.

— А що станеться, якщо вони проголосують проти? — запитала Жинь у Неджі.

— Вони помруть, — відповів він. — Ну, більшість. Якщо опиратимуться.

— А тобі не здається, що це трохи неправильно?

Неджа знизав плечима.

— Усі приєднуються до Республіки за власним вибором. Ми просто, ну, трохи підштовхуємо шальки терезів.

Голосування відбувалося по одній людині за раз і тривало трохи більше години. Замість підрахунку голосів, Дзіньджа висипав уміст сумок на землю, щоб усі бачили кольори. Переважною більшістю голосів селище Жадань вирішило приєднатися до Республіки.

— Гарне рішення, — сказав Дзіньджа. — Ласкаво просимо в майбутнє.

Він наказав лишити один вітрильник разом з командою, щоб запровадити військовий закон і до кінця війни збирати щомісячний зерновий податок. Флот конфіскував сьому частину запасів міського продовольства, лишаючи рівно стільки, щоб Жадань пережив зиму.

Коли вони відпливли далі Мужвеєм, схоже, що Неджа відчував водночас і задоволення, і полегшення.

— Ось що виходить, коли вирішують люди.

Кітай похитав головою:

— Ні, ось що виходить, коли вбиваєш усіх сміливців і дозволяєш голосувати боягузам.

Наступні сутички Республіканського флоту були так само легкі. Здебільшого вони брали містечка й селища без бою. Декілька міст чинили опір, але їхні зусилля виявилися марними. Проти об’єднаної моці «Морських яструбів» Дзіньджі заколотники зазвичай капітулювали вже за пів дня.

З просуванням на північ Дзіньджа призначав спочатку команди, а потім цілі загони керувати щойно звільненими територіями. Інші команди виділяли солдатів на спорожнілі кораблі, аж доки через нестачу людей декілька вітрильників не довелося посадити на мілину й кинути біля берега.

Деякі селища взагалі не чинили опору, а охоче приєднувалися до Республіки. Вони відсилали добровольців у човнах, заповнених їжею та припасами. Над стінами цих поселень гостинно майоріли нашвидкуруч пошиті прапори кольорів Республіки Дракона.

— Поглянь, — показав Кітай. — Прапор Вейсжі. Не Республіки.

— А хіба в Республіки є свій прапор? — запитала Жинь.

— Не впевнений. Однак цікаво, що, на їхню думку, їх завойовує провінція Дракона.

За порадою Кітая Дзіньджа виставив попереду флоту кораблі з добровольцями й мореплавцями. Він не довіряв морякам провінції Зайця воювати на своїй території й не хотів, щоб вони займали стратегічно важливі позиції — якщо раптом нечисті на руку. Але додаткові кораблі навіть за найгіршим сценарієм були чудовою принадою. Декілька разів Дзіньджа відсилав союзні кораблі першими — вмовляти міста відчиняти ворота, а вже потім вривався з військовими кораблями.

На якийсь час здавалося, що вони можуть узяти північ чисто й без зайвих зусиль. Але удача від них відвернулася на північному кордоні провінції Зайця, коли сильний шторм змусив їх стати на якір у річковій бухті.

Шторм був не стільки небезпечний, як нудний. Річкові шторми, на відміну від океанічних, можна просто перечекати, якщо вивести кораблі на мілину. Тож цілих три дні війська просиділи в каютах, граючи в карти й розповідаючи історії, поки дощ періщив по корпусу судна.

— На півночі заведено приносити божественні жертви вітру, — промовив перший помічник капітана на «Зимородку», справжній велетень, який пробув у морі довше, ніж Дзіньджа прожив на світі, і став улюбленим оповідачем у їдальні. — У часи ще до Червоного Імператора Хан Внутрішніх держав відправив флот, щоб захопити Імперію. Але маги прикликали бога вітру, щоб він спричинив тайфун і знищив флот Хана, і його кораблі перетворилися на уламки.

— А чому жертвують не океану? — запитав матрос.

— Бо шторми спричиняє не океан. Це робота бога вітру. Але вітер непостійний і непередбачуваний. Боги ніколи так просто не миряться з тим, що їх прикликають нікарці. Тієї миті, коли був зруйнований флот Хана, бог вітру повернувся до нікарського мага, який його прикликав. Він підняв селище мага в небо і скинув його кривавим дощем потрощених будинків, понівеченої худоби й розчленованих дітей.

Жинь підвелася й тихо вийшла з їдальні.

Коридори на нижніх палубах були моторошно тихими. Бракувало постійного шуму від людей на гребних колесах. Команда й солдати зібралися в їдальні або ж спали, тож у коридорі Жинь була сама.

Коли вона притиснулась обличчям до гарматного порту, то побачила, як шаленів шторм за бортом, як нестямні хвилі вирували над бухтою — немовби спраглі руки тяглися, щоб розірвати флот. Їй здалося, що у хмарах вона побачила два ока, яскраві, небесно-блакитні, злісно розумні.

Жинь здригнулася. Їй здалося, що вона почула сміх у громі. Здалося, що побачила, як із небес тягнеться рука.

А потім вона кліпнула — і шторм став просто штормом.

Жинь не хотілося бути самій, тож вона попрямувала вниз до помешкань солдатів, аби знайти Цике.

— Привіт, — помахав їй Бадзі зсередини. — Приємно, що ти приєдналася до нас.

Жинь сіла поруч, схрестивши ноги.

— У що граєте?

Бадзі потрусив склянку з гральними костями.

— «Підрозділи». Колись грала?

Жинь на мить пригадався учитель Фейжик, завдяки якому вона потрапила до Сінеґарда, і його злощасна залежність від азартних ігор. Вона тужливо всміхнулася.

— Хіба трохи.

За правилами на кораблях було заборонено грати в будь-які азартні ігри. Від часу свого паломництва на захід Леді Їнь Сайкхажа запровадила суворі правила щодо таких пороків, як пияцтво, куріння, азартні ігри й послуги повій. Та майже всі їхігнорували. Вейсжа ніколи не змушував дотримуватися цих правил.

«Підрозділи» виявилися доволі розпусною грою. Жамса постійно звинувачував Бадзі в махлюванні. Бадзі не махлював, але вони з’ясували, що махлював сам Жамса, коли з його рукава висипалася жменя гральних костей, і на цьому гра перетворилася на бійку, що скінчилася, коли Жамса вкусив Бадзі за руку, й виступила кров.

— Шолудиве щеня, — вилаявся Бадзі, перев’язуючи лікоть.

Жамса всміхнувся, виставляючи закривавлені зуби.

Їм усім було нудно. Вони шаленіли, поки тривав шторм. Але Жинь підозрювала, що їм кортить узятися за діло. Вона попередила Цике не застосовувати своїх здібностей на повну силу там, де їх можуть помітити призахідницькі солдати. Петра знала про одного шамана — і Жинь не хотіла викривати решту.

Приховувати це під час кампанії виявилося неважко. Здібності Суні й Бадзі були страхітливі, але вони не обов’язково мали пов’язуватися з виміром надприродного. У хаосі бою вони могли видавати себе за дуже обдарованих солдатів. Досі це спрацьовувало. І з того, що знала Жинь, призахідники нічого не підозрювали. Суні та Бадзі могли ремствувати, що їм доводиться стримуватися, але принаймні вони були вільними.

Жинь подумала, що хоч раз вона прийняла виважене рішення як командир. Вона не хотіла, щоб їх убили. Республіканські загони ставилися до них краще, ніж Міліція. Їм платили, вони були в безпеці як ніколи — і це все, що вона могла для них зробити.

— А яке воно, Сіре товариство? — запитав Бадзі, кидаючи кості на підлогу для нової гри. — Я чув, що жінка розповідає тобі щось, коли ви разом.

— Дурня це все, — пробурмотіла Жинь. — Релігійні лекції.

— Верзуть усілякі дурниці? — запитав Жамса.

— Не знаю, — визнала вона. — Можливо, у чомусь вони праві.

Жинь і хотіла б легше відкинути віру призахідників, але в ній стільки всього мало сенс. Вона хотіла в неї вірити. Хотіла вважати свої катастрофічні дії наслідком Хаосу, ентропійною помилкою, вірити, що могла виправдати скоєне нав’язаним наказом Імперії, виправити руйнування, немовби склеївши розбиту чашку.

Так вона почувалася краще. Так кожний бій після Адлаґи здавався їй ще одним кроком до того, щоб усе виправити. Так вона менше почувалася вбивцею.

— Ти ж знаєш, що їхнього Божественного Архітектора не існує, — сказав Бадзі. — Я про те, що ти ж розумієш, чому це так?

— Не впевнена, — повільно протягла вона.

Звісно, Творця не існує в тій психодуховній площині, де мешкали шістдесят чотири боги Пантеону, але чи цього досить для того, щоб відкинути теорію призахідників? А якщо насправді Пантеон — це втілення Хаосу? А раптом Божественний Архітектор і справді існує у вищій площині, недосяжній для всіх, крім обраних і благословенних?

— Я маю на увазі, поглянь на їхні повітряні кораблі, — сказала Жинь. — На їхні аркебузи. Якщо вони заявляють, що це завдяки релігії вони стали таки розвинуті, то можливо, де в чому мають рацію.

Бадзі розкрив був рота, щоб відповісти, але так нічого й не сказав. Жинь підвела очі й побачила у дверях копицю білого волосся.

Ніхто не зронив ані слова. Кості голосно брязнули об підлогу й там лишилися.

Тишу порушив Жамса.

— Привіт, Чаґханю.

Жинь не розмовляла з Чаґханем ще з Арлона. Коли флот відпливав, вона частково сподівалася, що Чаґхань вирішить лишитися на суші. Не місце йому в бою, а після їхньої сварки вона навіть не уявляла, нащо йому лишатися з нею. Але близнюки лишилися з Цике — і Жинь спіймала себе на тому, що перетинає кімнату щоразу, коли бачить бодай натяк на біле волосся.

Чаґхань зволікав біля дверей. Цара стояла в нього за спиною.

— Розважаєтеся? — запитав він.

— Ага, — сказав Бадзі. — Приєднаєтеся?

— Ні, дякую, — сказав Чаґхань. — Але приємно бачити, що ви всі добре проводите час.

Ніхто не відповів. Жинь знала, що з неї глузують, але просто не мала достатньо сил, щоб зіткнутися з Чаґханем просто зараз.

— Це боляче? — запитала Цара.

Жинь кліпнула.

— Що?

— Коли сіроока забирає тебе до себе в каюту, — сказала Цара. — Це боляче?

— О. Це… не так погано. Просто достобіса вимірювань.

Цара глянула на Жинь немовби з прихильністю, але Чаґхань схопив сестру під руку, й вони вилетіли з каюти до того, як вона заговорила.

Жамса присвиснув і почав збирати кості з підлоги.

Бадзі з цікавістю глянув на Жинь.

— Що між вами сталося?

— Тупе лайно, — пробурмотіла Жинь.

— Тупе лайно, пов’язане з Алтанем? — натиснув Жамса.

— Чому ти думаєш, що це якось пов’язано з Алтанем?

— Бо з Чаґханем усе завжди стосується Алтаня. — Жамса кинув кості в чашку й потрусив. — Хочеш чесно? Я гадаю, що Алтань був єдиним другом Чаґханя. Він досі тужить за ним. І ти нічого не можеш зробити, щоб полегшити його біль.

Роздiл 17

Шторм минув із мінімальними втратами. Один вітрильник перекинувся: сильний вітер зірвав його з якоря. Троє людей потонуло. Але команді вдалося врятувати більшість припасів, а потонулі були простими піхотинцями, тож Дзіньджа вважав це незначною прикрістю.

Коли небо розчистилося, він наказав продовжити рухатися вгору річкою до провінції Барана. Це був ще один крок до військового центру Імперії і, як і передбачав Кітай, перша територія, що мала стати для них військовим викликом.

Воєначальник Барана окопався у своїй столиці Сяшані, замість того щоб виставити оборону на кордоні. Саме тому, прямуючи на північ, Республіка зіткнулася лише з місцевими добровольчими загонами Міліції. Воєначальник Барана вирішив виграти час і зачекати, доки війська Дзіньджі втомляться, а вже потім дати їм оборонний бій.

Це була програшна стратегія. Республіканський флот був просто більшим, аніж будь-які сили, які міг протиставити йому Воєначальник Барана. Вони знали, що зможуть захопити цю провінцію і що це лише питання часу.

Єдиний недолік полягав у тому, що Сяшан неочікувано виставив оборону. Завдяки птахам Цари війська Республіки склали гарну мапу оборонних структур столиці. Навіть баштові кораблі з требушетами не змогли б пробити тих стін.

Тож кілька наступних вечорів Жинь провела в заставленому столами кабінеті на «Зимородку», поруч із вузьким колом командирів Дзіньджі.

— Мури — це проблема. Ми не можемо їх підірвати. — Кітай показав на кільце, яке він намалював навколо міських стін. — Вони зробили вали завтовшки в метр. Можна спробувати пробити їх гарматними ядрами, але так лише намарно витратимо чимало пороху.

— А як щодо облоги? — запитав Дзіньджа. — Ми можемо змусити їх здатися, якщо вони вважатимуть, що ми чекатимемо.

— Ти дурень, — сказав генерал Тарквет.

Дзіньджа наїжачився. Керівники зніяковіло перезирнулися. Тарквет завжди був присутній під час стратегічних нарад, але говорив рідко й ніколи не пропонував допомоги своїх загонів. Він чітко дав зрозуміти свою роль. Він тут лише для того, щоб оцінити їхню компетентність і тихо висміювати помилки, тож його репліка була водночас і бездоганно виваженою, і різкою.

— Якби це був мій флот, я б кинув усі сили на ті стіни, — сказав Тарквет. — Якщо ти не зможеш узяти невелику столицю, то й Імперію не візьмеш.

— Але це не ваш флот, — сказав Дзіньджа. — А мій.

Тарквет презирливо вигнув вуста.

— Ти командуєш лише тому, що твій батько вважає тебе щонайменше достатньо розумним, аби робити все, що я скажу.

Дзіньджа розлютився, але Тарквет підняв руку до того, як він устиг відповісти.

— Ти цього не потягнеш. Вони знають, що в тебе ані часу, ані припасів. За декілька тижнів тобі доведеться відступити.

Мимоволі Жинь погоджувалася з висновками Тарквета. Вона вивчала цю проблему в Сінеґарді. З-поміж успішних оборонних кампаній у воєнній історії найбільше таких, коли міста боронилися від загарбників шляхом тривалої облоги. Облога перетворювалася на гру в очікування — хто помре з голоду першим. Республіканський флот мав припасів щонайбільше на місяць. І було незрозуміло, скільки протягне Сяшан. Було б дурістю чекати, поки це з’ясується.

— Їм точно забракне їжі для всього міста, — сказав Неджа. — Ми про це подбали.

— Це неважливо, — сказав Кітай. — З Воєначальником Барана і його людьми все буде добре. Вони просто дозволять померти з голоду селянам. Цун Хо вже робив так раніше.

— Ми не вестимемо перемовини? — запитав Неджа.

— Не спрацює. Цун Хо ненавидить батька, — сказав Дзінь­джа. — А ще в нього немає причин співпрацювати з нами, бо, на його думку, за республіканського режиму його рано чи пізно усунуть від влади.

— Облога таки може спрацювати, — сказав адмірал Молкой. — Ці мури не зовсім непроникні. Нам просто треба зламати їх і зробити прохід.

— Я б цього не робив, — сказав Кітай. — Саме до цього вони й готуватимуться. Якщо хочете захопити місто, то має бути елемент несподіванки. Якась хитрість. Наприклад, фальшива пропозиція перемир’я. Але я не думаю, що вони на це купляться. Цун Хо надто розумний.

Жинь дещо спало на думку.

— А як щодо Фучая і Ґовдзяня?

Присутні байдуже подивилися на неї.

— Які ще Фучай і хто там? — запитав Дзіньджа.

Схоже, лише Кітай і Неджа зрозуміли, що вона мала на увазі. Казка про Фучая й Ґовдзяня була улюбленою оповіддю майстра Ірдзяха. На другому році навчання вони всі мали написати контрольну на цю тему.

— Фучай і Ґовдзянь — два генерали часів Ворожих Держав, — пояснив Неджа. — Фучай знищив батьківщину Ґовдзяня, а потім зробив його своїм слугою, щоб принизити. Ґовдзянь виконував найганебніші завдання, аби змусити Фучая повірити, що він не тримає на нього зла. Якось Фучай захворів, а Ґовдзянь зголосився спробувати його випорожнення, щоб сказати, наскільки серйозна хвороба. Це спрацювало. Через десять років по тому Фучай звільнив Ґовдзяня. І Ґовдзянь одразу найняв прекрасну наложницю й відправив її до двору Фучая як подарунок.

— І звісно ж, наложниця вбила Фучая, — сказав Кітай.

Дзіньджа спантеличився.

— Ви кажете, щоб я відіслав Воєначальнику Барана прекрасну наложницю?

— Ні, — сказала Жинь. — Я кажу, щоб ви скуштували лайна.

Тарквет розреготався.

Дзіньджа почервонів від люті.

— Перепрошую?

— Воєначальник Барана вважає, що всі козирі в нього, — сказала Жинь. — То почніть перемовини. Принизьтеся, покажіться слабшим, ніж насправді, і змусьте його недооцінювати ваші сили.

— Це не розіб’є його стіни, — сказав Дзіньджа.

— Але він стане зарозумілим. Як зміниться його поведінка, якщо він не чекатиме нападу? Якщо натомість думатиме, що ви втечете? Тоді ми матимемо лазівку. — Жинь квапливо розмірковувала. — Можна відправити когось за стіни. Відчинити ворота зсередини.

— Тобі нізащо не вдасться, — сказав Неджа. — Знадобиться цілий взвод, щоб пробитися зсередини, а так багато людей на одному кораблі не сховаєш.

— Не треба мені цілого взводу, — сказала Жинь.

— Жодному загону це не до снаги.

Вона схрестила руки на грудях.

— А я один такий знаю.

Уже за мить Дзіньджа не дивився на неї недовірливо.

— То кого ми відправимо на переговори з Воєначальником Дракона? — запитав він.

Жинь і Неджа в один голос відповіли:

— Кітая.

Кітай насупився.

— Бо гарно веду перемовини?

— Ні. — Неджа поплескав його по плечу. — Бо ти ведеш перемовини дуже, дуже кепсько.

— Я вважав, що зустрінуся з вашим головнокомандувачем. — Воєначальник Барана буденно спочивав на кріслі й постукував пальцями, немовби оцінюючи республіканську делегацію гострими розумними очима.

— Ви зустрілися зі мною, — сказав Кітай. У нього страшенно тремтів голос, він очевидно нервувався, але силкувався вдавати спокій. — Воєначальник Дракона нездужає.

Республіканська делегація зумисне мала вбогий вигляд. Кітая охороняли лише двоє піхотинців із «Зимородка». Його життя мало здаватися неважливим. Дзіньджа не хотів відпускати з ним Жинь, але вона відмовилася відсиджуватися на кораблі, коли Кітай мав зіткнутися з ворогом віч-на-віч.

Їхню делегацію зустріли на нейтральній смузі узбережжя. Декорації, підготовані для зустрічі, дужче скидалися на зма­гання з рибальства, аніж на місце військових перемовин. Жинь припустила, що це було зроблено зумисне, щоб принизити Кітая.

Воєначальник Барана зміряв Кітая поглядом і стиснув губи.

— Вейсжу турбувати не можна, тож він відправляє щеня вести перемовини замість нього.

Кітай надувся.

— Я не якесь там щеня. Я син міністра оборони Чена.

— То он чому ти мені видаєшся знайомим. А ти дуже віддалився від свого старого, чи не так?

Кітай відкашлявся.

— Дзіньджа відіслав мене сюди з пропозицією умов перемир’я.

— Перемир’я укладають лідери. Дзіньджа навіть не висловив мені пошани, яку мав висловити Воєначальнику.

— Дзіньджа довірив перемовини мені, — силувано промовив Кітай.

Воєначальник Барана примружився.

— О, розумію. Виходить, він поранений? Чи мертвий?

— З Дзіньджею все добре, — голос Кітая затремтів лише наприкінці фрази. — Він шле свої вітання.

Воєначальник Барана нахилився вперед на стільці, немовби вовк, який вивчав свою здобич.

— Справді?

Кітай знову відкашлявся.

— Дзіньджа дав мені вказівку донести до вас, що перемир’я — саме те, що вам потрібно. Ми візьмемо північ. І вам вирішувати, хочете ви приєднатися до нашого війська чи ні. Якщо ви погодитеся на наші умови, ми облишимо Сяшан, поки ваші люди служитимуть у нашому…

Воєначальник Барана перебив Кітая:

— Мене не цікавить приєднання до так званої Республіки Вейсжі. Це лише хитрість, щоб він зміг сісти на трон.

— А це вже безглуздо, — сказав Кітай.

— А хіба Їнь Вейсжа схожий на людину, яка схильна ділитися владою?

— Воєначальник Дракона має намір запровадити представницьку демократію, яку практикують на Заході. Він знає, що система провінцій не працює…

— О, але для нас вона працює дуже добре, — сказав Воєначальник Барана. — Єдині незгодні з цим — бідолашні обмануті з півдня під проводом самого Вейсжі. Для решти нас ця система гарантувала стабільність на два десятиліття. Немає потреби її руйнувати.

— Але її зруйнують, — наполягав Кітай. — Ви й самі бачите дефекти. Через декілька тижнів ви почнете воювати з сусідами по той бік річки та матимете більше біженців, ніж зможете прийняти, а допомоги від Імперії не отримаєте.

 — А тут ти помиляєшся, — сказав Воєначальник Барана. — Імператриця була дуже щедра до моєї провінції. А ваше ембарго тим часом провалилося, ваші поля отруєні, й у вас швидко закінчується час.

Жинь глянула на Кітая. На його обличчі лишався нейтральний вираз, але вона знала, що всередині він, мабуть, зловтішався.

Поки вони говорили, до Сяшана підплив торговий корабель, позначений кольорами контрабандистів, які їм дала Моаґ. Це означало, що вони спустилися з провінції Мавпи з незаконною поставкою зерна. Дзіньджа розмістив солдатів у трюмі й переодягнув декількох матросів, які мали лишатися на палубі, прикинувшись річковими торгівцями.

Якщо Воєначальник Барана чекав контрабандистське судно, то його могли дуже легко пропустити через міські ворота.

— Є лише один шлях, який не завершиться вашою смертю, — сказав Кітай.

— Для перемовин потрібні важелі, хлопче, — сказав Воєначальник Барана. — А я не бачу вашого флоту.

— То, може, вашим шпигунам варто було дивитися уважніше, — сказав Кітай. — Може, ми його сховали.

А вони й справді сховали флот глибоко всередині ущелини за три кілометри вниз за течією від воріт Сяшана. Дзіньджа відправив флот вітрильників з основними командами по різних притоках, аби здавалося, що флот Дракона цілком обмине Сяшан, попливши натомість на схід до провінції Тигра. Вони зробили це дуже помітно посеред дня. Шпигуни Воєначальника Дракона мали це побачити.

Воєначальник Дракона знизав плечима:

— Можливо. А може, ви натомість обрали легший маршрут вниз притокою Удомсап.

Жинь силкувалася втримати нейтральний вираз обличчя.

— Удомсап не так і далеко від вас, — сказав Кітай. — Річкою чи землею, а ви на військовому маршруті Дзіньджі.

— Сміливі слова від хлопчиська, — пхикнув Воєначальник Барана.

— Хлопчисько говорить від імені великої армії, — сказав Кітай. — Рано чи пізно ми прийдемо по вас. І ви про це пожалкуєте.

Цей порив був грою, але Жинь підозрювала, що розчарування в голосі — справжнє. Кітай так добре грав свою роль, що Жинь мимоволі відчула раптове бажання стати перед ним, захистити його. Стоячи сам на сам з Воєначальником, Кітай здавався просто хлопчиком: худорлявим, наляканим і надто юним для такої посади.

— Ні, я так не думаю. — Воєначальник Барана потягнувся і скуйовдив Кітаю волосся. — Я думаю, ви в пастці. Цей шторм ударив по вас дужче, ніж ви очікували. І у вас немає військ, щоб воювати взимку, у вас закінчуються припаси, тож ви хочете, щоб я відчинив свої ворота й урятував ваші шкури. Передай Дзіньджі, що він може засунути це перемир’я собі в зад. — Воєначальник широко всміхнувся, показуючи зуби. — Тож пливіть собі далі річкою.

— Визнаю, це була жахлива ідея, — сказав Кітай.

Жинь наставила підзорну трубу на ворота Сяшана. Її мучило якесь нудотне відчуття. Флот чекав ще майже з ночі. Сонце зійшло кілька годин тому. А ворота досі були зачинені.

— Ти сумніваєшся, що він купився, — сказала Жинь.

— Я був упевнений, що купився, — сказав Кітай. — Такі люди настільки зарозумілі, що їм завжди потрібно думати, буцім вони перехитрили всіх інших. Але можливо, він і справді нас перехитрив.

Жинь ця думка не сподобалася.

Минула ще година. Жодних зрушень. Кітай почав намотувати кола, жуючи кінчик великого пальця так сильно, що з нього пішла кров.

— Хтось повинен запропонувати відступ.

Жинь опустила підзорну трубу.

— Так ти прирікаєш моїх людей на смерть.

— Минуло вже пів дня, — різко сказав він. — Цілком імовірно, вони вже мертві.

До них рушив Дзіньджа, який до цього в тривожному очікуванні міряв кроками палубу.

— Настав час розглянути інші варіанти. Ті люди вже мертві.

Жинь дужче стиснула кулаки.

— Та як ви смієте…

— Вони могли взяти їх у полон. — Кітай спробував заспокоїти її. — Він може планувати використати їх як заручників.

— На тому кораблі не було нікого важливого для нас, — сказав Дзіньджа, що, на думку Жинь, було жорстоким способом описати частину його найкращих солдатів. — А знаючи Цун Хо, він спалив його.

Сонце рухалося до зеніту.

Жинь боролася з повзучим відчаєм. Що більше часу минало, то гіршими були їхні шанси захопити стіни. Вони вже втратили елемент несподіванки. Воєначальник Барана точно знав про їхнє прибуття й мав пів дня, щоб підготувати оборону.

Але які ще варіанти лишалися Республіці? Цике опинилися в пастці за тими ворітьми. І що більше часу минало, то менші їхні шанси вижити. Чекати — марно. Тікати — принизливо.

Схоже, Дзіньджа був тієї ж думки.

— У них скінчився час. Ми атакуємо.

— Але вони цього й хочуть! — запротестував Кітай. — Це той бій, якого вони бажають.

— Тоді ми дамо їм цей бій. — Дзіньджа подав сигнал адміралу Молкою віддавати наказ.

І вперше Жинь потішило, що він не прислухався до Кітая.

Республіканський флот ринувся вперед у симфонії військових барабанів і гуркотіння гребних коліс.

Сяшан і справді добре підготувався до зустрічі. Міліція миттю стала до оборони. Хвиля стріл привітала Республіканський флот, щойно вони перетнули межу. На мить через гуркіт стріл, які вцілили в дерево, через сталь і плоть, неможливо було розчути щось інше. Але шум не стих і потім. Артилерійський вогонь накочувався хвилями поперемінно з лучниками, у яких немовби був нескінченний запас стріл.

Республіканські лучники відстрілювалися у відповідь, але з таким же успіхом вони могли просто безцільно стріляти в небо. Оборонці пригинались і пропускали шворні над головою, а республіканські ракети вибухали біля масивних мурів, не завдаючи їм жодної шкоди.

«Зимородок» безпечно сховався в панцирній броні, але інші республіканські кораблі практично перетворилися на легкі мішені. Баштові кораблі марно погойдувалися на воді. Їхні требушетні команди не могли запустити жодного снаряда, бо ж і поворухнутися не мали змоги, не ризикуючи стати подушечками для голок.

«Чайка», найближча до стін, випустила двоголову ракету-дракона, що пронизала повітря, але лучник Барана зняв її просто в небі. Через силу вибуху її відкинуло назад до корабля. Команда «Чайки» розбіглася до того, як уламки ракети впали на їхні боєприпаси. Жинь почула низку вибухів, потім ще одну — ланцюгова реакція, внаслідок якої «Морський яструб» опинився в димі та вогні.

Одначе «Сорокопуд» спромігся підтягнути башти якраз до міських воріт. Жинь мигцем глянула на корабель, намагаючись оцінити, як далеко він від стіни. Башти були достатньо високі, щоб дістати до парапетів, але поки на стінах сиділи лучники, користі від тих башт було мало. Усіх, хто ризикнув би атакувати, просто зняли б згори.

Хтось мусив прибрати лучників.

Жинь у розпачі глянула на стіну, проклинаючи Печатку. Якби ж вона могла прикликати Фенікса, то просто спрямувала б потік полум’я через перешкоду й могла б очистити її за хвилину.

Але вогню вона не мала. А це означало, що мусила робити все сама і що їй потрібна вибухівка.

Вона склала руки човником біля вуст і закричала:

— Жамсо!

Він припав додолу в десяти метрах від щогли. Жинь тричі кликала його на ім’я, але марно. Зрештою вона шпурнула йому в плече шматок деревини, щоб привернути його увагу.

Він скрикнув.

— Що за чорт?

— Мені потрібна бомба!

Він розкрив було рота, щоб відповісти, аж раптом ще низка снарядів вибухнула, струсонувши корпус корабля. Він похитав головою й нестямно показав на порожню сумку.

— Що-небудь? — самими вустами промовила вона.

Він поліз у кишеню, десь із глибини дістав щось кругле й перекотив їй по підлозі. Вона підняла предмет. У ніздрі їй ударив нестерпний сморід.

— Це лайняна бомба? — крикнула вона.

Жамса безпорадно розвів руками.

— Це все, що лишилося!

Це мало спрацювати. Жинь запхнула бомбу під сорочку. Про запал вона потурбується, коли дістанеться до стіни. А зараз їй потрібно якось видертися на верхівку. І знайти щось велике, важке й достатньо широке, щоб закрити все її тіло.

Погляд упав на шлюпки.

Вона повернулася до Кітая.

— Піднімай шлюпку.

— Що?

Вона показала на вежу.

— Підніми мене до човна!

Його очі схвально звузилися. Він гаркнув декілька наказів солдатам позаду. Вони побігли до головної щогли, пригинаючись під щитами, піднятими над головою.

Жинь стрибнула у шлюпку разом зі ще з двома солдатами. Кітай наказав людям ослабити мотузки на кінцях, що зазвичай означало опустити шлюпку на воду на щогловий шків. Він не був досить укріплений. На пів дорозі вгору він заледве не обірвався, але вони вчасно встигли переповзти й перерозподілити вагу.

Стріла просвистіла Жинь біля голови. Лучники Барана помітили їх.

— Тримайтеся! — Вона розкрутила мотузки.

Шлюпка нахилилася майже горизонтально, виконуючи роль повнорозмірного щита. Жинь пригнулася, швидко вчепившись у сидіння, щоб не випасти. Арбалетний шворінь пробив днище човна і врізався в руку солдата ліворуч. Він закричав і відпустив. Уже за мить Жинь почула, як він упав на палубу.

Жинь затамувала подих. Човен був уже майже на верхівці стіни.

— Приготуйся. — Вона зігнула коліна й так сильно хитнула човен, що він нахилився вперед. Перший нахил не дістав до стіни на кількадесят сантиметрів. Жинь коротко, лише на мить, глянула на провалля під ногами.

Ще хмара стріл влучила в човен, коли вони відхилилися назад.

Друге хитання піднесло їх досить близько.

— Уперед!

Вони стрибнули на стіну. Жинь підсковзнулася від удару. Її коліна ковзали по гладенькому камінню, а стопами вона молотила в страхітливій порожнечі. Вона змахнула руками вперед і схопилася за жолобок у стіні. Жинь щосили намагалася підтягнутися досить високо, щоб упертися ліктем у край і підтягти тулуб.

Вона незграбно гепнулася в прохід і, похитуючись, підвелася саме тієї миті, коли солдат із провінції Барана наставив їй у голову вістря меча. Жинь заблокувала його тризубом, відвівши клинок по колу, від чого той відлетів геть, а потім ударила солдата тупим кінцем. Хлопець покотився сходами, збиваючи з ніг товаришів.

Це дало Жинь тимчасову відстрочку. Вона шукала стіну, на якій ховалися лучники. Лайняна бомба Жамси їх не вбила б, але змогла б відволікти. Просто треба було її підпалити.

І знову вона вилаялася через Печатку. Жинь могла б запалити її, клацнувши пальцями, це було б так просто.

Вона поглядом шукала ліхтар, мідник, що-небудь… там. За півтора метра від неї в мідному казанку виднілася купка розжареного вугілля. Певно, оборонці Барана використовували його, щоб запалювати власні снаряди.

Вона підважила бомбу в руці, закинула її в казанок і молилася.

Через декілька секунд почувся тьмяний приглушений бум.

Жинь глибоко вдихнула. Над парапетами здіймався густий кислотний дим лайняної бомби і сморід, що просто виїдав очі.

— У нас проблема, — сказав республіканський солдат ліворуч від неї.

Жинь примружилася від диму й побачила колону підкріплення провінції Барана, що швидко наближалася до них від проходу ліворуч.

Жинь квапливо розглядала стіну, шукаючи способу спуститися. Зліва вона побачила сходи, але біля підніжжя юрбилося забагато солдатів. Униз можна було дістатися, тільки потрапивши на інший бік стіни, але перехід туди не діставав, а сама стіна була завширшки лише зі стопу Жинь.

Часу думати не було. Вона стрибнула на зовнішній край стіни, вперлася п’ятами й почала бігти до того, як похитнулася б в інший бік. Кожні декілька кроків вона відчувала, як втрачає рівновагу й починає кренитися набік. Якимось дивом їй вдавалося вирівнюватися — і вона кидалася бігти далі.

Жинь почула різкий звук кількох луків. Замість того щоб при­гнутися, вона стрибнула до сходів. Невдало приземлилася на бік, перекотилася далі, спинилася. Плече і стегно горіли болем, але руки й ноги ще працювали. Вона нестямно поповзла сходами вниз, чуючи, як над головою свистять стріли.

За воротами було поле бою.

Вона врізалася в місиво тіл, брязкіт сталі. У натовпі виднілися сині форми. Республіканські солдати. На Жинь нахлинула хвиля полегшення. Зрештою, вони не померли, просто спізнилися.

— Саме вчасно!

Перед нею з’явилися два епіцентри страшенних руйнувань. Суні підняв солдата з провінції Барана, немовби ляльку, закинув над головою і жбурнув у натовп. Бадзі встромив граблі комусь у шию, струснув їх і обвів колом, щоб відбити стрілу в польоті.

— Гарно, — сказала Жинь.

Він допоміг їй підвестися.

— Чому ви так довго?

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, аж раптом хтось спробував схопити її ззаду. Вона інстинктивно вдарила ліктем і відчула приємний хрускіт розбитого носа. Нападник відпустив. Вона звільнилася.

— Ми чекали вашого сигналу!

— Ми подавали сигнал! Десять хвилин тому запустили сигнальну ракету! Де та гадська армія?

Жинь показала на стіну.

— Он там.

Ворота Сяшана струсонулися від удару. «Сорокопуд» опустив башту.

Республіканські солдати рвонули через стіну, немовби рій мурах. Тіла падали на землю, ніби цеглини; у небо злітали гаки і вгризалися в стіни на однаковій відстані один від одного.

Тепер Жинь бачила майже стільки ж синіх форм, як і зелених. Натиск республіканських солдатів поступово долав центральну площу.

— Дістанься воріт, — сказала Жинь Бадзі.

— Шлях перед тобою.

Одним прицільним ударом граблів Бадзі розкидав товкотнечу солдатів, які охороняли одне заблоковане колесо. Суні взявся до другого колеса. Разом вони вперлися п’ятами в землю й натиснули. Республіканські солдати утворили навколо них захисне коло, відбиваючись від натиску оборонців.

— Тисни! — крикнув хтось.

Жинь не могла озирнутися й глянути, що там сталося. Хвиля сталі надто сліпила її. Щось різонуло ліву щоку. Кров залила обличчя. Потрапила в очі… Вона витерла кров рукавом, але від цього стало тільки гірше.

Вона наосліп розмахувала тризубом. Сталь ударилась об кістку — її нападник упав на землю. Вдалий удар. Жинь відступила за лінію республіканців і нестямно прокліпувалася, доки нарешті знову не прозріла.

Від запірних коліс почувся якийсь хрип. Жинь ризикнула озирнутися через плече. Зі страшним стогоном ворота Сяшана розчинилися.

А за ними був флот.

Розклад сил змінився. Республіканські солдати наводнили площу повінню зі стількох синіх форм, що тієї миті Жинь зовсім випустила з очей захисників провінції Барана. Десь засурмили в ріг, а після цього почулася низка ударів у гонг, які розкочувалися так голосно, що поглинали всі інші звуки.

Сигнали тривоги. Але сигнали кому? Жинь вилізла на ящики, намагаючись розгледіти щось поверх бойовища.

У південно-західному провулку вона помітила рух. Примружилася. До площі біг новий взвод солдатів, озброєних і відпочилих. Місцеве підкріплення з лав міліції? Ні, вони були в синіх формах, а не в зелених.

То була не океанічна синь республіканських форм.

Жинь мало не випустила тризуб із рук. То були не нікарські солдати.

То були війська Федерації.

На мить Жинь панічно подумала, що Федерація досі численна, що вони скористалися цим шансом, щоб організувати паралельний наступ на Сяшан. Але це безглуздо. Федерація вже за міськими стінами. І ці солдати не нападали на міську варту Сяшана, вони атакували лише ті загони, які чітко вирізнялися формою Республіки.

Усвідомлення стало для Жинь ударом під дих.

Воєначальник Барана об’єднався з Федерацією.

Земля похитнулася в Жинь під ногами. Вона бачила дим і вогонь. Бачила, як тіла з’їдає газ. Бачила Алтаня, який ішов навспак від неї хвилерізом…

— Пригнися! — гукнув Бадзі.

Жинь припала додолу, й уже за мить у стіну вп’ялася стріла — там, де щойно була її голова.

Жинь підвелася. Вона не бачила кінця колони солдатів Федерації. Скільки їх там? Чи зрівняються вони числом із Республіканською армією?

Те, що здавалося легкою перемогою, перетворювалося на криваву баню.

Вона побігла сходами вгору, щоб краще роздивитися місто. Одразу за міською площею побачила триповерхове помешкання у величезному саду, поцяткованому скульптурами. Мабуть, то будинок Воєначальника Барана. Найбільша споруда в Сяшані.

Жинь знала найкращий спосіб покласти цьому край.

— Бадзі! — Вона помахала тризубом, щоб привернути його увагу. Коли Бадзі підвів очі, вона показала на маєток Воєначальника Барана. — Прикрий мене.

Він одразу збагнув. Разом вони проклали собі кривавий шлях крізь штовханину й вирвалися з іншого боку площі. А потім побігли до садів.

Маєток охороняли двоє кам’яних левів із широко роззявленими пащами, схожими на ненаситні печери. Двері були наглухо замкнені.

Добре. Це означало, що хтось ховався всередині.

Жинь сильно вдарила по ручці, але двері не піддалися.

— Та годі, — сказав Бадзі.

Вона відійшла з його шляху. Він відступив на три кроки й ударив у двері плечем. Деревина розкололася. Двері розчинилися.

Бадзі підвівся з землі й показав кудись за спину Жинь.

— У нас проблеми.

Жинь розвернулася й побачила свіжу хвилю солдатів Федерації, які бігли до маєтку. Бадзі став перед дверима й підняв граблі.

— Ти в нормі? — запитала Жинь.

— Іди. Я розберуся.

Вона побігла всередину. Зали були яскраво освітлені, але, здавалося, геть порожні, що було б найгіршим із можливих варіантів, бо означало б, що родину Воєначальника Барана вже евакуювали в якесь безпечне місце. Жинь завмерла посеред зали, її серце шалено калатало в грудях, але вона силкувалася розчути бодай якісь звуки.

Через кілька секунд вона почула пронизливий плач немовляти.

«Так». Жинь зосередилася, намагаючись збагнути, звідки долинав шум. Почула його знову. Цього разу плач був приглушений, немовби хтось затулив рота немовляті рукавом, але в порожньому будинку він звучав чітко, немовби дзвін.

Звук долинав із кімнат ліворуч від неї. Жинь почала крастися вперед, тихо переступаючи по мармуровій підлозі. У кінці зали побачила двері, прикриті шовком. Дитячий плач став гучнішим. Вона поклала руку на двері й натисла. Замкнено. Відійшла на крок і вдарила ногою. Тонка бамбукова рама легко поступилася.

На неї дивилася юрба зі щонайменше п’ятнадцятьох жінок. Сльози жаху струменіли по їхніх пухких щоках, вони горнулись одна до одної, немовби пташки, не здатні літати, розгодовані на забій.

То дружини Воєначальника, здогадалася Жинь. Його доньки. Їхні прислужниці й няньки.

— Де Цун Хо? — наполегливо запитала вона.

Вони ще тісніше пригорнулись одна до одної, мовчазні й тремтливі.

Погляд Жинь упав на немовля. Літня жінка в кінці кімнати тримала його на руках. Дитя загорнули в червону тканину. А це означало, що то хлопчик. Потенційний спадкоємець.

Воєначальник Барана не дозволить померти цьому дитяті.

— Дайте його мені, — сказала Жинь.

Жінка нестямно захитала головою й дужче притиснула дитину до грудей.

Жинь наставила на неї тризуба.

— Воно не варте того, щоб помирати.

Одна з дівчат кинулася вперед, занісши над головою палицю від штор. Жинь пригнулася й відбила. Ногою вдарила дівчину в діафрагму з приємним бах. Дівчина впала додолу, стогнучи від болю.

Жинь поставила ногу дівчині на грудину й натиснула, дуже. Болісне схлипування дівчини принесло їй дикунську веселу втіху. Вона не відчувала до цих жінок ніякої прихильності. Вони самі вирішили бути тут. Вони союзниці Федерації, вони знають, що відбувається, це їхня провина, вони всі повинні померти…

«Ні. Зупинися». Жинь глибоко вдихнула. Червона пелена спала з очей.

— Ще одна спроба — і я випущу вам кишки, — сказала вона. — Дитину. Зараз же.

Схлипуючи, літня жінка віддала немовля їй у руки.

Хлопчик одразу почав кричати. Мимоволі Жинь обхопила його знизу і притримала голівку. Залишкові інстинкти з тих часів, коли вона доглядала молодшого зведеного брата.

Вона відчула раптове бажання приголубити й погойдати дитину, доки не стихне плач. Але Жинь стрималася. Їй потрібно, щоб дитина кричала, і кричала голосно.

Вона позадкувала з кімнати жінок, розмахуючи поперед себе тризубом.

— А ви всі лишаєтеся тут, — застерегла вона жінок. — Якщо бодай хтось ворухнеться, я вб’ю цю дитину.

Жінки мовчки кивнули, сльози цівками стікали по напудрених обличчях.

Жинь задом вийшла з кімнати й повернулася до центру головної зали.

— Цун Хо! — крикнула вона. — Де ти?

Тиша.

Дитина смикалася в її руках. Плач малого затих до неспокійного скигління. Жинь на мить замислилася над тим, щоб щипнути хлопчика за руку, тим самим змусивши його кричати.

Але такої потреби не виникло. Вистачило й вигляду її закривавленого тризуба. Він мигцем глянув на нього, роззявив рота й зарепетував.

Жинь перекрикувала його плач:

— Цун Хо! Я вб’ю твого сина, якщо ти не вийдеш.

Вона почула наближення задовго до того, як він на неї напав.

Надто повільно. До біса повільно. Вона розвернулася, відвела його клинок і вдарила Воєначальника Барана тупим кінцем тризуба в живіт. Він зігнувся навпіл. Вона захопила його меч між зубцями тризуба й вирвала в нього з руки. Він упав навкарачки, тягнучись до зброї. Жинь відкинула меч подалі й ударила його тупим кінцем тризуба в потилицю. Він упав на підлогу.

— Ти зрадник.

Вона вдарила його в коліно. Воєначальник застогнав від болю. Вона вдарила знову. А потім ще раз.

Дитина заверещала ще дужче. Жинь відійшла в куток, обережно поклала хлопчика на підлогу, а потім повернулася до батька. Жодних сумнівів, замість колінних чашечок у Воєначальника Барана тепер просто місиво. Вона штурхнула його під ребра.

— Прошу, змилуйся, прошу… — він згорнувся жалюгідним калачиком, затуляючи голову руками.

— Коли ти впустив муґенців через свої ворота? — запитала вона. — До того, як вони спалили Ґолінь Ніїс, чи після?

— У мене не було вибору, — прошепотів він. А потім голосно скрикнув, підтягнувши розтрощені коліна до грудей. — Вони вишикувалися біля наших воріт, ми не мали інших варіантів…

— Ви могли битися.

— Ми б загинули, — видихнув він.

— Тоді ви мали загинути.

Жинь ударила його тупим кінцем тризуба в голову. Він затих.

Дитина продовжувала кричати.

Дзіньджа був такий задоволений їхньою перемогою, що тимчасово послабив для війська заборону на алкоголь. Рядами розходилися глечики з добрим сорговим вином — усі забрані з маєтку Воєначальника Барана. Тієї ночі солдати розташувалися на пляжі в незвично гарному гуморі.

Дзіньджа та його радники зустрілися на узбережжі, щоб вирішити, що робити з полоненими. До захоплених солдатів Федерації додалися також люди з Восьмого підрозділу. Це було найбільше угруповання Міліції з-поміж усіх, із якими вони стикалися в попередніх містечках. Вони становили надто серйозну загрозу, щоб її ігнорувати. За винятком масової страти, їм лишалося взяти страшенну кількість бранців — значно більше, ніж вони могли прогодувати — або ж відпустити їх.

— Стратити їх, — миттю озвалася Жинь.

— Понад тисячу людей? — Дзіньджа похитав головою. — Ми ж не чудовиська.

— Але вони заслужили, — сказала вона. — Муґенці точно. Ви ж знаєте, що якби все обернулося інакше, якби Федерація захопила наших людей, вони вже були б мертві.

Вона була цілком переконана, що тут нічого й обговорювати. Однак ніхто не закивав на знак згоди. Жинь спантеличено глянула на присутніх за столом. Невже рішення не очевидне? Чому вони всі такі зніяковілі?

— Від них буде користь на веслах, — сказав адмірал Молкой. — Це дасть нашим людям відпочити.

— Та ви жартуєте, — сказала Жинь. — Для початку вам доведеться їх годувати…

— То дамо їм урізаний пайок, — сказав Молкой.

— Ця їжа потрібна нашим військам!

— Наші війська виживали й на меншому, — сказав Молкой. — І це лише на краще, що вони не звикають до надлишку.

У Жинь відвисла щелепа.

— Ви зменшите раціон нашим загонам, щоб могли жити люди, які вчинили зраду?

Він знизав плечима.

— Вони нікарці. Ми не страчуємо свій народ.

— Вони перестали бути нікарціями тієї миті, коли впустили у свої домівки Федерацію, — випалила Жинь. — Їх треба розстріляти. Або стяти їм голови.

Ніхто не дивився їй у вічі.

— Неджа? — запитала вона.

Він не дивився на неї. Натомість лише похитав головою.

Жинь спалахнула від люті.

— Ці солдати співпрацювали з Федерацією. Годували її. Дали їй дах над головою. Це зрада. Це треба карати смертю. Забудьте про солдатів, треба покарати все місто!

— Можливо, за режиму Дадзі так і було б, — сказав Дзіньджа. — Але не в Республіці. Ми не зможемо завоювати репутацію жорстокістю…

— Бо вони допомогли їй! — тепер Жинь перейшла на крик і всі вражено подивилися на неї, але їй було байдуже. — Федерації! Ви не знаєте, що вони робили… Просто тому, що цілу війну ховалися в Арлоні, ви не бачили, що…

Дзіньджа повернувся до Неджі.

— Брате, заткни свою спірлійку, інакше…

— Я не собака! — наїжачилася Жинь.

Її охопила лють. Вона кинулася на Дзіньджу, але й двох кроків не ступила, як адмірал Молкой повалив її на землю таким сильним ударом, що на мить у неї потемніло перед очима і всі її сили йшли лише на те, щоб просто дихати.

— Цього достатньо, — тихо сказав Неджа. — Вона заспокоїлася. Відпустіть її.

Груди відпустило. Жинь скрутилася, жалюгідно відсапуючись.

— Виведіть її хтось із табору, — сказав Дзіньджа. — Зв’яжіть, заткніть рота, мені байдуже. Розберемося з нею вранці.

— Так, пане, — сказав Молкой.

— Вона не їла, — сказав Неджа.

— Тоді хтось принесе їй їжу чи воду, якщо вона попросить, — сказав Дзіньджа. — Просто заберіть її з моїх очей.

Жинь закричала.

Ніхто однаково не почув би, бо ж її відіслали аж до смуги лісу за периметром табору, тож вона кричала ще дужче, знову і знову, гамселячи кулакам по дереву, збиваючи до крові суглоби пальців, а гнів усе розгорявся й розгорявся в неї у грудях. На якусь мить вона подумала — понадіялася — що багряна пелена люті, що затьмарювала їй зір, переросте у полум’я, справжнє полум’я, нарешті…

Але нічого. Ані іскорки не злетіло з її пальців, божественний сміх не пробився крізь її думки. Вона відчувала Печатку в глибині свого розуму, пульсуючу хворобливу штуку, яка розмивала й пом’якшувала її гнів щоразу, коли він сягав піку. Але це лише подвоювало лють, змушувало ще гучніше кричати від розпачу. Та це був марний спалах роздратування, бо вогонь, як і раніше, вислизав від неї, танцював, дражнив за перешкодою в її голові.

«Будь ласка, — думала вона. — Ти мені потрібен. Мені потрібен вогонь, мені потрібно горіти…»

Фенікс мовчав.

Жинь упала навколішки.

Вона чула, як сміявся Алтань. То вже була не Печатка, а її уява, але Жинь чула його так чітко, немовби він стояв поруч.

— Поглянь на себе, — сказав він.

— Жалюгідне видовище, — сказав він.

— Вогонь не повернеться, — сказав він. — Ти втрачена, з тобою покінчено, ти не спірлійка, ти просто мале тупе дівчисько, яке зганяє свій шал у лісі.

Нарешті вона зірвала голос і ослабла, а гнів жалюгідно й намарно стих. І вона лишилася сама в байдужій тиші дерев, у товаристві хіба власного розуму.

Але Жинь не могла цього стерпіти, тож вирішила якомога дужче напитися.

Вона прихопила з табору невеликий глечик соргового вина. І вижлуктила його за хвилину.

Вона не звикла пиячити. Майстри в Сінеґарді були суворі: найменший запах алкоголю був підставою для виключення. Досі вона віддавала перевагу нездоровій солодкавості опіумного диму, а не пекучості соргового вина, але їй подобалося, як воно чарівно висушує її зсередини. Гнів від того нікуди не дівався, але слабшав до тупої пульсації, до радше надокучливого болю, а не відкритої свіжої рани.

Коли до неї прийшов Неджа, вона вже встигла цілковито сп’яніти й не почула б його наближення, якби він не кликав її на кожному кроці.

— Жинь? Ти тут?

Вона почула його голос із іншого боку дерева. Декілька секунд вона просто кліпала й лише потім згадала, як витиснути слова з рота.

— Так. Не підходь.

— Що ти робиш?

Він обійшов дерево. Вона квапливо однією рукою підтягла штани. В другій тримала глечик, із якого стікали краплі рідини.

— Ти помочилася в глечик?

— Я готую подарунок для твого брата, — сказала вона. — Як думаєш, йому сподобається?

— Ти не можеш принести головнокомандувачу Республіканської армії глечик сечі.

— Але вона тепла, — пробурмотіла Жинь і хитнула глечиком у його бік. Трохи сечі вихлюпнулося.

Неджа квапливо відступив.

— Прошу, постав його.

— Ти впевнений, що Дзіньджа не хоче?

— Жинь.

Вона драматично зітхнула й підкорилася.

Він узяв її за чисту руку й повів до латки трави біля річки, подалі від загидженого глечика.

— Ти ж знаєш, що не можна так зриватися.

Вона розправила плечі.

— А ще я маю дотримуватися відповідної дисципліни.

— Ідеться не про дисципліну. Вони подумають, що ти з глузду з’їхала.

— Вони й так думають, що я несповна розуму, — відповіла Жинь. — Що я дикунка, тупа спірлійка. Правильно? Це моя суть.

— Це не те, що я… Та годі, Жинь. — Неджа похитав головою. — Та нехай. У мене, гм, погані новини.

Жинь позіхнула.

— Ми програли війну? Це було швидко.

— Ні. Дзіньджа тебе усунув.

Вона декілька разів кліпнула, не розуміючи.

— Що?

— Тебе понизили у званні. Тепер ти служитимеш як рядовий піхотинець. І ти вже не командир Цике.

— А хто тоді?

— Ніхто. Цике тепер немає. Їх усіх призначили на інші кораблі.

Неджа уважно стежив за реакцією Жинь, але вона лише гикнула.

— Усе гаразд. Вони й без того майже мене не слухалися. — Вона відчула якесь гірке задоволення, проказавши це вголос. Її посада командира завжди була лише прикиданням. По правді, Цике таки слухалися її, коли в неї був план, але зазвичай вона його не мала. Справді, вони непогано керували самі собою.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитав Неджа. — Ти не контролюєш своїх поривів. Зовсім не контролюєш. Абсолютно.

— Це щось страшне, — погодилася вона й захихотіла. — Добре, що я не можу прикликати вогонь, еге ж?

Він відповів на це такою довгою мовчанкою, що зрештою Жинь знітилася. Тепер вона воліла б не напиватися так сильно. Через безнадійно сплутану свідомість вона не могла думати. А ще почувалася страшенною дурепою, невихованою і присоромленою.

Їй варто було взяти за правило промовляти слова подумки перед тим, як сказати їх уголос.

— То що там відбувається?

— Усе як завжди. Збирають цивільних. Увечері чоловіки проголосують.

Жинь сіла.

— Вони не повинні мати права голосу.

— Вони нікарці. Усі нікарці можуть приєднатися до Республіки.

— Вони допомагали Федерації!

— Бо не мали вибору, — сказав Неджа. — Подумай про це. Постав себе на їхнє місце. Ти справді думаєш, що повелася б краще?

— Так, — випалила вона. — І поводилася. Я була на їхньому місці. Я була у ще гіршому становищі, мене прив’язали до ліжка, катували мене й катували Алтаня на моїх очах, і мені було страшно, я хотіла вмерти…

— Їм також було страшно, — м’яко сказав він.

— Тоді вони мали дати відсіч.

— Можливо, у них не було вибору. Вони не треновані солдати. Вони не шамани. Як ще вони могли вижити?

— Замало просто вижити, — просичала вона. — Треба боротися за щось, не можна просто… просто жити своїм життям тупого боягуза.

— Деякі люди просто боягузи. Деякі просто не такі сильні.

— Тоді вони не повинні голосувати, — прогарчала Жинь.

Що більше вона про це думала, то безглуздішою видавалася пропонована Вейсжею демократія. І як нікарці мали правити самотужки? Вони не керували власною країною ще з часів Червоного Імператора, і навіть п’яна вона розуміла чому: нікарці просто надто дурні, надто егоїстичні й надто боягузливі.

— Демократія не спрацює. Поглянь на них. — Вона жестом обвела дерева, не людей, але заледве бачила хоч якусь відмінність. — Вони боягузи. Дурні. Вони голосують за Республіку, бо бояться… Я впевнена, що вони так само швидко проголосували за об’єднання з Федерацією.

— Не будь несправедлива, — сказав Неджа. — Вони просто люди і ніколи не вивчали мистецтва ведення війни.

— Тоді вони не повинні правити! — крикнула вона. — Їм потрібен хтось, хто говоритиме, що робити, що думати…

— І хто це буде? Дадзі?

— Не Дадзі. Але хтось освічений. Хтось, хто склав Кедзю, закінчив Сінеґард. Хто служив у війську. Хто знає ціну людського життя.

— Ти описуєш себе, — сказав Неджа.

— Я не кажу, що це маю бути я, — сказала Жинь. — Я лише кажу, що це не повинен бути народ. Вейсжа не має дозволяти нікого обирати. Він має просто правити.

Неджа схилив голову набік.

— Ти хочеш, щоб батько сам став Імператором?

Жинь не встигла відповісти через раптову хвилю нудоти. Часу підводитися не було, вона нахилилася вперед на коліна й вихлюпнула вміст шлунка на дерево. Її обличчя опинилося надто близько до землі. Чимала частка блювоти бризнула на щоки. Жинь незграбно витерлася рукавом.

— З тобою все гаразд? — запитав Неджа, коли її вже не мучили сухі позиви.

— Так.

Він погладив її по спині.

— Добре.

Жинь сплюнула на землю грудку повернутого вина.

— Йди до біса.

Неджа підняв жменю багнюки з берега річки.

— Ти чула історію про те, як богиня Нюйва створила людство?

— Ні.

— Я розповім. — Неджа виліпив із бруду кулю. — Колись давно після народження світу Нюйва була самотня.

— А як же її чоловік Фусі? — Жинь знала лише ті міфи, в яких Нюйва й Фусі були разом.

— Певно, кудись подався. У міфі про це не згадується.

— Аякже.

— Аякже. Хай там як, а Нюйві стало самотньо й вона вирішила створити людей, щоб вони заселили світ і склали їй товариство. — Неджа впився нігтями в кулю багнюки. — Перших декількох людей вона створила надзвичайно детальними. З гарними рисами, красивим одягом.

Жинь розуміла, до чого все йшло.

— То були аристократи.

— Так. Дворяни, імператори, воїни, усі важливі персони. А потім їй стало нудно. На це йшло забагато часу. Тож вона взяла мотузку й почала розкидати бруд у всіх напрямках. Так з’явилися сотні нікарських кланів.

Жинь зглитнула. Їй у горло немовби налили кислоти.

— На півдні цієї історії не розповідають.

— А як ти думаєш, чому так? — запитав Неджа.

Жинь прокручувала це якусь мить у голові. А потім розсміялася.

— Мій народ — це багнюка. І ви все одно дозволяєте їм керувати країною.

— Я не вважаю цих людей багнюкою, — сказав Неджа. — Я думаю, що вони ще не сформовані. Не освічені й не окультурені. Вони не знають нічого кращого, бо їм не давали можливості дізнатися. Але Республіка сформує й відточить їх. Розвине до належного рівня.

— Це не так працює. — Жинь узяла грудку мулу з Неджиної руки. — Вони ніколи не стануть чимось більшим, аніж є насправді. Північ їм не дозволить.

— Це неправда.

— Це ти так думаєш. Але я бачила, як працює влада. — Жинь зім’яла багнюку між пальцями. — Тут ідеться не про те, хто ти, а про те, ким тебе бачать. І якщо в цій країні ти багнюка, то завжди лишишся багнюкою.

Роздiл 18

— Та ти жартуєш, — сказав Жамса.

Жинь похитала головою. Від різкого руху в неї запульсувало у скронях.

У неприємному світанковому світлі вона вже пожалкувала, що взагалі торкнулася спиртного, бо тепер обов’язок повідомити Цике про розпуск був їй ще неприємнішим.

— Мене понизили у званні. За наказом Дзіньджі.

— А що ж тепер буде з нами? — наполегливо запитав Жамса.

Жинь спантеличено глянула на нього.

— А що з вами?

— Куди ж нам іти?

— О. — Вона міцно замружилася, намагаючись пригадати. — Вас перерозподілили. Здається, тебе — на «Грифон», а Суні й Бадзі — на баштові кораблі.

— То тепер ми не разом? — запитав Жамса. — От же бляха. Невже ми не можемо просто відмовитися?

— Ні, — Жинь притиснула долоню до чола, що пульсувало болем. — Ви солдати Республіки. І мусите виконувати накази.

Він недовірливо подивився на неї:

— Оце й усе?

— А що ще мені сказати?

— Та що-небудь! — крикнув він. — Будь-що! Ми вже не Цике, і ти так просто це проковтнеш?

Жинь кортіло затулити вуха долонями. Вона була така виснажена. І хотіла, щоб Жамса просто пішов і замість неї передав новини всім іншим, щоб вона змогла просто змиритися з тим, що сталося, і піти поспати, ні про що не думаючи.

— А кому до того є діло? Цике вже неважливі. Цике кінець.

Жамса схопив Жинь за комір. Проте хлопець був настільки худорлявим і нижчим навіть за Жинь, що збоку цей випад здавався абсурдним.

— Та що з тобою? — процідив він.

— Жамсо, припини.

— Ми влізли в цю війну заради тебе, — сказав він. — З відданості тобі.

— Не драматизуй. Ви влізли в цю війну, бо хотіли срібла Дракона, бо вам подобається підривати, а ще тому, що ви злочинці, яких розшукують по всій Імперії.

— Я лишився, бо думав, що ми всі будемо разом, — Жамса вже мало не плакав. Це було настільки недоречним, що Жинь ледь стримувала сміх. — Ми завжди мали бути разом.

— Ти навіть не шаман. Тобі нічого боятися. Чому ти так переймаєшся?

— А чому ти не переймаєшся? Алтань призначив тебе командиром. Захищати Цике — це твій обов’язок.

— Я не просила посади командира, — випалила вона. Згадка про Алтаня пробудила в ній відчуття обов’язку, морального зобов’язання, а їй не хотілося про це думати. — Ясно? Я не хочу бути твоїм Алтанем. Не можу.

Що вона зробила, відколи стала головною? Скалічила Унеґеня, підштовхнула Енькі до рішення піти з Цике, бачила, як отрута вбила Аратшу, а їй самій Дадзі так сильно надавала чортів, що вона вже й шаманкою не могла називатися.

Жинь не стільки командувала Цике, як заохотила їх до низки неприємних рішень. Без неї їм буде краще. Її бісило те, що вони цього не розуміють.

— Хіба ти не злишся? — запитав Жамса. — Невже це не доводить тебе до люті?

— Ні, — сказала вона. — Я виконую накази.

Вона могла б злитися. Могла заперечити Дзіньджі, могла збіситися, як завжди. Але злість допомагала лише тоді, коли перетворювалася на полум’я, а його вона вже прикликати не могла. Без вогню Жинь не була шаманкою, не була справжньою спірлійкою й уже точно не була військовим активом. Дзіньджа не мав жодних підстав слухати чи поважати її.

І тепер вона знала, що вогонь ніколи не повернеться.

— Ти могла б принаймні спробувати, — сказав Жамса. — Будь ласка.

Але в його голосі вже не лишилось опору.

— Просто збери речі, — сказала вона. — І передай решті. Їм треба відзвітуватись о десятій.

Протягом декількох наступних тижнів останні твердині провінцій Зайця й Барана капітулювали перед Республікою. Їхніх Воєначальників відправили до Арлона в кайданах, щоб вони благали Вейсжу зберегти їм життя. У містах, містечках та селищах пройшов плебісцит.

Коли цивільне населення голосувало за приєднання до Республіки (а вони неминуче голосували саме за приєднання, бо інакше всіх чоловіків, старших за п’ятнадцять років, прирікали до смерті), то ставало частиною величезної військової машини Вейсжі. Жінкам доручали шити республіканські форми і прясти полотно для поранених. Чоловіків або вербували в піхоту або ж відправляли на південь працювати на суднобудівництві в Арлоні. Сьому частину їхніх припасів конфісковували, щоб передати північним лініям постачання, а на місцях лишали республіканські патрулі, щоб забезпечити постійні поставки зерна вгору річкою.

Неджа постійно хизувався, що ця війна — чи не найуспішніша військова кампанія за всю нікарську історію. Кітай сказав йому не дерти кирпу від гордощів, але Жинь не могла не помітити їхньої приголомшливої низки перемог.

Однак щоденна рутина кампанії була настільки виснажливою, що їй рідко випадав шанс святкувати ці перемоги. Міста, містечка й селища почали зливатися воєдино в її свідомості. Жинь уже не думала в рамках дня й ночі, а почала мислити графіками битв. Один день перетікав в інший, у напругу надзвичайно важких боїв перед світанком, у декілька годин глибокого сну без сновидінь.

Єдиною перевагою в цьому було лише те, що їй вдалося на якийсь час забутися в чистій фізичній активності. Пониження вплинуло на неї не так сильно, як вона передбачала. Здебільшого Жинь була надто втомлена, щоб навіть згадувати про це.

Але потайки вона також відчувала полегшення від того, що вже не мусила думати, що робити зі своїми людьми. Тягар лідерства, з яким вона так і не змогла впоратися, повністю спав з її плечей. Тепер вона переймалася лише виконанням відданих їй наказів — і це вдавалося їй на відмінно.

А наказів у неї побільшало чи не вдвічі. Можливо, Дзіньджа оцінив як годиться її вміння, а може, вона просто аж настільки йому не подобалася, що він хотів прибрати її чужими руками, але він почав призначати її на передову в кожній наземній операції. Зазвичай солдатів таке не надто тішило, однак Жинь тільки раділа.

Зрештою, вона була страшенно здібним воїном. Її готували до цього. Можливо, вона вже й не могла прикликати вогонь, але ще могла битися, а встромляти тризуб у живу плоть було так само приємно, як і спопеляти все навколо себе.

На «Зимородку» вона заслужила репутацію надзвичайно вправного солдата й мимоволі тішилася цим. Це пробудило в ній давній дух суперництва, якого вона не відчувала ще з Сінеґарда, коли переживала місяці виснажливого й важкого навчання лише завдяки захвату від того, що хтось помітив її таланти.

То це так почувався Алтань? Нікарці відточували його, як зброю, ще змалку залучали до військових операцій, хвалили його. Це й давало йому втіху?

Жинь не почувалася щасливою, зовсім. Але в тому, щоб бути інструментом, який добре виконує своє призначення, вона знаходила якесь задоволення.

Певною мірою кампанії були таким собі наркотиком. Жинь почувалася чудово, коли билася. У гущавині бою людське життя могло зменшитися до найочевиднішої механіки буття — рук та ніг, мобільності й уразливості, критично важливих позицій, які треба визначити, ізолювати і знищити. Жинь знаходила в цьому химерну втіху. Її тіло знало, що треба робити, а отже, вона могла вимкнути розум.

Якщо Цике й були нещасні, Жинь про це не знала. Вона вже не говорила з ними. А після перерозподілу заледве когось бачила. Але їй ставало все важче перейматися цим, бо вона взагалі починала втрачати здатність про щось думати.

Тоді скоріше, ніж Жинь сподівалася, вона припинила навіть думати про втрачене полум’я. Іноді посеред бою її стискало від наполегливого бажання, і вона клацала пальцями, воліючи видобути іскру, фантазуючи, як швидко їхні війська змогли б перемогти, якби вона прикликала стовп вогню, щоб випалити лінію оборони.

Вона досі відчувала відсутність Фенікса як діру, викарбувану в грудях. Біль ніколи не вщухав повністю. Але відчай і розпач відхлинули. Жинь уже не прокидалася вранці з бажанням кричати, коли згадувала, що в неї відібрали.

Вона вже давно кинула спроби зламати Печатку. Її похмура пульсуюча присутність уже не мучила щодня, немовби запалена рана. У ті короткі миті, коли вона дозволяла собі затриматися на ній, Жинь замислювалася, чи Печатка вже почала відбирати в неї спогади.

Схоже, майстер Дзян зовсім нічого не знав про те, ким був двадцять років тому. З нею станеться те саме?

Жинь уже відчувала, що деякі з її ранніх спогадів починали затуманюватися. Раніше вона могла чітко пригадати обличчя всіх членів прийомної родини в Тікані. А тепер вони здавалися їй розмитими плямами. Але вона не знала напевне, чи то Печатка всотувала ці спогади, чи вони просто забувалися з часом.

Це турбувало її не так і сильно. Коли чесно, то якщо Печатка потроху вкраде в неї минуле — вона забуде Алтаня, забуде скоєне на Спірі й дозволить провині відходити в білу порожнечу, аж доки подібно до Дзяна не перетвориться на люб’язну, неуважну дурепу, — якась частина її самої відчує від того полегшення.

Коли Жинь не спала й не билася, вона сиділа з Кітаєм у його тісному кабінеті. Дзіньджа вже не запрошував її на наради, але вона дізнавалася все від Кітая. Зі свого боку, він тішився нагоді поділитися з нею своїми ідеями. Промовляючи вголос численні можливості, він міг трохи полегшити нестямну активність свого розуму.

Він єдиний не поділяв захвату Республіки їхньою неймовірною низкою перемог.

— Я стурбований, — визнав він. — І спантеличений. Невже вся кампанія не видається тобі надто легкою? Немовби вони навіть не докладають зусиль.

— Але ми докладаємо. Вони просто не такі майстерні. — Усередині Жинь досі все тремтіло від захвату бою. Їй подобалося вирізнятися з-поміж інших, навіть якщо це означало вбивати погано підготовлених місцевих солдатів, і задума Кітая її дратувала.

— Ти ж бачиш, що ці битви занадто легкі.

Жинь скривилася:

— Міг би хоч трохи вірити в нас.

— Ти хочеш похвали за перемогу над непідготовленими, не­озброєними селянами? Ну тоді — гарна робота. Молодчинка. Значно краще озброєний флот розбиває жалюгідний опір селян. Який несподіваний поворот подій. Але це не означає, що ви візьмете цю Імперію на срібній тарілочці.

— Це може означати, що наш флот просто сильніший, — сказала Жинь. — А що, думаєш, Дадзі свідомо здає нам північ? Нащо?

— Вона не здає нам північ. Вона будує флот, ми знали про це від самого початку…

— Але якби від цього флоту була хоч якась користь, ми б уже його побачили. Можливо, насправді ми просто перемагаємо в цій війні. Але ти радше помреш, ніж це визнаєш.

Але Кітай похитав головою.

— Ми говоримо про Су Дадзі. Ця жінка спромоглася вперше після смерті Червоного Імператора об’єднати всі дванадцять провінцій.

— Їй допомогли.

— Але відтоді вона не потребувала допомоги. Якби Імперія розпадалася, ти не думаєш, що це вже сталося б? Не будь зарозумілою, Жинь. Ми граємо в гру віккі проти жінки, яка десятиліттями воювала зі значно серйознішими суперниками. Я говорив це й Дзіньджі. Невдовзі відбудеться контрнаступ. І що довше ми чекатимемо, то гірше все обернеться.

Кітай був одержимий проблемою того, чи флоту варто скоротити кампанію на зиму, а чи пливти просто до провінції Тигра, зустрітися там із флотом Цоліня й дати бій Дзюню та його армії. З одного боку, якщо їм вдасться зміцнити позиції на узбережжі у провінції Тигра, то вони зможуть повернутися каналом по припаси й підкріплення для наземних військ і врешті оточать Осінній палац.

З іншого боку, утримання узбережжя тягнуло за собою суттєві зобов’язання для військ, яких Республіка ще не мала. Доки призахідники вирішать надати їм допомогу, вони мають спершу підготуватися до завоювання внутрішніх районів. Але на це могло знадобитися ще декілька місяців, тобто більше часу, якого в них також не було.

Вони бігли наввипередки з часом. Ніхто не хотів застрягнути в наступі, коли північ захопить зима. Їхнє завдання полягало в тому, щоб укріпити революційну базу й затиснути Імперію всередині трьох найпівнічніших провінцій до того, як притоки Мужвею замерзнуть і флот застрягне.

— Ми вже близько, але протягом місяця нам треба піднятися до переходу Еду, — сказав Кітай. — До того часу Дзіньджа мусить прийняти рішення.

Жинь подумки провела розрахунки.

— Підйом річкою займе в нас місяця півтора.

— Ти забуваєш про Дамбу чотирьох ущелин, — сказав Кітай. — Шлях Мужвеєм угору провінцією Щура заблокований, тож течія буде не така сильна, як мала б.

— Тоді десь місяць. Як гадаєш, що станеться, коли ми дістанемося туди?

— Молитимемося небесам, щоб річки й озера ще не замерзли, — сказав Кітай. — А потім подивимося, які в нас будуть варіанти. Однак наразі в цій війні Дзіньджа ставить на погоду.

Щотижневі зустрічі Жинь із сестрою Петрою докучали їй усе дужче. Огляди Петри стали надзвичайно агресивними, а ще вона почала обходитися без лаундануму. Петра закінчила з базовими вимірюваннями. Тепер вона хотіла бачити свідчення Хаосу.

Коли тиждень за тижнем Жинь не вдавалося прикликати вогонь, Петра ставала все нетерплячішою.

— Ти ховаєш його від мене, — звинувачувала вона. — Відмовляєшся співпрацювати.

— А може, я зцілилася, — сказала Жинь. — Може, Хаос пішов. Може, ваша свята присутність злякала його.

— Ти брешеш. — Петра смикнула щелепу Жинь дужче, ніж було необхідно, і почала постукувати по її зубах чимось, що відчувалося як інструмент із двома зубцями. Холодні металеві вістря боляче вгризалися в емаль Жинь. — Я знаю, як діє Хаос. Він ніколи не зникає. Він маскується перед Творцем, але завжди повертається.

Жинь хотіла, щоб це було так. Якби їй вдалося повернути вогонь, вона спопелила б Петру на місці — і до біса наслідки. Якби вона мала вогонь, то не була б такою жахливо безпорадною, не мусила б схилятися перед наказами Дзіньджі і співпрацювати з призахідниками лише тому, що була всього лише рядовим солдатом.

Але якби вона дала волю гнівові зараз, то щонайгірше розгромила б лабораторію Петри, трупом опустилася б на дно Мужвею і знищила б будь-яку надію на військовий союз між призахідниками й нікарцями.

Тож навіть попри те, що на смак її гнів був нічим не кращий за найгіркішу жовч, все ж вона його таки проковтнула.

— Він справді зник, — сказала вона, коли Петра відпустила її щелепу. — Я ж казала, що мене запечатали. Я вже не можу прикликати його.

— Це ти так кажеш. — Петра була дуже скептична, але теми не розвивала. Вона відклала інструмент на стіл. — Підніми праву руку й не дихай.

— Нащо?

— Бо я прошу.

Сестра не втрачала самовладання, хай би що Жинь їй говорила. Петра мала до лячного спокійний характер. Вона ніколи не виказувала інших емоцій, окрім холодної професійної цікавості. Жинь майже хотіла, щоб Петра вдарила її, просто щоб знати, що вона людина, але розчарування немовби зісковзувало з неї, як потоки дощу з металевого даху.

Однак, не отримавши результатів, з плином часу вона почала проводити над Жинь дедалі ґрунтовніші експерименти. Змушувала її розгадувати дитячі загадки, а сама в цей час дивилася на свій маленький годинник. Змушувала виконувати прості завдання з запам’ятовування, створені немовби спеціально для того, щоб Жинь не змогла їх виконати, і не кліпаючи спостерігала за тим, як Жинь злилася настільки, що починала жбурляти речі в стіни.

Зрештою Петра попросила її повністю роздягтися для огляду.

— Якщо хотіли помилуватися мною, то могли попросити раніше, — сказала Жинь.

Петра не відреагувала.

— Будь ласка, хутчіше.

Жинь стягнула форму й кинула її купою на підлогу.

— Добре. — Петра передала їй порожню чашку. — А тепер помочися сюди.

Жинь недовірливо подивилася на неї.

— Просто зараз?

— Увечері я проведу аналіз рідин, — сказала Петра. — Ну ж бо.

Жинь зціпила зуби.

— Я цього не робитиму.

— Хочеш прикритися простирадлом?

— Мені байдуже, — сказала Жинь. — Це вже не наука. Ви й гадки не маєте, що робите, а тому просто зловтішаєтеся.

Петра сіла й закинула одну ногу на другу.

— Помочися, будь ласка.

— До біса! — Жинь кинула чашку на підлогу. — Визнайте. Ви й гадки не маєте, що робите. Скільки трактатів та інструментів, але ви навіть не здогадуєтеся, як працює шаманізм і як виміряти Хаос, якщо він бодай існує. Ви стріляєте навмання.

Петра підвелася зі стільця. Її ніздрі роздувалися.

Нарешті Жинь допекла їй. І сподівалася, що тепер Петра її вдарить, хай навіть лише задля того, щоб ця нелюдська маска контролю нарешті взялася тріщиною. Але Петра лише схилила голову набік.

— Не забувай про своє становище, — у її голос повернувся крижаний спокій. — І я прошу тебе співпрацювати лише з ввічливості. Відмовся — і я прив’яжу тебе до ліжка. А тепер — ти зробиш те, що тебе просять?

Жинь хотілося її вбити.

Якби вона не була така виснажена, якби мала бодай на краплю більше імпульсивності, то так і зробила б. Було б так легко збити Петру на підлогу й устромити їй у шию якийсь гострий інструмент зі столу, а потім у груди, в очі. Це було б так приємно.

Але Жинь уже не могла діяти імпульсивно.

Вона відчувала, як непереборна приголомшлива сила призахідницьких військ могла обмежити її вибір — як у невидимій клітці. Вони тримали її заручницею. Вони тримали заручниками її друзів і весь її народ.

А проти цього, запечатана від вогню та від Фенікса, вона була безпорадною.

Тож Жинь прикусила язика й придушувала гнів, поки прохання Петри ставали все принизливішими. Вона підкорилася, коли Петра змусила її нахилитися голою до стіни й робила складні замальовки її геніталій. Сиділа спокійно, коли Петра встромила довгу товсту голку в її праву руку і зцідила стільки крові, що Жинь знепритомніла. Коли підвелася й повернулася до каюти, то не могла отямитися ще пів дня. Притримала язика й не реагувала, коли Петра розмахувала пакетом опіуму в неї перед носом, намагаючись умовити прикликати вогонь в обмін на улюблений порок.

— Ну ж бо, — сказала Петра. — Я читала про твоє поріддя. Ти не можеш опиратися диму. Ти жадаєш його до самого нутра. Хіба не так Червоний Імператор підкорив твоїх предків? Приклич полум’я — і я дам тобі трохи.

Остання зустріч настільки розізлила Жинь, що, вийшовши з кімнати Петри, вона тремтіла від люті й ударила кулаком об стіну так сильно, що збила кісточки. Якийсь час вона стояла спокійно, приголомшена, поки кров цівкою стікала по долоні й скрапувала на зап’ясток. А потім упала навколішки й заплакала.

— З тобою все гаразд?

То був Авґус, місіонер з дитячим обличчям та блакитними очима. Жинь стривожено глянула на нього:

— Іди геть.

Він потягнувся до її закривавленої руки:

— Ти засмучена.

Жинь висмикнула руку.

— Я не хочу твоєї жалості.

Він сів поруч, видобув із кишені шматок полотна й передав їй.

— Ось. Чому б тобі не замотати рану?

Кісточки Жинь кровоточили дужче, ніж вона усвідомлювала. Після значної крововтрати минулого тижня від самого вигляду крові Жинь мало не знепритомніла. Вона неохоче взяла тканину.

Авґус дивився, як вона міцно обгортає руку. Вона збагнула, що не може самотужки затягнути вузол як слід.

— Я можу допомогти, — запропонував він.

Жинь дозволила.

— З тобою все гаразд? — знову запитав він, закінчивши.

— Невже це в біса схоже…

— Я мав на увазі з сестрою Петрою, — пояснив він. — Я знаю, з нею буває важко.

Жинь скоса глянула на нього.

— Вона тобі не подобається?

— Ми всі шануємо її, — повільно промовив він. — Але… Гм, а ти розумієш призахідницьку? Ваша мова важка для мене.

— Так.

Він перейшов на рідну мову, зумисне говорячи повільно, щоб Жинь його розуміла.

— Вона найдивовижніша Сіра сестра нашого покоління і провідна експертка з проявів Хаосу на східному континенті. Але не всі ми погоджуємося з її методами.

— І що це означає?

— Сестра Петра старомодна в тому, що стосується навернення. Її школа вірить, що єдиний шлях до спасіння — це розвиток цивілізацій за прикладом призахідників. Щоб коритися Творцю, ти повинна стати такою, як ми. Повинна перестати бути нікаркою.

— Привабливо, — пробурмотіла Жинь.

— Але я думаю, що якщо ми хочемо перемогти варварів і навернути їх до більшого добра, то варто скористатися тією ж стратегією, яку використовує Хаос, щоб навертати душі до зла, — продовжив Авґус. — Хаос входить у чужі двері, а виходить зі своїх. Так маємо робити й ми.

Жинь притиснула забинтовані кісточки до стіни, щоб угамувати біль. Запаморочення минулося.

— З того, що я знаю, вам дужче подобається підривати ті двері.

— Як я й сказав. Консервативні методи, — Авґус присоромлено їй усміхнувся. — Але Товариство змінюється. До прикладу, поклони. Я читав про нікарську традицію вклонятися старшим…

— Лише в особливих випадках, — сказала вона.

— Навіть так. Десятиліття тому Товариство сперечалося, що вклонитися нікарцю означатиме страшну образу божественності білої раси. Зрештою, ми обрані Творцем. Ми найрозвинутіші люди й не повинні виказувати вам поваги. Але я з цим не згоден.

Жинь заледве стрималася, щоб не закотити очі.

— Як мило з твого боку.

— Ми не рівні, — сказав Авґус. — Але це не означає, що ми не можемо бути друзями. І я не думаю, що шлях до спасіння означає ставитися до вас не як до людей.

Жинь усвідомила, що Авґус і справді вважав себе чуйним.

— Гадаю, мені вже краще, — сказала вона.

Він допоміг їй підвестися.

— Хочеш, я тебе проведу?

— Ні. Дякую. Я впораюся.

Повернувшись до своєї кімнати, Жинь витягла з кишені пакетик опіуму. Вона не крала його. Петра лишила опіум у неї на колінах і нічого не сказала, коли Жинь підвелася, щоб піти. А це означало, що Жинь могла лишити його в себе.

Жинь сіпнула дошку підлоги й заховала наркотик там, де ніхто його не знайде. Вона не збиралася його використовувати. І не знала, яку нездорову гру затіяла Петра, але наразі спокусити Жинь їй так і не вдалося.

Та все ж її тішила думка, що в разі, якщо їй стане всього забагато й вона схоче покінчити з усім і злітати дедалі вище — подалі від тіла, від сорому, приниження й болю, аж доки не покине тіло назавжди, — вона матиме опіум під рукою.

Якщо хтось із призахідників і поділяв думки Авґуса, то цього не виказував. Люди Тарквета на «Зимородку» тримались осторонь від нікарців. Вони їли і спали окремо. Щоразу, коли Жинь підходила до них достатньо близько, щоб почути розмову, вони замовкали й чекали, доки вона піде геть. Вони продовжували спостерігати за нікарцями, не втручаючись, холодно тішачись їхній непідготовленості та неабияк дивуючись їхнім перемогам.

І свої аркебузи вони застосували лише раз. Якось увечері на нижній палубі зчинився ґвалт. Група в’язнів із провінції Барана вирвалися з камери й напали на гурт місіонерів, які займалися наверненням у в’язниці.

Можливо, вони спробували втекти. Або думали використати призахідників як заручників. Або ж просто хотіли провчити іноземців за те, що підійшли надто близько: провінція Барана дуже постраждала в часи окупації й не палала любов’ю до заходу. Коли Жинь та інші охоронці дісталися джерела криків, в’язні притиснули місіо­нерів до підлоги, живих, але неспроможних відбиватися.

Жинь упізнала Авґуса, який відчайдушно намагався вдихнути, а в’язень тим часом стискав йому горло рукою.

Його погляд зупинився на Жинь:

— Допоможи…

— Назад! — крикнув полонений. — Усі назад, інакше вони помруть.

За лічені секунди коридор наводнили республіканські солдати. Сутичку мали вирішити миттєво. Полонені були неозброєні, їх було менше. От тільки педальниками обирали лише найсильніших полонених.

Дзіньджа віддав спеціальний наказ ставитися до них добре, до того ж ніхто не хотів кидатися на них, остерігаючись отримати серйозні травми.

— Будь ласка, — прошепотів Авґус.

Жинь вагалася. Їй кортіло кинутися вперед і відштовхнути нападника. Але республіканські солдати трималися позаду, чекаючи наказів. Вона не могла ринутися в сутичку сама, полонені просто пошматували б її.

Вона стояла, піднявши тризуба, і дивилася, як обличчя Авґуса стає моторошно синім.

— З дороги! — Тарквет і його охоронці з піднятими аркебузами протиснулися крізь юрбу.

Тарквет глянув на полонених і вигукнув наказ. Пролунав залп. Восьмеро чоловіків упали на підлогу. Повітря наповнилося знайомим запахом пороху. Звільнені місіонери нестямно хапали ротами повітря.

— Що таке? — Дзіньджа протиснувся крізь натовп. — Що тут сталося?

— Генерале Дзіньджа. — Тарквет дав сигнал своїм людям, і вони опустили зброю. — Добре, що ви прийшли.

Дзіньджа глянув на тіла на підлозі.

— Ви завинили мені гарну робочу силу.

Тарквет підняв аркебузу.

— На вашому місці я би поліпшив охорону в’язниці.

— З охороною нашої в’язниці все гаразд. — Дзіньджа побілів від люті. — Ваших місіонерів не мало тут бути.

Авґус підвівся, відкашлюючись. Він потягнувся до руки Дзіньджі.

— Полонені заслуговують милосердя. Ви не можете просто…

— До біса ваше милосердя. — Дзіньджа відштовхнув Авґуса. — Ви на моєму кораблі. Ви коритиметеся наказам, інакше можете вирушати річкою вплав.

— Не смій говорити так із моїми людьми. — Тарквет став між ними. Різниця між ним і Дзіньджею була майже сміховинна — за нікарськими мірками Дзіньджа був високого зросту, але Тарквет нависав над ним. — Можливо, твій батько не достатньо чітко все пояснив. На твоєму кораблі ми дипломати. Якщо ти хочеш, щоб Консорціум бодай розглянув можливість профінансувати вашу жалюгідну війну, то ви ставитиметеся до кожного призахідника як до королівської особи.

Дзіньджа важко зглитнув. Жинь бачила, як на його обличчі проступає лють, бачила, як він придушує бажання відреагувати. Усі важелі впливу були в руках Тарквета. Тож дорікнути йому було нічим.

Жинь втішалася. Було добре бачити Дзіньджу приниженим, коли до нього ставилися з такою ж зневагою, з якою він завжди ставився до неї.

— Я зрозуміло пояснив? — запитав Тарквет.

Дзіньджа підняв на нього очі.

Тарквет закинув голову.

— Скажи «так, пане», або «ні, пане».

На обличчі Дзіньджі було написане бажання вбивати.

— Так, пане.

Декілька днів після цього напруження не спадало. Призахідницькі солдати почали супроводжувати місіонерів, куди б вони не йшли, а нікарці намагалися триматись осторонь. Але за винятком тих випадків, коли хтось із їхніх був у небезпеці, солдати Тарквета зброї не застосовували.

