Архитектурна фантазiя [Василий Павлович Бережной] (doc) читать постранично




Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того самого моменту, як дослідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох, і повільно ж він скидає захисну спецівку! Нарешті топає осьовим тунелем, в руках - голубі мішечки з капсулами для проб. Мусить занести до лабораторії. Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різноколірних змійок осцилографів, обмірковував третій завершальний розділ теоретичної розробки «Нова стереометрія космічного простору», прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули виходили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.
Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:
- Ваші повідомлення, Тао... Поясніть, що сталося?
- Можу ще раз повторити: я не помітив на Землі жодного міста, жодного населеного пункту.
- А чи всі материки ви обстежили?
- Так, я пролетів над усіма нічними суходолами.
- Отже, ви вважаєте, що людство загинуло?
«Хитрющий старий, - подумав Тао, - потім скаже Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так ні, потягло в мандрівку...»
«Формула вийшла цікава, але не симетрична, - думав учений. - А ще ж треба ввести співвідношення невизначеності...».
- Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста нічної півкулі.
- Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що формулою Землі були міста. І ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння - людську цивілізацію? - Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. - Що ж ви пропонуєте?
- Я хотів би спуститися на поверхню планети, освітлену сонцем, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо...
- На дні океану? Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді - що скаже Мати.
«От уже сухар, - незлобиво думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. - Мати поцікавилася б враженням, а він - формула... Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Формула Землі... Хто її закреслив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст1. І от маєш. Невже й наша експедиція невдала? А я б мріяв...»
Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зустріч з людьми - своїми далекими родичами. От і спорядили експедицію...
Хлопець довго не міг склепити очей, груди його розпинало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою... Самотньою на весь бездонний космос... Адже ніде, в жодній зоряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Незабаром все буде відомо: Земля - поруч, та сама, про яку вони марили, Земля - праматір, звідки вилетіли космонавти, що осіли на Філії.
Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не витримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав, не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розповідали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує - там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. То невже вони призвели до самознищення? Ні, щось тут не те...
Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг - сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, вигулююсь сонце, і міріади краплинок - на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі - спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дробилось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до кармінного. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища: на цей густий і, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркіт грому! Ще й досі у вухах.... Яка тут буйна природа! Чудо та й годі.
Тао довгенько бродив по росяній траві - й на ній також зблискували бісеринки, - і вже хотів зв’язатися із Стерничим, уже висмикнув антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зводив очей з її постаті, стежив за кожним її