Розпутний птах ночі [Хосе Доносо] (fb2) читать постранично

Хосе Доносо Розпутний птах ночі

УДК 821.134.2(83)'06-31

Д67

Хосе Доносо

Д67 Розпутний птах ночі. Роман / пер. з іспанської Олексія Шендрика. — Київ: Видавництво «Компáс», 2021. — 528 с.

ISBN 978-966-97913-4-4 (паперове видання)

ISBN 978-966-97913-5-1 (електронне видання)

УДК 821.134.2(83)’06-31

Жодну частину цього видання не можна відтворювати в будь-якій формі без дозволу видавництва.

Усі права застережені

© JOSÉ DONOSO, 1970, and HEIRS OF JOSE DONOSO

© TOB «Видавництво «Компáс», 2021

© Олексій Шендрик, український переклад, 2021

© Євгеній Стасіневич, післямова, 2021

© Крістіна Отчіч-Черняк, ілюстрація, 2021

© Дарія Шаблієнко, дизайн та верстка, 2021

ISBN 978-966-97913-4-4 (паперове видання)

ISBN 978-966-97913-5-1 (електронне видання)

Моїм батькам

Every man who has reached even his intellectual teens begins to suspect that life is no farce; that it is not genteel comedy even; that it flowers and fructifies on the contrary out of the profoundest tragic depths of the essential dearth in which its subject’s roots are plunged. The natural inheritance of everyone who is capable of spiritual life is an unsubdued forest where the wolf howls and the obscene bird of night chatters.

HENRY JAMES SR. writing to his sons Henry and William^[1]

1

Місіá^[2] Ракель Руїс гірко розплакалася, коли їй зателефонувала матінка Беніта, аби повідомити, що Брúхіду вранці знайшли мертвою. Згодом вона дещо заспокоїлася і попросила розповісти подробиці:

— Амалія, та одноока жіночка, яка вам колись прислуговувала, не знаю, чи ви її пам’ятаєте…

— Амалія, пам’ятаю…

— Отож я й кажу, Амалія заварила їй міцного чаю, вона любила смакувати його вечорами; так ось, Амалія каже, що Брихіда заснула в одну мить, спокійнісінька, як завжди. Перед сном, вона, здається, латала ту гарну атласну нічну сорочку кремового кольору…

— Як добре, що ви мені нагадали! Я вже з горя про неї забула. Спакуйте її, а Рита хай залишить її біля моїх дверей. То дівоча нічна сорочка моєї онуки Малý, тієї, що нещодавно вийшла заміж, пригадуєте, я вам розповідала. Під час медового місяця вона подерла її замком від валізи. Мені подобалося підкидати Брихіді якусь роботу, щоб вона бідолашна мала якусь розвагу й усе ще відчувала себе частиною родини. Брихіда вміла виконувати таку тонку роботу як ніхто. Вона мала золоті руки!..

Місіа Ракель взяла на себе поховальні клопоти: парастас відбували в каплиці дому духовних вправ^[3] Боговтілення Ла-Чимби^[4], де Брихіда провела останні роки життя. На її честь справили урочисту месу для сорока мешканок притулку, трьох черниць, п’ятьох сиріток, а також її власних синів, невісток і внучок. Служив месу отець Асокар, адже то була остання меса, яку справляли в каплиці перед її ліквідацією за наказом архієпископа. Після того, згідно з обітницею небіжчиці, здійснили поховання в сімейному мавзолеї Руїсів. На жаль, у мавзолеї було дуже обмаль місця. Утім, після кількох телефонних дзвінків місіа Ракель вирішила, що так чи інакше, але місце для Брихіди вона знайде. Завдяки вірі в те, що місіа Ракель дотримається своєї обіцянки й дозволить бідолашній старій спочити під цим мармуровим склепінням, її останні роки життя промайнули замирено. Як банально, проте зворушливо висловилася матінка Беніта, її смерть була, немов «вогник, що загас». Звісно, з часом доведеться перепоховати деякі рештки, які лежать у мавзолеї (особлива морока буде з тими, для яких свого часу не вистачило грошей навіть на табличку, як із однією мадемуазель, що померла далеко від батьківщини, чи тими неодруженими дядьками, особи яких із кожним роком стають усе туманнішими), щоб закрити цю мішанку з кісток у маленькій компактній скринці.

Усе сталося так, як вирішила місіа Ракель. Мешканки притулку розважалися весь день, допомагаючи мені прикрашати каплицю чорними завісами. Інші старенькі, з близького оточення небіжчиці, омили тіло, зачесали його, примостили до рота вставну щелепу, зодягли в найохайніше спіднє, яке мала покійна, й поміж голосінь і схлипувань, якими супроводжувалося обрання найдоречнішого останнього туалету, врешті зупинилися на темно-сірій в’язаній сукні й рожевій шалі — тій, яку Брихіда зберігала в обгортці з шовкового паперу і яку надягала щонеділі. Поруч із труною ми розставили вінки, які надіслала родина Руїсів. Запалили свічки. У такої хазяйки, як місіа Ракель, і не шкода бути служницею! Яка гідна сеньйора! Та скільком із нас випаде таке ж щастя, як Брихіді? Жодній. Візьмімо минулий тиждень і бідолашну Мерседес Барросо: якийсь фургон із соціальної служби, навіть не траурно-чорний, приїхав забрати бідолашну Менче разом із нами. Це не дуже схоже на правду, але