Тарквет продовжив своє безперервне оцінювання кампанії Дзіньджі. Часом Жинь бачила його на палубі, де він нахабно занотовував щось у маленькій книжечці, оглядаючи флот, який рухався вгору річкою. І Жинь замислилася — а що він думає про них, про їхніх богів, які не відповідають на молитви, їхню, здавалося б, таку примітивну зброю, і криваву відчайдушну війну?

Через два місяці ведення кампанії вони нарешті дісталися провінції Щура. На цьому низка перемог скінчилася.

Другий підрозділ провінції Щура був розвідувальною гілкою Міліції. Їхні шпигуни були найкращі в Імперії. Наразі вони ще мали в запасі декілька місяців, щоб розробити кращу оборонну стратегію ніж та, на яку спромоглися провінції Зайця й Барана.

Прибувши на місце, Республіка побачила покинуті селища, порожні комори та випалені поля. Воєначальник Щура або відкликав цивільне населення в міські центри подалі від річки, або ж відіслав їх до інших провінцій. Солдати Дзіньджі знаходили одяг, меблі та дитячі іграшки, розкидані по зарослих травою дорогах. Усе, що не змогли забрати, зруйнували. Вони знаходили селища спаленими, із зіпсутим посівним зерном і купами зогнилих туш худоби.

Воєначальник Щура навіть не намагався боронити власні кордони. Він просто відступив до Бажаї — надійно укріпленої столиці. І Бажая мала кращі шанси, аніж Сяшан — її ворота були товщі, мешканці краще підготовлені, а саме місто розташовувалося на відстані півтора кілометра від річки, що нейтралізувало переваги «Сорокопуда» й «Деркача».

— Ми маємо просто зупинитися й повернути назад, — Кітай у розпачі міряв кроками кабінет. — Насувається зима. Інакше помремо з голоду.

Але Дзіньджа все дужче дратувався й усе менше волів прислухатися до своїх радників, натомість непохитно наполягаючи на продовженні наступу.

— Він хоче піти на Бажаю? — запитала Жинь.

— Він хоче якомога швидше просуватися на північ, — Кітай тривожно смикав волосся. — Це жахлива думка. Але він мене не послухає.

— Тоді кого він послухає?

— Будь-кого з командування, хто згоден із ним. А надто Молкоя. Він зі старої гвардії, а я казав Вейсжі, що це була погана ідея, але хто ж мене слухав? Неджа на моєму боці, але, звісно ж, Дзіньджа не послухає молодшого брата, бо це означатиме втратити обличчя. Дуже скоро це може перекреслити всі наші успіхи. Знаєш, а є чимала ймовірність, що ми всі просто вмремо з голоду на півночі. Це було б весело, хіба ні?

Але, як оголосив Дзіньджа «Зимородку», вони не помруть із голоду. Вони візьмуть провінцію Щура. Вони підірвуть ворота столиці Бажаї й самотужки здобудуть собі вдосталь припасів, щоб пережити зиму.

Накази віддавати легко. Важче їх виконувати, а надто з огляду на те, що вони дійшли до точки, де Мужвей був таким крутим, що Дзіньджі не лишалося нічого, крім як наказати своїм військам перетягувати човни по землі. Оскільки перед цим береги річки затопило, вони змогли підпливти просто до низинних доріг. Але тепер були змушені висадитися на берег і перекочувати кораблі на колодах, аби дістатися до наступного водного шляху, достатньо широкого, щоб умістити військові кораблі.

На те, щоби просто витягти величезні баштові кораблі на сушу, знадобився цілий день натягування мотузок, а ще більше часу вони витратили на те, щоб зрубати вдосталь дерев і перекочувати їх по вибоїстій землі. Один тиждень плавно перейшов у два тижні виснажливої безглуздої праці, від якої ціпеніло все тіло. Єдиною перевагою для Жинь стала втома від роботи. Тепер їй ніколи було нудьгувати.

Зміни у варті були захопливими. Гарний шанс вибратися подалі від надокучливого гуркоту кораблів, які перекочували на колодах, і дослідити довколишні землі. Густі ліси простиралися куди ставало погляду. Дзіньджа відправляв щоденні групи нишпорити між деревами, шукаючи слідів Міліції.

Жинь це здавалося відпочинком, аж доки не пішли чутки, що денний патруль помітив розвідувальну групу Міліції.

— І ви так просто їх відпустили? — вимогливо поцікавився Дзіньджа. — Ви тупі?

Того дня на патрулюванні були люди з «Грифона». Неджа квапливо за них вступився.

— Вони були не варті бою, брате. Наших було менше.

— Але вони мали елемент несподіванки, — випалив Дзінь­джа. — А тепер уся Міліція знає наше точне місце розташування. Відішли своїх людей назад. Ніхто не ляже спати, доки я не отримаю доказів того, що всі шпигуни мертві.

Неджа схилив голову:

— Так, брате.

— І візьміть із собою людей Салкхі. Ясно, що твоїм солдатам не можна довіряти такої роботи.

Наступного дня спільний загін Салкхі й Неджі повернувся на «Зимородок» із декількома головами й порожніми формами Міліції.

Це заспокоїло Дзіньджу, але зрештою нічого не змінило. Спочатку розвідники Міліції поверталися все більшими й більшими групами. Потім атаки стали масовими. Солдати Міліції ховалися в горах. Вони ніколи не атакували прямо, але підтримували постійний потік стріл, знімаючи солдатів, які ніяк цього не чекали.

Республіканські загони зазнали страшних втрат від цих спорадичних, непередбачуваних атак. Табором повзла паніка, знищуючи бойовий дух. Жинь розуміла, чому. На суші Республіканська армія почувалася ніяково. Ці люди звикли воювати з кораблів. І найкомфортніше їм було у воді, де вони мали швидкі шляхи для втечі.

А тепер утікати було нікуди.

Роздiл 19

Того дня, коли вони нарешті повернулися на річку, почався сніг. Спершу він був повільний і лапатий. Але через декілька годин перетворився на сліпучу заметіль, та ще й з такими сильним вітрами, що солдати заледве щось бачили на відстані півтора метра перед собою. Дзіньджа був змушений тримати свій флот на мілководді біля берега, поки солдати перечікували бурю на нижніх палубах кораблів.

— Сніг завжди зачаровував мене, — Жинь виводила візерунки в конденсаті, що осідав на ілюмінаторі, спостерігаючи за нескінченним гіпнотичним снігопадом надворі. — Кожної зими він був несподіванкою. Мені ніколи не вірилося, що він справжній.

— На півдні не випадає сніг? — запитав Кітай.

— Ні. У Тікані настільки сухо, що губи тріскаються до крові, коли намагаєшся всміхнутися, і ніколи не буває достатньо холодно, щоб пішов сніг. Доки я не приїхала на північ, то про сніг чула лише в казках. Я думала, що він прекрасний. Крихітні часточки холоду.

— І яким сніг здався тобі в Сінеґарді?

Відповідь Жинь заглушило завивання вітру. Вона опустила шторку.

— Жалюгідним.

Заметіль ущухла лише наступного ранку. Ліс змінився, немовби якийсь велетень облив дерева білою фарбою.

Дзіньджа оголосив, що флот лишатиметься на суші ще один день для святкування Нового року. По всій країні свято тривало цілий тиждень і передбачало банкети з дванадцяти страв, феєрверки та нескінченні паради. Але під час військової кампанії одного дня було цілком достатньо.

Військо висадилося на берег, щоб розбити табір у зимовому пейзажі, і тішилося нагоді втекти з холодних казарм.

— Поглянь, чи зможеш розпалити полум’я, — сказав Неджа, звертаючись до Кітая.

Вони сиділи втрьох на березі річки, горнучись одне до одного, розтираючи руки, поки Кітай метушився зі шматком кременя, щоб розпалити багаття.

Неджа добув десь невеликий пакет борошна з в’язкого рису. Він висипав його в залізну миску, додав трохи води з фляги й розмішував пальцями, доки не сформував невелику кульку тіста.

Жинь штрикнула багаття з кори. Воно ледь зашипіло й заіскрило, а наступний порив вітру геть його загасив. Вона застогнала й потягнулася до кременя. Їм ніяк не вдавалося закип’ятити воду вже щонайменше з пів години.

— Знаєш, а може, просто віднесемо все на кухню й приготуємо там?

— На кухні про це не повинні знати, — сказав Неджа.

— Розумію, — сказав Кітай. — Генерал цупить харч.

— Генерал винагороджує своїх найкращих солдатів новорічними ласощами, — сказав Неджа.

Кітай розтирав долоні й руки.

— О, яке кумівство.

— Стули пельку, — пробурмотів Неджа. Він міцніше стиснув кульку тіста, але лише розкришив її поміж пальцями.

— Ти додав замало води. — Жинь узяла миску й почала місити тісто однією рукою, додаючи потроху води другою, аж доки не отримала вологий круглий м’ячик завбільшки зі свій кулак.

— Не знав, що ти вмієш готувати, — допитливо сказав Неджа.

— Раніше я постійно готувала. Інакше ніхто не нагодував би Кесеґі.

— Кесеґі?

— Мого молодшого брата.

У пам’яті Жинь зринуло його обличчя. Вона заштовхала цей спогад назад. Вони не бачилися чотири роки. Вона не знала, чи він ще живий, і не хотіла про це думати.

— Не знав, що в тебе є молодший брат, — сказав Неджа.

— Не рідний. Мене вдочерили.

Ніхто не просив її продовжувати, тож вона й не стала. Жинь зробила з тіста невеликі округлі смужки, покатавши їх між пальцями, а потім шматочок за шматочком поділила на галушки завбільшки з великий палець.

Неджа стежив за її руками широко розплющеними від замилування очима хлопчика, який точно ніколи не бував накухні.

— Ці кульки менші за рисові кульки тан-юань, які я па­м’ятаю.

— Це тому, що в нас немає червоної бобової пасти чи кунжуту, щоб наповнити їх, — відповіла Жинь. — Є бодай шанс на те, що ти поцупив ще й дрібку цукру?

— А треба ще й цукор додавати? — запитав Неджа.

Кітай реготнув.

— Тоді їстимемо так, як є, — сказала вона. — Маленькими шматочками смакуватиме краще. Більше жувати буде.

Коли вода нарешті закипіла, Жинь кинула кульки з рисового борошна в металевий казанок. Щоб вони не злиплися, почала помішувати їх паличкою за годинниковою стрілкою.

— А ви знали, що казанки винайшли військові? — запитав Кітай. — Одному з генералів Червоного Імператора спало на думку зробити металевий посуд. Можете уявити? До того солдати намагалися будувати великі багаття для величезних бамбукових пароварок.

— Військовим належить чимало винаходів, — замислено промовив Неджа. — Поштові голуби, наприклад. А ще є непоганий аргумент, що більшість покращень у ковальстві та медицині стали наслідком доби Ворожих Держав.

— Як мило. — Жинь не зводила очей з казанка. — Тоді це доводить, що війна може дати і щось хороше.

— Це гарна теорія, — наполягав Неджа. — Безумовно, у добу Ворожих Держав країну охопив хаос. Але погляньте, що вона нам дала: «Принципи війни» Суньдзи, теорії управління державою Мендзи. Усе, що ми зараз знаємо про філософію, про мистецтво ведення війни й управління державою, винайшли саме в ту добу.

— То це така ціна? — запитала Жинь. — Тисячі людей мусять померти, щоб ми могли навчитися краще вбивати одне одного в майбутньому?

— Ти ж розумієш, що я зовсім не це мав на увазі.

— Але звучить саме так. Звучить так, мовби ти говориш, що люди мусять помирати заради прогресу.

— Вони помирають не заради прогресу, — сказав Неджа. — Прогрес — це побічне явище. Завдяки військовим нововведенням ми не лише вчимося краще вбивати одне одного, а й будемо краще підготовлені вбити будь-кого, хто надумає напасти на нас у майбутньому.

— І хто ж, на твою думку, нападе на нас наступним? — запитала Жинь. — Внутрішні держави?

— Не виключено.

— Спершу вони мають припинити вбивати одне одного.

Клани північних Внутрішніх держав вели безперервну війну, скільки вони себе пам’ятали. У часи Червоного Імператора студентів у Сінеґарді готували передусім до того, щоб відбиватися від загарбників з півночі. Але тепер це була лише теоретична ймовірність.

— У мене краще запитання, — сказав Кітай. — І який же, на твою думку, наступний великий військовий винахід?

— Аркебузи, — сказав Неджа

А Жинь тієї ж миті промовила:

— Армії шаманів.

Обидва хлопці повернулися й пильно глянули на Жинь.

— Шамани проти аркебуз? — запитав Неджа.

— Звісно, — сказала вона. Ця думка тільки-но сяйнула їй, але що більше вона це обмірковувала, то привабливішим воно ставало. — Зброя Тарквета — це просто уславлені ракети. Але уявіть цілу армію людей, здатних прикликати богів.

— Це скидається радше на катастрофу, — сказав Неджа.

— Або на військо, яке неможливо спинити, — сказала Жинь.

— Мені здається, що якби це було можливо, то це вже зробили б, — сказав Неджа. — Але в історії немає жодних записів про використання шаманів у війні. Єдиними шаманами, яких Червоний Імператор узяв на роботу, були спірлійці, і ми знаємо, що з цього вийшло.

— Але додинастічні тексти…

— … недостовірні, — перебив її Неджа. — Фортифікаційні технології та бронзова зброя стали стандартом лише за правління Червоного Імператора, і приблизно в той же час шамани почали зникати з записів. Ми й гадки не маємо, як шамани могли б змінити суть мистецтва ведення війни й чи змогли б вони працювати в умовах військової бюрократії.

— Цике непогано справляються, — виклично заявила Жинь.

— Коли вас менше десяти, так, звісно. Але тобі не здається, що сотні шаманів стануть катастрофою?

— Стань одним з них, — сказала Жинь. — Зрозумій, як воно.

Неджа скривився:

— Ти ж не серйозно.

— Це не найгірша думка. Будь-хто з нас може тебе навчити.

— Я ніколи не зустрічав шамана, який би повністю контролював власний розум. — Схоже, Неджу її пропозиція дивним чином стривожила. — І вибач, але знайомство з Цике не налаштовує мене на дуже оптимістичний лад.

Жинь зняла казанок із вогню. Вона знала, що мала б дати тан-юаню охолонути кілька хвилин, а вже потім подавати, але вона так змерзла, а пара, що здіймалася від поверхні страви, була надто спокусливою. Тарілок вони не мали, а тому обгорнули казанок листям, щоб не обпекти руки, і передавали його по колу.

— З Новим роком! — сказав Кітай. — Нехай боги благословлять вас і пошлють удачу.

— Здоров’я, багатства і щастя. Нехай наші вороги змарніють і здадуться до того, як нам доведеться знову їх убивати. — Жинь підвелася.

— Куди ти? — запитав Неджа.

— Та треба до вітру.

Жинь попрямувала до лісу, шукаючи достатньо велике дерево, щоб сховатися. З Кітаєм вона провела вже стільки часу, що спокійно могла присісти й перед ним. Але чомусь їй було ніяково роздягатися перед Неджею.

Жинь оступилася, нога підігнулася під її вагою. Вона гойднулася, втративши рівновагу, й упала на дупу. Розкинула руки, щоб схопитися за щось. І відчула під пальцями щось м’яке й гумове на дотик. Спантеличена Жинь опустила очі й відгорнула сніг.

Вона побачила дитяче обличчя, поховане під снігом.

У нього — їй чомусь здалося, що то хлопчик, хоча напевно вона не знала — були широко розплющені очі, великі й порожні, з довгими віями, припорошеними снігом, окреслені темними тінями на худорлявому блідому обличчі.

Жинь невпевнено підвелася. Узяла палицю й відгребла решту снігу з дитячого тіла. Побачила ще одне обличчя. А потім ще одне.

Нарешті до неї дійшло, що це не нормально, що їй мало б бути страшно. Вона розкрила рота й закричала.

Неджа наказав солдатам прочесати все довкола на кількох квадратних кілометрах, тримаючи смолоскипи низько, щоб розтопити сніг і кригу та побачити, що сталося.

Під снігом виявилося ціле селище людей, замерзлих просто там, де лежали. У більшості досі були розплющені очі. Жинь не бачила крові. Було не схоже, що селяни померли від чогось іншого, а не від холоду й, можливо, голоду. Вона скрізь знаходила сліди багать, складених нашвидкуруч і вже давно згаслих.

Жинь смолоскипа не дали. Вона досі тремтіла від пережитого й мало не підстрибувала від будь-якого різкого руху, тож їй краще було не тримати в руках нічого потенційно небезпечного. Але й у табір вона повертатися не хотіла, тому стояла на краю лісу, бездумно спостерігаючи, як солдати згрібають сніг зі ще однієї родини трупів. Їхні тіла були скручені докупи, тіла матері і батька дбайливо огортали двох дітей.

— Ти в нормі? — запитав Неджа.

Він невпевнено підняв руку до її плеча, немовби не знаючи, чи варто її чіпати.

Жинь відмахнулася від нього:

— Усе гаразд. Я вже бачила трупи.

Та все ж Жинь не могла відвести очей. Усі вони скидалися на ляльок, які лежали в снігу. І все було б добре, якби не той факт, що вони не рухалися.

Більшість дорослих досі мали на спинах вузлики з речами. Жинь бачила порцелянові тарілки, шовкові сукні та кухонне начиння, що визирало з мішків. Схоже, селяни спакували всі пожитки.

— Куди вони йшли? — задумливо промовила Жинь.

— А хіба не очевидно? — сказав Кітай. — Вони втікали.

— Від чого?

Кітай промовив це вголос, бо, схоже, усім іншим це було не до снаги.

— Від нас.

— Але ж їм нічого боятися. — Неджі було помітно ніяково. — Ми поставилися б до них так само, як до всіх інших селищ. Вони отримали б право голосу.

— Але їхні лідери сказали їм зовсім інше, — озвався Кітай. — Певно, вони думали, що ми йдемо їх убити.

— Це ж безглуздо, — промовив Неджа.

— Хіба? — запитав Кітай. — Уяви — ти чуєш про наближення армії повстанців. Твої судді — найнадійніше джерело інформації, і вони кажуть, що повстанці вб’ють чоловіків, зґвалтують жінок і поневолять дітей, бо саме так завжди й говорять про ворога. Кращого виходу ти не знаєш, тож пакуєш усі пожитки й утікаєш.

Жинь легко могла уявити решту. Ці селяни тікали від Респуб­ліки так само, як колись від Федерації. Але зима прийшла раніше, ніж очікувалось, і вони не встигли вчасно дістатися низин. Не змогли знайти собі харчу. І на якомусь етапі просто лишатися живими стало для них занадто складно. Тож із рештою родин вони вирішили, що це гарне місце для кінця — і разом лягли, обняли одне одного… і, можливо, сам кінець не був таким уже й жахливим.

Можливо, їм здавалося, що вони просто засинають.

За всю кампанію Жинь жодного разу не зупинилася й не замислилася про те, скількох людей вони вбили чи перемістили. Їхня кількість зростала надто швидко. Декілька тисяч від голоду — може, декілька сотень тисяч — а ще ж усі солдати, яких вони вбивали в кожному бою, помножені на всі селища.

Жинь усвідомила, що тепер вони воювали в зовсім іншій війні. Вони вже були не визволителями, а агресорами. І це їх боялися.

— Війна сприймається інакше, коли не борешся за виживання. — Мабуть, Кітаю спало на думку те ж саме, що й Жинь. Він стояв нерухомо, міцно стискаючи в руці смолоскип, і не відводив очей від тіл біля своїх ніг. — Перемоги сприймаються інакше.

— Гадаєш, воно того варте? — тихо запитала Жинь, щоб Неджа не почув.

— Відверто, мені байдуже.

— Я серйозно.

Кітай на мить замислився.

— Я радий, що хтось воює з Дадзі.

— Але ціна…

— Не варто довго думати про ціну. — Кітай глянув на помітно стурбованого Неджу, який досі не зводив широко розплющених очей із трупів. — Тобі не сподобаються отримані відповіді.

Того вечора буря розігралася знову й не вщухала ще цілий тиждень. Це підтвердило те, чого всі боялися. Зима того року прийшла раніше й не шкодувала нікого. Дуже скоро всі притоки замерзнуть, і якщо Республіканський флот не поверне назад, то застрягне на півночі. У них закінчувалися варіанти.

Жинь цілими днями міряла кроками «Зимородок». Із кожною хвилиною її тривога все росла. Їй потрібно було рухатися, битися, атакувати. Вона не любила сидіти без діла. Надто легко поступитися власним думкам. Надто легко побачити обличчя в снігу.

Якось під час опівнічної прогулянки вона зіткнулася з командирами, які виходили з кабінету Дзіньджі. Усі здавалися дуже засмученими. Дзіньджа пролетів повз неї, не сказавши ані слова, а можливо, взагалі її не помітив. Неджа затримався трохи поруч із Кітаєм, у якого на обличчі застиг ображений вираз. Кітай так міцно стиснув вуста, що Жинь одразу збагнула: домогтися свого йому не вдалося.

— Не кажи, — сказала вона. — Ми рухаємося вперед.

— Ми не просто рухаємося вперед. Він хоче, щоб ми повністю обійшли Бажаю й узяли Боян. — Кітай ударив кулаком у стіну. — Боян! Та чи він збожеволів?

— Військовий аванпост на кордоні провінції Щура і провінції Тигра, — пояснив Неджа Жинь. — Це жахлива ідея. Під час першого та другого вторгнення Міліція використовувала Боян як фортецю. Там є повноцінні оборонні споруди й там буде легше пережити зиму. Звідти ми зможемо взяти Бажаю в облогу.

— Але хіба ж там зараз нікого немає? — запитала Жинь. Якщо Міліція розташувалася по всій Імперії, то мала би бути й у провінціях Щура і Тигра. Ще трохи далі на північ — і вони битимуться в Сінеґарді за серце Імперії.

— Якщо там уже хтось є, тоді ми їх звідти виб’ємо, — сказав Неджа.

— У замерзлих водах? — виклично поцікавився Кітай. — Із замерзлою та вистражданою армією? Якщо ми рушимо далі на північ, то втратимо всі переваги, які ще спромоглися втримати.

— Або ми можемо закріпити свою перемогу, — заперечив Неджа. — Якщо ми переможемо в Бояні, то контролюватимемо дельту притоки Елехемза, а отже…

— Так, так, ви відріжете узбережжя від провінції Тигра, зможете відіслати підкріплення річкою, — роздратовано сказав Кітай. — От тільки ви не переможете в Бояні. Там уже Імперський флот. Із якоїсь причини Дзіньджа воліє вдавати, що його не існує. Не знаю, що коїться з твоїм братом, але він стає необачним і ухвалює божевільні рішення.

— Мій брат не божевільний.

— О ні, може, він найкращий генерал воєнного часу, якого я коли-небудь бачив. Але він такий видатний лише тому, що він — перший нікарський генерал, якого вчили думати передусім із військово-морської точки зору. Щойно річки замерзнуть, почнеться наземна війна — і тоді він і гадки не матиме, що робити.

Неджа зітхнув.

— Послухай, я розумію, до чого ти хилиш. Я просто намагаюся бачити в цій ситуації найкраще. Якби це вирішував я, ми б не пішли в Боян.

Кітай підняв руки.

— Ну, тоді…

— Ідеться зовсім не про стратегію. А про гордість. Ідеться про те, щоб показати призахідникам, що ми не злякаємося труднощів. А для Дзіньджі головне — довести свою спроможність перед батьком.

— Усе так чи інакше повертається до твого батька, — пробурмотів Кітай. — Вам обом не завадить допомога.

— То скажіть це Дзіньджі, — озвалася Жинь. — Скажіть, що він поводиться як дурень.

— Такий аргумент нізащо не спрацює, — сказав Неджа. — Дзіньджа сам вирішує, що він хоче. Думаєш, я можу заперечити йому й вийти сухим із води?

— Ну, якщо навіть ти не можеш, — сказав Кітай, — тоді ми в повній дупі.

Через годину гребні колеса зі стогоном закрутилися, штовхаючи Республіканський флот між невеликим гірським хребтом.

— Поглянь угору. — Кітай смикнув Жинь за руку. — Тобі це здається нормальним?

Спершу їй здалося, немовби сонце поступово здіймається над горами — світло було дуже яскравим. А потім це світіння піднялося вище й Жинь побачила, що то ліхтарики, які спалахували в нічному небі один за одним, немовби поле квітів. Від кульок тягнулися довгі стрічки, демонструючи повідомлення, яке можна було легко прочитати з землі.

«Капітуляція означатиме недоторканність».

— Невже вони справді думають, що це спрацює? — весело запитала Жинь. — Це ніби крик: «Будь ласка, ідіть геть».

Але Кітай не всміхався.

— Не думаю, що йдеться про заклик. Нам варто повертати назад.

— Що, лише через декілька ліхтариків?

— Річ не в ліхтариках. Хто б їх не надіслав, вони чекають на нас. І я сумніваюся, що в них є достатня вогнева міць, щоб дати відсіч цілому флоту, але вони однаково воюють на своїй території і знають цю річку. Вони займають її вже хтозна скільки. — Кітай підійшов до найближчого солдата. — Стріляти вмієш?

— Як і всі інші, — відповів солдат.

— Добре. Бачиш он той? — Кітай показав на ліхтар, що летів трохи на віддалі від інших. — Можеш уцілити в нього? Я просто хочу поглянути, що станеться.

Солдат розгубився, але послухався. З першого разу він промазав. Друга стріла вцілила куди слід. Ліхтар вибухнув полум’ям, розкидаючи над річкою снопи іскор і розжарених вуглинок.

Жинь упала. Вибух здався їй неможливо гучним як для такого маленького, безпечного на вигляд ліхтаря. І гуркіт не вщухав, бо, мабуть, у ліхтарі були закладені менші бомби, які спрацьовували в різних місцях у повітрі, наче складний феєрверк. Жинь спостерігала за цим, затамувавши подих, і сподівалася, що жодна іскра не долетить до іншого ліхтаря. Це могло запустити ланцюгову реакцію, що перетворить усю скелю на колону вогню.

Але інші ліхтарі не вибухнули — перший спрацював надто далеко від решти — і нарешті вибухи почали вщухати.

— Я ж казав, — озвався Кітай, щойно вони повністю стихли. Він підвівся. — Краще нам повідомити Дзіньджі про те, що треба змінити маршрут.

Флот пробирався вниз другим каналом притоки, вузьким проходом між зубчастими скелями. Це додало їм ще тиждень шляху, але краще так, ніж неминуче згоріти.

Жинь розглядала сіре каміння крізь підзорну трубу й помітила ущелини, виступи у скелях, де легко могли ховатися вороги, але не побачила руху. І ліхтарів також. Прохід здавався покинутим.

— Ми ще не на видноті, — сказав Кітай.

— Гадаєш, вони розставили пастки на обох річках?

— Могли, — сказав Кітай. — Я так і зробив би.

— Але тут нічого немає.

Повітря розітнув гуркіт. Жинь і Кітай перезирнулися й побігли до носа корабля.

Вітрильник на чолі флоту повністю охопило полум’я.

За мить пролунав ще один вибух. Другий корабель вибухнув, розкидаючи уламки так високо, що вони впали на палубу «Зимородка». Дзіньджа кинувся додолу саме за мить до того, як шматок «Чайки» мало не пришпилив його голову до щогли.

— Вниз! — крикнув він. — Усі вниз!

Але йому й не треба було наказувати, бо навіть із відстані сотні метрів вибухова хвиля струсонула «Зимородок» землетрусом, збивши з ніг усіх на палубі.

Жинь якомога ближче підповзла до краю, не випускаючи з рук підзорної труби. Вона визирнула з-за поруччя і квапливо оглянула довколишні гори, проте скрізь бачила лише каміння.

— Нагорі нікого немає.

— Це не снаряди, — сказав Кітай. — Інакше ти бачила б марево жару в повітрі.

Він мав рацію, джерело вибухів було не в повітрі, детонація відбувалася не на палубі. Сама вода вибухала навколо флоту.

На «Зимородку» зчинився хаос. Лучники висипали на верхню палубу, щоб відкрити вогонь по ворогу, якого не було. Дзіньджа хрипло кричав, наказуючи повертати кораблі назад. Гребні колеса «Зимородка» нестямно оберталися навспак, відштовхуючи червонувато-сіре судно з притоки, але врешті корабель зіштовхнувся з «Деркачем». Лише після квапливого обміну сигнальними прапорами флот зміг незграбно відступити річкою вниз.

Вони рухалися занадто повільно. Хай би що не було в тій воді, певно, його зв’язали докупи якимось механізмом ланцюгової реакції, бо вже за хвилину ще один вітрильник охопило полум’я, а за ним — ще один. Жинь бачила, як вибух починався під водою, і кожне наступне детонування було немовби замкнуте коло, що підбиралося все ближче до «Зимородка».

З річки здійнялася стіна води. Спершу Жинь подумала, що то від сили вибухів, але вода закручувалася спіраллю, все вище й вище, немовби вихор, що обертався в протилежному напрямку, розширюючись, щоб оточити військові кораблі, утворити захисне кільце, усередині якого опинився «Грифон».

— Що за хрінь? — озвався Кітай.

Жинь кинулася на ніс судна.

Неджа стояв під щоглою «Грифона», простягаючи руки до вежі води, немовби тягнучись за чимось.

Він зустрівся з Жинь поглядом, і її серце пропустило удар.

Його очі були пронизані смужками океанічної блакиті — не химерним лазуровим сяйвом погляду Фейленя, а темнішим кобальтом, кольором давніх коштовностей.

— І ти теж? — прошепотіла вона.

Крізь захисну хвилю води вона бачила вибухи, сплески помаранчевого, червоного і жовтого. Огорнуті водою, вони були майже гарними картинами шаленого шквалу вогню. Шрапнель немовби замерзала, замкнена в стіні. Вода висіла в повітрі неможливо довго, поки вибухи лунали один за одним серією, від них закладало вуха і луна прокочувалася по флоту. Неджа впав на палубу.

Хвиля опустилася, зімкнувшись усередину, і наскрізь промочила залишки Республіканського флоту.

Жинь треба було потрапити на «Грифон».

Сильна хвиля зіштовхнула корабель Неджі і «Зимородок» докупи. Їхні палуби відділяла лише вузька прогалина. Жинь кинулася бігти, підстрибнула, відштовхнулася від палуби «Грифона» й підбігла до нерухомої постаті Неджі.

Він був страшенно блідий. Шкіра, й без того порцелянова, стала аж прозорою, а шрами були мовби тріщинами на розбитій склянці поверх синіх вен.

Вона підтягнула його й посадила. Він дихав, його груди здіймалися, але очі були міцно заплющені. Коли вона спробувала поставити йому запитання, він лише хитав головою.

— Боляче, — вимовивши нарешті чіткі слова, він корчився в її руках, шкрябаючи щось на спині. — Боляче…

— Тут? — вона поклала руку йому на спину.

Він спромігся кивнути. А потім раптовий безсловесний крик.

Вона спробувала допомогти йому зняти сорочку, але він продовжував викручуватися в її руках, тож довелося розрізати її ножем і стягнути шматками. Її пальці ковзали по його відкритій спині. Жинь перехопило подих.

Шкіру від плеча до плеча вкривало величезне татуювання дракона у срібних і лазурових кольорах дому Їнь. Жинь не пам’ятала його, але й не могла пригадати, чи бачила раніше Неджу без сорочки. Це татуювання точно було давнім. Вона бачила нерівний шрам, що дугою проходив на лівому боці там, де Неджу колись простромила алебарда муґенського генерала.

Але тепер шрам виблискував яскраво-червоним, немовби тільки-но зарубцювався на шкірі. Жинь не знала напевне, чи не привиділося їй це в паніці, але дракон немовби рухався під її пальцями, згортаючись кільцями і б’ючи хвостом під його шкірою.

— Він у моїй голові. — Неджа знову здавлено скрикнув від болю. — Він каже мені… О чорт, Жинь…

Жинь темною хвилею накрила жалість, від якої в горлі здійнялася жовч.

Неджа слабко застогнав.

— Він у моїй голові…

Вона знала, як воно.

Він схопив Жинь за зап’ясток із такою силою, що це приголомшило її.

— Убий мене.

— Не можу, — прошепотіла вона.

Вона хотіла вбити його. Вона хотіла зробити все, що завгодно, щоб він не відчував цього болю. Вона не могла дивитися на нього такого, коли він кричав і здавалося, що цей крик ніколи не стихне.

Але вона б ніколи собі не пробачила.

— Що це з ним? — прибув Дзіньджа. Він глянув на Неджу згори вниз зі щирою тривогою, якої Жинь ніколи не бачила на його обличчі.

— Це бог, — сказала вона йому. Вона була впевнена. Вона точно знала, що відбувалося в голові Неджі, бо ж і сама переживала це раніше. — Він прикликав бога — і той не піде.

Жинь добре знала, що відбувалося. Неджа бачив, як флот вибухає перед ним і спробував захистити «Грифон». Він міг і не знати, що коїть. Міг лише пригадати, як зажадав, щоб води піднялися й захистили їх від вогню. Але якийсь бог відгукнувся і зробив саме те, чого побажав Неджа, і тепер він не міг повернути собі свій розум.

— Про що ти белькочеш? — Дзіньджа опустився навколішки і спробував забрати з її рук Неджу, але вона не відпускала.

— Назад.

— Не смій до нього торкатися, — гаркнув він.

Вона відкинула його руку.

— Я знаю, що це, і я єдина, хто може йому допомогти, тож якщо хочете, щоб він вижив, тоді відступіться.

Її вразило, що Дзіньджа послухався.

Неджа корчився в її руках і стогнав.

— То допоможи йому, — благав Дзіньджа.

«Бляха, я й намагаюся», — подумала Жинь. Вона змусила себе заспокоїтися. Їй на думку спало єдине, що могло спрацювати. Якщо це був бог, а вона була майже впевнена, що це бог, тоді єдиний спосіб заткнути його голос полягав у тому, щоб вимкнути розум Неджі, розірвати його зв’язок зі світом духів.

— Відправте людину до мене, — сказала вона Дзіньджі. — Третя каюта. Нехай піднімуть другу дошку в підлозі за правий кут і принесуть мені те, що там сховане. Зрозуміло?

Він кивнув.

— Тоді покваптеся.

Він підвівся й почав гаркати накази.

— Забирайся, — Неджа борсався й щось бурмотів. Він шкрябав плечі, глибоко впиваючись нігтями у шкіру, до крові.

— Забирайся, забирайся!

Жинь потягнула його за зап’ястки і змусила відвести руки від спини. Він сіпався, смикався, намагаючись звільнити руки. А потім ударив її рукою у підборіддя. Її голова відкинулася набік. На мить у неї почорніло перед очима.

Неджа був наляканий.

— Вибач, — він схопився за плечі, немовби намагаючись зіщулитися. — Мені так прикро.

Жинь почула скрип. Він долинав із палуби, корабель рухався, хай навіть і дуже повільно. Щось штовхало його знизу. Вона підвела очі — і все її нутро немовби скрутилося. Хвилі набігали, здіймаючись навколо «Грифона», наче рука, що готувалася зімкнути пальці в кулак. Хвилі здійнялися вище щогли.

Неджа міг повністю втратити контроль. Він міг утопити всіх.

— Неджа. — Вона обхопила його обличчя долонями. — Поглянь на мене. Прошу, поглянь на мене. Неджа.

Але він не хотів або не міг її слухати, його мить ясності минула, і їй лишалося тільки міцно тримати його, щоб він не дер на собі шкіру, коли стогнав і кричав.

Через, здавалося б, цілу вічність, вона почула кроки.

— Ось, — сказав Дзіньджа, втискаючи їй пакетик у руку. Жинь припала до Неджиних грудей, пришпилюючи його руки колінами, і розірвала пакетик зубами. Подушечки опіуму висипалися на палубу.

— Що ти робиш? — вимогливо поцікавився Дзіньджа.

— Стули пельку. — Жинь підняла дві подушечки й міцно стиснула їх у кулаку.

Що тепер? У неї не було під рукою люльки. Вона не могла прикликати полум’я, щоб просто підпалити опіумні подушечки і змусити його вдихнути, а на те, щоб розвести вогонь, знадобилася б вічність, бо ж усе на палубі вщент промокло.

Вона мусила якимось чином всунути в нього опіум.

Іншого способу вона не вигадала. Жинь зібрала подушечки в долоню й запхнула йому в рота. Неджа засмикався дужче, закашлявся. Вона міцно затиснула йому щелепи, а потім розкрила їх і проштовхнула подушечки далі в горло, аж доки він ковтнув.

Вона тримала його руки, схилившись над ним, і чекала. Минула хвилина. Потім друга. Неджа перестав сіпатися. Його очі закотилися вгору. А потім він перестав дихати.

— Ти могла його вбити, — сказав корабельний лікар.

Жинь упізнала лікаря Сейня з «Баклана». Саме його приставили до Вейсжі після Лусаня, і вочевидь він був єдиним, кому було дозволено лікувати членів дому Їнь.

— Я просто припустила, що на цей випадок ви щось маєте, — сказала вона.

Жинь стояла зсутулившись біля стіни, виснажена. Вона була вражена, що їй дозволили зайти до каюти Неджі, але Дзіньджа лише стримано кивнув їй, коли виходив.

Неджа нерухомо лежав на ліжку між ними. Вигляд він мав жахливий, був блідий, немов смерть, але дихав рівномірно. Щоразу, коли його груди піднімалися й опускалися, Жинь ставало легше.

— Пощастило, що в нас є наркотики під рукою, — сказав лікар Сейнь. — Звідки ти дізналася?

— Дізналася про що? — допитливо поцікавилася Жинь.

Чи знає лікар Сейнь про те, що Неджа шаман? Чи знає про це хто-небудь? Дзіньджа видавався геть спантеличеним. Неджа тримав це в таємниці?

— Що йому треба дати опіум, — відповів лікар Сейнь.

Це нічого їй не пояснювало. Вона ризикнула відповісти напів­правдою.

— Я вже бачила таку хворобу.

— Де? — зацікавлено запитав він.

— Гм, — знизала плечима Жинь. — Ну знаєте. На півдні. Опіум часто використовують як ліки.

Лікар Сейнь поглянув дещо розчаровано:

— Я лікував синів Воєначальника Дракона ще з дитинства. Вони ніколи не говорили мені нічого конкретного про недугу Неджі, лише те, що він часто страждає від болю і що опіум — єдиний спосіб заспокоїти його. Не впевнений, чи Вейсжа й Сайкхажа самі знають причину.

Жинь глянула на сплячого Неджу. Такий спокійний. Вона відчула химерний порив відкинути йому волосся з чола.

— І довго він хворіє?

— Напади в нього почалися у дванадцять. І траплялися все рідше, коли він дорослішав, але цей був найгірший, що я бачив за багато років.

«Невже Неджа шаман ще з дитинства?» — замислилася Жинь. Чому ж він ніколи про це не говорив? Не довіряв їй?

— Тепер він чистий, — сказав лікар Сейнь. — Йому лише треба поспати. Тобі не обов’язково лишатися тут.

— Усе гаразд. Я зачекаю.

Лікарю було помітно незручно.

— Не думаю, що генерал Дзіньджа…

— Дзіньджа знає, що я щойно врятувала його братові життя. Він дозволить, а як ні, то він срака.

Лікар Сейнь не сперечався. Коли він зачинив за собою двері, Жинь згорнулася на підлозі поруч із ліжком Неджі й заплющила очі.

Через декілька годин почула, як він ворушиться. Жинь сіла, протерла очі й стала біля нього навколішки.

— Неджа?

— Гм-м. — Неджа вдивлявся у стелю, намагаючись збагнути, де він.

Жинь торкнулася його лівої щоки. Шкіра виявилася значно м’якшою, ніж їй здавалося. Його шрами не були опуклими рубцями, як вона думала, а радше гладенькими лініями, які розходилися, немовби татуювання.

Його очі стали нормальними, приємно карими. Жинь не могла не помітити, які довгі в нього вії. Вони були такі темні й важкі, густіші навіть, ніж у Венки. «Це несправедливо», — подумала вона. Він завжди був значно вродливішим, ніж це дозволено будь-якому хлопцеві.

— Як ти? — запитала вона.

Неджа декілька разів кліпнув і пробурмотів щось зовсім не схоже на слова.

Вона спробувала знову.

— Ти знаєш, що відбувається?

Його очі ковзали якийсь час по кімнаті, а потім із зусиллями зосередилися на її обличчі.

— Так.

Вона вже не могла стримувати запитань.

— Ти розумієш, що сталося? Чому ти мені не сказав?

Неджа міг лише кліпати.

Вона нахилилася вперед, її серце шалено калатало в грудях.

— Я могла допомогти. Або… або ти міг допомогти мені. Ти мав мені сказати.

Його дихання прискорилося.

— Чому ти мені не сказав? — запитала вона знову.

Неджа пробурмотів щось нерозбірливе. Його повіки затріпотіли, і він заплющив очі.

Жинь заледве не схопила його за комір, так відчайдушно їй хотілось отримати відповіді.

Вона глибоко вдихнула. «Припини». Неджа не в тому стані, щоб допитувати його зараз.

Вона могла змусити його заговорити. Варто тільки натиснути дужче, нагримати на нього, вимагаючи розповісти правду, і він може все розказати.

Однак це була б таємниця, розкрита під дією опіуму, — вона змусила б його розповісти, коли він не міг відмовити.

Він зненавидів би її за це?

Неджа був лише наполовину свідомим. Він міг навіть не згадати цього.

Жинь проковтнула раптову хвилю почуттів. Ні, ні, вона з ним так не вчинить. Вона не могла так учинити. Вона отримає свої відповіді інакше. Зараз не час. Вона підвелася.

Неджа знову розплющив очі.

— Куди ти?

— Я маю дати тобі відпочити, — сказала вона.

Неджа посунувся на ліжку.

— Ні… не йди…

Вона завмерла біля дверей.

— Будь ласка, — сказав він. — Лишися.

— Добре, — сказала Жинь і повернулася до нього. Узяла за руку. — Я тут.

— Що зі мною сталося? — пробурмотів він.

Вона стиснула його пальці.

— Просто заплющ очі, Неджа. Засинай.

Уцілілий флот застряг у бухті ще на три дні. Половині солдатів довелося заліковувати опіки, а сморід гнилої плоті став таким усюдисущим, що всі були змушені обгортати обличчя ганчір’ям, прикриватися аж до очей. Зрештою Дзіньджа вирішив призначати морфін і ліки лише тим, хто мав найвищі шанси вижити. Решту перекочували в мул долілиць, доки вони не переставали ворушитися.

Часу ховати померлих не було, тож їх просто стягнули на купи, перемежовуючи частинами кораблів, які не підлягали ремонту, склали погребні вогнища й підпалили.

— Як стратегічно, — сказав Кітай. — Не варто лишати Імперії гарні корабельні дошки.

— А обов’язково так уїдливо? — запитала Жинь.

— Просто хвалю Дзіньджу.

Сестра Петра стояла перед охопленими полум’ям трупами, вела поховальну церемонію вільною нікарською без тонів, а солдати допитливо зібралися навколо.

— За життя ви страждали у світі, зіпсутому Хаосом, але свої душі віддали заради прекрасної мети, — сказала вона. — Ви померли, створюючи порядок на землі, якій його бракує. А тепер спочивайте. Я молитиму вашого Творця змилуватися над вашими душами. Я молитимуся, щоб ви пізнали глибини його любові, всебічної й безумовної.

Вона почала наспівувати мовою, якої Жинь не впізнала. Схожа на призахідницьку (Жинь майже впізнавала корені слів до того, як вони набували зовсім іншої форми), але ніби значно давніша, має в собі вагу багатовікової історії й релігійну мету.

— І куди ж, на вашу думку, потрапляють душі після смерті? — тихо пробурмотіла Жинь, звертаючись до Авґуса.

Схоже, його здивувало, що вона про це запитала.

— Звісно ж, у вимір Творця. А куди ж вони потрапляють на думку твого народу?

— Нікуди, — сказала вона. — Ми розчиняємося в порожнечі.

Іноді нікарці говорили про потойбіччя, але це були радше легенди, аніж справжні вірування. Ніхто насправді не уявляв, що вони можуть опинитися ще десь, окрім темряви.

— Це неможливо, — сказав Авґус. — Творець створив наші душі вічними. Навіть душі варварів цінні. Коли ми помираємо, він очищує душі й повертає їх у цей вимір.

Жинь не стримала цікавості.

— І на що той вимір схожий?

— Він прекрасний, — сказав Авґус. — Земля абсолютно вільна від Хаосу, без болю, хвороб і страждань. Це царство ідеального порядку, де ми проводимо наші життя, намагаючись відродитися на цій землі.

Жинь бачила радісну надію, якою світилось обличчя Авґуса, коли він говорив, і знала, що він вірить у кожне своє слово.

Вона починала розуміти, чому призахідники так палко зациклилися на своїй релігії. Не дивно, що вони так легко отримували новонавернених під час окупації. Певно, це таке полегшення — знати, що після цього життя буде щось краще, що, можливо, після смерті ти пізнаєш усе те прекрасне, чого завжди був позбавлений, а не розсієшся в байдужому всесвіті. Як добре знати, що все в цьому світі не випадково, а якщо це й не так, то колись тобі все відшкодують.

Перед погребальним вогнищем вишикувалися капітани й генерали. Неджа стояв у самому кінці, важко схиляючись на палицю. Жинь бачила його вперше за два дні.

Але коли вона підійшла, він повернувся, щоб піти. Жинь покликала його на ім’я. Він не звернув уваги. Вона кинулася вперед, він не міг перегнати її, бо ж мусив спиратися на палицю, тож урешті Жинь таки схопила його за зап’ясток.

— Годі втікати.

— А я й не втікаю, — натягнуто відповів він.

— Тоді поговори зі мною. Розкажи, що я бачила на річці.

Неджа глянув на солдатів. Стишив голос.

— Я не знаю, про що ти.

— Не бреши мені. Я бачила, що ти зробив. Ти шаман!

— Жинь, стули пельку.

Вона не відпускала його зап’ястка.

— Ти рухав воду силою волі. Я знаю, що то був ти.

Він примружився.

— Ти нічого не бачила й нікому нічого не скажеш…

— Твоя таємниця в безпеці від Петри, якщо ти просиш про це, — сказала вона. — Але я не розумію, чому ти брешеш мені.

Не відповівши, Неджа повернувся й пошкутильгав від вогнища. Вона пішла за ним до прихистку за розбитим транспортним вітрильником. Запитання лилися з неї нескінченним потоком.

— Тебе вчили в Сінеґарді? Дзюнь знав? Хтось ще з твоєї родини шаман?

— Жинь, припини…

— Дзіньджа не знає, я це вже зрозуміла. А мати? Вейсжа? Тебе вчили?

— Я не шаман! — крикнув Неджа.

Вона й оком не повела.

— Я не дурна. І я знаю, що бачила.

— Тоді зроби власні висновки і годі ставити запитання.

— Чому ти це ховаєш?

Йому було немовби боляче.

— Бо я цього не хочу.

— Ти можеш контролювати воду! Ти можеш власноруч виграти цю війну!

— Це не так просто, я не можу просто… — він похитав головою. — Ти бачила, що сталося. Він хоче взяти гору.

— Звісно, хоче. А ти думаєш, ми цього не проходили? Тож і ти можеш це контролювати. Ти навчишся керувати ним, формувати його власною волею…

— Так, як ти? — вишкірився він. — Ти рівноцінна шаманському кастрату.

Він намагався відштовхнути її, але вона не дозволила себе відволікти.

— І я б убила, щоб повернути собі вогонь. Це важко, знаю, боги не добрі, але ти можеш їх контролювати! Я можу тобі допомогти.

— Ти не знаєш, про що говориш, заткнися…

— Хіба що тобі просто страшно, але це не виправдання, бо люди помирають, а ти сидиш тут і потураєш жалості до себе!

— Я сказав — заткнися!

Він ударив по корпусу вітрильника за кілька сантиметрів над її головою. Вона навіть не здригнулася. Жинь повільно повернула голову, намагаючись удати, що серце не калатає.

— Промазав, — спокійно сказала вона.

Неджа прибрав руку. Кров цівками стікала з чотирьох багряних цяток.

Вона мала би злякатися, але коли глянула на його обличчя, то не побачила навіть натяку на гнів. Лише страх.

А до страху вона не мала поваги.

— Я не хочу тобі нашкодити, — сказав він.

— О, повір, — її вуста вигнулися. — Ти й не зможеш.

Роздiл 20

— А відгадай-но загадку, — сказав Кітай. — Навколо кораблів здіймається вода, від удару лишаються діри як від гарматних ядер, однак ми не бачимо бодай натяку на вибухи над водою. Як Міліція це провернула?

— Мабуть, це ти мені скажи, — промовила Жинь.

— Та годі, Жинь, просто підіграй.

Вона перебирала фрагменти шрапнелі, викладені на робочому столі.

— Можливо, у днище поцілили лучники. Може, вони закріпили ракети на кінці стріл.

— Але нащо їм це робити? Палуби значно уразливіші, ніж корпус. І підпалені стріли ми напевно помітили б у повітрі, а без підпалу вибух неможливий.

— Може, вони знайшли спосіб сховати вогники, — сказала Жинь.

— Може, й так, — відповів Кітай. — Але чому ж тоді спрацювала ланцюгова реакція? Нащо починати з вітрильників замість того, щоб уцілити просто в «Зимородок» чи баштові кораблі?

— Не знаю. Тактика залякування?

— Це безглуздо, — заперечив Кітай. — Даю підказку. Вибухівка від початку була під водою. Ось чому ми її не помітили. Вона й справді була під водою.

Жинь зітхнула.

— І як їм це вдалося, Кітаю? Чому ти просто не скажеш мені відповідь?

— Кишки, — радісно промовив він. Кітай витягнув з-під столу доволі огидну на вигляд прозору трубку, всередині якої виднівся тонкий натягнутий запал. — Вони повністю водонепроникні. Думаю, Міліція використовує коров’ячі кишки, бо вони довші, але підійде будь-яка тварина, бо ж кишка має лише зберегти запал достатньо сухим, щоб він загорівся. А потім вони швиденько запечатали ці нутрощі, щоб дріт повільного горіння підпалив запал під час удару. Круто, еге ж?

— Схоже на виверт зі свинячими шлунками.

— Щось таке. Але ці були створені для того, щоби згодом підірватися. Залежно від часу горіння дроту, ці міни мог­ли протриматися сухими декілька днів, за умови, що їх запечатали як слід.

— Неймовірно.

Жинь пильно дивилася на кишки, обмірковуючи складність цієї ідеї. Міни підступливі. Поки Міліція вважає, що Респуб­ліканський флот пересуватиметься заданим маршрутом, вона може перемагати в боях, навіть за відсутності своїх військ на місці.

Коли Міліція встигла розробити цю технологію?

І якщо в них були такі можливості, то чи безпечно взагалі пересуватися річковими маршрутами?

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати без попередження ввійшов Дзіньджа з сувоєм у руці. Неджа йшов за ним, досі накульгуючи та спираючись на палицю. Він намагався не дивитися у вічі Жинь.

— Добридень, пане. — Кітай радісно помахав йому коров’ячою кишкою. — Я знайшов вирішення вашої проблеми.

Дзіньджа розізлився:

— І в чому річ?

— Водні міни. Ось як вони підірвали флот. — Кітай підняв кишку, щоб Дзіньджа міг її роздивитися.

Дзіньджа скривився.

— Я довіряю твоєму слову. Ти з’ясував, як їх деактивувати?

— Так, це доволі просто зробити, якщо ми пошкодимо водонепроникність. Найважче тут відшукати самі міни. — Кітай потер підборіддя. — Сумніваюся, що у вас на борту є досвідчені водолази.

— З цим я розберуся. — Дзіньджа розгорнув сувій на столі Кітая. То була дуже детальна мапа провінції Щура, на якій він накреслив червоне коло вглибині країни біля озера неподалік. — Мені треба, щоб ти склав детальні плани атаки Бояна. Ось усі розвіддані, які ми маємо.

Кітай нахилився, щоб вивчити мапу.

— Це операція на весняну пору?

— Ні. Ми атакуємо, щойно дістанемося туди.

Кітай двічі кліпнув.

— Не варто навіть і думати про те, щоб узяти Боян із побитим флотом.

— Три чверті флоту цілком справні. Ми втратили переважно вітрильники…

— А військові кораблі?

— Ми встигнемо їх полагодити.

Кітай постукав пальцями по столу.

— Ви маєте людей, щоб керувати тими кораблями?

На обличчі Дзіньджі майнула іскра роздратування.

— Ми перерозподілили загони. Цього вистачить.

— Як скажете. — Кітай пожував кінчик великого пальця, пильно вдивляючись у нотатки Дзіньджі. — Та все ж, лишається невеличка проблемка.

— І яка ж?

— Ну, озеро Боян — цікавий природний феномен…

— Ближче до суті, — сказав Дзіньджа.

Кітай провів пальцем по мапі.

— Зазвичай рівень води в озері опускається влітку й піднімається в холоднішу пору. Це має дати перевагу глибококорпусним кораблям, як наші. Але Боян живлять джерела з гори Тяньшань, а взимку…

— Тяньшань замерзає, — уголос усвідомила Жинь.

— І що з того? — запитав Дзіньджа. — Це ж не означає, що озеро зміліє одразу.

— Ні, але це означає, що рівень води падатиме з кожним днем, — сказав Кітай. — І що мілкішим буде озеро, то меншу мобільність матимуть ваші кораблі, особливо «Морські яструби». Певно, міни заклали, щоб затримати нас.

— То скільки часу ми ще маємо? — наполягав Дзіньджа.

Кітай знизав плечима.

— Я не провидець. Треба побачити озеро.

— Я казав тобі, що воно того не варте, — Неджа заговорив уперше за весь час. — Нам варто повертати на південь, доки ще можемо.

— Навіщо? — наполегливо запитав Дзіньджа. — Щоб ховатися? Принижуватися? Пояснювати батькові, чому ми повернулися додому, підібгавши хвости?

— Ні. Щоб пояснити, які території ми взяли. Скількох людей додали до своїх лав. Ми перегрупуємося й битимемося з позиції сили.

— У нас удосталь сили.

— На тому озері на нас чекає весь Імперський флот!

— То ми відіб’ємо його в них, — гаркнув Дзіньджа. — Ми не повертатимемося додому до батька лише тому, що злякалися бою.

«Насправді це навіть не аргумент», — подумала Жинь. Дзінь­джа з’їхав з глузду й затикав рота кожному, хто суперечив його слову. Неджа, молодший брат, нижчий за званням, нізащо не змусить Дзіньджу передумати.

Дзіньджа так прагнув цієї битви. Жинь чітко бачила це з виразу його обличчя. І розуміла, чому він так цього хотів. Перемога на Бояні могла поставити ефектну крапку в цій війні. Могла стати останнім і переконливим доказом перемоги, якого від них вимагали призахідники. Могла компенсувати недавню низку поразок Дзіньджі.

Вона знала командира, який уже приймав схоже рішення. І якщо щось уціліло в тому полум’ї, то нині його кістки лежали на дні бухти Омонод.

— Хіба війська не важливіші за ваше его? — запитала вона. — Не прирікайте нас на смерть лише тому, що вас принизили.

Дзіньджа навіть не зволив глянути на неї.

— Я дозволяв тобі говорити?

— Вона має рацію, — сказав Неджа.

— Застерігаю тебе, брате.

— Вона каже правду, — сказав Неджа. —Просто ти не слухаєш, бо боїшся, що хтось інший матиме рацію.

Дзіньджа підійшов до Неджі й без вагань ударив його в обличчя.

Ляскіт луною прокотився невеликою кімнатою. Жинь і Кітай уклякли. Голова Неджі сіпнулася вбік, він завмер. Неджа повільно торкнувся пальцями щоки, де над шрамами розквітала червона відмітина. Його груди здіймалися й опускалися, він дихав так важко, що Жинь подумала — він точно вдарить у відповідь. Але він нічого не зробив.

— Можливо, якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо вчасно дістатися до Бояна, — буденно промовив Кітай, немовби нічого й не сталося.

— Тоді ми відпливаємо за годину. — Дзіньджа показав пальцем на Кітая. — Ти йдеш до мого кабінету. Адмірал Молкой дасть тобі повний доступ до звітів шпигунів. Я хочу мати плани атаки вже до кінця дня.

— О, яка радість, — промовив Кітай.

— І що це було?

Кітай виструнчився.

— Так, пане.

Дзіньджа вилетів із кімнати. Неджа затримався у дверях, переводячи погляд із Жинь на Кітая і назад, немовби не впевнений у тому, що хотів сказати.

— Твій брат програє цей бій, — повідомила йому Жинь.

— Стули пельку, — сказав він.

— Я вже бачила таке раніше. Командири постійно ламаються під тиском. А потім ухвалюють гівняні рішення, через які гинуть люди.

Неджа глумливо всміхнувся їй і на мить став точнісінько таким же, як Дзіньджа.

— Мій брат не Алтань.

— Ти в цьому впевнений?

— Кажи, що хочеш, — промовив він. — Принаймні ми не якесь там спірлійське сміття.

Жинь була така вражена, що не зуміла вигадати гарної відповіді. Неджа швидко вийшов із кімнати і грюкнув за собою дверима.

Кітай ледь чутно присвиснув.

— Милі чубляться?

Раптом до обличчя Жинь прилинув страшенний жар. Вона сіла поруч із Кітаєм і вдала, що перебирає коров’ячі кишки.

— Щось таке.

— Якщо це допоможе, то я не вважаю тебе спірлійським сміттям, — сказав він.

— Я не хочу про це говорити.

— Дай знати, якщо схочеш. — знизав плечима Кітай. — І про всяк випадок, раджу ретельніше думати про те, як ти говориш із Дзіньджею.

Жинь скривилася.

— О, я добре все розумію.

— Та невже? Чи, може, тобі подобається не мати місця за столом?

— Кітаю…

— Ти шаманка, яка вчилася в Сінеґарді. Ти не повинна бути рядовим солдатом, ти заслуговуєш більшого.

Вона втомилася від цього аргументу. А тому змінила тему.

— Ти справді думаєш, що ми маємо шанси взяти Боян?

— Якщо ми вколошкаємося до знемоги на гребних колесах. Якщо Імперський флот справді такий слабкий, як про це свідчать мої найоптимістичніші розрахунки. — Кітай зітхнув. — Якщо небеса, зірки й сонце вишикуються для нас і ми отримаємо благословення всіх богів у твоєму Пантеоні.

— Отже, ні.

— Якщо чесно, я не знаю. Забагато змінних. Ми не знаємо, наскільки в них сильний флот. Не знаємо їхньої військово-морської тактики. Можливо, у нас кращі таланти ведення бою на воді, але вони там довше. Вони знають те озеро. У них був час улаштувати пастки на річках. Вони мають для нас план.

Жинь розглядала мапу, шукаючи можливих шляхів відступу.

— Тоді відступаємо?

— Тепер уже запізно, — сказав Кітай. — В одному Дзіньджа таки має рацію: інших варіантів у нас немає. Нам не вистачить припасів, щоб пережити зиму, і є чимала ймовірність, що якщо ми втечемо в Арлон, то втратимо весь досягнутий прогрес.

— А ми не можемо пересидіти декілька місяців у провінції Щура? Отримати корабель із припасами з Арлона?

— І дати Дадзі цілу зиму, щоб побудувати флот? Ми зайшли так далеко лише тому, що Імперія ніколи не мала гарного флоту. У Да­дзі є люди, але в нас є кораблі. Це єдина причина, чому ми на рівних. Якщо Дадзі матиме три місяці, тоді все пропало.

— Зараз нам не завадило б декілька призахідницьких військових кораблів, — пробурмотіла Жинь.

— У тому то й уся суть. — Кітай скоса глянув на неї. — Може, Дзіньджа й гівнюк, але думаю, що я розумію його. Він не може дозволити собі здатися слабким, не тоді, коли Тарквет сидить і оцінює кожен його крок. Він мусить бути хоробрим. Бути чудовим лідером, якого обіцяв його батько. А ми летимо на полум’я разом із ним, бо в нас просто немає іншого вибору.

— Хто з вас уміє плавати? — запитав Дзіньджа.

Полонені зі стражденним виглядом стояли, вишикувані в ряд, на слизькій палубі, низько опустивши голови під дощем, що лив на них немов із відра. Дзіньджа міряв палубу кроками. Полонені замружувалися щоразу, коли він зупинявся перед ними. — Підніміть руки. Хто вміє плавати?

Полонені знервовано перезиралися, розмірковуючи, завдяки якій відповіді лишаться живими. Ніхто не підняв руки.

— Дозвольте пояснити. — Дзіньджа схрестив руки. — У нас бракує припасів, щоб годувати всіх. І хай там як, а дехто з вас однаково опиниться на дні Мужвею. Питання тільки в тому, чи захочете ви вмерти з голоду. Тож підніміть руку, якщо від вас буде користь.

Руки підняли всі до єдиного.

Дзіньджа повернувся до адмірала Молкоя.

— Скиньте всіх за борт.

Чоловіки закричали, протестуючи. Жинь на мить подумала, що Молкой і справді виконає наказ і що вони спостерігатимуть, як полонені хапатимуться один за одного у воді, відчайдушно намагаючись вижити, але потім збагнула, що насправді Дзіньджа не збирався їх страчувати.

Він просто дивився, хто не став опиратися.

Через декілька хвилин Дзіньджа витягнув п’ятнадцятьох людей, вишикував їх у ряд, а решту відправив до в’язниці. А потім витягнув водну міну, загорнуту в коров’ячу кишку, і передав їм, щоб вони могли добре роздивитися запал.

— Міліція встановила це у воді. Ви попливете й виведете їх із ладу. Вас прив’яжуть до кораблів мотузками й дадуть гострі камені, щоб виконати це завдання. Якщо ви знайдете вибухівку, розріжте кишку й переконайтеся, що до неї потрапила вода. Спробуєте втекти — і мої лучники пристрелять вас у воді. Лишите міну неушкодженою — і загинете разом із нами. У ваших інтересах бути уважними.

Він кинув чоловікам декілька мотузок.

— Починайте.

Ніхто не ворухнувся.

— Адмірале Молкой! — крикнув Дзіньджа.

Молкой подав сигнал своїм людям. Шеренга солдатів вийшла вперед із витягнутими клинками.

— Не випробовуйте мого терпіння, — сказав Дзіньджа.

Чоловіки квапливо розтягли мотузки.

Протягом наступного тижня бурі тільки посилилися, але Дзіньджа змусив флот рухатися до Бояна з непомірною швидкістю. Намагаючись виконувати його наказ, солдати виснажувалися на гребних колесах. Декілька полонених упали замертво після того, як їх змусили відпрацювати дві зміни поспіль без перерви на сон, і Дзіньджа безцеремонно виштовхнув їхні тіла за борт.

— Він утомить своє військо ще до того, як ми навіть дістанемось озера, — ремствував Кітай до Жинь. — Авжеж, тепер ти воліла б узяти з собою й ті загони Федерації, правда?

Військо було водночас і стомлене, і голодне. Їхній пайок скоротили. Тепер вони отримували сушену рибу двічі на день, а не тричі, а рис лише раз увечері. Більшість додаткової провізії, яку вони отримали в Сяшані, було втрачено під час вибухів. Бойовий дух слабшав із кожним днем.

Ще більше солдатів підкосили принесені шпигунами подробиці про оборону озера. Військово-морський флот Імперії й справді зупинився на Бояні, як вони й боялися, і він був значно краще оснащеним, аніж передбачав Дзіньджа.

Той флот міг позмагатися в розмірі з флотом, який відплив із Арлона. Єдиною розрадою слугував той факт, що Імперський флот навіть близько не дотягував до технологічного рівня армади Дзіньджі. Імператриця нашвидкуруч спорудила його за декілька місяців після Лусаня. Брак часу на підготовку одразу впадав у вічі: Імперський флот був безладним поєднанням погано збудованих нових кораблів (деякі навіть мали незакінчені палуби) та перероблених старих торгових човнів абсолютно різних конструкцій. Щонайменше три з них були баржами для відпочинку й не мали вогневої моці.

Але Імперія мала більше кораблів і більше людей.

— Характеристики корабля важать лише в океані, — сказав Кітай Жинь. — Але озеро перетворить цю битву на плавильну піч. Ми всі зіштовхуватимемось один із одним. Достатньо, щоб їхні люди дісталися на наші кораблі — і на тому кінець. Боян почервоніє від крові.

Жинь знала один спосіб, як Республіка може легко перемогти. Їм навіть не довелося б стріляти. Але Неджа відмовлявся з нею говорити. Вона бачила його, лише коли від піднімався на борт «Зимородка» для зустрічі у братовому кабінеті. Щоразу, коли їхні стежки перетиналися, він квапливо відводив очі, а якщо вона кликала його на ім’я, то лише хитав головою. З таким же успіхом вони могли були абсолютними незнайомцями.

— Ми сподіваємося на якийсь результат? — запитала Жинь.

— Та навряд, — відповів Кітай. Він тримав біля грудей натягнутий арбалет. — Це лише формальність. Ти ж знаєш аристократів.

Коли Імперський флагманський корабель наблизився до «Зимородка», у Жинь зацокотіли зуби.

— Нам не варто було навіть приходити.

— Це ж Дзіньджа. Завжди піклується про свою честь.

— Ну, тоді ми можемо спробувати піклуватися про його життя.

Перед радою своїх адміралів Дзіньджа останньої миті наполіг на перемовинах із флагманським кораблем Імперського військово-­морського флоту. Джентльменський етикет, як він це назвав. Він дав генералу Вовче М’ясо останній шанс здатися. Але на ці перемовини ніхто не покладав надій. Вони були лише додатковим ризиком, та ще й доволі безглуздим.

Від приватної зустрічі Чан Ень відмовився. Щонайбільше він погоджувався тимчасово призупинити вогонь і зіткнення у відкритих водах, а це означало, що їхні кораблі змушені перебувати небезпечно близько один від одного безпосередньо перед початком стрілянини.

— Привіт, малий драконе! — голос Чан Еня продзвенів у спокійному холодному повітрі. Хоча цього разу води були спокійні й тихі. Від поверхні озера Боян здіймався туман, огортаючи зібраний флот хмарами.

— А ви не стоїте на місці, майстре, — сказав Дзіньджа. — Адмірал Імперського військово-морського флоту?

Чан Ень розвів руки.

— Коли я щось бачу, то беру, що хочу.

Дзіньджа підняв підборіддя.

— Тоді ви хочете здатися. Ви можете зберегти свою посаду під керівництвом мого батька.

— О, пішов до біса. — Шакалячий сміх Чан Еня продзвенів високо й різко над озером.

Дзіньджа підвищив голос.

— Су Дадзі нічого не може зробити для вас. Хай би що вона не наобіцяла, ми це подвоїмо. Мій батько може зробити вас генералом…

— Твій батько кине мене в камеру в Баґхрі й відітне кінцівки.

— Якщо ви зараз же складете зброю, то отримаєте імунітет. Даю слово.

— Слово Дракона нічого не варте. — Чан Ень знову реготнув. — Невже ти думаєш, я такий дурний? Коли це Вейсжа виконував обіцянки?

— Мій батько шанована людина, яка лише хоче бачити цю країну об’єднаною під справедливим режимом, — сказав Дзінь­джа. — Ви добре прислужитеся цій меті, якщо станете на його бік.

Він не кидав слів на вітер. Дзіньджа говорив так, немовби й справді мав це на увазі. Здавалося, він щиро вірив, що зможе переконати колишнього майстра стати відданим іншому лідеру.

Чан Ень сплюнув у воду.

— Твій батько — призахідницька маріонетка, готова танцювати заради подачок.

— Думаєте, Дадзі чимось краща? — запитав Дзіньджа. — Станьте на її бік і гарантовано матимемо роки кривавої війни.

— О, але ж я солдат. Без війни я лишуся безробітним.

Чан Ень підняв руку, затягнуту в рукавицю. Його лучники підняли луки.

— Гідність під час ведення перемовин, — застеріг Дзіньджа.

Чан Ень нестямно всміхнувся.

— Годі балачок, малий драконе.

І опустив руку.

Одна-єдина стріла просвистіла в повітрі, пробивши Дзіньджі щоку та впившись у перемичку позаду нього.

Дзіньджа торкнувся щоки, смикнув її й побачив, як кров скрапує з його блідих пальців. Він був немовби вражений тим, що в нього може йти кров.

— Цього разу ти ще легко відбувся, — сказав Чан Ень. — Я не хотів, щоб веселощі скінчилися надто швидко.

Озеро Боян горіло немовби факел. Полум’яні стріли, снаряди й гарматний вогонь зробили небо червоним, а внизу зусібіч простягалися димові завіси, огортаючи Імперський флот саваном, ніби ховаючи його за брудно-сірою вуаллю.

«Зимородок» плив просто в туман.

— Принесіть мені його голову, — наказав Дзіньджа, не звертаючи уваги на нестямні крики пригнутися.

Решта флоту розосередилася по озеру, щоб зменшити уразливість до вогняних атак. Що ближче вони пливтимуть, то швидше полум’я перекинеться й на інші кораблі. «Морські яструби» і требушети починали відстрілюватися, випускаючи ракету за ракетою над «Зимородком» у непроглядну сіру стіну.

Але їхній розтягнений стрій лише ослабив республіканців супроти імперської тактики роїння. Крихітні латані-перелатані вітрильники прослизали між військовими кораблями Республіки й відтісняли їх ще далі один від одного, ізолюючи та змушуючи битися самотужки.

Імперський флот цілився передусім у баштові кораблі. Їхні вітрильники зусібіч атакували «Деркача» невпинним гарматним вогнем. Без підтримки власного вітрильника «Деркач» почав тремтіти на воді, як людина в передсмертній агонії.

Дзіньджа наказав «Зимородку» прийти на допомогу «Деркачеві», але він також опинився у пастці, відрізаний від флоту фалангою старих імперських човнів.

Дзіньджа раз за разом наказував стріляти з гармат, щоб пробити собі шлях. Але навіть обстріляні човни займали простір у воді, а це означало, що «Зимородку» лишалося тільки стояти й дивитися, як люди генерала Вовче М’ясо беруть «Деркача» на абордаж.

Команда «Деркача» від початку була виснажена й надто нечисленна. Люди генерала Вовче М’ясо прагнули крові. «Деркач» не мав жодного шансу.

Чан Ень люто кинувся на верхню палубу. Жинь бачила, як він піднімає над головою палаш і розтинає навпіл солдатову голову так точно, немовби розрізає кавун. Коли інший солдат скористався нагодою, щоб напасти на нього ззаду, Чан Ень розвернувся й так сильно всадив клинок йому в груди, що лезо вийшло в солдата зі спини.

Той чоловік був чудовиськом. Якби Жинь не боялася так сильно за своє життя, то напевно стояла б на палубі і просто дивилася.

— Спірлійко! — Адмірал Молкой показував на покинутий арбалет перед нею, а потім змахнув на «Деркача». — Прикрий їх!

Він сказав ще щось, але саме тієї миті хвиля гарматного вогню вистрелила з боку «Зимородка». Жинь дзвеніло у вухах. Вона кинулася до арбалета. Вона вже нічого не чула. Руки тремтіли, коли вона вкладала шворінь у паз.

Пальці зісковзували. Бляха, бляха, вона не стріляла з арбалета ще з часів Академії, вона ніколи не служила в артилерії й від паніки майже повністю забула, що робити…

Вона глибоко вдихнула. «Натягни. Прицілься». Примружилася, вдивляючись у палубу «Деркача».

Генерал Вовче М’ясо затиснув капітана на краю носа. Жинь упізнала капітана Салкхі. Мабуть, після того, як вони втратили у вогні в каналі «Ластівку», її перевели на «Деркач». У Жинь скрутило все нутро. Салкхі ще тримала зброю, досі відбиваючи удари, але навіть близько не дотягувала до потрібної сили. Жинь бачила, що Салкхі заледве втримує меча, натомість Чан Ень атакував її з млявою легкістю.

Перший постріл Жинь навіть не дістав до палуби. Вона правильно обрала напрямок, але помилилася з висотою, шворінь намарно відскочив від корпусу «Деркача».

Салкхі виставила меч, щоб заблокувати удар згори, але Чан Ень ударив своїм клинком так сильно, що вона випустила зброю. Тепер Салкхі була беззбройна, затиснута в пастці на носі корабля. Чан Ень повільно підходив до неї, осяйно посміхаючись.

Жинь уклала новий шворінь в арбалет, примружилася, навела ціль на голову Чан Еня. І натиснула на спусковий гачок. Шворінь пролетів над полум’яними водами і врізався в деревину якраз біля руки Салкхі. Капітан підстрибнула від шуму, інстинктивно розвернувшись…

Вона заледве встигла повернутися, коли генерал Вовче М’ясо вдарив клинком їй по шиї, майже стинаючи голову. Салкхі впала навколішки. Чан Ень нахилився й потягнув її вгору за комір, доки вона не опинилася за пів метра над землею. Він підтягнув її ближче, поцілував у губи і викинув за борт.

Жинь завмерла, спостерігаючи, як тіло Салкхі зникає у хвилях.

Течія навколо «Деркача» повільно стала багряною. Попри постійний потік стріл із «Сорокопуда» й «Зимородка», люди Чан Еня стинали голови команді, немовби вовча зграя, що напала на овець. Хтось поцілив полум’яною стрілою в топ щогли — і срібно-блакитний прапор «Деркача» спалахнув.

Тепер баштовий корабель повернувся проти своїх же кораблів. Його катапульти та запали були спрямовані не на Імперський флот, а на «Зимородок» і «Грифон».

Тим часом завдяки невеликим розмірам імперські вітрильники намотували кола навколо флоту Дзіньджі. У мілких водах величезні військові кораблі Республіки просто не мали маневреності. Вони безпорадно дрейфували, немовби хворі кити, доки зграя меншої риби розриває їх на шматки.

— Підведи нас до «Сорокопуда», — наказав Дзіньджа. — Ми мусимо втримати бодай один баштовий корабель.

— Ми не можемо, — сказав Молкой.

— Чому?

— На тому боці озера рівень води занадто низький. «Сорокопуд» сів на мілину. Ще трохи — і ми самі застрягнемо в мулі.

— Тоді принаймні забери нас від «Деркача», — випалив Дзінь­джа. — Ми вже майже застрягли тут.

Він мав рацію. Поки Чан Ень виборював контроль над «Деркачем», баштовий корабель віднесло так далеко в мілкі води, що він не міг звільнитися самостійно.

Але «Зимородок» і «Грифон» досі мали більше вогневої моці, ніж імперські човни. Якщо вони продовжать стріляти, то цілком можуть утвердити свою позицію на глибшому краю озера. Вони мусили це зробити. Не мали іншого вибору.

Однак Імперський флот зупинився навколо «Деркача».

— Що в біса вони роблять? — запитав Кітай.

Не схоже, що вони застрягли. Радше Чан Ень наказав своєму флоту лишатися на місці. Жинь оглядала палуби, шукаючи будь-яку активність — світлові сигнали, прапор — але нічого не побачила.

Чого вони чекали?

У верхній частині огляду крізь підзорну трубу майнуло щось темне. Вона ворухнулася, щоб зосередитися на щоглі.

На самісінькій верхівці стояв чоловік.

На ньому не було ані форми Міліції, ані форми Республіки. Він був повністю вбраний у чорне. Жинь заледве могла роздивитись обличчя. Сплутане, безладне кубло його волосся спадало на очі, а шкіра була водночас і бліда, і темна, поцяткована, мов розкришений мармур. У нього був такий вигляд, наче його підняли з океанського дна.

Він здався Жинь химерно знайомим, але вона не могла згадати, де його бачила.

— На що ти дивишся? — запитав Кітай.

Вона кліпнула в підзорну трубу — і чоловіка не стало.

— Там чоловік, — показала вона. — Я бачила його, він був просто он там…

Кітай спохмурнів, придивляючись до щогли.

— Який чоловік?

Жинь відібрало мову. Десь глибоко всередині неї зароджувався жах.

Вона згадала. Вона точно знала, хто то був.

На озеро опустився раптовий холод. Вода миттю взялася кригою. Вітрила «Зимородка» несподівано опали без жодних причин. Команда на палубі роззиралася, не розуміючи, що сталося. Ніхто не віддавав такого наказу. Ніхто не опускав вітрил.

— Вітру немає, — пробурмотів Кітай. — Чому тут немає вітру?

Жинь почула пронизливий свист. У неї все розпливлося перед очима, а потім до її вух долинули крики, які слабшали, слабшали і різко обірвалися.

Вона почула над головою якесь тріскотіння.

Адмірал Молкой раптом опинився на скелі, його тіло вигнулося під химерними кутами, як у зламаної ляльки. Він повисів там якусь мить, а потім скотився на каміння обличчям униз і впав у озеро, лишаючи на сірому тлі багряний слід.

— От же бляха, — пробурмотіла Жинь.

Це було ніби ціле життя тому, коли вони з Алтанем звільнили з Чулуу Корікх когось дуже могутнього й божевільного.

Повернувся бог вітру Фейлень.

Палуба «Зимородка» вибухнула криками. Дехто з солдатів кинувся до арбалетів, націлюючись шворнями в порожнечу. Інші впали додолу і позакривали голови руками, немовби ховаючись від диких тварин.

Нарешті до Жинь повернулися чуття. Вона склала долоні біля рота.

— Усі на нижні палуби!

Вона схопила Кітая за руку й потягнула його до найближчого люка, а вже за мить різкий порив вітру налетів на них збоку. Вони впали на перемичку. Кітай поцілив зігнутим ліктем Жинь просто в груди.

— Ой! — скрикнула вона.

Кітай заледве підвівся.

— Вибач.

Якимось чином їм таки вдалося підтягтися до люка й радше скотитися, аніж спуститися сходами вниз, де решта команди з’юрмилася в глухій темряві. Запала довга, наповнена жахом мовчанка. Ніхто не промовив ані слова.

Кімнату наповнило світло. Пориви вітру раз за разом зривали дерев’яну обшивку корабля, немовби знімаючи шкіру шарами, відкриваючи зіщулену й уразливу команду внизу.

Перед ними на перекладині, немовби пташка, що вмостилася на гілці, сидів дивакуватий чоловік. Тепер Жинь чітко бачила його очі: яскраві, сяйливі, зловісні цятки блакиті.

— Що це? — запитав Фейлень. — Маленькі щурики ховаються, бо йти більше нікуди?

Хтось пустив стрілу йому в голову. Він роздратовано відмахнувся. Стріла відлетіла вбік і просвистіла назад до солдатів. Жинь почула глухий стук. Хтось упав на підлогу.

— Не треба грубощів, — голос Фейленя був тихим, скрипучим і слабким, але в моторошно спокійному повітрі вони чули кожне його слово. Він нависав над ними, без зусиль ширяючи над землею, аж доки його яскраві очі не впилися поглядом у Жинь:

— Ось де ти.

Жинь не думала. Якби вона зупинилася подумати, то страх узяв би над нею гору. Натомість вона з криком кинулася до Фейленя, стискаючи в руці тризуб.

Фейлень жбурнув її на обшивні дошки, просто клацнувши пальцями. Жинь підвелася і знову кинулася до нього, але не змогла навіть наблизитися. Він щоразу відкидав її вихором, але вона не полишала спроб, знову і знову. Якщо вона помре, то тільки стоячи.

Але Фейлень лише грався з нею.

Нарешті він викинув її з корабля й почав смикати нею в повітрі, немов ганчір’яною лялькою. Він міг жбурнути її на скелю, якби захотів, міг підняти її високо в повітря, а потім кинути в озеро, але не зробив цього з єдиної причини: хотів погратися.

— Споглядай, великий Феніксе, замкнутий всередині дівчиська, — вишкірився Фейлень. — Де тепер твій вогонь?

— Ти один із Цике, — видихнула Жинь. Колись Алтань уже звертався до людяності Фейленя. І це майже спрацювало. Вона мусила спробувати те ж саме. — Ти один із нас.

— Таких же зрадників, як і ти? — Фейлень здавлено фиркнув, а вітер гойдав її то вгору, то вниз. — Заледве.

— Тоді чому ти б’єшся на її боці? — вимогливо запитала Жинь. — Вона полонила тебе!

— Полонила? — Фейлень відкинув Жинь так близько до скелі, що її пальці ковзнули по поверхні, але вже за мить смикнув її назад до себе. — Ні, то був Тренсинь. То Тренсинь і Туйр, удвох. Вони скрутили нас посеред ночі, та зв’язати зуміли лише близько полудня.

Фейлень дозволив їй упасти. Жинь шубовснула в озеро, ударившись об воду, і вже була певна, що втоне, аж раптом він висмикнув її вгору за литку. Фейлень здавлено засміявся неприємним сміхом.

— Поглянь на себе. Ти як мала кицька. Промокла до кісток.

Біля голови Фейленя пролетіло декілька ракет. Він легковажно відмахнувся від них. Вони впали у воду і з шипінням згасли.

— Жамса ще тут? — запитав він. — Як чудово. З ним усе добре? Він ніколи нам не подобався, ми вирвемо йому нігті, один за одним.

Говорячи, Фейлень шпурляв Жинь то вгору, то вниз. Вона зціпила зуби, щоб не закричати.

— Невже ти справді думала, що зможеш протистояти нам? — він веселився. — Нас не можна вбити, дитя.

— Алтань уже раз тебе зупиняв, — гаркнула вона.

— Зупиняв, — визнав Фейлень, — але тобі ще далеко до Алтаня Тренсиня.

Він припинив смикати її й підняв у повітря, підтримуючи зусібіч таким сильним вітром, що вона заледве могла розплющити очі. Фейлень зависнув перед Жинь із широко розкинутими руками. Лахміття, в якому він був, розвівалося на вітрі, він кидав їй виклик напасти, знаючи, що вона не здатна на це.

— Хіба ж літати не весело? — запитав він.

Вітри завивали все дужче й дужче навколо Жинь, аж доки їй не почало здавалося, що тисячі сталевих клинків врізаються в кожнісіньку частину тіла.

— Просто вбий мене, — видихнула вона. — Покінчімо з цим.

— О, ми не збираємося тебе вбивати, — сказав Фейлень. — Вона наказала цього не робити. Ми просто маємо зробити тобі боляче.

Він змахнув рукою. Порив вітру відкинув її геть.

Жинь летіла, невагома, зовсім не контролюючи свого тіла, і врізалася у щоглу. Зависла там на мить, скосившись, як порубаний труп, а потім упала. І приземлилася безладною купою на палубу «Зимородка». Жинь навіть не могла набрати в груди вдосталь повітря, щоб закричати. Усе її тіло горіло вогнем від болю. Вона спробувала змусити кінцівки рухатися, але вони їй не корилися.

Її відчуття знову розмилися. Вона бачила навколо себе лише обриси, чула спотворений голос, який вигукував її ім’я.

— Кітай? — прошепотіла вона.

Він просунув руки їй під поперек. Спробував підняти її, але біль від найменшого руху був страшенний. Вона скиглила, не припиняючи тремтіти.

— Усе гаразд, — сказав Кітай. — Я тримаю тебе.

Вона вчепилася йому в руку, не в змозі вимовити ні слова. Вони притиснулись одне до одного й дивилися, як дошки продовжують відриватися від «Зимородка». Фейлень крок за кроком роздягав їхній флот.

Жинь нічого не могла вдіяти й лише зіщулювалася від страху. Вона міцно заплющила очі. Не хотіла цього бачити. Її обхопила паніка. Одні й ті ж самі думки відлунювали в голові. «Ми потонемо. Він пошматує кораблі — і ми впадемо у воду й потонемо».

Кітай потрусив її за плече.

— Жинь. Поглянь.

Вона розплющила очі й побачила копицю білого волосся. Чаґхань видерся вгору на потрощені дошки й нестямно розгойдувався на краю. Він скидався на маленьку дитину, яка танцює на даху. Якимось чином, навіть попри страшний вітер, він не падав.

Чаґхань підняв руки над головою.

Раптом повітря стало ще холоднішим. І навіть густішим. І так само різко вітер стих.

Фейлень завис у повітрі, мовби якась невидима сила втримувала його.

Жинь не знала напевне, що саме зробив Чаґхань, але відчувала в повітрі силу. Немовби Чаґхань створив якийсь невидимий зв’язок із Фейленем, якусь нитку, яку могли сприймати лише вони двоє, якусь психодуховну площину, на якій велася битва їхньої волі.

На мить здавалося, що Чаґхань перемагає.

Голова Фейленя смикалася то вперед, то назад, ноги борсалися, немовби його душили.

Жинь міцніше стиснула руку Кітая. У її грудях зародилася бульбашка надії.

«Будь ласка. Будь ласка, нехай переможе Чаґхань».

А потім вона побачила Цару, яка згорбилася на палубі, розхитуючись уперед і назад і ледь чутно бурмочучи щось знову і знову.

— Ні, — прошепотіла Цара. — Ні, ні, ні!

Голова Чаґханя смикнулася набік. Його кінцівки судомно рухалися, молотили без цілі чи напрямку, немовби хтось, хто мав дуже незначні знання про людське тіло, контролював його звідкись здалеку.

Цара почала кричати.

Чаґхань обм’як. А потім полетів назад, ніби маленький білий прапор, такий вразливий, що Жинь злякалася, що вітри можуть його розірвати.

— Гадаєш, що зможеш умістити нас, маленький шамане? — Вітри повернулися, цього разу ще шаленіші. Ще один порив скинув Чаґханя й Цару в неспокійні хвилі внизу.

Жинь побачила Неджу, який спостерігав за всім із «Грифона». Він був наляканий, але стояв достатньо близько, щоб почути її.

— Зроби щось! — закричала вона. — Боягуз! Зроби щось!

Неджа стояв нерухомо, з широко розкритими очима й ротом, немовби він опинився в пастці. Його обличчя осунулося. Але він нічого не зробив.

Порив вітру розірвав палубу «Зимородка» навпіл, здираючи дошки з-під самих ніг Жинь. Вона впала крізь уламки деревини, вдарилася і протяглася шорсткою поверхнею, аж доки не опинилася у воді.

Кітай упав поруч. Його очі були заплющені. Він миттю пішов на дно. Жинь обхопила його руками навколо грудей, нестямно борсаючись, щоб утриматися разом із ним на плаву. Вона силкувалася пливти до «Зимородка», але вода тягнула її назад.

У неї стиснулося нутро.

Течія.

З південного краю озеро Боян закінчувалося водоспадом. Він був короткий, вузький, не дуже великий, тому його течія не надто впливала на важкі військові кораблі. Для суден вона була нешкідлива. Але смертельна для поодиноких плавців.

«Зимородок» стрімко зникав із очей Жинь, течія тягла їх усе швидше і швидше до краю. Вона побачила мотузку, що пливла поруч із ними, і у відчаї схопилася за неї, палко прагнучи вчепитися бодай за щось.

Якимось дивом мотузка досі трималася корабля. Вона натягнулася — і течія вже не тягла їх далі. Жинь із зусиллям стискала замерзлі пальці навколо мотузки, борючись із сильною течією й намагаючись обгорнути її навколо тулуба Кітая та своїх зап’ястків.

