Нетямущий учень [Томас Пінчон] (fb2) читать постранично

Томас Пінчон Нетямущий учень

УДК 821-3(73)'06

ББК 84-4(7)6

П32

Видання, з якого зроблено переклад:

Thomas Pynchon. Slow Learner: Early Stories.

New York, Boston, London: Little, Brown and Company, 1985. First paperback edition. 195 p.

Переклад із англійської: Максим Нестелєєв

Редакторка: Богдана Романцова

Коректорка: Ніка Чулаєвська

Дизайнерка: Ірина Мамаєва

Пінчон Т.

П32 Нетямущий учень. — К.: Темпора, 2018. — 306 с.

ISBN 978-617-569-375-9

Copyright © 1984 by Thomas Pynchon

Ukrainian translation rights arranged with Melanie Jackson Agency, LLC

© Темпора, 2018

ISBN 978-617-569-375-9

Зміст

Вступ • 7

Дрібний дощ • 32

Низовина • 67

Ентропія • 96

Під розою • 120

Таємна інтеграція • 170

Мала проза Томаса Пінчона:

контексти та підтексти

Максим Нестелєєв • 238

Вступ

Наскільки можу пригадати, ці оповідання написані між 1958 і 1964 роками. Чотири з них я написав, коли був у коледжі, п'яте, «Таємна інтеграція» (1964), — це радше зусилля підмайстра, а не учня. Можливо, всім і так відомо, яким ударом для Я може бути перечитування будь-чого, написаного вами двадцять років тому, хай навіть ідеться про погашені чеки. Моя перша реакція, коли я перечитав ці оповідання, була «О Боже мій» і супроводжувалася фізичними симптомами, на яких не хотілося б дуже затримуватися. Потім я подумав про те, щоб геть-чисто їх переписати. Ці два імпульси поступилися місцем одному з періодів заспокоєності, характерних для середнього віку, і тепер я вдаю, що трохи зрозумів тодішнього молодого письменника. Ну, я ж бо не можу просто так витурити цього хлопця зі свого життя. Хоча якби завдяки певній, ще поки не розробленій технології я натрапив на нього сьогодні, чи було б мені зручно позичити йому гроші або бодай піти випити пива і погомоніти про старі часи?

Справедливо буде також попередити найлюб'язніше налаштованих читачів, що тут є декілька доволі занудних, до того ж неповнолітніх і правопорушних пасажів. Водночас я покладаю найбільші сподівання на те, що ці часом претензійні, дурнуваті та погано продумані оповідання з усіма їхніми вадами, які я не виправив, можуть бути корисними як ілюстрація типових проблем творів початківців, а також як застереження щодо певних прийомів, яких молоді письменники воліли б уникнути.

«Дрібний дощ» — моє перше надруковане оповідання, деталі для якого надав друг, що два роки відслужив у армії, поки я був на флоті. Ураган насправді стався, і мій друг із підрозділу зв'язківців був на завданні, описаному в оповіданні. Більшість із того, що мені не подобається в моїй писанині, є тут як у зародковому стані, так і в розвиненіших формах. Для початку — бодай таке: я не спромігся розпізнати, що головний персонаж має справжню і цікаву проблему, яку досить було лише розкрутити. Мені, мабуть, здавалося, що треба накласти цілий додатковий шар дощових образів і покликань на «Безплідну землю» і «Прощавай, зброє». Я керувався девізом «Зроби літературно» — поганенька порада, яку я сам вигадав і прийняв.

Так само мене бентежить мій Кепський Слух, який спотворив значну кількість діалогів, особливо наприкінці твору. У ті часи моє розуміння регіональних вимов було, в найліпшому разі, примітивним. Я помітив, як військові голоси перетворилися на єдиний і однорідний американський провінційний голос. Італійські дітлахи з вулиць Нью-Йорка починають згодом говорити, як твої домашні, моряки з Джорджії повертаються з відпусток, скаржачись, що їх ніхто не може зрозуміти, бо вони говорять, наче янкі. Я — з півночі, і те, що мені чулося як «південна вимова», насправді було вимовою військовослужбовців, та й по всьому. Мені здавалося, що я чув уу замість оу в голосі цивільних поблизу припливного регіону Вірджинії^[1], але не знав, що в людей може бути багато різних вимов у різних місцевостях цього справжнього чи цивільного півдня і навіть у різних частинах Вірджинії. Цей огріх також помітно у фільмах про ті часи. У сцені в барі моя особлива проблема полягала не лише в тому, що луїзіанська дівчина говорила з дифтонгами припливного регіону, які я від самого початку хибно розчув, а й у тому — і це було значно гірше, — що я настійливо прагнув зробити це сюжетним елементом. Це мало значення для Левіна, а отже, впливало на те, що відбувається в оповіданні. Моя помилка полягала в тому, що, ще не маючи слуху, я намагався ним похизуватися.

Вирішальним і найтривожнішим дефектом оповідання є саме те, як оповідач — майже, але не зовсім я — реагує на тему смерті. Врешті-решт, коли кажуть про «серйозність» у літературі, то говорять про ставлення до смерті — наприклад, те, як персонажі можуть діяти, якщо вона трапляється, чи як вони дають собі раду з нею, коли вона не така нагальна. Усі про це знають, але навряд чи цю тему колись обговорювали з молодими письменниками, бо марно давати таку пораду в учнівському