У Жинь від холоду заніміли кінцівки. Вона не могла поворушити пальцями, які ще міцно стискалися навколо мотузки.

— Допоможіть нам! — закричала вона. — Хто-небудь, допоможіть!

Хтось піднявся з носа «Зимородка»

Дзіньджа. Їхні погляди перетнулися. Його обличчя було дике, нестямне. Жинь хотілося думати, що він її побачив, але можливо, його увага була прикута лише до мізерних шансів на виживання.

А потім він зник. Жинь не знала напевне, чи то Дзіньджа перерізав мотузку, чи він просто впав під ще одним натиском атаки Фейленя, але відчула, як нею сіпнуло, а потім мотузка ослабла.

Їх понесло від флоту, вихором затягуючи до водоспаду. На якусь мить вона відчула невагомість, і то був бентежний та дивний момент повної дезорієнтації, а потім вода накрила їх із головою.

Роздiл 21

Жинь бігла в темному полі, переслідуючи полум’яну постать, якої їй ніколи не судилося спіймати. Її ноги рухалися немовби у воді, вона була надто млява, надто незграбна, і значно відставала від тієї постаті. На неї навалювався все сильніший розпач, аж доки ноги не стали такими важкими, що їй уже несила було бігти.

— Прошу, — скрикнула вона. — Зачекай.

Постать зупинилася.

Коли Алтань обернувся, Жинь побачила, що він уже горить, його вродливе обличчя розтріскалося і спотворилося, почорніла шкіра відлущувалася, відкриваючи вибілені сяйливі кістки.

А потім Алтань нависнув над нею. Якимось чином він досі лишався чарівним, досі прекрасним, навіть замкнутий у миті власної смерті. Він став перед нею навколішки, обхопив її обличчя палючими руками і схилився до її чола.

— Ти ж знаєш, вони мають рацію, — сказав він.

— Щодо чого? — вона бачила в його очах океани вогню. Він боляче стискав її, як і завжди. Вона не знала напевне, чого саме хотіла — щоб він відпустив її чи щоб поцілував.

Його пальці глибоко впивалися їй у щоки.

— Це мала бути ти.

Його обличчя перетворилося на обличчя Цари.

Жинь закричала і смикнулася назад.

— Тигрячі цицьки. Я ж не така страшна. — Цара витерла рота долонею. — Ласкаво прошу до світу живих.

Жинь сіла й відкашлялась озерною водою. Вона безтямно тремтіла. Їй знадобився якийсь час, щоб витиснути бодай якісь слова з онімілих незграбних вуст.

— Де ми?

— На березі річки, — сказала Цара. — Мабуть, за кілометр-два від Бояна.

— А що з іншими? — Жинь придушила сплеск паніки. — Жамса? Суні? Неджа?

Цара не відповіла, а це означало, що вона не знала. Тож Цике або вибралися, або втонули.

Жинь декілька разів глибоко вдихнула, щоб стримати гіпервентиляцію легенів. «Ти не знаєш, чи вони загинули», — сказала вона собі. А Неджа мусив вижити, хто як не він. Вода захищала його, немов власне дитя. Хвилі прикрили б його, хоч свідомо він прикликав би їх, хоч ні.

«Якщо інші загинули, ти нічим не зарадиш».

Жинь змусила свій розум розділитися, щоб виокремити тривоги й відмахнутися від них. Горюватиме вона потім. Спершу треба вижити.

— З Кітаєм усе гаразд, — сказав їй Чаґхань. Він скидався на живий труп: вуста такого ж темного відтінку, що й пальці, посинілі аж до середнього суглоба. — Просто пішов принести трохи дров.

Жинь підтягнула коліна до грудей, не припиняючи тремтіти.

— Фейлень. То був Фейлень.

Близнюки кивнули.

— Але чому… Що він… — Жинь не розуміла, чому вони були такі спокійні. — Що він робить із ними? Чого він хоче?

— Ну, людина Фейлень, мабуть, хоче померти, — сказав Чаґхань.

— Тоді що…

— Бог вітру? Хтозна. — Він розтирав долонями руки то вгору, то вниз. — Боги — представники чистого хаосу. За межею вони збалансовані, кожен стоїть проти інших шістдесяти трьох, але якщо вивільнити їх у матеріальному світі, вони ніби вода, що виривається зі зруйнованої греблі. Не маючи протилежної сили, яка їх контролює, вони роблять усе, що заманеться. А ми ніколи не знаємо, чого захочеться богу. Одного дня він створює легенький бриз, а наступного — тайфун. Єдине, чого можна очікувати, це непослідовності.

— Але тоді чому ж він бився на їхньому боці? — запитала Жинь. Війни вимагають послідовності. Немає нічого гіршого за непередбачуваних та неконтрольованих солдатів.

— Гадаю, він декого боїться, — сказав Чаґхань. — Когось, хто може налякати його достатньо сильно, щоб змусити коритися наказам.

— Дадзі?

— А кого ж іще?

— Господи, ти отямилася, — на галявину вийшов Кітай із оберемком дров. Він був наскрізь мокрий, кучеряве волосся прилипало до скронь. Жинь бачила криваві подряпини по всьому його обличчю й руках, він бився об каміння, але в усьому іншому Кітай видавався неушкодженим.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

— Гм. Поганенька чутливість у руках, але думаю, що то я просто замерз, — він кинув оберемок на вогку землю. — Ти поранена?

Жинь настільки замерзла, що важко було відповісти однозначно. Здавалося, що все тіло просто задубіло. Вона розігнула руки, порухала пальцями, з цим проблем не виникло. А потім спробувала підвестися. Ліва нога підігнулася під її вагою.

— Бляха, — вона пробіглася пальцями по литці. Боляче було навіть торкатися. Де б вона не натискала, відчувалося пульсування.

Кітай присів біля неї.

— Можеш ворухнути пальцями на ногах?

Вона спробувала — і пальці послухалися. Це було невеличке полегшення. Не перелом, лише розтягнення. А до розтягнень вона звикла. Для студентів Сінеґарда вони були не рідкістю. Вона багато років тому навчилася їх лікувати. Їй потрібна лише якась тканина для тісної пов’язки.

— У когось є ніж? — запитала вона.

— У мене. — Цара понишпорила в кишенях і кинула Жинь невеличкий мисливський ніж.

Жинь вийняла його з піхов, відтягнула штанину й відрізала її по литці. Потім розірвала тканину вздовж на два шматки й міцно обмотала ногу.

— Принаймні не треба мудрувати з тим, щоб тримати її в холоді, — сказав Кітай.

У Жинь не лишилося сил сміятися. Вона зігнула ногу — і її пронизав ще один спалах пульсуючого болю. Вона скривилася.

— Ми єдині вибралися?

— Та якби ж. У нас чимала компанія, — він кивнув кудись ліворуч.

Жинь простежила за поглядом Кітая й побачила групу тіл, може, семеро, чи восьмеро. Трохи далі берегом річки люди горнулись одне до одного. Сірі сутани, світле волосся. Без військової форми. Усі вони були з Сірого товариства.

Жинь упізнала Авґуса. Решту їй не вдалося виокремити з гурту, бо ж призахідницькі обличчя були для неї майже однаковими, усі бліді й широкі. Вона з полегшенням помітила, що сестри Петри серед них немає.

Вигляд у них був жалюгідний. Вони дихали і кліпали, цих рухів було саме вдосталь, щоб Жинь розуміла — вони живі. Шкіра в них була бліда як сніг, а губи посиніли.

Жинь помахала їм і показала на купу гілок.

— Ідіть сюди. Ми розводимо багаття.

Вона могла бодай спробувати бути доброю. Якщо їй вдасться врятувати когось із Сірого товариства від смерті на холоді, це могло дати їй певний політичний капітал із призахідниками, коли — якщо — вдасться повернутися до Арлона.

Місіонери навіть не поворухнулися, щоб підвестися.

Вона спробувала знову, повільною, ретельно обміркованою призахідницькою.

— Ходіть-но, Авґусе. Ви ж замерзнете.

Авґус наче й не чув, що вона покликала його. Немовби Жинь узагалі говорила не призахідницькою. В інших також були порожні погляди, неясні й налякані вирази на обличчях. Вона почовгала до них. Декілька місіонерів позадкували, наче боялися, що вона їх укусить.

— Облиш, — сказав Кітай. — Я намагався поговорити з ними чи не з годину, а моя призахідницька значно краща за твою. Гадаю, вони в шоковому стані.

— Вони помруть, якщо не зігріються, — Жинь підвищила голос. — Агов! Уставайте звідти!

Ще більше наляканих поглядів. Троє місіонерів наставили на Жинь зброю.

Лайно. Жинь почовгала назад.

У них були аркебузи.

— Просто облиш їх, — пробурмотів Чаґхань. — Я не в тому настрої, щоб спіймати кулю.

— Так не можна, — сказала вона. — Якщо вони загинуть, призахідники звинуватять у цьому нас.

Чаґхань закотив очі.

— Їм не обов’язково про це знати.

— Вони дізнаються, якщо бодай один із тих ідіотів знайде зворотний шлях.

— Не знайде.

— Але ми цього не знаємо. І я не вбиватиму їх, щоб упевнитися.

Якби йшлося не про Авґуса, їй було б начхати. Але був він блакитнооким дияволом чи ні, вона не могла лишити його вмирати від холоду. Він був добрим до неї на «Зимородку», коли не мусив цього робити. Вона почувалася зобов’язаною віддячити за послугу.

Чаґхань зітхнув.

— Тоді лишімо їм багаття. А потім відійдемо достатньо далеко, щоб вони вважали безпечним підійти.

Це була непогана думка. Кітай за лічені хвилини розпалив невелике багаття. Жинь помахала призахідникам.

— Ми сядемо он там, — вигукнула вона. — А ви можете скористатися цим вогнищем.

І знову їй ніхто не відповів.

Але щойно вона відійшла трохи далі берегом, то побачила, як призахідники повільно просуваються до вогню. Авґус простягнув руки до полум’я. Це було невеличке полегшення. Принаймні вони не помруть із чистої дурості.

Щойно Кітай спорудив друге вогнище, усі четверо, не соромлячись, зняли форми. Їх огорнуло крижане повітря, але у промоклому одязі було значно холодніше, аніж без нього. Вони голяка притулились одне до одного біля вогню, тримаючи руки якомога ближче до полум’я, але так, щоб не обпектися. І, здавалося, просиділи так декілька годин. Ніхто не хотів витрачати сили на розмову.

— Ми повернемося до Мужвею, — нарешті заговорила Жинь, натягнувши висохлу форму. Було приємно промовити ці слова вголос. Це було щось раціональне, крок уперед до рішучої дії, який угамував паніку, що вже зароджувалася в ній. — Навколо вдосталь уламків. Ми можемо зробити пліт і просто пливти за течією невеликими притоками, доки не дістанемося головної річки, а потім, якщо будемо обачні й рухатимемося лише вночі, то…

Чаґхань не дав їй договорити.

— Це жахлива ідея.

— І чому ж?

— Бо повертатися нікуди. З Республікою покінчено. Твої друзі мертві. Їхні тіла, мабуть, лежать на дні озера Боян.

— Ми цього не знаємо, — сказала вона.

Чаґхань знизав плечима.

— Вони не загинули, — наполягала вона.

— Тоді повертайся до Арлона. — Він знову знизав плечима. — Повзи в руки Вейсжі й ховайся скільки зможеш, доки Імператриця не прийде по тебе.

— Я не це мала…

— Саме цього ти хочеш. Тобі аж кортить припасти до його ніг, чекати наступної команди, немов надресирований пес.

— Бляха, ніякий я не пес.

— Хіба? — Чаґхань підвищив голос. — Ти хоча б раз опиралася, коли тебе роздягали догола за командою? Чи ти насолоджувалася цим? Не вмієш віддавати накази, але залюбки їх виконуєш. Спірлійці знали, як то воно бути рабами, але я й подумати не міг, що тобі це подобається.

— Я ніколи не була рабинею, — огризнулася Жинь.

— О, була, ти просто цього не знаєш. Ти вклоняєшся кожному, хто віддає тобі накази. Алтань грав на твоїх сраних почуттях, грав на тобі, ніби на лютні: варто йому було сказати потрібні слова, змусити тебе думати, що він тебе любить — і ти побігла за ним до Чулуу Корікх наче ідіотка.

— Стули пельку, — тихо промовила вона.

Але потім зрозуміла, у чому річ. Ішлося не про Вейсжу. Ішлося взагалі не про Республіку. Річ була в Алтані. Після стількох місяців, після всього, що вони пережили, річ досі була в Алтані.

Вона могла дати відсіч Чаґханю. Він сам наривався.

— Наче ти його зовсім не боготворив, — просичала вона. — Це не я була ним одержимою. А ти кидався робити все, про що б він не попросив…

— Але я не пішов із ним до Чулуу Корікх, — сказав він. — А ти пішла.

— То он у чому ти мене звинувачуєш?

Жинь розуміла, до чого все йшло. Тепер вона збагнула, що саме Чаґхань не насмілювався сказати їй у вічі всі ці місяці: він звинувачував її у смерті Алтаня.

Не дивно, що він її ненавидів.

Цара поклала долоню братові на передпліччя.

— Чаґханю, не треба.

Чаґхань відмахнувся від неї.

— Хтось випустив Фейленя. Хтось поневолив Алтаня. І це був не я.

— Але все почалося з того, що хтось розповів йому, де Чулуу Корікх! — крикнула Жинь. — Нащо? Нащо ти це зробив? Ти знав, що там!

— Бо Алтань думав, що зможе підняти військо, — Чаґхань говорив голосно й неемоційно. — Бо Алтань думав, що зможе переломити хід історії й повернути все, як було до Червоного Імператора, відродити той час, коли Спір був вільним, а шамани — на піку своєї сили. У той час це видіння було таким прекрасним, що навіть я повірив. Але я зупинився. Я усвідомив, що Алтань збожеволів, що в ньому щось зламалося і що цей шлях привів би його до загибелі. Але ти? Це ти йшла з ним до самого кінця. Це ти дозволила їм схопити його в тій горі й це ти дозволила йому померти на тому хвилерізі.

Груди Жинь стиснуло відчуттям провини, гострої й жахливої. Їй нічого було сказати. Чаґхань мав рацію, вона знала, що він мав рацію, от тільки не хотіла цього визнавати.

Він схилив голову набік.

— Невже ти думала, що він закохається в тебе, якщо ти просто зробиш те, про що він просив?

— Заткнися.

На обличчі Чаґханя проступила злостивість.

— То це тому ти закохалася у Вейсжу? Вважаєш його заміною Алтаню?

Жинь ударила його кулаком у вуста. Вцілила кісточками в щелепу Чаґханя з таким приємним тріском, що навітьне відчула, як його зуби пройшлися по її шкірі. Вона щось зламала — і це було неймовірно приємно. Чаґхань перекинувся, ніби збита мішень. Вона нахилилася вперед, тягнучись до його шиї, але Кітай обхопив її ззаду.

Жинь намагалася вирватися.

— Відпусти мене!

Кітай стиснув ще дужче.

— Заспокойся.

Чаґхань підтягнувся, щоб сісти, і виплюнув на землю зуб.

— І вона ще каже, що ніякий не пес.

Жинь знову смикнулася, щоб ударити його, але Кітай відтягнув її назад.

— Відпусти мене!

— Жинь, годі…

— Я його вб’ю!

— Ні, не вб’єш, — гаркнув Кітай. Він змусив Жинь стати навколішки й боляче заламав їй руки за спину. А потім показав на Чаґханя. — А ти… годі патякати. Ви обоє припините просто зараз. Ми самі на ворожій території. Якщо розділимося, ми трупи.

Жинь виривалася.

— Просто пусти мене до нього…

— О, ну ж бо, нехай спробує, — сказав Чаґхань. — Спірлійка, яка не може прикликати вогонь, прямо тремчу від страху.

— Я досі можу зламати твою кістляву курячу шию, — сказала вона.

— Замовкніть, — просичав Кітай.

— Чому? — вишкірився Чаґхань. — Вона що, розплачеться?

— Ні, — Кітай кивнув на ліс. — Бо ми не самі.

З-за дерев показалися вершники в каптурах, на величезних бойових конях, значно більших, ніж Жинь коли-небудь доводилося бачити. Їхніх форм вона не впізнала. Вони були в хутрі та шкіряному вбранні, а не в зелених кольорах Міліції, проте на друзів також не скидалися. Вершники націлили на них луки, натягнувши тятиви так сильно, що з такої відстані стріли не просто пронизали б їхні тіла, а пробили б їх наскрізь.

Жинь повільно підвелася й потягнулася до тризуба. Але Чаґхань схопив її за зап’ясток.

— Нас уже оточили, — просичав він.

— Звідки ти знаєш?

— Просто повір.

Вона висмикнула руку.

— А це вже навряд.

Але навіть зімкнувши пальці навколо зброї, вона розуміла, що вони в пастці. Ті луки були величезні, а з такої відстані ухилитися від стріл не вийшло б.

Жинь почула якийсь ґвалт біля річки. Призахідники побачили вершників і спробували втекти.

Вершники обернулися й відпустили тятиви в напрямку лісу. Стріли глухо вдарилися в сніг. Жинь бачила, як Авґус упав на землю, як його обличчя викривилося від болю, коли він схопився за прикрашений пір’ям кінець, який стирчав із його лівого плеча.

Але вершники стріляли не для того, щоб убити. Більшість стріл влучили в землю біля ніг місіонерів. Лише декілька призахідників отримали поранення. Решта попадали просто від страху. Вони збилися в купу з піднятими руками й незапаленими аркебузами.

Двоє вершників спішилися й забрали зброю з тремтливих рук місіонерів. Ті навіть не опиралися.

Жинь спостерігала за всім і квапливо розмірковувала, намагаючись знайти вихід. Якщо вони з Кітаєм просто кинуться в річку, тоді течією їх віднесе вниз, можливо, навіть швидше, ніж бігтимуть коні. А якщо вона затримає дихання й пірне достатньо глибоко, то зможе сховатися від стріл. Але як дістатися до води, поки вершники не спустять тятиву? Її погляд ковзав по галявині…

«Підніміть руки».

Ніхто не говорив цього наказу вголос, але вона його почула, глибокий різкий наказ, який голосно резонував у її свідомості.

Повз неї просвистів попереджувальний постріл, за лічені сантиметри від скроні. Жинь пригнулася, хапаючи жменю багнюки, щоб кинути у вершників. Якщо вдасться їх відволікти, лише на декілька секунд…

Вершники націлили на неї луки.

— Зупиніться! — Чаґхань вибіг перед вершниками, розмахуючи руками над головою.

Над галявиною пролунав звук, схожий на удар гонга, такий гучний, що в Жинь завібрувало у скронях.

Внутрішнім зором вона побачила низку образів із чужої уяви, які пробилися в її свідомість. Вона побачила себе на колінах, з піднятими руками. Побачила себе, пронизаною стрілами, у крові від десятка різних ран. Побачила вільний і приголомшливий пейзаж, просторий степ, пустельні дюни, панічний страх перед грозою, коли вершники розвертали коней, щоб щось знайти, щось знищити…

А потім вона побачила Чаґханя, який зустрічав вершників зі стиснутими кулаками, відчула чистий намір, який випромінювала його постать, — ми прийшли з миром, ми прийшли з миром, я один з вас, ми прийшли з миром — вона збагнула, що то була не просто якась психодуховна битва волі.

То була розмова.

Якимось чином вершники могли спілкуватися, не ворушачи губами. Вони без слів передавали образи й фрагменти намірів одразу в розум одержувача. Жинь глянула на Кітая, щоб упевнитися, що не збожеволіла. Він витріщився на вершників, очі широко розплющені, руки тремтять.

«Досить опиратися», — прогуркотів перший голос.

Від зв’язаних призахідників долинуло нестямне белькотіння. Авґус кинувся вперед і закричав, стискаючи голову руками. Він також його чув.

Хай би що Чаґхань не сказав у відповідь, цього вистачило, щоб переконати вершників, що вони не загроза. Їхній лідер підняв руку й гаркнув команду незрозумілою Жинь мовою. Вершники опустили луки.

Лідер зістрибнув із коня одним плавним рухом і закрокував до Чаґханя.

— Привіт, Бектере, — сказав Чаґхань.

— Привіт, кузене, — відповів Бектер. Він говорив нікарською, його слова були різкими й перекрученими Він висмикував звуки з повітря, немовби відривав м’ясо від кісток, немовби не звик користуватися мовою.

— Кузене? — відлунням повторив Кітай.

— Ми цим не пишаємося, — пробурмотіла Цара.

Бектер на мить їй усміхнувся. Чим би вони не обмінювалися ментально, усе відбувалося занадто швидко, щоб Жинь змогла зрозуміти, але основну суть вона таки впіймала — щось розпусне, щось жорстоке, огидне і просякнуте презирством.

— Іди до біса, — сказала Цара.

Бектер гукнув щось своїм вершникам. Двоє з них зістрибнули на землю, заламали Чаґханю й Царі руки за спину і змусили стати навколішки.

Жинь схопила тризуба, але не встигла вона й ворухнутися, як землю навколо неї поцяткували стріли.

— Третього попередження не буде, — сказав Бектер.

Жинь кинула тризуб і підняла руки за голову. Кітай зробив те ж саме. Вершники зв’язали Жинь руки, підняли її й потягнули до Бектера, попри те, що вона страшенно пручалася. Усі четверо опинилися перед ним навколішки.

— Де він? — запитав Бектер.

— Висловлюйтеся конкретніше, — сказав Кітай.

— Бог вітру. Здається, його смертне ім’я Фейлень. Ми полюємо на нього. Куди він подався?

— Униз річкою, мабуть, — сказав Кітай. — Якщо вмієш літати, то вже точно зможеш утекти!

Бектер проігнорував Кітая. Його погляд ковзав по тілу Жинь, затримуючись на певних місцях, від чого вона здригнулася. Нечіткі видіння ввірвалися в її свідомість, надто розмиті, щоб бачити щось більше за розпростерті кінцівки й плоть на плоті.

— Це спірлійка? — запитав він.

— Ти її не скривдиш, — сказав Чаґхань. — Ти заприсягся.

— Заприсягся не кривдити тебе. Але не їх.

— Вони під моєю опікою. Це моя територія.

Бектер засміявся.

— Тебе давно не було, маленький кузене. Наймади ослабли. Домовленості втрачають силу. Сожцань Сіжа вирішила спуститися й прибрати за тобою.

— Під опікою? — повторила Жинь. — Домовленості? Та хто ви такі?

— Ми наглядачі, — пробурмотіла Цара.

— За ким?

— За такими як ти, маленька спірлійко, — Бектер відкинув каптура.

Жинь відсахнулася від огиди.

Його обличчя було поцятковане опіками, запаленими і глибокими, і скидалося на гористу місцевість болю — від щоки до щоки. Він усміхнувся їй, шрами біля рота вигнулися, і то було страшне видовище.

Вона сплюнула йому під ноги.

— Невдала зустріч зі спірлійцем, правда?

Бектер знову всміхнувся. У її розум увірвалися нові видіння. Вона побачила людей у вогні. Побачила закривавлену землю.

Бектер нахилився так близько до неї, що вона відчувала його подих на шиї, гарячий і смердючий.

— Я її пережив. А він — ні.

Не встигла Жинь промовити й слова, як повітря розітнула мисливська сурма.

А далі почувся стукіт копит. Жинь повернула голову, щоб озирнутися через плече. До галявини наближалася ще одна група вершників, значно більша за загін Бектера. Оточивши їх, вони стали колом.

А потім розійшлися. Поміж вершниками пройшла тендітна невисока жінка, яка діставала Жинь хіба до ліктя.

Вона йшла так, як це робили Чаґхань і Цара. Жінка була тендітна, чимось схожа на пташку, немовби якесь ефемерне створіння, для якого просто немислимо бути прикутим до землі. Їй до талії спадало хмарно-біле волосся, заплетене у дві товсті коси, прикрашені чимось схожим на мушлі й кістки.

Її очі були протилежністю очам Чаґханя — темніші за дно джерела й чорні, геть чорні.

— Вклоніться, — пробурмотіла Цара. — Це Сожцань Сіжа.

Жинь нахилила голову.

— Їхня лідерка?

— Наша тітка.

Сожцань Сіжа цмокнула, проходячи біля Чаґханя й Цари, які стояли навколішки, опустивши очі, немовби від сорому. На Кітая вона взагалі не звернула уваги.

Вона зупинилася перед Жинь. Кістлявими пальцями пройшлася по її обличчю, стиснула підборіддя й вилиці.

— Як цікаво, — сказала вона. Вона вільно розмовляла нікарською, але її мова звучала химерно синкопно, слова скидалися на поезію. — Схожа на Ханелай.

Це ім’я нічого не говорило Жинь, але вершники напружилися.

— Де тебе знайшли? — запитала Сожцань Сіжа. Коли Жинь не відповіла, вона злегка ляснула її по щоці. — Я з тобою розмовляю, дівчино. Говори.

— Я не знаю, — сказала Жинь. У неї тремтіли коліна. Вона відчайдушно воліла, щоб їй дозволили піднятися.

Сожцань Сіжа впилася нігтями Жинь у щоку.

— Де вони тебе ховали? Хто тебе знайшов? Хто тебе захищав?

— Я не знаю, — повторила Жинь. — Ніде. Ніхто.

— Ти брешеш.

— Ні, — сказав Чаґхань. — Вона дізналася лише рік тому.

Сожцань Сіжа зміряла Жинь довгим підозріливим поглядом, але відпустила її.

— Неможливо. Муґенці мали вибити вас усіх, але ви, спірлійці, все одно з’являєтеся, немов щури.

— Чаґханя завжди тягло до спірлійців, як метелика до свічки, — сказав Бектер. — Ви ж пам’ятаєте.

— Стули пельку, — не стримався Чаґхань.

Бектер нестямно всміхнувся.

— Пам’ятаєш, що ти писав у своїх листах? «Спірлійці страждають. Муґенці не добрі. Але він вижив, і він могутній».

Він говорив про Алтаня? Жинь придушила бажання виб­лювати.

— «Наразі він при здоровому глузді, але страждає», — голос Бектера став високим і глузливим. — «Але я можу виправити його. Дайте йому час. Не змушуйте мене його вбивати. Будь ласка».

Чаґхань ударив Бектера ліктем у живіт. На мить Бектер стиснув зв’язані зап’ястки Чаґханя й так заламав їх йому за спину, що Жинь подумала: точно переламає.

Чаґхань роззявив рота в мовчазному крикові.

Схожий на грім звук зрикошетив крізь розум Жинь. Вона бачила, як скривилися вершники, вони також його чули.

— Годі, — сказала Сожцань Сіжа.

Бектер відпустив Чаґханя, і той смикнув головою, немовби його підстрелили.

Сожцань Сіжа схилилася перед ним і відкинула йому волосся з очей, м’яко погладивши, немовби мати, яка причісує неслухняного малюка.

— Ти провалив завдання, — лагідно промовила вона. — Ти мав спостерігати і прибрати, коли це було необхідно. А не приєднуватися до їхніх війн.

— Ми намагалися лишатися нейтральними, — сказав Чаґхань. — Ми не втручалися, ми ніколи не…

— Не бреши мені. Я знаю, що ви зробили, — Сожцань Сіжа підвелася. — Більше ніяких Цике. Ми покладемо край маленькому експерименту твоєї матері.

— Експерименту? — повторила Жинь. — Якому ще експерименту?

Сожцань Сіжа повернулася до неї, піднявши брови.

— Точнісінько того, що я сказала. Матір близнюків Калаґан думала, що несправедливо закривати нікарцям доступ до богів. Цике були останнім шансом Калаґан. І вона його змарнувала. Я вирішила, що в Імперії більше не буде шаманів.

— О, ви вирішили? — Жинь силкувалася стояти прямо. Вона досі до кінця не розуміла, що відбувалося, але це було й не потрібно. Динаміка цієї зустрічі стала очевидною. Вершники вважали її твариною, яку треба забити. Вони вважали, що можуть вирішувати, кому давати доступ до Пантеону.

Від їхньої зарозумілості Жинь хотілося сплюнути.

Сожцань Сіжа тішилася:

— Ми тебе засмутили?

— Нам не потрібен ваш дозвіл, щоб існувати, — випалила вона.

— Ні, потрібен. — Сожцань Сіжа зневажливо їй усміхнулася. — Ти дитя, борсаєшся в порожнечі, якої не розумієш, прагнучи отримати іграшки, які тобі не належать.

Жинь хотілося збити презирство з її обличчя.

— Вам боги також не належать.

— Але ми це знаємо. У цьому і є маленька відмінність. Ви, нікарці, єдиний народ, достатньо дурний, щоб прикликати богів у цей світ. Ми, кетреїди, ніколи й не мріяли про дурість, яку коять ваші шамани.

— Тоді ви боягузи, — сказала Жинь. — Якщо ви не прикликаєте їх, це ще не означає, що й нам не можна.

Сожцань Сіжа відкинула голову й засміялася різким ґелґотливим воронячим сміхом:

— Це ж треба. Ти говориш як вони.

— Хто?

— Невже тобі не розповідали?

Сожцань Сіжа знову обхопила обличчя Жинь руками. Жинь відхилилася, але пальці Сожцань Сіжі міцно стиснулися навколо її щік. Вона прихилилася до обличчя Жинь так близько, що тепер Жинь бачила лише темні обсидіанові очі.

— Ні? Тоді я покажу тобі.

Видіння ввірвалися в розум Жинь, як ножі, вставлені в скроні.

Вона стояла в безлюдному степу, у тінях дюн, що простягалися скільки ставало зору. Пісок огортав її литки. Вітер виводив низьку сумну ноту.

Жинь глянула на себе й побачила білі коси з мушлями та кістками. Вона усвідомила, що була у спогаді значно молодшої Сожцань Сіжі. Ліворуч від себе вона побачила молоду жінку, мабуть, матір близнюків Калаґан — у неї були такі ж високі вилиці, як у Цари, і така ж копиця білосніжного волосся, як у Чаґханя.

Перед ними стояла Тріада.

Жинь зачаровано витріщилася на них.

Вони були такі юні. Їм не могло бути більше, ніж тепер їй. За віком вони були щонайбільше слухачами четвертого курсу в Сінеґарді.

Су Дадзі вже дівчиною була неможливо, страшенно прекрасною. Вона випромінювала сексуальність, навіть коли просто стояла. Жинь розуміла це з того, як вона погойдувала стегнами, з того, як ворушила пелену волосся на плечах.

Ліворуч від Дадзі стояв Імператор Дракона. Його обличчя було приголомшливо знайомим. Гострі кути, довгий прямий ніс, густі й похмурі брови. Дивовижно вродливий, блідий і бездоганно складений — так, що навіть не скидався на людину.

Він точно був родом із дому Їнь.

Він був молодшим, лагіднішим Вейсжею. Він був Неджею без шрамів, Дзіньджею без зарозумілості. Його обличчя не можна було назвати добрим, воно було надто суворе та аристократичне. Але й відкрите, щире й відверте. Обличчя, яке миттєво викликало в Жинь довіру, бо вона не розуміла, як цей чоловік міг бути здатним на якесь зло.

Тепер вона розуміла, що мали на увазі в давніх оповідях, коли казали, що солдати юрбами дезертирували і ставали навколішки біля його ніг. Вона пішла б за ним куди завгодно.

А ще там був Дзян.

Якщо вона колись і вагалася, чи був її колишній майстер Хранителем Воріт, то тепер сумнівів не лишилося. Його волосся, підрізане близько до вух, було таким же неприродно білим, обличчя такого ж незрозумілого віку, як і тоді, коли вона зустрілася з ним уперше.

Але коли він заговорив і його обличчя ворухнулося, він перетворився на абсолютного незнайомця.

— Не варто перечити нашому слову, — сказав він. — У вас закінчується час. Я чітко дав зрозуміти, доки у вас іще є шанс.

Той Дзян, якого знала Жинь, був безтурботним і радісним, він крокував світом із такою собі відчуженою допитливістю. Говорив лагідно й насвистуючи, немовби був допитливим свідком власних розмов. Але цей молодший Дзян мав на обличчі різкість, яка приголомшила Жинь, Кожне слово, яке він говорив, сочилося звичною жорстокістю.

Це лють, усвідомила вона. Дзян, якого вона знала, був абсолютно миролюбним, несприйнятливим до наруги. Цього Дзяна поглинала якась отруйна лють, він немовби випромінював її.

Голос Калаґан тремтів від гніву.

— Наш народ століттями володів територіями на північ від пустелі Баґхра. Ваш Воєначальник Коня забувається. Це не дипломатія, це чиста зарозумілість.

— Можливо, — сказав Дзян. — Та все ж не варто було розчленовувати його сина й відсилати батькові його пальці.

— Він посмів погрожувати нам, — сказала Калаґан. — І отримав по заслугах.

Дзян знизав плечима.

— Може й так. Мені той малий ніколи не подобався. Але ви знаєте, у чому наша дилема, люба Калаґан? Нам потрібен Воєначальник Коня. Нам потрібні його війська й бойові коні, а ми не зможемо взяти їх, якщо бігатимемо пустелею Баґхра, відбиваючись від ваших стріл.

— Тоді йому варто відступитися, — сказала Сожцань Сіжа.

Дзян уважно розглядав свої нігті.

— Або, можливо, ми змусимо відступитися вас. Невже вам так важко просто осісти деінде? Кетреїди — кочівники, хіба ні?

Калаґан підняла спис.

— Та як ви смієте…

Дзян помахав пальцем.

— Я не радив би.

— Гадаєш, це мудре рішення, Дзию?

З-поміж вершників вийшла дівчина. Вона мала очевидну схожість із Чаґханем, але вища, сильніша. У її обличчі було більше кольору.

— Назад, Цевері, — сказала Сожцань Сіжа.

Але Цевері підійшла до Дзяна, й між ними лишилося всього кільканадцять сантиметрів.

— Нащо ти це робиш? — лагідно запитала вона.

— Насправді лише політика, — сказав Дзян. — Нічого особистого.

— Ми навчили вас усього, що знали. Три роки тому ми пожаліли вас і прийняли. Дали вам притулок, сховали вас, зцілили, відкрили вам таємниці, якими нікарці ніколи не володіли. Хіба ми для вас не родина?

Вона говорила до Дзяна інтимно, як сестра. Але якщо Дзяну й було до того діло, він добре сховав це за маскою веселої байдужості.

— Звичайного «дякую» вистачить? — запитав він. — Чи ти хочеш ще й обійнятися?

— Будь обачним, до кого повертаєшся спиною, — застерегла Цевері. — Вам не потрібен Воєначальник Коня, насправді ні. Вам досі потрібні ми. Вам потрібна наша мудрість. Ви ще стільки всього не знаєте…

— Сумніваюся, — вишкірився Дзян. — Я вдосталь награвся у філософа з людьми, такими невпевненими в собі, щоб уникати Пантеону. Мені потрібна жорстка сила. Військова міць. Воєначальник Коня може це нам дати. А що можете дати ви? Безкінечні розмови про космос?

— Ви й гадки не маєте, наскільки ви ще неосвічені. — Цевері з жалем глянула на нього. — Я бачу, ви заякорилися. Боляче було?

Жинь і гадки не мала, що це означало, але бачила, як Дадзі здригнулася.

— Не дивуйтеся, — сказала Цевері. — Ваш зв’язок очевидний. Я бачу, як ви його випромінюєте. Ви думаєте, що це зробить вас сильнішими, але це вас знищить.

— Ти не розумієш, про що говориш, — сказав Дзян.

— Хіба? — Цевері нахилила голову. — Тоді ось тобі пророцтво. Ваш зв’язок розірветься. Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно.

— Це неможливо, — пхикнула Дадзі. — Жоден із нас не може померти, поки інші живі.

— Це ви так думаєте, — сказала Цевері.

— Годі, — сказав Жиґа. Жинь здригнулася від того, як сильно його голос скидався на голос Неджі. — Ми прийшли сюди не для цього.

— Ви прийшли почати війну, у якій вам не обов’язково воювати. І ви ігноруєте моє попередження про небезпеку, — Цевері потягнулася до руки Дзяна. — Дзию. Прошу. Не вчиняй так зі мною.

Дзян не дивився їй у вічі.

Дадзі позіхнула, зробивши безцільну спробу затулити рота божественно блідою долонею.

— Ми можемо зробити все легше. Ніхто не мусить страждати. Або ми можемо просто почати бій.

Калаґан наставила на неї спис.

— Навіть не думай, дівчинко.

Повітря наповнила тріскотлива енергія. Навіть із відстані спогаду Жинь відчувала, як змінилася матерія пустелі. Межі матеріального світу тоншали, загрожуючи прорватися й дати вихід світу духів.

Щось відбувалося з Дзяном.

Його тінь на яскравому піску нестямно корчилася. І відбивала не лише постать Дзяна, а й ще щось жахливе — міріади істот, різноманітних розмірів і форм, які змінювалися все швидше і швидше, з усе сильнішим безумством, немовби відчайдушно прагнули вирватися.

Істоти були й у самому Дзянові. Жинь бачила їх, вони наче тіні пробігали під його шкірою — страшні плями чорного, яким кортіло вибратися назовні.

Цевері вигукнула щось своєю мовою — благання чи заклинання, Жинь не знала, але воно прозвучало як відчай.

Дадзі засміялася.

— Ні! — скрикнула Жинь, але Дзян її не чув, не міг почути, бо все це вже давно минуло. Вона могла лише безпорадно спостерігати, як Дзян просовує руку в грудну клітку Цевері й вириває серце, а воно ще б’ється.

Калаґан закричала.

— Цього вистачить, — сказала теперішня Сожцань Сіжа. Жинь ще побачила Дадзі, яка метала голки в кетреїдів, Дзяна та його істот — вони пришпилили до землі Сожцань Сіжу, та Жиґу, який байдуже стояв, спостерігаючи за різаниною з мудрим та стурбованим обличчям, блаженно піднявши руки, немовби благословляючи бійню своєю присутністю.

— Ми дали нікарцям ключі від небес, а вони вкрали в нас землю й убили мою дочку, — голос Сожцань Сіжі був пласким, беземоційним, немовби вона просто розповідала цікаву історію, немовби її біль давався взнаки вже стільки разів, що тепер вона його й не відчувала.

Жинь упала вперед навкарачки й хапала ротом повітря. Вона не могла викинути з голови образ Дзяна. Дзян, її майстер із закривавленими руками, хихотів.

— Здивована? — запитала Сожцань Сіжа.

— Але я знала його, — прошепотіла вона. — Я знаю, який він, і він не такий…

— Звідки тобі знати, який Хранитель Воріт? — процідила Сожцань Сіжа. — Ти колись питала його про минуле? Ти бодай здогадувалася?

Найгіршим виявилося те, що в усьому цьому був сенс. Жинь осяяла правда, огидна й гірка, і тепер таємниця Дзяна стала їй зрозуміла. Вона знала, чому він утік, чому сховався в Чулуу Корікх.

Мабуть, він почав згадувати.

Чоловік, якого вона зустріла в Сінеґарді, був лише тінню людини, жалюгідною, люб’язною тінню придушеної особистості. Він не прикидався. Вона була впевнена в цьому. Ніхто не здатен так прикидатися.

Він просто не знав. Печатка відібрала в нього спогади, так само, як колись відбере пам’ять і в неї самої, ховаючи її за стінами свідомості.

Чи покращало йому тепер, коли він лишався в кам’яній в’язниці, придушений на пів дорозі між забуттям і божевіллям?

— Тепер ти бачиш. Ти розумієш, що я краще покладу край на тобі, — Сожцань Сіжа кивнула Бектеру.

Її невисловлена команда дзвіночком пролунала в голові Жинь. Убий їх.

— Зачекайте! — Жинь із зусиллями підвелася. — Прошу, ви не мусите…

— Благання мене не тішать, дівчинко.

— Я не благаю, я домовляюся, — швидко сказала Жинь. — У нас один ворог. Я хочу смерті Дадзі. Ви хочете помститися. Так? Я теж. Убийте нас — і втратите союзника.

Сожцань Сіжа глузливо всміхнулася.

— Ми й самі можемо вбити Зміївну.

— Ні, не можете. Якби могли, вона б уже була мертва. Ви її боїтеся. — Жинь шалено міркувала, поки говорила, прокручуючи в думках аргументи, вигадуючи їх на ходу. — За двадцять років ви навіть не ризикнули вийти на південь, не спробували відбити свої землі. Чому? Бо знаєте, що Зміївна вас знищить. Ви вже програвали їй. Ви не посмієте зіткнутися з нею знову.

Сожцань Сіжа примружилася, але нічого не сказала. Жинь відчула відчайдушну ниточку надії. Якщо її слова розізлили кетреїдів, то це означало, що вона торкнулася правди. Це означало, що вона ще мала шанс їх переконати.

— Але ви бачили, що я можу, — продовжила вона. — Ви знаєте, що я можу битися з нею, бо знаєте, на що здатні спірлійці. Я вже стикалася з Імператрицею. Звільніть мене — і я битимуся замість вас у цій битві.

Сожцань Сіжа запитала про щось у Чаґханя своєю мовою. Вони якусь мить говорили. Слова Чаґханя звучали з сумнівом і запереченням, слова Сожцань Сіжі — різко і гнівно. Його і її очі метнулися на мить до Кітая, який ніяково засовався, спантеличений.

— Вона це зробить, — нарешті сказав Чаґхань нікарською. — Вона не матиме вибору.

— Що я зроблю? — запитала Жинь.

Вони проігнорували її і продовжили сперечатися.

— Це не варте ризику, — перебив Бектер. — Мамо, ви це знаєте. Спірлійці божеволіють швидше за інших.

Чаґхань похитав головою.

— Не ця. Вона стабільна.

— Не буває стабільних спірліців, — сказав Бектер.

— Вона це здолала, — наполягав Чаґхань. — Вона не вживає опіуму. Місяцями не торкалася до нього.

— Доросла спірлійка, яка не курить? — Сожцань Сіжа закинула голову. — Це вперше.

— Це нічого не змінює, — сказав Бектер. — Фенікс забере її. Завжди забирає. Краще вбити її зараз…

Чаґхань перебив його, звертаючись безпосередньо до тітки.

— Я бачив її в найгіршому стані. Якби Фенікс міг, то вже б її забрав.

— Він бреше, — глузливо промовив Бектер. — Погляньте на нього, він жалюгідний, він захищає їх навіть зараз…

— Годі, — сказала Сожцань Сіжа. — Я побачу правду на власні очі.

І знову вона обхопила обличчя Жинь.

— Поглянь на мене.

Цього разу її очі стали інакшими. Стали темними й порожніми проваллями, вікнами в безодню, якої Жинь не хотіла бачити. Жинь мимоволі заскиглила, але Сожцань Сіжа дужче стиснула пальці під її щелепами.

— Дивись.

Жинь відчула, як падає в темряву. Сожцань Сіжа не проштовхувала видіння в її свідомість, вона спонукала Жинь витягнути свої.

Спогади майоріли перед нею —уривчасті й розрізнені фрагменти видінь, які вона так наполегливо намагалася поховати. Вона створює полум’яне море, вона падає в чорні води, вона навколішки біля ніг Алтаня, кров заливає її рота.

Над нею нависла Печатка.

І вона виросла. Тепер Печатка була втричі більшою, ніж Жинь бачила її востаннє, та ще й розширилася, скидаючись на гіпнотичну низку кольорів, вона мінилася й пульсувала, ніби серцебиття, висловлена знаком, якого Жинь досі не впізнавала.

Жинь відчувала присутність Дадзі всередині Печатки, щось хворобливе, залежне, спокусливе. Шепіт чувся звідусіль, немовби Дадзі бурмотіла їй на вухо, обіцяючи прекрасні речі.

«Я заберу тебе від цього. Я дам тобі все, чого ти будь-коли бажала. Я поверну його тобі.

Просто здайся».

— Що це? — пробурмотіла Сожцань Сіжа.

Жинь не змогла відповісти.

Сожцань Сіжа відпустила її обличчя.

Жинь упала навколішки, впершись руками в землю. Сонце кружляло над нею.

Вона не одразу збагнула, що Сожцань Сіжа сміється.

— Вона боїться тебе, — прошепотіла Сожцань Сіжа. — Су Да­дзі боїться тебе.

— Я не розумію, — сказала Жинь.

— Це все змінює.

Сожцань Сіжа гаркнула наказ. Вершники, які стояли до Жинь найближче, підняли її й поставили на ноги.

— Що ви робите? — Жинь намагалася вирватися. — Ви не можете мене вбити, я вам ще потрібна…

— О дитино. Ми не збираємося тебе вбивати. — Сожцань Сіжа потягнулася і провела зігнутими пальцями Жинь по щоці. — Ми тебе виправимо.

Роздiл 22

Кетреїди міцно прив’язали Жинь до дерева, хоча цього разу поводилися з нею значно обережніше. Зв’язані зап’ястки поклали їй на коліна, а не болісно заламали за спину, а ноги лишили вільними, щойно зауважили сильно травмовану литку.

З розтягненням Жинь однаково не могла далеко утекти. Від утоми їй поколювало кінцівки, у голові паморочилося, а перед очима все пливло. Вона прихилилася до дерева й заплющила очі. Не могла пригадати, коли востаннє щось їла.

— Що вони роблять? — запитав Кітай.

Жинь через силу зосередила погляд на галявині. Кетреїди розставляли дерев’яні стовпи, будуючи ґратчасту споруду, схожу на купол, достатньо велику, щоб умістити двох людей. Завершивши, вони зусібіч обгорнули каркас товстими ковдрами.

Кетреїди також докинули дров до їхнього слабенького вогнища. Тепер воно розгорілося до справжньої ватри, а язики полум’я сягали вище зросту Сожцань Сіжі. Двоє вершників принесли з берега купу каменів завбільшки щонайменше з голову Жинь і один за одним поклали у вогонь.

— Вони готують парилку, — пояснив Чаґхань. — Для цього й потрібне те каміння. Ти зайдеш у юрту разом із Сожцань Сіжею. Усередину один за одним кластимуть розпечені камені й ще гарячими поливатимуть водою. Від цього юрта наповниться парою, а температура зросте до тієї межі, на якій ти ще зможеш вижити.

— Вони паритимуть мене, наче рибу, — сказала Жинь.

— Це небезпечно. Але це єдиний спосіб витягти з тіла щось таке, як Печатка. Дадзі лишила в тобі таку собі отруту. З часом вона загноїться у твоїй підсвідомості й зруйнує розум.

Жинь стривожено кліпнула.

— Ти мусив попередити мене!

— Я не знав, чи варто лякати тебе, якщо однаково не міг нічим зарадити.

— Ти не збирався говорити мені, що я збожеволію?

— Зрештою ти й сама помітила б.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона.

— Заспокойся. Піт витягне з твого розуму отруту. — Чаґхань замовк. — Ну, так ти матимеш найкращий шанс, ніж із будь-чим іншим. Але цей спосіб спрацьовує не завжди.

— Оптимістично, — сказав Кітай.

Чаґхань знизав плечима.

— Якщо не вийде, Сожцань Сіжа покладе край твоїм стражданням.

— Як мило з її боку, — пробурмотіла Жинь.

— Вона зробить усе швидко, — запевнила її Цара. — Швидкий розріз артерій, такий чистий, що ти заледве й відчуєш. Вона вже робила це раніше.

— Іти зможеш? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь різко прокинулася. Вона не пам’ятала, як відключилася. Вона ще була зморена, і судячи з відчуттів, її тіло немовби наповнили камінням.

Жинь прокліпалася й роззирнулася. Вона лежала на землі, скрутившись. На щастя, хтось розв’язав їй руки. Вона сіла й потягнулася, щоб розім’яти спину.

— Іти зможеш? — повторила Сожцань Сіжа.

Жинь зігнула литку. Ногу пронизав біль.

— Сумніваюся.

Сожцань Сіжа підвищила голос.

— Бектере, підніми її.

Бектер з огидою глянув на Жинь.

— Я також тебе ненавиджу, — сказала вона йому.

Жинь була впевнена, що він огризнеться. Але, мабуть, наказ Сожцань Сіжі був для нього законом, бо Бектер просто присів, підняв її на руки й поніс до юрти. Проте навіть не намагався бути обережним. Жинь незручно зігнулася в нього на руках, а потім ще й ударилася травмованою литкою об вхід до юрти, коли він клав її всередину.

Їй зовсім не кортіло потішити Бектера, тож вона придушила болісний зойк. Не промовивши ані слова, він просто запнув за нею відкидне полотно.

У юрті було темно, хоч око вистроми. Кетреїди накрили ґратчасті стінки стількома шарами ковдр, що всередину не пробивався жоден промінчик світла.

Повітря в юрті було холодне, тихе і спокійне, немовби в череві печери. Якби Жинь не знала, де вона, то подумала б, що стіни кам’яні. Вона повільно видихнула, прислухаючись до того, як подих наповнив порожній простір.

Коли всередину ввійшла Сожцань Сіжа, юрту затопило світлом. В одній руці вона тримала відро з водою, а в другій черпак.

— Лягай, — сказала вона. — Якомога ближче до стінки.

— Навіщо?

— Щоб ти не впала на каміння, коли знепритомнієш.

Жинь згорнулася в куточку, притиснувшись боком до цупкої тканини, а щокою до холодної землі. Відкидне полотно опустилося. Жинь почула, як Сожцань Сіжа пробирається по юрті, щоб сісти поруч із нею.

— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.

— А в мене є вибір?

— Ні. Але підготуй свій розум. Якщо боятимешся, все пройде гірше. — І Сожцань Сіжа гукнула вершникам назовні: — Перший камінь!

Під відкидне полотно просунувся совок, на якому лежав один яскраво-червоний розжарений камінь. Не заходячи всередину, вершник поклав камінь на багнисте ложе в центрі юрти, прибрав совок і запнув ковдру.

У темряві Жинь чула, як Сожцань Сіжа занурила черпак у воду.

— Нехай боги почують наші молитви, — вода бризнула на камінь. Юрту наповнило гучне шипіння. — Нехай виконають наше бажання спілкуватися з ними.

Хвиля пари вдарила Жинь у носа. Вона намагалася не чхнути.

— Нехай очистять наші очі, щоб ми бачили, — сказала Сожцань Сіжа. — Другий камінь.

Вершник поклав на багнисте ложе ще один камінь. Знову почувся плюскіт, який змінився шипінням. Пара стала густішою й нагрілася ще дужче.

— Нехай дадуть нам вуха, щоб чути їхні голоси.

Жинь починало паморочитися в голові. Паніка стиснула її груди. Вона заледве могла дихати. Навіть попри те, що її легені наповнювалися повітрям, вона почувалася так, немовби тоне. Жинь уже не могла лежати спокійно. Схопилася за край намету, відчайдушно прагнучи ковтнути холодного повітря, чого-небудь… Тепер пара огортала її обличчя, кожнісінька частина тіла горіла. Жинь ніби варилася заживо.

Вершники продовжували додавати ще камені — третій, четвертий, п’ятий. Пара стала нестерпною. Жинь спробувала затулити носа рукавом, але тканина також була надто вологою, і намагатися дихати крізь неї виявилося найгіршою з тортур.

— Звільни свій розум, — наказала Сожцань Сіжа.

У Жинь шалено калатало серце, так важко, що вона відчувала його в скронях.

«Я тут помру».

— Припини опиратися, — стривожено сказала Сожцань Сіжа. — Розслабся.

«Розслабитися?» Жинь кортіло лише якнайшвидше виповзти з юрти. Їй було начхати на те, чи обпече вона ноги об каміння, чи муситиме пробиратися крізь багнюку, вона просто хотіла вибратися на свіже повітря, де зможе вільно дихати.

Лише роки практики медитацій під керівництвом Дзяна не дали їй підвестися й утекти.

«Дихай.

Просто дихай».

Жинь відчувала, як сповільнюється її серцебиття, поступово, до майже повної зупинки.

Перед очима все крутилося й іскрило. Вона бачила в темряві маленькі вогники, полум’я свічок, що мерехтіло десь на межі видимості, зірки, що блимали й зникали, варто було глянути на них.

Сожцань Сіжа видихнула їй на вухо:

— Скоро ти побачиш багато речей. Печатка спокушатиме тебе. Пам’ятай — усе, що ти побачиш, нереальне. Це буде перевірка, яку ти маєш пройти. Пройдеш і залишишся цілою, повністю повернувши собі вроджені вміння. Не зможеш — і я переріжу тобі горло.

— Я готова, — видихнула Жинь. — Я знаю, що таке біль.

— Це не біль, — сказала Сожцань Сіжа. — Зміївна нізащо не змушуватиме тебе страждати. Вона виконуватиме твої бажання. Обіцятиме тобі мир, хай навіть ти знатимеш, що мусиш воювати. Це гірше.

Сожцань Сіжа притиснула пальця до чола Жинь. Земля під нею похитнулася.

Жинь побачила потік яскравих кольорів, сміливих і квітчастих, які набували визначених форм, лише коли вона примружувалася. Червоний і золотий ставали вимпелами та феєрверками, сині та фіолетові — фруктами, ягодами й келихами з вином.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вона стояла у великій банкетній залі. Кімната була вдвічі більшою за тронну залу в Осінньому палаці, обставлена довгими столами, за якими сиділи ошатно вбрані гості. Жинь бачила тарелі з драконовими фруктами, вирізаними у формі квітів, суп, який парував у черепашачих панцирах, та засмажених цілими поросят, розставлених на столі. Поруч стояли помічники, які мали відрізати шматки м’яса для гостей. Соргове вино текло золоченими канавками, вирізьбленими у стінках столу, щоб гості могли наповнювати келихи, коли забажають.

Знайомі обличчя з’являлися і зникали з поля зору, обличчя, яких вона не бачила так довго, що вони були немовби з іншого життя. Вона бачила вчителя Фейжика, який сидів за два столи від неї й уважно вибирав кісточки зі шматка риби. Бачила Ірдзяха і Дзіму, які сміялися за високим столом поруч із рештою майстрів Академії.

Кесеґі помахав їй зі свого місця. Він зовсім не змінився, відколи вона бачила його востаннє, досі десятирічний, смаглявий, самі лише шкіра та кістки. Жинь схвильовано подивилася на нього. Вона вже й забула, яка в нього дивовижна усмішка, зухвала й недоречна.

Жинь бачила Кітая у формі генерала. Його кучеряве волосся відросло й тепер було зв’язане в гульку на потилиці. Він був захоп­лений розмовою з майстром Ірдзяхом. Коли він помітив, що вона дивиться на нього, то підморгнув їй.

— Привіт, — промовив знайомий голос.

Вона обернулася й відчула, як серце забилося десь аж у горлі.

Звісно, то був Алтань. То завжди був Алтань, він ховався за кожним рогом її підсвідомості, переслідував кожне її рішення.

Але це був Алтань, живий і цілісний, зовсім не схожий на того Алтаня, яким вона знала його в Кхурдалайні, коли на нього звалився непосильний тягар війни. Прагнучи перемогти в ній, він довів себе до погибелі. Це була найкраща версія Алтаня з-поміж усіх можливих, таким вона намагалася його пам’ятати, таким він бував украй рідко. На його обличчі досі виднілися шрами, волосся було так само нечесане й надміру відросле, зв’язане ззаду неакуратним вузлом. Він досі тримав тризуб із буденною витонченістю людини, яка провела більше часу на полі битви, ніж у спокої.

Це був Алтань, який бився, бо обожнював бій і був у ньому справжнім майстром, а не тому, що це єдине, чого його навчили.

Його очі були карі. Зіниці не звужені. Від нього не пахло димом. Усміхнувшись, він здався Жинь майже щасливим.

— Ти тут, — тільки й спромоглася прошепотіти вона. — Це ти.

— Звісно, це я, — сказав він. — Навіть найжорсткіша сутичка не завадила б мені бути сьогодні тут. Туйр хотів насадити мою голову на палю, але сумніваюся, що йому під силу витримати лють матері й батька.

Найжорсткіша сутичка?

Туйр?

«Мати і батько?»

Спантеличення тривало лише мить, а потім вона збагнула. Мрії мають власну логіку, а це була лише мрія, хай і прекрасна. У цьому світі Спір ніколи не знищували. Теардза не загинула й не покинула свій народ на рабство. Її роду не вирізали за одну ніч на Мертвому острові.

Жинь мало не засміялася вголос. У цій ілюзії їхньою найбільшою тривогою була клята сутичка на кордоні.

— Ти хвилюєшся? — запитав Алтань.

— Хвилююся? — відлунням повторила вона.

— Я здивувався б, якби не хвилювалася, — сказав він. Його голос стишився до потаємного шепоту. — Хіба що ти передумала. І я хотів сказати, що навіть якщо й передумала, я нічого не маю проти. Якщо відверто, мені він ніколи не подобався.

— Він? — відлунням повторила Жинь.

— Він просто заздрить, що ти виходиш заміж першою, коли його самого ніхто не хоче, — поміж ними протиснувся Жамса, жуючи на ходу булочку з червоних бобів. Він схилився перед Алтанем. — Привіт, Командире.

Алтань закотив очі.

— Невже тобі не треба підпалювати феєрверки?

— Ще рано, — сказав Жамса. — Твої батьки сказали, що каструють мене, якщо я хоча б наближуся до них. Щось там про небезпеку.

— Цілком слушне зауваження, — Алтань скуйовдив Жамсі волосся. — А чому б тобі не пробігтися й не насолодитися бенкетом?

— Бо ця розмова значно цікавіша. — Жамса відкусив чималий шмат булочки і продовжив із повним ротом. — Отже, Жинь, що буде? Ми матимемо наречену-втікачку? Бо мені хотілося би спершу доїсти.

У Жинь відвисла щелепа. Вона переводила погляд від Жамси до Алтаня й назад, намагаючись знайти докази того, що вони ілюзія, знайти якусь недосконалість, нереальність.

Але вони були такими матеріальними, детальними і сповненими життя. А ще вони були такими щасливими. Як вони могли бути такими щасливими?

— Жинь? — Алтань штовхнув її у плече. — З тобою все гаразд?

Вона похитала головою.

— Я не… Це не…

На його обличчі майнула тривога.

— Може, присядеш на хвилину?

— Ні, я просто…

Він узяв її за руку.

— Вибач, що кепкував із тебе. Ходімо, знайдемо лавку.

— Ні, я не… — Жинь відштовхнула його й позадкувала. Вона точно знала, що йшла назад, але чомусь із кожним кроком опинялася від Алтаня не далі, ніж була до того.

— Ходімо зі мною, — повторив Алтань, його голос резонував у кімнаті. Кольори в бенкетній залі потьмяніли. Обличчя гостей розмилися. Тепер він був єдиною чіткою постаттю в полі зору.

Він простягнув їй руку.

— Ну ж бо, хутко.

Вона знала, що станеться з нею, якщо вона послухається.

Усе закінчиться. Ілюзія протримається ще може декілька хвилин, чи годину, чи може, тиждень. Час в ілюзіях тече зовсім інакше. Цією вона могла тішитися все життя. Але в реальності вона поступиться отруті Дадзі. Її життя скінчиться. Вона ніколи не прокинеться від цього прокляття.

Але хіба це так уже й погано?

Їй хотілося піти з ним. Їй страшенно цього кортіло.

— Ніхто не мусить помирати, — сказав Алтань, озвучуючи вголос її власні думки. — Уже не буде ніяких війн. Ти можеш усе повернути. Усіх. Нікому не треба йти.

— Але їх уже немає, — прошепотіла вона, і щойно слова зірвалися з її вуст, правда стала очевидною. Обличчя в бенкетній залі були брехнею. Її друзі загинули. Вчителя Фейжика не стало. Майстра Ірдзяха не стало. Ґолінь Ніїс не стало. Спіру не стало. Ніщо не могло їх повернути. — Тобі не вдасться спокусити мене цим.

— Тоді ти можеш приєднатися до них, — сказав Алтань. — Невже це так погано?

Світло й вимпели потьмяніли. Столи вицвіли до порожнечі, гості зникли. Вони з Алтанем лишилися самі, дві цятки полум’я в темному переході.

— Ти цього хочеш? — вона не встигла вимовити й слова, як він накрив її вуста своїми. Пекучі руки ковзали її тілом, прямуючи вниз.

Усе стало нестерпно гарячим. Жинь горіла. Вона й забула, як то воно — горіти по-справжньому, бо ж до власного полум’я мала імунітет, а в полум’я Алтаня ніколи не потрапляла, але це… Це був давній знайомий біль, жахливий і приємний водночас.

— Ні. — Жинь боролася з собою, шукаючи сил заговорити. — Ні, я цього не хочу…

Алтань сильніше обійняв її за талію.

— Хотіла, — сказав він, притискаючись ближче. — Це було написано на твоєму обличчі. Щоразу.

— Не чіпай мене, — вона притиснула руки до його грудей і спробувала відштовхнути, але марно.

— Не вдавай, що ти цього не хочеш, — сказав Алтань. — Я тобі потрібен.

Жинь не могла дихати.

— Ні, я не…

— Хіба?

Він поклав долоню їй на щоку. Вона відсахнулася, але пекучі пальці міцно притискалися до її шкіри. Його руки спустилися до її шиї. Його великі пальці зупинилися на виїмці між ключицями, такому знайомому місці. Алтань натиснув дужче. Вогонь огорнув її горло.

— Повертайся, — голос Сожцань Сіжі прорізався крізь її розум, як ніж, даруючи декілька смачних холодних секунд ясності. — Отямся. Підкоришся йому — і програєш.

Жинь упала додолу.

— Я не хочу цього, — застогнала вона. — Я не хочу цього бачити… Я хочувибратися..

— Це отрута, — сказала Сожцань Сіжа. — Піт підсилює її, змушує кипіти. Очисться, інакше Печатка тебе вб’є.

Жинь заскиглила.

— Просто зупиніть це.

— Не можу. Перед тим, як стане ліпше, мусиш пережити найгірше, — Сожцань Сіжа стиснула руку Жинь і відпустила. — Пам’ятай, він існує лише у твоїй свідомості. Він має лише стільки сили, скільки ти йому даси. Зможеш?

Жинь кивнула і схопила руку Сожцань Сіжі. Їй забракло подиху, щоб сказати «відправте мене назад», але Сожцань Сіжа кивнула. Вона хлюпнула ще черпак води на каміння.

У юрті стало вдвічі спекотніше. Жинь закашлялася, вигинаючи спину, матеріальний світ потьмянів і біль повернувся. Пальці Алтаня знову обхопили її шию, стискаючись, душачи її.

Алтань нахилився вперед. Мазнув вустами по її вустах.

— Знаєш, чого я від тебе хочу?

Жинь похитала головою, хапаючи ротом повітря.

— Убий себе, — наказав він.

— Що?

— Я хочу, щоб ти себе вбила, — повторив він. — Виправ усе. Це ти мала померти на тому хвилерізі. А я мав вижити.

Це правда?

Певно, що правда, якщо ця думка так міцно засіла в її підсвідомості. І Жинь не могла брехати собі, вона знала, завжди знала, що якби Алтань тоді вижив, а вона померла, усе могло би скластися зовсім по-іншому. Аратша досі був би живий, Цике не розпустили б, вони не програли б Фейленю, а Республіканський флот не перетворився б на понівечені рештки на дні озера Боян.

Дзіньджа говорив це від самого початку. «Нам варто було спробувати врятувати іншого».

— Це через тебе я помер, — продовжив Алтань безжально. — Виправ усе. Вбий себе.

Жинь зглитнула.

— Ні.

— Чому? — його пальці дужче стиснулися на її шиї. — Живою від тебе жодної користі.

Жинь потягнулася до його рук.

— Бо я вже не виконую твоїх наказів.

Алтань був витвором її розуму. Він мав лише стільки сили, скільки вона йому давала.

Вона відірвала його пальці зі своєї шиї. Відгинала їх один за одним. І майже звільнилася. Алтань стиснув дужче, але Жинь опиралася, вдарила його в литку, а коли він відпустив, кинулася назад, подалі він нього, і нахилилася, готова до удару.

— Серйозно? — пхикнув він. — Ти зі мною битимешся?

— Я вже тобі не поступлюся.

— Не поступишся? — повторив він, немовби це здавалося йому смішним. — Он що ти про це думаєш? О Жинь, про це ніколи не йшлося. Я не хочу, щоб ти мені поступалася. Я керував тобою. Контролював тебе. А ти була така дурна, доводилося тобі говорити, що і як робити.

— Я не дурна, — сказала вона.

— Ні, дурна, — Алтань усміхнувся, дбайливий, вродливий і ненависний водночас. — Ти ніщо. Від тебе жодної користі. Порівняно зі мною, ти…

— Я взагалі не така, як ти, — перебила вона. — Я була жахливим командиром. Не могла без опіуму. Я досі не можу прикликати вогонь. Ти можеш сказати мені все, що я в собі ненавиджу, але я вже це знаю. І ти не можеш сказати нічого, що завдасть мені більшого болю.

— О, я так не думаю, — раптом у його руці з’явився тризуб. Підходячи, Алтань почав його розкручувати. — А як щодо цього? Ти хотіла, щоб я помер.

Вона відступила.

— Ні. Ніколи.

— Ти ненавиділа мене. Ти боялася мене й не могла дочекатися нагоди позбутися. Визнай, коли я помер, ти сміялася.

— Ні, я ридала, — сказала вона. — Ридала цілими днями, поки несила було зробити бодай ще один подих, а потім намагалася припинити дихати, але Енькі щоразу повертав мене до життя, і згодом я ненавиділа себе, бо ти сказав, що я маю жити далі, а я ненавиділа життя, бо це ти сказав, що я мушу…

— І з якого то дива ти мене оплакувала б? — тихо запитав він. — Ти заледве мене знала.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Я любила твій образ. Я була засліплена тобою. Я хотіла бути тобою. Але тоді я тебе не знала й уже ніколи по-справжньому не дізнаюся, яким ти був. Але тепер я вже не думатиму, Алтаню. Я готова вбити тебе.

У її руках матеріалізувався тризуб.

Тепер вона мала зброю. Тепер вона не була проти нього беззбройною. Вона ніколи не була безборонною. Просто їй ніколи не спадало на думку це перевірити.

Алтань зиркнув на зубці.

— Ти не посмієш.

— Ти не реальний, — спокійно промовила вона. — Він мертвий, і я вже не зможу зашкодити йому.

— Поглянь на мене, — сказав він. — Зазирни в мої очі. Скажи мені, що я не реальний.

Жинь зробила випад. Алтань відбив. Вона вивільнила тризуб і спробувала знову.

Він підвищив голос.

— Поглянь на мене.

— Я й дивлюся, — лагідно промовила вона. — Я все бачу.

Він спіткнувся.

Вона вдарила його в груди.

Він вирячив очі, але ніби завмер. З кутика його рота потекла тоненька цівка крові. А на грудях розквітала червона пляма.

Той удар не був смертельним. Жинь ударила його під грудину. Але не влучила в серце. Зрештою, він міг стекти кров’ю, але вона не хотіла, щоб він помирав одразу. Він потрібен їй живим і свідомим.

Вона досі потребувала абсолютності.

Алтань глянув на зубці, які показалися з його грудей.

— Ти хотіла мене вбити?

Жинь витягла тризуб. Кров швидко заливала його форму.

— Я вже це робила.

— Але чи змогла б ти зробити це зараз? — поцікавився він. — Чи зможеш покінчити зі мною? Якщо ти вб’єш мене тут, Жинь, я зникну.

— Я цього не хочу.

— Тоді я досі тобі потрібен.

— Не так, як я тобі.

Жинь збагнула, нарешті збагнула, що гонитва за спадком Алтаня Тренсиня не дасть їй правди. Вона не зможе відтворити його в своєму розумі, хоч скільки мордуватиме себе спогадами. Вона могла успадкувати лише його біль.

І що відтворювати? Ким насправді був Алтань?

Наляканим хлопчиськом зі Спіру, який просто хотів додому, зламаним хлопчиськом, який дізнався, що дому немає й повертатися нікуди, солдатом, який вижив усупереч усім, хто думав, що він має вмерти. Командиром без мети, якому немає заради чого воювати й немає про що непокоїтися — окрім того, щоб не спалити світ.

Алтань не був героєм. Тепер Жинь це зрозуміла, й усвідомлення настільки приголомшило, що вона ніби впала в крижану воду, занурилася з головою й переродилася.

Вона нічим перед ним не завинила.

Вона нічого йому не винна.

— Я досі люблю тебе, — сказала Жинь, бо мусила говорити відверто.

— Я знаю. І тому ти дурепа, — сказав Алтань. Він ступив до неї крок, потягнувся до її руки й переплів її пальці зі своїми. — Поцілуй мене. Я знаю, ти цього хотіла.

Жинь торкнулася до його щоки закривавленими пальцями. Заплющила очі, лише на мить, і подумала про те, як усе могло скластися.

— Я теж тебе любив, — сказав він. — Ти мені віриш?

— Ні, не вірю, — сказала вона і знову пронизала його груди тризубом.

Тризуб увійшов гладко, не зустрівши опору. Жинь не знала, чи це тому, що видіння Алтаня вже тьмяніло, ставало безтілесним, чи тому, що Алтань у площині її мрій зумисно їй допомагав, насадившись на три зубці тим місцем грудної клітки, де мало бути серце.

Коли Жинь видихнула знову, її опанувало нове страхітливе відчуття, машинальне, але водночас страшенно бентежне. Невже це її тіло, оця смертна й незграбна посудина? Вона повільно вивчала заново, як працюють її нутрощі. Дізнавалася, як повітря рухається до легень. Як звучить її серце у грудях.

Жинь побачила, як усе навколо залило світло звідкись згори, з бездоганного кола блакиті. Вона не одразу збагнула, що то був дах юрти, який відкрили, щоб випустити пару.

— Не рухайся, — сказала Сожцань Сіжа.

Сожцань Сіжа поклала руку Жинь на груди, стиснула пальці й почала наспівувати. Гострі нігті впилися Жинь у шкіру.

Жинь закричала.

Ще не кінець. Жинь відчула жахливе тягуче відчуття, немовби Сожцань Сіжа обхопила пальцями її серце й витягувала його з грудної клітки.

Вона глянула вниз. Пальці Сожцань Сіжі не пробили шкіри. Тягуче відчуття йшло звідкись зсередини, від чогось гострого й зубчастого в ній, чогось, що не хотіло її відпускати.

Сожцань Сіжа почала наспівувати голосніше. Жинь відчула невимовний тиск, такий сильний, що здавалося — легені луснуть. Тиск усе зростав і зростав, а потім щось піддалося. Тиск разом зник.

Мить вона могла лише лежати нерухомо й дихати, втупившись очима в біле коло нагорі.

— Поглянь, — Сожцань Сіжа розкрила перед Жинь долоню. Усередині була грудка крові завбільшки з її кулак, чорна й зо­гнила. Від неї смерділо стервом.

Жинь інстинктивно відсахнулася.

— Це…

— Отрута Дадзі, — Сожцань Сіжа накрила кулак тканиною і стиснула. Чорна кров просочувалася між пальцями і скрапувала на розпечене каміння. Сожцань Сіжа уважно роздивилася забруднені пальці, а потім струсила останні кілька крапель на каміння, де вони голосно зашипіли й зникли.

— Її вже немає. Ти вільна.

Жинь втупилася в брудне каміння, не здатна вимовити й слова.

— Я не… — вона закашлялася, не договоривши.

А потім трапилося все водночас. Її тіло затрусилося, затоплене сумом, про який вона навіть не здогадувалася. Жинь накрила голову руками, незв’язно схлипуючи, її пальці були липкі від сліз і шмарклів.

— Плакати нормально, — сказала Сожцань Сіжа. — Я знаю, що ти бачила.

— Тоді йди до біса, — кашлянула Жинь. — До біса.

У грудях поважчало. Вона перехилилася й виблювала на каміння. У неї тремтіли коліна, литка пульсувала болем. Жинь упала долілиць поруч із власним блювотинням і міцно заплющила очі, щоб стримати потік сліз.

Серце шалено калатало в грудях. Вона намагалася зосередитися на серцебитті, з кожною секундою рахуючи удари, щоб заспокоїтися.

«Його не стало.

Він мертвий.

Він уже не завдасть мені болю».

Жинь потягнулася до гніву, того самого гніву, який завжди слугував їй щитом, і не знайшла його. Емоції випалили її зсередини, пекуче полум’я згасло, бо йому нічим було живитися. Вона почувалася спустошеною, вихолощеною й порожньою. Лишилося тільки виснаження й тупий біль утрати в горлі.

— Тобі дозволено відчувати, — пробурмотіла Сожцань Сіжа.

Жинь схлипнула й витерла носа рукавом.

— Але не жалій його, — сказала Сожцань Сіжа. — То не був він. Чоловік, якого ти знала, пішов і упокоївся. Життя і смерть у цьому космосі рівні. Ми вступаємо в матеріальний світ і знову йдемо, реінкарнуємося в щось краще. Хлопець настраждався. Відпусти його.

Так, Жинь знала, теоретично вона знала, що це була правда, що для космосу вони були фундаментально неважливими, що вони прийшли з пилу й повернулися в пил і порох.

І вона мала втішитися цим, але тієї миті їй не хотілося бути тимчасовою й нематеріальною, вона хотіла вічно лишатися в матеріальному світі з Алтанем, коли вони схилилися чолами одне до одного, їхні погляди перетнулися, руки торкнулися й переплелися, намагаючись злитися в чистій фізичності іншого.

Вона хотіла бути живою і смертною, вічно тимчасовою з ним — і тому плакала.

— Я не хотіла, щоб він ішов, — прошепотіла вона.

— Наші померлі не йдуть від нас, — сказала Сожцань Сіжа. — Вони лишаються, поки ми це дозволяємо. Той хлопець — хвороба твого розуму. Забудь його.

— Не можу. — Вона затулила обличчя руками. — Він був дивовижним. Він був інакшим. Я ніколи не зустрічала нікого схожого на нього.

— Ти здивувалася б. — Сожцань Сіжа спохмурніла. — Ти й гадки не маєш, скільки ще таких чоловіків, як Алтань Тренсинь.

— Жинь! О боги! — Кітай опинився біля неї, щойно вона вийшла з юрти. Жинь знала, розуміла з його виразу обличчя, що він декілька годин чекав зовні, зціпивши зуби від хвилювання.

— Тримай її, — сказала Сожцань Сіжа.

Кітай обхопив Жинь рукою навколо талії, щоб зняти вагу з пораненої литки.

— З тобою все гаразд?

Жинь кивнула. Разом вони почовгали вперед.

— Ти впевнена? — наполягав він.

— Мені краще, — пробурмотіла вона. — Гадаю, так добре, як не було вже дуже давно.

Жинь хвилину постояла, прихилившись до його плеча, просто насолоджуючись холодним повітрям. Вона ніколи не думала, що звичайне повітря може смакувати, бути таким солодким. Відчуття вітру на обличчі було хрустке, смачне й освіжало дужче за холодну зливу.

— Жинь, — сказав Кітай.

Вона розплющила очі.

Він уважно дивився їй на груди.

Жинь обмацала себе, розмірковуючи, чи одяг не зайнявся від жару. Вона й не помітила б, якби це сталося. Відчуття фізичного тіла досі здавалося їй таким новим, що вона легко могла ходити й голою.

— Що таке? — спантеличена, промовила Жинь.

Сожцань Сіжа нічого не сказала.

— Поглянь униз, — сказав Кітай. Його голос був дивно здавленим.

Вона опустила очі.

Трохи нижче грудини на її шкірі проступив чорний відбиток долоні, схожий на тавро.

Кітай обернувся на Сожцань Сіжу.

— Що ви…

— То не вона, — сказала Жинь.

Це тавро було від Алтаня, то був його спадок.

«От же покидьок».

Кітай уважно стежив за нею.

— І тобі це здається нормальним?

— Ні, — сказала вона.

Вона поклала руку собі на груди так, що її долоня опинилася всередині відбитку Алтаня.

Його рука була значно більшою.

Жинь опустила руку.

— Але це не має значення.

— Жинь…

— Він помер, — сказала вона тремтливим голосом. — Він помер, його не стало, розумієш? Він зник і вже ніколи мене не торкнеться.

— Знаю, — сказав Кітай. — Не торкнеться.

— Приклич полум’я, — різко сказала Сожцань Сіжа. Вона тихо стояла, спостерігаючи за їхньою розмовою, але тепер у її голосі чулася дивна тривога. — Зараз же.

— Зачекайте, — сказав Кітай. — Вона слабка, змучена…

— Їй треба зробити це зараз, — наполягала Сожцань Сіжа. Вона була дивно налякана, від чого стало страшно й Жинь. — Я мушу знати.

— Будьте розсудливою… — почав було Кітай, але Жинь похитала головою.

— Ні. Вона має рацію. Відійди.

Він відпустив її руку і ступив декілька кроків назад.

Жинь заплющила очі, видихнула й дозволила розуму пірнути в екстаз. У місце, де гнів набував сили. І вперше за багато місяців вона дозволила собі надію, що знову зможе відчути полум’я, надію, яка стала для неї недосяжною, як політ.

Тепер їй стало безмежно простіше генерувати гнів. Вона могла в надлишку видобути його з власних спогадів. У її розумі більше не лишилося частин, яких вона не сміла чіпати, які досі кровоточили, наче відкриті рани.

Жинь здолала знайомий шлях через порожнечу, аж доки не побачила Фенікса немовби крізь туман, почула його ніби у відлунні, ніби у спогаді про доторк.

Вона відчула його гнів і потягнулася до нього.

Вогонь не прийшов.

Щось запульсувало.

Спалахи світла майнули їй під повіками.

Печатка нікуди не зникла, випалена в її розумі, досі присутня. Привид Алтаневого сміху відлунював їй у вухах.

Жинь тримала полум’я в долоні лише мить, якраз достатньо для того, щоб воно подражнило її й вислизнуло, а потім і зовсім зникло.

Цього разу болю не було, як і безпосередньої загрози, що її засмокче у видіння і вона збожеволіє у фантазії, але Жинь однаково впала на коліна й закричала.

Роздiл 23

— Є інший спосіб, — сказала Сожцань Сіжа.

— Та заткніться вже — не стрималася Жинь.

Вона була так близько. Майже повернула собі вогонь, відчула його на смак, але останньої миті він вислизнув з рук. Вона хотіла вивільнити свою злість на що-небудь, але просто не знала, на кого чи на що, і тому від цього тягаря почувалася так, ніби ось-ось вибухне.

— Ви сказали, що виправите це.

— Печатку нейтралізовано, — сказала Сожцань Сіжа. — Вона вже не зашкодить тобі. Але отрута проникла дуже глибоко й досі блокує тобі доступ до світу духів…

— До біса все, що ви там собі думаєте.

— Жинь, не треба, — застеріг Кітай.

Вона проігнорувала друга. Вона знала, що Сожцань Сіжа не винна, але все одно хотіла образити, допекти.

— Ваш народ ні чорта не знає. Не дивно, що Тріада вибила вас, не дивно, що ви програли трьом, курва, підліткам…

У свідомість Жинь пробився пронизливий шум. Вона впала навколішки, але шум продовжував розкочуватися, стаючи все гучнішим і гучнішим, аж доки не викристалізувався у слова, що пробрали її до самих кісток.

«Та як ти смієш докоряти мені?! — Сожцань Сіжа нависала над Жинь, ніби велетка, зростом з цілу гору, натомість усе інше на галявині немовби зіщулилося. — Я Мати кетреїдів. Я правлю землями на півночі від Баґхри, де скорпіони мало не лускають від отрути, а в червоних пісках ховаються піщані хробаки з розчахнутими пащами, ладні заковтнути цілого верблюда. Я приборкала землю, створену для того, щоб люди марніли там, аж доки не вибіляться кістки. Не думай, що можеш кидати мені виклик».

Жинь не могла говорити від болю. На декілька болісних секунд лемент підсилився, а потім нарешті стих. Вона перекотилася на спину й хапала повітря великими важкими ковтками.

Кітай допоміг їй сісти.

— Ось чому ми ввічливі з нашими союзниками.

— Я чекатиму вибачень, — сказала Сожцань Сіжа.

— Вибачте, — пробурмотіла Жинь. — Я просто… Я думала, що повернула його.

Упродовж усієї кампанії вона немов заціпеніла до своєї втрати. І не усвідомлювала, як відчайдушно хотіла повернути собі вогонь, аж доки знову його не торкнулася, лише на мить. І все нахлинуло на неї заразом: захват, полум’я й чиста гуркітлива сила.

— Не думай, що все втрачено, — сказала Сожцань Сіжа. — Ти ніколи не отримаєш доступу до Фенікса самотужки, якщо Дадзі не відкличе Печатку. А вона цього нізащо не зробить.

— Тоді це кінець, — сказала Жинь.

— Ні. Якщо інша душа покличе Фенікса замість тебе. Душа, зв’язана з твоєю, — Сожцань Сіжа багатозначно глянула на Кітая.

Він спантеличено кліпнув.

— Ні, — миттю озвалася Жинь. — Я не… Мені байдуже, що ви можете зробити, ні…

— Дозволь їй договорити, — сказав Кітай.

— Ні, ти не розумієш ризику…

— Ні, він усе розуміє, — сказала Сожцань Сіжа.

— Але ж він нічого не знає про богів! — скрикнула Жинь.

— Зараз не знає. Щойно ви станете близнюками, він усе знатиме.

— Близнюками? — повторив Кітай.

— Ти розумієш, у чому суть зв’язку між Чаґханем і Царою? — запитала Сожцань Сіжа.

Кітай похитав головою.

— Вони пов’язані на духовному рівні, — рішуче сказала Жинь. — Поріж його — і вона відчує біль. Убий його — і вона помре.

На обличчі Кітая промайнув жах. Він спробував приховати його, але Жинь помітила.

— Якірні узи зв’язують ваші душі в психодуховній площині, — сказала Сожцань Сіжа. — Ти ще можеш прикликати Фенікса, якщо робитимеш це через хлопця. Він стане твоїм трубопроводом. Божественна сила тектиме крізь нього до тебе.

— Я стану шаманом? — запитав Кітай.

— Ні. Лише позичиш шаману свій розум. Вона прикликатиме бога через тебе. — Сожцань Сіжа схилила голову, уважно розглядаючи їх обох. — Ви ж гарні друзі, правда?

— Так, — сказав Кітай.

— Добре. Якщо дві душі вже знайомі, якір виходить найкращим. Так виникає сильніший зв’язок. Стабільніший. Зможеш витримати трохи болю?

— Так, — знову сказав Кітай.

— Тоді ми якнайшвидше мусимо провести зв’язувальний ритуал.

— Категорично ні, — сказала Жинь.

— Я зроблю це, — рішуче сказав Кітай. — Просто поясніть як.

— Ні, я не дозволю тобі…

— Я не прошу твого дозволу, Жинь. У нас немає іншого вибору.

— Але ти можеш померти!

Він хрипко засміявся:

— Ми солдати. Ми завжди можемо померти.

Не вірячи власним вухам, Жинь витріщилася на нього. Як він міг говорити так спокійно? Невже він не розумів небезпеки?

Кітай вижив у Сінеґарді. У Ґолінь Ніїс. У Бояні. За своє життя він пережив уже достатньо болю. Вона не наражатиме його ще й на це. Вона ніколи собі не пробачить.

— Ти й гадки не маєш, як воно, — сказала вона. — Ти ніколи не розмовляв з богами, ти…

Він похитав головою:

— Ні, не треба так говорити. Не думай, що я надто дурний чи надто слабкий, щоб…

— Я не думаю, що ти слабкий.

— Тоді чому…

— Бо ти анічогісінько не знаєш про цей світ і ніколи не ді­знаєшся.

Їй було байдуже, як Фенікс мучив її, але Кітай… Кітай чистий. Він найкраща людина, яку вона коли-небудь знала. Кітай не мав довідатися, як воно — відчувати поклик мстивого бога. Кітай був останнім у цьому світі, хто ще лишився у своїй суті добрим та хорошим, і вона ладна була краще вмерти, аніж зруйнувати це.

— Ти й гадки не маєш, які це відчуття. Боги зламають тебе.

— Ти хочеш повернути собі вогонь? — запитав Кітай.

— Що?

— Хочеш повернути собі вогонь? Якщо ти зможеш знову прикликати Фенікса, то чи використаєш ти свою силу, щоб виграти цю війну?

— Так, — сказала вона. — Я хочу цього понад усе. Але я не можу просити тебе зробити це заради мене.

— Тоді й не проси. — Він повернувся до Сожцань Сіжі. — Зв’яжіть нас. Просто скажіть, що мені робити.

Сожцань Сіжа дивилася на Кітая з таким виразом, який майже дорівнював повазі. Її обличчя осяяла легка усмішка.

— Як забажаєш.

— Усе не так погано, — сказав Чаґхань. — З’їдаєш гриб. Убиваєш жертву. А потім Сожцань Сіжа зв’яже вас — і ваші душі будуть споріднені навічно. І насправді, все, що від вас треба, — просто існувати.

— Нащо жива жертва? — запитав Кітай.

— Бо душа має силу, яка вивільняється з матеріального світу в момент смерті, — сказала Цара. — Сожцань Сіжа використає цю силу, щоб пов’язати вас узами.

Чаґханю й Царі доручили підготувати Жинь і Кітая до ритуалу. Це передбачало виснажливий процес нанесення рядків символів на їхні голі руки від плечей до кінчиків середніх пальців. Символи треба було наносити одночасно, кожний штрих синхронно з його парою.

Близнюки працювали з дивовижною злагодженістю, яку Жинь оцінила б краще, якби не була така засмучена.

— Годі соватися, — сказав Чаґхань. — Від цього чорнило потече.

— Тоді пиши швидше, — випалила вона.

— Було б добре, — привітно промовив Кітай. — Мені треба до вітру.

Чаґхань опустив пензля в чорнильницю, а потім струснув зайві краплі.

— Змажете ще хоча б один символ — і нам доведеться починати спочатку.

— А вам це подобається, правда? — бурчала Жинь. — Чому б не потягти ще годинку? Якщо пощастить, війна завершиться ще до того, як ви закінчите!

Чаґхань опустив пензля.

— У нас не було вибору. Ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти той ще сучий син, — сказала вона.

— Інших варіантів у тебе однаково немає.

— Та пішов ти.

Це була дріб’язкова суперечка, але Жинь не покращало від неї так, як вона сподівалася. Сварка лише виснажила її. Бо Чаґ­хань мав рацію, близнюки мусять виконувати накази Сожцань Сіжі, інакше їх точно вб’ють, а якщо й ні, то Жинь однаково не мала вибору.

— Усе буде гаразд, — лагідно промовила Цара. — Якір зробить тебе сильнішою. Стабільнішою.

Жинь пхикнула.

— І як же це? Дужче скидається на гарний спосіб втратити двох хороших солдатів за раз.

— Бо це зробить тебе гнучкішою в спілкуванні з богами. Щоразу, коли ти їх прикликаєш, то схожа на ліхтар, і віддаляєшся від власного тіла. Зайдеш занадто далеко — і у фізичній формі натомість вкореняться боги. Саме тієї миті ти й божеволієш.

— То так сталося і з Фейленем? — запитав Кітай.

— Так, — відповіла Цара. — Він занадто віддалився, загубився, і всередині замість нього оселився бог.

— Цікаво, — сказав Кітай. — І якір може цьому запобігти?

Він говорив про цю процедуру з надто помітним захватом. І слова близнюків всотував з голодним виразом, категоризуючи кожну нову піщинку інформації у своїй дивовижній пам’яті. Жинь майже бачила, як у його свідомості обертаються коліщатка.

Це її налякало. Вона не хотіла, щоб він зачаровувався цим світом. Вона воліла б, щоб він утікав, і якомога далі.

— Цей спосіб не бездоганний, але так значно важче з’їхати з глузду, — сказав Чаґхань. — Якщо маєш якір, боги не можуть позбутися тебе. Ти можеш мандрувати в світі духів так далеко, як тільки заманеться, і завжди знатимеш шлях назад.

— Ви кажете, що я не дозволю Жинь збожеволіти, — сказав Кітай.

— Вона вже божевільна, — озвався Чаґхань.

— Справедливо, — сказав Кітай.

Близнюки ще якийсь час працювали мовчки. Жинь сиділа прямо, із заплющеними очима, дихала рівномірно, відчуваючи, як вологий пензель рухається по голій шкірі.

А якщо якір і справді дасть їй силу? Вона ніяк не могла позбутися проблиску надії, що вже з’явився в її думках. Як то воно буде — прикликати Фенікса без остраху втратити здоровий глузд у пориві гніву? Вона зможе прикликати вогонь, коли схоче, і так довго, як схоче. Вона зможе контролювати його так, як Алтань.

Але чи варте воно того? Жертва така величезна, і не лише для Кітая, а й для неї. Пов’язати своє життя з його життям — непередбачуваний, страхітливий обов’язок. Вона вже не буде в безпеці, якщо Кітай лишатиметься незахищеним.

Якщо вона не зможе вберегти його. Якщо не зможе гарантувати, що Кітаю ніколи нічого не загрожуватиме.

Нарешті Чаґхань відклав пензля:

— З вами завершено.

Жинь потягнулася й оглянула руки. Її шкіру вкривали химерні чорні знаки, складаючись у слова, схожі на майже зрозумілу їй мову.

— Оце й усе?

— Ще ні, — Чаґхань передав їм жменю грибів з червоними капелюшками. — З’їжте ось це.

Кітай потикав гриби пальцем.

— Що це таке?

— Мухомор. Його можна знайти біля беріз і ялин.

— І навіщо він?

— Щоб розкрити тріщину між світами, — сказала Цара.

Кітай розгубився.

— Скажи йому, навіщо ці гриби насправді, — сказала Жинь.

Цара всміхнулася.

— Щоб піднести тебе на неймовірні висоти. Значно вишуканіший спосіб, ніж макове насіння. І швидший.

Кітай покрутив гриб на долоні.

— Схожий на отруйний.

— Це психоделік, — сказав Чаґхань. — Вони всі отруйні. Суть у тому, щоб перенести тебе одразу на поріг іншого світу.

Жинь поклала гриби до рота й розжувала. Вони були жорсткі й майже не мали смаку, тож їй довелося декілька хвилин попрацювати зубами, доки гриби пом’якшали достатньо, щоб їх можна було проковтнути. Щоразу, коли її зуби врізалися у волокнисті шматочки, у неї виникало неприємне відчуття, що вона вгризається в плоть.

Чаґхань передав Кітаю дерев’яне горня.

— Якщо не хочеш їсти гриби, можеш натомість їх випити.

Кітай чмихнув носом, зробив невеликий ковток і затиснув рота рукою.

— Що це таке?

— Сеча коня, — радісно сказав Чаґхань. — Ми згодували гриби коням — і ти отримав наркотик після того, як він вийшов. Значно легше проковтнути.

— Та ви, люди, мерзенні, — пробурмотів Кітай. Він затиснув носа, вихлюпнув вміст горняти собі в горло і квапливо затулив рота рукою.

Жинь зглитнула. Сухі шматочки грибів боляче проштовхувалися стравоходом.

— А що трапляється, якщо якір помирає? — запитала вона.

— Ти помираєш, — сказав Чаґхань. — Ваші душі зв’язані, а це означає, що вони покинуть цю землю разом. Одна тягне за собою другу.

— Це не обов’язково мусить бути так, — сказала Цара. — Ви можете вирішити відійти разом. Або ж можете розірвати зв’язок.

— Це можливо? — запитала Жинь. — Як?

Цара й Чаґхань перезирнулися.

— З останнім словом. Якщо обоє партнерів цього побажають.

Кітай спохмурнів.

— Я не розумію. Тоді чому це обов’язок?

— Бо щойно ти отримуєш якір, він стає частиною твоєї душі. Самим твоїм існуванням. Він знає твої думки. Відчуває те ж саме, що й ти. Якір єдиний, хто цілком тебе розуміє. Більшість радше помруть, аніж відмовляться від цього.

— І ви обоє мусите бути в одному місці, коли хтось один помирає, — сказав Чаґхань. — А більшість людей опиняються в цю мить не поруч.

— Але цей зв’язок можна розірвати, — сказала Жинь.

— Можна було б, — сказав Чаґхань. — Однак, сумніваюся, що Сожцань Сіжа навчить вас це робити.

Звісно, що не навчить. Жинь знала, що Сожцань Сіжа схоче, аби Кітай став гарантією — не лише, щоб упевнитися, що зброя проти Дадзі працюватиме, а й щоб мати запобіжник на той випадок, якщо вона колись захоче прибрати Жинь.

— А в Алтаня був якір? — запитала вона. Алтань мав моторошний контроль над полум’ям навіть як на спірлійця.

— Ні. Спірлійці не вміли цього. Алтань був… Те, що Алтань робив, було не властиве людині. Ближче до кінця він лишався при здоровому глузді завдяки самій лише силі волі. — Чаґхань зглитнув. — Я пропонував йому багато разів. Він завжди відмовлявся

— Але ж у тебе вже є якір, — сказала Жинь. — Можна мати більше одного?

— Не одночасно. Парні узи — оптимальний варіант. Потрійні дуже нестабільні, бо непередбачуваність віддачі означає, що коли хтось із трьох відступиться, то ця зрада неодмінно вплине на двох інших і вони ніяк не зможуть від цього захиститися.

— Але? — наполягав Кітай.

— Але це також може підсилити вміння. Зробити тебе сильнішим, ніж будь-який шаман має право бути.

— Як Тріада. — Усвідомила Жинь. — Вони були зв’язані одне з одним. Ось чому вони були такі могутні.

Тепер усе ставало зрозуміло, наприклад, чому Дадзі не вбила Дзяна, якщо вони були ворогами. Бо не стала б цього робити. Не могла, не вбивши й себе.

Жинь почала від початку:

— То виходить…

— Так, — сказав Чаґхань. — Поки Дадзі жива, Імператор Дракона і Хранитель Воріт також живі. Можливо, їхні узи розірвалися, але сумніваюся. Сила Дадзі досі надто стабільна. Інші двоє живі, вони десь є. Але, мабуть, обом непереливки, бо решта країни вважає їх мертвими.

«Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно».

Кітай промовив уголос запитання, яке спало на думку й Жинь.

— То що з ними сталося? Чому вони зникли?

Чаґхань знизав плечима.

— Це треба питати в інших двох. Ти вже все випив?

Кітай спорожнив горня і скривився.

— Фе. Так.

— Добре. А тепер їж гриби.

Кітай моргнув.

— Що?

— У тому горняті мухоморів не було, — сказав Чаґхань.

— Ну ти й козел, — сказала Жинь.

— Я не розумію, — сказав Кітай.

Чаґхань ледь помітно йому всміхнувся.

— Я просто хотів поглянути, чи вип’єш ти сечу коня.

Сожцань Сіжа чекала на них перед тріскотливим вогнищем. Полум’я здалося Жинь живим: його язики стрибали надто високо, сягали надто далеко, немовби маленькі руки, що намагалися затягти її у вогонь. Якщо вона дозволяла погляду затриматися, дим, фіолетовий від порошків Сожцань Сіжі, починав набирати обрисів облич померлих. Майстра Ірдзяха. Аратші. Капітана Салкхі. Алтаня.

— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь прокліпалася.

Вона стала навколішки на холодній землі біля Кітая. Попри холоднечу, їм дозволили вдягти тільки штани й спіднє, а руки мали лишатися відкритими. Чорнильні знаки, що зміїлися по їхній шкірі, виблискували в сяйві вогню.

Жинь була налякана. Кітай немовби взагалі не боявся.

— Я готовий, — сказав він. Його голос був спокійним.

— Готова, — відлунням повторила вона.

Між ними лежали два довгих зазубрених ножі й жертва.

Жинь не знала, як кетреїдам вдалося спіймати дорослого оленя, величезного і здорового, без жодної видимої рани, та ще й за лічені години. Його ноги були міцно зв’язані докупи. Жинь підо­зрювала, що тварину накачали заспокійливим, бо олень лежав аж надто сумирно, наполовину заплющивши очі, ніби змирився з долею.

Поступово почав проявлятися вплив мухоморів. Усе стало страшенно яскравим. Коли щось рухалося в полі зору Жинь, то за ним тягнулися сліди, схожі на мазки фарби, що виблискували, вихрились і зникали.

Жинь із зусиллям зосередилася на шиї оленя.

Вони з Кітаєм мали зробити два надрізи, кожен зі свого боку, причому так, щоб жоден не був одноосібно винен у його смерті. Окремо жодна рана не мала бути аж настільки серйозною, щоб убити. Олень міг відповзти, закрити поріз багнюкою і якимось чином вижити. Але рани з обох боків означали вірну смерть.

Жинь підняла ножа з землі й міцно стиснула в руках.

— Повторюйте за мною, — сказала Сожцань Сіжа, а потім із її вуст зірвався потік кетреїдських слів. Незнайомі склади звучали у вустах Жинь гуркотливо й ніяково. Вона знала їхнє значення лише тому, що близнюки їй його пояснили.

«Ми житимемо як одне. Ми битимемося як одне.

І ми вбиватимемо як одне».

— Жертва, — сказала Сожцань Сіжа.

Вони опустили ножі.

Жинь усвідомила, що це важче, ніж вона очікувала. Не тому, що вона не звикла вбивати, бо ж прорізати плоть для неї тепер було так само легко, як дихати. Джерелом опору було хутро. Вона зціпила зуби й натиснула дужче. Ніж занурився в бік оленя.

Тварина вигнула шию й закричала.

Ніж Жинь не пройшов достатньо глибоко. Їй довелося розширити поріз. У неї страшенно тремтіли руки, руків’я вільно гойдалося між пальцями.

Однак Кітай протягнув ножа по боку оленя одним чистим сильним ударом.

Навколо їхніх колін розливалася калюжа крові, швидкої й темної. Олень перестав корчитися. І опустив голову до землі.

Крізь одурманення від мухомора Жинь побачила мить, коли життя полишило тіло оленя — золотаву мерехтливу ауру, яка зависла над трупом немовби ефемерна копія його фізичної форми, а потім димом здійнялася вгору. Жинь закинула голову, спостерігаючи, як вона піднімається все вище й вище в небеса.

— Іди за нею, — сказала Сожцань Сіжа.

Вона так і зробила. Це здавалося простим завданням. Під впливом мухомора її душа була легшою за саме повітря. Її розум здійнявся, матеріальне тіло стало віддаленим спогадом, і вона полетіла в широку й темну порожнечу, що була космосом.

Жинь усвідомила що стоїть біля великого кола, його контури були означені сяйливими Гексаграмами — знаками, що були втіленням самої природи всесвіту, шістдесяти чотирьох божеств, які вміщували в собі все, що було, і все, що буде.

Коло нахилилося і стало озерцем, у якому плавали два величезні коропи, один білий, один чорний, кожен із великою цяткою протилежного кольору на боку. Вони переміщувалися ліниво, переслідуючи один одного в повільному вічному колі.

На іншому боці того кола вона побачила Кітая. Він був голий. Але це була не фізична нагота, він складався радше зі світла, аніж із тіла, але кожна думка, кожен спогад і кожне почуття, які він коли-небудь мав, були їй відкриті. Нічого потаємного.

Вона була такою ж голою перед ним. Усі її таємниці, страхи, провина і гнів лежали неприкриті. Він бачив її найжорстокіші, найстрашніші бажання. Бачив ті її частини, яких вона й сама не розуміла. Частину, яка боялася лишитися сама й боялася бути останньою. Частину, яка усвідомила, що любить біль, обожнює його й може знайти звільнення лише в ньому.

І вона бачила його. Жинь бачила, як у його розумі зберігаються ідеї, величезні сховища знань, узгоджені таким чином, щоб їх можна було прикликати будь-якої миті. Бачила тривогу — вона постала з розуміння, що жоден із його знайомих не був аж таким розумним. Бачила, що він боявся, немовби загнаний у пастку й ізольований у власному розумі, спостерігаючи за тим, як світ навколо руйнується через нелогічність, а він не міг її виправити.

І вона збагнула його сум. Жалобу, втрату батька, але понад усе втрату Імперії, втрату відданості, обов’язку, єдиної мети існування…

Вона бачила його лють.

Як же вона раніше цього не розуміла? Вона не єдина, кого вперед штовхала саме лють. Але там, де її гнів був вибуховим, негайним і руйнівним, гнів Кітая горів із мовчазною рішучістю, запалювався, гноївся, визрівав, і його сила приголомшила Жинь.

«Ми однакові».

Кітай хотів помсти і крові. Під крихкою оболонкою контролю був безперервний крик люті, який виник із нерозуміння і знайшов кульмінацію в колосальному прагненні знищення, якби йому тільки вдалося розірвати світ і відбудувати його так, щоб це мало сенс.

Коло між ними засвітилося. Чорний та білий коропи почали кружляти все швидше і швидше, аж доки темряви і світла було вже не розрізнити. Це не була сірість, вони не змішались одне з одним, а стали одним цілим, двома сторонами однієї монети, необхідними складовими, які врівноважували одне одного, так само, як був урівноважений Пантеон.

Коло оберталося — і вони оберталися разом із ним, швидше і швидше, аж доки Гексаграми не розмилися й не перетворилися на сяйливий обруч. На мить Жинь загубилася в цій збіжності, верх став низом, праве стало лівим, усі розрізнення зникли…

А потім вона відчула силу — і це було прекрасно.

Вона почувалася так само, як тоді, коли Шіро впорснув їй у вени героїн. То була така ж гарячка, така ж приголомшлива хвиля енергії. Але цього разу її дух не відлітав усе далі від матеріального світу. Цього разу вона знала, де її тіло, могла повернутися до нього за лічені секунди, якби схотіла. Вона була наполовину між світом духів і матеріальним світом. Могла сприймати їх обидва, впливати на них обох.

Вона не піднімалася, щоб зустрітися з богом, це її бог мусив спуститися в неї. Вона відчула над собою Фенікса, його гнів і вогонь, такий смачно теплий, що лоскотав її, пролітаючи вгорі.

Жинь була в такому захваті, що хотіла сміятися.

Але Кітай стогнав. Він стогнав уже якийсь час, але Жинь була така зачарована силою, що заледве це помітила.

— Так не вийде. — Сожцань Сіжа різко перервала мріяння Жинь. — Припини, ти переповниш його.

Жинь розплющила очі й побачила, що Кітай згорнувся клубочком і жалібно скиглив на землі. Він різко закинув голову назад і голосно та протяжно закричав.

Її зір розмився й змінився. Однієї миті вона дивилася на Кітая, а вже наступної взагалі його не бачила. Тепер вона бачила лише вогонь, неосяжні простори вогню, який лише вона могла контролювати…

— Ти стираєш його, — просичала Сожцань Сіжа. — Повертайся.

Але навіщо? Вона ще ніколи не почувалася так добре. Вона не хотіла, щоб це відчуття припинялося.

— Ти вб’єш його. — пальці Сожцань Сіжі впилися їй у плече. — І тоді вже нічого тебе не врятує.

Туманно Жинь це розуміла. Вона шкодила Кітаю, вона мусила зупинитися, але як? Вогонь був таким спокусливим, він придушував її раціональний розум до шепоту. Вона чула, як у розумі відлунює сміх Фенікса, як він гучнішає з кожною хвилиною.

— Жинь, — видихнув Кітай. — Будь ласка.

Це повернуло її.

Зв’язок із матеріальним світом слабшав. І доки він ще зовсім не зник, вона схопилася за ножа й загнала собі в ногу.

Перед очима вибухнули плями білизни. Біль відігнав вогонь, прочистив розум. Фенікс замовк. Порожнеча заспокоїлася.

Вона побачила Кітая у площині духів — навколішки, але живого, присутнього й цілісного.

Жинь розплющила очі. Повільно підтягнулася, сіла, витерла землю з обличчя. Вона побачила, як Кітай спантеличено роззирається й прокліпується, ніби вперше бачить цей світ.

Потягнулася до його руки.

— З тобою все гаразд?

Він зробив довгий тремтливий вдих.

— Я… Зі мною все гаразд, здається, просто… Дай мені хвилинку.

Вона не стрималася й засміялася.

— Ласкаво прошу до мого світу.

— Я почуваюся так, ніби живу вві сні, — він оглянув тильний бік своєї долоні, повернув її до призахідного сонця, немовби не вірив реальності власного тіла. — Гадаю, я бачив фізичний доказ існування твоїх богів. Я знав, що ця сила існує. Але все, що я знав про світ…

— Світ, про існування, якого ти не знав, — лагідно промовила вона.

— От гівно. — Кітай стиснув руками багнюку і траву, наче боявся, що земля може зникнути з-під його пальців.

— Спробуй, — сказала Сожцань Сіжа.

У Жинь не було потреби питати, що вона мала на увазі.

Вона невпевнено підвелася й відвернулася від Кітая. Розкрила долоні. Відчула вогонь у грудях, теплу присутність, яка чекала нагоди вилитися, щойно Жинь її покличе.

Вона прикликала його вперед. Тепле полум’я з’явилося в її долонях безпечним, тихим вогником.

Жинь напружилася, чекаючи потягу, прагнення витягнути більше й більше. Але нічого не відчула. Фенікс досі був там. Вона знала, він кричав їй щось. Але не міг пробитися. У її свідомості виросла стіна, фізична структура, що відганяла й стишувала бога лише до невиразного шепоту.

«Йди до біса, — сказав Фенікс, але навіть тепер він здавався веселим. — До біса, маленька спірлійко».

Жинь закричала від захвату. Вона не просто відновилася, вона приборкала бога. Якірний зв’язок звільнив її.

Тремтячи, вона спостерігала, як полум’я набирається в її долоні. Вона прикликала його вище. Змусила стрибати в повітря арками, як риба стрибає в океані. Вона могла командувати ним точнісінько так, як Алтань. Ні. Вона була кращою, ніж Алтань, бо вона була тверезою, вона була стабільною й вільною.

Страх збожеволіти зник, але неймовірна сила лишилася. Сила лишилася глибоким джерелом, із якого вона могла черпнути будь-якої хвилини за власним бажанням.

І тепер вона могла вирішувати.

Вона бачила, що Кітай спостерігає за нею. Його очі розширилися, а на обличчі застиг вираз страху і благоговіння.

— З тобою все гаразд? — запитала вона його. — Ти це відчуваєш?

Він не відповів. Натомість торкнувся рукою скроні, його погляд так сильно зосередився на полум’ї, що Жинь бачила його яскраві відблиски в очах Кітая. Він засміявся.

Тієї ночі кетреїди нагодували їх кістковим бульйоном, пекуче гарячим, мускусним, різким і солоним водночас. Жинь жадібно пила його — так швидко, як тільки могла. Він обпікав стравохід, але їй було байдуже. Вона так довго виживала на сухій рибі й рисовій каші, що вже забула, як добре може смакувати справжня їжа.

Цара передала їй миску.

— Пий більше води. Бо спіймаєш зневоднення.

— Дякую. — Жинь досі пітніла попри холодну ніч. Маленькі крапельки виблискували на її шкірі, просочуючись крізь одяг.

По той бік вогнища Кітай і Чаґхань вели жваве обговорення, про, як зрозуміла Жинь, метафізичну природу космосу. Чаґхань малював палицею на землі діаграми, а Кітай спостерігав, енергійно киваючи.

Жинь повернулася до Цари.

— Можна тебе про щось запитати?

— Звісно, — сказала Цара.

Жинь глянула на Кітая. Він не звертав на неї уваги. Забрав у Чаґханя палицю й виводив під діаграмами дуже складні математичні рівняння.

Жинь стишила голос.

— Як довго ви з братом заякорені?

— Усе життя, — сказала Цара. — Нам було десять днів, коли провели ритуал. Я не пам’ятаю життя без нього.

— А узи завжди… Завжди рівні? Хіба один не придушує іншого?

Цара здійняла брову.

— Ти думаєш, мене придушують?

— Я не знаю. Ти завжди здаєшся такою… — Жинь не договорила. Вона не знала, як це сформулювати. Цара завжди була для неї загадкою. Ніби місяць для братового сонця. Чаґхань був владною особистістю. Йому подобалося бути в центрі уваги, подобалося читати лекції всім навколо в найпоблажливіший спосіб. А Цара завжди воліла лишатисяв тіні, у мовчазному товаристві своїх птахів. Жинь ніколи не чула, щоб вона висловлювала думку, відмінну від думки брата.

— Ти думаєш, що Чаґхань домінує наді мною, — сказала Цара.

Жинь почервоніла.

— Ні, я просто…

— Ти непокоїшся, чи не перевершиш у силі Кітая, — сказала Цара. — Думаєш, що твого гніву стане для нього занадто — і він перетвориться лише на твою тінь. Ти думаєш, що саме це й сталося з нами.

— Мені страшно, — сказала Жинь. — Я мало не вбила його. А якщо так, якщо є такий дисбаланс чи що там, то це ризик і я хочу про нього знати. Я не хочу позбавляти його здатності кинути мені виклик.

Цара повільно кивнула. Вона якийсь час сиділа мовчки, насупившись.

— Мій брат не домінує наді мною, — нарешті сказала вона. — Принаймні не в той спосіб, щоб я це відчувала. Але я ніколи не кидала йому виклику.

— Тоді як…

— Наша воля — єдине ціле ще з дитинства. Ми бажаємо одного й того ж самого. Коли він говорить, то озвучує думки нас обох. Ми дві половинки однієї людини. Якщо я видаюся тобі заглибленою в себе, то це тому, що присутність Чаґханя у світі смертних дає мені волю мандрувати у світі духів. Я віддаю перевагу тваринам, а не людям, тим, для кого в мене завжди небагато слів. Але це не означає, що мене придушують.

— Але Кітай не такий, як ти, — сказала Жинь. — Наші волі не суголосні. Раптом що, ми сваримося частіше, ніж миримося. І я не хочу… стерти його.

Вираз на обличчі Цари пом’якшав.

— Ти його любиш?

— Так, — миттю озвалася Жинь. — Понад усе на світі.

— Тоді не варто непокоїтися, — сказала Цара. — Якщо ти його любиш, то можеш довірити собі його захистити.

Жинь сподівалася, що це справді так.

— Агов, — сказав Кітай. — Що там у вас таке цікаве?

— Нічого, — сказала Жинь. — Пліткуємо. Ви вже осягнули природу космосу?

— Ще ні, — Кітай штурхнув землю палицею. — Але дай мені рік чи два. Я вже близько.

Цара підвелася.

— Ходімо. Нам треба поспати.

За день кетреїди збудували ще декілька юрт по колу. Юрту для Жинь і її супутників поставили в самому центрі. Чітке повідомлення. Вони лишатимуться під наглядом кетреїдів, доки Сожцань Сіжа не вирішить їх відпустити.

Юрта була затісна для чотирьох. Жинь згорнулася зі свого боку, підтягнувши коліна до грудей, хоча понад усе їй хотілося розлягтися й розкинути кінцівки. Вона немовби задихалася. Їй хотілося відкритого повітря, відкритих пісків, просторої води. Вона глибоко вдихнула, намагаючись угамувати ту ж таки паніку, яка піднімалася в ній під час падіння.

— Що таке? — запитала Цара.

— Гадаю, я краще посплю надворі.

— Надворі ти замерзнеш. Не будь дурепою.

Жинь підтягнулася й лягла на бік.

— А тобі наче зручно.

Цара всміхнулася.

— Юрти нагадують мені про домівку.

— Як довго ви там не були? — запитала Жинь.

Цара на мить замислилася.

— Нас відправили на південь, коли нам виповнилось одинадцять. Отже, десять років.

— Ти колись хотіла повернутися додому?

— Іноді, — сказала Цара. — Але там небагато лишилося дому. Принаймні для нас. Краще бути чужинцями в Імперії, аніж наймадами в степу.

Жинь припустила, що це цілком очікувано, якщо одне плем’я вивчило жменьку зрадливих убивць.

— То… Виходить, вам ніхто й не пропонує повернутися? — запитала вона.

— Повернувшись додому, ми станемо рабами, — рішуче сказав Чаґхань. — Кетреїди досі звинувачують нашу матір за Тріаду. Вони ніколи не приймуть нас назад у клан. Ми вічно це спокутуватимемо.

Простір між ними заповнила незручна тиша. У Жинь ще були запитання, просто вона не знала, як сформулювати їх.

Якби вона була в іншому настрої, то накричала б на близнюків за їхній обман. Усі ці роки вони були шпигунами, які стежили за Цике, щоб визначити, лишатимуться вони стабільними чи ні. Чи здатні вони достатньо добре подбати про самих себе, замуровуючи найбожевільніших у Чулуу Корікх.

А якби близнюки вирішили, що Цике стали занадто небезпечними? Вони просто їх убили б? Звісно, кетреїди почувалися так, немовби мали на це право. Вони дивилися на нікарських шаманів зверхньо, з такою ж гордовитою зарозумілістю, як і призахідники. І Жинь це ненавиділа.

Але вона припнула язика. Чаґхань і Цара вже достатньо настраждалися.

А вона як ніхто знала, що таке бути вигнанницею у власній країні.

— Ці юрти. — Кітай поклав долоні на стіни, а потім розвів руки, сягнувши третини діаметру хижки. — Вони всі такі маленькі?

— У степу ми будуємо їх ще меншими, — сказала Цара. — Ви з півдня, тож ніколи не бачили справжніх вітрів.

— Я з Сінеґарда, — сказав Кітай.

— Це ще не північ. Для нас усе, що нижче піщаних дюн, то південь. У степу нічні пориви вітру можуть здерти плоть із обличчя, якщо ти спершу не замерзнеш на смерть. Ми лишаємося в юртах, бо інакше степ нас уб’є.

На це ніхто не відповів. Юрту огорнула миролюбна тиша. Кітай і близнюки заснули за лічені хвилини, Жинь це знала напевне за звуком рівномірного спокійного дихання.

А вона лежала без сну, притиснувши до грудей тризуб та втупившись у відкритий дах над головою, який бездоганним колом відкривав її погляду нічне небо. Вона почувалася маленьким гризуном, який закопався в нірку, намагаючись прикинутися, що якщо лежатиме достатньо низько, то зовнішній світ його не потурбує.

Можливо, кетреїди у своїх юртах ховалися від вітрів. А може, подумала вона, коли над головою такі яскраві зорі, то віриш, що над тобою простягається космос, а тому ти мусиш спорудити юрту, щоб дати собі якесь тимчасове відчуття матеріальності. Інакше під божественним виром можна почуватися зовсім незначущим.

Роздiл 24

Доки вони спали, простелилася ковдра свіжого снігу. Від цього сонце сяяло яскравіше, а повітря стало холоднішим. Жинь виповзла назовні й, мружачись від різкого світла, потягнулася, щоб розслабити зболені м’язи.

Кетреїди їли по черзі. Біля вогню сідали по шестеро вершників за раз, жадібно заковтуючи їжу, доки інші охороняли периметр.

— Їжте досхочу. — Сожцань Сіжа насипала дві миски тушкованого м’яса, від якого здіймалася пара, і передала Жинь та Кітаю. — Попереду у вас важка мандрівка. Ви наберете в сумку сушеного м’яса і трохи молока яків, але їжте, скільки зможете, зараз.

Жинь узяла миску. М’ясо пахло напрочуд добре. Вона всілася на землю і притиснулася до Кітая, щоб зігрітися, кістлявим ліктем торкаючись його кістлявого стегна. Незначні деталі, які тепер були для неї геть неприкриті. Вона ніколи не помічала його довгих тонких пальців і ледь вловимого аромату чорнила й пилу. Не помічала, як його кучеряве волосся закручувалося на кінчиках.

Вона вже знала його понад чотири роки, але тепер, дивлячись на нього, щоразу знаходила щось нове.

— То оце й усе? — запитав Кітай у Сожцань Сіжі. — Ви відпускаєте нас? Без повідця?

— Усі умови виконано, — відповіла вона. — Тепер у нас немає підстав шкодити вам.

— То що я для вас? — запитала Жинь. — Домашня тваринка на довгому повідці?

— Ти моя авантюра. Натренована вовчиця, випущена на волю.

— Щоб убити ворога, з яким ви не можете зіткнутися, — сказала Жинь.

Сожцань Сіжа всміхнулася, показуючи зуби.

— Радій, що нам досі є від тебе користь.

Жинь не сподобалася ця фраза.

— А що станеться, якщо я виконаю задумане і стану вам непотрібною?

— Тоді ми дозволимо вам жити своїм життям, висловлюючи цим свою вдячність.

— А що станеться, якщо ви вирішите, що я знову стала загрозою?

— Тоді ми знову тебе знайдемо. — Сожцань Сіжа кивнула на Кітая. — І цього разу на кону буде його життя.

Жинь не сумнівалася, що Сожцань Сіжа не вагаючись поцілить Кітаю стрілою в самісіньке серце.

— Ви досі мені не довіряєте, — сказала вона. — Ви затіяли з нами тривалу гру. Якірний зв’язок — ваша гарантія.

Сожцань Сіжа зітхнула.

— Я боюся, дитино. І маю на те право. Коли ми востаннє навчили шаманів заякоритися, вони обернули це знання проти нас.

— Але я зовсім не схожа на них.

— Ти надто схожа на них. У тебе такі ж самі очі. У них читається гнів. Відчай. Ти забагато бачила. Забагато ненавиділа. Ті троє були молодшими за тебе, коли прийшли до нас, сором’язливішими й наляканішими, та все ж вони вирізали тисячі невинних. Ти старша, ніж вони тоді, і ти вчинила значно гірше.

— Це не одне й те ж саме, — сказала Жинь. — Федерація…

— Заслужила це? — запитала Сожцань Сіжа. — Усі до одного? Навіть жінки? Діти?

Жинь почервоніла.

— Але я не… Я зробила це не тому, що мені подобалося. Я не така, як вони.

Не така, як у видінні про молодшого Дзяна, який убиваючи сміявся, немовби був у захваті від крові на руках. Не така, як Дадзі.

— Вони теж про себе так думали, — сказала Сожцань Сіжа. — Але боги зіпсували їх, так само, як зіпсують і тебе. Боги проявляють твої найгірші та найжорстокіші інстинкти. Ти думаєш, що все контролюєш, але твій розум руйнується з кожною секундою. Прикликати богів — це ніби гратися з божевіллям.

— Це краще, аніж не робити нічого. — Жинь знала, що вже ступала по лезу, що їй варто припнути язика, але її злили постійні високоінтелектуальні лекції кетреїдів про мир. — Я радше збожеволію, аніж ховатимуся за пустелею Баґхра й удаватиму, що звірств не відбувається, тоді як могла б із ними щось зробити.

Сожцань Сіжа прицмокнула.

— Гадаєш, ми нічого не робили? То он чому тебе вчили?

— Я знаю, що впродовж перших двох Макових війн загинули мільйони. І я знаю, що ваш народ так і не прийшов зі степів, щоб це зупинити.

— Як гадаєш, скількох людей убила війна Вейсжі? — запитала Сожцань Сіжа.

— Менше, ніж загинуло б за іншого розвитку подій, — сказала Жинь.

Сожцань Сіжа не відповіла. Вона просто дозволила мовчанці затягнутися, аж доки відповідь Жинь не почала здаватися абсурдною.

Жинь узялася до їжі, раптом утративши апетит.

Вона забула про призахідників, аж доки про них не запитав Кітай. Жинь роззирнулася табором, але ніде їх не помітила. А потім побачила більшу юрту, трохи на віддалі від краю галявини, де на варті стояли Бектер і його вершники.

— Мабуть, ми їх уб’ємо. — Знизала плечима Сожцань Сіжа. — То святенники, а від призахідницької релігії ніколи не буває добра.

— Чому ви так кажете? — запитав Кітай.

— Вони вірять у єдине і всемогутнє божество, а це означає, що вони не можуть прийняти правду про інших богів. А коли народи починають вірити в те, що інші вірування — це шлях до занепаду, насилля стає неминучим. — Сожцань Сіжа підняла голову. — А що ви думаєте? Нам варто пристрелити їх? Це милосердніше, аніж кидати їх умирати тут.

— Не вбивайте їх, — швидко сказала Жинь. Може, через Тарквета їй було ніяково, а сестра Петра викликала в неї бажання пробити стіну, але Авґус ніколи не дошкуляв їй чимось іншим, окрім наївності й добрих намірів. — Ті діти — місіонери, а не солдати. Вони безневинні.

— Але та зброя не безневинна, — сказала Сожцань Сіжа.

— Так, — сказав Кітай. — Ті штуки швидші та смертоносніші, ніж арбалети, а в недосвідчених руках вони стають ще небезпечнішими. Зброї я б їм не повертав.

— Тоді безпечний шлях назад буде важким. Ми можемо звільнити для вас лише одного коня. Їм доведеться йти через ворожу територію пішки.

— Ми можемо дати їм необхідні матеріали для плотів? — запитала Жинь.

Сожцань Сіжа спохмурніла, розмірковуючи.

— Чи вдасться їм повернутися назад річками?

Жинь вагалася. Її альтруїзм простягався лише до цієї межі. Вона не хотіла бачити смерті Авґуса, але й не збиралася марнувати час на те, щоб вести дітей, які взагалі не мали тут опинитися.

Вона повернулася до Кітая.

— Якщо вони прорвуться до Західного Мужвею, то з ними ж усе буде гаразд?

Він знизав плечима.

— Більшою чи меншою мірою. Притоки бувають підступні. Вони можуть заблукати. І врешті опинитися в Кхурдалайні.

На такий ризик вона могла згодитися. Цього вистачало, щоб заспокоїти її совість. Якщо Авґусу і його супутникам забракне розуму повернутися до Арлона, то це буде їхня провина. Авґус колись був добрим до неї. Вона простежить, щоб кетреїди не поцілили йому стрілою в голову. А більше вона йому нічого не винна.

Коли Жинь відшукала Чаґханя, він був сам. Сидів на краю річки, підтягнувши коліна до грудей.

— Невже вони навіть не припускають, що ти можеш утекти? — запитала Жинь.

Він криво всміхнувся:

— Ти ж знаєш, що бігаю я не дуже швидко.

Вона сіла поруч.

— То що тепер буде з вами?

З виразу його обличчя нічого не зчитувалося.

— Сожцань Сіжа вже не довірить нам наглядати за Цике. Вона забирає нас назад на північ.

— І що з вами буде там?

Чаґхань зглитнув.

— Хтозна.

Вона знала, що Чаґхань не хотів від неї жалощів, тож не обтяжувала його ними. Жинь глибоко вдихнула.

— Я хотіла подякувати.

— За що?

— За те, що вступився за мене.

— Я просто рятував власну шкуру.

— Ну звісно.

— А ще я сподівався, що й ти не помреш, — визнав він.

— Дякую за це.

Між ними запала ніякова мовчанка. Жинь бачила, як Чаґхань декілька разів потайки глянув на неї, немовби сумніваючись, чи варто порушувати наступну тему.

— Кажи, — нарешті не витримала вона.

— Ти справді цього хочеш?

— Так, якщо інакше ти будеш і далі такий зніяковілий.

— Ну гаразд, — сказав він. — Усередині Печатки, що ти бачила…

— Алтаня, — миттю озвалася вона. — Алтаня, живого. Ось що я бачила. Він був живий.

Чаґхань шумно видихнув.

— То ти його вбила?

— Я дала йому те, чого він хотів, — сказала вона.

— Розумію.

— А ще я бачила його щасливим, — сказала вона. — Він був інакшим. Не страждав. Він ніколи не страждав. Він був щасливий. Саме таким я його й пам’ятатиму.

Чаґхань довго мовчав. Вона знала, що він намагався не заплакати перед нею, бачила, як його очі наливаються сльозами.

— То було насправді? — запитала вона. — В іншому світі, то було насправді? Чи Печатка просто показувала мені те, що я хотіла бачити?

— Я не знаю, — сказав Чаґхань. — Наш світ — це сон богів. Можливо, у них є й інші сни. Але в нас є лише ця історія, і в межах цього світу ніщо не воскресить Алтаня.

Жинь відхилилася назад.

— Я думала, що знаю, як улаштований цей світ. Як улаштований космос. Але нічого я не знаю.

— Як і більшість нікарців, — сказав Чаґхань, навіть не намагаючись приховати свою зверхність.

Жинь пхикнула.

— А ви знаєте?

— Ми знаємо, з чого складається природа реальності, — сказав Чаґхань. — Ми зрозуміли це багато років тому. Але твій народ — слабкі й відчайдушні дурні. Вони не знають, що справжнє, а що обман, а тому чіплятимуться за свою маленьку правду, бо це краще, аніж бодай уявити, що їхній світ узагалі неважливий.

Тепер вона починала розуміти, чому вихідці з Внутрішніх держав могли вважати себе наглядачами всесвіту. Хто ще розумів природу космосу так, як вони? Хто бодай наблизився до такого розуміння?

Можливо, Дзян — дуже давно, коли його розум ще належав йому. Але той, кого вона знала, зламався, і таємниці, яких він її навчив, були лише уламками правди.

— Те, що ти зробив, здалося мені зарозумілістю, — пробурмотіла вона. — Але це доброта. Вихідці з Внутрішніх держав зберігають ілюзію, тож ти можеш дозволити всім іншим жити в брехні.

— Не називай нас так, — різко сказав Чаґхань. — Вихідці з Внутрішніх держав — не назва. Лише Імперія використовує цю фразу, бо ви вважаєте всіх, хто живе в степах, однаковими. Наймади — не кетреїди. Називай нас за нашими іменами.

— Вибач. — Жинь схрестила руки на грудях, тремтячи від різкого вітру. — Можна запитати ще дещо?

— Ти однаково спитаєш.

— Чому ти так сильно мене ненавидиш?

— Я не ненавиджу тебе, — автоматично промовив він.

— А здається, що ненавидиш. Уже дуже давно, ще навіть до смерті Алтаня.

Нарешті він повернувся до неї обличчям.

— Я не можу дивитися на тебе й не бачити його.

Вона знала, що він так скаже. Знала, але все одно відчула біль.

— Ти думав, що я не виживу без нього. І це… Це правда, я ніколи не могла. І… І якби ти заздрив, з якоїсь причини, я зрозуміла б і це також, але ти просто маєш знати, що…

— Я не просто заздрив, — сказав він. — Я злився. На нас обох. Я спостерігав, як ти робиш ті ж таки помилки, що й Алтань, і не знав, як це зупинити. Я бачив, що Алтань заплутався і гнівався всі ці роки, бачив, як він ішов шляхом, який обрав для себе, немов сліпе дитя, і я думав, що точно те саме відбувається і з тобою.

— Але я знала, що роблю. Я не була сліпою, як він…

— Ні, була, і навіть не усвідомлюєш цього. До таких, як ти, довго ставилися лише як до рабів, і ти забула, як воно — бути вільною. Тебе легко розізлити, ти швидко підсідаєш на будь-що: опіум, людей, ідеї, — якщо це пом’якшує твій біль, хай навіть тимчасово. І тому тобою дуже легко маніпулювати. — Чаґхань помовчав якийсь час. — Вибач. Я тебе образив?

— Вейсжа не маніпулює мною, — наполягала Жинь. — Він… Ми боремося за хороше. Це варте того, щоб за нього воювати.

Він пильно глянув на неї.

— Ти справді віриш у Республіку?

— Я вірю, що Республіка — це краща альтернатива всьому, що ми маємо, — сказала вона. — Дадзі мусить померти. Вейсжа — наш найкращий шанс її вбити. І хай би що трапилося далі, воно не може бути гіршим за Імперію.

— Ти справді так думаєш?

Жинь уже не хотілося про це говорити. Не хотілося дозволяти розуму працювати в цьому напрямку. Бо ж катастрофа на озері Боян змусила її всерйоз обміркувати рішення не повертатися до Арлона й думку про те, чи є їй узагалі заради чого вертатися.

Тепер вона мала забагато сили, забагато люті. Їй потрібна була причина, заради якої горіти. Республіка Вейсжі була її якорем. Без нього вона загубиться, дрейфуватиме. І ця думка лякала її.

— Я мушу це зробити, — сказала вона. — Інакше в мене нічого не лишиться.

— Якщо ти так кажеш. — Чаґхань знову відвернувся до річки. Він немовби поступився в цій суперечці. Жинь не розуміла, розчарований він чи ні. — Можливо, ти маєш рацію. Але, зрештою, тобі доведеться запитати себе, заради чого ти воюєш. І ти муситимеш знайти причину жити, окрім як заради помсти. Алтаню це так і не вдалося.

— Ти впевнена, що вмієш їздити верхи? — Цара передала Жинь віжки.

— Ні, але Кітай уміє. — Жинь із тривогою глянула на чорного бойового коня. Їй ніколи не було спокійно біля коней — зблизька вони видавалися значно більшими й будь-якої секунди могли проломити череп копитом, — але Кітай у дитинстві часто їздив верхи по родинному маєтку, щоб тепер із легкістю вправлятися з цими тваринами.

— Тримайтеся подалі від головних доріг, — сказав Чаґхань. — Мої птахи кажуть, що Імперія відвоювала чималу частину своєї території. Якщо вас побачать за денного світла, ви неодмінно зіткнетеся з патрулями Міліції. За можливості тримайтеся лісу.

Жинь уже хотіла було запитати про харч для коня, аж раптом Чаґхань і Цара різко розвернулися ліворуч, немовби двоє хижих тварин, які почули жертву.

За мить шум почула й вона. Крики з табору кетреїдів. Стріли з глухим стуком врізалися в тіла. І вже за мить почувся звук аркебузи, якого ні з чим не можна було сплутати.

— Бляха, — видихнув Кітай.

Близнюки вже кинулися бігти назад. Жинь схопила з землі тризуб і побігла вслід за ними.

У таборі панував хаос. Кетреїди бігали, хапали за віжки сполоханих коней, які намагалися вирватися. У повітрі відчувався різкий кислотний запах пороху. Дірки від куль поцяткували юрти. Тіла кетреїдів були розкидані на землі. Місіонери Сірого товариства, принаймні половина з них, підняли аркебузи й без розбору стріляли по табору.

Як вони змогли повернути собі аркебузи?

Жинь почула постріл і впала до землі, коли куля пробила дерево позаду неї.

Над головою свистіли стріли. Кожна з глухим ударом знаходила свою ціль. Жменька призахідників упала додолу, стріли стирчали просто з їхніх голів. Декілька інших у паніці втекли з галявини. Ніхто не кинувся їх наздоганяти.

Лишився тільки Авґус. Він підняв дві аркебузи, по одній у кожній руці, їхні стволи незграбно схилилися до землі.

Він ніколи ні в кого не стріляв. Жинь була в цьому впевнена: він тремтів і гадки не мав, що робити.

Сожцань Сіжа ледь чутно промовила наказ. Вершники діяли разом. На Авґуса миттю наставили дванадцять стріл, натягнувши тятиву луків.

— Не стріляйте! — скрикнула Жинь. Вона кинулася вперед, перекриваючи шлях стрілам власним тілом. — Не стріляйте… будь ласка, він не в собі…

Авґус немовби нічого й не помічав. Його погляд був прикутий до Жинь. Він підняв аркебузу в правій руці. Ствол націлився просто їй у груди.

Байдуже, що він ніколи раніше не стріляв з аркебуз. Він не міг промахнутися. Не з такої відстані.

— Демон, — сказав він.

— Жинь, назад, — натягнуто промовив Кітай.

Жинь завмерла, не здатна поворухнутись. Авґус нестямно розмахував зброєю, переводячи її між Сожцань Сіжею, Жинь і Кітаєм.

— Творець дав мені мужність, захистив мене з небес…

— Що він говорить? — з натиском запитала Сожцань Сіжа.

Авґус міцно замружився.

— Покажи їм силу небес і вдар своєю божественною справедливістю…

— Авґусе, годі! — Жинь вийшла вперед, піднявши руки, у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті, і промовила чітко сформульованою призахідницькою. — Тобі нічого боятися. Ці люди тобі не вороги, вони не збираються кривдити тебе…

— Варвари! — закричав Авґус. Він замахнувся однією арке­бузою поперед себе, окресливши арку. Кетреїди засичали й відсахнулися, декілька вершників припали додолу. — Геть із моєї голови!

— Авґусе, прошу, — благала Жинь. — Тобі страшно, ти не в собі. Поглянь на мене, ти знаєш, хто я, ти вже мене бачив…

Авґус знову наставив аркебузу на неї.

Над галявиною промчала мовчазна команда Сожцань Сіжі: «Вогонь».

Жоден вершник не відпустив тятиви.

Жинь спантеличено роззирнулася.

— Бектере! — крикнула Сожцань Сіжа. — Що це таке?

Бектер усміхався. Жинь із жахом усвідомила, що відбувалося.

Це була не випадковість. Призахідників звільнили зумисне.

Це був переворот.

Галявиною туди-сюди рикошетили спалахи образів, створених шаленою люттю, мовчазна війна розумів між Бектером і Сожцань Сіжою впливала на всіх присутніх так, немовби вони були борцями, які виступають перед глядачами.

Жинь побачила, як Бектер перерізає пута призахідників і вкладає аркебузи їм у руки. Вони витріщалися на нього, отупілі від жаху. Він сказав їм, що вони зіграють у гру. Він кинув їм виклик випередити його стріли. Призахідники розбіглися.

Жинь бачила дівчину, яку вбив Дзян, Цевері, доньку Сожцань Сіжі — вона їхала верхи з маленьким хлопчиком, який сидів попереду неї. Вони сміялися.

Бачила гурт воїнів, спірлійців, одразу це збагнула, щонайменше десяток, із їхніх плечей скочувалося полум’я, коли вони йшли між спаленими юртами й понівеченими тілами.

Вона відчула пекучу лють, яку випромінював Бектер, лють, яку ослаблі протести Сожцань Сіжі тільки підсилювали, — і все збагнула. Це боротьба, підживлена не просто якимись амбіціями. Це помста.

Бектер хотів помститися за свою сестру Цевері, чого Сожцань Сіжа зробити так і не змогла. Він хотів відплати. Сожцань Сіжа хотіла контролювати нікарських шаманів, а Бектер хотів їхньої смерті.

«Надто довго ти дозволяла Цике безконтрольно бігати по Імперії, мамо», — голос Бектера дзвенів гучніше й чистіше. — Надто довго ти милувала наймадське сміття. Годі».

Вершники погодилися.

Вони вже давно присягнули на відданість іншому лідеру. А тепер лишилося тільки прибрати попереднього.

За мить ця розмова скінчилася.

Сожцань Сіжа заточилася назад. Вона немовби зіщулилася. Уперше Жинь побачила на її обличчі страх.

— Бектере, — сказала вона. — Будь ласка.

Бектер віддав наказ.

Стріли всіяли землю навколо ніг Авґуса. Авґус здавлено скрикнув. Жинь ринулася вперед, але було вже запізно. Вона почула клацання, а потім короткий постріл.

Сожцань Сіжа впала на землю. Дим здіймався від точки, де куля влучила їй у груди. Вона опустила погляд, а потім знову глянула на Авґуса, на її обличчі застигла невіра, а потім вона завалилася набік.

Чаґхань кинувся вперед.

— Ама!

Авґус кинув аркебузу, з якої вистрілив, а іншу закинув на плече.

Декілька речей сталися водночас.

Авґус натиснув на спусковий гачок. Цара кинулася поперед брата. Постріл розітнув ніч, близнюки впали. Цара впала Чаґханю в руки.

Вершники повернулися, щоб утекти.

Жинь закричала. Струмінь вогню вистрелив із її рота й ударив Авґуса в груди, збиваючи його з ніг. Він закричав, нестямно корчачись, щоб збити полум’я, але вогонь не згасав, він пожирав його повітря, проникав у його легені, стискав його зсередини, немовби рука, аж доки тулуб Авґуса не почорнів, аж доки йому забракло сили кричати.

Передсмертна агонія Авґуса сповільнилася до комашиного смикання, коли Жинь упала навколішки. Вона закрила рота. Полум’я згасло, а Авґус лишився лежати.

Позаду неї Чаґхань зігнувся над сестрою. Темна пляма крові проступила над правою груддю Цари, немовби її розмалював невидимий художник. Наче маковий цвіт, та пляма розросталася все ширше.

— Царо… Царо, ні… — Чаґхань нестямно водив руками над її грудьми, але не було стріл, щоб він міг їх витягти, уламки металу проникли надто глибоко, щоб можна було її врятувати.

— Припини, — видихнула Цара. Вона підняла тремтливу руку й торкнулася грудей Чаґханя. Кров бульбашками виступала між її зубів. — Відпусти. Просто відпусти.

— Я йду з тобою, — сказав Чаґхань.

Дихання Цари перетворилося на суцільні короткі болісні видихи.

— Ні. Надто важливо.

— Царо…

— Зроби це заради мене, — прошепотіла Цара. — Будь ласка.

Чаґхань притиснувся чолом до чола Цари. Щось майнуло між ними, обмін думками, якого Жинь не чула. Цара простягнула тремтливу руку до своїх грудей, намалювала знак власною кров’ю на блідій щоці Чаґханя, а потім накрила його рукою.

Чаґхань видихнув. Жинь здалося, що вона бачила, як щось промайнуло в просторі між ними, хмарка повітря, мерехтіння світла.

Голова Цари впала набік. Чаґхань підтягнув її обм’якле тіло собі на руки й опустив голову.

— Жинь, — стривожено промовив Кітай.

Вона розвернулася. За три метри від них верхи на коні сидів Бектер, занісши руку для удару.

Вона підняла тризуб, але в неї не було жодного шансу. Бектер мав легку ціль. Вони загинули б за лічені секунди.

Але Бектер не стріляв. Вклав стрілу в лук, але не натягнув тятиви. У його очах читалося приголомшення, він переводив погляд із тіла Сожцань Сіжі до Цари, а потім назад.

«Він у стані шоку», — збагнула Жинь. Бектер не вірив, що накоїв.

Вона замахнулася тризубом над головою, прицілюючись зуб­цями.

— Убивати не так і легко, правда?

Бектер кліпнув, немовби тільки отямився, а потім націлив на неї лук.

— Ну ж бо, — сказала вона йому. — Погляньмо, хто швидший.

Бектер глянув на сяйливі вістря її тризуба, а потім на Чаґханя, який розхитувався вперед-назад над тілом Цари. А тоді опустив лук, хай і лише на мить.

— Це ти зробила, — сказав Бектер. — Це ти вбила маму. Саме так я і скажу. Це твоя провина, — його голос тремтів, немовби він намагався переконати себе. Лук у його руках тремтів. — Це все твоя провина.

Жинь метнула тризуб. Кінь Бектера став дибки. Тризуб пролетів над його головою і промайнув у порожнечі. Жинь випустила струмінь полум’я в його напрямку, але надто повільно — уже за лічені секунди Бектер зник із її поля зору, розчинившись у лісах, щоб приєднатися до своєї банди зрадників.

Довгий час єдиним звуком на галявині було Чаґханеве дихання. Він не плакав. Його очі були сухими. Але груди шалено здіймалися в уривчастих здавлених видихах, а очі розширилися, вдивляючись у труп сестри. Чаґхань наче не міг повірити в те, що бачив.

«Наша воля зв’язана ще з дитинства, — сказала Цара. — Ми дві половинки однієї людини».

Жинь навіть уявити не могла, як то воно — втратити її.

Нарешті Кітай нахилився над тілом Сожцань Сіжі й перекотив її на спину. А потім опустив їй повіки.

Потім він обережно торкнув Чаґханя за плече.

— Якщо ми можемо щось…

— Буде війна, — різко сказав Чаґхань. Він поклав Цару на землю перед собою, а потім склав їй руки на грудях, одну поверх другої. Його голос був рівним, беземоційним.

— Тепер Бектер вождь.

— Вождь? — повторив Кітай. — Він щойно вбив власну матір!

— Не своїми руками. Ось чому він дав призахідникам ту зброю. Він не торкнувся її, і вершники це засвідчать. Вони зможуть присягнутися перед Пантеоном, бо це правда.

На обличчі Чаґханя не було емоцій. Він видавався абсолютно, страхітливо спокійним.

Жинь зрозуміла. Він закрився, замінив свої почуття, зосередившись на спокійному прагматизмі, бо лише так міг заблокувати біль.

Чаґхань глибоко і тремтливо вдихнув. На мить оболонка взялася тріщиною. Жинь побачила, як на його обличчі промайнув біль, але він зник так само швидко, як і з’явився.

— Це… Це все змінює. Сожцань Сіжа була єдиною, хто стримував кетреїдів. Тепер Бектер поведе їх винищувати наймадів.

— Тоді йди, — сказала Жинь. — Бери бойового коня. Їдь на північ. Повертайся до свого клану й попередь їх.

Чаґхань кліпнув.

— Той кінь для вас.

— Не будь ідіотом.

— Ми знайдемо інший шлях, — сказав Кітай. — Це забере в нас трохи більше часу, але ми розберемося. Йди.

Чаґхань повільно підвівся на непевних ногах і пішов за ними до берега річки.

Кінь покірно чекав там, де вони його й лишили. Сутичка на галявині його наче зовсім не потривожила. Певно, він був привчений не панікувати.

Чаґхань закинув ногу у стремено й підтягнувся в сідло одним витонченим відпрацьованим рухом. Він схопився за віжки обома руками і глянув на них. Зглитнув.

— Жинь…

— Що? — озвалася вона.

Він видавався дуже маленьким на коні. Це вперше вона побачила його тим, ким він був насправді: не безстрашним шаманом, не загадковим Провидцем, а просто хлопцем, справжнім. Вона завжди вважала Чаґханя таким духовно могутнім, таким відірваним від виміру смертних. Але зрештою він був людиною, меншою й худорлявішою, ніж більшість людей.

І вперше за його життя він був сам.

— Що мені робити? — тихо запитав він.

Його голос тремтів. Хлопець був геть розгублений.

Жинь потяглася до його руки. А потім глянула на нього, по-справжньому зазирнула йому в очі. Вони були такі схожі, якщо подумати. Надто юні, щоб бути такими могутніми, зовсім не готові до обов’язку, до якого їх штовхали.

Вона стиснула його пальці.

— Битися.

Частина 3

Роздiл 25

На те, щоб дістатися до Арлона, їм знадобилося двадцять дев’ять днів. Жинь знала це точно, бо щодня робила зарубку на плоту, розмірковуючи, як тим часом розвивається перебіг війни. Кожна мітка позначала ще одне запитання, ще один можливий результат. Дадзі вже вторглася в Арлон? Республіка ще жива? А Неджа вижив?

Упродовж усієї мандрівки вона втішалася вже тим, що не бачила на Західному Мужвеї Імперського флоту, однак це означало небагато. Флот міг уже проминути їх. Дадзі могла піти на Арлон сушею, а не пливти, бо ж Міліція завжди почувалася комфортніше, воюючи на суші. А ще флот міг узяти курс на узбережжя, або знищити війська Цоліня, а вже потім вирушити на південь до Червоних скель.

А тим часом їхній пліт поступово спускався Західним Мужвеєм, дрейфуючи за течією, бо ж вони обоє були надто виснажені, щоб гребти.

За два дні Кітай спорудив пліт — за допомогою мотузок та мисливських ножів, кинутих кетреїдами. Пліт, складений із решток Республіканського флоту, вийшов неміцний, але якраз достатнього розміру, щоб вони могли лягти, не торкаючись одне одного.

Сплавляння на плоту — доволі повільний процес. Вони обачно трималися ближче до берега, щоб уникнути небезпечної течії, на зразок тієї, що потягла їх із водоспаду на Бояні. А за можливості намагалися пливти попід деревами, щоб лишатися непоміченими.

Їм доводилося бути розважливими і з харчами. Сушеного м’яса з припасів кетреїдів їм вистачило на два тижні, зрідка вдавалося спіймати й рибу, та все ж, із плином днів на їхніх тілах все помітніше проступали кістки. Жинь і Кітай позбулися більшості м’язової маси та витримки, а тому потреба уникати патрулів стала для них ще нагальнішою. Навіть із повернутими вміннями Жинь їхні шанси на перемогу в будь-якій сутичці були невеликі, якби їм забракло сили пробігти бодай кілометр-два.

Удень вони спали, щоб зберегти сили. Хтось один згортався клубочком на плоту, доки інший вартував біля списа, прикріпленого до щита, що слугував їм водночас і веслом, і стерном. Якось удень Жинь прокинулася й побачила, що Кітай видряпує на плоту якісь графіки.

Вона протерла заспані очі.

— Що ти робиш?

Кітай сперся підборіддям на кулак і постукував ножем по деревині.

— Розмірковую, як найкраще використати тебе як зброю.

Жинь сіла.

— Використати мене як зброю?

— Невдала фраза? — Кітай продовжив видряпувати щось на плоту. — Тоді як оптимізувати використання твоїх умінь. Ти як ліхтар. Я намагаюся з’ясувати, як змусити тебе палати яскравіше.

Жинь показала на нерівно викарбуване коло.

— І оце я?

— Так. Це зображення твого джерела жару. Я намагаюся з’ясувати, як саме працюють твої вміння. Ти можеш прикликати вогонь звідки завгодно? — Кітай показав на інший бік річки. — Наприклад, зможеш запалити он той очерет?

— Ні. — Жинь знала відповідь, навіть не спробувавши. — Вогонь іде від мене. Зсередини мене.

Так, це була правда. Коли вона прикликала вогонь, то він немовби виривався з чогось усередині неї і проходив крізь тіло.

— Полум’я виходить із моїх долонь і рота, — сказала вона. — Я можу робити це й з інших місць, але так найлегше.

— То ти і є джерелом жару?

— Не так джерелом. Радше… містком. Чи, може, воротами.

— Воротами, — повторив він, чухаючи підборіддя. — Звідси й ім’я Хранитель Воріт? Він провідник до всіх богів?

— Сумніваюся. Дзян… Дзян — це відчинені двері для певних істот. Ти бачив, що нам показала Сожцань Сіжа. Гадаю, його єдине вміння в тому, щоб прикликати цих тварюк. Усіх чудовиськ Імператорського Звіринцю, хіба не так кажуть у тій легенді? Але решта нас… Це важко пояснити, — Жинь силкувалася знайти слова. — Боги існують у цьому світі, але вони також лишаються і в своєму, тож коли Фенікс у мені, він може впливати на світ…

— Але не так, як йому того хочеться, — перебив Кітай. — Чи не завжди.

— Бо я йому не дозволяю, — сказала вона. — Це питання контролю. Якщо тобі вистачає сили волі, то ти перенаправляєш силу бога задля власних цілей.

— А якщо ні? Що відбувається, якщо ворота відчиняються навстіж?

— Тоді це кінець. Тоді ти стаєш таким, як Фейлень.

— Але що це означає? — наполягав він. — У тебе лишається бодай якийсь контроль над власним тілом?

— Не впевнена. Було декілька митей, лише декілька, коли я думала, що там усередині Фейлень, що він бореться, щоб повернути собі тіло. Але ти бачив, що сталося.

Кітай повільно кивнув.

— Мабуть, важко перемогти в ментальній битві з богом.

Жинь подумала про шаманів, ув’язнених у камені в Чулуу Корікх, у вічній пастці, наодинці з власними думками й жалями, втішених лише знанням, що це принаймні найменш жахлива альтернатива. Вона здригнулася.

— Це майже неможливо.

— То виходить, нам просто треба з’ясувати, як здолати вітер вогнем. — Кітай розчесав пальцями відрослий чуб. — Непогана загадка.

Оскільки зайнятися на плоту все одно було нічим, вони почали експериментувати з вогнем. День за днем вони розширювали межі можливостей Жинь, щоб перевірити, як далеко вона може зайти, який контроль може втримати.

Доти Жинь прикликала вогонь інстинктивно. Вона була надто заклопотана битвою з Феніксом за контроль над власним розумом, аби перейматися вивченням механізмів полум’я. Але з ретельними запитаннями і цілеспрямованими експериментами Кітая їй вдалося з’ясувати властивості своїх умінь.

Вона не могла контролювати вже наявний вогонь. Не могла контролювати й полум’я, що вже полишило її тіло. Але могла надати вогню форми або змусити його вибухнути в повітря, хоча навіть найбільше полум’я гасло за лічені секунди, якщо не було чим його підживити.

— А як ти це відчуваєш? — запитала вона в Кітая.

Він помовчав якийсь час, а потім відповів.

— Не боляче. Принаймні біль не такий сильний, як першого разу. Це дужче схоже… Немовби я щось помічаю. Щось рухається в глибині моєї голови, і я не впевнений, що саме. Я відчуваю гарячку, немовби викид адреналіну, який отримуєш, коли зазираєш за край скелі.

— Ти впевнений, що це не боляче?

— Даю слово.

— Маячня, — сказала вона. — Ти кривишся щоразу, коли я прикликаю полум’я, більше за багаття. Немовби ти в передсмертній агонії.

— Хіба? — він кліпнув. — Мабуть, просто рефлекс. Не хвилюйся через це.

Кітай їй брехав. Жинь подобалася ця його риса, бо ж він дбав про неї достатньо сильно, щоб збрехати. Однак вона не могла й далі так із ним чинити. Не могла кривдити Кітая й не хвилюватися через це.

А якби змогла, то це був би кінець.

— Говори мені, коли стає занадто, — сказала вона.

— Усе й справді не так погано.

— Не мели дурниць, Кітаю…

— Найсильніше я відчуваю поривання, — сказав він. — Не біль. У мені пробуджується голод. Змушує хотіти більшого. Розумієш, про що я?

— Звісно, — сказала вона. — Це головне прагнення Фенікса. Вогонь пожирає.

— Пожирання — це приємне відчуття. — Кітай показав гілку, що схилилася над водою. — Спробуй ще раз її підпалити.

Протягом наступних декількох днів Жинь навчилася багатьом трюкам. Вона могла створювати вогняні кулі й метати їх у цілі на відстані до десяти метрів. Могла надати полум’ю такої вигадливої форми, що можна було поставити цілу лялькову виставу. Опустивши руки в річку, вона могла закип’ятити воду навколо них, аж допоки у повітря не здіймалася пара, а риба не спливала на поверхню черевцем угору.

Та що важливіше, вона могла створити захисне поле з вогню на відстань до трьох метрів від власного тіла, тож Кітай не обгорів би, навіть якби все навколо них палало.

— А як щодо масових руйнувань? — запитав він після кількох днів вивчення дрібних трюків.

Жинь напружилася.

— Це ти про що?

Його тон був підкреслено нейтральним. Суто науковим.

— Наприклад, те, що ти зробила з Федерацією, зможеш повторити? Як багато полум’я ти можеш прикликати?

— То інше. Я була на острові. У храмі… Я… Я тільки-но на власні очі бачила смерть Алтаня. — Вона зглитнула. — Я була зла. Я була така зла.

Тієї миті вона була здатна на надлюдський, мстивий і страшний гнів. Вона не була впевнена, чи зможе його відтворити, бо ж його розпалила в ній смерть Алтаня, але тепер, думаючи про нього, вона відчувала не лють, а скорботу.

Гнів і скорбота — дуже різні почуття. Гнів давав їй силу спалювати цілі країни. Скорбота лише виснажувала.

— А якби ти повернулася до храму? — наполягав Кітай. — Якби повернулася і прикликала Фенікса?

— Я не збираюся повертатися в той храм. — миттю озвалася Жинь. Вона не знала, чому, але від невгамовності Кітая їй ставало ніяково, немовби він дивився на неї з якоюсь рішучою допитливістю, яку вона бачила лише в Шіро й у Петрі.

— Але якби довелося? Якби це був наш єдиний варіант і лише так можна було б усе врятувати?

— Ми цього не робитимемо.

— Я не кажу, що ти мусиш це зробити. Я кажу, що ми не знаємо, чи це взагалі варіант. Я кажу, щоб ти принаймні спробувавала.

— Ти хочеш, щоб я вправлялася в геноциді, — повільно промовила вона. — Просто для ясності.

— Почнімо з малого, — запропонував він. — А потім перейдемо до більшого. Погляньмо, як далеко ти зможеш зайти без храму.

— Я дотла випалю все в полі зору.

— Ми вже цілий день не бачили жодних ознак, що тут є люди. Якщо в цій місцині хтось і жив, вони вже давно пішли. Це покинута земля.

— А як же дика природа?

Кітай пустив очі під лоба.

— Ми з тобою обоє знаємо, що дика природа — це найменша з твоїх проблем. Годі ламатися, Жинь. Зроби це.

Вона кивнула, виставила поперед себе руки й заплющила очі.

Полум’я огорнуло її ніби тепла ковдра. Це було приємно. Це було надто приємно. Вона горіла без відчуття провини чи роздумів про наслідки. Вона була неприборканою силою. Вона відчувала, як поринає в той стан екстазу, де могла втратити себе — в ілюзорному забутті дикого полум’я, що здіймалося все вище, швидше, яскравіше, аж доки вона не почула якийсь лемент, джерелом якого була не вона.

Жинь опустила очі. Кітай згорнувся на плоту в позі ембріона й, намагаючись притлумити власні крики, затиснув собі рота долонями.

Вона з зусиллям загнала полум’я назад.

Кітай хапнув ротом повітря й затулив голову руками.

Жинь опустилася навколішки біля нього.

— Кітаю…

— Я в нормі, — видихнув він. — Усе гаразд.

Вона спробувала покласти на нього руки, але він відштовхнув її з такою силою, що аж приголомшив.

— Просто дай мені подихати. — Він похитав головою. — Усе гаразд, Жинь. Я не поранений. Просто… Це все в моїй голові.

Вона могла б дати йому стусана.

— Ти мав сказати, коли занадто.

— Це не було занадто. — Він випростався. — Спробуй ще раз.

— Що?

— Я не зміг добре роздивитися радіус твого світіння, — сказав він. — Спробуй ще раз.

— У жодному разі, — випалила вона. — Мені байдуже, що тобі кортить на той світ. Я вже не робитиму з тобою такого.

— Тоді підійди до межі, — наполягав він. — До тієї точки, коли ще не надто сильно болітиме. З’ясуймо, де ця межа.

— Це божевілля.

— Краще так, аніж розбиратися на полі бою. Прошу, Жинь, кращого шансу в нас не буде.

— Та що з тобою? — вимогливо запитала вона. — Чому для тебе це так важливо?

— Бо мені треба знати повний розмах того, на що ти здатна, — сказав Кітай. — Бо якщо я розроблятиму стратегію оборони Арлона, мені треба знати, куди тебе поставити й навіщо. Бо якщо я пішов на все це заради тебе, то найменше, що ти можеш зробити, це показати максимум своєї сили. Якщо ми перетворимо тебе на зброю, то нехай вона буде до біса гарною зброєю. І годі труситися наді мною, Жинь. Зі мною все гаразд, доки я не скажу іншого.

Тож вона знову і знову прикликала полум’я, щоразу розширюючи межі, аж доки берегнавколо них не вигорів до чорного. Вона продовжувала, навіть коли Кітай кричав, бо він наказав їй не зупинятися, доки сам відкрито про це не скаже. Вона продовжувала, аж доки його очі не закотилися вгору, доки він, обм’яклий, не впав на пліт. І навіть тоді, коли він отямився через декілька секунд, перше, що він їй сказав, було:

— П’ятдесят метрів.

Коли вони нарешті дісталися Червоних скель, Жинь відчула безмежне полегшення — над Арлоном досі майорів прапор Республіки.

Отже, Вейсжа в безпеці, а Дадзі досі — віддалена загроза.

Наступною проблемою для них стало пробратися в місто так, щоб їх не підстрелили. Очікуючи нападу Міліції, Арлон окопався за всіма оборонними спорудами. Величезні ворота до гавані біля Червоних скель були замкнені. За каналом спостерігали арбалети, націлені на всі пласкі поверхні. Жинь із Кітаєм заледве підійшли до дверей у місто, бо ж будь-який раптовий неочікуваний рух міг спровокувати потік стріл. Вони з’ясували це, побачивши, як шеренга готових до бою арбалетів налякала дику мавпу, що забрела надто близько до стін.

Вони були такі виснажені, що це здалося їм абсурдно смішним. Цілий місяць провели в дорозі, а тепер їхня найбільша тривога — дружній вогонь.

Нарешті вони вирішили привернути увагу вартових у найменш загрозливий спосіб. Скинули зі скелі каміння й зачекали, доки гуркіт луною пройдеться над каналом. Нарешті на схилі з’явилася шеренга солдатів із опущеними арбалетами.

Жинь і Кітай миттю підняли руки.

— Будь ласка, не стріляйте, — крикнув Кітай.

Капітан варти перехилився через стіну в скелі.

— Що в біса ви там робите?

— Ми солдати Республіки, повертаємося з Бояна, — крикнув Кітай, показуючи на їхні форми.

— Формам із трупів гріш ціна, — сказав капітан.

Кітай показав на Жинь.

— Жодна уніформа не сидітиме на ній, як треба.

Схоже, ці слова його не переконали.

— Назад, інакше я стрілятиму.

— Я б не радила, — вигукнула Жинь. — Інакше Вейсжа обов’язково запитає, нащо ви вбили його спірлійку.

Варта вибухнула сміхом.

— Гарна спроба, — сказав капітан.

Жинь кліпнула. Невже він її не впізнає? Невже вони не знають, хто вона?

— Може, він новенький, — сказав Кітай.

— Можна зробити йому боляче? — пробурмотіла вона.

— Хіба трохи.

Вона закинула голову назад і розкрила рота. Дихати вогнем було важче, аніж вистрілювати ним із рук, бо так вона менше контролювала прицільність, але їй подобався театральний ефект. Струмінь вогню з’явився в повітрі й розгорнувся, набуваючи обрисів дракона, який завис на мить перед отетерілими солдатами, сильно гойднувся, а потім рвонув до капітана.

Капітану нічого не загрожувало. Жинь загасила полум’я, щойно воно торкнулося його. Але він усе одно закричав і впав горілиць, немовби на нього напав ведмідь. Коли він нарешті показався з-за стіни, його обличчя порожевіло, а з обпалених брів здіймалася цівка диму.

— За це я мав би тебе пристрелити, — сказав він.

— Чому б вам просто не сказати Вейсжі, що спірлійка повернулася, — сказала Жинь. — І принесіть нам чогось попоїсти.

Новини про їхнє повернення миттю розлетілися гаванню. Щойно вони пройшли крізь ворота, їх обступив величезний натовп солдатів і цивільних. Усі мали запитання й викрикували їх зусібіч так голосно, що Жинь заледве могла розібрати бодай слово.

Запитання, які їй таки вдалося зрозуміти, стосувалися солдатів, зниклих безвісти на Бояні. Люди хотіли знати, чи ще хтось вижив. І чи вони також повернуться. Жинь забракло мужності відповісти.

— Хто витягнув вас із пекла? — Венка проштовхалася крізь юрбу солдатів. Вона міцно обняла Жинь, зміряла її поглядом і наморщила кирпатого носика. — Від тебе смердить.

— І я рада тебе бачити, — сказала Жинь.

— Ні, справді, сморід страшенний. Немовби ти штрикаєш лезом мені в носа.

— Ну, ми десь із місяць не мали вдосталь чистої води, тож…

— То що там сталося? — перебила Венка. — Ви вирвалися з в’язниці? Вклали цілий батальйон? Здолали весь Мужвей вздовж?

— Ми пили сечу коня й були під кайфом, — сказав Кітай.

— Повтори, — попросила Венка.

Жинь уже хотіла було пояснити, аж раптом помітила Неджу, який проштовхувався вперед крізь юрбу.

— Привіт, — сказала вона.

Він зупинився перед нею й мовчки дивився, швидко кліпаючи, немовби не розумів, що бачить. Його руки ніяково звисали по боках, трохи підняті, ніби він не знав, що з ними робити.

— Можна? — запитав він.

Жинь простягнула до нього руки. Він притиснув її до себе так міцно, що вона інстинктивно напружилася. Але потім розслабилася, бо Неджа був такий теплий, такий цілісний, обіймати його було так чудово, що їй кортіло сховати обличчя в його формі і стояти так цілу вічність.

— Повірити не можу, — пробурмотів Неджа їй на вухо. — Ми були впевнені…

Вона притиснулася чолом до його грудей.

Сльози градом лилися їй із очей. Обійми затягнулися значно довше, ніж це було доречно, і Неджа відпустив Жинь, але не прибрав рук з її плечей.

Нарешті заговорив.

— Де Дзіньджа?

— Ти про що? — запитала Жинь. — Хіба він не повернувся з тобою?

Неджа просто похитав головою, широко розплющивши очі, а вже за мить його відштовхнули два величезних тіла.

— Жинь!

Не встигла вона вимовити й слова, як Суні згріб її в міцні обійми, піднявши над землею, і їй довелося квапливо поплескати його по плечу, щоб відпустив.

— Усе гаразд. — Жамса потягнувся й нестямно постукав його по плечу. — Ти її розчавиш.

— Вибач, — збентежено промовив Суні. — Ми просто думали…

Жинь мимоволі всміхнулася, хоча й відчувала, що без синців на ребрах не обійдеться.

— Ага. Я також рада вас бачити.

Бадзі схопив її за руку, підтягнув до себе й поплескав по плечу.

— Ми знали, що ти не загинула. Ти надто злопам’ятна, щоб так просто піти.

— А як ви повернулися? — запитала Жинь.

— Фейлень не просто розбив наші кораблі, він викликав бурю, яка знищила все на озері, — сказав Бадзі. — Він цілився на великі судна, тож кільком вітрильникам якось вдалося втриматися разом. Десь чверть наших змогли вибратися з вихору. Я й гадки не маю, як ми зуміли вилізти з річки живими, але ми тут.

Жинь навіть не уявляла, як це трапилося.

Жамса переводив погляд із Жинь на Кітая і назад.

— А де близнюки?

— Довго розповідати, — сказала Жинь.

— Не загинули? — запитав Бадзі.

— Я… Гм, це складно. Чаґхань ні. Але Цара… — вона замовкла, підбираючи правильні слова, щоб продовжити, але побачила високу постать за плечем Бадзі, яка підходила до них.

— Пізніше, — тихо сказала вона.

Бадзі повернув голову, побачив, на кого дивилася Жинь, і миттю відступив убік. Солдати замовкли й розійшлися, пропускаючи Воєначальника Дракона.

— Ти повернулася, — сказав Вейсжа.

Він не був ані задоволеним, ані розчарованим, радше нетерп­лячим, немовби просто чекав на неї.

Жинь інстинктивно вклонилася.

— Так, пане.

— Добре, — Вейсжа жестом показав на палац. — Помийся. Я буду у своєму кабінеті.

— Розкажи мені про все, що трапилося на Бояні, — сказав Вейсжа.

— Невже вам досі цього не розповіли? — Жинь сиділа навпроти нього. Тепер від неї пахло краще, ніж упродовж декількох місяців. Вона підрізала масне обсмикане волосся, відчистила себе в холодній воді й замінила заплямований смердючий одяг новою формою.

Потайки Жинь сподівалася на тепліший прийом, на усмішку, руку на плечі чи принаймні якийсь показник того, що Вейсжа радий її поверненню, але отримала лише похмуре очікування.

— Я хочу твого звіту, — сказав він.

Жинь розмірковувала над тим, щоб звинуватити в усьому тактичні рішення Дзіньджі, однак було безглуздо злити Вейсжу, сиплючи сіль на свіжу рану. До того ж, щойно почався бій, Дзінь­джа однаково вже не міг нічого вдіяти. З таким же успіхом він міг битися з самим океаном.

— Імператриця завербувала іншого шамана. Його звати Фейлень. Він — канал для бога вітру. Раніше він був одним із Цике, аж доки не з’їхав з глузду. Він потопив ваш флот. За лічені хвилини.

— Що означає «він був одним із Цике»? — запитав Вейсжа.

— Його відбракували, — сказала Жинь. — Я мала на увазі, що він збожеволів. Таке трапляється з багатьма шаманами. Алтань випадково звільнив його з Чулуу Корікх…

— Випадково?

— Зумисне, але це було нерозумно з його боку. І гадаю, що тепер Дадзі знайшла спосіб переманити його на свій бік.

— Як їй це вдалося? — вимогливо запитав Вейсжа. — Гроші? Влада? Його можна купити?

— Сумніваюся, що йому є діло до чогось такого. Він… — Жинь замовкла, намагаючись збагнути, як пояснити це Вейсжі. — Він не хоче того, чого хочуть люди. Бог… Це як зі мною, як з Феніксом…

— Він з’їхав з глузду, — підказав Вейсжа.

Вона кивнула:

— Думаю, що Фейленю потрібно задовольнити основну суть свого бога. Феніксу потрібно знищувати. А богові вітру потрібен хаос. Дадзі знайшла якийсь спосіб підкорити його своїй волі, але ви не зможете спокусити його чимось таким, чого можуть хотіти люди.

— Розумію. — Вейсжа якийсь час мовчав. — А мій син?

Жинь вагалася. Йому не доповіли про Дзіньджу?

— Пане?

— Тіла не привезли, — сказав Вейсжа.

Тієї миті його маска надломилася. На швидкоплинну мить він здався просто батьком.

І він знав. Він просто не хотів визнавати перед собою, що якщо Дзіньджа не повернувся до Арлона разом із рештою флоту, то, ймовірно, він мертвий.

— Я не бачила, що з ним сталося, — сказала Жинь. — Вибачте.

— Тоді немає сенсу гаяти час на припущення, — холодно промовив Вейсжа. Його маска відновилася. — Рухаймося далі. Думаю, ти захочеш повернутися до піхоти?

— Не до піхоти. — Жинь глибоко вдихнула. — Я хочу знову командувати Цике. Хочу мати місце за стратегічним столом. Хочу безпосередньо брати участь у всьому, що ви накажете Цике.

— І чому це раптом? — запитав Вейсжа.

«Бо Чаґхань не міг мати рацію щодо того, що я ваш сторожовий пес».

— Бо я на це заслуговую. Я зламала Печатку. І повернула собі вогонь.

Вейсжа здійняв брову:

— Покажи.

Вона розкрила долоню, простягнувши її до стелі, і прикликала вогняну кулю завбільшки з кулак. Змусила її піднятися й опуститися на довжину власної руки, облетіти навколо себе в повітрі, а потім знову відкликала її до пальців. Навіть після місяця практики її досі вражало, з якою легкістю їй усе вдавалося, як захопливо природним було контролювати полум’я — так само, як власні пальці. Вона дозволила вогню набути форми — щура, півня, хвилеподібного помаранчевого дракона, а потім зімкнула пальці.

— Дуже добре, — схвально промовив Вейсжа. Тепер маска зникла, нарешті він усміхався. Вона відчула теплу гарячку підбадьорення.

— Отже. Командування?

Він змахнув рукою.

— Тебе поновлено. Я повідомлю генералам. Як тобі це вдалося?

— Це довга історія, — вона замовкла, розмірковуючи, з чого ж почати. — Ми, гм, зіткнулися з кетреїдами.

Вейсжа спохмурнів.

— Вихідцями з Внутрішніх держав?

— Не називайте їх так. Вони кетреїди. — Вона швидко переповіла йому те, що накоїли кетреїди, розказала про Сожцань Сіжу і Тріаду.

Частину про якірний зв’язок вона опустила. Вейсжі не варто було про це знати.

— І що трапилося потім? — запитав Вейсжа. — Де вони?

— Пішли. А Сожцань Сіжа загинула.

— Що?

Вона розповіла про Авґуса. Вона знала, що Вейсжа здивується, але не очікувала такої реакції. Він страшенно зблід. Усе його тіло напружилося.

— Хто ще про це знає? — наполегливо поцікавився він.

— Лише Кітай. Декілька кетреїдів, але вони нікому не скажуть.

— Нікому не розповідай про те, що сталося, — тихо сказав він. — Навіть моєму синові. Якщо призахідники дізнаються, ми заплатимо життями.

— Але ж це вони заварили цю кашу, — пробурмотіла вона.

— Стули пельку. — Він грюкнув рукою по столу. Вражена Жинь відсахнулася.

— Як ти можеш бути такою тупою? — гаркнув він. — Ти мала привести їх цілими й неушкодженими. Так ми завоювали б прихильність генерала Тарквета…

— Тарквет повернувся? — перебила вона.

— Так, і чимало представників Сірого товариства разом із ним. Вони втекли на південь на одному з вітрильників. І вони дуже незадоволені тим, як ми показали себе у військово-морських операціях. Нині вони за крок до того, щоб повернутися на континент. Мабуть, це навіть не спало тобі на думку, коли ти намірилася вбити одного з них.

— Та ви жартуєте? Вони намагалися вбити нас…

— То треба було зв’язати їх або втекти. Сіре товариство недоторканне. Немає гіршого гріха, ніж убити призахідника.

— Це не моя провина, — наполягала Жинь. — Він збожеволів, розмахував аркебузами…

— Послухай сюди, — сказав Вейсжа. — Зараз ти ходиш по дуже тонкому лезу. Призахідники не просто засмучені, вони налякані. Раніше вони вважали тебе цікавинкою. А потім побачили, що сталося на Бояні. Тепер вони переконані, що шамани всі до одного — бездумні носії Хаосу, які можуть накликати кінець світу. Вони збираються вистежити всіх шаманів в Імперії й за можливості посадити їх у клітки. А тебе не чіпають лише тому, що ти зголосилася добровільно і вони знають, що ти спів­працюватимеш. Тепер розумієш?

На Жинь накотилася хвиля страху.

— То Суні й Бадзі…

— …у безпеці, — сказав Вейсжа. — Призахідники про них не знають. І краще, якщо й не дізнаються, бо тоді Тарквет поцікавиться, чому ми йому збрехали. Твоє завдання — опустити голову, співпрацювати і привертати до себе якомога менше уваги. Поки ти маєш відстрочку. Сестра Петра погодилася відкласти ваші зустрічі, доки ця війна так чи інакше не завершиться. Тож бережися. Не давай їм зайвих приводів злитися. Інакше нам усім кінець.

Тоді Жинь збагнула.

Вейсжа не злився на неї. Ішлося взагалі не про неї. Ні, Вейсжа був пригнічений. Ця ситуація гнітила його вже багато місяців, коли він грав із призахідниками в неможливу гру, в якій постійно змінювалися правила.

Вона насмілилася запитати:

— Вони ж не приведуть кораблі, правда?

Він зітхнув.

— Ми не знаємо.

— Вони досі не дали чіткої відповіді? Усе це тому, що вони ще не вирішили?

— Тарквет стверджує, що вони ще не завершили оцінювання, — сказав Вейсжа. — Я визнаю, що не розумію їхніх стандартів. Коли я питаю, вони знаходять купу ідіотських виправдань. Вони хочуть мати докази нашої раціональності. Докази нашої здатності до самоуправління.

— Але це смішно. Якби вони просто сказали нам, чого їм треба…

— О, але тоді це було б нечесно. — Вуста Вейсжі викривилися в посмішці. — Їм потрібні докази того, що ми суспільство, яке самостійно домоглося незалежності.

— Але в тому й парадокс. Без їхньої допомоги ми не можемо вибороти собі незалежність.

Вейсжа видавався змореним.

— Знаю.

— Тоді це якась срань. — Жинь змахнула руками в повітрі. — Усе це лише заради того, щоб розважити їх. Вони й не збиралися приходити.

— Може, й так.

Тієї миті Вейсжа немовби постарів на декілька десятиліть, осунувся й мав страшенно втомлений вигляд. Жинь уявила, як Петра змальовує його в своїй книжечці. «Нікарець, середнього віку. Міцної статури. Доволі розумний. Меншовартісний».

— Але ми слабші, — продовжив він. — У нас немає вибору, крім як зіграти в цю гру. Ось як працює сила.

Жинь побачила Неджу, він чекав на неї за воротами палацу.

— Привіт, — нерішуче промовила вона. А потім зміряла його поглядом, намагаючись зчитати вираз обличчя, але Неджа був такий же незбагненний, як і його батько.

— Привіт, — відповів він.

Жинь спробувала всміхнутися. Неджа не відповів на її усмішку. Якийсь час вони просто стояли й дивились одне на одного. Жинь розривалася між бажаннями знову кинутися в його обійми і просто втекти. Вона досі не розуміла, як із ним поводитися. Коли вони говорили востаннє — по-справжньому — вона була впевнена, що він ненавидітиме її довіку.

— Ми можемо поговорити? — нарешті запитав він.

— А ми вже говоримо.

Він похитав головою.

— На самоті. Наодинці. Не тут.

— Добре, — сказала вона й пішла вслід за ним уздовж каналу до краю хвилеріза, де шум від хвиль був достатньо сильним, щоб приховати їхні голоси від допитливих вух.

— Я винен тобі пояснення, — врешті промовив він.

Вона схилилася на поруччя.

— Продовжуй.

— Я не шаман.

Вона здійняла руки.

— О, та годі вже цієї срані…

— Я справді не шаман, — наполягав він. — Я знаю, що можу робити дещо. Я хочу сказати, що знаю про свій зв’язок із богом і можу — так би мовити — прикликати його, іноді.

— Це і є шаманізм.

— Ти мене не слухаєш. Ким би я не був, це інше, ніж ти. Мій розум не належить лише мені, моє тіло належить комусь… Чомусь…

— Саме так, Неджа. Це відбувається з усіма нами. І я знаю, що це боляче, і я знаю, що це важко, але…

— Ти все одно не слухаєш, — випалив він. — Для тебе це не жертва. Ти і твій бог хочете одного. Але я цього не просив…

Вона здійняла брови.

— Ну, це не відбувається випадково. Уперше ти мусив цього захотіти. Ти мусив попросити бога.

— Але я не просив. Я ніколи не просив і ніколи не хотів цього. — Тон, яким Неджа це промовив, змусив її замовкнути. Він говорив так, немовби ось-ось розплачеться.

Неджа глибоко вдихнув, а коли заговорив знову, його голос був такий тихий, що їй довелося підійти ближче, щоб чути його.

— Тоді, у Бояні, ти назвала мене боягузом.

— Послухай, я мала на увазі лише те, що…

— Я розповім тобі історію, — перебив Неджа. Він тремтів. Чому? — І я хочу, щоб ти просто вислухала мене. Я хочу, щоб ти повірила мені. Будь ласка.

Вона схрестила руки на грудях.

— Добре.

Неджа повільно кліпнув і втупився поглядом кудись над водою.

— Колись я вже розповідав тобі, що мав ще одного брата. Його звали Мінджа.

Жинь запитала:

— Яким він був?

— Веселим, — сказав Неджа. — Пухкеньким, галасливим, неймовірним. Він був улюбленцем. Він був такий енергійний, що мало не сяяв. Перед тим, як мати народила його, у неї сталося два викидні, але Мінджа був бездоганним. Він ніколи не хворів. Мати його обожнювала. І постійно обіймала. Вона одягла йому на руки та ноги стільки золотих браслетів, що він дзенькотів, варто йому було ступити крок. — Неджа здригнувся. — Їй варто було двічі подумати. Дракони люблять золото.

— Дракони, — повторила Жинь.

— Ти сказала, що слухатимеш.

— Вибач.

Неджа був хворобливо блідий. Його шкіра стала майже прозорою. Жинь могла роздивитися під щелепою сині вени, які перехрещувалися зі шрамами.

— Ми з братами і сестрою все дитинство гралися біля річки, — сказав він. — Кілометра за півтора-два від входу до цього каналу є грот. Це підводна кристалічна печера, про яку слуги любили розповідати історії, але батько заборонив нам заходити до неї. Тому, звісно ж, ми понад усе хотіли її дослідити.

— Якось, коли Мінджі було шість, наша мати захворіла. Батька в той час викликали до Сінеґарда за наказом Імператриці, тож слуги не приглядали за нами так ретельно, як мали б. Дзіньджа був у Академії. Муджа за кордоном. Тож відповідальність наглядати за Мінджею лягла на мене.

Неджин голос надломився. Його очі були порожні, замордовані. Жинь більше не хотіла нічого чути. У неї вже була хвороблива підозра, до чого все хилилося, вона не хотіла, щоб це промовляли вголос, бо так це стало б правдою.

Їй хотілося сказати Неджі, що все гаразд, що він не мусить їй розповідати, що вони вже ніколи про це не говоритимуть, але він говорив усе швидше і швидше, немовби боявся, що слова заглиб­ляться в нього, якщо він зараз же їх не вихлюпне.

— Мінджа хотів… Ні, це я хотів дослідити той грот. Це від початку була моя ідея. Це я вбив її Мінджі в голову. Це була моя провина. Я мав би бути розумнішим.

Жинь потягнулася до його руки.

— Неджа, тобі не обов’язково…

Він відмахнувся від неї.

— Можеш, будь ласка, заткнутися й бодай раз просто ви­слухати?

Вона замовкла.

— Він був найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив, — прошепотів Неджа. — Це мене й налякало. Кажуть, що члени дому Їнь вродливі. Це тому, що дракони — як красиві речі, бо дракони справді красиві і вони створюють красу. Коли він з’явився з печери, я думав лише про те, які яскраві в нього лусочки, які прекрасні форми, який він чарівний.

«Але драконів не існує, — відчайдушно подумала Жинь. — Дракони — це лише вигадки».

Правда ж?

Навіть якщо Жинь і не вірила у розповідь Неджі, вона вірила в його біль. Він був написаний на його обличчі.

Багато років тому щось і справді сталося. Вона просто не знала, що саме.

— Такий красивий, — пробурмотів Неджа, стиснувши ку­лаки так, що кісточки побіліли. — Я не міг відвести погляду. А потім він з’їв мого брата. Зжер за лічені секунди. Ти колись бачила, як їдять тварини? Брудно. Жорстоко. Мінджа навіть скрикнути не встиг. Однієї миті він був там, тримався за мою ногу, а вже наступної від нього лишилася тільки кров, рештки й білі кістки, а потім зникли й вони. Але мене дракон відпустив. Він сказав, що для мене має дещо краще. — Неджа зглитнув. — Він сказав, що дасть мені дарунок. А потім заявив на мене права.

— Мені так шкода, — сказала Жинь, бо не знала, що ще можна сказати.

Неджа її немовби не почув.

— Мати воліла б, щоб того дня помер я. Я сам волів би тоді померти. Я волів, щоб то був я. Але навіть бажання померти було егоїстичним із мого боку, бо ж якби помер я, то Мінджа вижив би і Володар Дракон прокляв би його так, як прокляв мене. Він торкнувся б до нього так, як торкнувся до мене.

Жинь не посміла запитати, що це означало.

— Я тобі дещо покажу, — сказав він.

Вона була надто приголомшена, аби що-небудь сказати. І могла лише дивитися, вражена, поки він тремтливими пальцями розстібав застібки на туніці.

Неджа скинув одяг і розвернувся до неї спиною.

— Бачиш це?

То було його татуювання, малюнок дракона в синьо-срібних тонах. Вона вже бачила його раніше, але він цього не пам’ятав.

Розмірковуючи, Жинь провела вказівним пальцем по голові дракона. То це через татуювання Неджа завжди так швидко зцілювався? Здавалося, він міг пережити що завгодно: серйозну травму, отруйний газ, потоплення.

Але якою ціною?

— Ти сказав, що він заявив на тебе права? — лагідно промовила вона. — Що це означає?

— Це означає, що мені болить, — сказав він. — Кожної миті, коли я не з ним. Немовби якорі впиваються в моє тіло, немовби мене тягнуть у воду цими гаками.

Знак був не схожий на шрам майже десятирічної давнини. Він здавався запаленим, шкіра Неджі пашіла яскраво-багряним. Від відблисків сонця дракон немов коливався на м’язах Неджі, протискаючись дедалі глибше в його плоть.

— А якби ти повернувся до нього? — запитала вона. — Що з тобою сталося б?

— Став би частиною його колекції, — сказав Неджа. — Він робив би зі мною все, що заманеться, вдовольнився б цим, і я ніколи не зміг би піти. Я опинився б у пастці, бо сумніваюся, що можу померти. Я пробував. Різав зап’ястки, але жодного разу не стікав кров’ю до того, як рани загоювалися самі собою. Стрибав із Червоних скель — іноді боліло достатньо сильно, щоб я подумав, що цього разу все вдалося, але я завжди приходив до тями. Думаю, що це Дракон тримає мене серед живих. Принаймні допоки я не повернуся до нього. Коли я вперше побачив той грот, на підлозі печери всюди були обличчя. Я не одразу зрозумів, що мені судилося стати одним із них.

Жинь прибрала руку, заледве не здригнувшись.

— Тож тепер ти знаєш, — сказав Неджа й одягнув сорочку. Його голос пожорсткішав. — Тобі бридко, і не кажи, що це не так, я бачу це на твоєму обличчі. Мені байдуже. Але нікому не говори про те, що я щойно тобі розповів, і ніколи не смій називати мене боягузом.

Жинь знала, що мала зробити. Вона мала сказати, що їй прикро. Мала визнати його біль, мала благати в нього пробачити її.

Але те, як він це сказав стражденним голосом мученика, немовби вона не мала права сумніватися в ньому, немовби він робив їй послугу, розповідаючи про все… Це її розлютило.

— Мені бридко не від цього, — сказала вона.

— Правда?

— Мені бридко від тебе, — вона силкувалася не кричати. — Ти поводишся так, немовби це смертний вирок, але ні. Це ще й джерело сили. І так ти можеш вижити.

— Це паскудство, — сказав він.

— То виходить, я паскудство?

— Ні, але…

— То що, коли я прикликаю богів, то це нормально, але ти надто гарний для цього? Ти не можеш забруднитися?

— Я не це мав на увазі.

— Але це прозвучало між рядків.

— У тому й різниця, ти сама це обрала…

— Гадаєш, від цього болить менше? — тепер Жинь кричала. — Я думала, що божеволію. Довгий час я не розуміла, які думки мої, а які Фенікса. І це до біса боляче, Неджа, тож не кажи, що я про це нічого не знаю. Бували дні, коли й мені хотілося вмерти, але нам не можна вмирати, ми надто могутні. Твій батько сам так сказав. Коли маєш таку силу і стільки на кону, то, бляха, ти не можеш утекти.

Неджа страшенно розлютився:

— Думаєш, я тікаю?

— Я знаю лише те, що сотні солдатів мертві на дні озера Боян, а ти міг щось зробити, щоб не допустити цього.

— Та як ти смієш докоряти мені! — просичав він. — Я не повинен мати цієї сили. Ніхто з нас не повинен. Нас не мало б існувати, ми мерзенні й нам краще вмерти.

— Але ми існуємо. За такою логікою, виходить, добре, що спірлійців перебили.

— Можливо, спірлійців і варто було вбити. Можливо, усі шамани в Імперії мають померти. Можливо, моя мати має рацію, можливо, нам варто позбутися вас, виродків, а потім позбутися й вихідців із Внутрішніх держав, якщо вже про це зайшла мова.

Не вірячи власним вухам, Жинь витріщилася на нього. То був не Неджа. Неджа — її Неджа — не міг сказати про неї такого. Вона була переконана: він зрозуміє, що заступив межу, відступиться й вибачиться, тож її вразило, коли його вираз на обличчі лише пожорсткішав.

— Не кажи, що від смерті Алтаня не стало краще, — сказав він.

Усі рештки жалості, які вона відчувала до нього, розвіялися.

Вона смикнула свою сорочку вгору.

— Подивися на мене.

Неджа миттю відвернувся, але вона схопила його за підборіддя і змусила глянути на відмітину, на випалений слід від долоні на шкірі.

— Ти не єдиний, у кого є шрами, — сказала вона.

Неджа вивернувся з її рук.

— Ми не однакові.

— Ні, однакові, — вона обсмикнула сорочку. Перед очима їй усе пливло від сліз. — Єдина відмінність між нами в тому, що я можу витримати біль, а ти досі довбаний боягуз.

Вона не пам’ятала, як вони розійшлися, лише те, що однієї миті вони дивились одне на одного, а вже наступної вона пленталася до казарм, заціпеніла й самотня.

Їй хотілося побігти за Неджею, сказати, що їй прикро; водночас вона хотіла більше ніколи його не бачити.

Туманно вона розуміла, що щось між ними невідворотно зламалося. Вони вже билися раніше. Перші три роки навчання вони тільки й робили, що билися. Але цього разу все було не просто дитячою суперечкою на шкільному дворі.

Тепер для них немає вороття.

Але що їй було робити? Вибачитися? Вона була надто горда, щоб принижуватися. І вона була переконана, що має рацію. Так, Неджі боляче, але невже не всі вони відчувають цей біль? Вона пережила Ґолінь Ніїс. Її катували на лабораторному столі. Вона бачила, як гине Алтань.

Особиста трагедія Неджі не була страшнішою лише тому, що трапилася, коли він був дитиною. Не була вона страшнішою й тому, що він надто сильно боявся, щоб зіткнутися з нею.

Жинь пережила пекло і стала сильнішою. Це не її провина, що він надто жалюгідний, щоб зробити те ж саме.

Жинь знайшла Цике, які сиділи колом на підлозі в казармі. Бадзі й Жамса грали в кості, а Суні дивився з верхнього ліжка, щоб Жамса не шахраював, як завжди.

— О люба, — промовив Бадзі, коли вона підійшла. — Хто змусив тебе плакати?

— Неджа, — пробурмотіла вона. — Але я не хочу про це говорити.

Жамса прицмокнув.

— О, у хлопця неприємності.

Вона сіла між ними.

— Стули пельку.

— Хочеш, я щось зроблю? Підкладу заряд йому в туалет?

Вона витиснула з себе усмішку.

— Прошу, не треба.

— Зберися, — сказав він.

Бадзі кинув кості на підлогу.

— То що там трапилося на півночі? Де Чаґхань?

— Якийсь час Чаґханя з нами не буде, — відповіла вона.

А потім глибоко вдихнула і змусила себе відсунути Неджу на другий план. «Забудь про нього. Зосередься на чомусь іншому». Це було доволі легко, бо ж вона стільки всього мала розповісти Цике.

Наступні пів години вона розповідала їм про кетреїдів, про Авґуса і про те, що трапилося в лісі.

Вони прогнозовано розлютилися.

— То весь цей час Чаґхань шпигував за нами? — вимогливо поцікавився Бадзі. — От же брехливе падло.

— Він ніколи мені не подобався, — сказав Жамса. — Завжди нишпорив, бурмочучи собі під носа щось таємниче. Щось вираховував.

— Невже тебе це справді дивує? — промовив Суні, якого новини, здавалося, стурбували найменше. — Ти мала б здогадатися, що в них якесь завдання. Бо що вихідцям із Внутрішніх держав робити в Цике?

— Не називай їх вихідцями з Внутрішніх держав, — мимоволі промовила Жинь.

Жамса не звернув уваги на її слова.

— То що вони збиралися робити, якби Чаґхань вирішив, що ми стаємо надто небезпечними?

— Мабуть, убити, — сказав Бадзі. — Прикро, що вони подалися на північ. Було б добре мати тих, кому до снаги впоратися з Фейленем. Довелося б напружитися.

— Напружитися? — повторив Жамса. І слабко засміявся. — Гадаєш, коли ми востаннє намагалися приструнити його, то ми напружувалися?

— А що тоді сталося? — запитала Жинь.

— Туйр і Тренсинь заманили його в невелику печеру і встромили в його тіло стільки ножів, що навіть якби він міг ошаманитися, то нічого доброго з того не вийшло б, — сказав Бадзі. — Насправді було доволі весело. Коли вони привели його назад, він був схожий на гольницю.

— І Туйр не заперечував? — запитала Жинь.

— А ти як думаєш? — сказав Бадзі. — Звісно, заперечував. Але це була його робота. Не можна командувати Цике, якщо не стає мужності відбраковувати.

Ззовні кімнати почулося тупотіння. Жинь визирнула за двері й побачила солдатський стрій, який віддалявся з повним спорядженням, озброєний щитами і алебардами.

— Куди вони йдуть? Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.

— Це патруль біженців, — сказав Бадзі.

Вона кліпнула.

— Патруль біженців?

— А ти не бачила, коли заходила в місто? — запитав Жамса. — Їх важко не помітити.

— Ми прийшли через Червоні скелі, — сказала Жинь. — Я не бачила нічого, крім палацу. Що ви маєте на увазі? Які ще біженці?

Жамса ніяково перезирнувся з Бадзі.

— Гадаю, ти чимало пропустила.

Жинь не сподобалося те, що це могло означати. Вона підвелася.

— Відведіть мене туди.

— Наша зміна на патрулювання починається лише завтра вранці, — сказав Жамса.

— Мені начхати.

— Але здійметься галас, — наполягав Жамса. — На кордоні з біженцями охорона неабияка, тож нас просто не пропустять.

— Я спірлійка, — сказала Жинь. — Невже ти думаєш, мені є до того діло?

— Ну гаразд. — Бадзі з зусиллям підвівся. — Я тебе відведу. Але тобі це не сподобається.

Роздiл 26

— Порівняно з цим казарми просто диво, правда? — запитав Жамса.

Жинь не знала, що й сказати.

Район біженців був схожий на океан, який юрмився безкінечними рядами наметів, що тягнулися до долини. Натовпи стримували від міста добрячими бар’єрами, нашвидкуруч спорудженими з дощок для обшивки кораблів та уламків.

Мовби якийсь велетень накреслив пальцем лінію на піску і штовхнув усіх на один бік. Перед бар’єром походжали респуб­ліканські солдати з піднятими алебардами, хоча Жинь не знала напевне кого вони охороняють — біженців чи містян.

— Біженцям заборонено заходити за бар’єр, — пояснив Ба­дзі. — Гм, містяни не хочуть, щоби вони юрмилися на вулицях.

— І що трапляється, якщо вони не слухають? — запитала Жинь.

— Нічого аж такого жахливого. Вартові відтягують їх назад на інший бік. Спочатку таке траплялося частіше, але після кількох стусанів усі засвоюють цей урок.

Вони пройшли ще декілька кроків. Жинь у ніс ударив страшенний сморід: запах завеликої кількості немитих тіл, надто надовго зібраних разом.

— Скільки вони вже тут?

— Щонайменше місяць, — сказав Бадзі. — Мені сказали, що вони почали стікатися сюди, щойно ми ввійшли у провінцію Щура, але коли ми повернулися, все стало тільки гірше.

Жинь не вірилося, як хтось міг прожити в цих таборах так довго. Куди б вона не глянула, всюди бачила рої мух. Дзижчання було нестерпним.

— Вони досі прибувають, — сказав Жамса. — Приходять із припливом, зазвичай уночі. Намагаються прослизнути через кордони.

— І всі вони з провінцій Зайця та Щура? — запитала Жинь.

— Ти про що? Це південні біженці.

Жинь кліпнула, нічого не розуміючи.

— Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.

Жамса й Бадзі перезирнулися.

— Вони втікають не від Міліції. Вони втікають від Федерації.

— Що?

Бадзі почухав потилицю.

— Ну, так. Муґенські солдати не те щоби повністю склали зброю.

— Я знаю, але я думала… — Жинь не договорила. Їй раптом запаморочилося в голові. Вона знала, що на материку лишилися війська Федерації, але була переконана, що всі вони обмежуються окремими загонами. Обмануті солдати, розкидані ескадрони. Кочові найманці, які укладали віроломні союзи з провінційними містами, якщо вони були достатньо великими, але цього було замало, щоб витіснити весь південь.

— Скільки їх? — запитала вона.

— Достатньо, — відповів Бадзі. — Достатньо для того, щоб утворити цілком відокремлену армію. Вони воюють на боці Міліції, Жинь. Ми не знаємо як, не знаємо яку угоду вона уклала з ними. Але невдовзі ми битимемося у війні на два фронти, а не на один.

— Які райони? — наполегливо запитала вона.

— Вони повсюди. — Жамса перераховував провінції на пальцях: — Мавпи. Змії. Півня.

Жинь здригнулася. «Півня?»

— З тобою все добре? — запитав Жамса.

Але Жинь уже кинулася бігти.

Вона знала напевне, що то її одноплемінники. Вона впізнала їх за смаглявою шкірою, майже такого ж темного відтінку, як у неї. За вимовою, тією м’якою сільською говіркою, яка викликала в ній водночас і ностальгію, і збентеження.

То була мова, з якою вона виросла, простий селюцький діалект, яким тепер вона не могла розмовляти, не здригаючись, бо ж усі роки навчання намагалася викорінити його з себе.

Жинь уже так довго не чула, щоб хтось говорив діалектом провінції Півня.

І хоча це було нерозумно, вона вірила, що вони її впізнають. Але біженці з провінції Півня сахалися від неї, щойно забачивши. Коли вона дивилася їм у вічі, їхні обличчя були закриті й похмурі. А коли підходила ближче, вони повзли назад до своїх наметів.

Жинь не одразу збагнула, що вони боялися не її, а її форму.

Боялися республіканських солдатів.

— Ти, — Жинь показала на жінку приблизного свого зросту. — Маєш запасний одяг?

Жінка кліпнула, не розуміючи.

Жинь спробувала знову, незграбно зісковзуючи у старий діалект, як у погано підігнане взуття.

— Маєш ще одну, гм, сорочку? Штани?

Жінка налякано кивнула.

— Давай сюди.

Жінка полізла в намет. За мить повернулася з купою одягу в руках: вицвіла блуза, на якій колись, певно, був візерунок із макових квітів, та широкі штани з глибокими кишенями.

Жинь відчула, як щось стискається їй у грудях, коли простягнула перед собою блузу. Вона вже давно не бачила таких кольорів. Такий одяг шили для фермерів. Навіть бідняки з Сінеґарда сміялися з нього.

Рішення переодягтися з республіканської форми виявилося вдалим. Вихідці з провінції Півня вже не розбігалися, коли бачили її. Натомість вона стала майже невидимою, коли пробиралася крізь щільне море тіл. Просуваючись між рядами наметів, вона кричала, щоб привернути увагу.

— Учителю Фейжику! Я шукаю вчителя Фейжика! Хтось його бачив?

У відповідь чулися неохочі перешіптування й байдуже бурмотіння. «Ні. Ні. Дайте нам спокій. Ні». Ці біженці так звикли до розпачливих криків про загублених, що затуляли від них вуха. Хтось знав учителя Фу, але він був не з Тікані. Хтось інший знав Фейжика, але той був шевцем, а не вчителем. Спроби описати його здавалися Жинь марними: там були сотні чоловіків, які підходили під його опис, і в кожному ряду, який вона минала, Жинь бачила старих чоловіків із сивими бородами, які врешті виявлялися не вчителем Фейжиком.

Вона придушила хвилю розпачу. Ця надія була безглуздою від початку. Вона знала, що більше ніколи його не побачить, і вже дуже давно змирилася з цим.

Але Жинь нічого не могла вдіяти. Вона однаково мусила спробувати.

Жинь вирішила розширити пошуки.

— Є тут хтось із Тікані?

Байдужі погляди. Вона просувалася табором усе швидше й швидше, переходячи на біг.

— Тікані? Будь ласка! Хто-небудь?

А потім вона нарешті почула один голос у натовпі, голос, сповнений не звичною байдужістю, а щирою невірою.

— Жинь?

Вона спіткнулася. А коли розвернулася, то побачила худорлявого хлопця років чотирнадцяти, з копицею каштанового волосся й понурим поглядом. Він стояв, тримаючи на одній руці мокру сорочку, а на другій його руці виднілася пов’язка.

— Кесеґі?

Він мовчки кивнув.

А потім вона знову відчула себе шістнадцятирічною, якою була, коли кинула його, відштовхнувши так сильно, що він заледве не впав. Він міцно обійняв її, обхопивши довгими й незграбними руками так, як робив це раніше.

Коли він устиг так вирости? Жинь зачудувалася зміною. Колись він ледве дотягувався їй до талії. А тепер був вищий за неї на кілька сантиметрів, але надто худорлявий, як драбина. Здавалося, він не стільки виріс, скільки його розтягли.

— А де інші? — запитала вона.

— Мама тут, зі мною. Тато помер.

— Федерація?..

— Ні. Його кінцем став опіум. — Він удавано розсміявся. — Смішно, еге ж? Зачувши, що вони їдуть, він ковтнув цілу пательню подушечок. Мати знайшла його, лише коли ми зібрали речі, щоб іти. Він був мертвий уже декілька годин. — Кесеґі ніяково їй усміхнувся. Всміхнувся. Він утратив батька й намагався втішити її. — Ми думали, що він просто спить.

— Мені прикро, — сказала вона. Її голос був зовсім рівним. Вона нічим не могла зарадити. Її стосунки з дядьком Фаном були як між господарем і прислужницею. Вона не могла вдавати щось навіть віддалено схоже на скорботу.

— Учитель Фейжик? — запитала вона.

Кесеґі похитав головою.

— Не знаю. Здається, я бачив його в юрбі, коли ми йшли, але відтоді не зустрічався з ним.

Його голос ламався, коли він говорив. Жинь усвідомила, що він намагався вдавати нижчий тембр, аніж той, який був у нього насправді. А ще він стояв надміру прямо, щоб здаватися вищим. Він намагався поводитися як дорослий.

— Отже, ти повернулася.

У Жинь кров похолола. Вона йшла наосліп, без чіткої мети, припускаючи, що Кесеґі робив те саме, але, звісно, він повертався до свого намету.

Кесеґі зупинився.

— Мамо. Поглянь, кого я знайшов.

Тітонька Фан ледь помітно всміхнулася Жинь.

— Ну, погляньмо. Героїня війни. А ти виросла.

Жинь не впізнала б тітку, якби Кесеґі на неї не вказав. Тітонька Фан немовби постарішала років на двадцять і будовою тіла нагадувала зморщений горіх. Вона завжди була така червонолиця, вічно розгнівана, із тягарем чужої небажаної дитини й чоловіка, залежного від опіуму. Але тепер вона наче всохлася, наче вся войовничість геть витекла з неї.

— Прийшла позловтішатися? — запитала тітонька Фан. — Ходи-но, дивися. Тут небагато цікавого.

— Позловтішатися? — вражено повторила Жинь. — Ні, я…

— Тоді в чому річ? — запитала тітонька Фан. — Ну ж бо, не стій просто так.

Як так сталося, що навіть тепер тітонька Фан могла змусити її почуватися такою дурною й нездатною дібрати слова? Під її спустошливим поглядом Жинь знову почувалася маленькою дівчинкою, яка ховалася в сараї, щоб уникнути побоїв.

— Я не знала, що ви тут, — спромоглася вимовити вона. — Я просто… Хотіла поглянути, чи…

— Чи ми ще живі? — Тітонька Фан поклала кістляві руки на вузькі стегна. — Ну, ми ще тут. Не завдяки твоїм солдатам, ні, ви були надто заклопотані, тонучи на півночі. Це Вейсжа винен, що ми всі тут.

— Стеж за язиком, — випалила Жинь.

Її вразило те, як тітонька Фан відсахнулася, немовби очікувала удару.

— О, я не хотіла. — Тітонька Фан перейшла до благань, широко розплющивши очі, аж недоречні на схудлому обличчі. — Це все голод. Жинь, можеш принести нам якоїсь їжі? Ти ж солдат, не сумніваюся, тебе зробили навіть командиром, ти така важлива для них, то вже певно зможеш випросити пару послуг.

— Вас не годують? — запитала Жинь.

Тітонька Фан засміялася.

— Ні, хіба що ти говориш про те, як Леді Арлона ходить тут, роздаючи крихітні мисочки з рисом найхудішим дітям, яких може знайти, доки блакитноокі дияволи йдуть за нею, щоб задокументувати, яка вона чудова.

— Ми нічого не отримуємо, — сказав Кесеґі. — Ані одягу, ані ковдр, ані ліків. Більшість наших самі здобувають собі харч. Якийсь час ми їли рибу, але вони її чимось отруїли — і ми захворіли. Нас попередили, щоб ми не рибалили.

Жинь усе це не вкладалося в голові.

— Для вас не відкрили жодної кухні?

— Відкрили, але ті кухні годують, може, з сотню ротів, а потім зачиняються, — Кесеґі знизав кістлявими плечима. — Роззирнися. У цьому таборі щодня помирають із голоду. Хіба ти не бачиш?

— Але я думала… Вейсжа точно не…

— Вейсжа? — пхикнула тітонька Фан. — То ти називаєш його на ім’я?

— Ні… Я хотіла сказати, так, але…

— Тоді ти можеш із ним поговорити! — крихітні очі тітоньки Фан заблискотіли, немов намистинки. — Скажи йому, що ми голодуємо. Якщо він не може нагодувати всіх нас, просто скажи, нехай приносять їжу мені та Кесеґі. Ми нікому не скажемо.

— Але все працює не так, — заїкаючись, пробурмотіла Жинь. — Я хотіла сказати… Я не можу просто…

— Зроби це, невдячна курво, — випалила тітонька Фан. — Ти в боргу перед нами.

— Я перед вами в боргу? — повторила Жинь, не вірячи власним вухам.

— Я взяла тебе в свій дім. Ростила тебе шістнадцять років.

— Ви хотіли продати мене заміж!

— І тоді ти мала б краще життя, ніж у будь-кого з нас. — Тітонька Фан наставила пальця Жинь у груди, звинувачуючи. — Тобі ніколи нічого не бракувало б. Тільки й того, що треба було б зрідка розставлятиноги, але ти мала б усе, що схотіла б з’їсти, усе, що схотіла би вдягти. Але тобі було цього замало, ти хотіла бути особливою, бути важливою, втекти в Сінеґард і приєднатися до Міліції в її веселих пригодах.

— Ти думаєш, що війна мені за веселощі? — крикнула Жинь. — Я бачила, як мої друзі вмирали! Я сама мало не померла!

— А ми всі за крок від смерті, — пхикнула тітонька Фан. — Та годі. Ніяка ти не особлива.

— Ти не можеш зі мною так говорити, — сказала Жинь.

— О, я знаю. — Тітонька Фан схилилася в поклоні. — Ти така важлива. Така шанована. Хочеш, щоб ми плазували біля твоїх ніг, еге ж? Почула, що твоя стара суча тітка в таборі, і вирішила скористатися нагодою втерти їй носа?

— Мамо, годі, — тихо промовив Кесеґі.

— Я не за цим сюди прийшла, — озвалася Жинь.

Вуста тітоньки Фан вигнулися в кривій посмішці.

— Тоді нащо ти прийшла?

Жинь не знайшла, що відповісти.

Вона не знала, що сподівалася знайти. Не домівку, не рідню, не вчителя Фейжика… І не це.

Це була помилка. Їй узагалі не варто було приходити. Вона вже дуже давно розірвала зв’язок із Тікані. І мала б триматись обраного шляху.

Жинь швидко позадкувала, хитаючи головою.

— Вибачте, — спробувала сказати вона, але слова застрягли в горлі.

Вона не могла глянути у вічі ані тітці, ані Кесеґі. Вона вже не хотіла тут бути, не хотіла так почуватися. Жинь вийшла на головний шлях і швидко закрокувала назад. Їй кортіло кинутися бігти, але не дозволяла гордість.

— Жинь! — крикнув Кесеґі. Він ринувся вслід за нею. — Зачекай.

Вона зупинилася. «Прошу, скажи щось, що змусить мене лишитися. Будь ласка».

— Що?

— Якщо ти не можеш дістати нам їжі, може, попросиш декілька ковдр? — попросив він. — Бодай одну? Уночі так холодно.

Вона витиснула з себе усмішку.

— Звісно.

Протягом наступного тижня в Арлон хлинув потік людей, піших, на рахітичних возах або на плотах, нашвидкуруч зібраних із матеріалів, які могли втриматися на воді. Річка перетворилася на повільну водоверть із тіл, розташованих так близько одне до одного, що славнозвісні блакитні води провінції Дракона зникли під вагою людського розпачу.

Республіканські солдати перевіряли всіх новоприбулих на наявність зброї й коштовних речей, а вже потім пропускали їх тоненькими вервечками в якийсь із районів для біженців, де ще було місце.

Біженці отримували дуже мало доброго ставлення. Республіканські солдати, а надто Дракони, поводилися з ними страшенно зверхньо і кричали на вихідців із півдня щоразу, коли ті не розуміли швидкого арлонського діалекту.

Декілька годин щодня Жинь проводила в доках разом із Венкою. Вона тішилася нагоді втекти від обов’язку стояти на варті біля жалюгідних шеренг біженців, доки дрібні клерки відзначали новоприбулих і видавали їм тимчасові посвідки на проживання. Можливо, це справді було важливіше за те, чим займалися вони з Венкою — виловлювали сміття з тих частин Мужвею, що були неподалік проходів для біженців, але Жинь просто не могла перебувати в натовпі людей зі смаглявою шкірою та докірливими поглядами.

— Рано чи пізно ми почнемо їм відмовляти, — зауважила Венка, піднімаючи з води порожній глечик. — Усім не вистачить місця.

— Це лише тому, що район для біженців крихітний, — сказала Жинь. — Якби відкрили міський бар’єр або спрямували їх на гірський схил, простору було б удосталь.

— Простору, може, й було б удосталь. Але в нас не вистачить одягу, ковдр, ліків, зерна та й усього іншого також.

— Дотепер саме вихідці з півдня постачали зерно. — Жинь почувалася зобов’язаною наголосити на цьому.

— А нині вони втекли з дому, і їжу вже ніхто не вирощує, — сказала Венка. — А це не полегшує нашого становища. Гей, а що це?

Вона обережно потягнулася до води й витягла на причал барильце. Поставила додолу. Звідти вивалилася купа ганчір’я, яке спершу здалося їй мокрим одягом.

— Оце тобі!

— Що це таке? — Жинь підійшла ближче, щоб краще роздивитися, і миттю про це пошкодувала.

— Воно мертве, поглянь. — Венка простягнула немовля, щоб показати Жинь хворобливо жовту шкіру, сліди від укусів безжальних комарів і червоний висип, який укривав половину тіла. Венка поплескала маля по щоках. Жодної реакції. Вона простягнула його над річкою, немовби збираючись викинути назад.

Дитя почало схлипувати.

На обличчі Венки проступила огида. Її раптом переповнила така вбивча ненависть, що Жинь навіть не сумнівалася, що вона викине немовля назад у гавань.

— Дай сюди, — швидко сказала Жинь. Вона забрала немовля з рук Венки. Їй у носа вдарив кислий сморід. Вона так сильно затиснула рота, що мало не випустила дитя, але вчасно себе опанувала.

Немовля було загорнуте в одяг, який годився б і для дорослого. А це означало, що хтось його любив. Інакше не віддав би одягу, бо тепер була вже глибока зима й навіть на теплому півдні ночі були достатньо холодні, щоб біженці, які подорожували без прихистку, легко могли замерзнути на смерть.

Хтось хотів, щоб це дитя вижило. Жинь мусила дати цій жазі до життя шанс.

Вона квапливо закрокувала до краю причалу й передала згорток першому солдату, який трапився їй на шляху.

— Ось.

Солдат запнувся під раптовим тягарем.

— І що мені з цим робити?

— Я не знаю, просто простеж, щоб про нього подбали, — сказала Жинь. — Віднеси в лазарет, якщо тобі дозволять.

Солдат міцно схопив дитину й кинувся бігти. Жинь повернулася до річки і знову взялася безжалісно метати спис у воду.

Їй страшенно хотілося курити. Вона вже не витримувала трупного присмаку на язиці.

Венка порушила тишу першою.

— Чому ти на мене так дивишся?

Вона збиралася захищатися. Вона гнівалася. Але це була стандартна реакція Венки на будь-що. Венка радше вмре, аніж визнає свою вразливість. Жинь підозрювала, що Венка думала про дитину, яку втратила, і не знала, що сказати, лише те, що їй було страшенно її шкода.

— Ти знала, що дитина жива, — нарешті промовила Жинь.

— Так, — випалила Венка. — І що з того?

— І збиралася її вбити.

Венка важко зглитнула й метнула спис у воду.

— У тієї істоти немає майбутнього. Я зробила б їй послугу.

Воєнний час в Арлоні був не найприємнішим періодом. Відчай зависнув над столицею немовби саван, адже загроза наближення армій і з півночі, і з півдня зростала з кожним днем.

Їжу суворо обмежили навіть для мешканців провінції Дракона. Кожного чоловіка, жінку й дитину, які не входили до лав Респуб­ліканської армії, зобов’язали працювати. Більшість відправляли на роботу до кузні або на верфі. Навіть малим дітям давали завдання нарізати полотна для лазарету.

Співчуття бракувало найдужче. Біженці з півдня юрмилися за своїм бар’єром, і їх однаково зневажали і солдати, і цивільні. Якщо їм і виділялися якісь харчі чи припаси, то їх було вкрай мало. Жинь з’ясувала, що якщо поставки припасів не супроводжували солдати, то до таборів вони так і не потрапляли.

Біженці не могли розраховувати на співчутливих захисників. Щойно пішли чутки про зв’язок Жинь із Фанами, всупереч бажанню самої Жинь її призначили неофіційною поборницею інтересів біженців у Арлоні.

Біженці зверталися до неї щоразу, коли вона опинялася неподалік від їхнього району, і всі благали тисячі різних речей, яких вона не могла їм дати: більше їжі, більше ліків, більше матеріалів для вогнищ і наметів.

Їй страшенно не подобалося становище, у якому вона опинилася, бо це вело лише до обопільного розчарування. Керівну верхівку Республіки все дужче дратували її неможливі прохання про базові людські потреби, а біженці почали ображатися, що вона так і не змогла їх задовольнити.

— Це безглуздя, — Жинь гірко скаржилася Кітаю. — Вейсжа сам завжди говорив, що ми маємо добре ставитися до полонених. І ось як ми ставимося до власного народу?

— Це тому, що біженці не мають жодної стратегічної переваги, якщо не брати до уваги тієї незначної ймовірності, що їхні складені на купи тіла можуть затримати армію Дадзі, — сказав Кітай. — Це якщо опускатися до грубощів.

— Пішов до біса, — відповіла Жинь.

— Я просто озвучую те, що вони всі думають. Не вбивай посланця.

Жинь мала б злитися дужче, але вона розуміла, яка всюдисуща ця точка зору. Для більшості Драконів вихідці з півдня заледве були нікарцями. Вона й сама бачила стереотипного Півня очима мешканки півночі — косоокого, беззубого, смаглявого ідіота, який розмовляє спотвореною говіркою.

Це страшенно соромило й бентежило її, бо раніше й вона була такою.

Жинь намагалася стерти всі ці частини себе вже дуже давно. У чотирнадцять їй досить пощастило, щоб займатися з учителем, який розмовляв майже нормальною сінеґардською. І до Сінеґарда вона потрапила ще достатньо юною, щоб погані звички швидко й жорстко вибилися з неї. Вона навчилася пристосовуватися. Вона стерла свою ідентичність, щоб вижити.

І їй здавалося принизливим те, як вихідці з півдня тепер прагнули її уваги, як намагалися підібратися до неї, бо вважали її ближчою до себе за походженням.

Жинь уже дуже давно намагалася зруйнувати зв’язок з провінцією Півня, місцем, де на її долю випало небагато щасливих спогадів. І їй це майже вдалося. Але біженці не дозволяли їй забути.

Щоразу підходячи до таборів, вона бачила злі докірливі погляди. Усі вони знали, ким вона стала тепер. І зумисне давали їй це зрозуміти.

Вони вже не викрикували їй образ. Вони вже давно перетнули межу люті й тепер жили в обуреному розпачі. Але вона чітко зчитувала вирази їхніх мовчазних облич.

«Ти одна з нас, — говорили вони. — Ти мала захищати нас. А тобі не вдалося».

Через три тижні після повернення Жинь до Арлона Імператриця надіслала Республіці цілком зрозуміле послання.

Десь за кілометр-два від Червоних скель прикордонний патруль провінції Дракона схопив чоловіка, який заявляв, що його відправили зі столиці. Посланець приніс із собою лише бамбуковий кошик, прикрашений орнаментом та закріплений на спині, а також невеличку Імперську печатку, що засвідчувала його особистість.

Посланець наполягав, що говоритиме лише за умови, що Вейсжа прийме його в тронній залі у присутності всіх своїх генералів, Воєначальників і генерала Тарквета. Вартові Ежиденя роздягнули того чоловіка й перевірили його одяг та кошик, шукаючи вибухівку чи отруйний газ, але нічого не знайшли.

— Лише пельмені, — радісно промовив посланець.

Вони неохоче його пропустили.

— Я приніс послання від Імператриці Су Дадзі, — оголосив він присутнім. Коли він говорив, його нижня губа гротескно ляскотіла. Він немовби був хворий чимось: лівий бік губи був укритий червоними водянистими пухирями. А через виразний акцент провінції Щура його слова були заледве зрозумілі.

Жинь примружилася, спостерігаючи, як він підходить до трону. Він не був ані сінеґардським дипломатом, ані представником Міліції. Він не поводився так, як годилося поводитися придворному чиновнику. Певно, він був звичайним солдатом. Але нащо Дадзі доручати дипломатичну справу тому, хто заледве здатен говорити?

Хіба що посланець прийшов не для того, щоб вести перемовини. Хіба що Дадзі не був потрібен той, хто може швидко думати й гладко говорити. Хіба що Дадзі хотіла того, хто лише потішиться нагоді виступити проти Вейсжі. Хто зможе висловити невдоволення Республікою й готовий заради цього вмерти.

А отже, це ніяке не перемир’я. Це однобічне послання.

Жинь напружилася. Посланець нізащо не зміг би нашкодити Вейсжі — принаймні не тоді, коли всі люди Ежиденя закрили йому підхід до трону. Але вона однаково дужче стиснула свій тризуб, відстежуючи поглядом кожен рух чоловіка.

— Говори, що маєш, — наказав Вейсжа.

Посланець широко всміхнувся.

— Я прийшов із новинами від Їнь Дзіньджі.

Леді Сайкхажа підвелася. Жинь бачила, як вона затремтіла.

— Що вона зробила з моїм сином?

Посланець опустився навколішки, поставив кошик на мармурову підлогу й підняв віко. Залу наповнив різкий запах.

Жинь витягнула шию, очікуючи побачити розчленований труп Дзіньджі.

Але кошик був заповнений пельменями, засмаженими до ідеальної золотавості й складеними у формі лотосової квітки. Певно, що за кілька тижнів мандрівки вони зіпсувалися — Жинь бачила темну плісняву на краях — але форма лишилася недоторканною. Вони були ретельно прикрашені, намазані пастою з лотосового насіння. А ще на них вивели чотири багряні знаки.

«Дракон пожирає своїх синів».

— Імператриця пропонує вам посмакувати пельменями з найрідкіснішим сортом м’яса, — сказав посланець. — Вона сподівається, що ви впізнаєте смак.

Леді Сайкхажа скрикнула й впала на підлогу.

Вейсжа глянув у вічі Жинь і провів рукою по шиї.

Вона зрозуміла. І миттю підняла тризуб та кинулася до посланця.

Він лише трохи похитнувся назад, але в усьому іншому навіть не намагався захиститися. Навіть не підняв рук. І просто сидів, задоволено всміхаючись.

Жинь всадила тризуб йому в груди.

Чистого удару не вийшло. Вона була надто шокована, спантеличена пельменями, щоби прицілитися як слід. Зубці ковзнули крізь грудну клітку, але не вцілили в серце.

Вона висмикнула тризуб.

Посланець захлинався сміхом. Бульбашки крові виривалися крізь криві зуби, лишаючи плями на давній мармуровій підлозі.

— Ви помрете. Ви всі помрете, — сказав він. — А Імператриця станцює на ваших могилах.

Жинь ударила знову й цього разу поцілила в саме серце.

Неджа кинувся до матері й підняв її на руки.

— Вона зомліла, — сказав він. — Хто-небудь, допоможіть…

— Тут є ще дещо, — сказав генерал Ху, доки палацові прислужники збиралися навколо Сайкхажі. У генерала помітно тремтіли руки, та все ж він витягнув із кошика сувій і струсив крихти. — Це лист.

Вейсжа на троні навіть не ворухнувся.

— Зачитай.

Генерал Ху зламав печатку й розгорнув сувій.

— «Я йду за тобою».

Леді Сайкхажа сіла й слабко застогнала.

— Виведіть її звідси, — випалив Вейсжа Неджі. — Ху, читай.

Генерал Ху продовжив:

— «Мої генерали пливуть униз Мужвеєм, поки ви ледарюєте у своєму палаці. Вам нікуди тікати. Вам нікуди ховатися. Наш флот більший. Наші війська численніші. Ви вмрете біля підніжжя Червоних скель, як і ваші предки, і вашими трупами годуватиметься риба в Мужвеї».

У залі запала тиша.

Вейсжа немовби примерз до трону. Вираз на його обличчі лишався нейтральним. Ані скорботи, ані страху. Немовби він був із криги.

Генерал Ху згорнув сувій і відкашлявся.

— Це все, що тут написано.

Через два тижні розвідники Вейсжі, виснажені, на загнаних конях, повернулися додому від кордону й підтвердили найгірше. Імперський флот, відремонтований і примножений після Бояна, почав просуватися на південь чи не з усією Міліцією.

Дадзі намірилася покласти край цій війні в Арлоні.

— Кораблі помітили з маяків у Єжині та Мужині, — доповів розвідник.

— Як вони змогли підібратися так близько? — стривожено запитав генерал Ху. — Чому нам не повідомили раніше?

— Вони ще не дісталися Мужина, — пояснив розвідник. — Флот просто величезний. Ми побачили його з гір.

— Скільки кораблів?

— Трохи більше, ніж у нас було на Бояні.

— Гарні новини в тому, що великі військові кораблі застрягнуть у притоках Мужвею, — сказав капітал Ежидень. — Їм доведеться перекочувати їх на колодах по землі. У нас ще два, може, два з половиною тижні, — він потягнувся до мапи й показав на точку на північно-західному кордоні провінції Зайця. — Припускаю, що зараз вони ось тут. Чи варто нам посилати туди людей, намагатися затримати їх на вузьких вигинах?

Вейсжа похитав головою:

— Ні. Це не змінює нашої основної стратегії. Вони хочуть, щоб ми розділили оборону, але ми на це не купимося. Ми зосередимося на укріпленні Арлона, інакше втратимо весь південь.

Жинь пильно дивилася на мапу, на яскраво-червоні цятки, які позначали водночас і Імперські війська, і армію Федерації. Респуб­ліку затиснули з двох боків: Імперія з півночі, Федерація з півдня. Було важко не панікувати, уявляючи об’єднані війська Дадзі, які наближалися, затискаючи їх, немовби в залізному кулаку.

— Північна лінія узбережжя хай уже не буде пріоритетом. Повернімо флот Цоліня до столиці, — Вейсжа говорив неможливо спокійно і Жинь була вдячною за це. — Я хочу, щоб розвідники з поштовими голубами розмістилися вздовж Мужвею з інтервалом у кілометр. Щоразу, коли флот рухатиметься, я хочу про це знати. Відправте посланців до Півня й Мавпи. Відкличте їхні війська на місцях.

— Ви не можете цього зробити, — сказав Ґужубай. — Вони досі займаються рештками Федерації.

— Чхати я хотів на Федерацію, — сказав Вейсжа. — Мені важливий Арлон. Якщо все, що ми почули про цей флот, правда, тоді це кінець війни, якщо ми не втримаємо нашого опорного пункту. Ми маємо зібрати всіх людей в одному місці.

— Ви кидаєте помирати цілі селища, — сказав Такха. — Цілі провінції.

— То нехай помирають.

— Та ви жартуєте? — із натиском запитав Чажовк. — Ви думаєте, що ми просто стоятимемо тут, доки ви нехтуєте своїми обіцянками? Ви сказали, що якщо ми перейдемо на ваш бік, то ви допоможете нам позбутися муґенців…

— І допоможу, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Хіба ви не розумієте? Здолавши Дадзі, ми повернемо собі й південь. Щойно їхня покровителька впаде, муґенці здадуться…

— Або вони зрозуміють, що громадянська війна нас ослабила, і рватимуть нас на шматки, хай там що, — заперечив Чажовк.

— Цього не буде. Щойно ми отримаємо підтримку призахідників…

— «Підтримку призахідників», — пхикнув Чажовк. — Не будьте дитиною. Тарквет і його люди вже довгенько тиняються містом, а флот на горизонті так і не з’явився.

— З’явиться, якщо ми розіб’ємо Міліцію, — сказав Вейсжа. — А ми не зможемо цього зробити, якщо марнуватимемо час, воюючи на двох фронтах.

— Забудьте, — сказав Ґужубай. — Нам варто брати загони й повертатися додому.

— То вперед, — спокійно сказав Вейсжа. — Ви й тижня не протримаєтеся. Вам потрібні війська Дракона, і ви це знаєте, інакше взагалі не приходили б сюди. Жоден із вас не зможе втримати свої провінції, принаймні з тими військами, які ви маєте. Інакше ви повернулися б додому вже дуже давно.

Запала недовга мовчанка. З виразу обличчя Ґужубая Жинь розуміла, що Вейсжа мав рацію. Він викрив їхній блеф.

— Але що буде після того, як ви відстоїте Арлон? — раптом запитав Неджа.

Усі повернули голови в його бік.

Неджа підняв підборіддя.

— Ми об’єднаємо країну лише задля того, щоб дозволити муґенцям знову розірвати її на шматки? Це не демократія, батьку, це самогубство. Ви ігноруєте величезну загрозу лише тому, що на кону життя не Драконів…

— Годі, — сказав Вейсжа, але Неджа його перебив.

— Це Дадзі запросила сюди Федерацію. Не треба добивати нас.

Батько й син дивились один одному в очі через стіл.

— Твій брат ніколи не пішов би проти мого слова, — тихо промовив Вейсжа.

— Ні, Дзіньджа був гарячковий, безрозсудний і не прислухався до думки своїх найкращих стратегів. А тепер він мертвий, — сказав Неджа. — То що ти робитимеш, батьку? Діятимеш, керуючись дріб’язковою жагою помсти, чи зробиш щось, щоб допомогти народу своєї Республіки?

Вейсжа грюкнув рукою по столу.

— Мовчати. Ти не суперечитимеш мені…

— Ти просто кидаєш своїх союзників вовкам! Невже ніхто не розуміє, як це страшно? — гнув своє Неджа. — Генерале Ху? Жинь?

— Я… — язик Жинь немовби налився свинцем у роті.

Усі раптом налякано глянули на неї.

Вейсжа склав руки на грудях і спостерігав, здійнявши брови, наче промовляючи: «Ну ж бо, продовжуй».

— Вони вторглися на твою батьківщину, — сказав Неджа.

Жинь здригнулася. І що вона мала на це сказати? Невже він вважав, що лише тому, що вона родом із півдня, вона суперечитиме наказам Вейсжі?

— Це неважливо, — сказала вона. — Воєначальник Дракона має рацію — якщо ми розділимо наші війська, то загинемо.

— Та годі, — нетерпляче сказав Неджа. — З-поміж усіх саме ти повинна була б…

— Повинна була б що? — вишкірилася вона. — Повинна була б ненавидіти Федерацію найдужче? Я й ненавиджу, але ще я знаю, що, відправивши війська на південь, ми підіграємо Дадзі. Ти готовий так просто віддати їй у руки Арлон?

— Ти неможлива, — сказав Неджа.

Вона зміряла його найкращою імітацією спокійного погляду Вейсжі.

— Я просто роблю свою роботу, Неджа. А ти можеш спробувати робити свою.

Роздiл 27

— Я описав тут різні тактики, — Кітай передав Жинь невеличку брошуру. — У капітана Далайн виникнуть і власні ідеї, але спираючись на історичні записи, гадаю, що ці спрацюють найкраще.

Жинь прогортала сторінки.

— Ти вирвав ці сторінки з книжки?

Він знизав плечима.

— Ніколи було все переписувати, тож я просто додав примітки.

Вона примружилася, щоб прочитати його дрібний почерк на полях.

— Колоди?

— Знаю, це потребуватиме чимало часу та людських ресурсів, але вибирати не доводиться. — Кітай стурбовано смикав себе за чуба. — Для них це стане лише надокучливою прикрістю, але виграє нам декілька годин.

— Ти викреслив партизанські тактики, — зауважила вона.

— Користі від них небагато. До того ж, не варто намагатися знищити флот чи бодай якусь його частину.

Жинь насупилася. Саме це вона й планувала зробити.

— Тільки не кажи, що вважаєш це надто небезпечним.

— Ні. Я вважаю, що це просто тобі не до снаги. Ти не усвідомлюєш розмірів флоту. Ти не зможеш спалити всі кораблі так, щоб тебе не підстрелили, не з таким радіусом вогню. І щоб без вибриків.

— Але…

— Коли ризикуєш, то ставиш на кін і моє життя, — вперто сказав Кітай. — Ніякого тупого лайна, Жинь, я серйозно. Дотримуйся вказівок. Просто затримай їх. Виграй нам час.

Вейсжа наказав двом загонам пливти вгору Мужвеєм і завадити просуванню Імперії. Вони бігли наввипередки з часом, силкуючись вибороти собі ще бодай декілька днів, щоб краще укріпити Арлон та дочекатися флоту Цоліня, який мав спуститися вниз із північного узбережжя. Якщо вони зможуть затримати Імперські військово-морські сили хоча б на декілька днів, а кораблям Цоліня вдасться відтиснути Дадзі назад до столиці, то Республіка ще матиме шанс вистояти проти Імперії.

Але тут було забагато якщо.

Та все ж, нічого іншого їм не лишалося.

Жинь негайно зголосилася, щоб саме Цике взялися затримати флот. Їй уже несила було лишатися біля біженців. Вона хотіла забрати Бадзі та Суні подалі від призахідників, доки їхня невгамовність не призвела до катастрофи.

Їй кортіло взяти з собою й Кітая. Але він був надто важливою особою, щоб відсилати його на цілком імовірно самовбивчу місію для всіх, хто не був шаманом, тож Вейсжа волів, аби він лишався за стінами міста, розбудовуючи оборонні укріплення.

І хоча Жинь тішилася, що Кітай не мусив ризикувати, їй була нестерпна сама думка про те, щоб розлучитися з ним на багато днів, та ще й не маючи жодних засобів для спілкування.

У разі небезпеки вона не змогла б його захистити.

Кітай прочитав це на її обличчі.

— Усе зі мною буде гаразд. Ти це знаєш.

— Але раптом щось трапиться…

— Це ти вирушаєш у зону бойових дій, — зауважив він.

— Зона бойових дій тепер скрізь. — Жинь згорнула інструкції й запхнула їх у кишеню сорочки. — Я боюся за тебе. За обох нас. І нічого не можу з цим вдіяти.

— Тобі ніколи буде боятися, — він стиснув її руку. — Просто не помри там, добре?

Уже перед самим виходом з Арлона Жинь зупинилася біля кузні.

— Чим можу допомогти? — крикнув їй коваль від печі.

Полум’я не згасало вже не один тиждень. Тут виробляли мечі, арбалетні шворні та броню.

Жинь передала ковалю тризуб.

— Що ви можете зробити з цього металу?

Він пройшовся пальцями по руків’ю та обмацав зубці, щоб перевірити їхні краї.

— Доволі міцний. Але я робив небагато тризубів. Не варто мені занадто морочитися з ним, інакше порушу балансування. Але якщо треба, можу нагострити зубці.

— Я не хочу його гострити, — сказала вона. — Я хочу, щоб ви його переплавили.

— Гм-м. — Коваль перевірив балансування тризуба, підваживши його на долоні. — Спірлійський?

— Так.

Він здійняв брову.

— А ти впевнена, що хочеш його перекувати? Не бачу з ним проблем.

— Для мене він зіпсутий, — сказала вона. — Знищте його.

— Це унікальна зброя. Іншого такого ніде не знайти.

Жинь знизала плечима.

— То й нехай.

Коваль усе одно сумнівався.

— Спірлійські знаряддя відтворити неможливо. Ніхто з нині живих не знає, як вони кували зброю. Я зроблю все, що зможу, але врешті ми можемо отримати щось, що годитиметься лише для риболовлі.

— Я не хочу тризуб, — сказала вона. — Я хочу меч.

Того ранку від Червоних скель відпливли два вітрильники. «Гончак» під командуванням Неджі піднявся вгору річкою, щоб утримати місто Шаян, розташоване на важливій точці: вузькому вигині верхньої дельти. Мешканців Шаяна вже давно евакуювали до столиці, але саме місто лишилося військовою базою. Тож Неджа мав лише зайняти старі гарматні форти.

Команда Жинь під проводом капітана Далайн, стрункої вродливої жінки, рухалися повільніше, просуваючись на судні, яке мало стати військовим кораблем Дзіньджі.

Робота над ним навіть не наблизилася до фінального етапу. Йому навіть імені не дали. Дзіньджа мав обрати ім’я після завершення будівництва, а тепер ніхто не міг зібратися з духом, щоб зробити це замість нього.

Перемичок на верхній палубі не зробили, нижні палуби були порожні та необлаштовані, а по боках ще не встановили гармат.

Але все це було неважливо, бо ж гребні колеса працювали. Корабель мав базову маневреність. Вони й не мусили плисти на ньому на ворожу територію, а мали лише піднятися на тридцять кілометрів угору річкою.

Брошура Кітая виявилася справжньою знахідкою. Він занотував низку невеликих хитростей, які дозволили б якнайдовше затримати Імперський флот. Щойно вони поставили корабель Дзіньджі на якір, Цике й капітан Далайн розійшлися в радіусі пʼятнадцяти кілометрів і з неймовірною дієвістю встановили кожну з пасток.

Вони спорудили низку загат, поєднуючи колоди й мішки з піском. З реалістичної точки зору це давало їм десь пів дня, але імперські солдати однаково потомилися б, змушені пірнати на глибину, щоб розчистити шлях.

Просуваючись далі річкою, вони забили у дно гострі палиці, щоб проламати діри в днищах ворожих кораблів. Кітай, за палкої підтримки Жамси, хотів спорудити щось на кшталт водяних мін, які Імперія використала проти них, але вони не встигли вчасно з’ясувати, як правильно висушити кишки.

Їхня команда протягнула через річку купу залізних дротів — одразу за вигинами. Якщо генерал Вовче М’ясо достатньо розумний, то просто відправить солдатів розібрати ці пастки й не намагатиметься пробитися через дроти. Але пастки були добре сховані за очеретом. Під водою дроти могли лишитися непоміченими, тож, цілком імовірно, були здатні завдати чималих руйнувань, якщо флот, нічого не підозрюючи, налетить на них.

Вони встановили на берегах Мужвею численні вогневі точки з п'ятикілометровими інтервалами. На кожному лишалося від десяти до п’ятнадцяти солдатів, озброєних арбалетами, гарматами й ракетами.

Імовірніше за все, ті солдати неминуче загинуть. Але вони могли зняти декілька загонів Міліції, чи ще ліпше, пошкодити одне чи два судна до того, як генерал Вовче М’ясо пошматує їх. А з погляду людських ресурсів і часу, така ціна була цілком прийнятною.

Корабель Дзіньджі вони потопили неподалік від кордону провінції Дракона, перед тим місцем, де Мужвей впадав у Ґолінь.

— Як прикро, — сказав Жамса, коли вони переносили спорядження на сушу. — Я чув, що це судно мало стати найвидатнішим в історії Імперії.

— Це був корабель Дзіньджі, — сказала Жинь. — Дзіньджа мертвий.

Військовий корабель був бойовим судном, створеним для мас­штабного вторгнення на північні території. Тепер про таке навіть не йшлося. Республіка боролася за останній шанс вижити. Корабель Дзіньджі прислужиться найкраще, якщо лишиться в глибоких водах Мужвею і якнайдовше створюватиме перешкоди Імперському флоту.

Перед тим як висадитися на берег, вони зламали гребні колеса і знесли щогли, просто задля певності, що військовий корабель пошкоджений так сильно, що Імперському флоту нізащо не вдасться переобладнати його для наступу на Арлон.

Потім вони рушили до берега на маленьких гребних шлюпках і підготувалися до квапливого відходу вглиб суші.

Жамса замінував дві нижні палуби сотнею кілограмів вибухівки, встановивши її таким чином, щоб зруйнувати основні частини військового корабля. Запали з’єднали докупи для ланцюгової реакції. Тепер їм потрібен був лише вогник.

— Усі в нормі? — гукнула Жинь.

З того, що вона бачила, усі солдати вибралися на берег. Як і було наказано, більшість уже кинулися бігти до лісу.

Капітан Далайн кивнула їй.

— Зроби це.

Жинь підняла руки й випустила тонку стрічку вогню, яка полетіла через річку.

Полум’я зникло на військовому кораблі там, де лежали запали якраз нарівні з Жинь. Вона не стала чекати, щоб перевірити чи вийшло.

Проминувши лінію дерев на десять метрів, Жинь почула низку притлумлених бабахів, а після них довгу тишу. Вона зупинилася біля стовбура й озирнулася через плече. Корабель не тонув.

— Що то було? — запитала вона. — Я думала, має бути гучніше.

Схоже, Жамса був спантеличений не менше за Жинь.

— Може, запали не були з’єднані як треба? Але я був упевнений…

Наступна серія вибухів збила їх із ніг. Жинь упала додолу, затуливши вуха долонями, і міцно замружилася, відчуваючи, як вібрують кістки. Жамса гепнувся поруч із нею й нестямно трусився. Вона не знала, сміявся він чи тремтів.

Коли останні вибухи стихли, Жинь підвелася й підняла Жамсу. Вони озирнулися. Крізь дерева вони бачили лише прапор Республіки, який розвівався високо в небі, огорнутий клубами чорного диму.

— Тигрячі цицьки, — прошепотів Жамса.

На довгу напружену мить здалося, що військовий корабель може лишитися на плаву. Вітрила були бездоганно напнуті, немовби їх підвісили з небес на нитці. Жинь і Жамса стояли пліч-о-пліч, переплівши пальці і спостерігаючи, як дим здіймається вгору, затуляючи небо.

Нарешті опорні балки впали одна на одну. Тріскотіння деревини луною розітнуло спокійне повітря. Середня щогла раптом зникла, немовби корабель згортався всередину, поглинаючи власні нутрощі. А потім зі скрипучим стогоном військовий корабель перевернувся на бік і затонув у темних водах.

Тієї ночі вони розбивали табір під звук нових вибухів, щоправда ці лунали щонайменше на відстані десяти кілометрів від них. Імперський флот дістався прикордонного міста Шаян. Від звуку було не втекти. Бомбардування тривало всю ніч. Жинь чула стільки залпів гарматного вогню, що й уявити не могла, як від Шаяна могло лишитися щось, окрім диму і груд каміння.

— З тобою все гаразд? — запитав Бадзі.

Команда мусила поспати декілька годин перед тим, як вирушити вниз річкою, але Жинь заледве зімкнула очі. Вона сиділа прямо, обіймаючи коліна, не здатна відвести погляду від спалахів у нічному небі.

— Агов. Заспокойся, — Бадзі поклав їй руку на плече. — Ти вся тремтиш. Що сталося?

Вона кивнула в напрямку Шаяна.

— Там Неджа.

— Ти боїшся за нього?

Вона прошепотіла, не подумавши:

— Я завжди боюся за нього.

— О. Розумію. — Бадзі допитливо глянув на неї. — Ти закохалася.

— Не будь йолопом. Лише тому, що цицьки для тебе то цілий світ і…

— Не варто огризатися, дитино. Він непоганий хлопак.

— Розмову завершено.

Бадзі гиготнув.

— Добре. Не лізу. Просто скажи мені ось що. Ти була б тут без нього?

— Чи сиділа б я в таборі біля Мужвею?

— Воювала б у цій війні, — пояснив він. — Служила б під орудою його батька.

— Я служу Республіці.

— Як скажеш, — промовив він, але з виразу його очей Жинь бачила, що він заледве їй повірив.

— А чому ти досі тут? — запитала вона. — Я про те, що якщо ти такий скептик, якщо в тобі немає відданості Республіці і якщо лише боги знають, як Цике досі ще вціліли, то чому ти просто не втік?

На якусь мить Бадзі спохмурнів. Він ніколи не був таким серйозним і завжди лишався дуже неординарним, а ще відпускав нескінченні брудні жартики та непристойні коментарі. Жинь ніколи не завдавала собі клопоту роздумами, що може за цим критися.

— Я про це думав, — сказав він після паузи. — Ми з Суні думали. Перед тим, як ти повернулася, ми обоє всерйоз замислювалися про те, щоб злитися.

— Але?

— Але тоді нам нічим було б зайнятися. Упевнений, ти зрозумієш, Жинь. Наші боги хочуть крові. І ми можемо думати тільки про це, чи під кайфом, чи при своєму розумі. Ти знаєш, що все влаштовано не так. Для всіх інших мирне життя було б зараз раєм, але для нас стало б мукою.

— Розумію, — тихо сказала вона.

Вона знала, що для Бадзі це ніколи не скінчиться, він завжди відчуватиме постійне прагнення руйнувати. Якщо він не вбиватиме ворогів у бою, то почне нападати на цивільних і робити все те, за що від початку загримів у Баґхру. Таким був контракт Цике, підписаний із їхніми богами. І закінчувався він або божевіллям, або смертю.

— Я мушу бути на полі бою, — сказав Бадзі. Він зглитнув. — Де б я його не знайшов. І нічим тут не зарадиш.

Ще один вибух розітнув ніч, такий сильний, що навіть із відстані десяти кілометрів вони відчули, як під ними струсонулася земля. Жинь підтягнула коліна ближче до грудей і затремтіла.

— З цим нічого не вдієш, — сказав Бадзі, коли все затихло. — Тобі просто треба вірити, що Неджа знає, як виконувати свою роботу.

— Тигрячі цицьки! — крикнув Жамса. Він стояв трохи далі на пагорбі й вдивлявся в підзорну трубу. — Агов, ви це бачите?

Жинь підвелася.

— Що таке?

Жамса нестямно жестикулював, гукаючи їх до себе на верхівку пагорба. Він передав Жинь підзорну трубу й показав.

— Поглянь он туди. Просто між тими двома деревами.

Жинь примружилася і глянула крізь лінзи. У неї обірвалося все нутро.

— Це неможливо.

— Ну, це не якась там ідіотська ілюзія, — сказав Жамса.

— Що неможливо? — наполегливо запитав Бадзі.

Жинь мовчки передала йому підзорну трубу. Вона їй була не потрібна. Знаючи куди дивитися, тепер вона навіть неозброєним оком розрізняла, як між дерев повільно просувається Імперський флот.

У неї було таке відчуття, немовби вона спостерігає за рухом гірського кряжу.

— Але ж то не корабель, — сказав Бадзі.

— Ні, — благоговійно промовив Жамса. — То фортеця.

Центральною частиною Імперського флоту була страхітлива споруда: квадратна трипалубна фортеця. Здавалося, що то цілий облоговий бар’єр Сяшана відділився від суші й повільно спускався річкою.

Скільки солдатів могли вміститися на ній? Тисячі? Десятки тисяч?

— Як та штука втримується на воді? — наполегливо запитав Бадзі. — Вона не може бути мобільною.

— А їм і не потрібна мобільність, — сказала Жинь. — Завдання решти флоту охороняти цю фортецю. Їм треба лише підвести її достатньо близько до міста. А потім вони розійдуться з неї.

Жамса висловив уголос те, про що думали вони всі.

— Ми помремо, правда?

— Не вішай носа, — сказав Бадзі. — Може, нас візьмуть у полон.

«Нам не вистояти проти них». Жинь у грудях заворушився гострий задушливий страх. Тепер уся їхня місія стала безглуздою. Колоди й загати затримають Міліцію хіба на декілька годин, але зрештою такий могутній флот подолає будь-які перешкоди.

— Питання, — сказав Жамса. Він знову глянув крізь підзорну трубу. — А який на вигляд прапор Цоліня?

— Що?

— На ньому є зелені змії?

— Так…

Жинь осяяла страшна підозра. Вона вихопила в Жамси підзорну трубу, але вже знала, що побачить. Кораблі, які тягнулися в ар’єргарді, абсолютно точно мали кільчасту емблему провінції Змії.

— Що відбувається? — запитав Бадзі.

Жинь не могла вимовити й слова.

То була не просто жменька кораблів, які належали Цоліню. Вона нарахувала їх уже шість. А це означало одне з двох — або Цолінь уже зіткнувся з Імперським флотом і програв, а його кораблі перейшли в користування Імперії, або ж Цолінь їх зрадив.

— Я сприйматиму твоє мовчання за найгірший знак, — сказав Бадзі.

Капітан Далайн наказала негайно відступати до Арлона. Солдати за лічені хвилини зібрали табір. Пробираючись униз річкою, вони могли попередити Арлон десь за день, але Жинь не знала, чи це щось змінить. Кораблі Цоліня, які додалися до Імперського флоту, майже подвоїли його. А це не віщувало нічого доброго оборонцям Арлона. Вони просто не могли відбитися від такого великого флоту.

Гарматний вогонь біля Шаяна не стихав цілу ніч, а потім різко припинився якраз перед світанком. Щойно зійшло сонце, вони побачили серію димових сигналів у віддаленому небі, які їм подавали солдати Неджі.

— Шаян не встояв, — переклала Далайн. — «Гончак» сів на мілину, але вцілілі повертаються до Арлона.

— Нам варто йти їм на допомогу? — запитав хтось.

Далайн помовчала.

— Ні. Гребіть швидше.

Жинь опустила весло в каламутну воду, намагаючись не думати про найгірше. З Неджею все, може, й гаразд. Шаян не був самогубчою місією, Неджа мав вказівку втримувати форт якомога довше, а потім утекти в ліс. А якщо його серйозно поранили, Мужвей прийде йому на допомогу. Неджин бог його не покине. Вона мусила в це вірити.

Після полудня вони знову почули віддалений залп гарматного вогню.

— Це військовий корабель, — сказав Жамса. — Вони намагаються пробити собі шлях.

— Добре, — сказала Жинь.

Потопити військовий корабель, мабуть, було чи не найкращою ідеєю Кітая. Імперський флот не міг просто розбомбити його, бо ж то була груда деревини під водою, і гарматний вогонь туди не діставав. А підірвати верхні шари означало тільки ускладнити собі витягування затонулого днища з Мужвею.

Десь через пів години гарматний вогонь стих. Мабуть, Міліція здалася. Тепер їм доведеться відправити пірнальників із гаками, щоб відтягнути рештки й очистити річку. На це їм знадобиться десь два, щонайбільше три дні.

Але після того вони відновлять повільне, але безжальне просування до Арлона. І без Цоліня зупинити їх було нікому.

— Ми знаємо, — сказав Кітай, коли Жинь повернулася. Він квапився зустріти її в гавані. Кітай був розкуйовджений, волосся стирчало в усі боки, немовби він останні кілька годин ходив туди-сюди, смикаючи себе за чуба. — Дізналися дві години тому.

— Але чому? — скрикнула вона. — Коли?

Кітай безпорадно знизав плечима:

— Я знаю лише те, що ми в глибокій дупі. Ходімо.

Вона швидко закрокувала вслід за ним до палацу. У головній стратегічній залі Ежидень та жменька офіцерів згуртувалися навколо мапи, яка вже навіть близько не була точною, бо тепер із дошки повністю прибрали кораблі Цоліня.

Але Республіка не просто втратила кораблі. Це була не нейтральна перешкода. Було би ліпше, якби Цолінь просто відступив або якби його вбили. Але ця зрада означала, що тепер весь флот, на який вони так покладалися, підсилював війська Дадзі.

Капітан Ежидень замінив точки, які мали представляти флот Цоліня, червоними позначками й підвівся з-за столу.

— Ось із чим ми маємо справу.

Ніхто не промовив ані слова. Різниця в чисельності була майже сміховинною. Жинь уявила сяйливу змію, що кільцями згорталася навколо маленького гризуна, стискаючи, аж доки його очі не згасали.

— Забагато червоного, — пробурмотіла вона.

— Не те слово, — сказав Кітай.

— А де Вейсжа? — запитала вона.

Кітай відвів її вбік і пробурмотів їй на вухо, щоб Ежидень не почув.

— Сидить сам у своєму кабінеті, мабуть, трощить вази об стіни. Просив його не турбувати. — Кітай показав на сувій на краю столу. — Сьогодні вранці Цолінь прислав листа. Так ми й дізналися.

Жинь узяла сувій і розгорнула його. Вона вже знала зміст, але однаково мусила сама прочитати слова Цоліня, керуючись якоюсь хворобливою допитливістю. Вона так не могла втриматися, щоб не придивлятися до розбирання туш.

«Не такого майбутнього я хотів для кожного з нас».

Цолінь писав тонким гарним почерком. Кожен штрих ретельно звужувався до краю в легкому каліграфічному стилі, на опанування якого знадобився не один рік. Цей лист писали не нашвидкуруч. Цей лист зосереджено писала людина, яка ще дбала про оздоблення.

Через усю сторінку Жинь бачила знаки, викреслені й переписані там, де вода розмила чорнила. Цолінь плакав, коли писав.

«Ти повинен розуміти, що перший обов’язок правителя — відповідальність перед його народом. Я обрав шлях, який веде до найменшого кровопролиття. Можливо, це ускладнить перехід до демократії. Мені відоме твоє бачення розвитку цієї нації, і я знаю, що руйную його. Але мій найперший обов’язок — не перед ненародженими в майбутньому цієї країни, а перед людьми, які страждають зараз, які проживають свої дні у страху через війну, яку ти привів на їхній поріг.

Я відступився заради них. Так я їх захищаю. Я оплакую тебе, мій учню. Оплакую твою Республіку. Оплакую свою дружину й дітей. Ти помреш, думаючи, що я всіх вас покинув. Але я без вагань кажу, що ціную життя свого народу значно більше, аніж коли-небудь цінував твоє».

Роздiл 28

Імперський флот мав дістатися Червоних скель уже через сорок вісім годин. Арлон перетворився на хмару відчаю та шаленої активності, бо ж протягом наступних двох днів Респуб­ліканська армія квапилася закінчити оборонні приготування. Печі горіли цілодобово, виготовляючи гори мечів, щитів і метальних списів. Червоні скелі перетворилися на димар для військових машин.

Коваль відіслав по Жинь увечері першого дня.

— Дивовижний матеріал для роботи, — сказав він, передаючи їй меча. То був прекрасний клинок, тонкий, із рівним лезом і руків’ям, прикрашеним багряною китицею. — Більше такого ніде не знайдеш, еге ж?

— Побувайте на острові, — пробурмотіла вона, обертаючи клинок у руках. — Покопайте навколо скелетів. Може, щось і знайдете.

— Справедливо. — Коваль викував ще один клинок, ідентичний до першого. — На щастя, металу вистачило й на запасний. Якщо ти раптом втратиш перший.

— Корисно. Дякую. — Жинь виставила перший клинок уперед, випрямивши руки, щоб перевірити його вагу. Руків’я було ідеально підігнане. Клинок виявивсятрохи довшим за все, чим вона коли-небудь користувалася, але й легшим, ніж здавався. Вона замахнулася ним над головою.

Коваль відступив від її замаху.

— Гадаю, тобі не завадить додаткова дальність.

Жинь перекинула клинок із руки в руку. Вона боялася, що з такою довжиною битися буде незручно, але це лише розширювало їй зону досяжності, а невелика вага була тільки на користь.

— Натякаєте на мій низький зріст?

Він прицмокнув.

— Кажу, що руки в тебе не дуже довгі. Як відчуття?

Жинь провела вістрям клинка в повітрі й дозволила йому виконати знайомі рухи Третьої форми Сідзіня. Її здивувало, як добре все вдалося. Неджа мав рацію — вона справді значно майстерніша з мечем. У перших битвах вона билася саме так. І першого ворога вбила саме клинком.

То чому ж вона так довго користувалася тризубом? Тепер це рішення здалося їй дурістю. Вона роками відпрацьовувала бій на мечах у Сінеґарді, клинок був наче продовженням її руки. Знову розмахувати мечем було немовби змінити церемоніальну мантію на зручний комплект одягу для тренувань.

Жинь скрикнула й метнула меч у стіну навпроти. Він застряг у деревині саме там, куди вона цілилася, під ідеальним кутом, а руків’я лише ледь тремтіло.

— І як воно? — запитав коваль.

— Просто чудово, — задоволено сказала вона.

До біса Алтаня, до біса його спадок і до біса його тризуб. Настав час узятися за зброю, яка допоможе їй вижити.

Доки Жинь повернулася до казарм, сонце вже майже сіло. Жинь квапливо просувалася каналами, її руки боліли після годин тягання мішків із піском у порожні будинки.

— Жинь? — за мить до того, як вона дійшла до дверей, з-за рогу виступила невисока постать.

Злякавшись, вона підстрибнула. Її нові клинки з брязкотом упали на підлогу.

— Це лише я, — постать вийшла на світло.

— Кесеґі? — Жинь підібрала мечі. — Як ти пробрався через бар’єр?

— Іди зі мною. — Він потягнувся, щоб схопити її за руку. — Швидко.

— Навіщо? Що коїться?

— Я не можу розповісти тобі тут, — він прикусив губу, знервовано поглядаючи на казарми. — Але я в біді. Підеш зі мною?

— Я… — Жинь неуважно глянула на казарми. Усе могло обернутися дуже погано. Їй наказали не спілкуватися з біженцями, коли вона не виконувала службових обов’язків, а з огляду на поточну напружену ситуацію в Арлоні, сумніватися в доцільності такого рішення не доводилося. А раптом їх хтось побачить?

— Будь ласка, — сказав Кесеґі. — Усе погано.

Вона зглитнула. Що тут думати? Це ж Кесеґі. Кесеґі — її родина, останній з її родичів.

— Звісно. Веди.

Кесеґі кинувся бігти. Вона намагалася не відставати.

Жинь припускала, що за бар’єром щось сталося. Якась сварка, нещасний випадок чи сутичка між вартовими й біженцями. До цього могла бути причетною й тітонька Фан, так завжди було. Але Кесеґі повів її не до таборів. Він повів її поза казармами, а потім уздовж верфі, де панував страшенний шум, до порожнього складу у віддаленому кінці гавані.

Там стояли три темні силуети.

Жинь зупинилася. Жодна з постатей не могла бути тітонькою Фан, всі надто високі.

— Кесеґі, що відбувається?

Але Кесеґі тягнув її просто до складу.

— Я привів її, — голосно крикнув він.

Очі Жинь звикли до тьмяного світла. Обличчя незнайомців почіткішали. Вона застогнала. То були не біженці.

Вона обернулася до Кесеґі.

— Якого біса?

Він відвернувся.

— Я мусив якось умовити тебе прийти.

— Ти мені збрехав.

Він зціпив зуби.

— Ну, інакше ти нізащо не прийшла б.

— Просто вислухай нас, — сказав Такха. — Прошу, не йди. Іншого шансу поговорити в нас не буде.

Жинь схрестила руки на грудях.

— То тепер ми ховаємося від Вейсжі за складами?

— Вейсжа вже достатньо накоїв, щоб нас знищити, — сказав Ґужубай. — Це більше, ніж очевидно. Республіка відвернулася від півдня. Цей союз треба розірвати.

Жинь придушила палке бажання закотити очі.

— А які у вас варіанти?

— Власна революція, — миттю озвався він. — Ми відкличемо підтримку Вейсжі, відділимося від Армії Дракона й повернемося до рідних провінцій.

— Це самогубство, — сказала Жинь. — Вейсжа єдиний, хто вас захищає.

— Ти навіть вимовити цього не можеш із серйозним обличчям, — сказав Чажовк. — Захищає? Нас обманювали від самого початку. Настав час облишити сподівання, що Вейсжа кине нам шматок зі свого столу. Ми повинні повернутися додому й самотужки дати відсіч муґенцям. Треба було відразу так зробити.

— І з якою ж армією? — холодно запитала Жинь.

Усе це вже обговорювали. Вейсжа ще декілька місяців тому назвав цю пропозицію блефом. Південні Воєначальники не могли повернутися додому. Без підкріплення Федерація розбила б їхні провінційні армії.

— Нам потрібно створити військо, — визнав Ґужубай. — Це буде нелегко. Але в нас є люди. Ти бачила табори. Ти знаєш, скільки нас.

— А ще я знаю, що вони непідготовлені, неозброєні й заморені голодом, — сказала вона. — Ви думаєте, вони зможуть битися з військами Федерації? Республіка — ваш єдиний шанс вижити.

— Вижити? — пхикнув Чажовк. — Та ми всі загинемо вже за тиждень. Вейсжа поставив наші життя на кін заради призахідників, а вони ніколи не прийдуть.

Жинь запнулася. На це в неї не було гарної відповіді. Вона знала, як і всі вони, що навряд чи призахідники колись визнають нікарців гідними своєї допомоги.

Але доки генерал Тарквет відкрито не заявив про відмову Консорціуму, Республіка ще мала шанс. Дезертирувати на південь було цілковитим самогубством, а надто тому, що тільки-но Жинь покине Вейсжу, її вже ніхто не захистить від Сірого товариства. Вона могла втекти з Арлона і сховатися. Могла переховуватися від призахідників тривалий час, якщо буде розумною, але врешті її однаково вистежать. І тоді вони вже не будуть милосердними. Жинь розуміла, що такі люди, як Петра, ніколи не дозволять собі так просто відступитися від викликів, кинутих їм Творцем. Вони вистежать, уб’ють або полонять кожного шамана в Імперії для подальшого вивчення. Жинь ще змогла б від них відбитися, могла б навіть протриматися якийсь час сама, вогонь проти повітряних кораблів, Фенікс проти Творця, але це протистояння було б жахливим. І вона не знала, чи пережила б його.

А якщо південні Воєначальники відколються від Республіки, тоді нікому буде захищати їх від Міліції або Федерації. Ці підрахунки були такими очевидними. Чому вони цього не розуміли?

— Облиш цю дурну надію, — спонукав її Ґужубай. — Не звертай уваги на маячню Вейсжі. Призахідники зумисне тримаються осторонь, так само, як робили це під час Макових війн.

— Про що це ви? — наполегливо запитала Жинь.

— Невже ти справді думаєш, що вони анічогісінько не знали про те, що відбувалося на цьому континенті?

— А яке це має значення?

— Вейсжа відправив до них свою дружину, — сказав Ґужубай. — Леді Сайкхажа провела Другу і Третю Макову війни в цілковитій безпеці на призахідницькому військовому кораблі. Призахідники чудово знали про те, що відбувається. Але вони не відіслали жодного мішка зерна чи ящика мечів. Ані коли горів Сінеґард, ані коли впав Кхурдалайн, ані коли муґенці спаплюжили Ґолінь Ніїс. Ось на яких союзників ти чекаєш. І Вейсжа про це знає.

— Чому ви просто не скажете, на що натякаєте? — запитала Жинь.

— Невже це справді ніколи не спадало тобі на думку? — запитав Ґужубай. — Вейсжа з призахідниками спланував цю війну задля того, щоб зайняти головну позицію і зміцнити контроль над цією країною. Вони не втручалися під час Третьої війни, бо хотіли бачити, як Імперія стікає кров’ю. І не втрутяться зараз, доки суперники Вейсжі не загинуть. Вейсжа — не справжній демократ і не поборник свого народу. Він опортуніст, який зводить собі трон на крові нікарців.

— Та ви з глузду з’їхали, — сказала Жинь. — Ні в кого не стане божевілля на таке.

— Це ти, мабуть, збожеволіла, якщо не бачиш цього! Докази просто в тебе під носом. Війська Федерації так і не дійшли до Арлона. Вейсжа нічого не втратив у тій війні.

— Він мало не втратив сина…

— А потім легко його повернув. Поглянь у вічі правді. Їнь Вейсжа — єдиний переможець Третьої Макової війни. Ти надто розумна, щоб вірити в інше.

— Не опікайте мене, — випалила Жинь. — І навіть якщо все справді так, це нічого не змінює. Я й без вас знаю, що призахідники засранці. Я досі б’юся на боці Республіки.

— Не варто битися в союзі з тими, хто заледве має нас за людей, — сказав Чажовк.

— Ну, це однаково не дає мені підстав битися за вас…

— Ти повинна битися на нашому боці, бо ти одна з нас, — сказав Ґужубай.

— Я не одна з вас.

— Ні, одна, — сказав Такха. — Ти родом із провінції Півня. Як і я.

Вона недовірливо глянула на нього.

Яке лицемірство. Він так легко відрікся від неї в Лусані, ставився до неї, як до тварини. А тепер стверджує, що вони однакові?

— Південь піде за тобою, — наполягав Ґужубай. — Ти хоч уявляєш, яка у твоїх руках сила? Ти остання спірлійка. Твоє ім’я знає весь континент. Якщо ти піднімеш меч, десятки тисяч підуть за тобою. Вони битимуться за тебе. Ти станеш їхньою богинею.

— А ще зрадницею найближчих друзів, — сказала вона. Вони просили її покинути Кітая. Неджу. — Не намагайтеся улестити мене. Це не спрацює.

— Друзів? — пхикнув Ґужубай. — Кого? Їнь Неджу? Чен Кітая? Вихідців із півночі, яким начхати на саме твоє існування? Невже ти так відчайдушно прагнеш стати такою ж, як вони, що ігноруєш решту, що стоїть на кону?

Жинь наїжачилася.

— Я не хочу бути такою, як вони.

— Ні, хочеш, — глумливо всміхнувся він. — Це все, чого ти хочеш, навіть якщо не усвідомлюєш цього. Але врешті ти південна багнюка. Ти можеш виправити свою мову, можеш відвернутися від смороду таборів біженців і вдати, що не смердиш так само, але ти ніколи не вважатимеш себе однією з них.

Годі. Співчуття Жинь випарувалося.

Невже вони й справді думали, що зможуть натиснути на неї через провінційні узи? Вона вже давно покінчила з провінцією Півня. За перші шістнадцять років її життя Тікані намагалося лише втоптати її в бруд. Вона розірвала свої узи з півднем тієї миті, коли поїхала до Сінеґарда.

Вона втекла від Фанів. Вибила собі місце в Арлоні. Вона була одним із найкращих солдатів Вейсжі. Тепер вона не повернеться. Вона просто не може повернутися.

Для неї південь означав лише знущання і страждання. Вона нічого їм не винна. І вже напевно не самогубну місію. Якщо Воєначальники хотіли позбутися життів, то могли зробити це й без неї.

Вона бачила, як Кесеґі дивився на неї, ображено, розчаровано, і воліла б, щоб їй було байдуже.

— Вибачте, — сказала вона. — Але я не одна з вас. Я спірлійка. І ви знаєте, кому я віддана.

— Якщо ти залишишся тут, то помреш намарно, — сказав Ґужубай. — Ми всі помремо намарно.

— Тоді повертайтеся, — глумливо всміхнулася вона. — Забирайте свої війська. Повертайтеся додому, я вас не зупинятиму.

Вони навіть не ворухнулися. Їхні обличчя, вражені, мертвотно-бліді, підтвердили, що все це лише блеф. Вони не могли втекти. Самі в рідних провінціях вони не мали ані шансу. Вони могли, справді могли, подумала Жинь, дуже сумніваючись, що їм стане чисельності, самотужки відбитися від загонів муґенців. Але якщо Арлон упаде, це лише справа часу, коли по них прийде й Дадзі.

Без підтримки спірлійки руки в них зв’язані. Південні Воєначальники опинилися в глухому куті.

Ґужубай потягнувся до меча на поясі.

— Ти розкажеш Вейсжі?

Вона викривила вуста.

— Не спокушайте.

— Ти розкажеш Вейсжі? — повторив він.

Жинь недовірливо йому всміхнулася. Невже він справді збирався битися з нею? Невже він бодай спробує?

Вона мимоволі насолоджувалася цим. Хоч раз усі козирі в її руках, хоч раз від неї залежали їхні долі й іншого вибору вони не мали.

Вона могла вбити їх просто зараз, і це зійшло б їй з рук. Вейсжа міг навіть похвалити її за демонстрацію відданості.

Але над ними нависав бій. Міліція підкрадалася до їхнього порога. І якщо біженці хотіли вижити, то їм потрібні бодай якісь лідери, бо ж ніхто інший про них не подбає. А якщо вона вб’є Воєначальників зараз, то це спричинить хаос, який нашкодить Республіці. Південні армії занадто нечисленні, щоб перемогти в бою, але їхньої зради вистачить, щоб гарантувати поразку Республіки, а цього Жинь зовсім не хотілося.

Вона тішилася тим, що рішення залежало від неї, і тому цей жорстокий розрахунок можна було замаскувати як милість.

— Ідіть спати, — лагідно промовила вона, немовби зверталася до дітей. — Попереду в нас важкий бій.

Попри протести Кесеґі, Жинь відвела його до помешкань біженців. Вона обрала довгий шлях через усе місто, намагаючись триматися подалі від казарм. Десять хвилин вони йшли в кам’яній тиші. Щоразу, коли Жинь поглядала на Кесеґі, він розгнівано вдивлявся кудись перед собою, удаючи, що взагалі її не бачить.

— Ти злий на мене, — сказала вона.

Він не відповів.

— Я не можу дати їм того, чого вони хочуть. І ти це знаєш.

— Ні, не знаю, — різко відповів він.

— Кесеґі…

— Я й тебе вже не знаю.

Вона мусила визнати, що це правда. Кесеґі попрощався з сестрою й замість неї віднайшов солдата. Але й вона його вже не знала. Кесеґі, якого вона лишила, був малим дитям. А цей Кесеґі був високим, похмурим і злим парубком, який бачив забагато страждань і не знав, кого в цьому звинувачувати.

Далі вони йшли мовчки. Жинь кортіло розвернутися й піти назад, але вона не хотіла, щоб Кесеґі спіймали самого не по той бік бар’єру. Останнім часом нічний патруль шмагав біженців, які заступали межу, щоб показати іншим приклад.

Нарешті Кесеґі промовив:

— Могла б хоч написати.

— Що?

— Я все чекав, доки ти напишеш. Чому ти не писала мені?

Жинь не мала на це пристойної відповіді.

Чому ж вона не писала? Майстри не забороняли писати листи. Усі її однокласники постійно писали додому. Вона згадала, як Нян щотижня відправляла вісім окремих листів кожному зі своїх братів і сестер. Згадала, як її дивувало, що хтось міг так багато розповісти про виснажливе навчання.

Але їй ніколи не спадало на думку написати Фанам. Щойно вона опинилася в Сінеґарді, то замкнула всі спогади про Тікані десь у глибині свого розуму й змусила себе забути.

— Ти був такий малий, — сказала вона після паузи. — Я думала, що ти мене й не згадаєш.

— Маячня, — сказав Кесеґі. — Ти моя сестра. Як я міг тебе забути?

— Не знаю. Я просто… Я думала, що буде легше, якщо ми розлучимося різко. Я хотіла сказати, що після того, як поїхала, навряд чи колись повернулася б додому…

Його голос став жорсткішим.

— І тобі навіть на думку не спадало, що я теж хотів вибратися звідти?

На Жинь накотилася хвиля роздратування. Як так сталося, що раптом винною стала вона?

— Ти зміг би, якби захотів. Ти міг учитися…

— Коли? Після того, як ти поїхала, лишився лише я і крамниця. А після того, як батькові погіршало, мені доводилося робити й усю хатню роботу. А мати не добра, Жинь. Ти це знала, я благав тебе не кидати мене з нею, але ти все одно поїхала. У Сінеґард, до пригод…

— То були не пригоди, — холодно сказала вона.

— Але ти була в Сінеґарді, — жалібно промовив він голосом дитини, яка чула лише історії про колишню столицю й досі вважала це місто землею багатств і чудес. — А я застряг у Тікані й за будь-якої нагоди ховався від матері. І коли почалася війна, налякані, ми переховувалися в підземних укриттях та сподівалися, що Федерація ще не дійшла до нашого містечка, а якщо й дійшла, то нас не вб’ють одразу.

Жинь зупинилася.

— Кесеґі.

— Вони все повторювали, що ти прийдеш за нами, — його голос надломився. — Що вогняна богиня з провінції Півня знищила лукоподібний острів і що ти повернешся додому, щоб звільнити й нас.

— Я хотіла. Я була…

— Ні, не хотіла. Де ти була всі ці місяці? Влаштовувала переворот у Осінньому палаці. Почала ще одну війну, — у його голосі чулася ядучість. — Не треба казати, що ти нічого цього не хотіла. Це все ти винна. Якби не ти, нас тут не було б.

Жинь не знайшла що на це відповісти. Вона могла заперечити, сказати, що це не вона в усьому винна, а Імператриця, розповісти йому про політичні сили, задіяні в цій грі, які були значно більшими за будь-кого з них.

Але вона просто не могла сформулювати речення. Жодне з них не було би щирим.

Проста правда була в тому, що вона покинула названого брата й роками не згадувала про нього. Він заледве з’являвся в її думках до тієї зустрічі в таборі. І вона знову забула би про нього, якби він не стояв просто перед нею.

Вона не знала, як це виправити. Не знала, чи це взагалі бодай якось можна виправити.

Жинь завернула за ріг до ряду одноповерхових кам’яних будівель. Їх збудували як помешкання для призахідників. Ще декілька хвилин — і вони повернуться в район біженців. Жинь раділа цьому. Вона хотіла позбутися Кесеґі. Не могла стерпіти повної сили його образи.

Боковим зором вона побачила, як позаду найближчої будівлі майнула постать у синій формі. Вона пішла б далі, але почула шум — ритмічне човгання, притлумлений стогін.

Жинь уже чула такі звуки. Вона багато разів розносила пакунки з опіумом до тіканійських борделів. Але просто уявити не могла, що зараз тут для цього міг бути час і місце.

Кесеґі також почув. Він зупинився.

— Біжи до бар’єру, — просичала вона.

— Але…

— Я не прошу, — вона штовхнула його. — Іди.

Він підкорився.

Жинь кинулася бігти. Вона побачила за будівлею два напів­оголені тіла. Призахідницький солдат, нікарська дівчина. Дівчина скиглила, намагаючись закричати, але солдат затуляв їй рота рукою, а другою схопив за волосся й закинув голову, виставляючи шию.

На мить Жинь просто завмерла й спостерігала.

Вона ніколи не бачила зґвалтувань.

Але чула про них. Вона чула забагато історій від жінок, які пережили Ґолінь Ніїс, і уявляла їх так яскраво й так часто, що ці образи проникали в її нічні жахіття, змушуючи прокидатися, тремтячи від люті і страху.

І тепер вона могла думати лише про те, чи так само страждала Венка в Ґолінь Ніїс. Чи і її обличчя теж кривилося так, як у цієї дівчини, а рот розкривався в беззвучному крику. Чи муґенські солдати, які притискали її до землі, так само сміялися, як сміявся цієї миті призахідницький солдат.

Грудка жовчі піднялася їй у горлі.

— Ану злізь із неї.

Солдат не зрозумів або не хотів зрозуміти. Він просто продов­жив свою справу, дихаючи важко, як тварина.

Жинь не вірилося, що це звуки насолоди.

Вона кинулася й відштовхнула солдата. Він перевернувся й незграбно замахнувся кулаком їй в обличчя, але вона легко ухилилася, схопила його за зап’ястки, вдарила в колінні чашечки й силоміць штовхала додолу, аж доки він не опинився на землі, пришпилений її колінами.

Жинь потягнулася вниз, шукаючи його геніталії. А коли знайшла, міцно стиснула.

— Ти цього хочеш?

Він нестямно борсався під нею. Вона стиснула дужче. З його рота вирвалося якесь булькотіння.

Жинь впилася нігтями в м’яку плоть.

— Ні?

Він скрикнув від болю.

Вона прикликала полум’я. Його крики погучнішали, але вона схопила з землі скинуту сорочку й запхала йому до рота, а потім не відпускала, аж доки його член не почорнів у її руках.

Коли він нарешті припинив борсатися, вона злізла з його грудей, сіла поруч із дівчиною, яка досі тремтіла, і поклала їй руки на плечі. Жодна з них не говорила. Вони просто горнулись одна до одної, дивлячись на солдата із холодним задоволенням, коли він корчився на землі, немічно скімлячи.

— Він помре? — запитала дівчина.

Схлипування солдата послабшали. Жинь обпалила йому половину нижньої частини тулуба. Деякі рани припеклися. Мине ще немало часу, доки він сконає від крововтрати. Вона сподівалася, що весь цей час він буде при тямі.

— Так. До лікаря його ніхто не поведе.

У голосі дівчини не чулося страху, лише ледача допитливість.

— Ти його забереш?

— Він не з мого загону, — сказала Жинь. — А тому не моя проблема.

Минув ще якийсь час. Кров повільно стікала з-під поперека солдата. Жинь мовчки сиділа поруч із дівчиною, її серце стукотіло в грудях, а розум прораховував можливі наслідки.

Західняки точно знатимуть, що вбивця вона. Сліди від опіків видадуть її, бо ж тільки спірлійка вбивала вогнем.

Відплата Тарквета буде страшною. Якщо він дізнається, то не спиниться на смерті самої лишень Жинь. Він міг кинути напризволяще всю Республіку.

Жинь мусила позбутися тіла.

Зрештою груди солдата перестали здійматися і опускатися. Жинь підповзла до нього навколішки й помацала шию, перевіряючи пульс. Нічого. Вона підвелася і простягнула руку дівчині.

— Приведімо тебе до ладу. Можеш іти?

— Про мене не турбуйся, — дівчина говорила навдивовижу спокійно. Вона вже не тремтіла. Натомість схилилася, щоб витерти шматком розірваної сукні кров і рідини зі стегон. — Таке трапляється вже не вперше.

Роздiл 29

— Тигрячі курв’ячі цицьки, — вилаявся Кітай.

— Знаю, — озвалася Жинь.

— І ти просто скинула його в гавань?

— Спершу навантажила камінням. Я вибрала доволі глибоку ділянку в доках, ніхто його не знайде…

— От же трясця. — Кітай проходився рукою по волоссю й смикав чуба, міряючи кроками бібліотеку. — Ти помреш. Ми всі помремо.

— Або все буде гаразд. — Жинь спробувала переконати себе, промовивши ці слова вголос, але досі почувалася страшенно приголомшеною. Вона прийшла до Кітая, бо лише йому могла довіритися й розповісти, що накоїла. Тепер обоє панікували.

— Послухай, мене ніхто не бачив…

— Звідки ти знаєш? — різко запитав він. — Ніхто не помітив, як ти тягнула труп призахідника через пів міста? Ніхто не визирнув із вікна? Ти готова поставити на кін своє життя супроти того факту, що жодна душа тебе не бачила?

— Я його не тягнула, а кинула в сампан і погребла від берега.

— О, то це все вирішує…

— Кітаю. Послухай. — Вона глибоко вдихнула, намагаючись сповільнити свій розум, щоб він працював як слід. — Минуло вже більше години. Якби хтось бачив, тобі не здається, що ми вже були б мертві?

— Тарквет міг вирішити потягнути час, — сказав Кітай. — Дочекатися ранку, щоб відправити проти тебе всю армію.

— Він не став би чекати, — Жинь була впевнена в цьому. Призахідники не розмінювалися на дрібниці. Якби Тарквет знав, що шаман убив одного з його солдатів, то вже продірявив би його кулями. Він не дав би йому шансу втекти.

Що більше часу минало, то більше вона сподівалася — вірила — що Тарквет не знав. Вейсжа не знав. Вони могли ніколи й не дізнатися. Жинь нікому не скаже, а біженка точно триматиме язика за зубами.

Кітай потер долонями скроні.

— Коли це сталося?

— Я вже казала. Трохи більше години тому, коли я вела Кесеґі назад до бар’єрів від старих складів.

— Що, заради небес, ти робила біля складів?

— Південні Воєначальники влаштували на мене засідку. Хотіли поговорити. Вони хочуть відступити назад до рідних провінцій, щоб самотужки розібратися з армією Федерації. Намагалися вмовити мене піти з ними, а ще в них є ця безглузда теорія про призахідників і…

— Що ти їм відповіла?

— Звісно, відмовилася. Це смертний вирок.

— Ну, принаймні ти не вчинила державної зради. — Кітай здавлено засміявся. — А потім, виходить, що ти просто поверталася до казарм і дорогою вбила призахідника?

— Ти не бачив, що він робив.

Кітай здійняв руки.

— Та яка в біса різниця?

— Він був на дівчині, — розгнівано сказала вона. — Він тримав її за шию й не зупинився б…

— Тож ти вирішила спалити всі шанси на те, щоб вижити біля Червоних скель?

— Бляха, Кітаю, призахідники не прийдуть.

— Але ж вони ще тут, хіба ні? Якби їм і справді було б начхати на нас, вони зібралися б і відпливли. Тобі це не спадало на думку? Коли тебе притискають до стіни, то є величезна різниця між нулем і одним відсотком, але ні, ти радше подбаєш, щоб це точно був нуль…

Її щоки спалахнули.

— Я не думала…

— Ну звісно, що ти не думала, — випалив Кітай. На його кулаках побіліли кісточки. — Ти ніколи не думаєш, правда? Ти завжди влазиш у кожну бійку, яку схочеш і коли захочеш, і срати хотіла на наслідки…

Жинь підвищила голос.

— Ти волів би, щоб я дозволила її ґвалтувати?

Кітай замовк.

— Ні, — сказав він після довгої паузи. — Вибач, я не… Я не це мав на увазі.

— Сумніваюся.

Він затулив обличчя долонями.

— О боги, мені так страшно. І тобі не обов’язково було його вбивати, ти могла…

— Знаю, — сказала Жинь. Вона почувалася спустошеною. Прилив адреналіну вивітрився. Тепер їй хотілося тільки впасти. — Я знаю, я не подумала, я побачила, що відбувається, і просто…

— Тепер і моє життя на кону.

— Мені прикро.

— Знаю, — зітхнув він. — Я не думав… Ти не мусила… Гаразд. Усе гаразд. Я розумію.

— Я справді думаю, що ніхто не бачив.

— Добре. — Кітай глибоко вдихнув. — Ти збираєшся повертатися до казарм?

— Ні.

— Я також.

Вони довго сиділи на підлозі, не кажучи ані слова. Він поклав їй голову на плече. Вона переплела його пальці зі своїми. Ніхто з них не міг заснути. Обоє дивилися у вікна бібліотеки, чекаючи, що призахідницькі загони вишикуються біля дверей або в коридорі почуються важкі кроки. З кожною хвилиною Жинь мимоволі відчувала полегшення.

Це означало, що призахідники не прийдуть. Це означало, що принаймні поки що вони в безпеці.

Але що станеться, коли призахідники прокинуться вранці й виявлять зникнення солдата? Що станеться, коли почнуть пошуки? Його не знайдуть щонайменше декілька днів, про це вона подбала, але сам факт зникнення однаково міг завадити перемовинам із призахідниками.

І якщо провина не впаде на Жинь, то чи не покарають вони всю Республіку?

Їй пригадалися слова південних Воєначальників. «Ти не повинна битися в союзі з тими, хто заледве вважає нас людьми».

— Розкажи мені, що говорили Воєначальники, — сказав Кітай, вразивши її.

Жинь сіла.

— Про що?

— Про призахідників? Що в них за теорія?

— Як завжди. Вони їм не довіряють, думають, що вони прибули для другої хвилі окупації і… О… — вона спохмурніла. — А ще вони вважають, що призахідники зумисне дозволили муґенцям вторгнутися в Імперію. Вони думають, буцімто Вейсжа знав про те, що Федерація планує йти на нас війною, і що призахідники також знали, але ніхто й пальцем не ворухнув, бо вони хотіли ослабити Імперію й розділити її.

Кітай кліпнув.

— А й справді.

— Знаю. Це божевілля.

— Ні, — сказав він. — Це має сенс.

— Ти ж не серйозно? Це було б жахливо.

— Але це вписується в усе, що ми знаємо, хіба ні? — Кітай коротко захихотів, і цей сміх був майже маніячним. — Я від початку про це думав, справді. Але потім сказав собі: «Ні, ніхто не може бути аж наскільки божевільним. Або лихим». Але подумай про кораблі Республіки. Подумай про те, скільки часу знадобилося, щоб збудувати цілий флот. Вейсжа роками планував свою громадянську війну, це очевидно. Але досі він не розпочинав наступу. Чому?

— Може, не був готовий? — сказала вона.

— А може, йому потрібно було ослабити країну, якщо він збирався перемогти у війні проти Зміївни. Розділити нас, аби підібрати шматки.

— Йому потрібно було, щоб хтось напав першим, — промовила Жинь.

Кітай кивнув.

— А Федерація — найкращий пішак для цього завдання. Не сумніваюся, Вейсжа сміявся, коли вони ввійшли в Сінеґард. Не сумніваюся, він роками чекав цієї війни.

Жинь хотілося сказати «ні», сказати, що, звісно ж, Вейсжа не дозволив би гинути невинним людям, але вона знала, що це не так. Вона знала, що Вейсжа радо стер би зі своєї мапи цілі провінції, якби це допомогло йому втримати Республіку.

О боги, якби це допомогло йому втримати це місто.

А отже, пасивність призахідників під час Другої Макової війни була не якоюсь політичною помилкою чи непорозумінням, а цілком свідомим рішенням. А отже, Вейсжа знав, що Федерація вб’є сотні, тисячі, десятки тисяч, і допустив це.

Коли вона думала про це зараз, було так легко усвідомити, як ними маніпулювали. Вони роками жили в пастці геополітичної шахової партії, а можливо, навіть цілі десятиліття.

І вона не просто обманювалася. Вона свідомо заплющувала очі на всі підказки навколо неї, сиділа склавши руки й допустила все це.

Вона так довго, так по-дурному пасивно спала. Вона стільки часу витратила в боях за Республіку Вейсжі, що заледве замислювалася над тим, а що може трапитися потім.

Якщо вони переможуть, то яку ціну зажадають призахідники за свою допомогу? Чи почастішають експерименти Петри, коли вона вже не буде потрібна Вейсжі на полі бою?

Тепер здалося таким безглуздям уявляти, що доки Вейсжа ручається за неї, вона в безпеці від тих аркебуз. Місяці тому вона була розгублена й налякана, відчайдушно прагнула знайти якір, і це підштовхнуло її довіритися Вейсжі. Але тепер вона також бачила, знову і знову, як легко Вейсжа маніпулював своїм оточенням, немовби ляльками в театрі тіней.

Як швидко він обміняє її?

— О Кітаю, — повільно видихнула вона. Їй раптом стало дуже, дуже страшно. — Що ж нам робити?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Вона почала обмірковувати всі можливості вголос.

— Хороших варіантів у нас немає. Якщо ми дезертируємо на південь, то загинемо.

— А якщо лишимося в Арлоні, то призахідники вистежать тебе.

— Але якщо ми лишатимемося відданими Республіці, то просто власноруч збудуємо собі клітку.

— Але все це не матиме значення, якщо ми не переживемо завтрашній день.

Вони глянули одне на одного. Жинь чула, як у тиші відлунює серцебиття, її власне чи Кітая, вона не знала.

— Тигрячі цицьки, — сказала вона. — Ми помремо. І все це буде неважливо, бо Фейлень розіб’є нас під Червоними скелями, і ми всі помремо.

— Не обов’язково, — Кітай різко підвівся. — Ходи-но зі мною.

Вона кліпнула.

— Що таке?

— Побачиш. Я мав тобі дещо показати, ще коли ти повернулася, — він узяв її за руки й підтягнув, допомагаючи підвестися. — Просто не було нагоди. Йди за мною.

Якимось чином вони врешті опинилися у зброярні. Жинь не знала напевне, чи можна їм там бути, бо Кітай зламав замок, щоб пробратися всередину, але тепер їй стало байдуже.

Він підвів її до комори в глибині приміщення, висмикнув з кутка згорток у брезенті й кинув його на стіл.

— Це для тебе.

Вона зняла брезент.

— Купа шкіри. Дякую. Я в захваті.

— Просто розгорни.

Жинь підняла хитромудру штуковину, спантеличена поєднанням ременів, залізних прутиків і довгих смуг шкіри. Вона роздивлялася його зусібіч, але не могла збагнути, на що саме дивиться.

— Що це?

— Ти ж знаєш, що жоден із нас не зміг здолати Фейленя? — запитав Кітай.

— Бо він постійно жбурляв нас на скелі? Так, Кітаю, я це пам’ятаю.

— Вислухай, — у очах з’явився маніакальний блиск. — А якби він не зміг цього зробити? Якби ти змогла битися з ним на його території? Ну, територія — не надто слушне слово, але ти розумієш, що я маю на увазі.

Отетеріла Жинь поглянула на нього:

— Я й гадки не маю, про що ти торочиш.

— Тепер ти значно краще контролюєш полум’я, так? — запитав він. — І можеш прикликати його, не замислюючись?

— Звісно, — повільно промовила вона. Тепер вогонь здавався природним продовженням її самої. Вона могла метати його далі, розжарювати дужче. Але все одно була спантеличена. — Ти й так це знаєш. І до чого тут це?

— Наскільки сильний жар ти можеш створити? — наполягав він.

Жинь насупилася.

— А хіба вогонь не завжди однакової температури?

— Насправді ні. На різних поверхнях ти отримаєш різне полум’я. Наприклад, полум’я свічки й жар кузні відрізняються.

— Чому це так важливо? — перебила його Жинь. — Я однаково не зможу підібратися до Фейленя достатньо близько, щоб спалити його, а так далеко я не дістану.

Кітай нетерпляче похитав головою.

— А якби змогла дістати?

— Не всі такі генії, як ти, — випалила вона. — Просто скажи, до чого ти хилиш.

Він осяйно всміхнувся.

— Пригадуєш сигнальні ліхтарі перед Бояном? Ті, в яких була вибухівка?

— Звісно, але…

— Хочеш дізнатися, як вони працюють?

Вона зітхнула й покірно дозволила йому говорити скільки заманеться.

— Ні, але думаю, ти мені зараз розкажеш.

— Гаряче повітря піднімається вгору, — радісно промовив він. — Холодне — опускається вниз. Кулі захоплюють гаряче повітря в обмеженому просторі — і це піднімає весь апарат.

Якийсь час Жинь обмірковувала його слова. Вона вже починала розуміти, до чого він хилив, але не була впевнена, чи сподобається їй висновок.

— Моя вага значно більша за паперову кулю.

— А тут уже йдеться про співвідношення, — наполягав Кітай. — Наприклад, важчій пташці потрібні більші крила.

— Але навіть найбільша пташка крихітна в порівнянні з…

— Тоді тобі потрібні ще більші крила. Ще гарячіше полум’я. Але ти володієш найсильнішим джерелом жару з-поміж усіх, що нині існують, тож нам лише треба пристосувати твій апарат таким чином, щоб дати йому потрібну для польоту силу. Зробити його твоїми крильми, якщо хочеш.

Жинь кліпнула, а потім опустила погляд на купу шкіри й металу.

— Та ти, певно, жартуєш.

— Анітрохи, — радісно сказав він. — Хочеш його випробувати?

Вона обережно розгорнула апарат. Він виявився несподівано легким, а шкіра гладенькою на дотик. Вона замислилася, де Кітай знайшов необхідний матеріал. А потім підняла конструкцію, зачудовано розглядаючи акуратні стібки.

— І все це ти зробив за тиждень?

— Ага. Але думав про це вже давно. Ідею підкинув Жамса.

— Жамса?

Кітай кивнув.

— Половина боєприпасів засновані на аеродинаміці. Він витратив немало часу на те, щоб з’ясувати, як змусити снаряди летіти правильною траєкторією.

Жинь була не в захваті від того, що мусила довірити своє життя розробці хлопчиська, чиєю найбільшою пристрастю було спостерігати за тим, як щось вибухає, але припустила, що на цьому етапі варіантів у неї небагато.

Кітай допоміг їй якомога міцніше застебнути ремені на грудях. Залізні прутики незручно прилягали їй до спини, але в усьому іншому крила виявилися несподівано гнучкими й легко оберталися за кожного руху її рук.

— Знаєш, Алтань любив створювати собі крила, — сказала вона.

— Справді? Він умів літати?

— Сумніваюся. Вони були з полум’я. Гадаю, він просто вважав, що це гарно.

— Ну, а я вважаю, що ми можемо дати тобі функціональні крила, — він затягнув ремені навколо її плечей. — Усе прилягає нормально?

Вона підняла руки, трохи почуваючись кажаном-переростком. Шкіряні крила були дуже гарні, але занадто тонкі, щоб утримати вагу її тіла. Переплетення дротиків, які тримали апарат укупі, також видавалися страшенно тендітними. Жинь була впевнена, що зможе переламати їх на коліні.

— А ти впевнений, що цього вистачить, аби підняти мене?

— Я не хотів додавати занадто багато до твоєї ваги. Прутики тонкі, але так і треба. Варто зробити їх трохи важчими — і ти впадеш.

— Або вони можуть зламатися — і я розіб’юся на смерть, — зауважила вона.

— Вір у мене хоч трохи.

— Я ж нашкоджу тобі, якщо розіб’юся.

— Знаю, — він говорив надто легковажно, щоб це її втішило. — Випробуймо їх?

Вони знайшли на скелі відкриту місцину, достатньо далеко від будь-чого горючого. Кітай хотів перевірити винахід, штовхнувши Жинь із виступу, але неохоче погодився, щоб вона спробувала спершу підлетіти над землею.

Сонце тільки-но починало сходити над Червоними скелями. Жинь це видовище здалося б навдивовижу гарним, якби вона не боялася так сильно, що чула, як її серце бухкає в грудях. Жинь вийшла на середину галявини й силувано змахнула руками. Вона почувалася водночас і дуже наляканою, і дуже дурною.

— Ну ж бо, вперед, — Кітай відступив на декілька кроків. — Спробуй.

Жинь зніяковіло змахнула крилами.

— То мені просто… спалахнути?

— Гадаю, що так.

Вона примусила полум’я танцювати спочатку на долонях, а потім переповзти на шию і плечі. Верхній частині її тулуба було приємно тепло, але крила майже миттєво почали з шипінням димитися.

— Кітаю? — стривожено скрикнула вона.

— Це лише з’єднувальна речовина, — сказав Кітай. — Усе нормально, вона просто вигорить…

Її голос повищав на декілька тонів.

— Нормально, що з’єднувальна речовина вигорить?

— Це тільки надлишок. Гадаю, решта триматиметься, — Кітай говорив не надто переконливо. — Я хотів сказати, що ми перевіряли речовину в кузні, тож теоретично…

— Добре, — повільно протягнула Жинь, і в неї затремтіли коліна. Їй страшенно паморочилося в голові. — Нащо я це дозволила?

— Бо якщо ти помреш, то і я помру, — сказав він. — Можеш зробити полум’я трохи більшим?

Жинь заплющила очі. Розкриваючись від гарячого повітря, шкіряні крила піднялися по боках.

А потім вона відчула її, сильну тягу, що смикала верхню частину тіла, немовби велетень нахилився й хапав її під руки.

— От лайно, — видихнула Жинь. Вона глянула вниз. Її ноги відірвалися від землі. — Лайно. Лайно.

«Велика Черепахо». Вона справді піднімалася, навіть не докладаючи зусиль, її буквально тягнуло вгору. Жинь смикала ногами, борсаючись у повітрі. Вона не могла контролювати напрямку руху й не розуміла, як сповільнити підйом, але, святі боги, вона летіла.

Кітай крикнув їй щось, але вона не чула через ревіння полум’я, що огортало її.

— Що? — крикнула вона йому.

Кітай змахнув руками й побіг зиґзаґами.

Він хоче, щоб вона летіла вбік? Жинь складно уявляла собі механізм такого польоту. Вона могла зменшити силу полум’я з одного боку. Але щойно спробувала це зробити, то мало не впала й урешті незграбно зависла в повітрі в такій позі, що стегно опинилося на рівні голови. Вона квапливо вирівнялася.

Отже, горизонтально вона летіти не могла. Але як напрямок руху змінювали пташки? Жинь спробувала пригадати. Вони не рухалися лише в один бік, вони махали крилами. Вони не зависали, а ширяли.

Жинь декілька разів змахнула крилами й піднялася в повітря ще на метр. Потім прилаштувала кут згину рук таким чином, щоб крила били вбік, а не вниз, і спробувала знову.

І миттю накренилася ліворуч. Така швидка зміна напрямку збивала з пантелику. У животі поважчало, а полум’я нестямно запалахкотіло. На мить Жинь утратила галявину з поля зору і змогла вирівнятися лише за метр-півтора від землі.

Вона смикнулася, пірнаючи, і голосно вдихнула повітря. Доведеться добряче потренуватися.

Жинь змахнула крилами, щоб відновити висоту. І злетіла швидше, ніж очікувала. А потім змахнула знову. І знову.

Як високо вона зможе піднятися? Кітай досі кричав їй щось із землі, але вона була надто далеко від нього, щоб розібрати слова. З кожним рівномірним помахом крил вона піднімалася все вище й вище. Земля була запаморочливо далека, але її погляд був прикутий лише до величезного простору неба над головою.

Як високо вогонь зможе її підняти?

Жинь не стрималася й захихотіла, злетіла й полегшено засміялася високим, відчайдушним, нестямним сміхом. Вона піднімалася доти, доки вже не могла розгледіти обличчя Кітая, доки Арлон не перетворився на крихітні цятки зелені й сині, доки вона не пробилася крізь товщу хмар.

А потім Жинь зупинилася.

Вона зависла в синіх просторах наодинці з собою.

Тієї миті її омив спокій, якого вона ще ніколи не відчувала на своїй пам’яті. Тут не було нічого, що вона могла вбити. Нічого, чому вона могла зашкодити. Її розум належав тільки їй. Весь світ належав тільки їй.

Вона трималася в повітрі, опинившись між небом і землею.

Звідси Червоні скелі здавалися дуже красивими.

Їй згадався останній міністр Червоного Імператора, який викарбував ті давні слова на скелі. Він написав крик до небес, відкриту заяву майбутнім поколінням, послання призахідникам, які одного дня ввійшли в гавань і розбомбили її.

Що він хотів їм сказати?

«Ніщо не вічне».

Неджа й Кітай помилялися. Цей напис можна було потрактувати інакше. Якщо ніщо не вічне і світ не існує, то це означало, що й реальність не є незмінною. Ілюзія, в якій вона жила, текуча й мінлива, а отже, її легко міг змінити той, хто хотів переписати сценарій реальності.

«Ніщо не вічне».

Цей світ належить не людям. Цей світ належить богам. Настав час великих сил. Це була доба божеств у людських тілах, божеств вітру, води та вогню. І в цій війні саме вона, маючи першість у нерівності сил, була неминучою переможницею.

Вона, остання спірлійка, прикликала найбільшу силу з-поміж усіх.

І хоч скільки зусиль докладуть призахідники, вони не зможуть забрати в нею цю силу.

Приземлення виявилося складним.

Спершу Жинь спало на думку просто загасити полум’я. Але вона одразу почала падати додолу каменем, розігнавшись до небезпечної швидкості всього за декілька приголомшливих секунд, аж доки не спромоглася розправити крила і знову запалити під ними вогонь. Від цього її смикнуло вгору так сильно, що вона навіть здивувалася, як крила взагалі не зірвало з рук.

Жинь злетіла вгору. Серце шалено калатало у грудях.

Вона мусила якось спуститися. Якийсь час подумки прокручувала послідовність дій: зменшити полум’я, поступово, аж доки не наблизиться до землі на потрібну відстань.

Це майже спрацювало. От тільки вона не врахувала, як швидко втрачатиме висоту. Раптом Жинь опинилася в десяти метрах від землі й надто швидко мчала просто на Кітая.

— Геть із дороги! — крикнула вона, але він навіть не ворухнувся. Натомість Кітай простягнув руки, схопив її за зап’ястки й розкручував, доки вони зі сміхом не впали заплутаною купою шкіри, шовку й переплетених кінцівок.

— Я мав рацію, — сказав він. — Я завжди маю рацію.

— Та годі, не гни кирпу.

Він радісно застогнав і потер руки.

— І як усе було?

— Неймовірно, — Жинь обхопила його руками. — Ти геній. Ти дивовижний, дивовижний геній.

Кітай відхилився, піднявши руки.

— Обережно, крила зламаєш.

Вона повернула голову, щоб перевірити їх, і замилувалася тонкою ретельною роботою, завдяки якій усе трималося купи.

— Навіть не віриться, що ти зробив їх за тиждень.

— У мене було вдосталь часу, — сказав Кітай. — Я ж не намагався зупинити флот.

— Я тебе люблю, — сказала вона.

Кітай утомлено їй усміхнувся.

— Знаю.

— Але ми однаково й гадки не маємо, щоробитимемо потім… — почала було вона, але він похитав головою.

— Знаю, — сказав він. — Я не знаю, що робити з призахідниками. Уперше в житті в мене жодних ідей — і це дратує. Але ми з усім розберемося. Ми знайдемо вихід, ми переживемо Червоні скелі, ми переживемо Вейсжу й виживатимемо доти, доки не будемо в безпеці, доки світ не зможе дістатися до нас. По одному ворогу за раз. Згода?

— Згода, — сказала вона.

Щойно в Жинь перестали тремтіти ноги, Кітай допоміг їй зняти спорядження. А потім вони спустилися до підніжжя скелі, досі схвильовані й радісні від перемоги. Вони сміялися так гучно, що їм закололо в боках.

Бо так, флот досі сунув до них. Так, вони цілком могли загинути наступного ранку, але тієї миті це було неважливо, бо ж, бляха, вона могла літати.

— Тоді знадобиться підтримка з повітря, — сказав Кітай через якийсь час.

— Підтримка з повітря?

— Ти будеш дуже помітною, дуже очевидною ціллю. Треба, щоб хтось відбивався від тих, хто цілитиметься в тебе. Вони кинуть камінь, а ми жбурнемо його у відповідь. Нам не завадив би загін лучників.

Жинь спохмурніла. Оборона Арлона й без того була не дуже щільною.

— Нам не дадуть лучників.

— Ага, певно, що не дадуть, — він скоса глянув на неї, розмірковуючи. — Може, спробуємо поговорити з Ежиденем перед останньою нарадою? Поглянемо, чи зможе він дати нам хоча би одного?

— Ні, — сказала вона. — У мене краща ідея.

Жинь знайшла Венку в першому ж місці, де вирішила пошукати: дівчина відточувала майстерність стрільби з лука у дворі, нестямно розстрілюючи солом’яні мішені. Жинь постояла трохи в кутку, спостерігаючи за нею з-за стовпа.

Венка ще не до кінця навчилася вправлятися з негнучкими руками — їх немовби безконтрольно судомило, вони згиналися лише з зусиллям. Мабуть, вони ще й нестерпно боліли, бо обличчя Венки напружувалося щоразу, коли вона тягнулася до сагайдака.

Лівої руки вона не знімала з перев’язі. Натомість знерухомила зап’ясток. Жинь усвідомила, що вона стріляла з поправкою на надмірно витягнуту руку. Але навіть із тим контролем, який їй вдалося зберегти, Венка стріляла навдивовижу влучно. Та ще й із майже неможливою швидкістю. За підрахунками Жинь, вона могла випускати двадцять стріл за хвилину, а може й більше.

Венка не Цара, але й вона молодець.

— Гарна робота, — гукнула Жинь у кінці залпу на п’ятдесят стріл.

Венка нахилилася, відсапуючись.

— Тобі більше нічим зайнятися?

Замість відповіді Жинь перетнула стрільбище й передала Венці пакунок, загорнутий у шовк.

Венка підозріливо глянула на нього, а потім опустила лук на землю, щоб узяти пакунок.

— Що це таке?

— Подарунок.

Венка вигнула вуста.

— Чиясь голова?

Жинь засміялася.

— Просто розгорни.

Венка зняла шовк. А вже за мить підняла очі — вираз у них був серйозний, жорсткий і підозріливий.

— Де ти це взяла?

— Прихопила з півночі, — сказала Жинь. — Це робота кетреїдів. Подобається?

Перед тим, як повернутися до Арлона, вони з Кітаєм склали на пліт усю зброю, яку їм вдалося відшукати. Здебільшого то були короткі ножі та мисливські луки, якими жоден із них не вмів користуватися.

— Це ж лук із кудранії, — заявила Венка. — Ти хоч знаєш, наскільки вони рідкісні?

Жинь не відрізнила б кудранію від будь-якої іншої гілки, але сприйняла слова Венки за гарний знак.

— Я подумала, що він кращий за бамбукові.

Венка покрутила лук у руках, піднесла до очей, щоб роздивитися тятиву. А потім із неприхованою огидою глянула на свої тремтливі лікті.

— Не варто марнувати кудранієвий лук на мене.

— А я й не марную. Я бачила, як ти стріляла.

— Оте? — пхикнула Венка. — Навіть близько не те, що було раніше.

— Лук стане в пригоді. Як на мене, кудранія легша. Але якщо це допоможе з дальністю, можемо дістати тобі й арбалет.

Венка примружилася.

— Про що це ти торочиш?

— Мені потрібна підтримка з повітря.

— Підтримка?…

— Кітай змайстрував штуковину, завдяки якій я зможу літати, — відверто сказала Жинь.

— О боги, — засміялася Венка. — Ну звісно ж, змайстрував.

— Він же Чен Кітай.

— Таки справді. І це спрацювало?

— Навіть не віриться, але так. Проте мені потрібне підкріплення. Хтось із дуже гарним прицілом.

Жинь була цілковито впевнена, що Венка погодиться. Вона бачила на її обличчі страшенне бажання. Венка дивилася на лук так, як могла би дивитися на коханця.

— Мені не дозволять битися, — нарешті промовила вона. — Навіть із парапетів.

— Тоді бийся під моїм командуванням, — сказала Жинь. — Цике не входить до складу армії. Республіка не може вказувати мені, кого вербувати. А в нас поменшало людей.

— Я чула, — обличчя Венки осяяла усмішка. Жинь уже дуже, дуже давно не бачила її такою по-справжньому щасливою. Венка міцно притиснула лук до грудей, пестячи різьблене руків’я.

— Тоді добре. Я до твоїх послуг, командире.

Роздiл 30

На світанку мешканці Арлона почали покидати місто. Евакуація проводилася навдивовижу продуктивно. Містяни готувалися до неї й уже кілька тижнів збирали речі. Усі родини були готові вирушати, кожен із двома сумками з одягом, ліками та кількаденним запасом харчів.

Центральна частина міста спорожніла ще до полудня. Від Арлона лишилася тільки оболонка. За допомогою мішків із піском та закладеної вибухівки Республіканська армія швидко перетворювала більші будівлі на оборонні бази.

Солдати супроводжували цивільних до підніжжя скель, де вони починали довгий звивистий підйом до кам’яних печер. Стежка була вузька й віроломна, а часом піднятися виходило тільки за допомогою кількох мотузяних драбин, закріплених на камінні цвяхами.

— Це буде складний підйом, — зауважила Жинь, із сумнівом дивлячись на прямовисну скелю. Драбини були такі вузькі, що цивільним доводилося підніматись один за одним, і їм ніхто не допомагав. — Усі впораються?

— Вони виберуться, — ззаду до Жинь підійшла Венка з двома малими сопливими дітьми, братом і сестрою, які відбилися від батьків у натовпі. — Наші люди роками використовували ці схили для схованок. Ми ховалися там у добу Ворожих Держав. Ми ховалися там, коли прийшла Федерація. І це ми також переживемо. — Венка примостила дівчинку собі на стегно і смикнула за собою її братика. — Ходімо, хутчіше.

Жинь озирнулася через плече на людський потік, що рухався внизу.

Можливо, у печерах Дракони будуть у безпеці. Але біженцям із півдня наказали зайняти долину в низовині, а це була абсолютно відкрита місцевість.

За офіційною версією, печери були замалі, щоб умістити всіх, тож біженці мусили рятуватися самотужки. Але в долині зовсім не було сховку. Відкриті всім стихіям, без природних чи військових бар’єрів, за якими можна сховатися, біженці не мали захисту ані від погоди, ані від Міліції, і вже точно не від Фейленя.

Але куди ще їм було йти? Вони не приплили б до Арлона, якби на батьківщині було безпечно.

— Я хочу їсти, — скаржився хлопчик.

— Мені байдуже. — Венка смикнула його за кістлявий зап’ясток. — Годі рюмсати. Йди хутчіше.

— Цей бій матиме три етапи, — сказав Вейсжа. — Перший: ми відіб’ємося в зовнішньому каналі між Червоними скелями. Другий: ми переможемо в наземній битві за місто. Третій: вони спробують відступити вздовж узбережжя — і ми їх переб’ємо. До цього етапу ми дійдемо, якщо нам неймовірно пощастить.

Офіцери похмуро кивнули.

Жинь роззирнулася на присутніх у нарадчій кімнаті, вра­жена кількістю незнайомих облич. Добру половину офіцерів тільки-но підвищили. Вони носили стрічки старшого командування, але на вигляд були щонайбільше на п’ять років старші за саму Жинь.

Стільки юних наляканих облич. Верхівку військового командування перебили. І все це швидко перетворювалося на війну, у якій воювали діти.

— А той військовий корабель зможе пройти між скелями? — запитала капітан Далайн.

— Дадзі знає про цей канал, — сказав адмірал Кулау, молодший офіцер військово-морського флоту, який замінив Молкоя. Він говорив так, немовби намагався поглибити голос, щоб здаватися старшим. — Корабель проєктувала вона, тож зможе.

— Це неважливо, — сказав Ежидень. — Якщо їхній військовий корабель почне висаджувати на берег війська навіть поза каналом, нам буде несолодко. — Він схилився над мапою. — Ось чому ми поставили лучників тут і тут…

— А чому немає укріплень із тилу? — перебив Кітай.

— Наступ буде з боку каналу, — сказав Вейсжа. — А не з долини.

— Але канал — це очевидний шлях для наступу, — сказав Кітай. — Вони знають, що ми цього чекатимемо. На місці Дадзі, та ще й маючи таку значну численну перевагу, я розділив би війська й відправив би третю колону ззаду, доки увага всіх інших буде прикута до іншого місця.

— Ніхто й ніколи не нападав на Арлон із суші, — сказав Кулау. — Ворожі війська розбили б ще на верхівках гір.

— Ні, якщо їх не охоронятимуть, — наполягав Кітай.

Кулау відкашлявся.

— Охорона там є. Там чатує п’ятдесят людей.

— П’ятдесят людей не зможуть спинити цілу колону!

— Чан Ень не відправить цілу колону свого недолугого війська з тилу. Маючи такий великий флот, ти ставитимеш на нього.

Ніхто не висловив очевиднішої відповіді, яка полягала в тому, що Республіканська армія просто не мала людей, щоб облаштувати кращі укріплення. Якщо якусь частину Арлона й забезпечили обороною, то це були палац і казарми. А не долина в низовині. І не вихідці з півдня.

— Звісно, Чан Ень захоче перетворити цей бій на сухопутний, — плавно продовжив Вейсжа. — Тут у них чиста чисельна перевага. Але ми зможемо перемогти в цьому бою лише за умови, що лишатимемося на воді.

Канал уже заблокували такою кількістю залізних ланцюгів та підводних перешкод, що він майже перетворився на греблю. Республіка ставила не на чисельність, а на мобільність: їхні озброєні вітрильники могли сновигати поміж Імперськими кораблями, розбиваючи стрій, доки гарматні команди скидатимуть бомби з позицій на скелях.

— А який у їхнього флоту склад? — запитав молодий офіцер, якого Жинь не впізнала. Він страшенно нервувався. — У які кораблі ми цілимося?

— Цілитись у військові кораблі, а не у вітрильники, — сказав Кулау. — Усе, що має на борту требушет, вважаємо ціллю. Але значна частина їхніх військ — на тій плавучій фортеці. Якщо зможете потопити кораблі, то спершу потопіть її.

— Хочете, щоб ми розосередилися на скелях? — запитала капітан Далайн.

— Ні, — сказав Кулау. — Якщо ми розосередимося, то вони просто зітруть нас на порох. Лишайтеся вузькою лінією й запечатайте канал.

— І нам не варто непокоїтися про їхнього шамана? — запитала Далайн. — Якщо ми зберемо кораблі докупи, то він просто розіб’є наш флот об скелі.

— Про Фейленя подбаю я, — сказала Жинь.

Генерали скоса глянули на неї. Вона дивилася на присутніх, які сиділи широко розплющивши очі.

— Що?

— Після останньої вашої зустрічі тебе не було місяць, — сказав капітан Ежидень. — Ми вистоїмо проти Фейленя, у нас п’ятнадцять ескадронів лучників, розставлених на стінах.

— І він просто поскидає їх звідти, — сказала Жинь. — Вони його лише роздратують.

— А ти ні?

— Ні, — сказала вона. — Цього разу я можу літати.

Генерали немовби сумнівалися, чи варто сміятися. Лише генерал Тарквет, котрий, як завжди, мовчки сидів у глибині кімнати, був страшенно зацікавлений.

— Я збудував їй, гм, такого собі повітряного змія, — пояснив Кітай. Він зробив декілька жестів руками, які нічого не пояснили. — Він складається зі шкіряних крил та залізних прутиків. Жинь може створити достатньо гаряче полум’я, щоб підняти себе за тим же принципом, як піднімаються ліхтарі…

— Ви його випробували? — запитав Вейсжа. — Спрацювало?

Жинь і Кітай кивнули.

— Просто чудово, — сухо промовив Ґужубай. — Отже, припустімо, що вона не збожеволіла й подбає про бога вітру. Але ми все одно мусимо якось розбиратися з Імперським флотом, а чисельна перевага в них досі три до одного.

Офіцери ніяково засовалися.

Жинь було б легше, якби вона могла відокремитися від основ­ної битви та займатися виключно Фейленем. Про решту флоту їй і думати не хотілося, бо ж правда полягала в тому, що з ним упоратися буде не так уже й легко. Їх менше, вони оборонялися й вони були в пастці.

Кітай говорив значно спокійніше, аніж почувалася Жинь.

— Існує чимало різних тактик, які ми ще можемо випробувати. Ми можемо спробувати розбити їх і захопити їхні військові кораблі. Важливо не підпустити фортецю до узбережжя, бо тоді цей бій за місто перетвориться на сухопутний.

— А війська Дзюня не такі вже й грізні, — додав Кулау. — Вони будуть виснажені. Міліція не звикла до морських боїв, їх нудитиме й млоїтиме. А наша армія навпаки створена для ведення бою в надрічковій смузі. Наші солдати відпочилі. Ми легко здолаємо їх.

Схоже, присутніх це не переконало.

— Є ще один варіант, якого ми не розглядали, — сказав генерал Ху після короткої паузи. — Ми можемо здатися.

Жинь неприємно вразило те, що ця пропозиція не викликала миттєвого заперечення.

Декілька секунд минули в тиші. Жинь глянула на Вейсжу, але не змогла зчитати його виразу обличчя.

— Це дуже погана ідея, — нарешті сказав Вейсжа.

— Зовсім ні. — Генерал Ху розпачливо глянув на присутніх. — Послухайте, про це думаю не лише я. Вони ж переб’ють нас. За всю історію ще ніхто не зміг відбитися, маючи таку чисельну перевагу ворога. Якщо ми складемо зброю зараз, то вціліємо.

— Як завжди, — повільно промовив Вейсжа. — Ви — голос здорового глузду, генерале Ху.

Генерал Ху відчув неабияке полегшення, але його усмішка зблідла, щойно Вейсжа продовжив.

— Чому ж не здатися? Наслідки не можуть бути такими вже й страшними. От тільки з усіх присутніх у цій кімнаті заживо здеруть шкіру, Арлон зруйнують. Будь-яка надія на демократичну реформу в Імперії зникне щонайменше на декілька наступних століть. Ви цього хочете?

Генерал Ху смертельно зблід.

— Ні.

— У моїй армії немає місця боягузам, — м’яко промовив Вейсжа. Він кивнув солдату, який стояв позаду Ху.

— Агов, ти. Ти його помічник?

Хлопець кивнув і вирячив очі. Йому було не більше двадцяти.

— Бував у бою? — запитав Вейсжа.

У горлі хлопця щось забулькотіло, коли він важко зглитнув.

— Так, пане. Я був на Бояні.

— Чудово. Як тебе звуть?

— Джов Анлань, пане.

— Мої вітання, генерале Джове. Вас підвищили. — Вейсжа обернувся до генерала Ху. — Можете бути вільні.

Генерал Ху протиснувся крізь юрбу й вийшов, не зронивши ні слова. Позаду нього грюкнули двері.

— Він дезертирує, — сказав Вейсжа. — Ежиденю, простеж, щоб він зупинився.

— Навічно? — запитав Ежидень.

Вейсжа на мить замислився.

— Лише якщо опиратиметься.

Коли нарада завершилася й усіх відпустили, Вейсжа жестом показав Жинь лишитися. Вона панічно перезирнулася з Кітаєм, коли той просувався до виходу разом із іншими. Щойно кімната спорожніла, Вейсжа зачинив двері.

— Коли все скінчиться, я хочу, аби ти навідалася до нашої подруги Моаґ, — тихо сказав він.

Жинь відчула полегшення, адже Вейсжа не згадав про призахідників. Якусь мить вона просто дивилася на нього, кліпаючи очима й нічого не розуміючи.

— До Королеви піратів?

— Зроби все швидко, — сказав Вейсжа. — Труп покинь, а голову принеси.

— Зачекайте-но. Ви хочете, щоб я її вбила?

— Я не достатньо чітко висловився?

— Але ж вона ваш найбільший морський союзник…

— Призахідники — ось хто наш найбільший морський союзник, — сказав Вейсжа. — Ти бачиш кораблі Моаґ у бухті?

— Я не бачу в бухті жодного корабля призахідників, — зауважила Жинь.

— Вони прийдуть. Дай їм час. А от від Моаґ після закінчення війни будуть самі проблеми. Вона надто довго працює поза законом і так і не визнала іншої влади на морі, окрім власної. Контрабанда в неї в крові.

— То дозвольте їй цим займатися, — сказала Жинь. — Нехай живе собі щасливо. У чому ж тут проблема?

— Вона ніяк не зможе жити щасливо. Анькхілуунь існує лише завдяки тарифам. Щойно ми домовимося про вільну торгівлю з призахідниками, будь-яка плата Анькхілууню стане недоречною. Моаґ лишиться лише контрабанда опіуму, а я не планую бути навіть уполовину таким терпимим до опіуму, як Дадзі. Щойно Моаґ усвідомить, що її прибутки меншають, почнеться війна. А я волів би придушити її ще в зародку.

— І це прохання ніяк не пов’язане з тим, що вона не прислала кораблів? — запитала Жинь.

Вейсжа всміхнувся.

— Союзник корисний лише тоді, коли робить те, що йому сказано. Моаґ показала себе ненадійною.

— То ви хочете, щоб я вчинила вбивство на випередження.

— Не треба так драматично, — він змахнув рукою. — Ми називаємо це страховкою.

— Думаю, стіни готові, — сказав Кітай, потираючи очі. Вигляд у нього був утомлений. — Я хотів утретє перевірити запал, але забракло часу.

Вони стояли на краю скелі, спостерігаючи, як сонце сідає між двома берегами каналу, немовби м’яч, що падав в ущелину. Унизу поблискувала темна вода, відбиваючи багряні скелі та полум’яно-­помаранчеве сонце.

Складалося враження, що то кров цебенить із тільки-но розрубаної артерії.

Коли Жинь придивилася до скелі навпроти, то розгледіла лише лінії там, де були запали — натягнуті та забиті в каміння цвяхами, немовби розтягнуте, бридке переплетення роздутих вен.

— Які шанси, що це не спрацює? — запитала Жинь.

Кітай позіхнув.

— Імовірно, спрацює.

— Ймовірно, — повторила вона.

— Просто довірся тому, як ми з Жамсою виконали свою роботу. Якщо не спрацює, ми всі покійники.

— Справедливо. — Жинь обхопила себе руками. Стоячи над величезною прірвою, вона почувалася зовсім крихітною. Під цими скелями перемагали й програвали цілі імперії. Вони були за крок до того, щоб утратити ще одну.

— Гадаєш, ми зможемо завтра перемогти? — тихо запитала вона. — Я маю на увазі — чи є бодай найменший шанс на перемогу?

— Я зробив підрахунки сімома різними способами, — сказав Кітай. — Звів докупи всі розвіддані, які ми маємо, і порівняв їх зі ймовірностями тощо.

— І?

— І я не знаю. — Він стиснув і розімкнув кулаки, тож Жинь розуміла, що він опирається спокусі почати смикати себе за волосся. — Це дратує. Знаєш, у чому сходяться всі видатні стратеги? Насправді байдуже, яка в тебе чисельність війська. Байдуже, наскільки гарні в тебе моделі й наскільки чудові стратеги. Світ хаотичний, а війна за своєю суттю непередбачувана, тож наприкінці дня ти не знаєш, хто буде останнім, хто вціліє. Ти не знаєш нічого про те, як пройде бій. Тобі відомі лише ставки.

— Ну, у нас ставки до біса високі, — сказала Жинь.

Якщо вони програють, їхнє повстання придушать і Нікань опуститься в темряву ще щонайменше на декілька десятиліть, уже не кажучи про міжусобиці та тривалу присутність Федерації.

Але якщо вони переможуть, Імперія стане Республікою й почне крокувати в нове та славетне майбутнє з Вейсжею на чолі й у супроводі призахідників.

А потім Жинь доведеться перейматися тим, що буде далі.

І раптом її мов осяяло. То був лише проблиск, але він був — шалена, пекуча іскра надії. Вейсжа може її відпустити.

— Як дістатися до пташника? — запитала вона.

— Я можу тебе відвести, — сказав Кітай. — Кому ти хочеш надіслати листа?

— Моаґ, — Жинь розвернулася й почала спускатися до міста.

Кітай пішов услід за нею.

— Нащо?

— Їй дещо треба знати. — Вона вже подумки склала послання. Якщо — ні, коли — вона покине Республіку, їй знадобиться союзник. Хтось, хто зможе швидко забрати її з міста. Хтось, не пов’язаний з Республікою.

Моаґ брехуха, але в Моаґ є кораблі. А тепер над нею висів смертний вирок, про який вона не знала. Це давало Жинь важіль для впливу, а отже, й союзника.

— Називай це страховкою, — сказала вона.

Просуваючись зі швидкістю течії, Імперський флот досягнув каналу на світанку. Це дало Арлону ще шість годин на підготовку. Вейсжа наказав своєму війську спати почергово двогодинними змінами, щоб вони могли зустріти Міліцію з якомога більшою витримкою.

Жинь розуміла, що в цьому є раціональне зерно, але не знала, як їй заплющити очі. Усе її тіло вібрувало від нервової енергії. Навіть просто всидіти на місці було непросто. Вона мала б рухатися, бігати, бити щось.

Жинь походжала біля казарм. Навколо неї в повітрі танцювали невеликі язики полум’я, закручуючись ідеальними колами. Так вона почувалася хоча б трохи краще. Це був доказ того, що вона ще бодай щось могла контролювати.

Хтось відкашлявся. Жинь розвернулася. Біля дверей стояв Неджа, з почервонілими очима, неголений.

— Що сталося? — різко запитала вона. — Щось…

— Мені наснився сон, — пробурмотів він.

Жинь здійняла брову.

— І?

— Ти загинула.

Вона змусила полум’я зникнути.

— Та що з тобою коїться?

— Ти загинула, — повторив він. Неджа говорив нечітко, немовби був присутній тут лише наполовину, немовби малий школяр, який знуджено цитує класичні тексти. — Ти… Тебе підстрелили над водою. Я бачив, як твоє тіло плаває на поверхні. Ти була така спокійна. Я бачив, як ти тонула, і не міг тебе врятувати.

Він заплакав.

— Що за чорт, — пробурмотіла вона.

Він що, напився? Накурився? Жинь не знала, що їй робити, і розуміла лише те, що не хоче лишатися з ним наодинці. Вона глянула на казарми. Що станеться, якщо вона просто піде?

— Прошу, не йди, — сказав Неджа, немовби прочитавши її думки.

Вона склала руки на грудях.

— Не думала, що тобі колись захочеться мене побачити.

— Звідки такі думки?

— Бо було б краще, якби ми померли, — сказала вона. — Хто це сказав?

— Я не мав на увазі, що…

— Тоді що? На кому ти зупинився б? Суні, Бадзі, Алтань… Ми всі чудовиська в твоїй книзі, хіба не так?

— Я розізлився, бо ти назвала мене боягузом…

— Бо ти і є боягуз! — крикнула вона. — Скільки людей загинуло на Бояні? Скільки загине сьогодні? Але ж ні, Їнь Неджа має силу зупинити річку, та не зробить цього, бо він до всирачки боїться татуювання в себе на спині…

— Я ж казав, воно болить…

— Воно завжди болить. Але ти однаково прикликаєш богів. Ми солдати… Ми жертвуємо тим, чим мусимо, хоч там що стоїть на кону. Але по-моєму, ти ставиш власний комфорт вище за шанс завдати Імперії нищівного удару…

— Комфорт? — повторив Неджа. — Думаєш, ідеться про комфорт? — Ти знаєш, як воно було, коли я опинився в тій печері? Ти знаєш, що він зі мною зробив?

— Так, — сказала вона. — Точнісінько те ж саме, що Фенікс зробив зі мною.

Вона розуміла Неджин біль. Але просто не співчувала йому.

— Ти поводишся, курва, як дитина, — сказала вона. — Ти генерал, Неджа. Виконуй свій обов’язок.

Його обличчя потемніло від гніву.

— Лише тому, що ти вирішила шанувати свого мучителя, це не означає, що ми всі…

Жинь напружилася.

— Ніхто мене не мучив.

— Жинь, я знаю, що це неправда.

— Йди до біса.

— Вибач. — Він підняв руки, здаючись. — Послухай… Мені справді прикро. Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про це. Я не хочу сваритися.

— Тоді нащо ти тут?

— Бо ти можеш там загинути, — сказав він. — Ми обоє можемо загинути. — Слова лилися з нього потоком, немовби він боявся, що якщо замовкне, то в них закінчиться час, немовби він мав лише цей єдиний шанс. — Я бачив, як усе трапилося, я бачив, як ти стікала кров’ю у воді, і не міг нічим зарадити. Це було найгірше.

— Ти обкурився? — наполегливо запитала вона.

— Я просто хотів залагодити все між нами. Що для цього потрібно? — Неджа розвів руки. — Я повинен дозволити тобі себе вдарити? Ти цього хочеш? То вперед, ну ж бо. Я навіть не ворухнуся.

Жинь майже виконала його прохання. Але щойно вона стиснула кулак, її злість розтанула.

Чому щоразу, коли вона дивилася на Неджу, їй хотілося або вбити його, або поцілувати. Він змушував її почуватися страшенно лютою або дивовижно щасливою. От тільки поруч із ним вона не почувалася захищеною.

З ним не було нейтралітету, не було середини. Вона любила його, або ненавиділа, але не знала, як упоратися з обома почуттями.

Вона опустила кулак.

— Мені справді дуже прикро, — сказав Неджа. — Жинь, будь ласка. Я не хочу, щоб між нами все скінчилось ось так.

Він хотів було сказати ще щось, але його слова заглушило несподіване бамкання сигнальних гонгів. Звук розливався над казармами з такою гучною нагальністю, що Жинь бачила, як під її ногами тремтить земля.

У роті з’явився знайомий присмак крові. Вени заповнили паніка, страх і адреналін. Але цього разу вона не впала, їй не хотілося згорнутися калачиком і розхитуватися назад-уперед, доки все скінчиться. Тепер вона вже звикла до цього й могла використати ці почуття як пальне. Перетворити їх на жагу крові.

— Ми маємо зайняти позиції, — сказала Жинь і спробувала пройти повз Неджу до казарми, щоб узяти спорядження, але він схопив її за руку.

— Жинь, будь ласка… У тебе більше ворогів, аніж ти думаєш…

Вона з зусиллям вирвала руку.

— Відпусти!

Він заступив їй шлях.

— Я не хочу, щоб це стало нашою останньою розмовою.

— Тоді не помри, — сказала вона. — Проблему вирішено.

— Але Фейлень…

— Цього разу ми не програємо Фейленю, — сказала вона. — Ми переможемо й ми житимемо.

Він говорив, як налякана дитина, яка прокинулася після нічного жахіття.

— Але звідки ти знаєш?

Вона не знала, що змусило її це зробити, але вона поклала руку Неджі на плече. Це було не вибачення й не пробачення, а поступка. Визнання.

І лише на мить вона відчула натяк на той давній дух товариства, іскру, яку вона бачила колись, рік тому, у Сінеґарді, коли він кинув їй меча й вони билися спина до спини, коли вороги стали побратимами, які вперше за своє життя непохитно стояли на одному боці.

Жинь побачила це в тому, як він дивився на неї. Вона знала, що й він також це відчув.

— Між нами, у нас є вогонь і вода, — тихо сказала вона. — І я впевнена, що разом нам під силу здолати вітер.

Роздiл 31

— Я відчуваю, як серце бухкає у скронях. — Венка схилилася над закріпленим арбалетом, уже чи не всоте перевіряючи спорядження. Він був натягнутий до максимуму, заряджений дванадцятьма перезарядними шворнями. — Хіба тобі не подобається ця частина?

— Я її ненавиджу, — сказав Кітай. — Таке враження, наче ми чекаємо власного ката.

На голові в Кітая виднілися помітні залисини. Він шаленів, чекаючи появи Імперського флоту, і Жинь розуміла чому. Вони обоє воліли б, щоб це їхні війська наступали, щоб це вони вирішували, коли атакувати й де саме.

У Сінеґарді їх учили, що вести оборонний бій, сидячи за нерухомими укріпленнями — це справжня катастрофа, бо ж так ворог отримує перевагу ініціативи. Якщо йдеться не про облогу, сидіння за оборонними спорудами — це майже завжди провальна стратегія, бо ж не існує незламних замків і неприступних фортець.

А на них попереду чекала не облога. Дадзі не хотіла заморити їх голодом. Та це їй було й не потрібно. Вона намірилася пробитися просто крізь головні ворота.

— Арлон не захоплювали вже багато століть, — зауважила Венка.

Кітай заламував руки.

— Ну, рано чи пізно удача завжди закінчується.

Республіка підготувалася до нападу, наскільки це взагалі було можливо. Генерали розмістили оборонні пастки. Розділили й розставили свої загони — сім артилерійських позицій на верхніх скелях, більшість військ відрядили на Республіканський флот, вишикуваний у каналі, а решта або охороняли узбережжя, або ж барикадували серйозно укріплений палац.

Жинь воліла б, щоб Цике також були на скелі й билися пліч-о-пліч із нею, але ані Бадзі, ані Суні не могли забезпечити їй підтримку з повітря в битві проти Фейленя. Їх обох призначили на військові кораблі в центрі Республіканського флоту, де просто під шквалом ворожого вогню їхні здібності можна було приховати від призахідницьких спостерігачів, де вони обоє могли завдати найбільшої шкоди.

— Неджа готовий? — Кітай оглядав канал.

Неджу виставили попереду флоту. Він вів у бій єдиний уцілілий військовий корабель, який міг брати участь у морському бою. Він мав скерувати корабель просто в центр Імперського флоту й розділити його.

— Неджа завжди готовий, — сказала Венка. — Він вистрілює, немовби…

— Годі вульгарностей, — сказав Кітай.

Венка осяйно всміхнулася.

З гирла каналу до них долинали приглушені серії вибухів. По правді, битва вже почалася: Міліція займалася жменькою укріплень у прибережній смузі, які слугували першою лінією оборони Арлона. Проте людей там вистачало лише для ведення гарматного вогню.

За оцінкою Кітая, це могло дати їм хвилин з десять.

— Он там, — різко сказала Венка. — Я їх бачу.

Вони підвелися.

Імперський флот з’явився просто перед ними. Жинь затамувала подих, намагаючись не панікувати від самого лишень розміру флоту Дадзі, об’єднаного з кораблями Цоліня.

— Що це Чан Ень задумав? — із натиском поцікавився Кітай.

Генерал Вовче М’ясо зв’язав човни докупи, закріпивши їх стерно до стерна в єдину, непорушну структуру. Флот перетворився на цільний таран страхітливого розміру з плавучою фортецею по центру.

— Як гадаєш, так вони борються з морською хворобою? — запитала Венка.

Жинь спохмурніла.

— Мабуть, що так.

Це здавалося розумним кроком. Імперські загони не звикли пересуватися водою, тож, певно, ліпше почувалися на закріпленій платформі. Але статичне утворення також було винятково небезпечне там, де мала битися Жинь. Якщо спалахне один корабель, полум’я легко перекинеться й на інші.

Дадзі так і не з’ясувала, що Жинь знайшла спосіб обійти Печатку?

— Це не через морську хворобу, — сказав Кітай. — Так Фейлень не розкидає їх по воді. І так вони матимуть перевагу, якщо ми спробуємо взяти їх на абордаж. Так вони забезпечують мобільність загонів між кораблями.

— Ми не братимемо їх на абордаж, — сказала Жинь. — Ми підпалимо їх як смолоскип.

— Оце бойовий дух, — сказала Венка з таким оптимізмом, якого більше ніхто не відчував.

Скріплений флот пробирався до скель дуже повільно. Військові барабани відлунювали по всьому каналу, доки фортеця невблаганно просувалася вперед.

— Я оце думаю, скільки ж потрібно людей, щоб рухати ту штуку, — приголомшено промовила Венка.

— А їм і не потрібна значна гребна сила, — сказала Жинь. — Вони пливуть униз за течією.

— Ну гаразд, але що з рухом убік…

— Будь ласка, помовчте, — випалив Кітай.

Жинь знала, що вони базікали про всякі дурниці, але не могла стриматися. У них із Венкою була однакова проблема. Вони мусили теревенити, бо інакше збожеволіли б від очікування.

— Ворота не витримають, — сказала Жинь, попри докірливий погляд Кітая. — Для них це ніби збити піщаний замок.

— То ти даєш їм хвилин п’ять, так? — запитала Венка.

— Радше дві. Приготуйся запалювати ту штуку.

Венка поплескала Кітая по плечу.

— Не перенапружуйся.

Він закотив очі.

— Ворота — не моя ідея.

У відчаї Вейсжа наостанок наказав солдатам скувати ворота до каналу всіма доступними залізними ланцюгами. Це могло стримати піратський корабель, але проти такого флоту було радше символічним жестом. Судячи зі звуків, Міліція намірилася просто вибити ворота тараном.

Бух. Жинь відчула, як завібрувало каміння під її ногами.

— Наскільки давні ті ворота? — запитала вона.

Бух.

— Давніші за цю провінцію, — сказала вона. — Може, такі ж давні, як Червоний Імператор. Неабияка архітектурна цінність.

— Яка прикрість.

— А хіба ні?

Бух. Жинь почула різкий тріскіт пошкодженої деревини, а потім шум, схожий на розривання тканини.

Ворота Арлона впали.

Імперський флот ринувся всередину. Канал освітила піротехніка. Величезні шестиметрові гармати, закріплені в Арлонських скелях, стріляли одна за одною, відправляючи пекучі кулі завбільшки з валуни в напрямку кораблів Чан Еня. Кожна з ретельно встановлених водних мін Кітая спрацьовувала одна за одною з приємним звуком тисячократно підсилених феєрверків.

Якийсь час Імперський флот огортала величезна хмара диму.

— Гарно, — зачудовано промовила Венка.

Кітай похитав головою.

— Це ніщо. Вони легко поглинуть втрати.

Він мав рацію. Коли дим розвіявся, Жинь побачила, що шуму було значно більше, аніж шкоди. Флот протиснувся крізь вибухи. Плавуча фортеця лишилася неушкодженою.

Жинь підійшла до краю скелі, стискаючи меч у руці.

— Терпіння, — пробурмотів Кітай. — Ще рано.

— Ми маємо бути там, унизу, — сказала Жинь. Вона почувалася боягузкою, чекаючи на скелі, ховаючись, доки солдати внизу горіли живцем.

— Нас усього троє, — сказав Кітай. — Ми станемо гарматним м’ясом. Спустишся зараз — і тебе лише начинять залізом.

Жинь дратувало, що він мав рацію.

Скелі безперервно трусилися під їхніми ногами. Імперський флот відстрілювався. З облогових башт вилітали снаряди, обсипаючи крихітними ракетами артилерійські позиції на скелях. Лучники Міліції, прикриті щитами, повертали два арбалетні шворні за кожен, що досягав їхніх палуб.

Від жаху такого видовища в Жинь скрутило нутро. Міліція вдавалася точнісінько до тієї ж стратегії облоги, яку Дзіньджа застосував під час північної кампанії — спочатку перебити лучників, а потім зламати наземний опір.

Найбільше дісталося республіканським військовим кораблям. Один уже набрався стільки води, що його розбиті уламки блокували шлях власним суднам.

Імперський гарматний обстріл цілився в гребні колеса. Респуб­ліканські кораблі намагались обертатися у воді, щоб відводити гребні колеса з лінії вогню, але швидко втрачали мобільність. З такими темпами кораблі Неджі ставали легкою здобиччю.

Жинь досі ніде не бачила Фейленя.

— Ну де ж він? — пробурмотів Кітай. — Ти думала, що вони одразу кинуть його у бій.

— Можливо, він не дуже добре виконує накази, — сказала Жинь. Фейлень так боявся Дадзі, що Жинь навіть думати не хотіла, якими тортурами Імператриця переконала його битися.

Але з такими темпами Міліція могла обійтися й без Фейленя. Дві артилерійські позиції вже розбили. У решти п’яти закінчувалися боєприпаси, вони зменшили інтенсивність вогню. Більшість Неджиних кораблів уже були під водою, натомість ядро Імперського флоту лишалося майже неушкодженим.

Настав час це виправити. Жинь підвелася.

— Я йду.

— А тепер саме час, — погодився Кітай. Він передав їй глечик олії з невеликої купи, складеної біля арбалета, а потім показав на канал. — Гадаю, у центр ліворуч від того баштового корабля. Ти ж хочеш розбити те утворення. Підпали мотузки, а на решту вогонь перекинеться.

— І не дивися вниз, — послужливо сказала Венка.

— Заткніться, — Жинь відійшла назад, вперлася п’ятами в землю й кинулася бігти. Вітер хльостав їй в обличчя. Крила волочилися по землі. А потім скеля під її ногами зникла, голова смикнулася вниз — і вже не було ані страху, ані звуку, лише хвилювання і хворобливий крен падіння.

Жинь дозволила собі якийсь час просто падати й лише потім розгорнула крила. Коли вона розкинула руки, її накрила хвиля опору. Здавалося, що руки ось-ось вирве з суглобів. Вона важко вдихнула, не від болю, а від чистого захвату. Річка скидалася на пляму, кораблі та армії перетворилися на цільні потоки коричневого, синього та зеленого.

Зусібіч, куди їй ставало зору, літали стріли. Звіддаля вони дужче скидалися на голки, стрімко більшаючи. Жинь заклала віраж ліворуч. Стріли намарно просвистіли далі.

Вона дісталася баштового корабля. І виринула вгору. Розкрила рота й долоні: з них вистрілив струмінь вогню, підпалюючи все на своєму шляху.

За мить до того, як піднятися, Жинь скинула вниз глечик із олією.

Почувся дзенькіт розбитого скла, а потім тріскотіння полум’я. Жинь усміхнулася, ширяючи вгору до протилежної скелі. Коли вона ризикнула озирнутися, то побачила хмару стріл і ринулася до землі, щоб вони її не дістали.

Жинь відчула під ногами тверду землю. Вона впала навколішки, а потім зігнулася навкарачки, важко дихаючи й оцінюючи завдану шкоду.

Мотузки охопило рівномірним вогнем, який швидко розходився далі. Вона бачила, як канати чорніли і тліли там, куди вона кинула олію.

Вона глянула вгору. По той бік каналу Венка методично випускала залпи шворнів, якими заряджала арбалетний механізм, а Кітай махав їй, вказуючи повертатися.

М’язи в руках горіли вогнем, але Жинь не могла дозволити собі багато часу на відпочинок. Вона підповзла до краю скелі і з зусиллям підвелася.

Примружилася, прораховуючи маршрут наступного польоту. Вона привернула увагу Венки й показала на купку кораблів, яких вогонь не зачепив. Венка кивнула й спрямувала туди арбалет.

Жинь глибоко вдихнула, зістрибнула зі скелі й полетіла вниз, знову відчуваючи прилив адреналіну. За спиною просвистіли ракети, одна за одною, але Жинь було достатньо лише ухилитися — й вони намарно полетіли в порожнечу.

Коли Жинь підпалила вітрила й відчула жар вогню, їй запаморочилося в голові. То це так під час бою почувався Алтань? Тепер вона розуміла, чому він прикликав собі крила, навіть якщо й не міг на них літати.

Це було символічно. Несамовито. Тієї миті вона була невразлива, божественна. Вона не просто прикликала Фенікса, вона стала ним.

— Гарна робота, — сказав Кітай, щойно вона приземлилася. — Полум’я перекинулося на три кораблі, солдати не змогли його загасити… Зажди-но, ти можеш дихати?

— Я в нормі, — важко видихнула вона. — Просто… Дай мені хвилинку…

— Агов, — різко сказала Венка. — А це погано.

Жинь підвелася й підійшла до Венки, яка стояла біля краю прірви.

Підпал мотузок спрацював. Імперське утворення почало розділятися, зовнішні кораблі відпливали від центру. Неджа захопив прогалину, щоб провести свій військовий корабель крізь основну групу, і навіть спромігся пробити огорнуті димом діри збоку плавучої фортеці.

Але тепер він застряг. Імперський флот опустив широкі планки на борти його корабля. Неджу ось-ось мали захопити.

— Я спускаюся туди, — сказала Жинь.

— І що зробиш? — запитав Кітай. — Спалиш їх — спалиш і Неджу.

— Тоді я приземлюся й битимуся. Із землі я можу точніше спрямовувати вогонь, мені просто треба туди дістатися.

Кітай був невдоволений.

— Але Фейлень…

— Ми не знаємо, де Фейлень. Неджа в біді. Я йду.

— Жинь. Поглянь на пагорби. — Венка показала на долини в низовині. — Гадаю, вони вислали сухопутні війська.

Жинь і Кітай перезирнулися.

Не встиг він вимовити й слова, як вона піднялася в небо.

Наземної колони було неможливо не помітити. Жинь чітко бачила її крізь ліс —щільну смугу солдатів, які йшли на Арлон із тилу. Вони були на відстані менш ніж кілометр від евакуаційних територій біженців. І дістануться до них за лічені хвилини.

Жинь вилаялася. Ежидень стверджував, що його розвідники нічого не бачили в долині.

Але як же вони не помітили цілого війська?

Вона швидко розмірковувала. Венка й Кітай щось кричали їй, але вона не чула.

Їй варто летіти туди? Як багато вона зможе там зробити? Їй не вдасться самотужки знищити цілу колону. І вона не могла покинути морський бій, бо ж якщо з’явиться Фейлень, а вона в цей час буде на відстані кількох кілометрів, то він просто потопить весь їхній флот ще до її повернення.

Але вона мусила про це комусь повідомити.

Жинь оглянула канал. Вона знала, що Вейсжа та його генерали ховалися за укріпленнями біля узбережжя, де могли спостерігати за перебігом бою, але вони не втручатимуться, навіть якщо вона їх попередить. Морський бій лишав небагато вільних солдатів.

Вона мусила попередити Воєначальників.

Вони розійшлися полем бою разом із своїми загонами, але Жинь не знала, де саме вони були тепер.

А з такої висоти ніхто не почув би її криків. Лишалося тільки написати їм послання в небі. Вона двічі змахнула крилами, щоб набрати висоту, і полетіла вперед, аж доки не зависла над каналом, на видноті, але поза зоною досяжності пострілів.

Вона вирішила написати два слова.

«Долину атакували».

Жинь показала вниз. Полум’я стікало з її пальців і затримувалося на декілька секунд там, де вона його випускала, а потім розсіювалося. Вона писала два знаки знову й знову, наводячи штрихи, коли вони вицвітали в повітрі, і молилася, щоб хтось унизу побачив її повідомлення.

Довгу хвилину нічого не відбувалося.

А потім неподалік берегової лінії Жинь побачила стрій солдатів, які віддалялися від передової. Хтось помітив.

Вона перемкнула увагу на канал.

Корабель Неджі майже повністю наводнили Імперські загони. Гармати також мовчали. До цього часу команду вже перебили або вивели з бою.

Думки в її голові не припиняли роїтися ані на мить. І вона кинулася вниз.

Приземлення вийшло невдалим. Надто стрімко впала, тож згрупуватися не встигла. Її протягнуло вперед на колінах. Вона скрикнула від болю, обдерши шкіру об палубу.

Солдати Міліції миттю її оточили. Вона прикликала стовп вогню, утворивши з нього захисне коло, яке спопелило все в радіусі півтора метра і відтіснило солдатів назад.

Її погляд зупинився на синій формі в морі зелені. Жинь просувалася через охоплені полум’ям тіла, прикриваючи голову руками, аж доки не дійшла до єдиного солдата Республіки в полі зору.

— Де Неджа? — запитала вона.

Він подивився на неї, але його погляд був затуманений. Кров цівкою стікала з його чола.

Жинь струсонула його дужче:

— Де Неджа?

Офіцер розкрив був рота, але вже за мить стріла вцілила йому в ліве око. Жинь відкинула тіло, пригнулася, схопила з палуби щит, а вже наступної секунди три стріли просвистіли там, де щойно була її голова.

Вона повільно просувалася вздовж палуби, полум’я з ревінням виривалося з неї півколом, щоб не дати підійти загонам Міліції. Солдати заступали їй шлях, корчилися та обгорали, натомість інші кидалися у воду, щоб урятуватися від вогню.

Крізь ревіння полум’я Жинь почула віддалений брязкіт сталі. Вона притишила стіну вогню лише на мить і побачила, як Неджа та жменька республіканських солдатів б’ються з загоном генерала Дзюня на іншому кінці палуби.

Він ще живий. Тепла надія наповнила її груди. Вона побігла до Неджі, вистрілюючи націленими стрічками полум’я в гущавину бою. Язики вогню огорталися навколо шийсолдатів Міліції, немовби батоги, а полум’яні кулі поглинали їхні обличчя, засліплювали їх, обпікали роти та душили. Вона продовжувала, аж доки солдати біля неї не попадали на землю — або мертві, або при смерті. Вона відчувала химерне п’янке відчуття від того, що мала такий контроль над полум’ям і що тепер володіла таким потенціалом і новими способами вбивства.

Коли вона втягнула полум’я в себе, Неджа здолав Дзюня.

— Ти гарний солдат, — сказав Неджа. — Батько не хоче твоєї смерті.

— Не хвилюйся. — Обличчя Дзюня викривилося в посмішці. Він підняв меч до грудей.

Неджа діяв швидко. Його клинок спалахнув у повітрі. Жинь почула щільний удар, що нагадав їй про лавку м’ясника. Відрубана рука Дзюня впала додолу.

Дзюнь запнувся й упав на коліна, витріщаючись на закривавлений обрубок, немовби не міг повірити, на що саме дивиться.

— Для тебе все не буде так просто, — сказав Неджа.

— Ти невдячний хлопчисько, — гнівно промовив Дзюнь. — Я створив тебе.

— Ти навчив мене розуміти, що означає страх, — сказав Неджа. — Та й годі.

Дзюнь у розпачі потягнувся до кинджала на поясі Неджі, але той відбився одним коротким чітким ударом по скаліченій культі. Дзюнь застогнав від болю й упав на бік.

— Зроби це, — сказала Жинь. — Ну ж бо!

Неджа похитав головою.

— Він гарний полонений…

— Він намагався тебе вбити! — скрикнула Жинь. Вона прикликала полум’яну кулю в праву руку. — Якщо ти не вб’єш, тоді я…

Неджа схопив її за плече.

— Зупинися!

Дзюнь важко підвівся й нестямно спробував видертися на край корабля.

— Ні! — Неджа кинувся вперед, але було вже запізно. Жинь побачила, як Дзюневі ноги зникають за поруччям. А через декілька секунд почула сплеск. Вони з Неджею заквапилися до поруччя, щоб зазирнути за край, але на поверхні Дзюня не було.

Неджа накинувся на неї.

— Ми могли взяти його в полон!

— Послухай, не я скинула його за борт, — вона не розуміла, яка в цьому її провина. — І я щойно врятувала тобі життя. Будь ласка, до речі.

Жинь бачила, як Неджа розкрив рота, щоб відповісти, але вже за мить щось вологе й важке вдарило її згори, збиваючи з ніг. Крила боляче впилися в плечі. Її накрили мокрим брезентом, усвідомила Жинь. І тепер від полум’я не було жодної користі, хіба що простір під брезентом наповнювався пекучою парою. Їй довелося відкликати вогонь, щоб не задихнутися.

Хтось тримав брезент знизу, замикаючи її в пастці. Жинь нестямно борсалася, намагаючись вирватися, але все намарно. Вона сіпнулася дужче. Урешті їй таки вдалося просунути голову збоку.

— Привіт, — на неї скоса дивився генерал Вовче М’ясо.

Жинь випустила струмінь полум’я йому в обличчя. Він ударив її по голові важкою долонею в рукавиці. Вона впала навзнак на палубу. Перед очима вибухнули іскри. Немов крізь туман вона побачила, як Чан Ень підносить меча їй до шиї.

Неджа кинувся на Чан Еня і збив його з ніг. Вони незграбно впали один на одного. Неджа скочив на ноги й відступив назад, піднявши меча. Чан Ень і собі витягнув меча з піхов, захихотів, а тоді атакував.

Жинь лежала на спині, вдивляючись у небо. Усі її кінцівки поколювало, але вони не корилися їй, коли вона спробувала ворухнутися. Кутовим зором вона бачила бій. Чула оглушливу низку ударів, коли сталь ударялась об сталь.

Вона мусила допомогти Неджі. Але її кулаки не розкривалися, полум’я не приходило.

Перед очима в неї все почало чорніти, але вона не могла знепритомніти. Тільки не зараз. Вона сильно прикусила язика, воліючи, щоб біль втримав її у свідомості.

Нарешті вона спромоглася підняти голову. Чан Ень відтіснив Неджу в куток. Неджа відбивався, очевидно силкуючись просто стояти прямо. Кров залила весь лівий бік його форми.

— Я дивитимуся, як тобі зітнуть голову, — вишкірився Чан Ень. — А потім я згодую її своїм псам, як зробив це з головою твого брата.

Неджа закричав і подвоїв зусилля.

Жинь застогнала й перекотилася на бік. Полум’я заіскрило й розгорілося в її долонях — лише крихітні вогники, зовсім не такої інтенсивності, якої вона потребувала. Вона замружилася, намагаючись зосередитися. Щоб помолитися.

«Будь ласка, ти мені потрібен…»

Удари Неджі навіть не досягали цілі. Чан Ень легко роззброїв хлопця і відкинув його меч подалі. Неджа схопився за кинджал. Чан Ень ударив його під коліна, збиваючи на землю, і поставив черевика йому на груди.

«Привіт, маленька», — сказав Фенікс.

Полум’я вирвалося з усього тіла Жинь. Вогонь уже не зосереджувався в її контрольних точках — руках і роті — а охопив усе тіло, немовби броня, полум’яна й недоторканна.

Вона наставила пальця на Чан Еня. Щільний потік вогню вдарив йому в обличчя. Він впустив меча й затулив голову руками, намагаючись загасити полум’я, але воно лише розходилося його тілом, розгораючись усе дужче й дужче, доки він кричав.

Жинь зупинилася лише за крок до його смерті. Вона не хотіла, щоб для нього все скінчилося так просто.

Чан Ень уже не ворушився. Лежав на спині, вкритий жахливими опіками. Його обличчя й руки почорніли, вкрилися тріщинами, крізь які проступала пухирчата запалена шкіра.

Жинь нависла над ним і опустила долоні.

Неджа схопив її за плече.

— Не треба.

Вона роздратовано глянула на нього.

— Тільки не кажи, що і його хочеш узяти в полон.

— Ні, — сказав він. — Я хочу зробити це сам.

Вона відступила назад і показала на нерухомого Чан Еня.

— Увесь твій.

— Мені потрібен меч, — сказав він.

Вона мовчки віддала йому свій.

Неджа провів вістрям клинка по обличчю Чан Еня, штурхаючи його в пухирчасту шкіру між потрощеними вилицями.

— Агов. Прокидайся.

Чан Ень розплющив очі.

Неджа встромив меча просто в ліве око Чан Еня.

Чан Ень схопився за повітря, намагаючись вирвати клинок із рук Неджі, але той лише копнув його під ребра, а потім ще кілька разів ударив у обличчя.

Неджа хотів бачити, як Чан Ень стікає кров’ю. Жинь не намагалася зупинити його. Їй теж кортіло подивитися.

Неджа притиснув вістря меча Чан Еню до шиї.

— Не смикайся.

Заскигливши, Чан Ень завмер. Поранене око страхітливо звисало на один бік обличчя, досі приєднане до очниці грудкуватими волокнами м’язів. Друге око, залите кров’ю, нестямно кліпало.

Неджа схопився за руків’я обома руками і з силою опустив меча. Кров бризнула їм на обличчя.

Неджа відпустив меч і повільно відійшов. Його груди важко здіймалися. Жинь поклала руку йому на спину.

Він нахилився до неї, тремтячи.

— Все скінчено.

— Ні, ще ні, — прошепотіла вона.

Усе тільки почалося. Повітря раптом стало спокійним, таким спокійним, що всі прапори в каналі обвисли і звуки криків та брязкоту сталі підсилилися.

Вона потягнулася й узяла Неджу за руку, переплівши його пальці своїми, а вже наступної миті корабель вирвало в них з-під ніг.

Роздiл 32

Сильний вітер розділив їх.

На мить Жинь невагомо зависла в повітрі, спостерігаючи, як під нею абсурдно пропливають уламки дощок і тіла, а тоді впала у воду з рештою того, що раніше було верхньою палубою корабля.

Неджі вона не бачила. Вона не бачила взагалі нічого. Привалена уламками, швидко йшла на дно. Жинь відчайдушно борсалася в чорній воді, намагаючись знайти якийсь шлях на поверхню.

І ось воно, мерехтіння світла крізь товщу тіл. Її легені горіли від болю. Вона мусила вибратися. Жинь відштовхнулася, але раптом щось смикнуло її за ноги. Вона заплуталася в прапорі, а мокра тканина під водою була міцніша за сталь. Її розум затопила паніка. І що дужче вона смикала ногу, то дужче затягувався прапор, тягнучи її на дно.

«Заспокойся». Вона змусила себе звільнити розум. «Заспокойся». Ні гніву, ні паніки, тільки порожнеча. Їй таки вдалося віднайти тихе місце ясності, яке дозволило їй думати.

Вона ще не потонула. Вона досі мала силу, щоб пробитися на поверхню. Тканина ще не зав’язалася в безнадійний вузол, а лише двічі закрутилася навколо її ноги. Жинь потягнулася вперед. Кілька швидких рухів — і Жинь звільнилася. Вона з полегшенням попливла вгору, змушуючи себе не панікувати й зосередитися на простому проштовхуванні власного тіла крізь воду, аж доки її голова не опинилася над поверхнею.

Вона не бачила Неджі, коли пливла до берега. І хоч мигцем оглянула уламки, не знайшла його. Він узагалі вибрався на поверхню? Він загинув? Придавлений, пронизаний, потонулий…

Ні. Вона мусила вірити, що з ним усе гаразд. Він сам міг контролювати воду, вода не здатна його вбити.

Чи здатна?

Стогін надприродного вітру промчав над каналом, завиваючи. Його перебивав лише тріск деревини.

«О боги».

Жинь глянула вгору.

Над нею в повітрі зависнув Фейлень і трощив кораблі об прямовисні скелі простими помахами руки. Дошки й уламки розкручувалися навколо нього небезпечним вихором. За такого сильного вітру будь-який із тих шматків міг її вбити.

Жинь пересохло в роті. У неї підгиналися коліна. Їй хотілося лише знайди діру і сховатися. Вона завмерла, паралізована страхом і відчаєм. Фейлень трощитиме їхній флот у каналі, доки від нього нічого не лишиться. Навіщо битися? Смерть буде легшою, якщо вона не опиратиметься…

Жинь впилася нігтями в долоню, і біль таки допоміг їй отямитися.

Вона не могла втекти.

Хто ще зміг би з ним битися? Та й кому це було б до снаги?

Меч вона загубила у воді, але помітила поруч метальний спис. Проти Фейленя від нього невелика користь, та все ж, маючи зброю, вона почувалася ліпше. Жинь підняла спис, розгорнула крила і прикликала полум’я навколо рук і плечей. Навколо неї задушливою хмарою туману з’явилася пара. Жинь відмахнулася від неї, відчайдушно сподіваючись, що її крила водонепроникні.

Вона зосередилася на створенні рівномірного зосередженого потоку полум’я по боках, такого гарячого, що в повітрі навколо неї з’явилося марево, а трава біля ніг зів’яла й зіщулилася до сірого попелу.

Жинь повільно піднімалася до бога вітру.

Зблизька Фейлень мав жалюгідний вигляд. Його шкіра була мертвотно-блідою, поцяткованою віспинами та всипаною болячками. Нового одягу йому не дали, а чорна форма Цике була порвана й брудна. Віч-на-віч він не скидався на страхітливе божество. Просто чоловік у порваному одязі й зі згаслими очима.

Її страх розвіявся і змінився жалем. Фейлень уже дуже давно мав померти. А тепер він став в’язнем у власному тілі, приречений дивитися і страждати, доки бог, якого він ненавидів, використовував його як перехід до матеріального світу.

Без Печатки, без Кітая Жинь могла стати такою ж, як і він.

«Людина померла, — нагадала вона собі. — Здолай бога».

— Агов, йолопе! — крикнула вона. — Сюди!

Фейлень обернувся. Вітер стих.

Жинь напружилася, очікуючи раптового пориву. Кітай запевняв, що вона зможе коригувати курс за допомогою крил, якщо Фейлень розкрутить її, але це був кращий шанс, ніж у будь-кого іншого.

Але Фейлень лише спокійно висів у повітрі, схиливши голову набік і спостерігаючи, як вона піднімається до нього, наче дитина, яка допитливо вивчала поведінку жука.

— Гарний трюк, — сказав він.

Біля лівої руки Жинь пролетів шмат деревини. Вона похитнулася й вирівнялася.

Небесно-лазурові очі Фейленя глянули їй у вічі. Жинь здригнулася. Вона чітко розуміла власну уразливість. Вона билася з Богом вітру на його території й у повітрі трималася лише завдяки двом шматкам шкіри й металевому каркасу. Він так легко міг розірвати її на шматки й кинути на скелі.

Але в неї були не лише крила. Ще в неї був спис. І вона мала вогонь.

Жинь розкрила рота й долоні, випустила в нього все полум’я, що мала: з її тіла одночасно вирвалися три струмені вогню. Фейлень зник за стіною червоного й помаранчевого полум’я. Вітер навколо нього стих. Уламки почали падати дощем решток, вдаряючись об воду внизу.

Його відповідь стала для Жинь несподіванкою. Порив вітру налетів на неї так швидко і з такою силою, що вона не змогла зібратися, не встигла навіть напружитися. Її жбурнуло назад. Вона перекидалася в повітрі, аж доки перед очима в небезпечній близькості не побачила прямовисну стіну. Жинь ковзнула носом по камінню й лише після цього спромоглася заново спрямувати інерцію тіла й випрямитися.

Жинь полетіла назад до Фейленя, її серце шалено калатало.

Вона не обпекла його до смерті, але була за крок до того. Обличчя й волосся Фейленя обвуглилися. Від його обсмаленої одежини здіймався дим.

Схоже, він був приголомшений.

— Спробуй ще раз, — крикнула вона.

Його наступна атака була низкою жорстоких поривів вітру, що налітали на неї з різних непередбачуваних напрямків, тож Жинь ніяк не могла опанувати повітряних потоків. Одним рухом він кидав її до землі, а вже наступним підносив угору, щоб лише знову впустити.

Жинь маневрувала крилами, наскільки могла, але це було немовби пливти проти водоспаду. Вона була маленькою пташкою, яка потрапила в бурю. Її крила були нічим супроти його приголомшливої сили. Лишалося тільки намагатися не впасти на землю.

Вона підозрювала, що Фейлень досі не кинув її на скелі лише тому, що грався з нею.

Але він не порішив її на Бояні. «Ми не вбиватимемо тебе, — сказав він. — Вона наказала цього не робити. Ми не повинні шкодити тобі».

Імператриця наказала привести її живою. А це давало їй перевагу.

— Обережно, — крикнула вона. — Дадзі не потішиться зіпсованому товару.

І щойно вона промовила ім’я Імператриці, Фейленя наче підмінили. Він згорбив плечі, а сам немовби зіщулився. Він ковзав довкола поглядом, ніби заціпенілий від самої думки, що Дадзі може бачити його навіть на такій висоті.

Жинь вражено подивилася на нього. Та що Дадзі з ним зробила?

Як Імператриця може бути такою могутньою, що лякає навіть бога?

Жинь скористалася нагодою підлетіти ближче. Вона не знала, як Дадзі підкорила собі Фейленя, але тепер була впевнена, що Фейлень не може її вбити.

Дадзі досі хотіла отримати її живою — і це давало їй єдину перевагу.

Як убити бога? Вони з Кітаєм годинами билися над цим питанням. Вона воліла б повернути його в Чулуу Корікх. Кітай хотів принести Чулуу Корікх до нього.

Урешті вони дійшли компромісу.

Жинь помітила павутину запалів, яка розкреслювала скелю навпроти. Якщо вона не змогла вбити Фейленя вогнем, то поховає його під горою.

Їй треба було лише достатньо близько заманити його туди.

— Я знаю, що ти досі тут. — Вона підлетіла до Фейленя. Їй потрібно було відволікти його, хай навіть лише для короткої відстрочки. — Я знаю, що ти мене чуєш.

Він купився. Вітер стих.

— Мені байдуже, наскільки могутній твій бог. Твоє тіло досі належить тобі, Фейленю, і ти можеш його повернути.

Фейлень мовчки дивився на неї не рухаючись, але його очі ані потьмяніли, ані змінилися впізнанням. Його вираз лишався непорушною стіною. Жинь і гадки не мала, чи справжній Фейлень ще живий.

Але вона однаково мусила спробувати.

— Я бачила Алтаня в потойбіччі, — сказала вона. Брехня, але загорнута в правду, чи принаймні у версію правди. — Він хотів, щоб я тобі дещо передала. Хочеш знати, що він сказав?

Блакить змінилася чорнотою. Жинь бачила це, їй не примарилося, і то не була гра світла, вона знала, що бачила. Вона далі летіла вперед. Тепер Фейлень був наляканий, вона зчитувала все з його обличчя. Він відступав щоразу, коли Жинь наближалася.

Вони вже були так близько до скелі.

Вона була за кількадесят сантиметрів від нього.

— Він хотів, аби я переказала, що йому прикро.

Вітер повністю стих. Над каналом запала оглушлива тиша. У спокійному повітрі Жинь чула все: кожен змучений подих Фейленя, кожен залп гарматного вогню з кораблів, кожен зболений крик унизу.

А тоді Фейлень засміявся. Він сміявся так сильно, що імпульси пронизували повітря такими поперемінними поривами, що їй довелося нестямно замахати крилами, щоб утриматися на цій висоті.

— То це і є твій план? — прохрипів він. — Ти думаєш, що мені не байдуже?

— Мені не байдуже, — Жинь говорила спокійно. Фейлень був там. Вона його бачила. — Я бачила тебе, ти нас пам’ятаєш. Ти один із Цике.

— Ти нічого для нас не означаєш, — вишкірився Фейлень. — Ми можемо знищити твій світ…

— Тоді ти вже це зробив би. Але ти досі скутий, хіба ні? Вона скувала тебе. Ви, боги, маєте лише ту силу, яку даємо вам ми. Ви проходите крізь ті ворота, щоб виконувати наші накази. І я наказую тобі відступитися.

Фейлень заревів.

— Та як ти смієш?

— Я твій командир, — сказала вона. — І я тебе відбраковую.

Вона вистрелила вогнем, але не в нього, а в скелю. Фейлень залився сміхом, коли полум’я ковзнуло поруч, не зачепивши його самого.

Він не бачив запалів. Він не знав.

Жинь нестямно замахала крильми, задкуючи, намагаючись відлетіти якомога далі від скелі.

Довгу важку мить нічого не відбувалося.

А тоді гора ворухнулася.

Гори не повинні так рухатися. Природний світ не має переформовуватися так кардинально за лічені хвилини. Але все було навсправжки — діяння людських рук, а не богів. Плоди роботи Кітая й Жамси. Жинь лишалося тільки дивитися, як весь верхній шар скелі зісковзнув донизу, наче черепиця, що падала додолу.

Крізь канонаду гуркоту каміння почувся пронизливий крик.

Фейлень здійняв торнадо. Але навіть так відчайдушні пориви вітру не могли спинити тонни зрушеного вибухівкою каміння, яке падало додолу під дією непохитної сили тяжіння.

Коли гуркіт стих, під камінням нічого не ворушилося.

З важкістю в грудях Жинь ширяла в повітрі. Вогонь досі палахкотів на її руках, але довго вона його не втримала б, бо була дуже виснажена. Вона силкувалася просто дихати.

Залитий кров’ю канал під нею міг бути квітучим лугом. Вона уявляла, що багряні хвилі — то поля макового цвіту, а тіла, які рухалися — просто мурашки, які безцільно бігають довкола.

Їй це здалося дуже красивим.

Вони могли перемогти? Якщо перемогти означало вбити якомога більше людей, тоді так. Жинь не знала, хто тепер контролював річку. Знала лише, що річка залита кров’ю і що розбиті кораблі несло на скелі. Фейлень убивав без розбору, знищуючи й республіканські, й імперські кораблі. Вона замислилася, як високо злетить кількість поранених і загиблих.

Жинь повернулася до долини.

Руйнування там були величезними. Палац горів, а це означало, що війська Міліції вже давно пробилися крізь табори біженців. Солдати вирізали вихідців із півдня наче очерет.

Потонулі в каналі або спалені в місті. Жинь істерично кортіло засміятися, але надто боляче було навіть дихати.

Раптом вона усвідомила, що втрачає висоту.

Її полум’я згасло. Жинь падала, не помічаючи цього. Вона змусила вогонь повернутися в крила й нестямно замахала ними попри страшенний біль у руках.

Падіння сповільнилося. Вона вже достатньо наблизилася до скель, щоб бачити Кітая та Венку, які махали їй.

— Я це зробила! — крикнула вона їм.

Вона бачила, як рухаються вуста Кітая, але не чула слів. Він показував кудись.

Вона надто пізно озирнулася. Спис, кинутий їй у діафрагму, намарно пролетів під крилом. Бляха. Усе нутро скрутило. Вона похитнулася, але випрямилася.

Наступний спис проштрикнув їй плече.

На мить вона просто отетеріла. Звідки біль? Чому вона досі висить у повітрі? Її кров зависала навколо обличчя великими крап­лями, які чомусь не падали додолу, маленькі бульбашки, і Жинь не вірилося, що вони могли з’явитися з неї.

А потім полум’я повернулося в її тіло. Сила тяжіння відновила тягу. Її крила скрипнули і склалися за спиною. А вже наступної миті вона сторчма полетіла в річку.

Від удару їй відбило всі чуття. Жинь не могла дихати, нічого не чула й не бачила. Вона спробувала пливти, прагнучи виштовхнути себе на поверхню, але руки й ноги не корилися їй, і вона не знала, де та поверхня. Вона мимоволі роззявила рота в нападі ядухи. Туди миттю хлинула вода.

«Я помру, — подумала Жинь. — Я таки помру».

Але невже це так погано? Під водою панувала така дивовижна мирна тиша. Жинь не відчувала болю в плечі: усе її тіло заціпеніло. Вона розслабила кінцівки й безпорадно опускалася на річкове дно. Легше відмовитися від контролю, легше припинити боротися. Навіть легені, які горіли від болю, уже не докучали їй так сильно. За мить вона розкриє рота — вода хлине всередину, і то буде кінець.

Не найгірший спосіб піти. Принаймні тихий.

Хтось сильно її смикнув. Жинь розплющила очі.

Неджа підтягнув її голову до своєї й міцно поцілував, огортаючи її руками та ногами, ніби коконом. Їй до рота протиснулася бульбашка повітря. Невелика, але зір прояснився, легені перестали горіти, а руки й ноги почали реагувати на команди. Рівень адреналіну в крові підскочив. Вона потребувала більше повітря. Вона схопила Неджу за обличчя.

Неджа відштовхнув її й похитав головою. Вона почала панікувати. Неджа стиснув її за зап’ястки і тримав, доки Жинь не припинила шалено борсатися в воді. А потім обхопив її руками за тулуб і ринувся на поверхню.

Неджа не відштовхувався ногами. Йому взагалі не треба було пливти. Він тільки притискав її до себе, доки тепла течія обережно тягнула їх угору.

Щойно вони вирвалися на поверхню, у повітрі зверху щось пронизливо скрипнуло. Спис упав у воду лише за метр-півтора від них. Неджа смикнувся назад на глибину, але Жинь відбивалася й борсалася. Їй хотілося піднятися на поверхню, вона відчайдушно хотіла вдихнути…

Неджа обхопив її обличчя долонями.

«Надто відкрите місце», — самими губами промовив він.

Вона зрозуміла. Їм треба було піднятися на поверхню десь ближче до розбитих кораблів, десь, де можна сховатися. Вона перестала вириватися. Неджа рушив на декілька метрів униз річкою. А потім течія підняла їх обох угору й безпечно опустила на узбережжя.

Її перший подих над поверхнею був найкращим з-поміж усього, що Жинь коли-небудь куштувала. Вона зігнулася, відкашлюючись та вибльовуючи річкову воду, але їй було байдуже, бо ж вона дихала.

Щойно легені очистилися від води, вона лягла навзнак і прикликала вогонь. Крихітний вогник спалахнув на зап’ястках, протанцював по всьому тілу й наповнив її смачним теплом. Одяг почав обсихати. Від нього здіймалася пара.

Жинь зі стогоном перекотилася на бік. Праве плече перетворилося на криваве місиво. Вона не хотіла дивитися на нього. І знала, що крила невідворотно пошкоджені. Щось гостре глибоко врізалося їй у шкіру за кожного руху. Вона спробувала зняти конструкцію, але металевий каркас перекрутився, погнувся й не хотів поступатися.

Жинь помацала те місце, де він тиснув їй у поперек. На пальцях лишилася кров.

Вона спробувала не панікувати. Щось застрягло, та й годі. Вона знала, що не повинна витягувати цю річ, доки не дістанеться лазарету. Знала, що предмет, який пронизав її спину, спиняв кровотечу. А ще під таким кутом вона не бачила його достатньо чітко, тож було б дурістю намагатися витягти його самотужки.

Але Жинь заледве могла ворухнутися так, щоб уламок ще глибше не заривався їй у спину. Усе могло скінчитися тим, що вона пошкодила б собі хребет.

Неджа був не в тому стані, щоб їй допомогти. Він скрутився в маленький, тремтливий калачик, обхопивши коліна руками. Вона підповзла до нього і спробувала здоровою рукою підтягнути його в сидячу позицію.

— Агов. Агов.

Він не відповів.

Усе його тіло смикалося. Повіки нестямно тріпотіли, а з рота виривався слабенький стогін. Він підняв руки, намагаючись учепитися в татуювання на спині.

Жинь глянула на річку. Вода почала рухатися химерно й нерівномірно. Дивні хвилі бігли проти течії. То там, то сям над річкою здіймалися стовпи закривавленої води. Декілька цілком безпечних сплесків досягли узбережжя, але до центру річки вони поступово більшали.

Вона мусила вирубити Неджу. Або накачати його наркотиками. Однак цього разу опіуму в неї не було.

— Я прихопив, — видихнув він.

— Що?

Він поклав тремтливу руку на кишеню.

— Поцупив… Приніс сюди, просто про всяк випадок…

Жинь засунула руку йому в кишеню й витягла згорток, завбільшки з кулак, туго замотаний у бамбукове листя. Розірвала його зубами й закашлялася від знайомого, нудотно солодкого смаку. Тіло пронизав спалах болю від давньої залежності.

Неджа втягував повітря крізь зціплені зуби.

— Будь ласка…

Вона стиснула дві подушечки в долоні й запалила між ними невеликий вогник. Другою рукою посадила Неджу прямо й нахилила його голову над димом.

Він довго вдихав. Його очі затріпотіли й заплющилися. Вода почала заспокоюватися. Невеликі хвилі зникли під поверхнею. Стовпи повільно опустилися й розсіялися. Жинь полегшено видихнула.

А потім Неджа відсахнувся від диму, закашлявся.

— Ні… Ні, я не хочу так багато…

Вона стиснула його дужче.

— Вибач.

Він вдихнув лише декілька разів. Уже через годину дурман розвіється. Цього замало. Вона мусила переконатися, що бог пішов.

Жинь підсунула опіум йому під носа і прикрила рукою рота, щоб змусити Неджу вдихати. Він заборсався, протестуючи, але що більше диму вдихав, то слабшим ставав його опір. Нарешті він затих.

Жинь кинула наполовину спалені подушечки в багнюку. Провела долонею по Неджиному чолі, відкидаючи пасма мокрого волосся з очей.

— З тобою все буде гаразд, — прошепотіла вона. — Я пришлю когось по тебе.

— Лишися, — пробурмотів він, — Будь ласка.

— Вибач, — вона нахилилася й легенько поцілувала його в чоло. — Нам ще треба виграти бій.

Його голос був таким слабким, що Жинь довелося нахилитися, щоб розчути.

— Але ми вже перемогли.

Вона придушила розпачливий сміх. Він не бачив охопленого полум’ям міста. І не знав, що Арлона вже майже не існувало.

— Ми ще не перемогли.

— Ні… — він заплющив очі. Спробував підняти руку. Показав кудись собі за плече.

— Поглянь. Он там.

Жинь повернула голову.

На лінії горизонту виднівся флот, хвилі й хвилі військових кораб­лів. Деякі ковзали по воді, інші летіли в повітрі. Їх було так багато, що вони майже скидалися на марево, безкінечне подвоєння одного ряду білих вітрил і блакитних прапорів на тлі блискучого сонця.

Роздiл 33

— Як мило, — промовив голос, знайомий і прекрасний, але від цього звуку в Жинь обірвалося серце, а рот наповнився присмаком крові.

Вона опустила Неджу на пісок і змусила себе підвестися. Метал зрушився під її плоттю. Вона придушила болісний скрик. Біль у спині та плечі був майже нестерпним. Але Жинь не збиралася вмирати лежачи.

Як Імператриця досі могла настільки її лякати? Тепер Дадзі була лише самотньою жінкою, без армії чи флоту. Її генеральське вбрання було розірване й мокре. Вона накульгувала, лишаючи за собою криваві сліди. Та все ж вона наблизилася до Жинь із високо піднятим підборіддям. Брови були вигнуті, а на вустах застигла зарозуміла посмішка, немовби вона щойно здобула велику перемогу. Імператриця випромінювала темну спокусливу вроду, завдяки якій подертий одяг чи потрощені кораблі вже не мали значення.

Жинь ненавиділа ту вроду. Вона хотіла дряпати те обличчя нігтями, доки біла плоть не поступиться під пальцями. Їй хотілося вибрати очі Дадзі, розчавити їх у кулаках, щоб драглисті рештки стікали на порцелянову шкіру.

Та все ж.

Коли вона дивилася на Дадзі, усе її тіло обм’якало. Серце починало битися частіше. До обличчя припливав жар. Вона не могла відвести погляду від обличчя Імператриці. Вона мала дивитися й дивитися, інакше ніколи не вдовольнилася б.

Жинь змусила себе зосередитися. Підхопила з землі гострий уламок деревини.

— Назад, — прошепотіла вона. — Ще крок — і я тебе спалю.

Дадзі тільки засміялася.

— О, моя люба. Невже ти так нічого й не навчилася?

Її очі спалахнули.

Раптом Жинь відчула приголомшливе бажання себе вбити, провести гострим уламком по власних венах, аж доки вздовж них не відкриються чорні лінії, а потім провернути деревину.

Тремтливими руками вона притиснула найгостріший край дошки до своєї шкіри. «Та що це я роблю?» Її розум наказував зупинитися, але тіло не слухалося. Жинь могла лише спостерігати за тим, як руки рухаються самі собою. Жинь готувалася побачити, як розітнуться вени.

— Достатньо, — зневажливо сказала Дадзі.

Палке бажання зникло. Жинь опустила деревину, хапаючи ротом повітря.

— Тепер ти вислухаєш? — запитала Дадзі. — Я б хотіла, щоб ти постояла спокійно. Будь ласка. Підніми руки.

Жинь миттю підняла руки над головою, притлумлюючи крик, коли її рани наново відкрилися.

Накульгуючи, Дадзі підійшла ближче. Її очі блискали, а правий кутик вуст весело повз угору. — То он як ти прикінчила бідолашного Фейленя. Розумно.

— Твою найкращу зброю знищено, — сказала Жинь.

— О, то й нехай. З ним ще від початку були самі проблеми. Однієї миті він намагався потопити наш флот, а вже наступної хотів лише ширяти десь у хмарах. Знаєш, наскільки важко було змусити зробити його бодай щось? — Дадзі зітхнула. — Гадаю, що сама доведу все до кінця.

— Ти програла, — сказала Жинь. — Зроби мені боляче, вбий мене, але для тебе все однаково скінчено. Твої генерали мертві. Від кораблів лишилися самі уламки.

Її слова перемежовували залпи гарматного вогню. Гуркіт стояв такий сильний, що заглушав усе сказане на узбережжі. Це тривало вже так давно, що Жинь навіть не уявляла, як у каналі бодай щось могло лишитися на плаву.

Але, схоже, Дадзі це анітрохи не тривожило.

— Думаєш, це перемога? Ви не переможці. У цій війні переможців узагалі немає. Вейсжа подбав про те, щоб громадянська війна тривала ще не одне десятиліття. Він лише посилив розкол. Тепер ніхто не зможе стягти цю країну докупи.

Вона пошкутильгала далі берегом. Вони стояли на відокремленій смузі піску, заховані за рештками великих військових кораблів. Усі солдати в полі зору були мертві. Ніхто не прийде їй на порятунок. Тут лише Жинь та Імператриця, віч-на-віч, у тінях невблаганних скель.

— То як же ти змогла здолати Печатку? — запитала Дадзі. — Я була впевнена, що вона незламна. Це точно не хтось із близнюків, бо якби вони це могли, то вже давно зробили б, — вона нахилила голову. — О ні, дозволь здогадаюся. Ти знайшла Сожцань Сіжу? Та стара кажаниха ще жива?

— Іди до біса, вбивце, — сказала Жинь.

— Гадаю, це означає, що ти теж знайшла собі якір? — погляд Дадзі ковзнув до Неджі. Він не рухався. — Сподіваюся, що це не він. Бо цей уже майже сконав.

— Не смій чіпати його, — просичала Жинь.

Дадзі стала навколішки над Неджею, провела пальцями по шрамах на обличчі. — А він гарний, правда? Попри все. Нагадує мені Жиґу.

«Я мушу забрати її від нього». Жинь напружилася, щоб ворухнутися, її очі мало не повилазили з орбіт, але кінцівки не корилися. Полум’я також не приходило. Коли вона тягнулася до Фенікса, то весь її гнів намарно розбивався об власний розум, як хвилі об скелі.

— Кетреїди показали мені, що ви накоїли, — голосно сказала вона, сподіваючись, що це відволіче Дадзі.

Це спрацювало. Дадзі підвелася.

— Справді?

— Сожцань Сіжа все нам показала. Ти можеш спробувати переконати мене в тому, що намагаєшся врятувати Імперію, але я знаю, що ти за людина. Ти зрадила тих, хто тобі допомагав, і кидалася чужими життями, немовби вони нічого не варті. Я бачила, як ти напала на них, я бачила, як ви троє вбили Цевері…

— Тихо, — сказала Дадзі. — Не промовляй цього імені вголос.

Жинь заціпило щелепи.

Вона стояла оніміла, серце шалено калатало під ребрами, доки Дадзі підходила до неї ближче. Жинь просто говорила те, що спадало на думку, вистрілювала все, що могла, щоб відволікти Дадзі від Неджі.

Але щось довело Дадзі до сказу. Дві великі плями рум’янцю проступили на її щоках. Очі звузилися. Схоже, вона не на жарт розлютилася.

— Кетреїди мали здатися, — тихо сказала вона. — Ми б не завдали їм шкоди, якби вони не були такими, курва, впертюхами.

Дадзі простягнула бліду руку і пробіглася пальцями по щоках Жинь.

— Як завжди, святенниця. Я діяла з необхідності, як і ти. Ми однаковісінькі, ти і я. Ми одержали більшу силу, аніж будь-який смертний має право здобути, а це означає, що ми можемо ухвалювати рішення, які більше нікому не до снаги. Світ — це наша шахова дошка. І якщо фігури ламаються, у тому немає нашої вини.

— Ти шкодиш усьому, до чого торкаєшся, — прошепотіла Жинь.

— А ти вбила значно більшу кількість людей, аніж ми коли-небудь спромоглися б. Люба, яка ж тоді між нами різниця? Вона в тому, що ти вчиняла воєнні злочини випадково, а мої були свідомими? Чи справді ти вчинила б інакше, якби мала ще один шанс?

Щелепи Жинь відпустило.

Дадзі дозволила їй відповісти.

Вона не могла сказати «так». Звісно, вона могла збрехати, але це не мало значення, принаймні не тут, де ніхто, окрім Дадзі її не чув, а Дадзі вже знала правду. Бо якби Жинь мала ще один шанс, якби змогла повернутися в ту мить, коли стояла в храмі Фенікса й зустрілася зі своїм богом, вона прийняла б те саме рішення. Вона вивільнила б вулкан. Поховала б Муґень під тоннами рідкого каміння й задушливого попелу.

Вона знищила б країну вщент — без краплі милосердя, так само, як її армія повелася з нею. І вона засміялася б.

— Тепер ти розумієш? — Дадзі заправила пасмо волосся Жинь за вухо. — Ходімо зі мною. Нам треба чимало обговорити.

— Йди до біса, — сказала Жинь.

Вуста Дадзі стиснулися в тонку лінію. Примус стиснув ноги Жинь і змусив її, здригаючись, рушити до Дадзі. Ноги Жинь тягнулися через пісок. Піт градом котився їй по скронях. Вона спробувала заплющити очі — й не змогла.

— Навколішки, — наказала Дадзі.

«Ні», — промовив Фенікс.

Голос бога був страшенно тихий, ледь чутне відлуння в широкій площині. Але він був там.

Жинь із зусиллям лишилася стояти. Жахливий біль пронизував їй ноги, змушуючи опуститися, наростаючи з кожною хвилиною опору. Їй хотілося кричати, але вона не могла розкрити рота.

Очі Дадзі спалахнули жовтим.

— На коліна.

«Ти не ставатимеш на коліна», — сказав Фенікс.

Біль посилився. Жинь хапала ротом повітря, борючись із потягом. Її розум розривався між двома давніми богами.

Просто ще один бій. І, як завжди, гнів був її найбільшим союзником.

Гнів випалював гіпноз Зміївни. Дадзі продала спірлійців. Да­дзі вбила Алтаня й почала цю війну. Дадзі їй уже не брехатиме. Не мучитиме й не маніпулюватиме нею, немов своєю жертвою.

Вогонь прилинув у кулаки й вибухнув маленькими полум’яними кулями, які Жинь відчайдушно скинула з долонь. Дадзі лише витончено відхилилася вбік і змахнула зап’ястком. Жинь відсахнулася, щоб уникнути голки, якої там не було. Від різкого руху зламаний каркас ще глибше врізався їй у спину.

Вона скрикнула й зігнулася.

Дадзі засміялася.

— Уже досить?

Жинь хрипло скрикнула.

Тонкий струмінь вогню пройшовся тілом, огортаючи її, захищаючи, підсилюючи кожен рух.

Це була сила, якої вона ніколи не відчувала.

«Це стан екстазу, — колись сказав їй Алтань. — Ти не втомлюєшся… Не відчуваєш болю. Ти лише руйнуєш».

Жинь завжди почувалася такою негнучкою, балансувала між безпорадністю й повним поневолення Феніксом, але тепер полум’я належало їй. Було нею. І від цього вона відчула таке запаморочення, що мало не закричала від сміху, бо це вперше за все життя останнє слово лишиться за нею.

Опір Дадзі був нічого не вартий. Жинь легко відтіснила її до корпусу найближчого корабля на мілині. Її кулак врізався в деревину поруч із обличчям Дадзі, промахнувшись зовсім трохи. Деревина хруснула, ламаючись, і задиміла під її кісточками. Увесь корабель застогнав. Жинь прибрала кулак і вдарила Дадзі в щелепу.

Голова Дадзі смикнулася набік, немовби в зламаної ляльки. Жинь розбила їй губу, кров цівкою потекла на підборіддя. Та все ж Імператриця всміхалася.

— Ти така слабка, — прошепотіла вона. — У тебе є бог, але ти й гадки не маєш, що з ним робити.

— Просто зараз я напевно знаю, чого хочу.

Вона зімкнула розпечені пальці навколо шиї Дадзі. Бліда плоть розтріскалася та обпеклася під її дотиком. Жинь почала стискати. Вона думала, що відчує піднесення від захвату.

Але цього не сталося.

Вона не могла просто вбити її. Не так. Це було надто швидко, надто легко.

Вона мусила стерти її на порох.

Жинь підняла руки. Поклала великі пальці під очниці Дадзі. Впилася нігтями у м’яку плоть.

— Поглянь на мене, — просичала Дадзі.

Жинь похитала головою, міцно замружившись.

Щось луснуло під її лівим пальцем. Тепла рідина потекла по зап’ястку.

— Я вже помираю, — прошепотіла Дадзі. — Хіба ти не хочеш знати, хто я? Хіба не хочеш дізнатися правду про нас?

Жинь знала, що повинна просто зараз покінчити з цим.

Але не могла.

Бо вона справді хотіла знати. Ці запитання мучили її. Вона мусила зрозуміти, чому найвидатніші герої Імперії — Дадзі, Жиґа і Дзян, її майстер Дзян — стали такими чудовиськами. Тут, коли все вже майже скінчилося, вона сумнівалася дужче, ніж будь-коли, що б’ється на правильному боці.

Її очі затремтіли й розплющилися.

Видіння полонили розум.

Тепер вона бачила охоплене полум’ям місто, як нині Арлон, розбиті та почорнілі будівлі, трупи на вулицях. Вона бачила вій­ська, які крокували строєм у страхітливій кількості, доки вцілілі містяни припадали до землі на своїх порогах, опустивши голови та піднявши руки.

Це була Нікарська імперія під гнітом муґенців.

— Ми нічого не могли вдіяти, — сказала Дадзі. — Коли їхні кораблі припливли до наших берегів, ми були заслабкі, щоб бодай чимось зарадити. І протягом наступних п’яти десятиліть, коли вони ґвалтували нас, били, плювали й говорили нам, що ми варті меншого за псів, ми нічого не могли.

Жинь замружилася, але видіння не зникли. Вона бачила прекрасну маленьку дівчинку, яка стояла перед купою тіл, її личко було вимазане сажею, а по щоках струменіли сльози. Бачила хлопчика, який лежав у купі трупів на розі вулиці, конаючи від голоду, згорнувшись навколо побитих зазубрених пляшок. Бачила білявого хлопця, який лаявся й розмахував кулаками вслід збайдужілим солдатам.

— Тоді ми втекли й здобули силу, здатну змінити долю Імперії, — сказала Дадзі. — То як думаєш, що ми зробили?

— Це нічого не виправдовує.

— Це пояснює й виправдовує все.

Видіння знову змінилося. Жинь побачила оголену дівчину, яка тремтіла і плакала біля печери, а в цей час змії повзали по її тілу. Бачила високого парубка, який припав до берега, доки дракон обвивав його кільцями, піднімаючи все вищі й вищі хвилі, які оточували його, ніби торнадо. Бачила білявого хлопця, який стояв на колінах і бив кулаками по землі, доки тіні корчилися й виривалися з його спини.

— Скажи мені, що ти не відмовилася б від усього, — сказала Дадзі. — Скажи, що не пожертвувала б усім і всіма, кого знала, заради сили, яка допомогла б повернути твою країну.

Перед очима Жинь промайнули місяці. Далі вона побачила Тріаду — вони вже були геть дорослі, на колінах біля тіла Цевері, лише однієї дівчини, і вибір здавався ясним і очевидним. Супроти страждань мільйонів чого варте одне життя? Двадцять життів? Кетреїдів було так мало. Хіба ж це порівняння може бути складним?

Яка тут різниця?

— Ми не хотіли вбивати Цевері, — прошепотіла Дадзі. — Вона врятувала нас. Вона переконала кетреїдів нас прийняти. А Дзян її любив.

— Тоді чому…

— Бо довелося. Бо наші союзники хотіли ту землю, а Сожцань Сіжа сказала «ні», і ми мусили перемагати силою і страхом. Ми мали лише один шанс об’єднати Воєначальників і не збиралися його марнувати.

— Але потім ти його змарнувала! — скрикнула Жинь. — Ти не скористалася ним! Ти продала його муґенцям…

— Якщо рука гниє, то чи відмовишся ти її відрізати, щоб урятувати тіло? Провінції збунтувалися. Були корумповані. Хворі. Я пожертвувала ними заради об’єднаного ядра. Я знала, що ми не достатньо сильні, щоб вибороти всю країну, хіба частину. Тому я відбракувала решту. Ти знаєш це, ти командуєш Цике. Ти знаєш, що правителям іноді доводиться робити.

— Ти нас продала.

— Я зробила це заради них, — лагідно промовила Дадзі. — Я зробила це заради Імперії, яку мені лишив Жиґа. І ти не розумієш ставок, бо не знаєш, що таке справжній страх. Ти не знаєш, наскільки гірше може бути.

Голос Дадзі надламався.

І це вдруге Жинь побачила, як фасад узявся тріщиною, побачила крізь ретельно витворений міраж, який Дадзі десятиліттями демонструвала світу. Ця жінка була не Зміївною, не лукавою правителькою, яку Жинь навчилася ненавидіти й боятися.

Ця жінка була налякана. Але боялася вона не Жинь.

— Вибач, я завдала тобі болю, — прошепотіла Дадзі. — Вибач, що завдала болю Алтаню. Я хотіла б, щоб цього ніколи не було. Але я мала план, щоб захистити свій народ, а ви просто опинилися на моєму шляху. Ви не знали, хто ваш справжній ворог. Ви не послухали б.

Жинь тоді була така люта на неї, але вже не могла ненавидіти. І проти кого тепер їй воювати? На якому боці вона має бути? Вона не вірила в Республіку Вейсжі, уже не вірила, і вже точно не довіряла призахідникам, але не знала, чого від неї хоче Дадзі.

— Ти можеш іти далі й убити мене, — сказала Дадзі. — Певно, що можеш. Звісно, я відбиватимуся, але ти, імовірно, переможеш. Я б себе вбила.

— Заткнися, — сказала Жинь.

Їй хотілося стиснути кулаки й витиснути життя з Дадзі. Але гнів затух. Вона вже не мала сили волі битися. Вона хотіла гніватися, бо все було б значно легше, якби вона просто осліпла від люті, але гнів не приходив.

Дадзі викрутилася з її рук. Жинь не спробувала її спинити.

Дадзі однаково була при смерті. Її обличчя перетворилося на жахливу руїну, а з розчавленого ока витікала чорна рідина. Дадзі пошкутильгала кудись убік, тримаючись пальцями за корабель.

Її здорове око не зводило погляду з Жинь.

— Як гадаєш, що буде після того, як мене не стане? Навіть не думай, що можеш довіряти Вейсжі. Без мене Вейсжа вже не матиме від тебе користі. Він списує своїх союзників і оком не моргнувши, щойно вони стають незручними, і якщо не віриш мені, коли я кажу, що ти наступна, тоді ти дурепа.

Жинь знала, що Дадзі мала рацію.

Вона просто не розуміла, що ще їй лишилося.

Дадзі похитала головою і простягнула руки, відкрито й незагрозливо.

— Ходи зі мною.

Жинь ступила маленький крок уперед.

Деревина над її головою застогнала. Дадзі відсахнулася. Жинь запізно глянула вгору, якраз вчасно для того, щоб побачити, як на неї падає щогла.

Жинь не могла навітькричати. Усі сили йшли на те, щоб просто дихати. Повітря надходило сиплими, болісними подихами. Здавалося, горло звузилося до діаметру шпильки. Уся спина горіла нестерпним болем.

Дадзі стала перед нею навколішки. Погладила по щоці.

— Я ще тобі знадоблюся. Зараз ти цього не розумієш, але скоро збагнеш. Я буду потрібна тобі дужче, ніж вони. Я просто сподіваюся, що ти виживеш.

Вона нахилилася так близько, що Жинь відчула гарячий подих на шкірі. Дадзі схопила Жинь за підборіддя і змусила глянути вгору, у своє здорове око. Жинь пильно вдивилася в чорну зіницю всередині жовтого кільця, яке гіпнотично пульсувало, у безодню, яка манила в неї провалитися.

— Я лишу тобі ось це.

Жинь побачила вродливу юнку, Дадзі, певно, що то була вона. Згорнута на землі, оголена, вона притискала одяг до грудей. Темна кров стікала по блідих стегнах. Жинь бачила юного Жиґу, розпростертого на землі, непритомного. Дзяна, який лежав на боку й кричав, доки чоловік бив його під ребра, знову, знову і знову.

Вона насмілилася глянути вгору. Їхніми мучителями були не муґенці.

Блакитні очі. Русяве волосся. Солдат опускав черевик, знову, знову і знову, і щоразу Жинь чула хрускіт.

Вона стрибнула в часі лише на кілька хвилин уперед. Солдата вже не було, а діти чіплялись одне за одного, плакали, замазувалися в крові інших, припадаючи до землі в тіні іншого солдата.

— Геть звідси, — сказав солдат, мовою, яка була їй тепер аж надто знайома. Вона не вірила, що почує добре слово тією мовою. — Негайно.

А потім Жинь зрозуміла.

То був призахідницький солдат, який зґвалтував Дадзі, і муґенський солдат, який її врятував. То була рамка, у якій імператриця опинилася замкненою ще з дитинства. Це й був той переломний момент, який впливав на кожне її наступне рішення.

— Муґенці не були справжнім ворогом, — пробурмотіла Да­дзі. — Ніколи. Вони були просто бідолашними маріонетками й служили божевільному імператору, який почав війну, а не повинен був починати. Але хто ж його напоумив? Хто сказав, що він може підкорити весь континент?

Блакитні очі. Білі вітрила.

— Я попереджала тебе про все це. Я говорила від самого початку. Ті дияволи знищать наш світ. Призахідники мають одне бачення майбутнього — і нас у ньому нема. Ти вже це знаєш. Ти мала усвідомити, тепер, коли бачиш, які вони. Я бачу це в твоїх очах. Ти знаєш, що вони небезпечні. Ти знаєш, що тобі знадобиться союзник.

У Жинь на язиці крутилися запитання, забагато, щоб їх злічити, але їй бракувало подиху, щоб вимовити їх. Зір ставав тунельним, чорніючи по краях. Вона бачила лише бліде обличчя Дадзі, яке танцювало навколо неї, немов місяць.

— Подумай про це, — прошепотіла Дадзі, проводячи холодними пальцями по щоці Жинь. — З’ясуй, проти кого ти воюєш. А коли знатимеш, знайди мене.

— Жинь? Жинь! — Над нею нависло обличчя Венки. — Трясця твоїй матері. Ти мене чуєш?

Жинь відчула, як хтось піднімає чималий тягар із її спини та плечей. Вона лежала навзнак, із широко розплющеними очима, і втягувала повітря великими ковтками.

— Агов. — Венка поклацала перед нею пальцями. — Як мене звуть?

Жинь застогнала.

— Просто допоможи мені підвестися.

— Майже. — Венка підставила руки під її тулуб і допомогла перекотитися на бік. Навіть найменший рух викликав нові спалахи болю, які роздирали спину. Жинь упала Венці в руки, нездатна дихати від агонії.

Венка обмацувала її шкіру, шукаючи поранення. Жинь відчула, як її пальці зупинилися на спині.

— О, а це недобре, — пробурмотіла вона.

— Що?

— Гм. Ти нормально дихаєш?

— Ребра, — видихнула Жинь. — Мої… ой!

Венка витягнула руки з-під Жинь. Вони були липкі від крові. — Під шкірою застряг прутик.

— Знаю, — сказала Жинь крізь зціплені зуби. — Витягни його, — вона потягнулася назад, щоб ще раз спробувати висмикнути його самотужки, але Венка встигла перехопити її за зап’ясток.

— Якщо ми витягнемо його зараз, ти втратиш забагато крові.

Жинь знала це, але думка про прутик, який засів глибоко всередині неї, викликала напад паніки.

— Але я…

— Просто подихай хвилину. Гаразд? Можеш зробити це для мене? Просто дихай.

— Наскільки все погано? — голос Кітая. Дякувати богам.

— Декілька ребер зламані. Не рухайся, я принесу ноші. — Венка кинулася бігти.

Кітай сів навколішки біля неї. Його голос стишився до шепоту.

— Що сталося? Де Імператриця?

Жинь зглитнула.

— Втекла.

— Це очевидно. — Кітай дужче стиснув її за плече. — Ти її відпустила?

— Я… що?

Кітай суворо глянув на неї.

— Ти її відпустила?

Це правда?

Вона не знайшла, що відповісти.

Вона могла вбити Дадзі. У неї було вдосталь нагод спалити, задушити, заколоти чи задавити Імператрицю до того, як упала щогла. Якби захотіла, вона могла б покінчити з усім там — і тоді.

Чому вона цього не зробила?

Імператриця обманом змусила її відпустити? Небажання Жинь — продукт її власних думок чи гіпнозу Дадзі? Вона не могла згадати, чи сама вирішила дозволити Дадзі втекти, чи її просто перехитрили й перемогли.

— Я не знаю, — прошепотіла вона.

— Ти не знаєш? — запитав Кітай. — Чи не хочеш мені говорити?

— Я думала, що це й без того зрозуміло, — сказала вона. У голові все пливло, очі затріпотіли й заплющилися. — Я думала, що вибір очевидний. Але тепер я справді не знаю.

— Думаю, що розумію, — сказав Кітай після довгої паузи. — Але я тримав би це при собі.

Роздiл 34

Жинь різко прокинулася від звуку гонгів. Спробувала зістрибнути з ліжка, але щойно підняла голову, спину пронизав спалах болю.

— Ану пригальмуй, — у полі зору з’явилося розмите обличчя Венки. Вона поклала руку на плече Жинь і змусила її знову лягти. — Не так швидко.

— Але ранкова тривога, — сказала Жинь. — Я спізнюся.

Венка засміялася.

— Куди? Тебе звільнили від служби. Нас усіх звільнили від служби.

Жинь кліпнула.

— Що?

— Усе скінчилося. Ми перемогли. Можеш розслабитися.

Після місяців військових дій, сну, скупої їжі, підйомів за однаковим суворим розпорядком твердження Венки здалося Жинь таким неймовірним, що на мить самі її слова прозвучали так, немовби їх вимовили іншою мовою.

— Ми закінчили? — ледь чутно запитала вона.

— Наразі так. Але не засмучуйся, у тебе буде ще вдосталь роботи, щойно оклигаєш і зможеш рухатися. — Венка хруснула суглобами на руках. — Невдовзі ми проведемо зачистку.

Жинь із зусиллям підтяглася та обперлася на лікті. Біль у попереку пульсував в унісон із серцебиттям. Вона зціпила зуби, щоб відмахнутися від нього.

— Що там ще? Введи мене в курс справ.

— Ну, Імперія не зовсім здалася. Тепер вони розрізнені, але найсильніші провінції — Тигра, Коня і Змії — досі опираються.

— Але генерал Вовче М’ясо мертвий, — сказала Жинь. Венка вже про це знала, вона бачила, як усе сталося, але промовивши це вголос, Жинь почувалася краще.

— Ага. Цоліня ми захопили живим. Однак Дзюнь зник. — Венка дістала з-під ліжка Жинь яблуко. Почала чистити його швидкими точними рухами. Її пальці рухалися так прудко, що Жинь вразило, як вона не зняла собі шкіру. — Якимось чином він виплив із каналу й утік. Тепер він уже на шляху до провінції Тигра. Кінь і Змія віддані йому, а ще він кращий стратег, ніж Чан Ень. Вони дадуть нам гарний бій. Але скоро війна скінчиться.

— Чому?

Венка вказала на вікно ножем.

— Ми маємо помічників.

Притримуючись за підвіконня, Жинь посунулася на ліжку, щоб визирнути назовні. Здавалося, що гавань заповнила незліченна кількість військових кораблів. Жинь спробувала підрахувати, скільки солдатів могли на них уміститися. Тисячі? Десятки тисяч?

Вона мала б відчувати полегшення від того, що громадянська війна вже майже скінчилася. Натомість, дивлячись на ті білі вітрила, Жинь відчувала лише благоговійний жах.

— Щось не так? — запитала Венка.

Жинь вдихнула.

— Просто… Мабуть, я трохи дезорієнтована.

Венка дала Жинь очищене яблуко.

— Поїж.

Жинь ледве обхопила його пальцями. Її вражало, наскільки складним для неї стало навіть просте жування, як сильно від цього боліли зуби й напружувалися щелепи. А ковтання перетворилося на агонію. Вона спромоглася з’їсти лише декілька шматочків. А потім відклала яблуко.

— Що сталося з дезертирами Міліції?

— Деякі спробували втекти в гори, але їхні коні злякалися дирижаблів, — сказала Венка. — Вони поскидали солдатів і розтоптали їх. Їхні тіла застрягли в багнюці. Гадаю, за тими кіньми вирушила команда наших. А як твій… Ну, як твоє самопочуття?

Жинь потягнулася рукою до спини, щоб обмацати рани. Спина й плече були повністю закриті пов’язками. Вона ковзнула пальцями по бугристій поверхні, до якої було боляче торкатися. І скривилася. Жинь не хотіла бачити, що там під бинтами.

— Тобі сказали, наскільки все погано?

— Ти ще можеш ворушити пальцями на ногах?

Жинь завмерла.

— Венко.

— Та жартую! — Венка всміхнулася. — На вигляд усе гірше, ніж є насправді. Трохи поболить, але до тебе повернеться повна рухливість. Найбільша твоя турбота — шрами. Але ти завжди була потворна, тож це не дуже щось змінює.

Жинь відчувала таке полегшення, що просто не могла гніватися на Венку.

— Та пішла ти.

— На дверцятах шафи з внутрішнього боку є дзеркало. — Венка показала на віддалений кут кімнати й підвелася. — Я залишу тебе на якийсь час саму.

Коли Венка зачинила за собою двері, Жинь стягнула сорочку, обережно підвелася й стала оголена перед дзеркалом.

Її приголомшило те, якою огидною вона собі здалася.

Жинь завжди знала, що ніколи не стане привабливою. Не з такою брудно-смаглявою шкірою, сердитим виразом на обличчі й коротким, нерівно підрізаним волоссям, яке ніколи не бачило нічого витонченішого за іржавий ніж.

Але тепер вона була зламана й понівечена. Перетворилася на сукупність шрамів і швів. Рука поцяткована білими нагадуваннями про гарячий віск, яким вона колись себе обпікала, щоб не засинати за навчанням. Спина і плечі — під пов’язками. А під грудьми — відбиток Алтаневої руки, так само темний і яскравий, як і того дня, коли вона побачила його вперше.

Повільно видихнувши, вона притиснула ліву долоню до відмітини над животом. Вона не знала напевне, чи то їй просто примарилося, але вона відчула від того доторку жар.

— Перепрошую, — сказав Кітай.

Жинь підстрибнула. Вона не чула, як відчинилися двері.

— От срань…

— Вибач.

Вона квапливо натягнула сорочку.

— Ти мав би постукати!

— Я не думав, що ти вже на ногах, — Кітай перетнув кімнату й примостився на краєчку ліжка. — Та хай там як, я хотів вибачитися. Та рана — моя провина. Я не зробив підкладку на каркасі… Не мав часу, тож зосередився лише на функціональності. Прутик увійшов під кутом майже на десять сантиметрів углиб. Лікарі сказали, що тобі пощастило: він не зачепив хребта.

— Ти також це відчував? — запитала вона.

— Хіба трохи, — сказав Кітай.

Він брехав, і Жинь про це знала, але тієї миті була вдячною за те, що він бодай спробував звільнити її від тягаря провини. Кітай підняв сорочку та обернувся, щоб показати їй блідий білий шрам на попереку. — Поглянь. Гадаю, вони однакової форми.

Вона заздрісно глянула на гладенькі білі лінії.

— Це значно краще, ніж буде в мене.

— Не надто заздри.

Вона поворушила руками, обережно перевіряючи рухливість тимчасових обмежувачів. Спробувала підняти праву руку над головою, але здалася, коли плече мало не розірвалося від болю.

— Гадаю, якийсь час я не зможу літати.

— Я вже зрозумів. — Кітай узяв із підвіконня недогризене яблуко й відкусив.

— Добре, що тобі й не доведеться.

Жинь сіла на ліжко. Їй було боляче стояти надто довго.

— Цике? — запитала вона.

— Усі живі й відзвітувалися. Ніхто не отримав серйозних поранень.

Вона полегшено кивнула.

— А Фейлень? Він… Ну, знаєш, він справді мертвий?

— Та яка різниця? — запитав Кітай. — Він похований під тисячами тонн каміння. Якщо там і могло щось вижити, то воно не потурбує нас найближче тисячоліття.

Жинь спробувала втішитися цією думкою. Їй хотілося бути впевненою, що Фейлень мертвий. Хотілося побачити тіло. Але поки що вистачить і цього.

— А де Неджа? — запитала вона.

— Він був тут. Постійно. Не хотів іти, але гадаю, що хтось нарешті випровадив його поспати. Це теж непогано. Від нього вже починало тхнути.

— То з ним усе гаразд? — швидко запитала вона.

— Не зовсім. — Кітай нахилив голову. — Жинь, що ти з ним зробила?

Вона вагалася.

Чи могла вона розповісти Кітаю правду? Таємниця Неджі була такою особистою, такою нестерпно болючою, що це дорівнювало б ницій зраді. Але вона тягнула за собою неабиякі наслідки. Жинь навіть не уявляла, як із ними розбиратися, тому й не могла тримати цього в собі. Принаймні не від другої половини власної душі.

Кітай промовив уголос те, про що вона й сама думала.

— Нам обом буде краще, якщо ти нічого від мене не приховуватимеш.

— Це дивна історія.

— Спробуй.

Вона переповіла йому все до останньої болісної та огидної подробиці.

Кітай навіть оком не повів.

— Це ж має сенс, хіба ні? — запитав він.

— Це ти про що?

— Неджа все життя був придурком. Уявляю, як важко бути люб’язним, коли живеш із хронічним болем.

Жинь витиснула з себе усмішку.

— Сумніваюся, що виною цьому лише біль.

Кітай якийсь час помовчав.

— То я так розумію, саме тому він цілими днями ходив такий похмурий? Він прикликав дракона Червоних скель?

У Жинь все нутро скрутило від почуття провини.

— Я не змушувала його.

— Тоді що трапилося?

— Ми були в каналі. Ми… Я тонула. Але я не змушувала його. Це не я.

Їй хотілося, щоб Кітай сказав їй, що вона не зробила нічого поганого. Але, як і завжди, він говорив їй лише правду.

— А тобі й не треба було його змушувати. Гадаєш, Неджа дозволив би тобі загинути? Після того, як ти назвала його боягузом?

— Біль не такий уже й страшний, — наполягала вона. — Не настільки страшний, щоб хотілося вмерти. Ти його відчував. Ми обоє це пережили.

— Я не знаю, як це відчуває він.

— Гірше не може бути.

— Може, й так. А може, це гірше, ніж ти можеш навіть уявити.

Жинь підтягнула коліна до грудей.

— Я ніколи не хотіла зробити йому боляче.

У голосі Кітая не було осуду, лише допитливість.

— То нащо наговорила йому такого?

— Бо його життя не належить тільки йому, — сказала вона, відлунням повторюючи слова Вейсжі, сказані їй дуже давно. — Бо коли маєш таку велику силу, егоїстично сидіти на ній лише тому, що тобі страшно.

Але це було не зовсім так.

Вона ще й заздрила. Заздрила, бо Неджа мав доступ до такої величезної сили й ніколи навіть не думав використати її. Заздрила, бо вся сутність та важливість Неджі не обмежувалася лише шаманічними вміннями. До Неджі ніколи не ставилися лише за належністю до його раси. Неджа ніколи не був чиєюсь зброєю. Боги заявили свої права на них обох, але Неджа був князьком із дому Їнь, призахідники не експерементували на ньому, а їй судилося стати останньою зі стражденної раси.

Кітай це знав. Кітай знав усе, про що вона думала.

Він довгий час сидів мовчки.

— Я хочу тобі дещо розповісти, — нарешті сказав він. — І не хочу, щоб ти сприйняла це за осуд. Я хочу, щоб для тебе це стало попередженням.

Жинь стривожено глянула на Кітая.

— Що?

— Я знаю Неджу багато років, — сказав він. — Ти познайомилася з ним, коли він удосконалив свої маски й удавання. Але я знаю його ще з дитинства. Ти думаєш, що він невразливий, але він слабший, ніж тобі здається. Так, я знаю, що він придурок. Але ще я знаю, що заради тебе він кинувся зі скелі. Будь ласка, припини ламати його.

Суд над Ан Цолінем відбувся наступного ранку на помості перед палацом. Республіканські солдати юрмилися у дворі внизу, натягнувши на обличчя однакові вирази холодного осуду. Цивільних не допустили. До цього часу всі вже знали про зраду Цоліня, але Вейсжа не хотів заколоту. Він не хотів, щоб Цолінь помер у хаосі. Для свого колишнього майстра він хотів точної, чисто виконаної смерті, щоб кожна секунда мовчання тягнулася якнайдовше.

Капітан Ежидень та його вартові вивели Цоліня на платформу. Вони дозволили йому зберегти гідність: його не осліпили й не зв’язали. За інших обставин його могли би вшановувати.

Вейсжа зустрів Цоліня в центрі помосту й передав йому загорнутий меч, схиляючись уперед, аби пробурмотіти йому щось на вухо.

— Що відбувається? — прошепотіла Жинь Кітаю.

— Він дає Цоліню можливість учинити самогубство, — пояснив Кітай. — Гідний кінець для ганебного зрадника. Але лише якщо Цолінь зізнається й покається.

— А він покається?

— Сумніваюся. Навіть почесне самогубство не перекриє такої ганьби.

Цолінь і Вейсжа досі стояли на помості, мовчки дивлячись один на одного. А потім Цолінь похитав головою й повернув меч.

— Твій режим — це маріонеткова демократія, — голосно промовив він. — І все, що ти зробив — це передав свою країну в керівництво блакитнооких дияволів.

Поміж солдатами пройшло зніяковіле бурмотіння.

Вейсжа скосив очі на юрбу, його погляд зупинився на Жинь. Він поманив її пальцем.

— Ходи-но сюди.

Жинь роззирнулася, сподіваючись, що він показує на когось іншого.

— Йди, — пробурмотів Кітай.

— Чого він хоче від мене?

— А ти як думаєш?

Жинь зблідла.

— Я цього не робитиму.

Він обережно її підштовхнув.

— Краще, якщо ти забагато про це не думатимеш.

Жинь зачовгала вперед, важко спираючись на ціпок. Вона досі заледве могла ходити. Найгіршим був біль у попереку, і болів не лише поперек. Та точка немовби з’єднувалася з кожним м’язом у її тілі. Щоразу, коли вона ступала крок чи рухала руками, почувалася так, наче її проштрикують ножем.

Солдати розійшлися, щоб звільнити їй прохід до платформи. Вона піднялася повільними непевними кроками. Кожен крок віддавав спалахом болю в нижній частині спини.

Нарешті вона зупинилася перед Воєначальником Змії. Він глянув на неї втомленими очима. Навіть зараз, навіть коли він був повністю в її милості, у нього був такий вигляд, немовби йому шкода її.

— Маріонетка до самого кінця, — прошепотів Цолінь так тихо, що почула лише вона. — І коли ти нарешті навчишся?

— Я не маріонетка, — сказала вона.

Він похитав головою.

— Я думав, що ти можеш виявитися розумницею. Але ти дозволила йому забрати в тебе все, що йому було потрібно, і просто викинути, як хвойду.

Жинь хотіла відповісти, але Вейсжа її перебив.

— Зроби це, — холодно промовив він.

Їй не треба було питати, що він мав на увазі. Жинь знала, чого від неї хочуть. Просто зараз, щоб не зародити підозри, вона мусила бути для Вейсжі покірною зброєю Республіки.

Вона поклала праву долоню Цоліню на груди, якраз над серцем і натиснула. Зігнуті пальці випустили гаряче полум’я, нігті впилися в його плоть, немовби вона стиснула м’який тофу.

Цолінь різко смикнувся, але не зронив ні звуку. Жинь завмерла, зачудована тим, як довго він зумів не кричати.

— Ви хоробрі, — сказала вона.

— Ти помреш, — видихнув він. — Дурепа.

Її пальці зімкнулися навколо чогось, що здалося їй серцем. Вона стиснула. Голова Цоліня опустилася йому на груди. Поверх його опалого плеча Жинь побачила, як Вейсжа кивнув і всміхнувся.

Жинь хотіла забратися з Арлона одразу після страти. Але Кітай заперечив, і вона неохоче погодилася, що далеко вони не втечуть. Вона досі не могла нормально ходити, вже не кажучи про те, щоб бігати. Її відкриті рани потребували щоденних оглядів у лазареті. Ні Кітай, ні вона сама не володіли достатніми знаннями медицини, щоб обробляти їх самостійно.

А ще вони не мали плану для втечі. Моаґ так нічого й не відповіла. Якби вони пішли зараз, то мусили б пересуватися пішки, ну хіба поцупили б човен, але верф у Арлоні охоронялася надто добре, тож малоймовірно, що їм це вдалося б.

Їм лишалося тільки чекати, принаймні доки Жинь не одужає достатньо для того, щоб битися.

Усе зависло в напруженій рівновазі. Жинь не отримувала повідомлень ані від Вейсжі, ані від призахідників. Сестра Петра не кликала її для огляду вже декілька місяців. Жинь і Кітай відкрито не планували втечі. Вейсжа не мав жодних підстав запідозрити, що її погляди змінилися, тож вона жила на доволі довгому повідку. Це дало їй час продумати наступний крок. Вона була мишею, яка поступово підходила до мишоловки. Пастка спрацює лише тоді, коли вона спробує втекти, але лише тоді.

Через тиждень після страти Цоліня палацові слуги принесли до її кімнати важкий пакунок, загорнутий у шовк. Коли вона розгорнула його, то побачила церемоніальну сукню та вказівку одягти її і прибути на поміст через годину.

Жинь досі не могла як слід підняти рук над головою, тому звернулася по допомогу до Венки.

—Бляха, і що мені з цим робити? — Жинь підняла прямокутний шматок тканини.

— Заспокойся. Це шаль, її накидають на плечі. — Венка взяла тканину й вільно обгорнула її навколо передпліч Жинь. — Ось так. Щоб вона спадала, немовби вода, бачиш?

Жинь ставало надто спекотно і тривожно, щоб перейматися, як там спадає її одяг. Вона схопила ще один прямокутний шматок, точнісінько такий, як і шаль.

— А це тоді навіщо?

Венка глянула на неї, як на ідіотку.

— А це зав’язуєш на талії.

Жинь подумала, яка то несправедливість — попри поранення, її все одно змушували йти на парад на честь перемоги. Вейсжа наполіг, що це вкрай необхідно для благопристойності. Він хотів улаштувати видовище для призахідників. Демонстрацію нікарської вдячності й етикету. Доказ їхньої цивілізованості.

Жинь утомилася від необхідності доводити свою людяність.

Сукня швидко урвала їй терпець. У клятій штуковині було так спекотно й душно, а ще вона затягувалася так міцно, що обмежувала рухи й Жинь доводилося дихати частіше. Сукня складалася зі стількох окремих частин, що Жинь кортіло скинути всю купу в куток і підпалити.

Венка невдоволено пхикнула, спостерігаючи, як Жинь зав’язує пояс на талії швидким морським вузлом.

— Це страхіття.

— Інакше він розв’яжеться.

— Існує не один спосіб зав’язування вузла. До того ж, він надто вільний. У тебе такий вигляд, наче тебе заскочили на гарячому з придворним.

Жинь затягнула пояс так, що він врізався їй у ребра.

— Ось так?

— Тугіше.

— Але мені нічим дихати.

— У тому й суть. Зупинишся тільки тоді, коли відчуєш, що ребра ось-ось зламаються.

— Гадаю, в мене вже зламані ребра. Двічі.

— Тоді третій раз їм не дуже й зашкодить. — Венка забрала пояс із рук Жинь і почала швидко замотувати його сама. — Ти неймовірна.

— І що ж це означає?

— Як ти змогла зайти так далеко, не засвоївши жодних жіночих хитрощів?

Це була настільки сміховинна фраза, що Жинь пирснула в рукав.

— Ми солдати. А де ти навчилася таких жіночих хитрощів?

— Я ж аристократка. Батьки все моє життя планували видати мене заміж за міністра. — Венка самовдоволено всміхнулася. — Ми навіть трохи посварилися, коли я натомість вступила до військової академії.

— Вони не хотіли, щоб ти вчилася в Сінеґарді? — запитала Жинь.

— Ні, ця думка їм була ненависна. Але я наполягла. Мені хотілося слави й уваги. Хотілося, щоб про мене складали легенди. Поглянь, чим це все обернулося. — Венка міцніше затягнула вузол. — До речі, до тебе прийшли.

Жинь обернулася.

На порозі стояв Неджа, його руки ніяково звисали по боках. Він відкашлявся.

— Привіт.

Венка поплескала Жинь по плечу.

— Розважайся.

— Гарний вузол, — сказав Неджа.

Венка підморгнула йому, коли проходила поруч.

— Так хто ж зав’язував.

Зачиняючись, двері заскрипіли занадто гучно. Жинь ще ніколи не чула такого голосного скрипу.

Неджа перетнув кімнату й став поруч із нею перед дзеркалом. Вони дивились одне на одного у відображенні. Жинь вразила невідповідність між ними: те, наскільки він був вищим, наскільки блідою його шкіра здавалася порівняно з її шкірою, наскільки вишуканим і природним він був у церемоніальному вбранні.

Вона смішна. Він на своєму місці.

— Маєш гарний вигляд, — сказав він.

Жинь пхикнула.

— Не бреши мені у вічі.

— Я б ніколи тобі не збрехав би.

Запала напружена мовчанка.

Було очевидно, про що вони мали поговорити, але Жинь не знала, як почати. Вона ніколи не знала, як говорити поруч із ним бодай про щось. Він був такий непередбачуваний, теплий однієї хвилини і холодний наступної. Вона ніколи не знала, як із ним триматися, не знала, чи можна йому довіряти, і це дошкуляло їй найбільше, адже окрім Кітая, Неджа був єдиним, кому вона хотіла розповісти все.

— Як почуваєшся? — нарешті запитала вона.

— Житиму, — зневажливо промовив він.

Вона зачекала, доки він продовжить. Неджа мовчав.

Жинь боялася сказати щось іще. Вона знала, що між ними розверзлася прірва, і не розуміла, як її затулити.

— Дякую, — спробувала вона.

Неджа здійняв брову.

— За що?

— Ти не мусив мене рятувати, — промовила Жинь. — Ти не мусив… робити те, що зробив.

— Ні, мусив, — вона не розуміла, чи зверхність у його голосі була силуваною, чи ні. — Невже я міг дозволити нашій спірлійці загинути?

— Це було боляче, — сказала вона. «І я накурила тебе достатньою кількістю опіуму, щоб убити теля». — Вибач.

— Це не твоя провина, — сказав він. — Між нами все нормально.

Але не все було нормально. Щось між ними розбилося. Жинь була впевнена, що саме з її вини. От тільки вона не знала, як усе виправити.

— Ну гаразд, — Жинь порушила тишу. Вона вже не могла стояти ось так, їй треба було втекти. — Я піду знайду…

— Ти бачила, як вона померла? — різко запитав Неджа, приголомшивши її.

— Хто?

— Дадзі. Ми так і не знайшли тіла.

— Я передала свій звіт твоєму батькові, — сказала вона. Жинь сказала Вейсжі та Ежиденю, що Дадзі мертва, потонула, лежить десь на дні Мужвею.

— Я знаю, що ти сказала йому. А тепер я хочу, щоб ти розповіла мені правду.

— Це і є правда.

Голос Неджі став жорсткішим.

— Не бреши мені.

Вона схрестила руки на грудях.

— І нащо мені про це брехати?

— Бо ми не знайшли тіла.

— Неджа, мене, бляха, привалило щоглою. Я була надто заклопотана, намагаючись не вмерти, щоб думати.

— Тоді чому ти сказала батькові, що вона мертва?

— Бо я так і думаю! — Жинь на ходу вигадувала пояснення. — Я бачила, як Фейлень трощив той корабель. Я бачила, як вона впала у воду. І якщо ви не можете знайти її тіла, то це означає лише, що вона похована на глибині з іншими десятьма тисячами трупів, які завалили ваш канал. От тільки я не розумію, чому ти поводишся зі мною, як зі зрадницею, якщо я заради вас тільки-но вбила бога.

— Вибач, — зітхнув Неджа. — Ні, ти маєш рацію. Я просто… Я хочу, щоб ми довіряли одне одному.

Його очі були такими щирими. Він справді купився.

Жинь видихнула, вражена тим, по якому тонкому лезу щойно пройшла.

— Я ніколи тобі не брехала. — Вона поклала долоню йому на передпліччя. Зробити це було так просто. Не треба було вдавати прихильність. Було добре говорити Неджі те, що він хотів почути. — І ніколи не брехатиму. Присягаюся.

Неджа всміхнувся їй. По-справжньому всміхнувся.

— Мені подобається, що ми на одному боці.

— І мені, — сказала вона. І це нарешті вже не було брехнею. Як же їй відчайдушно хотілося, щоб так лишалося й надалі.

Публіка на параді була жалюгідною. Жинь це не здивувало. У Тікані люди виходили на святкування лише через обіцянки безкоштовної їжі та напоїв, але понівечений битвою Арлон не мав зайвих ресурсів. Вейсжа наказав роздати по місту додаткову пайку рису й риби, але цивільні, які щойно втратили домівки та рідних, мали небагато причин святкувати.

Жинь досі заледве могла ходити. Вона вже не спиралася на ціпок, але не могла пройти більше п’ятдесяти метрів, не втомившись. Руки й ноги сковував сильний тупий біль, який немовби лише погіршувався.

— Якщо треба, ми можемо понести тебе на паланкіні, — сказав Кітай, коли вона спіткнулася на помості.

Жинь стиснула його простягнуту руку.

— Я піду пішки.

— Але ж тобі боляче.

— Усьому місту боляче, — сказала вона. — У цьому й сенс.

Досі вона не бачила міста за межами лазарету, і тепер дивитися на руйнування було нестерпно. Пожежі в зовнішній частині міста не вщухали ще майже цілий день після бою, а згасли лише завдяки дощу. Палац уцілів, хоча й почорнів знизу. Буйна зелень островів у каналах змінилася змарнілими мертвими деревами й попелом. Лазарети були переповнені пораненими. Померлі лежали акуратними рядами на пляжі, чекаючи належного похорону.

Парад Вейсжі був не свідченням перемоги, а визнанням жертви. Жинь цінувала цей жест. Тут не було крикливих музикантів чи показної демонстрації багатства та влади. Війська крокували вулицями, щоб показати, що вони вижили. Що Республіка жива.

Процесію очолила Сайкхажа у приголомшливому лазурово-­срібному вбранні. Поруч крокував Вейсжа. У його волоссі виднілося значно більше сивини, аніж декілька місяців тому, і він трохи накульгував, але ці вияви слабкості лише підсилювали його чесноти. Він був вбраний як Імператор, а Сайкхажа — як Імператриця. Вона — їхня божественна мати, а він — їхній спаситель, батько і водночас правитель.

Позаду цієї небесної пари виднілася вся військова міць Заходу. Призахідницькі солдати вишикувалися на вулицях. Призахідни­цькі дирижаблі повільно пливли в повітрі над ними. Мабуть, Вейсжа пообіцяв увести призахідників у демократичний уряд, але якщо він задумав заявити свої права на всю Імперію, Жинь сумнівалася, що хтось міг його зупинити.

— А де південні Воєначальники? — запитав Кітай. Він усе роззирався, щоб побачити шеренгу генералів. — Їх цілий день ніде не видно.

Жинь оглянула натовп. Він мав рацію. Воєначальників не було. Вона не побачила й жодного вихідця з півдня.

— Гадаєш, вони поїхали? — запитала вона.

— Я точно знаю, що ні. Долини досі заповнені таборами для біженців. Гадаю, вони вирішили не приходити.

— Заради чого? На знак протесту?

— Як на мене, у цьому є сенс, — сказав він. — Це не їхня перемога.

Жинь розуміла це. Перемога під Червоними скелями вирішувала дуже незначну частину проблем півдня. Південні війська проливали свою кров за режим, який і надалі ставився до них як до необхідної жертви. Але Воєначальники жертвували гордістю заради символічного протесту. Призахідницькі війська були їм потрібні, щоб зачистити анклави Федерації на своїх територіях. Вони мали б докласти всіх зусиль, щоб повернути прихильність Вейсжі.

Натомість вони чітко дали зрозуміти свої пріоритети, так само, як зробили це перед нею на тій вуличці.

Вона замислилася, що це означало для Республіки. Південь відкрито не оголошував їй війну. Але й заледве показував готовність покірно співпрацювати. То тепер Вейсжа відправить озброєні дирижаблі, щоб відвоювати Тікані?

Жинь планувала втекти задовго до цього.

Кульмінацією процесії був похоронний обряд для загиблих на березі річки. Тут публіки побільшало. Під скелями вишикувалися цілі юрби цивільних. Жинь не знала, чи то вода просто віддзеркалювала Червоні скелі, але весь канал немовби досі був залитий кров’ю.

Генерали та адмірали Вейсжі стояли строєм на пляжі. Відсутніх позначали стрічками на стовпах. Жинь нарахувала більше стрічок, аніж людей.

— Це ж до біса копати доведеться. — Вона глянула на купи промоклих, гнилих трупів. Солдати багато днів поспіль прочісували воду, витягуючи тіла, бо інакше вони на роки отруїли б воду огидним присмаком продуктів розпаду.

— В Арлоні померлих не ховають, — сказав Кітай. — Їх відсилають у море.

Вони спостерігали, як солдати накладали піраміди з тіл на плотах, а потім відштовхували їх у воду один за одним. Кожну похоронну піраміду загорнули саваном, просякнутим олією. За наказом Вейсжі люди Ежиденя вистрелили залпом полум’яних стріл. Кожна стріла знайшла свою ціль. Похоронні багаття спалахнули з різким задоволеним тріскотом.

— Я могла б це зробити, — сказала Жинь.

— Коли це робиш ти, то й важить це менше.

— Чому?

— Цей жест важливий лише тому, що насправді лучники не ціляться, — Кітай кивнув через плече. — Поглянь, хто тут.

Жинь простежила за його поглядом і побачила Жамсу, Бадзі та Суні, які стояли на краю узбережжя, трохи на віддалі від гурту цивільних. Вони також глянули на неї. Жамса ледь помітно їй помахав.

Вона мимоволі полегшено всміхнулася.

Жинь не мала нагоди поговорити з Цике ще від вечора битви. Вона знала, що їх не пускали до лазарету, і не хотіла здіймати галасу через страх збурити підозри призахідників. Це міг бути їхній єдиний шанс поговорити наодинці.

Вона нахилилася й пробурмотіла Кітаю на вухо:

— Хтось дивиться?

— Гадаю, все нормально, — сказав він. — Поквапся.

Накульгуючи, Жинь пошкандибала до узбережжя так швидко, як тільки могла.

— Бачу, тебе нарешті випустили з ферми смерті, — сказав Ба­дзі замість привітання.

— Ферми смерті? — повторила вона.

— Жамса так називає лазарети.

— Це тому, що вони щодня вивозять трупи в зернових фургонах, — сказав Жамса. — Радий, що ти не одна з них.

— Наскільки все погано? — запитав Бадзі.

Жинь інстинктивно провела пальцями по попереку.

— Можна терпіти. Болить, але тепер я ходжу без допомоги. Ви не постраждали?

— Майже. — Бадзі показав на забинтовану литку. — Порізався, коли стрибав із корабля. Жамса запізно кинув запал і дуже обпік коліно. Із Суні все гаразд. Той чоловік переживе що завгодно.

— Добре, — сказала Жинь і швидко роззирнулася пляжем. На них ніхто не звертав уваги, погляди натовпу були прикуті до погребальних багать. Та все ж вона стишила голос.

— Ми вже не можемо тут лишатися. Готуйтеся втікати.

— Коли? — запитав Бадзі. Не схоже, щоб хтось із них здивувався цій новині. Радше всі троє немовби тільки цього й чекали.

— Скоро. Нам тут небезпечно. Ми вже не потрібні Вейсжі й не можемо розраховувати на його заступництво. Призахідники не знають, що ви з Суні шамани, тож треба на якийсь час залягти на дно. Кітай не думає, що вони втрутяться негайно. Але нам варто забиратися звідси.

— Дякувати богам, — сказав Жамса. — Я вже їх не витримую. Вони страшенно смердять.

Бадзі глянув на нього.

— Справді? І це твоя найбільша скарга? Сморід?

— Страшенний, — наполягав Жамса. — Як кислий тофу.

Суні заговорив уперше за весь час.

— Якщо ти так непокоїшся, то чому б нам не вирушити сьогодні вночі?

— А це ідея, — сказала Жинь.

— Є вказівки?

— У мене немає плану втечі. Я спробувала домовитися з Моаґ, але вона не відповіла. Нам доведеться самотужки вибиратися з міста.

— Є проблемка, — сказав Бадзі. — Ми з Суні сьогодні на нічному патрулюванні. Як гадаєш, їх стурбує, якщо ми зникнемо?

Жинь припустила, що саме тому їх і призначили на нічне патрулювання.

— Коли ви звільняєтеся? — запитала вона.

— За годину до світанку.

— Тоді й підемо, — сказала Жинь. — Прямуйте одразу до скель. Не чекайте біля воріт, це лише приверне увагу. Щойно вийдемо з міста, розберемося, що робити далі. Так годиться?

— Добре, — сказав Бадзі. Жамса й Суні кивнули.

Обговорювати було вже нічого. Вони кілька хвилин постояли гуртом, мовчки спостерігаючи за похороном. Полум’я від багать розгорілося на повну. Жинь не знала, що штовхало похоронні багаття далі в море, але в тому, як вогонь над ними розмивався в повітрі, було щось химерно гіпнотичне.

— Гарно, — сказав Бадзі.

— Ага, — відповіла Жинь. — Справді.

— Ти ж знаєш, що з ними трапиться потім? — сказав Жамса. — Вони пливтимуть десь зо три дні. А потім піраміди почнуть розпадатися. Обпалена деревина крихка, а тіла до біса важкі. Вони потонуть в океані, роздуються й розпадуться на шматки, якщо риба не обгризе все до кісток раніше.

Його ламкий голос пролунав у спокійному ранковому повітрі. Усі повернули голови.

— Може, годі? — пробурмотіла Жинь.

— Вибач, — сказав Жамса. — Я лише кажу, що спершу їх треба було спалити на суші.

— Сумніваюся, що вони зібрали всі тіла, — сказав Бадзі. — Я бачив у річці більше трупів. Як гадаєте, скільки імперських солдатів досі внизу?

Жинь суворо глянула на нього.

— Бадзі, будь ласка…

— Знаєш, а це смішно. Риба їстиме трупи. А потім ви їстимете рибу, тобто — буквально їстимете трупи своїх ворогів.

Жинь глянула на нього, перед очима їй усе розпливалося.

— Обов’язково це робити?

— Що? Тобі не смішно? — Він обійняв її. — Агов. Не плач… Вибач.

Жинь важко зглитнула. Вона не збиралася плакати. Вона навіть не була певна, чому плаче, бо ж не знала нікого, похованого на тих пірамідах, і не мала причин горювати.

Тіла не були її провиною. Та все ж вона почувалася жалюгідною.

— Мені не подобається це відчуття, — прошепотіла вона.

— Мені також, дитино. — Бадзі погладив її плече. — Але це війна. Ти можеш бути й на боці переможця.

Роздiл 35

Тієї ночі Жинь ніяк не могла заснути. Сиділа на лікарняному ліжку, дивилася з вікна на спокійну гавань, відраховуючи хвилини до світанку. Їй кортіло пройтися коридором, але вона не хотіла, щоб її поведінка здалася дивною працівникам лікарні. А ще їй відчайдушно хотілось опинитися зараз поруч із Кітаєм, щоб востаннє обміркувати всі можливості. Але раніше вони спали в окремих кімнатах, тож вона не могла ризикувати, показавши бодай натяк на втечу, аж доки не вибереться за міські ворота.

Речей Жинь не збирала. Вона мала дуже мало важливого, тож прихопила лише запасний меч на заміну затонулому в каналі, та одяг, який мала на собі. Усе інше лишила в казармах. Що більше вона візьме з собою, то швидше Вейсжа усвідомить, що вона пішла шукати кращої долі.

Жинь навіть гадки не мала, що робитиме, коли вибереться з міста. Моаґ так і не відповіла на її послання. А може, навіть і не отримала його. Або вирішила проігнорувати. Чи відіслати його безпосередньо Вейсжі.

Анькхілуунь міг обернутися жахливою ставкою. Але інших варіантів Жинь просто не мала.

Вона знала тільки, що треба вибратися з міста. Хоч раз вона мусила бути на крок попереду Вейсжі. Ніхто не підозрював, що вона може втекти, а отже, ніхто й не затримає її.

Інших козирів Жинь не мала, але з рештою проблем вона розбереться, щойно Червоні скелі лишаться далеко позаду.

— Хочеш випити? — пролунав голос.

Жинь підстрибнула й мимоволі потягнулася до меча.

— Тигрячі цицьки, — сказав Неджа. — Це лише я.

— Вибач, — видихнула вона. Чи зчитав він на її обличчі страх? Вона квапливо напустила на себе жалюгідну подобу спокою. — Досі смикаюся. Кожен шум лунає для мене гарматним вогнем.

— Знайоме відчуття. — Неджа підняв кухоль. — Це може допомогти.

— Що це?

— Соргове вино. Уперше за багато місяців нас звільнили від служби, — він широко всміхнувся. — Тож ми можемо упитися.

— Хто це — ми? — обережно поцікавилася вона.

— Ми й Венка. Прихопимо ще й Кітая. — Неджа простягнув до неї руку. — Ходімо. Чи в тебе є кращі плани?

Жинь відмахнулася, у її голові роїлися думки.

Напитися перед утечею було жахливою ідеєю. Але Неджа міг щось запідозрити, якби вони з Кітаєм відмовилися. Він мав рацію — ані вона, ані Кітай не мали переконливого виправдання бути ще десь. Відколи призахідники ввійшли в гавань, їх усіх звільнили від служби.

І якщо вона не планувала зради, то якого ж біса відмовлятися?

— Ходімо, — повторив Неджа. — Декілька чарок не зашкодять.

Жинь витиснула з себе усмішку й узяла його за руку.

— Ти читаєш мої думки.

Ідучи вслід за Неджею з казарм, вона спробувала заспокоїти шалене серцебиття.

Усе нормально. Вона могла дозволити собі таку вільність. Щойно вона поїде з Арлона, то, може, вже ніколи й не зустрінеться з Неджею. Вона знала, що попри зв’язок між ними, він завжди лишатиметься на боці батька. Вона не хотіла, щоб Неджа запам’ятав її зрадницею. Вона хотіла, щоб він запам’ятав її другом.

У неї є час щонайменше до години перед світанком. І вона могла попрощатися як годиться.

Жинь не знала, де Неджа з Венкою знайшли стільки спиртного в місті, адже продавати його солдатам було заборонено. Коли вона вийшла з лікарні, Венка чекала на вулиці з цілим візком запечатаних глечиків. Неджа привів із казарм Кітая. А потім вони разом виштовхали візок до найвищої башти палацу, де сіли, споглядаючи Червоні скелі та роздивляючись уламки флотів, які плавали під ними.

Перші декілька хвилин вони не розмовляли. Лише квапливо пили, намагаючись якомога дужче сп’яніти. Багато часу для цього не знадобилося.

Венка вдарила Неджу в ногу.

— Ти впевнений, що нас за це не посадять?

— Ми щойно перемогли в найважливішій битві в історії Імперії. — Неджа ліниво їй усміхнувся. — Гадаю, ви маєте повне право напитися.

— Він намагається нас підставити, — сказала Жинь.

Вона не збиралася пити. Але Венка з Неджею постійно підбурювали — і вона не знала, як відмовитися, щоб не зародити підозр. А щойно почала, то було все важче й важче спинитися. Перші ковтки соргового вина видалися жахливими — здавалося, воно випалює їй стравохід, але дуже швидко тілом розійшлося смачне запаморочливе оніміння. Вино почало смакувати як вода.

«Через декілька годин усе минеться», — туманно подумала Жинь. До світанку з нею все буде гаразд.

— Повір, — сказав Неджа. — Щоб підставити когось із вас, вино мені не знадобилося б.

Венка чмихнула носом над кухлем.

— Це питво грубе.

— А що б тобі сподобалося більше? — запитав Неджа.

— Бамбукове рисове вино.

— А леді балувана, — сказав Кітай.

— Я дістану, — зголосився Неджа.

— Я дістану, — перекривив Кітай.

— Якісь проблеми? — запитав Неджа.

— Ні, просто запитання. Ти колись задумувався про те, щоб не бути таким претензійним гівнюком?

Неджа відставив кухоль.

— А ти колись задумувався про те, як близько стоїш до краю даху?

— Хлопці, хлопці! — Венка покрутила між пальцями пасмо волосся, доки Кітай бризкав краплями вина в Неджу.

— Припини, — випалив Неджа.

— То змусь мене.

Жинь уже добряче напилася й, примружившись, спостерігала, як Неджа кидається навколішки через усю башту й валить Кітая на підлогу. Вона мала би боятися, що хлопці впадуть за край, але в такому п’яному стані це здавалося їй просто смішним.

— Я дечогонавчився, — різко заявив Кітай, скидаючи Неджу з себе.

— Ти завжди чогось учишся, — сказала Венка. — Кітай учений.

— Я інтелектуально допитливий, — сказав Кітай.

— Завжди скнієш у бібліотеці. Знаєш, у Сінеґарді я навіть заклалася на те, що ти цілими днями там дрочиш.

Кітай пирснув вином.

— Що?

Венка підперла підборіддя руками.

— Ну, а хіба не так? Бо я воліла б повернути собі гроші.

Кітай проігнорував її.

— Я он до чого… Слухайте, люди, а це й справді цікаво. Ви знаєте, чому війська Міліції билися так, немовби ніколи меча в руках не тримали?

— Вони билися трохи з більшою майстерністю, — сказав Неджа.

— Я не хочу говорити про війська, — сказала Венка.

Неджа штурхнув її ліктем.

— Зроби йому приємність. Інакше він ніколи не заткнеться.

— Малярія, — сказав Кітай. Першого разу він промовив це гикаючи, але коли перекотився на бік, захихотів так сильно, що вся башта трусилася. Він п’яний, усвідомила Жинь. Може, навіть ще п’яніший за неї, попри небезпеку.

Мабуть, Кітай почувався так, як і вона: щасливим, у стані марення, бо ж уперше за довгий час був із друзями, яким не загрожувала небезпека. Жинь підозрювала, що він також хотів затьмарити реальність і порушити правила, проігнорувати той факт, що вони розлучаються навічно й ділять останні кухлі вина.

Вона не хотіла світанку. Їй кортіло розтягнути цю мить якнайдовше.

— Вони не звикли до південних хвороб, — продовжив Кітай. — Комарі ослабили їх дужче за будь-які наші дії. Хіба не дивовижно?

— Неймовірно, — сухо промовила Венка.

Жинь не звертала на це уваги. Вона ковзнула ближче до краю башти. Їй хотілося знову полетіти, відчути стрімке падіння в животі, чистий захват пірнання.

Вона звісила одну ногу через край і насолоджувалися тим, як вітер шмагає її по шкірі. Жинь лише трохи нахилилася вперед. А якщо вона стрибне просто зараз? Чи потішиться падінням?

— Геть звідти, — голос Кітая пробився крізь туман у її голові. — Неджа, хапай її…

— Уже, — сильні руки обхопили її навколо талії й відтягли від краю. Неджа міцно стиснув її, передчуваючи боротьбу, але Жинь лише радісно скрикнула і схилилася спиною йому до грудей.

— Ти хоч уявляєш, скільки від тебе проблем? — бурчав він.

— Дай мені ще один кухоль, — сказала вона.

Неджа вагався, але Венка охоче виконала її прохання.

Жинь зробила довгий ковток, зітхнула й торкнулася скронь кінчиками пальців. Вона почувалася так, немовби по її кінцівках текла енергія, немовби вона встромила руку в блискавку. Жинь схилилася головою до стіни й міцно замружилася.

Найкраще в тому, щоб напитися — це те, що все стає неважливим.

Вона могла затриматися на думках, які раніше завдавали занадто багато болю. Могла пригадати, як Алтань горів на хвилерізі, трупи в Ґолінь Ніїс, тіло Цари на руках у Чаґханя, — навіть не здригнувшись, без жодних страждань. Могла поринути у спогади спокійно й відсторонено, бо нічого не мало значення, бо ніщо не завдавало болю.

— Шістнадцять місяців, — Кітай почав перераховувати на пальцях уголос. — Ми вже на війні майже півтора роки, якщо рахувати від моменту вторгнення.

— Не дуже й довго, — сказала Венка. — Перша Макова війна тривала три роки. Друга — п’ять. Битви після Червоного Імператора розтягнулися на всі сім.

— І як же ти билася б на війні цілих сім років? — запитала Жинь. — Хіба ти не знудилася б від боїв?

— Солдати знуджуються, — сказав Кітай. — Аристократи ні. Для них це все велика гра. Гадаю, у тому й проблема.

— Ось вам мисленнєвий експеримент. — Венка змахнула руками, утворюючи невелику арку, схожу на веселку. — Уявіть якийсь альтернативний світ, де цієї війни не було б. Федерація ніколи не вторгалася. Ні, зітріть це, Федерації навіть не існує. Де ви?

— У конкретний часовий відрізок? — запитав Кітай.

Венка похитала головою.

— Ні, я мала на увазі, чим ви займаєтеся в житті? Чим би хотіли займатися?

— Я знаю, що робив би Кітай. — Неджа відхилив голову назад, витрусив останні краплі з кухля до рота, розчаровано зазирнув усередину, але звідти нічого не вилилося. Венка передала йому ще один глечик. Неджа спробував витягнути корок, не зміг, ледь чутно вилаявся й розбив шийку об стіну.

— Обережніше, — сказала Жинь. — Це ж першосортна випивка.

Неджа підніс нерівні краї до вуст і всміхнувся.

— Ну ж бо, — сказав Кітай. — Де я?

— Ти в Академії Юелу, — сказав Неджа. — Проводиш проривне дослідження якогось… якогось непотрібного лайна, як от рух планетарних тіл чи найефективніші методи звітності для всіх дванадцяти провінцій.

— Не смійся зі звітності, — сказав Кітай. — Це важливо.

— Лише для тебе, — сказала Венка.

— Режими падають, бо правителі не можуть дати ради своїм рахункам.

— Та байдуже, — Венка пустила очі під лоба. — А як щодо решти?

— Я гарно воюю, — сказала Жинь. — Тож досі воювала б.

— Проти кого? — запитала Венка.

— Байдуже. Проти будь-кого.

— Тепер може не лишитися війн, щоб воювати, — сказав Неджа.

— Війни завжди будуть, — сказав Кітай.

— Єдине стале в цій Імперії — війни, — сказала Жинь. Слова були їй такими знайомими, що вона промовила їх, навіть не задумуючись. Вона й не одразу усвідомила, що процитувала афоризм із підручника історії, за яким готувалася до Кедзю. Неймовірно, навіть тепер залишки від того іспиту досі спалахували в пам’яті.

Що більше вона про це думала, то краще розуміла, що єдине стале в ній — війна. Вона не могла уявити, де опинилася б, якби не була солдатом. За останні чотири роки вона вперше в житті почувалася чогось вартою. У Тікані вона була продавчинею-невидимкою, на яку ніхто не звертав уваги. Її життя й смерть були зовсім неважливими. Якби на неї налетів рикша на вулиці, ніхто й оком не повів би.

Але зараз? Тепер цивільні корилися її наказам, Воєначальники шукали зустрічі з нею, а солдати її боялися. Тепер вона говорила з найвидатнішими мислителями воєнного часу на рівних, чи принаймні знаючи, що саме тут їй і місце. Тепер вона пила соргове вино на найвищій башті арлонського палацу з сином Воєначальника Дракона.

Ніхто не приділяв би їй такої уваги, якби вона не вміла вбивати людей.

Десь у самому її нутрі заворушився черв’ячок дискомфорту. Щойно вона піде від Вейсжі, чим же в біса займатиметься?

— Тепер ми можемо перевести всіх на цивільні посади, — сказав Кітай. — Будемо міністрами й суддями.

— Тебе оберуть першим, — сказав Неджа. — Управління народу й усе таке. Люди тебе люблять.

— Тоді Жинь лишиться без роботи, — сказала Венка.

— Вона може стати сторожем, — сказав Неджа.

— Ти гориш бажанням підправити свою пику? — запитала Жинь. — Можу безкоштовно зробити.

— Жинь ніколи не лишиться без роботи, — квапливо відказав Кітай. — Армії нам завжди будуть потрібні. І завжди буде новий ворог, якого треба здолати.

— Наприклад? — запитала Жинь.

Кітай почав перераховувати, загинаючи пальці.

— Бандитські угруповання Федерації. Відколоті провінції. Вихідці з Внутрішніх держав. Не дивися на мене так, Жинь. Ти також чула Бектера. Кетреїди хочуть війни.

— Кетреїди хочуть війни з іншими кланами, — сказала Венка.

— І що станеться, якщо конфлікт розгориться? Через десятиліття ми битимемося на ще одному кордоні, обіцяю.

— Тоді там просто треба прибрати, — зневажливо сказав Неджа. — Ми позбудемося їх.

— Тоді ми розпочнемо ще одну війну, — сказав Кітай. — Військові цим і займаються.

— Республіку контролюватимуть не військові, — сказав Неджа.

Жинь випрямилася.

— І як ти це уявляєш? Демократичну Нікань? Ти справді думаєш, що це спрацює?

Перспектива функціональної демократії рідко турбувала її впродовж самої війни. Завжди була якась нагальніша загроза Імперії. Але тепер вони справді перемогли і Вейсжа мав нагоду перетворити абстрактну мрію на політичну реальність.

Жинь сумнівалася, що він це зробить. Тепер Вейсжа мав завелику владу. На біса ж від неї відмовлятися?

І вона не могла сказати, що звинувачує його. Вона досі не була переконана, що демократія — це взагалі гарна ідея. Нікарці тисячоліттями чубилися між собою. Вони збираються покласти цьому край лише через те, що люди зможуть голосувати за своїх правителів? І хто за них проголосує? Такі, як тітонька Фан?

— Звісно, це спрацює, — сказав Неджа. — Уяви всі беззмістовні військові дискусії, які Воєначальники проводять щороку. Ми покінчимо з цим. Усі суперечки вирішуватиме рада й не на полі бою. Щойно ми об’єднаємо всю Імперію, то зможемо зробити що завгодно.

Венка пхикнула.

— Ти справді віриш у це лайно?

Схоже, Неджу приголомшили її слова.

— Звісно, я в це вірю. Інакше, нащо, по-твоєму, я б бився в цій війні?

— Бо ти хочеш потішити татусика?

Неджа легенько штурхнув її під ребра.

Венка вивернулася й, хихочучи, збила з візка ще один глечик вина.

Неджа відхилився до стіни.

— Майбутнє буде славетне, — сказав він, у його голосі не було навіть натяку на сарказм. — Ми живемо в найпрекраснішій країні в цілому світі. У нас більше людських ресурсів, аніж у призахідників. У нас більше природних ресурсів. Весь світ хоче мати те, що маємо ми, і вперше за всю історію ми можемо це використати.

Жинь перекотилася на живіт і підперла підборіддя руками.

Їй подобалося слухати Неджу. Він був такий окрилений надією, такий оптимістичний і такий дурний.

Він міг фонтанувати якою завгодно ідеологією, але їй було видніше. Нікарці ніколи не зможуть правити самостійно у мирний спосіб, бо такого поняття, як нікарець, не існувало взагалі. Були сінеґардці, а ще ті, хто намагався вдавати сінеґардців, а також вихідці з півдня.

Вони були по різні боки. І так буде завжди.

— Ми на порозі нової світлої доби, — закінчив Неджа. — І це чудесно.

Жинь розвела руки:

— Ходи-но сюди.

Він нахилився в її обійми. Вона притиснула його голову до своїх грудей і притиснулася підборіддям зверху, повільно рахуючи його подихи.

Вона так за ним сумуватиме.

— Бідолашка, — сказала вона.

— Про що це ти торочиш? — запитав він.

Вона просто обійняла його ще міцніше. Вона не хотіла, щоб ця мить закінчувалася. Не хотіла йти.

— Я просто не хочу, щоб світ тебе зламав.

Зрештою Венка почала блювати, перегнувшись через край башти.

— Усе гаразд, — сказав Кітай, коли Жинь спробувала підвестися. — Я її тримаю.

— Ти впевнений?

— З нами все буде гаразд. Я й близько не такий п’яний, як ви, — він перекинув руку Венки собі через плече та обережно повів її до сходів.

Венка гикала й бурмотіла щось нерозбірливе.

— Ти не посмієш наблювати на мене, — сказав їй Кітай. Він озирнувся через плече на Жинь. — Не варто тобі лишатися тут із такими ранами. Не засиджуйся, йди спати.

— Добре, — пообіцяла вона.

— Впевнена? — наполягав Кітай.

Вона побачила на його обличчі стурбованість. «У нас лишилося мало часу».

— Через годину мене вже тут не буде, — сказала вона. — Майстре.

— Добре, — Кітай повернувся, щоб піти разом з Венкою.

Їхні кроки затихли на сходах. На даху лишилися Жинь із Неджею. Нічне повітря раптом стало дуже холодним, і це здалося Жинь гарним виправданням, щоб присунутися до Неджі ближче.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Відмінно, — сказала вона й повторила це слово ще двічі, бо їй здалося, що приголосні прозвучали якось неправильно. — Відмінно. Відмінно. — Її язик досі ледве ворушився в роті. Вона не пила вже понад годину й до цього часу трохи протверезіла, але від нічної прохолоди її кінцівки заніміли.

— Добре, — Неджа підвівся і простягнув їй руку. — Ходи зі мною.

— Але мені подобається тут, — заскиглила вона.

— Тут ти замерзнеш, — сказав він. — Просто ходи.

— Нащо?

— Бо це буде весело, — сказав він, і це прозвучало як непогана причина зробити що завгодно.

Якимось чином вони врешті опинилися в гавані. Дорогою Жинь хилило до Неджі. Вона тверезіла не так швидко, як сподівалася. На кожному кроці земля під ногами зрадницьки кренилася.

— Якщо ти збираєшся мене втопити, то мав би не так очевидно заявляти про свої наміри.

— Чому ти завжди думаєш, що я намагаюся тебе вбити? — запитав Неджа.

— А чому ні?

Вони зупинилися в кінці хвилеріза, доволі далеко від будь-яких рибальських човнів біля пристані. Неджа стрибнув у невеликий сампан і жестом показав їй стрибати за ним.

— Що ти бачиш? — запитав він, почавши гребти.

Вона кліпнула.

— Воду.

— А що підсвічує воду?

— Місячне сяйво.

— Придивися ближче, — сказав він. — То не лише місяць.

Жинь перехопило подих. Її розум повільно розібрався в тому, що вона бачила. Світло йшло не з неба. Воно йшло з самої річки.

Вона перехилилася через борт сампана, щоб роздивитися краще, і побачила крихітні іскорки на молочному тлі. Тепер річка не просто відбивала зорі, а й додавала власне фосфоресцентне сяйво — спалахи світла, що проривалися крізь найменші коливання хвиль, сяйливі потоки, що стікали з кожного брижа на воді. Море було охоплене вогнем.

Неджа потягнув її назад за зап’ясток.

— Обережно.

Жинь не могла відвести очей від води.

— Що це?

— Риба, молюски і краби, — сказав він. — Коли вони опиняються в тіні, то виробляють власне світло, як підводне полум’я.

— Це красиво, — прошепотіла вона.

Жинь замислилася, чи поцілує він її зараз. Вона небагато знала про цілунки, але якщо судити з давніх розповідей, то тепер для цього був слушний час. Герой завжди вів свою дівчину в якесь прекрасне місце й зізнавався в коханні під зірками.

Їй теж хотілося, щоб Неджа її поцілував. Було би приємно перед утечею розділити з ним цей останній спогад. Але він лише замислено дивився на неї, його розум зосередився на чомусь, про що вона не здогадувалася.

— Можна дещо запитати? — промовив він після паузи.

— Що завгодно, — сказала вона.

— Чому ти так ненавиділа мене в академії?

Жинь засміялася, здивована таким запитанням.

— А хіба не очевидно?

У неї було так багато відповідей, що запитання здалося їй абсурдним. Бо він був нестерпним. Бо він був багатим, особливим і популярним, а вона ні. Бо він був спадкоємцем провінції Дракона, а вона — сиротою війни й мешканкою півдня зі шкірою кольору бруду.

— Ні, — сказав Неджа. — Я маю на увазі… Я розумію, що поводився з тобою не дуже люб’язно.

— Це ще м’яко сказано.

— Знаю. І вибач за це. Але, Жинь, ми так сильно ненавиділи одне одного цілих три роки. Це не нормально. Це повертає нас до сутичок на першому курсі. То все було лише тому, що я посміявся з тебе?

— Ні, це тому, що ти мене лякав.

— Я тебе лякав?

— Я думала, що через тебе мені доведеться піти, — сказала вона. — А мені просто нікуди було повертатися. Якби мене вигнали з Сінеґарда, лишалося б хіба вмерти. Тому я боялася тебе, ненавиділа, і насправді це відчуття ніколи не зникало.

— Я й не усвідомлював цього, — тихо промовив він.

— Маячня, — сказала вона. — Не вдавай, ніби ти не знав.

— Присягаюся, мені й на думку не спадало.

— Справді? Бо мусило спасти. Ми не були рівними, і ти це знав, ось чому тобі все так просто миналося — ти знав, що я ніколи не зможу відплатити тобі сповна. Ти був багатий, а я бідна, і ти це використовував. — Жинь здивувало, як швидко виривалися ці слова, як легко вона згадувала давню образу. Вона думала, що вже давно притлумила її в собі. Мабуть, ні. — Бляха, а знаєш, якщо тобі справді ніколи й на думку не спадало, що ставки в нас дуже різні, то це дуже сумно.

— Справедливо, — сказав Неджа. — Можна поставити ще одне запитання?

— Ні. Спершу я поставлю своє.

У яку б гру вони не грали, у неї раптом з’явилися правила, вони обоє раптом стали відкриті до обговорення. А правила, вирішила Жинь, означали взаємність. Вона вичікувально дивилася на нього.

— Гаразд, — знизав плечима Неджа. — Що таке?

Жинь зраділа, що мала мужність, підкріплену алкоголем, щоб сказати наступне.

— Ти колись повертався до гроту?

Неджа напружився.

— Що?

— Боги нематеріальні, — сказала вона. — Цього мене навчив Чаґхань. Щоб впливати на наш світ, їм потрібна смертна посудина. Чим би не був той дракон…

— Та істота — чудовисько, — категорично сказав Неджа.

— Може, й так. Але її можна здолати, — сказала Жинь.

Можливо, вона досі була під враженнями від перемоги над Фейленем, але це здавалося їй таким очевидним рішенням, якщо Неджа справді хотів звільнитися.

— Можливо, колись то була людина, — продовжила вона. — Не знаю, як вона стала такою. Можливо, тепер вона могутня, як бог, але я вже ховала богів. І поховаю знову.

— Ти не здолаєш тієї почвари, — сказав Неджа. — Ти й гадки не маєш, проти чого виступаєш.

— Гадаю, що трохи таки маю.

— Не про це, — його голос став жорсткішим. — Ти більше ніколи не питатимеш у мене такого.

— Гаразд.

Вона відхилилася назад і провела пальцями по сяйливій воді. Змусила полум’я виблискувати на руках, милуючись тим, які вишукані візерунки відбиваються в блакитно-зеленій гладі. Полум’я й вода здавалися такими гарними разом. Прикро, що за законами природи вони знищували одне одного.

— А тепер я можу поставити ще одне запитання? — промовив Неджа.

— Уперед.

— Що ти мала на увазі, коли говорила, що нам треба підняти армію шаманів?

Жинь відсахнулася.

— Коли це я таке говорила?

— На Новий рік. Ще під час кампанії, коли ми сиділи в снігу.

Жинь засміялася, вражена, що він це запам’ятав. Їй здавалося, що північна кампанія була цілу вічність тому.

— А чому ні? Це було б чудово. Ми ніколи не програвали б у боях.

— А ти розумієш, що саме цього призахідники й бояться?

— І неспроста, — сказала вона. — Така армія надерла б їм зад, хіба ні?

Неджа нахилився до неї.

— А ти знала, що Тарквет хоче домогтися повної заборони шаманічної діяльності?

Жинь спохмурніла.

— І що це означає?

— Це означає, що ти пообіцяєш ніколи не застосовувати своїх сил, а якщо застосуєш, то тебе покарають. Ми звітуватимемо про кожного живого шамана в Імперії. І знищимо всі письмові джерела знань про шаманізм, щоб їх не можна було передати.

— Дуже смішно, — сказала вона.

— Я не жартую. Нам доведеться співпрацювати. Якщо ти ніколи не прикликатимеш вогню, будеш у безпеці.

— А це вже навряд, — сказала вона. — Я тільки-но повернула собі вогонь. І не збираюся відмовлятися від нього.

— А якщо тебе спробують змусити?

Вона випустила полум’я, дозволивши йому танцювати по своїх плечах.

— Тоді, бляха, нехай їм щастить.

Неджа підвівся й перейшов по сампану, щоб сісти поруч із Жинь. Ледь торкнувся її спини.

Від його доторку Жинь здригнулася.

— Що ти робиш?

— Де твоя рана? — запитав він і натиснув пальцями на шрам у неї на боці. — Тут?

— Боляче.

— Добре, — сказав він. Неджа ворухнув рукою в неї за спиною. Вона подумала, що він притягне її до себе, але потім відчула тиск в одній точці. Жинь спантеличено кліпнула. Вона не розуміла, що її вдарили ножем, аж доки Неджа не прибрав руку й вона не побачила на його пальцях кров.

Жинь завалилася на бік. Неджа підтягнув її собі на руки.

Його обличчя то з’являлося, то зникало в неї перед очима. Вона спробувала заговорити, але вуста були важкі, неповороткі. Вона змогла лише витиснути повітря в незв’язному шепоті.

— Ти… але ти…

— Не намагайся говорити, — пробурмотів Неджа й, мазнувши її губами по лобі, загнав ножа глибше у спину.

Роздiл 36

Ранішнє сонце різонуло по очах Жинь, наче ніж. Вона застогнала й перевернулася на бік. Коротку блаженну мить вона не могла пригадати, як тут опинилася. А потім повільно й болісно з’явилося усвідомлення: її розум повертався до спалахів образів, урив­ків розмов. Обличчя Неджі. Кислий післясмак соргового вина. Ніж. Поцілунок.

Вона перекотилася у щось мокре, липке й смердюче. Її знудило вві сні. Хвиля нудоти пронизала тіло, але коли шлунок Жинь стиснувся, нічого так і не вирвалося назовні. У неї боліло все тіло. Налякана, Жинь потягнулася, щоб обмацати спину. Хтось зашив її: кров запеклася навколо рани, але кровотеча спинилася.

Може, вона й у повній дупі, але поки що не помирає.

Її прикували до стіни двома кайданками: одна була на правому зап’ястку, а друга між литками. Ланцюги висіли доволі вільно, але вона не могла відповзти далі середини кімнати.

Жинь спробувала сісти, але хвиля нудоти змусила її знову лягти на підлогу. Думки ворушилися повільними сплутаними потоками. Вона без надії спробувала прикликати вогонь. Нічого не сталося.

Ну звісно ж, її накачали наркотиками.

Утомлений розум повільно обмірковував усе, що сталося. Вона була така дурна, їй кортіло себе вдарити. До втечі залишався один крок, але вона поступилася почуттям.

Жинь знала, що Вейсжа маніпулятор. Знала, що призахідники її переслідуватимуть. Але їй ніколи й на думку не спадало, що нашкодити їй може Неджа. Їй варто було вирубити його ще в казармах і вислизнути з Арлона непоміченою. Натомість вона сподівалася провести з ним останню ніч разом перед тим, як розлучитися навічно.

«Дурепа, — подумала вона. — Ти любила його, довіряла йому й пішла простісінько в його пастку».

Після Алтаня вона мала би бути розумнішою.

Жинь роззирнулася кімнатою. Вона була сама. Не хотілося бути самій, бо ж якщо вона бранка, то мусить бодай знати, що на неї чекає. Хвилини минали, а до кімнати ніхто не заходив. Жинь закричала. А потім закричала знову і знову, аж доки не зірвала голос.

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати зайшла Леді Їнь Сайкхажа. У правій руці вона тримала батіг.

«Бляха», — ліниво подумала Жинь за мить до того, як батіг уперіщив її від лівого плеча до правого стегна. На мить Жинь завмерла, у вухах дзвеніло від ляскання. А потім з’явився біль, такий нестерпний і пекучий, що змусив її стати навколішки. Батіг хльоснув знову. Цього разу по правому плечу. Жинь не стримала криків.

Сайкхажа опустила батіг. Жинь бачила лише, як сильно в неї тремтять руки, але в іншому Леді Арлона стояла напружена, владна, зблідла від чистої ненависті, якої Жинь ніколи не розуміла.

— Ти мусила їм розповісти, — сказала Сайкхажа. Її волосся було розпущене й нечесане, а голос тремтів. — Ти мала допомогти їм виправити його.

Жинь скрутилася в дальньому кінці кімнати, намагаючись вибратися з зони досяжності Сайкхажі.

— Про що ви торочите?

— Ти творіння Хаосу, — просичала Сайкхажа. — Ти змієязика шахрайка, ти пішак найбільшого зла, це ти в усьому винна…

Жинь уперше збагнула, що, можливо, Леді Арлона і справді несповна розуму.

Вона підняла руки над головою і скрутилася в дальньому кутку на випадок, якщо Сайкхажа знову вирішить хльоснути батогом.

— У чому, по-вашому, я винна?

Очі Сайкхажі розширилися, погляд затьмарився. Вона говорила, дивлячись кудись на метр ліворуч від Жинь.

— Вони збиралися виправити його. Вейсжа обіцяв. Але вони повернулися з кампанії і сказали, що ані на крок не наблизилися до з’ясування істини, а ти досі тут, брудна шавко…

— Заждіть-но, — сказала Жинь.

Частинки головоломки поступово складалися в її розумі. Не вірилося, що вона раніше не побачила цього зв’язку.

Сайкхажа тільки дивилася на неї.

— Вони сказали, що виправлять Неджу? — наполегливо запитала Жинь. — Призахідники сказали, що зможуть зцілити мітку дракона?

Сайкхажа кліпнула. Її обличчя перетворилося на нерухому маску, таку ж, яку носили її син і чоловік.

Але їй і не треба було більше нічого казати. Тепер Жинь розуміла правду, вона лежала просто в неї перед носом.

«Ти обіцяв, — просичала Сайкхажа Вейсжі. — Ти присягався мені. Ти сказав, що розберешся, і якщо я приведу їх назад, то вони знайдуть спосіб його виправити».

Сестра Петра обіцяла ліки від синової недуги. Ось чому Сайкхажа доклала стільки зусиль, щоб привести Сіре товариство в Імперію. А це означало: весь цей час Вейсжа і Сайкхажа знали про те, що Неджа шаман.

Але його призахідникам не віддали.

Вони лише поставили під загрозу всіх інших шаманів Імперії. А її саму передали в руки Петрі, щоб та повторила все, через що Жинь пройшла з Шіро, і все заради якоїсь надії врятувати свого синочка.

— Я не знаю, чого вони, по-вашому, мають навчитися, — тихо промовила Жинь. — Але піддавши мене тортурам, ви не виправите свого сина.

Ні, ймовірно, Неджа страждатиме від прокляття дракона довіку. Прокляття точно було поза обізнаністю призахідників. Це дало їй невеличке зловтішне задоволення.

— Хаос майстерно обманює, — Сайкхажа різко піднесла руку до грудей, складаючи пальці в символ, якого Жинь ніколи не бачила. — Він приховує свою справжню суть та імітує порядок, щоб зруйнувати його. Я знаю, що не зможу витягти з тебе правду. Я лише новонавернена. Але Сіре товариство отримає свою істину.

Жинь сторожко дивилася на неї, стежачи за батогом.

— Тоді чого ви хочете?

Сайкхажа показала на вікно.

— Я тут для того, щоб поспостерігати.

Спантеличена Жинь простежила за її поглядом.

— Уперед, — сказала Сайкхажа. Вона мала химерний, зловтішно переможний вигляд. — Насолоджуйся видовищем.

Жинь пошкутильгала до вікна й визирнула назовні.

Вона побачила, що її тримали на третьому поверсі палацу. Кімната виходила вікнами на центральний двір. Унизу юрмилися військові — і республіканці, і призахідники — зібравшись півколом біля піднятої платформи. Двоє арештантів із зав’язаними очима повільно піднімалися сходами, руки їм міцно зв’язали за спинами. Обабіч їх супроводжували призахідники.

Полонені зупинилися на краю платформи. Солдати штрикали їх аркебузами, аж доки вони не вийшли в самий центр.

Навіть із пов’язкою на очах Жинь упізнала те темне вродливе обличчя.

Бадзі стояв прямо, непохитний.

Поруч із ним згорбився Суні, немовби міг стати меншою мішенню. Він був наляканий.

Жинь різко розвернулася.

— Що це таке?

Погляд Сайкхажі був прикутий до вікна, очі звужені, рот стиснутий у найтонші лінії.

— Дивися.

Хтось ударив у гонг. Натовп розділився. У Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як Вейсжа піднімається на платформу і стає на відстані метра перед Суні й Бадзі. Він підняв руки. Крикнув щось, чого Жинь не змогла розібрати через шум юрби. Вона почула лише, як солдати схвально заревли.

— Колись давно Червоний Імператор винищив усіх монахів на своїй землі, — тихо заговорила Сайкхажа за спиною в Жинь. — Як гадаєш, нащо він це зробив?

Чотири призахідницькі солдати вишикувалися перед Бадзі з піднятими на рівні тулуба аркебузами.

— Що ви робите? — крикнула Жинь. — Зупиніться!

Але, звісно ж, Вейсжа не почув її. Вона безпорадно натягу­вала ланцюги, верещала, але могла лише спостерігати, як він підняв руку.

Повітря розітнули чотири постріли. З кожною кулею тіло Ба­дзі смикалося з боку в бік у страхітливому танці, аж доки остання, смертельна, не вцілила йому в груди. Довгу страшну мить він лишався стояти, гойдаючись назад і вперед, немовби його тіло не могло вирішити, куди впасти. А потім він завалився навколішки, голова нахилилася, і врешті останній постріл звалив його додолу.

— Стільки всього задля ваших богів, — сказала Сайкхажа.

Унизу солдати перезарядили аркебузи й випустили ще серію пострілів у Суні.

Жинь повільно повернулася.

Її розум наповнився люттю, внутрішнім бажанням не просто перемогти, а знищити, спопелити Сайкхажу дотла, щоб від неї й кісток не лишилося, причому зробити це повільно, щоб агонія тривала якомога довше.

Вона потяглася до свого бога. Спочатку відповіді не було, лише притлумлена опіумом порожнеча. А потім вона почула Фенікса, його віддалене ґелґотіння, хай навіть і ледь чутне.

Цього було достатньо. Вона відчувала жар у долонях. Вона повернула собі полум’я.

Жинь майже сміялася. Після такої кількості викуреного опіуму її стійкість стала значно вищою, ніж уявляли Їні.

— Твоїх облудних богів викрито, — лагідно сказала Сайкхажа. — Хаос помре.

— Ви нічого не знаєте про богів, — прошепотіла Жинь.

— Я знаю достатньо, — Сайкхажа знову підняла батіг.

Жинь виявилася швидшою. Вона наставила на Сайкхажу долоні — і з них вирвалося полум’я, лише невеликий струмінь, навіть не десята частина її повної сили, але цього вистачило, щоб сукня Сайкхажі зайнялася.

Сайкхажа відступила, гукаючи на допомогу, хльоскаючи Жинь по плечах батогом, розриваючи відкриті рани. Жинь підняла руки, щоб затулити голову, але батіг натомість розідрав їй зап’ястки.

Двері відчинилися. До кімнати ввірвався Ежидень, а за ним ще двоє солдатів. Жинь спрямувала полум’я на них, але вони тримали перед собою вологий брезент. Полум’я засичало й не змогло пробитися до них. Один солдат збив Жинь із ніг і пришпилив її до підлоги руками. Інший затиснув їй рота вологою ганчіркою.

Жинь намагалася не дихати, але перед очима все затяглося туманом. Вона, корчачись, втягнула в себе повітря. Густий смак лаундануму проник їй до рота, надокучливий і потужний. Ефект був миттєвим. Полум’я згасло. Вона вже не відчувала Фенікса й заледве могла бачити або чути бодай щось.

Солдати її відпустили. Вона лежала нерухомо на підлозі, заціпеніла, слина стікала з кутика рота, коли вона байдуже кліпала, дивлячись на двері.

— Вас не повинно тут бути, — сказав Ежидень матері Неджі.

Сайкхажа плюнула в бік Жинь.

— Її мали накачати.

— Її й накачали. Ви повелися безрозсудно.

— А ви — некомпетентно, — просичала Сайкхажа. — Вам це так не минеться.

Ежидень щось відповів, але Жинь його вже не розуміла. Ежидень і Сайкхажа стали розмитими кольоровими плямами, а їхні голоси — спотвореними, незрозумілими нісенітницями.

Через кілька годин до неї прийшов Вейсжа. З-під опухлих повік вона бачила, як відчинилися двері, простежила за тим, як він перетнув кімнату й опустився біля неї на коліно.

— Ви, — сипло промовила вона.

Вона відчула, як він провів холодними пальцями їй по чолу й відкинув пасмо волосся з очей.

Він зітхнув.

— О Жунінь.

— Я все для вас зробила, — сказала вона.

Його вираз обличчя був неприродно добрим.

— Знаю.

— Тоді чому?

Він прибрав руку.

— Визирни на канал.

Виснажена Жинь визирнула з вікна. Їй не обов’язково було дивитися, вона вже знала, що побачить. Розбиті кораблі, уламки яких розкидані по каналу: четверта частина флоту зникла під лавиною каміння, а роздуті тіла потонулих відносила течія.

— Ось що стається, коли ховаєш бога, — сказала вона.

— Ні. Ось що стається, коли люди настільки дурні, щоб гратися з небесами.

— Але я не така, як Фейлень.

— Однаково, — м’яко промовив він. — Могла бути такою.

Вона підтягнулася, щоб сісти.

— Вейсжа, будь ласка…

— Не благай. Я нічого не можу зробити. Вони знають про солдата, якого ти вбила. Ти спалила його і скинула тіло в гавань. — Вейсжа був розчарований. — Справді, Жинь? Після всього? Я ж казав тобі бути обережною. Якби ж ти тільки послухалася.

— Він ґвалтував дівчину, — сказала вона. — Він був на ній, я ж не могла просто…

— Я думав, — повільно промовив Вейсжа, немовби звертався до дитини, — що пояснив тобі, як розподіляється баланс сил.

Жинь спробувала підвестися. Підлога під її ногами кренилася, тож їй довелося притиснутися до стіни. Щоразу, коли вона ворушила головою, їй двоїлося в очах, але врешті вона таки спромоглася глянути Вейсжі у вічі.

— То зробіть це самі. Без розстрільної команди. Скористайтеся мечем. Даруйте мені таку шану.

Вейсжа здійняв брову.

— Гадаєш, ми збираємося тебе вбити?

— Ти поїдеш із нами, любонько, — голос генерала Тарквета. Повільний байдужий тон.

Жинь відсахнулася. Вона не чула, як відчинялися двері.

Сестра Петра ввійшла до кімнати й стала трохи позаду Тарквета. Її очі під шаллю були ніби камінь.

— Чого ви хочете? — гаркнула Жинь. — Ще зразків сечі?

— Визнаю, я вважала, що тебе ще можна навернути, — сказала Петра. — Це засмучує мене, справді. Нестерпно бачити тебе такою.

Жинь плюнула їй під ноги.

— Та пішла ти.

Петра вийшла вперед. Вони опинилися лице до лиця.

— Ти обманула мене. Але Хаос розумний. Він може маскуватися, здаючись раціональним і доброзичливим. Може змусити нас проявити милосердя. — Вона підняла руку й дала Жинь ляпас. — Але врешті його треба вистежити і знищити.

Жинь схопила її за пальці. Петра висмикнула руку. Запізно. Жинь прокусила її до крові.

Петра відсахнулася. Жинь засміялася, демонструючи закривавлені зуби. Вона бачила неприхований жах в очах Петри і вже від цього відчувала химерне задоволення: Петра ніколи не виказувала перед нею страху, ніколи не виказувала бодай чогось, тож Жинь було начхати на огиду на обличчі Тарквета чи несхвалення Вейсжі.

Вони вже вважали її скаженою твариною. Вона лише підтвердила їхні очікування.

І чому б їй цього не робити? Вона вже не грала в хованки з призахідниками, не вдавала, що цілком безпечна. Вони хотіли бачити чудовисько — вона його їм дасть.

— Річ не в Хаосі. — Жинь широко всміхнулася. — Ви так сильно боїтеся, хіба не так? У мене є сила, якої немає у вас, і ви не можете з цим змиритися.

Вона розкрила долоні. Нічого не трапилося — лаунданум досі обтяжував її розум — але Петра й Тарквет все одно відскочили.

Жинь зареготала.

Петра витерла закривавлену руку сукнею, лишаючи широкі червоні смуги на сірій тканині.

— Я молитимуся за тебе.

— Помолися за себе.

Жинь знову зробила випад уперед, просто щоб поглянути, що робитиме Петра.

Сестра повернулася на підборах і вибігла з кімнати. Двері з гуркотом зачинилися за нею. Жинь відкинулася назад, весело фиркаючи.

— Сподіваюся, ти награлася, — сухо сказав Тарквет. — Там, куди вирушаєш, тобі буде не до сміху. Наші вчені люблять займатися ділом.

— Я відкушу собі язика до того, як вони мене торкнуться, — сказала Жинь.

— О, не така вже й прикрість, — сказав Тарквет. — Ми підкидатимемо трохи опіуму щоразу, коли ти гарно поводитимешся. Мені сказали, що ти це любиш.

Гордовитість миттю злетіла з неї.

— Не віддавайте мене їм, — заблагала вона Вейсжу.

Вона вже не могла вдавати, не могла приховувати страху. Усе тіло тремтіло. І хоча їй хотілося бути зухвалою, вона могла думати лише про лабораторію Шіро, про те, як безпорадна лежала на жорсткому столі, а руки, яких вона не бачила, обмацували її тіло.

— Вейсжа. Прошу. Я вам досі потрібна.

Вейсжа зітхнув.

— Боюся, що вже ні.

— Без мене ви б не перемогли в цій війні. Я ваша найліпша зброя, я сталь у ваших руках, ви казали…

— О Жунінь. — Вейсжа похитав головою. — Визирни з вікна. Он той флот — сталь у моїх руках. Бачиш ті військові кораблі? Уяви, який вантаж на їхньому борту. Уяви, скільки там аркебуз. Думаєш, ти справді мені потрібна?

— Але я єдина, хто може прикликати бога…

— І Авґус, дурне хлопчисько без військової підготовки, виступив проти однієї з наймогутніших шаманок Внутрішніх держав та вбив її. О так, Жунінь, я їм розповів. А тепер уяви, які шанси в натренованих призахідницьких солдатів. Моя люба, запевняю, твої послуги мені вже не потрібні. — Вейсжа повернувся до Тарквета. — Ми тут закінчили. Забирайте її куди заманеться.

— Я не триматиму цієї істоти на своєму кораблі, — сказав Тарквет.

— Тоді ми доставимо її перед відправленням.

— І ви можете гарантувати, що вона не потопить нас в океані?

— Вона нічого не зможе, доки ви даватимете їй регулярні дози лаундануму, — сказав Вейсжа. — Виставте варту. Тримайте її під кайфом, накрийте мокрими ковдрами — і вона буде безпорадна, як кошеня.

— Як прикро, — сказав Тарквет. — З нею весело.

Вейсжа захихотів.

— Є таке.

Тарквет кинув на Жинь останній довгий погляд.

— Скоро прибудуть делегати Консорціуму.

Вейсжа нахилив голову.

— А я не змушував би Консорціум чекати.

Вони повернулися до неї спинами й рушили до дверей.

Жинь рвонулася вперед, запанікувавши.

— Я все для вас зробила, — у розпачі вона зривалася на крик. — Заради вас я вбила Фейленя.

— І історія цього не забуде, — лагідно промовив Вейсжа через плече. — Так само, як історія шануватиме мене за рішення, які я зараз приймаю.

— Подивіться на мене! — крикнула вона. — Подивіться на мене! Бляха! Подивіться на мене.

Він не відповів.

Вона ще могла розіграти останній козир і нестямно кинула його у Вейсжу:

— А Неджу ви їм також віддасте?

Ці слова змусили його зупинитися.

— Що таке? — запитав Тарквет.

— Нічого, — сказав Вейсжа. — Вона під кайфом, просто марить…

— Я все знаю, — сказала Жинь.

До біса Неджу, до біса його секрети. Якщо він вдарив її у спину, вона зробить те саме.

— Ваш син — один з нас, і якщо ви збираєтеся нас усіх перебити, то доведеться вбити і його.

— Це правда? — різко запитав Тарквет.

— Звісно, ні, — сказав Вейсжа. — Ви бачили хлопця. Ходімо, ми гаємо час…

— Тарквет бачив, — видихнула Жинь. — Тарквет був у кампанії. Пам’ятаєте, як рухалися ті води? То був не бог вітру, генерале. То був Неджа.

Вейсжа нічого не сказав.

Вона знала, що дістала його.

— Ви знали, правда? — вимогливо поцікавилася Жинь. — Ви завжди знали. Неджа пішов до того гроту, бо ви йому дозволили.

Бо ж як ще двоє малих хлопчаків могли втекти від палацової варти й досліджувати печеру, у яку їм було заборонено заходити? Як без прямого дозволу Воєначальника Дракона?

— Ви сподівалися, що він помре? Чи… Ні, — її голос тремтів. — Ви хотіли шамана, правда? Ви знали, на що здатен той дракон, і хотіли собі власну зброю. Але ви не ризикнули Дзіньджею. Не первістком. Але другий син? Третій? Їх можна було замінити. Ви могли експериментувати.

— Про що вона говорить? — вимогливо запитав Тарквет.

— Ось чому ваша дружина так мене ненавидить, — сказала Жинь. — Ось чому вона ненавидить усіх шаманів. І ось чому вас ненавидить власний син. І вам цього не приховати. Петра вже знає. Петра сказала, що збирається виправити його…

Тарквет підняв брову.

— Вейсжа..

— Її слова нічого не варті, — сказав Вейсжа. — Вона марить. Вашим людям на кораблі доведеться мати з цим справу.

Тарквет засміявся.

— Вони не знають мови.

— Радійте. Її діалект доволі огидний.

— Годі брехати! — Жинь спробувала кинутися на Вейсжу. Але ланцюги боляче смикнули їй литки і вона знову впала на підлогу.

Тарквет востаннє засміявся й вийшов. Вейсжа затримався на мить на порозі, байдуже спостерігаючи за нею.

Нарешті він зітхнув.

— Дім Їнь завжди робить те, що треба зробити, — сказав він. — І ти це знаєш.

Коли Жинь прокинулася знову, то вирішила, що хоче вмерти.

Вона розмірковувала над тим, щоб розбити голову об стіну. Але щоразу, коли сідала навколішки біля вікна, обхопивши камінь руками, починала занадто сильно тремтіти, щоб довести задумане до кінця.

Вона боялася не смерті, вона боялася, що вдариться головою недостатньо сильно. Що лише розтрощить собі череп, але не втратить свідомість і муситиме годинами терпіти нестерпний біль, який не вб’є її, але перетворить життя на страхітливу агонію й відбере половину первісної здатності думати.

Зрештою, вона теж виявилася занадто великою боягузкою. Вона здалася й жалюгідно згорнулася на підлозі, чекаючи, хто прийде наступним.

Через декілька хвилин Жинь відчула різке поколюванні в лівій руці. Вона різко підняла голову, оглянула кімнату, щоб знайти, що її вкусило. Павук? Щур? І нічого не бачила. Вона була сама.

Поколювання посилилося й переросло в гострий рівномірний біль. Жинь голосно скрикнула й сіла.

Вона не бачила причини болю. Міцно стиснула руку, квапливо розтерла її вгору й униз, але біль не зникав. Вона відчувала його так точно, немовби хтось вирізав глибокі рани в її плоті, але не бачила крові на шкірі чи ліній, які розтинали б її.

Нарешті вона усвідомила, що це відбувалося не з нею.

Це відбувалося з Кітаєм.

Вони його спіймали? Вони роблять йому боляче? О боги. Знати, що й Кітая катують, відчувати, як це відбувається, розуміти, що йому вдесятеро гірше, й не мати змоги цього спинити, було гіршим за тортури.

На її шкірі проступили тонкі неакуратні лінії, схожі на шрами від давно загоєної рани.

Жинь вдивилася в їхню форму. То були не випадкові порізи, щоб завдати болю, візерунок надто складний. Він скидався на слова.

Надія стрепенулася у грудях. Кітай зробив це з собою сам? Він намагався написати їй? Вона стиснула кулаки, зціпила зуби від болю, спостерігаючи, як білі лінії утворюють одне слово.

«Де?»

Вона підповзла до вікна й визирнула назовні, рахуючи вікна, що вели до неї. Третій поверх. Перша кімната в центрі коридору, просто над платформою у дворі.

Тепер Жинь мусила відписати. Вона ковзала поглядом по кімнаті, шукаючи зброю, але нічого не знайшла. Стіни надто гладенькі, а меблів у її камері не було.

Вона оглянула нігті на руках. Непідстрижені, гострі й нерівні. Це могло спрацювати. Нігті були ще й страшенно брудні, що могло спричинити зараження, але цим вона перейматиметься потім.

Жинь глибоко вдихнула.

Вона може це зробити.

Вона вже різала себе.

Вона вирізала лише три знаки до того, як уже не змогла змусити себе нанести бодай штрих. «Палац 1–3».

Затамувавши подих, вона дивилася на свою руку. Відповіді не було.

Відповідь необов’язкова. Кітай мусив побачити. Можливо, йому просто більше нічого було сказати.

Вона швидко розмазала кров по руках, щоб приховати порізи, просто на той випадок, якщо до неї прийдуть охоронці. А якщо й побачать, вона просто прикинеться божевільною.

Роздiл 37

Щось дзенькнуло об вікно.

Жинь різко підняла голову. Почула той самий дзенькіт удруге. Вона чи то побігла, чи то поповзла до підвіконня й побачила на залізних ґратах багатозубий гак. Визирнула за край. Кітай дерся по стіні по єдиній мотузці. Він осяйно всміхнувся їй, його зуби блиснули в місячному світлі.

— Привітики.

Жинь вражено дивилася на нього, відчуваючи надто сильне полегшення, щоб говорити, і відчайдушно сподіваючись, що це не галюцинація.

Кітай протиснувся крізь вікно, нечутно скочив на підлогу й видобув із кишені довгу голку.

— Скільки замків?

Вона брязнула ланцюгами.

— Тільки два.

— Ага. — Кітай опустився навколішки біля її литок і взявся до роботи. Через хвилину засувка відскочила.Жинь із полегшенням відкинула з ніг кайдани.

— Тихше, — прошепотів він.

— Вибач. — Вона досі була трохи сонна через лаунданум. Рухаючись, вона немовби плавала, а думати доводилося вдвічі довше.

Кітай перейшов до засувки навколо її правого зап’ястка.

Жинь сиділа тихо, щосили намагаючись не рухатися. Через пів хвилини вона почула щось за дверима. Напружила слух. Почула знову — кроки.

— Кітаю…

— Знаю. — Його спітнілі пальці зісковзували й плуталися, доки він працював голкою навколо замка.

— Не рухайся.

Кроки погучнішали.

Кітай смикнув засувку, але ланцюги трималися міцно.

— Бляха! — він впустив голку. — Бляха, бляха…

Паніка стиснула Жинь груди.

— Вони йдуть.

— Знаю. — Він якусь мить дивився на залізні кайданки, важко дихаючи. А потім стягнув через голову сорочку, зав’язав її в міцний вузол і притиснув Жинь до обличчя.

— Відкрий рота.

— Що?

— Щоб ти не відкусила собі язика.

Жинь кліпнула. Ох.

Вона не сперечалася. Не було часу думати, не було часу вигадати кращий план. Було тільки це. Вона дозволила Кітаю впхнути тканину собі в рота якомога далі, аж доки сорочка не притиснулася до її язика, знерухомлюючи зуби.

— Сказати коли? — запитав він.

Жинь міцно замружилася й похитала головою.

— Добре, — минуло декілька секунд. А потім він із силою наступив їй на руку.

Її розум спалахнув білим. Тіло смикнулося. Вона вигнулася назад, безконтрольно брикаючи ногами в повітрі. Вона чула, як кричить крізь тканину, але все це було немовби десь дуже далеко. На кілька секунд вона була немов відірвана від себе, то хтось інший кричав, чиясь іще рука була розтрощена. А потім її розум повернувся в тіло, вона почала бити рукою об підлогу, відчайдушно бажаючи, щоб другий біль приховав інтенсивність першого.

— Припини… Жинь, припини! — Кітай схопив її за плече й зупинив.

Сльози цівками стікали з очей. Вона не могла говорити, вона заледве могла дихати.

— Ти це чув? — голоси в коридорі прозвучали загрозливо близько. — Я заходжу.

— Опануй себе, і я з тобою не заходитиму.

— Вона під заспокійливим…

— А хіба звуки звідти схожі на те, що вона під заспокійливим? Приведи капітана.

Кроки поступово затихли в коридорі.

— Треба зробити це швидко, — просичав Кітай. Він страшенно зблід. Він також це відчував, певно, він був у агонії, і Жинь навіть не здогадувалася, як він її придушив.

Вона кивнула і знову заплющила очі, хапаючи ротом повітря, доки він смикав її за руки. Нові спалахи болю пронизали тіло.

Вона припустилася помилки, глянувши, і побачила білу кістку, що стирчала крізь плоть. Перед очима все потемніло.

— Спробуй вивернути руку, — сказав Кітай.

Жинь щосили потягнулася й мало не скрикнула від розчарування. Вона досі була закута.

— Поверни ганчірку на місце, — сказав він.

Жинь послухалася. Кітай наступив їй на руку ще раз.

Цього разу долоня зламалася вщент. Жинь відчула той чистий хрускіт, що відбився в усьому тілі. Кітай міцно стиснув її зап’ясток і вивільнив руку одним сильним ривком.

Якимось чином всі шматки досі трималися на руці. Він загорнув її понівечені пальці сорочкою.

— Підстав це в лікоть. Затисни, якщо зможеш, це зупинить кровотечу.

Жинь була така одурманена болем, що не могла стояти. Кітай підняв її під пахви.

— Ходімо.

Вона мовчки нахилилася до нього. Кітай ляскав її по щоках, доки вона не розплющила очі.

— Можеш лізти? — запитав він. — Будь ласка, Жинь, нам треба йти.

Вона застогнала.

— У мене одна рука і я досі під кайфом.

Він потягнув її до вікна.

— Знаю. Я також це відчуваю.

Вона глянула на нього й усвідомила, що його рука нерухомо обвисла. Його обличчя витягнулося, зблідло і стало липким від поту. Вони зв’язані. Її біль — це його біль. Але він витримав його.

Отже, і їй це до снаги. Вона в боргу перед ним.

— Я можу лізти, — сказала вона.

— Це буде просто, — сказав Кітай. Його обличчя світилося помітним полегшенням. — Нас навчили цього в Сінеґарді. Обкрути мотузку навколо ступні, щоб утворити невелику петлю. Ти стоятимеш на цій петлі й потроху опускатимешся додолу. — Він відірвав шматок тканини від сорочки і втиснув їй у здорову руку. — Це щоб не обпектись об мотузку. Зачекай, доки я спущуся, щоб я міг тебе спіймати.

Він кілька разів поплескав її по щоках, щоб вона знову отямилася, а потім виліз із вікна.

Жинь навіть не уявляла, як спуститься по стіні. Кінцівки рухалися з сонливою повільністю, а каміння досі пливло перед очима. Декілька разів мотузка мало не висковзнула з-під її ноги й загрозливо закрутилася в повітрі, доки Кітай не сіпнув її, щоб натягнути. Коли вона вже не могла триматися, то зістрибнула з висоти останніх двох метрів і впала на Кітая. Біль пронизав литки.

— Тихо. — Кітай затиснув їй рота рукою, щоб вона не скрикнула, і показав кудись у темряву. — Он там чекає човен, але треба перетнути платформу непоміченими.

Лише тоді вона усвідомила, що вони стояли на платформі для страти. Вона глянула позад себе. Побачила два тіла. Їх навіть не потурбувалися прибрати.

— Не дивися, — прошепотів Кітай.

Але вона не могла не дивитися. Не тоді, коли вони стояли так близько. Суні й Бадзі лежали зв’язані й скалічені в почорнілій калюжі власної крові. Двоє останніх шаманів із Цике, жертви її дурості.

Вона роззирнулася двором. Не побачила нічної варти, але певно, що солдати могли вийти з-за палацу будь-якої миті.

— Нас не побачать?

— Їх відволічуть, — сказав Кітай.

Не встигла вона й запитати, як він устромив пальці в рота і свиснув.

З іншого краю платформи з’явилася постать. Вийшла у місячне світло. Її профіль приніс Жинь різке полегшення. Жамса.

Жинь рвонулася до нього, але Кітай смикнув її назад. Жамса зустрівся з нею поглядом, похитав головою й показав на стрій вартових, які з’явилися з-за рогу.

Жинь завмерла. Їх було троє проти двох десятків вартових, половина з яких були призахідниками, озброєними аркебузами, а вона не могла прикликати вогонь.

Жамса спокійно витягнув дві бомби з кишені.

— Що він робить? — Жинь рвалася з рук Кітая. — Це ж самогубство.

Кітай не зрушив з місця.

— Я знаю.

— Відпусти мене, я мушу йому допомогти…

— Ти не зможеш…

Ніч розітнув крик. Один із вартових помітив Жамсу. Вартові кинулися бігти, витягуючи мечі.

Жамса став навколішки. Його пальці в шаленому темпі працювали над запалами. Навколо нього літали іскри, але бомби не запалювалися.

Жинь смикнулася в руках Кітая.

— Кітаю, прошу…

Він відтягнув її подалі в тінь.

— Не його ми намагаємося врятувати.

Жинь побачила спалах пороху. Призахідники вистрілили.

Жамса підвівся. Якимось дивом перший залп куль не поцілив у нього. Йому таки вдалося підпалити запал. Він захоплено засміявся, піднімаючи бомби над головою.

Другий залп вогню пошматував його.

Час страшенно розтягнувся. Жинь бачила, як усе розгорталося — повільно, у всіх ретельних і складних деталях. Одна куля пробила Жамсі щелепу й вилетіла з другого боку разом із червоними бризками крові. Наступна пробила наскрізь шию. Ще одна застрягла в грудях. Жамса заточився назад. Бомби випали з його рук і вдарились об землю.

Жинь здалося, що вона помітила крихітний натяк на полум’ї в точці запалу.

А потім полум’яна куля вибухнула, немовби розквітла квітка, і вибухова хвиля поглинула весь двір.

— Жамсо… — вона схлипувала, притулившись до плеча Кітая, простягнувши руки до місця вибуху. Її рот працював. Вона проштовхувала повітря в горло, але не чула власного голосу, аж доки після довгої хвилини не заговорила. — Жамсо, ні…

Кітай смикнув її, ставлячи на ноги.

— Він виграв нам вікно для втечі. Ходімо.

Сампан, який чекав на них за каналом, так добре сховали в тіні, що на декілька страшних секунд Жинь подумала, що його там узагалі немає. А потім човняр вивернув судно з-під вербового гілля, зупинився перед ними і простягнув руку. Він був у призахідницькій військовій формі, але обличчя ховалося під нікарським шоломом лучників.

— Вибач, що не змогли витягти тебе раніше, — човняр виявився дівчиною. Венка на мить зняла шолом і підморгнула. — Залазьте.

Жинь, надто виснажена, щоб лютувати, квапливо зайшла в сампан. Кітай стрибнув після неї й кинув мотузку за борт.

— Де ти дістала форму? — запитав він. — Гарний хід.

— Пішла на полювання до трупів, — Венка відштовхнула човен від берега і плавно спрямувала їх униз каналом.

Жинь упала на сидіння, але Венка штовхнула її ногою.

— Ляж на дно. Накрийся отим брезентом.

Жинь скрутилася між двома сидіннями. Кітай допоміг натягти брезент їй на голову.

— Як тобі вдалося нас знайти? — запитала Жинь.

— Батько відмахнувся від мене, — сказала Венка. — Я знала, що в башті відбувається щось дивне, просто не могла збагнути, що саме. Тієї миті, коли я зрозуміла, що до чого, я побігла і знайшла Кітая раніше за людей Вейсжі, але ми не змогли з’ясувати, де тебе тримають, аж доки Кітай не спробував ту штуку зі шкірою. Гарний трюк, до речі.

— Ти розумієш, що вчиняєш державну зраду? — запитала Жинь.

— Схоже, що це найменша з наших проблем, — сказала Венка.

— Ти ще можеш повернутися, — сказав Кітай. — Я серйозно, Венко. Уся твоя родина тут, у тебе немає причин утікати разом із нами. Звідси я можу повести сампан, ти можеш зіскочити..

— Ні, — різко відповіла вона.

— Краще все обміркуй, — наполягав він. — У тебе ще є правдоподібна відмовка. Ти можеш піти зараз, ніхто не знає, що ти була на цьому човні. Але якщо ти підеш із нами, то ніколи не зможеш повернутися.

— Яка прикрість, — зневажливо сказала Венка. Вона обернулася до Жинь. Її голос став жорстким. — Я чула, що ти зробила з тим призахідницьким солдатом.

— Ага, — сказала Жинь. — І?

— Гарна робота. Сподіваюся, то було боляче.

— Здавалося, що боліло добряче.

Венка мовчки кивнула. Більше ніхто не зронив про це й слова.

— З іншими пощастило? — запитала Венка в Кітая після паузи.

Він похитав головою.

— Не було часу. Я зміг дістатися тільки до Ґужубая. Він уже має бути на кораблі, якщо пробрався повз варту…

— Ґужубай? — повторила Жинь. — Про що це ви?

— Вейсжа прийде за південними Воєначальниками, — пояснив Кітай. — Він виборов собі Імперію. Тепер зміцнює владу. Він почав із тебе, а тепер просто підчищатиме інших. Я намагався попередити їх, але не зміг із ними вчасно зв’язатися.

— Вони мертві?

— Не всі. Чажовка посадили в камеру. Не знаю, чи стратять його, чи лишать за ґратами, але точно не відпустять. Воєначальник Півня відбивався, тож його підстрелили, коли почалися заколоти..

— Заколоти? Та що в біса коїться?

— Табори перетворили на військові зони, — сказала Венка. — Охорону навколо району біженців подвоїли, сказали, що з міркувань безпеки, але тієї миті, коли війська прийшли схопити Воєначальників, усі збагнули, що відбувається. Південні війська почали бунт. Ми чули постріли всю ніч. Гадаю, Вейсжа доручив призахідникам покінчити з ними.

Жинь силкувалась осягнути почуте. Світ немовби перевернувся з ніг на голову за декілька годин.

— Вони їх просто повбивали? І цивільних?

— Імовірно.

— А як же Кесеґі? — запитала вона. — Він вибрався?

Венка спохмурніла.

— Хто?

— Я… Ніхто, — зглитнула Жинь. — Не зважай.

— Думай про все так, — бадьоро промовила Венка. — Принаймні це відвернуло їхню увагу.

Жинь відсунулася під брезент і лежала спокійно, рахуючи подихи, щоб відволіктися від місива, на яке перетворилася рука. Їй хотілося глянути на руку, оцінити пошкодження потрощених пальців, але вона не могла змусити себе розгорнути закривавлену ганчірку. Вона знала, що врятувати ту руку не вийде. Бачила зламані кістки.

— Венко? — стривожено промовив Кітай.

— Що?

— Я думав, ти підчистила за собою хвости.

— Так і є.

Жинь сіла. Їхній сампан рухався швидше, ніж вона думала. Палац був уже доволі далеко. Вони пропливали біля верфі. Жинь повернулася глянути, на що дивляться Венка з Кітаєм.

На краю хвилеріза стояв Неджа.

Жинь підтяглася, щоб сісти, і простягнула здорову руку. Вона досі була під дією лаундануму, але змогла прикликати найменший шепіт полум’я в долоні, а якби зосередилася, то ймовірно могла створити й більший струмінь…

Кітай штовхнув її назад під брезент.

— Пригнися!

— Я вб’ю його, — полум’я вирвалося з її долоні й губ. — Я його вб’ю.

— Ні, не вб’єш, — він ворухнувся, пришпилюючи її зап’ястки до дна човна.

Жинь бездумно кинулася на Кітая з кулаками, намагаючись вирватися. А потім ударилася травмованою рукою об край човна. Біль був такий всеохопний, що на мить усе перед її очима побіліло. Кітай затиснув рукою їй рота раніше, ніж вона встигла закричати. Жинь упала йому в руки. Він підтримував її й погойдував, доки вона здавлено схлипувала йому в плече.

Венка швидко вистрелила одну за одною дві стріли через гавань. Обидві промазали майже на метр. Неджа смикнув головою, коли вони просвистіли поруч із ним, але залишався стояти непорушно. Він не рухався весь час, доки сампан перетинав верф, прямуючи до темного укриття в тіні скель на іншому боці каналу.

— Він відпускає нас, — сказав Кітай. — Навіть не здійняв тривоги.

— Гадаєш, він на нашому боці? — запитала Венка.

— Ні, — різко сказала Жинь. — Я точно знаю, що не на нашому.

Вона точно знала, що втратила Неджу назавжди. Оскільки Дзіньджу вбили, а Мінджа давно загинув, Неджа був останнім нащадком дому Їнь. Він став спадкоємцем наймогутнішої нації по цей бік Великого океану і правителем — він готувався стати ним усе життя.

Нащо йому відмовлятися заради друга? Вона не відмовилася б.

— Це я винна, — сказала вона.

— Ти не винна, — сказав Кітай. — Ми всі думали, що тому покидькові можна довіряти.

— Але гадаю, він намагався попередити мене.

— Про що ти торочиш? Він підрізав тебе.

— Уночі перед появою флоту. — Жинь глибоко вдихнула. — Він знайшов мене. Сказав, що в мене більше ворогів, ніж я думаю. Гадаю, він намагався попередити мене.

Венка стиснула вуста.

— Тоді він доклав замало зусиль.

За межами каналу на них чекали два кораблі з глибокими корпусами й тонкими боками. Обидва мали прапор провінції Дракона.

— Це опіумні вітрильники, — спантеличено промовила Жинь. — Чому вони…

— Прапори несправжні. Це кораблі «Червоних лахмітників», — Кітай допоміг їй підвестися, щойно сампан ударився в корпус ближчого вітрильника. Кітай свиснув нагору на палубу. Через кілька секунд у воду навколо них спустили чотири мотузки.

Венка прив’язала їх до гаків із чотирьох боків сампана. Кітай свиснув ще раз — і вони повільно почали підніматися.

— Моаґ передавала вітання. — Сажана підморгнула Жинь, допомагаючи їй піднятися на борт. — Ми отримали твоє повідомлення. Нам здалося, що тобі захочеться поїхати далі на південь. Просто не думали, що все так погано.

Жинь відчувала глибоке полегшення, але разом із тим була відверто здивована, що зрештою по неї прибули «Лілії». Вона не могла згадати, чому взагалі так ненавиділа Сажану, бо ж просто зараз хотілося її розцілувати.

— То ви вирішили дати бій велетню?

— Ти ж знаєш Моаґ. Вона завжди хоче вихопити козирі, а надто коли їх кинули у відбій.

— Ґужубай вижив? — запитав Кітай.

— Воєначальник Мавпи? Так, він у каюті. Втратив трохи крові, але з ним усе буде гаразд. — Погляд Сажани зупинився на обмотаній руці Жинь. — Тигрячі цицьки. Що там?

— Тобі не захочеться цього бачити, — сказала Жинь.

— У вас є лікар на борту? — запитав Кітай. — Я пройшов трирічну підготовку, але мені потрібне обладнання — окріп, пов’язки…

— Унизу. Я відведу її. — Сажана обхопила Жинь рукою й допомогла їй перетнути палубу.

Коли вони йшли, Жинь озирнулася через плече на скелі вдалині. Тепер Вейсжа вже точно знав про її втечу. Війська вже мали б висипати з казарм. Її здивувало б, якби все місто не закрили. Призахідники шукатимуть скрізь, у місті, серед скель, у воді, аж доки не повернуть її.

Але вітрильники «Червоних лахмітників» були такі помітні під місячним сяйвом. Вони й не думали ховатися. Навіть не загасили ліхтарів.

Жинь спіткнулась об виступ на нерівній підлозі.

— Усе гаразд? — запитала Сажана.

— Нас спіймають, — сказала Жинь.

Усе таке ідіотично марне: її втеча, смерть Жамси, зустріч біля річки. Призахідники схоплять їх уже за годину. Який у цьому сенс?

— Не варто недооцінювати опіумний вітрильник, — сказала Сажана.

— Навіть найшвидший вітрильник не здатен перегнати військовий корабель призахідників, — сказала Жинь.

— Може, й так. Але трохи часу в нас є. Якщо маєш дві армії й командирів, не знайомих між собою, то завжди трапляються непорозуміння в командуванні. Призахідники не знають, що це не республіканський корабель, а республіканці не знатимуть, чи призахідники давали дозвіл стріляти й чи він їм узагалі потрібен. Усі припускатимуть, що про нього подбає хтось інший.

Сажанин план утечі ґрунтувався на неефективності ланцюжка командування. Жинь не знала, сміятися їй чи плакати.

— Це не виграє вам часу на втечу, ви отримаєте, може, з пів години.

— Звісно. — Сажана показала на інший вітрильник. — А для цього є ще один корабель.

— То, виходить, він підставний?

— Більшою чи меншою мірою. Ми поцупили цю ідею у Вейсжі, — радісно промовила Сажана. — За мить ми прикриємо всі ліхтарі на палубі, але той корабель займе позицію, немовби готовий до бою. Він оснащений удвічі більшою вогневою міццю, порівняно зі звичайним вітрильником. Вони не зможуть наблизитися достатньо для того, щоб узяти його на абордаж, тож будуть змушені його потопити.

Це було розумно, подумала Жинь. Якщо призахідники не помітять, як другий вітрильник утікає в ніч, то можуть вирішити, що вона потонула.

— А як же команда? — запитала Жинь. — На борту того вітрильника є команда, так? Ти збираєшся пожертвувати «Ліліями»?

Сажанина усмішка здавалася викарбуваною на її обличчі.

— Радій. Якщо пощастить, вони думатимуть, що там була й ти.

Лікарка «Лілій» поклала руку Жинь на стіл, обережно розмотала її й різко вдихнула, побачивши ступінь ушкоджень.

— Ти впевнена, що не хочеш заспокійливого?

— Ні. — Жинь відвернула голову до стіни. Вираз обличчя лікарки був гіршим, аніж видовище її розтрощених пальців. — Просто дайте цьому раду.

— Якщо ворухнешся, я муситиму накачати тебе, — застерегла лікарка.

— Не ворухнуся. — Жинь зціпила зуби. — Просто дайте мені кляп. Будь ласка.

Лікарка здавалася заледве старшою за Сажану, але діяла відпрацьованими виваженими рухами, які трохи заспокоювали Жинь.

Спершу вона промила рани чимось на кшталт чистого спирту, який смердів так нестерпно, що Жинь ледве не прокусила ганчірку. Потім лікарка зшила місця, де плоть розірвалася, відкриваючи кістку. Рука вже так пекла від спирту, що це майже замаскувало біль, але від видовища, коли голка раз за разом занурювалася у плоть, Жинь так замлоїло, що довелося зупинитися через сухі позиви.

Нарешті лікарка підготувалася вправляти кістки.

— Тобі схочеться триматися за щось.

Жинь схопилася здоровою рукою за край стільця. Без попередження лікарка натиснула.

У Жинь очі мало не повилазили з орбіт. Вона мимоволі нестямно засмикала ногами в повітрі. Сльози стікали по її щоках.

— А ти добре тримаєшся, — пробурмотіла лікарка, примотуючи шину до руки Жинь. — Найгірше вже позаду.

Вона затиснула долоню Жинь між двома дерев’яними рейками і зв’язала їх кількома петлями мотузки, щоб знерухомити. Пальці Жинь визирали назовні, закляклі.

— Спробуй, як воно, — сказала лікарка. — Вибач, вигляд не­оковирний. Я зможу змайструвати щось легше, але на це знадобиться декілька днів і на кораблі в мене немає потрібних матеріалів.

Жинь підняла шину до очей. Між дошками вона бачила лише кінчики пальців. Спробувала поворушити пальцями, але не могла зрозуміти, слухаються вони чи ні.

— Я можу витягнути кляп? — запитала лікарка.

Жинь кивнула.

Лікарка витягнула кляп із рота Жинь.

— Я зможу працювати цією рукою? — запитала Жинь, щойно змогла говорити.

— Зараз не можна сказати, як усе загоїться. Більшість пальців у нормі, але центральна частина долоні розтрощена. Якщо…

— Я втрачу цю руку? — перебила Жинь.

— Цілком імовірно. Я хочу сказати, що ніколи не можна передбачити, як…

— Я розумію. — Жинь відкинулася на спинку стільця, намагаючись не панікувати. — Гаразд. Це… Це нормально. Це…

— Ти можеш обміркувати ампутацію, якщо рука загоїться, але рухливість не відновиться, — лікарка намагалася говорити втішливо, але від її тихих слів Жинь тільки хотілося кричати. — Може, це й краще, ніж розгулювати з… гм, мертвою плоттю. Вона сприйнятливіша до інфекцій, а хронічний біль може бути таким сильним, що ти схочеш його позбутися.

Жинь не знайшла, що відповісти. Вона не знала, як осягнути інформацію, що тепер вона лишалась однорукою і що їй доведеться перевчатися, якщо схочеться знову битися мечем.

Цього не могло статися. Цього не могло статися з нею.

— Дихай повільно, — сказала лікарка.

Жинь усвідомила, що дихає надто швидко і рвучко.

Лікарка поклала руку їй на зап’ясток.

— З тобою все буде гаразд. Усе не так погано, як ти думаєш.

Жинь майже перейшла на крик.

— Не так погано?

— Більшість людей із ампутаціями пристосовуються. З часом ти…

— Я ж солдат! — крикнула Жинь. — Що ж мені тепер у біса робити?

— Ти можеш прикликати полум’я, — сказала лікарка. — Нащо тобі меч?

— Я думала, що призахідники прибули сюди лише для військової підтримки й торгових перемовин. По суті, ця угода перетворює нас на колонію, — саме промовила Венка, коли Жинь, попри заперечення лікарки, увійшла до капітанської каюти.

Венка підняла очі:

— Хіба ти не повинна спати?

— Не хотілося, — відповіла Жинь. — Що обговорюєте?

— Лікарка сказала, що лаунданум вирубить тебе на кілька годин, — сказав Кітай.

— Я його не приймала, — Жинь сіла поруч із ним. — Годі з мене опіатів.

— Слушно.

Він глянув на її шину, а потім зігнув собі пальці. Жинь помітила, що його одяг просякнутий потом, а там, де він впивався в долоню нігтями, виднілися відмітини у формі напівмісяця.

Вона відкашлялася і змінила тему.

— А чому ми говоримо про угоди?

— Тарквет заявив свої вимоги континенту, — сказав Воєначальник Мавпи. Вигляд у Ґужубая був кепський. Обидві руки та ліву половину обличчя вкривали плями запеченої крові, а вираз спустошений і змучений. Він заледве пережив різанину. — Умови цієї угоди просто звірячі. Призахідники отримують право на торгівлю, ми відмовляємося від усіх прав на будь-які тарифи, але свої права вони зберігають. А ще вони отримують право будувати військові бази на нікарській землі, де їм заманеться.

— Не сумніваюся, вони отримали дозвіл і на місіонерів, — сказав Кітай.

— Аякже. І вони хотіли отримати право знову постачати в Імперію опіум.

— Звісно, що Вейсжа відмовив, — озвалася Жинь.

— Вейсжа підписався під кожним пунктом, — сказав Ґужубай. — Він навіть не сперечався. Гадаєш, він мав вибір? Він утратив контроль навіть над внутрішніми справами країни. Кожен його крок має схвалити делегат від Консорціуму.

— Отже, Нікані срака. — Кітай підняв руки в повітря. — Усьому срака.

— То чому ж Вейсжа так цього хотів? — запитала Жинь. Усе це не мало сенсу. — Вейсжа не любить віддавати владу.

— Бо він розуміє, що краще бути маріонетковим Імператором, аніж не мати взагалі нічого. Бо ці домовленості дають йому стільки срібла, що він ним подавитися може. А ще тому, що тепер у нього є військові ресурси, необхідні, щоб захопити решту Імперії. — Ґужубай відхилився на спинку крісла. — Ви всі надто юні, щоб пам’ятати часи спільної окупації. Але все повертається саме до того, що було сімдесят років тому.

— Ми будемо рабами у власній країні, — сказав Кітай.

— «Раби» — дуже грубе слово, — сказав Ґужубай. — Призахідники не надто захоплюються примусовою працею, принаймні на цьому континенті. Вони віддають перевагу силам економічного стримування. Божественний Архітектор цінує раціональний та добровільний вибір, хоча все це маячня.

— Це срака, — сказала Жинь.

— Це було неминуче, відколи Вейсжа запросив їх на свій поріг. Південні Воєначальники бачили, що насувається. Ми намагалися тебе попередити. Ти не слухала.

Жинь ніяково засовалася на стільці. Але в голосі Ґужубая не було звинувачень, лише смирення.

— Тепер ми нічого не можемо з цим зробити, — сказав він. — Спочатку треба повернутися на південь. Зачистити Федерацію. Зробити так, щоб люди могли безпечно повернутися додому.

— Який у цьому сенс? — запитав Кітай. — Ви — аграрний центр Імперії. Відіб’єтеся від Федерації й тільки зробите Вейсжі послугу. Рано чи пізно він прийде по вас.

— Тоді ми відіб’ємося, — сказала Жинь. — Вони хочуть південь, то доведеться їм пролити свою кров.

Ґужубай похмуро їй усміхнувся.

— Звучить наче правильно.

— Ми збираємося кинути виклик Вейсжі та всьому Консорціуму. — Кітай помовчав хвилину, щоб слова дійшли до всіх, а потім божевільно, нестямно розреготався. — Ви ж це несерйозно.

— У нас немає інших варіантів, — сказала Жинь.

— Ви всі можете втекти, — відповіла Венка. — Податися в Анькхілуунь, вмовити «Чорних лілій» сховати вас. Залягти на дно.

Ґужубай похитав головою.

— У цій Республіці немає жодної людини, яка б не знала, хто така Жинь. Моаґ на нашому боці, але ми не можемо заткнути всіх, хто живе в Анькхілууні. У нас є щонайбільше місяць.

— Я не втікатиму, — відрубала Жинь.

Вона не збиралася дозволяти Вейсжі полювати на неї, як на собаку.

— Але й у ще одній війні ти не битимешся, — сказав Кітай. — Жинь. У тебе одна функціональна рука.

— Щоб командувати військами, не треба двох рук, — сказала вона.

— Якими військами?

Вона обвела рукою корабель:

— По-моєму, тепер у нас є флот «Червоних лахмітників».

Кітай пхикнув.

— Флот такий могутній, що Моаґ так і не насмілилася виступити проти Дадзі.

— Бо Анькхілуунь ніколи не був на кону, — сказала Жинь. — А тепер це не так.

— Добре, — випалив Кітай. — Цей флот — може, десята частина того, що можуть привести призахідники. Що ще ти маєш? Фермерів? Селян?

— Фермери й селяни постійно стають солдатами.

— Так, коли є час і зброя, а в тебе цього немає.

— Тоді що накажеш робити? — спитала Жинь. — Тихо померти й дозволити Вейсжі правити по-своєму?

— Це краще, аніж приректи на смерть ще більше ідіотів у війні, якої ти не можеш виграти.

— Сумніваюся, що ти усвідомлюєш, наскільки значні наші сили, — сказав Ґужубай.

— Справді? — запитав Кітай. — Я не помітив армії. Ви десь сховали її?

— Біженці, яких ти бачив у Арлоні, становлять менше тисячної частини населення півдня, — сказав Ґужубай. — Є сто тисяч людей, які піднімуть сокири, щоб дати відсіч Федерації, коли стане зрозуміло, що допомоги ми не отримаємо. Вони воюватимуть за нас.

Він показав на Жинь.

— А тим паче вони воюватимуть за неї. Вона вже стала легендою на півдні. Пташка відплати. Богиня вогню. Вона — спаситель, якого вони чекали. Вона символ, про який вони мріяли впродовж цілої війни, щоб іти за ним. Як гадаєш, що станеться, коли вони побачать її на власні очі?

— Жинь уже достатньо вистраждала, — сказав Кітай. — Ви не перетворите її на якогось ідола…

— Не на ідола, — перебила його Жинь. — Я буду генералом. Я поведу всю південну армію. Хіба це не правильно?

Ґужубай кивнув.

— Якщо ти це зробиш.

Кітай стиснув її плече.

— То он ким ти хочеш бути? Ще одним Воєначальником півдня?

Жинь не зрозуміла запитання.

Яке мало значення, ким вона хотіла бути? Вона знала, ким бути не може. Вона вже не може бути зброєю Вейсжі. Бути військовим знаряддям, заплющити очі й передати руйнівні вміння комусь іншому, хто б говорив їй, де й кого вбити.

Вона думала, що якщо буде зброєю, то це подарує їй мир. Що, може, це притлумить провину за криваві рішення, ухвалені кимось іншим, тож вона не нестиме відповідальності за смерті від її рук. Але це лише зробило її сліпою, дурною й доступною для маніпулювання.

Вона була значно могутнішою, ніж будь-хто — Алтань, Вейсжа — дозволяли їй бути. Вона вже не виконуватиме наказів. Що б вона не робила далі, це буде її особистий і самостійний вибір.

— Південь однаково воюватиме, — сказала Жинь. — Їм потрібен лідер. Чому б ним не стати мені?

— Вони не підготовлені, — сказав Кітай. — Вони не озброєні, імовірно, змучені голодом…

— Тоді ми вкрадемо їжу і спорядження. Або привеземо його. Переваги союзу з Моаґ.

Кітай кліпнув.

— Ти збираєшся повести селян і біженців проти дирижаблів призахідників?

Жинь знизала плечима. Вона знала, що така безцеремонність — справжнє божевілля. Але їх затисли в глухому куті, а невеликий вибір варіантів був майже полегшенням, бо ж це означало лише те, що вони воюють або помирають.

— Не забувай ще про піратів.

У Кітая був такий вигляд, немовби він ось-ось вирве останні волосини на голові.

— Не думай, що якщо вихідці з півдня не підготовлені, то вони не стануть гарними солдатами, — сказав Ґужубай. — Наша перевага в чисельності. Лінія розколу зовсім не там, де її зібрався провести Вейсжа. Справжня громадянська війна спалахне не на рівні провінцій.

— Але Вейсжа — це не Імперія, — сказав Кітай. — Розкол відбувся з Імперією.

— Ні, розкол із такими людьми як ми, — сказала Жинь. — Є північ і південь. Завжди так було.

Частинки головоломки повільно складалися в її огорнутому опіумом розумі, але коли нарешті зімкнулися, осяяння скидалося на занурення в холодну воду.

Як вона раніше цього не розуміла? Ось чому вона завжди почувалася ніяково, відстоюючи Республіку. Видіння демократичного уряду було штучним утворенням, що гойдалося на нездійсненності обіцянок Вейсжі.

Але справжня основа опозиції йшла від людей, які втратили найбільше під правлінням Імперії. Людей, які тепер ненавиділи Вейсжу найбільше.

Десь там, переховуючись в уламках провінції Півня, була маленька дівчинка, налякана й самотня. Вона захлиналася безпорадністю, відчувала огиду до власної слабкості й горіла люттю. І вона зробила б що завгодно заради шансу битися, по-справжньому битися, навіть якщо це означало втрату контролю над власним розумом.

І таких були мільйони.

Розмах цього усвідомлення приголомшував.

Військові карти впорядковувалися заново в розумі Жинь. Кордони провінцій зникли. Усе було просто чорним та червоним: привілейована аристократія проти закостенілої бідноти. Чисельність нерівна. Ця війна раптом стала не такою, якою Жинь її вважала.

Жинь побачила обурення на обличчях свого народу. Вираз їхніх очей, коли вони посміли підняти погляд. Вони не були народом, який хапався за владу. Їхнє повстання не зруйнується від дурних особистих амбіцій. Вони відмовилися бути вбитими — і стали небезпечними.

«Ти не можеш самотужки виграти війну», — колись сказав їй Неджа.

Ні, але вона могла, маючи тисячі тіл. І якщо тисяча загине, тоді вона кине ще одну тисячу, і ще одну. Байдуже, наскільки нерівні сили, адже війна такого масштабу — гра в числа. І вона мала вільні життя. Це єдина перевага півдня проти призахідників, яких було надто багато.

Кітай немовби також це зрозумів. Недовіра зісковзнула з його обличчя, змінившись похмурим небажанням.

— Тоді ми воюватимемо проти Неджі, — сказав він.

— Республіка вже оголосила нам війну. Неджа сам обрав, на якому він боці.

Жинь тепер не потребувала це обговорювати. Вона хотіла цієї війни. Вона хотіла виступати проти Неджі знову і знову, аж до кінця, доки не лишиться тільки вона. Жинь хотіла бачити, як його пошрамоване обличчя спотворюється розпачем, коли вона забирає в нього все, що йому не байдуже. Хотіла мучити його, принизити, ослабити, позбавити сил. Щоб він благав навколішки.

Неджа мав усе, чого вона колись хотіла. Він був аристократом, вродливим і вишуканим. Неджа був родом із півночі. Він народився в осередку сили й тому почувався так, немовби за правом міг нею користуватися, вирішувати долю мільйонів людей, яких вважав нижчими за себе.

Вона збиралася відібрати в нього ту владу. А потім відплатити йому сповна.

«Нарешті», — заговорив Фенікс. Голос бога був приглушений печаткою, але Жинь чітко чула кожен порив його сміху. «Моя люба маленька спірлійко. Нарешті ми дійшли згоди».

Уся прихильність, яку вона відчувала колись до Неджі, вигоріла. Коли Жинь думала про нього, то відчувала лише жорстоку смачну ненависть.

«Дозволь їй розгорітися, — сказав Фенікс. — Дозволь їй зрости».

Гнів, біль і ненависть — три складові для великої і страшної сили, і вони вже дуже давно гноїлися на півдні.

— Нехай Неджа приходить по нас, — сказала вона. — Я випалю йому серце з грудей.

Після паузи Кітай зітхнув.

— Гаразд. Тоді ми плануємо війну проти наймогутнішої військової сили у світі.

— Не вони — наймогутніша сила в світі, — сказала Жинь. Углибині розуму вона відчувала присутність бога, спраглого, захопленого й нарешті бездоганно суголосного з її намірами.

«Разом, — заговорив Фенікс, — ми випалимо цей світ».

Вона грюкнула кулаком по столу.

— А я.

Дiйовi особи Цике

Фан Жунінь: сирота з провінції Півня; командир Цике; остання жива спірлійка.

Жамса: колишній в’язень Баґхри; нині майстерний під­ривник.

Бадзі: шаман, який прикликає невідомого бога, що дає йому сили берсерка.

Суні: шаман, який прикликає мавпячого бога.

Чаґхань Сужень: шаман із клану наймадів, Царин брат-­близнюк.

Цара Сужень: відмінний стрілець; розмовляє з птахами; Чаґханева сестра-близнючка.

Унеґень: перевертень, який прикликає дрібного лисячого духа.

Аратша: шаман, який прикликає річкового бога.

*Алтань Тренсинь: спірлієць, колишній командир Цике. (Померлі)

Республіка Дракона та її союзники

Дім Їнь

Їнь Вейсжа: Воєначальник Дракона та лідер Республіки.

Їнь Сайкхажа: Леді Арлона; дружина Їнь Вейсжі.

Їнь Неджа: другий син Воєначальника Дракона.

Їнь Дзіньджа: найстарший син Воєначальника Дракона; головнокомандувач Республіканської армії.

Їнь Муджа: сестра-близнючка Дзіньджі, вчиться за кордоном, у Призахідній республіці.

*Їнь Мінджа: третій син Воєначальника Дракона; потонув у дитинстві.

Чен Кітай: син міністра оборони; останній нащадок дому Чен.

Сжин Венка: донька міністра фінансів.

Лю Ґужубай: Воєначальник Мавпи.

Цао Чажовк: Воєначальник Кабана.

Ґон Такха: Воєначальник Півня.

Ан Цолінь: Воєначальник Змії та колишній наставник Їнь Вейсжі.

Нікарська імперія та її союзники

Су Дадзі: Імператриця Нікані. Зміївна. Прикликає равликову богиню творення Нюйву.

Цун Хо: Воєначальник Барана.

Чан Ень: Воєначальник Коня, також відомий як «генерал Вовче М’ясо», згодом лідер Імперського флоту.

Дзюнь Ложань: колишній майстер Бою в Сінеґарді; нині де-­факто Воєначальник Тигра.

Фейлень: колишній шаман Цике, який прикликає бога вітру; ув’язнений у Чулуу Корікх та звільнений Алтанем Тренсинем.

Дзян Дзия: Хранитель Воріт, прикликає істот із Імператорського звіринця; нині самоув’язнився в Чулуу Корікх.

*Їнь Жиґа: колишній Імператор Дракона; вважається загиблим із кінця Другої Макової війни.

Призахідники

Генерал Джозефус Тарквет: лідер призахідницьких військ у Нікані.

Сестра Петра Іґнатіус: представниця Сірого товариства (призахідницького релігійного ордену) у Нікані; одна з найвидатніших релігійних науковців свого покоління.

Брат Авґус: молодий член Сірого товариства.

Кетреїди

Сожцань Сіжа: лідерка клану кетреїдів; старша сестра матері Чаґханя й Цари.

Бектер: син Сожцань Сіжі.

*Цевері: донька Сожцань Сіжі, вбита Дзяном Дзия.

Флот «Червоних лахмітників»

Чіан Моаґ: Королева піратів Анькхілууня, також відома як Кам’яна Стерва і Брехлива Вдова.

Сажана: «Чорна лілія» найвищого рангу й одна з улюблениць Моаґ.

Подяки

Перетворити цю книжку на щось, чим я могла би пишатися, мені допомагало дуже багато людей. Ханна Боуман переглядала рукопис ще на ранніх етапах і дуже люб’язно дала мені зрозуміти, що це халтура. Халтурою він лишився й досі, та принаймні дотепною. Дякую за те, що завжди захищала мене, вірила в мене і штовхала вперед, а іноді й тягла. Ми щосили пливли проти течії, вихором мчали в майбутнє! Давид Померіко та Наташа Бардон не лише відполірували цей рукопис, зробивши його значно кращою історією, аніж могла б вийти в мене, якби я працювала самотужки. Вони допомогли мені зрости як письменниці й пережити неприємний синдром другої книжки. JungShanInk створили ілюстрації для обкладинки і, як завжди, якимось чином влізли мені в голову, щоб зобразити Жинь саме такою, якою я завжди її уявляла. Також дякую командам «Liza Dawson Associates» та «Harper Voyager» — Гевісу Довсону, Джоанні Фаллерт, Памелі Джеффі, Кароліні Перні, Джеку Реннінсону та Емілі Чамбейрон. Мені пощастило працювати з вами.

Я благословенна бути в оточенні друзів, наставників і вчителів, які підбадьорювали мене зробити більше, ніж я коли-небудь уявляла, і повірили в мене, коли не вірила я сама. Беннет, плато Скаріґон, назване на честь Скаріґона. Видатного воїна. Так тримати. Шкібдудібап! Можливо, колись я дізнаюся про долю Ґікальдо Марові та його друга Ровера… Фара Наз Ріші — моя сяйлива пустельна квітка, моя тепла миска печені холодного дня, сир мого хліба, найсильніша й найпрекрасніша людина, яку я знаю, і К до мого Дж. Б. Ми разом станемо буркотливими бабцями. Алісса Вонґ, Андреа Танґ і Фонда Лі — неймовірні рольові моделі, які встановили для мене стандарт доброчесності й важкої роботи та надихнули мене без виправдань написати себе. Професори Джон Ґлавін, Ананья Чакраварті, Керол Бенедікт, Кет­рін Бентон-Коген, Джон Макніл, Джеймс Міллворд та Говард Спенделов перетворили мене на науковицю, якою я є. Я вдячна Комітету Маршалла за неймовірну щедрість. Група Маршалла 2018 шалено круті — я хочу бути як ви, коли виросту. Адам Мортара нагадав мені яскравий приклад, що ніколи не варто тягнути драбину вгору самій, а можна натомість спуститися і штовхати інших угору. Дженна Кавелос та Кіджі Джонсон лишаються найкращими вчителями письменництва, яких я коли-небудь зустрічала. Портвейн — дуже гарне питво.

Величезний, величезний привіт книжковим блогерам, буктьюторам, букстаграмерам і авторам відгуків, які говорять про мою роботу. (Incorrect Poppy War, я дивлюся на тебе). Те, що люди так захопилися моїми персонажами, геть нереально. Ви навіть не уявляєте, як підбадьорюєте та підтримуєте мене, і я така рада, що можу поділитися з вами своїми історіями. #FireDick. Навіки. Горіть, мої халтурні діти.

І нарешті, якщо я й стала кимось, то це тому, що мої батьки дали мені все.

Про авторку

Ребекка Кван іммігрувала до США з Ґуанджоу (Китай) 2000 року.

Нині здобуває ступінь доктора філософії в Єльському університеті. Дві її великі любові — корґі та портвейн.

«РЕСПУБЛІКА ДРАКОНА» — ПРОДОВЖЕННЯ

ЕПІЧНОГО ФЕНТЕЗІ РЕБЕККИ КВАН «МАКОВА ВІЙНА».

В ЯКОМУ ІСТОРІЯ КИТАЮ ХХ СТОЛІТТЯ

ПЕРЕПЛІТАЄТЬСЯ З БУРЕМНИМ СВІТОМ БОГІВ.

«Республіка Дракона» — це неймовірне продовження, від якого неможливо відірватися. Кван із жорстокою влучністю рознесла вщент горезвісний синдром другої книжки. «Республікою Дракона» вона довела, що її дебют не був скороминущим дивом, і ще більше утвердилася як висхідна зірка фентезі.

«Hovel Notions»

Багата на описи історія Кван розкриває важкі психологічні та матеріальні наслідки війни для тих, хто воює, і тих, кого захищають. Прихильникам епічного воєнного фентезі цс продовження точно припаде до душі.　

«Booklst»

Це епічна мандрівка помcти, дружби і сили... Кван створила молоду жінку, яка розривається між прив’язаністю до друзів і родини, шукає любові й свого місця у світі, а також наділена силою, яку їй годі й уявити. її історія незабутня.

Library Journal

Оглавление

Присвячую

* * *

Арлон, за вiсiм рокiв до основних подiй

Частина 1

  Роздiл 1

  Роздiл 2

  Роздiл 3

  Роздiл 4

  Роздiл 5

  Роздiл 6

  Роздiл 7

  Роздiл 8

  Роздiл 9

  Роздiл 10

Частина 2

  Роздiл 11

  Роздiл 12

  Роздiл 13

  Роздiл 14

  Роздiл 15

  Роздiл 16

  Роздiл 17

  Роздiл 18

  Роздiл 19

  Роздiл 20

  Роздiл 21

  Роздiл 22

  Роздiл 23

  Роздiл 24

Частина 3

  Роздiл 25

  Роздiл 26

  Роздiл 27

  Роздiл 28

  Роздiл 29

  Роздiл 30

  Роздiл 31

  Роздiл 32

  Роздiл 33

  Роздiл 34

  Роздiл 35

  Роздiл 36

  Роздiл 37

Дiйовi особи Цике

Подяки

Про авторку